Прокидаюся на "Азовсталi",
побратимiв бачу, яких там нiколи не мав,
пiднiмаю в атаку зранене i зголоднiле тiло,
примушую знову битися душу,
котра давно не бажає нiчого,
тiльки спати,
не розрiзняти, не чути,
спати, оглухнути...
зануритися в ганчiр'я,
а виринути вже вдома, пiд грушею чи на диванi,
очуняти трохи, пiдняти повiки в зовсiм iнакший день.
Навколо все бiле, не чорне!
Дiвчата, приязнi обличчя. Цей сон у квадратi, у снi -
де я прокидаюся замiсть молодшого хлопця,
якому руки цiлувати не гiдний -
тиранить, ганьбить наяву,
адже маю проблем
лише ту, що довести до друку поеми
про нього, про себе,
котрi вже й до книги зiбрав
як дозрiлi до Бога свiдоцтва,
не здатний. Не можу!
Бо люди то заздрять,
то вперто на бiк ворогiв переходять,
то докори їх полягають у тiм,
що розповiдям про концтабiр
i знищення не вистачає
краси та естетства -
он як...
16.05.2022.