Васильченко Вячеслав Николаевич : другие произведения.

Приют для прыткого беса

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    В новом романе из серии приключений Богдана Лисицы профессор вместе с "однокашником" с юрфака, полковником милиции Евгением Кодаковським участвует в расследовании запутанного дела о кроссворде-угрозу, пришедшем в адрес крупного столичного бизнесмена Андрея Никонова. В пустые клеточки этого "кроссворда смерти" таинственный автор предлагает вписывать фамилии людей из окружения Никонова. Описание их злодеяний зашифровано в стихах. После получения каждой такой угрозы, несмотря на усилия правоохранителей, обязательно исчезал соответствующий человек. С каждой неразгаданной фамилией вокруг Никонова сужается круг безопасного пространства. Становится понятно, что однажды в стихотворении придет спрятанной и фамилия бизнесмена... Взявшись за очередное неординарное дело, Лисица оказывается в центре новых таинственных событий и опасных приключений...

в ' я ч е с л а в

в а с и л ь ч е н к о

ПРИТУЛОК ДЛЯ ПРУДКОГО БIСА

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Кожен наш крок вiдлунює в пам'ятi Всесвiту...
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Дипломант

Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв,

кiносценарiїв, п'єс, пiсенної лiрики та творiв для дiтей

"КОРОНАЦIЯ СЛОВА"

  

Васильченко В'ячеслав. Притулок для прудкого бiса / В. М. Васильченко. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2013. - 292 с.

  
  
   У черговому романi iз серiї пригод Богдана Лисицi професор разом з "однокашником" з юрфаку, полковником мiлiцiї Євгеном Кодаковським бере участь у розслiдуваннi заплутаної справи про кросворд-погрозу, що прийшов на адресу великого столичного бiзнесмена Андрiя Никонова. У порожнi клiтинки цього "кросворда смертi" таємничий автор пропонує вписувати прiзвища людей з оточення Никонова. Опис їхнiх злодiянь зашифрований у вiршах. Пiсля одержання кожної такої погрози, незважаючи на зусилля правоохоронцiв, обов'язково зникала вiдповiдна людина. З кожним нерозгаданим прiзвищем довкола Никонова звужується коло безпечного простору. Стає зрозумiло, що одного разу у вiршi прийде заховане й прiзвище бiзнесмена...
   Узявшись за чергову неординарну справу, Лисиця опиняється в центрi нових таємничих подiй i небезпечних пригод...
  

ПРИМIТКА АВТОРА

  
  
   Усi персонажi, установи й подiї, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями абсолютно випадковий.
  
  
  

"Коронацiя Слова" створює для вас нову хвилю української лiтератури - яскраву, рiзножанрову, захопливу, - яка є дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту

  
   Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiїв, п'єс, пiсенної лiрики та творiв для дiтей "Коронацiя слова" був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого українського шоколаду "Корона". Головна мета конкурсу - сприяння розвитку новiтньої української культури. Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри є стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацiї. Метою конкурсу та його завданням є пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок - наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру - якiсними українськими фiльмами й п'єсами.
  

www.koronatsiya.com

  

Присвячується поетам i мiлiцiонерам.

А ще... зеленому чаю "Greenfield"...

   Бог живе лише в правдi, в брехнi - бiс одвiку,
   В кому правда - Господь там, лжа - бiс чоловiку.

Семен Климовський

  
   "... Хто сказав тобi, що вбивця занапастив Венанцiя з ненавистi до нього самого? А може, Венанцiй був лише випадковою жертвою, а вбивця хотiв просто лишити знак, який може значити щось iнше".
   "Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura... - шепнув я. - А що б то мiг бути за знак?"
   "А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, якi знаками тiльки здаються, а насправдi позбавленi сенсу, як бiм-бi-рiм чи там-ба-бах..."
   "Жорстоко, - мовив я, - вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!"
   "Жорстоко, - зауважив Вiльям, - вбивати людину навiть щоб сказати Credo in unum Deum...."
   Тут до нас пiдiйшов Северин. Труп було обмито i ретельно обстежено. Жодної рани, жодного слiду вiд удару в голову. Немов причиною смертi були якiсь чари.
   "Може, кара Божа на нього впала?" - спитав Вiльям.
   "Може", - сказав Северин.

Умберто Еко ("Iм'я троянди")

   Дивно, але вбивця не намагався анi напасти, анi втекти. Вiн просто грав у гру, яку запропонував йому Ленґдон. I спокiйно вичiкував.
   Чого вiн вичiкує? Убивця далi ходив по колу, весь час залишаючись недосяжним. Це нагадувало якусь нескiнченну партiю в шахи. Залiзна палиця у Ленґдона в руцi ставала дедалi важчою, i вiн раптом збагнув, чого чекає вбивця. Вiн хоче, щоб я втомився. I цей розрахунок виявився правильним.

Ден Браун ("Янголи i демони")

   Пролог-1
   Стоячи посеред зими, Незнайомець дивився на поштову скриньку. Довго. Задумливо. Незмигно. Довкола метушливо поспiшали iншi, снуючи вигадливими маршрутами. Заснiженими дорогами обережно рухався транспорт. Великi насурмоненi хмари нависали над мiстом зверхньо й погрозливо. Тривав черговий день. Який прийшов пiсля попереднього. I стане попереднiм для завтрашнього. А Незнайомець усе дивився...
   Звичайна поштова скринька... Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд тисяч таких же. Збоку могло здатися, що в цiй синiй металевiй коробцi Незнайомець хоче просвердлити дiрку. Очима. Навiщо? Хтозна. Може, посперечався? I тепер намагається виграти? Або вкинув не той конверт i вперто мiркує, як дiстати? Навряд чи довге вдивляння могло хоч якось зарадити. Та насправдi все значно простiше. Незнайомець мав опустити до скриньки листа. Всього-на-всього. I пiти. Проте не поспiшав. Невидиме, але могутнє гальмо не дозволяло зрушити з мiсця. Голова повнилась одним: з наступним кроком почнеться важливе. Напевно, непросте. У де в чому - навiть непередбачуване. Але Незнайомець вiрив: усе чiтко сплановане. А раптом що - проблему швидко залагодить. Тому й хотiв зробити цю мить урочистою. Хоча б подумки.
   "Ну що ж, уперед, - нарештi сказав собi. - Сьогоднi почнеться те, чого так довго чекали багато хто. Дуже багато. Частина з них уже в iншому свiтi, частина - ще тут. Але це нiчого не змiнює. Наша гра мусить вiдбутися. I вона обов'язково вiдбудеться. За будь-якої погоди. Всупереч усьому. Так мусить бути. Тому що не мусить по-iншому. По-iншому вже було..."
   Незнайомець поволi пiдiйшов до скриньки. Звiльнив щiлину. Штовхнув конверт. Той приречено зник, опинившись серед таких же. Стандартних послань зi стандартними фразами про здоров'я й справи. Але "справи" й "здоров'я" цього листа не схожi на iншi. Абсолютно не схожi...
   Пролог-2
   Iнший Незнайомець сьогоднi збирався прожити ще один день. Упевнений, що це в нього вийде. Варiантiв не допускав. Просто - так звик. Життя давно склалося. Вiдчувати це приємно. Як i розумiти, що став у своїй долi вершителем. Практично богом. Тому що все вийшло так, як мрiялося. Усе! Навiть бiльше! Як же це чудово! Жити, як хочеш. Керувати своїм життям. А часто - долею iнших. Iнодi - долею цiлого натовпу, що його якийсь очкастий розумник колись обiзвав "народом". Це п'янило. Це заворожувало. Це захоплювало й приносило невимовне задоволення. Так, саме невимовне! I чхати на iнших. Чужi проблеми тому й чужi, що вони - не твої. Ну а якщо вони не твої, то яким боком тут ти? У кожного - своя дорога. Своя доля. Своя життєва програма. Кожний одержує те, що заслужив. Боговi - Боже, а кесарю - теж своє...
   Сьогоднi, як, втiм, i завжди, усе йтиме за планом. Так вiн звик. I значить - так буде завжди. В усякому разi - дуже довго. Це стало законом. Своєрiдним життєвим абсолютом. Тому вiн гордився собою. I мав на це право. Адже сам створив цей бажаний шедевр - своє прекрасне життя. Життя, наповнене нескiнченною свободою. Свободою вiд усiляких несвобод...
   Iнший Незнайомець вийшов з палацу в Кончi-Заспi (iнакше цей будинок i не назвеш; i це теж частина гордостi за успiх, за практично божественну силу). Вiдразу поряд, нiби знявши шапки-невидимки, з'явилися два бувалих охоронцi. Провели до чорного "Мерседеса". Броньованого (безпека i статус!). Допомогли сiсти. Один умостився за кермо. Iнший - на переднє сидiння. "Мерседес", плавно похитуючись, почав розганятися у бiк Києва. Слiдом рушила чорна "Тойота-Камрi". Завжди висла "з тилу". Начебто важкий бомбардувальник з цiнним вантажем i лiтак прикриття, цi два великих автомобiлi понесли Iншого Незнайомця назустрiч сьогоднiшнiм турботам. I неодмiнно всiляким приємностям. Понесли туди, де все мусить вiдбуватися...
   Кортеж-караван пiд'їжджав до перехрестя на Столичному шосе. Погляд на годинник: потрiбно поспiшати. Стояти на свiтлофорi не планував. Пiдняв руку й клацнув пальцями. Що це означало, водiй знав чудово. Вiн не зменшив швидкiсть, щоб зупинитися, як того вимагали правила, а рiзко натиснув на педаль. Потужне авто, швидко додаючи, проскочило перехрестя, хоч над ним уже спалахнуло заборонне око автоматичного регулювальника. Але вiн лише кисло посмiхнувся. Давно звик не дивуватися нахабностi людей, що населяють пузатi "Мерседеси" та "Лексуси".
   Iнший Незнайомець знав, що наказ виконають саме так. Тому вiдчув легеньку окриленiсть: черговий день знову починається за його правилами. Не писаними, але непорушними. У цьому бачив вибранiсть свого iснування, чiтке вище призначення...
   Усе це, безумовно, заслужене. Заслужене усiм життям. Життям сильного. Тому все й здавалося, i було справедливим. Тiльки сильнi стають переможцями. А переможцям, як вiдомо, дiстається все. Авторитет, життєва розкiш i найкращi жiнки. Це - аксiома. Мусить бути саме так. Тiльки так. I нехай найкращi жiнки народжують вiд сильних нових сильних. Щоб це погане людство не виздихало, щоденно нишпорячи в пошуках шансу прожити ще один нiкому не потрiбний день. Щоб воно й далi коптило своєю патологiчною безпораднiстю це чудесне пiднебесся. I продовжувало нити, захлинаючись вiд безвиходi через саме ТАКЕ облаштування свiту, не розумiючи всiєї його безмежної справедливостi. "Боротьба протилежностей..." Сильних вона виносить на вершини, недосяжнi для слабких. Ця формула завжди спрацьовує без збоїв. I так буде вiчно.

1

   Коли тобi пощастить почути сакраментальне "вас термiново викликає шеф" (а "нетермiново" шефи викликати, як вiдомо, ще не навчилися), будь певен: вiдсотках у дев'яноста "довантажать" роботою, що анiтрошки не вписується нi в твої службовi обов'язки, нi тим бiльше в наполеонiвськi плани. У дев'яти з десяти обов'язково "намилять шию" (продовження з мотузкою - суто твоя iнiцiатива). Навiть якщо, на твiй погляд, i не буде за що. I лише один манюсiнький вiдсоток з великою натяжкою можна вiддати на те, що зненацька обрадують приємною новиною. Премiєю, наприклад, або "урядовою нагородою". Або... Втiм... Сьогоднiшнiй вiзит до шефа в цей один вiдсоток явно не входив. Тому про будь-якi, навiть найменшi, приємностi можна iз чистим серцем забути. Саме це зараз i зробив.
   Малоприємну звiстку принесла сорокою на хвостi юна й витончена секретар директора Оля. Вона, природно, мала й прiзвище, але його нiхто не знав. Завжди й скрiзь її називали тiльки на iм'я, iнодi вдаючись до пестливих варiантiв. Оля - дiвчинка, безсумнiвно, розумна - провалилась на вступних iспитах. Тому з першого вересня турботливi батьки завбачливо прилаштували її сюди, таємно сподiваючись на вдалий результат другої спроби. I - розраховуючи на зв'язки, "напрацьованi" дочкою за два трудовi семестри.
   Оля з'явилася тодi, коли професор, як завжди, пив улюблений зелений "Greenfield", розбавляючи ним роздуми, якi щомитi з'являються в середньостатистичнiй людськiй головi. Робив це в кабiнетi завiдувача кафедри. I зовсiм невипадково: два мiсяцi тому цю кафедру очолив. Тут пройшов увесь його творчий шлях. Вiд простого викладача до професора. I, нарештi, - завiдувача. "Жахливий кар'єрист", - мiг би сказати про себе, але це було б неправдою. Просто по-iншому життя здавалося б нецiкавим. А нецiкаве життя дозволити собi не мiг.
   Дiвчина, як звичайно, невпевнено промуркотала червонiючи. Вона завжди спалахувала рум'янцем, коли бачила Богдана. Лисиця у зв'язку з цим, ще не вивченим загадковим явищем, вiдчував певну незручнiсть. Тому при нагодi намагався обходити дiвчину десятою дорогою. А може - й ще бiльш далекою. Однак зараз... червонiти довелося обом. Сповiстивши малоприємнiсть, Оля негайно зникла, залишивши в гiпсокартоннiй коробцi кабiнету приємний аромат якiсних парфумiв.
   У коридорi помiтив Антона Криворучка - найбiльшого сачка серед своїх студентiв. Богдан не розумiв, яка сила дотягла цього, загалом, доброго й симпатичного хлопця, що не заважало йому бути запеклим ледарем, аж до четвертого курсу. Напевно, та ж, що й затягла сюди.
   Криворучко стояв посеред коридору, у центрi невеликої юрби "розмiром з вiсiм людино-студентiв". Збоку скидалося на те, що хлопець вважав себе центром галактики. Студентської - так точно. Енергiйно жестикулюючи, про щось розповiдав.
   Богдан з'явився бiля "коридорного театру" непомiтно. Нi для єдиного актора, нi для захоплених глядачiв. Наче телепортувався з iншого вимiру.
   - Я так розумiю, - упевнено мовив вiн, що змусило дiйство завмерти, - Антон репетирує вiдповiдь на iспитi. Неодмiнно вiдмiнну.
   Ошелешена глядацька юрба притихла, немов ураз забула алфавiт. Кiльканадцять очей уп'ялися в "коридорного актора". Той злякався найбiльше: Лисицин iспит попереду мав тiльки вiн. Решта з цим видом викладацької екзекуцiї вже попрощалася до лiтньої сесiї.
   - I чому це ми затихли, Антоне? - дещо знущально, але зовсiм по-доброму, запитав Богдан, хоча присутнiм здалося, нiби вiн оголосив вирок про гiльйотинування. - Хвилиною ранiше хоч бери та й виставляй вас регулювальником на жваве перехрестя. Машини б почалися носитися так, що про затори вiдразу б усi забули.
   - Я... практично все вивчив, - злякано мовив "коридорний лицедiй", заскочений, немов кишеньковий злодiй.
   - Завтра й перевiримо, - напiвсерйозно попередив професор. - Дуже хочеться, щоб це було правдою. Точно-точно. Знаєте, як рука чешеться поставити вам "п'ятiрку".
   - Менi?.. - не повiрив Криворучко, але на обличчi читалося, що iдея сподобалась.
   - А чим ви гiрший? - щиро здивувався Богдан.
   - Ну... вони ж вiдмiнники, - непевно пояснив Криворучко.
   - А що вам заважає? Одна голова, двi руки, двi ноги, незгасне бажання пiзнавати. Хiба цього мало, щоб прагнути скрiзь i завжди бути першим, кращим, успiшним? Щоб радiти вiд щоденних маленьких i великих перемог? Особливо над собою - найбiльшим супротивником? Почати, до речi, можна з елементарної "п'ятiрки" на iспитi. Не вiдкладаючи на нездiйсненне "потiм". Як пропозицiя? Га? Рацiональна?
   Богдан розсiвав цi прописнi iстини з таким ентузiазмом i вiрою, що нагадував християнського проповiдника серед аборигенiв нововiдкритої землi.
   Криворучко мовчав. I широкими очима дивився на професора. У душi хлопця не припинялася боротьба бажаного з дiйсним, у якiй останньому все бiльше подобалося перше.
   - А ви що, i менi можете "п'ятiрку" поставити? - нарештi наважився запитати.
   - Звiсно. Якщо буде за що. Але ви мусите собi дозволити це. Дозволити стати господарем своєї долi. Взяти вiдповiдальнiсть за неї у свої руки. I перестати зараховувати себе до хронiчних пастухiв заднiх. - Богдан "наїхав" на студента "конкретно". Той явно не очiкував.
   - А хiба хто я? - дивувався ошелешений Криворучко. - У мене в життi так завжди й було. Я до цього звик.
   - Якщо людина звикає до ролi невдахи, невдахою й помирає. Але варто лише почати правильно редагувати звичний сценарiй, як ситуацiя змiниться. У кращий бiк, звiсно. Щоправда, для цього потрiбнi рiшучiсть, сила волi й величезне бажання. А вони не продаються в магазинi. Та водночас i не значаться серед фамiльних релiквiй, що передаються з роду в рiд. Немає їх i в генетичному кодi. У цьому їх найбiльша привабливiсть... Не that will eat the kernel must crack the nut... Ну а щодо "п'ятiрки"... Кожному викладачевi, повiрте, у стократ приємнiше ставити вiдмiнну оцiнку, нiж малоперспективну "двiйку". Зробiть, як я казав, i побачите, що все почне змiнюватися. Але найголовнiше - змiнюватися почнете ви. Якщо затiєте цю захопливу гру з життям, вас уже нiщо й нiхто не зупинить. Напишiть сценарiй своєї долi, вашого бажаного майбутнього. Запевняю, вам це сподобається. А якщо людинi щось сподобається, вона i гори зверне, йдучи до своєї мрiї. Хоча нi. Гори чiпати не треба. Нехай собi стоять. Бо ще "катаклiзьм" накличемо. Та й "Грiнпiс" у спокої не залишить. А з ним краще не сваритися...
   Просторий i свiтлий директорський кабiнет iз сучасним величним iнтер'єром повнiстю вiдповiдав високому рангу хазяїна цих казенних бюрократичних хоромiв.
   - Благословен будь, муже вчений, - пiдвiвшись, радiсно привiтався професор Семенчук, що любив у спiлкуваннi "iз собi подiбними" вставляти вигадливi стародавнi слiвця. - Як бойовий настрiй? Дивився в розклад: стахановський рух вiдроджуєш?
   Богдан усмiхнувся вдалому дотепу шефа й вiдповiв:
   - Дрiбницi. Усього лиш збiг обставин... Бувало й гiрше. Особливо не переймаюся. Зате влiтку матиму всього два iспити. Тодi й вiдпочину. А потiм полякаю могутнiм торсом населення якогось не дуже дорогого пляжу.
   - Дай Боже... - Олег Анатолiйович на мить задумався. Але мiркував про лiтнiй вiдпочинок Лисицi чи щось зовсiм iнше, сказати важко. А читати думки Богдан не вмiв. Поки...
   Пiсля розмови про справи кафедральнi почув iнформацiю, що входить у 90 % причин "термiнового виклику до шефа".
   - Бачиш, вельмишановний Богдане Iвановичу, - почав Семенчук, i Лисиця зрозумiв, що одержить складне й вiдповiдальне "партiйне" завдання. Саме їх доручали пiсля "вельмишановний Богдане Iвановичу". Цiкаво, що цього разу? - Я у складi делегацiї наших коханих Мiнiстерства й Академiї наук термiново вилiтаю до Бразилiї. Де багато диких мавп. Є iдея допомогти нашiй тамтешнiй дiаспорi в органiзацiї кафедри українiстики в Унiверситетi Сан-Паулу. А це, як тобi вiдомо, - найпрестижнiший бразильський виш. I потужний науковий центр, до всього. Так що сам розумiєш - рiч серйозна. Державної ваги. А тут зовсiм недоречно хвилин з п'ятнадцять тому подзвонив давнiй мiй товариш (ще в армiї разом служили, потiм в унiверситетi, на рiзних, щоправда, факультетах, ну i так далi. Знаєш, як це буває).
   Богдан кивнув: звiсно! I продовжив уважно слухати.
   - Це зрозумiло, зрозумiло, - продовжив далi шеф. - Як в усiх. Отож. Почалися в нього якiсь там неприємностi. А вiн - дядько шанований. Серйозний. - Директор кинув на стiл свiжий номер "Економiчного дайджесту". З обкладинки, сяючи банальним людським щастям, глянув усмiхнений фейс типового представника радянської номенклатури. А нинi, швидше за все, - заправила серйозним i прибутковим бiзнесом. Упевненостi в собi й завтрашньому днi в цього бiзнес-бога вистачило б на цiлу групу студентiв-ледарiв, що приречено трясуться перед аудиторними дверима, за якими не одну вже годину триває засiдання профессорсько-викладацької iнквiзицiї. - Бiзнесмен великий, великий. Це зараз, як бачиш, справа хлiбна. Кандидат економiчних наук до того ж. Кандидатство останнiм часом стало модним серед багатих людей. Та ти, напевно, чув про нього: Никонов Андрiй Григорович, концерн "Нiка-Компанi". Алкогольна iмперiя. Ранiше в депутатах найвищих бував. Iм'я вiдоме. Але не це головне... Ось. - Олег Анатолiйович подивився на годинник i потягнувся до телефону. Набрав номер. Не чекаючи з'єднання, продовжив розмову:
   - Ти вибач, дружинi маякну, хай бритву в бесаги мої мандрiвнi покладе, а то доведеться там купувати... Алло, Нiно?.. Я, по-моєму, бритву забув взяти. Вона там, у нiшi, над баром. Приготував навiть, а покласти забув. Що? Уже все зробила? Дякую, золотко. Гаразд - скоро буду.
   Поклавши трубку, дiловито продовжив:
   - Лист вiн там якийсь одержав. З погрозами. Що та як там, я не знаю, але зачепило людину, видно, добряче. Мiцненько. Дзвонив: хвилюється, голос тремтить, хоч i цiлу службу охорони має. У мiлiцiю там, ще куди треба, вiн, звичайно, звернувся. Але ж ти знаєш наших людей, нашу систему. Навiть за великi грошi не часто поспiшають та ворушаться. Їм хоч мiльйон дай, а працюватимуть однаково - на двадцятку. Ментальнiсть "совкова" не витравлена... Не витравлена. А в тебе, знаю, серед наших правоохоронцiв багато знайомих є. То, може, пiдтрудиш ноги, навiдаєшся до друзiв-товаришiв, щоб гарненько над цим попотiли. Людинi треба допомогти. Допомогти.
   Раптом шеф ожив i вже енергiйнiше продовжив:
   - Та ти й сам у детективнiй шкурi недавно побував. Побував. Як рука? З ведмедем уже можеш армреслiнгом зайнятися... Ай, молодцi. Наробили галасу у Францiї. Читав. Читав. Як мсьє Робер? Пише, дзвонить?
   - Рiдко. Усе зайнятий. Як i я.
   - Як i ти... Там теж люди за роботою свiту бiлого не бачать... Ох-ох-ох: життя... Життя... Ну та добре. Ось вiзитка Андрiя Григоровича. На Солом'янцi у нього одна iз квартир. Десь у новобудовах. Прописаний вiн там. Так що давай, дерзай. Дерзай. З Божою допомогою... А я додому поїхав: Нiна борщу наварила з пампушками. Поласую своїм, домашнiм. Невiдомо, як там, у цiй їхнiй Бразилiї, з дикими мавпами й донами Педрами, годувати будуть. На все вiдрядження, на жаль, не наїмся, та все одно... Все одно. Тебе не запрошую: тобi службу служити потрiбно. Консультуй та екзаменуй.
   - У вiдрядження надовго? - поцiкавився, встаючи, Богдан.
   - На два тижнi. Ну... Бувай.
   Шеф першим простягнув досить мiцну руку, армреслiнг з якою ведмедевi, напевно б, не сподобався. Хоч професор Семенчук мав вiк круглого вiдмiнника: зовсiм недавно йому "стукнуло" п'ятдесят п'ять.
   Побажавши вдалої поїздки, рушив до себе.
   "Що ж, мабуть, доля сама веде мене до Солом'янського райуправлiння мiлiцiї, - мiркував дорогою. - Не знаю, чи допоможу я цьому мазунчиковi Долi, а з Тревом побачуся точно. А це не може не тiшити. Бо вже мiсяць минув, як бачилися востаннє. А замiсяць так i не подзвонив. Завантаженiсть як вiдмазка не приймається. Її завжди по саму зав'язку. Друзiв же товаришiв у людини не так i багато, щоб забувати про них. Та й мають вони здатнiсть навiчно йти за горизонт. I повертатися тiльки в снах i спогадах... Як би про це навчитися не забувати? Чи цю науку людинi осягнути все-таки не пiд силу?.."
   На пiвдорозi згадав, що на кафедрi не працює телефон. Тричi плюнувши через лiве плече, повернувся до приймальнi. Попросив дозволу. Знову червонiючи, Оля не заперечила.
   Набрав номер начальника Солом'янської мiлiцiї.
   - Кодаковський слухає, - офiцiйно пролунало в слухавцi пiсля довгого зумерного очiкування.
   - А шо йому лишається робити? - копiюючи "корiнних одеських мешканцiв", поцiкавився Богдан.
   - Не iнакше, як сам пан професор? Мабуть, на дощ... - жартiвливо почав у глибинах телефонних комунiкацiй зрадiлий Кодаковський. - Дзвiнок увiчливостi чи щось потрiбно?
   - Ти, Євгене Миколайовичу, випадково, в бабусi Ванги урокiв не брав? - вiдпарирував у тон друговi Богдан.
   - Якби вона пропрацювала з моє в нашiй мiлiцiї, стала б бiльш популярною, нiж змогла стати. Життя ментовське й не тому навчить... Що хотiв? - Зрозумiло. На тривалу бесiду полковник не налаштований.
   - Переговорити б, - змовницьки вимовив у прикриту рукою трубку Лисиця, переходячи практично на шепiт.
   - Не бачу перешкод. Крiм часу й простору, - бадьоро сказав офiцер, немов доповiдав мiнiстровi.
   - Тодi за пiвгодинки виїжджаю, - накреслив майбутнє Богдан.
   - Добре. Чекатиму.
   Лисиця подякував червонощокiй Олi й рушив до свого кабiнету. Закiнчити деякi справи. I збиратися на рандеву. З Кодаковським. Дiлове. Дружнє. Усього потрошку.

2

   На Повiтрофлотський проспект, 49, до Солом'янського РУВС, потрапив бiля п'ятої години. Надвечiр.
   Кабiнет начальника на другому поверсi. Простий смертний мiг потрапити туди тiльки повз чергову частину. Хазяїнував у нiй молодий лейтенант iнтелiгентської зовнiшностi. Це приємно вразило. Розвiяло мiф про недолугих служак цих самих внутрiшнiх органiв. Бо, якщо вiрити Фен-Шуй, "те, що всерединi, те й зовнi".
   - Я вас слухаю, - спокiйно мовив "iдеальний мiлiцiонер" (чомусь вiрилося, що вiн i всi статути знає на вiдмiнно, й стрiляє "тридцять з тридцяти", i стометрiвку з потрiбною швидкiстю пробiгає). Лисиця, розчулившись, ледве не подiлився з ним стурбованiстю зменшенням популяцiї ондатр. Але передумав i тривiально поцiкавився:
   - А Євген Миколайович не попереджав про мене? Моє прiзвище Лисиця.
   - Хвилиночку. - Лейтенант розгорнув зелений щоденник, уважно вивчив сторiнку з номером сьогоднi, але негативно похитав головою.
   Несподiванка вкрила хвилею образи. Та ще, як на лихо, i мобiльний залишився на роботi. Розпач у голос застрибнув сам собою:
   - Я ж з ним домовлявся... I що ж тепер робити?
   "Iдеальний мiлiцiонер" мусив очiкувано порадити - "сухарi сушити" (адже ця фраза мала до мiлiцiї безпосереднiй стосунок). Але вiдповiв, наче "вимуштруваний" секретар солiдної фiрми, знову приємно розчарувавши:
   - Зачекайте трохи, я з ним спробую зв'язатися.
   Подарувавши надiю, лейтенант-iнтелiгент став домагатися аудiєнцiї. Телефонної. Але швидко вiдбувається тiльки в казцi. Телефон песимiстично видавав довгi нуднi гудки. "Високої особи" в кабiнетi немає.
   - Добре, - твердо зрiвноважив ситуацiю Богдан. - Я зачекаю. Якщо, звичайно, Євген Миколайович нiкуди не поїхав.
   Коментар ображав. Але "iдеальний мiлiцiонер" на цей штурхан, що обов'язково зачепив би "мiлiцiонера неiдеального", не звернув жодної уваги. Тому Лисицинi слова тихо розбилися об мовчазну незламнiсть стiн, облагороджених дбайливою рукою районних спонсорiв-бiзнесменiв, нагадавши пляшку "Шампанського" пiсля контакту з обшивкою круїзного лайнера, щойно спущеного зi стапелiв. Сам же "iдеальний мiлiцiонер" починав викликати в Богдана серйознi пiдозри. Цей абсолютно не схожий на ранiше бачених правоохоронцiв. А може, вiн -кiборг-мiлiцiонер? Робомент якийсь? Результат творчих пошукiв мiлiцейських кулiбiних? I зараз проходить випробування?
   Вiдiгнавши думки чимдалi, узявся вивчати iнформацiйний стенд. Зупинився на рубрицi "Увага: розшук". Виявляється, у районi дiяв небезпечний рецидивiст. Долинський Олександр Петрович утiк з в'язницi i тепер нiс загрозу спокою громадян. "Треба ж, - подумав усмiхнувшись. - Звати, як нашого проректора з економiчних питань. Цiкаво як буває: живуть двоє людей з абсолютно однаковими "назвами", але абсолютно рiзними долями. Комп'ютерна версiя фото нагадувала скорiше голову якого-небудь пiтекантропа або в найкращому разi неандертальця. I несказанно потiшила б скорiше антрополога, нiж привернула увагу звичайного законослухняного громадянина. Хоча...
   Вiд дверей, що вели до двору, почувся шурхiт, потiм стукiт, пiсля чого обидвi стулки розчинили. Перед Лисицею постав утомлений сержант. "Дiдусь Макаров", очiкуючи смертоносної участi в захистi правопорядку, вiдтягував напоясну кобуру донизу. Наблизившись, сержант чи то суворо попросив, чи то м'яко наказав:
   - Попрошу залишити примiщення.
   Богдан пiдкорився. Та й якi варiанти? Зачинивши за собою вхiднi дверi, знову потрапив в обiйми морозного вечора. Але крiзь скло бачив, що вiдбувалося в холi. У супроводi ще двох озброєних автоматами сержантiв (у мiлiцiї сержанти, напевно, становлять добру половину особового складу: на кожних десять побачених мiлiцiонерiв п'ять (i нiтрохи не менше) - незмiнно вони) з наручниками за спиною з'явився натурник для шедеврiв комп'ютера-кримiналiста. Пан Долинський. Як незабутнiй Голохвастов - "собственною персоною". Не проректор, звичайно. Тепер, коли узрiв його наживо, заповажав комп'ютера. Натурник, здавалося, минувши кiлька щаблiв еволюцiї homo sapiens, перенiсся сюди з далекої Пiтекантропiї-Неандерталiї. А може, вiн просто про них не знав? Але це нiчого не змiнювало.
   Пiйманого повели на другий поверх.
   "Дотримуйтеся черги!" - ледь не крикнув услiд сумнiй процесiї. Гарантiї, що пан Долинский теж поспiшав у гостi до Кодаковського, не мав. Хоча цю зустрiч, судячи з пожовтiлого паперу оголошення, давно та з нетерпiнням чекали. "Органи" - так точно.
   Ледь чутно зайшов до будiвлi. Тим часом "iдеальний мiлiцiонер" старанно доводив, що з висновками про чудеса емвеесної спецтехнiчної науки Богдан поспiшив на кiлька сторiч. Лейтенант натхненно прочищав носа. Як звичайна людина. Програмуючи менторобота, навряд чи завантажили б йому "носодлубальну" програму.
   - Проходьте на другий поверх. 208-й кабiнет, - по-iваносусанiнськи повiдомило технiчне розчарування, миттєво перервавши "творчий" процес, - Євген Миколайович уже чекає.
   Подякувавши цьому симпатичному офiцеровi, почав крок за кроком повторювати шлях рецидивiста. Не в життi, зрозумiло. На сходах. Однак кожний крок виходив важким. I - неприємним. Здавалося, наче повiльно й обережно рухався по колiно в жахливiй болотнiй каламутi, що загрожувала будь-якої митi безвiсти поглинути. Невидимий, але вiдчутний шлейф негативної енергiї ще не встиг випаруватися пiсля конвою.

3

   Полковник Кодаковський незмiнно значився в старих приятелях Лисицi. Колись разом ламали зуби об науковий гранiт в однiй групi на юридичному. Але потiм (у Долi свої плани) розiйшлися в професiйних пристрастях. Однак приятельськi стосунки зберегли на довгi-довгi роки. Лисиця перевiвся на романо-германський, а Кодаковський, одержавши жадану "ксиву" юриста, пов'язав життя з мiлiцiєю, вiддавши їй кращi роки, здоров'я й кiлька мiльярдiв навiчно втрачених нервових клiтин. Утiм, щодо кращих рокiв можна було б посперечатися. Як стверджується в книзi "Друга молодiсть Аполлона", недавно прочитанiй Богданом, у чоловiкiв справжнє життя (а вiдповiдно - й цi самi "кращi роки") починається саме пiсля сорока. Кодаковському сорок два. Якщо вiрити книзi, полковник перебував саме на стартi "кращих рокiв". Але найправдивiше про це мiг розповiсти тiльки вiн сам. Хоча чистiсiнькою правдою могло б виявитися й те, що цю книжку написав саме чоловiк, саме за сорок, для заспокоєння душi. А також - iз таємною надiєю, що "краще, звичайно, попереду". Бо нiчого яскравого до сорока в його сiрому й безперспективному життi, всупереч численним сподiванням, так i не сталося.
   Зовнi полковник Кодаковський вiдповiдав своєму паспортному вiку. Нижче середнього зросту, широкоплечий i мiцний. Спорт у його життi займав далеко не останнє мiсце. На оперативнiй роботi iнакше не буває. Та й просто заняття "для себе" теж приносили задоволення, заради якого, на переконання пана полковника, ми й приходимо в цей свiт.
   Мiж собою пiдлеглi називали Євгена Миколайовича Де Тревiль, Тревiль або, найчастiше, просто Трев. Його невисокий зрiст i вмiння надiйно тримати численне мiлiцейське вiйсько в сильних руках повнiстю вiдповiдали безсмертному образу капiтана королiвських мушкетерiв. А одержав це "лiтературне" прiзвисько нинiшнiй полковник, будучи саме капiтаном. Коли тiльки-тiльки додав до трьох своїх "старлеївських" зiрочок четверту, капiтанську. I тодi друзi вирiшили розiграти. Зателефонували й запитали: "Це капiтан королiвських мушкетерiв мсьє Де Тревiль?" Насмiялися до гикавки. Але епопея з дзвiнками не припинилася. Вiдразу подзвонив полковник Iванченко - тодiшнiй начальник Солом'янськой мiлiцiї. "Капiтан королiвських мушкетерiв Де Тревiль", - бадьоро вiдрапортував радiсний "мсьє" Кодаковський. "Що це в тебе там за художня самодiяльнiсть? - заревiв, миттєво спалахнувши логiчним начальницьким гнiвом, розлючений полковник. - Га, Кодаковський? Театр одного актора? Божевiльного...". Пережив тодi Євген Миколайович, треба сказати, не найкращi митi. Але... З часом злiсть у начальника пройшла, а прiзвисько у Кодаковського лишилось. Хоч вiн i сам тепер - начальник тiєї ж районної мiлiцiї. I теж полковник.
   Нiчого образливого в цьому "iсторично сформованому" прiзвиську Кодаковський не бачив. Тому проти нього сильна особистiсть мiлiцейського чина не протестувала. Навпаки: у глибинi душi воно навiть подобалося. Це Богдан помiтив уже давно.
   Швидко знайшовши дверi з потрiбним номером i непримiтною, але красномовною табличкою, вiдтарабанив "Jingle bells" i зайшов. Трев сидiв за столом, що виблискував новизною, i швидко писав. Натхнення на фiзiономiї полковника не побачив. Мабуть, злякав його незвичайним стукотом.
   - Вибач, брате, вибач, - встаючи й розводячи руки для обiймiв, почав зрадiлий полковник, - зовсiм забув чергового попередити. Завантаженiсть мене, звичайно, не виправдовує. Повнiстю згоден. Я, знаєш, завiв з початку року найбiльший з можливих щоденникiв. А ляпи все одно трапляються. Пробач. Errare humanum est.
   - Hominis est errare, insipientis in errore perseverare, - дипломатично вiдповiв професор.
   - Так-так, пам'ятаю. Незабутня Римма Леопольдiвна й обов'язкова латина в її iнтерпретацiї, - розгорнув пожовтiлий альбом спогадiв Кодаковський.
   - Було... - Лисиця теж подумки злiтав у студентськi роки. - А щодо афоризму - так це, Євгенчику, точно й справедливо помiчено: природу з її непорушими законами не обдуриш.
   - Ти, як завжди, говориш мудро, пане професоре. - Кодаковський покивав, нiби пiдтверджуючи. - Проходь. Сiдай.
   Роздягнувся, повiсив одяг i сiв на гостьовий стiлець. Почав вiдтавати й розслаблятися. Хазяїн умостився на "законне" мiсце.
   - Досить тобi пiдлещуватися, - мовив Богдан. - Я вже зовсiм не гнiваюся.
   - А я й не пiдлещуюся. Просто констатую... А забув я ж чому? Тут хлопцi затримання проводили. Нарештi Долину, ну, Долинського, рецидивiста небезпечного, упакували. П'ять мiсяцiв ходили буквально слiдом, а вiн усе вислизав. I от сьогоднi браслетики на зап'ястках таки задзвенiли. - Трев радiв, немовби виграв у лотерею. I не обов'язково щось велике й дороге. Просто виграв. Та ось вiн рiзко пiдхопився й крадькома дiстався дверей. Майже беззвучно замкнув i так же нечутно повернувся.
   - Я ось про що подумав, - упритул нахилившись, прошепотiв вiн, - цю подiю треба вiдзначити. Плюс до всього - наша зустрiч. Знаю, що в справi зайшов, а все одно приємно.
   Богдан не протестував. Правда, пiдкинув, як йому здавалось, "конструктивну пропозицiю":
   - А може, у кафе яке гайнем?
   - Та ну! Ми тут по-своєму, по-домашньому, коньячок посмакуємо. Поговоримо. А там що? Музика гримить - перетинки трiщать. Сигаретний дим газову атаку проводить... Нi, в кабiнетi найкраще.
   Трев, як досвiдчений слiдопит з пампасiв, обережно пiдiйшов до сейфу й дiстав пляшку "Тиси".
   - Ось. Хлопцi з Ужгорода привезли. Прямо з заводу. Недавно приїжджали в академiю. Пiдвищення квалiфiкацiї у них. Так що "якiсть фiрма гарантує".
   Два фужери вигулькнули з-за довгого ряду швидкозшивачiв.
   - Новий мiнiстр, - кивком показав на схованку. - Зараз у нас iз цим суворо. При старому, правда, теж нелегко було. Але нiчого, протримаємося. Переживемо й цього. Не вперше.
   Богдан згадав про три бутерброди з ковбасою й сиром у портфелi, не з'їденi через робочу метушню. Зараз така "дiлова" забудькуватiсть до речi. Як давно забута й випадково знайдена сотня: знаходиш саме тодi, коли витрачена остання копiйка. Розумна Господня опiка.
   Бутерброди лягли на стiл надiйним фундаментом. Натхненний побаченим (пообiдати сьогоднi теж не пощастило), Трев умiло наповнив пузатi фужери, втомленi очiкуванням "високої мiсiї". Свiтло-коричнева рiдина весело заграла на давно не митих стiнках. Так починається звичайне людське свято.
   "Перша" пiшла добре. Особливо - для Богдана, який щойно втiк вiд кинджального морозу. Життя знову розцвiтало колишньою привабливiстю. Глянувши на полковника, зрозумiв, що той вiдчував таке ж.
   - Ну, добре, - спародiював вiдомого письменника-сатирика Трев. Вийшло досить непогано, хоч акторських талантiв i не мав, - а зараз слово надається начальниковi транспортного цеху... Що там у тебе?
   - Хвилиночку.
   З боку могло здатися, що Лисиця зрозумiв буквально. Знову "пiрнув" до портфеля. Та оскiльки їстiвного там нiчого не лишилося, на поверхню витяг дорогу вiзитку. Ловець перлин з'явитися без улову не мав права.
   - Що ти можеш сказати про пана Никонова Андрiя Григоровича? - "Ловець вiзиток" прочитав "назву" причини вiзиту.
   - А що ти можеш сказати про кросворди? - поцiкавився "на протиходi" Кодаковський.
   Лисиця не любив вiдповiдей "питанням на питання". Але друга вже не виправити. Тому напустив штучного менторства й мовив:
   - Кросворди, мiй маленький дерев'яний друже, не розпускаються на деревах, що ростуть на Полi Чудес у чарiвнiй Країнi Дурнiв. Вони виростають по сусiдству з нею - у Країнi Розумникiв. Кожний її мешканець знає, що англiйське слово cross-word буквально означає "перехрещенi слова", бо утворилося воно вiд cross ("хрест") i word ("слово"). Називають ним своєрiдну iнтелектуальну гру-завдання, суть якої - в уписуваннi (по вертикалi й горизонталi) у пронумерованi перехрещенi рядки, що складаються з порожнiх клiтин, певних слiв. Їх загадують словниковi дефiнiцiї, якi супроводжують цю гру.
   - Можеш, феномене, - грайливо здивувався Кодаковський i налив по другiй: перша пiшла добре.
   - А чому ти запитав про кросворди? - поцiкавився Богдан, беручи фужер.
   - А тому, що ти запитав про Андрiя Григоровича Никонова, - притискаючи на прiзвищi, вiдповiв Кодаковський. Цього разу вiн хоч i не запитав замiсть вiдповiдi, та ясностi все одно не внiс.
   - Я не зрозумiв, Треве, - не стримавшись i назвавши приятеля на прiзвисько, щиро завiвся Богдан, - ми що, починаємо в словесний пiнг-понг грати?
   - У настiльне водне поло, - вiдповiв обурено Кодаковський. - Не нервуй. Випий краще. Ну, за удачу. Будьмо! - Натхненно виливши фужер у мiлiцейське нутро, додав: - Ну, вибач, брате, буває. Вiк, напевно, бере своє. Забудь! Нiхто не досконалий. Та й у перспективi не свiтить...
   - То що там про Никонова? - повернув до свого запитання Богдан.
   Полковник не поспiшав. "Друга" методично робила "велику справу". Тепла в органiзмi тепер з надлишком. I Трев задоволено зробив перший крок до "топлесу", вiдправивши до шафи кiтель.
   - Там усе дуже непросто, - напiвшепотом сказав "остриптизений" полковник. Вiн чи боявся, що кабiнет прослуховують, чи вирiшив заощадити сили, щоб їх побiльше залишилося для "свята". - Там усе - повний абсурд... е-е-е, кросворд. Ну, не в тому сенсi, що ця справа - кросворд. Багато злочинiв ми справдi розгадуємо, як кросворди. Тут iнше... Давай ще по грамульцi. - Швидко налив. Мабуть, вирiшивши, що перерва мiж попередньою й наступною непристойно затяглася.
   - То що ж у цiй справi "iншого"? - жуючи бутерброда, запитав Богдан i подумав, що коньяку в непристосований до спиртного органiзм затекло вже чималенько.
   - Та, власне, й справи поки нiякої немає. - Ставши помiтно веселiшим, Трев, однак, не здавався "пiд шофе". - Ну, прийшов твiй Никонов iз заявою, нiбито йому погрожують. I принiс... принiс...
   Уже нiяк не конспiруючись, вiн рушив до заповiтного сейфа. Зараз нагадував актора, що почув довгоочiкувану команду "Стоп! Знято!" i позбавився обтяжливої маски чужого обличчя, чужого iменi й чужої долi. Вiдчинивши верхнi дверцята, витяг ще поки "худу" картонну папку, дiстав з неї лист А 4, що ранiше складали вчетверо, й простягнув Лисицi:
   - ... ось це.
   Богдан обережно й несмiливо взяв, обдивився очима бувалого опера, намагаючись iз першого погляду визначити, у чому ж там рiч.
   На аркушi чорнiли надрукованi на принтерi великими буквами всього два речення: "Я ТЕБЕ ЗНИЩУ" (вище) i "СПРОБУЙ РОЗГАДАТИ ЦЕЙ КРОСВОРД СМЕРТI". Ще нижче справдi накреслено кросворд.
   - Поштою надiслали, у звичайному конвертi, - почав коментувати Трев i дiстав з папки ще й конверт. Адреса одержувача теж надрукована принтером. - Учора твiй Андрiй Григорович iз цим усiм i заявився. Блiдий такий, переляканий, немов щойно втратив усi незлiченнi багатства. Або опинився за крок вiд могили. Принаймнi, привид iнфаркту в кабiнет увiйшов за ним слiдом. Моторошне видовище.
   Богдан вiдiрвався вiд "послання" й поцiкавився:
   - На розiграш не схоже?
   Трев скорчив гримасу сумнiву й знову вiдповiв питанням на питання:
   - А хто ж його знає? Знаскоку так нiчого певного й не скажеш. Розробку тiльки почали. Але якби це був розiграш, то чого так лякатися? А то сам не свiй... Найбiльше, звичайно, пiдходить версiя про конкурентську тяганину. Та й фраза "я тебе знищу" теж начебто туди хилить.
   - Пiдтримую, - зважено погодився Богдан. - Коли мова заходить про бiзнес-фiгури такого калiбру, у дев'яти з десяти випадкiв мотиви ростуть з професiйної сфери. Але й один випадок, що лишається, з рахункiв скидати нiяк не можна. Все може бути... А що про Никонова вiдомо взагалi?
   Трев дiстав iз тiєї ж "худої" папки аналiтичну довiдку й, переглядаючи, почав коментувати:
   - Ну що, звичайна бiографiя комсомольського працiвника з народу. Народився в Запорiзькiй областi, у селянськiй родинi. Пiсля школи працював у рiдному колгоспi. Потiм армiя, Запорiзький унiверситет, iсторичний факультет, робота в комiтетi комсомолу альма-матер, потiм запорiзький Ленiнський райком, мiськком i ЦК республiки. Кар'єра, як бачиш, розвивалася стрiмко. Потiм розвал Союзу й перетворення колишнiх завзятих поборникiв соцiалiзму й суспiльної власностi на стiйких прихильникiв капiталiзму й власностi приватної. Вивчивши Марксiв "Капiтал", вели семимильними кроками радянське суспiльство до комунiзму. Але потiм залишили всiх на пiвдорозi, а самi перестрибнули до капiталiзму. Рiзко. Прихопивши, щоправда, iз собою не товстезну книгу бородатого основоположника, а великий реальний капiтал, створений мiльйонами мозолястих копiйок. Ось такi казковi перетворення. Метаморфози, так, здається, по-вашому, по-вченому? Новi герої нових казок.
   - Сильний вовчисько, - закивав Лисиця. - I, швидше за все, хитрий. Цей зубами вчепиться, але свого не вiдпустить.
   - Закономiрнiсть, друже, закономiрнiсть. По-iншому такого Никонова нiколи б не було. Або ти виєш i рвеш направо й налiво, як i решта хижакiв, або вони не приймають тебе до зграї. I ти - за бортом, жалюгiдний шакал... Отож... Тринадцять рокiв тому Никонов створює "Нiку-Компанi", що займається виробництвом алкогольних напоїв. Справи йдуть до неможливого успiшно. I, отже, можна смiливо пити-попивати, їсти-поїдати та добра наживати. Тобто - збiльшувати й розширювати створений бiзнес-рай. Але тут, бачте, трапилося непередбачуване. Хтось, використовуючи дуже вже оригiнальний спосiб, пообiцяв знищити колишнього аж до кiсток товариша, а тепер ще глибше (чи глибше вже нiкуди?) пана Никонова А. Г.
   - I зваж: ця, на перший погляд, чиясь, можливо, невинна витiвка так сильно налякала нашого комерцiйного генiя. Здавалося б - з його можливостями вiзьми та й споруди бронехороми, оточи бронеохоронцями, їздь у бронеавтомобiлях i не заморочуйся на жоднi погрози. Хоча, звичайно, в такому життi веселого мало. Але воно краще, нiж узагалi нiякого. Як кажуть, краще один раз побути боягузом, нiж усе життя мертвим.
   - Ну, нам з боку легко шукати виходу. А ти вiзьми та й опинися на його мiсцi. Може, за мiсяць, або й менше, такого життя серед постiйного страху або з глузду з'їдеш, або все-таки захочеш "усе життя бути мертвим". Невiдомо ще, що краще. I мiльйони (або вже, швидше за все, мiльярди) набриднуть.
   - Так вiн, наш "кроссвордист", саме цього й домагається! - радiсно вигукнув Богдан, немов знайшов ключ до загадки, що ятрила Никонова й Трева. - Тут, як бачиш, все просто. Як там по-вашому, по-юридичному? Cui bono? Cui prodest? Менi здається, хтось хоче (програма мiнiмум) пограти на нервах грошовитого дядечка, ну а програма максимум, - напевно, як сказано в "кроссводному посланнi", усе-таки його знищити. Причому - розтягти цей процес, посмакувати. Адже у цього кроссвордика не одна графа, а цiлих вiсiм. Це що: вiсiм чиїхось смертей чи одна, - Никонова, - але тiльки у восьми iпостасях?
   Лисиця бачив, що приятеля ця бесiда "пальцем у небо" трохи стомила. I полковник радiсно запропонував:
   - А знаєш що, Богдане? Замкну я тебе до ранку та й видам з НЗ нову пачку паперу. От ти до ранку ро?мана i втнеш... - Вiд слiв Кодаковського тягло погано прихованим сарказмом. - Зараз у нас ще мало фактiв. Практично - нуль. А щоб їх знаходити й вивчати, потрiбен час. Тому пропоную: "на коня" i - додому. Обiцяв дружинi прийти ранiше. Це вона (як i я) заслужили: Долина париться в камерi. Так що за сьогоднi смiливо ставлю собi величезний плюс. Ну а вже завтра зранку займемося твоїм другом Никоновим. Слово офiцера. Так що розгадаємо ми цей бiсiвський кросворд. Розгадаємо. Клянуся своїми майбутнiми генеральським лампасами... Чи пенсiєю? Нi, все-таки лампасами. Пенсiя дорожча.
   - Згоден, - пiддався Богдан логiцi Кодаковського.
   Трев упевнено потягнувся до пляшки: "конi" з нетерпiнням чекали.

4

   Ранком наступного дня прокинувся переляканий. Коли розплющив очi, подумав, що проспав роботу. Чи просто наснилося? На годиннику з жахом побачив дванадцяту. Iспити й консультацiї стабiльно починалися о дев'ятiй. Щоб не запiзнитися, завжди виставляв мобiльний. I той надiйно будив о 7.00. Але сьогоднi все не так. Учора "Nokia" лишилася на роботi. Тому й прокинувся так пiзно.
   Переляканий професор схопився з постелi й прожогом кинувся до портфеля. Нервово вiдшукав потрiбну сторiнку щоденника. За мить вiдчув, як заспокоєнiсть розлилася вченим єством: БЛАЖЕНСТВО! Сьогоднi ВИХIДНИЙ?! Ура! Хай живе ЛЕДАРЮВАННЯ!
   Снiданок складався з яєчнi з шинкою та обов'язкового чаю. Улюбленого зеленого "Greenfieldа". Доводиться багато працювати головою. У цьому зелений чай допомагав.
   Трапеза тривала недовго. За чверть години, заспокоєний, розпочав працю на благо рiдного людства. На сторiнцi щоденника самотньо притихло слово "роман", виведене великими лiтерами. Iмпозантна зовнiшнiсть професора штовхала до думки про "амур". Проте все не зовсiм так. "Амур", звiсно, заплановано, але з... лiтературою. Пiсля приїзду з Парижа гострозубою мишею зашкребла божевiльна iдея описати французькi пригоди. Простiше кажучи, намазюкати роман. Будь-що нове починати, звичайно, важко. I страшно. I хоч опублiковано вже бiльше десятка книг, це не рятувало. Бо хотiв написати художню, "за" або "проти" якої голосує рiднесенький гаманець читача, а не мiнiстерство чи маститий рецензент. Ну а неуспiшним автором бути не збирався. Тому й виношував цю iдею-фiкс обережно. I от сьогоднi - омрiяний день.
   Творити вiдразу "електронно" поки не навчився. Тому дiстав дисертацiйнi чернетки, щоби писати на "чистому" боцi. Ручок у професорському домi вистачало. З Богом!
   Зосереджено вивiв назву. "Паризька казка". Її придумав давно. Як робочу. А далi - побачимо.
   Тепер - псевдонiм. Справжнє iм'я вирiшив не використовувати. Перестраховувався. Раптом роман не вийде настiльки успiшним, як того хотiлося, бренд "Богдан Лисиця" аж нiяк не постраждає... Тодi розпочнемо. Скажiмо, Фокс. Дуглас Фокс. Джозеф Фокс. Джастiн Фокс... Красиво. Та й iсторично виправдано: багато авторiв детективiв з неангломовних країн обирали що-небудь англiйське. "Detectiv story" найчастiше асоцiюється з англомовними країнами. Як варiант, "Фокса" можна лишити, хоча звучить дещо банальненько... "Богдан Борщагiвский"? Якось буденно... "Богдан Богданенко"? Пiарно, але попсово. А якщо Богдан Лисицький? Футболiст Лисицький є, а письменника нiби немає. А якщо немає, може, нехай буде? Непогано. Записуємо. Тепер - приблизний план.
   Упоравшись i з цим, новоспечений письменник узявся до першого роздiлу. На новому аркушi вивiв цифру "1" i обвiв квадратиком. Що ж, тепер до тексту. Тут завжди важливий початок... Гм-м... А якщо спробувати так: "Лiтак авiакомпанiї МАУ упевнено сiв у Руассi-Шарль-де-Голль. Париж став значно ближчим. I тепер мiж ним i мною залишалось якихось кiлькадесят маленьких кiлометрiв...". Нiби непогано...
   Ударом нижче пояса пролунав телефонний дзвiнок. Недоречно (як завжди недоречний кожен теракт) горланив домашнiй.
   - Алло, - випустив коротку автоматну чергу iз кiлькох звукiв по "телефонному терористу". I зробив це з особливою жорстокiстю. "Стрiляв" без попередження. Вiдразу - "на ураження". З терористами, хай навiть i телефонними, iнакше не можна.
   - Палкий привiт любителю вiдгадувати кросворди, - упiзнав голос Кодаковського.
   - I зовсiм я нiякий не любитель, - замiсть вiтання заперечив Богдан. Кросворди в його життi справдi не iснували.
   - Невже професiонал? - награно здивувався Трев, що розкидав через трубку нiчим i нiким не зiпсований добрий гумор. Поки не зiпсований.
   - I тим бiльше - не професiонал, - твердiше заговорив Богдан, не подiляючи полковникiв мажор.
   - Доведеться стати, - мугикнув приставучий Трев. - Якщо не дуже зайнятий, чухрай до мене.
   - А що сталося? - поцiкавився Лисиця, не бажаючи вiдриватись вiд писанини.
   - Нiчого особливого. Приїжджай закохуватися в кросворди. - Незворушний Трев розлучатися з добрим гумором явно не збирався.
   - Знаєш, Євгенчику, жартувати нiколи. А якщо хочеш похмелитися, то я тобi не партнер. - У голосi Богдана додалось категоричностi.
   - Менi теж. А щодо того, то я - уже, - зашепотiв середньовiчний змовник.
   - Що нiколи - не схоже, - усе так же холодно мовив Богдан.
   - Гаразд. Не ображайся, - почав вiдступати Трев. - Тут у мене в кабiнетi Андрiй Григорович Никонов. У нього є дещо цiкаве. Так що стартуй: десять хвилин на макiяж i двадцять на дорогу.
   - Помнож усе на два й додай шiстнадцять, - запропонував Лисиця "альтернативний" варiант.
   - Зачекай. Десь був калькулятор. Бо такi розрахунки не для мiлiцейської голови... - Трев продовжував жартувати, заражаючи цим i Лисицю. - Це багато, Богдане... Добре, за сорок хвилин радий буду бачити.
   - Чергового не забудь попередити, щоб не було, як учора.
   - Обов'язково... Тобто - не буде. Гаразд, рушай з низького старту. В темпi. Чекаю.
   "Так. Машину брати не хочеться... Та й снiгом уся закидана. Поки вiдкопаєш, поки прогрiєш, запiзнишся однозначно, - почав накидати план. - На 438-iй маршрутцi й зручнiше, i швидше".
   Творчiсть знову вiдкладалась до кращих часiв (хоча, куди вже краще?). Розчаровано плямкнувши, почав швидко збиратися. Так, поголитися. Процес рятування розумно-вродливого фейса (жарт) вiд густої набридливої щетини вiдверто не любив. Сама думка про подразнення на шиї вже зводила захисний вал страху, упоратися з яким пiд силу тiльки непереможному "треба!". Одягтися. Тут усе навпаки. Прикрашання тiла симпатичним "шматтям" виносило одразу на сьоме небо. Бо краса, помножена на красу, давала в результатi саму досконалiсть (знову жарт).
   I вже пiсля всього цього - вперед!
   Маршрутку чекав недовго (пощастило). До зупинки причалив тезко - чудо корейської автомобiлебудiвної думки жовтого кольору. Зiбране в Українi. Такий дивний збiг iменi людини й назви автобуса Лисицi подобався не дуже. I хоча iсторiї про вибiр саме цього слова не знав, гадав, що залiзяку можна наректи й вишуканiше.
   Мабуть, вiдчуваючи ворожiсть до назви й до себе з боку цього напарфумленого чепуруна, автобус єхидно засичав - дверима, - але Богдана таки впустив (прибуток - понад усе!).
   Маршрутка напiвпорожня (якщо повною вважати завантажену пiд саму стелю, де пасажири заздрять оселедцям у бочцi). Але Вищi Сили пiшли далi: салон мав кiлька вiльних мiсць. Узагалi, в транспортi Богдан нiколи не сiдав. Залишав цей привiлей для iнших. Та сьогоднi вирiшив скористатись i сам. Опинився поруч iз чоловiком рокiв пiсля шiстдесяти, що тримав перед собою невелику газету. Зрозумiло. Випадковий сусiда зосереджено розгадує кросворд. Це заняття поглинуло його цiлком. Богдановi навiть здалося, що той перебував у iншому, паралельному, свiтi, створеному вiдразу на очах у всiх "з матерiалу замовника", де почувався затишно й комфортно i де мав статус беззастережного володаря. Можливо, людське щастя саме таке? I ми, ненадовго потрапляючи сюди, пiдживившись його енергiєю, забуваємо про все, тому що все перестає для нас iснувати через нашу енергетичну наповненiсть, i на мить прирiвнюємося до богiв, бо цей стан має однозначно божественне походження. Але трапляється так нечасто. Жорстока реальнiсть пильно стежить, щоб життя медом не здавалось.
   Кинув оком на кросворд. Багато клiтин заповненi. Причому правильно: "кадриль" ("танець, що виконується чотирма парами"), "екстрадицiя" ("видача iноземнiй державi особи, що нарушила закони цiєї держави"), "кордебалет" ("частина балетної трупи, що виконує масовi й груповi танцi"), "маестро" ("почесна назва видатних дiячiв у рiзних областях мистецтва"). Багато серед решти слiв iз загадок теж перетворилися на вiдгадки. Однак деяким графам пощастило менше. Богдан непомiтно теж перестрибнув до паралельного свiту, утупившись в газету. За кiлька хвилин уже мiг уписати майже всi вiдповiдi. ("У християнськiй релiгiї - назва iдола, що персонiфiкував користолюбство, спрагу наживи, ненаситнiсть" - "мамона"; "у деяких країнах Захiдної Європи в часи середньовiччя мандрiвнi актори, спiваки-розповiдачi - автори й виконавцi сатиричних, переважно антиклерикальних пiсень i спектаклiв" - "ваганти"; "картонна рамка для портрета, гравюри або спецiальний шматок картону для наклеювання їх" - "паспарту"; "стала думка про кого-небудь" - "реноме"; "музично-хореографiчна композицiя з декiлькох танцiв, об'єднаних однiєю темою" - "сюїта"; "пiанiст, що грав на танцювальних вечорах, iлюстрував музикою нiмi кiнофiльми" - "тапер"...).
   Богдан так захопився, що не помiтив, як майже налiг на сусiда. Той вiдмiряв нахабi красномовного обурення й вiдсунувся, повернувшись до вiкна. Вiд незграбностi стало нiяково. I фейс запалав. Сiвши рiвно, став дивитися вперед, крiзь лобове скло свого "тезка" розглядаючи сiру стрiчку дороги, яку впевнено ковтав автобус. Вона веде до iншого кросворда. Значно складнiшого. Можливо, пов'язаного iз загрозами для життя кiлькох людей. I розгадування навряд чи буде простим.
   Бiля кабiнету Кодаковського з'явився, усього лише на шiсть хвилин перебравши "лiмiт". Пiд знайомими дверима знiчев'я спалювали життя три спортивнi молодики у чорних костюмах дорогого крою. Двоє з них (вищi й молодшi) умить перетворилися на живу перешкоду, затуливши дверi. Такий мур не проб'єш нiчим. Лисиця ображено не зрозумiв. Хто може не пускати його до Трева?!! До того ж той на нього чекає. Та й учорашнiй черговий (цiкаво, чому його не помiняли?) нi про що не запитав, а тiльки привiтався й продовжив писати.
   - Ви до кого? - поцiкавився нижчий i старший, але кремезнiший.
   "Начальник, мабуть", - подумав Богдан i вiдповiв:
   - До полковника Кодаковського... Я - Лисиця. Професор Богдан Лисиця. Ми домовлялися.
   - Хвилиночку, - вiдреагував "начальник" i зник за живою "стiною", а потiм - i за дверима. З'явившись за кiлька секунд, зробив знак i владним голосом наказав: "Пропустiть".
   Лисиця, не гаючись, пiрнув за дверi. Побачивши його, Трев кинув серйозний погляд на годинника, але про "перевищення лiмiту" не згадав. Професор усе-таки особа цивiльна. I точнiсть, порядок та дисциплiну розумiв саме так, як розумiють їх... цивiльнi особи.
   - Ну, от i добре, - мовив полковник з полегшенням. - Знайомся, - показав лiворуч на бундючного випещеного чоловiка, в якому Богдан вiдразу ж упiзнав самовдоволеного натурника для обкладинки "Економiчного дайджесту", - пан Никонов. Андрiй Григорович. Генеральний директор концерну "Нiка-Компанi".
   "Обличчя з обкладинки" подало руку.
   - Лисиця Богдан Iванович, професор, доктор фiлологiчних наук. Унiверситет Шевченка, - заповнив останнi графи в протоколi полковник.
   Рукостискання - перший крок до зближення. Коли руки з'єдналися, професор уловив стiйкий запах дорогих парфумiв, що сприймалося як закономiрнiсть.
   "Зараховано", - миттєво пронеслося в головi.
   - Роздягайся й сiдай, - звично закерував хазяїн.
   Повiсив одяг i, сiвши навпроти Никонова, вручив вiзитку.
   - Спасибi, - вiдреагував бiзнесмен i простягнув свою. Лисиця згадав, що вiд шефа вже одержав таку ж, але розкривати "таємницю" не став.
   - Пан професор нам допомагатиме як консультант з фiлологiчних питань, - прояснив Кодаковський.
   - Дуже доречно, - ожив i щиро зрадiв Никонов. - Чув про вас вiд Олега Анатолiйовича багато щирих слiв. Ви - розумний, iнiцiативний та досвiдчений науковець i педагог. До того ж недавно у Францiї розкрили гучний серiйний злочин, пов'язаний зi стародавнiм ритуалом, за яким там убили кiлькох людей. Цi новi вмiння, гадаю, нам теж стануть у пригодi.
   - Ти розкрив серiю вбивств?!! - Трев, напевно, здивувався б набагато менше, якби довiдався, що вiд завтра мiлiцiя в Українi лiквiдується. Чи, скажiмо, що його призначили мiнiстром внутрiшнiх справ США. Або (це ще бiльш неймовiрно), що його теща з'їжджає з їхньої трикiмнатної квартири назавжди. Причому - в невiдомому напрямку.
   - Не розкрив, а просто крутився бiля, - сконфужено уточнив ошелешений Богдан. - Насправдi всю роботу виконав лейтенант французької полiцiї Фаб'єн Люка. Ми ж iз моїм другом Антуаном швидше заважали, плутаючись пiд ногами й потрапляючи в безглуздi ситуацiї. - Насамперед згадав незаконне "проникнення" до номера Годлевського. Ну i - закономiрнi (хоч i короткi) "вiдвiдини" камери однiєї з полiцейських дiльниць.
   - Диму без вогню не буває, - нарештi розродився бiльш-менш осмисленою фразою Кодаковський. - Знаючи твою скромнiсть, ризикну припустити, що твоя частка - левова... Виявляється, ти в нас i швець, i жнець, i на дуду грець? Тiльки таланти вмiло приховуєш. А ми взяли та й розкусили. Ну, тепер тримайся: завантажимо пiд зав'язку.
   - Справдi, - радо пiдтримав Трева Никонов, - допоможiть нам, Богдане Iвановичу. Я знаю, що ви трохи в курсi моєї проблеми...
   - Загалом.
   - Гадаю, що нi в мене, нi в пана полковника вiд вас немає й не буде нiяких таємниць. Бiльше того, я забезпечу для вас режим найбiльшого сприяння. Про фiнансовий бiк можете навiть не думати. Де-де, а в цiй благодатнiй сферi я, слава Богу, як риба у водi. Тому - нiяких обмежень. Головне - результат. Я дуже хочу, щоб цей епiстолярiй якомога швидше закiнчився. Причому - вдало... Знайдiть цього "кросвордиста", i я вiдшукаю спосiб, як його заспокоїти...
   Богдан подумки провiв лiнiю мiж Никоновим та "спортивною трiйцею" бiля дверей, i зрозумiв, що слово бiзнесмена з дiлом розходилося рiдко...
   - Хвилиночку, - рiзко звiвся Кодаковський, загрозливо повис над столом i обiрвав монолог Никонова. - Вельмишановний Андрiю Григоровичу!!! Того (або тих), хто вам загрожує, ми, звичайно ж, пiймаємо. Але його подальшу долю буде вирiшувати тiльки суд. Повторюю: тiльки суд. I бiльше нiхто. Так що ви, пане Никонов, замашки чиказького "хрещеного татка" залиште при собi й не витягайте бiльше на свiтло Боже. У моїй присутностi, у всякому разi. Я, на хвилиночку, - юрист, старший офiцер мiлiцiї. 0Служу закону й захищаю його всiма дозволеними способами, подобається вам це чи нi! Ну а право, як вiдомо, це наука добра й справедливостi.
   "Ius est ars boni et aequi", - промайнуло в Богдановiй головi.
   Трев закiнчив коротку, але "змiстовну" промову так само рiзко, як i почав: зараз не до риторичних тонкощiв. Богдан, як, втiм, i Никонов, не очiкував такої реакцiї. Але сказане, безсумнiвно, додало полковниковi балiв. I Лисиця став ще бiльше поважати цього звичайного мiлiцейського служаку. Никонов же опинився явно не в своїй тарiлцi. Нехай навiть i в лiтаючiй, з усiм можливим комфортом. Простiр кабiнету опанувала неприємна пауза. Вона рiзко загальмувала рух бесiди, що так стрiмко набирала оберти. Потрiбно негайно прогнати. I тому Богдан почав першим.
   - Друзi, - якомога привiтнiше мовив вiн, - гадаю, Андрiй Григорович дозволить себе так називати?
   - Поза всяким сумнiвом, - сяйнув крiзь тверду сiрiсть важкого погляду бiзнесмен: - Вважатиму за високу честь.
   - Ну, от i добре, - пiдсумував Лисиця. - Перейдiмо до справи. Пора take the bull by the horns. "Брати бика за роги". Тим бiльше, що вона непроста. Заплутана. Й вимагає пильної уваги. Чи не так, пане полковнику? - Богдан уперше назвав Трева "паном полковником". Але "дипломатичний протокол" диктував свої вимоги. Їм потрiбно пiдкорятися. Полковник дихав, як казковий Горинич, полум'ям. Але, будучи природженим психологом, намагався не доводити розпечену атмосферу до температури плавлення. Розум виправдано перемагав емоцiї.
   - Саме так. - Трев розчепив зуби (боявся заскреготати) i зробив зусилля, щоб вiдповiсти якомога привiтнiше. (Богдан подумки похвалив.) Хоча вийшло й не зовсiм так, як хотiлося. Але це краще, нiж...
   - Ну, от i добре, - поставив крапку професор. - А тепер, Андрiю Григоровичу, розкажiть усе детально. З самiсiнького початку.
   Трев здивовано подивився на Богдана.
   "Чого це ти тут розкомандувався? - прочитав у поглядi Лисиця. - Керуєш, наче хазяїн. Задираєш носа, детектив... храньцузький!"
   I хоча, ймовiрно, полковник, думав не зовсiм так, але, що десь близько до того, Богдан не сумнiвався. I у вiдповiдь лише усмiхнувся.
   - Добре. - На обличчi Никонова заграло несмiливе хвилювання. - Позавчора серед моєї численної кореспонденцiї опинився дивний лист. Адресовано його як слiд, а от зворотна адреса - вигадана. Ми перевiрили. Такої вулицi у Києвi нема. А в конвертi - стандартний лист паперу. А 4. Євгене Миколайовичу, покажiть, щоб я не розповiдав на пальцях.
   Трев витяг з папки "перше" послання й вiддав Никонову. Той на мить зупинився на ньому очима, а потiм передав Лисицi.
   - Ось що там було.
   У Богданових руках опинився знайомий уже кросворд та аркушi з загрозливим "Я ТЕБЕ ЗНИЩУ" i пропозицiєю "СПРОБУЙ РОЗГАДАТИ ЦЕЙ КРОСВОРД СМЕРТI".
   - Так таки так, - протарабанив Богдан, - це явно не поздоровлення зi святом Валентина.
   Никонов з докором подивився на Лисицю, але нiчого не сказав.
   - А вороги у вас є? - намацував звичне для таких випадкiв Кодаковський.
   - Ну, не без цього, - почав обтiчно Никонов. - Точнiше сказати, є, звичайно, люди, що, м'яко кажучи, не симпатизують менi. Але ворогами я б їх не назвав. Так, дрiбнi недоброзичливцi. Заздрять, може, навiть, чорною заздрiстю, бажання всякi негарнi мають але, думаю, далi цього пiти не насмiляться. Та й час зараз уже не той. Не жахливi дев'яностi.
   - Я б не поспiшав з такими необачними висновками, - застерiг Никонова полковник. - Людська психiка - бездонно-безмежна. I - часто непередбачувана. Для вчених роботи ще ой як багато. Тому треба враховувати абсолютно все й усiх. Iнодi непомiтна людина, таке собi боже телятко, раптово перетворюється на кровожерливого монстра. Чорти пiдшукують для себе, як вiдомо, часто тихi болота. Так що бажано мати детальну iнформацiю.
   - Ви як професiонал, звичайно ж, мислите правильно, - вiдразу погодився Никонов, - але я справдi про своє оточення й партнерiв нiчого поганого сказати не можу. Милi приємнi люди. Пiдлеглi - чудовi виконавцi. Партнери - чеснi й надiйнi. Друзi та знайомi - вiрнi й доброзичливi. Навiть i припустити нема чого.
   Богдановi здалося, що остання фраза сказана нiби з жалем. Вiн мимоволi кинув оком на бiзнесмена, пiсля чого узявся викладати своє:
   - I, незважаючи на це, хтось збирається вас знищити, якщо вiрити присланiй обiцянцi. До того ж вiн не ховається, не вичiкує зручного випадку, а навпаки - смiливо й вiдкрито заявляє про це. Чи, може, це й справдi всього лише розiграш? Хоча на безневинну витiвку вiн щось не дуже тягне. Якби хотiли просто пожартувати, думаю, зробили б це м'якiше. Як ви гадаєте, Андрiю Григоровичу? - пильно подивився на Никонова.
   - Згоден, - мовив той. - Коли тобi обiцяють "я тебе знищу", про жарти й розiграшi зовсiм не думаєш. Вiдразу починаєш турбуватися про безпеку родини, свою, бiзнесу... Я з вашого дозволу запалю.
   Хвилювання Никонова саме вийшло з "пiдпiлля". Дiстав сигару, i за кiлька секунд її аромат уже стрiмко розносився усiм простором кабiнету.
   Зробивши чергову затяжку, продовжив:
   - Хоча, знаєте... Коли тобi погрожують саме так, десь глибоко в душi, не знаходячи нi причин, нi реальних свiдчень погрози, починаєш потоху забувати про неї. Таке вiдбулося й iз мною. До сьогоднi. I от - знову...
   Цього разу Трев не став чекати. Одразу ж витяг з папки ще одного листа. Конверт як двi краплi води схожий на отриманого позавчора.
   - Листи вiдправленi з рiзних мiсць: перший - зi 154-го вiддiлення, другий - зi 108-го, - подаючи Лисицi розiрваний конверт, чiтко вiдрапортував Трев. - Зворотна адреса та ж сама. Наш "любитель кросвордiв" "працює" з розумним розрахунком. Серйозний чювак.
   Лисиця взяв послання. Конверт не цiкавив, а от те, що в ньому... Акуратно розгорнув листа й почав читати: "Отже, панове присяжнi засiдателi, ми починаємо нашу цiкаву гру. Вона не складна. Треба лише розгадати наш кросворд. До кожної графи приходитиме вiрш, - така своєрiдна кенотафiя, - образна вказiвка на певну людину з вашого, шановний пане Никонов, оточення. Якщо ви не вгадуєте, хто це, така людина зникає безвiсти найближчим часом. Таким чином, життя й долi кiлькох людей опиняться цiлковито у ваших руках. Уже вiдчуваєте себе богом? Вершителем людських доль? Чи це вiдчуття для вас не нове? Отож... Що ж, пробуйте. Може, пощастить. Ну, а ми стартуємо. Номер один по вертикалi - перший претендент на зникнення. Або - порятунок. Усе залежить вiд вас. Отже - увага:
  
   Розплата все ж махне крилом,
   Хоч ти завжди йшов напролом.
   I ось прийшов. I iншим став,
   Бо доля цмокнула в вуста.
  
   I вже забув крiзь рокiв дим,
   Як був ти зовсiм молодим...
   Та в водах Лети, як не жаль,
   Не тоне пам'ятi скрижаль.
  
   А там записано: в людей
   Ти вирвав серце iз грудей,
   I розтоптав, мов первоцвiт,
   Навiки зав'язавши свiт...
  
   ...Та Око бачило з небес,
   У кому бiс прудкий воскрес...
  
   Думайте. Шукайте. Може, зумiєте мене випередити. Хоча... Бажаю успiху. Р. S. За все доводиться платити".
   - Ого. Що далi в лiс... - Лисиця подивився на присутнiх. - Виявляється, наш вельмишановний кросвордист - ще й непоганий вiршомаз. Безмежно талановита особистiсть.
   - Еге ж, - зi злiстю пiдхопив Кодаковський, - це тобi не Долина, пересiчний душогуб. Цей - майстер з багатою уявою. Художньою. Тут доведеться працювати самою головою.
   - Одна голова добре, а декiлька - краще, - миттєво скаламбурив Богдан.
   - Це точно, - погодився Кодаковський, якого Лисиця вмiло "пiдловив на словi".
   Никонова мало цiкавили цi необов'язковi просторiкування. I вiн нетерпляче запитав:
   - То що ви можете сказати? - уп'явся очима в Богдана. Тому захотiлося зникнути. Приємного той погляд не мав нiчого.
   - Вас поки не вб'ють, - кинув холодно. - Першою жертвою обрано якогось чоловiка з вашого оточення. Успiшного. Але червивого. Щось там у нього в молодостi... Комусь добряче насолив. Зруйнував життя. Так я розумiю фразу вирвав серце iз грудей. Серце - головний орган. Символiзує життя. Посилює її вислiв зав'язати свiт, що означає "робити кого-небудь нещасним, позбавляти радостi". Але за всiм i всiма стежить невсипуще "небесне Око", яке безпомилково бачить, у кому знову воскресає прудкий бiс - символ зла. I справедливої вiдплати не уникнути. Хоча цей Хтось думає, що пiймав Бога за бороду. Однак смерть, або, якщо хочете, розплата, до нього повiльно й незримо, але завзято й невiдступно пiдбирається. Усе ближче й ближче. Повторюся: вiн з вашого оточення, але це не ви. Гадаю, вас залишать на десерт. Iнакше кросворд мав би менше граф. А може, вас i вбивати не збираються? - Богдан на мить замислився. Та одразу ж продовжив: - Може, мета всього цього - банальне руйнування вашого життя? Цiєю хитромудрою грою. Хоча - таке руйнування - це i є знищення. Навряд чи ви переживете руїни свого звичного життя.
   Никонов, як i Трев, зрозумiв цю вбивчу логiку. Лисицi ситуацiя нагадала дикий експеримент, коли в центр стола, щiльно оточеного людьми, поклали гранату, попередньо висмикнувши чеку.
   - Ну й що ж тепер робити? - Голос Никонова складався з розчарування, образи i страху. - Як iз цим усiм жити далi?! Як?!!
   Йому вiдповiв Кодаковський (змушував статус):
   - Збiльшiть свою охорону, охорону родини i всi кроки спiввiдносьте з ситуацiєю. I, звичайно ж, постiйно тримайте мене в курсi.
   - А може, вам виїхати куди-небудь? - запропонував Богдан. Гадав, що iдея кишить генiальною простотою. - На якийсь час. Поки все не затихне, не вляжеться? - У голосi зазвучала рятiвна надiя.
   - Не бачу сенсу, - категорично мовив Трев. - Раз механiзм запущений, вiн спрацює навiть на Марсi. Зупинити його можна лише тодi, коли нейтралiзувати натхненника цього вертепу. Ну i виконавця, звичайно. Чи скiльки їх там. Правда, вони можуть бути в однiй особi. Але це - поки нашi здогади. Файнi приповiдки. Можливо, нiчого не вартi. Адже чогось реального в нас немає. А з цими папiрцями в руках можна лише невимушено пофантазувати...
   - Вам легко говорити... "Пофантазувати". - Никонов починав закипати й активно виробляти лють. Продуктивнiсть швидко зростала. - А менi що робити? Як жити, вiдчуваючи спиною чийсь погляд через окуляр оптичного прицiлу? Вiд такого життя якщо не куля, то iнфаркт де-небудь наздожене точно... Фантасти бiсовi!.. Тодi пишiть книжки, а не займайтеся розслiдуваннями. Може, це у вас виходитиме краще! - Продуктивнiсть доведена до максимальних обсягiв. Лють пора вiдвантажувати й складати штабелями.
   - Ну, не треба так нервувати, Андрiю Григоровичу, - розпочав сеанс психотерапiї Богдан. - Адже ще немає нiчого такого, що могло б указувати на реальну загрозу для вас. Може, цi послання - всього лиш чиєсь намагання розладнати роботу вашої компанiї. Не бiльше. Спосiб, погодьтеся, максимально дешевий, але доволi результативний. Якiсь паперовi погрози, дурний вiршик i простенький малюнок, а ви вже нi про що iнше, напевно, й не думаєте. Метушитеся. Нервуєте. Цього, швидше за все, i хоче наш невiдомий "доброзичливець".
   Почуте розлюченого бiзнесмена трохи заспокоїло. Агресивнiсть послабла. Справдi, усе могло бути саме так, як сказав цей професор. Навiть дуже могло. Життя потроху ставало звичним. Налагодженим. Приємним. Хiба мало ще на свiтi всiляких недоумкiв? Звихнених на всю голову?
   - Може, й так, - погодився Никонов, проте залишки сумнiву з обличчя зникати не поспiшали. - Але я хочу мати певнiсть, що робота в цьому напрямку продовжуватиметься. Чуєте? Наполягаю. Позбавте мене вiд усього цього. Воно для мене - як чиряк на вiдомому мiсцi: нi ходити, нi сидiти, нi лежати.
   - Обiцяю, - завiрив Кодаковський.
   - От i добре, - сказав, пiдводячись, Никонов. - Залишаю вас, сподiваючись на краще. I дякую за насолоду спiлкуватися з розумними людьми.
   - Про новi факти, навiть найменшi, вiдразу ж iнформуйте, - порадив полковник. - Вiд цього залежить успiх.
   - I мене теж, - усмiхнувся Лисиця. Кодаковський розстрiляв його дуплетом з очей. Без попередження. З порушенням статуту.
   - Обов'язково, - пообiцяв бiзнесмен. - Урештi, у цьому зацiкавлений насамперед я.
   Прощаючись, Никонов довго i з якимсь особливим значенням тис руки Лисицi й Треву, начебто хотiв уживити в мозок кожного своє найбiльше бажання. Та чи досяг цього - залишалося тiльки здогадуватись.
   Вiдхiд Никонова принiс давно очiкуваний розслабон.
   - Добре ти його, - похвалив Богдана Трев за чудесне заспокоєння розлюченого бiзнес-вепра.
   - Та й ти його непогано, - парирував Лисиця.
   - Загалом, ми його вiдмiнно, - пiдморгнув Кодаковський i взяв слухавку. - Стоп, ледве не забув: а що таке "кенотафiя"?
   - "Кенотафiя", Євгенчику, - це надгробний напис для того, чиє тiло не було знайдене.
   - Зрозумiло. Виходить, нам натякають, що коли ми не встигаємо визначити, хто та людина, про яку йде мова у вiршi, цiй, як її, кенотафiї, тiла не знайдуть?
   - Приблизно так.
   - От сволота, - проштрикнув простiр Трев i почав набирати номер. - Ну, нiчого, ми ще подивимося. Буде вiн у мене сьорбати баланду, вiршомаз... Мою машину - на виїзд, - увiгнав у трубку. Потiм запропонував:
   - Якщо ти додому, можу пiдкинути до "швидкiсного".
   - Iншого я вiд тебе й не чекав, - патетично пожартував Богдан. - А с цих послань непогано б зробити копiї. Для мене.
   - Тiльки це - конфiденцiйно, - напiвшепотом вимовив полковник.
   - Не вчiть старого ескiмоса робить ярангу iз замету, - пожартував Лисиця.
   - Не буду, - усмiхнувся Кодаковський. - Зараз вiдксерять. Поки одягнемося, все буде готове.
   Знову взяв трубку.
   - Романченко, зайди, - повелiв невидимому джиновi в "магiчний" телефон.
   За пiвхвилини у дверi постукали - i в кабiнетi з'явився молодий старший лейтенант. Одержавши завдання, швидко вийшов.
   Богдан iз Тревом одяглися й вислизнули в коридор. Назустрiч уже крокував старлей iз результатами виконаного доручення.

5

   Додому зайшов майже за годину. Сьогоднi це, як, втiм, i будь-якого iншого разу, тiшило. Рiдна, освоєна, комфортна територiя. Завжди ставився до свого житла, наче архаїчна людина. Голос далеких пращурiв гучно сурмив у Лисицi, приставивши до вуст величезний мисливський рiг вигадливої форми. Тому й вертався додому з непереборним бажанням опинитися там. Але порозкошувати так i не пощастило: подзвонив Никонов. Запропонував зустрiтися "без краваток". У "неформальнiй" атмосферi. Богдан погодився. Бiзнесмен пообiцяв прислати машину.
   На вулицю Шота Руставелi, 16, до ресторану "Декаданс Хауз", приїхав за п'ятнадцять дев'ята. Мав у запасi ще кiлька хвилин. Усю дорогу водiй "Тойота-Камрi" мовчав i, не перемикаючи, слухав "Радiо-Шансон". Зате доставив "швидко i якiсно". З належним високому професорському званню комфортом.
   На другий поверх вели килимовi сходи. М'яке покриття приглушувало кроки й робило пересування невпевненим, майже невагомим. Нагорi здав верхнiй одяг до гардероба, ретельно, як старанний лiкар перед операцiєю, вимив руки й рушив до зали. Весь її затишний простiр залило м'яке заколисливе свiтло, обов'язковим камертоном налаштовуючи на приємний вiдпочинок. На невеликiй естрадi соковитим джазовим голосом безсловесно iмпровiзувала пiд живу музику спiвачка "в тiлi". Явно бальзакiвського вiку. Її професiйнi пасажi гармонiйно доповнювали релаксову атмосферу.
   Никонов сидiв за третiм столиком лiворуч. Побачивши Лисицю, упевненим жестом завсiдника вказав на стiлець навпроти.
   - Добрий вечiр, - мовив Лисиця, сiдаючи.
   - Радий вас знову бачити, шановний Богдане Iвановичу, - розплився в трохи неприроднiй усмiшцi Никонов. - Справдi. Знаєте, я одразу вiдчув, що вiд вас вiє упевненiстю. Силою, якщо хочете. Стабiльнiстю. Внутрiшньою рiвновагою. Менi здається, якби ви були президентом нашої, як, втiм, i будь-якої iншої, країни, вона б однозначно процвiтала. На вiдмiну вiд сьогоднi... - У голосi бiзнесмена пролунали нотки розчарування. Але потiм, немов запрограмований на ввiмкнення певного часу прилад, вiн, пiдбадьорившись, додав: - Гаразд... Проженiмо смуток. Я справдi радий вас бачити.
   - Навзаєм, - поштиво вiдповiв Богдан. - Це менi знайоме. Доводилося зустрiчати людей з подiбною енергетикою. Якщо я для вас такий... Що ж, нехай буде так. Усевишнiй знову довiв свою передбачливiсть. Продемонструвавши, як завжди, всеосяжну поiнформованiсть про земнi справи. Це тiшить. I - заспокоює.
   - Спасибi вам за це. - Никонов став природнiшим. - Я серйозно. У новiй ситуацiї ви для мене такий собi "транслятор спокою". Гарант. Не знаю чому, але я вам вiрю. Люди такого типу, по-моєму, створюють навколо себе потужнi енергетичнi поля пiдвищеної впевненостi. Над-упевненостi, - уточнив бiзнесмен.
   - Це просто супер, - щиро погодився Богдан. - У вашiй фразi "вiра" - ключове слово. Як зокрема, так i взагалi. "Без вiри справа мертвою є". Не пам'ятаю, хто сказав, проте сказав точно. I правильно... Але, гадаю, не для цих фiлософських бесiд ви мене сюди запросили? - запитав пiсля невеликої паузи, бажаючи перейти до справи. Блукання коло та навколо час закiнчувати.
   Никонов промовчав. Богдан теж не продовжував. Паузу вдало заповнив офiцiант, принiсши меню для професора. Лисиця взявся вивчати. Никонов робив те ж саме. Професор зупинився на рибному асортi по-iмператорськи, салатi з морепродуктiв i овочах парових. Бiзнесмен замовив рулетики iз сьомги з мусом, салат "Цезар з тигровими креветками" i теж овочi паровi.
   - Що будемо пити? - поцiкавився Никонов.
   - Гадаю, "Шато Ле Рессак Бержерак", - упевнено вiдповiв Богдан.
   - О, вiдмiнний вибiр, - оцiнив офiцiант. - Це - бiле сухе вино, що має свiтло-золотавий колiр, - почав вiн торохкотiти завченi фрази. - Воно пахне ароматами яблука, цитрусових скоринок i надiлене легким мiнеральним вiдтiнком. Має нiжний, вишукано-фруктовий смак i характеризується довгим пiслясмаком.
   - Чудово, - зааплодував бiзнесмен. - Тягнiть усе сюди.
   Одержавши вiд важливих птиць ДЦВ ("дуже цiннi вказiвки"), офiцiант зник. Никонов, вiдчуваючи "заборгованiсть", пильно подивився на Богдана й сказав:
   - Ви - мудра людина. I все правильно зрозумiли. Справдi. Не для цього. Думаю, здогадатися неважко.
   Лисиця витримав, не здригнувшись. I продовжуючи мовчати.
   - Навiть не знаю, як почати, - продовжив монолог бiзнесмен. - Щоб i не скривдити нiкого, й висловитися правильно... Розумiєте, не вiрю я нашому пановi полковнику. Як i всiй їхнiй богадiльнi, що грiзно йменується "мiнiстерство внутрiшнiх справ". Немає нiякої користi вiд цих їхнiх справ. Нi внутрiшнiх, нi зовнiшнiх. Не-ма! Так, понти хлопцi дешевi ганяють. I бабки збивають зi слабакiв, зручно прикриваючись законом. Ну а сильних - i самi бояться... Лайно це все.
   - Я вас чудово розумiю, - погодився Богдан. - Навiть у де в чому подiляю вашу думку. Але нiяк не можу втямити: причому тут я?
   - Саме так! - жваво вигукнув Никонов. - Саме так.
   Нелогiчнiсть останньої фрази Богдана збентежила. Але божевiльного Никонов нагадував не дуже. Хоча... Може, так подiяли погрози?
   - Тобто? - подався назад Богдан.
   - Рiч у тiм, - почав напiвшепотом Никонов, - що наша сьогоднiшня бесiда з паном Кодаковським для мене жодної ясностi не внесла. Чесно кажучи, я цього й не сподiвався. Прекрасно розумiв, що мiлiцiя - не бюро добрих послуг. А моя заява - це чистої води формальнiсть. Просто тому, що так треба. З юридичного погляду. Хоча, яким би мiг бути iнший мiй крок? Чесно кажучи, виходу не бачив. Тому й звернувся. Я їм вiдразу ж i грошi запропонував, але вони вiдмовилися. Навiть дивно: менти вiдмовляються вiд грошей! Як на мене, це - те ж саме, що й доконаний наркоман, який добровiльно верне носа вiд героїну. Але найстрашнiше те, що вони нiчого не почали робити. Звiдки, скажiть на милiсть Божу, вiзьметься результат, якщо нiчого не робити? Вони всi там просто тупi служаки. Тiльки й можуть бабки знiмати з бабусь, що торгують насiнням. На бiльше їхньої однiєї звивини не вистачає.
   - Шановний Андрiю Григоровичу! - твердiше сказав Богдан. - По-перше, я знаю полковника Кодаковського як справжнього професiонала. I якщо ви не бачите нi результату вiд роботи мiлiцiї, нi самих її дiй, то це ще не означає, що вони нiчого не роблять. Гадаю, вже не одну голову висушили над викрутасами вашого невiдомого пiїта. По-друге, повторюю: я з вами практично в усьому згоден, хоча, звичайно, є у ваших словах чимало й суперечливого. Але я до сих пiр не можу втямити: куди ви хилите?
   Ситуацiя потихеньку дратувала.
   - Та-а-ак, - протiг Никонов, вiд чого Богдановi легше не стало. - З пiдготовчою частиною переборщив. Бiсовi технологiї... Я ж на спецiальних курсах навчався... Одне слово, хотiв поговорити про мою ситуацiю. Помiркуймо разом, змогли б ви розкрутити цю справу? Без усякої там мiлiцiї.
   З несподiванки Богдановi забило дух. Очi стали вирячкастими блюдцями. А все навколо зупинилось. Навiть спiвачка замовкла. Чи це тiльки здалося? Але те, що опинився поза цим свiтом, вiдчув реально. Однак за мить iнстинкт самозбереження, схопивши за комiр, знову посадив на стiльця. I спiвачка самозакохано продовжила.
   - Я щось не дуже розумiю, - нарештi розродився Богдан. - По-моєму, ви явно помиляєтесь. Я - рядовий професор. Звичайний унiверситетський педагог. Та й викладаю не кримiналiстику, а словеснiсть. - Лисиця говорив повiльно. Старанно вимовляв кожен звук. Робив мiж словами довшi паузи. Хотiв бути якомога зрозумiлiшим.
   - Так, - знову повторив Никонов своє, схоже, улюблене слово. - Розумiю всю дивовижнiсть моїх слiв. Але... - Бiзнесмен замовк i обперся на спинку стiльця. Скидалось, що збирається з думками.
   Лисиця чекав. Розмову вiв спiврозмовник. Та й опинився професор тут з його милостi. Хай керує.
   Нарештi Никонов почав знову.
   - Розумiєте, - мовив напружено, - менi здається (а моя iнтуїцiя ще жодного разу не пiдводила), що вся незвичнiсть цiєї справи вимагає й пiдходiв нестандартних. Нових, оригiнальних рiшень i дiй. А наша мiлiцiя залишилася далеко в минулому столiттi. Причому - назавжди. Та й тiкати звiдти особливо не тужиться. I чекати вiд неї результатiв - те ж саме, що одночасно й плодити, i знищувати iлюзiї. Марна робота. Безглузда. I тут - без варiантiв... А ви, - бiзнесмен подивився Богдановi в очi, - менi здалися людиною сучасною. З новим мисленням. Такою, як треба. Та й ваша французька пригода багато про що говорить. Тому й звертаюся до вас. - Никонов зробив паузу. - Допоможiть.
   - Зачекайте, - красномовним жестом зупинив його Богдан. - У вас же й служба безпеки є (хлопцi, думаю, не з дитячого садочка), та й знайомства серед генеральської верхiвки... А я... - Лисиця знизав плечима. - Чесно кажучи, не дуже розумiю, яким боком...
   Никонов якось не по-бiзнесменськи хмикнув.
   - Усе, що ви сказали, звичайно, правильно, - мовив вiн. - I охорона, i знайомства. Але - це все не зовсiм те. Тут потрiбна саме така людина, як ви.
   - Яка ж це "така"?
   - Розумна, здатна мислити аналiтично. Охоча до роботи. Яка не вiдступить, поки не розмотає весь клубок.
   "Загалом, пан бiзнесмен має рацiю, - подумав, - хоча можна бути й скромнiшим. Правда, скромнiсть - це моя найвидатнiша риса (ха-ха-ха - три рази)".
   - Ну, скажiмо, не все так радiсно, як ви намалювали, - бризнув сiрiстю на яскравi барви професор.
   - Не применшуйте, - усмiхнувся Никонов.
   - Я й не применшую. Просто дивлюся на все не крiзь рожевi скельця, а через звичайнi. Чорно-бiлi. I крiзь них усi тi магiчнi здiбностi, якими ви надiлили мою персону, бачу в зовсiм iнших тонах. А найголовнiше - масштабах. Менi здається, ваш бiнокль варто розвернути правильним боком. Тодi й побачите все реалiстично.
   - Навiть якщо все саме так, як ви сказали, думки не помiняю. Своїй iнтуїцiї довiряю на всi "сто". Як швейцарському банку. Або швейцарському годиннику. Нi. Упевнений. Ви - саме та людина.
   Богдана стомлювала ця тяжка розмова. Хоча вiра в його всемогутнiсть не могла не подобатися (вiд природи нiкуди не втечеш).
   Знову виручив офiцiант. Почав виставляти на стiл принесену частину замовлення.
   За трапезою розмова йшла повiльнiше.
   Никонов пiдняв келих i запропонував те саме зробити Богдановi. Послухався.
   - Вип'ємо за вас, Богдане Iвановичу. - Бiзнесмен випромiнював натхнення.
   - А може, за "здiйснення найнездiйсненнiших мрiй"? - пiдкинув iдею Лисиця.
   - Ну, раз ви наполягаєте... Можна й за це.
   Дзенькнули келихи. Їхнiй срiбноголосий дует швидко розстанув у легкому гаморi зали.
   Пiсля випитого життя зiбралося стати простiшим.
   Богдан не хотiв повертатись до перерваної розмови. Але розумiв, що цього не уникнути. Тому й почав першим.
   - Що ж. Думка зрозумiла, - ударив по гордiєвому вузлу, зав'язаному незавершеною бесiдою. - I дуже приваблива. Хоча я мусив усього лиш попросити Кодаковського, щоб вiн уважнiше придивився до вашої проблеми.
   Iнтуїцiя пiдказувала, що треба пiдтримати Никонова. Без варiантiв. Та й самого таємниця засмоктувала.
   - Гаразд, - усмiхнувся. - Я згоден. За умови, що менi ви розповiдатимете бiльше, нiж Кодаковському.
   Сказане бiзнесмену не сподобалось. Але вибору вiн не мав.
   - Так я йому майже все й розповiв, - з деякою образою мовив Никонов. Розумiв, що йому не довiряють.
   - Майже? - лiкувальною п'явкою вчепився в нього Лисиця.
   - Та нi, напевно, все. Хоча розповiдати особливо й нiчого. Усе, як в усiх, хто чого-небудь досяг: мрiя + робота + робота + робота = успiх.
   - Такого не може бути, - категорично не погодився Богдан. - На шляху до вершин бiзнесу, тим бiльше такого великого, як ваш, без зради або угоди з сумлiнням (а часом - i з дияволом) не обiйтися. Тут своя арифметика. I два плюс два не завжди чотири. Навiть - найчастiше.
   - На мене ця формула не поширюється, - завiвся з пiвоберта Никонов. - Усi вашi можливi "але" свого часу я переборював роботою. I тiльки нею. До сьомого поту. Без вихiдних i вiдпочинку. Недосипаючи. Недоїдаючи. Молячись своєму розуму. Здiбностям. Упертостi. Тiльки так... Банально, але правил без виняткiв не буває. I до життя не можна пiдходити з одним аршином. Воно не вкладається у будь-якi класифiкацiї. Це говорить вам, як-не-як, кандидат економiчних наук. Хоча ви, звичайно ж, не гiрше мене це розумiєте.
   - Ваша логiка б'є автоматною чергою. Точнiсiнько в десятку. Сперечатися безглуздо. Але те, що ви вважаєте себе винятком, може бути тiльки вашим поглядом. А вiн - у кожному разi - суб'єктивний. Ситуацiя, в якiй ви опинилися, це якраз i доводить. Ваш поетичний "доброзичливець-анонiм", як на мене, думає зовсiм не так. Iнакше нiякої вiршованої феєрiї не було б i близько. Пам'ятаєте, у вiршi сказано: "Розплата все ж махне крилом". Та й у постскриптумi, по-моєму, про це теж мовиться.
   - Але ж там згадується про когось iз мого оточення, - не здавався Никонов.
   - Згоден, - парирував, вiдступаючи на всiй лiнiї фронту, Богдан, - хоча, "скажи менi, хто твiй друг..."...
   - Ну, знаєте, пане професоре! - увiв у бiй важку артилерiю бiзнесмен. - Менi здається, ви забуваєтесь! Я, звичайно ж, не святий. Але й грiшником великим себе не вважаю.
   - Зате, можливо, це робить хтось iнший. Причому - дуже активно. - Логiка у словах Лисицi пульсувала "120 на 80".
   - А ви не думаєте, що "там" - теж суб'єктивно? - поцiкавився бiзнесмен.
   - Думаю. "Там" теж все може бути. Правда, є у всьому цьому одне "але"... За дiями нашого поета можуть стояти факти. А вони, як казали мудрi, - рiч уперта. Адже вибрав вiн саме вас. Ви над цим не замислювались? - Лисиця уважно подививсь на вiзавi.
   - Та облиште ви, - розгнiвано махнув Никонов, - усi вашi слова - це суцiльна розумна красивiсть. Професорський дотеп! Ну вдумайтеся самi! Якi факти? Уся бiографiя таких людей, як я, - завжди на долонi. Журналiсти. Папараццi. Вiд них нiчого не приховаєш. Нiде не схоронишся. Навiть за кордоном. Подивiться моє досьє - i викиньте пустi вигадки на смiтник. Я - чистий, як крапля ранкової роси на незайманому лузi.
   Схоже, екстремальна ситуацiя розбудила в бiзнесменi художника.
   - Добре. Не буду сперечатися, - примирливо сказав Богдан, - тому що маю про вас зовсiм небагато iнформацiї. Як мовить схiдна мудрiсть, "ти мiй друг, тому що я надто мало про тебе знаю".
   - Бачу, ви невиправний. Знову за своє. З примовочками вашими.
   - Досвiд предкiв. Невичерпне джерело мудростi. Розумний заповiт для прийдешнiх поколiнь. Превентивнi рекомендацiї. А якщо серйозно, то я як учений справдi завжди роблю висновки тiльки на максимально можливому матерiалi. Тому квапитися з ними не збираюся.
   - Добре. Як скажете. Але додати до своїх слiв не можу нiчого. Усе, як є.
   - Гаразд, - мовив Лисиця, але хробак сумнiву покусувати не перестав. - Вiзьмуся за "нашу справу", не вiдкладаючи в довгу шухляду. Тобто негайно.
   - Чудово, - вiдразу ожив Никонов.
   - Тiльки прошу врахувати, - зауважив професор, - що я не Шерлок Холмс, Огюст Дюпен чи Дi. I тим бiльше - явно не мiс Марпл. Не впевнений, що вийде так само хвацько... Хоча... спробую.
   Никонов просiяв:
   - Спасибi, Богдане Iвановичу. Спасибi. Я непогано заплачу. Ось. - Бiзнесмен дiстав з кишенi "Parker Duofold" i на серветцi написав суму, яку не шкода вiддати. За особливу, незвичну й, можливо, небезпечну роботу.
   Лисиця подивився байдуже. Iнстинктивно реагуючи на "ось". Жодна цифра не цiкавила. Тому холодно вiдповiв:
   - Давайте повернемося до цього питання, коли все закiнчиться. ("Вдало", - ледь не вирвалось, але вчасно зупинився.)
   - Домовилися, - радiсно погодився бiзнесмен. - Тiльки в мене є прохання. Хай наша розмова назавжди залишилася за цим столом.
   - Це зайве, - завiрив. - Я й так усе чудово розумiю. Але якщо треба пiдтвердити, - даю слово.
   - Спасибi. Вiрю.
   Пiсля вечерi та ж сама "Тойота" пiд набридлий "шансон" вiдвезла додому.
   Зустрiч iз Никоновим залишила неоднозначне враження. Бiзнесмен так переконував у своїй практично ангельськiй бiографiї, що в її "бiлоснiжнiсть" вiрилось усе менше. А це божевiльне прохання про розслiдування, звернене практично до дилетанта?.. Дивно все це. I ця дивнiсть усе бiльше й бiльше захоплювала Лисицю. Тому "справою Никонова" вирiшив зайнятися всерйоз. Тобто - конкретно.

6

   Черговий робочий день починала консультацiя. Промайнула вона легко. Навiть дуже. Група сильна. Майже всi студенти активно працювали весь семестр, пропускiв не мали, а отже - матерiал засвоїли добре. Це перетворило консультацiю на формальнiсть. Але не проводити - це ж серйозне порушення. А порушувати будь-якi правила (вiд орфографiчних до дорожнього руху) професор собi не дозволяв.
   Поставив шiсть п'ятiрок "автоматом" (без iспиту, за результатами семестрової роботи). Цим "пряником" пiдманював постiйно (хоча старанного студента й не треба). Однак таке роздавання "Оскарiв" напередоднi iспиту скидало тягар з його ще не змiцнiлих плечей. "Батога" ж iз собою нiколи не мав.
   Повертався до кабiнету в доброму гуморi. Передчував новi "лiтературнi експерименти", для яких швидко проведена консультацiя вивiльнила цiлу годину (її можна смiливо приплюсувати до запланованих чотирьох).
   У кабiнетi перевiрив "улов" мобiльного. У "рубрицi" "з непрочитаного" - невiдомий номер. Блокнот оперативно пiдказав прiзвище. Зрозумiло. Натиснув "виклик". Бiзнесмен вiдгукнувся вiдразу ж. Нiби тiльки й чекав дзвiнка.
   - Добрий день, Андрiю Григоровичу. - Богдан, як завжди, чемний. - Чи ще ранок?
   - Ранок дiлових людей починається на свiтанку, тому для мене вже глибокий день. - Голос Никонова одночасно вiдлунював гордiстю й гордовитiстю. - Але вiн не добрий.
   - А що заважає? - не пiддавався Богдан.
   - Не потрiбно бути екстрасенсом, щоб здогадатися: почалося вiдгадування кросворда. Цим "поетичним убивцею"... Зник Iгор Мороз. Мiй перший заступник.
   - Як це сталося?
   - Поки бiльше нiчого не знаю.
   - Добре... тобто, спасибi за iнформацiю. Я зв'яжуся з "паном полковником". Вiн, гадаю, знає бiльше. Євген Миколайович досвiдчений оперативник i талановитий аналiтик. Вiн обов'язково все владнає. Я в цьому абсолютно впевнений. Головне - не хвилюйтеся. До побачення.
   "Що ж, - почав стрiмко мiркувати, - пiдтвердилося найгiрше. Обiцяна карусель навколо Никонова - не розiграш. Зникнення на жарти схоже мало. Трев мав рацiю. Механiзм справдi запущено. Той, хто стоїть за цим спектаклем, почав страшну гру. I часу на фiлософствування не лишилось. Крига скресла!"
   Почути голос Трева поталанило не вiдразу. Першi два виклики полковник скинув. Нахабнiсть третього змусила вiдгукнутись. Але вiдповiв невтiшно: "Я на нарадi". Зрозумiло. Чекати "алло" вiд Кодаковського найближчим часом - зась!
   "Виходить, - став розчаровано думати, - "зекономлену" годину на творчiсть витратити не вдасться. Якщо не призначалась вона для цього з самого початку, нема чого лiпити горбатого до стiни. Усе одно буде так, як записано в талмудах Небесної Канцелярiї... Та нiчого. Заповню "iндивiдуальний план" за перший семестр, а там i Трев звiльниться".
   Що доведеться їхати на Солом'янку - не сумнiвався.
   "Я туди, як на роботу, - подумав з посмiшкою. - Не вiдпускає мене закон. Так i мрiє бачити серед своїх захисникiв. Доведеться скоритися. Та й цiкавiшою ця справа стає з кожним днем".
   За сорок хвилин озвався Трев. Нарештi!
   - Ну що, пане професоре, я вже в кабiнетi й вiдносно вiльний. Так що пiд'їжджайте. Є тема. - Вiдучора Трев усе частiше називав Богдана "паном професором". Схоже на те, що це йому подобалося. Богдан теж назвав Кодаковського "паном полковником" i пообiцяв якнайшвидше стати перед його яснi очi.
   - Запрацювало, - замiсть вiтання сказав стурбований Трев, коли Богдан, вiдстукотiвши "Jingle bells", прочинив дверi. - Графа N 1 - "Мороз".
   - Уже з'ясували, що i як? - поцiкавився, роздягаючись.
   - Є дещо. Зараз приготую чай - зiгрiєшся з морозу, а Романченко тим часом усе доповiсть. - Узяв слухавку. I звичний начальницький голос визначив старлею завдання на найближчий час: - Алло, Романченко? Бери всi шпаргалки про Мороза i мухою до мене.
   - А чай, звичайно ж, не "Greenfield", - пiдколов Богдан.
   - Знайдемо. Гадаєш, не знаю твоїх пристрастей? - Упевнений голос Трева "пiдкреслював ґрунтовний пiдхiд до подолання будь-яких проблем".
   Закипiв чайник. На столi з'явилися три чашки. Одна з написом "Євген". Двi iнших укритi витiюватими квiтами. Цукор у склянiй банцi з-пiд "Нескафе". Печиво "Артемон". Гостиннiсть у цих стiнах - рiч звичайна. Доповнив "натюрморт" чорний "Greenfield" у пакетиках.
   - Я розумiю, що не зелений, - перехопив погляд Лисицi Кодаковський, - але є тiльки такий. Зате - "хвiрма".
   - Чорний теж годиться, - заспокоїв Богдан.
   У дверi "триєдино" постукали.
   - Заходьте, - кинув "стукачу" Трев.
   У кабiнетi з'явився Романченко зi звичайною папкою. Слово "СПРАВА", написане на сiрому картонi, наче пiдтверджувало серйознiсть намiрiв.
   - Дозвольте? - поцiкавився молодий офiцер.
   - Прохо-о-одь. Саме чайок заварюється. На трьох, так би мовити.
   Старлей рiшуче переступив порiг i впевнено попрямував до столу.
   - Знайомтесь: оперуповноважений карного розшуку Дмитро Романченко. - Той кивнув головою. - Доктор фiлологiчних наук, професор, завiдувач кафедри Київського нацiонального унiверситету iм. Тараса Шевченко Богдан Лисиця. Наш консультант у "справi Никонова". - Лисиця простягнув руку. Йому приязно вiдповiли.
   - Одразу попереджаю, - докинув Богдан, - я - професор з однiєю "ф".
   - Тобто справжнiй, як книжка пише, - пiдхопив Трев. - Ну, гаразд. Сiдаймо. Чай краще пити гарячим i свiжезавареним.
   - А от зелений наступного дня пiсля заварки стає не таким смачним, зате набагато кориснiшим. - Лисиця щодо зеленого чаю невиправний.
   - З тобою на цю тему сперечатися безглуздо, - нiби самому собi пiдтвердив Трев, а потiм додав: - I на багато iнших часто теж.
   Вливши в себе смачного й корисного, приступили до написаного на папцi. До "справи".
   - Отже, Мороз Iгор Геннадiйович, - почав рум'яний вiд чаю Романченко, - сорок чотири роки, народився в Боярцi, закiнчив Київський полiтехнiкум зв'язку, потiм заочно Iнститут народного господарства. За фахом - економiст. З Никоновим працює з моменту створення компанiї. Одружений удруге. З першою дружиною залишилися двоє дiтей (хлопчик i дiвчинка). Талановитий органiзатор. Успiшний у справах. Сильнi позицiї компанiї - багато в чому його заслуга. Як кажуть поза очi, Мороз практично керував компанiєю. Останнiм часом його вплив значно перевершував позицiї самого Никонова. Знову ж зi слiв, з одного боку, Мороз - потужний локомотив компанiї, а з iншого - очевидна загроза авторитету Никонова. Хоч вiн i власник компанiї. Смерть Мороза як однозначно вигiдну для Никонова розглядати не можна. От з боку конкурентiв... Усунення Мороза досить серйозно пiдриває могутнiсть никоновської "iмперiї". Це об'єктивний бiк медалi. Те, що лежить на поверхнi. Якщо ж говорити про суб'єктивний, тут можна фантазувати нескiнченно. Не виключаючи iнопланетян. Вони, до речi, найкращий варiант, коли мова йде про зникнення. - Жарт залишився непомiченим. Спiврозмовники чекали продовження. I Романченко продовжив:
   - Учора ввечерi Мороз подзвонив дружинi й сказав, що пiсля роботи заскочить ще на одну важливу зустрiч. I вже пiсля цього поїде додому. Але нi вдома, нi сьогоднi на роботi вiн так i не з'явився. Дружина, починаючи десь iз десятої вечора, намагалася зв'язатися по мобiльному, але "абонент перебував поза зоною досяжностi". Сьогоднi вранцi в Пущi-Водицi знайдена його машина. Замкнена й поставлена на сигналiзацiю. Ймовiрно, Мороз там же сiв до iншої машини. Снiг, що йшов увесь вечiр i всю нiч, знищив усi можливi слiди.
   Справи у Мороза йшли добре. Нiяких погроз не одержував. З новою дружиною жив мирно й щасливо. Загалом, живи та радiй. I ось такий вибрик...
   Гадаю, крiм конкурентiв, потрiбно вiдпрацьовувати ще й версiю усунення Мороза Никоновим. Та й молоду дружину теж не можна залишати поза увагою. Грошви у Мороза, поза всяким сумнiвом, водилося чимало... Поки це все.
   - Добре, - пiдсумував почуте Трев, - працюйте. Але пам'ятайте, що ця справа - особлива. I рештi передайте... Давно в нас такого не траплялося. Усе якесь рядове й сiре. Аж тут... Тому пiдхiд потрiбен особливий. Творчий. От i шукайте його. Намацуйте. Нишпорiть. Розбивайте камiння. Перевертайте все з нiг на голову. Одне слово... Гадаю, все зрозумiло. Ви молодi, енергiйнi, талановитi. Список можете продовжити самi. Кому ж, як не вам? I про новини мене iнформувати негайно.
   Романченко вiдповiв за статутом i вийшов з кабiнету так само рiшуче, як i з'явився.
   - Чудовий хлопець, - кивнув услiд Кодаковський. - Будуть iз нього люди, ой будуть. Голова варить - як i мусить бути. Тiльки б система не зжерла. Не зламала. Не вiдiпхнула. Це вона вмiє. Гiднi вчителi були. НКВС i зараз простягає з позавчора холоднi кiстлявi руки... Але бачу, що здужає... Побiльше б таких.
   - А що за один? - зацiкавився Лисиця.
   - Три роки тому з вiдзнакою закiнчив нашу, київську, Академiю. Пропонували пiти в науку, зробити кар'єру вченого-юриста. Вiдмовився. Упертий i наполегливий, як i батько. Той, розповiдають, талановитим опером був. Але дуже не пощастило. Опинився мiж молотом i ковадлом. З одного боку бандюки тиснули, а з iншого - керiвництво. Не витримав... Узяв табельний пiстолет... Тепер ось син бореться зi злочиннiстю. I робить це доволi вдало.
   - Хай Бог допомагає... - На якусь мить задумавшись, Лисиця змiнив тему: - Ну, а що у справi Никонова тепер? - Богдан став серйознiшим. До цього нiби "бавився". - Усе справдi виходить саме так, як "пророкував" наш "кросвордний поет". I тiло безвiсти пропало. I прiзвище вписується в графу N 1. На жаль, ми не зрозумiли кенотафiю, щоб запобiгти цiй смертi.
   - Облиш, - зло вiдреагував Кодаковський. - По-перше, зникнення Мороза - ще не факт його смертi. По-друге, вiрш цей, як на мене, нiяк на нього не вказував. По-третє, до кросворда пiдходило не тiльки його прiзвище. В оточеннi Никонова таких - десятки. До кожного ж охоронця не приставиш. А якщо й приставиш, убивця однаково зробить, що надумав. Повiр моєму досвiду: коли вiн уже затiяв цю веремiю, - доведе до кiнця. Будь певен!
   - Якщо не зупинити. Бажано якнайшвидше. - Пiсля цих банальностей Богдан залишився замисленим i похмурим.
   - Абсолютно правильно, юначе, - погодився Кодаковський. - Але, чесно кажучи, поки не бачу нiчого, що б допомогло це зробити. А нашi голоснi заяви, ти тiльки не ображайся, зловмиснику не заважають. До того ж такi злочини ретельно плануються i, як правило, майстерно виконуються.
   - Ну-у-у, де-небудь вiн помилку та й зробить. Людинi властиво помилятися. Аксiома.
   - Поки дочекаємося, вiн увесь кросворд заповнить. - Договiр про спiвпрацю з оптимiзмом Кодаковський явно не пiдписував.
   - Думаю, не встигне, - не погодився Лисиця. - Ви будете працювати. Я теж поворушу звивинами. Ви шукатимете-аналiзуватимете. Я теж осторонь не залишуся. I, як кажуть, спiльними зусиллями... Зупинимо обов'язково. Або хоча б змусимо вiдступити. Чесно кажучи, мене ця справа серйозно зачепила. Добре, що завтра останнiй iспит, а далi - вiдпустка. Вiддамся пошуку цього любителя поезiї та загадок.
   - Не вигадуй, - бризнув категоричнiстю Трев. - По-моєму, я вчора тебе ясно "обiзвав". Кон-суль-тант. - Полковник скопiював Лисицину iнтонацiю. - Не бiльше й не менше. I консультуватимеш тiльки тодi, коли виникатиме потреба. Ось так! А твоє гарцювання у Францiї - глибоко особиста проблема французiв. Може, навiть дуже глибоко... Так що, кирпу високо не дери. Тут тобi Україна. Тому продовжуй навчати собi, як i до цього, а, може, навiть i краще, своїх прекрасних студентiв. У цьому ти - кум королю. А от у нашi справи носа не пхай. Є великi шанси залишитися без нього. Одне слово, банально попереджаю (причому - як офiцiйна особа) про абсолютну неможливiсть твоєї "кримiналiстичної самодiяльностi". Не знаю, чи допоможе вона розслiдуванню, але шкоди може принести серйозної. I тобi - у тому числi. Краще повертайся до свого науково-педагогiчного свiту. Там затишнiше й безпечнiше. У нас же - кров, бруд, ненависть, насильство, убивства. Зло земне й неземне. На жаль. Та й небезпек усiляких повно на кожному кроцi. Наш свiт - це окрема планета. Трошки побував на нiй - i досить. Так спокiйнiше й надiйнiше. Насамперед менi... Розраховую на твою розсудливiсть. - Трев замовк, плекаючи надiю, що сказане звучало переконливо.
   - Тiльки так, гер полковник, - виструнчився Лисиця, але про себе подумав: "А може, й не так". I це "не так" пообiцяло стiльки, що не повiрити собi ну нiяк не змiг. Навiть якби дуже постарався. Й послухався Кодаковського. Вiрити собi - одне iз золотих правил професора. Ну а золотих правил вiн не порушував тим бiльше.

7

   Як i припускав, iспит виявився "легкою прогулянкою". Закономiрнiсть спрацювала чiтко. Сильна група на iспитi мала блискучий вигляд. I поставленi "п'ятiрки", розбавленi кiлькома "четвiрками", прикрасили залiковки, що скучили за оцiнками.
   Занiс вiдомiсть методистцi i зрадiв. Одержав "усвiдомлену необхiднiсть", iменовану в народi "свободою". У думках потирав руки. Тепер угризеться в купу невиконаних справ. Насамперед - творчiсть. Це нове хобi затягувало все бiльше. Завзято, сантиметр за сантиметром, вiдвойовувало в iнших захоплень новi простори вiльного часу. Але Богдан не опирався. Навпаки. Вiдчував, що в життя вiдкрилось друге дихання. Нинiшнiй стан мiг порiвняти iз закоханiстю, коли до предмета обожнювання прагнеш крiзь усi перешкоди. Коли всi мегабайти пам'ятi зайнятi тiльки думками про неї, "єдину й неповторну". I, як тобi здається, - назавжди. Хоча нi. Найбiльше ця окриленiсть схожа на вагiтнiсть. Так-так, на вагiтнiсть. Коли десь у глибинi твого нескiнченного всесвiту з якоїсь найважливiшої часточки зароджується щось живе й прекрасне. Невимовно дороге. I всi думки пов'язанi з турботами про його зростання. I вдалу появу на свiт. Правда, будучи чоловiком, Богдан мiг лише здогадуватися, як ЦЕ ВIДБУВАЄТЬСЯ в жiнок, але порiвняння сподобалося. I тепер замайорiли щасливi днi "творчої вагiтностi". А там, дасть Бог, - i вдалi "пологи".
   Удома опинився за годину. "Щасливу людину" там зустрiв незмiнний затишок. Богдан справдi почувався щасливим. Мав улюблену роботу, улюблену квартиру, улюблену машину й улюблене захоплення. З'єднавши цi чотири точки, одержував прямокутник щастя. Йому подобалося iснувати в цих межах. I це, звичайно ж, не "золота клiтка". Просто, так, досить просто, розумiв щастя. Вiд того, що своїм життям керуєш сам, завжди приходив у захват. Хоч вибiр цей - простий, як паперовий кораблик, складений невмiлою рукою першокласника.
   Заморивши черв'ячка бутербродами з чаєм, сiв за письмовий стiл. Передчував занурення у творчiсть. Але погляд упав на ксерокопiї кросворда й кенотафiї, що лежали на папцi з початим рукописом. Узяв олiвець i вписав у графу номер один прiзвище Мороза.... Отже, "Супротивник" почав виконувати план. Жертва - заступник Никонова. Виходить, узялися за могутнiсть компанiї. Знищення почалося... Залишаються п'ять граф по вертикалi й три по горизонталi. Зрозумiло, що кенотафiї приходитимуть i далi. I кожну нову жертву знищуватимуть. Хоча... Варто погодитись iз Тревом: зникнення - це ще не смерть. Поки не знайдене тiло. I якщо надсилають кенотафiї, його й не знайдуть... А вгадати наступну жертву - завдання не з простих. У Никонова оточення - ого-го! Робота, родина, друзi i всi, хто входить у неафiшованi зв'язки. Зробити це за кiлькома поетичними рядками й клiтинками кросворда пiд силу тiльки Генiальному Детективовi. Шкода, що нi Кодаковський, нi Романченко, нi тим бiльше Богдан на цю роль явно не пiдходять. Навiть разом узятi й помноженi на тридцять два... Але вiдступати нiкуди. Та й не звик.
   Гаразд. Поки не знайдено труп, про смерть Мороза не говоримо. Але, якщо вiрити посланням, її не уникнути. Чи "розплата" - це не смерть? Тодi що?.. На мiсцi, де, ймовiрно, пiдiбрали Мороза, знайдено тiльки його машину, але не виявлено нiяких слiдiв. Усе логiчно. Продумано й виконано почерком професiонала. Iнакше не брався й не затiвав би. Якщо пообiцяв знищити Никонова, швидше за все, нiщо iнше його не цiкавить. Хоча, ймовiрно, зловмисник не сам.... Чому жертва Мороз, - зрозумiло. Ключова фiгура Никоновської компанiї... А наш шановний "Супротивник" - людина з кучерявою фантазiєю. Задумав таке грандiозне шоу, Режисер. Невидимий. Поки. Простiше банально застрелити. Але ж нi. Така проза не влаштовує. Бiльше до вподоби поезiя. Ех, з такими "метеликами в головi"... сiм потiв зiйде... Що ж, зате цiкавiше.
   Отже... На сценi три дiйовi особи: Никонов, Мороз i пан Невiдомий. Мiстер Iкс якийсь... Нi. Назвемо його... Мiстер Iгрек? (Не смiшно)... То-дi... Письменник? Нi, не пiдходить. Поет? Близько, але однаково щось не те. Може, Драматург? Режисер? Або Художник... А якщо Артист? Нi, не те... Естет? О - Естет! По-моєму - те, що треба. Так. Однозначно. Нор-маль-но! Пiдходить. Це тобi не пiтекантроп-Долина - банальний душогуб. Цей усе робить з тонким естетичним смаком. Тому - й Естет. Але - поки в масцi. Та нiчого, пане Маско. Ми ваше обличчя позбавимо вiд неї. Зачекайте-но. А для цього... Для цього потрiбно зв'язатися з Бондаренком. Хто-хто, а вiн вже точно допоможе.
   У записнику знайшов робочий номер.
   - Слухаю, - пролунав у трубцi тонкий, майже дитячий голос, який найменше збирався почути.
   - Добрий день. Це - "Презумпцiя"? - поцiкавився професор.
   - "Презумпцiя". - Тонкий голос наче погрубiшав.
   - А можна почути Сергiя Леонiдовича?
   - Хвилиночку.
   - Я вас слухаю. - Бондаренко не змусив довго чекати.
   - Привiт, це - Лисиця.
   - А, пане професоре? - Богдан практично побачив, як Бондаренко зрадiв. Його iнтелiгентну привiтнiсть не змогли знищити довгi роки роботи журналiстом кримiнальної хронiки. - Чи вже, напевно, академiк?
   - Та нi, поки тiльки професор, завiдувач кафедри, - прояснив Лисиця.
   - Теж непогано. Значить, наша вузiвська наука в надiйних руках, а студенти одержують якiснi знання. Про мене згадав, бо: а) потрiбно на когось досьє накопати; б) нi з ким пива попити? Хоча - стоп. Я ж зовсiм забув про твою єдину як для справжнього чоловiка ваду. Ти, - просто жах, - не п'єш пива! Значить, перше. Хоча, якби ти все-таки й не мав цiєї вади, сьогоднi попиячити ми б ну нiяк не змогли. Треба закiнчити велику статтю про Iгоря Мороза, одну з головних фiгур "Нiки-Компанi". Не чув про нього?
   - Знаєш, Сергiйку, тобi вже час затьмарювати славу мсьє Нострадамуса. Саме про Мороза й хотiв у тебе довiдатися.
   - А тобi це навiщо? - здивувався журналiст, нiбито Лисиця просив дозволу з'єднатися шлюбними узами з його законною дружиною. З мадам Бондаренко. - У приватнi детективи записався, чи що?
   - Та нi, все значно простiше, - вiдповiв, червонiючи, Лисиця: Бондаренко влучив у десятку, - мене запросили як консультанта.
   - Але ж ти начебто фiлолог, а не кримiналiст чи економiст?
   - Допомагаю... намагаюся допомагати... Аналiзую деякi поетичнi тексти, - Богдан прагнув видати мiнiмум iнформацiї, i тому приховував її, як мiг. Але мiг не дуже... - Для цього потрiбно знати про Никонова i його заступника якнайбiльше.
   - Скiльки тебе знаю, пане майбутнiй академiк, брехати - для тебе наука нездоланна. - Журналiстський "вовк" розкусив недолугого брехуна за пiвтори секунди.
   - Ну... розумiєш... - зайнялася на Лисицi шапка.
   - Усе прекрасно розумiю. - Бондаренко став серйозним. - Про тексти - це дуже цiкаво... Тому, робимо так. Я нариваю все, що максимально зможу про цих двох китiв "Нiки-Компанi", а ти "зливаєш" iнформацiю про свої загадковi тексти. - Журналiст вовчою хваткою вчепився в майбутню "здобич". I тепер вже нiзащо не вiдпустить. Спинним потом Богдан зрозумiв це вiдразу. Що ж, видно, стратегiя - не його коник. Хоча "невигiдним" цей бартер не назвеш. Та й iншого вибору не лишалось.
   - Добре, - нарештi видихнув Лисиця, нiби виплюнув гаубичне ядро. - Тiльки без найменшого натяку на джерело.
   - Ображаєш, ескулапе, - майнув у гумор Бондаренко, - лiкарську таємницю, як i таємницю слiдства, берегти вмiємо. Не вперше ж бо.
   - А якщо ми замiсть пива чаю поп'ємо? - спалахнув несподiваним вiдкриттям Богдан.
   - В д'югой яз, батєнька, всєнєп'ємєннєйше, всєнєп'ємєннєйше, - спародiював журналiст екранного дiдуся Ленiна (вiн же Iллiч, вiн же Ульянов). - Справдi. Зараз дуже зайнятий. Чаю вип'ємо на тижнi. А iнформацiю через двi-три години скину "електронкою". Ґут, кiндер?
   - Ґут.
   - А тепер - швиденько про тексти.
   Збиваючись, плутано, Богдан розповiв про кросворд, кенотафiю i що в першу графу вже вписане прiзвище Мороза. Бондаренко подякував. I ще раз запевнив, що отриманi факти подасть так, щоб i вовки залишились ситими, i вiвцi цiлими, i пастух п'яним, i голова колгоспу вiдпочив хоча б у Кемерi, а податкова заплющила на все це очi.
   Пiсля розмови з журналiстом Богдан роздвоювався. Одна половина радiла. Витанцьовувала навприсядки. Знала, що незабаром одержить потрiбну iнформацiю. Iншу жадiбно доїдали канiбальнi докори сумлiння, апетитно обсмоктуючи кiстки. Не втримався. Розтелiпав. Слабак.
   "Логiчно, - мiркував, - що звiстка про зникнення никоновського "заступа" потрапила в пресу. Компанiя солiдна. А Мороз - людина вiдома. Дружину, мабуть, журналюги не раз розiп'яли своїми гестапiвськими питаннями-розпитуваннями-допитуваннями. Та й мiлiцiонерам, швидше за все, вiд них перепало. Ох, уже ця "четверта влада"... П'ята колона диявола..."
   Не минуло й двох годин, як Бондаренко виконав обiцянку. I на недовгу мить Богдан перетворився на Джека (Леонардо дi Капрiо), що малює оголену Розу (Кейт Вiнслет). Тобто став найщасливiшою людиною у Всесвiтi. Одержав таке потрiбне, як густий снiг прапорщиковi, що краде зi складу, досьє Никонова й Мороза.
   Крiм вiдомого вже "народився-одружився", про Мороза Бондаренко повiдомляв: пан Права Рука Никонова, виявляється, рiдний синулик товариша секретаря Києво-Святошинського райкому партiї. Навчаючись у технiкумi й вiдвiдуючи секцiю самбо, вiн злiпив з таких же, як i сам, борцiв, "коза-ностру" районного покрою й почав потихеньку "бомбити" тогочасних бiзнесменiв-кооператорiв. Займалися банальним рекетом. Справи у гоп-стоп-компанiї "варились" непогано. Поки не спiткнулись об убивство. Приватний пiдприємець iз Тарасiвки - такий собi В. С. Хомутенко - не захотiв платити зграї вiдМОРОЗкiв за накачанi бiцепси. Тодi бандити забили до смертi його чотирнадцятилiтнього сина. Убивць оперативненько накрили. Завели кримiнальну справу. Усi члени банди одержали заслужене покарання. Крiм одного. Iгоря Мороза не те, що не посадили. Навпаки. Навiть iм'я його зникло зi сторiнок багатотомної кримiнальної справи. Юридично виходило, що фактичний натхненник чистий перед законом.
   "Ось чому в аналiтичнiй довiдцi Романченка нiчого про цей випадок не сказано, - зробив чергове вiдкриття, - Але, крiм юридичних, iснують ще закони людськi. I суд Божий. А вiд них нiякий найвпливовiший татусь, навiть сам Генеральний секретар компартiї або, по-нинiшньому, Президент, "вiдкараскати" уже не зможе. Цiлком можливо, що хто-небудь зi скривджених Морозом зараз дозрiв до помсти. I той одержав заслужене. Бiльше всiх на цю роль пiдходить... як його... Хомутенко. У нього цi шакали вiдняли дитину... Стоп. А в кенотафiї ж..."
   Лисиця подивився на скопiйований вiрш.
   "Так... Ось".
   Узяв зелений маркер i видiлив потрiбнi рядки: Розплата все ж махне крилом... Як був ти зовсiм молодим... Не тоне пам'ятi скрижаль... Ти вирвав серце iз грудей, I розтоптав, мов первоцвiт, Навiки зав'язавши свiт... Та Око бачило з небес, У кому бiс прудкий воскрес...
   "Так. Усе сходиться. Хомутенко. Цей варiант (чого ж там применшувати - справжнiсiнька версiя!) має багато шансiв бути правдою".
   Богдан уже й не помiчав, як усе глибше поринав у цю справу. Усе бiльше перетворювався на приватного детектива...
   Ще довiдався, що Мороз вiдрiзнявся велелюбнiстю. Вважався знаним серцеїдом. Не пропускав жодної спiдницi. Жодних штанiв, одягнутих на жiночi ноги й вище. Любив iз шиком вiдпочити. Життя нашпигував дорогими речами. Загалом, усе, як у багатьох "нових хазяїв життя". Працював справдi як вiл. Тяг за трьох (i за Никонова - у тому числi).
   "Значить, роботi вiддавався... Припускати, що "пришвартувався" до якоїсь красунi й фестивалить з нею третiй день поспiль, не давши про себе знати, навряд чи логiчно... А в минулому нашого пана Мороза не все так безхмарно. Узяти хоча б цього Хомутенка. Кому-кому, а йому Мороз зi своїми "биками" життя поставив з нiг на голову. Зав'язав свiт... I той, нарештi, помстився? Розплата все ж махне крилом... Але чому так довго чекав? Та й навiщо до цього примiшувати Никонова? Адже всi "послання" Естета вiдправленi на його iм'я. Бачив же на власнi очi. Не зрозумiло. А може, досьє самого боса щось пiдкаже? У жодному разi Хомутенко - поки найреальнiша версiя".
   В основному факти з життя Никонова або вже вiдомi, або нецiкавi й незначнi. Змусило задуматися те, що майже вiдразу пiсля стрiмкого злету "Нiки-Компанi" наш Андрiй Григорович з iншим її засновником, Германом Валевським, потрапили в автокатастрофу. "Мерседес" Никонова втратив керування (чи вiн з ним не впорався?) й урiзався в бетонну опору Повiтрофлотського шляхопроводу. Никонов вiдбувся легким переляком i незначними подряпинами (повiтряна подушка виконала свою мiсiю). А ось Валевський... Тут усе трагiчнiше. Набагато. Пасажирський "аербег" не спрацював. I другий власник "Нiки-Компанi", не приходячи до тями, помер у лiкарнi наступного дня. Таким чином, кермо майбутньої алкогольної iмперiї автоматично опинилося в руках вельмишановного Андрiя Григоровича. Версiю про замах правоохоронцi не пiдтвердили. Отже, нещасний випадок. Друзi загиблого намагалися судитися з фiрмою-виробником автомобiля, але не витримали паперової тяганини. I справа потихеньку зiйшла нанiвець. Дружина Валевського, поховавши чоловiка, майже вiдразу виїхала. I слiд її загубився. Охоча до смажених сенсаций преса, пiд'юджувана никоновськими недоброзичливцями, погорлала-погорлала та й затихла. I все, на радiсть новоспеченого одноосiбного власника "Нiки", забулося.
   "Ось таке наше життя... А про цього Валевського теж треба довiдатись побiльше, - поставив собi чергове завдання. - Мерцi мають погану звичку воскресати. У Францiї було саме так".

8

   Наступного дня вир життя закрутив у напрямку Обухова. Цiкавiсть з'явилася пiсля дзвiнка до обласного УВС одному з колишнiх студентiв. Переквалiфiкувавшись на мiлiцейського "канцелярського пацюка", той служив iнспектором вiддiлу роботи з персоналом. Зрозумiлою мовою це називалося "вiддiл кадрiв". Юрiй Юрченко на вiдмiну вiд колись популярного тезка - зоряного поп-хлопчика Юрка Юрченка - не спiвав солодкоголосих пiсень, а старанно, вiдповiдно до iнструкцiї й розпорядку дня, "тягнув" непросту й "невидиму" нi на якi погляди рутинну мiлiцейську службу.
   У цiлого капiтана всiєї української мiлiцiї професор дiзнався адресу Хомутенка Валерiя Степановича, уродженця смт Боярка: м. Обухiв, вул. Осiння, 32. "Приватний сектор", - вiдзначив автоматично.
   Незважаючи на значний мороз (синоптики напророкували 19 градусiв - стiльки, напевно, й було) та восьмиденний "застiй", двигун завiвся вiдразу. Усi машини (попереднi й нинiшня) на безмежну Богданову любов незмiнно вiдповiдали своєю. "Ланос" теж не виняток. Безвiдмовний i слухняний. Саме це вiд нього й потрiбно.
   Трохи "погойдавшись" у снiгу, червоноперламутровий красень повiльно виплив iз закиданої стоянки i влився до нескiнченного потоку кiльцевої дороги. Пам'ятаючи про загибель ("береженого Бог береже"!) прославленого гiмнаста Олександра Береша на старiй обухiвськiй дорозi (через Кончу-Заспу), обрав для "жвавого мустанга" "нову". Там теж без "крутих" не обходиться, але не так часто.
   Застояний "Ланос" увесь час норовив припустити. Але Богдан тримав "вiжки" впевнено. Рухався з дозволеною швидкiстю. Правила й закони потрiбно поважати, i лише пiсля цього чекати вiд них взаємностi.
   "Осiнню, 32" знайшов не вiдразу. Iнодi (особливо в приватних забудовах) назви вулиць чiпляти забувають. I потрiбне подвiр'я можна вiдшукати лише за допомогою язика. А вiн - не тiльки до Києва може довести. А й в Обуховi добре зарадити.
   Ось начебто воно. Пiдiйшов до невисокого щiльного паркану. Узявся за ручку хвiртки. Повернув. Замкнено. Посмикав. Галас здiйнявся, але собака не озвався. Результат нульовий. Та смак облизня ненавидiв. I лишатися з носом не хотiлось. Навiть - дуже. Обдивився оцiнюючи паркан.
   "Перелiзти? - не збирався здаватися. - Невисоко, але мокро. Треба обережно. Чудовi шанси гепнутись i забруднитись... Що ж, фестиваль тiльки-тiльки починається..."
   Бездиханна надiя розплющила очi. I Богдан рiшуче вступив у контакт з перешкодою.
   - Куди це ти зiбрався? - почув позаду жiночий голос, - немає там нiкого.
   Озирнувся. Бабуся рокiв сiмдесяти з хвостиком щойно вийшла з хвiртки навпроти. Довелося повернутися у "вихiдне положення".
   - А де всi? - випалив автоматично й заходився мити снiгом руки. Той танув вiд 36,60 i перетворювався на елементарну Н2О. Але чорно-зелена гидота, в яку вимазав руки, невдало почепившись на паркан, змивалась неохоче.
   - А хто це "всi"? - пiдняла брови бабуся.
   - Ну... хто тут живе... Хомутенко Валерiй Степанович, - почав виплутуватися.
   - Помер вiн, - сумно вимовила бабуся. - Днiв зо три, як поховали.
   - А дружина там, дiти?
   - Сам вiн жив. Дружина переставилась ранiше. Родичiв нiби теж немає. Приїжджi вони. З Боярки чи Тарасiвки. Кажуть, син там у них був, то вбили його. А тепер ось усе державi вiдiйде... А ви ж хто будете? - рiзко змiнила тему бабуся.
   - З газети, - забрiв у брехню, але згадав про вчорашню розмову з Бондаренком i почервонiв. - Журналiст.
   - Серйозна людина, виходить, - закивала бабуся, - а через паркан чого ж?
   - Робота така. Завжди потрiбно досягати результату. - Перетворився на бiзнес-тренера. - А спасуєш перед парканом, не добудеш матерiалу, як газета вийде? Вона ж не чекатиме. Правда?
   - Напевно... А до Хомутенка ж чого? - не вщухала бабуся. Витрачала весь запас цiкавостi, назбираний за довгу зимову сплячку.
   - Я чув, вiн пристрасним нумiзматом був.
   - Хай Бог милує. - Бабусин подив рiзко стрибнув до верхньої позначки. - Що ви? Хто це на нього такого наговорив? Ну, бувало, й лайнеться людина, але зовсiм не злобливо. А щоб матом...
   - Та нi... - зам'явся вiд незручностi Богдан. - Нумiзмати - це люди, що збирають монети й медалi рiзнi. Стародавнi, рiдкiснi, коштовнi.
   - Не знаю, людино добра, не чула про нього такого, а брехати ми не привченi.
   - Бабусю! - почувся з глибини двору дитячий голос. - Ви ще довго?
   - Iду, iду... - заспокоїла онученя. - Ну, бувайте, журналiст.
   - Усього найкращого.
   Повернувся до машини, де панували тепло й спокiй. Клацнув дверцятами, залишивши зовнi липкi язики морозу, що всiма дванадцятьма головами хотiв прослизнути до салону. Цього разу - дуля з маком.
   "Виходить, Хомутенко помер, - почав мiркувати, запустивши двигун, - i, в усякому разi, виконавцем злочину точно бути не може. А замовником?.. Але якщо збирався "замовляти" Мороза, чому не зробив цього ранiше?.. Зникнення заступника Никонова - усе-таки один з пунктiв плану, оголошеного Естетом. У те, що виконання "замовлення" Хомутенка й початок гри Естета - збiг, вiрити абсурдно. Навряд чи це можливе навiть за "теорiєю неймовiрностi". А якщо припустити, що Хомутенко замовив Мороза ще при життi, а виконали "замовлення" тiльки зараз? Але: довiдавшись про смерть замовника, виконавець нiчого не робитиме, бо: а) хто з ним розплатиться за виконану роботу; б) якщо грошi заплаченi, а замовник помер, який сенс ризикувати? Хоча фанати своєї "справи" є, напевно, й тут. Знову ж - помста з боку Хомутенка могла б мати зовсiм iншу форму - наприклад, елементарний пострiл або таке ж "простеньке" ще щось. А тут - зникнення... Нi, Хомутенка можна смiло викреслювати. Це однозначно не вiн".
   Дорогу назад професор знав добре й нiсся нею впевнено. З CD-програвача лилася метагалактична музика сопран-саксофона Кеннi Джi. Вона поєднувалася з теплом салону, що пахнув новизною, i нагадувала польот у вiчнiсть. Однак частi удари "рiдної української дороги" нахабно руйнували це вiдчуття. Утiм, обидвi пiдвiски автомобiля, зцiпивши зуби, уперто терпiли це знущання.
   Коли проїжджав хутiр Вольний, задзвонив мобiльний.
   - Привiт пановi консультанту, - почув "рiдний" голос. - Прохолоджуєшся?
   - Звiдки знаєш?
   - На роботу, в дирекцiю, дзвонив - сказали, що немає. Удома теж нiхто не бере.
   - Повертаюся з бiблiотеки, - збрехав без вагань. Треба ж колись навчитися!
   - Чудово, - зрадiв Кодаковський, - давай у темпi до мене.
   - Нове "послання"? - прозрiв Лисиця.
   - Угадав, шайтанама.
   - Це неважко. Iнакше не покликав би.
   - А ти на затримання хочеш?
   - Ну, не так щоб дуже... Хоча... спробувати можна.
   - Добре. Якось подумаю... Коли будеш?
   - Десь за пiвгодинки. Скажи, щоб упустили, - згадав про забудькуватiсть товариша. - Щоб не було, як того разу.
   - Ти в нас уже як штатний працiвник. Пускатимуть без попередження. Ще й честь вiддаватимуть.
   - Гаразд. Лечу.
   Про пiвгодини збрехав теж. Швидко пройти вiдстань "з пункту А до пункту В" не пощастило. Одвiчна проблема кiльцевої нiкуди не зникла. Вiд Одеської площi й до Жулянского шляхопроводу затор вималювався знову. Та й день за вiкном - зимовий, снiжний. Тут вже й сам Бог велiв. Тому припаркувався бiля Солом'янського РУВС за годину й вiсiм хвилин. Захеканий "скакун" завмер позад громадини чорного "Мерседеса". Але - не як у популярних анекдотах, а на вiдстанi. Чотири сiмки, оточенi з обох бокiв "АА", помилитися не дали.
   "Никоновська гарба, - промайнуло, коли натиснув кнопку на пультi. Машина насторожено пискнула, покiрно моргнувши фарами. Розслаблятися нiколи. - Добре, що кебета зварила номерний знак iз шiстками не купувати...".
   Проходячи повз "мерса", мимоволi глянув. Тоноване скло надiйно ховало просторий салон вiд цiкавого ока.
   А ось i знайома "Тойота-Кемрi". Теж чорна. Теж iз тонуванням. Приншкла трошки вiддалiк. Нашорошеними вухами пряде за реальнiстю. "Непогане рiшення, - оцiнив побачене Лисиця. - Письмовi погрози. Зникнення Мороза. Тепер ось - нове "послання"... У розсудливостi пановi Никонову не вiдмовиш. Точнiше - начальниковi його охорони".
   За один подих вирiс бiля кабiнету. Знайома "трiйця" чорнокостюмних охоронцiв. Той, якому Богдан "по-барськи жалував" ранг начальника, упiзнав гостя (щире обличчя - без пiдступної машкари - красномовнiше за слова). Знак рукою - i шлях вiльний. Без перешкоди до кабiнету буквально насипався. Етикетний "Jingle bells" сьогоднi взяв вiдгул.
   - О, не минуло й пiвроку, - луснув щиглем банального дотепу Трев.
   - Вибачте, - озброївся психологiєю Богдан. Гм. Розумно й доречно. - Метеоумови.... - Подав руку. - Моє шанування.
   - Добрий день, пане професоре. - Никонов демонстрував явну повагу. Чи вiн i справдi поважав людей науки, сприймаючи їх як розумних апрiорi. Чи покладав на професора серйознi надiї, мало довiряючи мiлiцiї. А може, усе значно простiше? Бiзнесмен грає роль. Добре продуману заздалегiдь. - Радий вас бачити.
   - Навзаєм, - не менш поштиво вiдповiв Богдан. - Хоча... Судячи з усього, навряд чи можна "сьогоднi" вважати добрим.
   - Це точно, - закивав пригнiчений Никонов.
   - То що новенького? - розсiяв питання, що однаково стосувалося полковника й бiзнесмена.
   - Про Мороза - нiчогiсiнько, - вiдгукнувся Трев. - Зник - як у воду впав. Нi слуху нi духу.
   - Це точно. - Богдан повiсив одяг i сiв на приготовлений стiлець. - Усе сталося так, як i попереджав у кенотафiї Естет (я, з вашого дозволу, тепер так називатиму нашого анонiмного адресанта - для зручностi). А кенотафiя, як вiдомо, - "надгробний напис для того, чиє тiло не знайшли". Нею давав шанс вiдгадати, кого обрано на жертву. Ми не змогли. Людина зникла. Жахливий механiзм спрацював. I тiло Мороза ми не знайдемо. - При словi "ми" Трев якось дивно стрепенувся. - Можливо - поки, можливо - нiколи.
   - Ну, це ще бабуся надвоє ворожила, - рiшуче заперечив Кодаковський. I Богдан вiдчув зв'язок сказаного з його дивним трепетом. - I не такi ребуси розгадували.
   Трев нагадував засудженого на смерть, що заспокоював себе у променях леза гiльйотини. Думка бiзнесмена, судячи з виразу його обличчя, теж кружляла неподалiк.
   - Цю справу доручено найкращим слiдчим. - Тепер Кодаковський узявся заспокоювати Никонова. Спокою ж Богдана могли б позаздрити всi київськi пам'ятники радянських часiв, що неодноразово замислювалися бронзово-кам'яними мiзками про свою подальшу долю.
   Трев узяв конверт разом з посланням i передав Богдановi:
   - Ось. Андрiй Григорович одержав це сьогоднi. Вiдправлено зi 105-го вiддiлення. Тут наш "коханий" Естет, як бачиш, не повторюється. Третiй лист - третє мiсце вiдправлення. Решта ж - усе те саме. Крiм цiєї твоєї кенотафiї. Подивись. Може, вивудиш що-небудь цiкавеньке?
   Богдан оглянув конверт. Справдi. Точнiсiнько такий, як i отриманi ранiше. Та ж партiя. Той же комп'ютерний друк адреси. Потiм узявся до текстiв: "Отже, ми продовжуємо, панове присяжнi, нашу надзвичайно цiкаву гру. Перший хiд зроблений. Ой-ой-ой, ви не змогли вгадати першу жертву? Шкода. Але змiнити вже нiчого неможливо. Та не сумуйте. У нашiй грi ще досить завдань. I вашi шанси не такi вже й примарнi. Головне - хотiти. Далi - графа номер "два" по вертикалi:
   Вiн вовк, хоч жив помiж людьми.
   Ховавсь в овечу шубу.
   Чесноти захищав грудьми -
   I вiрять душогубу.
  
   Та дзвiн пробив - i через Стiкс
   Пливи в човнi Харона.
   I всi свої вiдгадки, сфiнкс,
   Читай, як репiвский ремiкс,
   Для пе?кла фараона.
  
   ...Бо Око бачило з небес,
   У кому бiс прудкий воскрес...
  
   Це друга жертва. Бажаю успiху".
   Лисиця голосно свиснув. Таке "непрофесорське" вираження емоцiй йому явно не личило. Але що вдiєш, коли їх вистачило б i на Трева, i на Никонова, i на всю солом'янську мiлiцiю. Ще й водiєвi з охоронцями дiсталося б. По кульочку за п'ять копiйок. Не згадали й народну прикмету про "свист i грошi". Усiх розбирала нетерплячка: що ж цiкавого вичитав?
   - Ну, не ятри душу, - першим заблагав полковник. - Менi ще до звiту готуватися.
   Никонов мовчав i лише питально рентгенив "пана професора" очима.
   - Євгенчику, - звернувся Лисиця на iм'я. Робив це вiн украй рiдко. I вже за цим можна зрозумiти: в душi щось таки дiється. Потiм, нiби виправляючись, звернувся офiцiйно: - Євгене Миколайовичу, неси наш кросворд.
   Полковник дiстав потрiбний "папiр". Богдан поклав поряд зi "своїм". Можна результативно працювати.
   - Отже, други мої, - урочисто почав, i присутнi - нiде правди дiти - подумали, що вiн зараз назве iм'я та адресу зловмисника. А затримати цього вiршомаза за кiлька хвилин Треву i його молодiй командi стане за iграшки. - Наступна жертва - це чоловiк, на совiстi якого в минулому кiлька вбивств. Зараз вiн живе пiд чужим iм'ям, сховавшись пiд личиною порядного громадянина, вдало граючи роль. Частина його справжньої бiографiї - як нерозгадана загадка... Є така людина у вашому оточеннi, Андрiю Григоровичу?
   Никонов єхидно посмiхнувся й розслаблено натиснув солiдним тiлом на спинку казенного стiльця:
   - Ну, пане професор, i питаннячка у вас. Прямо шпигунськi пристрастi: "пiд чужим iм'ям", "пiд личиною...". Та це чистої води компетенцiя пана полковника. - Никонов упевнено роздавав своїх "панiв" праворуч i лiворуч. Схоже, це слово глибоко ввiйшло до лексикону новоспеченого "буржуя". Хоч не так уже й давно натхненно пiдспiвував на партiйних пленумах-з'їздах про "наше слово горде "товариш"...
   - Усе правильно, - сказав, думаючи про своє Трев, i почав терзати стацiонарний телефон. - Романченко, ти? Негайно збирай усю групу. За десять хвилин зустрiчаємося в мене. Захопи всi матерiали "справи Мороза".
   - Та-а-ак, пане полковнику, часу в нас... у вас зовсiм мало. - Богдан, теж назвавши Трева "паном", пiддiв його й Никонова. Трев зрозумiв. Никонов - нi. На це Лисиця й розраховував. А ще - вiдмежувався вiд розслiдування. Нехай так думає Кодаковський. Iнодi корисно говорити людям те, що вони хочуть чути. Що ж, нехай йому буде приємно. Заслуговує, старий мiлiцейський пес.
   - Отже, панове, - перехопив естафету "обзивання" Трев, - на цьому засiдання нашого капiтулу дозвольте вважати закiнченим. Вам, пане професоре, висловлюю величезну подяку за сприяння в розслiдуваннi й розраховую на подальше спiвробiтництво. Схоже, його нам не уникнути. Ну а ви, Андрiю Григоровичу, думаю, наочно переконалися, що вашою справою ми займаємося серйозно й постiйно. Може, навiть на шкоду iншим, теж не менш важливим. За це мене по голiвцi не погладять. Однозначно. Але - це вже мої проблеми... Дозвольте побажати вам здоров'я й творчих успiхiв.
   - I собi теж, - з надiєю в голосi поправив Никонов.
   - Аякже! Якi успiхи, якщо нема здоров'я? - усмiхаючись, погодився полковник.
   - Але якщо у вас, пане полковнику, не буде успiхiв, дехто може втратити не тiльки здоров'я, але й... життя. - Богдановi слова своєю точнiстю неприємно зачепили присутнiх. Особливо - Никонова. Але випущений "не-горобець", як вiдомо, назад, у клiтку, нiколи не вертається. Аксiома...
   Коли Никонов з Лисицею опинилися бiля дверей, Кодаковський сказав:
   - Богдане Iвановичу, затримайтеся, будь ласка.
   Це заiнтригувало. I професор, попрощавшись iз бiзнесменом, повернувся до стола.
   - Послухай, Богдане, - почав майже пошепки, - цей уже пiшов? - Вiн знову подивився на дверi. Нiкого немає. - Розумiєш, я про цю античнiсть багато вже й призабув. Що це за такi "Стiкс", "Харон", "сфiнкс"?
   Лисиця все зрозумiв. При Никоновi Трев не хотiв "сяйнути" неосвiченiстю. Тому й зупинив Лисицю. Iнтригу як вiтром здуло. Усе надто вже буденно. "Не цього разу", - усмiхнувся про себе. I почав:
   - Та без проблем. "Стiксом" у давньогрецькiй мiфологiї називали рiку в пiдземному царствi мертвих (Аїдi). Харон - це похмурий старець, що перевозив душi померлих через неї до Аїду. За цю роботу одержував як плату монету (один обол). Її, за обрядом, клали пiд язик померлому. Стiкс, отже, - межа мiж царством живих i царством мертвих. Ну, а слово "сфiнкс" має багато значень. Перше: це - староєгипетський символ влади фараона, який мав вигляд лева, що лежить, з головою людини. Друге: у давньогрецькiй мiфологiї - крилате чудовисько з тулубом лева й головою жiнки, яке загадувало нерозгадуванi загадки. Третє. У переносному значеннi цим словом називають загадкову iстоту; таємничу й незрозумiлу людину; взагалi, що-небудь таємне, загадкове, незрозумiле. Четверте - це метелик, гусениця якого нагадує єгипетське зображення, коли пiднiмає передню частину тiла. I п'яте. Так iменується вузьконоса мавпа (рiд павiанiв). У самцiв цiєї мавпи шерсть на шиї й плечах нагадує гриву. Тобi яке? Вибирай!
   - Спасибi, пане професоре. Спасибi за "змiстовну консультацiю", - щиро подякував Трев. - Виручив, бо, сам розумiєш, незручно перед цим "грошовим мiшком". Облiко морале - насамперед. "Спрага - нiщо, iмiдж - усе". До того ж ще й новий наказ мiнiстра. "Про полiпшення iмiджу спiвробiтникiв органiв внутрiшнiх справ". Так що треба рухатися в руслi. I в культурному планi - також... Спасибi...
   - Не варто, - напустив поважностi. - По-моєму, я просто виконую свою роботу. Консультант. Не бiльше.
   - За неї й спасибi.
   - На здоров'я. Заходьте ще.
   - Умовив... Ну що, ходiмо?
   - Їдьмо. А, ледве не забув. Менi б копiю нової кенотафiї.
   - Зараз.
   Слухняний старлей, як завжди, негайно виконав нове доручення. I Лисиця озброївся новими матерiалами. А озброєний так професор - сила страшна.
  

9

   Вiд Трева подався на стоянку. Загнавши машину мiж "Волгою" й "Хондою-Цивiк", розбудив сигналiзацiю. Та стрепенулася й "заступила на пост". Попрощався з залiзним конем на кiлька днiв, бо найближчим часом виїжджати не збирався.
   Закiнчувався мiсяць. Треба платити за наступний. Богдан зазирнув до охоронця. Той вiдклав газету й дiстав вiдомостi. "Презумпцiя", - мимоволi прочитав Лисиця.
   - Сьогоднiшня? - поцiкавився в автосекьюритi.
   - Уранцi купив. Напевно, так, - знизав плечима той, гортаючи документи.
   - Цiкаве щось є? - не вiдставав Богдан.
   - Та так. Усього потрошку, - без ентузiазму вiдповiв "автосторож", пишучи у вiдомостi. - А, - зупинився, - там про цього, про заступника гендиректора "Нiки-Компанi" стаття велика. Зник, виявляється. Бачте, як буває: жив собi чоловiк, жив, мав усе, мазунчик долi, купався в розкошi, горя не знав, а тут - на тобi. Нi слiдiв, нi трупа. Так ось виходить: де великi грошi - там велике зло. I горе велике.
   - Це точно... Слухайте, - попросив Богдан, - я сьогоднi вже навряд чи де-небудь куплю. Може, продасте?
   - Та забирайте так, якщо потрiбна, - дещо ображено вiдповiв секьюрiтi. - Я майже прочитав уже.
   Подякувавши за "розкiшний подарунок", рушив додому.
   Стаття Бондаренка, що звичайно пiдписувався "Скиталець", справдi займала бiльше половини шпальти. Угорi в рубрицi "По гарячих слiдах" рваними чорними лiтерами - заголовок "Двi третини айсберга". I пiдзаголовок - "Багато питань i жодної вiдповiдi". Автор розповiв про життєвий i "творчий" шлях, про нинiшнє життя й становище в компанiї. Усе це назвав "видимою частиною айсберга". Далi йшла "невидима". I читач дiзнавався, що лихо мусило трапитися значно ранiше, бо за Морозом тiгся шлейф iз багатьох "незабутнiх подвигiв", що явно заслуговували кiлькох убивств. Тут i "тарасiвська трагедiя", i вдалi махiнацiї на значнi суми, i часта роздача гiллястих рогiв недбалим чоловiкам красивих дружин. Загалом, версiй наводилося кiлька. Засвiтилася й Лисицина iнформацiя - "з посиланням на неперевiренi джерела". Одне слово, питань справдi багато. I всi адресувалися доблесним захисникам правопорядку. Але от тiльки вiдповiдей нi вiд них, нi вiд кого-небудь iншого поки жодної. Це дратувало. I заважало зосередитися на лiтературнiй роботi. Опинився мiж двох вогнiв. Кожен грiв i обпалював по-своєму. Але переваги усе не одержував.
   Сiв за стiл. Хотiв написати кiлька рядкiв. Але думки неслухняно гайнули до розслiдування.
   "Наш Естет - людина слова. Iз серйозними намiрами, - почав мiркувати, застигнувши над аркушами. - Умiє холодно все розраховувати й чiтко виконувати. Значить, другу жертву чекає доля Мороза. Якщо не випередити цього поетичного терориста. Кого ж вiн призначив наступним? Якого ж вовка в овечiй шубi планує переправити через Стiкс у човнi Харона? З такою iнформацiєю можна влучити хiба що пальцем у небо. На мої питання Никонов з'їхав з вiдповiдi. Справдi не знає, чи... Хлопцi Трева, звiсно, вже риють довкола бiзнесмена, але, ймовiрно, уткнуться в "овечу шубу". Саме тут i заритий собака. Разом з вiдповiддю. Але як її вiдрити? Це вiдомо поки лише Естетовi, якщо вiн дiє один. Хоча... Якщо хочеш зробити щось якiсно, зроби все сам. Вiн, певно, теж це знає. I чудово розумiє... Та й таємниця, вiдома хоча б двом, перестає такою бути. Цiкаво, Никонов повiдомив оточення про загрозу? Якщо так, то створив навколо себе поле страху, нервовостi, панiки. Це тiльки погiршить ситуацiю. I може призвести до необов'язкових проблем. Насамперед для самого Никонова. Вiн уже мав два iнфаркти. Тому, швидше за все, нiхто нiчого не знає. Та й Трев, думаю, це йому порадив. I начальник охорони теж мусив сказати своє професiйне слово. I навiть якщо хтось щось десь i почує або з газет вивудить, усе залишиться на рiвнi чуток i здогадiв".
   Узяв кенотафiю N 2. Кiлька разiв перечитав. У кабiнетi Трева спробував охарактеризувати жертву, але не звернув уваги на автора. Зараз це можна зробити.
   "Так. Людина творча. З вiдмiнним образним мисленням. Знайома зi свiтовою культурою. Непогано версифiкує. Навiть можна сказати - вмiло... З книгами дружить однозначно. Виходить, Естетом я його обiзвав недарма. Не кожний злочин, пов'язаний зi зникненням людини, перетворюють на шоу. А тепер, у свiтлi останнiх подiй, воно набирає "робiнгудiвського" вiдтiнку: спровадив на той свiт одного негiдника i попередив про наступного. Тi крихти iнформацiї про "закулiсне" життя Никонова говорять, що вiн обраний теж не випадково. Але фактiв поки немає. Треба поглянути на "зворотний бiк" бiзнесмена. I не забути про Валевського".
   Узяв чистий аркуш. Почав накидати план дiй. Нижче красномовного заголовка написав "Никонов" i "Валевський". "Два в одному". Знову потрiбен Бондаренко - "скиталець усiм страшним i небезпечним". Подивився на годинник - 20.48. Пiзненько для роботи й рано для домiвки. Набрав номер мобiльного. Бондаренко вiдгукнувся пiсля шостого гудка.
   - Привiт пановi Скитальцю, - зрадiв Лисиця.
   - Здоров, прафессар, - на одеський манер обiзвав його журналiст.
   - Спасибi, що не праффесар, - жваво вiдреагував Богдан.
   - Боже збав, - усмiхнувся журналiст. - А ти чого дзвониш? Дозрiв для пива?
   - Скорiше для чаю, - уточнив професор.
   - Теж варiант.
   - Прочитав твою останню статтю.
   - Останню? - награно злякався Бондаренко. - Звiдки знаєш, що остання? Мене замовили?
   - Гаразд. Упiймав. Упiймав. Здаюсь.
   - А про статтю?
   - Можеш!
   - Ґран мерсi.
   - Дякую, що в текстi без мене.
   - Ми ж можем.
   - Хто б сумнiвався?
   - Та є ще на просторах нашої неосяжної Батькiвщини тi, хто не усвiдомив усю глибину нашого таланту.
   - Але їх, упевнений, тiльки двоє. Дружина й теща?
   - Додай ще одного.
   - Кого?
   - Та з головредом стосунки нiяк не склеяться. Таке враження, що вiн ранiше керував бюро ритуальних послуг. I копає пiд мене вiдразу екскаватором. Оминувши етап лопати. Та й дiдько з ним. Я хоч i не Брюс Вiллiс, але об мене вставнi фiкси вiн обов'язково зламає.
   - Стопудово! - Богдан вистрiлив цим словом з такою люттю, начебто хотiв улучити в Бондаренкового начальника. I вбити наповал.
   - Ну, а оскiльки ти надто вже багато мене розхвалюєш, - почав користуватися чуттям журналiст, - подзвонив, звичайно ж, у якiйсь ну дуже невiдкладнiй справi?
   - Та... Посидiти треба. I чайку-пивця попити, i про життя погомонiти. I ще про дещо... Але пiзнiше. А зараз - пробий iнформацiю про такого собi Валевського Германа Рудольфовича, компаньйона Никонова. Та й про самого "iмператора" "Нiки" теж непогано б побiльше iнформацiйки пiдзбирати.
   - Добре. Зробимо. Пiдготую - подзвоню. Але буде це за кiлька днiв. Завтра їду в Закарпаття.
   - На лижах покататися? - з вiдвертою заздрiстю поцiкавився Богдан.
   - Якби ж. Усе набагато банальнiше. Елементарне вiдрядження. - Схоже, вiд однiєї тiльки думки про майбутню поїздку у Бондаренка погiршився настрiй.
   - Пiдходить. Чекатиму. Тiльки швидше повертайся.
   - Гаразд. Постараюсь.
   Пiсля розмови вiдчув енергетичний приплив. Iнтуїцiя пiдказувала, що зробив правильно, подзвонивши. Бондаренко слово тримає.
   Кинув "облизливий" погляд на майбутнiй лiтературний шедевр. Але - повернувся до "справи Никонова".
   "Трев зi своїми хлопцями, швидше за все, зараз намацують кандидата на майбутню жертву. I що в них є? Чоловiк. Прiзвище з семи букв. Веде добропорядний спосiб життя. Але на ньому злочини, пов'язанi з убивствами. Недаремно ж у кенотафiї вiн названий "вовком" i "душогубом". З кiлькiстю букв i способом життя - зрозумiло. А от як бути з минулим? Такi факти в бiографiї i листку з облiку кадрiв нiхто не вкаже. До того ж якщо злочин не розкритий... Ну а раптом Никонов усе-таки знає, хто це? Що тодi? Iмовiрно, спробує попередити. I людина шукатиме безпеки. Це добре. Але Естет? Усе, що вiн робить, пашить упевненiстю. Отже, знає набагато бiльше, нiж говорить. I передбачив усе до дрiбниць. Хитрющий, дiдько!.. Та хай там як, а перед командою Трева завдання складне. Надзвичайно. Спробуй вирахувати при таких мiзерних даних. А їх нелюдським героїзмом не замiниш... Треба подзвонити "пановi полковнику".
   Дзвiнок нiтрохи не вiдiрвав Трева вiд роботи. Ось уже хвилин з п'ять як це зробив сам. Щоб заварити кави.
   - Слухаю Кодаковський, - утомлено вiдгукнувся полковник. Точна ознака, що на вулицi - глибокий вечiр, який поспiшає невiдворотно стати нiччю.
   - Це Богдан, - почав серйозно. Зараз - не до розiграшiв. - Що там нового?
   - Та ось, вiдпустив хлопцiв. Каву п'ю.
   Кодаковський звiтувати не поспiшав. Iнтуїцiя пiдказала Лисицi, що "позитивного результату" сподiватися годi. Помовчавши (двiчi ковтнув кави), Трев сказав:
   - Никонов дав список. Прiзвища з семи букв мають дванадцять осiб. Зараз зачитаю. - Знову кiлькасекундна пауза. Почувся шерех. Лисиця уявив, як Трев потiгся за аркушем. - Слухай. Антонов, Бандура, Федоров, Лагiдко, Молоков, Лященко, Данилюк, Говоров, Дiденко, Чивадзе, Лукошин, Веселюк.
   - Ти забув самого Никонова, - кольнув Лисиця.
   - Не забув. Але ти ж сам добре розумiєш, що вiн - це десерт. Окраса програми. I в кенотафiї мовиться про "вовка в овечiй шубi", "душогуба". А чогось "душогубного" про нього ми не знаємо. Та й охорона в нього - будь спок. Такий спецназ - "Альфа" "number two".
   - Багато з чим згоден, - мовив Богдан. - Але ключова фраза - "не знаємо". А не може бути так, що в пору своєї молодостi пан бiзнесмен такого начудив, що "душогуб" - це лагiдне слово. Згадай, як було з Морозом. На поверхнi - майже бiлий янгол, а пошкреби хоч трохи - чорний бiс... Людина - створiння загадкове. Не тобi про це розповiдати.
   - Правильно, звичайно, але, гадаю, це не Никонов. Та й серце моє мiлiцейське чує. А його не обдуриш. Ну а серед цих дванадцяти, так би мовити, кандидатiв жодного "вовка-душогуба" не знайшлося. Бiографiї без кримiнального слiду. I зараз вони - звичайнi громадяни. Не гiршi й не кращi за решту. Зi своїми проблемами. Зi своїми "метеликами" в головi й плюсами/мiнусами.
   - А може, Естет говорив про чиєсь "дiвоче" прiзвище? Чи прiзвисько?
   - Дiвоче в чоловiка?
   - А що? Не подобалося колишнє, вiд дiда-прадiда одержане, - вибрав милозвучненьке. Та й нагода трапилася вдала - законний шлюб. - Озвучена версiя здавалася доволi правдоподiбною.
   - Одруження i вдача - далекi одна вiд одної, - тоном давнього мудреця мовив полковник. Чи, швидше, одруженого чоловiка. Одруженого багато рокiв.
   - Я про змiну прiзвища.
   - А-а-а. Тодi - так. Але не думаю, що в нашому випадку все саме так. Якщо Естет хотiв нам указати на когось, то, найiмовiрнiше, виходив би з сьогоднiшнiх реалiй. В iншому разi - це гра в нiсенiтницю... Виходить, наш "об'єкт" серед цих дванадцяти.
   - Ну й що робитимеш далi?
   - Доп'ю каву й пiду додому. Спати. Жахливо стомився.
   - ... з цими "дванадцятьома".
   - Усе, що треба, я вже зробив. Роздав хлопцям адреси й номери телефонiв. Доручив акуратно попередити, щоб поводилися обережно. Зайвий раз не з'являлися в безлюдних мiсцях, тримали постiйний контакт з близькими, не вiдчиняли дверей незнайомим, не вiдправлялися на пiдозрiлi зустрiчi.
   - А ти нiколи не замислювався про те, що Естет - теж перебуває в оточеннi Никонова?
   - Звичайно, замислювався. Я навiть упевнений, що вiн - один з них.
   - Тодi, виходить, попередження про "чужого" - зайве?
   - Згоден, але це такий стандартний набiр. А дiї Естета - нестандартнi. Але тут, шановний мiй пане професоре, порятунок потопельникiв - у їхнiх руках. Я ж не приставлю до кожного охоронця. Людей i так не вистачає. Та й хто з начальства, вiдверто кажучи, зважатиме на витiвки якогось божевiльного з його iдiотськими вiршиками й кросвордними погрозами?
   - Ну, щодо вiршикiв я з тобою не погоджусь. Талант там ночував. - Лисиця мiркував об'єктивно, ставши на бiк справедливостi.
   - Сутi це не мiняє. Якщо вiдволiкатиму людей на цi сни рябої кобили, начальство мене по голiвцi не погладить. А я хочу пiти на пенсiю тихо. Без скандалiв i стягнень. Iз цього ось мiсця начальника райуправлiння... Стоп-стоп-стоп! А чого це ти випитуєш? Знову за своє? Пече в детектива пограти? Хiба я не зрозумiло пояснив твою скромну роль? Можу повторити. На бiс. Якщо забажаєш - то й речитативом. - I Трев почав читати реп: - Ти всього лиш - кон-суль-тант. Не бiльше i не менше. Затям, собi це, бум..бум... франт.
   - Та не кiпiшуй ти, Жека-модний репер, - спробував заспокоїти товариша. - Сам же чудово розумiєш, наскiльки це менi цiкаво. Якщо знатиму... Просто... Є iдея написати про все це книжку.
   - Круто, - змiнив гнiв на милiсть Трев. - Це справдi круто... А зможеш?
   - Без проблем. Головне - щоб не заважали. А якщо ще й допомагатимуть...
   - Переконав. Вiд завтра для тебе - режим найбiльшого сприяння, пане письменнику. Успiхiв вам у цiй нелегкiй i шляхетнiй справi.
   - Спасибi. Тiльки завтра не забудь сьогоднiшнiх обiцянок.
   - Докладу зусиль.
   - Доклади.
   Коли поклав трубку, хотiлось затанцювати капоейру. Вiд задоволення. Прямо тут. Прямо зараз. Та заважала єдина дрiбничка: капоейру танцювати не вмiв. Тому взявся до творчостi.

10

   Спав довго. До другої години дня. Два вчорашнiх вечiрнiх дзвiнки надихнули. I натхненний автор, працюючи до п'ятої ранку, добув кiлька самородкiв. Технiчною мовою це звучало як "сiм сторiнок друкованого тексту 14 кеглем з одинарним мiжрядковим iнтервалом". Це так розохотило майстра сюжетних хитросплетiнь i панорамних образiв, що, прокинувшись, уже знову рвався в бiй.
   Повернув до життя i стацiонарний, i мобiльний телефони. Насолодився зеленим "Greenfieldом". Зручно вмостився за робочим столом. Знову взявся до приємної роботи. Пiдноситися над часом.
   Але на цю творчу iдилiю бездушним руйнiвником налетiв дзвiнок стацiонарного. I змусив насторожитися.
   - Алло, - якось несмiливо мовив вiн, - слухаю.
   - Доброго раноку, борщагiвский оракуле. - Голос Трева видавав внутрiшнє напруження, яке не мiг приховати жартiвливий тон.
   Богдана вмить прошив лиховiсний здогад:
   - Швидше, кассандра, якщо я правильно зрозумiв. "Це" знову трапилося?
   - На жаль, - важко видихнув Трев. - Зник Бровкун Лев Борисович. Заслужений ветеран i за сумiсництвом - тесть Никонова. Дiдусевi 83 роки. Пам'ятав ще Iллю Муромця... Жив сам у двокiмнатнiй квартирi на Татарцi. Сьогоднi близько восьмої ранку (дiдуньо пiднiмався завжди чiтко о 6.00) прийшла хатня працiвниця, а дверi нiхто не вiдчинив. Скiльки не дзвонила. Перша думка - ветеран мирно, як i годиться в його вiцi, вiддав Боговi душу. Жiнка зв'язалася iз дружиною Никонова, яка мала ключi. Та приїхала, вiдiмкнула, а дiдусик - був та й загув. Нiде немає. Панi Никонова подзвонила чоловiковi. Ну а той, природно, менi. Я тут, грець би все побив, перетворююся на родинного мiлiцiонера. Є ж родинннi лiкарi, юристи, психоаналiтики. А я ось - "родинний мiлiцiонер". Новий вид послуг. Комерцiйна дiяльнiсть ОВС... Так що твiй Естет продовжує гру. Хоча яка це, у бiса, гра... Все реально... Я вже вписав у кросворд прiзвище тестя Никонова. Неприємне заняття.
   - Але ж його не було в списку! - закричав Лисиця, начебто в цьому винний саме Трев.
   - "Ви напрочуд здогадливi, шановний мисливцю за табуретками", - миттєво вiдреагував полковник. - Я це теж помiтив. I запитав Никонова. Той вiдповiв, що насамперед зосередився на спiвробiтниках, друзях, бiзнес-партнерах, а про шановного дiдуся й забув зовсiм.
   - А, часом, не може бути Естетом сам пан Никонов? - з якоюсь таємничiстю в голосi поцiкавився професор. - Усе так чудовенько придумав. Мочить зайвих людей i морочить нам голову цими листами. I весь час у курсi розслiдування. По-моєму - iдеальний варiант. Як гадаєш?
   - Версiя - супер, - сказав Трев, - але без доказiв виїденого яйця не варта. Мене ж зараз бiльше цiкавить пан Бровкун.
   - Згоден. Тесть Никонова повинен мати в бiографiї кiлька бiлих плям. Або чорних дiр. Причому - дуже серйозних.
   - Романченко з хлопцями вже працюють. Думаю, за годинку-двi подiляться наритим. Так що матерiалу для книги матимеш з головою. Головне, щоб твiй Пегас усе це вивiз i не спiткнувся.
   - Допомагатиму щосили. Та й пiдкований вiн на всi чотири. Здужаєм.
   - Добре. Годуй його добiрним сiном. А менi час до iнших справ. Щось з'явиться - подзвоню. А ти теж дiлися. Якщо яку цiкавинку докумекаєш.
   - Домовилися. Другий примiрник договору надiшлю електронкою.
   - Надсилай, жартiвник.
   Лисицю тiшили змiни, що вiдбулися з Кодаковським. Тепер не треба ховатися. I скрiзь можна сунути носа. Непогано придумав з книжкою. Але пригнiчувало те, що вбивчий механiзм Естета стрiмко набирав оберти. Попри все... А наш Естет - i справдi людина розумна, хитра, гнучка, завбачлива, розважлива, холоднокровна, цiлеспрямована. Сильна особистiсть...
   Отже, друга жертва. Усе так, як i минулого разу. Кенотафiя, графа в кросвордi, зникнення. Естет указує на жертви, але їх вирахувати не вдається. В останньому випадку завадив недогляд Никонова. Чи все-таки це зроблене навмисно? Хоча... Навiть якби Бровкуна й попередили, вiн усе одно б зник. Естет прорахував усе. I передбачив. Сусiди не чули нiякого галасу чи крику. Зник тихенько. Виходить, вiн знав викрадачiв. У iншому разi фронтовик, колишнiй розвiдник, ймовiрно, без бою б не здався. Правда, на жертви може магiчно впливати прiзвище Никонова. Що ж, зроблено новий крок до знищення бiзнесмена. Петля поволi вужчає. I той, хто її стягує, упевнений, що план обов'язково виконає. Тому й грається в загадки. Iнакше робив би все з закритим ротом, а не влаштовував цей гучний карнавал.
   А раптом Естет - i справдi Никонов? Затiяв веремiю з погрозами самому собi. Водить мiлiцiю за носа. Але чому ж не внiс до списку "дванадцяти" тестя? Щось було не готове, i тому боявся невдачi? Переживав, що мiлiцiя зашкодить втiлити задумане? Але як тодi збирається заповнювати весь кросворд? Чи все це задумане тiльки для того, щоб усунути Мороза й Бровкуна? Є ще над чим сушити голову...
   Непогано б перевiрити алiбi Никонова. Хоча нi. Немає сенсу. Воно стопроцентно є. Такi "дрiбнички" враховують обов'язково. Дружина чи коханка з пiною бiля рота доведуть, що провели цей час iз ним у лiжку... Гаразд, непогано б чайку.
   Рушив до кухнi. За лiченi секунди ароматний напiй почав заварюватися. Зелений "Greenfield" знову виявився на висотi. Разом зi смаком одержав ще й потужний заряд бадьоростi.
   Наступнi хвилини перечитував написане вчора. Переробив кiлька речень, виправив деякi фрази й описки. Потiм знову взявся. Писав швидко й рiзко, не заморочуючись про калiграфiю. Зараз головне - стiни й перегородки майбутнього шикарного особняка. Оздоблення буде потiм. I скласти їх треба з купи недбало накиданої цегли...
   О 18.43, коли накарляканi курколаповим почерком сторiнки виводив на дисплей, знову подзвонив Трев.
   - Моє шанування вершниковi Пегаса, - задоволеним голосом сказав вiн, завадивши Лисицi закiнчити чергове речення майбутнього бестселера.
   - Сподiваюся, вершник не без голови, - поцiкавився Богдан, знаючи, що просто так Трев не подзвонить.
   - При твоїй роботi голова потрiбна апрiорi. Особливо - те, що в нiй. Твої коштовнi мiзки.
   - При вашiй - вони теж не завадять, - уколов мiлiцiонера професор.
   - Саме це й довiв старший лейтенант Романченко. I що звивин у мiлiцейськiй головi усе ж бiльше, нiж одна. Вiд кашкета.
   - А хiба це можливо? - жартома поцiкавився Лисиця.
   - Ще й як! - на одному видиху вiдповiв полковник, пропустивши "кровну образу". За яку належала вендета.
   - Ну й що ж вiн зробив?
   - "Тарапицца не нада", - з кавказьким акцентом мовив Кодаковський. Викапаний товариш Саахов. - Пiсля того, як в архiвi нiчого не знайшли на Бровкуна, Романченко з експертами зняли в його квартирi всi "пальчики" й запустили в комп'ютер. I, уяви собi, вони таки випливли!
   - Це вже цiкаво. - Легко пiддався iнтризi, що затягувала в намагнiченi сiтi.
   - Ще б, - не приховував задоволення офiцер. - Цi "пальчики" коштують дорого. Бо належать вiдомому челябiнському бандитовi Льовi Моторному на прiзвисько "Мотор", що активно "працював" у першi повоєннi роки. Весь Радянський Союз потрясли тодi звiстки про жорстокi вбивства у Серпуховi, Можайську, Армавiрi, Енгельсi та iнших мiстах. "Мотор" орудував завжди один, вибирав заможнi родини й грабував їх, нiколи не залишаючи свiдкiв. Для дiтей теж не робив виняткiв. Пiзнiше рiзко зник i бiльше нiколи не давав про себе знати. Чутки ходили рiзнi. Говорили, що його вбили свої ж, щоб усунути "конкурента"; що застрелили нашi колеги; що хтось iз родичiв (за iншою версiєю - передчасно овдовiлий парубок, що так i не став законним чоловiком) однiєї з жертв вирахував Мотора й жорстоко стратив, вiдрубавши голову; що вiн покаявся й пiшов у монастир, але потiм, усвiдомивши всю глибину вчиненого, наклав на себе руки. Одне слово, бабусi-казкарки, грiючись проти сонця, наплодили "очевидного-неймовiрного". I ось тепер - нате вам. Зниклий тесть бiзнесмена Никонова, шановний пенсiонер-ветеран, людина, що пройшла всю вiйну з трьома пораненнями, заслужений орденоносець, повний кавалер "Ордена Слави" Лев Борисович Бровкун насправдi - кривавий бандит! На совiстi якого - десятки загублених людських життiв i ще бiльше - доль? Оце номер! Усiм номерам номер!
   Видане Тревом на-гора шокувало Лисицю настiльки, що вiн нiяк не мiг оклигати. I згадати, як говорять. Якби Естетом виявився сам полковник Кодаковський - i то, мабуть, на професора напав би менший ступор. Виходить, кенотафiя не брехала? Вовк-душогуб i справдi жив в "овечiй шубi"?! От тобi й сфiнкс! Таємниче створiння зi своїми загадочками.
   - A wolf in sheep's clothing, - мовив Богдан.
   - Ну й що це значить, мiстере професор? - поцiкавився Трев.
   - "Вовк в овечiй шкурi"... I не вiр пiсля цього словесам Естета. А вiн, як бачиш, рiже правду-матку. Значить, його вiршi - не для красного слiвця. Треба уважнiше до них придивлятись. Вони й справдi вказують на жертву. I навiть бiльше, нiж ми думаємо.
  -- Гадаєш, вони будуть ще?
   - Швидше за все - так, - з жалем мовив Богдан. - Естет затiяв серйозну гру. Це - безсумнiвно. I, що характерно, вiн усуває тiльки негiдникiв, що уникнули законної вiдплати. У цьому весь його зиск. Принаймнi менi так здається. Наступнi жертви, ймовiрно, теж у минулому забрудненi якимись ну дуже негарними речами. Але зумiли обiйти покарання. Никонов, напевно, теж не виняток. Пройти болотом i не забруднити черевики - кому таке пiд силу? Жертви вже визначенi. I кожну чекає своє. Своя судна година. I своя черга.
   - Але ж вiн не має нiякого права вершити такий суд. - У полковнику знов заговорила "наука добра й справедливостi". - Це ж самосуд. Вiн сам стає злочинцем.
   - Значить, iншого виходу не бачить. А може, його й немає.
   - Облиш, - починав гнiватися Трев, виходячи iз себе. Недалеко, правда, Щоб, при нагодi, знову повернутися. - Вихiд завжди є. Надiя на правосуддя.
   - Усього лиш надiя. Ти ж не гiрше мене знаєш чимало випадкiв, коли очевидним злочинцям вдавалося уникати вiдповiдальностi. Та й самi закони не досконалi. А для людини, що втратила близьких, такi проблеми не iснують. У неї свої закони. Честi. Сумлiння. Помсти, врештi-решт. Цi - унiверсальнi завжди й усюди. I тодi звичайна людина, що мухи не скривдила, перетворюється на холоднокровного вбивцю. Кровожерливого монстра. Для тих, хто зруйнував її звичний свiт. Створюваний протягом життя. Неповторний. Який iснує в одному примiрнику. Мирно сусiдить iз такими ж. Для злостi й руйнування в цей свiт вона не кличе нiкого. Коли ж хтось це холоднокровно й жорстоко приносить сам, тодi вiн починає розплачуватися. I розплачується. Одразу чи пiзнiше. За людськими, а не юридичними, законами.
   - Ну, ти, прямо, Конi наших днiв, - почав iронiзувати полковник. - Адвокат один в один... Може, злiзеш iз Пегаса й станеш поруч з Фемiдою? Тiльки для цього теж зав'яжи очi. Щоб служити закону треба залишатися безпристрасним... А те, що Естет цими зникненнями все мiсто на вуха поставив, що мiлiцiя з нiг збилася, що начальство телефоннi дроти й зв'язки розриває, це, по-твоєму, як називається?
   - Ну, вибач. - Лисиця не звертав уваги на iронiю Трева. - Наше суспiльство - система складна. I в кожного наслiдку є своя причина.
   - Я до тебе в студенти не записувався.
   - А даремно. - Лисицю не зупинити. Як КАМаз без гальм, що несеться з горба.
   - Пiзно вже. А того розуму, що є, гадаю, вистачить, щоб за нашим "поетичним" другом, що любить кросворди, надовго зачинилися залiзнi дверi. I тодi я спокiйно читатиму любовну або пейзажну лiрику, купуватиму цiлi газети з кросвордами й розгадуватиму їх. I знову перечитаю Конан Дойла. Бо пiду на заслужений вiдпочинок. А твiй Естет менi навiть думати про це не дає! - Останнi слова майже прокричав.
   - Та годi тобi! - почав заспокоювати Лисиця. - Пiймаєш ти його. Обов'язково. Iнакше й бути не може. А я напишу про все цiлу книгу. I ти в нiй будеш супергероєм.
   - А хiба я зараз не такий? - повеселiшав полковник.
   - Такий, - усмiхнувся професор. - Сякий...
   - Нехай буде гречка... Гаразд, до роботи. Буде щось цiкаве - подзвоню. Ти теж мене не забувай.
   - Тебе забудеш...
   До рукопису повертатися не поспiшав. Думки з'юрмилися про iнше.
   "Виходить, Естет знає багато чужих таємниць, - почав мiркувати. - Цiкаво, де примудряється дiставати? Таку iнформацiю в довiдниках не пишуть. Тут потрiбнi зв'язки. Серйознi знайомства. I без силовикiв не обiйтися. З великими зiрками на погонах. Хоча... Хрусткi папiрчики сильнiшi за будь-яких генералiв. I навiть мiнiстрiв. У Никонова такi знайомства є однозначно. Та й папiрцiв усемогутнiх - хоч греблю гати. А для простого смертного? Нi. Естет - не "простий смертний". Рядовому-сiрому такий карнавал не пiд силу. Тут рiвень. Може, навiть цiла структура працює. I все поки вдається. Але... Буде й на нашiй вулицi свято. Ой буде".

11

   Учора (чи вже сьогоднi?) себе пожалiв. Лiг спати всього лише о другiй. "Безсонний" сон (нiчого не снилося) i короткий, як одне моргання. Прокинувся бiля одинадцятої з почуттям угамованого бажання. Бажання виспатися. Тепер вiдчував грандiозну творчу силу, готову до будь-якої роботи. Мирної, звичайно. I якби зараз Батькiвщинi знадобилося якийсь час вручну покрутити турбiну електростанцiї, без вагань погодився б. Але Батькiвщина поки обходилася своїми ресурсами. Тому вирiшив повалятися ще.
   Поки лежав, устиг зробити вiдкриття. Зрозумiв, що у звичайному людському неробствi є маса задоволення. Заперечувати це - нерозумно. Погоджуватись - небезпечно. Не помiчати - необачно. Не користуватися - злочинно. От i користувався. На повну потужнiсть. Та й у щоденнику сторiнка з номером сьогоднi не мала жодного запису. Це надихало. На творчiсть, звичайно.
   Снiданок минув швидко. Завершував його зелений чай. До цiєї нехитрої ранкової церемонiї непрогнозованим метеоритом увiрвався телефонний дзвiнок.
   "Трев, - миттєво зреагував Лисиця. - Якiсь новини". Серце закалатало. Але помилився. З роботи. Виявляється, "шановний Богдан Iванович" "намудрував" у вiдомостi. Помiняв мiсцями записи. I тепер виходило, що хронiчний вiдмiнник Сергiй Гнатенко на iспит не з'явився взагалi, а Оксана Гнатюк, яка не брала участi в цьому яскравому шоу, одержала незаслужене "вiдмiнно". Таку кричущу несправедливiсть потрiбно виправляти. Термiново! Тому пообiцяв навiдатися до рiдного iнституту найближчим часом "з високою гуманiстичною мiсiєю". Цей незапланований "робочий вiзит" анiтрошки не входив до сьогоднiшнiх планiв. Але iншого кристально чисте сумлiння не могло й припустити. Людство в особi скривджених студентiв довго чекати не могло. Та й методистам потрiбно наводити лад в анналах. Логiка почала пiдганяти до "жовтого" корпусу КНУ. Пiдкорився. Швиденько одягся й поспiшив вiддати всього себе на розтерзання громадського транспорту...
   Мобiльний "прокинувся", коли Богдан переходив через Леонтовича. Прямував до зупинки бiля Володимирського собору. На роботi впорався. I тепер на цiлому бiлому свiтi нiкому не потрiбен. Але помилився. Трев мав iншу думку.
   - Ти зараз де? - замiсть вiтання почув вiд полковника.
   - Бiля Володимирського собору. Чекаю тролейбуса.
   - А я думав - з Богом бесiдуєш... Тодi номер тролейбуса - вiсiм, зупинка - "вулиця Смiлянська", кiнцевий пункт - мiй кабiнет.
   - Знову?
   - Ти, Богдане, прямо Глоба.
   - Лечу...
   Кодаковського застав самого, хоча очiкував побачити ще й Никонова. Полковник схилився над столом, нагадуючи стародавнього полководця.
   - Моє шанування великому Пiрру, - уклонився Богдан.
   - Тебе хлiбом не годуй, а дай познущатися з бiдолашного заручника мiлiцейської пенсiї.
   - Чом би й нi?
   - Бо "ЙОМУ" не до жартiв. "ВIН" займаються серйозними речами. Не те, що дехто...
   "Дехто" не образився, але спробував повернути ситуацiю у свiй бiк:
   - Облиш. Кожен вважає свою роботу найважливiшою. Якою б вона не була. Тому що знає її краще, розбирається глибше, бiльше розумiє потрiбнiсть.
   - Це точно... А Естет пише "веселенькi" кенотафiї. Потiм зникають люди. I ми нiчого не можемо вдiяти. Ось, - простягнув аркуш iз вiршем.
   Богдан гайнув рядками: "Ну, як тобi наша гра? Ще б пак! I це лише початок. А тепер - нове завдання. Графа N 3. Прiзвище наступної жертви тобi нiхто вписати не зашкодить. Якщо ти, звичайно, зможеш це зробити до того, як..."
   Далi йшло:
   Любив себе? Не злочин це.
   Любив утiхи-згуби.
   I кидав з зiрваним вiнцем
   Дракону смертi в зуби
  
   Утiх тих бiль (бо бiль не свiй...),
   А сам жив легко потiм,
   Немов загорнутий в сувiй,
   Черв'як чужої плотi.
  
   ...Та Око бачило з небес,
   У кому бiс прудкий воскрес...
  
   Богдан кiлька разiв пробiгся рядками. Потiм заплющив очi й уперся пальцем у перенiсся.
   - Так... Зрозумiло, що це - чоловiк. Червивий. Втiм, у списку Естета такi всi. З подвiйним дном. Грiхи нашого кандидата в жертви колосяться на любовнiй нивi. Або ж сексуальнiй. Жертвами цього нарциса ставали здебiльшого молодi дiвчата. На це вказує "зiрваний вiнець". Фраза забрати або ж зiрвати чи зняти вiнок означає "позбавити незайманостi". Очевидно, потiм такi дiвчата гинули. А наш герой-коханець продовжував спокiйнiсiнько жити. Ймовiрно, вiн має авторитет у колег, керiвництва, близьких. Нiчого поганого на перший, другий i третiй погляди про нього сказати не можна. Треба шукати "зворотний бiк мiсяця". Там вiдгадка.
   Узяв ксерокопiю кросворда.
   - Жертва N 3... У цiй графi дев'ять букв. Ти вже сказав Никонову, щоб знову склав список. До речi, де вiн сам?
   - У лiкарнi. Бiля дружини. Та злягла пiсля зникнення батька. Лист привiз начальник охорони.
   - Ти ж не забув нагадати, щоб заносив якнайбiльше прiзвищ. I не пропускав нiкого, бо знову, не дай Боже, спрацює "закон бутерброда"... Чи так заплановано... Никоновим? - Професор втупився в Кодаковського. - Ти не думав про це?
   - Та думав, - нiби огризнувся той. - Але ж доказiв немає. А без фактiв такi думки - нуль без палички. I хоч смiйся, хоч плач, а для суду їх не iснує. Що ж... Будемо шукати. Попередимо всiх, на кого вкаже Никонов. "Пориємося" в їхньому "минулому й сучасному". Раптом щось та й випливе. Iмовiрнiсть, звичайно, невелика. Тут перед Естетом варто зняти капелюха. Але iнших варiантiв не бачу. У всякому разi, хоч сумлiння буде чистим. Щоправда, хочеться, як завжди, великого, але задовольняєшся, як звичайно, отриманим. А воно, на жаль, iстотно вiдрiзняється вiд великого. Ось така аксiома... - Трев задумався, навряд чи усвiдомлюючи масштаб того, що вiдбулося.
   - Нiчого ж собi! - Богдан здивовано випивав полковника очима. - Ну ти й видав, sapientum.
   - А я ще й не так можу, - запишався розбуджений Кодаковський. - До речi, дарую. Для майбутньої книги.
   - Щире сенк'ю. Не вiдмовлюся. Зараз запишу. - Дiстав з портфеля блокнота й оселив там "подарунок".
   Тревовi лестила несподiвана "афористична" велич. I вiн натхненно продовжив:
   - А ось iще: поганi лiкарi помилки ховають пiд землею, поганi господарки - пiд майонезом, а ментам доводиться й те, i iнше розшукувати.
   - Ну, ти й захопився, пане полковнику, - усмiхнувя Лисиця. - Скажу вiдверто: перше - крутiше. Та й лаври з Бернардом Шоу дiлити доведеться. Так що це в книгу не ввiйде.
   - Шкода, - награно образився Кодаковський, - а про Шоу я й забув зовсiм. Це ж треба...
   - Не кисни, - пiдбадьорив мiлiцейського чина. - Один вдалий жарт чи афоризм на день - за рiк чверть книги. А частiше - нiяка генiальнiсть не потягне. Усе йде своєю чергою. Париж iще почує гасконця де Тревiля.
   - Уламаєш i мертвого.
   - Отож... Гаразд, побiг. А ви - сперечайтесь iз Естетом у спритностi. Бажаю перемоги. Все одно вона буде за нами...
   Удома знову творив. Тасував i перетасовував картини французьких пригод. Тi здавалися зараз такими далекими й нереальними, начебто все вiдбувалося не насправдi, а вигадане з тiєю лиш метою, щоб потiм про них розповiсти. Писав з рiдкiсною жорстокiстю. Начебто пiд вiкнами вже нудьгувала шибениця, оптимiстично погойдуючи петлею. I кат чекав однiєї-єдиної формальностi - свiтанку. На який i призначено страту.
   Лисиця розчинився повнiстю. Iз зовнiшнiм свiтом його з'єднував лише телефонний кабель (мобiльний вiдключив), що нагадував бiкфордiв шнур. Кожної митi його мiг пiдпалити чийсь необов'язковий дзвiнок. I тодi - вибух. Цього хотiлося найменше, але реальнiсть рiдко цiкавиться людськими бажаннями. Однак залишатися "поза свiтом" права не мав.
   Сотворивши кiлька сторiнок, кинув оком на телефон. Iнтуїтивно.
   "Точно. У Трева вже могла з'явилася нова iнформацiя".
   Набрав.
   - Кодаковський, - пролунало в напiвтишi. Голос швидше роздратований, нiж утомлений.
   - Це Богдан, - нерiшуче муркнув "пан професор".
   - А, вершник Пегаса? - зрадiв мiлiцiонер. - Сiдло нiчого не натерло? - Роздратованiсть чкурнула в напрямку норми.
   - Намагається, але нiчого не виходить... Нове щось є?
   - Та як сказати? Усе - практично те ж саме. Працюємо. Шукаємо. Аналiзуємо. Никонов он список передав. Там десять прiзвищ. Ось: Оверченко, Лiсовский, Саломатiн, Маруденко, Домонович, Фiльчиков, Шолуденко, Потапенко, Сорокалєт, Полупанов. Як i ранiше, на цих людей немає жодного "компромату". Усiх, ми звичайно, суворо попередили. Але як там буде...
   - Пора нашому "любому друговi" хоч малесенький слiд та й лишити. Кримiнально-процесуальний кодекс уже не раз солодко облизнувся, мрiючи мiцно його обняти.
   - Не говори, кума, сама люблю вiйськових, - грайливо мовив Трев.
   - Гаразд, "кумасю", - усмiхнувся Лисиця, - "любiть вiйськових" далi. Але й про цивiльних не забувайте. - I вiд'єднався.
   Тiло запрагло вiдпочинку.
   З насолодою потiгся. Увiмкнув мобiльний. Той, недовго думаючи, сповiстив про SMS-ку.
   "Розiрвав" електронний конверт. Вiд Трева. "До кожного з десяти ймовiрних об'єктiв, - iшлося в повiдомленнi, - я приставив своїх хлопцiв. Спробуємо ще так".
   "Успiху", - вiдписав.
   SMS-ка прудким електронним голубом помчала до адресата. Лисиця ж укотре задумався над "справою Никонова". Ця снiгова куля починала котитися все швидше. Зачiпаючи руйнiвним крилом новi долi. Загрожуючи стати багатосерiйним "глухарем". Поки виходило саме так. I можливий обрiй потопав у непроглядному туманi. Невблаганному. Нахабному. Безперспективному.

12

   З настанням "завтра", що неминуче перетворилося на "сьогоднi", взявся до запланованого. Номер "один". Навiдатися до Мекки українського вченого свiту - НБУВ. Це грандiозне вмiстище лiтератури давно стало для Богдана "другим домом". Виникла їхня "взаємна любов" ще в тi часи, коли пан професор навчався на старших курсах. З першого ж вiзиту до ЦНБ (так бiблiотека називалася ранiше) ця любов вирiшила стати "назавжди". I вiн залюбки поспiшав до книжкової казки. Новинки й раритети, стрункi ряди багатотомних енциклопедiй i величезнi фолiанти - все це вабило чарами нових знань або магiєю художнього слова.
   Багатоповерхове громаддя бiблiотеки, здавалося, зупинило вiчнiсть, а потiм i припнуло її до себе, нiби норовистого скакуна: стiй, не смикайся! Перший же погляд на цього велета з близької вiдстанi безжально перетворює тебе на мураху. I до людини ще рости й рости.
   Ось i зал гуманiтарних наук. Тут хотiв знайти "Париж мiнливий i вiчний" (В. Балахонов), "Iсторiя Ордену Тамплiєрiв" (Марiон Мельвиль), "Хрестоносцi" (Сесиль Морiсон), "Процес тамплiєрiв" (Барбер Малколм). Книги, потрiбнi для роботи над романом. Викопав їхнi шифри. Оформив замовлення. Чекати годину-пiвтори. Цей час автоматично ставав "вiльним". Переглянути свiжу пресу? "Український тиждень"... "Лiтературна Україна"... "Україна молода"... "Вечiрнiй Київ"...
   Захопливе читання проковтнуло хвилини, не вдавившись. Уже й до заповiтного вiкна пора навiдатись.
   Сьогоднi планети - за Богдана. Потрiбнi книги знайшлися всi. До роботи можна братися хоч зараз.
   Забрав "скарб" i рушив углиб залу. Ковзнув оком: ага, он туди. Нiби найменш людно.
   Вибiр робочого мiсця - рiч доволi серйозна. I - вiдповiдальна. Адже ступiнь результативностi роботи прямо пропорцiйний ступеню зосередження на нiй. Цю нехитру формулу використовував завжди. I вона так само завжди дiяла. Безвiдмовно. А як же iнакше? Бо що можна науково "народити", коли хтось зовсiм поруч, примiром, говорить по мобiльному (у читальному залi!!!), обговорюючи якiсь несусвiтнi дурницi, явно забувши, де зараз. Тому прагнув вiддалення вiд такої публiки. Максимально можливого. Певного усамiтнення. Одне з найголовнiших правил роботи тут. Сьогоднi вiд нього теж не вiдступив.
   На обраному столi розклав книги. Дiстав чистi аркушi, ручки. Усе. Фас! Тепер - тiльки курява стоятиме!
   Працював - наче молотив снопи. Голодного року. Вiдчував приплив творчої енергiї. Планети стояли на мiсцях, як укопанi. I на сторiнках книг, виданих симпатичною, схожою на Мiлу Йовович, дiвчиною-бiблiотекарем (хлопця-бiблiотекаря бачив разiв зо два - рiдкiсний вид, занесений, можливо, до бiблiотечної червоної книги), пощастило знайти багато потрiбного. Але... пiдступнiсть, як виявилося, ще не скасували... А так хотiлося... Свято по-зрадницьки розшматував мобiльний. Поставлений на "вiбро", вiн щосили заходився штовхати в бока. На дисплеї "горлопанив" Трев. Лисиця перервав виклик, вийшов у хол i набрав.
   - Привiт, кассандро, - уколов прямо в серце Кодаковський.
   Про все здогадався.
   - Привiт. - Голос професора виплавили з розгубленостi. I додали гальмонутiсть.
   - Чим займається майбутнiй лауреат Шевченкiвської премiї? - намагався жартувати полковник, але Богдан реагував слабко.
   - Працюю в НБУВ.
   - Це де?
   - Бiля Центрального автовокзалу.
   - Чудово. Я зараз виїжджаю у справах. За годинку пiд'їду. Якщо, звичайно, тобi цiкавi останнi подiї.
   - Ти ще й питаєш? - Лисиця майже образився.
   - Гаразд. Буду, як домовилися.
   - Тiльки припаркуйся на стоянцi "Макдональдса". Заодно помолимося в храмi швидкої трапези. Iнколи органiзм потрiбно труїти гидотою "типу їжi", щоб iмунiтет не слабнув. Пригощаю.
   - Ну, хiба заради iмунiтету.
   - От i чудово.
   У домовлений час Лисиця з'явився бiля людського акварiума, популярного в рiзношерстої публiки. Як i завжди, тут "розкошували" фанати швидкої їжi. Постоявши хвилин з десять, побачив, як чорна "дев'ятка" Кодаковського, щедро забрьохана мiшаниною дорожньої каламутi, в'їхала на парковку й насторожено завмерла. Машина теж на службi. Спрацювала звичка. Просканувавши незнайоме довкiлля, народила "мешканця". Той вибрався з теплого салону, замкнув дверцята й рушив до ще одного учасника таємного рандеву.
   Одягнений у цивiльне, Трев мав незвичний вигляд. Навiть дивний. Богдан не стримав посмiшку.
   - "Ми з тобою сьогоднi однаково недбалi", - тиснучи руку, змовницьки прошепотiв професор.
   - Та станеш тут не тiльки недбалим, але й ненормальним з цiєю колотнечею. - Не помiтивши "пiдколу", Трев виплеснув гризоту. Добре, що цей викид гнiву вiдбувся не в примiщеннi (тодi б кожний iз присутнiх одержав убивчу дозу), але шкода, що вiн усе-таки вiдбувся. "Грiнпiсу" це явно не сподобається.
   - Не нервуй. Заспокойся, - узявся приборкати "стихiю" Богдан, пропускаючи в розчиненi дверi цивiльну на вигляд людину.
   Посадивши "реактора" за столик, гайнув до "вiльної каси".
   "Акварiумних" вiдвiдувачiв небагато. Симпатичнi молодi матусi з клопiтливими чадами, що бавляться повiтряними кульками з рекламою. Студентська парочка, що втекла з пар; так дивляться одне на одного, так дивляться, але цiлуватися усе нiяк не наважуються (вихованiсть повисла мiж ними розчепiреним гiмнастом, щосили розштовхуючи врiзнобiч). У "кабiнетi" енергiйна компанiя скаженiє на днi народження щасливого товстунчика - коханого нащадка турботливих батькiв. I "кабiнет" для них замалий.
   Лисиця не забарився. Принiс тацю з двома гамбургерами, великими порцiями картоплi, пирiжком з вишнею, кавою й морозивом (для себе).
   Швидко помили руки i взялися до трапези. Радше - її подоби.
   Жуючи гамбургера, Трев сказав:
   - Зник Анатолiй Маруденко, начальник вiддiлу маркетингу никоновської "iмперiї". Учора ввечерi виїхав на своїй машинi з дому й не повернувся. Сьогоднi вранцi авто знайшли в лiсi бiля Дмитрiвки. Замкнене й поставлене на сигналiзацiю. Сiчеш схожiсть?
   - Але ж ти приставив до всiх можливих жертв своїх людей? - зупинився, ледве не вдавившись, Богдан. Очi миттю потроїлись у дiаметрi. - Як вони могли "проґавити"?
   - Не все так просто, - мовив полковник, теж переставши жувати. - По-перше, простежити я доручив скорiше для їхнього спокою. А де набрати стiльки людей? Вони в мене порахованi й навантаженi за двох, а буває - й за трьох. Хлопцi мусили приглянути десь до пiвночi - й додому. Уранцi знову в ярмо...
   Трев на якийсь час замовк, щоб попрацювати щелепами. Проковтнувши, продовжив:
   - Квартира Маруденка на Виноградарi, у будинку з пiдземним паркiнгом. Увечерi вiн загнав туди машину й пiднявся додому. Наш працiвник потоптався-потоптався бiля пiд'їзду до половини дванадцятої та й поповз додому. А сьогоднi.... Мої люди допитали консьєржку. Вона не бачила, щоб Маруденко виходив з будинку пiсля 23.30. Утiм, бабуся - старе янголеня - могла й задрiмати...
   - Цiкаво, - переходячи до морозива, пiдсумував Богдан.
   - Цiкаве починається потiм. Знайдена машина "Тойота-Королла" справдi належить Маруденку, тiльки держномер у неї iнший.
   - Ого!
   - Ого буде далi. Виявляється, хлопцi з обласного карного розшуку вже "вели" вельмишановного начальника вiддiлу.
   - У зв'язку?!
   - Хо-хо! Мiсяцiв зо три тому з Кiльцевої стали зникати повiї. Чотири трудiвницi сексуального цеху. Обласнi детективи майже вирахували Маруденка. Операцiя наближалася до завершення. I тут - де не вiзьмися - наш Естет. Випередив, чорти б його вхопили.
   - Виходить, Естет натякав нам на нього? - видав очевидне Богдан.
   - Виходить. Учора за ним теж стежили, та от тiльки номер машини збив з пантелику. Плюс нiч i тонування скла.
   - А фальшивий номер звiдки? - поцiкавився професор.
   - Знятий iз "Запорожця". Скiльки їх у наших дворах "доживає" брухтом?
   - Ну а документи? Адже в техпаспортi зазначений "рiдний номер"? Як же вiн не боявся їздити?
   - Америкоси давно вигадали унiверсальний "документ". Зелений, iз зображенням Бенджамiна Франклiна. Вiн, на жаль, може часто замiняти будь-якi посвiдчення. Та й папiрцi з "фейсами" наших свiточiв теж мають не менш магiчну силу. Все залежить вiд їхньої кiлькостi й цифри на купюрi.
   - Ого, маємо казочку про Колобка. I твоїм хлопцям вiн помахав ручкою, i обласним холмсам довелося тiльки слинку проковтнути... Слухай, Євгене Миколайовичу, непогано б придивитися до самого Никонова. Менi все бiльше здається, що вiн причетний до всiєї цiєї метушнi. Але не як жертва. Непогана, як на мене, фiшка: сховатися за образом потенцiйної жертви, одержуючи послання вiд себе самого. I пiд цей галас косити непотрiбних... Та й "вiршомазанням" замолоду вiн захоплювався. До того ж усупереч попередженням, жертви з власної волi йдуть у лабети викрадача. У всякому разi, про якесь насильство невiдомо. У першому й третьому випадках, схоже, зниклi виїхали до нього на машинах. У другому - слiдiв проникнення до квартири Бровкуна когось чужого не виявлено. I хто ж, як не наш шановний бiзнесмен, непогано знайомий цим людям?
   - Ну, це - поки лише припущення. I тiльки. Нiчим не пiдтвердженi. А доки не матимемо реальних фактiв, будемо лишатися слiпими кошенятами. I тут - хоч рятуйте кричи.
   - Не знаю, але менi це нагадує певне "очищення". Адже зникають люди або iз кримiнальним минулим (Мороз i Бровкун), або iз кримiнальним сьогоденням (Маруденко). - Богдан вiв свою лiнiю далi. - Естет виступає таким собi "санiтаром суспiльства". "Янголом очищення". I зваж: iнформацiя про "злочиннi дiяння" наших жертв до певного моменту залишались таємницею за сiмома печатями. А йому вдалося розкопати. А це ой як непросто. Навiть ви такої iнформацiї не мали. Логiка пiдказує, що, швидше за все, наступнi жертви теж такi. Вiн дає нам двi пiдказки: кiлькiсть букв прiзвища i "склад злочину" у вiршах. Виходить, шансiв у нас хоч вiдбавляй, але скористатися, як треба, не виходить... У кросвордi лишається шiсть граф. Дасть Бог, де-небудь та й випередимо.
   - Але цього мало. Треба ще й пiймати.
   - Якщо випередимо, виб'ємо ґрунт iз-пiд нiг. Розхитаємо упевненiсть. Тодi обов'язково зробить помилку. А там - i твої хлопцi обов'язково дотиснуть. Професiонали...
   - Це точно. Ми - професiонали, - з кислою мiною видав Кодаковський. А потiм, нiби переродившись, додав: - А ми, професiонали, ми... ми - такi... знаєш, якi...
   - Чую, у нашого таємного друга пiд колiном уже занудило, - усмiхнувся Богдан.
   - Це точно... - повторив, схоже, улюблену фразу Трев i подивився на свої "Командирськi". - Добре. Поїхав. Успiхiв на письменницькiй нивi.
   - I на письменницькiй теж, - вiдповiв Лисиця полковнику в цивiльному.
   Зачекавши, поки "дев'ятка" викарабкається на проспект 40-рiччя Жовтня, повiльно рушив назад. До НБУВ. Там за ним сумували "джерела знань". Iшов до них припасти. Жадiбно.

13

   "Отже, знову Естет. Хоча, з iншого боку... Не доведи, Господи, щоб хтось iнший. Чи "доведи"? А-а-а. Яка рiзниця? План пункт за пунктом виконується. Виконується без збоїв. За генiальним задумом. Цю б енергiю та в мирних цiлях... Насправдi, Естет вважає, що вершить справедливий суд. Пiдчищає недолiки суду легiтимного, у якого їх, на жаль, чималенько. А може, цей самий суд зробив помилку i щодо нього? Вихованого iнтелектуала. Людини iнтелiгентної. Чуйної. Iз загостреним почуттям справедливостi. I все, що вiн робить, - це реакцiя, можливо, захисна, на сваволю, що чиниться в людському свiтi? Ставлячи себе на мiсце скривдженого, знову переживаючи свою ситуацiю, знову божеволiючи у вирi емоцiй, знищує чужого кривдника. Але й перестраховується. Дає шанс, незвично вказуючи на жертву, покладаючись, мабуть, на Бога. Якщо не справедливий у виборi, Всевишнiй повинен зупинити. Коли ж цього не вiдбувається, вершить суд. Вiрячи в справедливiсть вироку. Ось у чому суть його гри. Напевно... Усе так або зовсiм iнак... Справдi, як говорив Трев, це все поки лише здогади. А хоч малесенького реального факту, з якого можна почати "розкручування" цiєї плутанини, у мiлiцiї, на жаль, немає. Виходить, усе продовжиться. I жорстокий задум Естет доведе до кiнця. Хоч сам його таким не вважає.
   А раптом це - ритуал якоїсь релiгiйної секти? Та нi. Ця "мисля" ще смiшнiша попередньої. Хоча, як казав Агапон, "доволi ймовiрне настання неймовiрного". Раптом справдi... Збулося "пророцтво мудрого старця"... Дiдько, ситуацiйка вiдверто патова".
   Так думав, пливучи заснiженими вулицями на зустрiч iз Бондаренком. Той уже повернувся з вiдрядження. I мав iнформацiю про Германа Валевського.
   Потiм думки пiшли своїм шляхом...
   "Мегаполiсцi любили зиму. Гостi мегаполiсу любили зиму. Сам мегаполiс теж любив зиму. Не любили її тiльки київськi комунальнi служби. Ця вiдверта нелюбов проявлялася в їхнiй постiйнiй неготовностi до зими. Та, клята, завжди чомусь з'являлась, хоч i невiдомо звiдки, але зненацька, i, що характерно, як на лихо, саме взимку. Особливою ж ненавистю вони палали до виробленого на небесних мануфактурах високоякiсного натурпродукту, яким матiнка-природа рясно вкриває все, що має необережнiсть потрапити їй пiд холодну руку. I тодi починалася казка. Де в ролi злих сил - комунальники. З їхньою нелюбов'ю до зими й снiгу - головної зброї у її претензiях на беззастережну владу в мегаполiсi. Хоча скидалося на те, що комунальники iз зимою у змовi. I якби зима правила не три, а всi дванадцять мiсяцiв, iз таким надiйним спiльником вона б стала вiчним мером мiста. Але цьому, слава Боговi й сонцю, не бувати. I оркiв-комунальникiв, що вдають боротьбу iз зимою, але потай бажають їй перемоги, все одно чекає фiаско..."
   Зустрiч запланована в Новопечерському провулку. В кафе "Гайшин". Журналiст мав справи в страховiй компанiї "Дженералi-Гарант". Її офiс зовсiм поряд. Богдан, коли прибуде до кафе, набере. Скиталець i вискочить на кiлька хвилин, бо роботи в страховiй - години до десятої.
   Iнтер'єр кафе виконано в українському стилi. Та й усе тут дихало "нацiональним колоритом". I обiцяло ту ж таки нацiональну смакоту. Та вiд кафе Богдановi потрiбно небагато: два мiсця за столиком у теплi, легку музику, що не заважає розмовi, чашку зеленого "Greenfieldа" для себе i зварену каву для Сергiя. Усе одержав без проблем.
   Бондаренко з'явився розпашiлий. Швидко зняв спортивну шапку й довгу бiло-блакитну куртку з незмiнною динамiвською символiкою.
   - Привiт, - кинув Лисицi, потис руку i вмостився напроти.
   - Як воно життя успiшного журналiста? - поцiкавився Богдан i заходився колотити чай.
   - Коли, побачу його, запитаю, - парирував дотепом Скиталець. Лисиця зрозумiв, що часу в Бондаренка трохи є. Бо коли поспiшав, про жарти забував.
   - А що там за мутки з "Дженералi-Гарант"? Чи це - таємниця?
   - Нiяких таємниць. Просто почастiшали випадки шахрайства на нивi цивiльної вiдповiдальностi автовласникiв. Тому серйознi страховi компанiї вирiшили через нашу газету, а якщо вийде результативно, то й iз залученням iнших ЗМI, оприлюднити аналiз таких злочинiв, щоб захистити рядового автовласника. Та й увесь автостраховий бiзнес вiд небезпечного джина, що за всяку цiну хоче виштовхнути корок. Тому й працюють на випередження, поки той ще перебуває в пляшцi. Бо розумiють: якщо вiн її залишить, буде невесело. Шукаємо концепцiю подачi iнформацiї.
   - Знайдете - даси почитати.
   - Не проблема... А що там новенького у справi Iгоря Мороза? Поки я був у вiдрядженнi, нiчого не з'ясувалося?
   - Нiчого. Як пiд лiд пiшов. Нi слiду, нi звiсточки.
   - А щодо Бровкуна й Маруденка?
   - Про них ти вже теж чув?
   - Я, друже, не тiльки чув, але й знаю багато чого. Наприклад, що Маруденко у вiцi 16 рокiв зґвалтував i жорстоко побив пiонервожату. Дiвчинка-практикантка з педiнституту в результатi втратила зiр. Життя, практично, закiнчилася, не почавшись... А в Маруденка виявили психiчну патологiю. Адмiнiстрацiя табору "Орлятко" (це в Iрпенi), бажаючи зберегти репутацiю, правдами-неправдами залагодила проблему. Та й хто заступиться за круглу сироту? Ну а Маруденка батьки довго лiкували. I, здавалося, їм пощастило позбавити сина вiд страшної недуги. Хлопчик одержав освiту, одружився, завели дiтей. Усе, як у людей. Роботу мав престижну й хлiбну. Та ось механiзм знову дав збiй. Може, вiн i ранiше брався до старого - цього нiхто напевно не знає. I, ймовiрно, вже нiколи не довiдається. Але коли перейшов на повiй з Кiльцевої, йому на хвоста упали обласнi менти. Та Маруденко й сам зник. От така дивовижа. Закон джунглiв: на будь-якого сильного, страшного й жорстокого хижака завжди знайдеться iнший - ще бiльш сильний, страшний i жорстокий.
   - I дiє вiн i в наших бетонних джунглях, - сумно сказав Лисиця. - Але звiдки ти про все це знаєш? Ти ж тiльки сьогоднi приїхав?
   - Маю скрiзь своїх людей. Тому поки - я на конi. Оперативний, iнформований, оповiщений. У темi, одне слово. Де на особистих контактах, де - за дзвiнку монету, а джерела все одно не висихають. На тому й стоїть мiй "журналiстський бiзнес". Точна й оперативна iнформацiя - товар дорогий. З коротким термiном зберiгання. Та в мене вiн нiколи не закiнчуються. Бо все правильно органiзоване. Система. Ну, та це все тобi нi до чого.
   - Якщо ти про все знаєш, чому мене розпитуєш? - здивувався Богдан.
   - Тут усе просто: раптом ти скажеш таке, про що не знаю я? Нова iнформацiя нiколи не зашкодить.
   - Досьє на кожного ведеш?
   - Усе може бути, - якось двозначно усмiхнувся журналiст. - При моїй роботi це не зайве. Досвiд, друже, досвiд. Сильна рiч. Часто доводиться гнучко реагувати на потреби дня. То замовлення на нову статтю, то колезi потрiбна допомога, а то, дивися, й самi служителi Фемiди в погонах напiвлегально дечим цiкавляться. Так що ось вона, в усiй красi, кухня кримiнального репортера.
   - Але якщо до всього цього додати вмiння писати кенотафiїї i складати кросворди, тебе можна включати до числа пiдозрюваних. - Богдан усмiхнувся i вкотре вiдпив.
   - I як ти ту гидоту можеш пити? - скривився Бондаренко.
   - З насолодою, - розцвiв професор. - Але ти з теми не зiскакуй.
   - Та... Можеш навiть поставити на перше мiсце, - спокiйно вiдповiв Скиталець. - Я не проти. При бажаннi кросворди складати може кожний другий. А може, й перший. А римувати... Гадаю, це теж не вища математика. Якщо ж мова заходить про таку талановиту людину, вiртуоза пера, безцiнного самородка журналiстики, тобто про мене, то всi перерахованi вмiння слiд рiшуче помножити на два. Чи навiть i на вiсiм. Так що ось вiн я, одягайте наручники... А якщо серйозно, я справдi згоден сiсти пiд добровiльну варту (хай лише дадуть у камеру ноутбук з iнтернетом). Згоден навiть на будь-який розумний строк, аби тiльки припинилися цi зникнення. Те, що цей божевiльний кросвордист виносить смертнi вироки, - це його глибоко особистi проблеми. Але от їх виконання... Це вже територiя суспiльства. Де, як i на будь-якiй правовiй територiї, мусить панувати закон. Якому всi без винятку мають пiдкорятися. Ось як усе просто, виявляється. Iнакше скотимося до анархiї. А вона - зовсiм не "мати порядку". Жорстока й черства мачуха.
   - Ну, а як же бути з тим, що часто так трапляється, коли винний уникає справедливого вироку? Та й покарання взагалi?
   - Нiхто не досконалий. На жаль. Суддi теж люди. I теж можуть помилятися. Хоча й не мають на це права. Та й сучаснi закони теж пишуться людьми. Людський фактор. Нiчого тут не вдiєш.
   - А якщо це робиться навмисно?
   - Для цього теж є закон. I - "компетентнi органи". Нi ти, нi я, нi твiй поет-кросвордист таких повноважень не маємо. Боговi - Боже, а кесаревi - кесареве. Ставши на шлях "самосуду", вiн протиставив себе закону й опинився поза ним. Уподiбнився тим, на кого вiдкрив полювання.
   - Ну а якщо вiн iншого шляху не бачить? - усе не вгавав Богдан. Здавалося, спiврозмовники помiнялися ролями: професор запитував, як журналiст, а журналiст вiдповiдав, як професор.
   - Треба шукати, раз узяв на плечi цю непосильну ношу. I, упевнений, можна знайти. Краще б допомiг вивести негiдникiв на чисту воду. Це - виграшнiший варiант. З будь-яких поглядiв. А найголовнiше - залишився б законослухняним i зразковим. А так...
   - Але ти ж сам прекрасно знаєш, як у нас буває. Тому, хто краде вагонами, сам прокурор кланяється, а хто взяв на 30 коп. у держави, яка триста разiв його перед тим обiкрала, "шиють" кожну статтю КК. Крiм зґвалтування й хабарництва. Ось така правда. Чим бiльший злодiй, тим менше в нього шансiв оселитися за ґратами. Тому що суддi, як ти говорив, теж люди, що часто бажають одержати вiд цього життя по максимуму. Ось тут i починається споконвiчний наш глухий кут. Заглиблюючись у який, усе бiльше розумiєш: наше життя нiкому, i в першу чергу - нам самим, не потрiбний театр абсурду. Де грають божевiльнi, що бiжать по колу i не мають права на зупинку або змiну маршруту. А якщо хтось i робить крок, щоб змiнити, то це лише рух в обмеженому просторi. Без шансiв вибратись за межi.
   - Ти фаталiст? - Бондаренко пильно подивився на Лисицю.
   - Нi. Оптимiст. Але зараз зговорю як реалiст. Так думає той, кого життя щоденно вчить на песимiста.
   - Життя, звичайно, гарний учитель. Досвiдчений i талановитий. I, без сумнiву, має купу старанних учнiв. Але навiть i в такому разi у нього є вагон приємних моментiв. Головне - вiдшукати їх. Вiдкрити для себе. I тодi воно засяє зовсiм iншими гранями. А ти - одержиш те, що можна назвати щастям. Причому цi приємнi моменти для кожного свої. Хтось захоплюється розведенням капусти, як Дiоклетiан, хтось - моделюванням одягу, як Шанель; хтось - спiває й грає на рiзних iнструментах, як Олег Скрипка...
   - А хтось - пише романи, як я.
   - А хтось їх заводить, - не втримався вiд каламбуру журналiст.
   - Як ти? - миттєво подiграв Богдан.
   - Десь так, - пiдморгнув Бондаренко. - У кожному разi це заняття перетворюється для людини на сенс життя, приносячи несказанне задоволення, бо людина реалiзується як творець, носiй "божественного начала". I тодi вона не помiчає цих твоїх меж свого замкнутого простору... Тодi твiй "закулiсний поет"...
   - Естет, - обiрвав Богдан.
   - Що "естет"? - не зрозумiв Бондаренко.
   - Цього "закулiсного поета", як ти висловився, я називаю "Естет".
   - Гаразд, - вiдразу погодився журналiст. - Тодi твiй Естет теж реалiзується як богоподiбний творець. Усi його дiї пронизанi творчiстю. Вона нiби проростає крiзь них.
   - Згоден. Але ти ж сам прекрасно розумiєш, що творчiсть - це стихiя. Непередбачувана й нестримна. I, як вогонь або вода, вона може творити, а може й навпаки - знищувати. Науковець, що створив досконалу зброю масового знищення, втiлився як творець. Його iдеї, виплеканi безсонними ночами, знайшли генiальне застосування. А в результатi з'явився убивчий механiзм.
   - Теорiя вiдносностi в дiї, - задумливо мовив Скиталець.
   - Ну а що там каже практика журналiстських розслiдувань про Валевського? - поцiкавився Богдан.
   - О, це дуже цiкава iсторiя, - пожвавiшав Бондаренко. -. Герман Валевський народився у Львовi в iнтелiгентськiй родинi. Закiнчив iстфак Львiвського унiверу. Вiдслужив належних два роки. На кордонi з Монголiєю. Потiм улаштувався до КДБ, в аналiтичний вiддiл. З початком кiнця СРСР шукає застосування своєму пiдприємницькому таланту. I знаходить. Звiльнившись iз лав держбезпеки, починає їздити в Польщу з нехитрим, але ходовим у братiв-слов'ян ширвжитком. Трохи пiзнiше в його життi вiдбувається найепохальнiша (друга пiсля народження) подiя. На вечiрцi знайомиться з паном Никоновим. Вiдомим на той час комсомольським дiячем, що теж розмiрковував про власний бiзнес. I, в принципi, почав робити до нього певнi кроки. Незабаром два молодi бiзнесмени запускають спiльний проект. Успiшним його дiтищем стає нинi всiм добре вiдома "Нiка-Компанi".
   Валевський рiс усебiчно розвиненим i обдарованим. У школi й унiверситетi матерiал схоплював буквально на льоту. Багато працював над самоосвiтою. Обожнював поезiю. Писав сам. I тут теж заднiх не пас. 1984 року виходить його перша i єдина збiрка пiд песимiстичною назвою "Кенотафiя". Критика вiдгукнулася доволi схвально. Однак Валевський залишає служiння музам i не завжди спокiйнi перегони на Пегасi. I цiлком вiддається бiзнесу. Адже тут, крiм можливостi самореалiзуватися, можна ще й одержати реальнi грошi. Такi, якi б забезпечили гiдне життя. Зрозумiло, що це забирало дуже багато часу. Яка там поезiя. Рими i ямби з анапестами остаточно забутi. Зате в бiзнесi все пiшло успiшно. За кiлька рокiв компанiя напрочуд стрiмко почала виходити на провiднi позицiї. Здавалося, ось вiн, омрiяний успiх. Але незабаром трапляється вiдома тобi автокатастрофа, у яку потрапляють обидва засновники компанiї. Никонов вiдбувся легким переляком. А ось Валевський випив гiрку чашу до дна. Бiдолашний так сильно постраждав, що в лiкарнi помер, не приходячи до тями. Похований на Байковому. Шикарний у нього пам'ятник... Никонов грошей не пошкодував. Я, щоправда, сам не бачив, але iнформацiя, як ти знаєш, з надiйних вуст. Дiтей не мав. Дружина пiсля його смертi раптово зникла. Нiхто її пiсля похорону нiколи не бачив. I де подiлася - таємниця за двадцятьма замками. Ну а вельмишановний пан компаньйон став не те що власником - володарем величезної компанiї. Щоправда, негарнi язики плели, що катастрофа пiдлаштована. Никоновим. Також змiїлися чутки, нiбито Валевський i не вмер зовсiм, а ховається десь чи то за кордоном, чи то в глибинцi пiд чужим iм'ям. I чекає зручного випадку, щоб помститися... I ще: може, це тебе зацiкавить... Валевський фанатiв вiд усiляких кросвордiв-сканвордiв. Мрiяв коли-небудь у "Що? Де? Коли?" зiграти. Тiльки-но побачить газету з кросвордом, свiт переставав iснувати. Одразу брався розгадувати. I не вiдходив, поки не заповнить...
   Бондаренко замовк i змовницьки усмiхнувся:
   - Тому якщо припустити найнеймовiрнiше, на роль твого Естета Валевський пiдходить значно бiльше, нiж я. I навiть - нiж узагалi хтось iнший.
   - Угу, - iронiчно кивнув Лисиця. - Правда, йому для цього потрiбно зробити сущу дрiбницю. Просто воскреснути.
   - Саме так... Знаєш, безневинно вбитi цим iнодi грiшать.
   - Знаю, але в нашому випадку - навряд чи.
   - Чому так вирiшив?
   - Є деякi мiркування.
   - Дiлися. - Журналiст улiз у шкуру наполегливостi. Професiйна риса. I механiзм запускався автоматично.
   - Їх треба перевiряти, а для цього потрiбен час. Без пiдтверджень, без фактiв вони, як любить говорити полковник Кодаковський, - усього лиш файнi приповiдки. Порожнi здогади. Ти й сам не гiрше мене знаєш. Зачекаємо.
   - Ага, а ваш таємничий Естет тим часом продовжить свою цiкаву-прецiкаву iнтелектуальну супер-гру.
   - Fatum immutabile.
   - Це точно... - погодився Бондаренко. - Гаразд. Будемо чекати...
   Проговорили набагато довше, нiж планувалось. Але нiхто нiтрохи не пошкодував. Скорiш - навпаки. Принаймнi про Лисицю це можна сказати з певнiстю.
  

14

   Робота над книгою просувалася швидко. Дивувався легкостi, що пронизувала цей нестримний процес. Iз задоволенням помiтив, що навiть особливо "не напружувався". Тiльки-но опинявся за столом, тiльки брав ручку, i та, немов за "велiнням небес", починала невгамовний енергiйний танок. I думки шикувалися в стрункi ряди. Ось так: усього потрошку, а разом - шедевр. Хоча, може, цей рукопис чекає зовсiм iнша доля? Та навiть i тодi не шкодуватиме. Бо, працюючи, пережив багато приємних моментiв. Якщо їх зiбрати докупи, iм'ям для неї могло стати тiльки одне слово. Кайф.
   Хоча "кайфу" Лисицi нiколи не бракувало. Приносила насамперед робота. Адже обростав знаннями сам, а потiм - дiлився ними. I - хотiв того чи нi - мусив постiйно всотувати людську мудрiсть, заховану в безлiчi книг. Проте нi. Не мусив. Таки хотiв.
   Щиро "поважав" книги. Ставився до них з надзвичайним трепетом.
   Водночас робота передбачала постiйний конект з людьми. Щось передавав, щось одержував, але задоволення ходило слiдом незримою тiнню.
   Останнi подiї, починаючи з "франс вояж", забарвили життя новими кольорами. Їх творили вир чужої таємницi, стрiмкий i не завжди безпечний, i бажання виступити на письменницькому поприщi. Усе це, незрозумiло як утиснувшись в i без того щiльний графiк, пожвавило життя. Струснуло. Наповнило новою, причаєною до слушної митi енергiєю. Обдарувало новою дозою цього самого "кайфу". А без нього перебування на Землi уже й не уявляв.
   Дзвiнок Кодаковського, постiйне спiлкування з яким перетворилося на звичку, несподiваним не став. Радше навпаки. Той дзвонив по стацiонарному.
   - Ну що, володарю муз, не хочеш подихати свiжим повiтрям? Зачах там, мабуть, над писанинами своїми? - прогуркотiв Трев.
   - Пропонуєш до тебе приїхати? - розкусив нехитру стратегiю Богдан.
   - А ви кмiтливий, як на ваш вiк, юначе. - Здавалося, полковник жартував через силу.
   - Нова iнформацiя чи послання вiд Естета? - спробував угадати мету уже зрозумiло, що поїздки. Хоча плани мрiяли про iнше.
   - Приїдеш - дiзнаєшся. - Лаконiчнiсть явно не набивалася у родичi до таланту. Її диктували зовсiм iншi потреби.
   - Ок'ей. Годинка на все, - вiдсипав собi часу Богдан.
   - Не бiльше. I захопи iнтуїцiю.
   - Так я її нiколи й не викладаю. З портфеля.
   - От i добре. Чекаю.
   Миттю почав збиратися. Шарм неголеностi лишив не порушеним. Решту ж пiдготовки до "виходу у свiт" виконав як завжди.
   З'явився за 48 хвилин. Щоправда, довелося пограти у квача iз тезком-маршруткою.
   - Роздягайся й сiдай, - звично закерував Трев. Богдан, теж уже майже за звичкою, зробив усе швидко. - Можеш почитати новий шедевр, чорти б його читали! - В останню фразу Трев уклав таку кiлькiсть гнiву, що якби НЛО використовували цю енергiю як пальне, його точно б вистачило, щоб подолати земне тяжiння.
   Лисиця взяв зi стола лист, що нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх, i жадiбно почав: "Моє шанування, панове присяжнi. Наше шоу, як бачите, триває. Ось вам нова кенотафiя. I працюйте краще. Щось вашi носи зовсiм по землi тягнуться. Але ж, щоб перемогти, в перемогу потрiбно вiрити. Бажаю вам вiри. Ну а перемоги бажати не буду. Гадаю, розумiєте, чому. Насолоджуйтеся:
  
   Хотiла птахом швидкокрилим стать,
   I вiтер у польотi подолати,
   I над землею вiльно щоб лiтать...
   Iкар кривавий. Змiй. Дракон крилатий,
   Що нiс погибель до чужої хати.
  
   Бо замiсть мозку, серця i душi
   В нiй оселялось божество дурману
   (Дитина кокоїну-анашi).
   I вiднiмала крiзь завiсу п'яну
   Життя дарунок, летячи в нiрвану.
  
   Та рятував "татусик", "добрий генiй",
   I глибина його бездонної кишенi.
  
   Й Фемiдi знов склеплялися повiки,
   I Птасi - воля. Iншим - сум навiки.
  
   ...Та Око бачило з небес,
   У кому бiс прудкий воскрес..."
  
   - Цього разу жiнка, - мовив Богдан. - Так. Змагалася з вiтром... кривавий Iкар, "змiй, дракон крилатий"... Божество дурману... Вiднiмала дарунок життя... Гм... Наша наступна жертва любить високу швидкiсть. Але поєднує її з наркотиками.... П'яна за кермом... За кермом i справдi швидкiсть можна вiдчути.... Ймовiрно, на машинi збила когось на смерть. Але справедливого покарання уникнула. Допомогли грошi чи зв'язки. Або два в одному... Часто за такими "кривавими Iкарами" стоять багатi чоловiки чи коханцi. I "вiдмазують" вiд зони. А Фемiда з липкими руками знову тiльки клiпає...
   - Я, в принципi, теж так думав, - голосом змовника повiв полковник. - А раптом тут якiсь там вашi метафори, епiтети або ще якась розумнятина? Ти гарненько помiркуй. I чому Естет називає жертву "Iкар кривавий"?
   - Не знаю. Нiби тут iдеться про те, що я сказав... Особливих поетичних фiгур не видно. Принаймнi, я їх не бачу. Мої асоцiацiї мовчать. Що ж до "Iкара кривавого", то це образ, утворений за допомогою символу з давньогрецької мiфологiї. Iкар - це син Дедала, скульптора й будiвельника, що спорудив лабiринт для критського царя Мiноса. За легендою, цей юнак злетiв у небо на крилах, зроблених з пiр'я й воску. Коли ж наблизився до сонця, вiск розплавився, крила зруйнувалися. Iкар упав у море й загинув. Ось така невесела iсторiя... А вислiв "Iкар кривавий" я розумiю як "та, що любить лiтати, але цим несе криваву шкоду". Вiн органiчно вписується в образ майбутньої жертви, створений у вiршi.
   - Цiкаво, - кисло посмiхнувся Трев. - Тепер пригадую. Колись щось читав. "Легенди й мiфи Стародавньої Грецiї".
   - Точно. Є така книжка, - кивнув Богдан, а потiм поцiкавився: - А скiльки у графi номер чотири букв?
   - Стiльки ж, скiльки й у попередньому випадку, - дев'ять.
   - Никонову нагадав про список?
   Полковник скорчив незадоволену мiну й спробував пожартувати:
   - "Абижаєшь, начяльнiк". - Потiм уже серйозно: - Список уже є. Никонов постарався. Ось. Знову привiз начальник охорони. - Трев тицьнув аркуш.
   - Та-а-ак... Шiсть претенденток... Але не на корону красунi, а на заручення зi смертю. - Слова Лисицi пролунали жорстокою правдою.
   - Кожному своє, - гайнув у фiлософiю Трев.
   - Це точно, - погодився Богдан. - О, я дивлюся, цього разу Никонов трохи напнувся. Iнформацiї бiльше. Не те, що ранiше - однi прiзвища. Так... Угу... "1. Галатенко Ольга Петрiвна, 53 роки, прибиральниця. 2. Голохвост Анжела Андрiївна, 29 рокiв, маркетолог. 3. Даниленко Людмила Петрiвна, 44 роки, бухгалтер. 4. Касяненко Тетяна Валерiївна, 38 рокiв, начальник вiддiлу логiстики. 5. Котвицька Уляна Володимирiвна, 20 рокiв, офiс-менеджер. 6. Максимова Олена Iгорiвна, 25 рокiв, мерчендайзер". Та-а-ак. Хто ж ця "Птаха", "Змiй. Дракон крилатий, що нiс погибель до чужої хати"? Кого намислила розлучити з життям наша поетична Кара Божа? - Питання вилетiли iз вуст мимохiть. Здавалося, намагався надати їм сили молитви або заклинання. Щоб одержати вiдповiдi у невiдомої, але Всемогутньої Сили.
   - Намагаємося з'ясувати. - Єдиною вищою силою, здатною тут допомогти, полковник уважав тiльки Оперативно-Розшуковi Заходи. Саме на них зараз, як i завжди, цiлком покладався. - Романченко з хлопцями вже "перелопачують" всi нашi "манускрипти". Може, що й нариють... Хоча... Я з цим твоїм Естетом уже спати погано почав. А такого ранiше не бувало. Чи, може, просто старiю?
   - Не зважай. Ще рокiв сорок помучишся, а потiм як рукою знiме, - вирiшив пожартувати Лисиця. - Це я тобi як "доктор" гарантую.
   - Умiєш ти заспокоїти, пане письменнику, - пригрозив кулаком "де Тревiль". - А, до речi... Як там нашi лiтературнi шедеври?
   - Живуть-поживають, добра наживають. Стабiльно й продуктивно. - Лисиця пiдтримав iронiчний тон.
   - От i чудово. Хай хоч у когось все ладнається. Не те, що в декого, - почав скисати Кодаковський. Хоч бiфiдобактерiї й не додавали.
   - Та не рви ти себе на запчастини, - "швидкою меддопомогою" вiдреагував професор. - Усе можливе ти й так робиш. А наш випадок - не рядовий-звичайний. Не крадiжка гаманця чи мобiли.
   - Виходить, роби неможливе, якщо можливе не дає потрiбного результату. - Кисiль iз настрою полковника не вийшов, зате миттєво задимiв окрiп для чаю. Зеленого.
   - Для всього свiй час. Тому треба почекати. А швидше, нiж визначено Небесами, все одно не буде. Накопаєте фактiв. Вiдпрацюєте версiї. I тодi вiзьмемо твiй результат голими руками. - Лисицинi "мантри" кишiли банальною логiкою, але погоджуватися з нею полковник не збирався.
   - Чекати не маємо часу. Та й права. - Досвiдчений оперативник готовий уже "рвати на собi тiльник". - Ця свистопляска доволi затяглася.
   - Пiд "чекати" я розумiю "активне очiкування". Працю. Пошук. Закономiрний шлях до результату. - Вступаючи в дискусiю, Лисиця "запустив" риторичнi навички. - Саме цим ми зараз i займаємось.
   - Хто б усе це пояснив моєму начальству. - Трев задумливо подивився кудись в iншу галактику. - А воно нiчого, крiм як про розкриття цiєї "серiї", чути не бажає.
   - Якщо це полегшить твою долю, я можу поспiлкуватися з ним. - Богдан говорив з непiдробною вiрою в можливiсть пропонованого. - Прочитаю цiлу лекцiю, "багатоаспектно висвiтивши твою активну дiяльнiсть, спрямовану на розкриття цих злочинiв".
   - Iдеал, на жаль, вiртуальний, - утомлено закивав розчарований офiцер.
   - "Хо-хо, парнiша", - вторгся в неозорi словеснi володiння Елочки Щукiної професор. Тiльки так змiг виразити щирий захват. - А ти справдi старiєш. Точнiше - стаєш мудрiшим. Знову он який афоризм видав. За тобою треба записувати й записувати. Любомудр.
   - Непогана iдея, - почав розцвiтати Трев. - Для твоєї книжки - ще трошки. - На мить задумався, а потiм прозрiв: - А давай-но обмиємо цю грандiозну подiю. Не щодня ж я випiкаю їх, афоризми цi. - Офiцер починав сiяти, немов iменинник у момент вручення подарункiв.
   - А нiчого, що на робочому мiсцi й у робочий час? - з острахом запитав законослухняний завкаф.
   - Так ми ж по крапелиночцi, - заспокоїв правоохоронець. Нiби це слугувало виправданням. - Нiхто й не помiтить.
   Вiн пiдморгнув, вирiс над столом, навшпиньки пiдкрався до дверей. Пошаманив. На замку! За хвильку опинився бiля сейфа. Дiстав непочату пляшку "Закарпатського". З'явилися вже знайомi фужери...
   - Ну, за мудрiсть, даровану нам Господом! - чкурнув у патетику Трев i почав смакувати коньяк. Богдан пiдтримав тост, але пив з думкою про користь вiд обмежених доз коньяку для серцевої дiяльностi. П'ятдесят грамiв. Саме так, як рекомендує медицина.
   Коли за пляшкою з грюкотом зачинилися дверцята, а скрегiт ключа пiдсилив надiйнiсть ув'язнення, сховати фужери завадив телефонний дзвiнок.
   - Кодаковський слухає, - вiдправив у трубку потужний заряд полковник. Слухаючи "дзвонаря", на кiлька секунд замовк. На обличчя набiгла зосередженiсть. Мабуть, щось серйозне. Та й iз радiстю сюди дзвонять рiдко. - Так... Так. Добре. Тягни все сюди.
   Стрiмоглов прибравши слiди "службового злочину", полковник вiдiмкнув дверi. У якi за пiвхвилини постукали.
   - Зайдiть, - запропонував "стукачевi" Кодаковський.
   У проймi з'явився Романченко.
   - Дозвольте? - етикетно поцiкавився вiн.
   - Давай, - махнув рукою хазяїн кабiнету.
   Зачинив за собою дверi.
   - Ось. Усе, що вдалося знайти.
   На стiл лiг аркуш з надрукованим текстом. Коротко глянувши на нього, Кодаковський сказав:
   - Поки можеш бути вiльним.
   Старлей вийшов, i розмова, перервана його вiзитом, продовжилася.
   - Ось, що ми маємо, - уп'явся в принесене полковник. - Ого! Вiдома нам за "списком Никонова" Даниленко Людмила Петрiвна, виявляється, перебувала пiд слiдством. Дванадцять рокiв тому у лiфтi на неї напав незнайомець. Причому з холодною зброєю. Та панi Даниленко виявилася не полохливого десятка. Зчинилася сутичка. Поранена молода жiнка зумiла повернути проти нападника... його ж зброю. Вiд отриманих поранень той помер в автомобiлi швидкої допомоги. Дiї Даниленко судом квалiфiковано як "необхiдну оборону". Але, що характерно, нападник на роботi й у побутi характеризувався тiльки позитивно. Фактiв його причетностi нi до подiбних злочинiв, нi до злочинiв узагалi виявити не вдалося. Сама ж Людмила Петрiвна, влаштовуючись на роботу в компанiю Никонова, приховала цей доволi пiкантний факт. Ось така iсторiя. Зi щасливим кiнцем, - почухав високе чоло Кодаковський.
   - Виходить iз продовженням, - задумався Богдан. - Якщо, звичайно, Даниленко - це саме та, на кого натякає Естет.
   - Маєш сумнiви?
   - Так. - Лисицина категоричнiсть, здавалося, виростала на нестiйкому фундаментi.
   - Обґрунтуй, - натиснув Кодаковський.
   - Тут є певна суперечнiсть, - подивився вбiк Лисиця. - Якщо йти за логiкою попереднiх випадкiв, виходить начебто й правильно. З одного боку - очевиднi "негаразди iз законом", якi всiляко ховалися. З iншого ж - збiг кiлькостi букв прiзвища iз числом клiтинок у графi. Водночас у кенотафiї мова йде про "швидкокрилу птаху", "крилатого змiя", у якiй оселялось "божество дурману". I яка вiднiмала "дарунок життя". I тут - нестиковочка. Та й на лiфтi зi швидкiстю вiтру не дуже посперечаєшся. - Натяк вийшов "артистичний". - I навряд чи в бухгалтера за сорок є багатий коханець. Зараз у модi частiше двадцятилiтнi моделi, спiвачки, теледiви з довгими ногами. Хоча, на колiр i смак...
   - Ну, те, про що сказано в кенотафiї, могло вiдбуватися й рокiв з двадцять назад, - наче ожив Тревiль. - Але не це мене турбує. У попереднiх випадках про "кримiнальнiсть" жертв ми дiзнавалися тiльки пiсля їхнього зникнення. I ця iнформацiя ховалася глибоченько. Тут же... Якось аж наче просто. Щось схоже на невiдмолений грiшок. I вiн начебто замайорiв "до".
   - Саме так, - погодився Богдан. - Хоча кенотафiя говорить iнше. А в попереднiх випадках "правота" була саме за нею.
   - Тобто "зациклюватися" лише на Даниленко - неправильно? - поклав аркуша Кодаковський.
   - Швидше за все, так. I хоч, можливо, Даниленко - найреальнiша кандидатура, iнших з рахункiв скидати не слiд.
   - Може, усе це й правильно, шановний пане приватний детектив, - утомлено мовив Кодаковський. - Добре. Прислухаємося до твоїх висновкiв i приймемо їхню логiку. Ну, а як там насправдi - час покаже.
   Остання фраза прозоро натякала: рандеву закiнчено.
   - Найкраще, щоб час нам указав на злочинця. I ми б змогли всю цю веремiю зупинити, - сказав Лисиця.
   - Iдеал вiртуальний, - розвiв руками Кодаковський.
   - Я пам'ятаю, Євгенчику, пам'ятаю, генiальний ти наш.
   Кодаковський усмiхнувся й узявся ховати фужери. Їхня висока мiсiя виконана. Як i Лисицина. Тут i сьогоднi.

15

   Свою персону вченому люду НБУВ явив пiсля гостини у Трева. Залишивши його кувати перемогу у складнiй i безперспективнiй грi з Естетом. Поки безперспективнiй.
   Одержав контрольний лист. Рушив до алфавiтного каталогу.Треба знайти шифри книг Габрiеля Адсона "Орденський рух середньовiччя" i Анджея Вiтовського "Iаконiти. Мiнливостi долi".
   Бiля шаф з алфавiтними комiрками шукачiв наукових iстин небагато. Студентсько-аспiрантський молодняк. Хоча - он маленька сива жiнка. Щось вишукує пiд буквою "Ц". А далi, за третiм столом, над розкладеними картками "творив" уявнi пiрамiди пiсляпенсiйного вiку дiдусь.
   "Нi, наука - як наркотик, - подумав. - Як би не намагалася наша кохана держава нищити свої "мiзки", вони все одно живуть. Ще й кров молоду приймають. Стабiльно".
   Картка з паспортизацiєю книги Адсона знайшлася швидко. Перенiс усе на бiлий квадратик щiльного картону, якому судилося поповнити чималу домашню картотеку. Але продовжити не змiг. На мiсцi комiрки з буквою "В" зiяла порожнеча. "Та-а-ак, - замукав про себе, - конкуренти..."
   Озирнувшись до столiв, побачив дiвчину, що ретельно перебирала вмiст довгастого лотка. Iнтуїцiя пiдказала: потрiбнi матерiали там. Наблизився до успiшнiшої конкурентки й блимнув на "об'єкт" пошуку. Якби про це сказав хтось, нiзащо б не повiрив. Але не вiрити своїм очам - це вже занадто! Дiвчина переписувала паспортизацiю книжки... Германа Валевського "Кенотафiя"!
   З несподiванки закам'янiв. Цього не може бути! Що за збiг? Мiстика. Чи здалося? Знову подивився на картку. Нi. Усе точно. Дiвчина списувала данi "Кенотафiї". Нiчого ж собi! Виявляється, Валевським цiкавиться не вiн один! Це вже цiкаво. "Хто?" й "навiщо?" - цi два питання виникли миттєво. I хоч сьогоднi книга покiйного компаньйона Никонова до планiв не входила. I - тим бiльше - туди не входили й вiдповiдi на "хто?" й "навiщо?". Проте склалося саме так. Потрiбно дiяти. Негайно.
   Дiвчина подивилася на чоловiка, що виник поруч i з цiкавiстю рентгенив очима i її, i те, чим вона займається. Крiзь лiнзи модних окулярiв Лисицi вiдповiли два потужнi, як гiперболоїд iнженера Гарiна, всезнищувальнi пристрої великих очей. Найслабкiшим мiсцем виявилось серце. Воно легким поколюванням вiдреагувало на "гiперболоїдну" атаку. За ним заштрикало по всьому тiлу.
   - Я чимось можу допомогти? - зухвало кинула власниця "гiперболоїдiв" незнайомому диваковi.
   - Так, - мовив Богдан, - якщо вiдповiсте на моє перше питання.
   Професор ще не лiквiдував руїни "лазерного" удару, однак намагався говорити впевнено. Наскiльки це зараз можливо.
   - Судячи з усього, воно не єдине?
   Цi слова (чи, швидше, те, як їх мовлено) пiдштовхнули до думки, що незнайомка прийняла правила гри.
   - Так. Отже: ви, звичайно ж, точите гранiт науки на фiлологiчному. Курсi на другому-третьому. Тiльки не розчаровуйте. Не кажiть, що помилився.
   - Менi шкода. Але на таку жертву пiти не можу. Iстина - одне з головних моїх божеств... Насправдi я - першокурсниця... аспiрантури педунiверситету. А щодо фiлологiї, визнаю вашу здогадливiсть... А ви, напевно, слiдчий? Чи нi, - награно стрепенулася, - приватний детектив?! I тут вистежуєте страшного ученого лиходiя? Нового професора Морiартi?
   - Чому це? У мене що, трубка в ротi димить?
   - Та нi, - зняла напускну гордовитiсть незнайомка, - просто ви так хвацько про мене все розповiли. Побачивши вперше.
   - Ну, скажiмо, не все. А сказав так, бо побачив, що гарна дiвчина цiкавиться поезiєю, причому маловiдомим автором, який видав усього одну книжку. Те, що найкрасивiшi дiвчата завжди вчаться на фiлфацi, - вiдомий i незаперечний факт. Зацiкавленiсть маловiдомим поетом значно ближче до професiйної дiяльностi, нiж до простого захоплення. Як бачите, для подiбних висновкiв не обов'язково належати нi до легiону слiдчих, нi до когорти детективiв. Досить бути простим... пересiчним... рядовим... професором.
   - Юриспруденцiї? - спробувала вгадати дiвчина.
   - Можна й фiлологiї. Але неодмiнно професором. - Те, що Лисицi подобався цей високий статус, видно неозброєним оком. Хтось мiг розцiнити це як хвастощi, але Богдановi до цього "фiолетово".
   - То ви теж фiлолог?! - щиро зрадiла дiвчина.
   - Не схожий? - усмiхнувся Лисиця.
   - Чому ж? - Незнайомка стала пильно розглядати Богдана, вiд чого зробилося млосно. - Симпатичне обличчя, доглянуте волосся, струнка фiгура, вдумливий погляд, вишуканi манери. Усе сходиться.
   - Iз чим? - поцiкавився заскочений зненацька професор.
   - З моїм уявленням про iдеального чоловiка. - Дiвчина говорила серйозно, i на знущання не прозвучало навiть натяку.
   - Iдеального чоловiка не iснує, - з якоюсь гiркотою мовив Богдан. Йому не хотiлося опинитися в центрi цих "польових жiночих дослiджень", висновок з яких незмiнний i вiдомий наперед: "усi чоловiки сво..."... - Донедавна про нього iснував хоча б мiф. Але його розвiяла Тетяна Устинова у вiдомому романi.
   - Зате в моєму романi вiн продовжує iснувати, - наполягала на своєму "прекрасна незнайомка".
   - У якому романi? - поцiкавився професор.
   - У моєму з ним, - майже серйозно вiдповiла дiвчина.
   - У вас iз ним роман? - не вгавав Лисиця.
   - Починається, - так само незворушно мовила (щось пiдказувало Лисицi) поки незнайомка.
   - Хай Бог помагає, - побажав фiлософськи. - Опишiть цей роман у своєму романi з лiтературою. Можна у вiршах. Повернiть жiнкам, цим невиправним романтикам, що знудьгувалися за принцем на бiлому конi, їхнi втраченi iлюзiї. Урятуйте тисячi доль. - Гра iз сильним суперником розпалювала неабиякий азарт.
   - Спробую.
   Уперше за час розмови дiвчина усмiхнулася. Лисицi сподобалося. I водночас - налякало. Знову опiки вiд "гiперболоїдiв". Iгнорувати! Iгнорувати! Iгнорувати!
   - А якщо серйозно? - Спробував розвернути розмову в потрiбному напрямку. - Чим вас зацiкавив Герман Валевський i його "Кенотафiя"?
   - Усе дуже просто, - вiдповiла "прекрасна незнайомка", з головою занурюючись у вир цiкавої розмови. - Виникла iдея пiдготувати цикл статей "Поети трагiчних доль". - I, трохи подумавши, додала: - Може, навiть зведу їх у книгу. Побачимо.
   Пiсля почутого розмова для Богдана стала ще цiкавiшою.
   - Як на мене, - продовжив вiн розвивати тему, - уже сама назва "поет" є синонiмом до "трагiчної долi". Бо такi люди iдуть по лезу життя винятково босими ногами. Цю їх споконвiчну "йогу" Всевишнiй поки нiчим не замiняє.
   - Повнiстю згодна. - Дiвчина пiдвелася й знову стала серйозною. - Народжуючись поетом, людина одержує гострiший зiр, чутливiший слух i дуже велике серце. Та, на жаль, часто так трапляється, що навiть найбiльше серце не може вмiстити всi численнi людськi болi. I вiд цього, не витримуючи, розривається. Тому багато хто йде надто рано. Не дописавши. Не докохавши. Не доживши. Про їхнiй перерваний полiт (пам'ятаєте, так називається книга Марини Владi про Висоцького?) менi й хочеться розповiсти.
   З кожним почутим словом Богдан усе бiльше дивувався: звiдки в цiєї молодої дiвчини така зрiла мудрiсть, таке глибоке розумiння життя? Усе це породжувало непереборну симпатiю, що з ураганною силою зростала й металася в душi. Звичайно спокiйнiй у цьому величному книжковому храмi. Причому симпатiя ця стосувалася тiльки наукової iпостасi незнайомки. Хоча... З кожною миттю цей висновок усе бiльше видавався необачним...
   - Жанна Савустенко, - простягнула витончену руку й подарувала намагнiчену посмiшку, провiвши нову, значно потужнiшу, атаку очей-"гiперболоїдiв". I необачнiсть висновку вже не викликала нiяких сумнiвiв.
   - Богдан Лисиця, - сказав, вiдчувши, як заметушилося в душi, хоч зовнi це лишилось непомiченим. - Унiверситет Шевченка.
   Дiвчина з розумiнням закивала.
   - Про Валевського багато iнформацiї знайшли? - борючись iз внутрiшнiм вулканом, поцiкавився стратегiчно.
   - Не дуже. Кiлька критичних публiкацiй в "Лiтературнiй Українi" i "Вечiрньому Києвi". Побувала в "Українському письменнику", де видавалася "Кенотафiя". Тепер ось хочу ознайомитися iз самою збiркою. Судячи з вiдгукiв, Валевський був тонким чуттєвим лiриком. Кажуть, мiг би стати в один ряд iз Плужником i Сосюрою. Але смерть завадила.
   - Загибель, - з трагiчною задумливiстю пiдправив Лисиця.
   - Що? - здивувалася дiвчина.
   - Я сказав - "загибель", - повторив сухо. - Валевський не вмер, а загинув. В автокатастрофi. Бiльше десяти рокiв тому.
   - Я не зна-а-ла, - розгублено протягла Жанна. - Думала - помер. Нiде про загибель не згадувалося. Ось i подумала про найпростiше.
   - На жаль, змушений вас, люба Жанно, розчарувати. Смерть - це не завжди найпростiше. Та не будемо про неї. Поряд з такою чарiвною нiмфою бiльше личить говорити про життя. У найприємнiших, найвищих його проявах.
   - Про польоти на космiчних кораблях? - Дiвчина знову почала грати в "змiючку". - Але на Марсi ж немає життя.
   - Марс - це дуже вже високо. Хоча для кохання, а саме на нього я натякав, нi часових, нi просторових перешкод не iснує. I, гадаю, варто лиш занести на Марс бацилу цього почуття, як там вiдразу ж почне зароджуватися життя. Повiрте вченому.
   - Але це ж втручання у справи Господнi, - заперечила Жанна. - А туди простим смертним доступ категорично заборонений. Що, в принципi, досить мудро. Нас ще туди допустiть. I тодi Всесвiту настане повна клямка. Нi, хай усе лишається так, як є, - пiд повним Божим контролем.
   - Ну, будьмо вiдвертi в першу чергу перед Ним, є ще дiлянки, де й Вiн явно не допрацьовує. - Богдан загадково усмiхнувся.
   - Це й зрозумiло: у ТАКОГО ВОЗА запрягтися... - задумалася Жанна, а потiм додала: - А людина, на жаль, ще настiльки "сира", що пiдпускати її, хай i потрошку, до справ Господнiх - дорiвнює злочину. Тому вибачайте: на помiчника поки не тягне. Що є, те є.
   - Резонно, - почав навмисно гальмувати розмову Богдан. Потiм, глянувши на телефонний годинник, додав: - Менi дуже шкода, але треба братися до роботи. Бо вашi розум, ерудицiя й аналiтичний талант можуть будь-яку дискусiю пiдтримувати вiчно. Не позбавляючи її зовнiшньої видовищностi, внутрiшнього наповнення й глибокого фiлософського шарму. Цим я готовий насолоджуватися, але в розумному спiввiдношеннi з вашими планами. Та й моїми теж.
   - Звичайно, - погодилася Жанна. - Я вже закiнчую. Залишилося заповнити формуляр i зробити замовлення.
   - А менi - ще потрiбно тут вiдшукати деяку iнформацiю. - Богдан указав на лоток.
   - То ви лише через це зi мною заговорили?! - Обличчя дiвчини швидко змiнилося. - Звичайна формальнiсть. - Здавалося, почуте її справдi розчарувало.
   - Зовсiм нi, - не на жарт злякався Богдан. Треба негайно виправляти. - Це просто рука долi звела нас, обравши ту саму букву в каталозi.
   - Хочете сказати "збiг", "випадковiсть"? - за iнерцiєю продовжувала Жанна.
   - Хочу сказати "будь-який збiг закономiрний". А iнiцiйований долею - тим бiльше. Заперечувати це безглуздо. Усе на свiтi керується вищими законами. I наша зустрiч - теж. Так що вiдповiдно до них ми приреченi на обмiн телефонами. - Пропозицiя необачна й ризикована. Богдан це розумiв. Розумiв також i те, що може легко отримати вiдкоша. Спiймавши солодкого (чи й гiркого) облизня. Але марнувати такий шанс! Цього собi потiм би не вибачив.
   - Може, вiдразу обручками?
   Почуте вибило з сiдла. Збило з нiг. I ледь не посадило в калюжу. Схоже, ця красуня - "змiючка" невиправна. Так упевнено-зухвало поводитися iз зовсiм незнайомим чоловiком! Та ще й професором до того ж!
   - А навiщо тягти кота за хвоста? - з ледь помiтною посмiшкою запитала Жанна. - Ви - втiлення мого iдеалу. Я, гадаю, теж вам сподобалася, раз ви стiльки свого безцiнного часу не можете вiд мене вiдiйти. Вiдмазка про ту саму букву канає зi скрипом. Ви б могли почекати, поки я закiнчу, й без проблем вiдшукати потрiбне. Та й пiдмiзинний палець вашої правої руки не має анiнайменшого натяку на те, що там хоч колись гостювала обручка. Виходить, ви або ще не одружений, або вже не одружений.
   Ошелешила точнiсть цих спостережень, але здаватися не збирався. Тому заперечив:
   - А якщо одружений, але обручку не ношу? Тодi як бути?
   - Значить, не любите дружину. Яка до того ж слабохарактерна. Бо не може домогтися вiд вас дотримання елементарних правил: узявся за гуж - не кажи, що не дуж. - На обличчi дiвчини зовнiшнє злилося iз внутрiшнiм. Цю "неподiльну єднiсть" без вагань можна назвати всього одним словом. Рiшучiсть!
   - Але якщо навiть i так...
   - Та немає у вас нiякої дружини.
   - Чому ж це? - поцiкавився заiнтригований професор. - Цiкаво.
   - Тому що у вас погляд вiльного звiра савани, а не мешканця київського зоопарку. В одруженого професора болiла б голова про те, як прогодувати родину, бо з нинiшньою зарплатнею це все бiльше стає утопiєю. Ви ж справляєте враження людини незалежної. Волелюбної. Яка звикла жити за своїми правилами. I, можливо, встановлювати їх для iнших.
   - Тепер я думаю, що саме ви - слiдчий або детектив. - Богдан не мiг вiдкараскатися вiд почуття, що явно починає програвати. - Прочитали мене "на раз". Як досвiдчений музикант невигадливу мелодiйку дитячої пiсеньки.
   У вiдповiдь дiвчина щиро усмiхнулась:
   - Головне - нiчого не бiйтеся. Обiйшлося без магiї й допомоги потойбiчних сил. Просто в мене подвiйна спецiальнiсть (плюс психологiя).
   - Але душа ж хоч не подвiйна? - дотепно, як йому здалося, "пiдколов" Богдан.
   - Що ви, звичайно ж не подвiйна, - награно вiдповiла Жанна. - Її у мене немає зовсiм. Вона - рудиментально-атавiстичний пережиток. Свiтом править всемогутнiй ratio, що зробив з мозку калькулятор. I вiддав до вмiлих бухгалтерських рук.
   - Ви мене лякаєте, - продовжував зачарований професор.
   - Бiльше не буду, - удала серйозну Жанна. - Люблю бешкетувати. Iнодi.
   - Як Карлсон?
   - I як Карлсон теж. Життя - це гра, як не банально це звучить. I я волiю грати в життя... Ну а жити - граючи.
   - А серйозною бувати не пробували? - поставив Богдан, як гадав, невiдпорне питання.
   - Так я й буваю. Коли-не-коли. Як зараз.
   - Я помiтив, - з неприхованою iронiєю мовив Лисиця.
   - Нi, я серйозно, - наполягала на своєму дiвчина.
   - Вiрю... але не дуже.
   - Коли-небудь доведу.
   - Напишiть свiй номер телефону, - запропонував Богдан. - Це й буде найсерйознiшим доказом.
   Жанна дiстала чисту картку й швидко написала домашнiй i мобiльний. Лисиця невпевнено взяв. Квадратик бiлого картону засiяно рiвними впевненими цифрами.
   - А ви? - Голос дiвчини пролунав так наполегливо, що Богдан вiдразу ж зробив "хiд у вiдповiдь". Устигнувши подумати, що ця змусить чоловiка носити не тiльки обручку, а й кiльце у вусi, носi й навiть пупку. Не доведи, Господи!
   - Iз задоволенням. - Лисиця дiстав вiзитку й уручив дiвчинi.
   - Ого! - Жанна й не намагалася приховати подиву. Потiм зробила реверанс i врочисто сказала: - Дозвольте вами пишатися.
   - Це не обов'язково. Можна просто дружити. - Без червонiння щiк i вух не обiйшлося.
   - Я зможу, - помiтила цю змiну дiвчина й усмiхнулася самими очима.
   Стало не по собi. Жанна здавалася й демоном, i янголом, i... вiдьмою з Лисої гори одночасно. Гримучою, двома словами, сумiшшю. Та, пропри це, усе-таки знайшов у собi мужнiсть, щоб ораторствувати далi:
   - Це теж не обов'язково. Навiщо потрiбнi намагання, коли не лежить душа? Вони - це не що iнше, як певне зусилля (або навiть насилля), чинене суб'єктом щодо себе в напрямку об'єкта. А щирим стосункам нi зусилля, нi тим паче насилля анiтрохи не потрiбнi. В iншому разi вони стають чимось штучним. Гарним, але неживим. Як паперовi квiти. Приваблива форма без природного змiсту. Сирiч обман.
   - А ви фiлософ, пане професор, - жартома мовила Жанна.
   - Альбо - любомудр, як сказали б древнi.
   - Одним словом, голову дiвчинi задурити вмiєте.
   - Ну, скажiмо, не одним, а трошки бiльшою кiлькiстю... А що, уже вийшло? - знов усмiхнувся Богдан.
   - На жаль, - грайливо повела плечима Жанна.
   - Чому "на жаль"? - здивувався Лисиця, бачаючи усе виключно зi своєї дзвiницi.
   - Тому що я вами починаю заражатися.
   - Як вiтрянкою чи кором? - Богдан жартував, але й оглядався на заднi колеса.
   - Сильнiше... Я серйозно. Ви - наче волхв. Притягуєте. Заворожуєте. Берете в полон. З вами хочеться спiлкуватися, тому що це цiкаво й приємно. Чи приємно й цiкаво? - нiби запитавши себе, усмiхнулася дiвчина.
   - Ну а як же ваша робота?
   - А, - вiдмахнулася, як вiд докучливої мухи, - почекає. Устигну.
   - Добре... А ми зробимо так... Якщо чесно, про вас можу сказати те ж саме, - випалив Богдан, але вiдразу ж додав: - Замовимо лiтературу. I поки шукатимуть, погомонимо в тутешньому кафе. У пiдвалi.
   - Згодна.
   Жанна пурхнула здавати читацькi вимоги. Богдан, вiдшукавши потрiбну картку, переписав iнформацiю i зробив так само.
   ...Двi години в кафе здалися двома хвилинами (а кажуть, час не можна стиснути; он що з ним виробляє взаємна людська симпатiя: так сплющує, так розчавлює, що вiн, сердешний, не знає, куди б дременути...).
   Лiтературу одержували в рiзних вiкнах. Лисиця - для "вибраних", "елiти" (науковцiв), Жанна - для "електорату" (простих смертних). Тому з'явилася в читальнiй залi хвилин на десять пiзнiше й, вiдшукавши очима професора, рушила до нього. Умостилася поруч на завчасно пiдготовленому стiльцi.
   Зала потопала у творчому напiвгаморi (як це з нею буває постiйно). Кожен пiдганяв термiновi справи цвьохким батогом наполегливостi. Хоч вони й не завжди личили роботi в бiблiотецi. Однак життя - субстанцiя не зашкарубiла. У своєму одвiчному летi воно завжди рiзне. А частенько - приймає всiляких вигадливих форм. I нерiдко - найпрекраснiших. Неперевершених. Непередбачуваних. Ну хiба ж не прекрасно: монументальна студентка (чи студент) натхненно давить комарика на переконливому стосi книг? Чим не натура для чергового шедевра, яким будуть захоплюватися якщо не сучасники, то нащадки - це вже точно. I безуспiшно намагатися розгадати таємницю притягальної сили полотна, як це прагнуть зробити, скажiмо, з Джокондою. А таїна ця, як завжди буває з генiальними речами, до скреготу зубовного проста. Шкода, знав її лише великий i мудрий Леонардо. Iз Вiнчi.
   Лисиця впiвока поглядав на сусiдку. Дiвчина, тримаючи "Кенотафiю", милувалася обкладинкою. У променях призахiдного сонця крокувала розмазана безформна тiнь мандрiвника. Скидалося на шлях у вiчнiсть. Точно! Це ж наше життя. Нескiнченний шлях кудись. I яке воно, те "кудись", нiхто ще не дiзнався...
   Далi фотографiя автора. Одна з мiльярдних митей життя зупинилася, коли поет про щось розмiрковував. Свiтлина дуже вдала. Безумовний успiх фотохудожника. Валевський - iмпозантний молодик iз шикарним густим волоссям (колiр позичено у воронового крила), ретельно зачесаним назад, i вiдкритими очима невиправного мрiйника. Iдеалiста. Борця за всесвiтню справедливiсть. I як з ним жорстоко потiм розправився цей свiт! Але тут, на фото, вiн, здається, надто далекий вiд трагiчного фiналу, про який не має нi єдиної гадки. А життя розстеляється нескiнченним рушником, вишитим турботливими маминими руками, й обiцяє звичайне людське щастя. Таке, як в усiх. I стiльки, як усiм...
   Перший вiрш мав назву "Справедливiсть!". Звичайно поетичну книгу розпочинає програмний твiр. Богдан почав читати:
  
   Скажи спасибi за день,
   За нiч, що його мiняє,
   За в дверi жадане "дзень",
   За те, що мiж всiх i я є.
  
   За цей стопрекрасний свiт,
   За мiрнiсть годин, що линуть,
   За доторк нахилених вiт,
   За повну води долину.
  
   За рими нестримний полiт,
   За далеч до ляльки вуду,
   За радостi прожитих лiт,
   За щастя тих лiт, що будуть.
  
   Вiддай (що належить вiддать),
   Здiйсни (що здiйснити треба),
   Згрiши ("аки в нощi тать"),
   Твори (з поцiлунком Феба),
  
   Люби, якщо серце пала,
   Йди геть, як з вогню - та в воду!
   Радiй, що знайшлась шамбала,
   Вiтай свiчки згаслої коду.
  
   Присягу дай правдi служить.
   В щоденнiй життєвiй зливi
   Обличчя людське покажи,
   А в боги вiзьми СПРАВЕДЛИВIСТЬ!
  
   - Непогано, як для дебютанта, хоч i пашить максималiзмом, - авторитетно мовив i глянув на сусiдку.
   - Менi здається, талановито, - серйозно сказала дiвчина. - У всякому разi, це не графоманiя. Написано, як i вiдчувалося, - вiд душi. Я - вiрю. Хочеться дiяти в життi саме так, як закликає автор. Справедливо.
   - Менi теж... Послухайте, Жанно, а можна я зроблю ксерокопiї деяких вiршiв? Менi справдi подобається.
   - Будь ласка. I менi, якщо можна, теж. Зараз пробiжуся й зроблю закладки. Та й фотографiю теж потрiбно скопiювати.
   За 20 хвилин Лисиця i його нова знайома перетворилися на щасливих власникiв ксерокопiй уподобаних вiршiв (причому смаки неймовiрим чином майже повнiстю збiглися) i "голлiвудської" фотографiї поета. Але далi робота йти ну нiяк не хотiла. Постiйно ховалася за бажанням дивитися на дiвчину, говорити до неї i слухати її вишуканi вiдповiдi. Спробувавши ще кiлька разiв щось зробити, облишив i занурився в солодку стихiю. Яка поглинала без вороття. I вiд якої весь час щось приємно ворушилося всерединi.

16

   Учорашнє знайомство з дивовижною дiвчиною Жанною додало в життя свiжих i яскравих барв, а потьмянiлi - оновила. Мабуть, тому ранок видався особливим. Наснаженим бажанням жити. Жити сьогоднi. Жити завтра. Жити завжди.
   Прокинувшись (уперше за, уже й не пам'ятав, скiльки часу), не впiзнав себе. Пiсля ввiмкнення вiдпочилої за нiч свiдомостi перша думка принесла вiртуальний образ нової знайомої. А наче - як живий. З усiма деталями. З усiма неповторними рисами. Манера говорити, усмiхатися, елегантно вiдкидати рукою каштанове волосся, чарiвлива хода топ-моделi, що паралiзує погляд, - усе це поволi стало займати значну частину пам'ятi. У принципi, розумiв, що трапилося. I приблизно знав, як називається, але боявся з'єднати це почуття з його убивчою назвою. Гадав, i, швидше за все, наївно, що механiзм, який творить його, заiржавiв. Окислився. Укрився павутиною й пилом. Перестав подавати ознаки життя. Аж - нi. Знову запрацював. Як новенький. Це лякало. Бо непотрiбне. Бо не вписується нi в якi плани. Але хто сказав, що провидiння, перш нiж щось нам пiднести, уважно вчитується в численнi пункти наполеонiвських планiв, здатних тiльки насмiшити його? Нi, цю стихiю треба просто пережити. I це вийде. Упевнений.
   Закiнчивши плескатися у хвилях роздумiв, пiднявся з постелi. Далi - стати повноцiнним членом суспiльства. Зовнi.
   Бажаний результат з'явився хвилин за сорок з хвостиком. Мишачим. Тонким, мов шило. Тепер можна починати працю рядової мурахи на благо всепланетного мурашника. Матерiали, добутi в боротьбi зi спокусою якнайбiльше часу провести з Жанною, вимагали уваги. Аякже, їм належало стати важливою цеглиною грандiозного майбутнього шедевра. Скануючи навколишнє, думки iдентифiкували лише телефон. Саме вiн мiг повернути хоча б дещицю вчорашньої казки, зв'язавши з Жанною для створення нової. Сьогоднiшньої. Не менш чарiвливої. А-а-а... Звичайно ж, автомобiль. Вiн мiг повернути всю казку. Проте... Дзвiнок пiдходив найкраще. З будь-яких поглядiв. Але... i дзвонити Богдан не став. Як про це не благало його тверезий розум серце, що рвалося в зрозумiлому напрямку.
   У думках вiдсвяткувавши (скромно, по-спартанськи) торжество розуму над приборканою стихiєю, узявся за рукопис. Та невiдь-звiдки налетiла хвиля зневiри. I - накрила з головою. Здавалося, що вся ця письменницька затiя безглузда аж до самих нiгтiв. По-перше, книжок уже написано-перенаписано нескiнченнi мiльйони. По-друге, у найкращому разi вiсiм з десяти виданих книг залишаються непотрiбними, завдаючи збиткiв. По-третє, хто сказав, що в нього, професора Лисицi, є цей триклятущий письменницький талант? Писати пiдручники й науковi працi це щось одне, а створювати художнiй текст, який би захоплював читача з першого до останнього слова неперевершеним сюжетом, яскравими образами та iскристою мовою, - це щось iнше...
   Пробiгшись написаними сторiнками, спробував вiдшукати там цей проклятий талановитий текст. Такий, щоб його прагнули iншi. Щоб кожен знаходив щось своє, потрiбне саме йому саме в ту хвилину, коли бере до рук. Шукав-шукав i... не знайшов... Образа миттєво окупувала всi думки. Завела свої порядки й призначила гауляйтера.
   Але на кого гнiватися? Варiантiв небагато. Тiльки ти сам. I тодi захотiв утекти вiд незатишної дiйсностi. На якийсь час припинити iснування. В нiй. Рука потягнулась до Коельйо...
   За пiвтори години в реальнiсть повернув телефонний дзвiнок. Настирливий. Непоступливий. Невблаганний. Аудiєнцiї домагався Трев.
   "Точно, - промайнуло. - За подiями й виттям творчої кризи я зовсiм забув про Естета". Але першi ж звуки голосу Кодаковського поставили все на свої мiсця.
   - Вiтаю невтомного металурга високоякiсного художнього слова, - бризкаючи задоволенням, загорлопанив явно окрилений полковник.
   - Привiт ментангелу-правохранителю всiх сущих у Солом'янському районi стольного града Києва славної держави Україна, - вiдповiв у тон, хоча такого ж, як у Трева, доброго гумору, звичайно ж, не мав. - Судячи iз твого настрою, ти не тiльки поборов усю "солом'янську" злочиннiсть, а навiть спустошив її кiлькаповерховi склади. Нумо, дiлися радiстю. Тобi присвоїли генерала? Чи, може, спiймав Естета?
   - Ну, скажiмо, не спiймав. Але зупинив. - Здалося, що солiдний чоловiк, справжнiсiнький тобi полковник, стрибає зараз вiд радостi, наче легкий гумовий м'яч, кинутий об асфальт невгамовним п'ятирiчним паливодою. - Нiхто iз "претендентiв" не зник. Кожна жiнка за щоденним сценарiєм почухрала зранку на роботу. Звичайно, за ними серйозно стежать. I раптом що - баритися ми не будемо. I Естета вiдразу ж накриємо. Хлопцi налаштованi рiшуче. I його щастя, що не потрапив нам пiд гарячу руку. Навряд чи хто б позаздрив. Зуб даю! Але вiн - немов нанюхав що. Уночi - все тихо. Нiяких натякiв. Виходить, розумiє, що ми вже "приснастились" до його мудрих комбiнацiй. I починаємо прораховувати ходи. Гадаю, зробили серйозний крок до успiху. Здається, настав переломний момент. Як гадаєш?
   - Аnte Victoriam encomium ne canas. - Iнтонацiя радiстю не пашiла. - "Не спiвай трiумфальну пiсню до перемоги". Ще нiчого не ясно. Час покаже. I навiть на хвилину заспокоюватися ще ой як рано. Естет - дуже не простий. Сам це прекрасно розумiєш. Можна чекати будь-якого i, що гидко, несподiваного кроку. Непередбачуваного. Так що розслаблятися категорично не рекомендується. Вiн постiйно поруч. У курсi всього. I те, що жодна з потенцiйних жертв, так i не стала реальною, ще не говорить про успiх. Швидше за все - про якусь накладку. Напевно, щось завадило.
   - Облиш. - Трев не хотiв вiдпускати переможний настрiй. Навiть у вирiй. Навiть ненадовго. - Ти на все дивишся з професорсько-письменницької дзвiницi. I приписуєш Естетовi якусь надприроднiсть. Мiфологiзуєш. Я ж зирю на все як реалiст. I хочу тебе запевнити, що ми на хвiст йому вже наступили. А скоро здамо в утиль його роги й копита (якщо така алегорiя тобi до вподоби)... Краще приїдь до мене. Вiдзначимо цей маленький успiх.
   Сьогоднiшнiй настрiй i справдi вимагав виходу в який-небудь iнший свiт. Але - у межах квартири. Тому вiдповiв:
   - Може, увечерi... Я передзвоню.
   - Добре, хома невiрний. До зустрiчi.
   Пiсля розмови почав тривожно аналiзувати:"Щось тут не так. Занадто вже все просто. Приставили нагляд - i Естет зупинився. Затiваючи таку грандiозну гру, безумовно, все детально продумав. Прорахував. Даючи пiдказки, вiн, звичайно ж, на крок попереду. Здоровий глузд. Щодо останньої кенотафiї, ймовiрно, - теж саме так. Виходить, у найкращому разi вiн, цей справдi "прудкий бiс", причаївся. А в гiршому? А в гiршому ми прорахувалися. Як з тестем Никонова... Гм. Льова Моторний. Як це йому так вдалося перевтiлитися в заслуженого й шановного. Видно, дуже вже захотiлося порвати з минулим i опинитися в зовсiм iншому життi. I справдi зумiти влiзти в чужу шкуру... Гаразд. До працi. Не зважаючи нi на що i всупереч усьому. Бо почнеться новий семестр - про творчiсть доведеться забути".
   Став перечитувати останнi сторiнки. Деякi шматки безжально рiзав, iншi навпаки - доточував. Ще iншими - захоплювався. У творчостi, виявляється, усе - як у життi. Тiльки значно крутiше. Чи так тiльки здавалося?..
   За двi з половиною години знову озвався телефон. Скиталець. Погомонiти запраглося йому.
   - Привiт, - дiловито почав журналiст. - Тут у мене для тебе з'явилося щось цiкавеньке. Зможеш за годинку бiля автодорожнього?
   - Звiсно. Уже збираюся.
   У домовлений час опинився на перетинi Суворова i Лаврської. Бiля колишнього КАДI (а нинi - Нацiональний транспортний унiвер). Бондаренко вже чекав (як завжди, "оповитий" динамiвською символiкою).
   - Значить так, - вiдразу ж пiсля рукостискання повiв журналiст. - У будинку номер 18 на вулицi Анищенка (це, до речi, зовсiм недалеко звiдси) мешканцi вiсiмдесят четвертої квартири вранцi виявили, що зверху почало "заливати". Звечора у всьому будинку не було нiякої води. Дали тiльки пiд ранок. Опинившись перед скажено неприємним фактом, розгнiванi жертви потопу, природно, кинулися до кривдникiв. Щоб зупинити моральнi й матерiальнi збитки. Але нiхто не вiдчинив. Викликали дiльничного й аварiйку. Дверi виламали й потрапили до "джерела катаклiзму". Але водопровiдники виявилися зайвими. На кухнi всього лиш забули вимкнути кран. Iмовiрно, його залишили, коли не було води. Злив раковини закритий пробкою. Коли ж подачу вiдновили, вода пiдхопила губку, яка й перекрила бiчний вiдвiд. Кран вимкнули. Майстрiв вiдпустили. Мешканцi 84-й квартири пiшли до себе. Дiльничний оглянув квартиру. У далекiй кiмнатi натрапив на зв'язаного чоловiка рокiв тридцяти п'яти. Також знайшов паспорт на iм'я Павлининої Елеонори Аркадiївни, уродженки Києва, зареєстрованої на вулицi Довнар-Запольського, 8 (квартира 324). Про знахiдку повiдомив до райуправлiння. I ось що з'ясувалося...
   Бондаренко замовк i подивився на Лисицю випробовувальним поглядом. Той зрозумiв, що зараз вiдбудеться невелике вiдкриття. А може - й велике...
   - Та не ятри душу, мiй iнформацiйний володарю, - став благати заiнтригований Богдан, що перетворився на величезний радар.
   - Квартира ця належить Никонову Андрiю Григоровичу. - Кожне слово вимовив нiби окремо. - А дiвчина вiдучора перебуває в розшуку. Про зникнення заявили батьки до Шевченкiвської мiлiцiї. Ну а зв'язаним виявився такий собi Мацик Володимир Андрiйович, працiвник охорони Никонова. Такi ось наслiдки цього квартирного потопу.
   - Багато цiкавого ти повiдав, шановний пане журналiст, ой як багато, - мовив глибоко вдоволений професор.
   - По телефону цього зробити не мiг. Сам розумiєш... Ну добре: я побiг. Нас, як i вовкiв, ноги годують.
   - I свiтла голова теж, - додав Богдан.
   - Це точно. Без неї - нiкуди. Ну, бувай.
   - Вдалого полювання.
   Скиталець пiшов. Богдан залишився. Як баба бiля розбитих ночов, - весь у тяжких думах. Правда, у бабусi разом з ночвами розбилися всi перспективи. У Богдана ж вони збiльшилися. I насамперед - щодо участi Никонова в усiй цiй мiстерiї. Але тiльки в зовсiм iншiй ролi, нiж вiн намагається показати.
   "Елеонора Павлинина... Пав-ли-ни-на. Дев'ять букв. Якраз для графи номер чотири. Може, вiрш указував на неї? А ми грiшили на Даниленко. Але ж Павлининої не було в списку. Про помилку, як у випадку iз Бровкуном-Моторним, мови немає. Двiчi на тi самi граблi в такiй справi не наступають. Тодi свiдомо? У всякому разi, щодо Павлининої це можна стверджувати напевно. Але навiщо? Якщо Естет - Никонов, то чому в одних випадках жертви ставив в один ряд з iншими, чиї прiзвища пiдходили за кiлькiстю букв, а в iнших - нi? З невнесеними до списку виникали труднощi? Можливо. Але що може бути проблемнiшим, нiж випадок iз Маруденком, коли слiдом iшли оперативники? А його Никонов до списку включив. Тут же - картина зовсiм iнша. Опинившись поза увагою мiлiцiї, Павлинина стала для Естета легкою здобиччю. Добре, а якщо Естет або його помiчник i справдi в оточеннi Никонова? Тодi цiлком можливо, що "помилки" у списках робить цей хтось. Причому вже пiсля того, як вони залишають Никонова. Це не так уже й складно. Тим бiльше, що автентичнiсть такого "документа" пiдтверджується лише пiдписом Никонова. А його пiдробити... Ось так... Що ж, треба провiдати Кодаковського. Хоча ще й не вечiр. Але ситуацiя... Подивимося на новi факти разом. Може, до чого й докумекаємо. Усе-таки - двi голови. Та й iнформацiї в пана полковника, як не крути, все одно мусить бути побiльше..."
   Виринаючи з каламутi роздумiв, дiстав мобiльний i набрав Трева. Попередивши про вiзит, рушив до метро "Арсенальна". Пiшки. Шлях на Севастопольську площу починався звiдси. Повна версiя тут: https://andronum.com/avtory/vasilchenko-vyacheslav/ https://andronum.com/product/vasilchenko-vyacheslav-pritulok-dlya-prudkogo-bisa/
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"