вересень-жовтень (18.09-3.10) 1999г.


О Л Е Н А


Поема

(НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ)


Присвячується Оленi Б...о


Пролог


Чи хто знайде в цьому свiтi
Щастя без кохання?
Хтось усе життя шукає
Iз рання до рання,

А комусь прямо в колиску
Бог усе положе.
Той надiється, чекає,
Iнший - 
	сам собi поможе...

Та i щастя, i кохання -
Два дари великих.
Їх за грошi не придбаєш
Й не ростуть на липах.

Отаке-то...
		Старi люди
В давнину казали,
Що щасливi - тi, хто зовсiм
Про щастя не дбали.

Та чи правда, чи не правда,
А щодо любовi -
Скiльки ж було iз-за неї 
Вже пролито кровi!

Бува щастя без кохання
Й навпаки. А може
Також статися, що зовсiм
Бог нiчим не допоможе.

Все життя прожити можна
I без того, i без того,
Й пiд кiнець лиш зрозумiєш,
Що життя таке убоге!

I таку вже дiйсно силу
Та людина має,
Що любов i щастя разом
У життi придбає.

I

За мiсточком, пiд садочком,
Де трава зелена,
В старiй хатi з батьком-мати
Дiвчина жила Олена.

Ще й з молодшою сестрою -
Бiла либiдь в водi.
А Оленка - то ж красуня
Iз красунь, та й годi.

Чорнi брови, чорнi очi - 
Нiби нiч спустилась.
I з душею, мов сльоза,
На свiт народилась.

Ще й талантом надзвичайним
Була надiлена:
Як нiхто, кохати вмiла.
Бiдная Олена...

Ой, чи бiдна, чи щаслива,
Тяжко людям бачить,
Як живуть тi, кого Бог
Талантом вiдзначить.

Однi все своє життя
Людям помагають.
Iншi - вiд чорного ока
Божий дар вкривають.

Не така була, звичайно,
Дiвка чорноброва.
Те, що мала, не скривала.
Пiде у дiброву,

Та з дiбровою, мов з ненькой,
Тихо-тихо розмовляє:
"Покохала я, як знала,
Але хай нiхто не дбає.

Бо тi люди, вони злiє 
Та не зрозумiють,
Що дiвчата i в дванадцять
Полюбити вмiють.

Я не скаржуся, матусе, -
Я тепер щаслива,
Що кохана, що кохаю,
Що сталося диво!"

Що за диво те кохання,
Рiдко хто вiдчує.
У душi i в серцi щастя
Днює i ночує.
	
II

     Так уперше полюбила -
     Божий дар вiдкрила.
     Та нiкого не чекала -
     Серцем вiдчувала,

Що нема нiчого краще,
Нiчого святiше,
Що нема чистiш любовi, 
Нiчого чистiше.

Ох, Оленко моя рiдна,
Чиста i святая,
Ти багато ще в життi
Дечого не знаєш.

Ще не чуєш, ще не бачиш,
Ще не розумiєш.
Лишень чистою любов"ю 
Кохати умiєш.

Але видно споконвiку 
Так уже ведеться - 
Хто вiд Бога несе воду,
Сам i не нап"ється. 

I Олена незабаром
Стала вiдчувати,
Що коханого свого
Почала втрачати.

"Ой, мiй милий, мiй хороший,
Вже не любиш наче.
Якщо згину я кудись,
Мабуть, й не побачиш."

"Не журись, моя голубко,
Мила i рiдная.
Та чи правда, що так рано
Та любов буває?"

     Хлопцi, хлопцi,
     Ви з дiвками
     Чом такi жорстокi?
     Подивiться їм у очi
     Яснi.
                 Та глибоко

I уважно подивiться,
Загляньте у душу.
Але хлопцям, їм байдуже -
Можу, та не мушу.

I друзями розiйшлися,
Та вже не зiйдуться.
Але дiвки, як Олена,
Бiльше не знайдуться.

Зрозумiє - пiзно буде,
Бо не повернуться...
Щастя i любов великi
Раз в життi даються.

Що ж Оленка, що iз нею?
Де вона, кохана?
Жиє, лиш засумувала,
Та на серцi рана.

Ой, чи знайдеться хто-небудь,
Хто її залiчить,
Хто святу дiвочу душу
Вже не покалiчить?

 "Ой, чи є у життi щастя,
Матiнко, матусе?
Чи коли його знайду?
Чи ще розсмiюся?

     А, може, хто-небудь iз вас, люди, знає?..
     
     Ой, нема щастя в життi - немає, немає..."

Так ходила опiвночi,
Розпустивши косу.
Страшна, смутна i нещасна,
Нагая та боса.

III

Та не вiк же їй страждати.
Так роки минають...
Сум глибоко заховала,
Що не розшукають.

Все забула (так здається).
Деколи згадає,
Але що вона сумує,
Нiхто й не пiзнає.

Не пiзнає, бо не бачить.
Кого то займає,
Що чиясь чужа душа
Плаче i ридає. 

Мов за братом, що помер,
Дiвчина сумує.
Добре, що суму та плачу
Нiхто не почує.

Але з хлопцями й з дiвками
Оленка весела.
Так буває засмiється -
На усю оселю.

Як весела, то й щаслива,
Та i друзiв має.
Усiх любить, усiм щира,
Та її кохають.

I розумна, бодай боже.
Дуже вчиться любить.
Й мало що в життi знайдеться,
Що її занудить.

Працьовита та кмiтлива,
Щира добротою.
Як же можна не любити,
З такою красою!

Лиш вона вiдверто любить,
Бо вiд Бога силу має.
Покохає, так вже справдi -
Хлопцiв не кидає.

Вони - кинуть, бо кохати
Як слiд не умiють.
Чи бояться її сили,
Чи не розумiють.
А дiвчата страшно заздрять -
Хлопцiв повкрадала.
"Щоб в життi нiколи ти
Щастя не спiткала!"

"Ой, ви подруги-голубки,
Чи я винувата,
Що з дитинства iз самого
Господом заклята?

Чи то щастя, коли мусиш
Тiльки роздавати?
З твого Келеха лиш п"ють,
Ти ж - нi краплi взяти.

     Що ж таїти почуття,
     Як вони вiд Бога.
     Злих людей та глупих
     Я вже не стиджуся.
     Хочу плакать - плачу,
     Смiятись - смiюся..."

IV

     Хтось пишається та каже:
     "Ворогiв не знаю."
     Ти не слухай, бо убогий,
     Вiн недобачає
     I не зна, що лиш в бездарних
     Ворогiв немає.

Отакi дiла, дiвчата,
Смутнi, невеселi
Улетiла пташка наша
З рiдної оселi.

В унiверситетi, в мiстi
Учитися стала.
Серце ж довго не чекає -
Знову покохало.

Знову щиро та вiдверто.
Та вже мiркувала,
Не назавжди - хоч надовго,
Але не вгадала.

"Боже милий, я вже дуже,
Дуже заморилась.
Чи тебе я не благала,
Чи я не молилась?

Дай же долi, але справдi,
Щоб приворожити
Менi хлопця, та надовго,
Бо важко так жити.
Дар твiй сильний - дуже сильний,
Не для мене, але,
Що я маю - їм багато,
Що вони - для мене мало.

Ой, чи скоро я знайду
У життi свiй iдеал?
Та щоб дiйсно вже був мiй,
Щоб не казали люди: "Вкрала!"

Чом не витвориш ти, боже,
Другу половину?
Не пошлеш на землю рiдну,
Для мене єдину?"

Так благала та просила,
Коли знов покинув
Її хлопець чорнобривий.
Нi, вiн не загинув,

Але так сказав: "Оленко,
Я кар"єру маю,
Та якщо не розiйдемось,
Все я повтрачаю."

"Мiй соколик, ти не знаєш,
Що любов умiє!
Я ж в усьом тобi поможу,
Чом не розумiєш?!"

"Нi, не можу, моя мила.
Покохалися та й годi.
Все забудеш - розiйдеться,
Як круги на водi.

Для кар"єри, бач, дiвчино,
Не любов потрiбна.
Але рiвня. Ти ж для мене
Дуже-дуже дрiбна.

Я багатий, а ти - бiдна.
А що до кохання,
То якась нудьга неначе -
Iз рання до рання...

Чи було то справдi щастя?
Знаєш, мабуть було.
Бо з тобою ми про все 
На свiтi забули.

Але розум є над серцем,
Треба мiркувати.
Не усе ж життя до смертi
В небесах лiтати."

V

Чи почув господь молитви
Олени убогой, -
Не чекає вже чиєїсь 
Вона допомоги.

В цигарках та у винi
Горе розчинилось.
Та iз ангела у вiдьму
Вже перетворилась.

Ой не варто, хлопцi, вам
Отаку зустрiти,
Що вiд погляду її 
В"януть навiть квiти.

Зовнi - ангел з крилами;
Сатана в нутрi скажений.
Нащо ж губиш душу ти,
Дiвонько, Олено?

Одинока та жорстока,
Дiйсно - це не дiло.
Знову серце для любовi
Широко вiдкрила.

Дар вiд Бога дуже сильний,
Серце мрiє знову.
Чи не кине, чи на довго?
Де ж моя дiброва?

Хто послуха, пожалiє,
Хто ж те зрозумiє?
Десь далеко у життi
Родилась надiя...

Але тяжка та надiя,
Тяжке все навкруги.
Знову хлопця вiдняла 
В кращої подруги.

А що ж подруга? Нiчого,
"Значить так i треба,
Якщо з двох найкращих вибрав
Вiн, Олено, тебе."

     Розiйшлися як подруги
     Та нiхто не знає -
     Може й досi гострий нiж
     В кишенi тримає,
     Може, кожен день прокляття 
     Досi посилає.

Та про те Олена наша
Дуже то не дбає,
Од того i кажуть люди,
Що любов - слiпая.

VI

"Чи кохаєш?"
		"Так, кохаю! -
Вiн вiдповiдає, -
Бiльш любвi такої, мила,
У свiтi немає!"

"Чи не кинеш?"
"Нi, не кину!" -
Так вона шепоче, -
Якщо кину, тодi тiльки,
Коли Бог захоче."

Так радiли, гомонiли - 
Душi вiдчинили.
Та нiчого бiльше в свiтi
Вони не хотiли.

Рiк проходить, другий, третiй,
Четвертий минає.
Наче все у них гаразд, 
Та чогось не вистачає.

Чи вона так довго свою
Доленьку шукала,
Чи ще досi не повiрить,
Що щастя спiткала.

Чи йому її любовi 
Дiйсно так багато,
Чи боїться, що Оленку
Йому не втримати.

"Може, треба на якийсь час
Розiйтись нам, любий"
"Може, й треба, а що ж на те
Скажуть добрi люди?"
"Хай що хочуть, те говорять,
Чи нам не байдуже?
Якщо ми удвох кохаєм,
Та кохаєм дуже.

Так що у життi нiчого
Нас не роз"єднає!
Тiльки доля, вона дивна...
Хтось її шукає

За лiсами, за долами -
Довго, та чи знайде?
А до iншого у хату 
Сама вона зайде.

Ось i наша iз тобою
Наче заблукала.
Щоб поїхала шукати,
Може б i спiткала."

"Якщо ти, i я з тобою." -
Вiн вiдповiдає.
"Нi, не треба, мiй коханий -
Сама вiдшукаю.

Бо удвох ми вже немало
Доленьку шукали.
Пошукали, пошукали,
Та i не спiткали."

"Як поїдеш, сумувати
За тобою стану,
Та кохати, щоб ти знала,
Я не перестану.

Як же втримати, рiдненька?.."
"Та вже нiяк. Годi."
Та й згадала: "Розiйдеться,
Як круги на водi..."
 
Що ж забуде, то й забуде;
Тодi й "розiйдеться".
"Але я тому не вiрю - 
Он як серце б"ється.

Дякую тобi, коханий,
Що ти є у свiтi!
Як же я ранiш без тебе
Могла сама жити?!"

VII

Та й поїхала учитись
За кордон далекий.
Десь туди, куди на зиму
Лiтають лелеки.

Усе нове, все цiкаве - 
Тут би й працювати,
Вчитись, жити,
I кохати? Може, i кохати.

Бач, на вiдстанi кохати
Не кожен умiє.
Може тому, що не всi 
Теє розумiють,

Як це можна коханого
Увесь день не бачить.
Цiлi ночi та дiвчина
У постелi плаче.

Чи подзвонить, чи листа
Додому напише -
Усе легше... Мати ж рiдна
Так за неї пишна!

Вся родина та сусiди
Щастя їй бажають.
Але як воно далося,
Чи коли узнають?

     Як то важко та нелегко,
     Якщо сам, без друзiв.
     Чи без когось, хто у тяжку
     Хвилю допоможе;
     Хто нудьгу та сум в душi     
     Розвiяти зможе.

Якби знали, чому заздрять,
То б i позмовкали,
Але краще, щоб ви, люди,
Усього не знали.

Нудьгувала, та ридала - 
Отака-то доля.
Вже й сама не розумiє,
Воля чи неволя.

Та людина, дiвоньки,
Звикне до усього.
Звикла i Олена наша
До всього до того.

I скорiш за все вона
Звикла до самоти.
Та й проблеми вже малi,
I турботи - не турботи.

А що ж хлопець,
Чи його
	мила не забула?
Не забула, бо вона
Де б лише не була,

Знов згадає, що далеко,
На Вкраїнi милiй,
Завжди вiрить i чека,
Коханий єдиний.


Щоб приїхала на тиждень
Хоча б одпочинуть,
Вiн для неї був би здатний
Все на свiтi кинуть.

     Помiркує, занудьгує,
     Знову засумує.
     I знов дрiбна...
     На чужинi - 
     кому ти потрiбна

     I не вiр тому хто скаже,
     Душу не покаже, - 
     "Я в усьому допоможу,
     Бо усе я можу." 

     В життi пiдлостi людської - 
     Як води морської.
     Хто не має щастя свого -
     Заздрий до чужого.


     Так пiдкралось тихо-тихо
     До Олени лихо.
     А вона й недобачає,
     Не чує, не знає...

VIII

Вiн красивий та розумний,
Лагiдний, багатий,
"Будьмо друзi."
Та за руку тягне вже до хати.

Чи спiткала, те що мала,
Чи знов помилилась?
Розмiрковувать-гадати
Уже заморилась.

"Ой ви очi, мої очi,
Карiї дiвочi.
Ой ви ночi, мої ночi,
Темнiї ночi.

Ой ти сестро, моя сестро,
Ти голубка бiла!
Ой матусенько-матусе,
Мамо моя мила!

Ой дiбровонька зелена!..
Хто ж мене почує?
Хто на цiлiм свiтi божiм
Це усе вiдчує?!

I навiщо, ой навiщо,
Серцем знов вiдкрилась,
Й не вiдчула, як у ньому
Змiя опинилась."

Знову ранами важкими
Все серце укрилось.
Та новими, а iз ними
I старе вiдкрилось...

"Не тебе люблю - другого.
Лиш його кохаю.
Та чи його?.. Вже й не знаю.
Не знаю, не знаю...

Ти пробач, я у життi
Iдеал шукаю.
Ти - не мiй."
"Та що ти кажеш?!
Кого те займає? 

Що ти голову морочиш
I собi, i людям?
Все вiддаш, або нiколи
Друзями не будем.

Ворога на все життя
Ти тодi придбаєш.
Як гадюка сильно жалить,
Ти ще i не знаєш!"

Ось такої. Вiд кого ж
Пiдтримки шукати?
Може, треба вже за долю
Самiй воювати.

"Чи у цьому у життi
Я лякалась мало?
Чи не вирву у гадюки
Її гидке жало?

Роздавлю чи розiрву
На шматки прокляту.
Я вже сильна, вже не стану
Нiкуди втiкати."

IX

Так i сталось - не дала 
Себе зневажати.
Тiльки люди, ой ви люде, -
Мерщiй розмовляти,

Гомонiти, розбирати - 
Кiстки промивати.
Краще б, люди добрi, ви
До своєї хати

Та уважно подивились,
Що там кожен має.
А чуже нiколи горе
Хай вас не займає

Та ви люди, чи ви звiри?!
Що ж до допомоги - 
Мабуть, люди, горе з вами,
Ви забули Бога.

     А як прийде до вас горе,
     То краще б не жили.
     Дай вам боже, люди добрi,
     Щоб ви не прожили,
     Що Оленонька нещасна - 
     Моя доня мила.

Дай вам боже щастя краще
Багато-багато.
Хай до вас, як до дiвчини,
Воно прийде в хату.

Так буває - якщо дуже
Чогось забажаєш,
То ранiше чи пiзнiше
Все одно придбаєш.

Та лиш треба дуже-дуже
Цього захотiти.
Пiд дощем iти шукати - 
Дома не сидiти,

Не чекати, що на блюдi
Принесуть, покажуть:
"Ось вам доля, ось вам щастя,
Ось любов..." 
		- Не скажуть!

Нi, нiколи. Бо ледачих 
Не шанує доля.
Тiльки тому помагає,
В кого сильна воля.

Тiльки тому, хто для щастя
Коханой людини
Все залишить, все забуде,
I з нею полине

     В бездоння любовi...
     I чисте кохання -
     Без бруду, без кровi, -
     Iз рання до рання,
     
     Iз ночi до ночi.
     Щоб вмiв оцiнити.
     Та з очей дiвочих
     Сльози не пролити.

     Такою любов"ю була надiлена
     З дитинства iз самого наша Олена.

А щастя придбала.
Знайшла чи пiдкала,
Сама вам розкаже.
Але не покаже,

Яке воно - щастя,
Яке є кохання.
Але поблукайте
Iз ночi до рання.


Та ще й постраждайте,
Та ще й помолiться,
Щоб хоч на "от стiльки"
Хай вам вiдчиниться

Дар божий.
		Оленка
Вже досить блукала,
Вже досить молилась,
Вже досить страждала...

Та й вивчилась добре - 
Професором стала.
Та доньку вже має,
I сина чекала.

Вона отримала
Те, що заробила.
Всю юнiсть дiвочу
На те положила,

Щоб старiсть щаслива,
Щоб внукiв багато,
Щоб щастя й кохання
Завжди були в хатi.

Епiлог

Тож, милi дiвчата,
Без бруду й без кровi,
Хай дасть вам Бог щастя,
Хай дасть вам любовi.