Licej Radyvyliv. Твори у ваш альбом

Licej Radyvyliv : другие произведения.

Твори у ваш альбом

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]

Ссылки:

Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками

Оставить комментарий © Copyright Licej Radyvyliv (jasc51@mail.ru) Размещен: 02/02/2008, изменен: 02/06/2010. 44k. Статистика. Сборник стихов: Поэзия		Оценка: *3.3512** Ваша оценка:
Аннотация: "ТВОРИ У ВАШ АЛЬБОМ" - сьомий збiрник художнiх творiв лiцеїстiв. Шiсть попереднiх - "Провесiнь" (2002 р.), "На свiтанку" (2003), 'Здрастуй, юносте!' (2004), 'Вiдкриття почуттiв' (2005), 'Прорiст' (2006), 'Проба голосу' (2007) представили рiзноплановi поетичнi та прозовi твори, багато з яких друкувалося (районна газета "Прапор перемоги", колективнi збiрки). Лiцеїсти неодноразово ставали переможцями та призерами обласного конкурсу учнiвської творчостi. Автори перших альманахiв уже закiнчили унiверситети, окремi пiдготували для видавництв свої поетичнi збiрники. Твори лiцеїстiв представленi в Iнтернетi, на сайтах Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею (http://yashchuk1.narod.ru/licej.htm) та 'Лiтературний альманах 'Радивилiв').

ТВОРИ У ВАШ АЛЬБОМ

Лiтературний альманах

Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею

Рiвненської областi

2008

Упорядник та редактор Володимир ЯЩУК

"ТВОРИ У ВАШ АЛЬБОМ" - сьомий збiрник художнiх творiв лiцеїстiв.

Iванна Добровольська

(11 клас)

***

Я дуже часто мрiяла про тебе -

I йшла назустрiч крiзь бентежнi днi.

Та виявляється, ти тiнню був всього лиш.

Лиш тiнь твоя лишилася менi.

Альона Романюк

(11 клас)

***

Я втратила крила, я бiльше не ангел,

I зiрка погасла моя...

Тебе я кохала, тебе я чекала,

Як сонце чекає земля.

Сиджу на вiкнi i дивлюся удаль

О Боже, жорстокий цей свiт.

В очах мої сльози застигли, як лiд,

На них нiби чорна вуаль...

Нещастя свого наперед не вгадаєш,

Ми надто нiкчемнi й малi.

Ти там, в небесах, вже напевно лiтаєш.

А я ось тужу на землi.

Прощай

Етюд

Хотiла кричати, зупинити його. Погляд благав не покидати її. Вiн мовчки встав з-за столу. Можливо, хотiв, щоб затримала його. Та нi, вона мовчала...

I вiн пiшов, i кроки вiдлунювали в її серцi. Ще довго сидiла в тiй кав'ярнi, не вiдчуваючи аромату кави, не помiчаючи лагiдного промiння, не сприймаючи нiчого.

Не ладна була нiчого збагнути. Думки плуталися, навперебiй змiнюючи одна одну. Переборюючи себе, встала, вийшла на вулицю. Природа нiби пройнялася її настроєм: в обличчя ударив рвучкий вiтер, небо заволоклося хмарами. Вiдразу й не зрозумiла, що то не краплини дощу скотилися по щоцi, хоча тут же й важкi краплi з неба вдарили об землю, омиваючи її так само, як сльози омивали її душу.

Вона не спала, не їла... Дзвонила, та вiн, очевидно, помiняв номер телефону. Виїхав з мiста. Пережила все завдяки рiдним, друзям. Через кiлька мiсяцiв уже звикла до болючої думки, що його немає поруч.

А через рiк дiзналася, що вiн... помер. Земля попливла пiд ногами. Виявилося, був смертельно хворий, мабуть, саме тому, знаючи це i усвiдомлюючи свою приреченiсть, вирiшив покинути її, причому без видимих пiдстав. Покинути заради неї ж самої.

Богдана Литвинчук

(11 клас)

***

'Прощай!' - шепоче вiтер непогожий.

I бiльш нема кому промовити 'прощай'.

Лиш скоса оглядають перехожi.

А ти надовго залишаєш рiднокрай.

Здавалось, змiниться геть-чисто все без тебе -

I ранки, й сонце... Й навiть днi прийдуть не тi...

Ти помиляєшся. Так думати не треба.

Ти ще щось значиш у моїм життi.

А час бiжить, нанизуючи роки,

Сезон журби замiнює сезон,

Коли вiдлунням оживають кроки -

I ти, нарештi, сходиш на перон...

Знов ранок i пробудження природи,

А ти кудись у далечiнь спiшиш.

День щастя непомiтно так проходить -

Вiд дня вчорашнього уже не вiдрiзниш.

'Прощай!' - шепоче вiтер непогожий.

I бiльш нема кому промовити 'прощай'.

Лиш скоса оглядають перехожi.

А ти надовго залишаєш рiдно край.

Ольга Кукушкiна

(11 клас)

Сказка

Ты красивый и добрый,

Ты хороший и славный,

Только резкий немного

И немного упрямый.

У тебя в сердце льдинка,

Как в сказке у Кая,

Только знай: я не Герда,

Я немного другая.

***

Я люблю тебя - и очень!

Но меня не любишь ты.

И в потемках долгой ночи

Разрываются мечты.

Разрываются на части,

Не собрать уже мне их...

Я люблю тебя - и очень!

Ведь ты лучше всех других.

Марiанна Герзун

(10 клас)

Мама

Найперше слово 'мама'

Бринить крiзь плин вiкiв,

Воно нас порятує

Вiд лиха й ворогiв.

Нас мама у стражданнях

Довiку не лиша,

Лиш мама приголубить,

Коли болить душа.

Коли ми важко хворi,

Вона ночей не спить,

Готова на пiдмогу

Прийти у кожну мить.

А ми ж часом, невдячнi,

Спричинюємо бiль.

За все, за все я вдячна,

Матусенько, тобi.

***

Ми зустрiлись з тобою,

Як буяла весна.

Я розсталась з журбою -

В серце радiсть прийшла.

Перше чисте кохання

Мою душу зiгрiло.

Як зоря на свiтаннi,

Загадково горiло.

I була я щаслива,

Щасливiша за всiх.

Бо кохання - мов злива,

Мов на голову снiг.

Та недовго кохання

Зiгрiвало мене -

Бо захмарилось зрання

Наше небо ясне.

Ти сказав, що для тебе

Я лиш другом була

Й зустрiчатись не треба...

Враз весна вiдцвiла...

Осiнь чорним крилом

Мою душу накрила,

В нiй вiдбувся надлом -

Мовби вся спопелiла,

I болить, i пече...

Як же хочеться спертись

На твоє на плече...

Десь затято i вперто

Ще жаринка горить -

То кохання ясне

Ти не змiг загасить -

I зневiрить мене...

Тож я вiрю: повернеться в долю весна.

I завруниться прорiст на нивi.

Оживуть почуття, бо любов не мина, -

Ми з тобою ще будем щасливi.

Iрина Масюк

(10 клас)

***

Плаче небо, плачу й я,

Бо болить душа моя.

Може, десь i сонце сяє,

Може, хтось тебе кохає,

Любим словом догоджає.

Ну, а я ось тут страждаю,

Бо нестямно я кохаю...

Й душа кричить, кричить: 'Доволi,

Я не бажає жити в волi'.

А розум радить: 'Зупинись.

Та озирнись, та охолонь.

Напевно й вiн тебе кохає -

I серце сповнює вогонь'.

То що ж тодi нам заважає?

Тетяна Лемещук

(10 клас)

***

Де промiннями сонечко грається

I туман синьоокий в гаю,

Там весна з кришталевим лiхтариком

Нам надiю приносить свою.

Ось вона, з чарiвними дзвiночками,

Сипле буйний розмай по землi

Та спiває пiснi нiжно-трепетнi

Там, де в лiжечку вечiр прилiг.

З кришталевим лiхтариком веснонька

Сподiванням освiтлює путь.

Навiть вечiр, осяяний мiсяцем,

Вже, напевно, не зможе заснуть...

Зима

Зима-зимонька прийшла,

Дiтям втiху принесла.

Лiплять снiжки, веселяться -

Смiх i гам - на пiвсела.

Що там дiти бешкетують, -

Мами й тати радi теж.

Значить, гарно їм сьогоднi,

Значить, радiсно - без меж.

Iз заметами й снiгами

Новорiчна лине мить...

Нумо iграшки шукати -

I ялинки чепурить!

Дiд Мороз мiшок гостинцiв

Малюкам усiм припас.

Дiти радi i веселi,

Бо зима - прекрасний час.

***

Пробач за все - й за те пробач,

Що на твоїй я стежцi стала.

Не все тодi ще розумiла,

Не все я знала.

Цей юний вiк такий хисткий,

А я тебе кохать хотiла.

I все було - немов у снi,

Весь свiт примарився менi,

Пробач, що боляче зробила.

Бiлий дiд

Скачуть дiти. Гомiн. Смiх.

На пеньочку лiплять снiг.

Небагато й налiпили,

А й дiдок вже вирiс бiлий.

Голова - немов подушка,

Шапка з'їхала на вушка,

Очi в дiда - двi вуглинки.

Нiс - iз жовтої морквинки.

В нього ремiнь - мотузок,

Є ще й вiник iз гiлок.

От такий у нас дiдок.

Примiське село

Етюд-легенда

Цьому чепурному селу, що розташоване бiля Радивилова i вже сприймається як передмiстя, понад 450 рокiв. Легенда розповiдає, що тутешнi поля купив землевласник Олександр з Коритного, якого шанобливо iменували паном Коритенським.

Причому на торги поїхав не з грiшми, мав при собi пару гарних псiв, що йому подарував родич, привiзши їх з-пiд самого столичного Вiльна. Подейкували, що породи собаки рiдкiсної - i в мисливствi придадуться, i при дворi втiха...

Не дивно, що й на земельних торгах продавець пан Батковський накинув оком на гарних псiв. Недовго й торгувалися - вдарили по руках. А Батковському земля не для рiллi потрiбна - аби ще дати раду тiй, що бiля Коритного, Хотина, Гоноратки. Ось поряд мiстечко з високим земляним валом та захисним дерев'яним частоколом, усе бiльше охочих тут оселитися, мiський управитель навiть привiлей оголосив, що новоприбульцi на десяток лiт будуть звiльненi вiд усiляких податкiв, аби лиш врештi-решт припиняли галайдати по свiту.

А вiльної землi в мiстечку нема, треба за валами закладати халупи, на слободi. Ось вам у пригодi й земля пана Коритенського - не за спасибi, ясна рiч. Через трохи часу вiдкупили частину її пани Андрiй Русинович з братом Семеном, теж пропонують новоприбульцям: селiться, платити будете збiжжям, та молоком, та м'ясом, як надбаєте господарку.

Хата до хати - почало рости поселення. А мiщани, знаючи, за якими умовами було куплено поля, говорили: 'Приходили люди з Опарiпес', себто з села, закладеного 'о парi псiв' - 'при парi псiв'. Дiйшло до судових позовiв за межу - вже i в документи Луцького замку, де розглядали такi сутяжницькi справи, зважили за прийнятне записати: 'городня (маєток) Олександра з Опарiпес Коритенського', 'городня Андрiя Русиновича i його брата з Опарiпес i Немирова'. Немирiв - можливо, то нинiшня Немирiвка, а може - й колишня назва Радивилова, бо Ради виловом мiстечко почало називатися тiльки пiсля 1564 року.

У серединi дев'ятнадцятого столiття в Опарипсах уже понад було пiвтори сотнi дворiв i близько 1100 чоловiк. Ще з початку вiсiмнадцятого вiку тут мали свою церкву Собору Пресвятої Богородицi, при нiй сформувалося кладовище.

Опарипси зберегли свою назву дотепер, для мiсцевого населення вона вже не звучить незвично, хiба заїжджi артисти iнодi пожартують, обiгравши семантичне значення слова, що саме проситься у вiдповiдний контекст.

Галина Гуменюк

(10 клас)

Iду по життю, по стернистому полю,

Iду - не живу, мов не чуючи болю.

Дорiжка без кровi, ненавистi й драм.

I ночi - не ночi, - данина думкам.

Iду. Божевiлля. Й мене мов нема.

Лечу я у безвiсть, жорстока, сама.

Здається, ненавиджу всiх i усе.

Безглуздя. Я все ж бо кохаю тебе.

Казати не можу, не хочу, не буду,

Кохаю, та вiрю, що, може, забуду.

А безвiсть незнана мов пеклом стає...

Пробач менi, серце,

кохання моє

***

Убив у менi вiру...

Вiру в наше кохання.

Тож чую лиш сiру

Мелодiю твого мовчання.

Убив у менi надiю...

Назавжди, на цiлу вiчнiсть.

Живу не живу - не мрiю,

I спопелiла вiрнiсть.

Убив у менi кохання,

Бентежне, терпке i полинне,

I нашi розмови й звiряння,

Якi так просто знецiнив.

***

Сумна усмiшка на обличчi.

В очах - зажура. I - сльоза...

Вона розповiдала ночi

Свої щемливi почуття.

Здавалось, вже таки доросла,

Вiдкрита серцем i проста.

Однак кохати... не спроможна,

I їй за друга - самота.

Вслухаючись до свого серця,

Жадала щастя вiднайти.

Однак iз острахом спинилась

На пiвдорозi до мети.

Й життя поблякло, спохмурнiло, -

Хоч помирай в нестямну мить.

Крiзь сльози й вiдчай прокричала:

'Як важко в свiтi з болем жить'.

Тетяна Довбета

(9 клас)

Переспiв з англiйського мотиву

Для iнших ти любов свою вiддай -

I бiльше не тримай її в собi.

Та й серце - добрий скарб свiй - не ховай,

В полицях не сховаєш назавжди.

Ти щирим словом тихим подiлись

I руку допомоги простягни

Для тих, кому потрiбно, - не скупись.

За доброту добро заслужиш ти.

I все найкраще, що в тобi цвiте,

В сумлiнну працю ти свою вклади.

I пам'ятай: благословлять тебе,

Коли благословення подаруєш ти.

Не бiйся ти життя вiддать за те,

Що часу варте, й завжди пам'ятай:

Усмiшка - краще, що в людини є,

Її ти дарувать не забувай.

Без надiй

Я ангелом нiколи не була,

Та й ти не вiрив у мої зiзнання,

Коли летiли з уст отi слова,

Слова печалi, гiркоти й страждання.

Вони летiли в простiр, в далечiнь,

Губились в неозорiм небокраї,

Ти їх не чув, не слухав, не лiчив,

Ти вiдкидав їх якомога далi.

Крихка сльоза летiла через бiль,

Ховала смуток, всi переживання -

I кришталем котилась по щоцi,

Мов крихточка розбитого кохання.

Вона на тiлi прокладала шлях,

Болючий шлях прожитої любовi

I залишала вiдчай ув очах,

Що мрiяли про барви веселковi.

Тяжка сльоза скотилася униз -

I каменем упала прямо в серце,

Розбивши всi надiї, що колись

Цвiли, радiли, вiдкривали дверцi

У свiт далекий, свiт iлюзiй, мрiй,

В якому не бува розчарування,

Немає болю втрачених надiй,

А є лише слiпе палке кохання.

Нехай цей свiт здається тiльки сном,

Жаданим, неозорим, тихим, дивним,

Та я була б там дiйсно ангелом,

Хорошим, щирим, трепетним i сильним.

Можливо, це слова, лише слова,

Та я не знаю бiльше, що робити.

Нема надiй i сподiвань нема...

Чи можна так на свiтi далi жити?

***

...Минув, не помiтив... I в очi не глянув...

Пiшов, наче ми не знайомi були...

Ти лиш озирнись - i я миттю розтану.

Й повернеться все, як бувало колись.

Мовчиш i пригнiчено очi ховаєш,

А в мене бринить непiдвладна сльоза.

Її не вгамуєш i не приховаєш.

Це просто краплина, це просто вода...

Краплина гiркої, холодної туги

За тим, що, на жаль, зберегти не змогла.

Вона - лиш частинка нестямної муки,

Що в мене на серцi недавно була.

Ти знаєш, пройшло все, минуло, розтало...

Немовби туман на гiрськiй висотi.

I квiтка кохання у серцi зав'яла

Лишились натомiсть лиш думи сумнi.

Про що? Вже не знаю, та й знати не хочу.

Минуло, забулось... Забулось - i край.

I знаєш: не треба менi твої очi,

У них лиш безодня - загублений рай.

Оксана Бормова

(9 клас)

Весна

Небо голубить сонце ласкаве,

Птахи спiвають в гаю без угаву,

Подихом теплим наповнився свiт.

Привiт тобi, весно, мiй щирий привiт!

***

Очi твої - зелен-розмай на коричневому тлi,

Вуста - мов оксамитовi пустельнi пiски,

Волосся - буревiйна стихiя землi,

Руки твої - палкi i могутнi вогнi,

Тiло твоє - вiд прадавнiх богiв,

Характер вовка ти маєш,

Душа, нiби в сокола, вiльно ширяє,

Силу, хоробрiсть i нiжнiсть ти маєш.

У серце своє мене не пускаєш.

А моє у вогнi на семи вiтрах -

Вiдчуваю, ще мить - спопелiє у прах...

Лiлiя Трашкова

(9 клас)

***

Така чутлива вранiшня зоря,

Ще небо ледве-ледве сиве.

Та сонце, граючись в хмаринках, як маля,

Вже кидає землi прекрасне диво...

Це диво трепетно бринить-блищить,

Неначе пролiсок зворушливий весняний,

I срiбний снiг розтане вже за мить -

Та й перед нами квiтами постане.

Це живо ти побачиш наяву,

Як тiльки-но устанеш на свiтанку,

Ввiйде це диво в пагiнцi, в листву

I в небо, повне свiжого рум'янку.

Мотив

Тiшить втома, грiє хуга,

А навкруг - пiтьма.

Як же житиму без друга...

Тiльки я - й зима...

Розчаклую я охоче, -

Знищимо злобу...

Вибирай, кого ти хочеш,

Тiльки не журбу.

***

Там небо не увидиш,

Там только дождь и боль.

Тихонько сердце скажет:

'Пора уйти, родной'.

***

Там, где солнце не садится

И где властвует всегда,

Острова любви сойдутся

И забьет ручьем вода,

Там, где вольный ветер веет,

Нежно травы теребя,

Там, на берегу песчаном,

Повстречаю я тебя.

***

Где-то тополи у поля

Грусть свою таят,

Нежно вечер опустился -

И огни горят.

Засветились две березы,

Словно огоньки,

И шумить трава густая

У разлив-реки.

Богдана Резнiк

(9 клас)

Зимовий етюд

Нинi саме такий неповторний вечiр, коли вiдчуваєш на дотик, як спливає час мiж пальцiв. Iду зимовою пронизаною вiтрами вулицею. Обминаю зустрiчних... Усi поспiшають до теплих домiвок, а я кваплюся туди, звiдки вони хочуть якомога швидше пiти. Вiтер доносить глуху, ледве вловну музику сфер iз позимнiлого, закутаного у важкi бiлi хмари низького неба. Снiг неодмiнно випаде. Треба тiльки встигнути... Наловити крихiтних снiжинок i зiгрiти їх. Мiж долонями.

***

Так просто - забути, не чути, не знати,

Звiльнитись вiд спогадiв, може, й вiд снiв -

I бiльше не мрiяти i не кохати

I вже не чекати знетямлених днiв.

Як жаль, все минає, минає без слiду -

Лишаються спогади, смуток i бiль.

А щастя ж, здавалось, таке неокрає...

Звiдкiль же прийшла ти, розлуко, звiдкiль?

Так складно - забути, не чути, не знати,

Вiддати минулому чар моїх снiв

I крокiв твоїх бiльше вже не чекати,

Змиритись, що ти не повернешся, нi.

***

За все скажу спасибi тiльки Богу:

За сонце, мiсяць i блакитне небо,

За успiхи, за кожну перемогу

I за любов, а головне - за тебе.

***

Я втомилась бути сильною.

Знемагаю вiд розчарувань.

Сховай мене в нiжних обiймах,

Скажи, що все прекрасно.

Злукав - i сховай вiд правди,

Я не хочу її розпачу,

Я не хочу надсадно ридати...

Можна, я задрiмаю

У твоїх надiйних обiймах?

Можна, не вiдпускатиму

Твою турботливу руку?

Якщо ти зникнеш,

Можна, я залишу тебе

У своєму бентежному серцi?

Тетяна Будняк

(9 клас)

***

Вона носила квiти у волоссi

I усмiхалась перехожим просто так.

Вона була щаслива в цiй дорозi,

Їй раєм був квiтчастий тихий парк.

Однак в природi повелося -

На змiну лiту лине осiнь.

Коли його зустрiла, то здалося,

Що все, чого хотiлося, - збулося...

Тримаючи за руку, вiн вiв її

Стежками, укритими осiннiми листками,

Спiваючи її улюбленi пiснi,

Чаруючи вiршовими рядками.

Вона була готова думати: сам Бог

Створив його, бентежного, для неї.

Вже вiрилось, що завжди будуть вдвох.

Та раз принiс вiн жовтi орхiдеї.

Здавалося, то лиш нiчний кошмар.

Та не змогла вона його позбутись.

I руйнувала все, немов привиддя хмар,

Не здатна почуттiв його збагнути.

Невже, невже вiн врештi-решт пiшов?

Вона ж його напевно надихала?

Невже б вiн кращу в свiтi цiм знайшов?

Адже й вона вже серцем покохала...

Вiн повернувся, тихий, мовчазний,

До слiв не прагнучи домiшувати болю.

I був ще бiльше дивний, не такий,

Якому довiряла душу й долю.

Марiя Єрмiйчук

(11 клас)

Зазираючи в день прийдешнiй

Дитинство непомiтно спливає - i залишає за собою лише слiд у пам'ятi. Одинадцятий клас - рубiж дорослостi. Саме перiод дитинства можна вважати найцiкавiшим та найкращим, адже, скiльки себе пам'ятаємо, нашi батьки оточували нас увагою, думали про нас. Саме їх ласка й турбота допомогли нам, що називається, стати на ноги...

Здається, прекрасне, безтурботне життя нiколи не скiнчиться, але... то лише мрiї. Адже кожного з нас чекають особисте життя, власнi проблеми, клопоти, котрi змушенi будемо вирiшувати самотужки. Можливо, зараз несповна усвiдомлюємо, як нам i надалi будуть потрiбнi маминi поради - наприклад, щодо навчання, та й врештi-решт - вiдносно юнакiв. Але цей час неодмiнно настане, i тодi ми зрозумiємо, якi були iнодi неправi у ставленнi до, на перший погляд, 'безглуздих' батькiвських порад...

Помилки дитинства пiзно виправляти, тим паче, що навiть нашi голiвоньки 'забитi' зовсiм не минулим, навпаки - майбутнiм. Потрiбно навчатися, всерйоз думати про майбутню кар'єру та починати якось влаштовуватися у теперiшнє життя. Ще мiсяць-другий - i ми, власне, збагнемо, що дитинство - в минулому i йому хiба що залишається зворушено сказати: 'Прощавай!'.

Що вдiєш, так воно складається: сьогоднiшнє швидко стає минулим, а минуле можна лише згадувати; живемо ж усякчас теперiшнiм i неодмiнно зазираємо в майбутнє, проймаючись новими бентежними iдеями, будуючи плани... Менi шiстнадцять - i я вже задумуюсь над тим, яким має бути моє майбутнє, роблю, так би мовити, певнi внески, котрi авжеж допоможуть... Зробила для себе висновок: життям потрiбно насолоджуватися та максимум брати вiд нього всього того, чого дiйсно хочеш. Але жити не одним днем, а раз у раз зазирати в прийдешнє, прораховувати рацiональнiсть подальших своїх крокiв. I тодi прикрих несподiванок стане менше.

Пiсня

Ти нiжний, як бiлий снiг, що падає морозного ранку, дбайливо вкутуючи все довкола. Як тепло й хороше деревам, якi вiн обiймає, так затишно i менi з тобою.

Ти лагiдний, як лiтнiй дощ, пiд яким так добре бiгти; хочеться сховатися i водночас кортить побути пiд рядними краплями. Вони падають на губи, очi, руки... Можливо, вони так схожi на твої поцiлунки.

Ти жартiвливий, як осiннiй вiтер. Ти пам'ятаєш, який танок водить вiн iз пожухлим, пожовклим листям?

Ти буваєш трепетно-несмiливий, наче перший пiдснiжник, що визирнув iз пiдталини. Навкруги - снiг, i вiн мовби нiяково озирається, шукаючи тепла i захисту.

Ти загадковий, нiби зорепад, що змушує споглядати його з подивом.

Твої губи оксамитовi, немовби пелюстки яблуневого цвiту.

Твоя усмiшка - як мiсяць у вечоровому темно-синьому небi.

Твої очi - дзеркало зiрок, у яке вони дивляться, - i стають ще кращими, чепурнiшими.

Тепло твоїх обiймiв схоже на бентежне тепло сонячних промiнiв, що зiгрiвають мене вдосвiта, купають цiлiсiнький день i прощально пестять надвечiр.

Твiй голос - начебто шум стиглих колоскiв у неозорому полi пiд бiлими хмаринами, здається, м'якими, як шовковисте волосся.

Твiй смiх ллється струмком по чистiй, тремкiй гальцi...

Я кохаю тебе, але... пiд снiгом люди не раз замерзають, Перший пiдснiжник зривають з такою легкiстю, i не зiрки згоряють на льоту, а метеори, яблуневий цвiт рано чи пiзно облiтає, гарний мiсяць - холодний i недосяжний, сонце грiє лише влiтку, струмок може пересохнути...

Можливо, тому ми не разом?..

Нiна Музика

(10 клас)

Живу в країнi Українi

Наразi Україна, в якiй живу, ще не така, якою хотiла б бачити свою державу. Постiйнi полiтичнi чвари заважають їй розвиватися вiдповiдно до свого iсторичного i географiчного потенцiалу. Ця нестабiльнiсть породжує почуття незахищеностi у її громадян. Вони не впевненi, яким шляхом повинна йти країна далi. Багатьом здається, що вступ до НАТО не потрiбен, хоча тут, безумовно, дається взнаки вплив Росiї, - як i ранiше, вона намагається нав'язувати свої iнтереси - i, на жаль, знаходить в Українi дуже впливових полiтикiв, готових їй пiдтакувати не задумуючись.

Як би хотiлося, щоб влада України насамперед думала про iнтереси народу, захищала право громадян на достойне життя, збереження нацiональних звичаїв i традицiй, розвиток культури, рiдної мови. Нашу нацiю творили великi письменники Iван Котляревський, Тарас Шевченко, Iван Франко, Леся Українка та багато iнших - навiть у похмурi часи наступу росiйського великодержавного шовiнiзму вони зумiли захистити українську мову, надати їй у своїх творах нового неповторного звучання, вони зумiли вiдстояти нацiональну гiднiсть нашого народу, не дозволили перетворити його на меншовартiсних 'малоросiв'.

Чому ж Україна стала незалежною державою лише в 1991 роцi? Напевно, iншi держави боялися українського волелюбного духу, тому робили вигляд, що не помiчають, як сусiднi країни раз у раз дiлять нашу споконвiчну землю, топчуться по наших предковiчних святинях, оббирають нашi природнi багатства.

Знаючи, що пережила в минулому Україна, я вiрю в її майбутнє. Сьогоднi вона визнана свiтовим спiвтовариством, виходить на новi рiвнi полiтичної та економiчної спiвпрацi з далекими i близькими країнами. I це найкраща запорука того, що нiякi недоброзичливцi в сусiднiх державах, та й у нашому власному домi, не звернуть українцiв з обраного шляху незалежностi, утвердження демократiї, пiднесення рiвня життя людей, повнiшого задоволення їх духовних потреб.

Невже держава, збудована на кровi, потi та сльозах попереднiх поколiнь, не усвiдомить своєї нової ролi в свiтi?

Ми живемо в країнi Українi

Й надiємось: настане щастя мить,

Коли все те, чого чекаєм нинi,

Таки ми зможемо здiйснить.

Наталiя Коваль

(10 клас)

Я - українка

Я українка, тому завжди розмовляю рiдною мовою, не використовуючи таку модну нинi мiшанину слiв iз рiзних мов - росiйської, англiйської, цiкавлюся старовинними традицiями, багато чого вже знаю про них, не раз брала участь в обрядових дiйствах, обожнюю народнi пiснi i танцi, проявляю iнтерес до легенд свого краю.

Я пишаюся, що наша українська мова така мелодiйна, в нiй вiдбився цвiт народної поезiї. Тому тема мови й сприймається так загострено, що будь-якi спроби применшити її значення продиктованi прагненням принизити український народ, поставити пiд сумнiв його самобутнiсть, необхiднiсть його збереження. Доки живе наша мова, доти живе народ, доти живуть i передаються з поколiння в поколiння наш дух, наша пiсня, iсторiя, звичаї, релiгiя.

Як хороше, що народилася я українкою, що живу в центрi Європи, в такiй багатiй природою країнi. Зневажаю людей, якi нешанобливо висловлюються про Україну, адже Україна - це ми. Своєю працею, навчанням, поведiнкою, своїми здiбностями, громадянською позицiєю визначаємо її суть. Наприклад, як можна зберегти народнi традицiї, якщо не брати участь в обрядах, не дотримуватись ритуалiв, давнiх звичаїв? Менi подобається брати участь в андрiївських вечорницях, з великим задоволенням допомагаю мамi готувати дванадцять страв на свят-вечiр, випiкати паски до Великодня, а на Iвана Купала з подругами пускаю вiночки на воду, вкладаючи у це дiйство своє, сьогочасне розумiння.

Я вважаю, що кожен українець повинен бути патрiотом своєї Батькiвщини, досконало вивчати мову, берегти її вiд непотрiбних запозичень з iнших мов i вiд лайливих слiв, вiддавати перевагу україномовним пiсням та книгам. Тодi не поставатиме питання про необхiднiсть захисту української мови в Українi.

Олена Гладун

(8 клас)

З нагоди коронування

Радивилiв пов'язаний з легендами роду Радзiвiллiв, перших власникiв мiстечка в шiстнадцятому столiттi.

У великого гетьмана Юрiя Радзiвiла була дуже вродлива дочка Барбара. Овдовiла вона ще дуже молодою, а невдовзi з допомогою родини нiби випадково дiстала змогу познайомитися з самим молодим королем Зиґмундом Августом.

Швидко легенда мовиться, та не так швидко обставини життя змiнюються. Через чотири роки Зиґмунд таємно одружився з Барбарою. I хоч як батьки молодого противилися визнанню незнатної Радзивилiвни, пiсля багатьох перепон вона таки була коронована в Польщi. З цiєї нагоди, розповiдають, були пишнi учти в усiх маєтках Радзiвiлiв, у тому числi i в нашому Радивиловi. З оказiї свята в мiстечку звели новий тесовий мiст через Слонiвку, на її березi й масовi гуляння влаштували. Роздавали безплатно наїдки та напої, чим принадили й багатьох убогих городян, якi про Радзiвiлiв ледве щось знали...

Але щастя Барбари виявилося недовговiчним. Її свекруха - королева Бона, з якою пов'язанi недобрi пересуди i чиїм iм'ям називають одну з гiр у Кременцi (з руїнами середньовiчного замку), якось запропонувала Барбарi з'їсти яблуко 'перемир'я'. Привселюдно ножем розрiзала яблуко навпiл, одну половину простягнула невiстцi, другу з'їла сама. Але народний поговiр понiс через роки: на нiж з одного боку було насесено отруту, i саме отруєну частину яблука запропоновано Барбарi. Невдовзi молода королева тяжко занедужала, її тiло стало вкриватися пухирями, якi, лопаючись, розпросторювали такий сморiд, що навiть прислузi несила було терпiти.

Барбара померла, коли мала трохи бiльше тридцяти лiт. Кажуть, привид Барбари досi ходить по замку, в якому її отруїли. Донинi нащадки роду Радзiвiлiв по жiночiй лiнiї не мають щастя в особистому життi. А в Радивиловi Барбара так i не побувала, переказ стверджує, що тут випало побувати одному з нащадкiв роду - Янушу Радзiвiлу, який у сiмнадцятому столiттi воював проти українських козакiв пiд Берестечком.

Ангелiна Ткачук

(8 клас)

У лiсах, у хащах

Пiсля татарських набiгiв пустiли села, надовго завмирав смiх. Тому й намагалися українськi поселенцi перебратися з небезпечних сiл якомога далi, в малозвiданi, недоступнi мiсця. Кидали нажите, брали в дорогу найбiльш необхiдне.

Кажуть, так колись зiбралися i з мiстечка Хотин, аби вирушити на Волинь i закласти в глушинi нове поселення. А назву йому дали звичну - Хотин.

Загоготiли поза мiстом високi чуги -попереджувальнi стовпи, обмотанi соломою й облитi смолою. Значить, знову наближалися грабiжники-бусурмани. Люди вигортали зi скринь хто що мав. Скидали на вози, брали зерно... Ледве встигли вихопитися з-пiд нищiвного нападу.

Їхали вдень i вночi, побоюючись погонi. Комусь уже випадало супроводжувати сюди чумацькi валки пiдвiд iз сiллю, так що дорога була не те щоб незвiдана. А все ж невiдомiсть пригнiчує...

Раз у раз розпитували дорогу, облюбовували проїжджi мiсця, мовби примiряючи свої потреби до особливостей природи.

I ось, нарештi, Волинь. Поменшало полiв, побiльшало лiсiв i хащ. За такi навряд чи який лиходiй унадиться... Казали зустрiчнi люди, напади з пiвдня бували, але рiдко, врештi, вiд неприятеля можна i в чагарях перечекати. Знову ж, спалене обiйстя легше вiдбудувати - лiсу онде скiльки, а очеретiв на покрiвлю - хоч вибирай на колiр.

Мiсце пiд поселення вибрали на галявi. Облюбували узлiсся вдалинi вiд дорiг. Так воно надiйнiше. Неподалiк було тихе озерце, що аж сплюскувало карасями та верховодками. Була й невелика рiчечка - така собi, для краси бiльше, та ще хiба худобу напоїти.

Старший громади не запитав навiть, а ствердив: 'Хотин'. Що мало означати: хотима, бажана мiсцина...

I всi ствердно закивали головами.

Назвали поселення - Хотин, нехай буде пам'ять про те, чим жили. I поклали тут початок новим поколiнням фахiвцi рiзних ремесел -ковалi, шевцi, колодiї, мельники, кравцi, шаповали... А що лiс не бiдний був на бджiл та на ягоди, та й багато чого можна було змайструвати з деревини, то започаткувалися родини бортникiв, теслярiв, стельмахiв, бондарiв А року 1570 село Хотин недалеко вiд Радивилова записали в письмовому документi.

Колективна творчiсть

(на засiданнях лiтстудiї)

Мотив Ахматової

Вибрала сама я долю

Найсередечнiшого друга,

Вiдпустила я на волю,

Хай мина бiда-наруга...

Та вернувся голуб сизий,

Б'ється крилами у вiкна -

Мов од блиску диво-ризи,

У свiтлицi бiльше свiтла.

Вибрала сама я долю

Другу свому навдогад -

Вiдпустила я на волю, -

Благовiстi буде рад.

Ти прилинув, птаху сизий,

Крила в небо пiдiйняв,

Наче блискотiння ризи,

У свiтлицi свiтло дня.

***

Вечiрня i незнана

Передi мною путь.

Учора ще - коханий -

Молився: 'Не забудь'.

А нинi тiльки вiтер

Та крики пастухiв,

Напiвзiв'ялi квiти

Бiля дзвiнких ставкiв.

А нинi вiтрюгани

I стомлений орел,

I сосни-безприданницi

Бiля дзвiнких джерел.

Наша подруга

Весела, добра, щира й жартiвлива,

Душа компанiї, як мовиться у нас.

Адже Мар'яна - подруга на диво,

У неї друзiв - весь десятий клас.

Вона i чемна, й скромна, i привiтна,

Вiд педагогiв - жодних нарiкань,

В лiцейних заходах потрiбна i помiтна

Як дiвчина високих поривань.

Багато знань виносить з Iнтернету

I в академiї учнiвськiй залюбки

Продовжує освiтню естафету -

Досiджує прадавнiшнi вiки.

До танцю й спiву вправнi i охоча,

Чудово гладдю вишива убiр,

А ще усiм краса її дiвоча

Впадає в вiчi i милує зiр.

З привiтань учителям

Любов до України - над усе,

Любов до мови - мов святе причастя.

Нехай i день прийдешнiй вам несе

Лиш творчу невгамованiсть i щастя.

Вiд українських класикiв - мiсток

У сьогодення мудро прокладає,

Хай свiт нових iдей, нових думок

В дятячих душах, як веселка, грає...

З англiйською мовою твердо на 'ти',

Iз долею завжди у згодi.

I кожний урок досягає мети,

Щоб iншi повчились МЕТОДI.

При надсерйозностi всiх цифрових наук

До українства горнеться душею.

Працює з покликом, не покладавши рук,

I зачаровує нас вдачею своєю.

Умiє вислухать i вмiє дать пораду,

В усiх лiцейних справах на виду.

I трудиться не з боязнi педради,

А так, неначе бджiлка у меду.

***

На життєвих стежках їй всмiхаються зорi iз неба

I щоразу досяжнi стають на усiх перехрестях рокiв,

Тiльки щастя й удачу принаджує завжди до себе,

Тож визнанням людей ювiлей її нинi розцвiв.

Зi шкiльного дитинства спiзнавши в навчаннi розраду,

Закрiпивши у вузi потребу черпати знання,

Педагогiку вчила - й сiм'я їй була не завада,

Для дiтей працювала i задля прийдешнього дня.

Ну, а дiти росли, набирались у матерi хисту

До науки, а ще - до звичайних родинних турбот.

I збiгали лiта, мов яскраве святкове намисто,

Наповняючи душi запасом житейських чеснот.

Вже й зятi оцiнили розважливу тещину вдачу,

Вже i внуки, хоч вiком малi, полюбили за щирий порив.

Має серце чутливе i добре, палке i терпляче.

Кожен з нас, iз родини, iз учнiв, давно оцiнив.

***

Все чорне блякне вiд смiху цього свiту,

Коли конає день у пригорщах пустелi.

Й безкрилий журавель сумує за ключем,

Неначе нота не в своїй октавi.

На вулицi красунь - очей не зупинити,

По всiх провулках шерхiт почуттiв.

Стоїш, мов iдол, згублений на подив,

I вже вiкно не тенькає об серце -

Воно розбилось об пiдбори вулиць.

Смiються вулицi усмiшками дiвчат,

Аж серце защемить, коли почути.

I ти вже й сам смiєшся невпопад,

Немов iспивши чарiв квiтки рути.

Оставить комментарий
Размещен: 02/02/2008, изменен: 02/06/2010. 44k. Статистика.
Сборник стихов: Поэзия

Связаться с программистом сайта.
Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"
Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"