Висловлюючись людськими поняттями, Тiррабом-Сiячем керували останнiм часом почуття, вiддалено наближенi до тривожної нетерплячки. Його бiологiчний годинник вже давно застерiгав, що вiдмiряний Сiячевi природою вiдтинок вiчностi ось-ось обiрветься. Тiрраб змушений був покинути рiдний Рiй, залишивши в скарбницi колективного iнтелекту практично усi свої добутi за еони iснування знання та життєвий досвiд. Тепер, на схилi лiт, вiн знову, як колись, ще по народженню, одержав назад своє призабуте iм"я й став iндивiдуальнiстю, незалежною вiд Рою. Для Сiяча це було не благо, радше вимушена необхiднiсть. Довго iснувати без спiлкування з собi подiбними вiн не мiг: не дозволяв метаболiзм та життєва конституцiя. Суто по-людськи фактичне вигнання старих Сiячiв з Рою при збереженнi їх несамодостатньої iндивiдуальностi виглядало далеким вiд гуманiзму. Втiм, Сiячi не були гуманоїдами, й їхня етика була чужа людськiй. Згiдно з нею, приречений Сiяч, перед тим, як припинити своє iснування, мав здiйснити щось схоже до прощального ритуалу: цiлком свiдомо вiднайти i засiяти якийсь пустельний свiт, пiсля чого пiрнути в плазмовi глибини його матiрного свiтила. Так було заведено споконвiкiв, так робили всi, кому було Повернуто Iм"я. Так мав вчинити й сам Тiрраб.
Й ось зараз свiдомiсть Тiрраба гризло щемке занепокоєння. Надто багато часу й сил пiшло на пошуки придатної для Сiвби планетної системи, адже Сiяч-самiтник був позбавлений i десятої частки пошукових можливостей Рою. Нарештi Лан знайдено, але чи вистачить у нього часу провести Сiвбу?
Кинувши усi резерви свого слабшаючого органiзму на досягнення мети, Тiрраб стрiмголов кинувся до облюбованої ним попелястої кульки невiдомої планети, четвертої вiд зеленавої зiрки. Мимоволi аналiзуючи зовнiшнiми рецепторами параметри її атмосфери, вiн ще й ще раз переконувався, що це перспективний Лан. За умови правильної Сiвби тут невдовзi має забуяти бiологiчне життя, адже на планетi практично не iснує перешкоджаючих цьому процесу чинникiв. А вже сiяти старий Сiяч умiв.
Нараз сталося непередбачуване. Кiлька стрiмких темних тiл несподiвано випiрнули з темряви космосу й вiдразу ж атакували. Тiрраб був зовсiм не готовий до захисту, бiльшiсть його систем дрiмали, бо ж усю енергiю забирало пересування в просторi. Тому смертоноснi енергетичнi iмпульси нападникiв досягли мети, перетворюючи плоть Сiяча в безформну полiметалiчну брилу. Волаючи нiмим зойком, Тiрраб все ж устиг пiрнути в каламутну атмосферу планети, що навально насувалася, й сховатися в хмарах. Та покалiчене тiло бiльше не корилося йому. Почалося стрiмке падiння. Розумiючи, що смертний час настав, Тiрраб запанiкував. Слiпий, глухий i безпорадний, мовби в мить народження, вiн не сприймав вже нiчого, окрiм гарячкової гадки, що нестерпно пекла згасаючу свiдомiсть: вiн не виконав Ритуалу!!! Що з того, що, ще будучи членом Рою, вiн засiяв мiльйони свiтiв у Галактицi? Адже ж останньої, найважливiшої для Сiяча Сiвби, вiн так i не провiв! Не встиг... але це не виправдання...
Страхiтливий удар обiрвав муки сумлiння разом з ниткою свiдомостi. Тiло Тiрраба грубим коржем розплющилося об кам"яну твердь й намертво вплавилося в неї. Та вiд поштовху в його надрах щось лунко вибухнуло, зовнiшнє покриття скипiло, розiрвалося в одному мiсцi й з отвору вихопилася рiденька хмарка чорних насiнин - усе, що вцiлiло вiд його найцiннiшого вантажу. Кошлатий вiтер тут-таки пiдхопив її й швиргонув об камiння. Волею долi лише одне зернятко затрималося у трiщинi. Решта вiтер вмить знову зiбрав неспокiйною жменею, пiдкинув у небеса i понiс у далеч, туди, де масними згустками гарячого диму гнiвно плювався розпластаний серед бескеття вулкан. За мить вони спалахнули мiкроскопiчними iскорками в розпеченому маревi...
Але Тiрраб вже не знав цього всього. Якраз перед самим кiнцем нiмотна полуда раптом спала з його мозку, вiн в останньому зусиллi незвично чiтко побачив зникаючi в високостi зернини й душу переповнила невимовна полегкiсть. Вiн таки виконав Ритуал!!!
I старий Сiяч помер спокiйно...
2
Тала рвучко хитнулася - поривчастий вiтер мало не збив її з нiг - i швидко вхопилася за поруччя трапу, широко розставивши ноги й нахилившись усiм тiлом уперед. Звiвши очi, вона окинула тренованим поглядом пустельний пейзаж, загромаджений купами скель та застиглої лави з затиснутими в нiй старими, напiврозваленими кратерами. Нiчого цiкавого, подiбний ландшафт можна побачити будь-де...
- Поглянь, яке дивне небо, - зачудовано мовив Олт, спинившись за її спиною, й також схопився за поруччя.
Тала неуважно глянула вгору й застигла вiд несподiванки. Над головою не було сонця - воно ще не зiйшло, - однак в кришталевiй глибинi, що поволi наливалася iскристим свiтлом, нiби змiшалися рiзнобарвнi фосфоричнi фарби найнеочiкуванiших вiдтiнкiв. Єдиного кольору не вийшло, натомiсть все небо було нiби вкрите строкатими яскравими мазками, що непомiтно перетiкали один в одний. Ця феєрична палiтра була запнена прозорим вранiшнiм серпанком, котрий пом"якшував кольори й розсiював водоспад веселкового сяєва, променистi клаптi якого легко лягали на кам"яне безладдя нiжним багрянцем.
- Яка краса! - прошепотiла Тала мимоволi, купаючи погляд в химерному морi барв.
Здавалося, що на небозводi вiдкрилися ворота раю й осяяли землю нетутешнiм, божественним свiтлом.
- Так, звичайно, - погодився Олт, поступово тверезiючи вiд бентежного видовища. - Однак нам зараз не до красот, забула?
- Даруй, - зiтхнула дiвчина, поправляючи на грудях важкий обрубок променяра. - Але ж ти сам винен.
Олт не вiдповiв. Ледь примруживши блiдо-голубi очi, вiн уважно вдивлявся в далину. Кистi його рук розслаблено висiли на прикладi й дулi променяра, скидаючись на качачi лапки.
Знову налетiв гнiвний вiтер, вiдкинувши їх до самого люка. Тала мовчки звелася на ноги й повiльно почала пробиратися до схiдцiв. Олт, лаючись, оглянув, чи не пошкоджено спорядження, й рушив услiд.
Ближче до поверхнi вiтер був не таким сильним i, пригнувшись, можна було сяк-так пересуватися.
- Не розумiю, - порушила мовчанку Тала, перекрикуючи стугонiння урагану. - Для чого Генштабу знадобилася ця планета? Адже тут нiчого немає. Мертва пустеля. Пустка. Лиш камiнь, пiсок i цей дурний вiтер. Єдине небо в цьому свiтi гiдне уваги. Але ж не з естетичних мiркувань командування звернуло увагу на Шарду з її кульками!
- Система Шарди лежить дуже близько вiд Норидора з його планетами, повз якi, як ти знаєш, проходять усi головнi торгiвельнi траси Галактики, - поважно пояснив Олт. - Планети Шарди, отже, є важливими стратегiчними пунктами: звiдси можна контролювати деякi перспективнi галактичнi шляхи.
- Пхе! - дiвчина презирливо скривилася. - Що може вдiяти невеликий корпус адмiрала Гад-Iм"яка добре захищеним космiчним лiнiям?!
- Такої мети Генштаб перед собою й не ставить, - заперечив Олт. - В усякому разi, поки що. Справдi, Гад-Iм"як не має навiть потужних крейсерiв. Але... - Вiн зробив значущу паузу i проникливо повiв далi, - нам необхiдно закрiпитися в системi Шарди, аби не дати змоги захопити її хармаранцям. Втримавши в своїх руках цi непотрiбнi, як ти зволила висловитися, планети, ми здобудемо собi ще один козир у вiйнi i, можливо, наблизимо перемогу.
- Питання полiтики i стратегiї мене нiколи не цiкавили, - недбало кинула Тала, нетерпляче вислухавши.
Вона пiднесла до шолома вiзор, вiдрегулювала рiзкiсть i заходилася вивчати близький виднокрай.
Олт здвигнув плечима й нахилився над апаратною валiзою. Вмикаючи прилади, вiн замугикав собi пiд нiс якийсь нехитрий марш, анiтрохи не переймаючись повною вiдсутнiстю мелодiї.
Дiвчина з цiкавостi пiдняла вiзор до неба й тут-таки зажмурилася вiд нестерпного рiзноколiрного сяєва. На внутрiшньому боцi повiк затанцювали рої iскринок i темних цяточок. Перечекавши, доки свiтлова заметiль трохи вщухне, Тала вiдкрила очi й, мружачись, навела прилад на великий старезний кратер, що прилiпився неподалiк щербатою тарiллю. Його потрiсканi стiнки ледве трималися, за ними ховалися горбики вiковiчного пороху, якi час вiд часу тривожив вiтер, пiдкидаючи в повiтря невагомi червонуватi хмарки й роздмухуючи їх над землею.
Коли Тала вже було опускала прилад, в окулярi вiзора розпливчасто майнула якась яскрава плямка. Здивована, дiвчина придивилася пильнiше, старанно настроївши збiльшення. Це допомогло мало, дивна райдужна пляма була надто маленькою. Вона прихистилася пiд валом кратера, помiж дрiбних розкришених шматочкiв каменю.
- Олте, що б то могло бути? - занепокоєно покликала вона товариша.
- А саме? - Олт вiдiрвався вiд приладiв i неуважно озирнувся.
- Там, бiля кратера, якась пляма, - пояснила дiвчина. - I вона не така, як мiсцевi породи. Це точно не мiнерал.
- Не така? - Олт знову повернувся до свого заняття. - Ну й дiдько з нею. У нас нема часу на подiбнi дурницi, дiвчинко. Графiк летить коту пiд хвiст. Краще допоможи-но менi.
Тала не ворухнулася. Дивний утвiр, який скидався звiдси на блiк свiтла, вабив її до себе, бентежив уяву.
- Я пiду подивлюся, - нарештi коротко кинула вона.
- Та-ло! - Олт трагiчно зiтхнув i пiдвiвся. - Це ж не серйозно. Ходи сюди!
Але дiвчина вже рiшуче пробиралася вперед, залишаючи за собою вузеньку вервичку танучих на вiтрi слiдiв - ґрунт пiд ногами легко кришився, перетираючись на цеглисте борошно.
- Ну гаразд, - Олт роздратовано смикнув кутиком вуст, поправив променяр i наздогнав дiвчину. - Твої вибрики менi вже починають набридати, знаєш?
- Глянь! - замiсть вiдповiдi Тала простягла йому вiзор.
З байдужою недовiрою Олт прийняв прилад. Дiвчина вказала напрям, i вiн припав до окуляра.
Мить - i його обличчя невпiзнано змiнилося. Вiд несподiванки Тала навiть здригнулася, з острахом спостерiгаючи за товаришем. Олт зблiд, потiм щоки його торкнув палахкий рум"янець. Вiд маски погордливої недбалостi не лишилося й слiду.
- Олте! - Тала поторсала його за руку. - Ти що?
- Зараз... зараз... - з вiдсутнiм виразом бурмотiв той, прикипiвши очима до окуляра вiзора.
Та ось вiн дуже повiльно опустив прилад i якось дивно поглянув на дiвчину. В очах його бродила невластива Олту хлоп"яча радiсть.
- Туди! - запально гукнув вiн i поспiшив вперед, тягнучи за руку розгублену Талу.
Дiвчина випручалася, стишила ходу й задумливо зиркнула вслiд Олту. Може, вiн жартує з нею? Нiби не схоже, з власним почуттям гумору Олт завжди був у складних стосунках... Так чи iнакше, але цiкавiсть, врештi, перемогла, й Тала, махнувши рукою, попленталася за хлопцем.
Добрiвши, борюкаючись з вiтрюганом, до кратера, Олт нараз переможно скрикнув, впав на колiна i низько нахилився над чимсь. Талу вколола колючка тривоги, вона, напруживши сили, перейшла на важкий бiг.
- Що там? - переводячи подих, видихнула дiвчина, осiдаючи поряд з товаришем й заглядаючи йому через плече.
Олт радо всмiхнувся, показуючи рукою на дивної краси утвiр, що витикався з кам"янистого грунту. Тала затамувала подих, вiдчуваючи дивне щемке тепло коло серця. Враз здалося, що на землю впав шматочок тутешнього барвистого неба. Але вiн не сочився медовим сяєвом, було у ньому щось могутньо-пругке, свiже, життєстверджуюче.
- Олте, що це за дивина? - вже вкотре за сьогоднi прошепотiла дiвчина, сторожко й водночас лагiдно торкнувшись тендiтного зеленого стебельця, всипаного твердими кульками. Рiзноколiрнi стрiлчастi пелюстки, що султаном вiнчали стеблину, м"яко здригнулися.
- Колись, давно, у нас на Зелiї також було подiбне диво, - зачудовано мовив Олт. - Воно, здається, зветься квiткою. В моєму кланi збереглося чимало давнiх переказiв, i в одному з них йдеться про те, що тисячу рокiв тому, ще до Великої Вiйни, Зелiя була iншою, анiж зараз. Поряд з людьми на нiй жили ще тварини, зовсiм на них не схожi й нерозумнi, а також якiсь рослини. Батько одного разу пояснював менi, що це таке, та я не дуже втямив. Але пам"ятаю, що вони дуже рiзнилися i вiд людей, i вiд тварин, бо, хоч i були живими, народжувалися, жили й вмирали на одному мiсцi, увiткнувшись у землю й годуючись з неї.
- Бiднi, - спiвчутливо протягнула Тала. - Це як повiльнi тортури.
- Нi, все не так страшно, - засмiявся Олт. - Просто вони були створенi для такого життя, чи що... Взагалi, я й сам не знаю, як це пояснити... От... i в певнi промiжки часу цi рослини хтозна чому вкривалися рiзноколiрними квiтами... Кажуть, вони надзвичайно приємно пахли...
- Гарна казка, - погодилася Тала замрiяно i додала по хвилi: - Лише казка, на жаль...
- Це не казка, - гаряче заперечив Олт. - Тварини й рослини справдi були, аж поки їх не поглинула Вiйна. Але нам тепер важко повiрити, що спечена радiоактивна брила Зелiї, та й iншi планети, якi за тисячолiття потрапили в зону Вiйни, колись могли бути квiтучими.
- Важко... та й чи варто, - Тала вже опанувала себе i звелася на ноги. - Вiйна знищила усе найслабше, непотрiбне. Лишилися лише ми - воїни, достойнi права жити i перемагати.
- Ми вiзьмемо квiтку з собою. Може, в лабораторiї її вдасться клонувати, а потiм приживити на батькiвщинi. Уявляєш! Нi, такий скарб ми не маємо права залишати тут!
- Гарна цяцька, як на мене, не бiльше, - Тала ковзнула поглядом по райдужних пелюстках й вiдразу ж забула про них, повертаючись до неспокiйної дiйсностi.
Пильно роззирнулася вусiбiч, шукаючи тривожнi ознаки в чужопланетному пейзажi, що поступово змiнювався. Небо блiдло на очах, соковитi барви блякли, розпливалися каламутними ляпками. Обрiй на сходi паленiв, могутня лавина свiтла розливалася виднокраєм, вiдмiтаючи небесну палiтру все далi, розмиваючи її, розчиняючи в смарагдовому сяєвi. Ось з-за високої скелястої гряди, пiднiжжя якої куталося в вогкiй темрявi, гостро зблиснуло, й показався невеличкий розжарений пружок зорi Шарди, що дихав навсебiч густими хвилями зеленого свiтла й струменями тепла. Тiнi повагом виросли, на хвилину застигли в задумi i почали стрiмко вкорочуватися.
Виднокiл набрав нудного блiдо-жовтого забарвлення, й планета якось непомiтно перетворилася з таємничого казкового свiту в сакраментальну безживну пустелю.
Але що то за рухомi рисочки показалися з-поза затягнених вулканiчним смогом далеких гiр? Тала сполотнiла, нажахано скрикнувши. Над верхiвками скель у їх напрямку нестримно неслися двi блiкуючi металевi птахи з розчепiреними крилами й складним геометричним оперенням. Їх зализанi носи та надкрилки наїжачилися чорними жерлами випромiнювачiв.
- Олте! Хармаранцi!
Дiвчина впала на землю, зриваючи з плеча променяр. Олт причаївся коло її лiктя.
- Будемо мовчати, - коротко вiдрiзав вiн. - Вони можуть прослуховувати ефiр.
Грiзнi винищувачi противника з рiзким свистом пропороли повiтря над їх кораблем i вiдкрили нищiвний вогонь. Пiд жалами лазерних iмпульсiв камiнь навколо зм"як, почав кволо булькати. Та деякi пострiли досягли мети, i панцир корабля з лускотом розлiтався вусiбiч, оголюючи металевий кiстяк та чвиркаючi вогнем нутрощi.
- Е нi, так справа не пiде! - розлютився Олт, прилаштовуючи променяр до плеча. - Бери правого, - звелiв вiн Талi. - Стрiляємо, коли вони опиняться над нами!
Хижi стрiлки лiтакiв ворога розвернулися над горами i по широкiй дузi пiшли на черговий захiд.
- Давай! - заволав Олт i вдавив гашетку.
З ледь чутним виляском променярi, наче змiї, виплюнули короткi згустки плазми, подiбнi до вiдтинкiв променя, якi понеслися догори. Тала зловтiшно скрикнула: "її" винищувач, вражений потужним розрядом, втратив керування й полетiв, перекидаючись, униз. Ще за секунду вiн зi скреготом настромився на один зi скелястих пiкiв, ефектно вибухнув i перетворив скелю на оплилу металiчну свiчку.
Олт не влучив. Винишувач завиляв, уникаючи подальших неприцiльних плазмових згусткiв, пiрнув униз i атакував корабель. Цього разу, на жаль, значно успiшнiше: один з залпiв вцiлив у реактор. Гiгантська фiолетова блискавиця, хитаючись, сахнулася з понiвеченого корпусу, але її майже вiдразу поглинув багряний пухир, що здувся на мiсцi корабля. Лiтак спритно кинувся вбiк; пухир луснув з пекельним гуркотом, в небо знявся переплутаний димом вихор уламкiв; вибухова хвиля здибила багатотоннi брили довкола мiсця посадки, з лютою злобою шпурнула навсебiч кам"яне кришиво. Розкотистий гул досяг апогею, барабаннi перетинки вже ледве витримували.
Тала вiдчула, як з вуха за комiр скотилася велика гаряча краплина кровi. Вона закусила губу, очiкуючи болю, але те, що сталося наступної митi, пройняло її таким жахом, на тлi якого iншi вiдчуття просто зникли: розпечений камiнь несподiвано влучив у лицевий щиток Олта, що саме пiдводив голову, i пробив забороло. Крiзь какофонiю шаленого гуркоту, що хвилями напливав з пашiючої вирви, яка розверзлася на мiсцi знищеного корабля, продерся його розпачливий зойк.
Далi сталося ще моторошнiше. Очевидно, збожеволiвши вiд нестерпного болю, Олт непевно звiвся на ноги, притискаючи долонi до шолома, вкритого павутиною дрiбних трiщин навколо невеликого отвору на рiвнi рота. В цю мить з чорної хмари ядучого диму знову вихопився злощасний винищувач, пiкiруючи на людей. Iнстинкт кинув Талу вбiк, краєм ока вона побачила в кабiнi лiтака обличчя пiлота, перекреслене збудженим осмiхом. Затим поблизу затанцювали фонтани розплавленого каменю. Вони поглинули Олта, а коли опали, на тому мiсцi проглянула лише посмугована осклiлими язиками пiску земля.
Дiвчина нелюдським зусиллям зцiпила зуби, проте стримала крик, що душив її. Хоч на очi й набiгла волога пелена, хоча серце й стискалося вiд жалю, бо ж Олт був її давнiм бойовим товаришем, та все ж пекуча ненависть переважила сантименти. А їй на змiну негайно прийшла жага помсти. Тала навiть вiдчула деяку гордiсть за власнi почуття. Ненависть i праведна помста - нерозлучнi супутницi подвигу!
Поволi заспокоївшись, дiвчина виваженим рухом звела променяр й стала очiкувати. Зараз вона не помiчала анi довкiлля, анi власних думок, перетворившись на холодний, злагоджено дiючий механiзм убивства. Очi чiпко слiдкували за перехрестям на екранчику електронного прицiлу.
Пiлот-хармаранець припустився фатальної помилки, самовдоволено вирiшивши, що з ворогом покiнчено. Вiн повiв свiй аппарат низько над землею, переможно похитуючи крилами й зовсiм не турбуючись про безпеку.
Чорна маса вповзла в перехрестя, Тала акуратно натиснула на спуск i незворушно заходилася спостерiгати, як небо враз осяялося слiпучим спалахом, вогняна дуга, плавно вигинаючись, проповзла з зенiту до обрiю, розлилася далеко в горах палаючою рiчкою. Запiзнiло звiдти долинув лункий вибух, помножений стоголосою луною, i все стихло. Лише у вухах пронизливо сюрчали неiснуючi цвiркуни, та гулко пульсувала кров у скронях.
Дiвчина байдуже опустила зброю, руки безвiльно впали вздовж тiла. Вона дивилася вдалину, туди, де сходило сонце, однак не бачила нiчого. На душi було порожньо й гидко. Ворог переможений, Олт вiдомщений... Але вiдчуття трiумфу чомусь не приходило. Лише гостре усвiдомлення повної самотностi ятрило серце. Адже ж бiльше нiкого живого не було в цьому дивному свiтi блiдих днiв i мальовничих свiтанкiв, де лише вiтер з дня в день буяв у своєму дикому танцi. Вiн замете пiском усе...
Та ось тiнь якоїсь гадки майнула в Талиних очах. Пильний погляд її впав на квiтку, що невiдомо як уцiлiла у вогненнiй вiхолi й тепер несамовито тремтiла на вiтрi, немов перелякана усiм тим, що сталося щойно. А може, подумалось дiвчинi, то страх вiд усвiдомлення вини? Адже, коли б вони з Олтом не знайшли квiтку, нiщо б не вiдвернуло їх увагу. Вони б учасно змогли помiтити нападника, повернутися на корабель i дати вiдсiч. Тодi все скiнчилося б iнакше! Справдi, квiтка - причина усiх нещасть!
Зiницi Тали звузилися, очi палахнули тьмяним вогнем. Рука знову повiльно звела променяр. "Помста!" - гарячково товклося в її свiдомостi. Рослинка й далi трiпотiла, немов в лихоманцi. Але в останню мить вiтер трохи змiнив напрям, i вона гордо випросталася, спрагло задерши до сонця свою квiтучу голiвку. Негайно твердi кульки на стеблинi стали репатися, з них полiзли дрiбнi зернинки. Ось-ось вiтер пiдхопить їх i розсiє над скелястою країною. Тала здивовано скинула брови, душу дряпнув неясний сумнiв. Але палець вперто втопив спуск, а губи пропустили помiж себе єдине рiжучо-колюче слово, що прийшло з якихось найтемнiших закутiв мозку: