Час iде, усе минає... I зорi падають до нiг,
Листя почорнiле грає гiмн пройдешнiх днiв сво§х,
Снiг насипом летить, фарбуючи узори,
В театрах, серце краючи, пiдносять гру актори.
Чи є щось хвилююче, нiж лiтня посуха?
Чи є щось могутнiше природного духу?
Це все золоте, величаве й прекрасне,
Та слово людське нетлiнне, незгасне! 
Рiкою лiтери течуть, карбуючи у пам"ятi
Мереживо словесних дум,
А сторiнки, роками вим"ятi,
Породжують печаль i сум. 
О сила розмови, ти тягнеш мене!
Твоя мiць мене манить, та не краю себе.
Могутносте слова... Великий поводир!
Я п"ю твоє могуття, солодше за iмбир. 
Ви вадите в полон, та вiн такий прекрасний,
Що може бути кращим за життя думок? 
Як мрiя, як казка, як сон неосяжний,
Дiлить життя надвоє, даючи пiдсумок.
Воно ж таке коротке, час все-таки пливе,
Та прочитай хоч слово, таке пахуче та живе,
На мить зупиниш пору, зiйдеш у забуття,
Наступить кома, не буде з не§ вороття.
Ти знайдеш слушну мить та скажеш собi: "Досить"?
Не муч себе та не бреши думкам!
Єдине, що ти можеш - вiддати серце, що голосить,
Поринути у простiр, знайти життя словам. 
Насправдi, це не важко, потрiбен лише шанс,
Можливiсть вiдшукати чистесеньку струну 
Й заграти власну пiсню, знайшовши свiй альянс,
Альянс мiж словом i душею, що проповiдує: "Тону!".
Закiнчити пора б мою тираду,  
Та думка ллється з розуму в уста,
В кiнцi-кiнцiв, дозволь, я дам пораду:
Читай - та iстина вiдкриється проста.