Очi дитини

Як гарно бачити свiт очима дитини -

Наївно, чисто i не грузнути в рутинi

Життя брудного, болi й слiз,

Брехнi та чорних почуттiв, падiння вниз...

Але коли спада оця завiса,

Оцей туман, ця чистота-кулiса,

Зруйнован свiт дитини... Стає вона

Така як всi, якщо вона слабка...

А якщо нi - їй свiтить боротьба

Це битва з цiлим свiтом, з собою, з усiма...

До Лаурi Iлонена

Ти розпочав iсторiю мою,

Хоч ми з тобою навiть не знайомi.

Я пам'ять днiв тих свiтлих збережу,

Коли я слухала пiснi твої чудовi...

Тодi маленькою була... З закритими очима

Дивилася на свiт i на усiх людей...

Так, я тодi була зовсiм дитина,

Свiтилася довiра iз моїх очей...

Метелики... I ти, i я... Кудись ми летимо...

I прагнемо в дитинство повернутись...

Пiднятися до щастя у блакитну вись,

I знову до земного обернутись...

Вiдпливаю вдаль

(переклад пiснi "Sail Away"Лаурi Iлонена)

Колись було у нас за що боротися,

Ми були щасливi, тому що мали мрiю.

I заздрiсть щастю iнших позабулася...

Не турбувались ми за кожну нашу дiю.

Я пам'ятаю - присягалася,

Що буду я тебе кохати вiчно,

I помремо водночас... Нам здавалося,

Кохання буде нам завжди потрiбно...

Я вiдпливаю вдаль, час залишити,

Дощi й туман, що ти принiс з собою,

Нiч кличе - менi час зникати,

Я упливу - вже тiльки не з тобою...

Я пам'ятаю час, коли все почалося,

В нас було мiсце, яке звалося домом.

Вважали ми - нам як богам жилося,

I днi удвох для нас були дарунком.

Ти пам'ятаєш - присягався,

Що будеш ти мене кохати вiчно,

Що помремо водночас... Здавався

Нам наш роман завжди потрiбним.

Я вiдпливаю вдаль, час залишити,

Дощi й туман, що ти принiс з собою,

Нiч кличе - менi час зникати,

Я упливу - вже тiльки не з тобою...

Немає приводу брехати,

Навiщо вже в кохання грати?

I як чудово помирати,

Щоби ще раз життя пiзнати...

Я не боюся високо лiтати,

Та до кiнця покрокувати...

До Емi Лi

Вона як дзеркало моє,

Бо свiт сприймаємо ми схоже...

Я вiдчуваю все, що твоє,

Бо це зi мною трапитися може...

Неначе той, хто свiт створив,

Душi у нас з одного ковшу влив...

Поле чистоти

(Переклад пiснi "Field of Innocence" Емi Лi)

Я все ще пам'ятаю цей свiт

Чистими очима дитини...

Затьмарен його цвiт

Тим, що я знаю донинi...

Куди моє наївне серце дiлося?..

Це дорога цiна за реальний свiт...

Моє бажання - повернутися

До вiри в все й незнання нiчого...

Я все ще сонце пам'ятаю,

Що зiгрiвало мою спину...

А зараз холод вiдчуваю...

Вiд нього далi й далi лину...

Куди моє наївне серце дiлося?..

Я зараз iнша, я змiнилася!..

Моє бажання - повернутися

До вiри в все й незнання нiчого...

Серце

Серце - це кришталева зоря,

Може вона опуститись в моря

Може пiднятись до неба i гiр,

Серце не знає жодної з мiр.

Може воно кохати й страждати,

Може нiколи кохання не знати,

Може смiятись, палати, згорати,

Може i попелом вогненним стати.

Серце може розбитися в мить,

Може просто закам'янiти,

Серце - то таємна скарбниця,

Яку вiдкрити не зможе й цариця.

Жити

Як холодно на цьому свiтi жити,

Не можна зупинитись i перепочити.

I треба самому боротися зi свiтом

В якому кожен сам за себе, з своїм лихом.

I кожен друг чи ворог тут дволичен,

Весь свiт у нас лукавiстю насичен!

В очi - одне, за спину - iнше,

I з кожним днем все гiрше й гiрше!

Говорять тут "кохаю" i вiдводять очi,

I кожен день тут не свiтлiше ночi!

Царює тут жадоба, зрада, втеча,

Брехня, ненависть й ворожнеча...

Це так все... Але хочу жити -

Не можу зупинитись i перепочити.

Моє життя

Моє життя, моє кохання,

Моя зоря, моє зiзнання,

Мiй свiт, мiй рай та моє пекло

Мiй подих, вiд якого вам не тепло...

Мої "Чому?", мої образи,

Мої частi й влучнi фрази,

Моя зима та моє лiто

Мiй янгол... (Його вбито?!)..

Моє падiння, мої втiхи,

Моє "Навiщо?", моє "Тiльки?"

Мiй бiль та почуття

Моє життя, моє життя!

Моє життя та моя смерть..

Моє, моє! Збирайся геть!..

Дiалог зi смертю

- Ти вб'єш мене, якщо тебе попрошу?

- Я вб'ю... Проте чи ти захочеш?..

- Я все одно це тiло колись зношу...

- А раптом боляче?.. Чи зможеш?..

- Я зможу... Потiм краще буде...

- Дiзнаються про смерть твою усi...

- Та й що з того?... Дурнi цi люди...

- А мати, друзi... Знайомi... Пес...

- Немає їх... Я є сама...

- Ти ж брешеш... Сама хiба?

- Кажу тобi: сама, нема!

- Ну якщо так... Ти смертi прагнеш?..

- Так, так. Вбивай мене скорiш.

- Нiколи. Бо знаєш,

В тебе є я... Вдвох помирати веселiш...

Я дивлюся у вiкно...

Я дивлюся у вiкно i я бачу порожнечу,

Вiдчуваю зраду, втечу, вiдчуваю ворожнечу...

Гей, ви там! Що в вашiм серцi? Що в душi?..

Нiчого... Вiдчуваю: ви - це тiло, жирнi тушi...

Це жахливо. Все даремно. Ви - нiчого.

Хто ви? Де ви? Вас нема, напевно.

Я пiду. Бувайте, люде. Я - не ви.

Ви не зi мною. Я пiду. Це знову, знову...

Чому?..

Чому я просинаюсь уночi,

Чому я помираю увi снi?..

Чому я чую дихання Її?..

Менi не врятуватись, хоч кричи!

Навiщо ти приходиш, хоч скажи!

Я чую запах твiй... Уходь!!!

Я ще жива!!! I не помру!!!

Я вiдчуваю смрад та кров!..

Та не тримай мене... Уходь...

Бо знай, що хочу я пiти з тобою...

Але не можу. Час триває.

Коли-небудь пiду без бою...

Що буде Там, нiхто не знає...

Бувай. Вертайся. Я покличу.

Зрозумiй...

Пробач, що покохати не зумiла.

Пробач. Повiр, як краще я хотiла.

А ти - мiй друг, i з iншим я.

А я - твiй ворог, не твоя.

Так, не твоя. Так, не з тобою.

Та ти подумав б головою:

Нiчого в нас, повiр, не склалось,

Моє життя з твоїм б змагалось.

Я не така, як ти вважаєш,

Свою кохану ти впiзнаєш.

А я - це я. Така знайома,

Така жахлива i чудова...

Повiр, коли-небудь i ти...

Ти зрозумiєш, як iти.

У нас с тобою рiзний шлях,

Якщо я ворог - буде так.

Що ти наробив...

Маленька дiвчинка з дитячими очима,

Якi неначе зробленi iз скла,

Сидить на краю гiрного обриву

Сидить i не йде далi з усiма.

Вона як лялька загадкова

Сидить та плаче увесь час

Сидить вона i в котрий раз

Кричить безмовно, наче нежива...

Ти в нiй все життя вбив,

Бо серце у неї розбите,

Бо серце погано зашите,

Дивися, що ти наробив!

В душi загноївся нарив,

Вона не живе, а iснує,

Нiкого в життi не цiнує,

Дивися, що ти наробив!

Вона попала пiд твiй вплив,

Вона загублена для всiх,

Де її смiх, де її смiх?

Ти розумiєш, що зробив?...

Маленька дiвчинка... Яке бiленьке личко!

Чарiвне порцелянове дитя...

Не вiдчуває бiль, в душi її немає

Нi почуттiв, нi смутку, нi життя...

Сидить i у руцi тримає квiти

Троянди бiлi... Руки у кровi -

ЇЇ коханий-милий,

Їй серце розiрвав, як цi шипи...

Забудь!

Забудь того, кого кохаєш,

Забудь, бо вiн не був твоїм.

Його дратуєш - ти це знаєш,

Та все одно iдеш до нього з почуттям своїм.

Та не дзвони, тебе я прошу,

Забудь цей номер та зiтри,

Не може нести вiн цю ношу,

I в нього цих дуреп аж цiлих три!

Не вартий слiз, бо вiн людина,

Забудь погане все, що вiн зробив.

Нехай вiн каже: "Ти дитина",

Вiн не дорослий i доросло не вчинив...

Вiдпусти...

Тягнуся до тебе, як квiти до сонця,

Чекаю, неначе веселку пiсля дощу...

Благаю, уходь ти скорiш з мого серця,

Я кохаю тебе... Але вiдпущу...

Я прошу пiдтримки - але не знаходжу,

Я бiль намагаюсь забути щодня...

Але вiдпустити тебе чи я хочу?.. Чи зможу?..

Не впiзнаю вже себе!.. Як заплуталась я...

Я знаю, з неба зорi не дiстати...

Ти - моє щастя, але й ти - мiй жах...

Як гарно нiколи таких слiв не знати -

"Кохання", "зрада", "бiль" i "сум в очах"...

Бувай! Твоя любов - моя отрута...

Та не загину я... Хоч i страждаю люто...

Кожного дня просинаюсь...

Кожного дня просинаюсь...

Навiщо? Кому це потрiбно?

Я жити просто намагаюсь...

Але життя це рослинi подiбно...

Я кожного дня засинаю...

А сенс? Я не бачу нiчого.

Я напiй болю приймаю...

Радiти... Скажiть, а для чого?..

Борюся, мечуся, шукаю...

Як пташка у клiтцi я б'юся,

Але в глухий кут поринаю...

Долечу до небес - розiб'юся...

Кожного дня просинаюсь...

Щоб далi по колу iти...

Я кожного дня засинаю...

З надiєю вiд тебе втекти...

Соло дiвчинки з очима кольору хакi

Ось я сама... чому так само жити, як ранiше,

Я вже не зможу?.. Кажуть: "Буде все, але пiзнiше"...

А зараз що? Дурний сум, який не сходить з серця?...

Безмежна втома?.. Залишене щастя? I це - я?..

I я малюю тим, що залишилося вiд тебе -

Моїми спогадами, болем i коханням... Для себе -

Нiчого не залишу... Я пiду, домалювавши цю картину...

Нi, я залишу тiльки вiтер, щоб вiн вiднiс мої "Чому?"...

В долонях кришталевої води я не втримала,

Що все проллю, що не дiйду з самого початку знала...

Але я йшла... Тепер назад шляху нема...

Проте я знаю - те, що сталось - не дарма...

Твоє кохання я втримати не зумiла...

Але в життi твоєму я була i я тебе любила...

Вечiрня розмова

- Привiт. - Привiт... - Ти як?

- Так... А ти як? - Я... жах.

- Що iз тобою? - Не питай.

- Що в тебе трапилося? Розповiдай...

Можливо, допоможу. - Нi!

Нiхто не допоможе вже менi!..

- Не йди! Скажи, благаю...

- Я вмираю, бо кохання вимагаю...

I не лялькових постанов,

Живого, на довiрi основ...

А мою душу сум поглинув,

Нiхто не захистить... Мене мiй янгол кинув...

- А хочеш, я замiсть нього буду?

- Так... Врятуй i захисти мене...

Прийди, не дивлячись на все...

Забудь про правила й закони...

I про суспiльства заборони...

I в темрявi суцiльнiй будемо з тобою

Плiч-о-плiч проти свiту строю...

Я знаю, що за маскою ненавистi твоєї,

Душа живе, подiбна до моєї...

Ворони

Якось однiєї осiнньої ночi

Летiли три ворони на шабаш.

Їх чорнi крила, чорнi очi,

Усiх птахiв приводили у жах.

Одненька з них була тендiтна,

Маленька, нiжна та струнка.

Помiж усiх проте помiтна,

Бо добрим серцем вiдрiзнялася вона.

Очi у iншої були дуже великi,

Вони лякали та притягували всiх.

Рожево-чорне пiр'я... Свої втiхи

Нiколи не тлумачила за грiх.

А третя з них - була найстарша

(Проте, напевно, й найдурна),

Вимова в неї екзотична

Бо схiдну мову зна вона.

I цi ворони прилетiли...

На шабаш... Й почали чарувать:

"Той, кого людиною любили

(Чи не любили, я не можу знать)

Хто марнi дарував нам сподiвання,

Та в воронiв перетворив,

Через своє незнання,

Та всi надiї в нас убив,

Нехай не буде бiльше вiн людиною

А буде вороном, та й буде з усiма..."

I став вiн вороном, але з цього буття

Не буде вже iсторiї... Скажу - вже в нього не життя...

Йди на свiтло

Йди на свiтло, якого нема,

Шукай себе, шукай недарма...

Зараз не знаю, де тепер ти

З ким i навiщо... Тебе не можу знайти...

Чи ти щасливий? Чи в негодi?

Чи твоя воля зараз у нагодi?...

Чи ти забув, чи пам'ятаєш?...

Що я тебе й досi кохаю, знаєш?...

Йди на свiтло, яке тобi я дала...

Але не до мене, хоч я й сама...

Нема назад вороття...

Хоч i не згасне моє почуття...

В мене все добре... Так i знай,

Про мене ти, коханий, забувай...

Я жива, ти бачиш, не померла,

Хоч тисячi слiз з обличчя зтерла...

Але як сумно, я вночi

Несамовитi пишу вiршi...

Я в дзеркалi душi своєї,

Вже не знаходжу радостi тiєї...

Я так втомилася чекати,

Чекати дива та йому писати...

Мiй свiт - неначе моє пекло...

Палаю i в руцi стискаю скло,

В долонях - кров, в життi - бридота,

Я не людина, я - iстота!...

Та що я? Я тебе злякала?

Ну вибачай, цього не знала...

Iди вперед, нехай щастить,

Нехай до тебе вдача прилетить...

Кохай когось, але взаємно,

Щоб бiльш не було на серцi темно...

Й будь щасливим...

Довiрливим... Мрiйливим...

А я як-небудь буду далi жити,

Як є так є... Нiчого нам не зупинити...

Я є твоя, завжди, навiки...

Але не клич мене для втiхи...

Пройшов час

Пройшов час, i з ним ми зрозумiли,

Що ми не тi, ким здавалися спочатку.

Шкода, що розрiзнити не зумiли,

Що ти - не бог, а я не янголятко.

I з того що? Лиш бiль розчарування,

Слiз гiркота, бо iдеалiв не буває,

А життя - це гра на виживання...

I хто б пiзнав, що iнший вiдчуває?..

А зараз один одного вб'ємо...

I всi такi! Бо почуття калiчим...

Руйнуєм свiт, i в душi плюємо...

I головне - ми брешем... Брешем!

I все тому, що сил немає в нас...

I правда заховалась вглибинi...

Та все одно приходить час,

Все розкривається так, як менi...

Як гарно, що правду я дiзналась,

I зараз розумiю, що ти трус.

В кого, чорт забира, я закохалась?!

Який ти бог? Який дорослий? Боягуз!..

Я янгол, а ти звичайна людина,

Не бог... Можливо, ти, як я - дитина...

Чи ти, чи я!

Чи ти, чи я! Я буду обирати!

Бо я хочу далi йти i жити, а ти

Гальмуєш шлях менi... Пусти!

Чи змовкни й в тiнь зiйди!

Удвох нiколи не будемо ми

Бо я одна... Я справжня мiж людьми!

А ти хто? Ти лише мiй вiдблиск,

Та як набрид менi твiй тиск,

Забирайся геть, бо це моє життя,

Бо я жива, бо справжня я,

Бо дихаю... I чую... А ти,

Ти не сильна... Давай, iди!..

I пiд дощем холодним восени,

Пiд сонечком ранньої весни

Й взимку, i улiтку, i нiколи

Не пiдеш ти, моя любов до нього...

Хлопцю з очима кольору неба

Я дякую тобi, за то що є ти,

За те, що на усiй планетi,

Нема очей свiтлiших за твої,

Якi зiгрiли прагнення мої...

Я дякую за посмiшку твою,

Яка мене чарує теплотою...

За те що є ти, що не кинув,

За те, що руку простягнув...

За те, що не кохаєш ти мене,

За те, що не кохаю я тебе...

Минуло...

А час спливає... Те, що було -

Погане й гарне, - вже минуло...

I все змiнилося для нас -

Те, що було - було лише раз...

А спогади ще грiють мою душу...

Забути!.. Я їх забути мушу!..

Щоби нiколи не вертатися назад,

Не бачити в пустелi сад.

I я пiду...Пiду вперед i буду далi жити,

Життя нектар я буду знову пити!..

Моє життя - це пекло, а не рай!..

Це все... Тепер кажу тобi - "Бувай"...

Крiзь вiчнiсть

(До Iвана Франка)

Ти людина з серцем у вогнi,

Коханням сповнена трагiчним i нещасним.

Я теж людина... В тому ж почуттi

Згораю... Життя роблю жахливим i прекрасним...

I мiж нами столiття... Але вiдчуття

Крiзь лiта проносить нам вiчнiсть...

Як же схожа любов, як же схоже життя...

Воно зламує щастя, перевiряє на стiйкiсть...

Сумуєш серед опалого листя,

Ти свою душу виклав у вiршах...

Я собi зараз теж не знаходжу мiсця...

Я теж пишу... Ховаю сум в очах...

Так... Страждання можуть красивими бути...

У наших вiршах... А насправдi страшнiше немає отрути....

Не сумуй!

Життя яскраве! Не сумуй!

Та часу ти даремно не марнуй!

Ти закохайся знову в свiт!

Побач ти молодостi цвiт!

Життя - одне! Даремно ж плачеш!

Все в тебе буде - ось побачиш!

Лише перегорни сторiнку,

Побач в собi ти справжню жiнку!

Ти зможеш все... Його кохання

Вже не повернеш... Тiльки любов ця не остання,

Коли-небудь прийде нова,

Вона в серцях буде завжди жива...

Я дихаю...

Я дихаю... Жива та серце б'ється,

Та зникнув бiль в безоднi,

В душi новий барвiнок щастя в'ється,

Вже мої очi не холоднi...

Яскравим сонцем дощ змiнився...

I чорна фарба бiлою покрита,

Здається - сум менi наснився,

I я нiколи не була розбита.

Можливо, десь у глибинi

Знайду якийсь вiдгук болючий.

Нiчого не зачiпне в менi,

Забувся той шалений бiль пекучий...

Ось так... Й погане помирає,

Його в своєму серцi поховаю.

Я дихаю... I дiйсно те, що не вбиває,

Робить сильнiшим... Я це знаю...

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"