Васильченко Вячеслав Николаевич : другие произведения.

"Gaudeamus", исполненный смертью

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Киевский профессор-филолог Богдан Лисица по приглашению своего давнего друга - профессора Сорбонны Антуана Робера - прибывает в Париж на международную научную конференцию, посвященную юбилею известного французского ученого и популярного писателя Патрика Беккереля. Вокруг конференции и имени мсье Беккереля начинают происходить странные и загадочные вещи: то в газетах появляются статьи, ставящие под сомнение его авторство, то по ритуалу, описанному в романе, начинают погибать люди, знающие юбиляра. Начав вместе с Робером и его двоюродным братом - офицером полиции - Фабьеном расследование этого неординарного дела, профессор Лисица оказывается в центре загадочных событий и опасных приключений.

в ' я ч е с л а в

в а с и л ь ч е н к о

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

"Gaudeamus",

виконаний смертю

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Правди завжди двi. Але кожен обирає одну.
  
  
  
  
  
  
   Васильченко В'ячеслав. "Gaudeamus", виконаний смертю : детективний роман / В. М. Васильченко. - Вид. 2-ге, доп. i перероб. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2014. - 304 с.
  
   Видання друге, доповнене й перероблене.
   Перше побачило свiт 2009 року.
  
   Про iншi пригоди Богдана Лисицi можна прочитати в романах В'ячеслава Васильченка:
  
  
   1. Дворушники, або Євангелiє вiд вовкулаки : детективний роман з елементами мiстики. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2012. - 336 с.
  
   2. Притулок для прудкого бiса : детективний роман. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2013. - 292 с.
  
   3. FaкiR : детективний роман. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2014. - 396 с.
  
  
   Київський професор-фiлолог Богдан Лисиця на запрошення свого давнього друга - професора Сорбонни Антуана Робера - прибуває до Парижа на мiжнародну наукову конференцiю, присвячену ювiлею вiдомого французького вченого й популярного письменника Патрiка Беккереля.
   Навколо конференцiї та iменi мсьє Беккереля починають вiдбуватися дивнi й загадковi речi: то в газетах з'являються статтi, що ставлять пiд сумнiв його авторство, то за ритуалом, описаним у романi, починають гинути люди, якi знали ювiляра.
   Почавши разом з Робером i його двоюрiдним братом - офiцером полiцiї - Фаб'єном розслiдування цiєї неординарної справи, професор Лисиця опиняється в центрi загадкових подiй i небезпечних пригод.
  
  

ПРИМIТКА АВТОРА

  
   Усi персонажi, установи й подiї, описанi у творi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями - абсолютно випадковий.
  
  
  
  
  

ДОВIДКА

  
   "Гаудеамус" (лат. gaudeamus - "радiймо") - студентська пiсня (гiмн) латинською мовою. Назва утворена за першим словом пiснi. Вiдома також пiд назвою "De brevitate vitae" ("На швидкоплиннiсть життя") (Iнформацiя з Вiкiпедiї).
  
  
  

"Коронацiя Слова" створює для вас нову хвилю української лiтератури - яскраву, рiзножанрову, захопливу, - яка є дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту

  
   Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiїв, п'єс, пiсенної лiрики та творiв для дiтей "Коронацiя слова" був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого українського шоколаду "Корона". Головна мета конкурсу - сприяння розвитку новiтньої української культури. Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри є стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацiї. Метою конкурсу та його завданням є пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок - наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру - якiсними українськими фiльмами й п'єсами.
  

www.koronatsiya.com

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Присвячується професурi...

А ще... зеленому чаю "Greenfield"...

  
  
   Париж - це предмет заздростi для тих, хто нiколи його не бачив; щастя або нещастя (залежно вiд того, як пощастить) для тих, хто в ньому живе, але завжди - прикрiсть для тих, хто змушений його залишити (Оноре де Бальзак)
  
  
   Зоря завжди когось карає смертю (Луї Арагон).
  
  
   - Якщо Творець всемогутнiй, як ти поясниш те, що Вiн завжди виявляється безсилим перед лицем простої омани? Як пояснити те, що зло завжди i всюди торжествує? Оспiвувати велич Бога - значить оспiвувати велич зла.
   - Ти богохульствуєш.
   Вiн зупинився й повернувся до мене:
   - Iсторiя людства - не що iнше, як iсторiя жорстокостi, насильства й руйнування. Цього нiхто не може заперечити. Як ти це поясниш?
   - А я тобi скажу, - знову заговорив вiн, кладучи руку менi на плече. - Тому що зло - це реальна сила, як мiнiмум рiвна добру. У Всесвiтi цi двi протилежнi сили перебувають у протиборствi, i їхня битва ще далеко не закiнчена (Жан-Крiстоф Гранже).
  
  
   Мати рацiю - не завжди означає бути переможцем (Еухенiо Фуентес).

Пролог перший

   "Франсуа обережно вiдчинив дверi спальнi герцога Наваррського, усi думки посилаючи Всевишньому. Просив тiльки про одне: щоб уберiг вiд жодного небажаного звуку. Хоча вдень, дочекавшись нагоди, вiн рясно змастив петлi та кiлька разiв спробував. Дверi тихо й плавно подалися. Не скрипнувши. Не рипнувши. Це пiдбадьорило. I Франсуа вже не сумнiвався, що у нього все вийде.
   Ступав так тихо й безшумно, що могло здатися, нiби вiн або легший за повiтря, або ж потай вiдростив собi сильнi невидимi крила. I тому залишався невагомим. Майже. Але так тiльки могло здатися. Насправдi ж Франсуа умiв нечутно рухатися. Коли потрiбно. Зараз - саме такий момент. I вiн "увiмкнув" це досконале вмiння.
   Серце шалено тарахкотiло, наче хотiло хазяїна "здати". Чи вистрибнути й побiгти окремо. Швидше. Бо вiн щось там тягне кота за хвоста. Нема, щоб рiшуче все закiнчити. Одним махом! Як i належить лицарю!
   I Франсуа його боявся. Смiшно кому сказати - вiн боявся свого серця. Серце ж треба берегти й любити. А вiн боявся. Остерiгався, щоб не виказало. Бо серед цiєї "тихої тишi" воно, здавалося, гатить так, нiби здоровило-коваль iз поблизького села. Та ще й глухий, до всього...
   Ревiння, що пролунало несподiвано й пiдступно, спочатку величезною шпилькою прохромило його всього, а потiм - буквально за мить - вiдгукнулося в мозку. Там нiби ожив заснулий вулкан. Й обважнiлi ноги, здавалося, назавжди приклеїлися до пiдлоги, змусивши хазяїна зупинитися.
   "Чортовиння! - дав волю емоцiям. - Бiсiв герцог! Це ж треба так захропiти! Наче лев горластий! Ну тебе до дiдька!"
   Перевiв дух. Глибоко вдихнув кiлька разiв. Знову зiбрав себе в кулак. Опанував. Напружився. Став тим же налаштованим на дiю механiзмом. Яким бував ранiше. Вiн не мусить дати збiй. Уже ж скiльки разiв це робив. I завжди все виходило вдало. Зараз теж має вiдбутися все чiтко. Зараз... Зараз...
   "Нiчого, - блиснула думка зловiсним клинком, спиняючи несамовитi барабани серця, - хропiти вже лишилося недовго! Недовго... Ще кiлька крокiв. I - все!"
   А герцог i далi видавав загрозливий рик, мирно покоячись на розкiшному ложi. Щось снилося. Швидше за все - приємне. Бо вiн привiтно усмiхнувся. Поплямкав. Поворочався. Лiг догори. Знову нап'яв коротку сонну усмiшку. А вiн нiчого! Симпатюлька. Коли спить зубами до стiни. О! Знову, гад, усмiхається. Але Франсуа це не спинило. Усе має вiдбутися так, як вирiшено. Вирiшено не ним. Вiн мусить лише виконати. I вiн виконає. Таке його призначення. Не вперше ж. Так має бути. "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сiє зло, той пожинає зло". I так буде завжди...
   I тут Франсуа прозiв. Такий страшний "акомпанемент" - просто знахiдка. "Прикриття". Чудово! Нехай хропе. А ти роби своє. Вiд цiєї думки стало радiсно. Швидко повернувся бойовий настрiй. У цьому несподiваному гарчаннi побачив добре знамення. Небо однозначно схвалювало. I сприяло. Вiн у це вiрив. А вiра - зброя сильна. Не пiдводить. Перевiрено.
   Сильнiше стиснув рукiв'я кинджала, нiби вiдганяючи сон, що неподiльно панував навкруги. I водночас - нагадуючи про велику мiсiю. Головну частину ритуалу. "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сiє зло, той пожинає зло". I щоб воно не приносило врожаю, його не треба сiяти. Ось така нескладна iстина. I сiяльника треба зупинити.
   У лiвiй руцi тримав ритуального персня. "Qui seminat mala, metet mala". Зараз. Зараз усе вiдбудеться...
   Уранцi герцог Наваррський довго не виходив зi спальнi. Стурбованi домочадцi та слуги почали ломитися в замкнутi дверi. Коли ж вiдчинили, побачили його з кинджалом у грудях. I - ритуальним перснем на лiвiй руцi. "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сiє зло, той пожинає зло". Усе. Ритуал виконано. Як це й бувало ранiше. Орден знову показав свою силу й рiшучiсть. Упоперек дороги йому не ставай. I так буде завж..."
   Книжка вислизнула з рук i бухнулась на пiдлогу. Цей гучний звук змусив Лисицю повернутися з екскурсiї, що тiльки-но майже почалася, до солодкої Країни Сновидiнь.
   - Стоп-стоп-стоп, шановний пане професоре, ще рано, - почав накручувати себе Богдан. - Не все ще приготовано до завтра. Чи краще встати ранiше й закiнчити все зранку?"
   Ця думка мала всi шанси перемогти на кастингу професорових планiв. Вона нагадувала "вiдшлiфовану" iдеальну красуню з глянсового журналу. Вiдфотошоплену в усiх мiсцях цукерочку. I цiй могутнiй спокусi Лисиця особливо й не опирався.
   - А, - махнув, одразу ставлячи "вiдмiнно" ранковому варiанту. - Дасть Бог ранок, дасть Бог розум. А з ними веселiше. З обома.
   Позначив закладкою потрiбну сторiнку. Завiв телефона на сьому. Зарився до м'якої ковдри i без роздумiв гайнув назустрiч жаданому солодкому карнавалу. Там на нього вже давно чекали.
  

Пролог другий

  
   Незнайомець у бiлiй ексклавинi увiйшов до номера та квапливо замкнув дверi. Повернувши ключа двiчi. Так надiйнiше. Хотiв зробити це i втретє, але замок такою технологiчною вишуканiстю хвастонути не змiг. Не на того нарвався. Зi знаком мiнус...
   Незнайомцевi здавалося, що, зникнувши за дверима, вiн утiк вiд усього свiту. Той постiйно пiдглядав за ним численними очима-невидимками, намагаючись вивiдати, що ж вiн там, у чужому житлi, робить. З плечей немов вантаж тяжкий упав. Слава Богу, все минуло вдало. Як i планував. I лише тепер можна розслабитися. Тепер вiн - "удома". За надiйними дверима. За надiйними стiнами. Утiк. Заховався. Щез. Таке не раз бувало в життi. Можна, нарештi, згадати, що ти - людина. А не робот. Який механiчно виконує передбачене програмою. У цiй бiлiй ексклавинi, пiд вiдлогою якої ховалося його обличчя в балаклавi, вiн точнiсiнько нагадував когось iз запрошених акторiв, переодягнутих монахами-лицарями. Тi настовбурченими жирафами ковтали останнi режисеровi вказiвки, репетирували разом, вiдпрацьовували ролi кожен окремо. Метушилися. Готувались до костюмованого шоу. Воно вiдбудеться завтра пiсля вiдкриття конференцiї в Новiй Сорбоннi. А тут, у готельному холi, проводили останню репетицiю. I саме тому вiн у такому нарядi - артист артистом. Цей хiд ретельно, з шаховою точнiстю, продуманий. До дрiбниць. До найменших несподiванок i можливих вивертiв. Як i весь величезний план. За яким кожну фiгуру на цiй складнiй шахiвницi вiн свого часу поб'є. Кожному поставить мат... Скiльки разiв за життя вiн грав у шахи. Скiльки разiв вигравав. I нiколи ранiше не мiг подумати, що доведеться розiгрувати щось подiбне до шахової партiї в життi. Там, на вiйнi, все значно простiше й легше. Он вiн ворог - бери та стрiляй. А тут... Хоча життя ж - рiч непередбачувана. I стократ складнiша за найвiртуознiшу шахову партiю. Тому й можливе все. Навiть найнеймовiрнiшi перетворення. Хiба вiн мiг коли-небудь подумати, що сидiтиме, воюватиме, командуватиме людьми, вбиватиме... Особливо останнє... Нi. Таке йому, вихованому "маминому синочку", хронiчному вiдмiнниковi зi зразковою поведiнкою, нiколи не спадало на думку. Надто ж - коли був маленьким, коли рiс, оточений любов'ю й турботами батькiв. "Пестити й плекати" - ось їхнiй мовчазний "девiз"... Коли мрiяв про доросле життя, де вiн - обов'язково шанована людина. Успiшна. I неодмiнно - знаменита. Яка посуне на крок уперед нацiональну науку й культуру. Адже вже в дитинствi вiдчував могутню творчу силу. Талант, що рвався на волю. До перемог i вiдкриттiв. Що змiтав на шляху всi можливi та й неможливi перешкоди... Та життя вирiшило iнакше. Змусило вбивати, часто безжально. Безпiдставно. Перетворивши на бездушний смертоносний механiзм. Ампутувало нiжну чуйну душу. Зробило професiоналом. Тренованим бойовим псом. А саме вбивство - незмiнним ремеслом. Де вiн досяг такої досконалостi. Таких неперевершених результатiв... Невже його прекрасна й свята мати народжувала його для цього? Невже всi численнi таланти дарованi Господом для вбивства? Чи мiг вiн стати кимось iншим? Мiг вiдмахнутися вiд цього жахливого ремесла? Хтозна... Зараз про це важко судити. Минуле занiмiло. Скам'янiло. Застигло. Як досвiдчений вуличний мiм... Напевно, мiг. Напевно, повинен був пiдставити лiву щоку пiсля того, як жорстоко вдарили по правiй. Але не зробив цього. Замiсть шляху християнського прощення та смирення обрав iншу стезю. Чи, швидше, це попереднє життя обрало її для нього? По сутi, це все уже не має жодного значення.... Зате пощастило таки здiйснити давню мрiю. Вiн став професором. Нехай пiд чужим iм'ям. Нехай не надовго, а лише на кiлька днiв. Та все одно. Вiн це зробив. I отримав невимовне задоволення. Хоча мiг стати й справжнiм професором. Успiшним. Вiдомим i шанованим. Усе до цього йшло. Якби... Якби не зла воля злих людей. Яка чорним шулiкою накинулася на бiлу лебiдку його молодого життя, що так чудово починалося...
   Незнайомець пiдiйшов до шафи й витяг звiдти персня з великою лiтерою "М". Пробiгся очима вервечкою вигравiруваних лiтер. "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сiє зло, той пожинає зло". Вiн читав цю глибоку фразу, напевно, втисячне. Тому що носив подiбного персня, виготовленого власноруч, на пiдмiзинному пальцi лiвої руки постiйно. I тодi, коли лiчив днi, що лишилися до виходу на волю. I тодi, коли одного разу, пiсля втечi з в'язницi, одна людина в ньому померла, а нова народилася. I коли доля закинула до Африки у школу для пiдготовки найманцiв. I коли вже воював. I кожного разу, знову й знову перечитуючи цей вислiв, незнайомець у бiлiй ексклавинi переконувався, що вiн генiальний за своєю глибинною та невичерпною суттю. I, що теж важливо, - справедливий. Тому що в ньому заховано всесвiтнiй баланс. Колосальний уселюдський запобiжник. I якби його не було, людство давно б уже зникло. Та й землi самої вже не iснувало б... Отакий нехитрий апокалiпсис...
   Потiм дiстав iз шафи кинджал. Ще один атрибут ритуалу. Без нього той не можливий. Тому кинджали, як i перснi, - тут. Поряд. Мирно покояться в шафi, чекаючи участi в новому ритуальному дiйствi.
   Незнайомець знову вiдчув знайоме тремтiння. Його вiдчував завжди, коли брав до рук зброю. Напевно, воно йшло вiд убивчої сили, причаєної в цих генiальних людських винаходах, що несли смерть. Iнстинктивно вiдчуваючи їхнє призначення, людина, беручи до рук, несвiдомо хоче запустити вбивчий механiзм. Зараз було так само. Але - для всього свiй час... Усе мусить бути за планом. За його генiальним планом. Iнших у нього не буває...
   Вiн жбурнув кинджал на шахiвницю, що стояла на столi з розставленими фiгурами. Частина їх з гуркотом розлетiлася врiзнобiч. Деякi впали на пiдлогу й оскаженiлими жабами застрибали хитромудрою траєкторiєю. Кiлька впали прямо на дошку. Однак тура, ферзь i пiшак, гойднувшись, устояли. Гм... Молодцi...
   "Ось так i в життi, - подумав незнайомець. - Потужний удар небес - i багато хто вилiтає за межi життя. Iншi ж залишаються по цей бiк. Хоч i далi живуть лежачи. I лише деяким щастить вистояти. Серед кого опинишся ти - дiзнаєшся тiльки пiсля. Але тодi вже буде пiзно. Якщо потрапиш у позицiю "лежачи" - довго й наполегливо пiднiматимешся. Упадеш на пiдлогу - усi зусилля множитимеш на вiсiмнадцять. Зi мною було саме так..."
   Заховав кинджал назад до шафи, зачинивши дверi. Зiбрав фiгури i знову розставив на мiсця. Гармонiя вiдновлена. Але так буває тiльки на шахiвницi. Ну, а в життi ж - нiколи... Тому що воно - життя. Складнiше за саму складнiсть...
   Це буде вдала партiя. Вiн певен. У всякому разi, вiн на це сподiвається. I зробить усе, щоб сталося саме так. Вiдчував у тiлi надзвичайний прилив сили, адже задумане починає здiйснятися. У цьому середньовiчному вбраннi почувався перевертнем зi стародавнiх легенд. Який одяг шкуру тварини. I пiсля цього мусив перетворитися на неї. Силу такої магiї вiдчував зараз на собi. Її випромiнювала бiла орденська ексклавина. Почувався членом Ордену абскондитiв. Не бiльше й не менше. Готовий iти на будь-яку битву заради досягнення його священних цiлей. Навiть вiддаючи при цьому життя. Без залишку й жалю...
   "Людина в бiлому" знову пiдiйшла до дзеркала й подивилася на своє вiдображення. Справдi перевертень. Монах-лицар. У бiлiй ексклавинi з нашитою яскраво-червоною лiтерою "А" спереду i колом, у якому - восьмираменний хрест, iззаду. Ще й - вiдлогою на головi... Орден повертається...
  

Глава 1

   Людська мрiя має щонайменше три властивостi: 1) бути; 2) збуватися; 3) не збуватися. Оскiльки двi останнi виключають одна одну, то одночасно мрiя може або бути i не збуватися, або ж бути i збуватися. Правда, в останньому випадку мрiєю вона бути перестає.
   Мрiя Богдана Лисицi побувати в Парижi спочатку була й не збувалася, а потiм перестала бути мрiєю. Коли лiтак компанiї Air France доставив Богдана в термiнал CDG-2 паризького аеропорту Roissy-Charles-de-Gaulle, його внутрiшнiй голос загримiв iєрихонською трубою: "Є! Вiдбулося! Сталося! Я - в Парижi!!!" I хоча до самого Парижа лишалося ще добрих три десятки кiлометрiв на пiвденний-захiд, це вже не мало жодного значення. Що вони порiвняно з тими тисячами кiлометрiв i кiлькома десятками рокiв, що роздiляли Богдана й Париж. I ось тепер, коли Богдан, подiбно до героя бородатого анекдота, скаже "знову хочу до Парижа", на цьому їхня схожiсть i закiнчиться. "Герой" ось уже скiльки часу безнадiйно повторює цi слова, анiтрохи не вiрячи, що його бажанню судилося збутися. Хоч коли-небудь. Хiба що коли рак на горi свисне. Або - на вербi грушi поростуть. У вустах же Богдана ця анекдотична фраза звучатиме абсолютно правдиво. Одного разу вiн уже там був. Ре-аль-но!!! I можна хотiти ще. На "законних пiдставах". I нове "хотiння" теж збудеться. Воно ж уже має досвiд...
   Богдан Лисиця - звичайний унiверситетський професор. Утiм, очевидно, кожен "учений муж" (чи й "жона") не бувають звичайними та однаковими. Бо сама наука й навчання цiй науцi iнших завжди програмують несхожiсть, оригiнальнiсть, неповторнiсть кожного, хто цим займається.
   Його стихiєю була, є i буде фiлологiя. У минулому недовчений юрист, який залишив служiння Фемiдi на другому курсi, вiн "дезертирував" на романо-германський. Тут вiдчув упевненiсть. Одержав справжню душевну рiвновагу й надзвичайну легкiсть вiд того, чим пощастило займатися. Опинився, одне слово, у своїх санях. На своїй планетi. Яку дбайливо пiдготувала "Знаємо-Чия-Рука". I закинула його туди.
   Лисицю вабило тут усе. I знайомство iз завжди мудрим i точним у своїх характеристиках фольклором. I монументальний спокiй античних служителiв муз. I змога бачити мову зсередини. I вiртуозне вмiння користуватися нею, як користується глиною досвiдчений та вмiлий гончар, у руках якого вона стає лагiдною i слухняною. I проникнення через вивчення мов iнших народiв до їхньої ментальностi...
   Але, Господи, як давно це було! Ого-го, як давно! Потiм багато чого ще вiдбулося, багато чого не вiдбулося i вже не вiдбудеться нiколи. Потiм була робота на кафедрi, аспiрантура, захист кандидатської, те ж саме i з докторською, звання професора. Вiдпочивати нiколи! Але цьому Лисиця тiльки радiв. Бо нiхто не забороняв знаходити в роботi нескiнченнi шанси для самореалiзацiї. А цього Богдановi тiльки й треба. Iнакше життя - не цiкаве. А в нецiкавому життi й жити нецiкаво.
   Гортаючи в дорозi свiжу пресу, у "Фокусi" натрапив на цiкавий матерiал. Всезнайки-носомрийки (вони ж - "американськi вченi"), якi знiчев'я постiйно вiдкривають усе новi гранi homo sapiens, дiйшли висновку, що знання "хоч би ще однiєї мови" позитивно впливає на сексуальнiсть такого "полiглота". Рiзко пiдвищуючи її. А це, виявляється, автоматично (з величезним знаком "+") впливає й на решту сфер людського життя. Кар'єру (легше здобути високооплачувану роботу). I - особисте життя (простiше знайти пару, завести бiльше дiтей). Тобто: щастя й добробут людини практично цiлком залежать вiд знання нею кiлькох мов. Богдан досконало володiв англiйською i французькою. Тому мiг бути абсолютно спокiйним. I кар'єра, й особисте життя його були "у повному порядку". За роботою, в яку вiн пiшов з головою, йому нiколи було подумати про "родинне гнiздечко". Завжди переносив "на потiм". Утiм, зараз, у свої сорок один, вiн мав абсолютну певнiсть, що ще не перетворився на "допотопного манускрипта", який годиться лише для вивчення "на його матерiалi особливостей попереднiх епох". Хоча... Родина - це обов'язки й вiдповiдальнiсть. Обов'язковим i вiдповiдальним Богдан мiг залишатися перед чужими. Опинитися ж у такiй ситуацiї перед рiдними - боявся. Тому й тягнув. Тому й одинакував. Тому вiдсутнiсть родини для Богдана свiдчила про "повний порядок в особистому життi". Де його родиною стала робота. А її завжди виникало дуже й дуже багато. Вона, нiби багатоголовий дракон, пожирала його до останнього ґудзика. А завтра, голодна й незадоволена, виникала знову...
   I ось тепер в його життi виник Париж. Виник несподiвано. Без натякiв i "знакiв згори". Хоча все свiдоме життя Богдан таємно i десь навiть безнадiйно плекав цю одну з найпотаємнiших i бажанiших мрiй - побачити це мiсто. Походити його казковими вулицями. Подивитися на його безтурботних насельникiв. Доторкнутися до нього i вдихнути його чарiвне повiтря. Таємно Богдан вiрив, що це коли-небудь та й станеться. I ось це нарештi таки сталося.
   Париж уявлявся професоровi далекою i незвiданою планетою, на якiй панує всього лиш один-єдиний закон - "закон уселюдського творення". I Лисицi хотiлося пожити за цим законом. Хай i недовго. Хай i в тимчасовiй незатишнiй келiї. Незручнiй i темнiй. Хай i монахом-вiдлюдником-анахоретом. Але - пожити. Щоб стати одним з них. Одним з цих обраних. Адже ж недаремно їх оселили в Парижi. Чимось же вони особливi. Мають якiсь заслуги перед Найголовнiшим. Iнакше б вони жили у Вапнярцi...
   Париж вабив. Вабив легендарнiстю та казковiстю. Ах... Як же все-таки багато красивих iсторiй пов'язанi з цим мiстом. У них вiн майже завжди - синонiм до слова "рай". Ну, а в раю - i люди не простi. Це помiтив ще Анатоль Франс. I Лисиця вивчив його слова напам'ять. Завчив, як пароль. Щоб сказати, коли опиниться в омрiяному мiстi: "Менi здається, не можна бути зовсiм звичайною людиною, якщо ти вирiс на набережних Парижа, проти Лувра i Тюїльрi, бiля палацу Мазарiнi, на березi славної Сени, що несе свої води мiж веж i шпилiв старого Парижа. Окрiм книг, тут є й дерева, i тут проходять жiнки - значить, це найпрекраснiше мiсце у свiтi".
   Для Богдана Париж - це насамперед мiсто поетiв. Бо, як вiдомо, поети народжуються в провiнцiї, а помирають тут, у Парижi (як справедливо помiчено!). Так що Париж подобався Лисицi не тому, що там живе Мiлен Фармер. Хоча... I тому - теж.
   Але не лише це величезне бажання вiдвiдати Париж привело професора КНУ iменi Тараса Шевченка Богдана Лисицю в це казкове мiсто. Вiн банально приїхав на конференцiю "Художнiй текст: прийоми i засоби формування iндивiдуально-авторського стилю". Мiжнародну. Її проводив давнiй приятель Лисицi, професор Нової Сорбонни Антуан Робер. Конференцiю присвячено сiмдесятирiччю з дня народження Патрiка Беккереля - вiдомого французького лiтературознавця, фольклориста й письменника, лауреата великої кiлькостi усiляких нагород i премiй (у тому числi - й Гонкурiвської), автора роману "Серце пiд мантiєю", що рiзко став популярним за останнiх майже два роки. Рукопис Антуан виявив, коли вивчав особистий архiв мсьє Беккереля, свого вчителя, пiсля смертi вдови метра, яка нiкого не пiдпускала до чоловiкових матерiалiв аж до своїх останнiх днiв (сама вдова "пiшла" близько чотирьох рiкiв тому). Взагалi ж, мсьє Робер зробив дуже багато для популяризацiї наукової спадщини й лiтературної творчостi Маестро. Вiн також створив фонд його iменi, на чолi якого перебуває й дотепер. Саме цей фонд i взяв на себе значну частину витрат, пов'язаних з участю Богдана в конференцiї.
   А познайомилися тепер уже давнi друзi близько п'ятнадцяти рокiв тому, коли Богдан, зацiкавившись проблемами роботи з особистими архiвами письменникiв, вирiшив зв'язатися з автором статтi на потрiбну тему, яку надибав у журналi "Всесвiтнє лiтературознавство й фольклористика". I француз вiдповiв. Вiдповiв детально, з душею й цiкавiстю до колеги з далекої України. Вiдтодi й дружили вони (парижанин Антуан Робер i киянин Богдан Лисиця). В основному, епiстолярно, звичайно. Але бували й зустрiчi. Вiсiм рокiв тому вони вперше зустрiлися на конференцiї в МДУ iменi Ломоносова. Потiм було декiлька вiзитiв Робера до Києва. А тепер - ось Францiя, Париж для Лисицi. Як усе складеться тут, на чужiй землi? Удома й стiни допомагають, а на чужому полi? А... Вiдкиньмо забобони! Двадцять перше столiття за вiкном. У сучасних богiв - сучаснi iмена: Windows, Internet. I сучасна людина повнiстю пiд їхньою могутньою владою. Амiнь. Тобто ОК (мишкою: клац!).
   Антуан зустрiв Богдана, як i домовлялися, бiля виходу. Мсьє Робер мав сорок три роки, був трохи вищим за середнiй зрiст, середньої статури й ваги. Про радiсний настрiй семафорила вiдкрита усмiшка, що ховалася за чорною густою бородою та iскрилася добром i теплотою. Усмiшка людини, яка нiколи не тримала i не триматиме камiнь за пазухою. З однiєї простої причини: вона просто не вмiє цього робити i, напевно, нiколи не замислювалася, для чого це потрiбно. Та й не могла ця усмiшка бути iншою. Адже Антуан зустрiв давнього друга. А ця дружба - iз серiї "справжня" й "чоловiча".
   Рушили до паркiнгу. Там їх чекав, виблискуючи на сонцi слiпучо-лакованими боками, новенький "Сiтроен-Пiкассо" кольору "срiбний металiк".
   - Ого, красень, - не втримався Богдан, пускаючи слину. Перед новою цiкавою роботою, захоплюючим футбольним матчем, красивою жiнкою i новим автомобiлем Богдан завжди вiдчував сильне душевне тремтiння . Цього разу сталося так само.
   - Подобається? - запишався задоволений Антуан. - Я сам вiд нього чуманiю. А права ти з собою, часом, не прихопив?
   - Н-i-i-i, - аж присiв Богдан, - але ж ти нiчого не казав...
   Лисицю наче з-пiд каналiзацiйного люка дiстали. Такий шанс "подавить на газ" проґавив.
   - Хотiв зробити сюрприз, - з образою в голосi почав виправдовуватися Антуан. - Приємний. Не вийшло. Дав маху. Вибачай.
   - Облиш, пусте, - звiльнився вiд ситуацiї Богдан, - дрiбницi. Усе ще попереду. У сорок рокiв життя тiльки починається. Повiр!
   - Це точно, - напустив на себе серйознiсть Антуан. - Ви, мсьє професор, говорiть повiльнiше. Я записуватиму. Такими "перлинами" розкидаєтесь.
   - Не заморочуйтесь, юначе, - пiдiграв Богдан, - зараз готується до друку стотомник моїх мудрих висловiв. Має назву "Як завжди в десятку". Обов'язково подарую декiлька томiв. На вибiр. Збагачуйтеся духовно. Пiдносьтесь морально. Ростiть iнтелектуально. Це вам пiд силу. Я безмежно вiрю у ваше велике майбутнє! Працюйте!
   Богдан прибрав позу античного оратора, дивлячись у вiчнiсть. Але не витримав i засмiявся. Мсьє Робер пiдтримав.
   - Гаразд, нам уже час - пiрнув до зручного салону Антуан. Богдан зробив те ж саме.
   Уже в машинi мсьє Робер додав:
   - А роботи в нас i справдi багато.
   - Як завжди, - закивав Богдан. - I тут уже нiчого не виправити.
   Автомобiль плавно рушив i попрямував у бiк Парижа. Цю дорогу його водiй знав як свої п'ять пальцiв. I проїхати нею мiг навiть iз зав'язаними очима.

Глава 2

  
   Дорогою Богдан крутив головою на всi боки, неначе хотiв випити ненаситними очима всю витонченiсть i неповторнiсть старовинного, та водночас i молодого мiста. Так. Йому пощастило значно бiльше, нiж його прославленiй землячцi, Аннi Ярославнi, доньцi Ярослава Мудрого, що вийшла замiж за французького короля Генрiха I й переїхала до Парижа. Той порiвняно недавно став столицею франкської держави й особливого блиску ще не мав. Iнша рiч сьогоднi. Куди не кинь оком - скрiзь побачиш i вiдчуєш застигле дихання величної французької iсторiї.
   Зараз же мiсто продовжувало жити й рухатися разом зi Всесвiтом. Вечiр невiдворотно насiдав на, здавалося б, утомлений вiд чергового турботливого дня Париж. Але казкове мiсто Лисициної мрiї, вiдчуваючи силу й пiдтримку закоханих у нього людей, i не збиралося пiддаватися владi цього безцеремонного "агресора". У його зосередженому виглядi не було й натяку на втому. Навпаки. Вiн, нiби вiдчувши появу другого дихання, зiбрався й далi не спати, але тiльки вже в iншому - нiчному - режимi. I так завжди. Вiн же мiсто!
   Готель "Принц Альбер Опера", бiля якого зупинився жвавий срiблястий "мустанг", розташовувався на вулицi Прованс, 89.
   - Приїхали, - сказав мсьє Робер i заглушив двигун.
   - Чудово, - пiдморгнув Лисиця.
   Обидва вийшли. Богдан огледiвся й пiшов до багажника. Антуан, трохи розiм'явшись, став поруч. Лисиця дiстав сумку. Антуан спробував зачинити дверцята. Вийшло з другого разу.
   - Добрий вечiр, мсьє Робер, - несподiвано почулося вiд пiдтягнутого, ще моложавого чоловiка "пiд п'ятдесят".
   Вiн якраз виходив з готелю. Це був типовий європеєць. У всiх його рухах вiдчувалася левова сила, свобода i впевненiсть. Богдан подумав, що незнайомець мав здоров'я тридцятирiчного. А може - iще молодшого. Такими легкими й енергiйними були його рухи. I горам бажано не траплятися на його шляху. Та й дубам теж.
   - Наш колега? - висловив здогад, головою вказавши на Лисицю.
   - Угадали. - Антуан i далi перебував у доброму гуморi. - Це професор Богдан Лисиця. З України. I за сумiсництвом, на пiвставки, - мiй давнiй приятель.
   - Професор Мертрен, Алжирський унiверситет, - вiдрекомендувався незнайомець i пiсля усмiшки простягнув Богдановi правицю. ("Лiвша", - автоматично вiдзначив про себе Лисиця, побачивши годинника на правiй руцi. Знову запрацювала одна з небагатьох поганих звичок. Її нiяк не мiг викоренити. Як не старався. Що не робив. А вiз i нинi там. Коли бачив незвичне, свiдомiсть вiдразу ж фiксувала цей "феномен незначного маштабу").
   - А ви - на вечiрнiй променад? - поцiкавився Антуан, пильно дивлячись на Мертрена.
   - Так, - вiдповiв той, вiдкривши маленьку таємницю. - Люблю повештатися нiчним мiстом. Нiч - найкраща пора для любовi й творчостi, - мрiливо резюмував алжирський професор. - А нiчне мiсто для мене - як джерело живлення. Пiсля таких прогулянок повертаюся зарядженим на творчiсть. Зараз працюю над новою монографiєю. Самi розумiєте - без натхнення тут нiяк. Думаю, великодушний Париж не поскупиться. Тим бiльше, у цьому його можна вважати свiтовим олiгархом. Всепланетним "хрещеним батьком".
   - З вами важко не погодитися, - пiдтримав Мертрена Богдан i поправив пасок на плечi.
   - Тiльки будьте обережним, - застерiг "мандрiвника" Антуан, зробивши крок у його бiк. - Нiч - це ще й найкраща пора для всякої нечистi. I заради Бога, не йдiть на площу Пiгаль та довколишнi бульвари. Там легко можна знайти купу всiляких пригод. Причому - не дуже приємних.
   - Спасибi, мсьє Робер, - подякував Мертрен. - Гадаю, що я доволi дорослий дядечко, щоб потрапити в халепу. Моє шанування. Приємно познайомитись. До зустрiчi на засiданнi.
   Мертрен зробив знак головою i рушив в одному з мiльйона напрямiв. Вiдомому тiльки йому.
   Друзi увiйшли до "Принца Альбера" i, швидко впоравшись iз формальностями, пiднялися на третiй поверх.
   Номер готелю, який Антуан забронював для Богдана, на дверях мав цифру 308. Тимчасовi апартаменти - у мiру скромнi. Але затишнi й чистi. А для Лисицi це важливо. Вiн дуже любив чистоту. Саме такою була його квартира на Борщагiвцi - чиста й затишна.
   У номерi помiтив головнi зручностi: душ, телевiзор i лiжко. Бо пiддати тiло водним процедурам, вiддатися глибокому сну й насолодитися якiсним футболом - три кити Богданового свiту. Такого стилю його життя. Отже, для повноцiнного життя в Парижi Лисиця мав усе: при-тулок (готельний номер), при-в'язанiсть (улюблену роботу) i при-ятеля (мсьє Робера) - найголовнiше для сучасного чоловiка. А Богдан саме такий. А щодо "справжнього чоловiка"... Лисиця любить жартувати, що у нього, цього "справжнього чоловiка", обов'язково мають бути три захоплення: автомобiлi, футбол i жiнки. Без варiантiв. Змiнюватися може тiльки послiдовнiсть. Правда, про жiнок Богдан явно перебирав. Його романи не можна назвати такими вже численними. Як i тривалими. Зате про футбол i автомобiлi вiн був щирий. Футбол поглинав у необмежених кiлькостях, але тiльки завжди високої якостi. А без автомобiля не уявляв життя. Спочатку у нього була новенька "Ява-350". Потiм - "ЗАЗ-968М", "ВАЗ-2105", "Фольксваген-Джетта". Зараз же роль його залiзного коня виконував корейський седан "ДЭУ-Ланос". Нормальна машина. З'явився цей "красень" пiсля того, як Лисицин пiдручник з лексикологiї французької мови отримав мiжнародну премiю Гронваля. Як же тодi Богдан стрибав вiд радостi! I пiдручник вiдзначили, i нарештi завiв собi нову, прямо з салону, машину. Нехай не престижну, не "круту тачку", але цiлком пристойну. Яка не встромить ножа у спину в найнепотрiбнiший момент, вивернувши в бока колесо або передумавши заводитись. Таке в його "автомобiльнiй" iсторiї теж було.
   Богдан пiдiйшов до вiкна, зашторив i, повернувшись до Антуана, артистично й натхненно почав:
  
   Природа - це той храм, де вiд колон живих
   Неяснi голоси почути часом можна.
   Там гаєм символiв iде людина кожна,
   Їй нiкуди тепер подiтися вiд них.
  
   Антуан пiдхопив i так само, як i Богдан, натхненно й умiло, продовжив:
  
   Вони ж, немов гучнi й протяжливi розкати,
   Утворюють один довершений рефрен,
   Розлогий, нiби нiч, i свiтлий, нiби день,
   Де злито кольори i звуки, й аромати.
  
   - Подобається Бодлер? - запитав Антуан i енергiйно ляснув долонею об протягнуту долоню Богдана.
   - Знаю, цiную, шикарний, - утомлено вiдповiв Богдан i почав розкладати речi.
   - Хороми не "царскiя", явно не "Рiтц", - усмiхаючись, погладив одвiрки мсьє Робер.
   - Мене тут усе влаштовує, - тоном знавця вiдповiв Богдан. - Не бачили ви ще смаленого вовка. Доводилося бувати в таких умовах... Не доведи Господи!
   - А може, все-таки у мене б зупинився? - спробував повернутися до наболiлої теми Антуан.
   Напередоднi Богданового вiд'їзду вони говорили по телефону про те, де проживе цi кiлька паризьких днiв "київський гiсть". Антуан пропонував свою квартиру на вулицi Унiверситетськiй, недалеко вiд перетину її з бульваром Сен-Жермен, у п'ятнадцяти хвилинах ходи вiд метро "Нацiональна Асамблея". Дуже зручно. Але Богдан вiдмовився. Вiн не хотiв бути тягарем. У кожного свiй стиль життя. I свої метелики в головi. Жити - це мистецтво. А жити з кимось - це високе мистецтво. Навiть - всього кiлька днiв. Утiм, так само робив i Антуан, приїжджаючи до Києва. Бронював номер у "Либiдi". I теж нiчого чути не хотiв.
   - Нi, - мовив Богдан. - Це питання закрите. Остаточно. - Лисиця не збирався бути жорстким, але вийшло саме так. I, щоб трохи пом'якшити, доброзичливо додав: - Тут я зможу поспiлкуватися з iншими. Так цiкавiше. Коли "без краваток" - людина розслаблена. Вiдкрита. Я б сказав, творча. I краще йде на контакт. Ти ж зараз iз головою в конференцiї. I не зможеш придiлити менi стiльки уваги, скiльки я хочу. Тому в тебе вдома я б опинився в добровiльному ув'язненнi. На голодному пайку, виходить. Хiба це правильно?
   - Ну, як хочеш, - з нотками образи сказав Антуан, знизавши плечима. - Я думав, у мене нам буде затишнiше й веселiше. Побушували б... Скiльки тем...
   - Це однозначно, - вiдразу погодився Богдан. - Але для веселощiв ми час ще знайдемо. Зараз же головне - конференцiя.
   - Гаразд, - змирився Антуан, пiднявши руки. - Напевно, так краще. Так правильно. Усе у вас логiчно. I лежить на своїх поличках. Система!
   - Ви пiдлабузник, добродiю. I лестощi вашi хоч i приємнi, та недоречнi, - навмисно пафосним тоном вiдреагував Богдан, а потiм додав уже без зайвої пiднесеностi: - I не забувай: ibi semper est Victoria, ubi Concordia est.
   Антуан мовчки похитав головою, а потiм протягнув вiдкриту долоню. Богдан з розмаху, але загальмувавши перед самою долонею, хлопнув Антуана могутньою п'ятiрнею.
   - Гаразд, - подивився на годинника мсьє Робер. - Ти тут обживайся, а я поїду. Ще купа незробленого. А завтра в бiй. Так що вiдпочивай. Набирайся сили. Роботи буде багато. Це можу з певнiстю гарантувати.
   - Нам хлiба не треба, роботу давай, - видав чуте-перечуте ще з дитинства Лисиця. - А про видовища я й мовчатиму. Не в Колiзей же приїхав.
   - Домовились, - пiдморгнув паризький професор.
   Антуан пiшов. Богдан провiв його до дверей i замкнувся. Залишившись на самотi. I вiдразу накотилася ностальгiя. Так у Богдана буває, коли вiн вiдривається вiд домiвки. I вже не таким казковим здавався Париж. I цей номер ураз став чужим i незатишним. I вже не надто бажалося всiєї цiєї наукової веремiї. Зате дуже захотiлося додому. До Києва. На Борщагiвку. До своєї квартири. За робочий стiл, завалений книгами й рукописами статей. У творче безладдя. Дуже-дуже захотiлось. Сильно-сильно. Чужина завжди прикрашає рiдне в привабливi шати. Хоча насправдi воно таким i є.
   Але "покайфувати" в ностальгiї "на повну" не пощастило. У дверi постукали. Зробили це настiльки наполегливо i навiть нахабно, що першим же бажанням стало негайно вiдчинити. Без будь-яких роздумiв. Бо за них щонайменше отримаєш щигля. Про "щонайбiльше" ж думати не хотiлось.
   Пiдiйшов непевно. Вiдчинив. "Наполегливим стукачем" виявився чоловiк середнього, швидше навiть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не "середнього вiку". Непроханому гостю було точно вже за сiмдесят. У цьому Богдан анiтрохи не сумнiвався. Прожитi днi дають чудовий результат. Що зветься "великий досвiд". Ну, у Богдана хай вiн, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно є. А це перетворювало на життєвого "практичного психолога". Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неї зрозумiти. I Лисиця глянув. I - зрозумiв.
   За спиною гiсть щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приємний. Але й неприємний звiдки?
   - Добрий вечiр, - сказав з нiмецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професiйнiсть.
   Лисиця вiдповiв "за протоколом". Правильно, але сухо й неохоче.
   - Вибачте за вторгнення, - чемно продовжив непроханий гiсть (гiрший за татарина вiн чи кращий - про це iще треба дiзнатись) i вiдрекомендувався: - Отто Келлер, професор Бременського унiверситету. Ваш сусiд. Iз 309 номера. Учасник конференцiї. I - завзятий шахiст. Може, "посоваємо фiгурки"? Бо щось на мене сум накинувся.
   I в гера Келлера, - немовби вiн не професор, а маг-факiр-чародiй, - з'явився набiр дорожнiх шахiв, що глухо торохнули у своїй клiтчастiй в'язницi. Наче гуртом просилися на волю.
   - Професор Богдан Лисиця. Київ. Україна, - нiби наносячи штрихи на ще незаймане полотно, вiдповiв хазяїн триста восьмого номера. У його плани нiякi вiзити не входили. Нi чиїсь до нього, нi його до когось. - Теж приїхав на конференцiю. Зараз розбираю речi. Готуюсь до завтрашньої роботи.
   Остання фраза вилетiла у напрямку Келлера несподiвано. Вийшло не дуже. Не-отесано. Не-тактовно. Не-виховано. Негарно так одразу вiдшивати. Цей нiмець точно образиться. I що вiн подумає про українцiв? Так i до дипскандалу недалеко!
   - Е-е-е-е... тобто я тiльки почав розбирати речi, - замекав Лисиця, нiби цап, якого збираються зробити "вiдбувайлом". I, зрозумiло, без його згоди. - Якщо ви дозволите, я спробую швиденько впоратися, навести на собi лад. I тодi ми зможемо схрестити нашi шпаги в рiвнiй i чеснiй боротьбi.
   - Звичайно, звичайно, - зачастив гер Келлер. Пропозицiя його явно влаштовувала. Це читалось на зморшкуватому, але ще енергiйному обличчi.
   - Ну, i добре, - загорiвся трохи штучною радiстю Лисиця. - Я постукаю. Обiцяю. Гадаю, ще не втигнете заснути.
   Зачинив дверi. Пiднiс кулака, аби щосили вгатити по ним. Навiть напружився. Але... Розслабився й пiшов до кiмнати, крутячи з досади головою. Там упав на лiжко. I на розкладене "шмаття". Не страшно. Вiдпрасує. Все одно в сумцi пом'ялося. Але це не найбiльша бiда. Заплющив очi.
   Привабливого перспективка мала небагато. По-перше, Богдан i не пам'ятав, коли "совав фiгурки" востаннє. По-друге, хотiлося вiдпочити. Намучився в дорозi добряче. Тiло про релакс благало. А по-третє, - ще жеврiла надiя шлiфонути доповiдь. Її пiдготував на матерiалi роману "Французька сюїта" про життя в окупованiй нацистами Францiї. Твiр належав перу Iрен Немировськи - вiдомої наприкiнцi двадцятих рокiв минулого столiття письменницi - єврейки українського походження, киянки з вулицi Пушкiнської, що емiгрувала пiсля революцiї. Загинула мадам Немировськи 1942-го в концтаборi Аушвiц. Кiлька рокiв тому роман отримав одну з двох головних лiтературних премiй Францiї - премiю Ренодо, задуману ще 1925 року як альтернативу Гонкурiвськiй. Та, судячи з усього, цi плани слiд серйозно пiдправляти. Бо... "Змiцнення мiжнародних контактiв" - рiч потрiбна. I навiть - сакральна. Й обирати тут не доводиться. А просто братися за гуж...
  

Глава 3

  
   Коли Богдан переступив порiг у номер Келлера, побачив абсолютну бойову готовнiсть дорожнiх шахiв до майбутньої баталiї. На журнальному столику вишикувались одна навпроти одної чорна й бiла армiї, повнi рiшучостi почати боротьбу за беззастережну "вiкторiю". Богдан, звичайно, тверезо оцiнював свої сили. Розумiв, що явно не Руслан Пономарьов. Маленькою втiхою стали спогади з далекого дитинства. Там вiн, член шахового гуртка, у складi команди своєї школи на районних змаганнях отримує третiй юнацький розряд. Вiдтодi, на жаль, мiсця для шахiв у щоденних турботах ставало все менше. Тому життя, мабуть, i вирiшило навести тут лад. Потрусити сажу. Протерти пил.
   - Добре, що ви мене не обдурили, - щиро зрадiв господар i першим сiв до шахiвницi. У його рухах вiдчувалася прихована сила, будити яку не рекомендувалося. Якщо, звичайно, не хочете проблем. "Напевно, не лише шахами захоплюється, - оцiнив побачене Богдан. - Тягав щось i значно важче за шахiвницю. Бiцепси он якi круглi".
   Лисиця радiсть колеги не подiляв, але намагався тримати це глибоко в собi. Зовнi ж вiн був сама чемнiсть. Але чоловiчого роду.
   - Про що мова, друже? - реалiстично зiграв коротку сценку Богдан, старанно вимовляючи кожне слово. Пiд нею мусив стояти пiдпис - "Щирiсть". - Слово тримати треба. Iнакше навiщо ж давати?
   - Знаєте, юначе, - дещо розчаровано повiв професор Келлер, - зi старими нiхто не хоче клопотатися. Вiдмахуються, як вiд мух. Ну, фiгурально... Штовхають у самоту. А в чому наша провина? - раптом пожвiшав вiн.
   "А й справдi, - упiймав себе на думцi Богдан. - Правду ж говорить".
   - У тому, що ми безсилi перед законами всесвiту? - усмiхнувся добродушно Келлер. - Але перед ними так само безсилi i ви, молодi. Ми ж лише люди, а не боги. I вiд вiку це не залежить... Та ви проходьте, сiдайте, - запросив Лисицю стати шаховим вiзавi нiмець.
   Богдановi затiя з цими шахами страшенно не подобалась. Мало того, що втомлений, так ще й звiдусiль тут дихав холод, вiяло незатишнiстю. Усе здавалося страшенно чужим i далеким: i цей нiмецький професор iз сильними руками, i нi в чому не виннi дорожнi шахи, й необов'язковi фiлософствування старої людини. Саме така "вiдчуженiсть" часто (а практично - завжди) вiдраховувала час Богданового гостювання де-небудь. Та зараз усе iнакше. Бо дiє не правило, а виняток. I "живить" його тоненьке, як батарея ААА, але потужне, як акумулятор до КАМАЗа, слово "треба". Тому... Терпiти!
   Професор Келлер сiв за чорнi. Починати, отже, Богдановi.
   Лисиця провiв рукою по своїй "бiлiй гвардiї". З виглядом профi оглянув "бойовi порядки". Бiйтеся! Тут перед вами - не "клiєнти" ясельної групи. Усе по-дорослому. I бiй буде гарячий!
   Та бременському професоровi байдуже. Вiн реального нiчого не помiчав. Клопотався вибором дебюту. I мiркував, як найпростiше досягти "вiкторiї" на цих шiстдесяти чотирьох чорно-бiлих квадратах.
   - Знаєте, я дуже люблю цю давню гру, - почав задумливо нiмець. - Недаремно ж її називають "королiвською". "Шахи, - як говорив Ґете, - це пробний камiнь розуму". А тим часом, цiй дивовижнiй грi, юначе, - за рiзними даними, вiд двох до п'яти тисяч рокiв, - повчально повiв далi гер Келлер, i цей тон Богдановi однозначно не сподобався. Професор бачив у Лисицi свого чергового студента.
   - Так, - погодився Богдан. - I як мовиться в iндiйському прислiв'ї, шахи - це гра тисячi радощiв. - Вiн теж вирiшив сяйнути ерудицiєю. Хай цей "учений старець" не надто багато про себе думає. - А деякi вченi припускають, що "матiр'ю" шахiв є староiндiйська гра "чатуранга". Ця санскритська назва означає "чотири пiдроздiли вiйська": пiхота, кiннота, слони й колiсницi. У шахах їм вiдповiдають пiшак, кiнь, слон i тура. Потрапивши до Персiї, чатуранга стала називатися "шатрандж". Сучасна назва цiєї гри - "шахи" - й походить з перської мови. Пiд час атаки короля суперника гравець говорить "шах" (перською це слово означає "король"). Коли ж переможець промовляє "мат" (з перської це - "помер"), партiя виграна.
   Але цей "тактичний випад" не принiс бажаного. Склалося враження, що гер Келлер почув лише краєм вуха. I вiн з iще бiльшим завзяттям i натхненням продовжив:
   - Абсолютно правильно, мiй юний друже, - зрадiв бременець, навiть i не задумуючись, що це звертання нiби Богдановi й не личить. - Усе саме так. З шахами ти включаєшся у творче змагання. Вони багатограннi. Це й мистецтво, i спорт, i, що не кажiть, цiла наука. Я вже не кажу про те, що шахи "накачують" пам'ять i фантазiю. Займаючись ними, людина вiдточує й удосконалює багато рис своєї вдачi. Воля до перемоги, витримка, рiшучiсть, терпiння, холоднокровнiсть, винахiдливiсть, упевненiсть, зосередженiсть, витривалiсть. Для мене ж це, насамперед, - шанс помiрятися силами, можливiсть розпочати розумовий поєдинок. Знаєте, мисливець, виходячи проти лева, опиняється перед дилемою: хто - кого? Щоб отримати свою порцiю адреналiну. Вiн насолоджується перемогою (якщо переможе, звiсно). Але такий поєдинок - не чесний. Бо в мисливця в руках рушниця - пекельний убивчий механiзм. I перемога така не справедлива. Її здобуває не розум чи фiзична сила - тобто те, що треба розвивати. Те, над чим слiд працювати. I перемагає не сильна особистiсть, а жалюгiдний боягуз, що скористався чужим (звернiть увагу - чужим!) винаходом. Та ще й iз засiдки. Йому не потрiбно годинами працювати над собою. Досить всього лиш купити рушницю. Виходить, що ти купуєш силу. Не розвиваєш себе. Не вдосконалюєш. А просто береш i купуєш. I розвиток, i досконалiсть. Знаєте, менi здається, що це те ж саме, що й купувати кохання. Утiм, тут уже гра слiв. Пiдмiна понять, цими словами позначених. Якщо кохання куплене, тодi воно - уже й не кохання, а всього лиш його жалюгiдна iлюзiя. Лукавство. Удаванiсть, обмежена оплаченим часом. Усе треба називати своїми iменами. Тому мисливець, що виходить на поєдинок iз левом, - жалюгiдний i нiкчемний боягуз. Я ж, сiдаючи за шахiвницю, можу розраховувати тiльки на себе. На свої сили. На свiй розум. А це в магазинi не продається. I тому його, природно, не можна купити. Воно або є, або його немає. Тут - як на коридi: або ти бика, або бик тебе. Нiчиї я в розрахунок не беру. Нiчиї не говорять про те, що обидва суперники однаково сильнi або просто однаковi за силою. Я вважаю, що вони однаково слабкi, тому що якби хто-небудь з них був би сильним, вiн обов'язково б перемiг. А людей з однаковою силою не буває. Як ви вважаєте?
   Богдан на мить забарився з вiдповiддю. Бо не знав її. Тому вiн просто погодився. Бо якщо не погодишся, муситимеш дискутувати. А цього хотiлося найменше.
   Почали.
   Розiгрували "англiйський початок". Лисиця одразу ж зрозумiв, що перед ним сильний, досвiдчений i небезпечний супротивник. Стратег. Що одразу ж прагне взяти все до своїх рук. I не має жодних сумнiвiв, хто отримає перемогу.
   Богдан спочатку злякався. Але за хвилину опанував себе. I з кожного ходу вже намагався витягати максимум. Про щось сприятливеньке, звичайно ж, не йшлося. Ситуацiя змушувала хаотично згадувати призабутi вмiння. Вiн зiграв с4 й почав боротьбу за центр, бо його пiшак с4 узяв контроль над стратегiчно важливим полем d5. Далi кiнь ферзевого флангу пiшов b2 - c3. Кiнь королiвського флангу зiграв d4 - b5. Богдан продовжував боротьбу за центр. Хотiв поширити контроль i над полями с7 i d6 - найслабкiшими мiсцями у позицiях супротивника, - бо вони не захищенi пiшаками.
   Тут Лисиця непогано показав зуби. "Чорнi" латають цю "чорну дiру", граючи Сс8 - b7. Богдан не бариться: Кd6+, на що гер Келлер вiдповiдає С:d6. Але Богданiв ферзь - не полохливого десятка. I на дошцi вже Ф:d6.
   Незабаром на полi битви - уже "захист Фiлiдора".
   - А знаєте, мiй любий друже, - уважно стежачи за поєдинком, неквапом повiв гер Келлер, - я маю деякi надприроднi можливостi.
   - Якщо у шахах, - почав закручувати дотеп Богдан, i вiн йому вдався, - то це я вже вiдчув.
   - Спасибi, звичайно, але я про iнше.
   Гер Келлер зробив таємниче обличчя. Це ставало цiкавим. Та Лисиця залишився незворушним:
   - Ви ще в щось так само сильно граєте?
   - Зовсiм нi, - навiть дещо образився нiмець. - Я часто передчуваю небезпеку, катастрофу, нещастя, чиюсь смерть. Знаєте, як тварини. Як щури, що першими втiкають з корабля. Пам'ятаю, одного разу, ще будучи маленьким хлопчиком, я вiдмовився кататися разом з усiма на величезнiй крижинi пiд час льодоходу. Невiдома сила зупинила мене, вiдштовхнувши до берега. Мої ж друзi-шибеники, шибайголови й бешкетники-початкiвцi видерлися на "мiнi-айсберг" i "пiшли фарватером". Спочатку все йшло добре, й весела прогулянка, крiм задоволення, нiчого не приносила. Але радiсть "капiтанiв-першопроходцiв" тривала недовго. На крутому вiражi крижина перекинулася, навiки поховавши в бурхливiй веснянiй водi три юних життя. Ось так...
   Потiм було ще багато рiзних випадкiв, коли практично в останню хвилину (iнодi - трохи або значно ранiше) я вiдчував наближення небезпеки. Траплялося це в школi, унiверситетi, а потiм i в дорослому життi. Ви, звiсно, не повiрите, але 11 вересня 2001 року я гостював у Нью-Йорку. Офiс мого унiверситетського товариша розташовувався в одному з хмарочосiв-близнюкiв ВТЦ. Там i домовились зустрiтися. За кiлька годин до визначеного часу я вiдчув уже знайомi сигнали. Тому подiлився по телефону з товаришем. I попросив перенести все на пiзнiшу годину. Бажано - на вечiр i до якогось ресторану. Той спочатку посмiявся над моїми забобонами, а потiм образився. Вiн, знаєте, образливим був...
   - Життя-я-я... - покивав Богдан. Для бiльшого у нього слiв не знайшлося.
   Бачачи, що його слухають, гер Келлер повiв далi. Не забуваючи грамотно керувати "вiйськом" i тримати нитки партiї в надiйних руках. I - сильних.
   - А в сiчнi 2005, - знову закрутився патефон спогадiв, - я вiдпочивав на Суматрi. I знов передчуття не обдурило. Острiв я залишив за годину до того всесвiтнього мiнi-потопу.
   Богдан тiльки мовчки слухав. "Перехресний вогонь" iнформацiї (цiкавої - вiд спiврозмовника - i загрозливої - вiд очей, що стежили за шахiвницею) тримав його в напрузi. Хоч з другого погляду "побрехеньки" Келлера змахували на "казки". А от загроза в "битвi" нависла реальна. I "бiлiй гвардiї" вже непереливки.
   - Я, звичайно, не хочу бути злим генiєм i пророкувати бiду, - упевнено вiв далi на куражi професор Келлер, - але в мене знов передчуття. Щось тут, на конференцiї, має статися. Не дуже приємне. Навiть погане. Швидше страшне. Не глобальне, як американськi хмарочоси чи цунамi в Iндiйському океанi. Але щось лихе станеться обов'язково.
   Богдан i далi сканував "поле шахової битви". Не вiдриваючись. I ґвалтуючи кожен грам мiзкiв. Збоку могло здатися, що вiн не слухає i що подумки зараз в абсолютно iншому мiсцi. Насправдi ж вiн устигав скрiзь. Майже скрiзь. I Келлеровi слова "фiксував", i пiдшукував сяку-таку можливiсть зачепитися за порятунок. Бо на "полi бою" вже ого-го як спекотно. Африка! I навiть за соломину зачепитись не вдавалося. Отож! У шахах значно важче, нiж у життi. Там хоч до друзiв можна порюмсати в жилетку. Чи в її рукави. Та й до Найголовнiшого з них помолитися. I не залишать. Допоможуть. Тут же... Нiкого. I ти "сам собi друг". I головнокомандувач, i начштабу, i розвiдкою керуєш. А шаховий бог - завжди об'єктивний. Завжди непохитний у симпатiях до iстини. I зветься вiн просто - ЛОГIКА.
   Поганi ж передчуття цього нiмецького майже нострадамуса Богдан серйозно не сприймав. Усе це зараз здавалося далеким i вигаданим. Тому "пророчi просторiкування" гера Отто, зробленi з серйозним обличчям, здавалися порожнiм базiканням. Яке не має нiчого спiльного зi здоровим глуздом i реальнiстю. Ну, що може статися? Адже тут зiбралися вiдомi науковцi, що активно рухають науку нового тисячолiття. Усi - iнтелiгентнi, вихованi й культурнi. Представляють свiтову унiверситетську елiту. Пройшли значне життєве загартування. Мають сталi погляди. Умiють органiзувати своє життя так, щоб багато встигнути. Нi, в такiй "компанiї" нiчого страшного статися не може. Ця вчена публiка - такi собi запрограмованi на результативну працю механiзми, збої в яких трапляються вкрай рiдко. Тобто - практично нiколи. Найстрашнiше, що може статися, так це те, що якийсь майже генiй забуде в готелi окуляри. I пiдглядатиме у доповiдь мружачись. Десь так... Не бiльше...
   Нi, все-таки, слава Богу, що в життi - усе не так, як у шахах. У життi Богдан завжди боротиметься до останнього. Навiть не бачачи виходу. А тут...
   А тут варiантiв уже не було. I Лисиця зробив останнiй хiд. Вiн це прекрасно розумiв. Цугцванг. Приречений крок до вмiло пiдготовленої пастки. I зараз вона закриється. I Келлер теж зробить останнiй хiд, одночасно видавши звучне, як смертний вирок для кожного шахiста, безжальне слово "мат".
   Про диво думати - безглуздо. I його не сталося.
   - Гадаю, - сказав полегшено Богдан, нiби скинувши важенний тягар, хоча, як i кожна честолюбна людина, вiн ну дуже не любив програвати, - що вашi лихi передчуття стосувалися лише моєї поразки. Не скажу, що це менi байдуже, але й трагедiї в цьому не бачу. Зате корисне й приємне спiлкування з вами, шановний гер Келлер, з лишком компенсувало моє фiаско.
   Лисиця пильно подивився на супротивника.
   - Я теж отримав масу задоволення, - пiдкинув люб'язнiсть бременський професор. - Сподiваюся, наступного разу ви реваншуєтесь.
   "Наступного разу не буде", - злостиво подумав Богдан, але зовнi привiтно усмiхнувся i сказав:
   - Я теж на це сподiваюся. Хоча не потрiбно забувати закономiрнiсть, так точно помiчену Капабланкою: "Навчитися грати в шахи легко, але важко навчитися грати добре". Повнiстю згоден. Ну, а тепер - до побачення.
   - Але той же Капабланка, - вiдразу парирував гер Келлер, - у разi невдачi рекомендував не соромитися поразок, а перетворювати їх на повчальнi уроки. Всього найкращого.
   - Саме це я й зроблю. У майбутньому. Добранiч.
   Лисиця опинився в коридорi. З радiстю! Невимовною! Нарештi! Уся ця вистава "погорiлого театру" вже позаду. Можна знiмати маску. Й забувати, що ти зараз - iнший. Несправжнiй. I нещирий. Пiдроблений. В Одесi. На Малiй Арнаутськiй. Намащений брехливим кремом. Що приховує справжнi тони...
   I - вiдпустити вiжки. Зняти вуздечку. Й перестати робити неприємне. Припинити ламати себе. Жорстоко. Через колiно. Не слухаючи жодних адвокатiв, що захищають бога "Треба".
   Дверi з номером 308. Вiдiмкнув. Опинився на "приємнiй" територiї. Чужiй, але своїй. Де немає холоду незнайомцiв. Де можна залишатися собою. I ходити в будь-якiй одежi. Ще один спалах радостi. По-перше, нарештi зможе вiдпочити. А по-друге - треба ж усе-таки розiбрати речi. Та й напроти пункту "доповiдь" галочку ще не поставлено. Водночас щось не давало повнiстю розслабитися. Щось не вiдпускало у вiльне плавання новими клопотами. Це "щось" тривожною невiдомiстю, випiрнувши з оповiдань "бременського вiщуна", все наполегливiше й наполегливiше починало подавати в глибинах свiдомостi ледве чутний хрипкий голос.
  

Глава 4

  
   Проте своєю власнiстю знову стати не вдалося. Хоч як про це сильно мрiяв. Дверi вiдчули настирливi руки чергового невiдомого "стукача". Невже знову цей шахiст-нострадамус?! Невгамовний. Хоче до печiнок дiстатися?
   Богдан роздратовано вiдчинив. I... здивувався. На порозi стояв доволi молодий (десь зовсiм небагато за тридцять) i фiзично розвинений (у кремезнiй фiгурi читалися довгi години, проведенi iз залiзяччям у руках) молодик "приємної зовнiшностi". Успiшний i незалежний. У якого життя на побiгеньках. А слово "комплекс" асоцiюється лише зi словом "спортивний".
   - Привiт, - звернувся вiн англiйською. - Джек Одрi. Австралiя. Професор Сiднейського унiверситету, - по-вiйськовому вiдтарабанив вiн i протягнув сильну правицю, на якiй теж, як i в Мертрена, причеплено масивного годинника. Годинник здригнувся пiсля руху.
   "Цей теж лiвша, - подумав, згадуючи недавнє знайомство з Мертреном, Богдан. - Напевно, багато талановитих людей - шульги. А як же бути зi мною? Я ж правша? Ага. Смiшно".
   Богдан вiдповiв на потиск i теж представився, заговоривши англiйською, в якiй, як i в французькiй, почувався як риба у водi. Щось схоже на бiлу акулу.
   - Як ви кажете? - напружився Одрi. - Мiстер Льи-сьи-цья?
   Ясно. Тест не пройшов. Тодi українець, швидко зметикувавши, "гайнув на компромiс".
   - Можете називати мене "мiстер Фокс", - усмiхнувся своїй новiй i незвичнiй "назвi" Богдан. - Так вам буде простiше. Та, мабуть, i менi.
   - О'кей, мiстере Фокс, - вiдразу вхопився за привабливий варiант австралiйський професор. - Я тут зупинився поруч, у триста четвертому. Так що сусiд... Я ось що хотiв запитати, - трохи зам'явся Одрi. - Тут проблемка виникла невеличка. Менi зовсiм нещодавно подарували ноутбук, а я не встиг його ще, як слiд, освоїти. I принтер роздобув тут у портьє. Пiдключити сяк-так ще примудрився, а ось завантажити програму нiяк не виходить. Ви як на цю тему? В курсах?
   Одрi дивився на Лисицю повними благання очима, наче той був чарiвником країни Оз i мiг вiльно подарувати хоч мiзки, хоч серце, а хоч i смiливiсть. - Не бажаєте "зiйтися" з комп'ютером? Треба довести цiй надто розумнiй залiзяцi, що вона, усупереч всьому, все одно - лиш залiзяка, створена людським генiєм. I що "наше завжди буде зверху"?
   Скiльки Богдан себе пам'ятав, завжди намагався знайти вихiд iз будь-якої ситуацiї, вiрячи, що вiн неодмiнно iснує. Навiть тодi, коли здається, що ситуацiя абсолютно безварiантна. Тому й брався безвiдмовно майже за будь-яку роботу, стаючи для когось помiчником або рятiвником. Бо не любив програвати. Це було не в його правилах. А їх вiн майже нiколи не порушував. Не вiдступив i цього разу.
   - Можна, - придавив нещодавнiй гнiв Лисиця.
   Обставини змiнити вiн не мiг. Тому лишалося мiняти ставлення до них. Усе, як книжка пише. I хоч Келлер з Одрi навiть не могли подумати, що мiж ними вже давно таємна змова (вони явно "найнялися" зiпсувати Богдановi вечiр), у них все вийшло. Але - може, саме так i треба? I Лисиця справдi "добрий янгол щастя"? Принаймнi - для них... Принаймнi сьогоднi...
   - Супер! - видихнув радiсно Одрi, - ви мене дуже виручите. Я знав, що не залишусь сам на сам з цiєю клятою машинерiєю. Я вже й так, i сяк до неї, а вона...
   Натхненний вiдповiддю, австралiєць збадьорився. I це вiдразу ж просяяло в його виглядi й настрої.
   - Ходiмо, - кивнув Богдан. - Бо в мене ще багато роботи. Обживатися треба. Та й до завтра готуватися. Дещо треба шлiфонути.
   Говорив вiн упевнено. Його голос належав людинi, звиклiй робити все зважено, передбачливо й ґрунтовно.
   Одрi рушив першим. Богдан - за "поводирем". Сподiвався, iз Сусанiним у нього спiльного мало. Та й iти недалеко. Не встигне...
   У номерi Богдан вiдразу ж пiдiйшов до столу. Побачив там ноутбук IBM T42p, принтер Canon I-80, купу дротiв i книжку. Зробивши ще крок, змiг розгледiти її. Роман Патрiка Беккереля "Серце пiд мантiєю"...
   - Моє не завжди слухняне господарство, - прокоментував мiстер Джек побачене Богданом i, вказавши на книжку, додав: - Крiм ось цього. Тут у мене завжди все гаразд. Читати шалено люблю. I сам пописую. Правда, похвалитися поки нiчим. Та все, гадаю, попереду. Особливо ваблять iсторичнi таємницi, нерозгаданi чи недостатньо вiдкритi й поясненi. Вони для мене - як наркотик. Варто захопитися якоюсь, як iду в неї з головою. Стаю рабом. А з цим романом працюю - як з пiдручником. Тут автор показав умiння одягнути у форму художнього твору одну з таких незвiданих до кiнця таємниць, якою є iсторiя Ордену абскондитiв. Твору багатопланового, багаторiвневого, твору зi складною архiтектонiкою, мережею вмiло переплетених сюжетних лiнiй i системою образiв. Загорнув вiдому таємницю в тогу авторського бачення, показуючи читачевi новi, невидимi до того гранi, оголяючи прихованi зв'язки, небезпiдставно народжуючи неймовiрнi гiпотези, що йдуть через сучаснiсть у майбутнє. Схиляюся перед майстернiстю мсьє Беккереля i вважаю його своїм учителем.
   Одрi замовк. Мовчав i Богдан, не наважуючись наполохати його мрiйливiсть, занурену у внутрiшнiй свiт.
   - А який час вiн описує! - продовжив "лiтературознавство" сiднейський професор. - Цi постiйнi таємницi, iнтриги. Ця постiйна боротьба. Боротьба хитростi з хитрiстю, пiдступностi з пiдступнiстю, сили з силою. Шкода, що не можна опинитися в тому часi й одягнутися в лицарськi обладунки, а поверх накинути чернече одiяння. Ось де iстинна сила. Ось де iстинне життя i... справжня смерть. Ой... Вибачте за це ненавмисне ораторство. Захопився. Наплiв тут... сiм мiшкiв вовни... Але це все в менi живе. Постiйно. Може, я здаюся наївним хлопченям, невиправним романтиком, але, гадаю, вам легше, нiж комусь, мене зрозумiти. Менi здається, що вам це теж близьке. Ви ж теж закоханий у лiтературу, в мову. А це не кожному дано - побачити не побачене оком звичайного читача. Гаразд, заморочив вас. Думаю, у нас ще буде час для розмов.
   - Аякже, - погодився Богдан, - буде. Вся конференцiя попереду.
   "А ось сьогоднi його в мене майже не лишилось", - з жалем подумав Богдан, але ситуацiєю зараз керував не вiн. Усе якраз навпаки.
   З проблемою Одрi Богдан упорався за якихось п'ятнадцять хвилин. Поки вiн "ворожив" бiля досить модерного ноутбука, мiстер Одрi повiдав про те, яким дивовижним чином вiн перетворився на унiверситетського професора.
   - Я ж у минулому - морський пiхотинець. З добре всiм вiдомих "Морських котикiв". Народився в мiстi Лiтл-Рок - столицi штату Арканзас. Ще на самому початку вiйськової кар'єри пiд час "Бурi в пустелi" отримав серйозне поранення. Буквально побував однiєю ногою в могилi. Але, мабуть, Бог усе-таки є. I вiн мене любить. Бо дав шанс моєму життю продовжитись. Пiдлiкувавшись, я вирiшив залишити вiйськову службу. Слiд сказати, що поранення змусило мене досить-таки серйозно замислитися над життям, своєю подальшою долею. Благо, часу в госпiталi мав для цього чималенько. Практично повернувшись iз того свiту, я став iнакше ставитися до кожної прожитої хвилини. Цiнувати її. Насолоджуватися. Вдихати п'янкий аромат звичайного людського iснування. Просто iснування. Без божевiльної гонитви за успiхом, чинами i званнями. Без щоденного карабкання кар'єрними сходами неодмiнно вгору. Менi захотiлося вiддалитися вiд усього цього. Я переїхав на Зелений континент i вже там змiнив фах. Оскiльки з дитинства я мав схильнiсть до художньої лiтератури, вирiшив зайнятися її вивченням професiйно. Щоб потiм викладати. Закiнчив Сiднейський унiверситет, отримав докторський ступiнь i став там професором. Ось таке дивовижне перевтiлення. Така собi казкова метаморфоза: з офiцера спецпiдроздiлу я перетворився на викладача словесностi. Майже перевертень, виходить. - Пiсля цих слiв Одрi загадково усмiхнувся, нiби це було правдою. - Як кажуть, життя повне несподiванок... Моя спецiалiзацiя - норвезька лiтература. Цi, за нашими уявленнями, похмурi пiвнiчнi люди чимось менi близькi. Напевно, жорстким i непоступливим характером. Таким же твердим, як i пiвнiчнi холоди й крижанi скелi, що їх оточують. Я не проводив спецiальних дослiджень, але менi здається, що серед моїх далеких предкiв обов'язково був хтось iз цих холодних снiгових країв. Я вiдчуваю з ними нез'ясовну для мене спорiдненiсть, внутрiшнє єднання. Сюди я пiдготував доповiдь на тему "Iндивiдуально-авторське використання норвезької мiфологiї у баладi Пера Сiвле "Перевертень": поетичнi паралелi й народна символiка". Гадаю, це буде цiкаво. Менi вдалося вiдкопати кiлька незвичайних закономiрностей. Я, по-моєму, вже говорив, що мене захоплюють усiлякi таємницi, мiстика. перевертнi, таємничi органiзацiї, ритуали... Особливо ж, якщо йдеться про минуле. Далеке й не зовсiм. А... Знову наторохтiв вам тут. Ви вже вибачте. Завжди лаю себе, бо не вмiю вчасно зупинятись. Така ось бiда. Захоплююсь. А потiм про гальма забуваю... Але ж ви й потураєте менi. I через вихованiсть можете слухати мене до нескiнечностi.
   Одрi не перебiльшував. Лисиця завжди уважно слухав кожного. I цим бив у "десятку" (як стрiлець) або в "дев'ятку" (як футболiст). Але неодмiнно влучав. Бо кожному хочеться, щоб йому спiвчували, сумували чи радiли разом з ним.
   - Ну що ви, - запустив комплiмента Богдан. - Менi цiкаво. До того ж ви вмiєте розповiдати. Багато знаєте. Самокритичний. Думаю, у вас велике майбутнє. Правда, я ще не читав ваших художнiх текстiв, але...
   ("Навiщо я це говорю, - вибухнуло в головi Богдана, як в Семипалатинську й Невадi одночасно, - пiсля цих слiв вiн точно всучить якийсь свiй шедеврально-епохальний твiр i потiм доведеться не лише читати, а ще й аналiзувати; тiльки не це, шефе, тiльки не це"!).
   - Та нi, - продовжив одразу Лисиця, виставляючи упевненiсть наперед, - я просто впевнений, що i в цiй iпостасi ви реалiзуєтесь доволi потужно.
   Сказане прогнозовано сподобалося. Тепер залишалося Одрi заїкнутися про свої "високохудожнi твори" й нагородити Лисицю рукописом. I закинути невдатного Богдана в халепу "по повнiй". Але сiднейський професор цього не зробив. Вiн просто подякував за допомогу. I Лисиця пiшов без його одного з перших крокiв до майбутнього нобелiвського п'єдесталу.
   Знову 308-й номер. Богдан навiть не мiг подумати, як швидко вiн стане для нього рiдним. Майже, як борщагiвська домiвка.
   Нарештi вiльний. I новi знайомi не заважають стати собою. Собою вечiрнiм. Майже нiчним. Щоб, перепочивши, зробитися завтрашнiм.
   Замкнувся й вирiшив, що бiльш не вiдчинить. Навiть якщо з того боку почує "вiдчинiть, полiцiя". Дулi!.. Хоча нi, полiцаям вiдчинить. Тут жартувати не варто. Цi хлопцi жартiв не розумiють. Але бiльше - нi-ко-му! Майте ж, урештi-решт, сумлiння! Або хоча б згадайте, в якому мiсцi воно у вас було!
  

Глава 5

  
   Центральний конференц-зал Сорбонни постав сучасним продуманим зразком мiсця для проведення урочистих засiдань. У залi на незначному пiдняттi розташовувався стiл для президiї. Праворуч вiд нього на однiй, але досить масивнiй "нозi" пiдносилась трибуна, "увiнчана" загнутим у бiк оратора мiкрофоном. Ряди крiсел iшли вглиб залу й пiднiмалися "амфiтеатром". Перший вiддiлявся вiд столу простором у три-чотири метри. Позаду "нехитрої центральної архiтектурної групи" повiшено величезний мультимедiйний екран. Усе блищало й сяяло. Працюйте, мадам i мсьє.
   "У такому б залi та Нобелiвську премiю, - плямкнув подумки Богдан. - Тодi й життя точно не даремно прожите".
   Вiн вiдхилився на спинку оксамитового крiсла, i далi чекаючи початку. I подумав, що Нобелiвську премiю нiколи не одержить. Навiть не тому, що за статистикою шанси невеликi. Просто, вона присуджується за видатнi досягнення тiльки в галузi фiзики, хiмiї, фiзiологiї та медицини. Є також лiтературна. Але вiн ще нiчого такого не написав. Плюс "премiя миру". Але й миротворчiстю теж не займається. А за самовiддану працю на фiлологiчнiй нивi вона не дається. Та й вручає її Король Швецiї в Концертному залi Стокгольма. А Нобелiвку миру можна одержати в присутностi норвезького монарха й членiв його сiм'ї в Осло. Iз рук голови Норвезького нобелiвського комiтету. Так що - поки без варiантiв. Але ще життя попереду...
   Озирнувся довкола. Ого! Крiсла вже майже заповнено. У кожному - ну дуже рiзнi люди. У рiзному одязi. З рiзними обличчями. Говорять рiзними мовами. Мають рiзнi iнтереси. Але у всiх одна мета. Служити науцi. Самовiддано. Чесно. Забуваючи про особисте. Часто лишаючи його "на потiм". А те "потiм" потiм i не настає...
   Нарештi зала затихла й розпочалося. Конференцiю вiдкрив президент Фонду Патрiка Беккереля професор Антуан Робер. Пiсля обов'язкових слiв офiцiйної промови у виконаннi професiйного хору грянув "Гаудеамус":
   Gaudeamus igitur, Juvenes dum sumus!
   Post jucundam juventutem, Post molestam senectutem
   Nos habebit humus...
   Vivat Academia, Vivant professores! Vivat membrum quodlibet,
   Vivat membra quaelibet Semper sint in flore!
   Гiмн затих. Залунали оплески. Щирi. Гучнi. Нестримнi. Вони полетiли й до хору, й до пiснi, i до оратора, й до ювiляра, й до залу, й науки. До всього. Що в залi й поза. Видимого й невидимого. Малого, великого та ще бiльшого. Веселого й не дуже. I де стiльки оплескiв набрали? Наче ж на входi й не видавали...
   Коли знову запала тиша, Антуан повiв далi. Про роль видатної постатi мсьє Беккереля в розвитку французької науки i культури. Про педагогiчну iпостась "Великого Магiстра". Про його наукову школу, через яку професiйний гарт пройшли багато вiдомих учених не лише Францiї, але й багатьох iнших країн. Присутнiм сподобалося, що Антуан назвав Беккереля "Великим Магiстром". Ця метафора пiдкреслила значущiсть ювiляра в науковому свiтi. Але й грандiозне лiтературне творiння Майстра та Вчителя - роман "Серце пiд мантiєю", що принiс йому гонкурiвське лауреатство, - теж згадали.
   Слова Антуана зустрiли жваво, з цiкавiстю. Переривали оплесками. Супроводжували схвальними кивками професорських голiв, напханих незлiченими знаннями. Здебiльшого пофарбованих сивиною. Рiдше - позбавлених не лише сивини, але й усiлякої iншої рослинностi.
   Богдан теж слухав з цiкавiстю. Справдi, яким науковим гiгантом, яким талантищем був цей Беккерель. Попрацював! Сотнi наукових робiт, десятки премiй. Визнання. Популярнiсть. Успiх та вдячнi учнi. "Cera et Aere nobilis". Чи не це складає сенс життя людини, що цiлком присвятила себе служiнню науцi? Повна самореалiзацiя. Хоча... Те, наскiльки ти зможеш реалiзувати себе, залежить багато вiд чого. I не має нi меж, анi одиниць вимiру. Головне - отримувати вiд усього цього задоволення. А робити все - для iнших. Створюючи благо для iнших, створюєш його й для себе. Автоматично. I це - незмiнне. Непорушне. Аксiома. А всякi там "вдячностi, визнання, популярностi" - усього лише зовнiшнi атрибути, не завжди обов'язковi. I коли ти з головою занурюєшся у свою творчiсть (i не так важливо, яка та твоя дiяльнiсть), наближаєшся до вiчної неземної таємницi. Але чим ближче ти до неї пiдходиш, тим бiльш нерозгаданою вона стає. Вiчно нерозгаданою... Урештi-решт, такою - непiзнаною - вона й залишається. Але в цьому - уся її привабливiсть, уся божественнiсть. I - чарiвна сила.
   Богдан упiймав себе на тому, що залишив зал. Подумки. Час повернутися. Повернувся. Прислухався. Антуан саме говорив про "маленьку пiкантну проблему". Десь за два тижнi до початку конференцiї на сторiнках декiлькох паризьких видань з'явилися публiкацiї, пiдписанi iм'ям гренобльського професора Бертьє. У них автор дуже вже прозоро натякнув, що нiбито роман "Серце пiд мантiєю" написаний не Великим Маестро Патрiком Беккерелем, а... зовсiм iншою людиною. Ким, мсьє Бертьє так i не спромiгся сказати. Але той факт, що автором усесвiтньо вiдомого твору був не всiма шанований "Великий Магiстр", у професора Бертьє не викликає нiяких сумнiвiв.
   - Я протестую, - несподiвано прозвучало в робочiй напiвтишi, i всi подивилися на "джерело" сказаного.
   Пiсля реплiки з мiсця пiднявся невисокий, сивий i досить немолодий чоловiк iз широким, вiдкритим обличчям. Вiн спирався на тростину.
   - Я нiколи не втомлюся повторювати цi слова, - твердо, вимовляючи кожне слово з неприхованою агресивнiстю, сказав той, хто пiднявся. - Бо це все провокацiя. Шита бiлими нитками... Я - Бертьє. Професор Ежен Бертьє. Представляю славетний унiверситет Гренобля. З абсолютною певнiстю, перебуваючи при повному розумi й тверезiй пам'ятi, перед шанованою аудиторiєю стверджую: нiколи нiчого подiбного, що навiть вiддалено нагадує цю нiсенiтницю, цей сон рябої кобили, я не писав. Бiльше того, я так нiколи не те що не думав, а навiть не мiг хоч би на мить припустити таке. Оскiльки твердо впевнений у беззастережному авторствi мсьє Беккереля, цього справжнього генiя, людини з феноменальними можливостями й нескiнченною кiлькiстю талантiв. Справжньої людини-унiверситету. Такi народжуються раз на сто рокiв. Це - гордiсть не лише своєї країни й нацiї, але й усього людства. I якби нам пощастило вiдшукати у Всесвiтi хоч би ще одну цивiлiзацiю, очолювати делегацiю послiв миру й дружби туди повинен був би саме вiн. I, запевняю, впорався б iз цiєю непростою мiсiєю блискуче. Уже хто-хто, а я знав мсьє Беккереля, напевно, краще за всiх... Ну, а цими, вибачте на словi, засобами масової iнформацiї, цими нiкчемними жовтими папiрцями вже займаються мої адвокати. Вони, повiрте, досвiдченi й сильнi вовки. Так що французькому правосуддю роботи додасться. Бо я нiкому не дозволю ганьбити славне, чесне iм'я i святу пам'ять Метра. Та ще й використовувати для цiєї воiстину злочинної та негiдної мети моє iм'я. Це нечесний прийом, нешановнi продажнi писаки, ганебнi послiдовники мсьє Герострата! Це, вибачте на словi, удар нижче пояса. Так робити - щонайменше пiдло... Гадаю, усiм вам вiдомо, кому належать слова "газета - природний ворог книги, як розпутниця - природний ворог порядної жiнки". Це майстерне порiвняння яскраво iлюструє роль у цiй ситуацiї кiлькох жалюгiдних бульварних газетенят... Ми з Патрiком були друзями. Старими добрими друзями. Я багато рокiв працював з ним в однiй упряжцi. Так, ми iнодi сварилися. Iнодi мали свої погляди й вiдстоювали їх. А потiм у полемiцi приходили до спiльного знаменника. Але це - нормально. Це - абсолютно природно для науковцiв. Це - i є життя. Як би банально це не звучало. А те, що Патрiк генiальний (i генiальний в усiх своїх численних i багатогранних талантах), - факт. I нi я, нi хтось iнший не має нi права, нi сили довести протилежне. У цьому я впевнений, як упевнений i в тому, що той, хто затiяв цю брудну метушню навколо двох чесних iмен (так, я не побоюся цiєї патетики i щодо себе), обов'язково отримає своє. Я цього так не залишу...
   Бертьє на трохи затих, i збоку здалося, що вiн або втомився вiд озвученої тиради, або йому не вистачило повiтря, щоб продовжити. Ну а те, що вiн збирався говорити далi, читалося в його рiшучому виглядi.
   - Але я хочу сказати ще про одне, - чмихнув, наче паровоз, професор. - Звернiть увагу: цей гавкiт жовтих песикiв на караван хтось дуже ретельно продумав i спланував. З'явилися цi, навiть язик не повертається так говорити, "публiкацiї" саме напередоднi нашої конференцiї, яка, як ви чудово знаєте, проводиться в ювiлейну для Патрiка дату. Та й моє iм'я для втiлення частинки цього, я не побоюся такої оцiнки, широкомасштабного злочинного задуму вибрано теж не випадково. Значить, хтось має намiр завдати руйнiвного удару по свiтлому й дорогому для кожного чесного француза iменi Патрiка Беккереля. А це автоматично б'є по нашiй культурi й науцi. Я хочу закликати всю нашу армiю науковцiв звернутися через ЗМI до вiдповiдних органiв з вiдозвою про захист честi й гiдностi Патрiка Беккереля, Ежена Бертьє i, якщо хочете, наукової i творчої елiти взагалi. Бо якщо ЦЕ сьогоднi залишиться без належної реакцiї з боку влади й громадськостi, завтра хтось напише, що брати Гонкури взагалi нiхто. За них писав який-небудь нiкому не вiдомий талант-самородок. А пiслязавтра з тих же брудних папiрцiв ми дiзнаємося, що Камю списував у Сартра, а той ще в когось. Чи навпаки. I що Вiктор Гюго - теж творчий iмпотент i брудний плагiатор. I тодi само собою виходить, що вся наша лiтературно-фiлологiчна елiта - це усього лише купка самовдоволених слiпцiв, що давно й упевнено ведуть науку темним i сирим тунелем, у кiнцi якого замiсть лiхтаря виблискує величезна мильна бульбашка, готова луснути будь-якої митi. Це ж бомба уповiльненої дiї, колеги! Закладена пiд нашу культуру! Диверсiя!
   У залi став наростати гамiр. Полум'яна промова дiдуся з тростиною розбурхала це мовчазне море. Йому запраглося справедливостi. Негайно ж! Зараз пiднiмемося всiєю "компанiєю" i пiдемо "розбиратися" з негiдниками, що знiчев'я промишляють брудними пасквiлями. I настане їм капець!
   - Правильно, - завзято пiдтримав Бертьє хтось iз присутнiх. Богдан повернувся на голос i впiзнав професора Казимира Годлевського iз Ягеллонського унiверситету. З ним познайомився теж на однiй з конференцiй. Здається, це було три роки тому у Вiднi. Лисиця тодi прибув у складi делегацiї рiдного унiверситету. На тiй вiденськiй конференцiї Годлевський розкривав ученому бомонду глибокий зв'язок творчостi польського поета Антонiя Едварда Одинця з польськими фольклорними традицiями. Богдан тодi поставив питання про "деякi вкраплення у творчiсть Одинця також елементiв української народної творчостi, адже є вiдомостi, що у Львiвськiй науковiй бiблiотецi поет працював з українськими фольклорними текстами". Годлевський подякував i запропонував Богдану зайнятися цiєю проблемою ("раз вже ви це помiтили"). Обiцяв допомогу, бо "все, що пов'язане з iм'ям i творчiстю великого сина польського народу, мусить бути дослiдженим та опублiкованим. Тим бiльше - коли йдеться про зв'язки з братнiм народом-сусiдом". Але з часом Богдана закрутив вир iнших проблем, а до цiєї теми вiн так i не повернувся. Може, коли-небудь у майбутньому?.. А Годлевський практично не змiнився. I хоча Богдан з ним був ледь знайомий, зараз вiн детально згадав той короткий дiалог i зовнiшнiсть кракiвського професора. Той, як i ранiше, тримався по-молодецьки, незважаючи на похилий уже вiк. (Тодi у Вiднi вiдзначали його вiсiмдесятирiччя. Пан Казимир - симпатичний ерудований дiдусь iз вишуканими манерами. Вiн, захлинаючись читає Мiцкевича, Одинця, Словацького в оригiналi i рiзних перекладах. А потiм переходить i на свої вiршi. Цим трохи (якщо не сказати бiльше) натомлює. Але вiн - ювiляр, а значить - головний. Ну, а головним - таке вибачають).
   - Ви все правильно й говорите, i робите, мсьє Бертьє, - так само завзято повiв далi Годлевський. - У цiй ситуацiї не можна займати позицiю luna latrantem canem non curat. Цi бруднi iнсинуацiї завжди використовувалися i, на жаль, продовжують використовуватися тими, хто розпалює такi мiжусобицi. А це справдi нiколи не йшло на користь нi культурi, нi науцi, нi тим, хто ними серйозно займається. Наш науково-творчий свiт - це особлива планета, особлива сфера iснування. Сюди заборонено входити у брудних чоботях. Будь-кому. Тим бiльше, якщо вiд нього ще й тхне звичайною людською пiдлiстю. Звичайною людською? Я сказав "звичайною людською"?? Але хiба пiдлiсть коли-небудь була звичайною? Боже мiй! Нi людською i нi звичайною пiдлiсть нiколи не була й нiколи не буде. Вона - антилюдська. А антилюдське не може бути звичайним. Нi, iще раз нi, i скiльки завгодно разiв, та все одно нi!
   Присутнi завмерли. I тиша без розриву дипстосункiв та оголошення вiйни окуповувала зал. Усiх наповал убив цей ораторський мiнi-шедевр. Його не було в програмi. Й аудиторiя виявилася не готовою. Але тривало так недовго. А потiм застрекотали оплески. Спочатку несмiливо. Потiм переродилися в овацiї.
   Недосвiдченого демосфена вони, напевно, переконали б у правильностi вибраної тональностi, надали впевненостi. Але Годлевському з його величезним ораторським досвiдом цього не треба. Вiн кивав, показуючи єднiсть з аудиторiєю. Потiм, дочекавшись закiнчення оплескiв, продовжив:
   - Я теж, як i шанований мсьє Бертьє, непогано знав професора Беккереля. Хоча в одному унiверситетi ми й не працювали. Але це не завадило менi стати свiдком створення кiлькох його визначних праць. I, не побоюсь цього слова, шедеврального роману. Я бачив, як мсьє Беккерель добирав матерiал, як працював з ним, як переробляв, нещадно рiзав i дописував. Вiн читав менi деякi глави, дослухався до моїх порад. Та й хто мiг краще написати про Орден абскондитiв, якщо не вiн? Адже добре вiдомо, що наш шанований ювiляр народився в Шартрi - мiстi, де зародилася ця могутня органiзацiя. Ну, а той факт, що мiж великим магiстром Ордену Гiйомом Валтасаром i професором Беккерелем iснує безперечна схожiсть, менi здається, так само красномовно свiдчить про те, хто справжнiй автор. Я б навiть не здивувався, якби дiзнався, що мсьє Валтасар - далекий пращур Патрiка Беккереля. Хоча цiлком може бути, що йдеться про певну магiю самого Шартра. Хай там як, але потужнiсть i харизма цих двох людей зачаровує. У цiй схожостi є щось мiстичне. I думка про плагiат у мене навiть виникнути не може. Тому я, повторюся, беззастережно пiдтримую шанованого професора Бертьє. Нам справдi треба звернутися з вiдозвою до органiв французької юстицiї про захист честi й гiдностi наших колег - мсьє Бертьє i, особливо, мсьє Беккереля. Менi дуже шкода, що невiдомими пасквiлянтами, хоча ця обставина їм нiяк не заважає бути мерзотними, забуте придумане не нами правило. А отже - i порушувати його ми не маємо анiнайменшого морального права. Я думаю, ви його добре пам'ятаєте: de mortius aut bene aut nihil. I оскiльки мертвi не можуть себе захистити, це мусять зробити живi. I ми це зробимо! Ми виведемо на чисту воду любителiв дешевих i, що важливо для нашої ситуацiї, фальшивих сенсацiй. Цим безпрецедентним прикладом ми покажемо всьому свiту, що талановитi люди сильнi в усьому: i в справi, якою займаються, i в боротьбi за свої честь i гiднiсть. Ми прикличемо на допомогу закон. I вже скоро цi новоявленi герострати отримають гiдну вiдповiдь. Вiдповiдь сильну, стильну й красиву. Яка не переступить жодного правила, звичаю i встановленого законом порядку. Але яка вiдохотить їх можливих послiдовникiв. Ми покладемо край цiй руйнiвнiй уседозволеностi й нестримнiй журналiстськiй вакханалiї. Менi дуже шкода, що ще трапляються випадки, коли в журналiстику починають втручатися бруднi й жорстокi нелюди, готовi заради секундної вигоди закидати брудом чиюсь святу i свiтлу пам'ять. Для яких не iснує таких понять, як честь, поряднiсть, сумлiння. Якi вимiрюють "свободу слова" глибиною й запитами своєї бездонної кишенi.
   I на закiнчення хочу сказати: про мсьє Беккереля я не можу сказати нiчого поганого. Це була чесна людина, вiддана науцi, яка стала для Великого Вчителя незмiнною музою. Але при всiй своїй зайнятостi вiн знаходив час ще й на лiтературну творчiсть. I результат одержав непоганий - шикарний роман. Я, можливо, повторююся, (хвилююся тому що). Так от: я знаю, як мсьє Патрiк виношував iдею його створення, як вiдточував кожну фразу. I ось тепер знаходяться якiсь, вибачте на словi, газетнi шулери, безсоромнi шахраї вiд журналiстики, якi починають перекручувати факти. Нахабно брехати. Але я бiльш нiж упевнений, що вони швидше перехитрять самi себе, нiж доб'ються перемоги. I ми в цьому їм допоможемо.
   Оплески поновилися, але Годлевський, не звертаючи на них уваги, обернувся до Бертьє i сказав:
   - Не хвилюйтеся, колего. Усi поряднi люди на вашому боцi, як, певен, i правда.
   Бертьє кивнув, погоджуючись i дякуючи. Ця спонтанна, але доречна пiдтримка ще бiльше змiцнила ображеного професора в рiшучостi пiти до кiнця. Прийдешня перемога над невiдомими кривдниками в уявленнi Бертьє вже починала набирати виразних контурiв.
   Антуан, що весь цей час стояв без роботи за трибуною, зрозумiв, що час "саме зараз" - якнайкращий для закiнчення виступу. Вiн майстерно вплiв у промову акт єднання й солiдарностi, який щойно вiдбувся, й вiдкрив конференцiю. Власне, для роботи на нiй усi сюди й прибули.
   I знову зал наповнили аплодисменти. Аудиторiя стала єдиним цiлим. Хочете кулаком. Хочете - "мечем покари". А хочете - й колективним розумом.
  

Глава 6

  
   Антуана один за iншим змiнювали новi оратори - представники такої всюдисущої чиновницької братiї. Переважно вони переказували виступ мсьє Робера, використовуючи вiдомi факти, з обов'язковими патетично-нудотними словесами та вгадуваними на кiлька крокiв уперед логiчними, образними й мовними ходами. Сумнувато. Якщо не сказати бiльше.
   Останнього шаблонного глашатая втомлена публiка спiвчутливо обдарувала рiдкими оплесками, якi бiльше нагадували подяку за закiнчення цих знущань.
   Далi йшло костюмоване шоу. Декiлька десяткiв артистiв з'явилися в конференц-залi в одязi ченцiв-лицарiв Ордену абскондитiв. Це були бiлi ексклавини з яскраво-червоною лiтерою "А" спереду i восьмираменним хрестом у колi - на спинi, накинутi на сталевi обладунки, вiд яких сочилася мiць i недитяча загроза. "Лицарi" вишикувалися обабiч столу президiї. У їхньому грiзному виглядi читалася потужна сила, готова щомитi пiднятися на "боротьбу з усесвiтнiм злом". Один з артистiв-лицарiв зняв з голови вiдлогу, розгорнув стилiзований пiд пергамент сувiй i, попросивши дозволу у найвищого капiтулу (його роль "зiграла" президiя), почав патетично читати "Хартiю доброчесностi". Першi фрази вiдразу ж закрутилися i зникли в потужному вирi оплескiв переповненого залу. Цей прогнозований захват, пiдготовлений i зовнiшнiм виглядом "лицарiв", i їхньою урочистою поведiнкою, викликало цитування тих пунктiв "хартiї", де йшла мова про роль i обов'язки великого магiстра, про вимоги, що висуваються до особи кандидата на цей пост. Кожен новий пункт додавав усе новi й новi штрихи до образу "Великого Магiстра", що створювався в уявi слухачiв цим натхненним читанням, доповнюючи i все бiльше проявляючи його. Усе робилося майстерно. Уявлений образ мимоволi й вiдразу з'єднувався з фiгурою Патрiка Беккереля. Так сталося у Богдана. Вiн був певен, що так само вiдбувалося й у решти. Сценарiй, уся органiзацiя й постановка дiйства пiдводила саме до такої думки. Умiлий, художньо прорахований хiд. "Який же молодець Антуан, - не приховував захвату Лисиця. - Ну, талант! Колос! Гiгант! Лауреат народної премiї захоплення iменi Могутнього Таланту"!
   Богдан густо розсипав навколо друга щедрi уламки дифiрамбiв. I робив це абсолютно справедливо. Побачене й почуте зачаровувало. Антуан i справдi молодець. Показав тверду руку Майстра. Навiть - Маестро. Хоч, iмовiрно, сам вiн про це не те що не здогадувався, а навiть не задумувався. Та й не до того йому зараз.
   Наступним пунктом став обiд.
   Пiсля нього - екскурсiя на Монмартр. До могили "Великого Магiстра".
   Зал почав прогнозовано порожнiти. Людське море поволi виливалося через два широкi виходи.
   Богдан виплив у коридор i став частиною професури, що рушила до банкетного залу, а потiм успiшно виринув з цiєї "вченої" стихiї та приклеївся до стiни. Залишився чекати Антуана. Нестримна ж людська течiя подалася далi. Коли потiк став поступово згасати, Богдан побачив професора Бертьє. Вiн теж притискався до стiни, вiдставивши убiк архаїчну тростину. Теж когось чекав. "Часом не Антуана? - промайнула у Богдана неприємна думка, i вiн нiяк не мiг позбутися вiдчуття, що iнтуїцiя знову не пiдвела. - Так i є, фiрма-конкурент".
   Лисиця побачив, як мсьє Бертьє кинув зацiкавлений погляд саме у бiк професора Робера. Той саме з'явився в коридорi i давав настанови одному з численних помiчникiв. Богдан починав гнiватися. Вiн страх як не любив, коли йому заважали спiлкуватися з друзями. Особливо ж тодi, коли дуже чекав цiєї "аудiєнцiї". Ех... Цей Бертьє - явно "не в тему". Тепер знову почнуться старечi бурчання i скарги на життя, переслуховувати якi спокiйно, без витрати нервових клiтин, можна тiльки тодi, коли маєш янгольський характер. А цим Богдан похвалитися не мiг. Швидше навпаки. Хiба що Антуан. Але й тут Лисиця мав сумнiви. Невеличкi, але мав.
   Коли Антуан звiльнився, Бертьє, вибачившись, вiдкликав убiк "найголовнiшу на конференцiї людину". Залишившись iз носом, Богдан почав розглядати фотороботи художника Симона Джете (цим iм'ям вони пiдписанi), що прикрашали обидвi стiни довгого коридору. Спочатку - тиха гладiнь невiдомої сiльської рiчечки, в якiй вiдбивалися хмари. Потiм - самотнє вiкове дерево посеред мiського парку. Наступне фото - самотнiй олень на тлi лiсу. Та далi знайомство з "фотошедеврами" не пiшло. Увага мимоволi перемкнулася на розмову, яку, незважаючи на гамiр, усе ж мiг почути.
   - Ви, звичайно ж, смiятиметеся, мсьє Робер, - почав пiсля протокольних фраз Бертьє, - але я хотiв би подiлитися одним, як на мене, м'яко кажучи, дивним фактом. Сьогоднi вранцi, коли я прокинувся й почав збиратися, на столi побачив цiкаву рiч.
   Вiн простягнув до Антуана кулак.
   Почуте змусило забути про фотокартини. Тривожнiсть iнтонацiї Бертьє розбудила настороженiсть. Серце вихрестилося у спринтера. Погляд мимохiть приклеївся до "джерела iнформацiї". Коли ж кулак гренобльського професора перетворився на вiдкриту долоню, Богдан побачив масивний перстень з латинською лiтерою "М". З чим слiд пов'язувати цю прикрасу, Богдан зрозумiв одразу. Орден абскондитiв! Дiдько!
   - Гадаю, ви розумiєте, що це за рiч i натяк на що за нею стоїть, - з тривогою в голосi повiв далi Бертьє й передав прикрасу Антуану. - До того ж - у свiтлi всього, що зараз закручується навколо iменi покiйного мсьє Беккереля, мене i конференцiї.
   Дитяча цiкавiсть заполонила Богдана, i вiн, уже не ховаючись, стежив за тим, що вiдбувається неподалiк.
   - Здога-а-адуюся, - повiльно вiдповiв Антуан, розгублено пожираючи очима несподiвану знахiдку. - Ритуальний перстень Ордену абскондитiв. Такий перстень великий магiстр завжди таємно присилав ворогам i зрадникам. Того, хто отримував цей "подарунок", потiм знаходили мертвим. Заколотим ритуальним кинджалом. На зовнiшнiй частинi персня - напис "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сiє зло, той пожинає зло".
   - Тут теж вiн є, - ледве-ледве промовив Бертьє, i здавалося, що вiн щойно вiдпустив душу у вiльне плавання. Назавжди чи лише на годинку?
   - До ритуального персня додавався ритуальний кинджал, - пiдсумував на автоматi Антуан. - У груди.
   - Дуже смiшно,- закивав Бертьє i спробував вичавити хоч якусь усмiшку, але навiть її жалюгiдна копiя була жалюгiдною в квадратi. - Скажiть, мсьє Робер, - сказав наляканий професор iз Гренобля, - це, часом, не вашi витiвки? Ну ж бо, зiзнайтеся! Це ви так вирiшили мене розiграти?
   Наполегливiсть, з якою домагався вiдповiдi Бертьє, була гiдною поваги. З нею обов'язково стаєш успiшною людиною. Навiть дуже.
   - Та-а-ак, - протяг Антуан невпевнено, але потiм зiбрався i наче вiдрiзав: - Так.
   З другої спроби прозвучало значно твердiше.
   - Це я вирiшив вiддячити вам за участь у конференцiї. Ви ж ранiше багато працювали разом з моїм Великим Учителем. Гадаю, вiн був би тiльки "за".
   Ця порцiя тексту, як мсьє Робер не намагався, вийшла теж непереконливою.
   - А ви вели-и-икий оригiнал, - уколов розгнiваний Бертьє, i його обличчя стало ще похмурiшим.
   Гренобльського професора не влаштувала невдала самодiяльна гра Антуана. I до його заспокоєння було ще далеченько.
   - Iншого способу не знайшли? - майже гаркнув Бертьє. - Мало менi цих брудних газетних нападок вiд недоумкуватих збоченцiв, так ще й ви тут зi своїми жартами. Поганими до того ж. Несмiшними. Скажу вiдверто: менi дуже не сподобалось. Надалi, друже, спробуйте мене бiльше не втягувати в подiбнi iгри. Ну, а якщо знову щось таке ж затiєте, проявiть винахiдливiсть. З цим у вас явнi проблеми. Удосконалюйте образне мислення. Це може кожен. I навiть недолугий жартiвник.
   Антуану ситуацiя однозначно не подобалася. Причому важко навiть припустити, що не подобалося бiльше: вiдсутнiсть усiлякого розумiння того, що ж вiдбувається насправдi, чи те, що його тут шпетили, як бешкетливого пiдлiтка. Тому на обличчi оселилась непiдробна заклопотанiсть.
   - Даруйте, заради Бога, мсьє Бертьє, - спробував уладнати проблему Антуан. - Поганого ми нiчого не хотiли. Заспокойтеся, будь ласка, прошу Вас. Нiчого такого бiльше не повториться. Чесне слово.
   Мсьє Робер пересилював себе, намагався лишатися доброзичливим i чемним. Але душу заповнив неспокiй. Побачене подобалося мало. I надокучливим черв'яком свердлило розтривожену свiдомiсть.
   - Сподiватимуся на вашу щирiсть, - холодно мовив Бертьє i заховав персня. - Збережу. На згадку... Та все одно. Це надто поганий жарт, друже. Ви мене змусили пережити не дуже приємнi хвилини. Навiть бiль. Смiю сподiватися, ви зробите належнi висновки i моє перебування на конференцiї матиме спокiйне продовження. Зрозумiйте, в моєму вiцi такi нервовi навантаження небажанi, якщо не сказати бiльше. Думаю, мсьє Валерi, мiй особистий лiкар, вiд усього цього в захватi явно б не був.
   - Шкодую, мсьє Бертьє, - гнув далi свою лiнiю Антуан. Та й iнших варiантiв ситуацiя не припускала. - Еrrare hummanum est. Ви ж не гiрше за мене це знаєте.
   - Що ж, житиму надiєю... Моє шанування.
   Бертьє кивнув, розвернувся й пiшов, спираючись на тростину. Пiшов повiльно. З почуттям власної гiдностi. Як i личило професору.
   Прес почутого притиснув Антуана до того мiсця, де стояв. Маска, одягнута ним для Бертьє, вмить випарувалась, i справжнє обличчя виказувало розгубленiсть. Богдан наблизився й запитав буквально на ходу:
   - Ну i що це може означати, якщо все справдi так, як розповiв цей професор-агресор?
   Богдан ще сподiвався, що почуте вiд Бертьє - лише плiд його роз'ятреної уяви.
   - Ти все чув, - чи то запитав, чи то пiдтвердив здогад Антуан.
   Голос звучав розгублено. А його власник зараз нагадував безпорадного потопельника, що не вмiє плавати i тому потребував чиєїсь термiнової допомоги.
   - Усе це дуже дивно. - Голос став ще вбитiшим. - I дуже погано. Навiть дуже. Навiть дуже-дуже... сильно. Й абсолютно незбагненно. Що, куди i як? Дурниця. На голову не налазить... Тiльки цього й бракувало. А я все думав, i коли ж те щастя прийде. I ось воно таке...
   Антуан залишався задумливим. Потiм, трохи стрепенувшись (чи це тiльки здалося Богдану?), вiн сказав:
   - Я, звичайно ж, набрехав Бертьє. Для мене це так само незрозумiло, як i для нього. Можливо, навiть ще бiльше, нiж для нього. Бо я не впевнений, що зараз знайдеться в усьому Всесвiтi хоч одна розсудлива людина, що може набрехати менi. Для заспокоєння. Хоча... Який тут, у бiса, спокiй, коли вся ця пiдготовка тоннами ковтає мої нерви. Додай до всього ще купу рiзноманiтних поточних проблем, - отримаєш повну картину мого передiнфарктного стану. А тут ще й перстень цей, дiдько б його вхопив. I вже не знаєш, куди бiгти, за що хапатися. Кого лаяти. Вiд кого вислуховуватимеш лайку сам. Набридло все це. Хочеться куди-небудь у поле. Безкрайнє. Неозоре. Безлюдне. I бiгти, бiгти, бiгти. Поки не впадеш. Ну, а коли впадеш - довго-довго лежати. Не дихаючи. Не ворушачись. I тiльки дивитися, не вiдриваючись, у чарiвливу безодню неба, яка висне над тобою неосяжним блакитним океаном. Дивитися, дивитися, дивитися. Поки очi не втомляться i не почнуть сльозитися... А голову - вiдключити вiд думок. Ось це - справжнє життя. Саме такого менi хочеться iнодi. I зараз - якраз така пора. Шкода, що iснувати подiбне життя може хiба що тiльки в уявi чи снах. Та ще ось тут. - Антуан роздратовано ткнув в один з фотошедеврiв мсьє Джете, що дуже приблизно нагадував описану декiлькома секундами ранiше картину.
   - Та заспокойся ти, - спробував "перекувати" друга Богдан, хоча й самого вразило почуте й побачене. I тривога не випаровувалася. - Хтось i справдi пожартував. Не дуже смiшно для Бертьє. Та й для нас теж. Нiчого не вдiєш. На жаль або на щастя, жартiвникiв на землi багато. Є вони i серед учених. Так що жени всi цi думи сумнi геть. У нас ще багато роботи. Розкисати не маємо права. Та й початок конференцiї, менi здається, вдався.
   - Та вже ж, удався.
   Антуан перебував усе в тому ж чорному гуморi i виходити явно не збирався.
   - Але послухай, - мовив крiзь задумливiсть вiн, - щось в усьому цьому таке... Навiть якщо це й жарт (а думати про iнше ну нiяк не хочеться), то дуже вже з глибоким пiдтекстом... Знати б, хто так жартує, навiшали б цьому любителю iдiотських розiграшiв - та й по всьому!
   - Охолонь, - штовхнув друга в плече Богдан, немов бажаючи вибити смуток, що заполонив професорську душу. I тiло. - Як на мене, ти надто серйозно поставився до розповiдi Бертьє. Чергова людська дурiсть, замаскована пiд жарт, не гiдна цього. Нехай вона й оригiнальна. Та все одно не перестає залишатися дурiстю. Жарт, якщо вiн справдi щирий, не мусить ставити людину в незручне становище, завдавати неприємностей. I - що ще жахливiше - болю. Ти прекрасно знаєш, що дурiсть - категорiя вiчна й нескiнченна, як сама вiчнiсть, i що в нашому життi для неї завжди є багато мiсця. Як i подвигу.
   - Якому подвигу? - здивовано стрепенувся Антуан.
   - Та це так, до слова, - почав не дуже охоче Богдан. - У дитинствi я був пiонером. Ну, членом дитячої комунiстичної органiзацiї, що iснувала в той час, який у нас називають "радянським". Моє дитинство проходило саме тодi. Так от, нас, пiонерiв, так навчали: усе на благо батькiвщини, партiї, народу. Навiть доля або життя. Ось i вирвалося одне з тих гасел.
   - Батькiвщина, народ - це потрiбнi й вiчнi поняття. За них справдi й життя не шкода, - затiяв сперечатися Антуан, гайнувши на найвищi щаблi узагальнення.
   - Згоден, - коротко вiдповiв Лисиця.
   Вiн навiть i не думав суперечити. Та й говорити почали про те, що серед його свiтоглядних цiнностей претендувало на роль двох iз трьох "китiв".
   - Тiльки поговоримо про це iншим разом, - запропонував Богдан. - Розмова ця довга й непроста. А кавалерiйським наскоком гордiїв вузол не розрубаєш.
   - Гаразд. Добре, - пiдтримав iдею мсьє Робер. - Умовив. Колись пополемiзуємо.
   - А може, все-таки подебатуємо?
   - Не бачу причин для заперечення. Обов'язково подискутуємо.
   - Значить, однозначно посперечаємося?
   - I посперечаємося теж.
   Ця словесна еквiлiбристика викликала в Антуана легку подобу усмiшки. Богдану це сподобалося. Йому, взагалi, подобалося, коли йому подобалося.
  

Глава 7

  
   Цвинтар Монмартр розташований у пiвнiчнiй частинi Парижа на лiвому березi. Щоб потрапити сюди, учасники конференцiї, що виїхали з "правобережної" Сорбонни на трьох автобусах "Вольво", мусили перебратися через Сену, цю невтомну трудiвницю, безкорисливу покровительку закоханих парочок i паризьких букiнiстiв, що завжди знаходять собi притулок на її одягнених у спокiй берегах. Зробили це через Новий мiст. Причому двiчi. Бо перед островом Сiте Сена роздвоюється, щоб, обiгнувши мiсце, "звiдки пiшов Париж i став бути", з'єднатися у своїй потужностi й красi. Хоча вода в нiй могла б бути й чистiшою.
   Вiдвiдати останнiй притулок "Великого Магiстра" вирiшили не всi. Хтось залишився, бо важко переносив аклiматизацiю (та й поважний вiк багатьом давався взнаки). Хтось вiдпочивав пiсля важкої дороги й пленарного засiдання "з корабля на бал". Хтось захотiв провести "останнi приготування" перед завтра. А в когось з'явився iще якийсь клопiт.
   Антуан з Богданом їхали в першому автобусi. Сидiли поруч. Українець - бiля вiкна. Дивився за скло. Туди, де пропливали новi картини денного Парижа.
   Переїзд через Сену, її спокiй i приголомшлива велич розбудили в пам'ятi шикарнi поетичнi рядки. I тодi тихо, щоб мiг чути лише Антуан, Богдан почав:
   Я Париж полюбив за красу
   Його площ, Єлiсейських Полiв
   I за Сени русяву косу,
   Вiд якої Париж захмелiв!
   ...Древнiй острiв на Сенi - Сiте,
   Де пiднiсся Нотр-Дам де Парi...
   Осiнь листя пожовкле мете,
   Крутить листя, мов думи старi.
   О Париже! Двi тисячi лiт,
   Задивившися в Сену свою,
   Ти чаруєш красою весь свiт,
   А сьогоднi - всю душу мою!
   - Чудово, - розтанув зачарований Антуан. - А хто це? Щось я не знаю цих рядкiв.
   - Це мiй переклад Iвана Неходи, нашого вiдомого поета.
   - Ясно, - опустив очi Антуан, а потiм, так само тихо, нiби оживаючи, теж поетично вiдповiв:
   "Хто вона -
   вiчна супутниця мiста,
   що без кiнця зникає iз очей
   i з'являється водночас?"
   "Це рiчка! -
   вигукує дитина
   досвiдчений вiдгадник загадок.
   I радiсно додає:
   - Якщо мiсто зветься Парижем,
   То рiчка називається Сеною!"
   - Жак Превер? - запитав Лисиця.
   - Правильно, - усмiхнувся мсьє Робер. - Вiн... Можеш.
   - Так, - стенув плечима Богдан, - трошки... Iнколи...
   - Якi потужнi цi двi сили: поезiя й вода, - мовив Антуан, задумливо глянувши у вiкно. За ним виднiлися нескiнченна далечiнь i Сена, якi за творчими можливостями цiлком могли б зiйти за прародителiв поетичного слова.
   - Усе правильно сказали, мiй юний друже, - пожартував Богдан, повертаючи товаришевi вчорашнiй його комплiмент. - Я б додав: якi вони прекраснi. I вiчнi.
   - Не можу не погодитися, - пiдморгнув Антуан i знову став дивитися у вiкно, за яким тягнувся чарiвливий свiт паризької краси.
   В одному автобусi з Лисицею i Робером їхали Ежен Бертьє, Казимир Годлевський i лiтературознавець з Росiї Вiктор Iзмайлов. Вiн з'явився практично вже перед самим виїздом до Монмартру. Серед пасажирiв Богдан помiтив ще кiлька знайомих облич. Але згадати iмена цих людей, а також мiсця i ситуацiї, де познайомився з ними, не змiг.
   В автобусi панувала невимушена атмосфера, жива, життєрадiсна. Смачний обiд зробив своє. Плюс - "комфортнi умови пересування". Усе - як i мусить бути. У найкращих домах Парижа i Лондона.
   Деякi "пари" неголосно бесiдували. Богдан не дослухався, про що. Вiн думав. Думав i мовчав. Робота на конференцiї, "новi тенденцiї в науцi" вiдiйшли на десятий план. Сена залишилася позаду. I Богдана непомiтно захопило почуте й побачене в коридорi Сорбонни. Хто ж вирiшив пожартувати з Бертьє саме так? Та й чи жарт це? Може, це "привiт" вiд "Великого Магiстра" з того свiту? Мовляв, засумнiвався в моєму авторствi, а отже - i в могутностi мого таланту, та ще й зробив це публiчно - отримуй заслужене. Ну а за ним... "Хто сiє зло, той пожинає зло!.." Ха! Смiшно. Хоча... Можливо, Бертьє все вигадав i просто сам жартує з Антуаном? Але навiщо? Що за цим стоїть? Наскiльки все серйозно? Вiдповiдей поки не було.
   - Послухай, Антуане, - зашептав Лисиця i ближче пiдсунувся до мсьє Робера, - не йде у мене з голови цей "перстень Бертьє". Упоперек такту вiн. Як снiг на голову. Причому - торiшнiй. Доiсторичний. Чи iсторичний?
   - Я теж не можу вiдмахнутися вiд цього, - зосереджено вiдповiв Антуан, пiдтримуючи таємничiсть розмови. - I хоча все це може бути чим завгодно, - варiантiв багато, - стурбованiсть не зникає. Я починаю хвилюватися за конференцiю. Вона ж має бути проведена на "високому органiзацiйному й науковому рiвнi". Сам розумiєш. Ювiлейна. I тут вимоги ще вищi, нiж до звичайної... Живi мають пам'ятати мертвих. I шанувати цю пам'ять. На тому стоїть свiт.
   Тим часом автобуси плавно й упевнено "запливли" на стоянку бiля цвинтаря. Пасажири обережно з'являлися "на свiт" i тут же знову, як i в салонах, об'єднувалися в "групи за iнтересами". Нiчого не вдiєш. Людина - створiння соцiальне. I довго самотньою бути не може. Робiнзон Крузо - виняток. I зроблений вiн через примху жорстокої долi. Та з часом вона все одно змилувалася, "подарувавши" йому П'ятницю. А потiм - i зовсiм повернула до цивiлiзацiї.
   Коли всi вийшли, розрiзненi групки об'єднали й очолили Робер i Лисиця. За мить людна процесiя повiльно рушила вглиб останнього притулку талановитих, розумних i просто звичайних, не обдарованих нi талантами, нi видатним розумом людей, що закiнчили з волi небесних сил свої справи на землi й переселилися (у це особливо хочеться вiрити нинi живим) до набагато кращого свiту. Бо ще нiхто з них не повернувся назад.
   Цвинтар здався Богдановi величезною морською бухтою, в яку зайшли зовсiм не надовго втомленi вiд далеких мандрiв кораблi, але потiм, уже навiть вiдпочивши, передумали виходити у вiдкрите море й вирiшили назавжди залишитися тут. У Бухтi Вiчного Спокою. I неначе затонули... Цвинтар - бухта затонулих людських доль. Де все велично, спокiйно й непорушно. I не дуже хотiлося порушувати цю велич будь-яким, навiть щонайменшим, рухом. Бо невидима таємнича й дуже могутня сила наклала на них своє усесильне табу.
   Звичайно ж, так здавалося тiльки Богдану. Решта спокiйно йшла головною алеєю Монмартра й неголосно розмовляла, поглядаючи праворуч-лiворуч.
   Усе навкруги доглянуте, акуратне. Рука цвинтарних служителiв, попрацювала старанно. Увесь цей умиротворений порядок пiдкреслював священнiсть останнього людського притулку. Але водночас вiн нагадував про тлiннiсть людського життя. Хоча думати про це не хотiлося. Нi тим, кому сорок, нi тим бiльше тим, кому вiсiмдесят.
   - Бачиш он, за масивним кам'яним хрестом, пам'ятник у виглядi величезної сови? - перервав Антуан фiлософствування Богдана "на теми про вiчне". - Такий оригiнальний надгробок замовив собi один з вiдомих у Францiї служителiв Фемiди - прославлений адвокат Жан Мармонтель. Постiйно практикуючи, вiн завжди покладався на силу розуму, на отриманi з вiком i досвiдом знання, мудрiсть, iнтуїцiю, що не пiдводили його нiколи й допомогали вигравати найзаплутанiшi, провальнi й безнадiйнi справи.
   Коли пiдiйшли ближче, Богдан прочитав вибитi на п'єдесталi слова. Мудрi. На вiки. OPERA ET STUDIO.
   - Усе життя мсьє Мармонтеля, його кар'єра, - захоплено вiв далi Антуан, уважно, як i Богдан, роздивляючись оригiнальний монумент, - повнiстю пiдтвердили iстиннiсть цього вислову. Людина вiрила у свої сили, вiрила в ще не розкритi можливостi й робила себе. Робила, як майстерний гончар лiпить, здавалося б, невибагливий, по-житейски простий i надiйний глечик. Лiпить упевнено, вперто, з надiєю на успiх i маленьке диво. Диво перетворення. Але не за допомогою чарiвної палички, а дослухаючись до простої iстини, що водночас є унiверсальним i непорушним законом. Без труда нема плода... Основа життєвого успiху, де першу скрипку грає постiйна й самозречена праця. Практично, - сенс життя homo sapiens, рушiйна сила його еволюцiї до homo victoriens - людини-переможця, i насамперед - переможця себе, своїх численних комплексiв, невiри, песимiзму i скепсису, якими годує нас оточення, а вже потiм - лiнощiв. Vivat переможцям! Vivat богоподiбним! Vivat невиправним дивакам-творцям, якi рухали, рухають i рухатимуть прогрес людства.
   - А ти шикарний оратор, - оцiнив Богдан. - I сказано все правильно.
   - Ха, - почав грати "основного" Антуан, - а я ще й вишивати вмiю. На машинцi. I плести. Хочеш шкарпетки?
   Богдан усмiхнувся.
   Далi йшли мовчки. Решта процесiї ледь чутно перемовлялася. Богдан не прислухався. Але, якби й захотiв, - не змiг би. Вiдiрвалися на добрий десяток крокiв.
   - Ну, ось i пришли, - сказав Антуан. - Добридень, любий Учителю.
   Слова полетiли до масивного бронзового середньовiчного лицаря, з-пiд ексклавини якого виднiлися обладунки. Лицар став на праве колiно й низько схилив голову у скорботi. Лiва рука бронзового велетня спиралася на довгий масивний меч. Правою вiн тримав товсту книгу. Довгим волоссям, здавалося, грав неслухняний вiтер. Лицар виконаний настiльки майстерно, що з першого ж погляду Богдана не залишало вiдчуття, що велетень, трохи посумувавши, пiднiметься на весь велетенський зрiст, розпрямить могутнi плечi i, вiддавши данину поваги й пам'ятi метра, пiде разом з усiма. Для того, щоб i далi здiйснювати новi подвиги в iм'я добра й справедливостi. А те, що головним його заняттям було здiйснення подвигiв та боротьба зi злом, однозначно читалося в усьому рiшучому й могутньому виглядi. I вiрилося беззастережно.
   - Ну, як тобi? - з неприхованою гордiстю запитав Антуан, дивлячись на лицаря очима, повними захвату.
   - Шикарно! - не приховував захоплення, що заполонило його по самi вiнця, Богдан.
   Вiн не мiг вiдiрватися вiд цього шедевру. Той магнiтив. Розсiвав упевненiсть i спокiй. Викликав пiднесення й повагу до прихованої сили. Якщо, звiсно, ви з ним з одного табору. Бо якщо з рiзних...
   - Це абсолютно неможливо, - закрутив головою Лисиця. - Але це так. Скульптор оживив бронзу. Холодну. Мертву. Нiму. Вдихнув у неї життя. Надiлив душею. Зробив практично людиною.
   - Ти це помiтив?! - зрадiв Антуан, що теж широкими очима дивився на шедевр.
   Мсьє Робер легко пiддавався емоцiям. Це українець помiтив уже давно. Та й по-iншому зараз бути не могло. Богдан сам практично став таким же пам'ятником. Магнiтячи. Розсiваючи. З душею i життям. Тiльки значно меншим.
   - Узагалi ж, - почав Антуан, - щоб усе це створити, ми оголосили конкурс. Довго обирали серед безлiчi ескiзiв. Стiльки часу витратили. I зупинилися на цьому. Робота Морена Серваля. На грошi, звiсно, не пожлобилися, але, як бачиш, воно того варте. Звичайно, проектний варiант так не вражав. Але пам'ятник... Хоча вже сама копiя однозначно пiдсказала: ВОНО! I, слава Богу, ми не помилились. Це - неперевершено.
   - Так, енергетика йде потужна, - погодився захоплений Богдан. - Скульптор, звичайно, виклався на всю. Мiстика. Не iнакше.
   - Хтозна, - сумно повiв Антуан. - До речi, цей шедевр - його лебедина пiсня. Шкода, але незабаром мсьє Серваль i сам пiшов. Можливо, це теж спрацювало. Але про це зараз можна тiльки здогадуватися.
   - А може, скульптор просто змiг, як нiхто, зрозумiти, влiзти "в шкуру" "Великого Магiстра", "надiти на себе" його долю?
   Богдан запитально подивився на друга.
   - Хтозна, - стенув плечима той. - Про це ми вже нiколи не дiзнаємося. Та й, певно, не потрiбно. Хай усе буде, як є.
   - Але те, що вiн створив, незрiвнянне. Браво, маестро! Знiмаю капелюха.
   Богдан не приховував захоплення. Почуття наповнили його й шукали негайного виходу. Заважати цьому - безглуздо.
   - Так. На бiс повторити це неможливо, - дивлячись удаль, сумно видихнув Антуан.
   Може, шукав пiдтвердження? Чи хотiв розгледiти душу мсьє Серваля, яка вкотре навiдувалася сюди, щоб помилуватися шедевром?
   - Бо це - не ремiсництво, - видав "об'єктивне" Лисиця. - Це - мистецтво. Справжнє. Високе. Навiки. I такi шедеври - завжди в одному примiрнику... А може, така форма просто вдало збирає енергетику, що йде вiд останкiв "Великого Магiстра", й магнетично спрямовує її на все, що опиняється поруч? Адже вiдомо, наскiльки енергетично потужним був мсьє Беккерель. Вiн, напевно, якби не став гiгантом у науцi та лiтературi, змiг би стати прекрасним екстрасенсом-психотерапевтом.
   Припущення привабливе, та водночас - i трохи фантастичне. Хоча...
   - Усе може бути, - сухо сказав мсьє Робер.
   Коли зiбралися всi, помiчники Антуана, що замикали процесiю, поставили до пiднiжжя величезний кошик з темно-червоними трояндами ("мсьє Беккерель дуже любив саме такi"). Квiти свiжi, повнi життєвої сили. Вони символiзували продовження життя. I продовження справи "Великого Магiстра", яке взяли в надiйнi руки його численнi учнi.
   Пiсля покладання квiтiв почав говорити Антуан. Вiн був небагатослiвний. В iнтонацiях сочився сум. Стало зрозумiло, що смерть Учителя - для нього занадто важка втрата. Вона й сьогоднi залишається в його душi глибокою незагойною раною. I буде так завжди.
   Пiсля Антуана заговорив Бертьє. Вiн теж хвилювався. Голос звучав нерiвно, вiбрував. Очi блищали сльозами. Де тiльки й бралися емоцiї у цього втомленого життям дiдуся?
   - Звичайно, сьогоднi вся Францiя, згадуючи свого славного сина, тужить i розумiє, кого вона втратила. Вiн не все зробив, не все задумане реалiзував, а почате - не довiв до кiнця. Але доля невблаганна. Кожному вона мiряє своїм аршином. I для кожного вiн рiзний. Для кожного свiй. Ти пiшов вiд нас, але з нами - твої безсмертнi вiдкриття й одкровення, твої учнi та задуми, герої твоїх творiв i численнi друзi твої. Для них ти лишився таким же життєрадiсним трудоголiком, непохитним оптимiстом i величезним талантом. Ти показав усьому свiту, яким має бути справжнiй учений, справжнiй художник i справжня людина. Ти - гордiсть нацiї. Ти був великий за життя. Ти залишишся великим пiсля нього. Великi й плоди справ твоїх, яким несть числа. Прийми ж вiд нас низький уклiн i спочивай з миром.
   Пiсля останнiх слiв з очей виринули сльозинки й покотилися щоками, обираючи зручнi маршрути. Але закiнчити їх не змогли. Синiй носовик двома помахами знищив обидва солоних струмочки.
   Потiм слово взяв Отто Келлер. Вiн був точний в оцiнках, короткий у висновках. Вiдчувався гарт, тверда рука досвiдченого оратора, що вмiє опанувати аудиторiю, проникнути в найвiддаленiшi чи навiть - i закритi глибини бездонної людської душi. Щоб там вiдбувся потрiбний "переворот"... Усе це вiн зробив iз присутнiми.
   "Крутий професiонал, - подумав Богдан i позаздрив, але зiзнався собi в цьому неохоче. - I в шахах великий майстер. I словом володiє чудово, хоча акцент так нiкуди й не зник. Та й куди вiн за нiч мiг подiтись? До речi, цей нiмецький професор ще мiцненький боєць. Статуру має спортивну. Хоч i вiк чималенький. Захоплюється не одними шахами. Факт! Виготовлення сильного й мiцного тiла в його життi точно було. I, мабуть, не закiнчується".
   Пiсля Келлера говорив Iзмайлов. Той був небагатослiвний, але вправний у фразах, показавши, що глибоко знає як життєвий шлях покiйного ювiляра, так i його творчу спадщину. I все це просякнув повагою.
   Потiм настала черга Джека Одрi. Вiн в основному зосередився на "Серцi пiд мантiєю". Про чесноти ж "Великого Магiстра" згадав побiжно. Однак враження вiд виступу залишилися приємними, бо його "австралiєць" наповнив щирими емоцiями.
   "Цьому ще над собою працювати й працювати, - зробив висновок Лисиця, - не один пуд наукової солi треба з'їсти, щоб перетворитися на такого майстра, як Келлер. Чи - Iзмайлов... Гм, перевертень, - згадав про вчорашнє вiдвiдування номера Одрi. - Точно перевертень. Перекинувся з офiцера спецпiдроздiлу на вченого. Професора, на хвилиночку. Таке, напевно, теж буває".
   Коли вшанування закiнчилося, Богдан попросив Антуана на декiлька хвилин забiгти до могил Гектора Берлiоза, Олександра Дюма i Генрiха Гейне. Антуан не заперечував i "перекинувся" на гiда. Без роздумiв i легко. Наче справжнiй перевертень.
  

Глава 8

  
   Увечерi втомленi, але "глибоко задоволенi" Антуан з Богданом увiйшли до триста восьмого номера готелю "Принц Альбер Опера". Еге ж! I пленарне засiдання провели "на високому органiзацiйному рiвнi", i поїздку на Монмартр теж можна "занести в актив". Єдиною бiлою (хоча, швидше за все, чорною) плямою на тлi успiшного дня, немов крапля чорнила на парадному кiтелi контр-адмiрала, дзвенiв виступ Бертьє. Точнiше - неприємний газетний галас довкола авторства Беккереля. I хоч стартувала ця журналiстська трiскотнява ранiше, iнформацiя з жовтих сторiнок вiдомою стала саме зараз. I в душах багатьох вiдгукнулась неприємною луною. Але було ще одне, що явно псувало вiдчуття задоволеностi. Правда, вiдомо про це небагатьом. Так, в усякому разi, думали Антуан i Богдан. Якщо, звичайно ж, Бертьє не розповiв iще кому-небудь. Це "ще одне" неприємним холодом оселилося в душi. I теплiшати не збиралося. Навпаки. Холод починав посилюватися. Хочеш ти цього чи нi.
   - Вип'ємо? - запитав Богдан, готовий виконати першу-лiпшу забаганку друга.
   - Тiльки мiнералки, - стомлено вiдповiв Антуан, сiдаючи в глибоке "хитромудре" крiсло.
   Тут можна перепочити "всiм функцiональним системам", що попрацювали сьогоднi в "оптимально-напруженому режимi". А мсьє Роберовi ще й додому ж їхати. А це ще шматок енергiї.
   - Я теж, напевно, тiльки водички, - мовив Богдан.
   Вiн пiдiйшов до холодильника, дiстав запiтнiлу пляшку "Evian". Вiдкоркував. Нестримнi бульбашки жваво подалися вгору i, досягнувши поверхнi, почали розчинятися в повiтрi. Налив до склянок з товстими стiнками. Подав порцiю живильної вологи Антуану. Узяв води для себе i теж сiв у крiсло навпроти.
   Довiвши спiввiдношення Н2О з iншими компонентами органiзму до потрiбного числа, Лисиця сказав:
   - Думаю, за сьогоднi нам можна поставити "вiдмiнно".
   Розслабившись у зручному крiслi, вiн мав вигляд якщо не володаря щасливого лотерейного бiлета, то в усякому разi переможця невеликого парi мiсцевого крою.
   - Кайфуємо вiд роботи, вiд спiлкування, вiд Парижа, - почав перераховувати Богдан. - Для цього й зiбралися. Так що все за планом. Як i мусить бути. Менi подобається. Давно не почувався так легко. I навiть - окрилено.
   - У принципi, так, але...
   Утома на обличчi Антуана не могла приховати тривогу. Як i задумливий погляд "в нiкуди". Вiн шукав вiдповiдi хоч там. Бо скрiзь, де вже дивився, нiде не знаходив. Чи її не було? Нi... У задачки, пiдкинутої людиною, вiдповiдь є обов'язково. Чи це зробила не-людина?
   - Ти про Бертьє? - перебив Антуана Богдан, навiть не помiтивши цього. Не помiтив цього i мсьє Робер.
   - Так, якось усе це... - Антуан замовк. Нiби шукав найвлучнiше слово. - Дивно. I жодного разу не смiшно. Менi - то вже точно. I Бертьє, гадаю, теж.
   Усе ж таки - не знайшов... I тривога в думках мсьє Робера продовжувала свистопляску. I зупинятися, схоже, не збиралася. Навiть для перепочинку. Навiть води попити.
   - Ну, це нам трьом не смiшно, а комусь, може, навiть дуже й дуже, - логiчно припустив Богдан.
   - Банальний розiграш? - з надiєю поцiкавився Антуан. - Чи, швидше, не-банальний?
   Антуан на ходу пiдправляв питання, шукаючи на них хоч якiсь вiдповiдi. Але так їх знайти важко. Переливаючи з пустого в порожнє. Здогади без фактiв - "грошi на вiтер". Навiть кавова гуща не допоможе. Та й немає її тут.
   - Важко сказати, - пiдключив сумнiви Лисиця. - Але... Пригадую, колись у Празi (я тодi на запрошення професора Гавранека брав участь у методичному семiнарi), класно, по-доброму, розiграли науковця з, по-моєму, Естонiї. Давнього друга Гавранека. На всiх каналах телевiзора у його готельному номерi демонстрували змонтований вiдеозапис його нагородження високою державною нагородою чи то Свазиленду, чи Зимбабве "за всебiчнi й масштабнi дослiдження iсторiї й теорiї канiбалiзму". Ото вже було смiшно. I естонцевi тому теж. Придумав усе Гавранек. Тут я його теж бачив, але ще не пiдходив. Треба привiтатися.
   - Думаєш, вiн? - Голос Антуана дихав надiєю. - Зачекай... По-моєму Гавранек прибув за два днi до початку конференцiї. Ранiше всiх. Може, точно вiн?
   - Це значно кращий варiант, нiж "послання вiд великого магiстра". Посмертне.
   Логiки словам Лисицi позичати не треба. Запаси серйознi має.
   - Але це ж - нонсенс! - майже завiвся спiвоберта мсьє Робер. - Який Орден? Який великий магiстр? Двадцять перше столiття за вiкном. Iнтернет i мобiльнi телефони. "Новiтнi технологiї". Ордени можуть бути тiльки на грудях у заслужених-перезаслужених. Орден же абскондитiв iснував у середньовiччi. I я не чув про його вiдродження.
   - Ну, "не чути" - ще не гарантiя "неiснування". - Богдан кiлька разiв натиснув подушечками пальцiв на обидвi скронi: починала болiти голова. - Може, його вiдродили таємно i його члени дiють iнкогнiто? I ХIХ, i ХХ столiття для сучасникiв теж здавалися часом бурхливого розвитку цивiлiзацiї. I мiсця для всiляких там напiвбожевiльних iдей про таємнi органiзацiї-ордени начебто й не було. Але це не заважало iснувати в ХIХ столiттi в Англiї "Золотiй зорi". А вiзьми Нiмеччину початку ХХ столiття? Нiмецький орден, товариство "Туле", товариство "Врiл", Чорний орден. Та й увесь гiтлерiвський Третiй Райх був практично повнiстю пронизаний духом таємничих органiзацiй, мiстики, окультизму й магiї.
   - Облиш.
   Антуан бризкав категоричнiстю та здаватися, схоже, не збирався. I тривога все бiльше проступала крiзь утому.
   - Якi ордени? - рiшуче розвернувся вiн. - Який окультизм? Яка мiстика? У свiтi не було, немає i не буде нiчого настiльки таємного, що не стало б бiльш менш явним. Кожний клубок завжди - рано чи пiзно - закiнчується. Iнакше не буває. I з усiма твоїми таємницями все так само. Та й якби з'явилося чи вiдродилося хоч якесь таємне товариство, журналюги давно б уже розтрубили на всю Францiю. Чи й увесь свiт. Так що всi таємницi давно вже не-таємницi.
   - Ага, ось так? - почав атаку Лисиця, теж рiшуче розвернувшись. - А виняток - лиш Джек Рiзник i "Титанiк"?
   Два рiшучi "теоретики" перекинулись на казкових баранцiв, що опинилися на однiй кладцi. Тi обидва впали з неї. А цi?
   - Кожному овочу свiй час, - забрiв у народну мудрiсть мсьє Робер. - Колись i з ними теж все стане ясно.
   Його словам хотiлося вiрити. Ще бiльше хотiлося вiрити у розiграш. Що з Бертьє елементарно поглузували. Хай стильно. Хай жорстоко. Але таки так. Поглузували. I щоб сьогоднi ввечерi жартiвник заспокоїв гренобльського професора, знявши з себе маску невiдомостi. Що автоматично викорчувало б тривогу з iще двох сердець. I всi б вiдправились у люлю спатки. А не гасати лабiринтами думок у пошуках хоч якоїсь притомної вiдповiдi на численнi "чому?". Тим бiльше вона так уперто не знаходилась.
   - Добре. А як щодо манiяка? - запропонував нову версiю Лисиця. - По-моєму, гiдний варiант. Бо при здоровому глуздi такого не вiдчикрижиш.
   Богдан напирав новою iдеєю "на всiх фронтах". I задумуватися про вiдступ навiть не збирався, хоч бiль у головi й наростав. Зараз вiдчував кураж. А той не зважав нi на що. Ховаються всi!
   - Ну, манiяк - це найостаннiше, - трохи послабив "опiрнiсть" Антуан. - Манiяки - це як полiтика й погода. Коли немає, про що говорити, немає розумного пояснення, говорять або про надприродне, або про них.
   - А все-таки, - пожвавiшав Богдан. - Хтось записався до фанiв роману "Великого Магiстра" i, обурившись нападками "якогось там професора Бертьє", став на захист чесного iменi кумира. А самого Бертьє цей "хтось" сприймає як явну загрозу. Оскiльки його iнтерв'ю (чи, точнiше, псевдо-интерв'ю, якщо вiрити словам гренобльського професора) явно спрямованi проти мсьє Беккереля. Цього наш "хтось" стерпiти не може. Тому й вирiшив пiдлякати кривдника саме так. Вишукано. Екстравагантно. I стильно. Таке задовольнить пиху кожного i всякого. I нiякого ритуального вбивства вже й не треба. Важливо налякати. Посiяти панiку. Напустити розгубленостi. Побачити, як йому боляче. Як вiн нервує. Мучиться. Якраз це, по-моєму, й досягнуто.
   - Але для цього йому принаймнi треба бути серед учасникiв конференцiї, - прозрiв мсьє Робер. - Швидше за все. Так зручнiше. На вiдстанi витягнутої руки. Постiйно. I все пiд контролем.
   - Не бачу перешкод, - упевнено вiдповiв Лисиця. - Вiн (чи вона) або спокiйнiсiнько працюють на конференцiї (бо мають на це повне право, будучи ученим чи журналiстом), або пiд чужим чи й вигаданим iм'ям ходять поруч, з розумним фейсом перетирають з рештою на животрепетнi теми, а за цим усiм роблять своє. Методично й упевнено.
   - А якщо цей "хтось" пiде далi? - напружився через "вiдкриття" Мсьє Робер. I сам злякався можливого. - А що? Все може бути. I присланий перстень - це справдi попередження про смерть, а не просто стильний богемний жарт? Як тобi таке? - перейшов майже на крик. - Подобається?
   Антуан шукав у запущенiй агресiї бальзам вiд тривоги, що металася в його напруженiй душi. Настороженiй. I - навiщо себе обманювати - наляканiй. Наляканiй невiдомiстю. Таємничiстю. I - можливiстю будь-якої митi одержати ножа в спину. Не буквально, звичайно. Хоча... Це було найстрашнiшим. Бо нiби входив до суцiльного непрохiдного туману, в глибинi якого можуть чекати на тебе страшно подумати, якi небезпечнi сюрпризи. А на поверхнi - все тихо. Пiдозрiло тихо. Убивчо тихо. Знищувально...
   ...I вiн шукав. Шукав уперто. Не вiдступаючи. Прагнучи знайти. Шукав, але... не знаходив. I це пригнiчувало ще бiльше. Бо ввергало в новий свiт. Свiт незвичний i небезпечний. Свiт, де дiють зовсiм iншi закони. I людське життя одержує цiну. А вона може бути заплаченою...
   Лисиця мовчав ошелешений. Те, про що лише думав, щойно прозвучало. I доволi голосно. I з вуст самого мсьє Робера. I приємного тут мало. Навпаки.
   - Тодi Бертьє мусить померти найближчим часом?! - злякався розумiння очевидного Антуан. - Це просто жах, - прошепотiв вiн, заплющивши очi.
   - Облиш, - i далi заспокоював Лисиця. - Детективнi роздуми завели нас дуже далеко. I хоча робота вченого схожа на роботу детектива (потрiбно знаходити факти, а потiм, проаналiзувавши i зваживши їх, робити вмотивованi висновки), усе-таки Боговi - Боже, а кесаревi - кесареве. Якщо ж пiд нашими побоюваннями i є хоч якийсь ґрунт, краще повiдомити компетентнi органи. Одразу. Це ж їхнiй хлiб. I в планi права, i з погляду професiйної пiдготовленостi. Хоча, звичайно, в мене є дуже серйознi побоювання, що в полiцiї нас iз нашими "далекосяжними висновками" не те що не захочуть слухати, а навiть по шиї надають. Щоб не забивали їм голову дурницями. I, можливо, правильно зроблять.
   - Не зовсiм так, - розплющив очi Антуан i впевнено заперечив, здавалося б, проти неспростовних аргументiв. - Принаймнi, один з усiх паризьких полiцейських мене все-таки вислухає. Уважно. Хоча б. Ну, а далi - життя покаже.
   - I хто ж це? - з iронiєю запитав Богдан. - Невже мiнiстр внутрiшнiх справ?
   Може, жартiвливiсть зараз i не доречна, та Лисиця вирiшив дати їй волю. Нехай хоч трохи погасає в повiтрi. Застоялась же...
   - Трiшки не вгадав, - пропустивши iронiю, врiвноважено вiдповiв Антуан. - Всього лиш мiй брат Фаб'єн. Двоюрiдний. Фаб'єн Люка. Iнспектор кримiнального розшуку. Вiн мене точно вислухає. I постарається допомогти. Вiн такий. Веселий i безвiдмовний. А якщо й для мене, то... Завтра ж зв'яжуся з ним. У всякому разi, певний "патронат" полiцiї нам не завадить. Я про конференцiю. Та й Бертьє трохи заспокоїться. А то мiсця собi не знаходить, бiдолашний. Ще дiдько вхопить... Не доведи, Господи!
   - Згоден, - пiдтримав Лисиця. - Це правильно. Спокiй нiкому ще не вадив.
   Раптом вiн застиг. Задумався.
   - А ми зробимо ось як, - повiв Богдан, нiби вже знав iм'я убивцi. - Ти поки побудь. Телевiзор подивися. А я зараз.
   Лисиця швидко опинився в коридорi, а потiм несмiливо пiдiйшов до дверей iз номером 314. За ними мав мешкати Любош Гавранек. Постукав. Пiвхвилини почекав - i дверi вiдчинили. Так i є. Любош Гавранек. У всiй красi.
   - Привiт, - так само несмiливо промимрив Богдан.
   - О, друже, - засвiтився Гавранек, - привiт. Заходь.
   Лисиця переступив порiг.
   - Та я ненадовго.
   - А чому ненадовго? - дещо згас чех. - Маю добрий коньяк. Можна i надовго. Та й до коньяку теж є.
   - Чудова iдея, - усмiхнувся Богдан. - Спасибi. Але - трохи зайнятий.
   - Шкода.
   Гавранек погаснув зовсiм.
   - У мене трохи незвичне запитання, - оголосив мету вiзиту Лисиця.
   Гавранек насторожився. Реакцiя людська. Нормальна. Як i треба.
   - А скажи-но: ти нiяких розiграшiв тут не затiював?
   Богдан дивився прямо в очi. I мiсця для вiдступу не залишив. I коли тiльки навчився? Нiби ж не вмiв...
   Вiд Гавранекового свiтiння навiть диму не лишилося. Вiтер саме грався попелом. Ворушив його туди-сюди.
   - А звiдки ти дiзнався?
   На посту N 1 - обличчi чеха - згасле свiтiння замiнила розчарованiсть.
   - Байдуже, - махнув Лисиця.
   - А все-таки?
   - Сорока на хвостi принесла.
   - Твоя сорока жiнка чи чоловiк? - посiявся неприємний здогад на посту N 1.
   - Це має значення?
   Голос українця посмiливiшав. Навiть випростався на повний зрiст. Саме розправляв плечi. I дихати стало вiльнiше.
   - Для мене - велике, - додав загадковостi до розмови чех.
   - А якщо я скажу, що це всього лиш - моє припущення?
   Лисицин голос уже почувався хазяїном мiкрорайону. Як мiнiмум. А там i до району доросте. Ще й у мери намилиться.
   - Вiрю, та не дуже, - примружив очi Гавранек.
   - Серйозно.
   Чех насупився. Думає.
   - Я ж знаю тебе, - почав тиснути улесливiстю Богдан. - Ти ж без хохм не можеш.
   Почуте Гавранековi сподобалося. Але здаватися вiн не збирався. Так швидко.
   - Це поки таємниця, - прошепотiв вiн.
   - Я ж нiчого нiкому, - ледь не перехрестився Богдан.
   - Розумiєш... - зам'явся Гавранек. - Це - сюрприз. I все тримається в таємницi.
   - Вiн для жiнки?
   Лисиця нiби провiв правого хука. I реферi вже може рахувати.
   - Чому? - аж вiдхилився назад Гавранек.
   - Ну, ти ж майстер у "справах жiночих".
   Лисиця знову пiдмазав улесливiстю.
   - Та нi. То - так.
   I усмiшка заручилася з iнтригою.
   - Та вже розумiю, що "так".
   Лисиця показав, що трошки "в темi". Чи й не трошки.
   - Цей сюрприз для чоловiка, - напiвшепотом сказав чех.
   - I хто вiн?
   - Ну, Богдане, не тисни. Усе дiзнаєшся. Свого часу.
   - Для мене це дуже важливо.
   - Для мене теж.
   - Тодi давай так: я називаю прiзвище, а ти кажеш, вiн чи нi.
   - От же ти настирливий.
   - Повiр, що це справдi важливо.
   - А якщо я скажу, хто це, ти мене не здаси?
   - Нi, звiсно. Слово я тримати звик.
   - Гаразд. Є в мене тут одна тема...
   Гавранек "пiшов у пiдпiлля".
   - Бергера хочу розкочегарити. А то вiн похмурий такий.
   Лисиця напружився. Це не Бертьє. Погано.
   - А не боїшся? Знаєш же його вибуховiсть?
   - Усе розраховано й продумано. До дрiбниць.
   - Молодець.
   А в думках i далi звучало: "Не Бертьє!"
   - Звiсно. Тут треба все фiлiгранно робити. Бо можна напартачити. А так... Хохмочка вийде - животи порвемо...
   - Дивись там не переборщи.
   - Будь спок. Фiрма вiникiв не в'яже.
   - Ок. Бувай. Успiхiв!
   - I тобi!
   Лисиця зробив крок у коридор. Гавранек зачинив дверi. Боковим зором Богдан побачив у нього годинника на правiй руцi.
   "I цей талантище лiворукий, - майнула думка. - Розвелося їх..."
   Йдучи до себе, Лисиця думав: "Гавранек хоче розiграти не Бертьє. Тодi що це за перстень? Балується хтось iнший чи Любош не захотiв зiзнаватися? Еге ж! Так тобi вiдповiдi й валятимуться пiд ногами. Це життя. I тут усе непросто. Треба добряче напружуватися, щоб одержати бажане. А одним порухом мiзинця пiвцарства не здобудеш. Ще й коня на додачу. Та й дива бувають лише в казках чарiвних..."
   Вiдчинив дверi. Мсьє Робер подивився з надiєю.
   - Гавранек сказав, що до Бертьє вiн нiяким боком.
   Лисицинi слова жорстоко били в тiм'я. Антуан спохмурнiв. I внутрiшньо напружився. Халепа.
   - Тодi хто так жартує?
   Питання з розряду "до всiх". Чи, швидше, до Одного. Того, Хто Вищий За Всiх. Але Вiн i цього разу промовчить. Якби вiдповiв - життя було б не цiкавим. Бо простим. А просте життя навряд чи комусь потрiбне. У ньому немає драйву.
   - А хто ж про те вiдає? - гайнув у "плетенiє словес" Богдан. - Усе, що змiг, я зробив. Бiльше нiяких думок. Голо. Як пiсля пожежi.
   - Це погано, - почав вистукувати носаком Антуан.
   - Погано, - офiцiйним тоном сказав Лисиця. - Навiть дуже. Але дiдуню треба заспокоїти все одно. Бо ще Кiндрат за сердечко вхопить. Цього ще бракувало.
   - Не дай, Господи! - перехрестився Антуан. - Ми так не домовлялись.
   - А може, ми надто серйозно сприйняли цього персня?
   Лисиця, здавалося, кинув i собi, й товаришевi, рятiвнi жилети. З коркового дерева. Надiйнi.
   - Може, - погодився Антуан. - Але тривога не минає. Незатишно менi.
   - Ти й зараз хвилюєшся через конференцiю. Хочеш, щоб усе вiдбулося "на рiвнi". От i нервуєш. Тому й тривожно.
   - Ця тривога iнакша. Не така, як "конференцiйна".
   - Вiдпочити тобi треба, - зробив "розумний" висновок українець. - Та й менi теж.
   - Нiколи, - вiдрiзав мсьє Робер. - Знаєш, скiльки ще проблем?
   - Знаю. По саму зав'язку.
   - Якби ж то. А тут уже й поверх неї.
   - Спiвчуваю. Але доведеться тягти.
   Пiсля цих слiв Богдан увiмкнув телевiзор i почав перемикати канали, шукаючи потрiбний. Мсьє Робер не зовсiм зрозумiв i дивився на приятеля здивованими очима.
   - Вибач, Антуане, ледь не забув, - сказав прохацьким тоном мсьє Лисиця. - Сьогоднi "Мiлан" грає з "Ювентусом". Не можу пропустити. А може, - й ти залишишся? Цiкавий же матч буде. Сто вiдсоткiв.
   - Нi, - стомлено заперечив мсьє Робер, тручи очi, нiби це допоможе прогнати втому. - Поїду додому. Вiдпочину хоч трохи. Завтра - день теж нелегкий. Секцiї. Треба бути свiжим i бадьорим. Та й пiзно вже. Ну, а завтра ввечерi - як обiцяв - покатаємося на моєму "швидкоколесому мустангу". Ти, до речi, теж, довго не сиди, - простягнув руку Богдановi. Той потис. - Завтра й для тебе роботу знайду... На добранiч. Завтра побачимося.
   - Та без проблем, - видихнув українець.
   - От i добре, - сказав Антуан i рушив до дверей. - Хай твої виграють. Бувай, - мовив уже вiдчинивши.
   - Дякую, солодких снiв, - кинув Богдан услiд. Слова вдарились об зачиненi дверi, розлетiлися врiзнобiч i розчинилися в повiтрi, немов їх нiколи й не було.
   Богдан замкнувся й зосередився на екранi. Вiрив, що там ось-ось почнеться цiкаве. Закiнчувався напружений i важкий день. Починався напружений i важкий футбольний матч. I для Богдана також. Вiн хвилюватиметься. I бажатиме перемоги Українi. Знову. В особi Андрiя Шевченка.
  

Глава 9

   Ранок почався для Богдана з непоступливого будильника. Так часто бувало й удома. Будильник буро виставляв роги й качав права. Важко знайти людину, для якої "сигнал пробудження" звучить приємною мелодiєю. Вставати вранцi, тим бiльше - рано-вранцi, професор не любив особливо. Можна сказати - ненавидiв. Тому завжди домовлявся, щоб першу пару не ставили. Увечерi - будь ласка, хоч до полуночi. Але вранцi... Тому перших пар у його розкладi нiколи не було. I нiякими загрозами чи спокусами виправити це неможливо. Так було завжди. I буде. Система. Традицiя. Норма. Але тут, у Парижi, усе це не дiяло. Треба ламати звички та грати за правилами чужого поля. До чужого монастиря йдуть без свого статуту. Та ще й до такого.
   У "планетарнiй битвi" плотi й розуму нарештi перемiг останнiй. Богдан, правда, без особливого ентузазiзьму пiдвiвся з намагнiченого лiжка. Тiло ще хотiло залишитися, але розум вiдштовхував його геть. Попереду - екстрим холодного душу, жнивування щетини й лiквiдацiя порушникiв кислотно-лужного балансу в ротовiй порожнинi.
   I ще - обов'язковий ритуал чаювання. "Зеленого". Саме зеленому чаю довiрив зовнiшнiсть. Звичайно, не все робив з того, що рекомендує простий i недорогий рецепт японських жiнок. Трьох чашок зеленого чаю на день вiн не випивав. Максимум, що вдавалося, - це одна. Ну, зрiдка - двi. Умивався ним теж не щоранку, а лише коли згадував про це. Шкода, робив так не часто. Ну, а щотижнева маска iз зеленим чаєм гостювала на обличчi раз на мiсяць. I це тiльки в кращому разi. Такий ось двiєчник...
   До Парижа Лисиця також прихопив зелений "Greenfield". Так що входження в "сьогоднi" розпочав саме з нього. Непоганий ритуал. Смачний i корисний. Як треба.
   Приготування позаду. Можна вирушати. I часу ще маєш удосталь в запасi. Молодець. Впорався з усiм. Так i треба. Ми й тут, у їхньому Парижi, теж покажемо клас. Найвищий пiлотаж. Бо ми ж такi.
   Задоволений ранком, вiдчинив дверi й рушив у вир сьогоднiшнiх подiй, що обiцяли цiкавинки.
   I перша пiдстерiгала вже одразу. Помiтив, що дверi до триста третього номера вiдчиненi. Зупинився. Бiля дверей - рiзношерста юрба. Але ж це номер професора Бертьє...
   Побачив Годлевського, Келлера, Iзмайлова, Одрi, Мертрена, Гавранека. Решта - незнайомi. Стурбований, пiдiйшов обережно ближче. Вхiд до номера перекривав високий потужний полiцейський. Вiн категорично пояснював, що не можна нi входити до номера, нi бути в ньому, бо на мiсцi вбивства працює оперативно-слiдча бригада. Ось-так. Не бiльше, й не менше...
   НА МIСЦI ВБИВСТВА?!
   Богдану здалося, що вiн знову опинився в душi. Льодяному. Кинджальному. Пронизливому. I чай пiсля нього навряд чи буде. Та навiть якщо й буде, все одно не допоможе. Тiло закував холод. У дзвiнкi кайдани. Надiйнi. Нерозривнi. Хiба що "лапу вiдгризеш". Мозок попросив притулку за межами. Байдуже, де. Головне - притулок. Головне - за межами... Страшна. Знищувальна. Гнiтюча новина. Що спаралiзувала й вимкнула. Але десь у глибинах свiдомостi зi скаженою швидкiстю почала розростатися думка, що Богдан уже був готовий до цiєї звiстки. Зростало й вiдчуття провини. Це ж саме Антуану Бертьє учора розповiв про загадкову знахiдку. Лисиця теж був у курсi. А сьогоднi Антуан збирався розповiсти про все братовi-полiцейському. Згадалися вчорашнi "просторiкування". Якi ж безглуздi вони сьогоднi. Боже, цього не може бути! Те, що ще вчора здавалося маячнею, сьогоднi стало реальнiстю. Страшною, трагiчною реальнiстю. У це неможливо повiрити! Але все ось. На вiдстанi витягнутої руки. I жодною молитвою не вiдмолити. I воднораз свiт став iншим. Незвичним i небезпечним. Бо... Бо почали дiяти зовсiм iншi закони. Умить написанi й ухваленi кимось лихим. Навiть страшним. Зловiсним. Його жахливий велетенський образ уже пiднявся над змiненим ним же самим свiтом. I зараз iєрихонською трубою звучить його громоподiбний голос, що розсiває довкола липку моторош, яка мiльярдами отруйних голок уп'ялася в Лисицине єство. I цiну, яку одержує людське життя, уже заплачено...
   Богдан залишався нерухомим i розгубленим. У душi все вирувало. Думки спалахували й гасли, розлiталися в рiзнi боки i сходилися в однiй точцi, бiгли наввипередки, розбивалися, заважали одна однiй i суперечили, бралися за барки й вигукували образливi слова.
   Повернутися до реальностi Богдановi допомiг дотик до плеча. Вiн нiби згорнув полотно виниклої картини трубою. Згорнув, але нiкуди не подiв. Просто вiдклав убiк.
   Лисиця обернувся. Перед ним стояв Антуан. Зляканий i стривожений. Шкода його. Хоча Бертьє бiльше. Чи...
   - Звiдки ти дiзнався? - здивовано запитав Богдан.
   - Фаб'єн подзвонив, - вiдповiв Антуан, що поступово ставав скляним; доторкнись - i розсиплеться. I потiм не зiбрати. - Вiн зараз там, у номерi.
   - Бач, як повернулося, - усмiхнувся "крiзь сльози" Богдан, аби хоч якось оживити й ожити. - Учора ти збирався дзвонити йому, а сьогоднi вiн уже встиг подзвонити сам. I вчорашнi божевiльнi припущення сьогоднi стали реальнiстю.
   - Ходiмо туди, - рiшуче запропонував Антуан i кивнув на дверi.
   Видно, що думками вiн уже давно там. Лишилося туди прийти ще й тiлу.
   - Туди ж не пускають? - запитав Богдан, не бажаючи розлучатися зi здивованiстю.
   - Не проблема.
   Антуан пробрався крiзь натовп, наблизився до високого полiцейського i щось шепнув на вухо. Той зник у номерi, зачинивши дверi. За пiвхвилини вiн з'явився знову й кивнув Антуановi. Той махнув Богдану. За двi митi вони минули "грiзного вахтера", i новi непроханi гостi опинилися в колишнiх "апартаментах" Бертьє...
   Номер стандартний. Необхiднi меблi, телевiзор, холодильник, телефон, картини, ваза зi штучними квiтами. Усе на своїх мiсцях. У номерi - порядок. Жодних слiдiв пограбування. Не видно, щоб тут щось шукали.
   Бертьє лежав на лiжку з кинджалом у грудях. Удару завдали згори перпендикулярно до тiла. Кинджал увiйшов по саме рукiв'я, пробивши простирадло, на якому довкола леза виднiлася кривава пляма.
   - Lex universa est, quae Jubet nasci et mori, - тихо прошепотiв Богдан, щоб почути мiг тiльки Антуан. Той почув, але не вiдповiв.
   У тимчасовому професорському помешканнi працювали кiлька чоловiкiв у цивiльному. Кожен звично виконував своє. Уважно й зосереджено. На роботi ж. I на двох прибульцiв не звернули жодної уваги.
   Антуан пiдiйшов до молодого вернидуба середнього зросту з коротко обстриженим волоссям, який щось писав, оглядаючи номер, i сказав:
   - Познайомся, Богдане, це мiй брат Фаб'єн.
   Вернидуб протягнув Лисицi праву руку, вправно перекинувши ручку в лiву, що тримала блокнот. Професор вiдчув у руцi Фаб'єна силу й невгамовне молоде завзяття. Так i мусило бути.
   - Iнспектор Люка, - офiцiйно мовив вернидуб. Потiм, мабуть, зрозумiвши, що його "знаряддя виробництва" зараз явно зайвi, поклав їх на стола.
   - Богдан Лисиця, професор з України, - теж майже офiцiйно вiдповiв Богдан.
   - Антуан розповiдав про вас, - пiдморгнув iнспектор. - Як там ваша футбольна збiрна? Ми ж знову в однiй групi "на свiт". Поборемось?
   Фаб'єн розсипав щирiсть i незворушнiсть, наче розмовляв зараз на веселiй галасливiй вечiрцi, а не в номерi, де нещодавно гостювала смерть. Шлейф вiд якої ще не вивiтрився.
   - Звiсно, - усмiхнувся Богдан, - упремося рогами, буцатимемося до останнього, а все одно не поступимося. Ми такi. I якщо не пройдемо далi, палиць у колеса напхаємо. Будьте певнi. Щоб не думали багато про себе...
   Богдан намагався показати впевненiсть, але вийшло "не дуже". Та це й зрозумiло. Грати з французами важко всiм. Навiть досвiдченiй i загартованiй роками мiжнародних баталiй збiрнiй. Про українцiв такого не скажеш. Команда молода i для досвiду солi ще їсти та їсти. Водночас Лисиця встиг подумати, що для звичайного полiцейського, який щодня спiлкується зi всякими покидьками й нелюдами, "свiжий" труп "у зонi" спiлкування - рiч цiлком звичайна. Вiн легко може перервати роботу й поцiкавитися футболом чи розказати анекдота. Та чи надовго вистачило б цих хлопцiв, якби кожен такий випадок вони пропускали через серце? Про бажану пенсiю й не мрiй.
   Цей невисокий мiцний хлопець з коротко обстриженою головою, що цiкавиться футболом, одягнений по-спортивному (кросовки, джинси, майка без напису чи малюнка), вiдразу сподобався. Вiдчувалася в ньому простота й доброта. А ще - впевненiсть. У розвiдку з таким напарником можна вирушати без побоювань. Не пiдведе. Це вiдчувається за десять метрiв.
   - Ну, i що тут сталося? - поцiкавився Антуан.
   Голос його тремтiв. На фейсi читалася внутрiшня незаспокоєна метушливiсть. I жодної крапельки просвiтлення. Наче його й не iснує в природi.
   - Убивство, як бачиш, - байдуже сказав Фаб'єн.
   Для нього зараз усе - як зажди. Як снiг узимку чи пекуче сонце влiтку. Щоденна рутинна робота.
   - Хтось допомiг закiнчити життя вашому колезi "достроково", - звично повiв вернидуб. - Дiдуньо на вигляд ще мiцненький. Рокiв з п'ять-шiсть побiгав би. А може й бiльше. Та хтось вирiшив iнакше. Кинджалчика запхав "по саме не можу". Постарався вiд душi. Так що - без варiантiв для бiдолахи... Звичайно, кримiналiсти зберуть матерiал, зроблять детальнiшi висновки... У номерi порядок. Нiчого не шукали. У всякому разi на пограбування не схоже. Але якщо й украли, то забрали таке, що шукати не треба. Воно лежало на виднотi. Або знали, де лежить. Убили, взяли i зникли. Прямо... як там? "Veni, vidi, vici".
   - Але якщо спробувати мислити логiчно, - нiби опанував себе Антуан, вирiшивши "зайти здалеку", - то не сходиться. Подумай сам. Професор iз Гренобля їде до Парижа на конференцiю. Що вiн iз собою бере?
   - Зубну щiтку, бритву, шкарпетки, грошi, - перерахував досвiдчений Фаб'єн.
   - Не думаю, що велику суму, - уточнив мсьє Робер.
   - I, звичайно ж, доповiдь, - уставив своїх п'ять Лисиця.
   - Так, - погодився Антуан. - Могли б за щось iз цього вбити?
   Фаб'єн почухав стрижену голову. Схоже, це мусило допомогти.
   - Буває всяк, - тоном битого жака вiдповiв вiн. - Убивають i просто так.
   - Але не в номерi готелю, - намагався вести свою лiнiю Антуан.
   - Не факт, - склав на грудях руки iнспектор. - Усе, що можливе у свiтi, в ньому можливе. Так що припускати треба все. Навiть найнеможливiше. Така наша робота.
   - Ого! - видав крiзь легеньку посмiшку Антуан, - ти наче в мудрецi затесався.
   - Так у мене ж брат професор, - пiдморгнув Фаб'єн. - Скажи менi, хто твiй брат...
   - А я й забув, - удавано серйозно закивав Робер. - Це ж треба... Пощастило...
   - Ось так, - знову пiдморгнув iнспектор, а потiм уже серйозно сказав: - Хоча, може, все зовсiм iнакше... Цих "може" може бути дуже багато, поки не встановиш iстину. До речi, як по-вашому, по науковому, називається такий повтор слiв? "Тавтологiя"?
   - Десь так, - вiдповiв Антуан, знову спохмурнiвши.
   Лисицi здалося, що його французький друг вiдчував провину за смерть Бертьє. Тому й старався щосили.
   - Ну, а коли будуть точнiшi висновки, - повiв далi мсьє Робер, - i цi, як їх, версiї (так, по-вашому, по правоохоронному, називаються розумнi, але ще не пiдтвердженi думки про злочин)?
   - Точно так, - пiдтвердив iнспектор Люка. - Вони. Тут багато вiд експертiв залежить. Наскiльки вони швидко впораються. I якiсно. Та я порию-покопаю. I не лише.
   Фаб'єн став уже зовсiм серйозним. Вiн же "при виконаннi". Та й як не крути, а шкура правоохоронна тисне. Приростає. Назавжди. I танцюєш таки пiд її дудку.
   - Так що, напевно, до сьогоднiшнього вечора, - продовжив пояснювати iнспектор. - Якщо карта вдало ляже. Чи завтра до обiду. Якщо невдало. Побачимо. А що про вбитого вiдомо тобi? - запитав Антуана вiн i потягнувся за блокнотом i ручкою.
   - Ну, що? - позбирав докупи думки Антуан. - Загальне й небагато. Народився в Греноблi. Там же успiшно закiнчив унiверситет. Як найталановитiшому випускниковi запропонували працювати на кафедрi в альма-матер. Швидко захистився. Пiсля знайомства з Патрiком Беккерелем i за його рекомендацiєю переходить працювати до Сорбонни. Близько з ним сходиться. Починають активно спiвпрацювати. Перу цього тандему належить значна кiлькiсть вiдомих наукових робiт. Це вже наукова класика. Неодноразово нагороджувався. Популярний у своїх колах. Авторитетний. Талановитий. Кiлька рокiв тому, незадовго до смертi Беккереля, кидає Сорбонну й повертається до Гренобля. Злi язики вiдразу ж посварили метрiв. Як було насправдi, ми вже нiколи не дiзнаємося... На конференцiю його я запросив особисто. Вiн подякував i запевнив про участь. Приїхав позавчора, в другiй половинi дня, а сьогоднi...
   Антуан не закiнчив. Переживання видно неозброєним оком. Воно оголосило себе "президентом" мсьє Робера i головнокомандувачем. I заважало говорити.
   - А, ось ще таке, - спохватився мсьє Робер. - Ти тiльки мене уважно вислухай. До кiнця. Не перебивай. Яким би божевiльним не здалося те, що я скажу.
   Пiсля цих слiв Антуан подивився на Богдана, нiби шукаючи в нього пiдтримки. I тут же її отримав. Українець до цього щедрий.
   - Бачте, шановний Фаб'єне, - вiдразу вступив до розмови Богдан, але через хвилювання вийшло трохи штучно. - Власне, вчора ввечерi ми вирiшили про це розповiсти тобi (чи краще вам?).
   - Тiльки нiяких "вам"! - вiдкинув зайвi церемонiї Фаб'єн.
   - Добре, - поставив крапку Лисиця. - Так ось. Учора ввечерi про побоювання ми вирiшили розповiсти тобi сьогоднi зранку. Але навiть подумати не могли, що робитимемо це ось в такiй ситуацiї. Це просто незбагненно.
   - Ну ж бо, ну ж бо, - пожвавiшав Фаб'єн, демонструючи щиру зацiкавленiсть. - Про Бертьє для мене зараз, як ви розумiєте, все дуже цiкаве.
   - Тiльки ти не поспiшай обривати на пiвсловi. Гаразд? - усе не вгамовувався Антуан, чудово розумiючи, що для його двоюрiдного брата, детектива з реального життя, а не вигаданих книжкових iсторiй, те, про що вiн зараз розповiдатиме, звучатиме як розповiдь рябої кобили про свiй сон. Але iншого виходу зараз не було. Факти. Тiльки факти.
   - Рiч у тiм, - несмiливо почав мсьє Робер, - що наша конференцiя - ювiлейна. Вона присвячена сiмдесятирiччю з дня народження професора мого унiверситету, великого фольклориста й лiтературознавця, вiдомого письменника й педагога Патрiка Беккереля, якого пiсля трiумфу його iсторичного роману "Серце пiд мантiєю" почали називати "Великим Магiстром" за певну схожiсть iз головним героєм книги. Так от. Десь за мiсяць до початку конференцiї в деяких не дуже вiдомих газетах з'явилося кiлька викривально-розгромних статей, суть яких зводилася до того, що мсьє Беккерель зовсiм не має стосунку до безсмертного роману. А на обкладинцi тiльки стоїть його iм'я... Десь так.
   Сказане Антуановi не подобалось. Для нього це була вiдверта маячня. Єресь. Схоже, навiть вимовляти цi слова - для нього блюзнiрство. А самi слова - гидкi. Наче зараженi вбивчою бацилою. Вiд якої немає порятунку. I хоч бiжи та й полощи рота медичним спиртом. Не менше. I то навряд чи допоможе.
   - Як я зрозумiв, - усе-таки не втримався Фаб'єн, - усiма шанованого "Великого Магiстра", сто разiв заслуженого професора й педагога, виставили банальним плагiатором? - Але тут же вiдразу й спохватився: - Ой, я, здається, тебе перебив, - по-дитячому, грайливо, збентежився вiн. - Я бiльше не буду.
   - Звичайно-звичайно, - пiдiграв Антуан, але тут же серйозно повiв далi: - Та найголовнiше для нас зараз - це те, що пiдписанi цi "викриття" iм'ям професора Ежена Бертьє.
   - А це вже дещо, - знову не втримався Фаб'єн, i серйозна зацiкавленiсть оселилась на його вольовому обличчi, а сам вiн наче присiв, зачаївся. Щоб несподiванку зустрiти "всеозброєним". Однак за мить вiн видав жарт: - А ти продовжуй, Арiадно, далi йди.
   Антуановi губи смикнулися, але в усмiшку так i не розтягнулись.
   - Не знаю, чи схоже це на дороговказну нитку, але ти слухай далi. Учора на пленарному засiданнi Бертьє повiдомив, що вiн не те що не писав цих брудних рядкiв, але навiть нi на хвилину не мiг собi дозволити коли-небудь навiть подумати так. I що його адвокати вже риють землю довкола тих жовтих газетенят. Хтось скористався вiдомим iм'ям, щоб прикритися й розпалити пристрастi. Але й це ще не все.
   Антуан знову подивився на Богдана. Той пiдморгнув обома очима. Мсьє Роберу це надало впевненостi, i вiн продовжив:
   - Учора, в другiй половинi дня, вiдразу пiсля пленарного засiдання, до мене пiдiйшов Бертьє й показав свою знахiдку. Вiн знайшов це тут, у номерi, на столi.
   - I що ж це було? - знову не стерпiв Фаб'єн, кваплячи розповiдача.
   - Бертьє показав менi ритуальний перстень Ордену абскондитiв.
   Голос Антуана знову задрижав. I наповнився новими обертонами.
   - Вiн описаний i в романi "Великого Магiстра": широкий золотий перстень з великою лiтерою "М" та написом на зовнiшнiй площинi "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сiє зло, той пожинає зло".
   - Пам'ятаю-пам'ятаю, - закивав Фаб'єн. - Товстенька книжечка. Ще й букви дрiбнi. Це ж ти мене зґвалтував його прочитати.
   Люка легенько штовхнув брата кулаком у плече. Антуан вiдреагував стримано:
   - Тобi не сподобалось?
   - Та нi, нормально, - стенув плечима професорiв брат. - Хоча менi бiльше детективи подобаються. Брехня суцiльна. Насправдi так не буває. Та все одно цiкаво.
   - Нормально? - не втримався Антуан i ледь не затупотiв ногами. - Шедевральний твiр Великого Майстра вiн називає "нормально"?!!
   - Та вибач, - пхикнув Фаб'єн, - я ж не гурман лiтературний. I не парафiянин вашої церкви наукової. Говорю як є. Тупий служака. Якi мої мрiї? Якi iдеали? Випити, поїсти, купа бабла. Чим бiльше, тим краще. Все. I букви вашi не дуже й потрiбнi. А ти кажеш...
   - На комплiмент нариваєшся? - втупив два лiхтарi очей у полiцейського мсьє Робер.
   - А ти можеш? - вiдбив потужнi променi офiцер i вiдiслав їх назад.
   - Облiзеш, - коротко "розрулював тему" мсьє Робер.
   - Як скажеш, - пiдморгнув iнспектор Люка i майже придавив пiдступну посмiшку.
   - То слухай, - наставив на "праведний шлях" блудного брата Антуан. - Якщо пам'ятаєш, у романi саме такi перснi таємно посилав великий магiстр ворогам перед тим, як їх так само таємно знищували. Завжди незмiнний ритуал. Коли ж душа приреченого починала шлях до царства тiней, на його лiву руку одягали надiсланий перстень. "Хто сiє зло, той пожинає зло". "Той пожинає зло" - це безапеляцiйний вирок Ордену, який має бути обов'язково виконаним. Я заспокоїв переляканого професора. Сказав, що це ми з ним так пожартували. Та, чесно кажучи, ми й самi з Богданом думали, що це чийсь жарт. У нього вiрилося бiльше, нiж у щось iнше. Але ось сьогоднi...
   Не дослухавши, Фаб'єн пiдiйшов до трупа. Уважно придивився. Потiм поманив пальцем обох. Коли пiдiйшли, показав на лiву руку Бертьє. На пiдмiзинний палець надiто персня.
   - "Хто сiє зло, той пожинає зло", - тихо, майже пошепки, вимовив вiн.
   Усi троє завмерли. Нiякi це не жарти. Про них бiльше не могло бути й мови. Усе - дуже серйозно. Навiть дуже. Навiть дуже й дуже.
  

Глава 10

   Вiдвiдини номера Бертьє принесли Антуану й Богдану масу неприємних емоцiй. У виключно чорних тонах. Вони грiзною ескадрильєю важких бомбардувальникiв вийшли на позицiю i скинули смертоносний вантаж, перетворюючи колись квiтучу територiю на царство суцiльної розрухи. I "вiдбудова" почнеться нескоро. В усякому разi, так здавалося зараз. Та й iнших варiантiв свiдомiсть не пропонувала. Вона ж не дурна...
   Пiсля повернення до триста восьмого номера мсьє Робер буквально впав до крiсла й попросив випити.
   - Мiнералки? - запитав Богдан, коли зачинив дверi.
   - Та нi, - заперечив Антуан, що нагадував вичавленого лимона. - Мiцнiшого. Отрута є?
   Лисиця повернув до бару. Вiн чудово все розумiв. Антуан зараз - "два в одному". Засмучений i стурбований... Великий мiжнародний форум. Ти його задумав, органiзував, прораховувавши все до дрiбниць. I раптом - така ось трагедiя. Неприємнiстю це не назвеш. Занадто м'яко. I вiдразу пiсля його початку вбивають одного зi сподвижникiв, одного з кращих друзiв того, чийому ювiлею цей форум приурочений. Нi, це не неприємнiсть. Це - катастрофа! I вже сьогоднi численнi ЗМI рiзного калiбру, випереджаючи один одного, щосили волатимуть: "Загадкове вбивство в "Принц Альбер Опера"... "Загадкова смерть на конференцiї в Сорбоннi"... "Гучне вбивство представника наукової богеми". Хоча... Враховуючи їхнi вмiння красиво, як рiздвянi подарунки, упаковувати й пiдносити найрiзноманiтнiшi людськi трагедiї, французи почують i прочитають навiть страшнiше. I це тiльки в тому випадку, якщо вони не пронюхали про iсторiю з перснем. Хоча виступи в пресi псевдо-Бертьє теж обов'язково приплетуть. I тут уже до чужого рота не приставиш ворота. А до нинiшнього журналiстського - тим паче. Та преса - ще пiвбiди. Гiрше, якщо розбiжиться конференцiя. Тодi мiжнародний скандал. А його ну нiскiлечки ж не хочеться.
   Богдан вiдчинив бар. I аж сахнувся з несподiванки. За дверцятами бару побачив Courvoisier XO Imperial - яскравого представника сучасної "коньячної аристократiї".
   - Звiдки вiн тут узявся? - не зрозумiв Богдан, нiби побачив одного з ченцiв-лицарiв, телепортованого з тих далеких часiв. В ексклавинi й обладунках. З мечем. I перснем на правiй руцi.
   - "Принц Альбер Опера" - готель не останньої руки. Але все ж не дотягує до того, щоб у барах звичайних номерiв виставляли коньяк такого класу. Щось тут не те. Може, хтось i справдi отруту пiдсунув?
   - А хiба не може так бути, що ти дуже сподобався портьє, ну, своєю харизматичнiстю. I вiн "засвiдчив свої симпатiї"?
   Легка усмiшка невiдомо звiдки таки змогла (з боями?) прорватися на Антуанове обличчя. I хоч тривала недовго, устигла дати вiдповiдь на все. Зрозумiло. Коньяк непомiтно захований. "З метою швидкого виявлення". Але тости планувалися iншi. Однозначно iншi. Прямо протилежнi.
   - Слухай, Антуане, - пожвавiшав Богдан, застигнувши бiля вiдчиненого бару, - а може, замiсть коньяку чайку мого хильнемо? Зеленого. Корисний для здоров'я. Стабiлiзує тиск i обмiн речовин, тонiзує та знижує рiвень холестерину. Вiддаю перевагу марцi "Greenfield": "незмiннне поєднання якостi й смаку".
   Богдан узяв пачку, покрутив у руках i нiби для пiдтвердження сказаного почав читати:
   - "Дивовижнi цiлющi властивостi зеленого чаю вiдомi мешканцям Далекого Сходу вже багато вiкiв. Зелений чай - це невiд'ємна частина звичайного й розмiреного способу їхнього життя. Пропонований зелений чай "Greenfield" - акуратно й дбайливо вiдiбранi молодi свiжi чайнi листочки, що зберегли в собi всi кориснi властивостi. Зелений чай "Greenfield" подарує Вам незабутнi хвилини задоволення, а регулярне вживання зробить Ваше самопочуття набагато кращим".
   Закiнчивши, повернувся до Антуана i сказав:
   - Бачиш? Чорним по бiлому, - сказав вiн, але потiм, ще раз глянувши на пачку, виправився: - Точнiше, бiлим по чорному. Саме те, що зараз треба. Та й не гiршi ми за "мешканцiв Сходу". Хоч Далекого, а хоч i Близького.
   - Iншим разом, - категорично вiдповiв мсьє Робер. I зараз iз ним сперечатися не рекомендувалось. - Менi потрiбен тiльки коньяк. I багато. Хоч грамiв i сто.
   Богдан не став наполягати. Вiн узяв пляшку, вiдкоркував, налив потроху в два фужери i один простягнув Антуану. Той мовчки взяв майже "замовлену" сотку й повiльно став пити. Те ж саме зробив i Лисиця. Коньяк шикарний. Покуштувати його випало вдруге у життi. Уперше це зробив, коли мав нетривалий роман з дочкою одного вiдомого українського дипломата. Тодi Анiта (так вишукано звали колишню даму серця) залiзла до батькiвського бару (за що їй згодом перепало) i почала одну з багатьох дорогих пляшок. I ось цей коньяк (практично - напiй любовi своєї далекої юностi) Лисиця смакує знову. А з однiєю з багатьох коханих доля його так жодного разу й не звела. Напевне, Анiта зараз багата й модна тiтка - саме така, якою бачили її у своїх захмарних планах далекогляднi батьки. А бiдного студента фiлфаку в них точно не було. Та й добре. Богдановi подобався вiн, сьогоднiшнiй. Незалежний i самодостатнiй. Вiльний практично вiд будь-чого. Навiть у цiй трагiчнiй ситуацiї.
   Iз задоволенням випивши, Антуан запитав:
   - Що робитимемо?
   На мить Богдан вiдчув гордiсть. Антуан сприймає його як частину "ми", не сумнiваючись, що Богдан в усьому допомагатиме. Захотiлося стати Гераклом. I, як мiнiмум, - почистити авгiєвi стайнi, що утворилися пiсля вбивства Бертьє.
   - Питання номер один - нормальна робота в секцiях, - на одному диханнi видав Богдан. Потiм дiловито додав: - Наскiльки можливо. Це буде непросто, але зробити треба чимшвидше.
   - Розумiю, - закивав Антуан, - але як? Замовчати те, що сталося, - неможливо. Шило в мiшку. Та й переходячи iз вуст у вуста, iнформацiя обросте такими домислами, що претендуватиме на лаври в конкурсi на кращий готичний роман. От дiдько!..
   - Думаю, треба зiбрати всiх i спробувати заспокоїти, - назвав свiй варiант Богдан. - Аргументовано. Натискати на "гарантуваннi безпеки кожного учасника". I не лише оголосити, але й зробити для цього все можливе. Звернутися до головного полiцейського чину з проханням про негайне сприяння. Пiдключити Фаб'єна. Без їхньої допомоги ми - зав'яли. Це перше. Далi. Треба скорочувати конференцiю. Замiсть запланованих п'яти днiв провести за три. I екскурсiя до будинку-музею "Великого Магiстра", i вистава за його романом - це все добре. Але ти ж сам прекрасно розумiєш, що багато учасникiв - люди далеко не молодi. Не доведи Господи - iнфаркт чи ще яка гидота. Це автоматично додається до смертi Бертьє. I тодi вже нiкого не втримаєш. Двi смертi - це вже занадто. Пiсля цього на конференцiї можна смiливо ставити хрест. Людська природа. Iнстинкт самозбереження. Проти цього ми безсилi.
   - Його можна ставити вже зараз, - приречено вiдповiв Антуан. - Бiсове вбивство! Навiщо я тiльки запрошував цього Бертьє? Без нього все було б на вищому рiвнi!.. Але на скорочення я пiти не можу. Ти навiть не можеш уявити, як багато для мене важить ця конференцiя. Я вже не кажу про пам'ять мсьє Беккереля, про престиж Сорбонни i Францiї, про можливий мiжнародний резонанс. Ти розумiєш... Я пiвроку життя витратив на пiдготовку. Постiйно - вдень i вночi - виношував сотнi задумiв, iдей, проектiв. Найрiзноманiтнiших. Найфантастичнiших. Я об'їздив усю Францiю й пiв-Європи, шукаючи спонсорiв. Бо грошей, видiлених урядом, явно бракувало... Недосипав. Недоїдав. Як смiшно це не звучить. Я ЦИМ ЖИВ. I ось коли вже все готове, коли залишається кожному зiграти свою роль у моїй вистражданiй п'єсi, трапляється це лихо. I все летить до царства Аїда. Чи навiть i в Тартар. Усе розвалюється, чуєш, розвалюється!!!
   Богдан розумiв, що друг на межi iстерики. Усе сказане виривається, як з кратера вулкану, з глибин його розбурханої душi. Загострення пристрастей у якiй наближається до критичної температурної позначки.
   - Усе буде добре, - якомога м'якiше сказав Богдан. - Ось побачиш. Це ж не клiєнти дитячого садочка. I не послушницi монастиря. Публiка вся вчена-перевчена. Умiє, як нiхто, тверезо мислити й аналiзувати. Гадаю, логiчнi аргументи розвiють важку атмосферу. Та ще й умiло, як ти можеш, поданi, зроблять своє.
   - Може й так, - починав заспокоюватися Антуан. - Ну, добре, аргументи я знайду... Але ж налаштуватися на такий виступ... - заперечливо похитав головою. - Менi це зараз важко... А може, ти спробуєш? Га? Богдане? - нерiшуче поцiкавився мсьє Робер. - Я допоможу пiдготуватися.
   - Це неможливо, - категорично вiдрiзав Лисиця. - I стратегiчно неправильно. По-перше, ти - президент фонду i перша особа оргкомiтету. Саме ти втiлюєш органiзованiсть, порядок i, якщо хочеш, захист хоч би на рiвнi асоцiацiй. Пiдручники з вiйськової справи пишуть, що найперше завдання у бою - це знищення командира ворожого пiдроздiлу. Прописна iстина. Тодi валиться вся система. Позбавлений очiльника, особовий склад стає хаотичним натовпом. Його легко знищити. По-друге, моя французька хоч i досконала, та я не зможу настiльки переконливо та зрозумiло без папiрця, як це зможеш зробити ти. А з папiрцем, погодься, мiй виступ стане пiрровою перемогою. А це не зовсiм те, що нам треба. Так що моя кандидатура вiдпадає.
   Антуан уважно слухав. Думав. Аналiзував. Чудово розумiв Богдановi слова. Лишалося тiльки озвучити думки. I довго чекати не довелося.
   - Усе правильно, - вимучено сказав вiн. - Зробимо саме так.
   Богдан бачив, що буря в душi мсьє Робера починала вщухати. I це тiшило. Тепер, коли до Антуана повернулося вмiння тверезо мислити, Богдан вирiшив поговорити про Бертьє. Смерть сама по собi - вже загадка. Бо є тiєю межею, за яку нiкому ще не вдалося зробити крок, а потiм повернутися назад. Смерть Бертьє загадкова у квадратi. Напередоднi в його номерi з'являється ритуальний перстень, описаний мсьє Беккерелем у романi "Серце пiд мантiєю". А цей ритуал - факт iсторичний. Такий же перстень Великий магiстр Ордену посилав своїм численним ворогам, попереджаючи, що землю топтати залишалося недовго. Спосiб убивства завжди той самий. Удар кинджала. Незмiнною лишалась i завершальна частина ритуалу. На лiву руку "новоспеченого члена Ордену", "засудженого" до цього "посмертного членства" волею великого магiстра, обов'язково надiвали персня. Вiн символiзував "вiчне членство" в цiй могутнiй органiзацiї. I пiдкорення її силi. Саме такий перстень одягнуто на лiву руку Бертьє. Саме про знахiдку такого персня вчора вiн повiдомив Антуану. I, мабуть, передчуваючи лихе, не на жарт стривожився, бiдолашний... Сподiвався знайти захист. Але вчора все здавалося настiльки нереальним, далеким, безглуздим, що повiдомляти полiцiю вирiшили тiльки сьогоднi вранцi. I то - лише двоюрiдному братовi Антуана. Щоб не нарватися на кепкування. I - запiзнилися. Абсурд!!! А Бертьє тепер - уже "член таємного Ордену". Вiчний. Посмертний. Як i передбачено ритуалом. I нiчого вже не змiнити. Нi-чо-го!
  

Глава 11

  
   Богдан почувався кепсько. Жахливi останнi подiї стальними клiщами стискали пригнiчене професорове серце. Важкi думки заполонили весь простiр свiдомостi. Бо найбiльше хвилювався за внутрiшнiй стан мсьє Робера. Гостро вiдчував, що нерви друга - на межi. Треба чогось "радикальнiшого", нiж тi "сеанси" психотерапiї, яким пiддав вiн Антуана. Але, звичайно ж, чудово розумiв, що його любительськi потуги можуть швидше розсмiшити, нiж справдi допомогти. Втiм... Якби Богдану вдалося хоч трохи розвеселити мсьє Робера, вирвати iз жорстоких лап усесильного вiдчаю, вiн мiг би вважати себе справжнiм цiлителем. Але Антуан тiльки вислухав усi настанови, але, схоже, навiть найменших змiн не сталося. А дiї Богдана нагадували наповнення бездонного резервуару. Що змахував на бочку Данаїд.
   Перед роботою в секцiях учасникiв запросили знову до актового залу для "дуже важливого оголошення". I ось зараз вони неспiшно стягувались. Дехто вже розмiщувався в крiслi, дiлячись враженнями чи й обговорюючи останнi подiї. Дехто ще стояв i обдивлявся залу (можливо, прибув лише сьогоднi). Дехто впiвголоса перемовлявся, вiдiйшовши вiд "основної магiстралi", якою рухався народ. Людський мурашник - вiн i є людський мурашник.
   Антуан на деякий час залишив Богдана. Консультувався з оргкомiтетом. Лисиця розумiв "важливiсть моменту". Хоч i не хотiв мсьє Робера "вiдпускати".
   Йдучи коридором до конференц-залу, Богдан мимоволi пiдслуховував розмови колег, якi й не думали робити з них таємницi. Почуте пiдтвердило: шила в мiшку не сховаєш. Нiяких сумнiвiв. Про те, що сталося в "Принц Альбер Опера", знали всi. I "дуже важливе оголошення" чекали з неприхованим iнтересом.
   Конференц-зал, як i вчора, знову заповнила шанована публiка. Та на вiдмiну вiд вчорашнього святкового настрою та передчуття цiкавої роботи, сьогоднi тут кружляв дух тривоги й настороженостi. Усi принесли серйознi зосередженi обличчя. За цiєю серйозною зосередженiстю вгадувалася внутрiшня напруга. Але страху на сильно вчьоних фейсах не побачив. I це потiшило.
   За кiлька хвилин до кафедри пiдiйшов Антуан. Непростий шлях вiн подолав упевнено, наче атомний криголам, розбиваючи лiд тривожної настороженостi. Зал вiдразу затих. Злагоджено й рiзко. Нiби для цього хтось натиснув спецiальну невидиму кнопку. Тиша зосереджено вдивлялася в оратора, чекаючи почути його слова сотнями уважних вух.
   - Друзi, - почав Антуан схвильовано.
   Уся продемонстрована впевненiсть одразу випарувалась. Стрiмко й не роздумуючи. Богдан це вiдчув гострiше за всiх. I захвилювався теж. Зараз вiн був там. За кафедрою. Поряд з чудовим мсьє Робером. Був думками. Бажаннями. Навiть подихом. I молився, щоб у "бороданя" все вийшло.
   - Учора, вiдкриваючи нашi високi збори, - вхопився обома руками за горло хвилюванню професор Сорбонни, - я як голова оргкомiтету i президент фонду Патрiка Беккереля бажав усiм нам доброго здоров'я, творчих перемог, просив Божої допомоги й благословення на плiдну роботу. Але на мiй превеликий жаль, у нас сталося лихо. У своєму номерi знайдений мертвим професор Унiверситету Гренобля i в минулому один з кращих друзiв нашого ювiляра мсьє Ежен Бертьє. Усi ми пам'ятаємо його вчорашнiй виступ про галасливий, вибачте, гавкiт у газетах довколо його iменi, а також - iменi Патрiка Беккереля... Так, сталося нещастя. I тепер мсьє Бертьє з нами немає. Чому i як вiн загинув - поки невiдомо, але, я певен, незабаром ми про все дiзнаємося. Ця справа опинилась на олiвцi кращих паризьких детективiв. Що ж до нас, то, гадаю, не помилюся, якщо скажу, що це нещастя лише об'єднає всiх у бажаннi працею, яка триватиме вiдповiдно до програми, створити непорушний монумент пам'ятi. Ми присвятимо його тим ученим, якi переселилися в райськi сади, зробивши за життя дуже багато. Так, людська плоть - тлiнна, але нетлiнними залишаються дiяння душi людської, спрямованi на загальне благо. Це - аксiома.
   Антуан замовк. Зал теж застиг у мовчаннi. Думати було про що. I справдi. Ситуацiя непроста. Скандальна. Навiть загрозлива. Не кожному до вподоби. I працювати "посеред неї" не так уже й комфортно. Але крiм iнстинктiв, є ще й голова. А вона може подумати про багато значно сильнiших речей, нiж страх. Хоча... Чи є сильнiшi?..
   А мсьє Робер молодець. Узята пауза, звичайно ж, продумана й пiдготовлена. Як i весь виступ. Та впевненiсть, з якою Антуан вимовив останнi фрази, заспокоїла Богдана. I тепер вiн уже практично не хвилювався за друга. Навпаки пишався ним. Це - суперклас. Нi. Напевно, "майстер-клас". Чи навiть "сенсей-клас".
   - А зараз, - знову зiбравши докупи нитки ситуацiї мiцними руками, повiв далi Антуан, - пропоную вшанувати пам'ять професора Ежена Бертьє хвилиною мовчання.
   Зал покiрно й майже синхронно встав. Усi застигли в нiмому ритуалi. Тишу нiби закачали до велетенської кiмнати одним потужним рухом. I вона заповнила все, тиснучи на кожного невиправнiстю долi Бертьє. Так судилося. I вiн не уникнув "присуду". Але чи мiг?.. Немає тут вiдповiдi. Не було й не буде. I шукати її - рiч марна та безглузда. На вiки вiчнi.
   "Цiкаво, - почав мiркувати Богдан, - про що думають цi розумнi голови? Зазирнути б до глибин свiдомостi. Скiльки цiкавого вiдкрилося б. Скiльки нового можна б дiзнатися (i про Бертьє - у тому числi). Напевно ж тут є людина (чи, можливо, й не одна), яка знає бiльше, нiж вiдомо. А, може, серед присутнiх - i сам убивця? Ого... А якби хто-небудь заглянув до твоїх глибин? Вiн би просто розсмiявся. Хоч зараз це й неможливо".
   Тим часом хвилина завершилася, й Антуан продовжив:
   - Я дуже вдячний усiм за глибоке розумiння й пiдтримку. Ми робитимемо все належне, щоб наша конференцiя стала симбiозом приємного й корисного. Успiхiв нам, друзi.
   На останнi слова накотилися хвилi оплескiв. Так дякували колезi за мудрiсть, стриманiсть, органiзаторський талант, риторичнi вмiння i ще за багато чого, яким природа щедро нагородила цю щиру та скромну людину.
   Збори закiнчилися, й науковцi почали розходитися до секцiйних аудиторiй. Антуан залишався за трибуною. З ручкою шаманив над сторiнками. I паралельно чекав на можливi питання. Вони однозначно можуть бути. Пiсля такого.
   За кiлька секунд поруч уже стояв задоволений Лисиця. Вiн пiдiйшов до мсьє Робера i з повагою спостерiгав мовчки. Якими близькими стали вони за цих два днi. Як переплелися їхнi долi й iнтереси. Яким приємним i потрiбним стало їхнє спiлкування. Ех, чудова все-таки в них робота. Платять хоч i небагато, зате iнших переваг - хоч греблю гати. I вони всi разом сповна компенсують не такий уже й рiдкiсний спiв професорськими фiнансами вiдомих романсiв. Навiть басом.
   - Вiдмiнно, - сказав Богдан i показав "Victoria". - На рiвнi. Можеш. Респект.
   - З твоєю i Божою допомогою, - вiдповiв мсьє Робер. - З такими помiчниками Атлантиду з дна океанського пiдняти можна. I вiдродити її колишню велич, - додав Антуан, зробивши комплiмент Богдану.
   Адже Бог - i так Всемогутнiй. Такi крихiтнi успiхи Вiн, швидше за все, Собi не зараховує. Ну, а Богдану - приємно. У нього знову починали рости надiйнi крила. За спиною, звiсно. I вiн знову готовий вершити добро. Разом з Антуаном, звiсно.
   - Панове, - почули друзi й обернулися. - Е-е-е, мсьє Робер, - виправився той, хто говорив. Таке звернення до "зараз" явно не пасувало. Зате Богдану воно (плюс знайомi iнтонацiї та акцент) пiдказало: говорив професор Годлевський. - Якщо це можливо, придiлiть менi кiлька хвилин. Вiдiйдiмо.
   Годлевський - доволi великих розмiрiв чоловiк з пофарбованим волоссям, що скидало йому з плечей добрий десяток рокiв - хотiв перетворити розмову з простої на конфiденцiйну. Таємницi мадридського двору. Майже вдалося.
   Антуан не опирався, але, зробивши кiлька крокiв за "змовником", сказав:
   - Шановний мсьє Годлевський, у мене вiд професора Лисицi таємниць немає. Тому краще говорити в його присутностi.
   Польский професор застиг. Розгублений погляд не знав, на чому зупинитися. Годлевський нагадував застуканого зненацька злодiя. Вiд хвилювання полiз до внутрiшньої кишенi легкого пiджака, дiстав носовика, зняв окуляри й почав протирати, перебiгаючи очима вiд Антуана до Богдана й назад. Цi манiпуляцiї, проте, не допомогли позбутися хвилювання. Навпаки. Почало здаватися, що воно стало ще сильнiшим. Навiть руки з окулярами й носовиком затрусилися. Ого. Тут щось не те.
   - Бачте, колеги, - нарештi видавив iз себе Годлевський. - Тут така ситуацiя... Зрозумiйте мене правильно й не кваптеся з висновками. Це важливо. Гадаю, не тiльли для мене.
   - Про це не турбуйтеся, - запевнив Антуан. - Ми вас уважно вислухаємо й обов'язково допоможемо. Наскiльки це в наших силах.
   - Гаразд, - глибоко вдихнув Годлевський, й усiм стало ясно, що його хвилювання круто замiшане на страху. Богдан миттєво зорiєнтувався. Розмовляти з Годлевським треба довiрливо, з розумiнням важливостi його проблеми. Поглянувши на Антуана, Богдан побачив, що той готовий до "спiвпрацi в потрiбному напрямку". Можна починати.
   - Це, звичайно, може здатися смiшним, але... - Поляк затнувся й знову полiз по носовика. Дiставши, нiчого з ним не зробив. I невпевнено продовжив: - Учора, пiд час екскурсiї на Монмартр, мсьє Бертьє розповiв менi про свою дивну знахiдку. Про перстень, що як двi краплi води схожий на описаний в романi Патрiка Беккереля "Серце пiд мантiєю". Я добре знаю цей роман. Не один мiй студент захистив науковi роботи за ним... Але мсьє Бертьє також розповiв i про вашу розмову. Ви запевнили бiдолаху, що це був ваш жарт, але... Сьогоднi вже ясно, що це нiякi не жарти. Особливо чiтко це зрозумiло професоровi Бертьє...
   Руки затрусилися знову. Годлевський, мабуть, згадавши про носовика, почав нервово просякати спiтнiлого вiд напруги лоба, вкритого глибокими зморшками. Богдан вiдчув, що серце, немов збiгаючи з високої гори, починає розгонитися i з кожною миттю стукати все частiше. Антуан, швидше за звичкою, потирав нi в чому не виннi скронi. Передчуття лиха зi швидкiстю свiтла невловимо розлiталося навкруги, насичуючи собою весь довколишнiй простiр. Ставало незатишно. Навiть уже й моторошно.
   - I ось сьогоднi мсьє Бертьє вже немає, - тремтячим голосом повiв далi Годлевський, знову зважившись видiлити нову порцiю iнформацiї. - Ви розумiєте? Його немає. Його немає серед живих. Не-е-ема-а-ає! Реально немає! Якi тут, до бiса, жарти?! Кинджал у грудях на всю довжину. Це, по-вашому, жарти? Кому вiд них весело?
   Останнi слова прозвучали надто запекло. Поляк наповнювався агресивнiстю. Вона оселилась навiть у носовику. Про решту годi й говорити. Такий Годлевський ставав "джерелом небезпеки". Реальної i загрозливої. I вона ось. Поруч. На вiдстанi витягнутої руки.
   "Добре, що я поруч, - промайнула у Богдана заспокiйлива думка, - бо невiдомо, що там у головi в цього непередбачуваного типа".
   Та несподiвано з Годлевським сталася нова змiна. Вся агресивна напруга закiнчилася. Враз. Без конвульсiй i попередження. Наче все, що було до цього, - вигадка, гра, небилиця. Професор став колишнiм. Перетворився на зляканого жалюгiдного тремтуна. I носовик нiяк не мiг упоратися з укотре знятими окулярами.
   - Ви мене розумiєте? - почав вiн допитувати Антуана й Богдана. Ледь не хапаючи за груди. Глибоко зазираючи в очi. - Учора мсьє Бертьє знаходить у номерi перстень, бiс би його побрав, а сьогоднi знаходять мертвим мсьє Бертьє. Це ж виконання ритуалу Ордену абскондитiв! Точнiсiньке! Чому ви не вiдповiдаєте?
   Якби можна, Годлевський упiрнув би в Антуана i таки знайшов кiлька вiдповiдей. Навiть усупереч бажанням цього надутого мовчуна. Хай глибоко. Хай на днi. Десь у забутих кущах. Та все одно знайшов би.
   - Можливо, це, - таки заговорив Богдан, - усього лиш безглуздий збiг обставин. Так буває.
   Вiн спробував розрядити нову напругу, що починала упевнено прямувати до критичної маси. А її допускати абсолютно неможливо. Бо тодi...
   - Правоохороннi органи, - намагався розчохлити вогнегасника мьє Робер, - ще не зробили жодних заяв. Подiбнi випадки - це їхня компетенцiя. Вони, як-не-як, - професiонали. I, гадаю, розберуться, що й до чого. I зроблять зваженi й аргументованi висновки, що базуються на об'єктивних фактах.
   - Та киньте ви менi тут розводити антимонiї, - i далi шаленiв Годлевський. - Я ж вам не дитя трирiчне, щоб менi так легко можна було забити баки, - злостиво обiрвав вiн. - А що ви скажете на це?
   I вiльною вiд носовика рукою вiн дiстав з кишенi перстень.
   - Орден абскондитiв, - прошипiв iз жахом вiн, а перстень застрибав вiд тремтiння долонi. - "Хто сiє зло, той пожинає зло".
   Богдан i Антуан вiд несподiванки завмерли, нiби восковi фiгури, дивовижно схожi на прототипiв. Навряд чи шок вiд миттєвої появи "Великого Магiстра" був би бiльшим. Оце так номер! Орден абскондитiв вiдродився? Чи що це? Звiдки новий перстень?
   Кiлькасекундне зацiпенiння, що здалося, як це часто буває, значно довшим, минуло. Але пульс ставати колишнiм не поспiшав. Навiть потихеньку. Удари серця в цiй раптовiй тишi нiби били на сполох i тiльки посилювали тривожнi передчуття. Справдi, жарти закiнчилися. Сьогоднi вранцi. В номерi Бертьє.
   - Звiдки... це... у вас? - повертаючись до реальностi, пошепки запитав Богдан.
   Його широко розплющенi очi, здавалося, захотiли стати вухами. Щоб почути слова Годлевського якнайшвидше та якнайповнiше. Нiби в них могла прозвучати вiдгадка. I все стане на свої мiсця. Одразу. Без зусиль чи над-зусиль. I оживе Бертьє. I зайде до зали зi своєю майже комiчною тростиною. I заговорить про жовтих журналiстiв, якi оскверняють святинi.
   - Знайшов у себе в номерi, - приреченим голосом вiдповiв поляк. - Спокiйнiсiнько лежало собi на столi.
   - Коли це було? - далi цiкавився Богдан.
   - Уранцi, коли прокинувся, - продовжував розповiдати польський професор.
   - А ввечерi ви його не помiтили?
   Богдан запитував, немов зараз був "важняком" - тобто "слiдчим в особливо важливих справах". У тому, що ця справа саме така, - "особливо важлива", - уже не сумнiвались.
   - Нi, не помiтив, - дивлячись в одну точку, вiдповiв Годлевський. - Тому що його не було. Здається.
   - Так справдi "не було" чи "здається, не було", - нiяк не вгамовувався Лисиця.
   - Та не знаю я! - перейшов на крик Годлевський, обернувшись до Богдана i дихаючи гнiвом прямо йому в обличчя. - Здається, не було.
   - Так усе-таки "здається"? - тиснув "слiдчою" агресiєю Богдан, не вiдступаючи перед цим одноголовим драконом.
   - Любий друже, - обурився Годлевський, на декiлька митей, здавалося, забувши про непросту ситуацiю, в якiй опинився. - Я не на допитi, а ви - не слiдчий. Не забувайтеся! - знову закричав вiн.
   - Мсьє Годлевський, безумовно, має рацiю, - вступив у розмову Антуан i ледь помiтно пiдморгнув Богдану. - Вибачте мого друга й нашого колегу за нестриманiсть. Самi розумiєте, яка ситуацiя.
   - Справдi, вибачте, - благально попросив Богдан, але вiд наступного питання не вiдмовився: - Так усе-таки: увечерi, швидше за все, персня не було?
   - Боже мiй! - закричав польський професор, i цiєї митi його осяяв жахливий здогад. - Якщо ввечерi персня не було, а вранцi вiн з'явився, то той, хто його поклав, безперешкодно вiдчинив дверi... потрапив до номера... i так само вийшов?!! Тобто якби вiн хотiв не покласти персня, а просто вбити мене, то я б зараз був сусiдом Бертьє у камерi моргу?!!
   Та враз вiн вимкнувся для свiту. Зовнi застиг, закам'янiв. Навiть перестав подавати ознаки життя. I навiть носовичок не трясся. Щойно зроблене жахливе вiдкриття явно тягнуло на премiю мiжнародного масштабу. Якщо доживеш до вручення. Бо з такими потрясiннями...
   - Логiчно, - пiдхопив нитку розмови Богдан i ледь не сказав "як для дуже наляканої людини", але зупинився. - Виходить, що наш таємничий мсьє Хтось хотiв саме покласти на ваш стiл цього злощасного персня. Iншого в думках у нього не було. Феєрично.
   - Отже, я в небезпецi, - полетiв у проваллля Годлевський. - Смертельнiй.
   Новий приплив страху накрив бiдного професора з головою, нiби потужна хвиля приречене жалюгiдне суденце у сильний шторм. I лише бульбашки пiшли.
   - Менi здається, ви перебiльшуєте, - спробував висмикнути поляка з лап страшного здогаду Антуан, який до цього мовчки роздумував.
   Говорив вiн упевнено, але вже не вiрячи тому, в чому сам намагався переконати вiзавi. Вiд жартiв i випадковостей ця iсторiя вже вiддалилася настiльки, що наполягати на них мiг би тiльки доконаний божевiльний. Усi троє такими не були. Кожен тверезо дивився на ситуацiю. А вона вимагала серйозних дiй. Невiдкладних. Але яких? Цього нiхто iз професорiв не знав. Поки не знав. Бо професор на те й професор, щоб бути розумним. А розумний завжди знаходить вихiд. Якщо вiн, звичайно, є. А ось у цьому зараз якраз i мали сумнiв.
   - Любий мiй друже, - невпевнено повiв Годлевський, - дуже не хочеться, щоб моя раптова насильницька кончина довела вам мою правоту. - У голосi звучали жаль i занепокоєння. - Тому я й звернувся до вас, щоб отримати допомогу та захист. Останнiм часом передчуття рiдко коли мене обманювали. I те, що менi загрожує небезпека, - не вигадка i не прояв старечого маразму. Зрозумiйте мене правильно. Зараз менi не до жартiв.
   Факти натиснули й переконали, що над польським професором i справдi нависла реальна небезпека. I - вiдчувалося - невiдворотна. Треба виплутуватися з цiєї невидимої, але мiцної павутини. Або ж її просто порвати.
   - Ми звернемося до полiцiї, - пiсля недовгих роздумiв перервав тишу Антуан. - Попросимо для вас особистої охорони. Гадаю, це - зараз найрозумнiше. Я пiдключу зв'язки, i ви забудете про такi сюрпризи.
   Остання фраза та спокiйна, упевнена iнтонацiя Антуана мимоволi штовхали до думки, що буде саме так, як вiн сказав. Богдан у це повiрив. Годлевський, схоже, не дуже. Але змушувати нiхто не збирався.
   - А якщо кожен знайде у себе такого ж перстня, ви до кожного приставите охоронця? - логiчно зауважив мсьє Годлевський. - Так усiй паризькiй полiцiї доведеться залишити роботу й займатися тiльки нами.
   - Треба буде зробити - зробимо, - вiдрiзав Антуан, i Богдан вiдчув задоволення вiд маленького ляпаса однiй з багатьох людських вад.
   - Але мою охорону я попросив би забезпечити негайно.
   Годлевський натиснув категоричнiстю й заховав носовичка. Що ж, мав на таку вимогу право. Абсолютне. Справедливо. За своє життя цiну вiн ще не склав. I робити цього не збирався.
   - Не хвилюйтеся, - твердо вiдповiв мсьє Робер. - Працюйте. Будьте з людьми. Не йдiть до готелю. Протримайтесь трохи. А охорона для вас з'явиться зовсiм скоро. Я вам це обiцяю.
   Антуановi запевнення наче стали документами. На правильному паперi. З гербом угорi й печаткою та пiдписом унизу. Залишилося акуратно скласти їх до теки, взяти її пiд пахву й рушити до виходу. Польський професор саме це й зробив.
  

Глава 12

  
   За Годлевським зачинилися дверi. I з ним наче зникла й проблема. Стало легко. Можна дихнути вiльнiше, але... Ключове слово "наче". На жаль... I легкiсть тривала недовго. За мить усе повернулося. I проблема тисячами ос уже дзижчала в головi, у руках, ногах, пiд столом, за крiслами й навiть у шторах. Дзижчала нахабно й безупинно. Наповнюючи цими звуками повiтря, розвiшуючи його на стiнах, прибиваючи до стелi, запихаючи до кишень. Наче бажала оселитися тут навiчно.
   Лисиця, залишаючись у масцi серйозностi, сказав:
   - А iсторiйка з продовженням.
   Вiн сiв до одного з крiсел першого ряду й, поклавши ногу на ногу, почав тарабанити по колiну.
   - Може, ще по коньячку? - поцiкавився Богдан, бо нiчого "розумнiшого" в головi не з'являлося.
   Вiн явно знущався, хоча виходило це в нього зовсiм ненавмисне. Поклавши на колiно вже долоню, вiн запитав:
   - Чи все-таки зеленого "Greenfield-а"?
   Антуан подивився з докором, але одразу ж про нього й забув. Зараз не до цього. Треба рятувати Годлевського. Треба рятувати ситуацiю. Треба рятувати все i всiх.
   - Не завадило б, - плямкнув вiн. - Коньяку. Та одна чарка не допоможе, а вiсiм не можна. Роботи, як бачиш, побiльшало. Треба термiново дзвонити Фаб'єну. Хай видiляє охорону. Запiзнитися тут ми не маємо права... Насправдi ж, треба серйозно помiзкувати над цiєю iсторiєю з перснями. Перестає вона менi подобатись. Ой, перестає...
   - I почати шукати вихiд, - знову почав вiдбивати на колiнi ритм одному йому вiдомої мелодiї Богдан.
   Антуан пiдiйшов ближче, склав руки на грудях i, близько нахилившись до Лисициного обличчя, видав:
   - Угу. А два плюс два - чотири.
   - Тобто? - стрепенувся Лисиця.
   - Твоя мантра застарiла, - розвернувся мсьє Робер i пiшов уздовж крiсел. Пройшовши метрiв зо три, розвернувся й рушив назад.
   - Гаразд, - сказав Богдан i рiшуче пiдвiвся, показуючи, що налаштований на серйозну розмову. - Подивимося на факти. Отже. Вчора Бертьє знаходить у себе перстень. Розповiдає про нього тобi. Ми вирiшуємо сповiстити про це полiцiю, але смерть Бертьє випереджає нас. I що характерно, Бертьє вбивають точно за ритуалом Ордену абскондитiв. А сьогоднi Годлевський теж повiдомляє про знайдений перстень. Маємо першу частину ритуалу. Отже, Годлевський, як i Бертьє, отримує ухвалений вирок? Значить, вiн має померти. Так вирiшив той, хто затiяв цю "гру перснiв". Знати б його мету... Може, хочуть зiрвати конференцiю? Якщо це так, то дуже вже стильно все робиться. Навiть "художньо"... Послухай, Антуане, а ворогiв у тебе багато? Ну, там недоброзичливцiв, хто з радiстю б пiдставив нiжку? Помилувався, як ти пiдводишся пiсля падiння?
   - Як в усiх, - без роздумiв вiдповiв Антуан, стенувши плечима. - Кровних не пригадую, вендету начебто не планували. А таких, щоб заздрили... Ну, це як годиться. Коли постiйно й напружено працюєш, iнодi багато в чому собi вiдмовляючи, цього не бачить нiхто. I вже тим бiльше - нiхто не заздрить. Зате коли пожинаєш лаври, а сама робота вже не здається сiзiфовою, починають злiтатися вороны з усiх-усюд. I тодi - стережися. Обов'язково вигулькне новий Сальєрi, а може - й не один. Так що це - нормально. Рiч звична. Тiльки тримайся.
   - Ну, а може, ти комусь конкретно насолив? Може, дорогу перейшов чи пiдсидiв кого?
   Богдан наче розставляв червонi прапорцi. На вовкiв.
   - Менi здається, що нi, - знову "запрацював" плечима мсьє Робер.
   - А нашому "Хтосю" здається, що так, - жартiвливо заговорив Лисиця. - От вiн i затiяв цiкаву гру. З перснями. Наче правдоподiбно, - пiдсумував Богдан, але було видно, що сам вiн не дуже вiрив у сказане.
   - Облиш, - вiдмахнувся Антуан i склав на грудях руки. - Надто далеко вiд iстини. Сам подумай: убивають людей, що не мають до мене нiякого стосунку. Та ще й так вишукано. У кого це в головi зацвiте?
   - Не факт, - заперечив з ехидною посмiшечкою Богдан. - Розладнати таку серйозну конференцiю... Чим не удар по твоїй кар'єрi? Та й по здоров'ю теж.
   - Гадаю, все набагато простiше, - почав масажувати скронi Антуан. - Причина в iншому. Часто все величне виростає з простого. Банально, але так i є. Будь-яка, навiть найтаємнiша таємниця, виникала лише тому, що її такою тiльки уявляли. Бо мало хто знав, як там усе насправдi. А причиною ставала звичайна рiч. Згадай детективну класику. Шерлока Холмса. Хоч би й "Собаку Баскервiлiв". Страшна, заплутана й таємнича iсторiя виникла через бажання далекого родича сера Генрi вiдпиляти солiдний шматок вiд фамiльного пирога. Ось вiн i роздмухав родове прокляття з давньої легенди до реальної таємницi. I коли б не генiй Великого Детектива, швидше б за все, талановитий пройдисвiт довiв би задумане до потрiбної розв'язки. Так що все генiальне й таємниче - насправдi просте. Завжди. Iстина непорушна. Як би не намагались довести протилежне.
   - Але в нас немає генiального сищика з Бейкер-стрiт 221-б, - резонно заперечив Богдан. - Хоч вiн би тут не завадив. Точно б не завадив.
   - Зате в нас є Фаб'єн, - вправно парирував Антуан. - Вiн, звичайно, не такий генiальний, як усесвiтньо вiдомий англiєць, i не може, поглянувши на згублений попiл вiд сигарети, визначити, скiльки рокiв тому, хто палив, якi черевики носить, ким працює i як звати його коханку. Але розумом i старанням його не обдiлили. Чудовий хлопець. Та й на мiсцi. Професiонал.
   - Це не зовсiм те, - запустив Лисиця чергове резонне заперечення. - Фаб'єн особа офiцiйна. Вiн розкручуватиме клубок як полiцейський. I на здоров'я. Але тут не слiд забувати одну цiкаву рiч. У нашiй проблемi є багато такого, що не вписується у формуляри полiцейських протоколiв. Не сперечатимуся, можливо, Фаб'єн - людина творча й обдарована. Дай Боже. Та все одно: система його не вiдпустить. Було б дуже непогано, щоб цiєю справою зайнявся ще хто-небудь. Непрофесiонал. Не полiцейський. Приватний детектив. Вони б швидко розв'язали нашого вузла. Кожен потягнув би зi свого боку. Хоча я можу й помилятися. Але спробувати варто.
   Богдан замовк, знову сiв, спершись на спинку, i розслабився. Було видно, що вiн задоволений сказаним. Можна й на лаврах почивати. На... лавриках...
   - А навiщо нам когось шукати? - з удаваним подивом, крiзь який прокльовувався усмiхнений змовник, поцiкавився Антуан. - Серед нас двох точно є юрист. Я впевнений на всi сто. Також я впевнений, що вiн - не я.
   - Ну, не кожен юрист - детектив, - одяг Богдан серйозне обличчя. - Це перше. Навчання я не закiнчив. Це друге. Зараз я в чужiй, нехай навiть i дуже гостиннiй, та все ж таки чужiй країнi, що має своє законодавство. А воно вiдрiзняється вiд нашого. Це третє.
   - Кримiнальний кодекс я тобi органiзовую. А вiд решти проблем ми тебе з Фаб'єном вiдмажемо. Це четверте.
   - Та, врештi-решт, мусить же хтось розiбратися в усiй цiй таємничiй головоломцi. Це п'яте... Я згоден, - щиро розсмiявся Богдан. - За умови, що ти будеш Ватсоном.
   - Звiсно, - запевнив, смiючись, Антуан. - Куди ж я подiнусь. Охота гiрша неволi.
   Дверi вiдчинилися й до конференц-залу зайшла струнка дiвчина в бiлiй блузi з короткими рукавами i свiтлiй спiдницi, яка облягала, наскiльки вистачало матерiї (а вистачало її не на багато), ту частину тiла, де з'єднувалися її привабливi ноги. Дiвчина йшла легкою, артистичною, упевненою ходою манекенницi, за якою читалися внутрiшня свобода i здатнiсть на божевiльнi вчинки. Хоча... Усе могло бути зовсiм iнакше. Бо зовнiшнiсть умiє брехати.
   Антуан упiзнав її. Софi. Нова секретар деканату. Працює всього тиждень. Без року.
   - Якщо й вона зараз розкаже про "наш" перстень, я так бiльше не граю, - прошепотiв Лисиця. - Ущипнеш мене. Не хочу бiльше дивитися цей страхiтливий сон. Хочу прокинутися вдома. У Києвi. I побiгти зранку на базар.
   - А як же наш "приватний детектив"? - просвердлив його очима Антуан. - Нi. Дав слово - тримай... А ця дiвчина - з нашого деканату. Та й переляку в неї на обличчi я не бачу.
   - I слава Богу, - видихнув Богдан, неначе скинув з плечей непосильний тягар. - Красунi менi бiльше подобаються живими.
   Антуан зрешетив усмiхнений фейс Лисицi гнiвними очима. I "пораненому" довелося замовкнути. Проте вiн усе таки встигнув пошепки кинути:
   - I польськi професори теж!
   - Добридень, - привiталась дiвчина, а потiм до Антуана: - Мсьє Робер, дзвонив iнспектор Люка i просив, щоб ви з ним термiново зв'язалися. У нього є важлива iнформацiя.
   - Дякую, Софi, я негайно ж йому подзвоню, - привiтно сказав Антуан. - Уже йду. Навiть бiжу.
   - Добре, - вiдповiла Софi, кокетливо розвернулася на пiдборах i попрямувала до виходу.
   Поява цього невагомого створiннячка на мить вирвала Богдана з "потойбiчного" свiту, де вiдбувалися таємничi подiї, що почалися в номерi Бертьє i набирали обертiв уже у випадку з Годлевським. I Лисиця повернувся до звичайного свiту. Свiту простої людини без обов'язкiв i звань. Свiту, не обтяженого iншими турботами, окрiм насолоди всiма чудовостями звичайного людського життя. Але...
   Софi пiшла. I "потойбiччя" повернулося. Все стало на свої мiсця. I реальнiсть дiстала улюбленi сiрi барви. I знову пiдiйшла до мольберта...
   Так. Потреба - страшна стихiя, що керує людськими вчинками. Вона знову показала свою силу. I не коритися їй ти нiяк не зможеш. Пiдводний човен. I звiдси - нiкуди. Хоч смiйся, а хоч i плач. Усе буде саме так.
   - А що за одна? - поцiкавився Богдан "на автоматi".
   - А, новенька, - байдуже махнув Антуан, - щось там з модельним бiзнесом не склалося, то тепер у нас тут дефiлює.
   - А нiчого така собi, - майже на тому ж "автоматi" повiв далi Лисиця, а потiм дiловито насупився: - Шкода, з часом проблеми. Бо... Можна було б поспiлкуватися. Одержати "естетичну насолоду" вiд такої краси.
   - А там хтось нiби вже "одержує", - зауважив мсьє Робер. - Спортсмен якийсь. Футболiст наче.
   - Ну, тодi нехай, - "пом'якшав" Лисиця. - Вибачаю.
   - А ти уже й запав? - ховаючи усмiшку, "штрикнув" Антуан.
   - Ну, не так щоб дуже... - "зам'яв тему" українець. - Але таки зачепила. Обдала вогнем. Знаєш, як воно буває... Спалах - i все. Магнiт увiмкнувся. "Процес пiшов".
   - Доведеться вимкнути, - уже серйозно сказав француз. - Нам розбиратися з цими клятими перснями треба. А магнiт твiй почекає.
   - Залiзна логiка, - усмiхнувся Богдан.- Переконав. Але мамзелька...
   Лисиця замрiявся, хитаючи головою. Та Антуан блимнув на нього з такою знищувальною силою, що Лисицин магнiт зменшився втричi й заховався далеко. I надовго. Принаймнi на цiле сьогоднi.
  

Глава 13

  
   Кабiнет Антуана розташовувався в кiнцi довгого, добре освiтленого коридору на третьому поверсi. Достатня для успiшної роботи обстановка пiдказувала, що саме тут професор Робер "рухав науку".
   Лисиця окинув iнтер'єр досвiдченим оком. Закони ергономiки хазяїну вiдомi. I цю сучасну "чернечу келiю" паризького професора оцiнив на "вiдмiнно". Кому ж, як не Богдановi, знати, наскiльки важливе для наукового творця добре обладнане робоче мiсце.
   Антуан, вiддавши своє зручне крiсло Богдановi, узяв трубку радiотелефону, вибрав номер з пам'ятi апарата, дав команду "виклик" i всiвся на гостьове мiсце. Фаб'єн вiдповiв за три секунди, неначе весь час тримав трубу в руках.
   - Привiт, iнспекторе, говорить володар перснiв, - патетично сказав Антуан трубцi. - Щось цiкавеньке встиг накопати?
   - Та є дещо, - сухим дiловим тоном вiдповiв Фаб'єн. - Ми тут пробили в колег iз Гренобля трохи цiкавої iнформацiї про Ежена Бертьє. Останнiм часом у нього намалювались невеликi проблеми iз психiкою. I вiн навiдувався до психiатра. Кажуть, що вавки в головi у нього завелися пiсля скандалу з Арсеном, його єдиним сином, кiнорежисером-початкiвцем. Хлопець ще нiчого значного в життi не зробив, тому, сам розумiєш, похвалитися може чим завгодно, тiльки не фiнансами. А богемне життя вимагає не дiрявих кишень, а туго набитих портмоне. От вiн i захотiв зробити татка своїм спонсором. I доки "хлопчик" вчився, поки рiс, природно, татко йому допомагав. Але коли син пiшов у самостiйне плавання, грошей знадобилося значно бiльше. Останньою краплею, що й призвела до грандiозної сварки в благороднiй родинi, стала вимога Арсена продати солiдний будинок професора i вiддати грошi для знiмання фiльму, який, як запевняв синуля, прославить його iм'я й принесе грандiозний прибуток. Мсьє Бертьє сказав синовi приблизно те, що зараз крутиться у тебе на думцi. Правильно. "З'їхав з глузду". Професорський нащадок вiдповiв щось на кшталт "хто з'їде з глузду насправдi, ще побачимо". I все таке... Сякi-такi грошi Арсеновi знайти таки вдалося. Пiсля скандалу вiн пустився берега, загуляв, а потiм пiдчепив багату вдовицю. I, я вже там не знаю, як вiн переконував її, але фiльм зараз таки знiмає. Робота нiби просувається швидко й успiшно.
   - Ну-у-у-у, - розчаровано протяг Антуан. - Цiкавого не так уже й багато. Могли б порити глибше та й накопати бiльше.
   - Звичайно, - анiтрохи не образився Фаб'єн. - Ми й далi шукатимемо у визначеному вами напрямку, мiй генерале, - почав рапортувати вiн, а потiм з iнтригою додав: - А чому ти не запитуєш, який фiльм знiмає синок Бертьє?
   - I який же? - кривляючись, поцiкавився мсьє Робер.
   - Художнiй, - не втримавшись вiд смiху, прокричав Фаб'єн, i його голос зазвучав iз трубки, як iз гучномовця. Антуан прибрав її вiд вуха. Нею зараз можна користуватися як новим видом зброї. Знищує в радiусi кiлькох кiлометрiв.
   Коли гуркiт смiху вщух, професор Робер запитав:
   - Задоволений, жартiвник?
   Гуркiт пролунав знову, але меншої сили й тривалостi. I телефонна трубка на зброю вже не "тягнула".
   - А якщо серйозно? - залишався наполегливим Антуан.
   - Документальний. Ха-ха-ха, - завiв гуркiтливу платiвку Фаб'єн. - Слухай, Антуане, спiлкуватися з тобою одне задоволення.
   - Угу, а не спiлкуватися iнше, - трохи ображено вiдповiв професор. - Це ми знаємо. Та все ж таки?
   - Робоча назва фiльму режисера Арсена Бертьє - "На чолi Ордену абскондитiв".
   - Ого, - вирвалося в Антуана. - До Ордена Почесного Легiону ти трохи не дотягнув, але нагороджувати все одно доведеться. Гаразд. Обов'язково куплю тобi пива. Чи краще тiстечко? - переходив в атаку мсьє Робер. - Сподiваюся, ти вже зрозумiв, куди треба спрямувати сокиру вiйни, тьху ти, лопату пошуку, о великий Швидкорийний Носе?
   - Звичайно, Мудра Голово, - прийняв правила гри Фаб'єн. - Нашi вiдважнi воїни з Гренобля вже почали розробку цiєї майбутньої зiрки свiтового кiнематографу. Думаю, впродовж дня ми знатимемо про Арсена Бертьє все, що нам потрiбне. У Греноблi в мене - чудовi хлопцi. Два мої однокашники. Так що все буде на рiвнi. Будь спок.
   - Гаразд, тримай мене в курсi, - попросив Антуан. - А, слухай, тут намалювалася ще одна проблемка. Професор Годлевський сьогоднi вранцi у себе в номерi теж знайшов "наш" перстень. Вiн дуже наляканий. Учора Бертьє про свою страшну знахiдку розповiв не менi одному. I Годлевський багато про що здогадався. Тому попросив у нас захисту. Я пообiцяв, що органiзую для нього охорону. Так що давай, думай. Слово тримати я звик. I ти для мене зараз єдиний порятунок. Iнших варiантiв немає.
   - А де вiн зараз, ну, цей, Годлевський, твiй? - поцiкавився Фаб'єн.
   - Та тут, в унiверситетi, - вiдповiв Антуан. - Працює на секцiйному засiданнi.
   - Зрозумiло, - вiдповiв Фаб'єн. - Хай вiн постiйно буде з людьми. А я вже викрою для вас людинку. Хоч це буде й непросто... Такi задачки задаєш, братику... Роздвоюватися доведеться.
   - Ворушися, Фаб'єне, ворушися, - закомандував мсьє Робер, - а то цi "персневi пригоди" можуть серйозно накапостити конференцiї. А цього ну дуже не хочеться.
   - Гаразд,- вiдрiзав iнспектор Люка. - Котра година? Ага. Добре. Хвилин за сорок до вас хтось пiд'їде вiд мене. Використовуйте його, як вам треба. Але - у межах розумного. Це поки. На форс-мажор. А далi - щось придумаю.
   - А що там експерти? Є що-небудь?
   Антуан чiплявся до брата, наче той йому "грошi винен". Та й немалi.
   - Нi. Усе чисто. Дверi вiдчинили, швидше за все, "рiдним" ключем. У замку - нiяких слiдiв. А, ось якраз принесли висновок експертiв про результати розтину. Зачекай.
   Фаб'єн замовк. Почулося ледь чутне його мугикання i шелестiння паперiв. Далi - знову голос iнспектора:
   - Теж нiчого цiкавого. Зачепитися нi за що. Це, звичайно, не дуже добре. А якщо точнiше - дуже не добре. Але - нiчого не вдiєш. Бувало всякого. I знаходили. Знайдемо й вашого "дарувальника перснiв"... Гаразд. Менi вже потрiбно бiгти, так що - бувай. На зв'язку.
   - Успiхiв.
   Антуан натиснув кнопку "вiдбiй" i, побачивши моргання пiктограми акумулятора, поставив трубку заряджатись. Та пiкнула. Працює!
   Антуан повернувся до Богдана й запитав:
   - Ти все зрозумiв?
   - Майже, - вiдповiв той i, побачивши на столi скрiпку, почав ганяти її пальцем, нiби хокеїст шайбу. - Твiй брат має сильний голос. Можна почути i в коридорi... Гм. Якщо з'ясується, що Арсен Бертьє - єдиний претендент на весь батькiвський спадок, вiдповiдь на питання "кому була потрiбна смерть Бертьє-старшого?" готова. На перший погляд. Ясно, що пiдозра вiдразу впаде на Бертьє-молодшого. Я навiть не здивуюся, якщо знайдуть докази проти Арсена. Але тут є одне велике "але". Навiщо Арсену, якщо, припустимо, вiн i бажав батьковi смертi i навiть убив його, треба обставляти все абсолютно зайвими штучками? Бiльше того. Саме такими, що однозначно в'яжуть його з цим злочином?
   - Не будемо поспiшати з висновками, - узяв зi столу прозору папку Антуан i почав переглядати сторiнки-"файлики". - Почекаємо бiльше iнформацiї. - У логiцi йому вiдмовити важко. - Та й про Арсена ми знаємо зовсiм мало. А раптом вiн психiчнохворий. Чи звихнутий манiяк з естетичними нахилами? Або член вiдродженого "Ордену абскондитiв". Чи навiть - сам його великий магiстр?
   Останнi слова Антуан супроводив патетичною iнтонацiєю, пiднiсши догори разом з руками ще й папку. Та розiгнала повiтря, але, не витримавши опору, перегнулася. Професор Сорбонни вирiвняв її i поклав на мiсце.
   - Усе може бути, - погодився Богдан, i щиглем ударив скрiпку. Вона ковзнула гладкою поверхнею i влучила у прозору квадратну скриньку за папiрцями для записiв.
   - Добре, снайпер, - поставив крапку мсьє Робер. - Наука наша, як це не дивно, називається фiлологiя, а не кримiналiстика. Так що ходiмо, мсьє професор, працювати. Бо цi "таємницi палацових iнтриг" зовсiм запаморочили голову. А прямi обов'язки хто виконуватиме за нас?
   Лисиця слухняно пiдвiвся.
   Мсьє Робер, усмiхнувшись, мовив:
   - На секцiї трохи вiдпочинемо... працюючи.
   I - рушив до дверей. Богдан пiшов слiдом. Наукове життя мало рухатися далi. За участю цих двох.
  

Глава 14

  
   Увечерi Антуан з Богданом вiдправились повечеряти на вулицю Буффон до ресторанчика "Блюз" - улюбленого кулiнарного мiсця мсьє Робера. Саме вiн i придумав цей приємний "культпохiд". Тут завжди можна смачно поїсти й послухати справжнiй "шматочок джазу". Його професор Нової Сорбонни цiнував з усiх видiв музичного мистецтва найбiльше. Вважав найвищим музичним утiленням людської душi. У джазi неможливо бути нещирим, несправжнiм. Або ти любиш його, або твоя душа - червива. Третього не дано. З цим можна погоджуватися чи нi. Але тут Антуан був непохитний. I доводити йому протилежне - рiч абсолютно даремна. Легше, напевно, допомагати Сiзiфовi, нiж натякати мсьє Роберу на iнше. Але спiлкування з Антуаном чи, можливо, його непорушнi погляди перетворили Богдана на "джазового прихильника". Вiн теж дивився на джаз як на справжнє високе мистецтво. Тим бiльше це вiдбувалося поряд з наступом в Українi безликої та розпусної попси. Невдалої пiдробки. Жалюгiдної пародiї на мистецтво. Попса нагадувала повiтряну кульку, яку спочатку проковтнули, а потiм надули. I тепер шлунок повний, а їсти хочеться все одно. Джаз же бачився Богдану фiлософiєю, втiленою в музицi. Вiн такий же вiчний, такий же глибинний i такий же непiзнаний та непiзнанний.
   Перед тим, як мсьє Робер зробив замовлення, Лисиця попросив про єдине: щоб серед страв не було "стегенець нiмф". Ну, а якщо там буде фуа-гра, то Богдан стрибатиме вiд щастя. На це Антуан вiдповiв, що для такого дорогого гостя вiн готовий на все. Лисиця розцвiв, наче в травнi.
   Коли впорались зi стравами, Богдан вiдчув, що втома почала ставати приємною. I життя нарядилося в привабливу яскраву одежу. I почало подобатися ще бiльше. I вiйсько щастя пiдiйшло до самих його кордонiв. З Антуаном вiдбувалося те ж саме.
   - Я сюди заходжу, - почав неголосно професор Робер, - вiдключатися вiд зовнiшнього свiту i на якийсь час вимикати внутрiшнiй. Тут це робити легко й зручно. Менi подобається тутешня атмосфера. Та й знають тут мене всi.
   Вiн перегнав крiзь соломинку трохи апельсинового соку з високої склянки "до себе".
   - Кухар у курсi моїх кулiнарних пристрастей, - повiв з насолодою далi. - Ще жодного разу не зiпсував менi нi апетит, нi настрiй. Класно.
   - I дуже добре, - усмiхнувся Богдан i зробив iз соком те ж саме, - бо цi двi речi в нашому життi дуже важливi. I нехтувати ними не маємо права. Хоч i не завжди вдається.
   - А як тобi... - почав Антуан, але вiдразу ж дiстав з кишенi мобiльний, що працював у режимi вiбросигналу. - Вибач. - Глянувши на дисплей, натиснув кнопку з'єднання й почав:
   - Так. Привiт ще раз. То був уранiшнiй, а зараз - вечiрнiй? Згоден. Де я? Де ж менi бути, як не в "Блюзi". Так, з Богданом. Пiдповзай i ти. Треба ж коли-небудь i вiдпочивати, а не тiльки "службу тягти". Усiєї роботи не переробиш. Та й начальство обов'язково знайде, за що шию намилити. Ти вже сам намилив? Залишилося тiльки петлю накинути? Та нi, не варто. Почекай. Давай спершу хоч з'ясуємо, хто затiяв усю цю метушню з ритуальними перснями. Уже з'ясував?!
   Щире здивування на обличчi Антуана миттєво пiднялося до найвищої вiдмiтки шкали здивуваннямiра. I мсьє Робер показав пальцем Богдановi на телефон: мотай на вус. Богдан почав слухняно "мотати". Хоча робив це з самого початку розмови. Не чекаючи наказу. Про те, що це був Фаб'єн, зрозумiв одразу. Нi з ким iншим мсьє Робер не став би розмовляти в цьому мiсцi i в цей час. Так у нього заведено.
   - Чудово, - щиро засiяв Антуан. - Давай негайно на всiх парах до нас. Ми все замовимо. За скiльки будеш? Ну, от i добре. Вирушай. Чекаємо.
   Заховавши телефон, мсьє Робер потер руки вiд задоволення.
   - Зараз приїде Фаб'єн i все розкаже, - пiдморгнувши другу, оголосив план дiй вiн. - Вони вже знають, хто допомiг мсьє Бертьє замiсть Харона переправитися через Стiкс.
   - Молодцi! Так швидко все розкопали? - радiсно поцiкавився Лисиця. - А ти говорив: Шерлок Холмс, Шерлок Холмс. Ось вона, велич нашої сучасностi. Епоха розквiту науково-технiчної думки. Скоро настане такий час, коли злочини розкриватимуть ще до того, як вони вiдбулись. За допомогою дивовижної технiки їх вiдшукуватимуть у їхнiх вiчних лiгвах, - божевiльних людських головах, - i нейтралiзовуватимуть у зародку. I детективовi не треба буде гасати свiтом, шукаючи доказiв, щоб наступити на хвоста покидьку. I тодi детектив переквалiфiкується...
   - В оператора, - пiдкинув дотеп мсьє Робер. - З опера в оператора.
   - Точно, - погодився Богдан. - В "оператора комп'ютерного розшуку". Набрав на клавiатурi, поклацав мишкою - i злочин розкритий.
   - Якби ж то, - мрiйливо сказав Антуан. - Але, на жаль... Науковий прогрес, звичайно, нестримно мчить вперед, але залiзяка, навiть напхана супермiкросхемами, нiколи не замiнить людину. З її недолiками, помилками й величезною недосконалiстю. Та водночас - iз розумом i душею. Тому Шерлок Холмс назавжди залишиться генiєм. Технiка мусить лиш допомагати людинi, а не знищувати в нiй залишки первозданностi. Ось дивися: думаєш, вiд великого жиру в нашому унiверситетi ввели спецкурс iз написання листiв? Простих, звичайних листiв. Ха! Звiсно, що нi! Просто не можна допустити, щоб одна генiальна рiч знищила iншу. Комп'ютер - супершикарний винахiд. Але папiр i чорнило - це теж речi, народженi людським генiєм. Так само, як i книга. Вони не повиннi конкурувати. Вони мають займати в нашому життi свої нiшi, доповнювати, а не знищувати одне одного. Тiльки так. Iнакше доведеться йти в майбутнє через минуле.
   - Повнiстю з тобою згоден, - знову показав Лисиця, що вiн прибiчник професора Робера. - В усьому потрiбне вiдчуття мiри. Розумної пропорцiї. А цього якраз i не завжди вистачало багатьом поколiнням людства.
   - Що ж, - невимушено усмiхнувся Антуан, - сподiватимемося, що людство розумнiшатиме. З кожним прожитим днем. Амiнь.
   Друзi розсмiялися, але стримано й неголосно. За цим їх i застав Фаб'єн. Вiн, як i вранцi, дихав енергiєю. I не було видно, що позаду - довгий, непростий, напружений день. День з великою кiлькiстю зустрiчей, бесiд, роздумiв, вiдмiряних кiлометрiв дорiг, коридорiв i сходинок. Як угору, так i донизу. Та й в iнших напрямах теж.
   "Молодiсть плюс тренованiсть дорiвнює енергiйнiсть-завжди", - подумав Богдан.
   - Привiт професiйним гульвiсам, - накрив грайливiстю Фаб'єн.
   Добрий гумор, як здавалося українцевi, не залишав офiцера з моменту вранiшньої телефонної розмови. Але люди, що добре знали лейтананта Люка, могли з певнiстю стверджувати, що це було принаймнi з моменту його народження.
   - Термiново дайте чогось закинути до шлунка, - загрозливим тоном сказав Фаб'єн. - Бо зараз накинуся на вас. I не просiться потiм.
   - Сiдай, - почав господарювати Антуан, пiдсунувши для брата стiльця. - Зараз повиннi принести вже твою здобич.
   - Чудово. Бо я за себе не вiдповiдаю.
   Фаб'єн облизувався, дивлячись то на Богдана, то на брата. Вiн знову жартував та пiдiгравав:
   - Снiданку в мене й не було (ваш "друг" Бертьє постарався), обiд я заповiв друзям, а ворогiв у мене стiльки, що моєю вечерею вони явно не наїдяться. Тому, всупереч схiднiй мудростi, я знищу її сам... Кхе-кхе... Пора б уже чогось i пiднести. I багато!.. Ух, проковтну все. Разом з офiцiантом. Залишу тiльки бейджик. Бо ще мiж зубами застрягне. А зубочистки-зубила я й не прихопив.
   Фаб'єн розсiвав довкола веселощi й спокiй. Його пустотливiсть подобалась. Вона заряджала впевненiстю. Поряд iз такою людиною ти все зможеш. I життя повертається правильним боком. Симпатичним i привабливим. Саме таким, як i треба.
   Антуан стежив за братом i чекав. Свердлив допитливими очима. Але мовчав. Тактовно не згадував про "справу Бертьє". Фаб'єн теж. Навмисно. Тримав паузу. Чекання посилює бажання. З кожним словом "прибульця" це бажання справдi робилося бiльшим i вже стало нагадувати торнадо. Почавшись маленьким вихором, воно виросло у величезний i нещадний багатометровий убивчий стовп.
   Коли замовленi страви опинилися на столi, Фаб'єн, плямкнувши й проковтнувши слину, жадiбно накинувся. Усе правильно. Витрачену за день енергiю треба вчасно поповнити. Щоб бути з нею завжди.
   Проте мiж жуванням iнспектор встигав уставляти жарти. I вони справдi були смiшними. I добрими. За це йому окрема дяка.
   Пiсля трапези Фаб'єн став "таким, як треба": спокiйним, умиротвореним i готовим до розмови.
   - Ну що ж, други мої, - патетично почав вiн, i Богдан зрозумiв, що iншим цей жартiвник нiколи не стане. - Казка моя буде не довга, не коротка, не сумна, не весела. I полетить вона пташкою швидкокрилою аж до мiста до Гренобля, де гарний хлопець Арсен Бертьє живе. Живе-поживає, добра наживає. Та ось тiльки нi позавчора, нi вчора та й нi сьогоднi його в Греноблi як не було, так i немає досi.
   - Ого, - не втримався Богдан. - I де ж вiн?
   - Та де ж йому, голубочковi, бути, як не з'явитися у славному в мiстi та й Парижi стольному. I сталося це позавчора ввечерi. Оселився вiн у готелi "Ле Бельмон". Бiльше того, у своєму номерi та ж хоромах царських минулої ночi вiн очей своїх ясних не склепляв. Бо його там елементарно не було. Ну, як вам моя казочка?
   - Цiкаво, - вiдповiв першим Антуан.
   - А де вiн зараз? Це вам вiдомо? - поспiшно запитав Богдан.
   - Саме зараз вiн прямує потягом з Парижа у Гренобль, додому. Його вже ведуть нашi люди. А на вокзалi все готове до "святкової" зустрiчi. Правда, без оркестру. Там Бертьє-молодшого "передадуть" iншим офiцерам зовнiшнього спостереження. Тi походять за ним. Потiм - затримання. Але коли це вiдбудеться - залежить вiд багатьох моментiв.
   - Що ж виходить? - поставив питання Лисиця i взявся сам на нього вiдповiдати: - Арсеновi Бертьє, що знiмає фiльм за романом Патрiка Беккереля, треба було, починаючи з позавчора i до сьогоднi, побувати в Парижi. Причому саме тодi, коли Бертьє-старшого вбивають. I саме в цей час Бертьє-молодший не ночує у своєму номерi. Гм... Цiкаво. Усе - проти Арсена, - спокiйно резюмував вiн.
   - Саме так, - не приховував задоволення Фаб'єн. - Ну, скажiть менi, будь ласка, навiщо цьому режисеровi їхати до столицi й не ночувати в замовленому номерi саме тодi, коли хтось заганяє шанованому професоровi Бертьє в груди довжелезний кинджал по саме рукiв'я?
   - Й одягає на завершення ритуалу перстень. "Хто сiє зло, той пожинає зло", - додав "у тему" Антуан. - Це дуже важлива деталь. Убивця хоче, щоб смерть Бертьє пов'язували чи то з Орденом абскондитiв, чи то з романом мсьє Беккереля, чи то з фiльмом, що знiмається за романом про Орден. У жодному разi - ритуал убивства виконаний за всiма правилами. Значно простiше було б без жодних вигадок спровадити бiдолашного Бертьє на той свiт будь-яким iншим способом. Надiйнiшим i не таким небезпечним для виконавця. Але ж нi! Убивця спочатку пiдкидає персня. Нiби попереджаючи, що почався вiдлiк останнього часу. Ми це серйозно не сприйняли. I в цьому - головна наша помилка. Хоча й насторожилися. Хоча i з'явилися передчуття. Але сприйняли як розiграш. Жарт. Ех, пiдказав би тодi хто-небудь, що таке станеться... Отже, вирок ухвалений i виконаний. Витримано й ритуал. На руцi Бертьє - знак заручення зi смертю. Символ пiдкорення владi Ордену... Божевiлля! Iдiотизм! Цього не може бути. Надто театрально це все. На понтах!
   - Не забувай, що твiй "театрал-понтовик" не залишив жодних слiдiв, - логiчно зауважив Фаб'єн. - А це вже холодний розрахунок, а не шоу, збiг обставин або ще щось таке.
   Iнспектор Люка став значно серйознiшим. Факти пiдштовхували до цього. Слухатися фактiв - це i є його робота. Спочатку, правда, їх треба здобути. А потiм уже й придивлятися до них. I - прислухатися. Iнакше не буває. "Iнакше" - це не про них. А тут усе серйозно. Як i має бути в конторi, що звикла поважати себе.
   - Вiн демонструє професiйний пiдхiд, - вiв далi полiцейський. - I досвiд. Чювак орiєнтується в питаннях... непрямих вiдмiнкiв. Причому конкретно.
   Навiть у серйознi моменти Фаб'єн знаходив немислимi нiшi для вдалих i доречних дотепiв. Це заспокоювало. I вселяло вiру, що будь-яку найсерйознiшу справу вiн розлущить, нiби звичайний горiх. Легко й радiсно. З усмiшкою та влучним гострим слiвцем. Ще й насолоди тим, хто поруч, вiдсипле. Такий вiн. Нестандартний паризький мент.
   - Якщо вiдкинути варiанти з мiстикою та манiяком, - "узяв слово" Антуан, - то вбивство Бертьє так i хочеться звалити на Арсена. Багато фактiв "за". Та й мотиви є. Явна неприязнь до батька. Недавня сварка. А ще - i це найважливiше, - обiцянка Ежена Бертьє залишити сина без солiдного спадку. Таке кому завгодно голову запаморочить.
   - Але, що цiкаво, - хитро мовив Фаб'єн, - у заповiтi, всупереч батьковим погрозам, єдиним спадкоємцем усе ж залишається богемний синуля професора. Так що, як це не жорстоко звучить, бiльш за всiх смерть Бертьє-старшого вигiдна найрiднiшiй людинi.
   Полiцейський говорив з почуттям "глибокого задоволення". I було через що. Заплутану, таємничу й незвичайну справу (такою вона здавалася вранцi) надвечiр практично розкрито. Лишалися деякi технiчнi деталi: арешт Арсена Бертьє i його "розкручування". Пiсля чого про цю "гру перснiв" можна рiшуче забувати. Бо вже купа нових "глухарiв" на пiдходi. I так кожного дня. Стрiчковий конвеєр. I зупинятися вiн не збирається.
   - Виходить саме так, - погодився Богдан. - Але надто вже все рiвно й гладко. Так може бути лише тодi, коли вбивця - повний дурень. З одного боку - вiдсутнiсть жодних слiдiв на мiсцi злочину. Вiртуозна робота. А з iншого - очевидний зв'язок. Не логiчно. Полярнопротилежно. Щось тут не так.
   - А може - у нього роздвоєння особистостi? - висловив здогад Антуан. - Як там у хлопця з психiчним здоров'ям?
   - Проблеми були тiльки в планi наркологiї, - вiдповiв Фаб'єн, - але з облiку вже знятий. Решта ж - у нормi. Так вважають медики... Ух, як же менi хочеться поговорити з ним тет-а-тет. Тодi б я зробив свої висновки. I вони були б точними.
   У Фаб'єна задзвонив мобiльний. Офiцер звичним жестом розпочав розмову:
   - Так, привiт. Ага. Ну що? Що? Узяли? Чудово. Ну i як вiн? Ага, зрозумiло. Добре. Завтра я з ним поговорю. Душевно... Сьогоднi? Сьогоднi хочу виспатися. Так що телефони вiдключу. Можеш дзвонити, скiльки захочеш. Тiльки у дзвони. Замiсть Квазiмодо. Гаразд. Бувай. До завтра.
   Фаб'єн заховав мобiльний i сiв розслаблено. Професори вп'ялися в нього запитальними очима, а вiн тримав напружену паузу. Напружену, але не для нього. Почувався чудово. Смачно повечеряв. Вiдпочиває. На роботi все "тiп-топ". Ще й цих двох розумникiв пихатих тримає на куцому повiдку. Краса! Життя не може не подобатись. Таке. Шикарне.
   - У Греноблi взяли Арсена Бертьє, - нарештi вiдкрив "вiйськову таємницю" Фаб'єн. - Вiн там, звiсно, почав скандалити, погрожувати, обiцяв нацькувати пресу, високопоставлених друзiв. Загалом, нiс стандартну в таких випадках ахiнею. Сказав, що про вбивство батька не знав i вже тим бiльше не вбивав його. Пообiцяв сприяти слiдству. Та нiчого. Завтра його привезуть до нас. I тодi нехай тiльки спробує у вихиляси гратися. I не таких "майстрiв мистецтв" розкручували.
   - I заразом не забудь запитати, навiщо вiн пiдкинув перстень у номер Годлевському, - резонно запропонував Лисиця. - А то бiдний дiдусь не може нiяк до тями прийти. Хоч уже й охорону має.
   - А-а-а, дiдько, я зовсiм забув.
   Фаб'єн знову дiстав телефон i набрав номер.
   - Привiт, це Люка. Ти де? У готелi? Можеш побажати професоровi "солодких снiв" i йти вiдпочивати. Сьогоднi твоя служба закiнчена... Так. Завтра. Як завжди. Вiдбiй.
   - Навiщо ти зняв охорону? - обурено запитав Антуан.
   - Але ж Бертьє-молодшого взяли, - не зрозумiв Фаб'єн.- Тепер вона навiщо?
   - А ти впевнений, що вбивця - саме вiн? - поцiкавився у брата мсьє Робер.
   - Облиш, - знехотя вiдреагував iнспектор Люка. - Не таке вже й велике цабе цей ваш науковий дiд, щоб комусь знадобилося його вбивати. Та й нiчого такого, як з Бертьє, ну, там, газетний галас, всяке iнше, з ним начебто не вiдбувалося. У його вiцi руками й ногами за життя чiпляються. Тому що вже зрозумiли, яке воно солодке. Ось i ввижаються жахи за кожним рогом. А охорону я видiлив лише для його i твого заспокоєння. Не бiльше. А те, що цю всю кашу божевiльну заварив саме цей професорський нащадок, цей черв'як богемний, - сто вiдсоткiв. Завтра вiн про це сам менi розповiсть. Викладе все, як на сповiдi. Все. I на цьому - крапка. У мене iншої роботи по горло. Завтра он нарада мiська. Шеф замiсть себе посилає. Потрiбно бути у формi. Як зовнi, так i всерединi. Тому - все. Почухраю вiдпочивати. Чого i вам бажаю.
   Фаб'єн пiднявся, поправив одяг i, звертаючись до Антуана, додав:
   - Про телефони ти чув. Вiдлiтаю на iншу планету. До ранку. Телепатiю рекомендую не використати теж. Хочу виспатися. Всiм привiт.
   Попрощавшись, Фаб'єн зник такою ж легкою ходою, як i з'явився. Молодець. Живе граючись. Грається живучи. Iз життям так i треба. Якщо сприйматимеш його серйозно, i постарiєш передчасно, i не таким довгим воно може виявитися. Та й насолоди менше приноситиме. А цього вже ну дуже не хочеться.
   - Ну, ось i слава Богу, - сказав заспокоєний Антуан, коли Фаб'єн зник з очей. - Потихесеньку все заспокоюється. Я був певен, що Фаб'єн нам допоможе. Вiн для мене - янгол-охоронець. I вже не вперше. Завiвся якось у нас любитель перевiряти чужi портфелi. I трофеї пiсля цього залишати у кишеньцi своїй глибоченькiй. Так вiн швиденько його вирахував. На гарячому взяв. I щиглiв надавав. Без свiдкiв, звiсно. Ну, той вiдразу i вшився. Так що в цьому сенсi я завжди спокiйний. З полiцiєю дружу.
   - Так, вiн хлопець тямущий, - захоплено мовив Богдан. - Справжнiй професоiонал. З ним легко й затишно. Вiдчувається сила. Упевненiсть. Надiйна кам'яна стiна. За нею почуваєшся спокiйним.
   - Згоден, - пiдтримав друга Антуан, - хоч родичiв хвалити й не можна. В управлiннi на нього покладають великi надiї. Кажуть: свiтла голова. Є шанси дорости до генерала.
   - Помiтно, - погодився Богдан. - За кiлометр. Харизма так i тисне. Тут вона є. А це - немало.
   Посидiвши ще якусь годинку, друзi теж рушили вiдпочивати. У них завтра так само багато роботи. I вона така ж складна i важлива, як i в iнспектора Люка.
  

Глава 15

  
   Уранцi Богдана вирвав з ласкавих обiймiв сну докучливий i невблаганний будильник. Вiн не реагував на жоднi благання, що посилала йому розумна професорова голова, а твердо виконував, наче зразковий солдат, свої "безпосереднi обов'язки". Але сьогоднiшнє пробудження вiдрiзнялося вiд решти. Якiсно. Нарештi чудово виспався! Нi, звичайно, ще годинка солодкої подорожi дивовижною Країною Сновидiнь не завадила б. Але й без того все Лисицине єство, здавалося, розпирало вiд енергiї, що наповнила його за нiч. Кожен м'яз, кожен сантиметр могутнього тiла вiдчував надзвичайний прилив сили й бажання творити. Так що стрiчай, плането, ще одного вершителя!
   Подiї вчорашнього дня усiх трохи заспокоїли. I сьогоднi можна цiлком розчинитися в роботi. Та й у програмi конференцiї на сьогоднi багато цiкавого. Уранцi - пiдбиття пiдсумкiв перших днiв, потiм - вiд'їзд на малу батькiвщину Патрiка Беккереля - до старовинного мiста Шартр. Там, у будiвлi монастиря Сент-Андре, - музей Великого Майстра. Енергетична, кажуть, мiсцина. Що ж, перевiримо.
   Богдан подивився на годинника. 7.38. Так, добре: спочатку душ, голiння, чищення зубiв, укладання волосся. Потiм одягання i шлях у Сорбонну. До дев'ятої години - часу iз запасом. На дев'яту - снiданок. На десяту - збори в конференц-залi. Об одинадцятiй - виїзд. Усе розраховано й органiзовано. Як i належить у Парижi.
   День обiцяв багато цiкавого. Особливо - на малiй батькiвщинi "Великого Магiстра". Якщо це помножити на ту надзвичайну легкiсть, яка засiла в Богдановiй плотi, передбачалася екскурсiя до раю. В усякому разi - так усе бачилось Лисицi. Додавала настрою бадьора мелодiя з репертуару "ВВ", закачана до мобiльного. Вона неголосно лунала в номерi, наче гiмн щасливому й наснаженому творчою працею новому дню.
   У Нову Сорбонну Богдан прибув о 8.50. Зайшовши до унiверситетського кафе, побачив, що багато учасникiв конференцiї непоквапом снiдали. Хоча незайнятим залишався ще добрий десяток мiсць. Вiдшукав очима Антуана. Бiля нього теж вiльнi мiсця. Пiшов до нього. Привiтався. Побажавши смачного, розмiстився поруч.
   - Щось я Годлевського не бачу, - тихо, щоб нiхто не почув, сказав Антуан.
   - Я теж, - прошепотiв, озираючись на всi боки, київський професор. - Але ще навiть дев'ятої немає. Може, проспав. Може, в заторi десь. А може, - вирiшив поснiдати в iншому мiсцi. Чи й не снiдає взагалi. Варiантiв маса.
   Богдан пробував заспокоїти друга, хоча й сам починав тривожитися. Але, озвучивши про себе "варiантiв маса", продовжив закидати Антуана мантрами:
   - Та не хвилюйся ти. Зараз я скажу "один, два, три, Годлевський, увiйди", i вiн обов'язково з'явитися. Ось побачиш, - наполягав Лисиця, чудово розумiючи безглуздiсть цiєї по-дитячому наївної iдеї.
   - Не треба, - остудив його запал Антуан. - Сьогоднi - без твого гiпнотизерства. Краще пий чай. Охолоне. Це хоч i не твiй зелений "Greenfield", але теж непоганий.
   Богдан узявся за снiданок, але тривога не зникала. I "варiантiв маса" працювала слабко. Навiть бiльше. У глибинах свiдомостi думки почали прокладати хаотичнi маршрути. Якщо це можна назвати "маршрутами". Так, безладно гасали, але все довкола Годлевсього. Час вiд часу Богдан, як i Антуан, поглядав на вхiд, заклинаючи поляка таки з'явитися. Проте хвилини танули, а його все не було. Хоча нi. Вони не танули. А перетворювалися на цеглини, з яких свiдомiсть вимуровувала все вищу й вищу стiну занепокоєностi. Що ось-ось досягне висоти тривоги.
   Для решти час минав у приємних спокiйних бесiдах. Їх супроводжувало поїдання всiлякої смакоти. I час зараз - безтурботний. Неконтрольований. Та й - непомiтний. Коли ж чогось чекаєш, вiн стає єдиною перешкодою, яка вiддiляє тебе вiд жаданої мети. Злим ворогом. Норовливою та нездоланною прiрвою. Що не бажає, всупереч твоїм бажанням, зменшуватися. Коли ж поспiшаєш... Тодi вiн навiть не озирається. Чимдуж летить поперед тебе, навiть забувши про твоє iснування.
   Помiтивши, що Антуан теж поглядає на вхiд, Богдан сказав:
   - Може, вiн i справдi не хоче снiдати взагалi. Або вирiшив вiдразу з'явитися до автобуса? Чи недобре почувається. У його вiцi це й не дивно. Дай, Боже, кожному дожити.
   - Добре, - вiдповiв нервово Антуан i поставив недопитий паперовий стаканчик. - Почекаємо. Сподiваюся, що з ним усе гаразд.
   - Iнакше й бути не може.
   За кiлька хвилин, допивши чай, Антуан, пiдводячись, запропонував:
   - Ходiмо. Подзвонимо до готелю. Спочатку в номер Годлевського. А потiм, якщо не вiдповiсть, - портьє.
   Богдан теж пiднявся й рушив слiдом.
   Два дзвiнки нiчого не прояснили. Телефон у номерi довго й тривожно вiдгукувався нiмим зумером. Портьє ж вiдповiв, що ключ вiд номера польського професора - на рецепцiї. Але хто його здавав, вiн не знає, бо прийняв змiну зовсiм недавно, а ключ уже був.
   - Що ж, - сказав Антуан, - лишається тiльки чекати. Цiлком можливо, що вiн зараз усе ще в дорозi.
   - Точно в затор десь потрапив. Я ж говорив, - тримав свою лiнiю Богдан. - Тому й затримується. Думаю, вiн ось-ось повинен з'явитися.
   Але Годлевський не з'явився нi на пiдбиття пiдсумкiв, нi на одинадцяту годину, коли всi вже були готовi до вiд'їзду. I тодi Антуан занервував так, що це вже стало помiтно.
   Посадивши всiх у знайомi вже три "Вольво", Антуан залишився на вулицi. Вiн нервово ходив туди-сюди бiля першого автобуса i все ще виглядав польського професора. Але того, як i ранiше, не було.
   З третього автобуса вийшов професор Мертрен. У руцi вiн тримав шматок бiлого паперу, який насправдi виявився звичайним поштовим конвертом.
   - Вибачте, заради Бога, мсьє Робер, - несмiливо звернувся до Антуана Мертрен, - як я мiг забути, не можу втямити. Десь iз годину тому до мене пiдiйшов хлопець рокiв чотирнадцяти-п'ятнадцяти й передав ось це.
   Вiн несмiливо простягнув конверт, на якому Богдан розгледiв друкований напис "Професоровi А. Роберу". Антуан подякував "листоношi". Той пiшов до автобуса. Адресат почав нервово розривати конверта.
   - Може, ти так не поспiшатимеш? - застерiг Богдан. - А раптом там сибiрська виразка або ще холера яка-небудь?
   - Звiдки? - спопелив очима Лисицю Антуан. - Вiд Бен Ладена? Так мiж нами начеб чорна кiшка не пробiгала.
   - Саме так. Чорна кiшка.
   У голосi Богдана звучала досада. Потiм, подумавши, вiн жорстко додав: - Звiдки i нiж у грудях Бертьє.
   - Але я ж не отримував персня.
   Антуан знайшов сили для усмiшки. Але вийшла кисла пародiя.
   - Думаю, це не може служити гарантiєю. Хочеш випробувати долю?
   - Нi. Просто прочитати.
   - Гаразд. Як знаєш.
   - Чому бути, того не минути.
   Антуан дiстав складений тричi стандартний (А 4) аркуш. Розгорнувши, почав читати: "Шановний мсьє Робер! Дуже вдячний Вам за прекрасну можливiсть вiдвiдати музей мсьє Патрiка Беккереля в Шартрi. Але, на превеликий жаль, мiй стан здоров'я погiршився. Тому прошу мене вибачити й вирушати без мене. З повагою, професор Казимир Годлевський".
   Побачивши, що Богдан теж закiнчив читати, Антуан склав папiр, запхнув його знову до конверта, заховав того в кишеню, по черзi заскочив до кожного автобуса, потiм знову виринув на вулицю. Пiсля цього дверi всiх автобусiв майже синхронно, як за командою, зачинилися, i три яскравi залiзнi гiганти плавно й грацiйно рушили до вуличного потоку машин, щоб у нього влитися. Навiть якщо вiн буде проти.
   - Що сталося? - насторожено запитав Лисиця, хоча вже практично про все здогадався.
   - До Шартра ми не їдемо.
   Антуан зi знервованого перетворювався на злого.
   - Я це вже зрозумiв, - намагаючись не помiчати змiни, сказав Богдан. - Що далi?
   - Летимо до номера Годлевського, щоб почати розбиратися в усьому звiдти, - рiшуче вiдповiв Антуан. Потiм, трохи зупинившись для роздумiв, додав:
   - Хоча, можливо, поспiх уже й не потрiбен. Ми все одно запiзнилися.
   Голосом професора заволодiв вiдчай. I погрожував оголосити себе диктатором. Навiть ненадовго. Та все одно приємного i в цьому мало.
   - Чому ти так вирiшив?
   Богдан ще не все зрозумiв.
   - Тому що Годлевський не став би менi нiчого писати.
   Голос Антуана забарвився в "чорнiше ночi". I мiняти колiр найближчим часом не збирався.
   - Якби вiн захотiв мене попередити, просто подзвонив би по мобiльному. Так ми з ним домовлялися. Я ж дав йому свiй номер.
   Антуан знову замислився, а потiм випалив:
   - Хтось наполегливо хоче, щоб ми думали, що з Годлевським все гаразд i спокiйно їхали собi до Шартра. Тобто що вiн живий?!! Навiщо Фаб'єн зняв охорону?!!
   - Та почекай ти, - остудив друга Лисиця, хоча не знав, чи вдалося. - Може, ще нiчого й не сталося? А ти вже теорiю таку створив!
   Зовнi Богдан ще зберiгав iлюзорну надiю, але подумки вже приготувався до найгiршого. I серце стискалося, нiби було винним у тому, що Годлевський усе не з'являвся.
   - Дав би Господь, - приречено видихнув мсьє Робер. - Я дуже хочу, щоб саме так i було. Їдьмо.
   Антуан рiшуче попрямував до стоянки таксi. Богдан слухняно поспiшив слiдом, забираючи з собою тривожнi думки. Вiд них уже нi заховатись, нi втекти. Вони логiчно виростали з багатьох фактiв. Номер один: на конференцiю Годлевський не з'явився. Номер два: у готелi його немає, бо на дзвiнки не вiдповiдає, ключ вiд номера - у портьє. Номер три: в листi написано про погiршення здоров'я i рекомендується вирушати без нього. Номер чотири: лист не написаний Годлевським вiд руки, що легше, простiше i швидше, а саме надрукований. Номер п'ять: про погiршення здоров'я Годлевський мiг би повiдомити по мобiльному, але цього не зроблено. Усе говорило про нову загадку, яку, разом з iншими, потрiбно розгадувати Антуану й Богдану. I, звичайно ж, Фаб'єну.
  

Глава 16

  
   Дорогою до "Принц Альбер Опера" таксi з Богданом i Антуаном "на борту" потрапило в затор, що утворився на мосту Рояль пiсля незначного зiткнення кiлькох машин. I, як це часто буває, маленька причина народила вели-и-икi проблеми. Утворилося таке непрохiдне "машинне стовпотворiння", що тiльки поява полiцейського патруля потихеньку повернула порядок на дорогу.
   Увесь той час, що таксi простояло в оточеннi таких же невдах, Антуан не знаходив собi мiсця. Вiн то поривався вийти, щоб далi рушити пiшки, то намагався зв'язатися з готелем. Проте в обох випадках результату не було. До "Принц Альбер Опера" добрих двадцять кiлометрiв, так що пiший вояж невiдомо коли закiнчиться. На кiлька настирливих дзвiнкiв до готелю нiхто так i не вiдповiв. Чулися частi сигнали. Лiнiя або зайнята, або несправна.
   Полiцейськi, як добрi чарiвники, умiло й порiвняно швидко лiквiдували проблему. I жаданий готель уже не здавався таким же далеким, як недосяжна й ледь видна на нiчному небосхилi зiрочка з дивовижним iм'ям. Вiдомим лише астрономам.
   Коли таксi зупинилося бiля входу до готелю, Антуан, а слiдом за ним i Богдан, миттю понеслися вгору, перестрибуючи через кiлька сходинок, як це часто роблять їхнi студенти. Але зараз навряд чи хто-небудь змiг би докорити поважним професорам за таку "негiдну" поведiнку. Потреба диктувала своє. I пiдганяла... пiдганяла...
   У вестибюлi Антуан запропонував Богдану їхати лiфтом, а сам вирiшив пiднiматися сходами. Про всяк випадок. Усе може бути. Перестрахування ще нiколи й нiкому не вадило. Тим бiльше зараз. Коли смертельна небезпека, здавалось, оселилася в готелi i ходить на секцiйнi засiдання.
   Лисиця кинувся до лiфта. Той м'яко зупинився i з механiчною привiтнiстю вiдчинив дверi. Заходь i вибирай поверх. Довезу швидко i з комфортом. За мить один iз "детективiв мимоволi" вже стояв у кабiнi, а на пультi горiла кнопка з цифрою "чотири".
   Лiфт рушив. Тi кiлька секунд, в якi вмiстився увесь шлях "iз пункту А до пункту В", нервова напруга у Богдана зростала. Думки пульсували про одне. Iншого зараз не iснувало. Те ж саме, напевно, вiдчували льотчики, що йшли на таран. Коли єдине бажання, що переповнює усе твоє єство, - досягти поставленої мети. I це непереборне бажання, здавалося, нейтралiзує, заблоковує все решту, що iснує у твоєму внутрiшньому свiтi. Воно стає твоєю психологiєю, твоєю фiлософiєю i твоїм основним iнстинктом.
   Кнопка згасла. Лiфт, подумавши трохи, звiльнив вихiд, випустив пасажира й продовжив байдуже iснування, яке вкладалося в рух мiж тими ж "пунктами А i В". Вiчний рух. Мiж вiчними пунктами.
   Задиханий Антуан з'явився не набагато пiзнiше.
   Ще кiлька секунд, кiлька десяткiв крокiв - i Богдан з Антуаном уже бiля дверей номера 405. Нарештi. Довгу й виснажливу гонитву завершено. Але нервова напруга не спадала. Навпаки. Вона сягнула так високо, наскiльки мiг дозволити кожний органiзм. За цими дверима, ймовiрно, зараз ховається вiдповiдь на одне-єдине питання. Важливе. Нервове. Чи навiть i вбивче. Але таке потрiбне. А може - й не на одне. А може - i немає тут нiякої вiдповiдi??
   Антуан постукав. Нiчого. За дверима - тиша. Перед - два сильних чоловiки й голосне часте дихання одного з них. Яке, здавалося, зараз виштовхне дверi силою своїх децибелiв.
   Постукав знову, але вже гучнiше й наполегливiше. Результат вийшов таким же. За дверима тихо. Перед - теж усе без змiн.
   - Мсьє Годлевський, - не витримавши, надривно крикнув Богдан, - будь ласка, вiдчинiть. Це вашi колеги - Антуан Робер i Богдан Лисиця.
   На цю пропозицiю теж нiхто не вiдгукнувся. А так хотiлося почути знайомий голос польського професора. Хай i грубий. Хай i роздратований. I, - можливо, навiть хворий. Який би тiльки прохрипiв. Але це був би ЙОГО голос. I все б одразу стало на мiсце. Ну, майже все. Бертьє уже не воскресити.
   Антуан подивився на друга й, оглядаючи "перешкоду", сказав:
   - Ламатимемо дверi. Сподiваюся, суд нас виправдає. I призначить лише "вiдшкодування збиткiв". Або якщо й термiн, то мiнiмальний.
   - Я теж на це сподiваюся, - хмикнув Лисиця. - Хоча, як кажуть, ваша в'язниця - не найгiрше у свiтi мiсце.
   Богдан оцiнив поглядом майбутнiй "об'єкт". Вiн мав привабливий дорогий вигляд. Хоч, може, це всього лиш вдала iмiтацiя.
   - Шкода ламати таку красу, - пройшлася поверхнею Лисицина рука.
   - Гадаю, твої естетичнi смаки страждатимуть недовго? - запитав Антуан.
   - Сподiваюся, - кутиками вуст усмiхнувся Лисиця.
   Легкий дотеп мсьє Робера прозвучав, як захисна реакцiя. Бо внутрiшнiй стан обох залишався напруженим. Але це не завадило вiдiйти їм на кiлька крокiв вiд дверей. Для розгону.
   - На рахунок "три", - упевнено скомандував Богдан, i Антуан збагнув, що друг мав досвiд подiбних атак.
   Слово "три" прозвучало, нiби команда "фас" для тренованих бойових псiв, i змусило зiрватися з мiсця. За мить вiдбувся контакт двох прискорених людських тiл з дверима номера 405. Затрiщало зламане дерево. Заболiло в плечах "учених мужiв". I хоч удар був досить пристойним i дверi трохи подалися, вiдкрити їх усе ще не можна було. Вiдiйшли знову. Треба повторити.
   Час полуденний. Багатьох мешканцiв четвертого поверху не було "вдома". Хоча... Цiлком можливо, що хтось уже почув або навiть побачив у шпаринку, що вiдбувається. Тому якщо за кiлька хвилин тут з'являться "стражi порядку", нiчого дивного. Потрiбно поспiшати. Щоб устигнути до появи полiцiї. Поки обох "пов'яжуть".
   Повторна "дверна атака" стала успiшнiшою. Вiд удару замкова планка разом зi шматком вiдколотого дерева полетiла вглиб номера. Самi ж дверi вiдчинилися з такою силою, що вiдразу ж, видавши оглушливий гуркiт, ударилися об стiну, вирвавши нижню петлю, i, тримаючись тiльки на верхнiй, перекосилися.
   Минувши хол, Антуан i Богдан залетiли до кiмнати. Їхнiм очам вiдкрилося найгiрше з можливого. Як i Бертьє, Годлевський лежав на лiжку iз загнаним у груди по саме рукiв'я кинджалом. На лiву руку йому надiли вже знайомого персня. "Хто сiє зло, той пожинає зло". Ось так... I посiяли. I зжали...
   Зацiпенiння оголосило мозок кожного своєю територiєю. Всупереч мiжнародному праву. Попри бажання корiнного населення, чинне законодавство i санкцiї мiжнародної спiльноти.
   "Бiдний Антуан, - з жалем подумав Богдан. - Отримати ще один удар - це вже занадто. I яку жахливу помилку вчора зробив Фаб'єн! Вiн злегковажив, залишивши Годлевського без охорони. А чергував би полiцейський до ранку, нiчого такого б i не сталося. Чи... Стоп-стоп-стоп. Нi. Просто було б два трупи. У сорочцi народився той полiцейський, ой, в якiй мiцнiй сорочцi... Судячи з усього, вбивця - суперпрофесiонал. Вiн показує свої намiри, пiдкидаючи перснi. I вже вдруге змiг убити, виставивши полiцейських дурнями. Хоча до цього їм i не звикати".
   Богдан доторкнувся до руки Годлевського. Холодна. Отже, вбивство сталося приблизно вночi. У жодному випадку вони з Антуаном сьогоднi б запiзнилися. Навiть якщо б вiд пiдозр перейшли до рiшучих дiй ще о дев'ятiй, коли поляк не з'явився на снiданок. Все одно б запiзнилися. Як i у випадку з Бертьє... Але... Бiдний Антуан. Як йому це все пережити? Як?
   - Нiкому не рухатися, - прохрипiв позаду неприємний голос.
   Друзi озирнулися й побачили у проймi двох полiцейських зi зброєю напоготовi. Попереду й лiвiше стояв "вусатий". На вигляд старший i досвiдченiший. Команду "не рухатися" прохрипiв саме вiн. Трохи ззаду i правiше завмерло зовсiм ще хлоп'я. Його недосвiдченiсть i невпевненiсть навiть у тому, як вiн стояв, видавала вчорашнього практиканта.
   - Руки на голову. Обоє. I обличчям до стiни, - знову прохрипiв "вусатий". - I не додумайтеся щось мудрити - ураз дiрок нароблю. Зi мною розбиратимуться потiм. А вам це тодi вже буде по барабану. I тужливих жалобних пiсень ви вже не почуєте...
   Помах опiстолеченої руки в напрямi "застуканих на мiсцi злочину вбивць" надала бiльшої переконливостi словам.
   - Не знаю, як щодо в'язницi, але безкоштовну екскурсiю до вiддiлку я тобi гарантую, - повiльно пiднiмаючи руки й обертаючись до стiни, напiвжартома пообiцяв Антуан. Хоча - якi вже тут жарти!
   - Ану там без коментарiв, - дiловито керував далi "вусатий". - Слiдчому розповiдатимеш, як ти зi своїм друзякою спровадили людину на той свiт. Нелюди. Це ж треба так кинджал увiгнати? Жером, - звернувся вiн до жовторотого. - Зв'яжися з нашими, нехай присилають оперативно-слiдчу бригаду. А я постережу цих невдах.
   - Єсть, - вiдповiв Жером i миттєво випарувався.
   - Послухайте, шановний, - звернувся до полiцейського Антуан, - ви не зовсiм розiбралися в ситуацiї. Ми зовсiм не тi, за кого ви нас приймаєте. Навiть навпаки.
   - Знаєш що, говоруне, - грубо обiрвав Антуана "вусатий", - залиш свою риторику для судового засiдання. Може, вона буде цiкавою для суддi? А менi - все одно. Факт убивства наявний? Наявний. Убивцi наявнi? Наявнi. Ось вони. На гарячому впiйманi.
   Вiн недбало вказав пiстолетом на Антуана й Богдана, що як i ранiше стояли з пiднятими за голову руками.
   - Решта мене не хвилює, - продовжив "вусатий". - Нехай слiдство з вами клопочеться. А я свою роботу зробив. Крапка.
   Богдана здивувало "розумне" слово "риторика" у вустах цього служаки. Та ще й правильно вжите. Без сумнiву, "вусатий" втiлював поширений на всiй планетi тип "представника силових структур", який виступає героєм багатьох анекдотiв, що зображають "таких вусатих" у явно непривабливому свiтлi. I не через розум, ерудованiсть i ввiчливiсть. А зовсiм навпаки.
   До номера забiг захеканий Жером.
   - Ну, що там? - поцiкавився "вусатий".
   - Усе нормально, - витираючи рукою носа, вiдповiв "жовторотий", - скоро будуть.
   - От i добре. От i ладненько.
   Потiм, повернувшись до затриманих, "вусатий" сумно поцiкавився:
   - За що ж ви його так?
   - Послухайте, Жане, Пьере, Жаку, Полю, Франсуа, Жераре, Нiколя, Фiлiпе чи як вас там ще, дiдько забирай! - не на жарт розiйшовся Богдан.
   - Ну, П'єр. I що? - "Вусатий" i далi залишався байдужим i невблаганним.
   - Послухайте, П'єре, - не збирався вгамовуватись Богдан, - якщо ви маєте хоч вiддалене уявлення про закони природи, ну, скажiмо, розумiєте, що коли будь-яке тiло (у сенсi "предмет") пiдняти й вiдпустити, то воно обов'язково впаде. I, що характерно, неодмiнно донизу.
   Вусатому тирада явно не сподобалася. Схоже, вона його навiть образила. В усякому разi, змiни побачили неозброєним оком.
   - Чуєш, Жероме, - уїдливо звернувся вiн до напарника, кивнувши на Богдана, - чи менi здається, чи так воно i є, що цей мазунчик долi хоче мене розсердити?
   - Не знаю, як розсердити, але те, що вiн тебе вже причмирив, так це видно навiть незрячому.
   Жером хотiв здаватися старшим, досвiдченiшим, мудрiшим. Тому й намагався наслiдувати вусатого в усьому: в рухах, жестах, мовi. I це йому непогано вдавалося. Успiшний учень.
   - Чуєш, ти, лектор без трибуни, професор без пенсне, - зневажливо кинув Богдану Пьер, голос якого зазвучав загрозливо й роздратовано, - цирк поїхав, а клоуни лишились? Я зараз твоє тiло пiднiму й вiдпущу. I воно точно впаде. I, що характерно, впаде, як не дивно, донизу. I йому, що теж важливо, буде трiшечки "бо-бо". Як тобi така перспективка?
   "Вусатий" вдало поєднав кепкування над Богданом з пародiюванням його мови. Вийшло стильно. Жером засмiявся. А сам "iменинник" лише задоволено усмiхався.
   - Та зрозумiйте ж ви, - не зважив на це Богдан, - якби вбили ми i зараз, тiло було б теплим, а кров навколо рани - свiжою.
   Богдан захопився й не помiтив, як опустив руки. I навiть зробив пiвкроку до полiцейських.
   - Перевiрте, мсьє П'єр, - попросив "вусатого" вiн, - i ви побачите, що я говорю правду. I що до вбивства ми не причетнi.
   П'єр недовiрливо подивився спочатку на труп, потiм на Богдана, потiм ще раз на труп, пiдiйшов ближче до вбитого й придивився знову.
   - А ти поки стеж за ними, - жорстко наказав вiн Жерому. - А то є такi мастаки баки забивати... А потiм за зброю хапатися доводиться.
   Той слухняно втупився в "полонених", але знову пiдняти руки Богдановi не наказав. Помiтивши це, Антуан теж опустив. Маленька професорська перемога. Такi теж можуть бути.
   Тим часом П'єр пiдiйшов до трупа. Обiйшов лiжко по колу. Обдивився з усiх бокiв. Доторкнувся до руки вбитого. Знову подивився на Богдана. У поглядi бринiла розгубленiсть.
   - Звiдки менi знати? - нiби виправдовуючись, сказав вiн. - Може, ви його вбили, але ранiше. Набагато.
   Здаватися Пьер i не збирався. Належав до людей, що навiть очевиднi факти не сприймають як доказ своєї поразки.
   - Угу, - закивав єхидно Антуан, - а потiм повернулися на мiсце злочину i влаштували увесь цей фейєрверк, щоб ви приїхали й затримали нас. Дуже мудро. Дуже логiчно.
   - Навiть якщо ти слово "логiчно" повториш пiдряд ще дев'ять разiв, - почав тиснути на Антуана "вусатий", - я все одно не змiню думки. Для мене ви - злочинцi. Затриманi на мiсцi злочину. Крапка. I говорити тут нiчого.
   - Оскiльки ви менi глибоко несимпатичний, - сказав напружений Антуан, - нiчого повторювати я, звичайно ж, не буду.
   Вiн готовий був "рвати й метати", але розумiв, що перевага на боцi полiцейських. I грати мусив за їхнiми правилами. Це гнiвило. Це виводило. Це розривало на шматки.
   - Та все ж дозволю собi вам нагадати, - вiв далi мсьє Робер, балансуючи на межi скреготу зубовного, - що в законодавствi будь-якої цивiлiзованої країни є така юридична категорiя, як "презумпцiя невинностi". Суть її полягає в тому, що нiхто (як зараз ми) не повинен доводити свою невиннiсть. Навпаки. Чиясь виннiсть має бути встановлена виключно в судовому порядку. Скажу простiше: винним людину може визнати тiльки суд. Ви ж, наскiльки я розумiю, поки не суддя.
   - Ну, добре, - дещо полагiднiшав П'єр, хоча зробив це через тиск обставин, а не з внутрiшнього переконання. - Може, усе саме так, як ти... е-е-е... ви кажете. Але навiщо виламувати дверi? Навiщо штурмувати номер, як Бастилiю?
   Професори перезирнулися. Справдi, навiщо? Можна було просто викликати полiцейських i разом з ними цивiлiзовано, як i належить homo sapies, увiйти. Але про це нiхто не подумав. Не до того було. Розум нiби вiдiмкнувся. Напруженi, одержимi, Антуан i Богдан просто йшли напролом. Не бачачи жодної перешкоди. Не задумуючись. Не аналiзуючи. За це й поплатилися. I зараз їм позаздрити мiг би тiльки той, кого вже засудили.
   - У тому, що самовiльно проникли сюди, - сказав, дещо охолонувши, Антуан, - винними визнаємо повнiстю. Але тiльки в цьому.
   Вiн уже починав шкодувати про цей прорахунок. Серйозний. Болючий. "Непрофесiйний". Але... Усе вже зроблено...
   - Ну, ось бачите, - з неприхованим задоволенням посмiхнувся П'єр, вiдходячи вiд трупа. - Отже, затриманi ви не даремно. Даремно ми нiкого не затримуємо. Якщо попався, хоч малесеньке щось та й наколобродив. У нас тiльки так.
   - Та в мене брат працює в полiцiї, - випалив Антуан, аж трохи нахилившись уперед. - Двоюрiдний. Лейтенант Фаб'єн Люка. Може, чули?
   Мсьє Робер спробував ще такий прийом. Може, проканає?.. Надiя вмирає... Нi. Вона живе. I буде вiчно жити! Доки ти не здався. А здаватися ти нiколи не будеш!
   - Хто ж не знає цього балагура? - хмикнув П'єр. - Пiв-Парижа - це вже точно. Якщо не бiльше. Так що придумати казку про такого двоюрiдного братика не складно. Ну, а якщо й справдi брат, то й що з цього? Та нехай ним буде хоч сам мiнiстр. Зараз для мене це не має жодного значення. Ви затриманi на мiсцi злочину. I крапка. Я свою службу знаю. I звик її виконувати добре. Крапка.
   Богдан помiтив, що П'єрiв стиль значно покращав. Усе-таки "вусатий" вiдчув, що перед ним не кримiнальники, а люди освiченi. Так, до речi, буває часто. Перевiряв на собi вже не раз. Коли спiврозмовник, почувши кiлька ваших речень, оформлених за всiма правилами логiки й мови, починав говорити повiльнiше, добираючи найточнiшi, як йому здавалося, слова, вживаючи їхнi правильнi, нормативнi форми. Нiчого не вдiєш. Сила впливу сильнiшого iнтелекту на слабкiший. Закономiрнiсть!
   - Але я можу зараз подзвонити братовi, - зробив несподiване вiдкриття Антуан, абсолютно забувши про мобiльний. - Я дам вам трубку, i ви побачите, що я не брешу.
   - Добре, що ти... ви сказали про телефон, - зрадiв П'єр. - Жером, забери у нього телефон. Бо ще подзвонить кому-небудь та наламає дрiв. Я цю публiку добре знаю. Забери i крапка.
   Жером наблизився, й Антуану нiчого не лишалося, як мовчки пiдкоритись.
  

Глава 17

  
   Почулися гучнi кроки. Кiлька осiб iшли коридором. Антуан i Богдан, що дрiмали в камерi вiддiлку на вулицi Тронше, куди їх доставили П'єр i Жером пiсля допиту слiдчим, насторожилися. За величезними ґратами з боку "волi" з'явилися черговий i Фаб'єн. "Зеки" ожили. Фаб'єн принiс якщо не звiльнення, то в усякому разi приємну чи принаймнi хоч заспокiйливу звiстку. Чи все ж таки зараз розстрiляє їх через ґрати? Щоб не ганьбили його мундир... Та нi. Он усмiхається. Живемо!
   - Привiт позаштатним операм паризької полiцiї, - знову пожартував Люка. - Ну, як вам безкоштовнi апартаменти, руйнiвники готельних номерiв?
   Обидва мовчали, надувшись, нiби дiти, що серйозно нашкодили. I не дуже поспiшали каятись.
   - Нiчого, - заспокоїв Фаб'єн, пiдморгнувши, - зате примiряли на себе "шкуру арештантську". Так би мовити, "для загального розвитку". Для розширення свiтогляду. Вiд тюрми та вiд суми...
   - Тiпун тобi на язик, - ожив мсьє Робер.
   Брат тiльки чмихнув усмiшку, даючи дорогу черговому. Той вiдiмкнув замок. Залiзяка невдоволено скреготнула. Наче не хотiла, щоб цих двох колобродiв випускали. Хай ще посидять. Не перевиховались. I мiж "нормальних" людей їм ще рано. Знову за старе вiзьмуться. Ой, вiзьмуться...
   Дверi "клiтки" вiдчинили. "Пташки" можуть випурхувати. Воля чекає.
   - Гаразд, - почав Фаб'єн, стоячи осторонь, нiби й не по "цих двох" прийшов, - побули на повному державному забезпеченнi, але пора й злазити з шиї. Бо ще сподобається. I ноги звiсите. У гостi ходити можна. Але не надовго. Та ще й такi. Починаєш набридати тутешнiй публiцi. А вона тобi. Закiнчилася ваша ходка, "в'язнi замку Iф". Попереду чекають вас справи великi. Словом, з речами й на вихiд. Мухою!
   Iнспектор знову "у своєму стилi". Цi його дорослi пустощi Богдан сприймав як обов'язкову частину iмiджу, без якої лейтенанта Люка вже важко й уявити.
   Бiля виходу червонiв Фаб'єнiв "рено-лагуна". Усiлися: Фаб'єн - зрозумiло - за кермо, Антуан - поруч, Богдан - iззаду. Нарештi - геть вiд цього неприємного мiсця. Геть швидко-швидко. I ще два рази геть!
   - Курс на "Блюз", - кинув братовi Антуан. - Їсти так хочеться, що мамонтам у нас на шляху бажано не з'являтися.
   - Поки ви "сидiли", вони вже вимерли, - серйозно зауважив Фаб'єн.
   - Правильно зробили, - усмiхнувся мсьє Робер, - бо опинилися б у наших шлунках. По одному в кожному.
   - Тодi справдi тiльки в "Блюз". А це для нас - простiше простого, - життєрадiсно сказав Фаб'єн, i автомобiль плавно рушив. - Тим бiльше що ви сьогоднi стiльки енергiї витратили, стiнобитнi знаряддя.
   Але тут же вiн став серйозним:
   - Для чого ви туди поперлися - зрозумiло. Але нащо ж дверi ламати? У таких випадках усе можна владнати невеликою металевою штучкою. Сила розумного її використання дорiвнює "силi є - мiзкiв не треба" двох розлючених носорогiв. Називається вона дуже просто - "ключ". Ви про це, звичайно ж, не знали, дiти мої?
   - А хто б нам його дав? - ображено поцiкавився Антуан.
   - I я тобi вiдповiм, - натискаючи на кожному словi, грiзно вимовив Фаб'єн. - Вам би його не дали. I дуже правильно зробили б. Бо для такого типу проблем у нас є спецiальна група людей, професiйно пiдготовлених i надiлених повноваженнями. Iменується вона дуже просто - полiцiя.
   - Та годi тобi знущатися, - сумно попросив Антуан. - I так вити хочеться.
   - А що ж ви витворяєте? - почав заводитися Фаб'єн. - Швець, знай своє шевство, а в кравецтво не лiзь! Приватними детективами себе мните? Це шкiдливо для здоров'я i згубно для кишенi. До речi, за дверi доведеться заплатити. А для занять приватним розшуком у вас немає нi лiцензiї, нi досвiду.
   - Але ж бачиш, що вiдбувається? - майже наїхав Антуан.
   Вiн, сам того не помiчаючи, починав суперечку. Внутрiшнє рвалося на волю.
   - Руйнуються мої плани, зачiпаються iнтереси, - розсипав наболiле далi мсьє Робер. - А кому я розповiм про цi "божевiльнi перснi"? Одразу на глум пiднiмуть. Ти ж перший менi не повiрив. Не повiрив же?
   - Уже вiрю, - вiдвернувся Фаб'єн. - Пiсля смертi Годлевського. Тим бiльше вона практично на моїй совiстi. А дiдько, ну хто так їздить?!
   Останню фразу запустив услiд срiблястiй "БМВ-Альпiнi", що серйозно "пiдрiзала" Фаб'єна. Той не на жарт розлютився й натиснув на педаль. Коли порiвнялися з "БМВ", крiзь опущене скло пасажирських дверей побачили, що автомобiль вела симпатична ефектна блондинка. Дiвчина грайливо пiдморгнула й нестримно рвонула вперед.
   - Лети, голубко, лети, - послав їй услiд повiтряний поцiлунок Фаб'єн. - Назустрiч своєму щастю... Сьогоднi на нарадi начальник "дорожникiв" отримав i в хвiст i в гриву. Так що на чергування його дiтки пiсля вiдповiдного прочухана виїхали злi-презлi. Як мiнiмум, перевищення швидкостi нашiй лялечцi вже точно забезпечено.
   I справдi: на наступному перехрестi красуня вже мило бесiдувала з жандармами дорожнього патруля. Фаб'єн торжествував. Його пророцтва збулися. Вiдчув неабияку силу. Можна ставати названим братом Нострадамуса.
   На деякий час у машинi запала тиша. Прогнав її Фаб'єн:
   - Я буду не я, якщо не зачиню цього "володаря перснiв", будь вiн тричi гiльйотинований.
   I вiн зi злiстю вдарив обома руками по керму.
   - Причому - без вашої допомоги, горе-детективи. Тiльки пiд ногами плутаєтесь... Ой, вибач, моя люба, моя маленька Люсi, - сказав вiн машинi й нiжно погладив доглянуту блискучу "торпеду". - Усi в цьому свiтi хочуть любовi й тепла. I моя маленька Люсi теж.
   - Ти був у номерi Годлевського? - поцiкавився Богдан, що весь цей час мовчав.
   - Ображаєш, - усмiхнувся Фаб'єн. - Не просто був, а все старанно обнюхав.
   - I що скажеш?
   - Нiчого, - приречено вiдповiв лейтенант. - Нiяких слiдiв. Окрiм персня, кинджала i трупа, звичайно. Але тiльки це нiчого нам не дає. Усе так само, як i з Бертьє. Почерк iдентичний.
   - Тобто серiйний убивця? - пiдкинув очевидне Антуан.
   - Швидше за все, - заскрипiв зубами Фаб'єн. - I тепер я вже боюся, щоб вiн не став багатосерiйним. Бо вiдчуваю, що це лише початок. А вiдчуття мої завжди справджуються. А цього ой як не хочеться. Навiть "ой як" у квадратi.
   - I тепер уже абсолютно ясно, що вбивцею не може бути Арсен Бертьє, - додав i своїх п'ять мовчун iз заднього сидiння.
   - З ним там узагалi цiкава ситуацiя, - почав зосереджено Фаб'єн. - Десь iз тиждень тому Арсен отримав листа iз Мiнiстерства культури, де йшлося про те, що колегiєю прийнято рiшення про видiлення грошей на його фiльм. Для обговорення деталей Арсену пропонували прибути до столицi й зустрiтися з вiдповiдними працiвниками. Арсен прибув позавчора вранцi й оселився в готелi "Ле Бельмон". Планував пробути тут два-три днi. Паралельно ще деякi справи залагодити. Усе нiби нормально. Коли ж заявився до Мiнiстерства, там зробили "великi очi". Вiд здивування. Тому що нiякого листа йому нiхто не надсилав. Бiльше того, на жодному iз засiдань нiколи навiть не розглядалося питання про Арсенiв фiльм. Листа в Мiнiстерствi не визнали й порадили звернутися до полiцiї. Останнього Арсен, звичайно ж, не зробив. А все, що вiдбулося, сприйняв як чийсь вдалий для автора i не вдалий для себе розiграш. Нiч, коли вбито його батька, Бертьє-молодший провiв у компанiї колишнiх однокашникiв, що займаються шоу-бiзом. Ми перевiрили. Факт пiдтвердився.
   - Виходить, що комусь треба було пустити полiцiю хибним слiдом, - зробив логiчний висновок Богдан.
   - Для цього треба знати про родину Бертьє значно бiльше, нiж це можна взяти зi ЗМI, - розвинув його думку Антуан. - Сiм'я ж у Греноблi вiдома. Як не крути, а й татусь, i синочок - постiйно на виднотi. Та й журналiсти часто дають суперечливу iнформацiю. Не думаю, що вона годиться для таких точних розрахункiв. Наш противник - не та людина, щоб використати ненадiйну iнформацiю.
   - А ще Арсен сказав, що на знiманнi якось сталася крадiжка реквiзиту.
   Фаб'єн одяг обличчя хитруна. Воно в нього завжди з собою. У заднiй кишенi джинсiв. Зручно.
   - Як ви думаєте, що вкрали? - запитав вiн i, не чекаючи, вiдповiв сам: - Правильно, бiлий плащ з вiдлогою та нашитою яскраво-червоною лiтерою "А" спереду i колом з восьмираменним хрестом iззаду, ритуальнi перснi й кинджали. П'ять перснiв i п'ять кинджалiв. Як вам така iнфа?
   - Ого-го, - щиро здивувався Антуан. - Отже, треба чекати ще двох убивств?
   - А чому двох, а не трьох? - "математично" поцiкавився Богдан.
   - Тому що нашого "дарувальника перснiв" я сприймаю як дуже обачливу людину, - озвучив бачення ситуацiї Антуан, - тому "один комплект" вiн мiг узяти й про запас.
   - Тобто ми можемо чекати ще як мiнiмум - два, як максимум - три "наших" убивства? - розвинув думку Фаб'єн.
   - Хтозна, - засумнiвався Богдан, - при бажаннi таких ритуальних штучок можна наштампувати скiльки завгодно. Украденi перснi й кинджали плюс присутнiсть Бертьє-молодшого тут у момент убивства його батька повиннi були, за задумом "режисера" цього спектаклю, "повiсити" смерть Бертьє-старшого на його богемного синулю. Це - по-перше. I, треба зiзнатися, це спочатку вдалося. Але на Арсена практично ну нiяк не можна повiсити вбивство Годлевського. Залiзобетонне алiбi. Та й теоретично теж. Це - по-друге. Отже, можна припустити, що вбивство професора Годлевського не було запланованим. Злочинець не залишив жодної хибної стежини, як це було у випадку з Бертьє.
   - А якщо Арсен усе-таки причетний до вбивства Годлевського?
   Антуан розвернувся впiвоберта налiво й заговорив тихiше:
   - Вiн усе пiдлаштовує, домовляється з однокашниками про алiбi, вбиває й вiд'їжджає. I доки вiн їде, спiльник вiдправляє на той свiт професора Годлевського. Таким чином: i Арсен непричетний, i вбивство скоєне.
   - Гаразд, - знову вступив у розмову Фаб'єн, - припустимо, що все саме так. Але який мотив у Бертьє-молодшого вбивати цього вченого поляка? Навряд чи Арсен - також його єдиний спадкоємець.
   - А раптом у Годлевського - красуня-донька й незлiченнi фамiльнi цiнностi? - оживив iнтригу мсьє Робер. - Але вiн не дає згоди на шлюб своєї теж, до речi, єдиної спадкоємицi з плейбоєм Арсеном. I для того щоб Бертьє-молодшому отримати i красуню, й багатства, вiн так витончено прибирає єдину перешкоду на шляху до цього.
   Антуан залишився задоволений своєю малоймовiрною, але такою "художньою" версiєю.
   - Ну, любий братику, ти й видав, - почухав потилицю Фаб'єн. - Твоя середньовiчна шекспiрiвська вигадка годиться для мильного серiалу. Не бiльше. Ми вже зробили запит до Польщi. Думаю, завтра отримаємо вiдповiдь. I повiр, нiчого схожого в ньому не буде й близько.
   - Та пожартував я, - щиро усмiхнувся Антуан. - Хоча в розборки, обставленi в середньовiчному стилi, ти спочатку теж не вiрив.
   - Гаразд, здаюся, - пiдiграв Фаб'єн. - Згоден повiрити навiть у те, що всi цi вбивства задумав i здiйснив великий магiстр Ордену Гiйом Валтасар. Який повстав iз мертвих. Але тодi менi доведеться повiрити i в графа Дракулу, й у Фредi Крюгера, i в Гаррi Поттера, й у Вiннi Пуха, - зробив страшну гримасу Фаб'єн, але тут же, не витримавши, розсмiявся.
   Антуан i Богдан дружно пiдтримали.
   - Зараз i справдi повiриш у кого завгодно, - мовив Богдан, коли в машинi ущух смiх. - Але ясно тiльки одне: є два вбивства i жодного вбивцi. Хоча, швидше за все, вiн один в обох випадках...
   - Хай там як, але для мене чiтко зрозумiле iнше: конференцiя остаточно зiрвана.
   Усмiшка, що зовсiм недавно сяяла на обличчi Антуана, безслiдно випарувалася. I вже не вiрилося, що незабаром вона з'явиться там знову. А сумне обличчя продовжило:
   - Хто захоче далi працювати, коли вбитi два учасники конференцiї? Та ще й так незвично. I жодне з убивств не розкрите. I не дай Господи, щоб у когось в номерi знову "завiвся" цей проклятущий перстень. Третього вбивства допустити не можна!
   - А менi здається, - сказав Лисиця, - що це вже немає жодного значення. Хто захотiв поїхати, той поїхав. Чи поїде сьогоднi-завтра. А хто й далi збирається працювати, того не злякаєш. Хоч у таких звiстках приємного мало. Але я згоден, що з убивствами треба "зав'язувати". Вони нам нi до чого. I не тiльки нам.
   - Легко сказати "зав'язувати", - не сподобалося сказане мсьє Роберу. - А зробити це як? Дати оголошення в газети й на телебачення? "Шановний убивце! Ми втомилися вiд твоїх божевiльних вибрикiв. Ти нам серйозно заважаєш. Тому ми благаємо тебе. Припиняй свою чорну справу. У нас i без тебе турбот вистачає..." Так нормально? Чи щось пiдправити?
   - Нормально, - буркнув Лисиця, розумiючи всю жовч сказаного.
   - Ага, - енергiйно закивав Антуан, - так вiн тобi й розженеться. Наставляй кишенi. Одразу дощ золотий поллється...
   - Ну... не так радикально, - спробував пом'якшити реакцiю друга українець.
   - А як, по-твоєму? - пiшов у наступ мсьє Робер. - I далi жувати соплi? I голову на плаху самим класти? Щоб наш невiдомий "благодiйник" доброю рукою сокирку на нашу шию й опустив...
   Явно не професорська лексика збентежила Богдана. Подiбного з Антуанових вуст чувати не доводилось. Але екстремальнi ситуацiї й виникають, щоб звичайних людей робити екстремалами. Й обидва потихеньку стають ними. А Фаб'єн - екстремал уже давно. За визначенням. Вiн залишався мовчазним, розумiючи, що камiнчик - i в його город. Та ось його обличчя просяяло:
   - Слухайте, професуро, за цим клопотом я зовсiм забув про одну цiкаву фiшку. Сьогоднi на нарадi зустрiв Жерве Копа, однокашника з академiї. Вiн розповiв про одну дивну подiю, що сталася на "його землi". Працює Жерве в мiстечку Блуа. Так от: кiлька тижнiв тому в них там сталося вбивство. На той свiт вiдправили вчительку французької словесностi Катрiн Лоран. Звичайна вчителька зi звичайної периферiйної школи. Жила звичайним життям. Своїх дiтей не мала. З чоловiком розлучилася. Мешкала сама. Незвичайне, що в її звичайному життi колись i було, так це те, що Катрiн Лоран бiльше двадцяти рокiв тому проходила як потерпiла у справi про зґвалтування. Артура Венсана, хлопця, що вчинив це з Катрiн (вiн, до речi, теж навчався в Новiй Сорбоннi), засудили на десять рокiв. Вiн змiг утекти, але на волi наклав на себе руки. Прозаїчно втопився в рiчцi. На березi знайшли його одяг i передсмертну записку. Там сказано, що пiсля втечi вiн зрозумiв: його життя зламане назавжди i мiсця в суспiльстсвi для нього вже не лишилося. Такi ось таємницi юностi мадам Лоран... Коли одного разу вона не з'явилася на роботу, директор послав розшукати її, щоб усипати прочуханки. Але її нiде не було. Квартира замкнута. Звiдти нiхто не вiдгукувався. Викликали наших. Коли зламали дверi та ввiйшли, мадам Лоран лежала на лiжку зi всадженим у груди по саме рукiв'я кинджалом.
   - Ага. А на лiвiй руцi в неї ритуальний перстень iз написом "Хто сiє зло, той пожинає зло", - киваючи й незадоволено посмiхаючись, мовив Богдан.
   - Абсолютно правильно, юначе, - грайливо сказав Фаб'єн, i вiд його серйозностi не залишилося i слiду. - А як ви вгадали? Ваше прiзвище, часом, не Нострадамус? Чи, може, це ви вiдправили на той свiт звичайну провiнцiйну училку, випускницю Нової Сорбонни, мiж iншим. Антуане, ти її випадково не знав?
   - Катрiн Лоран? - задумався мсьє Робер, почухавши чоло. - Якщо вона була у шлюбi, то, найiмовiрнiше, мiняла прiзвище. А якщо нi, то нiяку Катрiн Лоран я не пригадую. Хоча Лоран... Лоран... Нi. Пригадую. Амелiн Лоран, а ось Катрiн...
   - Та Господь з нею, - махнув рукою Фаб'єн. - Це я так, мiж iншим, запитав. Ну, так що ви, шанованi приватнi детективи, менi скажете на це? Не думаю, щоб i в мадам Лоран в єдиних спадкоємцях теж записаний Арсен Бертьє. Але жiнку все одно убили "по-нашому". I теж - нiяких слiдiв. Правда, за пiдозрою у вбивствi заарештовано її колишнього чоловiка. Те, що вона жила до розлучення з ним як кiшка з собакою, практично знав увесь Блуа. Але й пiсля розлучення вже тепер колишнiй не давав вiльнiй вiд уз Гiменея жiнцi спокою. Сусiди часто бачили, як вiн приходив, лаявся i завжди, йдучи, погрожував убити. Банальна, загалом, iсторiя.
   У нiч убивства (слiдством встановлено, що смерть настала десь серед ночi) чоловiка мадам Лоран вдома не було. Вiдсутнiсть вiн пояснює нiчною риболовлею, але пiдтверджень цього немає. А ось те, що в його квартирi знайшли гаманець колишньої дружини, з яким вона, як розповiли подруги, нiколи не розлучалася, - факт. Неспростовний. Ось так. Неправильна це стежина чи правильна - сказати важко. Але вона є.
   - Що ж ти про це ранiше не сказав? - накинувся з докорами на брата Антуан.
   - А ви й не запитували, - вiдбувався жартами Фаб'єн. - Тим бiльше, поки витягнув з "холодної" двох "руйнiвникiв готельних номерiв", трохи заморився.
   - Отже, i там "наш клiєнт" попрацював, - задумливо мовив Богдан. - Виходить, вiн уже використав три перснi й три кинджали. I вони у нього, на жаль, не закiнчилися.
   Раптом вiн змiнився на обличчi й палко вимовив:
   - Послухайте, друзi, а може "нашу" мадам Лоран цей ґвалтiвник-потопельник ухайдакав? Га? Тодi, давно, вiн зiмiтував самогубство, а тепер ось вирiшив поквитатися за те, що жiнка запхала його за ґрати.
   - Любий мiй друже Антуане, - жартома почав виходити з себе Фаб'єн, - пiсля трапези дай цьому вигадниковi паперу й ручку. Нехай пише детективний роман. Я бачу, на вигадки вiн великий мастак. А там ще й Гонкурiвську премiю вiдхопить, га? Що ви про це думаєте, мсьє фантазер? Чи вам бiльше сподобається, якщо я вас називатиму мiстер Конан Дойл, або мiстер Гiлберт Кiт Честертон, чи мiстер Едвiн Бамер, чи мiстер Грант Аллен, чи мiстер Вен Дайн, чи мiстер Джон Дiксон Карр, чи мiстер Фримен Крофтс, чи мiстер Джозеф Флетчер, чи мiстер Едгар Уоллес, чи мiстер Еллерi Куїн, чи мiстер Ерл Стенлi Гарднер, чи мiстер Рекс Стаут, чи мiстер Реймонд Чандлер, чи мiстер Семюел Хеммет, чи мсьє Сименон, чи мсьє Габорiо, чи мсьє Леблан, чи мсьє Верi, чи мсьє Стiман, чи мсьє Шапризо... Гаразд, пожартували й досить. Але найгiрше з усього те, що вбивств стало на два бiльше, а ми, схоже, не те що не наблизилися до iстини, а, швидше, вiддалилися. Бо малоймовiрно, що все це й придумала, i вчинила одна людина...
   А ось уже й "Блюз". Фаб'єн почав пригальмовувати, щоб припаркуватися. Мiсця вдосталь. Так що робив це без проблем.
   - Але навiть якщо це й так, - далi ораторствував iнспектор Люка, автоматично виконуючи потрiбнi рухи, - то з доказовою базою в нас - повна... катастрофа.
   - Нiчого, утрьох i вбивства легше розкривати, а не тiльки пляшку розпивати, - пошився у фiлософи Богдан. - "На трьох" упораємось.
   - Це точно, - пiдтвердив Антуан.
   Залишивши машину на парковцi, "трiйця" поспiшила до ресторану. Пошукати мамонта. Хоча б одного. Може ж таки, не всi вимерли. I фортуна хоч тут пiдметушиться.
  

Глава 18

  
   Богдан повiльно зачинив за собою дверi свого номера, пройшов до кiмнати i стомлено опустився на лiжко. Було приємно розумiти, що всi сьогоднiшнi подiї залишилися в минулому. I психiчнi, й фiзичнi перевантаження вiдлунювали зараз у замученому тiлi. Так, сьогоднi прожив напружений день. Вiн, нiби цiкавий пригодницький фiльм, ряснiв напругою психiки, цiкавими ходами й несподiваними вiдкриттями. Хто б мiг подумати, що життя невiдворотно затягне до стрiмкого й непередбачуваного виру простого унiверситетського професора Богдана Лисицю саме там i саме тодi, коли вiн менше всього на це розраховував. I ось цi кiлька днiв паризького життя внесли стiльки нового в його розмiрений темпоритм життя, що воно одержало шарм здорового авантюризму й наповнилося захопливим духом пошуку розгадок. Розгадок, яких просто вимагали вiд Богдана таємничi й заплутанi кримiнальнi iсторiї. Iсторiї, до яких потрапив вiн, ставши, хай i ненадовго, "парижанином". I, судячи з усього, це був тiльки початок. Бо мали три вбивства, виконаних i обставлених абсолютно однаково. Три однаковi загадки. Загадки загадковi. Надзвичайно заплутанi. Якi щосекунди несуть постiйну загрозу для тих, хто шукає вiдповiдь. Та й не тiльки... Три загадки, три однакових питання "хто?". Вiдповiдь на якi, найiмовiрнiше, одна. Абсолютно ясно, що або виконавець, або замовник, або координатор усiх трьох убивств - той самий. У жодному випадку всi вбивства i детально продуманi, й професiйно виконанi. Жодних слiдiв. Жодних зачiпок. У двох випадках, коли смерть наздогнала професора Ежена Бертьє i вчительку Катрiн Лоран, розслiдування намагалися вiдвести вбiк, вiдправити хибною стежкою. У випадку ж iз Годлевським цього не зроблено. Для кращої пiдготовки не вистачило часу? Чи чому? Очевидно, задум виник спонтанно i не був завчасно (й так ретельно) продуманий, як це зроблено у двох перших подiях. Чи, може, це теж частина вмiлого плану? Так. Чiтких доказiв немає. Лишається ще на кавовiй гущi поворожити. До того ж i Бертьє, i Лоран - мешканцi Францiї, а Годлевський - громадянин iншої держави, приїжджий. Отже, усе-таки час. Убивця просто не встиг пустити нас хибним слiдом.
   Тепер Лоран i Бертьє. Що їх об'єднує ще, крiм життя в однiй країнi? Що може бути спiльного мiж унiверситетським професором з Гренобля i скромною вчителькою з Блуа? Стоп. Фаб'єн сказав, що Лоран закiнчила Нову Сорбонну. Так, ага. Ну звичайно ж! Свого часу Бертьє працював iз Беккерелем у Новiй Сорбоннi. А ось i зв'язок. Але що це зараз дає? Без ширшої iнформацiї - практично нiчого. Невiдомий i мотив. Знаючи його, з'ясувати "хто?" було б набагато простiше. Але... Мотив невiдомий. Слiдiв на мiсцi злочину - кiт наплакав. До того ж пiсля смертi Годлевського атмосфера на конференцiї розпалиться до межi. А це явно не на нашу користь. А може, саме цього й домагався наш невiдомий вбивця? Або - замовник. Якщо це так, то досягти бажаного йому вдалося. Є серйознi шанси, що завтра конференцiя взагалi припинитися. Мало хто захоче працювати там, де дамокловим мечем над кожним нависла примара жахливої смертi. Ритуальної. Причому абсолютно невiдомо, на кого цей меч може опуститися наступного разу. I навряд чи найтвердiшi запевнення зможуть щось змiнити. Такi слова вже звучали пiсля вбивства Бертьє. Але потiм - ще одне, таке ж, убивство. Хоча... Може, хтось i захоче виконати програму до кiнця. У кого все-таки "твердi горiшки"...
   Телефон обiрвав роздуми. Лисиця зняв трубку й почув схвильований голос Антуана. Судячи з усього, дзвонив вiн iз дому. Пiсля ресторану Фаб'єн спочатку завiз Богдана, а потiм рушив на вулицю Унiверситетську, до будинку брата.
   - Термiново хапай таксi й кулею до мене, - випалив на одному диханнi Антуан.
   - А що сталося? - поцiкавився Богдан, прекрасно розумiючи, що бажаний контакт iз лiжком поки "вiдкладається на невизначений час". Перспективка приваблювала мало. Але раз вiн термiново потрiбен, сталося щось серйозне. Через дурницi Антуан не став би переривати Лисицин вiдпочинок, заслужений "нелегкою сьогоднiшньою дiяльнiстю".
   - Уже бiжу, - кинув Лисиця й почав збиратися.
   Хоч i була пiзня година, таксист вiдразу ж погодився їхати. За пiвгодини Богдан уже пiднiмався на третiй поверх будинку N 21 на вулицi Унiверситетськiй. Ще мить - i подзвонив до квартири N 16. Тут i мешкав Робер. Дверi обережно вiдчинилися за п'ять секунд.
   - Проходь, - без зайвих церемонiй запросив Антуан. - Сiдай.
   Переступивши порiг, Богдан опинився в маленькому холi, з якого вiдкривався iнтер'єр великої кiмнати для гостей. За столом сидiв Фаб'єн i грався пiстолетом. Перед ним лежав згорточок iз зеленої тканини.
   - Привiт, давно не бачились, - щиро усмiхнувся вiн. - Я бачу, на сценi - тi ж самi.
   - Вибач, Богдане, що витягли з лiжка, - з жалем сказав Антуан i теж сiв за стiл.
   - Та я й не спав iще, - нiби виправдовуючись, сказав Лисиця, вмощуючись на стiльцi. - Шукав вiдповiдi.
   - I, мабуть, не знайшов, - видав очевидне Фаб'єн. - Але нiчого. Продовжимо втрьох. Так цiкавiше.
   - Просто ми вирiшили, - повiв тоном головнокомандувача Антуан, провiвши рукою по стiльницi, нiби змiтаючи щось невидиме, - що ти образишся, якщо пропустиш нашу пригоду. А вона обiцяє бути цiкавою.
   Вiн пiдморгнув Фаб'єну, i той розгорнув тканину. Лисиця побачив персня. "Хто сiє зло, той пожинає зло".
   - Ух ти, - вiд несподiванки крикнув Богдан, немов побачив батька Гамлета в обнiмку з його тiнню. - Черговий "привiт" iз пекла? Кому цього разу?
   - А ти вгадай, - хитро примружився Фаб'єн i прокрутив на пальцi пiстолета.
   - Невже тобi, Антуане? - запитав Богдан, дивлячись широкими очима. - Але чому?
   - Коли пiсля ресторану я зайшов додому, воно лежало тут, на цьому столi.
   Голос наче належав не мсьє Роберу. I якби Лисиця зараз не бачив це на власнi очi, нiзащо не повiрив би, що це говорив Антуан. Почув бездарного й невмiлого пародиста.
   - Виходить, наступним має бути ти?
   Богдан все ще залишався в полонi побаченого й усвiдомленого. Така крута змiна. Не так давно Лисиця розмiрковував, маючи одну "диспозицiю". Тепер же все змiнилося. I реагувати треба миттєво.
   - Послухайте, - ураз завiвся вiн, - аналiзуючи вбивства, я зрозумiв, що два з них (Бертьє i Лоран) безпосередньо пов'язанi з Новою Сорбонною, тiльки в минулому. Два (Бертьє i Годлевського) - зараз. Але Годлевський - iноземець. Та й вiдсутнiсть хибного слiду у вбивствi поляка, менi здається, робить його майже випадковим, точнiше заздалегiдь не планованим, спонтанним. Тепер ось загроза тобi, Антуане. Ти теж пов'язаний iз Сорбонною. I в минулому, й тепер. Але вiдповiдi слiд шукати саме в минулому. Та й оформлення вбивств теж веде туди. Автор роману, ритуал з якого йота в йоту копiює наш убивця, - Патрiк Беккерель. Професор Сорбонни.
   - Ну, це всього лиш твої роздуми, - резюмував Фаб'єн, поклавши на стола пiстолета й руки. - Нехай навiть i не позбавленi розумної логiки. Та все одно. Поспiшати не варто. У нас ще надто мало iнформацiї. Немає вiдповiдi на запит до Польщi. Та й про Бертьє-старшого i Катрiн Лоран треба б бiльше фактiв пiдзбирати. Не вiдпрацьованi, як слiд, i Бертьє-молодший, i чоловiк Катрiн.
   - А може, це справдi манiяк, який уявив себе членом Ордену? - пiдпер рукою пiдборiддя Антуан.
   - З манiяком нiчого не виходить, - упевнено заперечив Богдан. - I якщо Бертьє ще можна на нього "повiсити" (мовляв, отримав своє за нападки в пресi на "Великого Магiстра"), то яким боком тут учителька i, тим бiльше, Годлевський. I ще тим бiльше у квадратi - ти? Вибач, звичайно. Я можу помилятися. Але дай вiдповiдь, хто бiльше за тебе зробив для увiчнення пам'ятi Патрiка Беккереля? Однак ти теж отримав персня. Якщо ж припустити, що можливий манiяк одержимий iдеєю помсти всiм, хто симпатизує Ордену i "Великому Магiстровi", то першим випадає з логiчного ланцюга Бертьє, який в пресi нiбито нападав на автора роману про Орден. Але тодi - чому саме Катрiн Лоран, а не хтось iнший? Нi, доведеться обiйтися без манiяка. Навiть найненормальнiшi явища мають внутрiшню логiку.
   - Гаразд, про це завтра, - поставив крапку Фаб'єн i, взявши персня, почав обдивлятись. - Треба придумати, що робити найближчим часом. Тобто цiєї ночi. Якщо згадати логiку вбивств у "Принц Альбер Опера", то виходить, що, отримавши перстень уранцi або вдень, жертва покидала цей свiт найближчої ночi. Швидше за все, в Блуа вiдбулося так само. Гадаю, наш новоявлений "великий магiстр - дарувальник перснiв", повiривши у свою могутнiсть i невловнiсть, сьогоднi теж заявиться, щоб закiнчити почате. У попереднiх випадках вiн потрапляв у житла жертв через дверi, технiчно вiдмикаючи замок. Думаю, сьогоднi вiн зробить так само. Тому пропоную. Перше: час уже пiзнiй. Треба вимкнути свiтло. Нехай думає, що Антуан лiг. Друге: чергуватимемо по черзi. Двоє - на посту. Один - вiдпочиває. По двi години. Третє: засiдку зробимо в холi. Четверте: усiм неухильно виконувати мої накази. I якщо я вирiшу, отже, - так треба. Тому - без самодiяльностi. Нагадую: ситуацiя максимально наближена до бойової. Арифметика проста: один неправильний, навiть маленький, крок, - i можна отримати ну ду-у-уже великi неприємностi. Пам'ятайте: злочинець хитрий, сильний, розумний i слизький. Як вугор. Узяти його - дуже складно. Так що легкої прогулянки не буде... Послухай, Антуане, а, окрiм персня, нiчого нового ти не знайшов? Бо, може, вся наша генiальна стратегiя вже долетiла до вух "великого магiстра"? Слухає собi "музику опiвнiчних розмов" i пiдкореговує плани.
   Фаб'єн нахилився й зазирнув пiд стола. Погасав рукою знизу стiльницi. "Зазирнув" за нiжки.
   - Та нi. Начебто глухо.
   Потiм пiдвiвся й обiйшов кiмнату, уважно придивляючись до всього. "Пасажири" мовчки спостерiгали за дiями "капiтана". I вiрили, що той робить усе правильно. Так, як i треба.
   - Наче нiчого, - закiнчивши, сказав вiн i сiв на "свого" стiльця.
   - Та годi тобi, - спробував остудити запал брата Антуан. - Можна подумати, що я - серйозний бос чи фiнансовий "вернигора". Ну, кому потрiбна моя скромна персона настiльки, щоб ще й дорогою технiкою розкидатися?.. I взагалi... Кому захотiлося таку штуку зi мною встругнути - не збагну.
   Антуан вимкнув свiтло, i темрява, що заполонила квартиру, заспокоїла очi, але починала грати на нервах. Уночi, зазвичай, i чиниться лихо, коли з можливих закамаркiв починає виповзати всiляка нечисть.
   - Йди спи i нi про що не думай, - спробував заспокоїти Антуана брат. - Нiхто не знає, звiдки бiда приходить. А приходить вона, як завжди, невiдомо звiдки. I якщо хтось чує про чуже горе, то частенько думає, що з ним такого нiколи не трапиться. Так вiн думає до того часу, коли горе наздоганяє i його теж. Є послання вiд "великого магiстра", отже, може з'явитися й вiн сам. Щоб "здiйснити суд". У його розумiннi. Нi. Вже, вистачить з мене Годлевського. Сьогоднi наш "кривавий гiсть" одержить дулю. Не на того напав. Так що, згинь з очей моїх i засни мiцним сном. Ми тебе потiм розбудимо.
   Антуан, пам'ятаючи про вимогу брата (вiн же тут командує!), слухняно почимчикував. З вiтальнi - до кабiнету, а вже пiсля нього - прямо до спальнi.
   - Ну а ми - на бойове чергування - видихнув Фаб'єн i поплескав Богдана по плечу, доторкнувшись до бiцепса. - Ого, так ми щось там таки маємо? Похвально, похвально, отроку, сину мiй, - почав пародiювати священникiв вiн.
   Виходило так же вдало, як i командувати "зведеним загоном професорiв". За що б вiн не брався, скрiзь ставав "своїм хлопцем". Майстром на всi руки. Золотi.
   - Ну, гаразд, - змiнився на обличчi Фаб'єн, - а тепер серйозно. Слухай уважно: у засiдцi сидiти треба тихо-тихо. Як на полюваннi. Наша здобич - звiрюка чимала. Хитра й розумна. Узяти буде непросто. Найменша помилка, найменший необережний рух чи випадковий звук - i ми в офсайдi. Поза грою.
   - Зрозумiло, - сказав Богдан (правда, про полювання - а тим бiльше на людей - знав вiн небагато. Але вибирати не доводилося).
   - Отже, - вiв далi Фаб'єн, - ти стаєш лiворуч вiд дверей, якомога ближче до стiни, - показав усе руками. - Я - праворуч. Коли вiн вiдчинить i ввiйде, я накидаюся на нього й валю з нiг. Ти врубаєш свiтло й допомагаєш.
   - А якщо вiн буде не сам? - резонно поцiкавився Богдан.
   - Думаєш, вiн змiг знайти ще одного такого ж вивихнутого?
   - Усе може бути.
   - Ну, це навряд.
   - А все ж таки?
   - Тодi впускаємо тiльки одного. Я валю його, а ти зачиняєш дверi на замок i врубаєш свiтло. Засiдка спiльника вiдлякає, i вiн зробить ноги. Я їхню психологiю знаю добре. Зрозумiв?
   - Так.
   - От i добре. З Богом.
   Богдан став на визначене мiсце й завмер. Iнспектор Люка розташувався навпроти, по той бiк дверей, i теж завмер, приклеївшись до стiни. Що ж, шанований мсьє "дарувальник перснiв", до вашої зустрiчi всi готовi. Ваш вихiд. Починаємо!
   Почали.
   Час нiкуди не поспiшав. Опинившись теж у засiдцi, став рухатися неспiшно. Ось-ось зупиниться. I це потроху стомлювало. Стомлювала, швидше, бездiяльнiсть. I розумiння намарно витрачених митей короткого людського життя.
   Богдан спробував щось згадати з "поетичного". Робив так завжди, коли випадала хвилинка мовчання. Напружував пам'ятть, щоб не розслаблялася. Балував уяву майстерним словом. Уривок, що сплив, почав про себе артистично декламувати:
   Грає в барилах вино,
   Сонцем нiчним пашить.
   Богом тобi дано
   Хмiль прохолодний пить.
   Збурює сили з глибин
   Спраглий вина ковток.
   Я вiднайду спочин
   В хвилях дикунських рiчок.
   "Хто це? - поцiкавився у себе. - По-моєму, Шарль Жилль".
   Непомiтно пiдкралася дрiмота й почала ласкаво заколисувати. Богдан зрозумiв, що треба щось робити. Бо можна заснути й зiрвати генiальну Фаб'єнову операцiю. Почав щипати руки. Болiло, але допомагало мало. Тодi став запекло впиватися нiгтями в шкiру на руках. Подiяло сильнiше, та все одно "дрiмота не дрiмала". I зовсiм скоро почала вiдвойовувати зайняту до вiдступу територiю. Дiдько! Як не крути, а професор - ну, нiяк не опер-полiцейський...
   Подивився на Фаб'єна. Той стояв нерухомо, немов перейшов до "категорiї неживих предметiв". Зозумiло. У нього така поведiнка вже в кровi. Працювало все на рiвнi iнстинктiв, перетворюючи колись людину на досконалий самонавiдний механiзм. Напевно, вiн змiг би ось так, нерухомо, простояти, чекаючи на "здобич", декiлька годин пiдряд. Воiстину, потреба - страшна сила. Але людина - теж сила потужна...
   Спочатку Богдану здалося, що вiн кудись провалися. У щось глибоке й темне. Усе вкривав морок. Потiм почало розвиднятися. I вiн знову опинився на "бойовому посту". Але Фаб'єна навпроти не було. Спочатку хотiв пiти пошукати. Але не змiг вiдiрвати ноги. Та й розумiв, що пiти звiдси - означає залишити Антуана без захисту...
   Але куди подiвся Фаб'єн?
   Тим часом дверi почали вiдмикати. Стало страшно. Але не тому, що боягуз, а тому, що руки, як i ноги, перестали слухатись. I що тепер? А там же Антуан. Сопе собi в двi дiрочки i знає, що його надiйно охороняють. А вони...
   Дверi таки вiдiмкнули. Велике й страшне зайшло до передпокою i накинулося на Лисицю. I почало штовхати...
   Коли прокинувся, побачив, що це Фаб'єн так його будив. Той побачив, що клiєнт "дозрiв", i показав жестами: сонний вартовий - це мертвий вартовий.
   Лисиця нервово проковтнув. Халепа! Ганьби ще бракувало тут набратися. Шкандалю мiжнародного замутити! Сяйнути слабкiстю. Що подумає Фаб'єн? Що ти - черв'як книжковий. Напiвчоловiк! Нiчого серйозного доручити не можна.
   Ганчiрка! Зберись. Де твоя сила волi? Ти ж можеш! Хоча сон - супротивник серйозний. Тут устояти важко. Чи й неможливо.
   "Спокiйно", - показав жестом Фаб'єновi. I почав удавати сильного. Принаймнi думав, що почав. А як виходило - оцiнити мiг лише Антуанiв брат. I той оцiнив правильно. Показав "ок". Це вже на щось схоже.
   ...Скiльки минуло часу в боротьбi свiдомостi з тiлом, Лисиця не знав. Тi кiлька провалiв у "небуття", якi налякали гiрше за Вiя разом з його "камарильєю", пiдштовхували до думки, що промайнуло вже й кiлька годин. Подумав про це з острахом. Однак пiдтвердити це чи побачити iнше не мiг, бо в темнотi не розгледиш, що там на годиннику.
   Укотре вiдганяючи сон, помiтив, як Фаб'єн показує знак "Victoria". Стрепенувся. Сон кудись утiк сам. Тiльки до чого ця "Victoria"? Але полiцейський думок Лисициних не читав i вже показав наступний знак. Схрещенi кистi рук.
   "Ага, ось що це. "Перемоги не бачити", - почав розшифровувати Фаб'єновi знаки Богдан. - Цiкаво, чому це вiн так вирiшив?"
   Тим часом Фаб'єн розвернув два пальцi правої руки, якими до того показував "перемогу", й зобразив ходiння у напрямку кабiнету. Потiм склав долонi рук у "подушку" й поклав на них голову.
   "Тому що здобич пiшла-а-а, - продовжував "дешифрувальник". - Ага, i можна йти спати".
   Пам'ятаючи, що Фаб'єн як "керiвник операцiї" зажадав виконувати всi його накази, Лисиця припустив, що побачене говорило про припинення конспiрацiї. Та й усiєї операцiї в цiлому. Тому вiн залишив "пост" i зробив крок до iнспектора Люка, щоб запитати, чи правильно зрозумiв "дактилознаки". Але Фаб'єн, схоже, контролював розумовi процеси в Богдановому мозку. Бо як тiльки той набрав повiтря, чiпкi й сильнi, мов щупальця восьминога, руки вiдразу обхопили голову Лисицi так сильно, що всi слова лишилися в легенях. Через суто технiчнi причини.
   - Ти що, очманiв, фраєре, - злою коброю прошипiв прямо у вухо Фаб'єн, залишаючись, одначе, восьминогом, - зовсiм звихнувся? Було ж ясно сказано: сидiти тихiше за тишу й мовчати як риба. Хочеш усе завалити, нiкчема цивiльна?
   Богдан хотiв усе пояснити, але Фаб'єн не вiдпускав. Здавалося, вiн хоче задавити Лисицю. I за мить тому стало страшно. А якщо й справдi? Антуан спить. Убивцi немає. Нiяких свiдкiв. Задавить i зверне все на "дарувальника перснiв". Так вийшло. Не вберiг. Тiльки навiщо? На-вi-що?
   - Я ж тобi як нормальнiй людинi ясно показав, - сичала на вухо напiвпритомному Богдановi "кобра", - двi години минуло, йди, буди Антуана, нехай тебе мiняє, а сам лягай спати. А тебе куди понесло? Може, ти тут ще й заспiваєш?! Давай, лети в спальню i не забудь проiнструктувати, як я тебе вчив, ту сонну тетерю.
   Прошепотiвши це, "кобра" замовкла, "восьминiг" ослабив щупальця й вiдпустив нерозторопну жертву. Живи. Сьогоднi твiй день. Але не завжди так буде.
   "Це ж треба, - про себе подумав Богдан, прокрадаючись до спальнi, - так помилитись, так помилитись..."
   Остання фраза нагадала вiдомий анекдот, хоча недавня "комедiя непорозумiнь" сама могла перетворитися на анекдот. Полiцейський.
   Антуан мiцно й солодко спав. I усмiхався. Пiднiмати його не хотiлося. Богдан завжди шкодував, коли треба було когось будити. Бо вважав, що сон - одна з найприємнiших i найкориснiших насолод. I позбавляти цього людину - серйозний злочин. Та зараз усе iнакше. Бо злочини й злочинцi - реальнiсть. Найреальнiша. Яка ходить, можливо, десь пiд вiкнами. Чи дверима.
   - Вставай, Антуане, - неголосно i якомога привiтнiше заговорив Богдан.
   - Добре, добре, - крiзь сон погодився Антуан i перекинувся на iнший бiк, пiдтягнуши вище простирадло. - Ще трошки... трошки...
   - Пiднiмайся, ну ж бо, - продовжив Богдан i його голос ставав упертiшим i вимогливiшим. А для мсьє Робера - може, й противнiшим за найпротивнiше.
   - Змiна варти, Антуане, - знову почав читати заклинання Лисиця, - бо Фаб'єн там сам. Пiднiмайся, твоя черга.
   Та слова дiяли мало. I Богдан перейшов до "дiла". Став потихеньку торсати мсьє Робера. Потiм "потихеньку" закiнчилося. I Лисиця вже таки добряче штовхав сонну тетерю з професорським званням. Яка, втiм, не вiдрiзнялася вiд тої, що такого звання не мала.
   За хвилину-другу мсьє Робер уже розумiв, чого вiд нього хочуть. Вiн сяк-так пiдвiвся й сiв на лiжку. "Невидющi" очi дивилися на цього опiвнiчного бешкетника, що заважав мирному професорському сну, але майже не бачили. "Тетеря" їх протерла. О! "Фокус" нарештi знайшовся, i "об'єкт" таки опинився в ньому.
   Вислухавши iнструкцiї, розбуджений майже вартовий повiльно одягнувся. Ще раз подивився на несподiваного "будильника", широко позiхнув i почав "висуватися на позицiю". Але... Уже було непотрiбно. Антуан це зрозумiв, коли проходив кабiнетом. Саме в цей час почув, як клацнув замок на вхiдних дверях, i побачив, що в холi посвiтлiшало. Спочатку злякався й зупинився, як укопаний. Сон - як рукою зняло. Потiм, нiчого не розумiючи, почув частi кроки. Через вiдчиненi вхiднi дверi з коридору вривалося свiтло й чулося, як хтось бiг. Та ось кроки почали стихати. I знову запанувала тиша. Так тривало недовго. I кроки почулися знову. Але вже нiхто не бiг. Хтось iшов коридором. Коли Антуан обережно прокрався до вiтальнi, iз спiльного коридору до холу повернувся засмучений Фаб'єн. Вiн увiмкнув свiтло i, витерши рукою з пiстолетом спiтнiлого лоба, розчаровано сказав:
   - Вiн утiк. Швидко бiгає, чемпiйон... Далi гнатися я не наважився. Це могла бути пастка. Насамперед для вас. Мене б вiдвели, а вами б зайнялися...
   Вираз обличчя брата пiдказав Антуану, що сталося жахливе. Потiм розумiння з'єдналося з почутими словами. Тепер усе опинилося на своїх мiсцях. Начебто. Хоча... може, й не все.
   - Що сталося? - поцiкавився Антуан.
   Увесь цей вир, в якому миттєво опинився розбуджений професор, шалено вертiв його i здавався продовженням сну, який так i не додивився. Тому вiн вирiшив провести мiж ними межу. Червону й виразну. Щоб зрозумiти: "що?", "де?" i "як?".
   - Що... що? - переходив на крик Фаб'єн, передразнивши братовi iнтонацiї, - проґавили ми цього бiсового психопата з перснями. Хоча, точнiше, без перснiв. Бо цi двi обручки, - Фаб'єн дiстав iз задньої кишенi джинсiв наручники, - мусили опинитися на його зап'ястках. Та не так сталося, як гадалося.
   Розгнiваний iнспектор пройшов до кiмнати й сiв за стiл, поклавши перед собою пiстолета. Гнiв булькав, нiби його розiгрiли до температури кипiння. I збирався перестрибувати через вiнця.
   - Розумiєш, - почав пояснювати вiн, нервово тарабанячи по стiльницi, - коли минули двi години, я сказав Богдану, щоб вiн iшов спати й прислав замiсть себе тебе. I тiльки-но вiн вiдiйшов, з того боку хтось почав обережно вiдмикати дверi. Я дiстав пiстолета й став благати Бога, щоб ти не з'явився у вiтальнi й не налякав нашого любого гостя. Але все несподiвано затихло. Я насторожився ще бiльше, чекаючи його появи. Але нiчого не вiдбувалося. Тиша. Я навiть дихав через раз, щоб не сполохати її. Та все мовчало й не ворушилось. Тодi я рiзко запалив свiтло, вiдiмкнув замок i розчинив дверi. Але в коридорi - нiкого. Я побiг до сходiв, але там теж "мимо каси". Дiдько! Вiн уже майже був у моїх руках. Трясця його матерi... Треба ж... Iз-пiд самого носа дременув... Його щось налякало, розумiєш?
   Фаб'єн стомлено вiдсунув пiстолета ближче до персня й затулив обличчя руками. Там йому було затижнiше. Чи соромився дивитися свiтовi в очi. Хтозна... Але мсьє Робер чудово розумiв одну рiч: брата зараз краще не зачiпати. Хай перекипить. Заспокоїться. Бо i вкусити може. Чи й загризти...
   - Але що? - з'явилося лейтенантове обличчя над опущеними долонями. - Якби щось у коридорi, вiн би перечекав на сходах. А так. Зник. Безслiдно. Не втямлю, що йоло вiдлякало?
   У дверях кабiнету з'явився розгублений Богдан, що мружився вiд свiтла.
   - Чого це ви всю конспiрацiю поламали? - з докором поцiкавився вiн, позiхнувши. - З глузду поз'їжджали? Слiдопити...
   - Тому що вона бiльше не потрiбна, - з гiркотою вiдповiв Фаб'єн, ляпнувши долонею об стiльницю. - Вiн "зробив нам ручкою". I накивав п'ятами. Технiчно i впевнено... Його щось злякало. Причому явно не ми. В нас усе чiтко. Вiн навiть замок уже почав вiдмикати. Але на пiвдорозi зупинився. Думаю, загрозу вiн помiтив чи почув саме тодi. Три секунди на оцiнку i - шукай вiтра в полi. Цей хлопець таки професiонал. Усе - без емоцiй. Працює на технiцi й класi. Чювак iз серйозною пiдготовкою. Профi. I це мене турбує. Тут "художньою самодiяльнiстю" не вiдбудешся. Усе серйозно... Навiть дуже. Вибачайте, що одразу не сприйняв це так, як належить. Але зараз починаємо все спочатку. Тiльки значно крутiше....
   Усi замовкли. Не знали, що вiдповiсти на новi питання. Бо вони, як на лихо, вже стали старими i поряд виникли ще новiшi. Хоч тут i на старi вiдповiдей ще не знайдено. А шукати треба. I голову в пiсок не сховаєш.
   Фаб'єн подивився на перстень. I прикипiв поглядом до цiєї фатальної залiзяки.
   - Що ж, не вийшло в тебе знову зiграти страшну роль у новому актi набридлого всiм спектаклю, - нарештi театрально сказав вiн, зганяючи на шматку металу всегалактичну злiсть. - Не вийшло, а так хотiлося...
   - А хто живе над тобою? - несподiвано "не в тему" поцiкавився Богдан, зробивши крок до столу.
   - Звичайна родина, - здивовано вiдповiв мсьє Робер, не розумiючи, при чому тут це. - Чоловiк, дружина, двоє дiтей-школярiв. Нормальнi люди. Тихi. Нiяких претензiй. А чому ти запитав?
   - А мишi в тебе є? - далi допитував Лисиця, немов намагався виготовити якомога бiльше питань за вiдведений час. Бо виконував такий дивний норматив.
   - Звичайнi чи летючi? - пожартував мсьє Робер, хоч зараз було не до жартiв. Навiть жартам не до жартiв.
   - Звичайнi, - залишився на своїй хвилi Богдан.
   - Не бачив, але, може, разом з перснем пiдкинули? - подивився на друга Антуан. - А чому ти про це запитуєш?
   - Просто коли я зайшов тебе будити, у спальнi щось наче чи задзижчало, чи почало тихенько шкрябати. Коли ти вийшов, цей дивний звук повторився.
   Фаб'єн, що слухав цю балаканину спочатку байдуже, стрепенувся, ожив.
   - Швиденько до спальнi, - скомандував вiн i першим кинувся туди.
   Професори почухрали слiдом.
   Коли зайшли i в кiмнатi спалахнуло свiтло, Фаб'єн запропонував Богдану:
   - Стань на те ж саме мiсце i спробуй згадати, звiдки лунав той звук.
   Богдан охоче зробив усе так, як просив Фаб'єн. Став. Придивився-прислухався.
   - Здається, звiдти, справа, - припустив. - Точно справа.
   Лисиця махнув. Усi подивилися туди, куди показала рука. На стiнi висiла an face голова невiдомого чудовиська, вмiло виготовлена з лiсового корча. Права "очна ямка" зяяла порожнечею, а в лiвiй щось чорнiло. Це побачили тiльки зараз. Але якби Богдан нiчого не сказав, цiєї "вставки" не помiтили б.
   Першим бiля "об'єкта" опинився Фаб'єн. Вiн з цiкавiстю й нетерпiнням трирiчного шибеника ("а що ж там усерединi"?) накинувся на дерев'яний "шедевр" i витягнув з "ока" маленьку чорну коробочку з крихiтним кружечком.
   - Користуючись випадком, хочу передати привiт трьом йолопам з квартири N 16 будинку N 21 на Унiверситетськiй вулицi в мiстi Парижi, - iстерично закричав, звертаючись до кружечка на коробочцi, Фаб'єн. - Ви, до речi, можете зробити те ж саме, - гнiвно кинув вiн професорам i вiд злостi дав щигля чудовиську. Влучив у "носа" хитромудрої форми. - Це вiдеокамера. З системою нiчного знiмання.
   Антуан i Богдан стояли приголомшенi. I розкритими ротами допомагали очам стежити за знущаннями Фаб'єна.
   - Поки Антуан спав, - вiв далi вiн, - наш нiчний вiзитер, контролюючи спальню й бачачи Антуана, що давить комара, спокiйно наблизився до дверей i почав вiдмикати. Але коли у спальнi з'явився Богдан, вiн одразу ж зупинився. А потiм швидко й тихо зник. Ось таке цiкаве й смiшне до слiз кiно, шановнi приватнi детективи. Ми прокололися. А щастя, здавалося, було таким близьким. Смiйся, паяце...
   I Фаб'єн театрально засмiявся. Зараз вiн, як ювiляр на своєму "круглому" днi народження, був головною фiгурою. Похмурi Антуан з Богданом, розумiючи, що сьогоднi явно не їхнiй день, стояли мовчки, похнюплено спостерiгаючи за "сольним акапельним виступом" iнспектора. А той i не думав заспокоюватися. Хотiв хоч так вимiстити увесь праведний гнiв, що тоннами продукувало його полiцейське серце. Серце мiцного професiонала. Обведеного круг пальця, нiби вiн - жовторотий шмаркач, а не бувалий у бувальцях вовк зубатий. Ех...
   - Гаразд, - трохи вiдтанувши, помiтно полагiднiшав Фаб'єн.
   Таки зрозумiв, що докорами й кепкуваннями тут не зарадиш. Потрiбнi лiки дiєвiшi. Й у великих дозах.
   - Ми його все одно вiзьмемо, - скреготнув зубами iнспектор Люка. - Ось цiєю дружною компанiєю. Легко й радiсно. З усмiшками на щасливих мармизах. Це вам обiцяю я, мсьє Луї Жан Люм'єр.
   Вiн пiднiс до ока мiнi-камеру й зобразив процес знiмання.
   Професура кисло усмiхнулась.
  

Глава 19

  
   Уранцi Антуан, Богдан i Фаб'єн вийшли з квартири мсьє Робера i сiли в червоний "рено-лагуна". Авто рушило у напрямку Нової Сорбонни. Там на одинадцяту збиралися учасники конференцiї. Пiсля збору делегацiя вирушала до "Комедi Франсез", на перетин вулицi Рiшельє i площi Пале-рояль. Там даватимуть "А завтра знову зiйде сонце". Спектакль за мотивами роману Патрiка Беккереля "Серце пiд мантiєю". Трупа спецiально пiдготувала п'єсу. Прем'єру запланували на один з конференцiйних днiв. I ось цей день настав.
   Богдан почувався втомлено. Безсонна тривожна нiч i сильна нервова напруга далися взнаки. Це й зрозумiло. Такi пригоди випадали нечасто. I професор не був готовий до них. Нi морально. Нi тим бiльше фiзично. Вiн заплющив очi й вiдкинув голову. Трохи подрiмати. Поки автомобiль пройде вiдомий шлях "iз пункту А до пункту Б". Але сон уперто не з'являвся, хоч як Богдан i не бажав. Замiсть нього голову наповнювали думки. Цi одна поперед одної пхалися уже й так до переповненої макiтри. Дати й своїх п'ять. Щоб стало десять. Але десять уперто не виходило.
   "Дуже вже розумний i спритний наш невiдомий друг, - почав вiдкидати непотрiб Богдан i проводити струнку лiнiю. - Усе в нього передбачене й прораховане, незважаючи на всю театральнiсть. Голова працює чудово. На мiсцi. Задумує, стежить, страхується, тримає пiд контролем кожен крок i свiй, i "пiдопiчних". У розумi йому не вiдмовиш. Має його гострий i тренований. Прорахувати ходи так, щоб накинути удавочку, буде складно. Навiть дуже. Голими руками не вiзьмеш. Слiди замiтає. Має солiдний досвiд. Мабуть, пройшов i вогонь, i воду, й мiднi труби. Крит та Iприт. Якби його вивести з рiвноваги i змусити помилитися, тодi упiймати легше. А так - комар носа не пiдточить. Просто Карлсон якийсь. Невiдомо звiдки з'являється, невiдомо куди зникає. Непомiтно, безслiдно потрапляє до житла, пiдкидає персня, попереджає про скору смерть. До того ж - ще й нахаба великий. Попереджає i, не вiдкладаючи в довгу шухляду, тут же вершить суд. Чи, швидше, розправу. Бо суд вершити може тiльки легiтимний орган. Тому маємо самосуд, а простiше - розправу. Помсту. За що? Стоп-стоп. Злочинець не грабує, не отримує вiд злочинiв нiяких баришiв. Такий ось вбивця-альтруїст. Матерiальне його не цiкавить. Чи ми просто не бачимо всього, що треба бачити, щоб зрозумiти його. Може, все настiльки приховане, що нiколи й не побачимо? Чи тут iнше? Але що? Задоволення якоїсь потреби? Якої? Марнославство? Проте ж iменi його нiхто не знає. Може, вiн цим хвастається перед колегами? Але такi злочинцi зазвичай дiють самостiйно й намагаються ретельно ховатися. Розраховуючи кожен крок, кожен рух, такi люди чудово розумiють, що таємниця перестає бути таємницею, коли вона вiдома двом. Вони нiкого не посвячують у свої плани, а отже - й не iнформують про їхнє виконання. Психiчна патологiя? Але незрозумiло поки, за яким принципом вiн обирає жертви. Нова Сорбонна? Так. Тут щось є. Усiх убитих i Антуана, слава Богу i Фаб'єну, живого, об'єднує те, що вони пов'язанi з цим унiверситетом. Бертьє якийсь час працював, Лоран навчалася. Годлевський приїхав до унiверситету на конференцiю. Але його випадок нiби й випадає... Антуан - навчався i працює. I ще одне. Як я про це вiдразу не здогадався? Усi вони - фiлологи. Але що з цього? Що далi? Я ж теж фiлолог. Правда, не закiнчував Нову Сорбонну. Ось тому ти й не отримав персня, а слiдом - i кинджал у груди!"
   Вiд радостi, що несподiвано накинулалась, Богдан хотiв закричати, але пересилив себе i стримався. Вiн тiльки розплющив очi й пiдтягнувся на сидiннi. Так зручнiше.
   Якраз переїжджали мiст Рояль.
   - Ну, що, прокинувся, слiдопит, - пiдморгнув у дзеркало Фаб'єн. - Доброго ранку.
   - Доброго ранку... А я хiба що, спав? - здивувався Богдан, але тут же позiхнув i вiдчув непереборне бажання потягнутися. Антуан i Фаб'єн голосно засмiялися.
   - Так це все менi приснилося? - здивувався Богдан i, ображений, вiдвернувся до вiкна. Там саме били по очах сонячнi променi, що вилiтали iз-за мостових перил.
   - Ти про що? - поцiкавився Антуан.
   - Про те, що наш "друг iз ритуальними перснями" вбиває тiльки фiлологiв i тiльки пов'язаних iз Сорбонною.
   Озвучене вiдкриття залишилося на Лисициному фейсi вiдбитком "великого цабе".
   - Оце ти видав! - iронiчно вигукнув Фаб'єн i демонстративно взявся за живiт, але далi цього красномовна жестикуляцiя не пiшла. - Ти он теж фiлолог i теж пов'язаний iз Сорбонною (у конференцiї ж участь береш). А й досi живий.
   - Мерсi за комплiман, - вiдреагував на дуже логiчне, але не дуже етичне заперечення Богдан.
   - А може, i в твоєму номерi вже чекає своєї хвилини перстеник? - припустив наляканий Антуан.
   - Не думаю, - вiдрiзав упевнено Лисиця. - Я до цього списку не входжу.
   Але пiдступний черв'як сумнiву вперто виконував свою неприємну роботу. Навiть чулося слабке плямкання. I перспектива тiшила не дуже.
   - Чому? - не вiдступав Антуан, розвернувшись лiворуч.
   - Бо, - зробив паузу Лисиця.
   Публiка нашорошила вуха. Але "зiрка театру одного актора" мала добрячий досвiд. I паузу тримала довгенько. Та ось вона розщедрилась на нову реплiку:
   - По-перше, наш "дарувальник перснiв" - дуже обережний i обачливий, вiн не розкидатиметься перснями без потреби. По-друге, схоже на те, що вiн убиває i, можливо, збирається вбивати далi тiльки фiлологiв, пов'язаних iз Сорбонною безпосередньо. Тих, хто або вчився в нiй, або працював. I тут моя скромна персона явно в офсайдi.
   - А Годлевський ? - пiдкинув логiчного ребуса Антуан. - Вiн теж, якщо йти за твоєю логiкою, безпосередньо не повязаний з унiвером. Але - теж серед жертв.
   - Якщо ти пам'ятаєш, - почав розкладати пасьянс аргументiв Лисиця, - я вже говорив, що це вбивство не зовсiм схоже на два iнших. Воно дещо випадає. У ньому немає хибного слiду. Ти мене, звичайно, вибач, Антуане, але i для твоєї смертi, якби вона настала сьогоднi вночi, вже приготований маршрутик "у нiкуди". Будь певен. Далi: той факт, що всi убивства обставленi оригiнально, але однаково, а також здiйсненi за ритуалом, знову ж веде нас до Нової Сорбонни, до Патрiка Беккереля i його роману.
   Фаб'єн рiзко зупинив машину й натиснув аварiйку.
   - Ти хочеш сказати, що можливi кандидати на нового персня - серед фiлологiв, причетних до Сорбонни? - з цiкавiстю запитав вiн, але тут же розчаровано повiв далi: - Але таких людей десятки тисяч. I як дiзнатися, кого вiн обрав наступною жертвою? Не хоче ж вiн переколошматити всiх.
   - Нi, звичайно, - пiдтвердив очевидний здогад Лисиця. - Не забувай, що нам протистоїть спритна й передбачлива людина, а не заслiплений психопат. Кожен наступний його рух ретельно продуманий i зважений. Вiн не йтиме напролом. А робитиме все з головою. Сьогоднi вночi ми це побачили.
   - Ти там щось згадував про його "потреби"? - поцiкавився Антуан.
   - Так, - кивнув Богдан. - Менi здається, що його потреба, його мотив - це розправа, помста.
   - Але за що? - вирвалося в Антуана.
   - Знав би прикуп, жив би в Монте-Карло.
   Богдан перетворювався на зiрку. Машиносалонного масштабу. Але навiть i такою бути приємно. Зiрка - вона зiрка скрiзь.
   - Чому ти вирiшив, що помста? - зажадав доказiв Фаб'єн.
   - Тому що вiн не грабує, у "спадкоємцi" не "набивається", не робить нiчого, що має корисливу мету.
   Лисиця, як досвiдчений слiдчий, розкладав плоди мiркувань кожен у свiй кошик.
   - На перший погляд, - продовжив Богдан, - вiн, такий собi "вбивця заради вбивства". Але це не зовсiм так. Його дiї - з глибоким пiдтекстом. Нам потрiбно лише зрозумiти цей пiдтекст, з'єднати всi штрихи мiж собою, i тодi можна зробити крок до розгадки.
   - Це точно, - привiтно усмiхнувся Фаб'єн, - колишнiй двiєчник мстить за негативнi оцiнки. Це менi вже починає подобатися. Багато що я встиг побачити, яких тiльки покидькiв i негiдникiв не ловив, а ось щоб двiєчника-месника - ще "не посмiхалося". Ну, ось хiба зараз.
   Iнспектор i не збирався маскуватися. Усмiшка розпливлася вiд вуха до вуха. Якби можна, стала б навiть бiльшою. I зав'язалася "на бантик". Над Фаб'єновою головою.
   - Даремно iронiзуєш, - зайняв захисну позицiю Богдан. - Наш невiдомий "друг" при зустрiчi не забуде тобi розповiсти про все в найменших деталях. I ми ще подивимось, якою буде правда.
   - Не закипай, Богдане, - показав Фаб'єн, що хоче навести в розмовi лад, - нехай вiн мстить навiть за всi невдачi футбольної збiрної Фарерських островiв. Для мене головне - щоб вiн менi про це розповiдав десь у затишнiй тюремнiй камерi iз заґратованим краєвидом на глуху бетонну стiну. Там я його iз задоволенням вислухаю. I навiть пообiцяю допомогти з тренером для фарерської команди. Щоб навiть нашу збiрну обiграли. Органiзую. Але для цього менi потрiбна одна дрiбничка. Просто банально його упiймати. А поки... Поки вiн сидить i "гострить свiй кинджал"...
   - Я теж за те, щоб його якнайшвидше причинити, - рiшуче сказав Богдан. - Бо вiн надзвичайно небезпечний. Ми спробували спрацювати на випередження. Майже вдалося. Ех... Якби ж не це "майже"... Тепер вiн стане ще обережнiшим. I вiд Антуана не вiдчепиться. А паралельно (я тепер нiчому не здивуюся) вже комусь запропонував приєднатися до Бертьє, Годлевського й Лоран.
   - Усю Францiю ми, звичайно, охопити не зможемо, але на конференцiї треба порозпитувати про персня. Якщо наш друг не вiдступить вiд ритуалу. Такий варiант теж можливий.
   Антуан замовк, задумався, а потiм сухо кинув Фаб'єну:
   - Їдьмо.
   Фаб'єн послухався. I "рено-лагуна" рiзко стартував, несучи пасажирiв до нових, невiдкладних справ. Бо тi уперто чекали. Нервово поглядаючи на годинника. Повну версiю читайте тут: https://andronum.com/product/vasilchenko-vyacheslav-dvorushniki-abo-vangeli-vid-vovkulaki/
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"