Як риба об лiд - мовчимо ми,
          хоч не одною володiєм мовою.
Вiдповiдаючи комусь, ми, нiби,
Спльовуємо 
          слова затертi, почуття нiмi.
I вже не плачемо 
          вiд щастя сьогоденностi,
I посмiшки видавлюєм притворнi.
I не кохаємось 
          в цiй завченнiй буденностi
Бо серце наше стало кам'яним.