Битва Дерев

Багато форм я змiнив,
Допоки на однiй не спинивсь.
Я був мечем - вузьким, кольоровим,
I я в те повiрю, як вiн з"явиться знову.
Я був у повiтрi сльозою,
Був найтьмянiшою з усiх зорьою.
Я був словом серед листiв,
Я був книгою в руках писарiв.
Я був свiтлом у лiхтарях -
Пiвроку, та не злiчу вже у днях.
Я над рiкою був давнiм мостом - 
Вона тричi по двадцять ярдiв уздовж.
Я був стежкою, я був орлом,
Був у морi коралом поруч iз дном,
Я є той, хто скарживсь на святi,
Я був краплею в зливi затятiй,
Я був мечем, чиє рукiв"я стискала рука,
Я був щитом, що захищав у битвi тiла,
Дев"ять рокiв був арфи струною,
Схований, мов за стiною,
Вогнем та водою.
Я був iскрою у яснiм вогнi,
Я був деревом в пiднiжжi гаїв,
Я не той, хто не заспiва дивину
Про битву, бодай i малу,
Про битву паросткiв, битву Годо.

Перед Гуледiгом - вiн Прюдайну чоло,
Йшла кiннота могуча,
На всякеє добро була вона везуча.
Йшла тварина - щелéпи широкi,
В нiй сотня голiв завивала в скорботi,
Та битва, мов мла,
Глибоко в пащi у неї була,
Iнша ж битва - в очицях її.
Величезної, чорної жаби кiгтi виднi,
Сотню тих кiгтiв має вона.
З гребнем, плямиста лiзе змiя,
Сотня душ грiховних до неї полине,
I в плотi її у муках загине.

Я був у Каер Вевенiр,
Туди трави й дерева спiшили на збiр.
Менестрелi спiвали,
Воїни разом поруч блукали,
Там був i маг Гвiдiон,
Велич чию вже пiзнав весь Брюсон.
Там призивали Творця,
Там призивали Христа,
Аби Вiчний, старiший за всiх богiв,
Звiльнив усiх тих, кого вiн створив.
Володар їм вiдповiв,
Словами i знаками так говорив:
"Обернiться деревами, що роками всевладнi,
Готуйтесь - чекають вас битви нещаднi,
Недругiв всiх у них ви здолайте.
А хто новий - всюди разом тримайтесь."
Коли чаклунство обернуло їх на дерева,
То це не одразу вiдчули вони - 
Заговорили всi разом, здiйняли голоси,
Мов струни гармонiї пiсня їх полуднева.
I вщухла суперечка без слiв;
Не згадуймо сумних та коротких тих днiв.
Жiнка одна галасу край поклалá,
Вона вийшла вперед - яка ж гарна  була!
Воєвода загону - загiн той жiнка вела!
Невсипної корови перевага така
Цю справу покинуть би нам не дала.
Ми у кровi людськiй - по колiна;
Кращi голови, не одного поколiння,
Змагались в цiм свiтi невпинно.
Один же помер,
Бо знав про потоп, що всю сушу пожер,
I про розп*яття Христа,
I про судний день, що чекає зблизька.
Вiльхи, що попереду йшли,
Авангардом у вiйську були.
Дерева горобини та верби
До вiйська пiзно прийшли.
Сливовi дерева - вже рiдкiсть вони,
Не надто бажали зустрiтись з людьми.
От iдуть елегантнi мушмули -
Через них суперечки вмить спалахнули.
I от колючi троянди
Iдуть проти вiйська гiгантiв.
Усе спинялась малина,
I краще б того не робила,
Аби власне життя не згубити.
Жимолость та жимолодь почали пiдход'ити,
I плющ поруч з ними можна зустрiти.
Як i дрiк, приєдналася вишня,
До битви теж вона вийшла.
До чесних думок не мавши нiяк недовiр, 
Все ж запiзнилась береза на збiр.
Та не боягузство причина тому -
Спiзнилась вона через велич свою.
Пам'ятав рокитник завжди - 
Ваша дика природа - нам чужа назавжди.
Сосни нагорi засiдали,
Суперечки цiєї вони суддями стали.
Були вони гiдно оспiванi мною
При багатьох королях, й не одною строкою.
В'яз та численна свита його
Нi на крок не вiдстали вiд вiйська цього - 
Готовий вiн був i попереду йти,
I до флангiв пристати, i до тилу пiти.
Щодо лiщини, всi зiйшлися на тому,
Що мудрiсть її не знає утоми.
Бирючина - неабияку вдачу кущ завжди мав,
У битвi мов бик, i до нiг увесь свiт їй припав.
Мора′уг та Моррíд
Пишними соснами стали услiд.
Падуб - яскраво-зелене вбрання надягнув,
I в битвi величним героєм вiн був.
Колючками й шипами поранений глiд,
Болiсних ран на руцi його слiд.
Голову вмить вiдрубали осицi -
Вiдрубали у битвi її бiлолицiй!
Подолана папороть тепер у скорботi,
Вперед iдучи, загруз рокитник в болотi -
Живого мiсця нема на скалiченiй плотi.
Зовсiм погано повiв себе дрiк - 
Не витримав сiчi та з битви утiк.
Непереможним був верес для всiх ворогiв,
На загибель прирiк їх з усiх вiн бокiв,
I люди звичайнi зачарувались були,
Коли вслiд за ним до битви пiшли.
Легка та стрiмка у дуба хода,
Тремтiли пiд ним й небеса, i земля.
Брамник вiдважний проти всiх ворогiв,
Його iм'я не забудуть крiзь товщу вiкiв.
Разóм згуртувались дзвiночки блакитнi,
Вiд жаху тремтiли вороги їхнi спритнi.
О, подивись - вже покинутi тi,
Що пораненi важко у битвi були.
Грушi - для наступу кращих дерев не знайти,
Вчасно до бою вступити змогли.
Бушує гнiвний й розлючений лiс,
I страшно каштану до слiз - 
Вiн щастя нiколи не знавши змарнiв.
Чорний гагат ще бiльш почорнiв,
I вслiд розкололась могутня гора,
Люттю пашiє численна листва,
Що вийшла корiнням з глибоких морiв,
Як раптом - крик долинув звiдкись без слiв,
То макíвки берiз нас своїм листям накрили,
Понурих, зiв'ялих умить вiдновили.
Листя дубове iз Гварх'ан Маельдер'у
Нас полонило;  я ж ось чим iще довершу:
Зi схилу лорд за всiм тим споглядав та смiявся -
Аж нiяк не палкої натури вiн вдався.

Не вiд батька чи матерi я народився,
Не вiд них в цьому свiтi з*явився,
Єдиний створив мене з iнших фрагментiв,
З дев*яти основних елементiв,
Iз плоду найкращого помiж iнших плодiв,
Iз плоду, що гiдний одвiчних богiв,
Є часу схил непiдвладний - з його первоцвiтiв,
Iз розлогих дерев та кущiв, й пишних квiтiв,
З квiток кропиви,
Та з дев*ятого валу води,
Зi споконвiчних та найстарiших земель -
Так форму свою вiднайшов менестрель.
Я Матом зачаклований був,
Допоки безсмертя своє не здобув,
Я чари пiзнав Гвiдiона,
Що велич здобув для земель Брюсона,
Й Еурвiса, й Еурона,
Й Еурона, й Модрона.
Й п*яти сотен магiв я мудрiсть здобув - 
Мат колись їхнiм учителем був.
Пiсля того Гуледiг чаклував надi мною,
До смертi в вогнi обернувшись спиною,
Наймудрiшi закляття спiвали без лiку,
Й те було ще до створення свiту,
Свiт розквiтав - я був свiдком того,
I бачив iще у буяннi його.
О бард! Радiй! Бо наша вдача - кращої й шукати,
Я проспiваю те, що iнший не наважиться сказати.
Я у сутiнках грав,
I в шовках пурпурових я спав,
Зачаклований, стояв у фортецi високiй,
Разом iз Дiланом - хвилям вiн син, i плащ в позолотi,
Перед багатьма королями постали тодi,
Та не припали до нiг, далебi -
Двома списами натомiсть постали,
Що з неба прийшли, i звiдти упали,
В Аннувiнi загострились вони,
Перед битвою, на яку прибули.
Вiсiм сотень я ними пройняв,
Поки їхню жагу до убивств втамував.
Вони не молодшi, але й не старiшi
За мене у їхнiй подобi спритнiшiй.
Воїн завзятий - в битвi кожен важливий,
Менi таких воїв - дев*ять сотень служили,
Червоним вiд кровi меч мiй палав;
Шану свою менi Бог дарував,
I в битвi мене увесь час захищав.
I якщо дiйду з роками ще я
До мiсць, де убито колись кабана, -
Пiзнаю, що створить, i що вiн зруйнує,
Мову яку на цей раз подарує.
Свiтле iм*я його, i сильна рука,
Вiйськом керує - мов блискавиця ясна.
Воно навколо вогнем рознесеться,
Допоки вершини мiй чобiт торкнеться.

Я був строкатою змiєю на схилi,
Гадюкою був - серед озерної хвилi,
Я лезом був гострим, що сiче все кругом,
Був я так само лютим списом.
У ризi, та з чашею своєю в руках
Непогано пророцтво розкажу у словах.
Вiсiм десяткiв завiс димових - 
Хто шукав, вiднайдуть вони тих.
I п*ять сотень вправних воїв
Вiд м'ого ножа не втечуть без боїв.
Ось шестеро коней, золотистої мастi,
Та знаю, що в сто разiв кращий
Вiрний друг - буланий мiй кiнь,
Швидший за всяких крилатих створiнь -
Чайка у морi не лiтає в таку далечiнь.
Я воїн найкращий на цiм полi кривавiм,
Хоча й сотню вождiв також поруч зiбрали.
У поясi - камiнь сяє багряний,
Виблискує щит золотими краями.
I окрiм Горонвi,
Що з долин Едрiвi,
Рiднiше для мене немає нiкого,
З усiх, хто сюди колись i приходив.
Довгi та бiлi зараз пальцi мої - 
Бо я давно не пастух, i минули тi днi.
Довго по свiту бродив i блукав
Мистецтво слова допоки пiзнав.
Я блукав, я по колу усе обiйшов -
Є сотнi стрiвцiв, куди на нiч iшов,
Сотнi замкiв - де жив, i звiдки пiшов.
О, Ви, Друїди! Друїди премудрi!
Вiщуйте Артуру свої слова неосуднi!
Що могло бути ранiше за мене,
Про що ви спiваєте зараз священне?
Про Потоп, i Розп*яття Христа,
Й про те, що чекає всiх Судного дня.
Я ж, мов перлина коштовна,
Чия краса - золота й невимовна,
Так само процвiтатиму довiку,
В розкошах й золотi купаючись без лiку.

~The End~

Примiтки