Двi хвилини тому передi мною було зачинено дверi. Знову дверi зачинилися, не звернувши уваги на мiй пильний погляд... Чому? Чому завжди одна й та сама картина? Не зрозумiти...
Сьогоднi вона знову була люб'язною зi мною. Знову дарувала посмiшку... Коли вона посмiхається, чи плаче, то в §§ очах видно не вiдблиск небесно§ блакитi, а iнше небо... Яке нiде бiльш неможливо зустрiти. Небо §§ казкового, несамовитого, барвистого внутрiшнього свiту. Пам'ятаю, коли вперше побачив, як вона грала на сопiлцi на тiй лавцi в парку, то не змiг далi зробити й кроку. Кожна нота була нiбито зiткана з шовку, перед яким би схилився будь-який iмператор, бо нiхто з людей не гiдний одягати такi шати... А в не§ все було просто. Вона просто набирала води з джерел своє§ душi, що при дотику обпiкають губи крижаною свiжiстю. З тих, якi сяють яскравiше, нiж сонце, променi якого танцюють серед бризкiв... Вона просто зачерпувала тiє§ живильно§ вологи, з не§ народжувалися найтоншi ниточки, i вона ткала тканину невимовно§ краси. Тканину, на якiй вiзерунки жили сво§м життям. В них виднiлося щастя, радiсть, сльози, смуток, сум... Отак-от. Вiд §§ гри перехоплювало подих, мутнiло в очах, наступало солодке очманiння. Жоден звук не порушив всеохоплюючо§ гармонi§, тiє§ чисто§ краси, перед якою не було нiяких перепон. Хто завгодно зараз би без сумнiву сказав, що небеснiшого створiння вiн ще нiколи не зустрiчав. I нiколи не мiг би зустрiти. Бо вона була ОДНА, унiкальна, єдина. Подiбно§ дiвчини я навiть уявити не мiг у сво§х найатмосфернiших фантазiях. Пригадую, як пiдiйшов до не§ ближче, став поряд. Якби можна було зараз стати §§ сопiлкою, то я волiв би здiйснити це. Якби можна було слухати §§ дихання так близько, як лише можливо... Нiколи в життi я нiчого не жадав так сильно. Вона грала з заплющеними очима. Звичайно, це ж так просто... Навколишнiй свiт такий цiкавий та гарний. Але Господь дав §й такий власний прекрасний свiт, що реальнiсть з багатьма iншими людьми здавалася тьмяною, не вражала сво§ми барвами. Я хотiв хоча б доторкнутися сво§м безсоромним дотиком до веселки пiд §§ небом, та моє§ зухвалостi бракувало для цього. Скiльки всього смiливого я зробив у своєму життi, а зараз боявся зробити зайвий подих, злякати цю казку, що раптово ввiйшла в мiй свiт. Напевно, саме такий вигляд має кохання... Зараз в менi жеврiла пристрасть, серце билося в ритмi §§ звукiв, а кров була гарячою та п'янкою. Моя матерiальна частина прагнула бути якомога ближче до не§, а душа милувалася. I не було руйнiвних потягiв, не було нiчого, що могло б опустити свою важку руку на цi дивовижнi секунди. Менi вистачало просто бути поруч...
Потiм ми познайомилися. Розмовляли довго-довго... Нiколи ранiше я не мiг так легко обговорити з кимось життя. Ми зустрiчалися ледь не щодня. Я не хотiв що-небудь приховати вiд не§, я вiдчував довiру, i палке бажання розчинитися в нiй. Я мiг розповiсти §й абсолютно що завгодно. Знав, що ця людина нiколи мене не зрадить. Ми разом дихали свiжим вечiрнiм повiтрям, милувалися зорями, уявно домальовували до хмаринок вушка, носики, чубчики... Щовечора нова казка, яку писали ми самi. Разом з нею я побував в таких куточках свiту, яких нiколи не бачив. I навiть у тих, яких не iснувало насправдi. Вона вмiло берегла сво§ прекраснi фантазi§ вiд свiту, i дiлилася ними лише з людьми, котрим довiряла, i хто був для не§ близьким. Близьким для не§ був лише я. Якось §§ батьки поверталися на автомобiлi з по§здки до озера. Бiля того озера вони познайомилися, коли §м кожному було 17 рокiв. Тут вони разом проводили найщасливiшi митi §хнього життя. У них було таке красиве та нiжне кохання, що §хня донька нiколи не могла повiрити, що таке може iснувати на землi. Тому, казала вона, мабуть, i понесли §х ангели за хмари... Вони були надто чистими для цього свiту. Проте... Прийшли вони до нього недаремно. Подарували свiтовi донечку, що ввiбрала в себе §хнi найкращi риси. Я вiрив у це. Вiдчував кожною фiброю. Я дуже дорожу нею, цiную §§ душу. I не дам скривдити нiкому... Це я собi сказав ще тодi, на лавцi...
Але чому все складається так?.. Вiдтодi, як загинули §§ батьки, вона не може... До цього вона свято вiрила, що одного разу вiдчиняться дверi, i до §§ життя ввiйде той, хто доповнить §§ душу, протягне руку, яка триматиме пензлика з фарбами долi. Чекала того, хто зробить життя яскравим та сяючим. Але коли батьки залишили §§ тут саму... Вона вiдчула, що означає любити, i втратити. Пережила бiль, якого не побажаєш навiть найзапеклiшому ворогу. I частина цього дiсталася й менi. Я вiдчув, що означає любити, й не могти наблизитися. Отримати, нехай навiть так. Врештi-решт кохання - це взаємна вiддача, кожен отримує душу iншого, i має дбайливо берегти §§... Я готовий був вiддати свою у вiчне користування. А вона тепер могла лише вiдкрити §§, але не бiльше. Я... Не пам'ятаю, коли востаннє плакав. А коли зрозумiв, що певну межу нiколи не зможу перетнути, то... В менi щось вибухнуло. Зiрвалося, i не тримається бiльше. Кожно§ ночi долоня зволожується. Я не ридаю, iстерик немає. Але навiть уявити нiколи не мiг, що зможу пережити такий гiркий бiль. Лише тi маленькi двi-три сльозинки дають вихiд почуттям. Крiм цього я можу лише бути поруч, i оберiгати §§...
Цiную §§. Люблю до нестями. I буду поруч, скiльки зможу. Навiть якщо не перетну межу... Вона стала для мене бiльшим, нiж просто дiвчиною. Вона стала частиною моє§ душi. Ввiйшла, i назавжди залишилася. Як би там не намалювалося наше життя... Я завжди буду поруч.
Стою перед дверима. Сяйво мiсяця розливається на сходах. Хочу вiрити, що вона сто§ть з iншого боку дверей, i дивиться у вiчко. Але навряд чи... Двi хвилини тому вона втомлена впала на лiжко, припала до подушки. Вона любить жити разом з Сонцем - засинати невдовзi пiсля нього, i прокидатися з першими променями. Таке §§ життя... Життя мого першого кохання... Напевно, мого єдиного кохання...