Кто читал роман "Вчера", возможно, задумался, почему автор избрал русский язык
для произведения, где и главные герои, и место действия, и весь колорит
обстановки, и мельчайшие ситуации - Украина, Украина, Украина... Казалось бы,
такую вещь неизбежно нужно было делать на украинском.
Признаюсь, так оно и было задумано, и так начато. Чему свидетельство приводимый
ниже большой отрывок. Но потом автор переехал в Россию, где и осел до настояшего
времени, а присущие ему постоянные перемены образа, стиля и содержания жизни
привели к тому, что основная жизненная практика прошла на русском языке, так что
когда в зрелые годы появилось время для завершения романа, то он был закончен
по-русски...
Но долг перед малой родиной - Запорожским краем - всё равно нет-нет да и
напоминает о себе. Поэтому решил обнародовать этот отрывок, во-первых, для
очистки совести, во-вторых, для тех знатоков и любителей докапываться до сути
авторской работы, кому интересно знать больше о нюансах того, к а к это делается...
Приятного чтения!
Наша проза ще майже не торкалася переломно§ iсторично§ доби в життi суспiльства
- десятирiчного правлiння Микити Хрущьова (1954-1964 р. р.). Герой роману
винахiдливо намагається знайти i в рештi-решт знаходить своє мiсце в ворожому
для нього свiтi, вiдверто висповiдаючи активне невизнання комунiстичних догматiв.
При цьому вiн не дисидент, але простий, на§вный, нетямущий, "стихiйный"
шестидесятник, свiдомо порушуючий нелюдськi тоталiтарнi закони та, що дивно,
перемагаючий таки всевладну Систему в нелегкому особистому життi.
* * *
- От iще, чорти б тебе побрали! Крутися, усю ковдру стягнула, - стиха лайнувся
Петлюк i, узявшись за вугол, смикнув пiдодiяльник до себе.
- Спи, Петро, - цмокнула його зпросоння Нора. Петра Прохоровича обдало горячим
диханням, i вiн, бридливо морщачись, вiдвернувся, бормочучи:
- Розперло ж тебе, свиняку, хоч другу кровать приставляй! Мiсця зовсiм не
залишилось!..
Петро Прохорович устромив голову в подушку, але сон вже як рукою зняло. Петлюк
протер очi, придивляючись до годинника на протилежнiй стiнi, i, остаточно
прокидаючись, побачив крiзь сiрий напiвморок, що сочiвся з вiкон, що часу - пiв
на шосту.
- Пiдйом! - Зкомандував вiн сам собi, заскрипiв лiжком, сiв, потягуючись,
солодко вигинаючись, потiм встав, пiдтягуючи кальсони, та, закочуючи рукава
спiдньо§ сорочки, важко потупотiв до кухнi.
За шибками хекав поривчатий осiннiй вiтер. Ото напасть! Ще не розвиднилось, а
вiтрюган майже виламує дерева та бренчить шибками. Та хiба Петра Прохоровича
злякае непогода, чи там якийсь мокрий вiтер?.. Вiн вдивлявся в нiчний морок, не
вмикаючи свiтла, ретельно розглядав верхiвку акацi§, а та шалено билася у вiкно,
наче просилася погрiтися. Що вiн бажав угледiти в тремтливих гiлках, що
намагався учути в шерхотiннi чорно-зелених вiзерункiв, якi примхливо i неухильно
кидав на скло осiннiй вiтер?..
Звичайно, старий не просто дивився у вiкно, вiн згадував. Його погляд линув
кудись у далину, у глибину часу, коли Петро Прохорович був ще молодим i зеленим,
i вiтер, отакий же свiжий жовтневий вiтер швиргонув його на холодне осiннє скло
життя. Молодий i гнучкий, при багатiй фантазi§, вiн з завзяттям пiрнув у
круговерть боротьби з ворогами робiтничого класу. ВНК, ОДПУ, МДБ... Успiхи,
успiхи, успiхи... I як несподiванiсть, як чорну несправедливiсть, - буває ж таке,
що вiтер i гнучку гiлку ламає, - сприйняв Петро Прохорович вiдставку у 1956-му
роцi з органiв державно§ безпеки. Почесну, правда, вiдставку, - з чималою
пенсiєю, з членством у партi§ i з полковницькими трьома зiрками на погонах
парадного кителя.
Запросив його тодi Дрозденко, перший секретар мiському партi§, якого ранiш
Петлюк до себе як секретарку викликав, i якось по-новому глянувши вiдвiдувачевi
у очi, сказав радiсно:
- Ну, йдiть, Петро Прохоровиче, на заслужений вiдпочинок. Вважаю, що ви, як член
партi§, правильно зрозумiли рiшення 20-го з'§зду i вiдчуваєте нашу гостру
потребу в досвiдчених керiвних кадрах, i не обмежитесь варiнням юшки на Рябому
островi, а вiзьмете посильну участь у громадських справах нашого мiста i очолите
пошту, наприклад, або якусь школу...
В словах Дрозденка Петлюковi почулася начебто iронiя, подвiйне розумiння, i ще
те посвербiло в носi, що худорлявий Дрозденко, який як хлопчик колись слушно
сидiв на краєчку стiльця у кабiнетi Петлюка, тепер за рiк - два дослужився з
другого секретаря райкому до посади першого секретаря мiському, i ось
по-хазяйському повчає його, старого чекiста!..
- Дулю тобi кручену! - Зле подумав Петро Прохорович. - Рiшення з'§зду...
партiйний обов'язок... пошта... Знайшов дурня, пiвник!
Але уголос промовив iнакше: - Хотiлося б на бiльш вiдповiдальну роботу, товаришу
Дрозденко, що та пошта. Адже я з пелюшок органiзатор, ви ж знаєте. Люблю масштаб,
колектив, робiтничу масу. Звичайно, не витримаю в вудлищем... Пiдприємство
давайте, чи фабрику яку-небудь...
Дрозденко знову загадково засмiявся, потiм вигадав, що не може сам вирiшити про
щось бiльше, нiж пошта, i запропонував пiти на прийом у обком.
Коли на другий день Петлюк домiгся до секретаря обкому по промисловостi, там уже
сидiв Дрозденко, i вони обидва, як здалося Петру Прохоровичу, насмiшкувато
глянули на нього.
Петро Прохорович глянув у розчинене вiкно секретарського кабiнету, з якого
розгортався чудовий вид на мiсто та Днiпровi плеса, задивився на своє вiдбиття в
чисто вимитому склi, i зловив себе на думцi, що воно, мабуть, нагадує,
секретаревi обкому, - людинi новiй, яку вiн зовсiм не знав, - одного вiдомого в
Кра§нi Рад органiзатора. Таке ж широке мишине лице, м'ясистий нiс i такi ж хижi
очi за скельцями окулярiв, органiзатора, що вже бiльш нiколи не всмiхнеться
своєю жадiбною нахабною усмiшечкою, i нiколи вже нiчого не органiзує такого
цiкавого, бо немає вже бiльш того органiзатора, - зловився у власнi лови та
пастки...
Та все ж таки Петлюковi довiрили бiльше, нiж пошта, йому довiрили цех
агломерацi§ великого абразивного заводу. Це призначення теж не задовольнило
Петра Прохоровича, але вiн щиро подякував секретарiв за турботу i взагалi партiю,
подумавши про себе, що це вже не так i погано на скрутний день, - начальник цеху!..
- Вони ще вклоняться менi, йолопи!..
Отак i дивився Петро Прохорович крiзь вiкно кухнi, як нестримано билася у шибку
верхiвка темно-зелено§, майже чорно§ вночi акацi§.
Крiм дерева з висоти другого поверху було видно частину вулицi, двiрничиху, що
ретельно шкребла мiтлою тротуар в мерехтливому сяйвi неонових свiтильникiв. Вона
була, мабуть, в чорному фартусi, а дiдусь-сторож, який куняв бiля дверей "Гастроному",
кутався у залатаний брудно-жовтий казенний кожух. Рудий дiдiв песик невтомно
бiгав од двiрничихи до сторожа i назад.
- Нудота, товаришi будiвники свiтлого майбутнього, - цинiчно пробурмотiв Петлюк
i , звично накинувши тютюнового кольору халат, узявся до остогидлих за десятки
дорослих рокiв чоловiчих обов'язкiв. Запалив сiрника, а потiм газову горiлку. З
насолодою потягнув нiздрями дух сiрки, що його залишив недогарок, поклав шпеньок
у попiльничку бiля плити. Налив, вiдкривши кран, у пiвлiтровий емальований
кухлик води, що гостро вiддавала хлором, та поставив на вогонь.
Залаявся, що послала доля таку квартиру, де навiть води гарячо§ немає повну добу...
Зняв з полички пристрiй для голiння i, вставивши нове лезо, зiбрав станочок.
Плеснув у нiкельований стаканчик кип'ятку з кухлика, загасив горiлку i, усiвшися
на стiльцi, цвiркнув на помазок черв'ячком мильного крему. Вiн не визнавав за
доцiльне голитися у ваннiй, як усi радянськi люди, бо там було треба утомлююче
стояти, що чомусь ображало. Iнша справа за кухонним столом. Одна насолода...
Його пригнiчувала необхiднiсть щоразу голитися, але з другого боку, вважаючи
себе людиною культурною, вiн визнавав користь голiння, - воно вичищало пори, та
ще з чистим лицем кращав настрiй. Проте, голярам вiн свою шию не довiряв.
Увiйшла заспана Нора. Хоча §й i було вже багато за тридцять, однак безперервнi
турботи про шкiру зробили своє дiло, вона залишилась соковитою, приємною жiнкою,
як сказав одного разу якийсь спiвробiтник чоловiка, але який саме, зрозумiло,
усiм оголошувати не можна! Хоча i надмiрно рясною, добре вгодованою.
Вона стала за спиною Пiтера, як звичайно називала Петра Прохоровича, розчiсуючи
чудове каштанове волосся червоним пластмасовим гребiнцем.
Халат §§ розгорнувся, коли вона пiднесла руки до голови, i Петро Прохорович
побачив у дзеркалi звичне рожеве тiло розпущено§ безтурботним життям
домогосподарки, що все ще мрiяла повернутися на сцену облдрамтеатру.
- Загорнися, безсоромна, - спокiйно зауважив вiн так, як зауважував кожного
ранку. I Нора, як звичайно, не почула його бормотiння. Не побажала почути.
- Що, порiзатися бо§ся? - Як завжди, пошуткувала вона, хоча Пiтер був вже не в
тому вiцi, щоб порiзатись.
Потiм вони усе робили мовчки. Нора гримала посудом, заварюючи каву. Завантажила
тацю двома чашками, бутербродницею, кавником, глечиком з молоком та вазочкою з
московськими цукерками, понесла §§ у велику кiмнату, пардон, у залу,
немилосердно хвицьнувши по дорозi дверкою холодильника.
Петро Прохорович вийшов до столу вже одягненим, але без пiджака. Вiн посвiжiв
пiсля прохолодного душу, яким бавився ось уже скiльки рокiв. Пустотливо приминав
двома пальцями вихор на тiменi. Нiскiлечки не лисий, вiн у сво§ п'ятдесят був
зовсiм сивий. Вологе алюмiнiєве волосся пристойно виблискувало. Любити холодний
душ Петро Прохорович навчився не в результатi читання медицинських брошур, а все
iз-за того, що робота ранiше була пекельна, i єдиним рятунком для здiбного
молодого слiдчого був прохолодний дощик у ваннiй кiмнатi. Посто§ш отак хвилин з
десять i наповняєшся з нутра тугою надiйною силою, наче пружина розiп'ялась пiд
шкiрою...
- Немає в мене нервiв, - хвалився спiвробiтникам Петлюк, - гадаю, моток сталево§
проволоки всерединi. Вчiться!
Вiн допив каву i знищив два бутерброди, - один з маслом, червоною iкрою та
половинкою крутого яєчка зверху, другий - з курячим фiле.
З насолодою i заздрiстю згадав, як пишно снiдав лорд у позавчорашньому
англiйскому кiнофiльмi, який у них там чудовий посуд, який симпатичний розумний
сетер сидiв у крiслi поряд з лордом, i як тiй собацi слуга теж подавав щось
дуже-дуже смачне...
- А тут i вiвчарку, милого Джека, прийшлося продати, - пробурмотiв Петлюк.
Дiйсно, коли вони з Норою пiсля його вiдставки одержали замiсть вiдомчо§
чотирикiмнатно§ квартири у центрi оцей трикiмнатний вугол на новiй вулицi,
колишнi сусiди, - а у них, як на грiх, малятко народилось, - напросилися-таки
продати §м Джека, у якого i був тiльки один недолiк, - вiн нестерпно голосно
гавкав з ранку до вечора.
- А ще службова вiвчарка! - Глузував потiм сусiд...
Та ще згадалася Петровi Прохоровичу якась нiсенiтниця з дитячих рокiв, - як мати
поставила на стiл чавунчик з картоплею i миску з солоними огiрками, а §сти
хотiлося так, що в деснах свербiло, але батько тримали Петька за вухо, повчаючи:
- Не лiзь поперед батька, вурдалак, старших та менших пропускай. Он, бач, Таня
картоплиною обпеклась, так вiзьми та й допоможи дитинi обчистити бульбу, та ще й
огiрочок нарiж сестрицi...
Чистити картоплю аби кому там не хотiлося, - Петько обчистив було двi, та як
тiльки присолив, не витримав i до свого рота понiс...
- А я тобi що сказав? - Визвiрився батько. - Ось дивись, мати, якого ти куркуля
народила!..
Куркуль! То була найгiрша лайка в батька.
- Iдеалiст! - Подумав тепер про батька Петро Прохорович. А тодi, тридцять п'ять
рокiв тому, хлопцевi було якось не по собi. Потiм Петро Прохорович дбайливо
витер рота рушником i полiз сiрником у рiденькi, але поки що сво§ зуби.
- У Москвi вже "Правду" розносять, а в цьому закопелку сидиш ранком без газети,
не знаєш, куди себе дiти...
Петлюк увiмкнув приймач, але оскiльки ще не було сьоми годин i не передавали
останнiх вiстей, вiн почав нишпорити у короткохвильових дiапазонах. З хвилину
послухав швидке белькотiння лондонського диктора. Нiчогiсiньки не збагнув, окрiм
кахикання, потiм настро§вся на його сусiда, захiдного нiмця. Працювала
радiостанцiя Гамбурга. Мову недавнiх ворогiв Петро Прохорович у якiйсь, далекiй
вiд досконалостi мiрi, знав i, дещо розумiючи, скумекав про що йшлося. "Серпень
та вересень - останнi мiсяцi, коли хазяйки мають можливiсть прикрасити сiмейний
стiл дешевими овочами. Так поспiшiть придбати §х побiльше i користуйтесь для
цього послугами бюро доставки фiрми "Отто Хегер"...
Узявши трошки праворуч, Петлюк напав на нестримне гудiння заглушувача i,
пострибавши показником хвилешукача навколо гудiння, пiдстро§вся до "Голосу
Америки".
"... далi помiчник президента пiдкреслив, що у росiян нема нiяких шансiв
випередити Сполученi Штати у колонiзацi§ Мiсяця. Пропагандистськi запуски
супутникiв виснажили ресурси Совєтiв, тим часом як американськi спецiалiсти
дивляться далi i концентрують зусилля на висадцi людини на Мiсяць. Як приблизну
дату вiдправки людини на Мiсяць помiчник президента вказав 1964 рiк.
Тiльки американська високорацiональна технiка, що розвинулась у зразковiй кра§нi
вiльного свiту, здiбна не заради пропаганди, а в цiлях безкорисливого наукового
подвигу закинути людину у космос..."
- Ти чула, Нора? "Безкорисливий науковий подвиг... вiльний свiт... наука..."
Знаємо ми вашу безкорисливiсть та свободу. Тiльки вiдвернись, ножа пiд ребра
вмить всунете! Хоча знаєш, за що я цiную американську систему? За увагу до
людини. Нiхто не ставить безглуздих питань, якими засобами користуватися, щоб
стати президентом. I я б у них став таки людиною!..
- Знаю. Вже не раз чула, - вiдповiла Нора, - впевнена, що у них ти став би
щонайменьше шефом ФБР.
- Тю, дурна, я ж комунiст, - сито усмiхнувся Петро Прохорович.
- Ти - комунiст? Ти i слова цього не розумiв нiколи, Берiя днiпровський...
- Но-но-н-о-о, дiвко, не забалакуйся! - Цикнув Пiтер, протираючи хусткою окуляри.
- Що ти про великих людей знаєш? Ну, не вдалося Лаврентiю, з ким не трапляється?
А могло б i вдатися, аби не зрада. Не попав би я тодi в смердючий аглоцех...
Вiн устав, пiдiйшов до старорежимного буфету чорного дерева, у нiшi якого,
поперед рядка блакитних чашок, ледь квадратилась рамка з фотографiєю весело§
дiвчини рокiв десяти при пiонерському галстуцi, закричав люто:
- Знову ти з не§ пил не витерла? У-у-у!.. Змiюка пiдколодна... Коли вже пiдле
жало вирву?!
Нора лiниво наблизилась i, нiскiлечки не боячись чоловiка, взяла у нього портрет
i протерла скло полою халата.
- Вчора тiльки витирала, не вий! Взагалi в квартирi забагато пилу, не встигаю,
бач он яке будiвництво через дорогу. Так навiщо ж волати, надривати голос? А
потiм, якщо розiбратися, дочка твоя чхати на тебе хотiла, за батька не вважає...
- А з-за кого, як не через тебе, сволота? Тiльки чекати майстерниця, жерти
невпинно та на абортах скребтися. Теж менi - писанка, а дитини зробити
неспроможна, - почулося вже поза дверми, що цокнули язичком замка.
- Та йди вже, не каркай, потрiбна менi вiд тебе дитина! - Зiтхнула Нора, але не
витерпiла i виглянула у вiкно.
Унизу Петлюк впевнено, сердито крокував по сизому асфальту. Народу з кожною
хвилиною прибавлялося, i йшов цей робочий люд попутно Петру Прохоровичу, до
трамвайно§ зупинки. Давно минули часи, коли за ним присилали персональну "Волгу",
i замiсник начальника обласного управлiння державно§ безпеки, хвацько поглядаючи
на перехожих, як блискавка пролiтав мiстом на службу.
Вайлуватий, у незграбному довгому габардиновому макiнтошi, пошитому ще тодi,
коли гналися за цiною, а не за модним силуетом, в заяложеному зеленому капелюсi,
носатий Петлюк вдерся в жовто-червоний вагончик, загородивши широким попереком
дверi. Проте, нiкого його спина не зупинила. На Петра Прохоровича натиснули як
слiд, i за ним вдерлося ще десятка пiвтора дiвчат та хлопцiв. Парубки якiсь
соннi, невмиванi, дехто аж смердючi, проте зле язикастi, користувались нагодою,
щоб спритно полапати дiвчат.
Ось одна з них, доведена до вiдчаю, виструнчилась i так стьобанула вусатого типа,
що вiн, на велику радiсть присутнiх, зiрвався з пiднiжжя вагону, де прицiпився
було на однiй нозi, i загуркотiв на дорогу. Проте, вiн не впав, утримався на
ногах i, опiзнюючись на роботу, показав услiд вагону чималий кулак.
- Ну й врiзала фокус! - захоплювався хтось за спиною Петлюка, дiвчата реготiли,
поздоровляючи подругу, iнший басок журився:
- Часи настали! Не можна вже, єдрi ваше плем'я, i за цицьку потриматися!..
- Женитися треба, лоботряси голоднi, тодi й держiться до повного комунiзму!.. А
то як до ЗАГСу, то ви в кущi, а нишком за пазухою нишпорити - хоробрi. Ось вам!..
Обростаючи народом, про§хали зупинок п'ять, коли, як часто трапляється ранком, у
пiковi години, вагон здорово тряхонуло, пiд полом заскреготало залiзо i набитих
тiсно, як вареники в полумиску, людей так кинуло вперед, що задню площадку наче
пiдмело, а розбитi стекла з дзвоном посипались на брукiвку.
У вагонi робити було бiльш нiчого, i Петлюк разом з усiма вискочив на вулицю.
Навкруги кипiла, хвилюючись, добра сотня, а то й двi, людей. Всi обмiрковували,
чiм би дiстатись до заводу, бо годинники показували сорок п'ять хвилин на восьму.
Тролейбусом теж не добратись, бо трамвайний вагон, як навмисне, зiйшов з рейок
на перехрестi та забарикадував ще й Комунiстичний проспект. Тому i тролейбуси,
що йшли Комунiстичним до Пiвденно§ прохiдно§ заводу, теж зупинились.
Що було робити? Аварiйна технiчка трамвайникiв вже примчала, але слюсарям
потрiбно пiвгодини, щоб пiдняти вагон домкратами, угнати його в депо i поновити
рух транспорту.
Дехто почiмчикував пiшки, але бiльшiсть топталась, обмозговуючи ситуацiю. Та ось
у натовпi почався якийсь органiзований рух, i Петлюк побачив, що люди
заметушились, перешиковуючись, i вже не безладно, а мiцним поясом обступили
вагон.
- Слу-ха-а-ай! - Гаркнув молодий голос. - Раз, два-а, у-ух! Ще! Раз, два, у-ух!..
Вагон непомiтно для погляду пiднявся i акуратно встав на рейки.
- По машинах, хлопцi! - Почувся той же впевнений голос, але всi вже й так
приступом брали вагони, що скупчилися в чималу чергу за аварiйним товаришом.
Поламаний трамвай несмiливо тронув з мiсця. Замiсть лобового стекла тремтiла
фанерка з лапiдарним написом "В депо".
Радiсно задзеленчали дзвiнки, мужчини обмiнювались враженнями, якийсь лисий
суб'єкт з золотими щелепами розвивав теорiю винятковостi командирського голосу:
- От якби я запропонував узятись пiдiймати вагон, нiчого б не вийшло. А вiн
закликав, i всi послухались...
Власник командирського горла опинився поряд з Петлюком, i Петро Прохорович мiг
добре роздивитися хлопця. Чорнявий. Веселий. З засмаглим обличчям. на якому
спокiйно розсiлися великi карi очi. Петро Прохорович теж був кароокий, i його
погляду, теж спокiйного, але гострого, нiхто не витримував, усi вiдводили очi.
Але цей дивився на Петлюка так уважно, хоча i чемно, наче вивчав у мiкроскоп
рiдкiсну комаху. Петлюк навiть вiдчув, щу той "командир" зараз вивчає. Ось його
погляд оцiнив мишину щелепу Петра Прохоровича, його м'ясистий, сизуватий вiд
коньяку нiс, лiве вухо, з якого виглядав неохайний пук вилинялого волосся, важкi
роговi окуляри Петлюка, вiдмiтив благородство алюмiнiєво§ сивини, i роздивившись
волохатi - колись стриг по дуростi - брови, зазирнув у очi.
Погляди §хнi зустрiлися, i Петро Прохорович зрозумiв, що вiн вже пережив таку
неприємну мить повно§ незахищеностi, але не зараз, а колись дуже давно. Сто§ш,
наче голий на базарi, та коли ж то було? Коли саме?.. Пам'ять пробуксовує...
Петлюковi стало моторшно, вiн зiпрiв вiд невiдомого жару. Клубок сталевого дроту,
що замiнював йому нерви, розсталився вiд того жару i втратив пружнi властивостi.
Петлюк вимушено вiдвiв погляд. Трясучись у трамва§, Петро Прохорович згадав, що
вже бачив хлопця ранiше. Вiн робiтник його цеху. Вродi в змiнi Цовiка
реверсивщиком працює. Ну, звичайно, у Цовiка, де ще побачиш всiляких
комiкiв-гомiкiв, вже без сумнiву констатував Петро Прохорович, коли хлопець
звернувся безперечно в його, Петлюка, адресу:
- Драстуйте! Тепер не запiзнимся?..
Потiм, йдучи по територi§ заводу, Петро Прохорович знову опинився поряд з
Семеном i не утримався вiд нотацiй:
- Молодець ти, §й-богу, молодець... Оце по-комсомольському. Так i дєйствуй в
життi. Головне в ньому - вмiти органiзувати людей, i тодi зумiєш все, що
завгодно...
- Наприклад? - не зовсiм чемно спитав Сьома.
- Наприклад?.. Наприклад... Ну, наприклад, досягти бажаних вершин, стати
керiвником мiльйонних мас. Пам'ятаєш? "Тiльки той досягне §§ сяючих вершин, хто
не боючись втоми, дряпається по §§ каменистiм стежкам..." Взагалi, ще раз кажу,
ти - молодець, - солодко закруглився Петро Прохорович. - Я скажу Цовiку, щоб
перевiв тебе в дробарку. Хлопець ти толковий, i моя думка, в дробарцi з тебе
вийде стопроцентовий мужик. Ха-ха! Почитай книжок, iнструкцiй всiляких, у
Крохмаля не соромся питати, i наприкiнцi мiсяця ми тобi третiй розряд дамо.
Солiдно заробити, мабуть, не вiдмовишся, а з третiм у дробарцi тисячу двiстi
матимеш...
- Та не вiдмовлюсь, звiсно...
- Ну от, i домовились. Напишеш заяву через Цовiка, так i так, прошу екзаменувати
на тарiфно-квалiфiкацiйнiй комiсi§. Я пiдтримаю, а це - все! - Доброзичливо
пообiцяв Петлюк, вiдмикаючи дверi свого кабiнету, а Семен погупав ще вище, на
шостий поверх, у роздягальню, де голий Вова Глюєв, знизуючи плечима у
прохолодному повiтрi i пришиваючи вiдповiдального гудзика до штанiв, пiдтвердив,
мовляв, дiйсно, якщо вже Петлюк пообiцяв, то тодi, мабуть-таки, - все!
- Але вiн тобi пiднiме розряд, а десяти чоловiкам зрiже премiю! Вчись розумiти
керiвництво, Сьомо, у пригодi стане!..
- Здається, я його i так вже розумiю. Чи майже зрозумiв. Не людина - агiтброшура.
При тому, брошура нецiкава, компiляторьска...
- Не матюкайся, - засмiявся Глюєв.
Вони протупотiли сво§ми важкими черевиками мимо дверей Петлюка, поспiшаючи на
п'ятихвилинку...
* * *
Коли Серба ще вагався - оформитись чи нi у цех агломерацi§, останню гирю на ваги
кинув Костянтин.
- Брехати не буду, важкувато там. Комфорту обмаль, а роботи, - аби не сказився
на другий день!
А якщо Костя пiдкреслив, що робота важкувата, можна смiливо вважати, що
нормальна людина там не витримає. Проте, щоб на здаватись боягузом, Семен
нерiшуче погодився.
- Роботи мало, де нас немає. Пiду у аглоцех, спробую. Правда, Iгор казав, що не
дуже iнтелектуально там, та хай... Хоча хотiлось би головою покумекати...
- Не вiр стiлязi. Вiн тобi трошки перебiльшив. Там не пекло, а лише його фiлiя.
"Не дуже iнтелектуально"! Хiба такий як ти зможе лише грабаркою шурувати? Немає
професiй iнтелектуальних. Це - нiсенiтниця. Є iнтелектуали. Є просто люди, у
яких мозок свербить, от i все. I якщо ти саме такий - мерщiй у той цех,
розрегочишся.
Однак на перших днях роботи Семен ледве не стушувався, принишк, не розумiв
логiки спiлкування усiх цих незлiченних машин та пристро§в, скрiзь ввижався йому
гармидер, безладдя, дисонанс.
Потiм вiдчув себе необхiдним. Не тiльки машинi, але i бригадi. Вiн, нарештi,
вiдчув себе керiвником процесу, упiймав послiдовнiсть технологiчно§ нитки,
познайомився з дробильниками i повеселiшав, - робота кле§лась.
Йому подобалось вештатись у хмарах рудого пилу, у несамовитому гуркотi
транспортерiв i забезпечувати виконання одного-єдиного наказу, єдиного прохання,
единого заклинання диспетчера цеху:
- Давай, братва, давай, давай! Давай!!!
I Семен разом з усiма дробильниками - а §х восьмеро - давав...
Ненажерливо зяють сталевi вирви бункерiв. Важкий струмiнь подробленого бокситу
глухо провалюється в багатометрову глибину вирви. Хмара брунатно§ пилюки бринить
вiд скавучання транспортерних каткiв, придавлених перевантаженою гумовою
стрiчкою. Димно i гаряче парує на зустрiчнiй стрiчцi iншого транспортера вантаж
пуверту агломератно§ дрiбноти, яку повертають на перепiкання, бо сортом не
вийшла...
Ледве блимають десь пiд самiсiньким дахом п'ятсотсвiчовi лампи, схожi на рудi
задимленi сонця пожежного воєнного часу, i ледь-ледь освiтлюють поле бою -
здригаючий вiд невпинно§ роботи потужних електромоторiв другий поверх похмуро§
бетонно§ коробки подрiбнювального вiддiлення.
У цьому, пекельному на Iгоревий погляд, мiсцi i хазяйнує Семен Серба. Крiзь
завiсу чадно§ пилюки йому майже неможливо роздивитися, чи всi транспортернi
стрiчки рухаються. Буває, що й зупиняється якась, а особливо часто таке - з
стрiчкою подробленого бокситу.
Якщо неприємнiсть трапилась, тодi - не лови гав, Сьомо! I вiн прожогом, як
молоде теля, зривається з перекинутого до гори дном iржавого вiдра, на якому
перепочивав хвилину, пiдбiгає до пульту 56-го транспортера i квапливо натискує
велику червону кнопку: Стоп! Стрiчка 56-го неспiшно зупиняється. Потiм Семен на
кiлька хвилин вмикає §§ натиском чорно§ кнопки "Запуск", щоб зiгнати з стрiчки
гарячий, паруючий, де-не-де навiть розжарено жеврiючий поверт, бо iнакше цей
iдольський вантаж пропече або й спале гумову стрiчку.
Наче обкрадена базарна баба, зойкає телефон, та до бiса той телефон! I Семен вже
некидається до трубки, як у першi днi тутешньо§ працi. Вже звик, знає наперед,
що то цiкавий, (а цiкавiсть - як казав про диспетчера колись Крамiнов - здорова
риса здорово§ людини), не в мiру цiкавий диспетчер бажає довiдатись особисто вiд
Семена, в чому саме справа, подробицями, так би мовити, цiкавиться. То нехай
покортить йому! Семен в курсi вiдносно того, що диспетчер побачив ранiш нього на
сигнальнiй панелi червоний спалах i, безперечно, грунтовно освiдчений про те, щу
i дй спинилось. I навiть, чому зупинилось.
Семен бере лопату i спускається по тьмяно освiтленiй похилiй галере§, помiж
двома транспортерами, униз, у власне дробарку, де скопичились одне на одне
грухоти, транспортери, молоткова дробарка, i де хлопцi вже зiп'ялись на круто
спадаючу восьму стрiчку i дзвiнкими грабарками скидають боксит на пiдлогу.
Семен залiзає до них, i теж береться за дiло.
- Чому зупинились?.. - Без зацiкавленностi питає вiн через плече у Iвана
Крохмаля, бригадира дробильникiв, хоча таке ж безглузде питання декiлька хвилин
до того йому задавав всезнаючий диспетчер, i Семен передбачає вiдповiдь дядька
Iвана. Але той, замiсть звичного на виробництвi смачного матюка, спокiйно i
грунтовно пояснює випадок з технiкою:
- Вибило тепловий захист на восьмiй, за гузно §§ дери... - Наче мiж iншим, не
розгинаючись, бухтить Iван i розлючено навалюється на держак лопати.
Недалеко вiд мужикiв, бiля виходу з галере§ електрик Микола щось майстрюе в
розподiльчiй шафi, повертає в попереднє положення якiсь важiльцi. Дробильники,
похмурi, спiтнiлi, вiдчайдушно згадують усiх злих жiнок!
Тому що, по-перше, скидай увесь боксит зi стрiчки, бо не потягне мотор. Потiм,
вже пiсля того, як Микола налагодить тепловий захист, треба знову вкидати цi
двi-три тонни на транспортер. По-третє, втрата часу, штука прикра i небезпечна,
бо можна так i змiнне завдання видачi агломерату прохльоскати. А четверте, - де
впевненiсть, що сьогоднi восьма не викине коника ще раз?
Скiльки довбли начальству, що п'ятисильний мотор на восьмiй тягне понад силу, що
втрати вiд просто§в боляче б'ють по плану, та Петлюк i його помiчники мовчать. А
воно пустячна справа - встановити семисильний електромотор. I можна це швидко
зробити пiд час ремонтно§ змiни. Але спробуй запропонуй таке Петлюковi хоча б i
на пя'тихвилинцi. Розлютується:
- Не спроможнi як слiд працювати, не берiться! Я вас, ледарi та алкоголiки,
навчу волю любити! Не буде вам у вереснi нiяко§ премi§...
Однак i своє§ обiцянки Сербi Петро Прохорович не забули.
... Не минуло й тижня, як Петлюк, перевiряючи роботу дробильникiв, кинув гострий
погляд i в бiк реверсивщика Серби. Петро Прохорович розпiкав Цовiка за погану
дiсциплiну в бригадi (знову старого Лукаса забирали вчора у витверезник), а сам
уже котрий день думав над тим, де i коли вiн бачив такий погляд i такi очi, як у
свого не в мiру самостiйного робiтника Семена Серби.
- Зверни увагу на Сербу, Цовiк, як би не звихнувся хлопець, - порадив вiн
майстровi, який нiчогiсiнько не зрозумiв, але про всяк випадок угукнув:
- Авжеж!..
Тим часом, так чи iнакше, зачищення стрiчки вiдбулося, боксит скидано на пiдлогу
i треба запускати усю машинерiю. Люди спускаються з галере§ у дробарку. Микола
схвально хитає головою, мовляв, на лiнi§ - порядок, i якщо немає iнших проблем,
то давайте збпит на запуск... Це досить нескладно, треба натиснути спецiальну
кнопку на панелi керування дробаркою, тодi диспетчер сам увiмкне головний
електродвигун... Тож вперед, за орденами!..
Пiсля довго§ лякаючо§ сирени, що нагадує ревун електрички, дробарка, грухоти,
транспортернi стрiчки та iншi механiзми одностайно приходять в рух, рясно
стряхуючи з себе рудий пил i розриваючи спокiй ремонтних хвилин неймовiрним
брязкотом металу. Та ось Володя Євстафьєв натискує клавiш подачi, i сталевий
живильник, - теж транспортер, - наче гусениця танка, важко обертаючись, скидає в
прийомний бункер дробарки першi брили бокситно§ руди. До брязкотiння металу
приєднується особливий, басистий гуд бокситного камiння, зiткненого з шалено
обертаючимися одиннадцятикiлограмовими - з найкращо§ сталi - молотками дробарки.
По восьмiй, що враз щiльно припала до опорних каткiв, потiк на грохоти рудий
струмiнь подробленого бокситу.
Налагодивши роботу машин, хлопцi, здебiльшого дебелi мужчини, як от, наприклад,
Крохмаль або старий Лукас, виходять разом на подвiр'я цеху, увiмкнувши
автоматичну подачу, але й поглядаючи, все ж, зрiдка на рiвень бокситу на восьмiй
крiзь куряву, якою рудо дихають настiж розчиненi дверi. Запиленi, брунатнi -
тiльки очi та зуби рухливо розсiкають загрiмованi обличчя - мужчини закурюють.
кахикаючи, спльовуючи жовто-сiру пиляку i тихо розмовляючи.
Заводське подвiр'я наповнене молочним сяйвом мiсяця i холоднуватим свiчiнням
паличкових люмiнесцентних ламп. Зрiдка пропливає хмарка, i тодi на нiй на мить
зажеврiє вiдблиск свiтлових потокiв, що вибиваються з вiкон сусiднього
електроплавильного цеху, де працює Костя.
Семенiв цех, цех агломерацi§, нависає з-за спини двома величезними, темними, з
квадратами жовтих вiкон, спорудами. Фантастично перехрещуються галере§, де
транспортери, вiдсапуючись, тягнуть шихту, пуверт i руду, з'єднуючи
подрiблювальне вiддiлення з вiддiленням спiкання. Мiж двома цими бетонними
паралелепiпедами вiддiлень угвинчується в небо , означений у темрявi низкою
червоних лiхтарiв, масивний цилiндр цегельного димаря. Удень робiтники, що
мешкають в селищi недалеко вiд заводу, по кольору диму взнають, який агломерат
спiкає попередня змiна, чи бокситний, з якого потiм виробляють електрокорунд, чи
дослiдний, залiзорудний, - для мартенiв.
Вночi заводське подвiр'я - симфонiя таємничих контурiв, клаптик невiдомо§
планети, мiсце, де на кожному кроцi так i чекай на раптове диво. Проте, iз
темряви долiтає звичайнiсiньке таке собi хiхiкаюче голосенятко:
- ... I ось вилазять вони з ракети, радiють, мов, першими досягли i такоє прочєє...
Мiсяць, всьож-таки. Ну, там насадження якiсь, на колгоспнi кукурузки схожi,
дивно якось. Коли це, хi-хi, виходить з гущини кремезний такий, у чудернацькому
скафандрi i питає наших: - "Ну що ви там, маму б вашу не згадать, з комбайном
зволiкаєте, так i жнива пройдуть!.. Не бачите, що кукурудзу вже, щоб вам
повилазило, збирати час..." Хi-хi-хi! От видають угольочок!..
Голос Володi Євстафьєва. Майстер ляси точити Вова. Великий спец.
Смiючись, дробильники сходяться в оранжевий конус свiтла пiд лiхтарем, що висить
над дверима.
- Менi така робота остогидла, - бурчить старий Лукас, - звiльнюсь i - баста!
Навiщо менi таке сiпання? Що я, тисячу вашу в iншому мiсцi не зароблю? Ковтай
пилюку, з грабаркою туди-сюди, а тут iще пiсля вiсьмо§ завали розгрiбай! Ну, нi!
Баста! Амба! На поштову скриньку пiду, там, у крайньому разi, людину бiльш
цiнують...
- Писати треба, старий, в ЦеКа писати, - вiдгукується зараз серйозний Євстафьєв,
- i що вентиляцi§, по сутi, немає, i що потрiбну кiлькiсть робiтникiв
недобирають, i як премi§ рiжуть. Я б про всi петлюкiвськi чудеса надрукував...
- I про те, що нi вiкон, нi дверей у цеху, - доповнює електрик Микола, - i,
взагалi, давайте я, мабуть, на завтра принесу намiтки, чи що. Згодитесь -
пiдпишете.
- А по-мойому, не в ЦеКа тiльки, - втручається Семен, - скiльки людей з-за
якогось Петлюка вiд справ вiдривати. Якщо й писати, то лучче в газету, в "Правду",
примiром. Непогано було б. Вона, кажуть, на чини не реагує.
Хлопцi замислюються, в основному погоджуються: - Неси, була не була, Миколо,
сво§ намiтки, послухаємо, помiркуємо.
Викидаючи в темряву недокурки, рушають до механiзмiв, бо чогось погукав бригадир,
Крохмаль.
Семен по галере§ злiтає наверх, до свого реверсивного транспортера, який вже
вщерть засипав бокситом один бункер, та до некохано§ 56-§. Вiн помiчає, що
бункери поверту майже спорожнились i дає запит на запуск 56-§. Пiсля хвилинно§
сирени 56-а поважно рушає з мiсця, §§ ведучий барабан хвацько перемотує ледь не
чверть-кiлометрову стрiчку. Проходить хвилин зо двi, поки першi шматки поверту,
вистрiлюючи пбру i пил, провалюються в шлунок бункера. Порядок!
Крiзь отвiр у пiдлозi, широкий наче дверi i огорожений залiзним поруччям - в
нього пiд час ремонтних змiн майнають демонтований мотлох, брухт та iнструмент,
- крiзь той отвiр Сьома намагається роздивитись циферблат електричного годинника,
що висить внизу, у дозувальнi. Вродi, як 22.35. Гаразд! Ну що ж, напитися
водички i можна починати заздалегiть прибирати робоче мiсце, бо перезмiна -
опiвночi.
Незалежною самостiйною ходою вiн спускається дзвiнкими схiдцями сталевого трапу
у дозувальню, усмiхається до Надi, весело§, запилено§ як чортеня, дозувальницi.
Цiкаво, яка вона з себе у платтi, не в комбiнезонi? I чи гарнi ноги? Прикро,
якщо розкоряки. А лицем - гарненька. Вони заходять до заводу з рiзних прохiдних,
i Сьома, на жаль, ще нi разу не бачив Надiю при парадi.
Та тепер, коли вiн познайомився з Мариною, всi дiвчата втратили в очах Семена
чимало привабливостi. I очi не такi прозорi, i усмiшки штучнi, i погляди
примiтивнi, i хода неприємна, хоча як ходить Марина вiн ще не бачив як слiд, вiн
тiльки пам'ятав у подробицях ту неможливу нiч, коли вiн бiг за нею темним нiчним
парком, а за ними з ревом котилася зграя хулiганiв. Страшна, неможлива нiч.
Семен поправляє пояс, наче забачив офiцера, i прямує до сифона з загазованою
водичкою, послаблює кран i маленькими ковтками - крутить зуби! - п'є холодну
газировку.
- Iди до нас, Сьома, побалакаємо, - запрошує його Оксана. Вона дорослiша за
Надiю i Семена, але на роботi комбiнезони рiвняють усих, тому Сьома визнав за
дозволене бути з нею на "ти".
Вiн слухає мовчки, а думки його далеко, з Мариною. Розмова дiвчат невидатна,
бiльше плiтки, малосольнi анекдоти, то що. Так собi розмовка, можна було б i не
встрявати. Тому Семен через хвилину-другу встає, удаючи нiби досхочу
набалакався.
Оксана щось бубнить нецiкаве про те, як §хню подругу образив якийсь тип, що
обiцяв женитися, а потiм зв'язався з хозяйкою, де вони квартирували, i кинув
Людку, навiть уламав §§ зробити аборт. Справа скiнчилася трагiчно. Баба, яка §§
"обробляла", переборщила пенiцилiну, i ось тепер та Людка лежить у лiкарнi в
тяжкому станi. Отруєння пенiцилiном.
Такого Семен не чув зроду, але чуже горе його не дуже взяло за душу, вiн згадав,
як вони з Мариною рятувались вiд погонi, i йому знову стало майже моторошно.
- Люди, якщо §х ведуть горлопани, можуть втрачати сенс, - сказав тодi, у
вiдповiдь на тисячу песимистичних Сьоминих запитань, Костя.
А тут якийсь донжуан, невдале кохання... Ну й що ж такого? Дивитись пiд ноги
треба! I вiн згадав своє невдале кохання до Нiни.
- Чи не пiдеш завтра з нами навiстити Людку, - попрохала Надiя. Сьома
помiркував-помiркував i з чемностi погодився.
- Ну бiжи вже, бо не встигнеш на робочому мiсцi прибратись, - виряджає Сьому
Оксана, i вiн, натягуючи неслухнянi рукавицi i зiтхаючи по Маринi, гримає
залiзними схiдцями угору.
"Отак буде колись пiднiматися в ракету перший космонавт..."
- Даю гарантiю, що людина полетить через три роки, - впевнено сказав якось
Костянтин.
Семен спитав його тодi, на чому той грунтується, адже ще навiть нi разу людство
не подолало земного тяжiння.
- На iнтуiцi§, як завжди з загадковою усмiшкою вiдповiв приятель...
Гримаючi схiдцi швидко скiнчаються, i знову навкруги сталева арматура,
перехрестя комунiкацiй, химернi, але безперечно земнi стрiчки транспортерiв.
За ки§вським часом одинадцять годин, точнiше двадцять три ноль-ноль. Ще треба
встигнути за шiстдесят хвилин пiдiбрати грабаркою поверт, що просипався коло
бункера 56-го, саме там, де стрiчка,огорнувши ведучий барабан, чиркає по
нерухомому ролiку i обчухрується тим ролiком вiд залишкiв поверту.
Семен скидбє спецiвку - незрозумiлого землистого кольору брезентову куртку - до
чого ж незграбна роба! - i починає розчищати завал. Лопатою накидає пилюку у
тачку, тачку пiдвезе до бункера i перевертає §§ над навмисне прорубаним у
пiдлозi отвором. Накидав - одвозь! Вимайнав - коти пiд загрузку! Тачок з
двадцять за годину. I коли Семена окликає змiнщик, чистенький, охайний, з
сидором у руцi i з цигаркою у ротi, вiн нарештi дозволяє собi випростатися i
кинути вiник пiд 56-й.
Повiдомляє змiнщику, що все гаразд, хоча, як i ранiше, нiхто не потурбувався
замiнити непридатний ролiк, i тому пiд 56-й немилосердно сипле. Що бункери майже
повнi, - i бокситнi, i антрацитового пилу, i поверту. Що знову вколювали бiля
вiсьмо§. Що завгосп дармо§д Мiнченко знову забезпечив мiтлами, i ось яким
деркачем прийшлося таку велику площу пiдмiтати...
Рудi патьоки поту розмазує брудним рукавом спецiвки. Все. Ркавицi - геть! Змiну
здано, i Семен швидко, як тiльки дозволяє зморене тiло, крокує у душову. Вiн
довго i ретельно полощеться. Тре спину Глюєву з агломашини, а Євстафьєв
бризкається водою, як дитина, i, вiдчинивши кватирку, показує усiм - i Крохмалю
Iвану, i старому лукасу, i електрику Миколi, i Гущину з спiкального вiддiлення,
усiм, хто, регочучи i вiдсапуючись, стрибає пiд гарячим дощиком: - Он-он-о!
Дивiться, який чудовий мiст тепер перекинувся через Днiпро!..
Семен теж пiдходить до вiкна i вдивляється з висоти шостого поверху на казковий
краєвид Днiпра. Он якого красуня побудували!
Вперше Сьома побачив новий мiст два мiсяця тому. Електричка раптом загуркотiла
над прiрвою, i бетоннi споруди велетенського мосту загули, як камертони -
урочисто i водночас тривожно. А десь унизу, пiд по§здом, яскраво, так що боляче
дивитись, вигравав пiд сонцем Днiпро.
Семен Серба тодi здивовано задивився у вiкно, проводжаючи поглядом жовто-зеленi
лiси Рябого острова, ляльковi з тако§ висоти рибальськi човники, яких чимало
гойдалося бiля мосту, пароплав, що поважно чимчикував з Херсону, та сiрих чайок,
яких пригоршнями кидало скажене сонце, а вони падали й падали кудись униз, до
само§ води, щоб знову, поцiлувавши §§, злетiти вгору.
В тi урочистi секунди Сьома вiдчув, що хвилюється, повернувся праворуч i побачив
охайне мiсто. Скiльки обiймало око - будинки, будинки й будинки. Трохи далi,
бiлiла, перекусюючи Днiпро, мiцна щелепа греблi ГЕСа.
Над усiм цiм блищало у височинi сонце - жовте, як мелiтопiльська диня, осiннє
сонце.
Мiст закiнчився, електричка пробiгла ще кiлометра зо два i звично прихилилась до
перону. Серба пiдхопив авоську, фiброву валiзку i, обмацуючи кишеню, де тримав
грошi i документи, зiстрибнув на гарячий м'який асфальт.
- Ну, здраствуй! - уголос звернувся до мiста.
- Здраствуй! - вiдповiла здивовано симпатична блондиночка, i, знизавши плечима,
побiгла комусь назустрiч.
Семен пiшов через галас, поцiлунки, оклунки i спеку до рiдного дому, до
матерi...
- Файний мостяка? - Перепитав Володька Євстафьєв, весь у мильнiй пiнi, як
Дiд-Мороз.
- Чудовий, - погодився Сьома, подумавши, що той мiст привiв його на новi
сторiнки життя.
* * *
Володя Врубель не планував вступати до комунiстично§ партi§, мав сво§ сталi
погляди на позасталiнську полiтику керiвництва Союзу, але якось так вийшло, що i
вiдмовитися було негаразд, i вродi й не сам напросився.
В армi§ все робиться швидко. I ось уже полковi партiйнi збори в ленiнськiй
кiмнатi. Невеличка сцена. На нiй непремiнний стiл пiд кумачовою скатертиною,
скляний графин з водою, гранований стакан, в глибинi сцени - портрет Микити
Сергiйовича, невеличка фанерна трибуна, коло не§ на дерев'янiй пiдставцi поясний
бронзовий бюст Iллiча. Над Iллiчем лозунг на кумачi - "Побєда коммунiзма во
всьом мiрє - нєiзбєжна!"
За столом - президiя, троє, мабуть, тi, що треба.
Пiвсотнi стiльцiв не заповненi i на третину. Володимир знiтився i не знав, як
себе повести. Хтось поряд з ним поздоровляв його, хтось у президi§ шелестiв
паперами.
Прийом почався якось буденно i непомiтно. Через процедуру вступу пройшло вже
троє солдат.
Нарештi, викликали Врубеля.
- Устав вивчив?
- Вивчив...
- Програму читав?
- Читав...
- Цiлi та задачi партi§ розподiляєшь?
- Так...
Всi цi запитання i церемонiю Вовчик вивчив рокiв з десять тому, коли вступав до
Комсомолу.
- Ти краще ось що скажи, Володя, - по-свiйськи попрохав полковник Далаян, який
давав Врубелю рекомендацiю, - ти згадай зараз найважливiше з свого життя i
проаналiзуй. Ти побачиш, як мало зроблено, як багато ще треба попрацювати...
Вован i сам частенько обмiрковував своє доармiйське "iснування" i прийшов до
висновку, що жив ранiше до соромного погано, майже мерзотно.
Ну, вважався здiбним у школi, ну, попав, завдяки срiбнiй медалi, на економiчний
факультет Московського унiверситету, ну, довчився до третього курсу - начебто
непоганий початок! А потiм безглузде кохання, слiпа любов до Танi. Весняно§
сесi§ за третiй курс не здав, навiть не порадився нi з ким, кинув навчання i
подався у Сурiковське училище, де до осени малював, малював, малював... А далi,
восени п'ятдесят сьомого пiшов служити у Радянську Армiю.
Правда, прийшлося нелегко. Попав у Забайкалля, хлопцi у ротi молодшi на три
роки, але служити треба. I згодом десантника Сербу зробили вправним солдатом i
свiдомим громадянином.
Коли пiсля успiшних дивiзiйних маневрiв полки вишикувалися нагородження
найкращих во§нiв, командир 15-§ танково§ полковник Далаян прилюдно вiдмiтив
геро§чний вчинок десантника Врубеля, який пiд час форсування гiрсько§ рiчки Онон
помiтив i, вiдчайдушно перехилившись, вихопив з хвиль товариша, що зiрвався з
попереднього танка, а течiя несла його пiд траки Володькино§ машини.
Врубеля викликали зi строю до командування. Карбуючи крок, вiн наблизився до
маскiровочного пологу, пiд яким ховалися вiд шаленого сонця та гарячого вiтру з
просторiв Гобi батьки-командири.
- Заробив ти, хлопче, вiдпустку у рiднi мiсця, - похвалив солдата полковник
Далаян. - Хоча ти такий у нас сьогоднi молодець, що я тобi будь-яке прохання
задовольню. Ну, проси, чого бажаеш?.. Нiчого не треба? Кумедний же ти, хлопче.
Тодi тобi самий час до партi§ приєднатися. Не хвилюйся, я тобi сам рекоменндацiю
дам! - власним голосом вимовив сивий полковник i потиснув Врубелю руку спiтнiлою
долонею...
"Мамо, не турбуйся за мене, я ж десантник. А це не тiльки, як у нас кажуть,
тримайся за скобу i не падай. Десантник - людина творча. Iнакше не можна
оволодiти плацдармом, закрiпитися. Закрiпитися iнодi зовсiм одному..."
А в Москвi мама, страшенно хвилюючись, перечитувала нерiвнi рядки, не уявляючи,
проте, як же воно в дiйсностi важко всидiти на бронi шалено стрибаючо§ "Т-54",
вправно зiскочити, навалом бiгти у єдиному поривi, стрiляти - бажано влучно,
волати у запалi дзвiнкi однозначнi слова, перемахнути бруствер, зламати опiр,
перемогти...
Iллiч на стiнi пiдняв очi вiд загидеченого мухами аркуша "Правди" i кумедно
всмiхнувся Володимиру Врубелю, десантнику 15-§ танково§, свiжоспеченому
бiльшовику...
Таня часто листувалася з Вовчиком, писала, що чекає не начекається, добре
вчиться, мрiє одружитися з ним.
Строк служби у суворiй Забайкальськiй западинi партiя та уряд встановили в два
роки, i тому у серпнi 59-го сержант Володимир Врубель одним з перших одержав
демобiлiзацiйнi документи, i - прощавай, Забайкалля!
Байкал про§жджали нiччю. Володька вийшов у тамбур i разом з гуртом пасажирiв
вдивлявся в розчиненi дверi, де в скелях кипiли бурхливi хвилi славного моря. У
вагонi, звичайно, спiвали "... ей, Баргузiн, пошевєлiвай вал, мулодцу плить
нєдалєчко...", прожектор локомотива химерно стрибав по гранiтних брилах, а по§зд
мчав та мчав.
Гуркотiв у тунелях, лунко i радiсно волав посеред бескрайнiх лiсiв, залишав
позаду великi мiста i невiдомi села. Вздовж колi§ панувала модринова тайга,
потiм почалися березняки, розпогодилось, посвiтлiшало навкруги i осiннє вбрання
лiсiв заграло жовто-гарячими фарбами.
Хотiв вiдстукати телеграму Танi, та забарився, а черга до вiконця витягнулася
чимала. У останню хвилину що-духу помчав , наздоганяючи вагон. На наступнiй
станцi§ вiдiслати телеграму не вийшов. Вирiшив явитися сюрпризом, без
попередження.
У по§здi клацав у домiно з тихоокеанськими моряками, веселими хлопцями -
пiдводниками. Вони, як виявилось, прямували до Донбасу.
- По§хали, танкiсте, з нами. Не пожалкуєш, - запрошували Володимира.
Хоча, правду кажучi, вони i самi не були впевненi, що до§дуть до Донбасу.
Стiльки принадних важливих будов зустрiчалося по дорозi! I скрiзь хороших
роботящих хлопцiв приймуть з розкритими обiймами...
Семен мав на увазi продовжити, якщо вдасться, навчання в унiверситетi. Хлопцi з
економiчного, з якими вiн листувався час вiд часу, писали, що декан пам'ятає
iсторiю з Сербою i схильний клопотати про поновлення його на третьому курсi. Про
цю ж можливiсть писала й Галина, теж колишня окнокурсниця, а ще ранiше навiть
однокласниця - вони разом закiнчили школу у Днiпровську i разом вступили до
унiверсiтету. Тепер Галя успiшно фiнiшувала - напередоднi захистила диплом.
"Сьомо, ти не розумiєш навiть, якi в мене перспективи. Досвiдчених економiстiв
на периферi§ невистачає, а народне господарство у нас, сам знаєш, чимале.
I вже вiдбувся розподiл молодих спецiалiстiв. Я обрала Камчатку. Як я шкодую, що
завтра вже треба §хати, i я з тобою не побачусь. Якого ти дурня зваляв тодi,
залишивши унiверситет. Але посмiй тiльки не поновити заняття - вб'ю..."
Далi вона дiлилася враженнями вiд Всесвiтнього фестивалю молодi, який саме
почався у Москвi...
Звичайно, вiн зваляв дурня, але зараз вже не шкодував як ранiше тому, що
опинився в рештi-решт у армi§. могутнiй вiйськовий органiзм, де все вирiшує
дисциплiна, чiтке розумiння iде§, вмiння особливого складу, прищепив хлопцевi
зовсiм нове рацiональне розумiння мiсця системи, органiзацi§, обов'язка в життi
людини. А новi принципи, з якими молодий бiльшовик повертався у цивiльне життя,
- як можна не цiнувати §х? На судi своє§ совiстi вiн вiднiс цi два роки до
щасливих.
В армi§ Семен уперше вiдчув себе мужчиною, людиною, на яку може покластися
суспiльство, вiдчув себе заступником мiльйонiв людей.
Проте, повернутися в унiверситет намiрювався твердо.
- Вчись, чортяка! - писав йому i шкiльний товариш Костя Костенко. А Костя завжди
приваблював Семена саме людськими якостями.
Одного разу, пiсля екзаменiв, перейшовши у десятий, усiм класом побiгли на
Днiпро купатися. Посеред рiки велично випливав з туману Рябий острiв, - блакитна
шхуна хлопчачих мрiй.
- Хто до бакена перший допливе? - Закликала, стягуючи платтячко, Валя, про яку
всi в класi, а може i в усiй школi знали, що вона закохана у Костю, i що й той
теж не байдужий до дiвчини. Юрба прожогом кинулася вологим пiском, шубовснули
хто як у воду. Попливли навипередки до червоного конуса, що мотався на
заякореному плоту метрiв за сто вiд берега.
- За пiвкабельтова, - поясняв Костя, мрiючи стати "корабелом", будувати
океанськi лайнери.
Судорга звела Сьомi лiву ногу, i вiн, навiть не зойкнувши, злякався, збився з
ритму. Костя випадково озирнувся i не побачив приятеля. Блискавично пiрнувши
позад себе, вiн трохи понишпорив пiд водою i знайшов Семена. Красиво,
по-флотському схопивши невдаху пiд пахву, вiдбуксирував його на мiлководдя.
- Спасибi, - отямившись прошепотiв тодi Семен.
- Чого там, топай на здоров'я, тобi он ще куди дойти треба, - махнув вгору, у
бiк сонця Костя...
Коли пiд час форсування Онону з сусiдньо§ "Т-54" зiрвався єфрейтор Одуд з друго§
роти, Семен, не роздумуючи, схилився над потоком, ухопив того Одуда за якусь там
збрую i нелюдським зусиллям висмикнув з рiчки на броню танка. Все ж таки, вибило
Одуду декiлька ребер траками, але Семен утримав його поки iншi хлопцi не
допомогли.
- Спасибi, - сказав потiм, коли повернувся з госпiталю, єфрейтор своєму
рятiвниковi.
- Чого там, - вiдповiв недбало Семен, - топай на здоров'ячко. Тобi он ще куди
треба дойти, - показав кудись угору, в бiк сонця, i всмiхнувся, згадавши, що
вжив Костiнi слова.
Та в життi, на жаль, не все йде по плану. Сам Костянтин зразу пiсля десятирiчки
вiдслужив у армi§, у звичайнiй пiхотi, бо у флот за станом здоров'я не взяли.
Потiм рiк водив трактор пiд Кокчетавом, захворiв легенями, повернувся з цiлини у
рiдний Днiпровськ, де влаштувався у електроплавильний цех великого номерного
пiдприємства. Поштова скринька обiгрiла i на свадьбу презентувала двiкiмнатну
квартиру. Женився на тiй самiй Валi, яку кохав з шкiльних часiв. I вже Ларисцi
§хнiй минуло два роки.
У останньому листi Костя гаряче поздоровив друга з демпелєм.
- Молодець, Сьомо, людиною стаєш. А то я вже думав, було, чи не пустоцвiт ти...
Все тодi тобi, пiсля школи, якось не вдавалося.
Москва, куди Серба при§хав увечiр наприкiнцi серпня, здалась йому трохи сумною.
Щойно закiнчився Всесвiтнiй фестиваль молодi, мiсто ще було по-святковому
прикрашене, ще не всi делегацi§ роз'§халися i на вулицях чимало урочистих людей,
продовжувались рiзноманiтнi концерти на вiдкритих естрадах та майданчиках, але,
як завжди пiсля свята, вiдчувався легкий жаль, якийсь дивний лiричний задум на
обличчях людей i присмерк у мiському пейзажi.
Семен жалкував, що не встиг застати свято, i, вийшовши на Комсомольську площу, з
насолодою пiрнув у метро, хвилюючись, став на щабель ескалатора, щасливо
усмiхаючись таким знайомим обличчям, таким рiдним свiтильникам, зайшов у
дзвiнкий блакитний вагон i, з насолодою дихаючи прохолодним повiтрям пiдземно§
залiзницi, весь вiддався чудовому почуттю польоту. На "Бiлоруськiй" солдат
вийшов i далi потихеньку почимчикав вулицею Горького, дивуючись приємним
перемiнам, що сталися в столицi за такий порявняно короткий строк. На площi
Маяковського не витримав i купив-таки, наче маленький, морозиво. "Пломбiр
слiвочний" став за час Сьомино§ вiдсутностi в Москвi ще солодший i ще
привабливiший. Володимир Володимирович дружньо всмiхнувся з недосяжно§ висоти
Парнасу, музей-майстерня Сергiя Тимофiйовича Коненкова, як i ранiше, лагiдно
приваблювала зiр дерев'яними конями. Та на цей раз Семен до Коненкова не зайшов.
Незабаром вiн дiстався до Центрального Телеграфу i з радiстю пiрнув у знайомий
туалет напроти Телеграфу на початку провулка МХАТ, колишнього Камергерського.
Настрiй покращився, i ноги перенесли дембеля Семена до театру Єрмолово§, а саме
до кафе в стiнах цього театру, що звалось "Марс", а студенти МГУ звали його
"Срам", бо назва була прикрiплена до стiни вертикально, - читай, як тобi
подобається... Щось пiдсказувало Сьомi не поспiшати на зустрiч з Нiною, i вiн не
поспiшав.
Вже о першiй годинi ночi вiн вийшов з метро на станцi§ "Сокiл", пересiв у
тролейбус i до§хав до Покровського-Стрєшнєва, де в невеличкому дерев'яному
будиночку знiмала кiмнату Нiна.
Семен не побачив свiтла у знайомих вiкнах i подумав, що Нiна спить. Пiдiйшов до
хвiртки, щоб подзвонити, але в цей момент з-за року виринула "Побєда", хвацько
затормозивши, гойднулася на ресорах, i з дверцят висипалось декiлька п'яних
парубкiв та двi дiвчiни.
Невпевненою ходою Нiна пройшла декiлька крокiв.
- Семен? - Хрипло спитала у солдатсько§ постатi, що закам'янiла бiля паркану.
- Так, це я, - вiдповiв танкiст, i йому пiдкотила до горла гiрка образа.
Компанiя пiдiйшла до них, розглядаючи Семена.
- Нiнка, i ето тот самий твой конквiстадор? - Запитав якийсь рябий розхристаний
телепень. - Он нє проiзводiт впєчатлєнiя. Как служiлось, мальчiк? Родiна тєбя нє
забудєт...
- Поговори, паскудо, - стис кулаки Серба.
- Не треба, джентльмени, - розвела §х Нiна.
- I чому ти у такому виглядi, не мiг переодягнутись у цивiльне? Аби соромитись,
- прошепотiла вона, з огидою торкнувшись гiмнастерки. На нiй була слiпучо бiла
блузка i червона сукня. У яскравому свiтлi тротуарного лiхтаря Семен розгледiв
на грудях Нiни, туго обтягнених блузкою, слiди чиє§сь масно§ п'ятiрнi.
- Хай хоч руки миють, коли лапають, - в'§дливо розсмiявся Серба i раптом залiпив
Нiнi здорового ляпаса.
- Он ти як, солдафон, - iстерично скрикнула Нiна.
- Бидло, сволота, недоук, - вигукувала вона, а компанiя дико iржала, хапаючись
за черева.
- Бийте, його, хлопцi, - зле прохала, майже вимагала Нiна, але "джентльмени" не
виказували охоти наблизитися до розлютованого Семена. Вiн подивився на них трохи
i, повернувшись, пiшов собi вулицею, майже вiдразу щезнувши у темрявi.
Йшов i йшов, спочатку Ленiнградским проспектом, а через годину досяг
Бiлоруського вокзалу. Зайшов у вокзал, скористався туалетом та випив стакан
кофiю з молоком у цiлодобовому буфетi i з'§в холодну котлетку зi скибочкою
хлiба.
Посидiвши з пiвгодини в одному з залiв чекання, пiшов знайомим шляхом, що його
вже прокрокував напередоднi в день - вулицею Горького. Так непомiтно достався до
Червоно§ площi.
"Начiнаєтся зємля, как iзвєстно, от Крємля..." Незважаючи на нiч, брукiвкою
гуляло багато народу. Бiля гостинно напiввiдчинених дверей Мавзолею завмерли
вартовi. Прожектори освiтлювали площу з даху ГУМу. Тьмяно виблискували багнети.
На гранiтi сакрально§ могили тепер викарбувано два слова. Над куполом
Кремлiвського палацу струмонiв червоний прапор. На Спаськiй баштi куранти
дзенькнули чверть на п'яту.
Навкруги гомонiли, бринчали на гитарi, спiвали нечуваних Сьомою пiсень.
Семен згадав, як вiн перед демобiлiзацiєю по§хав у вiдрядження до Чiти одержати
у полiтвiддiлi вiйскового округу партiйний квиток. Майже шiсть годин довелось
§хати по§здом, а все через те, що хтось десь забув надiслати належну кiлькiсть
квиткiв у полiтвiддiл дивiзi§.
Парторг полка майор Пархомiв не встигав вiдповiдати на запитання молодих
комунiстiв. Дискусiя точилася, звичайно, навкруги рiшень XX-го з'§зду партi§. I
хоча всi начебто розумiли суть, Пархомiву доводилось вiдповiдати на безлiч
найрiзноманiтних "чому".
- Не бiйтеся казати в вiчi правду, - висловився наприкiнцi Пархомiв, - i тодi
вам буде легко працювати в масах, а народ, з яким радяться, досягне небачених
височiн...
"Не бiйтеся казати в вiчi правду. Як партiя, як XX-й з'§зд, як ЦеКа. I не
соромтесь працювати сумлiнно. Бо праця - джерело цивiлiзацi§."
- Легко присовiтувати, важко виконувати, - зiтхнув Семен. Щось повело його до
рiдного унiверситету. Ось i Манежна площа, а ось i чавуннi ворота до знайомого
навчального корпуса. Пам'ятник Ломоносову. Семен сiв на садову лавку,
замислився. Тепер вiн знав, що робити далi. Треба завтра ж по§хати у Днiпровськ,
провiдати маму, дiда Калiстрата Гордiйовича, Костю i - за працю. А унiверситет
закiнчити обов'язково. Але - заочно...
На душi стало спокiйнiше. Ряснi кущi бузку майже скрадували гамiр машин i людей
з вулицi Горького, i тому Семен куняв-куняв на лавцi i мабуть трохи заснув. Коли
добре змерз, то враз прокинувся. Вже добре розвиднилось, i Сьома поплентався до
метро, щоб забрати з камери схову на Казанському вокзалi невелику валiзку та
речовий мiшок. Навiть не чекавши, що вийде так швидко, усi справи по вiдновленню
свого навчання на економiчному факультетi Серба оформив за пiв-дня. Не знайшовши
нiкого з однокурсникiв, бо всi вже роз'§хались за призначеннями, Семен подався
на Курський вокзал i, продершися скрiзь несчисленнi черги та товпи бажаючих
кудись §хати, на диво, без проблем у вiйськовiй касi взяв квиток до Днiпровська.
* * *
То була дiйсно неможлива нiч. Вiрнiше, то сталося увечiр 25-го вересня. Годинi о
десятiй Сьома вийшов з кафе системи Громадхарчу невiдомого номера бiля Палацу
Будiвельникiв i наструнчився у сусiднiй невеличкий парк Пушкiна. Бiлявий iнженер
з коксохiмiчного заводу, з яким познайомився у черзi за пивом, по-товариському
помахав йому з-за столика i сказав сво§м друзям, що одностайно повернулися услiд
Сьомi:
- Гарний хлопчина, танкiст...
На галявинi бiля танцювального майданчика товклося до бiса парубкiв, ретельно й
неретельно одягнених дiвчат i навiть гурт кволих дiстрофiчних пенсiонерiв. Увесь
цей натовп крутився, створюючи той барвистий табiр, про який кажуть, що вiн -
море людське.
Квиткiв на танцi у касi, звичайно, вже не залишилось, i тому Семен пiд шалений
гуркiт духового оркестру, що безладно бацав заморський фокс, почав
проштовхуватись до входу, намiрюючись, як то iнодi вдавалося, шуткуючи,
прокрастися повз контролерiв, або хоч подивитись крiзь грати огорожi на казкових
дiвчат, що юрмились по краях майданчика, нещадно облитi дешевими одеколонами,
намазюканi помадою, закутi в намиста, цепки, браслети, каблучки. Серiжки та
клiпси з мiдi, алюмiнiю, дерева i просто з скла блищали i переливалися на
дiвчатах як схiднi коштовностi. Оркестранти iз завзяттям дмухали в труби, били в
барабани, вiдбивали ритм ногами.
Та ось якийсь гамiр привернув увагу Семена. З танцювального майданчика,
розсовуючи тiток-контролерiв, продираючись крiз натовп мрiючих зайти
потанцювати, вилупилося двi дiвчини. Поправляючи розкуйовдженi зачiски, вони
розчинилися в народi.
- У-лю-лю! - Донеслося з майданчика, де саме скiнчився танець.
- Бий стiляг! - Смачно вигукнув хтось, i вже не один-два, а десятки людей
рвонули з загородки, збиваючи з нiг контролерiв. Всi захвилювались, повертячи
запитливо голови, питали одне у другого, де стiляги, кого бити.
Двi дiвчини, одна в червоному, друга в бiлому платтях спершу начебто щезли у
натовпi. Але ось Семен побачив §х бiля зелено§ огорожi у початку але§. Що
сталося з людьми?
Людське море гуло, клекотало, пiнилося. Ось декiлька чоловiк потягли червоне
плаття у лiву алею. Коли Сьома домiгся, розштовхуючи щiльнi ряди вiдпочiваючих,
дiвчини у бiлому, §й вже не можна було позаздрити.
Неголений тридцятирiчний велетень занурив волосату п'ятiрню в зачiску дiвчини i
методично тикав лице §§ в урну з смiттям, приправляючи сво§ дi§ першосортними
матюками. Iншi били §§, хто куди попаде. Семен побачив лице дiвчини,
запаскуджене плювками, пилом, недокурками, що пристали до шкiри.
- Що ж ви робите?! Фашисти! - Несамовито, майже плачучи, викрикнув Семен. -
Схаменiться, сволота!..
Але нiхто його не почув, бо не побажав почути.
Нарештi йому вдалося стати поряд з жертвою мордобою. Вiн розгледiв страшеннi
синцi пiд очима i заплаканi очi, якi вона закрила. Стояла, не обороняючись, i
дрижала вiд жаху. Семен схопив §§ за руку, зловчився i рубонув носаком черевика
велетню в черево, потiм, скориставшись з метушнi, потягнув бiле платтячко крiзь
кущi зелено§ огорожi у темну гущину знайомого парку.
Дiвча бiгло за ним, раз за разом спотикаючись та падаючи. Знову вiн пiднiмав §§,
стряхував, волiк далi, натикаючись на бузковi кущi.
Ззаду ревла людська лавина. Галас десяткiв голосiв, що злився в навальний гуд, в
страшне одностайне сопiння череди, яка мчить, осатанiла, спантеличена
божевiльним бугаєм, не слухаючись пастуха, не розбираючи дороги.
Невдовзi §х наздогнали i, не звертаючи на Семена нiяко§ уваги, наче його не
було, наче вiн не бився праворуч та лiворуч, наче не галасував несамовито,
накинулись на бiле плаття, зiрвали легку тканину, збили свою здобич на траву,
важко сопучи, здерли бiлизну i схилились, вiдпихуючи одне одного, над ще не
загидеченими бiлими грудьми, над ще не сплюндрованими дiвочими стегнами.
Вона дрижала, чекаючи на останню мерзотну хвилину, i все ж таки знайшлася в не§
пружна вiдчайдушна сила, що видерла §§ з цупких пiтних рук, але i зiп'явшись на
ноги, треба було бiгти далi. Та все ще було проти не§, i навiть зiрки не
присвiтили §й шлях, i навiть бузок немилосердно хльоскав §§ по заплюваному
обличчю, по закритих вiд жаху i сорому очах, - наче §й було ще замало одержаного
катування...
Нарештi Семен, який важко бiг поряд з нею, витяг §§ на якусь алею, i вони стали
бiля парково§ скамейки, знаючи, що погоня ось-ось знайде §х.
- Ти не бiжи тiльки! Не бiжи, а то вони вб'ють, якщо будемо бiгти, - благав
Сьома. Дiвча мовчало. Мовчало осоромлене рожеве тiло.
- Все буде гаразд, зараз мiлiцiя нам допоможе. Тiльки не бiжи, коли вони нас
знайдуть...
Через секунду §х знайшли, а ще через секунду бiля скамейки знову вирувало море
людське, але при свiтлi лiхтарiв нiхто не наважувався §§ вбити, тiльки гидко
реготали, розглядаючи §§ голу.
Семен зняв пiджак i огорнув §й плечi. Бiлявий мужчина вилiз на скамейку i почав
усовiстляти натовп, по-усякому благав нахальних парубкiв.
- Хiба ж так вчать, хлопцi? Наче ви не комсомольцi... Хiба так прищеплюють
добрий радянський смак, що ж ви робите, iроди? - Звертався на§вний чоловiк. -
Адже це злочин! Це - дико!..
Семен впiзнав iнженера, з яким познайомився у черзi за пивом. В ту ж мить
iнженера смикнули за штани, вiн поточився i упав у натовп, промiж людей,
прямiсiнько на чиюсь фiнку, i тихо зойкнув, i тим вiдвернув увагу хулiганiв, що
кинулись геть вiд його непритомного тiла.
Серба схопив дiвча за руку, i вони знову кудись бiгли, i знову декiлька
чоловiкiв невiдступно §х переслiдували, а коли дорогу перетяв паркан, у дiвчини
вже не стало сили перелiзти через залiзнi грати.
- Лiзь! - Наказував Семен, але вона лише знесилено прихилилася до грат.
За парканом текла вулиця, i на нiй, як великий корабель, свiтився сотнею
лiхтарiв та вiкон Палац Будiвельникiв. Через дорогу бiгли два мiлiцiонери i
зграйка дружинникiв. Прямо §м на руки перекинув Семен тiло непритомно§ дiвчини i
одержав у ту ж мить солiдний удар пiд груди.
Коли вiн отямився, навкруги нiкого не було, зате весь парк наповнився
мiлiцейськими свистками. Семен визнав за краще вийти на алею i змiшатися з
людьми.
На площi перед Палацем вирував натовп. Декiлька мiлiцейських машин i одна
"Швидка" гуртувались бiля колонади. Парадними схiдцями пронесли у санiтарну
машину бiлявого iнженера, i ось вже ген за рогом вулицi пролунала сирена
"Швидко§" i зник червоний хрест §§ лiхтаря.
Натовп вирував i невблаганно вимагав на розправу стiляг, кидав камiння у вiкна
Палацу. Далеко за пiвнiч розiйшлися останнi, мiлiцiя вiдвезла десяток
найвiдвертiших хулiганiв, i Сьома побрiв начебто додому.
Але декiлька годин безцiльно брiв мiстом, дрижав при згадцi про страшеннi подi§
i з важкою головою пiшов ранком на роботу.
У цеху нiкому не розповiв про учорашнє, настiльки диким усе це здавалось. Хотiв
подiлитися з Крамiновим, але парторга не знайшов.
Та пiсля змiни Семен не витримав i по§хав напрямки у Палац Будiвельникiв. Там
вiн легко знайшов кiмнату з табличкою "Штаб народно§ дружини" i рiшуче штовхнув
дверi.
За столом, вкритим неодмiнною червоною матерiєю в чорнильних плямах та
заваленому полiтичними брошурами i газетами, сидiло четверо чоловiкiв, ще
хлопцiв.
Один з них, блiдий i худорлявий наче циган, з аскетичним лицем, запитливо глянув
на Семена. Ще одного Сьома впiзнав, - то був Кiрпiчьов, вони вчились колись
разом у шостому класi. Як звали "Цеглу", Семен не пам'ятав.
Усi вони нахабно витрiщiлися на вiдвiдувача, i треба було що-небудь сказати.
- Я, власне, маю вiдношення до тих дiвчат, яких учора мало не вбили, - вигукнув
Семен, а вийшло тихо, наче прошепотiв.
- Я ж казав, Дiма, - звернувся до "Цегли" рожевощокий активiст, - що сьогоднi по
цих стиляг-сцикух ще не один гiсть пожалує...
- Мнє знакомо твойо лiцо, парєнь, - уважно придивляючись, уголос мiркував
Кiрпiчьов, - нє заметалi лi тєбя уже етiм лєтом нашi патрулi? Прiводи iмєєшь?..
- Нi, не затримували, - розчарував його Семен, роздратовуючись, - просто ми
колись разом вчилися у третiй школi...
- А, згадав! Серба, здається? Як же, давно справа була, - засмiявся Кiрпiчьов. -
Ти якось пропонував на лисинi географа крадькома написати "Антарктида" хiмiчним
олiвцем. От ми тодi реготали... Знаєте, товаришi, у нас географ був, так вiн пiд
час упиту учнiв засинав...
- Добре, потiм про це розповiси. Не забудь згадати, що тебе "Цеглою" дражнили, -
урвав його Семен. - Я хотiв би взнати адресу дiвчини в бiлому платтi. Вона менi
ключа вiд квартири сунула учора, коли за нею гналися...
I вiн для пiдтвердження подзеленчав ключами в кишенi.
- Ну тодi глянь там адресу в журналi затриманих, - лiниво дозволив бiлявий в
окулярах, що угадувався тут головним, Кiрпiчьову.
Той устав, пiдiйшов до подряпаного сейфика, вiдiмкнув його i витяг з нутрощiв
залiзно§ скриньки, де в сутiнках блимнув "ТТ" та скупичилися пачки якихось
документiв, товсту коморну книгу, в якiй ретельно велися записи винуватцiв
рiзних "ЧєПе".
- На! Записуй! - показав Кiрпiчьов, i Серба занотував на клаптику
"Iндустрiального Заднєпровья" адресу.
- Бувайте здоровi, хлопцi-молодцi, - промимрив у дверях Семен...
* * *
- Не треба було шльондратися уночi, - виказувала не раз Анна Герасимiвна, - а
тепер чого ж, не рюмсай!
Марина лежала на канапцi, вкрита картатою вовняною ковдрою.
Минула недiля пiсля тiє§ пам"ятно§ ночi. Майже заго§лись подряпини, зiйшли
синцi, але серце переповнювала образа.
- Хiба то люди бiгли за вами? Зграйка хулiганiв, бандитiв, - заспоко§ла §§ мати.
Але посмiв же лейтенант Кiрпiчьов у вiддiленнi мiлiцi§ впевнено сказати:
- Про яку там "справу" мова може йти? Не перебiльшуйте. То ж вас народ вчив...
Зовсiм знахабнiли, стiляги клятi!
"Народ вчив!" Пiсля цього навчання подруга Марини Соня, що при§хала до не§
погостити з Одеси, опинилась у лiкарнi, а Марина хоча i залишилася вдома, але й
досi не може оклигати вiд побо§в i наруги...
* * *
Трамвайчик, щiльно набитий людьми, боязливо видзеленькує на поворотах,
пiдстрибуючи на стиках. Сьому придавили до кондукторки, а дiвчат понесли на
середину вагона.
Семеновi соромно. Вiн полiз було до кишенi в штанях за мiддю i напоровся на
круте кондукторкине стегно. Ну ти, чорт! Сьома поквапливо завертає руку вгору i
достає з верхньо§ кишенi десятку.
Хоча, по правдi, кондукторка, здається, не вiдчуває нiяковостi. Напроти. Семен
чоловiчим iнстинктом зрозумiв, що вона прикипiла до нього.
Вiдгоняючи неслушнi думки i ще запалений вiдвiданням лiкарнi, Сьома наважується
пiдняти очi i якомога спокiйнiше спитати в не§, чи не знає вона кого-небудь з
чарiвноярських кондукторiв. От якби трапилось, що вона саме сусiдка тiє§
шльондри Едькино§.
- Нi, з чарiвноярських нiкого не вiдаю, не знаю, - посмiхаючись вiдповiдає
жiнка, струшуючи сумку й вишукуючи на днi мiдяки. - Правда, я сама на Чарiвному
Яру мешкаю...
Останнi слова блондинки остаточно вiдхиляють Семена вiд зрадницьки близького §§
черева.
- Та паскуда має бути саме такою, - мiркує Сьома i уважно розглядає вгодовану
шуйцю блондинки з дешевим каменем "пiд рубiн" на вказiвному i з катушкою квиткiв
на пiдмiзинному пальцях.
Iнтуiтивно, шкурою вiн вiдчуває наближення чогось важливого, наче початок рейду
у ворожий тил, i поринає в розмову, безтурботно кидаючи:
- Ну, якщо ви з Чарiвного, тодi передавайте привiт Едiку.
Сьома дрижить, як рибалка над сво§м знаряддям, i як смикання велетенсько§ щуки
сприймає здивований вигук кондукторки:
- Та шо ж ви прикидались? Я згадала - ви той товариш Едiка, про якого вiн менi
щось учора казав. Чого ж ви не прийшли? Я таких смачних вареникiв наварила,
самогоночки класно§ достала... Цiкаво, почому зараз яблука у Тирасполi? -
Раптово перемкнулася вона.
- Яблуки? Та хто як загилить, - навмання сказонув Семен, вже вiдчуваючи в руцi
туго натягнуту волосiнь удачi.
Тим часом дебела блондинка оцiнюючи розглядала Семена.
- То заходьте сьогоднi, мiй обiцяв до друго§ години бути. Якшо, звичайно, не
затримається у сво§й клятiй типографi§. Теж менi посаду знайшов - складач!
Соромно у трампарку розповiсти - засмiють дiвчата...
Сьома поквапливо погоджується i, обiцяючи неодмiнно сьогоднi ж зайти,
протискується до дверей.
Потiм вiн довго сто§ть на зупинцi, дивиться услiд жовто-червоному вагону i
нарештi ретельно записує в записну книжку його номер - 218...
На слiдуючий день, пiсля вiдвiдання лiкарнi, пiрнувши у набитий людьми, як
оселедцями, трамвай, Семен прямує на роботу, впевнений, що завдяки випадку вiн
тепер в перший-лiпший час має можливiсть взнати у адмiнистрацi§ трампарку i
типографi§ прiзвища геро§в чарiвноярсько§ пакостi.
Якби не треба було поспiшати на змiну, Сьома по§хав би туди негайно. I думки
його повернулися до дiвчини, побачено§ ранком у лiкарнi, до Людмили!
Коли вони, тобто Марiя, Надiйка и Сьома, зайшли у вестiбюль, бабуся в бiлому
халатi у вiдповiдь на запитання, чи тут ще лежить Людмила Н., вiдiслала §х до
чергово§ сестри.
"Кочергова" сестра, як §§ одразу прозвав собi Семен, пiрнула очима у журнал
регiстрацi§ i, вiдшукавши необхiдне прiзвище, пояснила, що хвору переведено
вчора до iзолятора, i що провiдати §§ можна лише з дозволу головного лiкаря.
В той же час, розумiючи, що вiдвiдувачi тлумачать переселення Людочки до
iзолятора як погiршшення §§ становища, сестра скриплячим монотонним голосом
заспоко§ла §х, сказавши, що все ще може налагодитись. До того ж головний лiкар
зараз у себе в кабiнетi i, якщо вони бажають, то мають нагоду зайти до нього за
дозволом на побачення.
Сьома хутко пiднявся на другий поверх i постукав у дверi з акуратною табличкою
"Главврач".
Доброзичливий жiночий голос попрохав його заходити, i з-за столу, що був
завалений довiдниками, стетоскопами, якимось нiкельованими судинами та iншим
медичним мотлохом, на нього глянула ясними очами лiкарка з свiжим, майже
святковим лицем.
Сьомi здалось незручним ламати §й вiдмiнний настрiй розпитуванням про здоров'я
Людочки i прохати дозвiл на побачення, проте вiн переборов себе i розповiв, що
його привело до не§.
- А ви ким §й доводитесь? Чоловiк? Якщо не родич, так нiчого й думати про
побачення, бо Людмила весь час на киснi, i §й буде важко вас бачити.
- Я корреспондент "Заднiпрiвського комсомольця", - раптом експромтом збрехав
Сьома i, все бiльше стверджуючись у новiй ролi, витягнув i показав лiкарцi якесь
посвiдчення в червонiй обкладинцi.
Лiкарка враз стала заклопотаною i обережно спитала Семена, про що вiн має на
увазi писати вiдносно Людмили Н.
- Я надiшлю вам газету з нарисом, - солiдно пообiцяв Сьома, а лiкарка тим часом
пiднялась i вказала рукою на вiшалку, де висiло декiлька боляче бiлих халатiв.
Ї§ чудовий ранковий настрiй було зiпсовано вiзитом бравого газетаря. Вона вже нi
про що не розпитувала, i навiть коли Семен зняв з вiшалки три халати, нiчого не
сказала, лише вiдмiтила цей факт гострим поглядом - "Чи не комiсiя бува?"
У вестибюлi Семен, який збiг схiдцями хуткiше лiкарки, встиг розтлумачити
дiвчатам iдею з кореспондентом. Вони схвально кивнули i, натягуючи халати,
попростували за Семеном та головним лiкарем вздовж цокольного етажа.
Iзолятор уявляв собою низеньку тiснувату кiмнату на два лiжка, в яку через
оббите марлею вiдчинене вiкно скупо сочилося сонце.
На першому вiд дверей лiжку, напiвлежачи, напiвсидячи, спиралась на десяток
худих казених подушок жiнка з темнобрунатним старечим лицем. То була Людмила.
Неспроможна навiть слово мовити, вона одними лиш вiями схвалювала стрекотiння
дiвчат. Сестра принесла стiльцi, i всi повсiдалися бiля лiжка. Лiкарка,
вибачившись, залишила §х на самотi.
Семен обдивився палату. В глибинi iзолятора стояло ще одне лiжко, але воно
гуляло прибраним, наче на когось чекаючи.
На шафцi бiля Людмилиного лiжка дiйсно лежала гумова подушка з киснем. Там же
блищала склянка з наполовину випитим кефiром i цiла випiчка. Стрункi ноги
Надiйки нервово вiдбивали якийсь ритм.
Сьома почув, як Марiя шепотiла Людмилi про нього, мовляв, новий хлопець у нас у
цеху, добра душа, на реверсiвцi вколює. Людмилинi вi§ зрозумiло впали.
Легко було збагнути, що розпитати §§ не вдасться. Розмова така розпекла б §й
душу спогадами.
По нiй видно було, як вона страждає. Басисте хрипотiння виривалося з легень з
кожним видихом. Нарештi, вона прошепотiла, i важко було дивитись, яких зусиль це
§й коштувало: - Спасибi, дiвчата!..
А на Семена лише подивилася з подякою.
- Менi так важко тут... жахи рiзнi... страшно... Сестра заходить рiдко, а я вже
й ложечки не втримаю... постукати в склянку... Мабуть, я вмру - вони зовсiм не
лiкують мене... Один пiрамiдон... Хiба то лiки?.. Заберiть мене... О, як я
боюсь!..
Ї§ хриплий шепiт урвався, вi§ опустилися, i тiльки не то стогiн, не то плач
виривався з грудей. Сестра, що зайшла, вiдкрутила вентиль i пiднесла мундштук
шланга, iз якого з сичанням виривався кисень, до рота хворо§.
В головi у Семена билися протирiччя. Адже якщо не чергує сиделка, то це -
неподобство! А чому, дiйсно, один пiрамiдон? Людина має вмерти, i нiхто, нiхто,
нiхто, крiм лiкарiв, неспроможний вже допомогти §й, а вони вiдмовчуються.
Гаразд! Вiн розбиреться в усьому.
До палати зайшла головний лiкар i мовчки вказала на свiй годинник. Вiдвiдувачi
залишили на шафцi пакунок з виноградом i вiдрахували сестрi пiвтораста
карбованцiв, - купiть, будь ласка, нашiй Людмилi все, що буде необхiдно.
Старенька спокiйно хитнула головою.
Коли вийшли знову у вестибюль, головний лiкар зазирнула Семеновi в очi,
зважуючи, як зрозумiв кореспондент побачене. Семен в свою чергу вiдчув, що
лiкарка набивається на розмову i, мовчки погодившись, подався за нею до
знайомого кабiнету на другий поверх.
Йому не прийшлося ставити питання. Коли вiн зняв халат i сiв у крiсло, оббите
коричньовим дерматином, лiкарка автоматично полагодила зачiску i впевнено почала
говорити першою.
- Я вже знаю ваше враження, товариш... ?!...
- Серба, - пiдказав Сьома.
- ... товариш Серба. Мовляв, мерзотники, забули свiй обов'язок i тому подiбне.
Одначе я скажу вам усе, навiть те, чого я , як лiкар, не повинна говорити.
Так-так! Не повинна. Є речi, проти котрих ми безсилi. - Вона навiщось взяла зi
столу скельця у витонченiй металевiй оправi, протерла §х i обережно надiла.
- Хвилюється, - подумав Семен, роздивляючись лице, з якого вже давно випарилась
безтурботнiсть. Вiн мав багато чого заперечити, та не став §§ перебивати.
- Людмила Н. надiйшла до нас 12 червня, - продовжувала головний лiкар, немов би
оправдуючись, - ось §§ iсторiя хвороби. Якщо бажаєте, погляньте...
Вона дiстала з засклено§ шафи чималий том i поклала на стiл.
- Спочатку ми не здогадувалися, в чому справа, бо при опитi Люда сказала начебто
застудилася пiд дощем. На жаль, спочатку симптоми збiгалися з §§ поясненнями, i
ми, не чекаючи на бiду, почали лiкувати, впевненi, що лiкуємо вiд пневмонi§.
Проте, через недiлю картина хвороби погiршилась, i це принудило нас переглянути
дiагноз. Ми пiзно взнали правду. У дiвчини розвинувся пенiцилiновий сепсiс,
кандiдомiкоз, iнакше кажучи. А ми ще поглибили його, продовжуючи iн'єктувати
антибiотиками. Вам, я бачу, незрозумiло? - Винувато всмiхнулася вона. - Ми,
лiкарi, теж не зовсiм вивчили це явище. З деякого часу грибки роду кандида, з
яких в основному, видобувають антибiотики, почали, при безконтрольному вживаннi,
розмножуватися в послаблених органiзмах пацiєнтiв. На жаль, зараз ми ще не маємо
нiяких засобiв боротьби з кандидомiкозом, i поки що наслiдок у бiльшостi
випадкiв - лiтальний...
- Смерть? - Глухо перепитав Семен.
- Так! - Зморено ствердила лiкарка. - Ось чому ми i не вживаємо нiчого. Ми
безсилi i просто чекаємо...
- "Просто чекаємо", - пробурмотiв Семен, - Вони просто чекають!..
Невже це правда, що лiкарi безсерднi iстоти, якi так спрощено дивляться на життя
людини? Сьома пригадав якийсь не то анекдот, не то випадок з вiдомим
патолого-анатомом, який начебто апетитно снiдав поряд з розтятим напередоднi
мерцем. Навiть рук не мив.
- Притерпiлися, звикли, - подумалось Сербi,- а Людмилi залишилася нерiвна
боротьба вiч-на-вiч.
Лiкарка показала Сьомi чималенький стос книжок та журналiв, накопичених край
столу, i увiмкнула вентилятор з прозорими блакитними пластмасовими крильцями.
Крила злились у тремтливий диск, вiд якого полинула чудова прохолода.
- Ось, дивiться, перiодiка. Я продивилась з колегами усю можливу лiтературу. Але
єдине, що на-тепер є в арсеналi медицини, так це - нiстатiн. Вживається досi
експериментально. Завтра, можливо, вiн буде в кожнiй лiкарнi, сьогоднi нiстатiну
ще нема. Ви вважаєте, ми спокiйно спимо вночi? Ось. Послали телеграму у
мiнiстерство, у Ки§в. А ось вiдповiдь. "Нiстатiну немає, звертайтесь у Москву."
У Москву... У Москву запiзнюємось, бо залишилось Людмилi небагато. Уся надiя - на
молодiсть. Молодiсть не раз перемагала у ще бiльш скрутних варiантах...
Семен наче на вогнi пiкся, намагаючись скумекати, що до чого.
- А якщо §§ лiтаком у Москву? - У вiдча§ запропонував вiн.
- Так-так... Ви, звичайно, маєте рацiю, але вона вже не витримає перельоту. Це
цiлком виключено.
- Так що ж, отак спокiйно сидiти i дивитись, як згасає людина? - Смикнувся
Сьома. На початку розмови вiн не всьому вiрив, вважав, що лiкарка навмисне
спотворює перспективу, але останнi §§ висловлення запевнили його в безнадiйностi
становища. I якщо зовнi лiкарi витриманi i навiть жорстокi, то чи не ховають
вони пiд маскою байдужостi обмите сльозами страждання, страждання з того, що
немає сил та засобiв подолати кiстляву жницю? Але чому тодi навiть сиделка не
навiщує Людмилу? Чи то так треба? Чи вже i бабусi-санiтарцi боляче i моторошно
бiля лiжка приречено§ молодо§ жiнки? Бо вже лiкарi чекають на §§ невдачу у
боротьбi за життя з хвилини на хвилину...
- Я вам пояснила все. Якщо ви дiйсно бажаєте зробити схвальну справу, -
продовжувала лiкарка начебто насмiшкувато, - якщо ви дiйсно намiрились погратися
в шляхетнiсть, розшукайте тих, хто §§ дiйсно вбив, хто силомiць повiв §§ на
кримiнальний, хто обдурив §§, в рештi-решт! I зрозумiйте, хлопче, що душевна
травма, образа i кривда також вбивають, як i пенiцилiн.
Семен попрохав дозволу дзвонити головному лiкарю, якщо треба буде зробити
уточнення, i на тому розпрощався.
Надiйка i Маруся терпляче чекали на нього у вестибюлi. Лiкарка не полiнувалась
спуститися униз разом з Сьомою, i наказала черговiй сестрi без перешкод
дозволяти побачення цим молодим людям у свою вiдсутнiсть. Та доброзичливо
усмiхнулась, складаючи халати дiвчат.
Трiйка вийшла на свiже повiтря, i важкi дубовi дверi надiйно вiдгородили вiд них
маленький, але жорстокий свiт хвороб. Дiвчата вiдшукали потрiбне вiкно, та крiзь
подвiйну марльову сiтку не було нiчого видно. На крик нiхто не озвався. А може й
озвався, та вони не почули.
У садочку промiж худорлявих миршових кленiв, якось пiд час недiльника, медики
посiяли айстри, i тепер на простеньких квiтниках буйно порозпукувались бiлi,
фiолетовi, рожевi та лiловi квiти. Нескiнченнi вiдвiдувачi пiд вiкнами затоптали
квiтники, i деякi айстри було розчавлено каблуками. Семен зiрвав одну бiлу як
снiг голiвку i поклав §§ на пiдвiконня.