Це книга про одну з найбiльших трагедiй української iсторiї - битву пiд Берестечком. Написана ще в 1966 - 67 роках, вона згодом не раз дописувалась на всiх етапах наступних українських трагедiй - i пiсля поразки 60-х рокiв, i в безвиходi 70-х, i в оманливих пастках 80-х.
Протягом цього часу з конкретної поразки пiд конкретним Берестечком тема цього роману переростала у фiлософiю поразки взагалi, в розумiння, що "поразка - це наука, нiяка перемога так не вчить" , а вiдтак i в необхiднiсть перемоги над поразкою. I, вiдкидаючи попереднi варiанти як вiдгорiлi ступенi ракети, на сьогоднi, вже в незалежнiй Українi, в часи, коли вона стоїть перед загрозою вже остаточної поразки, - ця книга з необхiдностi бути написаною переросла для автора в необхiднiсть бути опублiкованою.
ОЦЕ I ВСЕ. ЦЯ ГАЛИЧ НАД МIСТЕЧКОМ.
Народе вiльний, аж тепер ти - вiл.
Моя поразка зветься Берестечком.
На Київ наступає Радзивiлл.
Я вже не я. Мене вже улелекали.
Уже рука не вдержить булави.
Куди умерти?! З пекла та й до пекла?
Гармат нема. Пропали корогви.
Дев'ятосил, знемiгся я потрошку.
Iрже мiй кiнь у дикiй лободi.
Немає вiйська. Всi - у розпорошку.
Один в бiдi... Один - як на водi.
Оце тобi супряга з бусурманом.
Хiба я гетьман? Всипище глупот.
Так дався оморочити оманам!
Тепер дивись на Україну. От.
Дивись.
Давись сльозами.
Був найдужчий.
Носив при боцi шаблю, не стручок.
Тепер сидиш самотнiй, невладущий
i п'єш, як трахтемирiвський дячок.
Твою свободу охрестили ґрати.
Бур'ян в полях - ледь видно архалук.
То що ж тепер цьому народу - брати
свiй кревний хлiб у переможця з рук?!
Хмелiй, Хмельницький!
Де ж твої клейноди?
Де корогви? Де грiм твоїх музик?
Де в битвах завойованi свободи?
Де твiй Богун, Пушкар i Джеджалик?
Козак Небаба, ох, таки ж не баба!
Якби пiд ним не встрелили коня,
хiба б полiг вiд рук якогось драба
козак Небаба, вихровi рiдня?!
Якби не тi заклепанi гусари...
якби не зрадив хаповитий хан...
якби ж вiн був ощаднiший на вдари.
мiй кривдами рокований талан!
Якби не дощ... якби не ремст i розбрат..
якби хоч трохи глузду пiд чуби..
Якби старшини не пiшли урозбрiд...
якби, якби, якби, якби, якби!!!
Чмели тютюн, ти, Божа лялько з ґлею!
Ти ж скинув ярма в Рiзанi Яри!
Тепер стирчиш над рiдною землею,
як вивороть - корiнням догори!
Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?
В твоїх радутах проростає мох.
Оце i все. Одна така поразка
закреслює стонадцять перемог!
Ось нiч, i та зорею в очi цвiкне.
Чумацький Шлях заремигає - злазь.
Хто допоможе, дурню макоцвiтний, -
московський цар чи трансiльванський князь?!
Ногайськi орди? Вуса караїма?
Султан Мехмет? Кордони з кияхiв?
Лежить твоя зглузована Вкраїна,
схрестивши руки всiх своїх шляхiв.
I що тепер? Що вдiять, що почати?
Нi булави, нi вiйська, нi почати.
Моя вина. Мiй грiх перед людьми.
Усе ж було за нас.
Чому ж програли ми?!
...БУВ РАНОК. БУВ ТУМАН. БУЛО СТО ТИСЯЧ ВIЙСЬКА.
I меч свячений був. Усе було тодi.
Шумiли корогви. I жодна птиця свiйська
не вивела курчат в орлиному гнiздi
Вози стояли, скутi ланцюгами
I обрiй зблис пiвмiсяцем татар
I покотились в коней пiд ногами
кошлатi димом голови петард.
На нас iшла стiна рухомогруда.
Летiло все, закуте у броню.
Гусар крилатий - то така споруда,
що тiльки шаблю вищербиш об ню.
Скресались ми. Вони спочатку тисли.
Та ми, легкi мiж тої ваготи,
крушили їх, знiмали з коней списами
i прогинали келепом щити
А я лiтав у тiй свинцевiй хвищi.
пихату шляхту сiк на дрiбен мак.
аж диба став на тому бойовищi
мiй вороний скажений аргамак.
В диму, в огнi, в кривавому ошматтi,
вiдкинутi в болото вiд рiки.
вже тi гусари не були крилатi,
вже вiдступали найманi полки.
Ми вже їх брали як бика за роги -
нiмецьким штибом ставленi вiйська.
Уже ж було тiль-тiль до перемоги!
Вона була близька уже, близька!
I раптом дощ. I злива. I гроза.
Гармат не чутно вiд ударiв грому.
Впав Амурат. Полiг Муффрах-мурза.
Ми кiлька днiв тримали оборону.
А дощ хлющить. Нi просвiтку. Мокряччя.
Хитає бiй, як чорнi терези.
I вороння вже аж хрипить, не кряче.
Нi шанця врий. Нi хлiба пiдвези.
Одсирiв порох. Ржавi самопали.
Гармати грузнуть. Валить вiтролом.
I треба ж так, щоб зливи саме впали!
Найгiрше коням - конi пiд сiдлом.
Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.
Знамена зблякли i бунчук обвис.
I людям слизько, i коняцi ковзько.
Упав гнiдий - в багнюцi заковиз.
Та ми тримались. Ми хотiли волi.
Вже третiй рiк воюємо,- пора!
...А вiддалiк на пагорбi у полi
ряхтiла срiбна порхавка шатра.
I ХАН, ЯК ВИЛIПЛЕНИЙ 3 ВОСКУ,
в кольчугу вбраний i в шишак,
курив кальян, чи спав потрошку,
чи стежив битву мов коршак.
Якби ж я знав, якби ж я вiдав -
в шовках i шкурах, хить та хить -
вiн спить чи думає, цей iдол,
i що вiн думає як спить?
Яких ще хоче сiл i градiв?
А хан куня, куня, куня...
I раптом крикнув:
- Гетьман зрадив! -
i пiдвели йому коня.
I мурзи, мурзи, тi замурзи,
гаремний зморщений урюк,
дришпанять слiдом з поля бою -
i як спинити цих тварюк?!
Зненацька, раптом, всi до решти -
вони зникали вдалинi.
I хан чадiв, як головешка,
на бiло-сiрому конi.
Я буду вiк себе картати,
що заметався сам не свiй -
не знав, чи хана завертати,
чи тут продовжувати бiй?
Мiй чорний сон -
у хлющу зливи,
у розлемiшенi шляхи,
летять татари, в буйнi гриви
вчепившись, наче реп'яхи...
А ТУТ ЩЕ ВIТЕР - У ЛИЦЕ - НАВIДЛIГ!
Заслiпли очi розпачем душi.
Бодай я свiту бiлого не видiв,
як по своїх стрiляли гармашi!
То що ж ви, хлопцi, що ж ви, що ж ви, хлопцi?!
Це ж до такого стиду дожили
Б'єте своїх, проклятi дурнолобцi.
наївнi бевзi, телепнi, хохли!
Та ж там котрогось просто пiдкупили.
щоб учинив оцей розгардiяш.
Вони ж нiколи не були скупими
на тридцять срiбних для iуд... А я ж
таки i сам чималий шмат вар'ята.
Тут бiй. тут смерть, тут стогiн на сто гiн.
як смiв комусь команду довiряти,
а сам подався хану навздогiн?!
...ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.
ТО ВИПЛIД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.
Не сидiв я в кайданах. I не били мене нагаями.
Хан зустрiв мене чемно. Вiдiбрали шаблю й пiстолi.
I ввiйшов я в намет - наче впав до вовчої ями.
Хлопцi ждали мене
пiвсуботи i цiлу недiлю.
В понедiлок, вiвторок, у середу i в четверток.
Знов скували вози I, поклавши на Бога надiю,
одбивались од ляхiв, од зливи i од чуток.
А король же привiв все рушення оте посполите! -
зажирущу псю крев i гостровану гонором злiсть.
Берестечко моє, дощами i кров'ю залите...
Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вiсть.
Розбухали убитi. Виповзали вовки з гущавин.
Уточила картеч кривавого соку з берiз.
I якiсь перекинчики хлопцiв моїх наущали,
що Хмельницький, мовляв, покинув вас на зарiз.
А Я СИДIВ ПIД ВАРТОЮ... ПIД ВАРТОЮ!
Накрию пам'ять квартою.
Почiм хунт лиха, гетьмане? Де очi позичав?
Ох, палахтiло ж мною, як вiтер тою ватрою!
Ох, заливало жариво, аж попiл засичав!
I втома. Втома, втома, втома...
Душа холоне, як старий лежак.
Хоч би в невiр-землi.
а то у тебе ж дома
тобi ще й руки скручує чужак!
Сидиш в полонi
на оболонi.
Питаєш долю: - Чого живу?
Ночами зорi твої солонi.
Татарськi конi жумрають траву
А вартовi швандрикають по-своєму.
Кишить Вкраїна кишлами орди
I Бог згортає чорними сувоями
твоє терпiння, виткане з бiди...
НЕ ЖАЛIВ МЕНI ХАН
НI ВИНА, НI КУМИСУ, НI МЕДУ.
М'яко спати було. Лиш кричала вночi постiльга,
Та двi ситi сокири блищали при входi намету
Та дивилася в серце сталева татарська клюга.
Та щодня i щоночi хлептали зливу баюри.
I розджохався хан,
усе причiпеньки шукав:
- Ти мене одурив, проклятий ґяуре!
Я привiв своє вiйсько, а ти мене ошукав
Що ж ти хочеш, козацький ти макогоне,
щоб у тих болотах менi жаба цицьки дала?
Ти ж казав, що їх мало.
А їх же там легiони!
Та у них же гармати,
а в татар - стрiла та "Алла!"
А я казав:
- Кому iз нас журиться?
Чи я ж позву, коби не смертна пря,
твою орду, гадюку-пожарицю,
повзе - трава пiд нею вигоря!
Чи я ж не платив золотими гривнями?
Чи коней не дав з вороними гривами?
А в тих болотах, серед тих мочарiв,
бараняче дишло з твоїх батирiв!
...А КРАСИВI НАЛОЖНИЦI ВИКРУГЛЯЛИСЯ
голими животами i шовковими стегнами,
голубий чад кальяну розколихували бранзолети.
А одну татари в баранячих шапках
притягли до намету i кинули хану.
Це ж десь в цих селах заарканили.
В бiгах поповнюють гарем.
Дiвча краси недоторканної -
мабуть, як та колись Хурем.
Вже хан обсотує шовками,
вже каже на нiч привести.
Чiпкими клiшнями-руками
вже гладить коси...
- Вiдпусти!!!
- А я ж хiба тебе держу? -
казав Гiрей.
- Я ж з тобою дружу, -
казав Гiрей.
- Ти ж менi любий брат, -
казав Гiрей.
- Я ж тобi вельми рад, -
казав Гiрей.
А БУДЬ ЖЕ ТИ ПРОКЛЯТ!
Вiд брата до брата
ходжу - як вiд Понтiя до Пiлата.
Куди не поткнешся - один ярем.
I кожен тягне тебе, душогуб, -
за руки - Рiч Посполита з царем,
азiяти - за п'яти.
Литва - за чуб.
Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!
А кожен катюга мiй - масткослов.
Долонi мої процвяхованi ятряться.
а пси шолудивi злизують кров.
Я воскресаю i знову гину.
Несу свiй хрест на свої Голгочi
А цар стромляє менi у спину
Свої двойлезi каправi очi.
Земле ж моя, нащо ти рожаїста?
А чом же ти, земле, не з каменю-трути?
Що кожна прожра бажа тебе з'їсти
i пощасливити кожен трутень!
Коси нашi неклепанi, дiти нашi неплеканi
Горе на нашу голову зайди цi прителепанi!
Чекайте,
за муку мою страсну,
за те, що в неволi клякну -
ох же ж i встану, ох i струсну,
ох же ж об землю i хряпну!
ХАН ЗНИЗУВАВ ПЛЕЧИМА:
- Чого ти кипиш вiд лютi?
Я ж тебе не продав у Стамбул.
То й сиди собi, слухай лютню,
кури турецький штамбур.
Може, холодно? Не соромся.
Гурiй досить в цьому раю.
Ось єгипетська, он - саронська,
Або, може, хочеш свою?
То бери, iще не почата.
Дика дуже, та в тому й смак.
Що за стегна! Якi очата!
Що, ти плачеш? Оце так так!
Гетьман плаче. Вона ж не перва.
Тут таких у кожнiм селi.
Ти ж, Богдане, iз того дерева,
з якого рiжуться королi!
Ти Хмельницький, а я Гiрей.
Iз неволi нема дверей.
Тут господар - хто поборов.
Заплатиш викуп -
та й будь здоров.
ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,-
ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?
Розбите вiйсько? Вмовклий Чигирин?
Якби колись, то це б я тiльки кликнув.
Тепер кому я хто, цiна менi калим.
Пошлю до сина. З прикрої нагоди.
Нехай поможе. Грошi немалi.
Боровся за свободу, не виборов свободи,
тепер плати за право ходить по цiй землi.
АЛЕ ЧОМУ?!
З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ
Iслам-Гiрей так тяжко зрадив нас?
Вiн за два днi мiняє три личини,
та ще й четверту має про запас.
У них там в небi зоряно i птично.
На цiлий степ велика виднота.
А може, й справдi їм було незвично -
такi лiси, такi тут болота?
Чи, може, рана дуже дошкуляла,
його ж там куля трафила в седно.
О де мiй Корсунь? Де моя Пилява?
Де перемог високе знамено?!
З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ НЕ МАЛИ ПРИЯЗНI.
Хiба з добра покликав я орду?
Я бiля нього - як на прив'язi,
усе якоїсь пастки жду.
То вiн цi села кров'ю заскородить.
То хоче ласки в короля зажить.
Це хитрий хан, вiн знає, що вiн робить, -
якщо побiг, то вiн уже бiжить.
Татари - нi. Народ не зрадить зроду.
їх за два днi сiм тисяч полягло.
Або ногайцi. Пригорща народу.
А понад них вiрнiших не було.
Гукнеш - як вiтер, прилетять, не гаються.
Не те що цей усохлий скарабей.
Але бiда спiткала i ногайцiв -
загинув брат мiй, друг мiй Тугай-бей.
ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ,
ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.
Потай взявши коня, я хотiв тiкати з полону.
Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу
i палили над ним перемоклу в полi солому.
Та схопили мене. Прив'язали мене до сiдла.
Щось кричав менi хан, аж слова на дощi сичали.
Дотлiвала солома. Татари молились: "Алла!"
I на цей раз мене стерегли вже самi яничари.
ЦI УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ.
МОЛОДИК УСМIХАЄТЬСЯ КРИВО.
Полонянка пiдкралась. Дивилась на мене, сумна.
Нi, не був я в кайданах. Менi тiльки надборкали крила.
I вiд голосу волi лишилася тiльки луна.
I ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,
де бились ми з навалою ворожою,
чумиза кримський, вiн мене держав
почесним гостем, тiльки пiд сторожею.
А що найгiрше - не чекавши зради,
за ханом гнавши в зливу грозову,
я там залишив знак своєї влади -
мою печать, бунчук i булаву.
Ото наглузувалися вельможнi!
Дiсталось їм шатро у килимах,
залiзом кованi шкатули подорожнi,
i всi листи, i срiбний каламар...
ВIДЖИВ ЛIТА. ВЖЕ СИВI МОЇ СКРОНI.
Всього в життi траплялося менi.
Був у тюрмi. В турецькому полонi.
Але в такiй безвиходi ще нi.
МОЯ ГАНЬБА, МОЯ ПРОВИНА.
Щоб втрапить до таких тенет!
...Жiноцтво носить рiзнi вина.
Гiрей покльовує шербет.
На нього глянути - не скучиш.
Як чорт кощавий на корчi,
в сорочцi чорнiй аж лискучiй,
у пурпуровiй опанчi.
Сидить в кальянi як в туманi.
Намет шовками ворушкий.
Кунгал. Кинджал. Священний чорний камiнь.
I золотом розшитi подушки.
Либонь, сутужно небораку.
Серед наложниць i дружин -
вiн як суха голiвка маку
серед настурцiй i жоржин.
Чого ж ти возиш їх з собою,
гаремник, цап гiрський, бабiй!
Щоб навтiшатись пiсля бою?
А що, якщо програєш бiй?
Щоб ця татарочка, як птичка,
тряслася, вп'явшись у гарбу?
Щоб ця чадра з такого личка
десь зачепилась за вербу?
Побiйся Бога чи Аллаха,
чи ти кумису перепив,
що в свiй гарем як вовкулака
ще й це дiвчатко прихопив!
ТИМ ЧАСОМ ДЖУРА МIЙ ЗА ВИКУПОМ ЗМОТАВСЯ.
I грошi тi привiз, умиливши коня.
I почалися iншi вже митарства -
знайти своїх, не гаючи нi дня.
Шаблю менi не повернули.
Вiддали тiльки наших коней.
Розступилися мурзи, i вийшли ми iз намету.
Та й поїхали - джура i гетьман його законний.
Та ще ту полонянку на сiдло вже взяли як мертву.
Вона вже i нас боялась. Умовив хана насилу.
Оце дожився, Богдане, викуплений на старiсть.
Хоч дiвчину врятували. Одну зi всього ясиру
Одсипавши хану за неї
Усе, що там ще зосталось.
ПОЛЯ ОДСИРIЛИ ВIД МРЯК.
Над ними небо мов сiряк
По самий обрiй туга, туга, туга..
Таке безлюддя марне i смутне.
Нiде нема нi коника, нi плуга,
хiба що полем заєць дремене
НАДВЕЧIР ЗВIДКИСЬ НАЛЕТIЛА ГАЛИЧ.
Зчинила грай. Хотiлося тепла.
Гiркотний дух дощем залитих згарищ
нам пiдказав дорогу до села
Яка тепер ночiвля? А нiяка
Хто прийме нас, народ повигибав.
Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,
на всiх тинах макiтри порубав.
Постояли. Зайшли в якесь подвiр'ячко.
Осель нема. Сади iще живi.
Та все бiжать по двiєчко, по двiєчко
курiпочок рябесеньких в травi...
ЗАНОЧУВАЛИ В СIНI, ЯК У ХМАРI.
Та й знов пiшли, полями навпрошки.
А дiвчина ж яка! I очi в неї карi.
Мiй джура онiмiв, ламає батiжки.
МИ РОЗПИТАЛИ, ДЕ ЇЇ СЕЛО.
Вона журилась, що застане пустку.
Мiй джура посадив її в сiдло,
пiдняв на руки легко мов пелюстку
А я думав: - Сестричко! Доненько!
Ну, врятував я тебе, однiсiньку.
А тi усi дiвчата й молодицi,
що їх у Кафi туркам продадуть,
що їх на чорноморськi торговицi,
сирицею пов'язаних, ведуть?!..
Яка душа це видержить, не знаю.
Вони ячать, благають: захистiть!
Простiть мене. Вiд Ворскли до Дунаю.
По саме море, по Стамбул простiть!
СТРАШНИЙ СОЮЗ МIЙ 3 ХАНОМ, IЗ ГIРЕЄМ.
Орда ордою, все бере в ясир.
...А джура кутав дiвчину в кирею.
А тихий дощик в полi моросив.
ДIВЧА ПОВЕСЕЛIШАЛО, СПIВАЛО.
А молоденьке! Ще й не на порi.
Як пташеня, на грудях в джури спало.
Ото набралось страху у ханському шатрi!
Бiля свого села - аж там вже розридалось.
Пiшло шукати, мо' яка рiдня.
I поки йшло, усе ще оглядалось
А джура мiй мовчить, пришпорює коня.
ВНОЧI СКРИПЛЯТЬ ВОЗИ. ПЕРЕСЕЛЕНЦI ЇДУТЬ.
Свiт за очi, покидавши своє.
Шукати Україну в Українi.
десь має ж бути, десь вона та є!
Своя. Свобiдна. Ще не занапащена.
Де вже не владен лях анi Аллах.
Днiстро i Буг, Подiлля i Брацлавщина
самi себе вивозять на волах.
Пробились кров'ю. Стомленi, обдертi.
Пiдводи витягають з багновиць.
А на возах - старi, уже як мертвi,
обличчями до неба, горiлиць.
Де буде дiм i де притулок ваш?
I поля шмат, i для дiтей прожиток?
Скриплять вози - кудись на пустопаш,
на вiльнi землi, людський неужиток.
А я стою, сказати щось не годен.
Змиває дощ дорогу i мене.
Я розминаюсь iз своїм народом.
Та й краще так. Нiхто не прокляне.
Обпалить часом думка крижана -
ось люди йдуть, а скрiзь одна руїна.
I поки я їх визволю з ярма,
то чи не мертва буде Україна?
...Десь при водi спинившися пiдводою,
де вже воли до ясел заревуть,
бездомнi люди, спраглi за свободою,
свої селитьби слободами звуть.
Але ж яка бiда цьому народу!
Що вiн бiду мiняє на бiду.
Бо хтозна, чи вiн знайде там свободу,
чи ще одну збудує слободу.
ЯК ДОБРЕ УВIЙТИ В КОРЧМУ
ЗВИЧАЙНIСIНЬКИМ ДЯДЬКОМ,
намацавши зашкарублими пальцями пощiлянi дверi
постояти на порозi,
п'ятiрнею пригладити нечесану макотирю, -
кожен тобi посунеться,
кожен до тебе вип'є.
кожен тобi вилає Хмельницького!
Мiй Боже, що тi люди мелють!
Слова ганяють як плотву.
Все лають Хмеля,
лають Хмеля -
за москалiв, за татарву.
За цю мокву непроторенну.
За Берестечко, за вола
I навiть лають... за Гелену!
За те, що ляшкою була.
О Господи, дайте спокiй хоч Геленi!
По той бiк свiту вона вже ж не ляшка.
I дайте менi забути Хмельницького!
Iй-Богу ж йому, псяюсi, не з медом.
Чорний, худий, у бруднiй сорочцi, -
ось ваш гетьман,
ллянi Сорочинцi!
Зеро. Нуль.
Чоловiк без шани.
Ось ваш гетьман,
Ромни й Вiльшани!
НIЧОГО. ЙДУ, ПРИНИЖЕНИЙ ПОТРIЙНО.
Омию душу у добрi i злi.
Ба, може, часом гетьману потрiбно
пройтися пiшки по своїй землi?
...НОГИ МIСИЛИ ГРЯЗЬ,
ДУША ЛЕТIЛА НАД УКРАЇНОЮ.
Поля й поля. Пiвонiя i пiвень.
Дрiмайлiвка, Нехаївка, Сватки.
А де ж мої Немиринцi i Гнiвань,
Велике Дрюкове, Драчi, Шабельники?!
Мiй Лютiж, мiй Перечим i Сущани,
Копичинцi, Зозулинцi, Тальне,
Попасне, Очеретяне, Гречане,
Затишне, Бурякове i Хмiльне!
Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.
Лелекiвки, Березiвки, Стави.
Дубовий Гай, Гильцi, Берестовеньки,
Великi Бубни - що ж задубли ви?!
Пивцi. Пiдварки. Вергуни. Баштанiвка.
Висока Пiч, Домашлин i Пиї.
Житомир. Воєгоща. Каєтанiвка.
Межирич, Коломия, Турбаї.
Мала Дiвиця i Пiщанi Броди.
Вишневий Хутiр, Хортиця, Хотин.
Пiдгайчики. Опiшня. Обиходи.
Батурин, Бережани, Рогатин!
Он Димер - все димарики й домарики.
Сховалися, либонь, пiд хвартухи
Мар'янiвкам, Мотронiвкам, Варварiвкам
Iваньки, Андрушi i Явтухи.
Велика Глуша. Жаботин i Гадяч.
Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий.
Куди не глянеш - Гайворон i Галич.
Чорнобиль, Чорнобай i Чорторий.
А онiно -
Халча, Шандра, Кандиби.
Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.
Оце ваш слiд, приблуди i задиби,
отой татарський клекiт - Кагарлик!
Бербери. Печенiги. Карачаївцi.
Пiдляшки. Годи-Турка. Москалi.
Вiдчаялась. Втомилась. Призвичаїлась.
Чунгул, Пекельне - на своїй землi!
О Дар-Надiя! Ждани та Бояни.
Iрклiїв. Млiїв. Злобин веремiй.
Великий Стидин. Халеп'я. Холоп'є!
Лiпляве братолюбних Балаклiй.
А он i Київ. Подивись - та пильно.
Моя Вкраїно, ти це чи не ти?
Скрiзь Лиховки, Недогарки, Топильно,
Погарщина i Рубанi Мости.
Зарубинцi. Попiльня. Попелюхи.
Попонне. Погорiльцi. Гробове.
Нежиловичi. Несолонь. Свинюхи.
Кальне, Грузьке, Холодне i Криве!
Бориничi. Дулiби. Гориславичi.
Яриловичi. Княжичi. Пеньки.
Старi Червища i Новi Безрадичi
Новi Голгочi на Чотирбоки!
Спасибiвка. Терпилiвка. Адами.
Звенигород. Гостомель. Хотимир
Мала Глумча з Веселими Тернами
i П'ятихатки мiж Семимогил.
Усiм вiтрам вiдкритий на Роздолi,
на Кусноньки подертий у ярмi -
великий край Неданової Волi!
Хто ж волю дасть, як не взяли самi?!
I ЩО НЕ ДЕНЬ -
НЕ ВIСТI, А ТРУТИЗНА.
Дзвiн бамбиляє десь в монастирi.
Поклони б'є у Лаврi Йосип Тризна,
i з гнiву плачуть сивi кобзарi.
А стольний Київ стогне вiд литвина.
I шляхта знову шастає проз Львiв.
А люди кажуть: - Це Хмельницький винен.
До чого Україну вiн призвiв?!
ЧИ ВЖЕ МЕНI ХОДИТЬ ПОЗАВГОРIДНО?
Вiд цих чуток, здається, трачу глузд.
А може, часом гетьману потрiбно
почуть про себе правду з перших вуст?
Отак iду, дорадникiв чортма.
I глас народу чую, вiн несхвальний.
Упитий дядько не-минай-корчма
розкаже бiльш, нiж писар генеральний.
Iшов кобзар. Маленький поводир,
що був його великими очима,
сказав, що де вiн з дiдом не ходив,
гетьманська влада скрiзь уже не чинна...
Я ПРАГНУ ВIСТI ДОБРОЇ КОВТОК!
А звiдусiль - про злочини i зради.
Вся Україна хвора вiд чуток.
Але ж чутки - то потеруха правди.
ПРИЇХАВ Я В ГЕТЬМАНСЬКИЙ ЧИГИРИН -
вiн неприступний, як судейське жезло
Лише якесь щеня iз чагарин
внизу на мене щевкнуло i щезло
Я в Маслiв Брiд - i там уже стiна.
Я по залогах - а залог немає.
Куди не ткнусь - нiякий сатана
мене уже за гетьмана не має
Оце аж тут нарештi, слава Богу
знайшли ми цю фортецю i залогу
Пiд їхали до неї через яр.
А тут залоги - цей один зброяр.
Не знаю, хто вiн є. Коли з'явився, звiдки
А може, вiн Мамай. З'явився, та i вже.
Що тут було, - лише цi мури свiдки.
Порубаний зброяр руїну стереже.
То ми тут i лишились на горi,
в урочищi, що зветься Гончарi.
Та й живемо. Вже третiй день. Давно.
Спимо на сiнi. Тут всього задосить.
Вода з рiки. В пивницях є вино
Шрамко чутки iз Паволочi носить.
Старенький пiп розпитує про все.
Про бiй, про дощ, про хана, про комету
Та журиться А часом принесе
то гарнець бобу, то кавратку меду.
В УРОЧИЩI ВЕЧОРАМИ
СВIТИТЬСЯ БIЛА ГЛИНА.
Чорнiють старi бiйницi з тернової гущини.
Мохами беруться мури. I жеврiє дика малина.
Вночi ухикають сови i шурхають кажани.
Десь дзвони далекої церкви
потужно гудуть над мiстечком
Хто свiчку тепер поставить за душу мою хмiльну?
Я, гетьман Богдан Хмельницький.
розбитий пiд Берестечком.
сиджу у старiй фортецi i долю свою кляну
НIКОГО I НIЗВIДКИ. НЕ ЧУТНО I НЕ ВИДНО.
Стежки позаростали Ворота в бугилi
Усi мене зреклися. Лише вiщунка вiдьма
iзвiдкись прилетiла, i каже - на мiтлi.
Напарила любистку, ще й чари немудрячi
То випере сорочку, то їсти дасть i пить
Їй стiльки лiт, що вже немає здачi.
А ходить. А живе. А голосом скрипить.
- А я ж тобi казала, що буде дощ i зрада.
Що тут не переможеш. Ото ж бо i воно.
Якби ж ти був послухав. Я вже й сама не рада,
що бачу все як бачу, бо так менi дано.
Як звуть її, не знаю. Явдоха, Настя, Ївга.
Вiщує i ворожить, i рани замовля.
Вона менi впеклася. Вона мене заїла.
Але такої вiдьми нема i в короля.
ЗБРОЯР I ДЖУРА СТЕРЕЖУТЬ ВАЛИ.
Погомонять. I вип'ють як коли.
Отак сидять пiд хмарами нагуслими,
а тиша мружить обрiй - не здрiмай! -
тендiтний джура, як шляхтянка з вусами,
i той в боях порубаний Мамай.
Або до скронь долонi прикладуть
та "гей", та "ой" тихенько заведуть -
то про туман, то як долиною
iшла вдова з дитиною.
Та як за мужем побивалась дуже
i як спитала ворона тодi, -
чи вiн не бачив, ворон, її мужа?
- Аякже, бачив, - каже вiн вдовi.-
"А я твого мужа знаю.
На кучерi наступаю.
Тричi на день провiдую,
i снiдаю, i обiдаю..."
ЧИ Й БIЛЯ БОЖОГО ПРЕСТОЛУ
бiда народ наш доганя?!
О Берестечко берестове
у завiрюхах вороння!
Над полем вiтер вiє тоскно,
i дощ вже сам собi набрид.
Не опливе на руки воском
священна тиша панахид.
Дiждало поле свого лiта!..
I вбитим армiям обом
тiнь мовчазного кармелiта
рахує чорним рукавом...
Та краще б я лежав мiж трупами
лицем в п'явушник мочарiв!
Медових зiр важкi покрупини
летять проз очi матерiв.
Хоч би ж забути на часину
той темний похорон без мар -
як звiрi й тiла отласину
iстягнуть з бiлих костомар!
ВОВКИ ГРИЗУТЬСЯ, МОРДАМИ ТРУЧАЮТЬСЯ.
М'ясницi вовчi, стовквище густе.
Чого ви, звiрi, мертвi ж не пручаються.
Кого захочете, того собi й з'їсте.
Вiдiйдете, гладкi i трембухатi.
А вранцi дядько все цабе та цоб.
Сидять ворони на Господнiй хатi,
у мальвах кровi сполоскавши дзьоб.
А дядько перехреститься на баню
та й далi їде, звiсив личаки.
Спускають люди в нетеч-калабаню
з грузьких дворiв юрливi ровчаки.
А я тремтячими руками
в оцiй фортецi день по дню
тiла, погризенi вовками
в бездонну душу хороню
А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦI, ЗМIРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ?
Хто в чистiм полi витеше труну?
Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впiзнає у кривавiм клоччi?
Хто крiм дощiв поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабанi очi
червоною китайкою затьмить?
Якi ж вас дзвони одридають?
Хто проведе у Божу путь?
Своїх - то з честю поховають
А наших - просто загребуть.
Назвуть вас зрадниками, страдники
iмено ваше осквернять.
А раз ви зрадники, то й зрадники
то можна й землю зарiвнять.
Та не яку ж, а вашу власну,
що ви за неї полягли
Ви ж до чужих земель не сласнi. -
кого ж ви зрадили коли?!
Яку порушили угоду,
чого хотiли не свого?
Таж зрадник власного народу -
хто вiрний ворогу його!
...А ХЛОПЦI БРЕДУТЬ ЛIСАМИ.
Хто не умер вiд ран.
їсть болотяну чичву i лiсовий катран.
Нема кiнця учепистiй бiдi.
В голодних селах вимерли цимбали.
Убитi конi в моховiй водi.
де рештки мого вiйська видибали.
Убитi конi... потязi болiт...
i я один на всенький кругосвiт...
Поставлю свiчку при iконi.
Та й вип'ю ще раз. Отако
Розпряга-а-айте, хлопцi, конi!
Розпрягайте, хлопцi, ко -
Нi!
Пiду на Запорiжжя.
Дожидатись перестану.
Я ж їх перевiшаю, я ж їх перерiжу.
я ж перед ними на колiна стану!
Я їм скажу: чортовi душi.
є ж iще сила в цiй булавi!
Я ж не лежень, я ж дужень,
я ж того й занедужав,
що не знав, чи ви хоч живi.
Я їм скажу: вибирайте гетьмана
визволяйте край з-пiд кормиги.
Ну, а я... Зрештою, геть мене.
коли я вже вам не до шмиґи
Той чи iнший, це вже однаково.
Аби кращий, хай буде так.
Я ж не пiду,
як титар iз карнавкою
довiр'я назбирати на п'ятак.
Як ви забули Корсунь i Пиляву,
як вам на греця слава Жовтих Вод,
то промiняйте славу на халяву,
i засмiється сам Iскарiот!
Хай булави дохопиться проноза.
А я покочусь по оцiй землi -
п'ятим колесом вашого воза,
десятою водою на киселi...
ОСЬ ТIЛЬКИ НIЧ...
ЗАСНУТИ Б ЧИ УМЕРТИ...
Лiси шумлять. Не спиться. Постарiв.
Волочить мiсяць промiнь перетертий,
як зав'язку гранiтних постолiв.
Я НИНI ВЖЕ НЕ ТОЙ. МЕНI ВЖЕ НЕ ДО СЛАВИ
Уранцi встати, думаю, чи варт?
У Паволочi дощ. У нас принишкли трави.
У вiдьми поперек. У мене голова.
Та вiдьма все бурчить. У неї що не спомин -
що я її не слухав, не вiрив, а дарма.
Та вiдьма як сльота. Хоч би лiтала в комин.
Та в цiй фортецi й комина нема.
АЛЕ ЯКБИ НАМ ГОСТI ЯКI ТРАПИЛИСЬ,
тут навiть є щось схоже як для трапез.
Дубовий стiл i старовинна пiч.
I хоч склепiння проточили зливи.
i вже та пiч розтрiсла увсiбiч,
ще кахлi є зеленої поливи -
якась жар-птиця, виноградний лист
i лев зелений, китичкою хвiст
I сажотрус з драбинкою, i кiнь.
i ще химерних кiлькоро створiнь
Пани жили. Мабуть, якогось древа.
I кубки є. Начиння для потрав
Розсохлася бандура зброярева -
у простiнку стоїть. Мабуть, давно не грав
Стрiльчастi вiкна. Ще й якась небога
тримає стелю в себе на плечi
I на гiллi оленячого рога
ще навiть є недопалок свiчi.
I на старому клаптi гобелена
рудий мисливець i трава зелена.
Все занепало, все взялося плямами.
Вже цiй фортецi рокiв триста є.
Та при дзиґарку панi порцелянова
все ще на мармур нiжкою стає...
А ось колумни. Певно, була заля.
Тут грали полонез. Тепер тут тлiн i мох.
Пiдземний вихiд до рiки. Провалля.
I костi в ланцюгах. Мабуть, тюремний льох.
ЯКИЙСЬ ЩЕ Й ЛИЦАР Є ТУТ У СТIНI.
Любило панство кам'янi парсуни.
Колись тут жив. Тут гоцав на конi.
Цi вина пив. Любив якусь красуню.
Прикрив лице забралом кам'яним.
Надбитий янгол молиться над ним
I стежить тихi поповзи вужа
зелено-синє око вiтража
А ЩЕ ТУТ Є, IРЖАВЕ ПО ЛИТВУ,
мале вiконце ґратками в траву.
Тут мiй покiй, де темно як в тюрмi
Де я ходжу, i стiни мене глушать.
А часом сплю надворi на кошмi, -
пiд небом сни за горло так не душать.
ЦIЇ ФОРТЕЦI НЕФОРТУННI БРИЛИ -
єдиний пагорб серед цих долин.
I скрiзь по схилах - мов кроти нарили -
червоних, жовтих кольорових глин.
Менi далеко видно тут згори.
Колись були тут села, хутори.
Тепер лиш мури оборонних веж.
Осипався ґонт. Вода втекла зi студнi.
I по долинах щедрих узбереж
вже не квiтують села многотруднi.
Ген мрiє комин, чорний вiд пожоги.
Усе в тернах. Бур'ян та кропива.
Малий ставочок. Чапля миє ноги.
Вночi кричить болотяна сова.
На землю душi дивляться з небес.
I риє призьбу здичавiлий пес.
Анi двора. Церковцi й поготiв.
Лиш на узгiр'ї декiлька хрестiв.
Оце й весь слiд народу безталанного.
Гончарськi печi заросли хвощем.
Пройшов по селах смертоносний Ангол.
дорогу в рай показував мечем...
ЩО ТУТ БУЛО, ЯКI ЩЕ БОЖI КАРИ?
Хто спричинився до таких заглад?
То налiтали турки i татари.
То облягали хотинський боркулаб.
Колись, мабуть, проходили десь тут
литовський князь Ольґерд або Кейстут.
Набудувавши кам'яних твердинь,
посiвши край по всi його тополi,
тут потiм рiд шляхетський не один
чинив свої наїзди i розбої
То ткав туман великоднi мертвецькi.
То танцювало панство па де грас.
То ми шаблями брали цi фортецi,
то цi фортецi добивали нас.
ВСЕ ЗДIЙНЯЛОСЯ В БУРЯХ ЛИХОЛIТЬ.
Мете, летить, як в полi кураїна.
Лише оця фортеця ще стоїть
нездвижно, бо вона уже руїна.
Тут пил i прах, i цвiль, i порохно.
У мурах скрiзь проломи i провали.
Але в пивницях є чомусь вино.
Мабуть, усi усiх тут повбивали.
ОЦЕ ТАКА ТЕПЕР МОЯ ОСЕЛЯ.
Душа руїн вiдкрита небесам.
Ще й лицар той. Над ним упала стеля.
Скришився мур. Тепер ми сам на сам.
I хто вiн був? Володар цього замку?
Чи граф, чи князь, убитий чи помер?
Яких родiв шляхетному вiдламку
в якому снi приснився я тепер?
Уперся лiктем в ложе кам'яне.
I в каменi цей пан ненавидить мене.
ОСЬ ТАК ЖИВУ, У КАМ'ЯНОГО ГРАФА.
Дивлюся в поле з обiмшiлих веж.
Моя душа як випита карафа.
Здається, я вже кам'янiю теж.
Змиритись треба. Все у Божiй волi.
Чого ропщу, примножую грiхи?
Я був щасливий, дякуючи долi.
Могутнiй був i вiльний вiд пихи.
Я Україну визволяв iз пут.
Я мав з людьми велике суголосся.
Зробив я дiла, може, i не гурт.
А щось та щось менi таки вдалося.
МОЇ ПОЛКИ СВIТИ СТРЯСАЛИ,
кресали iскри ого-го!
Писарчуки унiверсали
писали з голосу мого.
Сам Кромвель, Кромвель з-за туманiв
менi вiтання слав як брат.
Дрижала Порта Оттоманiв,
Молдова, Крим i Семиград!
Не пiдкоряв чужих народiв.
Пошану шаблею здобув.
I судний грiм моїх морських походiв
ще й досi чують Кафа i Стамбул.
Ще наша воля не свiтала,
вже знав, для чого я живу.
Ходив iз батьком на султана
i з Сагайдачним на Москву!
Я Польщу в Польщу пересунув.
Мав жовч i мед в каламарi.
Моїх полковникiв парсуни
британськi пишуть малярi.
Посол з Венецiї з'являвся.
Султан турецький слав дари.
Я визволяв, я визволявся!
Я мiг сказати правду при
самому Боговi!
Я вiру
вивозив з наших бездорiж!
Не дався Яну-Казимiру.
Я скорше дуба врiжу, нiж
мене поставлять на колiна.
Менi життя не дороге.
Аби сказала Україна:
оце так гетьман! Гетьман, ге?
...А що, як справдi так i скаже?
Затуманiє серед нив.
На пам'ять вузлики зав'яже.
чим перед нею завинив.
Я так як чую з днiв пiзнiших
оте презирливе: ага,
це ж вiн пiдписувавсь - пiднiжок,
чиєїсь милостi слуга!
Лигавсь з боярами товстими,
лукаво руки потирав.
Це ж вiн то з тими, а то з тими
лестив царю i туркам потурав!
Та я, аби розгризти вiжки.
дiйду й не до таких ошуств.
Та я не те що там пiднiжком -
я чортом, дiдьком пiдпишусь!
З ляхами вип'ю море кави.
Змiняю бiле на рябе.
Ну, хитрував, лестив, лукавив...
Чого добивсь?
Лиш уплямив себе!
ПРОСТИ МЕНI, МОЯ ПРАВДИВА МАТИ,
душi моєї синiй чистовiд!
В моїм гербi були гармати,
по двi - на захiд i на схiд.
А я - мисливець, я чаюсь.
На рукавi то крук, то сокiл.
Щоб лiзти згинцi пiд руку чиюсь,
я, може ж таки, зависокий
Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.
Якщо й лукавив - не з добра
Вибираєм ми дорогу.
I вона нас вибира
Тобi то що? У вас - Британiя.
Довкола море, й не одне
А в нас що не сусiд - братання.
Так i дивися, що вковтне.
Чи я ж своїх сумiжникiв турбую
що напосiлись гамузом? А тпрусь!
Живу. Труджусь. Порад не потребую
В своїй державi якось розберусь
Так нi ж, повзуть, нема од них одгону
Як свинi, риють до моїх границь
Лиш з України виметеш корону
а цар вже в душу скипетром - пихиць!
I я, славетник, вершень перемоги,
я вiльний гетьман вiльної землi! -
я мушу їм чубрикатися в ноги.
сквернити очi до такої тлi!
...ПИСАВ ПРОШЕНIЯ, ЯК ОДИ,
У грудях стлумивши плачi.
Я знаю грамоту свободи -
її пiдписують мечi!
А я ламаю пера гусячi
на довгих титулах царя,
свою вогненну муку гасячи
в колодязi каламаря.
Я все спiзнав, усi закони вовчi.
I чорту - на, i Богу - на.
Та найстрашнiше - очi, очi! -
скаженi очi Богуна.
Чоло i вiчi - справи чоловiчi.
А на Страшному стрiнемось Судi,
Богун менi подивиться у вiчi, -
що я скажу йому тодi?!
...КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,
розхриставшись в своїх святих обуреннях,
я кинув серце, як чирвовий туз,
єдиний козир. I зостався в дурнях.
I я спалив до щиростi мости.
Сказав собi: ти хочеш перемоги?
I одiмсти - так наче умасти.
I встань iз мертвих - наче витяг ноги.
I хай лютує ворог навздогiнцi.
Бо правда що? Поможеться, якраз.
Недарма кажуть: "щирi українцi".
Ця клята щирiсть погубляє нас.
Отак скажу я на Судi Страшному.
Умру в багнi, воскресну в Богунi.
Бо вiн - Iван. Iван - то є син Грому.
Вiн брат всього святого у менi.
А ви, що звикли продавати
слова i славу, хром i храм, -
мої слова ревидувати
не вам, паскудники, не вам!
Вшолопати не з вашим хистом,
який то бiль в моїх словах.
Як дерево, широке листом,
шумлю в свободи в головах!
Нехай стокротно помилився,
то хана кликав, то Москву, -
о, не за себе ж я молився
i не для себе ж я живу!
ДЛЯ СЕБЕ - ЖИВ БИ Я В СУБОТОВI,
в ставку розводив коропiв.
Та й чорт iз нею, iз свободою,
щоб я за неї так терпiв!
У мене жiнка дебеленна,
у мене конi - iгиги!
Тугi, як пазуха Гелени,
стоять в полях мої стоги.
У мене вулики i волики,
у мене займищ i толок!
У мене вороки i сволоки,
i хата, взята на кiлок.
Такий жупан. Такенна шапка!
I скринi кованi, ая.
Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка
у копанцi - i та моя.
Така ж моя, така ж моїсенька!
А рiки - медом, молоком.
На колодках дiвує пiсенька,
а я пiдперся кулаком.
Чого менi? Вiрнопiдданець,
плету життя з повiльних дiб.
Богдан Хмельницький, хуторянець,
домодержавець, власник дiбр.
МОГЛА Б I ХИТРIСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.
Доскочив би у панства похвали.
Якби я тiльки захотiв продатись,
менi б за мене дорого дали.
Ти йому шануваннячко,
вiн тобi пануваннячко.
Та ще i ґудзi з золотого дроту
поначiпляють на пiдлоту.
I нiякий Чаплинський не однiме у тебе хутiр.
I нiякий Потоцький не захоче голову вiдрубати,
якщо вона порожня, як горiх-дутель.
Господи, чого ж ти не дав менi голову,
порожню, як горiх-дутель?
А що ж це менi за пики корчить вишневий бутель?
Який же я там столикий! -
то малий, то великий.
Настовбурченi брови, на лобi кривуля,
хмуровоке барило, i нiс як багруля.
Щось обрезкле i тмасте, -
Якої ж я масти?
Сивий, голубе, сивий...
А он же, он, у сутiску вишень -
такий чорнявий хлопець-хорошень!
Хмелений сонцем, чупер на брову.
Коли ж надбав я пику цю криву?
ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!
Затулiть менi очi якоюсь живою долонею!
Я що, збожеволiв?
Коли саме?
I що це за вим'я з чотирма носами?
То це, значить, я. А оце бутель.
А оце голова на плечах,
як горiх-дутель
А душа моя
в бутлi з червоним вином
сидить, балакає з Богуном...
ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДIЛI!
Бо поки я вiд горя соловiв,
вiн тридцять тисяч вiйська у недiлю
вночi через болото перевiв.
Поляки спали, бо пани панами.
А вiн звелiв у тiй трясовинi
костити греблю хмизом, жупанами,
возами, повстю, дiркою в човнi!
Гатили все в роззявину болота.
Сiдло, бордюг, баняк i кобеняк.
Брела голота... I жiнками Лота
бiлiв, болiв березовий стовбняк.
Турецьких сукон вивернули хуру.
Товкли в багву останнє таганча.
Щоб рятувати не козацьку шкуру,
а руки, що згодяться для меча!
У мочарях провалювались, дибали.
Недвигу-калiч неводом вели.
I виповзали чорнi, як анциболи,
набравши смертi повнi постоли.
Їм нiч iскрила зоряним кресалом.
Богун останнiй увiйшов у лiс.
А сторопiлим пiсля сну гусарам
лишив болото з греблею взамiс!
ОСЬ Я ТУТ П'Ю ГОРIЛКУ-ЗАПРИДУХУ.
А може, хай вже гетьманує вiн?
Той вмiє так розколихати духа,
що Україна загуде як дзвiн.
О, той не стане полiтикувати
i пiд мечем не всидить, як Дамокл.
Той буде сам мечi собi кувати.
Не старчить сталi - викує з думок.
А я... Що ж я?.. Та я вже й не подужаю.
Вже вiку доживатиму будь-де.
Або слiпого гетьмана з бандурою
колись в степах мiй джура поведе...
ГЕЙ, У ЧИСТОМУ ПОЛI ТА ЗАШУМIЛА ТИРСА.
Г-ей, та було ж нас доволi! А зосталось триста.
Гей, та було ж нас триста, та усi шаблистi.
двi душi зосталось, та й тi непаристi.
Госа, хлопцi, госа, понад берегами!
Тече рiчка кервавая темними лугами.
Бiжать ляхи до берега,
да всяк сполошився.
Всi козаки повбиватi,
а один лишився.
Стоїть собi у човнику в пострелянiй свитi.
Стоїть собi проти неба - як один у свiтi!
А не жалько ж йому вмерти, нi що кулi рiють.
Тiльки й жалько козаковi - мати постарiють.
Стрiлив ляшок, стрiлив другий,
стрiлив чотирнацький.
Чи вiн козак заворожен, такий чудернацький!
Сам король прийшов дивитись, жабарями тьопа.
Понашевкувалось шляхти - убивати хлопа.
З карабинiв цiляться, лiгши на вали.
Гаркоту-гармату в нього навели.
А у нього ж анi шаблi булатної,
нi пищалi семип'ядної.
Тiльки й є, що коса,
та i та пощерблена.
I де вiн її тут узяв?
Чи не одняв у своєї ж смертi?..
Кидав би ти свою косу та й тiкав би прiчки.
А вiн стоїть, косарює, та й посеред рiчки.
Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце.
Цiлять йому у личенько, цiлять йому в серце.
А вiн себе лясь по грудях, та й по бiлiм лицю -
докучають комарики гей у косовицю!
На що король, на що гордий,
та й той здивувався
Звелiв стрельбу припинити, а тогдi озвався.
- Виходь, - кае - з тої рiчки,
кидай косу тую
Подарую тобi життя
й шаблю золотую!
А вiн косить, а вiн косить, човен углибає.
- Я вже, - кае, - ваша милiсть, о життя не дбаю.
Може, вцiлиш, ваша милiсть, в мене хоч тепер ти.
Я вже дбаю, ваша милiсть, щоб по-людськи вмерти.
А один песький син з головою рудою
нирцем, тихцем пiд водою
пiдкрадався, чаївся, жабуринням умився,
козаку межи плечi ножем устромився.
А вiн кае: - Й тобi, стерво,
вбить мене несила.
Оддав смертi свою косу,
а вона й скосила...
ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ,
ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.
А iншi потрапили в пастку,
i десь їх вiзьмуть в полон
Розбитi, сумнi, розпорошенi, бредуть до своїх родин.
А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.