Крокує злива - ледве  вiтер вщух! -
    Деревам спраглим пошепки смiється,
    запиленому сiрому кущу,
    безсилим квiтам - вiд усього серця!
    Ласкаво пестить стомлений асфальт,
    цiлує соннi погляди будинкiв.
    Хiба їй шкода?  Хай нап'ється сад:
    i яблунi, i вишнi, й виноград - 
    вона їм посмiється  ще з годинку.
    
    Сполоще вiття i вiдмиє бруд,
    стiкаючи в пошерхлi губи ґрунту.
    Радiє все. Лиш копошливий люд
    засмучений i вже близький до бунту,
    бо пiд ногами - клаптики калюж,
    так вогко у повiтрi, так...  плаксиво.
    Хоч в стiнах заховайся - i не руш.
    Кому потрiбна ця триклята злива!?
    
    Людино, озирнися i торкнись
    краплин  намиста на щасливiм листi,
    долонями скуштуй життя барвисте -
    й  забудь про справи.  Просто посмiхнись. 
    
  червень, 1997