Васильченко Вячеслав Николаевич : другие произведения.

Двурушники, или Евангелие от волколака

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    В разгаре лето. Под Киевом происходят таинственные убийства женщин, след от которых тянется в древнюю легенду о волколаке (оборотне). Богдан Лисица, киевский профессор словесности, работая по просьбе своего товарища - главреда газеты "Презумпция" - корреспондентом, параллельно занимается поиском убийцы и написанием статей об этом. Распутывая клубок неординарных загадок, профессор начинает понимать, что все на самом деле не так, как кажется на первый взгляд. И оказывается в водовороте таинственных событий и опасных приключений...

В 'я ч е с л а в

В А С И Л Ь Ч Е Н К О

ДВОРУШНИКИ,

або

Євангелiє вiд вовкулаки

  
  
  

Детективний роман з елементами мiстики

  
  
  
  
  
  
  
   Вони вже давно серед нас...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Дипломант

Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв,

кiносценарiїв, п'єс, пiсенної лiрики та творiв для дiтей

"КОРОНАЦIЯ СЛОВА"

  
   Васильченко В'ячеслав. Васильченко В'ячеслав. Дворушники, або Євангелiє вiд вовкулаки : детективний роман з елементами мiстики / В. М. Васильченко. - Луцьк : ПВД "Твердиня ", 2012. - 336 с.
  
  
   У розпалi лiто. Поблизу Києва вiдбуваються таємничi вбивства жiнок, слiд вiд яких тягнеться у давню легенду про вовкулаку. Богдан Лисиця, київський професор словесностi, працюючи на прохання свого товариша - головреда газети "Презумпцiя винностi" - кореспондентом, паралельно займається пошуком убивцi й написанням статей про це. Розплутуючи клубок неординарних загадок, професор починає розумiти, що все насправдi не так, як здається на перший погляд. I опиняється у вирi таємничих подiй та небезпечних пригод...
  
  

ПРИМIТКА АВТОРА

  
  
   Усi персонажi, установи й подiї, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями абсолютно випадковий.
  
  
  

ДОВIДКА

   Дворушники - за українським легендами, люди з двома серцями, перевертнi.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

"Коронацiя Слова" створює для вас нову хвилю української лiтератури - яскраву, рiзножанрову, захопливу, - яка є дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту

  
   Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiїв, п'єс, пiсенної лiрики та творiв для дiтей "Коронацiя слова" був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого українського шоколаду "Корона". Головна мета конкурсу - сприяння розвитку новiтньої української культури. Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри є стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацiї. Метою конкурсу та його завданням є пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок - наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру - якiсними українськими фiльмами й п'єсами.
  

www.koronatsiya.com

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Присвячується поганим людям. Уже хоча б за те, що вони цю книжку нiколи не прочитають.
   А... I ще зеленому чаю "Greenfield"...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   На одинака в лiсi завжди чекає вовк.

Еухенiо Фуентес "У лiсовiй глухоманi"

  
   У кохання, як в пташки, крила,
   Пантери iкла, дракона хвiст...

Генрi Лайон Олдi "Хабанера"

   Iнколи в цi часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повиннi визначитися. Для цього потрiбно залишити слiд на бiлому. Можливо, ви скажете, що це проста дiя, але кожна дiя, яка змiнює свiт, - героїчна. Чи я просто себе переконав у цьому.

Стiвен Кiнг "Дьюма-Кi"

Напередоднi-1

   Сьогоднi Вона знову крастиме... Останнiх два мiсяцi такi крадiжки стали сенсом Її життя. Хоча нi. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що вiдбувалося ранiше, - всього лиш репетицiя. Пiдготовка до нього. Теперiшнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дiвочих снах. Про яке мрiяла в нескiнченних дiвочих мрiях...
   Пiдхопила Його бiля метро "Житомиська". Стояв з квiтами i вже нетерпляче виглядав. Завжди впiзнавав позашляховик кольору морської хвилi. Її розмальовану "Тойоту". I двох напружених вовкiв, що задоволено бiжать, нанесенi з бокiв авто талановитою рукою майстра аерографiї. I могутню вовчу голову з товстою м'язистою шиєю на капотi. Великий фейс лiсового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих вiзавi найменших сумнiвiв про силу та спритнiсть. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Вiн знав. Знала машина. Упевненi намальованi вовки...
   Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого мiста. Крала в усього свiту. Крала в Господа. Упевнено. Смiливо. Не озираючись назад...
   У тому-то й рiч, що крала. Їхнє спiльне божевiлля - це суцiльний злочин... А вони - закоханi злочинцi... Розумiла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душi починала вже навiть остерiгатися. Але та солодка млiсть, той усесвiт щастя, що приносили цi зустрiчi, завжди вчасно затикали роти всiм дванадцятьом головам застережливостi. А iнколи, подiбно до казкового героя-переможця, - просто вiдрубували...
   Цi постiйнi крадiжки вiдбувались усе частiше. Їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його серединi, не думаєш нi про гальма, нi про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, нi про те, що котишся вниз... I насолода вiд запаморочливого польоту вимикає всi iнстинкти, всi системи безпеки...
   Тепер Вiн перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовiдсотковою Вовчицею i не стати Вовком... Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або - викине, як недоношене щеня. Або - загризе. В останнє вiрилося бiльше. Але Вона обрала перетворення.
   Вiн знав, що Тхори, Зайцi й Ведмедi Її не цiкавили. Не цiкавили навiть Леви. Не потрiбнi. Тiльки Вовк. I Вона його знайшла. Додала трошки магiї - Жiнки i Вовчицi - й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Вiн усе-таки мав...
   Вони рушили в бiк Житомира. У цьому напрямку багато дорожнiх готелiв i лiсiв. Є, де сховатися справжнiм Вовку й Вовчицi. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного...
  
   Напередоднi-2
   Рiзкий звук безжалiсним скальпелем розiтнув iдилiю лiтньої ночi. Нахабно ввiрвався в безтурботну тишу заколисаного лiсу, розбудивши сонних мешканцiв i околицi. Схожий на приречений крик якоїсь живої iстоти. Невимовний страждальницький бiль не вмiстився в ньому. Мiльйонами збожеволiлих крапель шугонув через вiнця. Вистачило пiвмитi, щоб цi моторошнi краплi розбризкалися п'янким повiтрям. Ще чверть - i безслiдно розтанули, нiби їх вигадав талановитий штукар. Незрозумiло, правда, для чого. Вiдчуття вибухнули єдиним порiвнянням: як небезпечна бритва. По венах...
   Спочатку - нестримний захват, що розриває будь-яку вимiрювальну шкалу. I - при вимкненому на нетривалий час серцi - стрибок iз заплющеними очима в безодню невагомостi. Крилатої. Бездонної. Яка не знає, що таке межа.
   Далi - знищувальне розумiння... Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. I нiколи не буде. Ритуал з часiв Адама i Єви. Вiдхiд за невидиму грань. За реальну межу. Ранiше чи пiзнiше. Кому як. Коли в нiмому безсиллi завмирають стрiлки життєвого годинника. I тодi здається - ВСЕ. КIНЕЦЬ. Але це не так. Не кiнець. Початок. Початок зовсiм iншого шляху. Невiдомого. Незвiданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику...
   Людське життя теж починається з крику. Але цей, опiвнiчний, зовсiм iнший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З вiдлунням усесвiтньої катастрофи. I чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвiтньо-неземний...
   Цей жахливий крик приреченої iстоти, здавалося, належав усе-таки людинi. Чи вже нi?...
  

1

   Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. I як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя має бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пiсняра ще одних "пающiх тр...в". Не вiрите? Запитайте у тих, для кого ранок уже нiколи не настане. Нi звичайний. Нi незвичайний. Нiякий...
   Та коли подзвонив мобiльний, Лисиця зрозумiв, що сьогоднiшнiй таки незвичайний. Вiн у вiдпустцi. Значить - нiкому нiчого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!
   А все ж починалося так чудово: п'ятикiлометрова пробiжка, турнiк i гантелi. Мокра футболка, нiби суперклеєм, мiцно прилiпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений "Greenfield". Звична тональнiсть закоханостi у Свiт. Як завжди...
   А думками гасало море. Його професор - чого там применшувати! - заслужив. Тiльки нiяк не мiг обрати мiсце. Патрiотична "пiдтримка нацiонального виробника" вiдправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варiант, до Херсонської областi. Голос зажирiлого космополiта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння. Та хай там як, а їхати потрiбно неодмiнно. Тому що втомився. Вiд суворих трудових буднiв. Вiд усюдисущої задухи рiдного мiста. Вiд безвiдмовного ноутбука...
   I ось - дзвiнок мобiльного. Вторгнення на територiю самотнього робiнзона. Його "безлюдний острiв". Беззаперечнi володiння.
   Мелодiєю "вевешної" "Весни" телефон добивав оторопiлi рештки професорового розслабону. Дисплей висвiчував "Бондаренко".
   Лисиця натиснув кнопку:
   - Низькоуклiнне "алло" тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгiдним залишкам усього кримiнального й жахливого в нашому Прекрасному Свiтi. I розповiдає про них iншим.
   - А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилi? - поставив риторичне питання Бондаренко й вiдразу ж додав: - Прювiт, пане академiку.
   - Здрав будь, боярине, - увiмкнув жартiвливу церемонiальнiсть Лисиця.
   - Докладу зусиль, - офiцiйно вiдреагував журналiст. - Чого й вам бажаю. Тiльки з оцiнкою нашого свiту ти трошки поспiшив. Не все таке райдужне й рожеве.
   - Це ж треба, - награно здивувався Богдан, - а я, черв'як книжковий, пiсля завершення "справи Никонова" вже почав думати, що настають "утопiчнi часи".
   - Трохи поквапився, - з удаваним жалем сказав журналiст. - Але є й приємнi моменти.
   - Ну i якi ж, крiм тепла й сонця?
   - По-перше, у нас помiнявся головний.
   - Це втiшає. I як новий?
   - О, цей - просто генiй журналiстики, майстер пера, талановитий до безмежностi...
   - Вiтаю, Сергiйку, нарештi. Розгледiли лiдерську харизму. I в начальницьке крiсло сiв гiдний претендент. Щиро радий. Це потрiбно вiдсвяткувати.
   - Спасибi. Але святкувати нiколи. Сам розумiєш: "вiдповiдальна посада", "новi обов'язки", "пошук оптимiзацiї роботи колективу"... Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим "Greenfieldом", а менi - гати по печiнцi самоналивною системою "горiлка-оселедець".
   - Так переходь i ти на чай. - Лисиця раптом зрозумiв усю глибину сказаного. - Причому - без цукру. Краще з медом.
   - Думка приваблива. I вже починає менi подобатися. - У Бондаренка стартувала естафетi щиростi. - Ох, умiєш переконувати, нейролiнгвiстичний програмiст ти наш... Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозумiло - не телефонна. Так що доведеться тобi трохи розвiятися. У напрямку нашого офiсу. Ще пам'ятаєш, де вiн?
   - Там, де й ранiше, на Золотоворiтськiй?
   - Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонникiв.
   - Та й до мiської управи МВС - рукою подати, - зi знанням видав Лисиця. - Добре влаштувалися, журналiсти-кримiналiсти.
   - Це точно, - погодився новий головред "Презумпцiї". - Гаразд. Я на мiсцi. Коли зможеш - пiдтягуйся. I чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.
   - Чудово! - видерся на пiк Оптимiзму професор. - Уже збираюся. Правда, в темпi вальсу. На три чвертi. У вiдпустцi ми.
   - Розумiю, - сяйнув поiнформованiстю Бондаренко. - I це нормально, товаришi, - спародiював Горбачова. - Але зустрiтися треба сьогоднi.
   - Зобов'язуюся, - поставив пiдпис на договорi.
   - Домовилися, - ляснув печаткою головред.
   "Що там у Сергiя завелося таке важливе, що по телефону не змiг сказати? - почав зводити багатоповерхiвку здогадiв. Бажання витикати носа з улюбленого лiгвища не мав. - Хоча давненько й не бачилися. Пiсля зими, по-моєму, так жодного разу. Тiльки по телефону та Iнтернету. Що ж, мабуть, настав час для пiдзарядки "face to face". I слава Богу. У небесному сценарiї завжди все прописано правильно. На користь - так це вже точно".
   Подивився на годинник: дев'ята двадцять шiсть. I вiдразу штурхонув себе: навiщо? Вiдпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часу - безмежжя. У межах, вiдведених на вiдпустку...
   Вулиця Золотоворiтська впирається, як це не дивно, у... Золотi ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполiса скромно прихованi вхiд i вихiд станцiї метро. Яка... теж називається "Золотi ворота". Так що заблукати в трьох соснах ("станцiя метро - iсторична пам'ятка - вулиця") ну дуже складно. Навiть найнеуважнiшому заїжджому гастролеровi, що вперше з'явився в українськiй столицi. Богдан же мiг потрапити в потрiбне мiсце навiть iз зав'язаними очима. Але охочих зав'язувати професоровi очi не знайшлося. Тому милувався красою рiдних краєвидiв. Поняття "краса" примiряв до всього, що траплялося на шляху. Окрiм смiття й безхатькiв. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не замрячила.
   Дверi кабiнету Бондаренка ще без таблички. Без iнформацiї про П.I.Б. i неосяжну грандiознiсть посади. Та й кабiнет очiкувано не сяйнув свiжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починає звiдси. З найважливiшої стратегiчної точки. Можливо, це вiра в магiю, що несвiдомо проблискує навiть у найзапеклiших безбожникiв, наукових атеїстiв i всiляких iнших хом невiрних. Аякже? Попереднiй там сидiв, до того торкався, на те, не доведи Господи, дивився. Залишаючи видимий i невидимий слiд. "Мiтячи" територiю володарювання. Хоча, найiмовiрнiше, новий повелитель босiвського кабiнету затiвав ремонт iз зовсiм iншою метою. Значно банальнiшою: поцупити пiд цей гiпсокартонний галас таку-сяку копiєчку. А там, дивись, i гривня з них вийде. Або - євро. Теж непогано.
   Бондаренка, одягненого в "цивiльне" - якусь пересiчну свiтлу тенiску, а зовсiм не динамiвську футболку, - схоже, нi перший, нi другий здогад не бентежили. Вiн безпорадно борсався у справах, час вiд часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалi про бригаду вусатих рятувальникiв.
   - Проходь, сiдай, - вiдiрвався вiд матерiалiв. - Як доїхав?
   - Шикарно, - мовив Лисиця, але сiдати не став. - Найнадiйнiшим у Києвi транспортом.
   - Це точно, - погодився головред. - Метро, слава Богу, нiколи не пiдводить... То оце i є воно?
   Так вiдреагував на пачку зеленого "Greenfieldа" й пiвлiтрову банку з медом, що напiвочiкуваним сюрпризом з'явилися з пакета.
   - Куди поставити? - хазяйновито поцiкавився професор.
   - Зараз.
   Новоспечений керiвник вирiс над столом, наблизився до шафи й вiдчинив дверцята:
   - Сюди.
   Професор прилаштував гостинцi, а Бондаренко увiмкнув чайник. Одне з чудес побутової технiки слухняно взялося до роботи.
   - А ти чого шкiру скинув? - смикнув "колишнього журналiста" за сорочку.
   - Статус, - розвiв руки головред. - Тепер пристрастi демонструвати не можи. Тепер ти - начальник над людями. Об'єктивно ставишся до працi й до працiвникiв. Керiвна й спрямовуюча сила. Ось так! Такi тепер ми.
   "Колишнiй журналiст", хоч i крiзь сльози, але посмiхнувся.
   Лисиця пiдхопив його посмiшку, а потiм, окинувши оком кабiнет, тоном знавця мовив:
   - А ти, Сергiйчику, непогано влаштувався.
   - Та ну його до дiдька це "влаштування", - спорудив незадоволену фiзiономiю. - Менi бiльше подобалося алюрити на територiї. На землi, як кажуть у ментiвських колах. Бути вiльним вовком з мiцними ногами. I зубами, звичайно. Особливо не прив'язуючись до певного мiсця. I все встигав. I все виходило. А тепер - ось. - Головред штовхнув ногою стола. - У бюрократи пошився... Су-у-мно.
   - Я їхав святкувати пiдвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Вi-i-iчная пам'ять колишньому розгульному життю. - Богдан завмер ошелешений.
   - Та амбiвалентно все це, - увiмкнув розумника головред. - Воно немов усе й закономiрно. Солдат, що мрiяв стати генералом, надяг жаданi галiфе. З лампасами. Збулася мрiя iдiота. Живи й радiй. Але... Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядовi... Вiдповiдальностi менше - волi бiльше. I творчої - насамперед.
   - А дзуськи, шановний мiй пане найголовнiший редакторе, - посмiхаючись, похитав указiвним пальцем Лисиця. - Заяложене "за все треба платити" працює тут на повну. Як i скрiзь. Усе в нашому мудрому Всесвiтi вiдрегульоване i збалансоване: хочеш бiльше, нiж маєш, - вiддай бiльше, нiж вiддаєш. Так що iм'я "гриб" передбачає "подорож" у кошик... Iз вдалим прибуттям до мiсця призначення, пане "Гриб".
   - Знущайся-знущайся, - награно образився Бондаренко. - Ти он своє уже й забув, мабуть. Притерся до керiвної посади.
   - Правду кажучи, спочатку теж вити хотiлося, - напiвшепотом зiзнався Богдан, згадуючи першi днi на посадi завкафа. - Гиденький час. Але потiм, слава Богу, попустило. Тобi теж потрiбно через це пройти. Така собi начальницька iнiцiацiя. Перехiд у нову якiсть. Смерть попередньої сутностi заради народження нової. Архетип. З пiдводного човна не подiтися нiкуди. Ми - багато в чому заручники предкiв. Їхнього способу життя й освоєння свiту.
   - Iнiцiацiя, кажеш? - Бондаренко став недоречно серйозним.
   - Ну. А що? - не зрозумiв такої змiни Богдан.
   Нiчого не кажучи, головред залив чай i сiв на мiсце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магiчний ритуал. Та ж iнiцiацiя. Але хай там як, а швидше, нiж пара, кабiнет заповнила таємниця недоказаного.
   - Ти теж сiдай, - показав головред на стiлець навпроти. - Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре.
   Лисиця сiв, не зводячи здивованих очей. Чиїхось чужих. З собою таких не брав. I нiчого схожого не очiкував.
   - Є в мене до тебе пропозицiя, - почав iздалеку Бондаренко. - Власне, заради неї я й хотiв зустрiтися.
   Богдан залишався здивованооким. Вивести могло тiльки те, що мало злетiти з головредових вуст.
   - Зробiмо так, - не розкривав карти Бондаренко, - я все розповiм, а потiм вирiшимо, як дiяти далi.
   - Годиться, - по-бiзнесменськи вiдрiзав професор.
   - Тодi слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово "iнiцiацiя". Наскiльки менi вiдомо (хоча це й небагато) iнiцiацiя - це один з найдавнiших обрядiв родового суспiльства, суть якого - посвята юнакiв у наступний вiковий клас. Обставлявся цей обряд найрiзноманiтнiшими магiчними фiшками, на якi заморочувалися нашi ну дуже далекi родичi. Одна з них - ритуальнi перевтiлення. Найчастiше - у тотемних тварин (ведмедiв, вовкiв). Саме з цим пов'язана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю?
   - Загалом. - Лисиця знову економить слова. Безтурботний вiдпускник нiяк не може в'їхати, куди хилить Бондаренко.
   - Добре. Тодi слухай далi. Позавчора вбито жiнку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лiсi. Недалеко вiд Гореничiв. Ну, знаєш, там, де багато крутих особнякiв. З перекушеним чи, скорiше, - роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжнiй звiр. З Вишневого навiть привозили блодхаута. Єдиного, до речi, на всю Україну. Такого песика називають "кривавим собакою". Його надзвичайно вишколений нюх працює на пошук слiдiв кровi. Для блодхаута достатньо навiть кiлькох молекул, щоб по слiду знайти вбивцю. Адже людина чи iнша жива iстота пiд час руху залишає пiсля себе шлейф запаху. На предметах чи в повiтрi. Головне - це мiнiмум часу, що пройшов з моменту подiї. Чим час бiльший, тим шансiв менше. Аромат змiшується з iншими запахами, i вiдрiзнити його стає важче або й неможливо взагалi. Та ще й у лiсi. Царствi рiзних запахiв i звукiв. Але цей генiальний песик нiчим не допомiг. Ось так... До речi, незадовго до смертi жiнка мала статевий контакт.
   Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помiтною радiстю. Наче закiнчив тяжку непосильну працю. Проте вiдразу ж додав:
   - Iз чоловiком.
   Почувши останню фразу, Лисиця звiв очi, якими задумливо вивчав пiдлогу:
   - Тiльки не говори, що тамтешнi мешканцi вiдразу ж почали плiткувати про вовкулаку.
   - А навiщо? - крiзь щирий сум посмiхнувся головред. - Ти й сам це зрозумiв.
   - Але ж це вiдверта маячня? - Професор єхидно посмiхнувся й розвiв руки. - Який перевертень? Цього не може бути.
   - Може, й не може, - погодився Бондаренко. - А може, - й може.
   - Ну, ти даєш, Сергiйку! - заводився Лисиця. - Уже хто-хто, а ти, як менi здавалося, на таку єресь не здатний.
   - Вибач, пане професоре, не виправдав. - Головред, схоже, не поспiшав переймати вiру спiврозмовника. Вiн звiвся й принiс чашки, з яких усе ще парувало. - Тiльки я за своє журналiстське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-якi, навiть найбезглуздiшi припущення, якось не маю права чи що... I довiряю тiльки фактам. Тiльки їх звик аналiзувати. I повiдомляти про результати читачам. Тому дивися. - Поклав перед професором документ. Узяв олiвець, щоб використовувати його, як указку. - Ось копiя висновку експертiв. Тут усе чiтко, без сентиментiв, написано. Численнi укуси вовка, плюс його шерсть. А тут - про статевий контакт.
   Богдан, як зомбi, стежив за рухами олiвця й усе ще нiчого не розумiв.
   - А ось, - головред поклав новий бюрократичний папiрець, - довiдка з обласного лiсництва. Нiяких вовкiв. Вони для наших країв, виявляється, велика рiдкiсть. Якщо не бiльше. Ну? Що скажеш тепер?
   - А що я можу сказати? - знизав плечима. - Нехай мiлiцiя говорить. Це її компетенцiя.
   - Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, - з єхидною гримасою видавив Бондаренко й надпив iз чашки. Вираз обличчя вiдразу ж змiнився: зелений чай без цукру - напiй не для аматорiв, а... для професiоналiв.
   Помiтивши це, Богдан посмiхнувся й порадив:
   - А ти медку додай.
   - Отруїти мене хочеш? - скривленим фейсом запитав головред.
   - Навпаки, - знову посмiхнувся Лисиця. - Усе корисне - несмачне, а все смачне - некорисне. Запам'ятай, сину мiй.
   - Та ну його, - вiдставив чашку роздратовано.
   - То що там про понти? - нагадав Лисиця i з награною насолодою вiдпив. Бондаренко мимоволi поморщився.
   - Та, кажу, уся ота твоя "компетенцiя мiлiцiї" - суцiльнi понти. Вона вiдхреститься вiд усього в прямому й переносному розумiннi. I, до речi, вiд кого я про цю компетенцiю чую? Вiд людини, що вирахувала Естета в Українi й Дарувальника Перснiв у Францiї? Вiд людини, що звикла завжди серйозно ставитися до найдивнiших i найнеможливiших фактiв? I перевiряти їх ще i ще? Що з тобою, "пане детектив"? Чи ти це?
   - Нiчого особливого, - вiдповiв Лисиця. - Просто, по-перше, - щодо вовкулакiв - це вiдверта нiсенiтниця, елементарна маячня. По-друге - я не детектив, а так - жалюгiдний аматор, перiодично успiшний. Напевно. Ну, а по-третє - зараз у вiдпустцi. Заслуженiй до того ж. I збираюся на море. А ти, Сергiйку, цiкавий своїми розмовами, як стрiлки пiскового годинника.
   Головред явно не очiкував такого. Його розгублений вигляд палахкотiв красномовнiстю. Лисиця розумiв, що планувалося iнше.
   - I все ж, - не здавався "колишнiй журналiст", - я тебе не впiзнаю. Вiдомий менi Богдан Лисиця - iнший. I вiд участi в такiй заплутанiй справi не вiдмовився б нiколи. - Тепер дивуватися надiйшла черга Бондаренку. - Ти ж не гiрше за мене розумiєш, що вона непроста. I мiлiцiя з неї елегантно зiскочить. Хоч загибла - дружина серйозного бiзнесмена. Банкiра. Її, до речi, звали Ольга Довгань.
   "Ого", - свиснув подумки Лисиця: прiзвище Довгань вiдоме в Києвi. Його власник - людина багата i впливова.
   - Сам розумiєш, - продовжував Бондаренко, - вiн докладе всiх зусиль, щоб злочин розкрили. Але - мiлiцiя є мiлiцiя. Як би банально це не звучало. Особливо ворушитися не будуть. Ти це й без мене знаєш.
   - Знаю, - кивнув професор, - але дуже хочеться на море.
   - А вiдпустки скiльки залишилося?
   - Двадцять два днi.
   - Ну, от i чудово. За тиждень розкриєш злочин, а потiм - два тижнi на морi. - Головред посмiхнувся глибокозадоволено.
   - Ваше прiзвище Бог? - шпигонув на те Лисиця. - Менi здається, що керувати моєю долею, нехай навiть i в межах двадцяти двох днiв, - суто Господня компетенцiя. Ви так не вважаєте, мiй любий друже?
   Недосконалiсть плану вiдкрилась тiльки зараз. I Бондаренко помiтно скис. Знову випив чаю й, уже не морщачись, прошепотiв:
   - Прости мене, грiшного, Господи. Без умислу це, без умислу. Каюся. Сьогоднi ж обов'язково забiжу до Володимирського собору й поставлю свiчку... Прости мене, Господи. Прости. - I тричi зосереджено перехрестився.
   - Стiй-но-стiй-но, Сергiйчику, - заговорив iнтригуюче Лисиця, начебто впритул наблизився до вiдгадки. Залишилося тiльки докласти до пазлу останню частину. Або пiймати вовкулаку за хвоста. I показати цю дивину юрбi цiкавих. - А з якого це дива ти так пiклуєшся про мою участь? На завершеного безсрiбника ти, при всiй повазi, ну нiяк не тягнеш. Нумо, колися: що намислив?
   - Та є тут сякi-такi думченята, - вiдразу пожвавiшав Бондаренко, нiби нарештi опинився у своїй тарiлцi. - Дивись. Новопризначений керiвник (тобто я) мусить показати результат. Причому - не вiдкладаючи в довгу шухляду. Iнакше - навiщо ж призначати? Так? - Лисиця кивнув. - Отож. Збiльшити тираж нашої "Презумпцiї" можна тiльки сенсацiйними матерiалами. I вони повиннi не просто дихати сенсацiями. Нам потрiбнi сенсацiї ексклюзивнi. Ну як, докумекуєш?
   - Не надто, - незграбно, нiби чашку з рук, упустив Богдан. - У найзагальнiших рисах. - Чашка гупнула на пiдлогу, i її стало декiлька. Навiть багато.
   - Ми будемо вишукувати неординарнi кримiнальнi випадки, розслiдувати й висвiтлювати на сторiнках "Презумпцiї". Тепер як? - Безпосереднiй родитель озвученої iдеї свiтився вiд щастя, як i будь-який батько пiсля звiстки про народження довгоочiкуваного чада.
   - Iдея - непогана, - без особливого ентузiазму оцiнив почуте Лисиця, - але яким буде втiлення? Тут не все так просто. - Богдан тверезо дивився на свiт, що звичайно виявляв до всього нового вiдверту байдужiсть.
   - Саме так, пане професоре, саме так. - Бондаренко ставав дедалi веселiшим, немов уже пiсля цих слiв тираж "Презумпцiї" неодмiнно пiдскочить до позначки "перший мiльйон". Або наче пив вiн усе-таки не чай.
   - Щось ти мутиш, Сергiйку, - похитав головою професор, - чогось недоказуєш.
   - Одне слово, так, - ляснув по столу головред, - пропоную тобi стати спiвробiтником нашої газети й долучитися до посилення її тиражних позицiй.
   Нижня щелепа професора впала на пiдлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. I в такiй позi застигла на якийсь час. Ну, Сергiйчик! Ну, чудило! Та вiд своєї роботи хочеться на море втекти, а тут ще й вiн iз шизонутими пропозицiями! I щелепа крейзiфроґом пострибала блискучим ламiнатом.
   Схоже, таку реакцiю головред i очiкував. Вiн продовжував мовчати, стежачи за поведiнкою товариша й готуючись утiлити наступний пункт.
   - Та ти просто з глузду з'їхав! - нарештi вивернув на Бондаренка весь праведний гнiв, пiдзбиравши за довгу паузу. - Ти, часом, тренiнги в божевiльнi не вiдвiдував? З ефективного менеджменту.
   - Щодо першого - погоджуюсь. Щодо другого - ще нi, але подумаю, - посмiхнувся близькому родичевi розлюченостi. - Знаю, що пропозицiя божевiльна. Знаю навiть те, що збираєшся сказати. Бiльше того - усе прекрасно розумiю. Але тут є одна проблема: без тебе менi не обiйтися. Ось дивися: пишеш ти чудово, розуму - ну, тут без варiантiв... Але, що найголовнiше, можеш розплутувати всiлякi загадковi таємницi... I хочеш. Одне слово, менi банально потрiбна твоя допомога. Ну, помiркуй сам: на кого я можу покластись у скрутну хвилину, як не на своїх друзiв? А зараз у моїй кар'єрi - саме така хвилина.
   Бондаренко замовк, продовжуючи дивитися на Лисицю. Той, ошелешений, теж мовчав, клекочучи справедливим обуренням. А ще кажуть, що в Українi немає вулканiв. Проте черговий ковток чаю трохи загасив серцеву пожежу. Слава Богу, обiйшлися без еменесникiв. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолi.
   - Добре, - вичавив крiзь зуби, - Господь з тобою. Я згоден. Умiєш ти, Сергiйку, натиснути потрiбну кнопку. Дано.
   - Стаж, Бодю, стаж, - погодився утiшений головред. - Досвiд i практика, як кажуть, велика рiч.
   - Це точно, - закивав професор. - А ти можеш, бувалий вовчисько.
   - Та годi тобi! Не згадуй про вовкiв, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш.
   - Бiльше не буду, - пообiцяв Лисиця, а потiм додав: - А я й не знав, що ти такий забобонний.
   - Я, Богдане, за своє життя такого надивився й назнався, що тепер вiрю в усi реальнi й нереальнi сили... Навiть у мозок блондинок... Гаразд. Пiдпишемо трудовий договiр, виготовимо посвiдчення i - до роботи.
   Бондаренко пiдiйшов до копiра. Апарат послужливо заторкотiв, щораз випльовуючи нову сторiнку.
   - Тримай. - I майже пiд звуки оркестру вручив копiї матерiалiв, складенi в пластикову теку. I з усмiхом додав: - Упораєшся з цiєю справою - i вiдразу на море.
   Лисиця взяв, зосереджено обнюхав, скуштував на зуб i сказав:
   - Тодi слухай. Цю нещасну вбив чоловiк, що в багажнику машини привiз вовка.
   - А може, то жiнка? - посмiхнувся Бондаренко.
   - А як же статевий контакт? - поставив логiчне запитання. - Без чоловiка не обiйшлося.
   - Точно, - здався головред, - я про це вже й забув. Постiйно купа нових тем.
   - Ну, то що? Я до вечора все про цього чоловiка напишу i - вiльний? - пiдморгнув професор.
   - Дуже... смiшно, - роздiлив паузою слова, роблячи наголос на кожному.
   - Добре, тодi слухай наступний тост, - нiяк не вгамовувався Богдан. - Ольгу Довгань убив чоловiк, що виготовив механiзм, який має форму вовчих щелепiв, а весь необхiдний антураж - ну, там шерсть, слину, фекалiї - розкидав з пакетикiв.
   - I все це заради того, щоб почали говорити про вовкулаку або справдi визвiрилися на вовкiв?
   - Приблизно так, - посмiхнувся Богдан. - А ти - придумав у всю цю колотнечу запрягти заслуженого вiдпускника.
   - Пiшли оформлятися, генiальний детективе.
   Лисиця слухняно рушив за головредом: дав слово - тримай. Iнакше в його життi не бувало. Принцип. Нiчого не вдiєш. Рiч, за визначенням, непорушна.
  

2

   Теку вiдкрив тiльки вдома. У транспортi робити це не рекомендується. Та й бажанням поки не палав. Не любив, коли руйнувались плани. Одразу з'являвся й починав облизуватись мрячливий депресняк. Але Богдан пiддавався рiдко. I смачне облизування найчастiше ловило облизня. Цього разу мусило трапитися так само.
   Сiв на диван. Почав розглядати принесене. Так. Посвiдчення кореспондента "Презумпцiї винностi" Богдана Лисицi. Незадоволений фотофейс швидкоспеченого "журналiста" доповнював сумовиту ксиву. Вона i все, з нею пов'язане, велетенською перешкодою виросли на шляху до омрiяного вiдпочинку. Цього не обiйти. Не перестрибнути. Не проiгнорувати. Можна тiльки пiдiрвати. Але всi знайомi сапери устигли помилитися по разу.
   Довiдка з лiсництва. Про "рiдкiснi випадки появи вовкiв" на територiї, що цiкавила Бондаренка (запит у лiсництво робив вiн).
   Експертний висновок. Нiчого нового. Усе, як розповiдав головред.
   Протокол огляду. На галявинi виявлено багато людських слiдiв i залишки недавнього пiкнiка. Натоптали, як на слонячiй дискотецi. Повний гаплик.
   Далi - три фотографiї. Їх вiд слiдчого привiз практикант, коли Богдан зiбрався додому. На першiй - великий план. Галявина. "Тойота-Прадо" кольору морської хвилi. З намальованими вовками. Водiйськi дверi вiдчинено. I тiло жiнки. Лежала, розкинувши руки й ноги. Навряд чи цю позу прийняла самостiйно. Коли тобi в горло вчепиться якась тварюка, хапатимешся за життя до останнього. Якщо до цього, скажiмо, не ввели транквiлiзатор. Тодi робитимуть, що захочуть. Але у висновку про якi-небудь хiмiчнi речовини - жодного слова. Виходить, хтось саме так "розклав" уже пiсля смертi. I цей хтось явно не вовк: той такими речами займатися не буде. Не його рiвень.
   Друге фото "присвячувалося" тiльки жiнцi. На повний зрiст. Тут - нiчого особливого. Туфлi на "низькому ходу". Легка квiтчаста спiдниця. Добре пiдiбрана блузка. Довге золотаве волосся розкидане довкола голови. Дiдько, гарна! Шкода її. Утiм, некрасиву теж... Хоча наукою доведено, що до фiзично гарних людей (порiвняно з некрасивими) життєвий успiх приходить швидше й легше - iз меншою кiлькiстю витрат. Непогане личко налаштовує до себе iнших. Найпевнiше, Лисиця вiдреагував на красуню так само, як i тi, дослiдженi, - природно. На третiй фотцi можна розгледiти... Стоп. Розгледiти можна, але цього не зробив. Ковзнувши очима великим планом кривавого мiсива, яким стало горло красивої нещасливицi, заховав фотографiю.
   Перенiс усе кримiналiстичне добро на робочий стiл. Увiмкнув ноутбук. Перетворився на справжнiсiнького журналiста. Такого собi homo scriptum - людину, що пише.
   "Страшенно шкода цю молоду жiнку, - почав стукати по клавiатурi. - Скiльки Господь витратив на неї старання, вклав душу в прямому й переносному сенсi. Створив буквально шедевр, але хтось умить зруйнував цей Всесвiт Божої Любовi... - Зупинився й подумав, не переносячи на вiртуальний аркуш: - Цiкаво, навiщо?.. А от це й потрiбно буде вам, шановний пане професоре поки без моря, з'ясувати. I вiдшукати цього герострата. Хоча нi. Герострат пiшов на злочин заради слави. Про нашого "вовкулаку" цього сказати не можна. Вiн зробив усе так, щоб заховати своє iм'я й себе за сiмома замками. Або й за бiльшою кiлькiстю. Стоп. А чому це вбивцею не може бути жiнка? Для статевого контакту з убитою поруч вона мала чоловiка. А потiм... Ого, якi нетрi. Зайдеш, i потiм нiякої вiдпустки не вистачить, щоб повернутися. Навiть iз компасом. Оце так "влип, очкарик". Ну, Сергiйчик, ну, замутив...".
   Вiдчув, що починає заплутуватися в густих сiтях думок. Лiками зазвичай ставав зелений чай. Допомiг i цього разу. Правда, ненадовго. Знову "повернувся" до лiсу. А клавiатура, чiтко вiдгукуючись на вивiренi удари, стала втiлювати думане в графiчнi зображення слiв.
   "Тепер, якщо вiдкинути всi безглуздi здогади (хоча як їх можна вiдкинути: фактiв же менше котячих слiз), що виходить? Убито молоду жiнку. У неї нiчого не вкрали, окрiм, за словами чоловiка, смартфона. Тобто - нiчого коштовного, на що могли б поласитися банальнi грабiжники. Хоча для декого смартфон - межа мрiй. Машина (ця взагалi на нормальну купу тугрикiв тягне), грошi, документи, прикраси - все на мiсцi. Чи, може, щось таки й поцупили, але про нього чоловiк нi сном нi духом? Або в курсi, але вмiло приховує? Такi "або" можна не рахувати. На початку їх безлiч. Це - нормально. Виходить, пограбування як мотив поки вiдкидаємо. До пори до часу. Далi. Жiнку загриз вовк. Це єдине, про що можна говорити з певнiстю. Як, втiм, i про сексуальний контакт. Iз чоловiком.
   Отже, вовк... Варiант N 1. "Випадкова загибель". Жiнка їхала лiсом (куди? навiщо?). Зупинилася (заглух двигун? не стерпiла природної потреби?). Вийшла (важко повiрити: жiнки, зазвичай, патологiчно бояться темряви, до того ж - у лiсi!) i зазнала нападу вовка. Висновок: надто вже неймовiрно. Якщо навiть опустити факт перебування в нiчному лiсi (приблизний час смертi - 00.45), то з машини при будь-яких розкладах не вийшла б. Заглух двигун - чекала б ранку. Схотiлося пiд кущик - що-небудь придумала б. Дотерпiла до свiтанку. Сяка-така, а проти вовка "Тойота-Прадо" - все-таки фортеця. Але ж нi. Жiнка залишає машину. Безглуздо? Абсолютно. Якщо заглух двигун, можна подзвонити чоловiковi, друзям, знайомим, щоб допомогли. Але вона нiкому не подзвонила. Забула смартфона чи загубила десь? Цiлком iмовiрно. Такий варiант пояснює багато: i вiдсутнiсть апарата на мiсцi вбивства, i те, що нi з ким не зв'язалася... Багато запитань без вiдповiдей. Але найбезглуздiше - розташування тiла пiсля атаки вовка. Нi. Цей варiант мимо. Неможливий "технiчно".
   Варiант N 2. "Навмисне вбивство". Жiнку вбили за допомогою вовка. Призначили зустрiч (причому це була знайома або навiть добре знайома людина). Довгань приїхала, довiрливо вийшла з машини. Вимкнула смартфона, тому що спiврозмовник про це попросив (щоб важливiй розмовi не заважали дзвiнки?), або це зробив убивця вже пiсля смертi загиблої. I сам забрав. Але чому ця "важлива розмова" мусила вiдбутися опiвночi? Невже iншого часу - хай навiть i для суперважливої розмови - не знайшлося? Це трохи веде у бiк мiстики, про яку потiм. Опинившись поза машиною, жiнка стала беззахисною, i зацькувати її - робота нескладна. Що характерно, вовк натренований суто на вбивство: "зайвих" укусiв на тiлi немає. Потiм хазяїн вовка розклав уже неживе тiло (навiщо?) i, задоволений, залишив мiсце злочину. Задоволений, бо вийшло все, як планувалося. Убивство є, слiдiв убивцi - немає. Висновок: ближче до правди, хоча й скидається на маячню. Ну, хоче людина вбити когось. Є двi тонни давно придуманих способiв. Досконалих, надiйних, перевiрених у тисячах випадкiв. Навiщо вигадувати такий складний велосипед? Хоча... Креативникiв вистачає завжди. Не будемо скидати з рахункiв. Ще образяться.
   Варiант N 3. "Напад вовкулаки". Цей "клiєнт" - економне упакування "два в одному". Вiн тобi й чоловiк, вiн тобi й вовк. Щойно красенем писаним був, дивишся, а вже й на звiра лютого перекинувся. На користь цiєї (найбезглуздiшої) версiї говорять вовчi укуси й час загибелi жiнки. Практично - вiдразу пiсля пiвночi. А це - якраз i є "час вовкулакiв". Та й усякої iншої нечистi. Плюс - статевий контакт. На цю роль наш перевертень пiдходить якнайкраще. Покохався, а тут - i пiвнiч, час перетворення. Що вдiєш? Хочеш чи не хочеш, а вiд вовчої шуби й iклiв не вiдкараскатися. Та й жертва пiд боком. Ну й "поживився", не знехтував...
   Тепер - сексуальний контакт. На зґвалтування не схоже. Нiяких слiдiв насильства. Значить, за взаємною згодою. Якби зустрiчалася з коханцем, той обов'язково б вивiв. Точно б не залишив саму... Але навiщо це лiсове рандеву? Та ще й уночi. Та ще й опiвночi. При Ольжиних грошах можна спокiйнiсiнько знайти затишнiше мiстечко. Готелiв зараз - греблю гати. Чи не хотiла свiтитися в готелi? Тодi можна найняти квартиру на добу. Цими послугами Iнтернет теж заповнений. А може, захотiлося на природу? Не виключено. Але чому вночi? Щоб здiйснити вбивство! Лiс i нiч - найкращi декорацiї для такого спектаклю. Значить, у лiсi опинилася невипадково. I вбивство сплановане. А якщо цей палкий коханець i вбив її? Зацькував вовком. Теж можливо. Але навiщо? Присутнiсть вовка в цiй картинi явно її псує. Веде вiд логiчних припущень у свiт якихось химер. Мiстики. Так. Це якщо йти вiд банального вбивства. Якщо хотiли тiльки вбити. А якщо це - помста? I вовк - ключовий символ? Вказiвка на щось. I машина вовками обмальована. Може, тут десь прихована вiдгадка, чому вовк? А якщо це - вбивство "за особливою формою"? Якийсь невiдомий ритуал. А що? Непогано. Ритуал - надiйна фiшка для вбивства... I для його пояснення..."
   Роздуми перервав дзвiнок мобiльного. На дисплеї прочитав "Бондаренко".
   - Я там тобi iнформацiйку про родину Довганя скинув електронкою, - випалив без зайвих люб'язностей. - Працюй. - I вiдключився.
   Не встиг навiть подякувати. Одразу ж зайшов до Iнтернету й "розiрвав" конверт електронного листа. Побачив прикрiплений файл. Вiдкривши, почав читати:
   "Ольга Володимирiвна Довгань, 27 рокiв. Дiвоче прiзвище Вовчанська. Народилася в мiстi Калинiвка, Вiнницької областi. Закiнчила Київську мунiципальну академiя естрадного та циркового мистецтв iм. Л. Й. Утьосова (факультет естрадного мистецтва, кафедра сучасної хореографiї). Замiжня майже чотири роки. Чоловiк - Борис Дмитрович Довгань. Банкiр.
   У минулому - танцiвниця. Працювала в колективi "Рудi Фурiї". Нинi - власниця мережi танцювальних шкiл "Феєрiя". Бiзнес розвивався успiшно. Батьки справно вiддавали свої кревнi за грацiйнi па ненаглядних нащадкiв. Жила разом з чоловiком у с. Гореничi неподалiк Києва, у триповерховому особняку. Життя вдалося й пливло-пропливало "собi на втiху". Вийшовши замiж, опинилася в Бога за пазухою. З рядової танцiвницi перетворилася на респектабельну бiзнесвумен. I все це, звичайно ж, - завдяки вдалому шлюбу з багатою i впливовою людиною. Цей фiнансовий генiй володiє "BDD-Банком". У минулому вiн - головний економiст на заводi "Арсенал". У дев'яностi разом з Павлом Боярчуком, колишнiм заступником мiнiстра фiнансiв Радянської України, i Михайлом Яценком, одним з комсомольських ватажкiв республiканського масштабу, Довгань створює "J&B&D-Банк". "Контора" починає набирати оберти. Через кiлька рокiв Боярчук i Яценко зненацька продають свою частину Довганю. Хоча, якщо вiрити такому надiйному джерелу, як плiтки, Довгань серйозно натиснув на своїх компаньйонiв. Причому зробив це за допомогою вiдомого злочинного угруповання Киселя. Пiзнiше подейкували, що Боярчук виїхав за кордон. Чи то до Iталiї, чи Iспанiї. Але слiди загубилися. Яценко начебто теж десь розтанув у закордонних свiтах. Сам же Довгань перейменував банк i почав заправляти в ньому "за своїм образом i подобою". Адже став одноосiбним власником. Фактично богом. Банк добре тримається на плаву. I справи Довганя, зрозумiло, iдуть вдало.
   Ольга - третя дружина банкiра. Перша - директор двадцять другої школи. Кiлька рокiв тому померла. Вони познайомилися на якiйсь дискотецi. Пам'ятаєш, у вiсiмдесятi роки модними були зустрiчi студентiв рiзних вузiв (тих, де багато дiвчат, з тими, де багато хлопцiв). От i зустрiлися двi самотностi - майбутнiй економiст i майбутня вчителька. Але прожили недовго. Довгань залишив її заради молодшої, Надiї. Ця - теж економiст. Мешкає на вулицi Саксаганського, сiм, квартира дев'ять. Домашнiй телефон 2332222. Син Дмитро, двадцять рокiв. Навчається в Лондонi на фiнансиста. Друга дружина з сином перебувають на повному банкiровому забезпеченнi.
   Ольга дружила з Дариною Санжак (теж професiйна танцiвниця). Її телефон 0649204020. Поки - все. Цiлую".
   - Спасибi, - подякував уголос, посмiхнувшись останньому слову. - Iнформацiйка справдi цiкава. Виявляється, красуня Оля отримала собi шикарне життя пiсля вдалого замiжжя. А до того була звичайною танцiвницею. I тiльки шлюб iз впливовою людиною зробив її свiтською дамою. Частинкою сучасної елiти. Однiєю з "найкращих людей". Але цим кроком вона, судячи з усього, добряче насолила другiй дружинi Довганя, вiд якої той має сина. Виходить, Ольга - розлучниця. Розбила мiцну успiшну родину. Хоча свого часу вона теж постала на руїнах попередньої... Якщо синовi банкiра двадцять, а одружена Довгань-третя майже чотири роки, то виходить, що в другiй родинi наш Борис Дмитрович прожив фактично "двадцятку". А це вже серйозно. За такий час перетворюються на власнiсть одне одного. А "своє" кожен захищає до останнього. Чим не мотив? До того ж син. Такi жахливi подiї, як розлучення батькiв (та ще й через iншу жiнку), хлопцi переносять непросто. Хоча Довгань продовжує їх утримувати. Обов'язок пам'ятає. А може - вiдкупається? Спокутує грiх? Та хiба ж грошi, навiть великi, замiнять повноцiнну родину? Батькiвське тепло? Турботу? I навiть елементарне перебування поряд. Тут теж може бути мотив.
   Закiнчивши з iнформацiєю, узявся за статтю для тепер уже "своєї" газети...
   ...Минуло чотири години. "Журналiст" накидав чорновики не однiєї, а трьох статей. Роздрукував. Перша закiнчувалася так:
   "Усе написане цiкаве не тiльки в пiзнавальному планi. Нещодавно на Київщинi сталося вбивство молодої жiнки. Обставини цiєї трагедiї та слiди, виявленi на мiсцi злочину, свiдчать, що вбивця хотiв облаштувати все так, аби люди повiрили в появу вовкулаки. Щоб оповити цей жахливий випадок серпанком мiстики. Але слiдство в усьому розбереться. Про його хiд нашi читачi дiзнаватимуться з регулярних публiкацiй. Ми систематично подаватимемо матерiали, оскiльки йдеться не про банальний злочин на побутовому ґрунтi. На наш погляд, ця подiя заслуговує докладного висвiтлення. I наша газета це вам обiцяє".
   Задоволений, випустив iз рук черговi "шедеври". Тi, завернувши химерною траєкторiєю, плавно приземлилися на стола. Тепер хай полежать. Завтра перечитаємо, пiдкорегуємо i - до друку.
   Нiщо не завадило солодко потягнутися й позiхнути.
   "Стоп? - зупинив себе. - А як же звати нашого шанованого автора? Це мусить бути щось таке... Таке... Хо-хо! Краще, нiж Володимир Ярчук, i не придумаєш. Що ж, хай так i буде. Вiдчуємо маску чужого iменi".
  

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Людська свiдомiсть любить усе незвичне, таємниче, незвiдане. Упродовж своєї iсторiї homo sapiens вигадала багато способiв розважитись, лоскочучи нерви розповiдями про рiзних фантастичних iстот. Однак з часом наука знаходила неспростовнi докази того, що архаїчнi вiрування людства часто мають цiлком рацiональне пiдґрунтя. Одним iз таких нереально-реалiстичних фактiв є образ людини-перевертня. Вовкулаки...
   ...Про виникнення перевертнiв давньогрецька легенда розповiдає так. Аркадський цар Лiкаон, тиран i безбожник, захотiв посмiятися над Зевсом. Вiн пригостив верховного бога стравою, приготованою з людини. Для чого убив свого семилiтнього сина. Дiзнавшись про це, Зевс вигукнув: "Вiдтепер ти навiки перетворишся на вовка. Вовка серед вовкiв. Це буде твоїм покаранням. Адже смерть була б для тебе карою надто незначною!"
   У старiй Українi вовкулаками (синонiми вовкулак, вовкун) називали людей, виселених за межi територiї роду (племенi). Пiдставою для цього ставали надмiрнi грiхи, до яких зараховували зраду рiдної землi, роду, вбивство, зґвалтування, крадiжку та iн. Вiдомо, що для архаїчної людини простiр дiлився надвоє: "своє" (освоєне, облагороджене, безпечне, вона там жила) i "чуже" (незвiдане, вороже, що приховує небезпеку, звiдти виходили всi загрози й приходили всi бiди). Виселення за межi свого простору (що вважалося найжорстокiшим покаранням, архаїчною "вищою мiрою") автоматично перетворювало людину на iзгоя, позбавляло права членства в племенi, робило не таким, як усi. Виселений ставав чужинцем для своїх. Тобто - ворогом...
   Слово "вовкулака" складається з двох частин: вовк та ст.-слов. длака "волосся, шкура" i має спiльнослов'янське походження. Цей факт вiдображають багато слов'янських мов (природно, демонструючи закономiрнi фонетичнi видозмiни): рос. волколак, укр. вовкулака, бiлор. ва?калак, польск. wilko?ak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звiдки грец. ???????????, ?????????? i рум. pricolic). Гiпотетичне - ст.-слов. влъкодлакъ.
   Вовкулаки "iснують" у вiруваннях усiх iндоєвропейських народiв. У Європi (зокрема i в Українi) вовкулацтво вiдоме з найдавнiших часiв. Про нього свiдчить ще Геродот. Iсторик розповiдає про неврiв - плем'я, мiсцем мешкання якого слугували верхiв'я Днiпра (V ст. до н. е.). Представники цього племенi, використовуючи чари, у певний час мали здатнiсть перевтiлюватися на вовкiв, а з вовкiв - знову ставати людьми.
   А пiвденнi слов'яни вiрили, що такими перевертнями можуть ставати дiти, народженi вiд зв'язку жiнки з вовкулакою..."
  

3

   Лисиця пiд'їжджав до супермаркету "Новус" на проспектi Палладiна. Тут мав зустрiтися з Дариною Санжак - подругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колiр i держномер. Дiвчина описала себе: зрiст трохи вищий за середнiй, струнка, бiлi штани, бежева блузка, чорне волосся. Недовге-некоротке. Стоятиме лiворуч входу з великим пакетом "Новус".
   Уїхавши до зони паркування, згадав орiєнтири: зрiст, стрункiсть, колiр одягу й волосся. Мiсце - лiворуч. I - великий зелений кульок. Усе сходилось в однiй точцi. Сумнiвiв не було: ця точка - i є Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрiбну машину. Але - безрезультатно. Потрiбна допомога.
   Припаркувався на першому ж лiпшому мiсцi й кинувся до дiвчини.
   - Богдан Лисиця, - вiдрекомендувався пiдбiгши. I обдав вiдкритiстю й надiйнiстю: - Можна допомогти?
   - Дуже приємно, - звiльняючись вiд ношi, проспiвала дiвчина, - Дарина.
   - Ну й тоннаж ви тягаєте, - вирвалося, коли руки напружилися вiд ваги купленого. - Бiльше немає кому?
   - У-у, - мотнула головою. - Живу сама... Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама - в Калинiвцi. Брат - на заробiтках у Португалiї. Оля...
   Це слово лягло останнiм мазком у картину вражаючої самотностi (в усякому разi, так здалося). I Дарина вибухнула риданням. Вiд суму за подругою чи жалостi до себе. Хоча... це майже те саме.
   - А я вас вiзьму та й вiдвезу додому, - бовкнув Лисиця. Хотiв хоч якось допомогти.
   - А вам це не складно? - запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.
   - Ну що ви, - зрадiв, - навiть приємно.
   - Тодi можна. Я живу недалеко вiд ДОКу. Знаєте, де це?
   - У найзагальнiших рисах, - щиро зiзнався. - До Коцюбинського доїдемо, а там покажете. Гаразд?
   - Угу, - спробувала всмiхнутися дiвчина. I це втiшило її розгубленого спiврозмовника.
   Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лiченi секунди Mitsubishi "АSX" уже вибиралася на проспект Палладiна.
   - Я так розумiю, ви з Олею навчалися разом? - почав розмову, спритно вливаючись у щiльний потiк рiзношерстого транспорту, що невпинно поспiшає Кiльцевою.
   - Так. I не тiльки в академiї. Ми дружили ще в школi. Обидвi ж iз Калинiвки. Танцями займалися також разом. Був там, та вiн i зараз є, такий клуб сучасного танцю "Фея"... Танцювали. Мрiяли пiдкорити столичну сцену. Разом приїхали до Києва. Вступили. Вiдучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Її потiм до "Рудих Фурiй" узяли. А мене нi...
   Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрiдка уривчасто зiтхала. Лисиця не квапив. Розумiв, що потрiбно вiдiйти. I знову пережити не таке вже й далеке минуле.
   Увiмкнув музику.
   - "Sexy, sexy lоver...", - завiв у динамiках Томас Андерс.
   - О, - рiзко ожила пасажирка й сяйнула засльозiлим срiблом, - це одна з улюблених пiсень Олi. Хотiла зробити номер пiд неї. Але так i не встигла...
   Лисиця зрозумiв: спiлкування простим не буде. Рана несподiваної втрати кровоточила. I надiйно перекривала шлях бесiдi, яка ледь-ледь починалася.
   - Одного разу, пiсля виступу "Рудих Фурiй" у нiчному клубi "Вiдiрвись", Олi вручили вiзитку. Тiльки з iм'ям та прiзвищем. Ну - i номером телефону, звiсно. Проте жодних iнших слiв у таких випадках i не потрiбно. Написане знали без зайвих коментiв. Помiчник того ВIПа настiйливо порадив подзвонити. Обов'язково. Бо...
   Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. I дiвчина продовжила:
   - У нашому свiтi, свiтi мистецтва, чи, точнiше, шоу-бiзу, не все так просто. Успiх часто залежить не вiд таланту. Не вiд щасливого випадку чи розташування зiрок. А всього лиш - вiд одного-єдиного телефонного дзвiнка. Причому вiн може як вивести на олiмп, так i знищити. Ольга це прекрасно розумiла. Якщо не вiдповiсть - завтра може втратити мiсце. А пробитися до цього колективу було одним з її стратегiчних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила... Ну, загалом, завертiлося в них...
   - Що ж ти чудиш, неандертальцю, - вирвалося в Лисицi, коли водiй "Iнфiнiтi" пiдрiзав "АSX". Богдан саме хотiв припустити до розвороту на Коцюбинське. - Вибачте...
   - Десь близько чотирьох рокiв тому, - продовжувала Дарина, кивнувши з розумiнням, - Оля вийшла за Довганя замiж. Говорила, що покохала. Але я вiрила не надто. Хоча... Цiлком могло бути. Вона, знаєте, влюбливою була. Легко захоплювалася... Та й вiн цiлком ще зберiгав форму... Завжди iмпозантний. Презентабельний. Косметичнi салони. Процедури...
   Пiсля весiлля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички "небожителiв". Представникiв "вищого свiту". Стрiмко ввiйшла в їхнє непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це її ще дитяча мрiя. Загалом, рiзко стартувала, подруга... Зустрiчатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи нiяк не клеїлися. Десь iз рiк тому (так, ледве бiльше року) вона менi запропонувала мiсце директора своєї школи на Нивках. Я саме розiйшлася з цивiльним чоловiком (сволота...) i пiшла з колективу. Природно, така пропозицiя - як рятувальне коло. I я погодилася. Та й варiантiв особливих не мала... Я їй дуже вдячна. Але що буде тепер - одному Богу вiдомо...
   Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумiв, що зараз дiвчина розкривається, як на сповiдi. Його появу в життi цiєї загнаної в кут танцiвницi, схоже, наворожили Вищi Сили. Хуртовина емоцiй, що самотньою вовчицею завивала в її душi, вимагала виходу. У зовнiшнiй свiт. У вiдкритий космос. Куди-небудь. I це, нарештi, сталося.
   - Нашi стосунки трохи змiнилися, - дивлячись уперед начебто "для галочки", але нiчого не помiчаючи, продовжувала сповiдатися Дарина. - Згодом мiж нами почала виростати якась межа. Але я все розумiла. Новий спосiб життя, зовсiм iнше коло спiлкування, новi звички неминуче змiнюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Все - закономiрно. Iнакше трапитися не могло.
   Дiвчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповiдати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потiм, нiби трохи вiдпочивши, з надiєю запитала:
   - А ви не палите?
   Лисицi не хотiлося розчаровувати, але вибору не залишалося:
   - На жаль, нi.
   - Ну чому ж "на жаль"? - здивувалася Дарина. - Це однозначно на щастя.
   - "На жаль" тому, - почав виправлятися, - що не можу пригостити вас сигаретою.
   - А, дрiбницi. Не зациклюйтесь, - вiдмахнулася. - Я, от, скiльки вже мрiю кинути, а все бракує сили волi. Розумiю ж, що це, м'яко кажучи, не дуже потрiбна рiч, а вдiяти нiчого не можу. Напевно, погано хочу, так?
   - Напевно, - тактовно вiдповiв Лисиця.
   - Оля теж, до речi, смалила. Коли жили разом (в академiї i пiсля, в найманiй квартирi), бувало, як засядемо - й димимо, нiби паровози... Ех, веселенькi часи! Жаль, не повернуться вже... Жили серед труднощiв i надiй. Причому останнi не тiльки врiвноважували першi, а навiть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усi надiї-мрiї збулися. Особливо в Олi... Вона так хотiла дитину...
   Знову зiбралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмовi це не допоможе. Тому запитав:
   - А ви нiчого дивного в її поведiнцi не помiчали? Чогось незвичного?
   Дiвчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очi, зупинилися на останнiй межi. Ймовiрно, ожилi здогади дiяли швидше, нiж померлi спогади.
   - Так. Останнiм часом з Олею почало щось коїтися. Приблизно мiсяця з пiвтора тому. Може, трохи бiльше.
   - I що ж такого могло вiдбутися в її життi?
   - По-моєму, у неї з'явився коханий.
   - А як же чоловiк? - мимоволi вирвалось у професора.
   Дарина подивилася так, немов Лисиця повiдав про вiдкриття Америки. Професор усе вiдразу збагнув. Та дiвчина вирiшила пояснити:
   - А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речi, одружений?
   - Не знаю, - знайшов золоту середину (про всяк випадок). I хоч у вiдповiдi на друге питання нiякої середини бути не могло, бiльше нiчого не сказав.
   - Думаю, Оля закохалася, - пропустила незграбнiсть Дарина. - Про це говорило багато що. Вона навiть рухатися стала iнакше! Немов скинула з плечей якусь непосильну ношу. Яка гнiтила роками. I не давала бути собою. Очi засвiтилися бажанням жити. Жити для когось iншого. Нi до, нi вiдразу пiсля весiлля такою її не бачила. I раптом - рiзке переродження... Добробут, грошi, успiх - речi, поза всяким сумнiвом, потрiбнi, але, коли немає кохання, усе стає... сухозлiтками. Пилом. Для жiнки це надзвичайно важливо... Не думаю, що зречення кохання - порiвнянна плата за матерiальний затишок. Та й чи може кохання взагалi бути платою за що-небудь?.. А якщо й може, то хiба є у свiтi те, за що можна було б заплатити таку високу цiну?
   Дарина подивилася на Богдана, а потiм мовила:
   - Ви чоловiк. Вам це важко зрозумiти.
   Професор у душi запротестував, але промовчав: стратегiя. Зараз вона задерлася на царський трон. Ну а заради цiєї примхливої царицi готовий на будь-якi жертви. Як мудрий доiсторичний правитель. Або, в найгiршому разi, - як третiй син казкових батькiв. Хоча... Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцiвниця?
   - Для Олi з її мрiйливiстю кохання не було порожнiм звуком. - Дарина продовжувала сповiдь уже з бiльшою охотою. - Серед її цiнностей воно завжди стояло пiд номером "один". Я бачила, як постiйна боротьба розривала їй серце. Оля вже пiзнала смак заможного життя. I повертатися в минуле не хотiлося. Але... Думаю, вона усвiдомлювала, що це все - не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не мiг. При всiй повазi до його таланту бiзнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених. Не мiг. Природу не обдуриш. Як i себе. I це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску свiтської левицi. Успiшної. Щасливої. Задоволеної. Але в розмовах (та й поведiнцi) раз по раз прослизала якась незадоволенiсть. Прихована, однак ладна вирватись на зовнi. I все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуванiсть.
   Богдан вiдiрвався вiд дороги й подивився на спiвбесiдницю. Та вiдбила погляд i поспiхом додала:
   - Тiльки не сприймайте це суто фiзично. Ольга вище цього. Їй хотiлось почуттiв. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумiєте, Оля мала вiк дозрiлого плода. Потрiбен тiльки дбайливий садiвник, з яким цi почуття можна пережити.
   - Ну й хто ж вiн, цей садiвник? - Лисиця спецiально наголосив останнє слово, хоча така позицiя i так вважається "наголошеною".
   - Не знаю... - Дарина подивилася на професора. - Я намагалася витягти її на вiдвертiсть, але нiчого не вийшло. Оля вiдразу ж обривала. Спопеляла таким поглядом... I я вiдступала.
   - Може, iм'я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займається? Адреса? Машина? Натяки якiсь? Це все важливо.
   - Нi. Узагалi нiчого. Нiяких натякiв. Нiяких слiдiв. Нiяких обмовок... Закономiрна поведiнка. Зв'язок, що так змiнив її, ретельно приховувала. Статус. I робила це вiдмiнно. Актриса...
   Дiвчина задумалась. Потiм вiдвернулася.
   Праворуч тягнувся лiс. Вабив непорушною красою. Зачаровував нiмою величчю. Ховав причаєну загрозу. Усе це химерно сплiталося в уявленнi про нього. Можливо, Дарина пiд час мовчання думала саме про це?
   - А ви знаєте, як вона загинула?
   Питання захопило Лисицю зненацька. З несподiванки ледь не випустив керма. Але досвiд спрацював автопiлотом. I люба Асiкс не схибнула нi на градус. А в уявi спалахнула фотографiчна картина: лiс, галявина, автомобiль, жiнка. Криваве розiрване горло. Натюрморт не для слабкодухих. I хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав. З усiма її недосконалостями. Тому й мовчав. Тому й не починав важкої розповiдi. Вiдтягував якомога далi.
   - А ви не в курсi? - сказав нарештi.
   - Плетуть усяке, - вiдповiла Дарина, - але чому вiрити - не знаю. I вовки, й вовкулаки. Жахiття якесь. Звiдкiля взялось на Олину голову...
   - Я теж чув схоже, - загорiлись професорськi вуха, а далi вогонь перекинувся й на обличчя. Таке дiялось, коли говорив неправду. А робив це ну дуже рiдко й дуже незграбно. - Але сказати щось однозначне... Дiзнаюся бiльше - обов'язково розповiм.
   - Дякую. Я хочу знати все, хоч це й боляче... Знаєте, у мене наче вiдламався шматок серця. I тепер туди вiє полярним холодом. Вибачте. - Знову потяглася до хустинки.
   Лисиця дивився на дорогу, яка пiдводила любу Асiкс до Коцюбинського. Знав, що тут вона вузька й неякiсна. Слiд бути уважним. Та й здогадувався, що робить Дарина. Але сльозам зарадити не мiг.
   - Ой, - раптом просiяла дiвчина, - в Олi таке кохання було. Вдома.
   - "Таке" - це яке? - спробував посмiхнутися. Майже вийшло.
   - Сильне... Вiн старший за неї на три роки... Прiзвище в нього... Хм... Незвичне. Ведмедеря. Ведмедеря Андрiй. З армiї його чекала. Ну знаєте, як це буває? Перше "серйозне" кохання. Ще в школi. Потiм вiн пiшов служити. А коли повернувся, Оля якраз одержувала атестат i збиралася вступати. А вiн вимагав уваги. I хотiв, щоб Оля стала його дружиною. Господинею. Матiр'ю його дiтей. Такою, знаєте, берегинею роду. Але вона думала iнакше. Бо в життi хотiла iншого. Значно бiльшого. Прагнула успiху як танцiвниця. Андрiй не був у захватi вiд її амбiцiй. Буквально звiрiв. Стали виникати сварки. Оля хоч i кохала, та все одно робила по-своєму. Не мислила себе завтрашньої без улюбленої справи. I його кликала з собою. До Києва. Андрiй же захоплювався лiсом. Просто обожнював його. I залишити не мiг. Бо в них цiла династiя лiсникiв. I дiд, i батько. Трохи згодом закiнчив факультет лiсового господарства в Харковi. Повернувся до Калинiвки. Став працювати лiсником. Та вiн i вирiс у лiсi. Ще й жартував, що його в хащах народила вовчиця. Мабуть, i дружиною хотiв бачити вовчицю. Хм... До речi, в Олi ж дiвоче прiзвище Вовчанська. Дуже не хотiла його змiнювати, але Довгань наполiг. Тодi машину свою вовками розмалювала, протестувальниця. Отака норовлива... З часом з'являлася в Калинiвцi все рiдше. А з Андрiєм розiйшлася. Спочатку погрожував, що вб'є її, а потiм - що себе. Але потроху заспокоївся. Правда, так i не одружився. Майже весь час у лiсi й пропадає. Як той вовк самотнiй... Ой, ну їх, тих вовкiв... А нещодавно Олi листа прислав. Точнiше, прислав менi. Знаєте, конверт у конвертi. А я передала. Що там - не знаю. Але таке було... - Дiвчина знову майнула думками, де химерно змiшувалося минуле з можливим. - Не пара вiн для неї. Оля створена для високого польоту. Андрiй же примагнiчений до землi. I вiдриватися не збирався. Наче прив'язаний... Їхнiй розрив закономiрний. Так мусило статися. А столиця вiдчинила дверi у зовсiм iнше життя. Життя, гiдне її рiвня, висоти, розмаху особистостi. Олю я в цьому прекрасно розумiла й пiдтримувала. Треба займатися тим, для чого тебе створено. I призначено Вищими Силами.
   - Спорiднена праця, - видихнув професор.
   - Що? - не зрозумiла Дарина.
   - Те, що ви сказали, Сковорода називав "спорiдненою працею".
   - Точно-точно, щось пригадую з академiї.
   - Цю iдею вiн запозичив у мудрих старцiв античностi. Коли людина живе й творить вiдповiдно до свого призначення, вона входить у гармонiю з природою. Щоб зрозумiти своє призначення, слiд пiзнавати себе. Знайти в собi свiтле начало й розвивати його. Щастя полягає в самовдосконаленнi, чистому сумлiннi й доброму розумi. Це i є справжнiй шлях для людини.
   - Як правильно сказано, - закивала Дарина, а потiм, спохватившись, додала: - Отам на перехрестi лiворуч.
   Лисиця увiмкнув лiвий поворотник i, пропустивши "Сiтроена", повернув.
   - А тепер за гаражами - знову лiворуч.
   Зробив усе, як наказувала пасажирка.
   - Ось мiй будинок. Другий пiд'їзд.
   Ледве втиснувся мiж червоними "Жигулями-п'ятiркою" i синiм "Фольксвагеном-Пассатом".
   - Обережно дверцятами, - попередив. Вiдстань до "сусiдiв" i справдi мала.
   Дiвчина зробила все акуратно. Лисиця теж.
   - До речi, це моя конячка, - показала на "Жигулi".
   - А чому ж не їздите? - здивувався Богдан.
   - Їжджу, але рiдко - знехотя вiдповiла дiвчина. - Не дуже далеко. Ще немає такого досвiду, щоб керувати одним пальцем. А зараз iнакше не можна. Машин бiльше, нiж водiїв. Хоч не кожного, хто опинився мiж кермом i сидiнням, можна так назвати. Навiть, коли права має. Радше проводирем. Здатним тiльки вказувати дорогу. Та ще й iншому, а не собi.
   - Їздитимете - усе з'явиться... Вправне водiння - усього лиш набiр умiнь. Народжуватись водiєм необов'язково. Достатньо просто людиною. Решту зробить навчання. - Богдан пiдморгнув.
   - Мiй - четвертий поверх, - сказала, ледь посмiхнувшись, i Богдана переклинило. Тiльки зараз побачив, наскiльки Дарина приваблива. Там, у машинi, розглядав її як "джерело потрiбної iнформацiї". А себе уявляв старателем. Серед пустої породи вишуковував шматочки благородного металу. Тепер же, на зовсiм трошки, перетворився на звичайну, нормальну, людину. I вона миттєво розгледiла, що за "самородок" перед нею.
   - Як-к-к-ий, ви кажете, по-о-оверх? - пробекав, уражений, збираючись дiставати пакет.
   - Четве-е-ертий, - здивувалася дiвчина. А Богдановi стало страшно: а що як вона подумає, що вiн глухий? Дефективний якийсь? Не дай Боже. У її пам'ятi хотiв залишитися цiкавим i сильним чоловiком. Тому, ввiмкнувши сигналiзацiю, легко пiдхопив пакет i рушив сходами.
   Стiни в пiд'їздi давно вже висумували сум за фарбою. Рука часу досхочу познущалася над ними. Панелi - колись синього кольору, простiр до стелi - брудно-сiрого. Уся ця занедбана гама, здавалося, благала в кожного, хто тут з'являвся вперше, якоїсь особливої милостинi. Або хоча б спiвчуття. Саме його й кинув у долонi стiн, простягнутi в нiмiй молитвi.
   Летiв, майже не торкаючись сходiв. Опинившись на потрiбному поверсi, став чекати господиню. Серце гупало так часто й голосно, що, здавалося, заглушувало її кроки.
   Дарина пiднiмалась, подзвякуючи ключами.
   Ось уже й тут. Бiля броньованих дверей iз цифрою "47". Вiдiмкнула звичними рухами.
   - Будь ласка, - показала всередину квартири.
   Переступив порiг i поставив пакет на пiдлогу.
   - Дякую за допомогу, - усмiхнулася дiвчина. - Не знаю, як би я це все дотягла? Зупинка маршрутки далеченько. А тут водiї з недавнього часу не зупиняються.
   - Пусте, - махнув рукою. - Завжди радий. Звертайтеся.
   - Чашка кави, звiсно, не буде гiдною платою, але я все-таки ризикну...
   - Кави не п'ю, - мовив, нiяковiючи.
   - Знайдемо й чай, - запевнила Дарина.
   - Я б з радiстю, - почав хвилюватися, - але... iншим разом. Поспiшаю.
   - А вiн буде? - стурбовано запитала дiвчина.
   Збрехати не вийде, вiдчув професор.
   - Упевнений, - мовив несмiливо.
   - Менi здалося, - посерйознiшала Дарина, - що ви належите до тих, хто вмiє тримати слово.
   Вiдчув заборонений удар. Але усвiдомлення не послабило його сили. Довелося стерпiти. Ледь не заскреготiвши зубами.
   - У мене є ваш телефон, а у вас - мiй, - сказав, дивлячись не на дiвчину, а крiзь неї. - Думаю, це серйозна запорука...
   - Домовились, - обiрвала дiвчина. У голосi бринiла вiра, що витискала образу.
   Дверi зачинилися. Клацнув замок. Навiть крiзь товщу мiцної сталi вiдчув, що Дарина не хоче розлучатись. Йому не хотiлося теж. Мав ще кiлька секунд, щоб натиснути кнопку дзвiнка. Сказати, що все-таки вiд чаю не вiдмовиться. Але... Не цього разу.
   На вулицi зателефонував Бондаренковi. Той вiдгукнувся одразу.
   - Цiкавить мене, Сергiйчику, людинка одна. Колишнiй залицяльник Ольги Довгань. Такий собi Андрiй Ведмедеря. Правда, нiякої Ольги Довгань тодi ще не було, а була, як ти знаєш, тiльки Оля Вовчанська. Дарина розповiла менi, що мiж ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потiм, правда, згасла. Найiмовiрнiше - з iнiцiативи Ольги, бо чоловiк цей i досi одинакує. Живе самiтником. Працює лiсником. Цiкаво дiзнатися про нього бiльше. Вiд лiсника та лiсу i до вовка недалеко. До того ж зi слiв Ольжиної подруги, вiн тiльки лiсом i живе. Ось так: i лiсом, i в лiсi. Та й убити погрожував, коли дiвчина розiрвала з ним стосунки. Зможеш пробити?
   - Неможливого для нас немає нiчого. Майже.
   - I бажано дiзнатися, де вiн був на момент убивства.
   - Я ж сказав "майже".
   - Повтори ще раз, бо не розчув...
   - Дозвольте виконувати? - прогримiв Бондаренко.
   - А де ж удар пiдбора об пiдбор?
   - Телефон далеко вiд них.
   - Гаразд, вибачаю. Отже, виконуйте.
   - Уже бiжу, mon general.
   Люба Асiкс завелася з пiвоберта. Схоже, їй подобалося пiдкорятися. А Лисицi подобалося, що їй подобалося.
   Коли виїхав на Кiльцеву, задзвонив телефон.
   - Алло, - вiдразу з'єднався з Бондаренком.
   - Запиши номер. - Головред нiби одержав гран-прi на конкурсi "Мiстер лаконiчнiсть i дiловитiсть". - Звати Брюховецький Микола Степанович. Колишнiй вовчатник. Старенький, правда, але як iнформатор не розчарує. Поїдеш до нього ставати експертом з вовкiв. Це тобi зараз потрiбнiше за повiтря.
   - А чи не часто ти почав керувати моїм життям? - напiвжартома поцiкавився Богдан.
   - По-моєму, якраз у дозволених межах. Я ж твiй начальник.
   - Швидко до ролi шефа призвичаївся.
   - А чого тягнути? Таланту органiзаторського дано. Решту здобудемо в бою. Або купимо.
   - Гаразд. Пришли усе повiдомленням, бо за кермом.
   - А куди гасав?
   - Дарину в Коцюбинське пiдвозив.
   - Ну i?
   - Ну i їду додому.
   - З нею?
   - Сам, звiсно.
   - Розчаровуєш...
   - А начебто ранiше був iнакшим?
   - Час уже й подорослiшати.
   - Розкриємо вбивство, i вiдразу ж - обов'язково.
   - Cras, cras et semper cras et sic dilabitur aеtas, - видав головред латиною. - Я правильно сказав?
   - Правильно, - посмiхнувся Богдан. - А знаєш, як це буде болгарською? Утре, утре, винаги утре и така минава животъ.
   - Слухай, полiглоте, ти менi в лiнгвiстику не втiкай.
   - Куди захочу, туди й утiчу. Я ж на машинi.
   - Переконав. Гаразд. Хоча... Ну як же все-таки подруга? Гiдна?
   - Гiдна... Нормальна.
   - I все?
   - I все.
   - Красномовно.
   - Ти менi заважаєш. Розмови по телефону пiд час руху забороненi. Не змушуй порушувати правила.
   - Здаюся. До зв'язку.
   Вiдклавши телефон, додав швидкостi. Будь-що робити найкраще тодi, коли не заважають. I - вiльними руками. Тодi й результат не розчарує.
  

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Образ вовкулаки - це втiлення давнiх мотивiв перевертництва, що кореняться в архаїчних вiруваннях людства, якi стали основою появи магiчних обрядiв. За однiєю з наукових версiй, явище перевертництва пов'язується з "iнiцiацiєю" (вiд лат. initiatio - "здiйснення таїнств, посвячення"). Так називають один iз видiв обрядiв переходу; цим же термiном позначають i ритуал, що оформлює згаданий перехiд. За допомогою обрядiв цiєї групи в первiсному соцiумi закрiплювали перехiд iндивiда (групи iндивiдiв) до нової соцiальної категорiї, а також одержання нового статусу. Вперше обряди переходу (les rites de passage) видiленi франко-бельгiйським фольклористом i етнологом Арнольдом ван Геннепом. Реконструкцiю обряду iнiцiацiї на українському ґрунтi в загальнослов'янському контекстi здiйснив етнолог Василь Балушок.
   Низка обрядiв активує архетипну iдею рекурентностi ("смерть заради нового народження"). Ця iдея досить виразно реалiзована в iнiцiацiйному обрядокомплексi. Дослiдники видiляють два (широке й вужче) розумiння термiна "iнiцiацiя": 1) унiверсальне багатоаспектне (часо-просторове, соцiальне, полiтичне) явище, що полягає у змiнi соцiального статусу людини через зайняття певної посади чи вступ до якоїсь корпорацiї - кола жерцiв, релiгiйної громади, духовного ордену, касти, езотеричного культу; 2) первiснi вiковi магiчнi обряди, що вiдправлялися здебiльшого в докласових чи ранньокласових суспiльствах для надання юнакам статусу дорослих чоловiкiв (перетворення їх на воїнiв i мисливцiв), тобто з метою перевести й зарахувати до наступного вiкового класу (Т. Андреєва). На архетипах iнiцiацiї ґрунтується низка iнших обрядiв.
   Народнi вiрування вiдображають уявлення про перехiд з одного стану до iншого через зв'язок зi смертю й воскресiнням - з iншим, чужим, неосвоєним свiтом. Для багатьох народiв таким був лiс. Iнiцiант долав межу мiж двома свiтами, здiйснюючи обрядовий перехiд..."

4

   Лисиця приїхав на Виноградар. На проспект Георгiя Гонгадзе. Тут, у будинку номер 23, i мешкав Брюховецький.
   Вирахував потрiбний пiд'їзд. Пiдiйшов. На лавцi двi бабуськи. Теревенять про вiдключення гарячої води. Iнтонацiї життєрадiснiстю не вiдлунюють. В однiєї на колiнах невелика собачка. Золотисто-руда на головi й блакитно-сталева на тулубi. Одягнута у свiтлий сарафан з рожевими квiточками. Модна. "Якщо у вас є йоркширський тер'єр, ви повертаєтеся не в будинок, а ДОДОМУ", - згадалося Богдановi. Коли пiдiйшов, вiдразу й визвiрилася. Не сподобався. Зрозумiло: не Орландо Блум. А "модниця" гарчала i гавкала так "серйозно", що Лисиця як порядна людина злякатися мусив обов'язково. Щоб не розчаровувати цього "кровожерного монстра". Що ж, злякався...
   Дверi з домофоном. Натиснув потрiбнi цифри. Пiсля переливчастих трелей електронного консьєржа почувся старечий голос: "Хто"?
   - Кореспондент газети "Презумпцiя винностi" Богдан Лисиця. Ми домовлялися.
   Пролунав специфiчний сигнал. Клацнув замок. Дверi трохи зрушили, але щирої гостинностi не показали. Довелося допомогти.
   На стiнах лiфта прочитав iнтимну характеристику якоїсь Алiни. Поглянув на химернi "наскельнi" малюнки. Зрозумiв усю непереборну силу генiв. Отак колись печерних розписiв майстер, думаючи про хвилювальницю чоловiчого ego, теж натхненно виводив неслухняним уламком мамонтової костi милi серцю лiнiї. Нехитрий, але сповнений часточок душi образ. I крiзь тисячу тисячолiть передав цей хист нащадку з Виноградаря, Прiорки чи Вiтряних гiр. Але разом, очевидно, й печерний рiвень мислення. Знову мистецтво запрагло жертв...
   Старий, колись коричневий, дерматин дверей налаштував порепанiстю на мiнор. За ними, ймовiрно, не веселiше. Що ж, готовнiсть номер один. Починаємо...
   Господар вiдчинив одразу, як Богдан ковзнув пальцем по чорному кружальцю кнопки. Наче професiйно вичiкував у схованцi одного-єдиного пострiлу. Точного... Аякже. Мисливець. Вовчатник. Звичка.
   На роль Миколи Степановича i - за сумiсництвом - господаря помешкання доля обрала маленького й жвавого (як на його роки) чоловiка з повнiстю бiлою головою. Волосся пiсля старанного боронування гребiнцем слухняно й акуратного завмерло. I далi продовжувало безшелесно покоїтися в тiй самiй позi. Картату сорочку заправлено в тренувальнi штани синього кольору, що закiнчувалися сiрими вовняними шкарпетками-самов'язами, вставленими в масажнi капцi "Puna". Ясно. Троюрiднi брати "Puma". По батьку.
   Уручив господаревi вафельний торт "Домашнє свято". Той, крякнувши подяку, голосно почовгав на кухню. Лисиця - тихо мити руки. Опинившись у ваннi з типовим радянським iнтер'єром, одразу помолодшав рокiв на двадцять. А може - й на бiльше. Вiдчув, як вирiс над свiтом. Шкода, що лише подумки. Закрiпило вiдчуття мило "Полуничне". Запаси ще з вiсiмдесятих.
   Отаборилися на диванi часiв серйозного старту капiталiзму, коли грошi вже брали, якi хотiли, а робили, як вийде (у кращому разi). Але бережливiсть свою службу знала добре. Ексклюзивний продукт кооперативних умiльцiв мав ще бiльш-менш пристойний вигляд. Поряд поставили рiзьблений журнальний столик. Теж тiєї епохи. Навантажили чашки з чаєм i принесену смакоту. "Журналiст" прилаштував диктофона. Далi - найважливiше. Питання одного й вiдповiдi iншого.
   "...У радянськi часи за вбитого вовка давали сто карбованцiв - серйознi на той час грошi. На них можна було легко прожити мiсяць. Та ще й вiдкласти дещо. За шкуру лисицi платили вiд ста до ста п'ятдесяти. Оце пiдхiд. А тепер що? За лисицю не платять зовсiм, а за вовка - вiд тридцяти до сорока гривень. Хiба це грошi? Хто ж за них на сiроманця пiде? От i зростає поголiв'я.
   ...Колись ранiше мисливцi-вовчатники, або, як їх ще називають у народi, "вовкодави", були кастою обраних i жили за вiдповiдними законами. Скажiмо, вони не могли свої магiю, силу, знання й умiння передавати стороннiм. Мусили шанобливо ставитися до вовка, їм заборонялося погано про нього думати, говорити лихi слова. Вовчатник мав володiти найбiльш достовiрною й ґрунтовною iнформацiєю про вовкiв. Вiн повинен самостiйно провести посвячувальний ритуал, пожити якийсь час недалеко вiд вовкiв, побути в безпосередньому контактi з ними, уночi посидiти бiля їхнього лiгва чи здобичi, навчитися розумiти вовчу мову, вмiти читати їхнi слiди. Мусив не боятися вовка, а зустрiвшись, показати психологiчну перевагу. I обов'язково мав здобути звiра. Одне слово, ти повинен продемонструвати силу, незламний i могутнiй дух. Тiльки тодi вовк поважатиме тебе. У народi високо цiнувалися мисливцi, якi здобули вовка (особливо ж - вовка-людожера). Їм пiдносили подарунки, вiддавалися почестi.
   ...У наших казках лисиця зображається хитрункою, яка легко будь-кого (особливо тупого вовка) обведе круг пальця. Але сучаснi спостереження за вовчою поведiнкою говорять, що вiн своєю хитрiстю, а точнiше - "розумом", давно перевершив руду мудрагелиху. Та й виживають найхитрiшi з найхитрiших, найспритнiшi з найспритнiших. Тi, хто пристосовується до нових умов. Вовча спритнiсть, розум i смiливiсть доходять до того, що деякi з них можуть легко зайти до села i там вполювати собi здобич.
   ...В основному вага дорослого вовка - 40-50 кiлограмiв, а довжина - 100-140 сантиметрiв (без хвоста, зрозумiло). Самки зазвичай дрiбнiшi. Хоча цей показник може досягати i 70-80 кеге. Такий розмiр укупi з великими iклами й сильними щелепали роблять вовка мисливцем зi значними можливостями. Йому пiд силу вбити навiть дорослого лося або коня. Водночас вовк має змогу тривалий перiод iснувати взагалi без їжi. Харчується ссавцями, але може вводити до рацiону також птахiв. Вiдомi випадки, коли вовки розривали й собi подiбного. Це може статися з тим, хто виявиться слабшим у поєдинку голодних хижакiв за здобич або одержить калiцтва в сутичках самцiв пiд час гону. Найбiльше вовк полюбляє копитних (лосi, оленi, кабани). Характер i склад їх виду багато в чому визначає спосiб вовчого життя. Помiчено, що вовки щеняться найчастiше на тих територiях, де зосереджуються копитнi. Хоча вовк може харчуватися й дрiбними ссавцями, а також ягодами, комахами. Маючи такий великий вибiр кормiв, демонструючи надзвичайно пластичну поведiнку, вовк легко пристосовується до будь-яких умов iснування. Вiн чiтко використовує невмiле випасання худоби, ферми й хлiви, що погано охороняються. Також серед привабливих об'єктiв - скотомогильники. Вовк не вбиває заради вбивства. Його мета - здобич, яку потiм з'їдає.
   ...Виразними ознаками вовчого iснування виступають життя в зграї й виття. Зграя органiзується за iєрархiчним принципом i використовує певну територiю. Зараз до неї можуть входити 5-7 тварин, що мають рiзний вiк. Це батьки, цьогорiчний виводок (прибулi) й особини, що не досягли статевої зрiлостi (переярки). Також у зграї можуть жити й вовки, що не беруть участi в розмноженнi. Ранiше така спiльнота могла налiчувати значно бiльшу кiлькiсть. Узимку зграя тримається компактно. Зграйний спосiб життя дає змогу вдало полювати на великих копитних. Пiзньої весни вiд зграї вiдокремлюються самець i самка репродуктивного вiку для виведення й виховання вовченят. Решта членiв зграї залишаються на "родиннiй" територiї. Її мiчення вiдбувається за допомогою сечi, фекалiй або подряпин, яке вовки роблять на повалених деревах, пнях, стежках.
   ...Виття - широко вiдомий i загадковий звуковий сигнал, виразна ознака вовка. Самотнє виття служить для встановлення зв'язку мiж членами зграї. За ним визначається розташування одинакiв. Виття сигналiзує про зайнятiсть територiї, про, так би мовити, "внутрiшнiй" стан, здобич, тривогу. Також за його допомогою рiзностатевi особини встановлюють контакт у перiод гону, скликають вовченят. Разом виють для того, щоб пiдтримувати прагнення до об'єднання. Пiд час групового виття тварини демонструють дружнє ставленя одне до одного. На природi найчастiше виють пiзно ввечерi, рiдше це вiдбувається в нiчний i вранiшнiй час.
   У мене, до речi, є один надiйний спосiб виходити з депресiї. Якщо в життi настає чорна смуга i стає так важко, що хочеться "вити вовком", я беру i... вию вовком. I тодi стає легше.
   ...Вовк - тварина обережна. Лiгво своє залишає здебiльшого вночi. Людям на очi намагається не потрапляти, адже добре знає, що людина - то найбiльша небезпека. Це в нього вже закарбоване генетично. Хоча сучасний вовк досить добре адаптувався до спiвжиття з нинiшнiм свiтом. Часто його вже не лякає нi вогонь, нi електроосвiтлення, нi серйозна огорожа. Он в газетах писали, що якоїсь травневої ночi вовки навiдались на одну з тваринницьких ферм. Десь на Полтавщинi. То шкоди там такої наробили. Потiм ще десь теж налетiли на ферму й зарiзали телицю. За два-три днi з'явилися знову. А через кiлька мiсяцiв цю ферму атакували ще раз, знищивши бiльше десятка овець. I потiм напади повторювалися.
   На шляху до мети спритно долають будь-якi перешкоди. До речi, вовк-одинак найчастiше живиться мишами, козами, зайцями. I нападати на ферму не стане. Так дiяти може тiльки зграя.
   ...Вовк здебiльшого однолюб. Вiн добирає собi пару раз i назавжди. I якщо супутниця гине, вiн залишається їй вiрним.
   ...На збiльшення поголiв'я вовка впливає Чорнобильська зона, адже на цiй територiї популяцiя вовкiв нiким не регулюється. Можлива мiграцiя на територiю iнших областей, де чужинцi витискають мiсцевих. Збiльшення кiлькостi диких свиней також сприяє вiдповiдному зростанню вовка.
   ...Вовк - це природний санiтар. Вiн убиває найчастiше хворих, ослаблених, кволих, приречених тварин. Очищаючи так довкiлля, регулює спiввiдношення живого в природi. Однак його поголiв'я треба теж регулювати. Зухвалiсть вовкiв залежить вiд їхньої кiлькостi. Серйозним вовчим зграям пiд силу нападати не лише на свiйських тварин, але й на людей.
   ...Одомашнення вовка вiдбулося завдяки його iнтелекту. Адже людина намагалася приручити рiзних хижакiв, але найкраще на цю роль пiдiйшлов саме вовк. На перший план вийшли безмежна вiдданiсть господарю, а також природна обдарованiсть, оскiльки приручений вовк легко мiг "оволодiти" значною кiлькiстю усiх тих навичок, яких прагнула навчити людина.
   Узагалi, вовк дуже глибоко увiйшов до нашої культури. Тотемiзм, назви населених пунктiв i водних об'єктiв. Мало яка казка чи легенда обходиться без нього. А скiльких влучних висловiв пов'язано з цiєю твариною. Кiлька вовчих волоскiв, поєднаних з магiчними словами замовляння, являли собою страшну силу...
   ...З давнiх-давен вовки несли велику загрозу людинi. Хоча й натерпiлися вiд неї також. Дiйшло до того, що в багатьох країнах вовка занесено до реєстрiв охоронюваних тварин. Але ця охорона часто формальна. Через збитки, яких зазнають вiд вовка мисливськi угiддя, вiдбувається його нелегальний вiдстрiл. Так що нашому вовчику-братику не позаздриш.
   ...Найкращий спосiб полювання на вовка - це облава. Їх проводять у вереснi--жовтнi, саме тодi, коли вовчi виводки зосередженi бiля лiгвища. А з кiнця липня облавне полювання застосовують так: у цей час молодi вовки починають вити, вiдгукуватися на виття старих, досвiдченi вовчатники теж пiдвивають, у такий спосiб виявляючи виводки.
   З прапорцями полюють на вовка по снiгу, особливо по порошi. Вистежують мiсця залягання, а потiм обтягують червоними прапорцями. У мiсцях iмовiрної появи вовкiв усерединi облоги метрах у двадцяти-тридцяти маскуються стрiльцi, а з протилежного боку пускають нагоничiв, що постукують по деревах. Загледiвши прапорцi, вовки йдуть визначеною ними дорогою й опиняються пiд прицiльними пострiлами. Уся хитрiсть полягає в тому, що вовки через прапорцi виходити не наважуються. Стрiляти у вовкiв найкраще картеччю. Полюють на них також капканами.
   ...Популяцiя вовка останнiм часом постiйно зростає. Якщо на вовка не полювати (а пiд час полювання найчастiше здобуваються агресивнi тварини), то з'являється шанс появи особин, що бачитимуть у людинi здобич. Адже фiзiологiчнi особливостi людини перетворюють її на доволi легку поживу для хижака. Саме так вiдбувалося в пiслявоєнний час.
   Вовк - мисливець хитрий. Вiн чiтко визначає, хто з людей для нього небезпечний, тому атакує зазвичай жiнок i дiтей.
   Треба розрiзняти двi категорiї великих хижакiв - людожери й хворi. Наприклад, хвора на сказ тварина, нападаючи на людину, звичайно завдає не надто суттєвих поранень. Така людина виживає. Напад людожера має зовiсiм iншу мету: вiн атакує людину, щоб її з'їсти".
   - А сьогоднi вовк мiг би напасти на людину, скажiмо, в лiсi?
   - Всяке може бути. Тут треба враховувати, якi фактори дiють, якi мають вищий рiвень активностi, якi спрацювали швидше. Хоча статистика про напади уперто мовчить (принаймнi останнiх рокiв з двадцять), трапитися може все. Скажiмо, у Росiї тiльки за один 1896 рiк зафiксовано бiльше тисячi випадкiв. Або, наприклад, у повоєннi роки в Станiславськiй областi, де трапилося кiлька таких нападiв. Але то ранiше.
   Часто розповiдi про вовкiв-людожерiв - усього лише переданi з вуст у вуста байки. Там десь вовки загризли людину. Ти бачив? Нi. Проведено експертизу? Нi. Тодi чому ти вирiшив, що це вовки? Бiльше нiкому. Хоча, повторюся, трапитися може все.
   - I таке? - поклав фотографiю вбитої Ольги Довгань.
   Микола Степанович узяв i пiднiс ближче. Але розглядав без окулярiв.
   "Дивно, - подумав Богдан, - у такому вiцi й такий зiр. Мабуть, дiдусь i зараз би в око бiлцi влучив".
   - I таке теж, - вiддав фото. - Узагалi, впоратися з людиною вовку абсолютно пiд силу. Але, швидше за все, цей вовк тренований на вбивство. Звичайний дiяв би iнакше. Iнстинктивно рвав би все пiдряд. А тут, - вовчатник знову подивився, - зроблено все без зайвих рухiв. А чому ж чай не п'єте?
   - Ви так цiкаво розповiдаєте.
   - Я можу байки травити ще дуже довго. А чай вичахне. - Дiдусь вiдпив. - О, майже холодний.
   - Нiчого, - узяв свою, з олiмпiйським ведмедиком, Лисиця. - Холодний теж смачний...
   Їдучи в тролейбусi, дивився у вiкно, але думав не про побачене. Про почуте.
   "Значить, "наш" вовк - зовсiм не випадковий. А якщо припустити, що дресирований, але втiк вiд хазяїна й опинився в лiсi? Може бути, але малоймовiрно. Надто вже випадкова випадковiсть. Щоб усе зiйшлося в однiй точцi. Хоча..."

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Як вiдомо, пiд час проведення iнiцiацiї посвячуваного юнака в сакральному лiсi пiддавали страшним фiзичним тортурам-випробуванням. Це могло бути обрiзання, вiдтинання пальця, вирiзання шматкiв шкiри тощо. Його морили голодом i спрагою, або ж навпаки - давали вживати напої наркотичного характеру, могли пiддавати символiчним нiмотi чи ослiпленню. Такi манiпуляцiї з фiзичною сутнiстю ввергали юнака в специфiчний стан забуття, що для нього нiчим не вiдрiзнявся вiд смертi. У кожному разi, iнiцiант був переконаний, що пережив справжню смерть i народився новою iстотою, минулого й рiдних для якої не iснувало. Вiдгомiн ритуальної смертi, ритуальних випробувань знаходимо в казцi (здебiльшого чарiвнiй): "Сидить собi голий - бо на ньому що було вбрання, погнило вже, може, вiн цiлий рiк був у рибi" ("Казка про Iвана Голика i його брата"); "Розiбрався вiн, улiз у молоко. Розкипiв чисто. Самi костi осталися" ("Стрiлець"); "Змiй зарiзав його, зложив у мiшок, ... прив'язав його до коня та й пустив" ("Настасья Прекрасна"); "Коли карапкається дiдок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвiздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба зi спини ремiнь шкiри видрав та й подався" ("Котигорошко").
   Через iнiцiацiю проходив i наречений - представник чужого роду, що приймався пiсля появи екзогамiї (практика укладання шлюбiв мiж представниками рiзних вiдокремлених спiльнот) до родової групи. Так вiн долучався до родового тотема (тобто ставав "своїм", "таким, як усi").
   Отож, у результатi проходження обряду людина одержувала новий статус. Пiд час обрядових вiдправ вiдбувалося ритуальне перетворення людей на вовкiв або собак. Образи чаклунiв-вовкулакiв - персонажiв мiфологiчних легенд - ученi "виводять" iз давньослов'янських жерцiв, що брали участь в iнiцiацiї як розпорядники. Також iснує припущення, що цi жерцi входили до таємничого об'єднання (спiлки). Проводячи ритуал, жрець одягав на себе вовчу шкуру (вiдбувалось iмiтацiйне "перетворення" на вовка - тотемну тварину).
   За науковими версiями, ритуальне "перетворення" учасника iнiцiацiйного обряду на вовка супроводжувалося низкою магiчних дiй. Iнiцiант одягав шкуру вовка, пiдперезувався поясом, зав'язував на ньому магiчнi вузли. Усе це вiдбувалося паралельно з уживання наркотичних i п'янких речовин, ритуальними танцями й вiдповiдними замовляннями. Iснує думка, що ритуальне одягання шкури тварини уявно перетворювало молодого воїна на звiра. У цьому полягала основна iдея вiйськової iнiцiацiї. Пiсля проведення обрядодiї поведiнка юнака радикально змiнювалася. Вiн демонстрував тваринну агресивнiсть i робився схожим на скаженого звiра. Так вiдбувалося заперечення належностi молодого воїна до людського роду. Обрядово перетворюючись на звiра, посвячуваний позбавляв себе залежностi вiд будь-яких людських законiв i звичаїв, що дiяли в певному племенi..."
  

5

   Скориставшись головредовою картою, Лисиця, хоч i спiтнiв, усе-таки докумекав, де розташовувалося потрiбне мiсце. Залишивши позаду Гореничi, проїхав кiлька кiлометрiв асфальтом i звернув до лiсу. Проскакав ще кiлометрiв зо три - i дорога вивела до великої галявини. Дiаметр цього вiльного простору (його можна сприймати, як коло, неiдеальне, звiсно) дорiвнював приблизно метрам двадцяти п'яти. Мовчазними прикордонниками його оточували сосни, байдуже дивлячись на все, що вiдбувається "пiд ногами".
   Поставив машину якомога правiше. Вийшов. Пробiгся очима краєвидом, що вiдкрився у всiй непiдробнiй красi. На цьому мiсцi ВСЕ й вiдбулося. Жахливо!.. Тут так легко дихається. Здається, начебто твого гамiрливого мiського життя немає зовсiм. Сила природної краси зупиняє. Вiдволiкає. Змушує забути про будь-який iнший свiт. Навiть найцивiлiзованiший. Найрозвиненiший. Найтехнологiчнiший. Тут немає фальшивих пристрастей i облудних фраз; тупих начальникiв i зiгнутих до землi шiсток; торговцiв честю, любов'ю й людянiстю i тих, хто купує все це оптом за юшку з сочевицi. Тут усе по-iншому. По-справжньому.
   Здавалося жахливим, що саме тут, посеред цiєї краси, сталося вбивство. Рiч, мало того що протизаконна, так ще й абсолютно протипоказана людинi. I - Богопротивна. Зараз, коли милуєшся незлiченними Господнiми витворами, не вистачає сили повiрити, що таке можливе. Однак...
   Дiстав фотографiї. Знову став розглядати. Спiввiдносив зображене з реальним мiсцем.
   "Так, машина Ольги Довгань стояла трохи далi моєї, - почав розмiрковувати. - Виходить, вона заїхала так само, як i я - з боку траси. Заглушила двигун. Вийшла. Найiмовiрнiше, убивця прибув першим. По телефону пояснив, куди приїхати. I чекав. Його машина з увiмкненими фарами служила орiєнтиром. Коли заманюєш кого-небудь до пастки, у домовленому мiсцi потрiбно з'являтися першим. Так бiльше шансiв продумати все в реальних умовах. Прорахувати на мiсцi. Перевiрити. Пiдготувати. Так надiйнiше. Значить, з'явився ранiше. Але як сюди Ольгу заманив? Що ж таке важливе могло привести її на цю галявину? Нiч. Темрява. Лiс. Найвдалiшi декорацiї для будь-якої трагедiї. Навряд чи Довгань цього не розумiла. I все-таки приїхала. Попри все. Що ж, вiдважно. Але звiдки така вiдвага? Чим викликана? Мусить бути надто вже вагома причина. Без варiантiв. Iнакше тут би не з'явилася. Щось дорожче за життя, раз так серйозно ризикнула. А що для молодої жiнки дорожче за життя? Якщо це нормальна людина (а Ольга, схоже, з таких), однозначно - рiднi люди. Ну а якщо ненормальна - то грошi, дiаманти i решта з цiєї серiї. Значить - все-таки рiднi люди. Батьки. Дiти. Може, чоловiк. Або подруга... Мати живе в Калинiвцi. Брат на заробiтках у Португалiї. До речi, треба б перевiрити, де вони перебували на момент убивства. Дiтей не мала. Чоловiк лiтав у вiдрядження до Донецька. У цього теж не завадило б перевiрити алiбi. Дарина? Теж є над чим працювати. Стоп. А як же щодо коханого? Чи, точнiше, коханця? А ось тут у нас i з'являється пляма. Бiла або чорна - хтозна. У жодному випадку про нього нiчого не вiдомо. Як сказала Дарина, за багатьма ознаками вiн начебто й був, але якого кольору й розмiру... Ставимо величезний знак питання. I без уваги не залишаємо. Перспективний варiант".
   Пройшовся галявиною. Огледiвся. Нiчого незвичайного. Усе - як i скрiзь у навколишнiх лiсах. Природа сяк-так животiє. Постiйно бореться з людством за виживання. Довкола Києва це вiдбувається з якоюсь особливою запеклiстю. I ось це саме людство, дочекавшись вихiдних, некерованою ордою налiтає на вiльнi вiд таких же ордозаврiв простори, окуповує й починає "культурний вiдпочинок", у простолюддi йменований шашликами. Жорстокi шашликовi оргiї. А потiм - килими зi смiття й недоїденi вогнем полiна. Культурний вiдпочинок удався! Погуляли на славу! Але на iншу планету ж не полетiли! При такому розкладi хоч якось можна було б зрозумiти цю печерну логiку. А так... Напаскудили ж бо в себе вдома!..
   Друге коло огляду - теж нiчого. Роздивлявся вже бачене. I - поступово розчаровувався. Проте доречно згадав Кодаковського. Якось за чаркою, коли святкували закiнчення "справи Никонова", вiн сказав: "Запам'ятай, Богдане, на мiсцi злочину його "автор" завжди залишає автограф. Треба тiльки зумiти розгледiти. Так мене навчав великий київський сищик полковник Никифорчук. Дмитро Йосипович не одного у професiонали вивiв. I я за своє життя сотнi разiв знаходив пiдтвердження його словам". Цей спогад повернув принишклу вiру. Бо Кодаковський завжди нiс упевненiсть. I приємнi вiдчуття. Навiть у спогадах. Навiть вiртуальний.
   "Де перебував убивця? - продовжив мiркувати. - За логiкою, якщо вже чекав, то Ольга мусила запаркуватися... Стоп, якщо цiєї людини вона не боялася, тодi зупинилася б поруч з її машиною. У такому випадку - це знайома людина. Виникає питання: навiщо знайомому Ольги зустрiчатися з нею в лiсовiй глушинi опiвночi? Невже не можна розв'язати своє ну дуже важливе питання вдень? I в бiльш затишному мiсцi? Нi. Найiмовiрнiше, приїхала на зустрiч з незнайомцем. Тому машину поставила якнайдалi вiд нього. Виходить, авто вбивцi стояло десь..."
   Уявляючи за фотографiєю "вовчасту Тойоту", повiльно "вiддалився" вiд неї.
   "Приблизно ось тут, - зупинився. - А якщо людина знайома, але жiнка їй усе-таки не довiряла? Тодi це "коханий чоловiк". Дарина щось там говорила про "нестримну знищувальну пристрасть". Припускаємо, що Ольгу викликав сюди вiн. Але незважаючи на всю закоханiсть, вона поставилася з обережнiстю до цього опiвнiчного променаду. Хоча й погодилася приїхати. Якщо прийняти цей варiант (а саме вiн i видається найреальнiшим), продовженням неодмiнно мусило стати... перетворення коханця на вовкулаку. З подальшою кривавою оргiєю. От така нiсенiтниця. Усе має саме такий вигляд. Якщо факти вирахованi правильно. Виходить, Ольга зустрiлася з єдиним i неповторним, вони по-дорослому покохалися. Але потiм цей "щасливець" перекидається на звiра й чикрижить горло своєї любки... уже вовчими iклами. Iдилiчна картинка... З такими висновками шкутильгай на Фрунзе 103. Чи, може, хтось хоче, щоб думали саме так? Але навiщо? Що за цим стоїть?"
   Мiркуючи, оглядав нехитро "вирахуваний" простiр. Зелена з жовтизною трава. Багато недопалкiв. Рiзної довжини. Бiлi й жовтi фiльтри. Деякi - без них. Обгортки вiд жуйок "Orbit", "Dirol", "Wrigley". Маленький пакет з-пiд соку "Сандора". Бiльший вiд "Садочка". Пластиковi пляшки "Живчик", "Росинка", "Coca-Cola". Зiм'ята пачка "Camеl". Знову нескiнченнi недопалки. Прозорi целофановi пакети. Обгортки вiд цукерок. Ця - вiд морозива "Геркулес". Знову недопалки. Вони нагадували вiдстрiлянi гiльзи. Немов тут вiдбувалася серйозна перестрiлка. Або навiть битва. Гаманцiв тютюнових магнатiв iз рештками здорового глузду людства.
   А ось цiкавий недопалок. З ледь помiтною жирною плямою. Її вiдразу й не розгледиш. Якщо не придивлятися. Штовхнув носаком кросiвки. Точно.
   "Якщо тут стояла машина, - блиснуло в думках, - то... Стоп-стоп". Пiдсмикнувши холошi бриджiв, опустився на колiна. Почав оглядати знахiдку, потiм - мiсце бiля неї. Є! Пiдозрiлiсть не обдурила. Схоже, впали краплi мастила. Поруч лежала зiм'ята пачка "Winston". Почав обережно розгортати. I - засяяв. Хоча помiтити це на такому сонцi й непросто... Мастило. Кiлька чорних крапель зачаїлися в складках пакувального целофану. Нiби боялися, що їх побачать i допитають. Iз вишуканими прийомами iнквiзицiї. Цi краплi могли впасти як з авто вбивцi, так i будь-якого iншого. Компанiї сюди не пiшки ходять. Однак перевiрити потрiбно. За мастилом можна дещо та й сказати про автомобiль. Яке воно: синтетика, напiвсинтетика чи мiнералка? Дороге, дешевше й зовсiм дешеве. Висновок мiг би стати першим штрихом у портрет розшукуваної людини. Адже мiнеральне мастило не заливають у "Лексус", "Акуру" або "Iнфiнiтi". Тодi танцюй вiд цього...
   Дiстав з багажника пакет. Прилаштував здобутi "коштовностi". Саме таким "титулом" надiлив нiмi краплi. Поки нiмi... Хвилювався. Вiдчував, що всерединi прокинувся маленький мисливець. Ще той, iз первiсних часiв. I щойно в чоло його цмокнула примхлива Фортуна. Аякже? З примiтивного лука пiдстрелена невеличка тварина. Хоча оцiнював її як серйозну здобич. I нехай плем'я насититися за раз не зможе, з голоду точно не помре. А там, дивись, i мамонта завалимо...
   Удома жадiбно припав до електронної пошти. Головред щось точно надiслав. I не помилився: iнфа про колишнього залицяльника Ольги чекала на прочитання.
   "Ведмедеря Андрiй Андрiйович, - почав уважно, - 30 рокiв. Лiсник Калинiвського спецiалiзованого лiсництва. Народився в м. Калинiвка, Вiнницької областi. Мешкає там же на вулицi Арсенальнiй, шiстнадцять. Закiнчив Харкiвський аграрний унiверситет iм. В. В. Докучаєва, факультет лiсового господарства. Вiдгуки з мiсця роботи - позитивнi. Однак з неофiцiйних джерел вiдомо, що людина вiн замкнута, непривiтна. Дуже любить лiс i багато часу в ньому проводить. З тридцять першого липня цього року - в Києвi на курсах пiдвищення квалiфiкацiї в Нацiональному унiверситетi бiоресурсiв i природокористування України".
   "Он як, - подумав, закiнчивши читати. - Так ти, наше велике неземне кохання, коли вбито Ольгу, перебував зовсiм поряд? Чи втримався вiд зустрiчi з колишньою? Шанс же випав непоганий. Тiльки дiзнайся телефон. Стоп! Якщо вiн знає про Ольжинi школи, то в рекламних матерiалах контакти є сто вiдсоткiв. Дiзнався. Приїхав i - зустрiвся. Без перешкод. Ось так. I погроза вбити набуває реальних обрисiв. Знову ж таки - лiс - лiсовий - лiсник. Цi банальнi шкiльнi приклади починають звучати якось лиховiсно".
  

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "В iсторiї української культури образ вовка (вовкулаки) належить до найбiльш яскравих. У фольклорi вiн узагалi вважається найпопулярнiшим серед зооморфних образiв. Про вовкулакiв створено чимало легенд, в яких розповiдається, що вовки навчають вовкулакiв своїх умiнь i звичок. При цьому пiдкреслюється, що для людей вовкулаки - створiння шкiдливi, оскiльки можуть душити худобу, хоч i не їдять її.
   З незапам'ятних часiв вовки були незмiнними учасниками життя українцiв, досить широко побутуючи в природному середовищi. Нашi пращури здавна помiчали виразнi риси вовка: жорстокiсть, смiливiсть, швидкiсть, рухливiсть, абсолютний тонкий слух, розум, мужнiсть, схильнiсть до родинного життя. Цi смiливi та пiдступнi тварини несли значну небезпеку. Тому становлення культу вовка бачиться процесом цiлком закономiрним.
   Культурний мотив перетворення людини на вовка (лiкантропiя) на територiї України дуже поширений. Персонажi-вовки (зокрема й Залiзний Вовк), а також герої-богатирi, народженi вiд собак (Сученко, Сучич), фiгурують в українських чарiвних казках i легендах.
   Та й загалом у всiх слов'янських вiруваннях вовк уважається центральним i найбiльш мiфологiзованим. У деяких культурних традицiях вовк (собака) пов'язаний зi свiтом мертвих, iз нечистою силою. Так, у вiруваннях пiвденних слов'ян зафiксовано, що небiжчик-упир, який воскрес i вибрався з могили, постає в образi вовка, а в українських вiруваннях вiн стає собакою. У народi ходять про це рiзнi розповiдi. Так, за однiєю, пiд час ворожiння про нареченого (Полтавщина) дiвчина з паличок зробила мiсток i перед сном поклала його пiд голову. У снi через той мiсток перейшов вовк. Через певний час дiвчина померла..."

6

   Назва цього вишу звучала, нiби iм'я вождя якогось далекого тубiльного племенi, що випало з кишенi неуважного людства й назавжди загубилося в нескiнченних океанських просторах. НУБiПУ. Отак незвично й гордо. Щось на зразок "син матерi Землi i батька Сонця". Це "богоподiбне" iм'я вiн одержав не так давно. Ранiше ж називався простiше - "Нацiональний аграрний унiверситет". А ще ранiше йменували й зовсiм просто - "Сiльгоспакадемiя". Популярний свого часу розплiдник головних агрономiв i голiв колгоспiв.
   На входi - серйозний КП. Подолав, показавши журналiстське посвiдчення. На першому поверсi знайшов канцелярiю. Непривiтна жiночка повiдомила, що курси працюють у Навчально-науковому iнститутi лiсового i садово-паркового господарства (перший корпус, другий поверх). Дiзнавшись, де це, квапливо рушив. Хоч i хотiлося випити холодненького.
   Дверi з номером двадцять три. Нижче - табличка: "керiвник курсiв Кокойло О. А. i методист Зелена А. О.". Але шматок пластику обдурив: нi першої, нi другої зустрiти не пощастило. За дверима розслаблено пила каву повновида дiвчина: "нiкого з офiцiйних осiб немає (викликало керiвництво), а її висмикнули з пари й посадили почергувати".
  -- А ви, мабуть, мавкою в лiсi працюєте? - поцiкавився крiзь посмiшку.
  -- Чому це? - перестала пити й обурено вiдставила чашку.
  -- Ну а ким же iще може бути в лiсогосподарствi така чарiвна дiвчина?
  -- "Така чарiвна дiвчина", - гордовито промовила, - заступник начальника центрального апарату управлiння.
  -- Вибачте, - розвiв руками Лисиця, - пiдкачав перший погляд. Тiльки побачив, здалося, що ви з якоїсь казки. Чи легенди. Дика лiсова красуня... Ще раз вибачте, якщо образив.
  -- Нiкого ви не образили, - змiнила гнiв на милiсть. А потiм i взагалi заговорила тихо: - Якщо чесно, то я працюю на цiй посадi лише три мiсяцi. От коли прийшла рознарядка, мене як наймолодшу й заслали... А на заняттях - нудота така. Особливо - на правовiй базi. Жах. На веденнi лiсового господарства цiкавiше.
  -- А шановнi Кокойло О. А. й Зелена А. О. не зорiєнтували, коли повернуться? - Вирiшив, що вислуховувати чергову сповiдь студентки ще й у чужому унiверситетi... Це тягне на анекдот про гiнеколога, що, повертаючись пiсля роботи, вбив дiвчину, яка зробила йому непристойну пропозицiю за грошi показати...
  -- А хто ж їх знає, - знизала плечима, а потiм просяяла: - А може, я чим допоможу?
   I тут Богдана гупонуло по головi: раз "мавка" навчається, знає, де знайти Ведмедерю. Озвучив.
  -- Та це без проблем. Ходiмо. Вони в двадцять восьмiй аудиторiї.
   Замкнула кабiнет i впевнено пiшла. Лисиця - слiдом.
  -- Ось, - сказала, коли опинилися бiля старих шпонованих дверей з потрiбною цифрою. - Зараз покличу. - I зникла.
   Лисиця став нишпорити поглядом навколо.
   Через якихось пiвхвилини дiвчина повернулася, пiдморгнула i, кинувши: "Уже йде", пописала до залишеного всесвiту. Допивати каву. I бути "лiсовою красунею".
   За хвильку дверi випустили доволi високого й мiцного чоловiка у синьому костюмi без краватки. Лiс, свiже повiтря й здорова їжа далися взнаки. Про цей екземпляр homo sapiens можна впевнено сказати: "Удався". Хай Матiнка-Природа пишається. Матерiал i час витратила немарно.
   Чоловiк, оцiнюючи, ковзнув очима по Лисицi, але нiчого не сказав.
  -- Ви Андрiй Ведмедеря? - почав Богдан.
  -- Ну я, - знехотя вiдповiв "знову учень". - А ви ж хто будете?
  -- Мене звати Богдан Лисиця. Я - журналiст, - показав посвiдчення професор.
  -- Не розiбрав: як газета називається? - зiзнався Ведмедеря.
   Лисиця озвучив назву.
  -- Щось iз законом пов'язане?
  -- Так. Правда, частiше з його порушеннями.
  -- Я людина чесна i з законом дружу, - поспiшив запевнити "курсант". - Та в нашiй роботi iнакше й не можна. Нам до рук вiддано природу. "Середовище людського iснування", як на лекцiї сьогоднi сказали. А не буде середовища - i людина згине. Ось такi "зв'язки i взаємозв'язки".
  -- Правильно ви говорите, - оцiнив "журналiст" короткi спалахи красномовства. - Але я з iншого питання.
   Спiврозмовник здивувався.
  -- Ви знаєте Ольгу Вовчанську, за чоловiком - Довгань?
   Ведмедеря знервовано проковтнув i зблiд. Ця зовнiшня змiна сяйнула надто виразно, щоб її не помiтити. Навiть неозброєним оком.
  -- Колись давно, - утомлено вiдповiв лiсник, - коли вона була ще просто Олею. Олюнею Вовчанською... Навiть дружили. Але те все полином поросло. I вовки з'їли.
   "Про вовкiв це точно, - з гiркотою подумав. - З'їли".
  -- Саме про це я й хотiв розпитати, - сказав Лисиця. Спiврозмовник наче знiтився. Чи здалося? Нi, все-таки вiдреагував з ледь помiтним острахом. Але вiдразу ж i прибрав його з обличчя.
   "Тепер ти вiд мене вже не дiнешся нiкуди, - почав потирати руки Лисиця. Подумки. - Будемо крутити".
  -- А знаєте що? - засвiтився лiсник i подивився на годинника. - Пара закiнчиться за двадцять хвилин, а далi - "вiкно". Може, вийдемо й посидимо десь? Там i поговоримо. Я пригощаю.
  -- Гаразд, - зрадiв Лисиця. Але не тому, що його пригостять.
   Коли опинилися надворi, Ведмедеря кивнув у бiк автостоянки через дорогу:
  -- Я зараз. Тiльки в машинi дещо прихоплю. Двi секунди.
   Сказане рiзонуло незвичнiстю: у машинi професор нiколи нiчого не залишав. Це ще одне його непорушне правило. Дурнiв i так багато на свiтi. А якщо ти ще й принадку для них пiдкинеш, вони вже й тут як тут.
   Ведмедеря перебiг дорогу, озираючись навсiбiч, наче злодiй пiсля вдалої крадiжки. Наблизився до червоної вазiвської "вiсiмки". На око машина мала рокiв з двадцять. Вiдiмкнув i запхнув до салону верхню частину себе. Професор тим часом записав номер машини й колiр. За кiлька секунд "верх" знову опинився на волi, заховавши щось до внутрiшньої кишенi. Потiм махнув, щоб Лисиця йшов до нього. Той поволi рушив.
  -- Я тут учора кафе одне знайшов, - подiлився радiстю лiсник, нiби те кафе загубили i воно стало його власнiстю. - I обслуговування людське. I цiни. Що ще треба?
   Ведмедеря намагався здаватися веселим, але професор умiв читати мiж рядкiв: внутрiшня напруженiсть дзвенiла перетягнутою струною.
   Над входом до кафе букви скупчились у "Бiля академiї". Нi назва, нi iнтер'єр вишуканiстю сяйнути не змогли. Вище голови не стрибнеш. Хоч голова й на рiвнi колiн. Брак дизайнерської руки марно намагалася заповнити щира банальнiсть (про якiсь родзинки їй, звичайно, невiдомо). Але не виходило. "Шедевр" людини, в якої навмисне ампутували душу. Якраз перед його створенням. От вiн таким i вийшов. Бездушним. Сiрим. Замряченим.
   Лiсник пропустив уперед Лисицю, а потiм зайшов сам. Порожньо. Вiдвiдувачi ще тiльки збиралися вийти з дому. Чи, може, зiбравшись, в останню мить передумали?
  -- Ви що будете? - кивнув Ведмедеря, коли професор умостився на пластиковому стiльцi.
  -- Зелений чай, бажано "Greenfield", i шматочок празького тортика.
  -- А може... - пiдморгнув лiсник.
  -- Не вживаю, - спробував невимушено вiдповiсти професор, але засумнiвався, що вийшло. - Та й за кермом.
  -- А я думав... трохи всерединi зросити... Сумно менi тут. Людей багато, а дерев мало. Гамiрно. I пташок не чутно. А от у лiсi... А приїжджайте до мене. Пiдемо до лiсу. Я вам таку красу покажу! Мiсця просто чарiвнi... "Боброве поселення", "Саджавка". А потiм i "Вервольф" провiдаємо. Не були ж там нiколи?
  -- Не був, але чув.
  -- Ет, чути, а не бачити, це як знати, що вареники iснують, але нiколи їх не куштувати.
   "А вiн i справдi веселий, - промайнуло в Богдана, - i мудрий. Такий собi справжнiй народний мудрець-початкiвець. Людина вiд землi. Чи, точнiше, вiд дерев".
  -- Запросите - то й приїду, - посмiхнувся Лисиця. Ситуацiя пiдштовхувала саме до такої вiдповiдi.
  -- Уже запрошую...
  -- Тодi я пишу номер телефону, а коли зможу, обов'язково пiдскочу.
  -- Пишiть. - Лiсник продиктував своє 097 i далi. Професор забив до мобiльного.
  -- Я зараз, - пiдморгнув Ведмедеря й пiшов робити замовлення: нiхто з офiцiантiв так i не вийшов.
   Повернувся задоволений.
  -- Зараз принесуть, - наче трохи розцвiв. - Чаю вашого, правда, немає, то я сказав, щоб дали найдорожчий iз зелених.
   "Вiн справдi такий приємний i простий чи хоче здаватися?" - роздiлився надвоє Богдан, вiдгадуючи загадку, пiдкинуту лiсником.
  -- ...Я думав, що Оля стане моєю дружиною. Знаєте, несмiливi юнацькi мрiї: красуня-дружина, свiй будинок, потiм дiти. Ти - серйозний i сильний. Усе можеш. I не раз доводиш це всьому свiтовi. Хм. - Ведмедеря розчаровано посмiхнувся. - Не буває такого. Обов'язково все пiде наперекiр. Чи спочатку, чи потiм... У мене пiшло так вiдразу... Коли Оля закiнчила школу, я саме повернувся зi служби. До старшого сержанта дослужився. Думаю, прийду додому, красень. З такими погонами. Оля гордитиметься. I кохатиме ще бiльше. Вона ж проводжала мене до армiї. Стрiчку в'язала. А листи якi писала... Ну, думаю, буде все, як гадалося. Матиму гарну жiночку. Не знаю чому, але жив певнiстю, що Оля буде чудовою дружиною. А що саме вона, нiяка шашiль не точила. А потiм... Клятi танцi! I звiдки в неї химера та вселилася?.. Ех! - похитав головою. - Затялася. До Києва вступати надумала. На отi свої танцюльки. Побила б їх лиха година! Тодi усе й почалося. I так уперлася рогом... Я вже умовляв її, умовляв, благав ледь не на колiнах, та все марно. Поїхала. I мене з собою кликала: "Якщо кохаєш, будеш бiля мене. Хоч ким. Аби поряд". А як же я без лiсу? Я ж без нього не зможу. Нiхто я без нього. Не iснує мене. Там усе просте й знайоме. Рiдне. А як дихається?! Нiде нема такого повiтря. Та й сонця такого теж. Воно якось по-особливому освiтлює лiс. Шукає слабинку, щоб хоч промiнчиком пробитися до землi. А лiс не дає. Нiби руками загороджує дерев'яними... Бо вiн насправдi живий. I душу свою має. I голос. Це така окрема планета. Якби не лiс, мене б давно вже й на свiтi не було... Пiсля того як Оля поїхала, життя закiнчилося. Ну, те життя. Те коротке життя, де я був щасливий, де жив мрiями. Сподiваннями. Бо моєї Олi не стало. Почався вiдлiк нового часу. Нi, вона приїжджала на вихiднi, ми зустрiчалися, спiлкувалися, але... Це було вже не те. Я вiдчував, що вона вiддаляється, стає холоднiшою. I цього вже не спинити. А потiм усе й розтануло зовсiм... Поступово, але невпинно ми ставали рiзними. Зовсiм рiзними. Вiрити в це не хотiлося, але те, що бачив, iншого не залишало... Вона - фантастично красива. Звiсно, у столицi таку цукерочку не проґавлять... Усе так i сталося... А знаєте, я навiть радий. - Голос затремтiв. Очi зволожилися. Говорити стало непросто. На допомогу прийшов коньяк. Кiлька ковткiв. Без закушування.
  -- Думаю, усе вiдбулося правильно, - повiв далi лiсник. - Невiдомо, чим би закiнчилося наше спiльне життя. Раз вона змогла мене зрадити... Хай краще так... А лiс замiнив менi все. Там я й радiю, i сумую, i плачу, буває. Але про те нiхто не знає. Те все моє. I радiсть, i сльози... I я вiд того щасливий. А Оля... Бачив якось одного разу. Ну, це коли вона вже панею стала. Приїжджала на великiй машинi з вовками. Я пройшов, не зупиняючись... Це була вже зовсiм чужа людина. Навiть з iншим прiзвищем. Так що Оля Вовчанська, моя Олюня, давно померла. I живе тiльки на тих кiлькох фотографiях, що лежать у моєму альбомi. I в листах, написаних до армiї. Отака love story... Без хепiенду.
   Тремтячими руками Ведмедеря допив залишки коньяку.
  -- Ви менi вибачте... Сповiдатися тут заходився... Не знаю, чому. Якось прорвало. Стiльки збиралося. Але все не було перед ким. Знаєте, за роки пiдмило греблю, а тодi бiльша хвиля - i вона не витримала. А, до речi, чому ви про Ольгу запитували? Вона щось накоїла? Чи в скандалi помiчена? Це для нинiшнiх багатiїв уже стає, як кажуть, "модною фiшкою". Не просто ж так ви мене розшукали? Не для того, щоб чаю попити в цьому заштатному кафе?
  -- Це точно, - пiдтвердив Богдан, - не для того. З нею справдi трапилася не дуже приємна iсторiя.
   Лiсник напружився й зосередився. Наче хижак перед стрибком. На пiдстережену жертву. Лисиця вiдчув незатишiсть. Навiть незахищенiсть. Шкрябливеньке вiдчуття.
  -- Точнiше - дуже неприємна.
   Напруженiсть зросла. Богдан намагався пiдвести до трагiчної новини плавно. Бачив, що говорити вiдразу - небезпечно. З багатьох поглядiв.
  -- Її вбито.
  -- Я так i знав, - видихнув Андрiй.
  -- Що ви "так i знали"? - вiдразу вхопився за почуте. Але Ведмедеря не вiдповiв. Опустив голову на стiл, пiдмостивши руки, й пролежав так кiлька хвилин. Лисиця мовчки спостерiгав, поволi смакуючи чай.
  -- Це точно? - запитав, пiдвiвшись за кiлька хвилин. Очi повнились слiзьми. Здавалося, до моменту, коли майнуть донизу, лишалося два-три моргання.
  -- Точно. - Це убивче слово Лисиця намагався вимовити якомога м'якiше. Та виявилося нелегко.
  -- Як це сталося? - Голос лiсника хрипiв. В iншiй ситуацiї Богдан мiг би його й не впiзнати.
  -- Кiлька днiв тому знайшли в лiсi пiд Києвом. Уночi її загриз вовк.
   Ведмедеря несамовито загарчав. Збоку могло здатися, що двоє дорослих чоловiкiв бавляться в дитячу гру: один називає тварин, а iнший наслiдує їх "голос". Але це не гра. Усе серйозно. Навiть дуже.
   Розгнiваний лiсник хотiв ударити по столу, але влучив у фужер. Пролунали хрускiт i нове гарчання. Але вже через бiль фiзичний: розбитим склом поранило руку. З ребра долонi зацибенiла кров. Лисиця дав хустинку.
   З'явився стурбований офiцiант.
  -- Я заплачУ, - гаркнув Ведмедеря, показуючи терте життям портмоне, - порахуєте за все разом.
   Заспокоєний офiцiант сховався знову.
   Лисиця сидiв ошелешений. Такого не очiкував. Новина трагiчна, але так на неї реагувати... Чи не театр це одного актора?
  -- Як таке могло статися? - вишкiрився лiсник.
  -- Не знаю, - вiдповiв Богдан. - Слiдство триває. З часом в усьому розберуться. Та й Ольга - дружина впливової людини. Не рядова. Працювати мусять по-дорослому. Хоча справа й непроста.
  -- Нi, - крiзь зуби витиснув Ведмедеря, - не можу цього зрозумiти. Як це - вовк? I де? На Київщинi. Там тих вовкiв - кiт наплакав. Це у нас їх трохи є. I то схожого не траплялося. Вовк тепер не той. Сам людину боїться. Та вже страшнiша за нього... I тут таке.
  -- Нiчого не вдiєш, - утомлено мовив Лисиця. - Кому як написано. Трагедiя не дивиться, чоловiк перед нею чи жiнка, молоде чи старе. Вона просто вiдбувається.
  -- А що вона робила в лiсi уночi? - вичавлено поцiкавився Ведмедеря.
  -- Якби ж я знав вiдповiдь хоч на одне питання... - похитав головою Богдан. - На жаль, усе - суцiльна таємниця. I правду з'ясувати ще належить...
  -- Виходить, я був майже поряд, але... - сказав лiсник, продовжуючи кривитись. - То ось до чого той сон?
  -- Який сон? - стрепенувся Лисиця.
  -- Сон менi iз тиждень тому наснився. Зараз до ладу й не згадаю, про що. Страшний якийсь... Хоча нi. Снилось, що в мене лебединi крила i що я лiтаю. А потiм... їх вiдiтнули. Прокинувся переляканий. Довго не мiг заснути. Спочатку думав, до чого вiн, а потiм якось стерся з пам'ятi. Тепер ось згадав. I все стало зрозумiло...
  -- А слiдчий вас ще не турбував?
   Лiсника пересмикнуло. Вiн укотре подивився на поранену руку, а потiм вiдповiв:
  -- А чому вiн мусив мене турбувати? При чому тут я?
  -- Та нi. Наче не при чому. Просто так запитав. Наша газета проводить своє розслiдування. От i поцiкавився. До речi, а де ви були в нiч убивства?
   Ведмедерю пересмикнуло ще раз.
  -- А це ж коли?
  -- З третього на четверте.
  -- Спав.
  -- Де?
  -- На квартирi. До гуртожитку поселятися не захотiв. Не для мене це. Ще зi студентських рокiв не люблю. Ледве тодi вiдмучився в Харковi. Гамiр. Людей - одне на одному. А я спокiй люблю. Як у лiсi.
  -- I нiхто, як я розумiю, те, що ви спали на квартирi, пiдтвердити не зможе?
  -- Звiсно, нiхто. Я ж сам там живу. Квартира однокiмнатна. Для мене одного якраз те, що треба.
  -- Адресу сказати можете?
  -- Та без проблем. Записуйте: Вiктора Забiли, сiм, квартира дванадцять.
   Лисиця старанно записав i продовжив розпитувати:
  -- А останнiм часом ви з Ольгою не бачилися? Не спiлкувалися? Зараз це можна легко робити на будь-якiй вiдстанi: пошта звичайна й електронна, телефон, скайп...
  -- Нi. Я ж вам уже казав. Бачив якось у Калинiвцi. Рокiв зо два тому. А пiсля того - нi.
  -- Гаразд, - пiдвiвся Богдан, - спасибi за чай i торт. А ви обов'язково звернiться до лiкаря. З цим краще не жартувати.
  -- Дякую... Менi б до лiсу. Я там - як вовк. Знайшов би зiлля цiлющого...
   Лисиця з радiстю залишив кафе й рушив до любої Асiкс. Вона вже скучила. Як i вiн. Взаємнiсть.
   У машинi дiстав диктофон i почав записувати:
   "Ведмедеря справляє суперечливе враження. З одного боку, хоче здаватися простим, веселим, життєрадiсним. З iншого, - видно, що на серцi щось лежить незрушним тягарем. Плюс реакцiя... Надто картинна. Артистична. Хоча... Глибини душi людської - несходимi. Там, як i у Всесвiтi, ще стiльки непiзнаного... На нiч убивства алiбi в нього немає. Значить, без проблем мiг опинитися в лiсi з Ольгою. Та й убивством колись їй погрожував. Але найголовнiше те, що вiн збрехав. Дарина говорила про листа, надiсланого Ользi Ведмедерею через неї. А щойно в розмовi про нього не згадав i сказав, що нiяких контактiв не було... Непростий цей хлопець. Ой непростий".

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Словом "вовк" ("vlk") чехи евфемiстично називають чорта. Поляки вiрять, що вовком стає диявол. Вовка спiввiдносять зi злим духом у македонському фольклорi. В українськiй культурнiй традицiї чорт може перекидатися на бiлого хорта. Вовк - це чортiв кiнь, на якому їздить кума чорта - вiдьма, що може перетворюватися на "бiлу сучку". Згiдно з повiр'ями пiвденних слов'ян, вовк перебуває у зв'язках iз вампiрами та упирями (нечистими iстотами). Їхнi назви промовистi: вълколак, върколак (болг.), вукодлак (серб. i хорв.), volkodlak (словенськ.). У схiдних i захiдних слов'ян цих нечистих спiввiдносять iз вовками-перевертнями (укр. вовкулак(а), бiлор. ва?калак (а), рос. волколак (а), пол. wilko?ak, чес., словац. vlkodlak, в.-луж. wjelkoraz).
   Тридцять сьомий параграф "Хетських законiв" юридично закрiплював статус "вовка" за нареченим, що згiдно зi шлюбнообрядовими канонами викрадав жiнку. "Вовком" у давнiх грекiв i давнiх iсландцiв вважалася людина, яка здiйснювала убивство за особливою ритуальною формою.
   Давньослов'янська i давньобалтiйська культурна традицiя мiстить глибоко вкорiнений мотив перевтiлення людини у вовка. Це дає їй чудодiйну силу та особливий статус вiщуна. Зв'язки зi згаданою традицiєю також демонструє наявнiсть у ряду народiв, так би мовити, "вовчих iмен". В українцiв, бiлорусiв i росiян - це Вовчик (побутовий варiант iменi Володимир), у сербiв - Вук, у нiмцiв Вольфганг.
   Багато iндоєвропейських i тюрко-монгольських племен мали назви хижакiв (особливою популярнiстю тут користувався вовк). Їхня мiфологiя виводила їх вiд мiфiчного твариноподiбного Пращура (засновника роду, тотема). Ритуальне перевтiлення в тотемiчну тварину сприймалося архаїчною людиною як акт нового творення: вiдбувалося повернення до початкового моменту виникнення роду, що гарантувало йому вiдновлення i продовження..."

7

   Богдан набрав номер центрального офiсу "BDD-Банку". Пiсля декiлькох нудних зумерiв байдужний жiночий голос найманого працiвника повiдомив: ви потрапили, куди планували.
   - А як можна поспiлкуватися з Борисом Дмитровичем?
  -- Хто ви i з якого питання?
  -- Я журналiст. Газета "Презумпцiя винностi". Питання особисте. - Лисиця вiдповiдав, наче заповнював анкету.
   - Зараз перемкну на його помiчника.
   Порожнечу очiкування заповнила "На пам'ять Елiзi", що звучала в комп'ютеризованому оранжуваннi. Але тривало так недовго. За мить її обiрвало помiчникове "алло". Почувши Лисицине прохання, вiн гнiвно загорлав:
   - Та ви що, без клепки в головi? У людини така втрата. Не до прийомiв йому. А у вас, журналюг, я бачу, нiчого святого вже й не лишилося. Так i норовите залiзти в душу, попорпатися у свiжих ранах. Бiсове порiддя.
   Трубний голос та iнтонацiї помiчника зримо накидали портрет: здоровий бовдур з борцiвсько-боксерським минулим, однiєю звивиною, причому не в головi, й обов'язково короткою краваткою.
   - Чого ти там репетуєш? - почув Богдан роздратований чоловiчий голос.
   - Та от якийсь газетний козел хоче з вами поспiлкуватися.
   - Козли в стiйлi, а в газетах - журналiсти, - так само роздратовано констатував голос, усе-таки не переходячи на крик.
   - То я й говорю - журналiст, - одразу "пом'якшав" Лисицин спiврозмовник.
   - А що за газета? - уже менш роздратовано поцiкавився голос.
   - Газета твоя як називається? - гаркнув помiчник.
   - "Презумпцiя винностi", - поспiшив вiдповiсти Лисиця.
   - "Презумпцiя невинностi", - повiдомив голосу помiчник.
   - Та нi, - знову спiшно проказав професор, - "Презумпцiя винностi".
   - Вибачите, Борисе Дмитровичу, - "Презумпцiя винностi".
   - Яка рiзниця... Скажи, що за годину двадцять я його прийму, - вiдрiзав голос i додав: - З'явиться - проведеш до мене.
   - Добре, - запевнив помiчник, а в Лисицi запитав: - Ти, тобто, ви все зрозумiли?
   - Так, - вiдповiв професор, не вiрячи, що все майже вийшло. Так просто. Без особливих потуг. Але: вiр чи не вiр - як хочеш, а скористатися шансом мусиш.
   Година двадцять пролетiли пiдозрiло швидко, немов час нарештi знайшов жадану еластичнiсть. Богдановi навiть захотiлося, щоб патент на це належав тiльки йому.
   Головний офiс "BDD-Банку" розташовувався на Поштовiй площi. Модернова скляна споруда гордовито здiймалася над прапрапрадiдусем Подолом, немов американський онук, що навiдався до сiльських грендфазе куди-небудь у Яблунiвку чи Вергуни.
   Помiчник глави банку насправдi виявився людиною середнього зросту, звичайної статури, у свiтлому костюмi, що сидiв на ньому так чiтко, наче той з ним i народився. Привiтавшись, розстебнув пiджак. Лисиця прийняв поразку стiйко: краватка саме такої довжини, як на фотографiях у каталозi.
   "I на сонцi бувають плями", - промайнуло в професоровiй головi.
   Перше вiдчуття кожного, хто опинявся у величезному кабiнетi Довганя, - замилування. Слiдом приходило розумiння грандiозностi структури, вершину якої уособлював її хазяїн. Нi, скорiше, - володар. Або навiть - повелитель. Пiдкреслена вишуканiсть, що струменiла в оформленнi, дорожнеча оздоблення, шик, який б'є через край, дружно брали вiдвiдувача за груди, запитуючи: "Ну, що? Так ти вiриш чи нi? А то ми зараз...". Лисиця вiрив. З першого кроку через порiг. З першого погляду на всю цю пишноту.
   Довгань зустрiв гостя бiля дверей i, перехопивши в помiчника, провiв до мiсця навпроти себе. Лисиця одразу згадав Даринину розповiдь. Банкiр i справдi мав доволi презентабельний вигляд: косметичнi салони, процедури, харчування. Старiсть зламала не один вставний зуб, уперто впинаючись у це вже не молоде, але надiйно "законсервоване" тiло. Або й усю щелепу.
   - Чесно кажучи, я мало чув про вашу газету, - пильно подивився на "журналiста" Довгань. - А якщо бути точним - не чув узагалi.
   - Вона специфiчна, - вiдповiв Лисиця, намагаючись економити слова й час. - Кримiнальнi новини, аналiтика. Сегмент юридичного консультування та iсторичних матерiалiв - дуже незначний.
   - Так. Щоденного кримiналу в нас, на жаль, вистачить не те що на газету. На товстезний енциклопедичний том... До речi, з журналiстiв подзвонили тiльки ви. Iншi, напевно, не наважуються. Пiдтверджують мудрий жарт Альберта Айнштайна. Одного разу його запитали: "Хто такий генiй?" Великий учений вiдповiв: "Усi знають, що щось зробити неможливо. З'являється один невiглас - бере й робить". По-моєму, це про вас... Ну, не в сенсi невiгласа.
   Обличчя професора зiбралося рушити в бiк посмiшки, але тiльки напружилося, не зробивши навiть пiвкроку.
   Довгань знову пильно подивився на Лисицю.
   - Менi, знаєте, зараз дуже важко, - сказав за мить. - Щиро кажучи, вдячний вам за цю зустрiч. Так стомився вислухувати фальшивi спiвчуття. Прекрасно ж знаю, що вони думають. Радiють. Сто вiдсоткiв. У нашому, так званому вищому свiтi, не все так просто. Друзi - нещирi жлоби, якi нахапали грошей стiльки, що тепер не знають, куди їх подiти. Конкуренти - невиправнi заздрiсники, готовi перекусити тебе за один пiдхiд. Пiдлеглi - поголовнi пiдлесники. От i виєш тут вовком. Нi з ким по-людськи й поговорити. А ось тут, - Довгань постукав навпроти серця, - знаєте, як буває? Тяжко... Хоча, звiдки вам знати? Ви ж нормальна людина. У вас найчастiше бiле - це бiле, а чорне... У нас так - нiколи. Вони ж усi - хворi. Пiсля мiльйона хочеться мiльярда, а пiсля мiльярда... Ну чого може хотiти людина, у якої є мiльярд, як ви гадаєте?
   - Важко сказати, - задумався Богдан. - Я всього лише журналiст, а це сфера психiатрiї...
   - Та нi, тут якраз нiчого складного. Вона хоче другий мiльярд. Потiм - третiй. I так - до нескiнченностi. Шлях за лiнiю неповернення. Як у доконаного наркомана. Так наркоманiю хоч лiкувати намагаються, а тут... Усе безперспективно. I найстрашнiше те, що цi божевiльнi вважають себе вже майже обраними. Богоподiбними. Вони вишиковуються в черги, щоб залiзти в телевiзор i звiдти вчити решту, як жити, установлюють для них закони, керують, позують для журнальних обкладинок, зразки успiшних особистостей... Насправдi ж - це торгашi, злодiї, убивцi, розпусники. Одне слово, негiдники всiх мастей. Час зажадав таких, i вiн їх одержав. Якби вони не були такими, нiхто з них не став би цими "новими". Пам'ятаєте, як їх точно тодi, у дев'яностi, назвали? "Новi". Суперточно! У десятку! Тобто "старi", хоч i з зародковими уявленнями про честь, добро й справедливiсть, уже не пiдходили. Тому що "старi". Тому що "вiджилi". Потрiбнi iншi. Новi. Для них честь замiнив малиновий пiджак, добро - уживаний "Мерседес", що на тлi вiтчизняних тарадайок здавався вершиною мрiй, а справедливiсть - власна бездонна кишеня. Вони стали такими, бо прийняли правила гри. Новi правила старої гри. Хто - швиденько перекроївся. Хто - пiдрiс до нових штанцiв. Той зрадив. Цей здушегубив. А третiй узагалi звернув у нетрадицiйну орiєнтацiю. Зате тепер - мавпи з телевiзора. Елiта. Тьфу! Гидко на все це дивитися. Поганi актори самодiяльної трупи якого-небудь забитого... навiть не театру. Будинку культури. Нi. Напiврозваленого сiльського клубу. Хоча б репетиторiв найняли зi сценiчної майстерностi. Так i на це жлобляться омрiянi бабки витратити. Їх же треба вiддати розумнiй людинi. Й слухатися її. А навiщо їм у кого-небудь навчатися? Хiба ж є хто розумнiший? Якби й був, точно вкрав би бiльше, нiж вони...
   "Ого, як зачепило, - подумав Лисиця. - Рiже правду-матку, як на ешафотi. Не боячись пiсля дивитися в очi скривдженим".
   - Ви пробачте менi, - мовив трохи стишено банкiр. - Адже я теж - один iз них. Не кращий i не гiрший. I життя моє теж рiзними кольорами вишите... Багато з чим доводилося миритися. Грати за цими, новими, правилами... Просто, загибель Олi якось сколихнула болото, що спало в менi. Напевно, приходить пора розплати. Тiльки чому вона? Чому не я? Їй ще жити й жити. Дiтей могла вродливих народити. I розумних. Вона, до речi, розумною була. Це все брехня, що гарнi голiвки розумними не бувають. Ще й як бувають! Цим краснобаям i не снилося, якими розумними...
   Довгань вiдвiв погляд, нiби щойно побачив очi "цих краснобаїв". I тепер намагається розгледiти в них сльози запiзнiлого каяття.
   - Знаєте, - пiсля короткої паузи продовжив банкiр, - Оля останнiм часом якось змiнилася. Стала начебто чужою. Почала вiддалятися. Я вiдчував це. Але вдiяти нiчого не мiг. Нiби якась сила заважала. Заблокувала. Охопив жахливий паралiч. Просто спостерiгав, начебто стороння людина. Хоча мiг щось зробити. Напевне, мiг. Та... Чомусь не зробив. Думалося, що це мої вигаданi побоювання грають-вигравають. Усе збирався поговорити. Сказати, що бентежить. Що ятрить душу, пригнiчує, гризе надокучливим хробаком. Але... То зайнятiсть моя, то її. Так усе вiдкладав, вiдкладав. I - довiдкладався. Але ж чи мiг я подумати про таке страхiття?.. Усе було нормально. Пливло своїм плином. Як у людей. I тут...
   Довгань закрив обличчя руками. Так тривало певний час. Потiм з'явився зовсiм iнший образ. Нiби навпроти сидiв професiйний мiм, що швидко й правдоподiбно змiнював вирази фiзiї. Банкiр знову перетворився на людину з вольовою зовнiшнiстю, вiд якої врiзнобiч променiли сила й упевненiсть.
  -- Ви менi здалися чесною й порядною людиною, - спокiйно мовив Довгань. - Однак усе почуте - не для друку. На вашому мiсцi мiг опинитися будь-хто. Головне - викликати в мене довiру. Вам це вдалося. Тiльки все, що я до цього сказав, - "ДСК". "Для службового користування". I за межi кабiнету потрапити не повинне. Так воно, сподiваюся, й буде. Чи вам назвати прiзвища зниклих з початку року ваших колег?.. Я зрозумiло говорю?
   - Надзвичайно.
   - Ну а тепер можете вмикати диктофон. Почнемо iнтерв'ю. У ньому все мусить бути пригладжене й вiдшлiфоване. Лейтмотив: убитий горем банкiр глибоко сумує через загибель дружини. Вiн її дуже любив. Вона - ангел. Так рано пiшла... Її смерть - якась безглузда випадковiсть...
   Опинившись на вулицi, вдихнув розжареного повiтря. Воно хоч i гаряче, але свiже. Воно - це воля. Слава Всевишньому. У золотiй клiтцi Довганя мало не замерз вiд кондицiонера. Зате тут - роздолля й тепло.
   Розслаблено рушив. Насолода. Стоп. А це вже цiкаво. Погляд ковзнув рiзнобарвною чередою "жирних" машин банкiвських вiпiв. Тi мирно спочивали на стоянцi "тiльки для авто "BDD-Банку". Хлюпаючи через край пихатiстю, модернi залiзнi мустанги вишикувалися в довгу, майже рiвну, шеренгу. Наблизившись, присiв навпочiпки й зазирнув пiд моторний вiдсiк першого, срiблястого "Iнфiнiтi". Нiчого. Далi обдивився простiр пiд темно-синьою "Теаною". Знову нiчого. Наступна - срiбляста "Камрi". Теж мимо. Але ряд ще довгенький.
   Цi пiдмашиннi пошуки захопили й на деякий час висмикнули з навколишнього свiту. Тепер iснували тiльки машини. I те, що пiд ними. Не змiнюючи таку цiкаву позу, повiльно пересувався вiд авта до авта.
   За кiлька секунд вiдбулися двi надзвичайних подiї. Спочатку пiд сiрою "Iнсигнiєю" побачив свiжу чорну калюжку, а потiм уперся в чиїсь мiцнi незрушнi ноги. Лакованi туфлi не менш нiж 45-го розмiру iлюзiй щодо "величi" хазяїна не залишали. У душi вiдразу стихло бравурне звучання тушу, а потiм застогнала мелодiя жалобного маршу.
   Пiднiматися не поспiшав. Заткнувши вуха передчуттям, краєм ока сфоткав номер i для певностi кiлька разiв повторив: АА 0009 СТ... АА 0009 СТ... АА 0009 СТ. Збоку це нагадувало передсмертну молитву. Перед гiльйотиною. Чи електричним стiльцем. I неважливо, що складалася вона лише з чисел i назв лiтер. Головне, що адресувалася Компетентнiй Iнстанцiї.
   - Щось загубив, друже? - почув крiзь "молитву".
   Голос, що пролунав практично з небес, нiчого божественного очiкувано не нiс. Груба, єхидна, знущальна какофонiя.
   Лисиця зрозумiв, що вiдведений лiмiт вичерпано. Зараз доведеться розплатитися. Але тiльки чим? Варiантiв пролетiло багато, але жоден зримо не затримався.
   - Та ось, запонка кудись закотилася, - промимрив найдурнiше, що можна промимрити, й, переборовши страх, випростався.
   Побачене переступило всi можливi межi. Над професором нависав несподiваних розмiрiв здоровань з типовим обличчям хазяйського пса. Пiдсилював думку золотий нашийник у розрiзi комiра блiдо-голубої тенiски. Здоровань розглядав непорозумiння природи, що звелося на ноги, з поблажливiстю бегемота, постукуючи об долоню гумовим кийком. Глухий кут робила ще глухiшим Лисицина футболка з фейсом Че. Запонку шукали вiд неї.
   - А я от зараз тобi допоможу. - Здоровило почав повiльно нахилятися.
   - Гадаю, впораюся сам, - вiдповiв Богдан з iнтонацiями безневинно вбитого. - Тим бiльше, тут її точно немає. Напевно, треба шукати в iншому мiсцi. - Рука самохiть вибрала перший-лiпший напрямок "куди-небудь" i махнула.
   - Упевнений, що впораєшся сам? - твердо поцiкавився здоровань, не вперше, напевно, усвiдомлюючи, що богом бути легко. У всякому разi, йому й не дуже довго.
   - Робота нескладна, - по-iдiотськи посмiхнувся, але зараз на кону стояло все-таки щось бiльше, нiж реноме в очах охоронця.
   - Ну, тодi вали, - батькiвським тоном порадив здоровило й додав: - Тiльки в темпi. У темпi! - Гумовий кийок укотре поринув у привiтнi обiйми долонi - стартовий сигнал для негайного зникнення.
   Богдан показав, що глибоко розумiє мову спiвбесiдника, уже через три десятих секунди крокуючи в обраному напрямку. Ранiше й не здогадувався, що поспiшати просто "куди-небудь" так приємно. Одразу вiдкривався глибинний змiст чогось там про крила. Прийшло розумiння: усi метафори справдi виростають iз життя, а ситуацiї, що їх породили, пережитi авторами реально.
   I тiльки через кiлькасот метрiв, ставши непомiтним атомом мiста, подумки почав скандувати: АА 0009 СТ. АА 0009 СТ. АА 0009 СТ... Нехитра комбiнацiя знакiв - найцiннiший трофей за сьогоднi. З цим можна привiтати. Цiлеспрямоване перелопачування порожньої породи неодмiнно приводить до самородкiв.
   Набрав мобiльний Бондаренка. Той коротко вiдповiв:
   - Я.
   - Сергiйчику, пробий, будь ласка, кому належить сiра "Iнсигнiя", держномер АА 0009 СТ.
   - А чим це вона тобi так прилипла до душi? - здивувався головред. - Яка-небудь блонда "пiдрiзала", i ти вирiшив послати букет троянд? Iз записочкою, мабуть, i номером телефону?
   - Майже вгадав. А як там наше мастило?
   - Поки нiчого. Чекаємо. До першої зорi. Сам розумiєш, квапити хлопцiв - шкодити справi. Не в наших iнтересах. Усе мусить бути делiкатно. Коли зроблять - повiдомлять, а я вiдразу й вiддзвонюсь.
   - Прийняв.
   Годинник на телефонi без особливого натхнення мукнув: тринадцята п'ятдесят чотири. Усе йде за планом.

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Як уже згадувалося, образ вовкулаки являє собою класичний зразок перевертництва. У ньому знайшла втiлення найвища форма змiни зовнiшнього вигляду. Вовкулаки - це дворушники, iстоти, що ведуть подвiйне iснування, оскiльки можуть бути то вовком, то людиною. Архаїчна людина вiрила, що вовкулака має два серця (людське й вовче), двi душi (людську й демонiчну). Загалом же, число "два", як вiдомо, вважається "нечистим", бiсiвським. За слов'янськими вiруваннями, вовкулака може з'їдати сонце або мiсяць, що призводить до затемнення. Виразна ознака вовкулаки - вовча шкура.
   Вiн може ревiти вовком.
   Вовкулаки подiляються на вроджених i зачарованих (обернених). Першi з'являються як покарання для батькiв, якi не утримуються вiд статевих зв'язкiв перед святами й постами або працюють у свято. Також вовкулака може народитися в матерi, яка пiд час вагiтностi побачить вовка або з'їсть м'ясо тварини, роздертої ним..."
  

8

   До вулицi Саксаганського, де мешкає Надiя Довгань, найзручнiше добиратися вiд метро Льва Толстого. Пiшки. У київському рейтингу транспортної надiйностi цей вид посiдає перше мiсце. Трошки поступаються йому килим-лiтак, помело й гуси-лебедi. П'яте мiсце упевнено займає метрополiтен.
   Будинок N 9 - старий. Явно з тих, купецького розмаху. Вони доречно прислужилися купцям нового часу. Тi з небаченою завзятiстю почали викуповувати просторi квартири з високими стелями, перебудовуючи на свiй смак, фаршируючи дорогими меблями й зручною побутовою технiкою.
   Консьєржцi - гостролицiй бабусi з поглядом оперативника КДБ, що засидiвся на капiтанськiй посадi, - вистачило журналiстського посвiдчення, номера квартири й ПIБ хазяйки, щоб вона дозволила продовжити шлях. Тут усе по-справжньому. I кордон - на надiйному замку.
   Мабуть, доволi розгледiвши гостя цiкавим оком вiдеодомофона (пiсля натискання кнопки пройшло, як здавалося, не менше хвилини), динамiк жiночим голосом поцiкавився:
   - Ви - Богдан Лисиця? Журналiст?
   - Так, - вiдрiзав, але зразу й додав: - Добрий день.
   - Здрастуйте, - вiдповiв голос. - Проходьте, будь ласка.
   Дверi автоматично вiдчинилися, i Богдан опинився в просторому холi квартири, вiдремонтованої за останнiм словом сучасних будiвельних технологiй.
   Надiя Довгань з'явилася в синьому атласному халатi, що ховав її аж до пiдлоги. Мала привабливу доглянуту зовнiшнiсть. Це тiшило: свiтова iндустрiя краси успiшно дiсталася Києва. I в боротьбi з невблаганною старiстю допомагає цiй жiнцi перемагати.
   З другого погляду Лисиця вiдчув, що господиня нiби надiта на сталевий стрижень. Потужний. Непохитний. Стрижень, щоправда, жiночого роду. Помiтивши на собi пильний погляд, жiнка, звичайно ж, усе правильно зрозумiла: цей теж не вiдрiзняється вiд решти. Оцiнка зовнiшнiх показникiв. Чоловiкiв у цьому не переробити. Та, напевно, й не треба.
   - Можу запропонувати каву, - байдуже сказала екс-банкiрша, але неприроднiсть цiєї байдужостi прочитувалася "на раз".
   - Щиро дякую, - вiдповiв "журналiст". - Кави не п'ю. Вiддаю перевагу зеленому чаю.
   - Зеленого немає. Є бiлий, китайський.
   - Що ж, нехай буде бiлий, - пiшов на запропонований компромiс.
   - А можна без усiляких там етикетiв-церемонiй? - поцiкавилася Надiя, випускаючи королiвську пихатiсть на волю. - Поп'ємо чайку прямо в кухнi?
   - Чудова iдея.
   Перекочували до просторої свiтлої кухнi з дорогими дерев'яними меблями, вмонтованою технiкою i стильною барною стiйкою. Антураж схиляв до думки, що перебуваєш на виставцi останнiх досягнень народного господарства. Капiталiстичного, звичайно.
   Посадила гостя за стiл, а сама заходилася бiля посуду.
   - Хотiв поговорити про вашого чоловiка, - розпочав "працювати" Лисиця.
   - А що менi про нього говорити? - поцiкавилася жiнка, видiливши слово "менi" й на трохи припинивши шаманити. - У моєму життi про Борисика все уже сказано. Я давно для нього прочитана книга, а вiн для мене - колишнiй читач.
   - Ви працюєте завбiблiотекою? - ляпнув професор, явно ризикуючи одержати гарбуза, а потiм - i повернути голоблi.
   - Скорiше завархiвом, - сумно вимовила Надiя.
   Цього разу пощастило. Гумор оцiнили. Бесiду продовжили.
   - Я ж не перша його дружина, - розпочала жiнка, коли в симпатичному пузатому слонику, привезеному з далекої заморської землi, почав заварюватися чай. - Ми одружилися в мої студентськi роки. Обоє закiнчили Iнститут народного господарства. Економiчний факультет. Тiльки Борис - на дванадцять рокiв ранiше. Одного разу вiн зайшов до Володимира Михайловича, нашого викладача загальної економтеорiї. Якiсь справи привели. Той саме закiнчив лекцiю. I ми галасливою юрбою висипалися з аудиторiї. Аж тут вiн, мiй майбутнiй Борисик. Я тодi зовсiм дiвчиськом була. Дурна. Усе вийшло якось справдi з першого погляду. I те, що вiн одружений, мене зовсiм не збентежило. Знати б тодi, що доля вiдплатить купюрою з таким же номiналом...
   Наповнивши чашки, Довгань сiла вiзавi.
   - Починали ми важко, - закивала. - Без пiдтримки батькiв. Усе самотужки. Борисик тодi ще в рядових ходив. Я теж - молодий фахiвець... Працювали багато. Терпiли. Вiрили, що всього досягнемо завзятiстю й працею. Ну й от - досягли. Та тiльки тепер кожен окремо.
   Богдан бачив, що спогади м'якою теплою ковдрою закутували господиню. З них поволi випростовувалося щире кохання до чоловiка, що тривало й нинi. Нехай навiть i колишнього. Нехай навiть i зрадника. Нехай навiть уже й чужого. Та все одно - її чоловiка.
   - А ви були на похоронi Ольги? - рiзко змiнив курс.
   - Нi, звичайно, - спокiйно вiдповiла Надiя. - Навiщо це менi? Бачити, як Борисик ридає над цим молодим тiлом? Великого задоволення така картина не принесла б... Знаєте, цих розлучниць я так i називаю - "молоде тiло". Саме на нього й ведуться нашi пiдстаркуватi чоловiки. Усе молодяться, усе норовлять учепитися за пiднiжку поїзда, що приречено тане за горизонтом... Вибачте, щось на лiрику потягло... До косметологiчних клiнiк бiгають, салонiв краси. Хочуть зупинити час... Сумно все це. Безнадiйнi плювки проти вiтру.
   - Ви не дуже добре ставилися до нової дружини колишнього чоловiка? - Запитання кишiло вiдвертою провокацiйнiстю.
   - А як би ви поставилися до того, хто зруйнував вашу родину?
   - Я не одружений i нiколи не був...
   - Тодi вам, напевно, не... Хоча... Менi приховувати нiчого... Я її просто ненавидiла. За руїни... задимленi руїни мого щастя. За мокрi вiд нiчного плачу подушки. За комплекс покинутої дружини. За нервовi зриви дитини... I Дмитрик теж ненавидiв. Спочатку погрожував навiть убити. Але потiм, слава Богу, вiдпустило. I його, й мене. До речi, вiдразу ж крапки над "i": у Дмитрика сталеве алiбi. Вiн увесь цей час перебував за кордоном, у Лондонi. Тобто - за тридев'ять земель вiд гореницького лiсу. I приїде не скоро.
   - А у вас? - пустив у бiй важку артилерiю.
   - I в мене теж, - вiдповiла Надiя, демонструючи абсолютний спокiй i задоволення собою. - Я тодi до Мiлана лiтала. За шматтям новомодним. Можу все документально пiдтвердити. Так що ми з синуликом - поза пiдозрою.
   - А ваш чоловiк? - Лисиця навмисно так називав Довганя. Частина стратегiї.
   - Мiй колишнiй чоловiк? - наголосила жiнка, нiби проводячи чiтку й усвiдомлювану межу. - А це вже ви в нього й запитайте. Я за нього - не вiдповiдач. Вiн тепер - iнша родина. Iнша планета. Нашi орбiти майже не перетинаються... Навiть - iнший всесвiт.
   Надiя все бiльше вималювалася як сильна й незламна особистiсть. Та пiсля останнiх слiв очi жiнки засрiблилися сльозою. Уперше за час розмови.
   "Багатi теж плачуть, - подумав. - У них, виявляється, теж є проблеми. Навiть цiла купа. I серце... А ми, простi смертнi, наївно думаємо, що життя на олiмпi - суцiльний київський торт... Усе ж таки - нi".
   - Розумiєте, - змiненим голосом продовжила господиня й часто заморгала, щоб розiгнати пiдвищену вологiсть, - змолоду ти починаєш творити сякий-такий простiр свого життєвого затишку: чоловiк, дитина, дiм. Витрачаєш багато чого, а найголовнiше - молодi роки. I ось одержуєш результат. У моєму випадку - досить непоганий. I нехай у вас iз чоловiком пiсля майже чвертi столiття спiльного життя вже й не любов, а звичайнiсiнька мiцна дружба, але це все тобi подобається. Ти його любиш i не мислиш без нього життя. I раптом... Катастрофа. Усе розвалюється. Просто тому, що - бiс у ребро. Що з'являється "молоде тiло"... Ну, хай би вiн просто зраджував. Це зрозумiти ще можна. Але ж весiлля... Воно мене ледве не вбило. А Дмитрик?! Вiн же не знаходив, куди себе подiти. Бiдолашна дитина! Як вiн тодi страждав! Неможливо було дивитися... Та потiм усе поступово вляглося. Дмитрик поїхав навчатися до Англiї. Грошима чоловiк нi мене, нi сина не кривдить. Загалом... грiх скаржитися. Iсторiя знає випадки набагато трагiчнiшi... А, нiчого. Он синулик незабаром довчиться, почне працювати, одружиться, зробить мене бабусею. I я знову стану щасливою. Скорiше б. Так хочеться поняньчити маленьких "дмитрикiв".
   - Але ж ви молода жiнка, ще зустрiнете своє кохання.
   Навряд чи Надiї припав до душi цей банальний набiр чергових розрад, але вiдреагувала вона з гiднiстю:
   - Спасибi на доброму словi. Може, все справдi так i буде. Життя покаже.
   - А у вас непогана бiблiотека, - ковзнув прiзвищами на корiнцях: Маркес, Гонкури, Дюма, Гюго, Золя, Дiккенс, Мопассан, Теккерей, Фолкнер, Хемiнґвей, Джойс, Шлiнк, Жонке... Далi срiблилися блиском лiтер дорогi енциклопедичнi видання: кораблi, катастрофи, iсторичнi таємницi, iнопланетяни й... Енциклопедiя вовкiв. А там, де вовки, обов'язково - й вовкулаки. Лисиця вiд несподiванки проковтнув, ледь не вдавившись. Стало млосно. Тривожно. Незатишно. Внутрiшньо напружився. Усе передалося й зовнiшностi.
   Надiя помiтила цi змiни i теж подивилася на книги. Хм, нiчого особливого. Звичне життєве оточення.
   - Теж любите книги? - поцiкавилася для продовження розмови, залишаючи позаду вир тривалої паузи.
   - Обожнюю, - почав розслаблюватися й намалював на обличчi посмiшку. Вийшло невмiло. Навiть бездарно. Якiсь розрiзненi самотнi лiнiї. - Особливо таємницi всякi. Бачу, ви теж...
   - Та це все бiльше син. Ну, й Борисик, звичайно. Такi слiдопити ранiше були. Усе в незвiданому й непiзнаному порпалися. Книги збирали. Журнальнi й газетнi вирiзки. Фiльми. А потiм... Потiм трапилось, що трапилось. I звичний наш свiт розсипався... Так буває. Банально, але - пiд мiсяцем нема нiчого вiчного, на жаль. Як i пiд сонцем. Мiй життєвий досвiд теж смiливо може проголосувати за цю фразу. За її убивчу справедливiсть.
   - А що тепер iз першою дружиною Бориса Дмитровича? - поцiкавився Лисиця, сподiваючись дiзнатися нове.
   - Саме перед тим його божевiльним весiллям вона померла. Крововилив у мозок. Безнадiйний варiант. Якось не дуже гарно вийшло. У тих - небiжчик на лавi, а там - веселощi через край. Борисик так i не з'їздив попрощатися. Неправильно, напевно, це. Ну та Бог йому суддя.
   - А дiти в тої дружини були?
   - Вiд Борисика - нi. Вона потiм удруге замiж вийшла. Так там, по-моєму, дiвчинка. Але я особливо не цiкавилася. Тут своїх проблем - цiла купа.
  -- А в якiй школi навчався ваш син?
  -- Лiцей "Фаворит". З економiчним ухилом. На Печерську. Знаєте?
  -- Знаю... Династiя...
  -- Щось схоже на те...
  -- А у вас машина є?
  -- Так. "Лексус". Позашляховик. Чорного кольору. Он вiн у дворi стоїть.
   Надiя пiдiйшла до вiкна. Воно якраз виходило у внутрiшнiй двiр. Лисиця теж наблизився. Серед кiлькох машин загледiв чорного "Лексуса".
  -- I як цей красень, виправдовує? - поцiкавився.
  -- Повнiстю, - вiдповiла Надiя. - Чудова машина. Рада, що вона в мене є. А ви водите?
  -- Так. Але для поїздок до центру надаю перевагу метро. Мiй час - це грошi. А витрачати їх у заторах якось не хочеться.
  -- Розумiю...
   Вийшовши на вулицю, завернув за рiг. Через арочний в'їзд потрапив до внутрiшнього двору. Надiїн "Лексус" стояв мiж червоним "Шевроле-Круз" i новою моделлю "КIА-Спортейдж" срiблястого кольору. Присiв перед моторним вiдсiком i почав оглядати. На асфальтi - жодної свiжої цяточки. Коли випростався, помiтив, що тюль на вiкнах квартири Довгань здригнувся.
   "Стежить, - подумав, - ну й нехай. Все одно нiчого не зрозумiє. Хоча..."
   Посмiхнувся. Помахав вiкнам i рушив до метро.
   Дорогою трапилося кафе "Дольче Донна". Очiкуючи вiдвiдувачiв, столики мирно дрiмали: час гучних компанiй i завсiдникiв ще не надiйшов. Вибрав перший-лiпший i сiв, злякавши сон кафешного довкiлля. Розбудженiсть передалась офiцiантцi. Та випурхнула невiдомо звiдки, рiзонувши намальованою привабливiстю.
   - А що, красунечко, нареченi у вашому мiстi є? - iз серйозним обличчям поцiкавився новий клiєнт.
   - Не зрозумiла? - ґвалтуючи себе посмiшкою, розгублено запитала офiцiантка - невисока брюнетка з прилизаним волоссям i яскравим макiяжем, що робив її схожою на ляльку. Не обов'язково гумову. Незнання класики посадило дiвчину не в свої сани.
   - Кажу, зелений чай i наполеон, якщо є.
   - Усе є. Усе щойно привезене, - засвiтилася радiстю "лялька", бо фрази тепер знайомi й зрозумiлi. I сани свої: запрягай та їдь. - Зачекайте кiлька хвилин.
   "Значить так, - вiдразу ж майнув у думки, гаючи "коштовнi" хвилини вiдпустки, - є машина, що, гiпотетично, якось стосується вбивства. Правда, пiдтiкання мастила ще нi про що не говорить. Мало в кого сальник мiг прорватися. Але те, що автомобiль пов'язаний з банком Довганя, - уже щось.
   Далi. Довгань одружений втретє. Для сьогоднiшньої типу елiти це, швидше, норма. Тут у шанованого Бориса Дмитровича теж, як i з бiзнесом, усе в ажурi. А що не так? Не дуже схожий на безутiшного вдiвця. Щось у його поведiнцi не те. Якоюсь цинiчнiстю повiває. Та й одкровення цi... Добре, що я його провiдав.
   Надiя Довгань. Найдовше кохання нашого банкiра. Вiдверто зiзналася, що ненавидiла "спадкоємицю". Це зрозумiло. Мотив для вбивства ще той. Хоч "матерiально" вона нiчого не виграє. Хiба що така-сяка сатисфакцiя... Щоправда, помста може перекривати будь-якi "матерiальнi" мотиви...
   Дмитро Довгань. Теж ненавидiв нову батькову дружину. Навiть убити погрожував. Зараз за кордоном. Захоплення таємницями. Енциклопедiя вовкiв..."
   Залунала "Весна". Дiстав з портфеля телефон. У спiврозмовники набивався головред.
   - Настовбурчуй вуха що є сили, - у вiдповiдь на Лисицине "алло" пророкотав вiн голосом володаря Всесвiту. - Твоя "Iнсигнiя" належить одному з топ-менеджерiв "BDD-Банку" Столярчуковi Олегу Геннадiйовичу. Йому 38 рокiв. Освiта вища - економiчний факультет Львiвського унiверситету. Спецiальнiсть - фiнанси та кредит. На посадi три роки. Одружений. Має дочку. Характеризується як мiцний фахiвець i талановитий керiвник. Живе в Гореничах у власному будинку. Захоплення - полювання, пейнтбол, подорожi i... Дуже вже небайдужий до жiночої статi. Хоча, це, напевно, i не вада, а, скорiше, достоїнство. Емемескою вишлю фотографiю. Все. Бувай.
   - Щось ти напрочуд небагатослiвний. А мастило? - ледве встиг загальмувати Бондаренка.
   - Треную сестру таланту...
  -- Ну а мастило?! - не вiдступав професор.
   - А мастило - не вмастило. Поки... Ну й чiпкий же ти, Богдане. Немов злодiй до чужого добра. Для всього свiй час. Бувай.
   "Он як, - ховаючи телефон у портфель, повернувся до мiркувань Лисиця, але зупинився: зараз прийде повiдомлення. "Nokia" в очiкуваннi лягла на стiл. - Виходить, пан Столярчук працює у Довганя, дуже любить жiнок i живе в Гореничах. Але найголовiше, за машинкою своєю погано стежить. Мастильце у нього, бачте, пiдтiкає. Ай-ай-ай, погано це".
   - Начальника, тобi есемеска, есемеска прийшов... - заклично вiбруючи, пародiйним голосом повiдомив телефон. Лисиця "розпечатав листа". Олег Столярчук продукував чоловiчу "мiцнiсть" навiть iз фотографiї. Справдi сильна особистiсть. Такi подобаються жiнкам. Їх помiтно вiдразу. "Непогано б за тобою постежити, - ледве чутно сказав "Столярчуковi". - Га? Як ти до цього поставишся? Позитивно? От i я про те. Дуже вже ти цiкавенький овоч. А я жах як люблю займатися всiм цiкавеньким".
   Немов професiйний поглинач тiстечок, розправився зi шматочком смачної насолоди, запивши чаєм. На це пiшли, напевно, три хвилини. Ще хвилина - й оплатив рахунок. Далi - старт iз прискоренням - до метро. Слалом-гiгант у людському потоцi. Поспiшає. Термiново потрiбна люба Асiкс. Ця фея iз мрiй зовсiм недавно стала власнiстю професора. I вiдтодi - у його безмежнiй владi. За нею нудьгував бiльше, нiж за ким-небудь iншим. Цим новим "любовним" зв'язком просто впивався. Бо одержав те, чого давно бажав, про що плекав постiйнi мрiї. I от зараз мчався до неї. I, крiм неї, нiхто не потрiбен. Хiба що вбивця Ольги Довгань. Але де ж вiн?..

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Вроджений вовкулака - це чаклун. Вовчий образ прибирає, коли захоче. Удень вiн - звичайна людина, проте коли настає нiч, перевтiлюється у вовка. Для цього перекидається кiлька разiв через голову або перестрибує в лiсi через криву деревину. У вовчiй подобi йде до лiсу, пристає до зграї справжнiх вовкiв i проводить iз ними нiчний час, живучи їхнiм життям. Такий перiод може тривати, скiльки завгодно. Перед свiтанком повертається до людського життя. Щоб знову стати людиною, вовкулака-чаклун тричi перестрибує через дерево. Ця обрядодiя символiзує подолання межi мiж двома свiтами - лiсовим (потойбiчним) i свiтом людей. Iснувало вiрування, що вроджений вовкулака пiд пахвою мав мiсце, в якому з'єднувалися краї шкiри. З нього шкiру вивертали, щоб здiйснити перевертництво.
   Зачарованими вовкулаками стають простi люди. Вовками їх робили за допомогою чаклунства.
   На вовкулакiв можуть перетворювати через образу. Тодi таке перетворення виступає як помста. Або з корисливою метою, щоб у вовчiй подобi досягти певної мети. Чаклун, що здiйснив перевертництво, визначав, скiльки зачарованому бути вовком. Такий вовкулака живе у вовчiй зграї, але серед вовкiв вiн може бути тiльки один. Справжнi вовки харчуються м'ясом, а вовкулака одержує вiд них кров здобичi. Якщо зачарованому вовкулацi вдається загризти вовка, вiн знову стає людиною. Вiдчарованого вовкулаку знову зробити вовком неможливо..."
  

9

   Неспiшним плином вулицi Сагайдачного приплив-таки до центрального офiсу "BDD-Банку" з боку Контрактової. "Пришвартувався", трохи не доїжджаючи. Люба Асiкс притулилася до бордюру, немов хотiла сплющитися до розмiрiв консервної банки. Але ставати кiлькою в томатному соусi Лисиця не планував. Найближчим часом - так точно. Зараз понад усе жадав перетворитися на величезнi, як вуха Чебурашки, очi. Щоб стежити за виходом з банку i стоянкою.
   За час вiдсутностi начебто нiчого не змiнилося. Будiвля так само гордовито задирала нiс, упиваючись крутiстю, а мудрий Подiл ховав тиху посмiшку в сивi козацькi вуса: за багато столiть довелося побачити всякого.
   Запримiтивши знайому "Iнсигнiю", подумки потер руки: найiмовiрнiше, "об'єкт" на мiсцi. "Отже, - подумав, - з Божою допомогою. Легко й радiсно". Цiкава робота почалася.
   Немов з-пiд землi, виник невисокий меткий паркувальник, угадуючи в Лисицi черговий шматок здобичi. Здалося, що широкi долонi агента укрилися вологою бажання. Щоб прилiпились усемогутнi папiрцi. Без них земне iснування паркувальникiв утрачало будь-який сенс. I - якесь вище призначення... Цi всюдисущi причепи вже перевершили навiть циганок, що ранiше здавалося рiччю нездiйсненною. Як сьогоднi - повернення до бензину за тридцять копiйок. Але вiд циганської настирливостi хоч якось виходило вiдчепитися. Вiд цих же... Не дай вам Боже не заплатити паркувальнику! ("...I будуть ходити по землi, у панцир одягненiй, нещаднi жерцi бога Паркастоякля, / I вiдбиратимуть вони монету золоту / У всiх, хто їздить на залiзних конях швидкохiдних, / Хто зупиниться на хвилину коротку бiля ратушi мiської..." (Сiмнадцятий катрен Нострадамуса. Начебто).
   - Добрий день, - пролунали втомленi слова. - Довго будемо стояти?
   - Як пощастить. А година скiльки коштує?
   Паркувальник укотре вiдбарабанив на вiчну тему часу й грошей. З погано загримованим небажанням Лисиця попрощався з купюрою.
   "Багато вас, таких, на мої грошi".
   Не почувши цього серцевого крику, "ощасливлений бiзнесмен" поплентався далi. Пiдтримувати всепланетний баланс. Виконувати високу мiсiю. Тим бiльше, що вона так легко можлива.
   Вiддавши тяжко заробленi, почав спостерiгати, немов одержав на це лiцензiю. Оплачене шоу цiкавiстю не виблискувало. Без саундтрека й тапера демонструвався один зi звичайних робочих буднiв. Банк старанно нiс щоденну службу. Люди й капiтали входили-виходили. Хвилини, дотримуючись черговостi, сумовитою ескалаторною стрiчкою рухалися у вчора, навiть не задумуючись, що може бути iнакше. Хоча, якщо добре помiркувати, - i слава Богу. Нехай усе буде так, як було ранiше, але тiльки значно краще.
   Згодом свого цiкавого носа вистромив Рiчвокзал. Вiн непоквапом вовтузився навпроти. Лисиця почав зрiдка поглядати i в його бiк. Пiдносячись над Днiпром, той, здавалося, хитро прищурився, численними очима дивлячись i на банк, i на Асiкс. Хитрий прищур пiдштовхував до думки про парi. Що ж буде далi? Хто кого обставить? Тiльки з ким парi? Може, з церквою, що стояла через дорогу? Або з яким-небудь проiржавiлим "альбатросом", "скитальцем морiв"? А може, у сперечальники записався банальний "Макдональдс"?.. I за кого вокзал?.. Богдан вiрив, що поставлено на любу Асiкс. I неодмiнно - пристойну суму.
   Ще по якомусь часi вiдчув легке панiчне хвилювання: у конкуренти банку набивався фунiкулер. Iз цим потрiбно щось робити.
   Але доля розв'язала цей ребус сама. Iз величезного нутра банкiвського офiсу вигулькнув Столярчук. Нарештi. Слава Богу. Лисиця ще раз глянув на фотографiю. Красень тут. Красень там. Вiн! Гнучка тренована фiгура переконувала в небайдужостi до себе. I натякала на любов до Євиних сестер. Тi, як i чоловiки, теж не вiд того, щоб помилуватися добре скроєним тiлом. I не тiльки помилуватися.
   Пiднятий невидимими крильми, топ-менеджер полинув до "Iнсигнiї". Грацiйно пронiсся над сходами, плитковим покриттям i загальмував бiля машини. Дiстав ключi. "Iнсигнiя" грайливо моргнула. Розмiстила в зручному крiслi. Пiвхвилини - i вже випливала на дорогу, моргаючи правим поворотником.
   "Рушаймо", - шепнув любiй Асiкс, готовiй виконати першу ж лiпшу примху "повелителя".
   Тiсна дорога бажанням прийняти ще й цих не палала. Переповнена уздовж-ушир, вона й так волала, квоктала, ухала, сичала, стогнала, вила, гарчала рiзними голосами, збираючи невдоволення тоннами. Але, слава Богу, серед водiїв трапляються люди, що пам'ятають, якого кольору поряднiсть. Бежевий "Хюндай Санта Фе" зупинився й блимнув "Iнсигнiї" головними фарами: нумо, вливайся. Її водiй зробив усе, як учили, наостанок подякувавши аварiйкою.
   Лисицю впустили також. Схоже, народ потихеньку розумiє, що всi машини - з одного залiза, а люди - з одного тiста. Правильною дорогою йдете, товаришi!
   Куди прямував Столярчук, Лисиця не знав, але завдання поки легке: рухайся хвостиком. Корма "Iнсигнiї" стала найбажанiшим об'єктом споглядання.
   Столярчук їхав упевнено й виховано: давав дорогу, повiдомляв про змiну руху, зупинявся на свiтлофорах. Респект. Однак це не знiмало потребу стеження. Хто знає, може, цей красунчик справдi має стосунок до вбивства? Перевiрити не зашкодить. Та й калюжка мастила - поки єдина зачiпка.
   "Iнсигнiя" звернула на Павлiвську. Пропустивши червоний "Додж Калiбер", пiрнула до паркувальної зони "Дарункiв моря". Лисиця зробив те ж саме. За хвилину банкiвський бос уже заходив до магазину. Замкнувши машину, професор теж зник у величезнiй будiвлi.
   Столярчук узяв перший-лiпший кошик i перетворився на "потенцiйного покупця". Богдан обiйшовся без перетворень.
   "Об'єкт" подовгу розглядав рибу, морепродукти рiзних видiв i фiрм, щось запитував у продавцiв, затiвав розмови з iншими шукачами морської смакоти. Лисиця намагався робити те ж саме, але вiд його дiй пахтiло непрофесiоналiзмом. Iмiтацiєю. Благо, у цьому магазинi панував особливий запах. Тому "аромати" Богданових дiй миттєво розчинилися в ньому.
   У цьому креветко-рибно-мiдiєвому мурашнику час летiв швидко й непомiтно. Вибiр морських делiкатесiв - рiч творча. I пiдходу вимагає серйозного. Лисиця зрозумiв це тiльки зараз. Пiд час стеження. Заплативши десятком хвилин, якi з насолодою проковтнула ненаситна паща минулого. Потiм ще... I ще...
   Телефонний годинник повiдомив, що iмiтацiя триває сорок три хвилини. ДжеймсБондування - теж. За цей час у кошику "об'єкта" опинилися двi баночки червоної iкри, крабовi палички, кальмари, вугор копчений i фiле тунця. Сам вiн став у чергу.
   "Стоятиме хвилин з п'ять, - оцiнив професор довжину людської змiї. - Цього вистачить з головою". Не затримуючись, вийшов. Рухався повiльно. Прямував до "Iнсигнiї". З'явився невеликий мандраж. Мимоволi. Iнстинкт мисливця. Це - назавжди.
   Ось i авто. З рук падають ключi вiд квартири (тi - без електронної начинки).
   - От дiдько, - голосно лається професор i нахиляється. На блискучому бамперi - знайомий номер АА 0009 СТ. Ще нижче... ще...
   "Сто тисяч чортiв", - вилаявся ще голоснiше, але вже подумки. Пiд "Iнсигнiєю" нiчого не було! Як це? Абсолютно сухо. Нiяких натякiв! Як таке може бути? За годину двигун охолонув. Калюжка повинна з'явитися обов'язково. Чорна мiтка капiтановi чотириколiсного корабля: краще стеж за машиною, вчасно обслуговуй, щоб нiяких крапель!
   У чому ж рiч? Професор дивувався. Щось тут не так. Бiля банку мастило крапало, а тут - нi. Невже за той час, що минув мiж двома Лисициними вiзитами, Столярчук устиг злiтати на СТО й усе виправити? Або вiддати машину водiєвi, щоб показати її в сервiсi? Виключено. За 2-3 години зробити таке неможливо. На жоднiй вiтчизнянiй техстанцiї. Навiть найкрутiшiй. Нi. Це - фантастика. Тодi що?
   "ГосподитиБожемiй! - закричав нестримний внутрiшнiй голос. - Бiля банку "Iнсигнiя" стояла на чужому мiсцi! До неї там паркувався iнший автомобiль. I фiшка з мастилом - у нього. А красунчик Столярчук тут нi-при-чо-му. От я дурень! Великий детектив! Так тобi й треба! Нiчого зiрочки ловити. I ґави теж".
   Рiзко завiв двигун. Люба Асiкс ображено забурчала, не очiкуючи такого, але, як i ранiше, чiтко реагувала на всi команди. Та й на київських дорогах iнакше не бажано.
   За кiлька кварталiв до банку звернув у двiр. Сховати машину вирiшив там. Знову з'являтися на банкiвськiй стоянцi краще без нiчого.
   Рухався обережно й уважно. Тiло дзвенiло вiд напруженостi. Очi працювали в режимi сканування. Але свiтовi до того байдуже. У нього - своє. Свої турботи. Свої проблеми. Свої мрiї. Колесами автомобiлiв, рiзнорозмiрними ногами людей, стрiлками електронних i механiчних годинникiв вiн поспiшав слiдом за черговим успiхом. Навiть успiшком. Сьогоднiшнiм. А завтра поспiшатиме за завтрашнiм. I так - вiчно.
   Будiвля банку. Знайома стоянка. Помiтно порiдiла шеренга машин. Нiби щелепа затятого вуличного бешкетника з подекуди вибитими зубами.
   Зараз мусив i вовкiв нагодувати, i вiвцiв цiлими лишити. Але як? Думок поки - нуль. Тiльки шалене калатання всерединi.
   Будка охоронця. Звiдти, невидимий крiзь дзеркальне скло, "обiднiй" циклоп стежить за порядком обома уважними очима. Цьому пощастило бiльше, нiж тому, давньому, одноокому. Але часу на вибiр епохи немає. Зараз - конкретний час. Конкретне мiсце. Неповторна й неприборкана реальнiсть...
   Наступний крок - чистої води авантюра. Але хто бiльше за авантюристiв випив шампанського? Хiба що професiйнi дегустатори. Отож-бо й воно.
   На стукiт у дверi жодної вiдповiдi. Захвилювався. Уява миттю намалювала здорованя, що стиснувся, мов пружина, для стрибка. Вiдразу пiсля вiдчинення дверей. Але тi, як i ранiше, залишалися незрушними. Пташка не вилiтала. Це турбувало ще бiльше. А може, охоронець милується вiзитером крiзь прицiл травматичного пiстолета?
   Узявся за ручку й повернув. Рiшучим кроком назустрiч небезпецi знищуються будь-якi страхи. Та вiдразу ж оповило розчаруванням: замкнено.
   "З якого б дива цей здоровань замикався? - прошелестiло в заростях думок. Потiм над ними зiйшло сонце: - Ну ти й тупиш, пане професоре! Там же нiкого немає! Роззуй очi! Робочий день закiнчився. Охоронцi - теж найманi працiвники. Навiть циклопи. Навiть сучаснi".
   Ситуацiя керувала жорстко. Часу для лiрики не залишалося. Тiльки дiї! Тiльки дiї!! Дiї!!!
   Пiдбiг до початку рiдкозубої шеренги. Обiднiй огляд починав звiдси. Ага, от i наша чорна мiтка. Отут стояла "Iнсигнiя". Зараз порожньо. Йдемо далi. Тут немає. Тут теж. Чорний "Ленд Крузер" i блакитна "Хонда Акорд" - "сухi", немов у якiсних пiдгузниках. Далi - порожнiй простiр. Ще далi - група з чотирьох машин. Червоний "Фольксваген Фаетон", лiлова "Вольво S 90", срiбляста "Камрi" i темно-синя "Тойота Авалон" теж, схоже, користувалися пiдгузниками. I не абиякими, а тими, що розхвалювала реклама. Знову порожнеча незаповнених мiсць. Трохи вiддалiк - ще два чорних автомобiлi. Перший БМВ "Iкс-6". Мимо. Далi - шестисотий "Мерседес" i пiд ним ... - чорна мастильна калюжка...
   Номер "Мерса" нескладний - АА 0001 КТ. Запам'ятати - простiше простого. Присiв глибше. Хотiв оглянути пiдниззя уважнiше. Може, помiтить що-небудь iще? Гiлки якiсь або... Та мало що там може бути! А раптом щось таке... Але... позаду залунали кроки. Швидко допетрав: прямують до нього. Найосновнiший iнстинкт примусив звестися. О-о-о. Картина безрадiсна. Важко гупаючи, наближалися циклоп iз молодшим братом. Обидва з гумовими кийками. Те, що брат молодший, утiшало слабко. Все одно вiн залишався циклопом.
   - Чуєш, ти, юний слiдопите? - загорланив, починаючи бiгти, старший. - Усе запонку нiяк не знайдеш? Цього разу я вже точно допоможу!
   Лисиця якось вiдразу усвiдомив, як це - мурашки по спинi. Але його спиннi комахи, м'яко кажучи, - не зовсiм мурашки. Мало того, що вони жваво забiгали невеликою (якщо брати циклопiчних братiв) професоровою спиною, так ще й затупотiли, нiби пiзнi захмелiлi гостi на вечiрцi у сусiдiв зверху. I цей тупiт задзвенiв печерною луною в обважнiлiй головi. А потiм перетворився на сирену...
   Найосновнiший iнстинкт запрацював знову. Збiльшена вага тiла поступово ставала колишньою. I воно ганебно рвонуло до метро.
   У чому в чому, а в бiгу професор мав ранг королiвського кума або, щонайменше, мiнiстерського свата. Те, що риба опинилася в водi, охоронцi зрозумiли вiдразу. А тут i куриво з пивцем не забарились нагадати. Загалом, усе проти них... Та й бiгти, мабуть, не дуже хотiлося...
   До станцiї "Поштова площа" звiдусiль тяглися "беззалiзнокiннi" кияни, утомленi за довгий робочий день. Помiж них затесалися й гостi "древнього, але вiчно молодого Києва".
   Знову погрався в слалом-гiгант. I теж вдало. Схоже, стає професiоналом. Сумувати вiд цього чи радiти - вирiшив подумати пiзнiше. Зараз треба переконатися, що хвiст вiдпав.
   Пiдземний перехiд вивiв на той бiк вулицi Сагайдачного. На поверхнi запахло макдональдсiвською їжею. Рот наповнився слиною, яку з жалем проковтнув. "Мухомори, - подумав, - теж звабливi". Озирнувся. Походжаючи перед козирною будiвлею, брати-циклопи кидали гнiвнi погляди в напрямку втiкача. Напевно, чесалися руки (особливо в того, бiльшого). Напевно, хотiлося "сатисфакцiї". Але "саме" до рук приходить рiдко. Потрiбно напружуватися. А хочеться не часто. От така боротьба протилежностей...
   Глянув на рiчвокзал. Той з явною повагою дивився на Богдана всiма двадцятьома двома очима. "Точно на мене ставив, - згадалися думки про парi. - Молодець. Не прогадав. Ми ще змусимо про себе говорити..."
   Вiдчувши безпеку, рушив до любої Асiкс. В обхiд. Уздовж набережної.
   Спека потроху спадала. Вiд Днiпра проривалися несмiливi струменцi прохолоди. Турботливий татко Борисфен, нарештi, змiг догодити змученим спекою чадам. Це налаштовувало на мажор. Але професор, як стара пошарпана гiтара, нiяк не налаштовувався. Думки про ганебну втечу продовжували надокучливо свердлити. I хробак-самогриз бентежно ворушився, немов заблошений удав вiд зубiв надокучливих "квартирантiв".
   "Стоп-стоп-стоп. А чому вирiшено, що це - саме ганебна втеча? - продовжував мiркувати, рухаючись, наче на легкiй прогулянцi. Однак те, що дiялося в душi, нагадувало бурхливi судовi дебати. Зараз слово мав адвокат:
   - По сутi, йдеться про грамотно вибудувану стратегiю. Цей вiдступ (так-так, саме вiдступ) потрiбен для збереження сил i засобiв. До того ж - у свiдомо програшнiй ситуацiї. Вiн пiдпорядкований загальнiй стратегiчнiй метi. Програно бiй, але не програна битва. А вона - попереду".
   Це трохи заспокоїло. Потрiбен Бондаренко. Дiстав телефон. Абонент не вiдповiв. Повторний виклик. Вiдповiдi знову немає. Контакт вiдбувся тiльки з третьої сроби. Спрацювала магiя числа "три". Не iнакше.
   - Сергiйку, - рiшуче почав, - потрiбно пробити номер ще однiєї машини.
   - Ого, Богданчику, - продовжив звичну гру Бондаренко, - тодi - номер блонди, а зараз, мабуть, брюнеточку якусь пригледiв, ненаситний ти наш?
   - Бери вище, - завiбрував на одних частотах iз головредом, - мулатку. Наступною стане негритоска. Ой, пардон, зовсiм забув про полiткоректнiсть. Представниця афроамериканської нацiональностi. Так годиться?
   - Але ж немає такої?
   - Буде, - завiрив Богдан. - Кавказької нацiональностi теж не було. Ну то й що? Створили. Закинули до свiдомостi. I - нiчого. Небо не впало на землю, а Дунай не повернув свої води назад. Манiпуляцiї, мiй друже, манiпуляцiї... То ти пишеш?
   - Не хвилюйтеся. Улаштуємо, як у найкращих людей. Ну а щодо мастила - поки нiчого радiсного.
   - Записуй, жартiвник-дiставальник.
   Лисиця почав диктувати:
   - АА 0001 КТ. Є? Нуль перший, нуль перший, як чуєш? Прийом.
   - Записав, нуль другий. Бувай.
   - Бувай.
   Професоровi здавалося, що вiн уже знає, чий це номер. Але кожен здогад слiд перевiряти. I тiльки пiсля пiдтвердження вiн стане фактом, а не розлетиться врiзнобiч блакитними або червоними ганчiрочками, як повiтряна кулька, коли лускає вiд необережного поводження. Усесвiтня трагедiя п'ятирiчного малюка.
  

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Щоб перетворити людину на вовка, чаклун одягає на неї вовчу шкуру. Ця обрядодiя супроводжується шепотiнням вiдповiдних слiв, у яких зосереджується головна магiчна сила. Одягання шкури може замiнюватися пiдпоясуванням ременем або пiдкладанням пiд хатнiй порiг скрученого пояса. Достатньо переступити через цей пояс - i людина ставала вовком.
   Роз'єднання чаклунського пояса (коли вiн, наприклад, перетирається чи розривається) приводить до перетворення оберненого вовка на людину. Це ж саме трапиться, коли пояс розiрвати.
   З легенд вiдомi випадки, коли на вовкiв перетворювалися наречений i наречена на весiллi (тодi говорили "весiлля вовками пустили").
   Вовча зовнiшнiсть оберненого робила його злим i хижим, однак внутрiшньо вiн залишався людиною на вiдмiну вiд вродженого вовкулаки з його вовчою природою. Зачарований вовкулака постiйно прагне знову стати людиною. Вiн не харчується, як вовк, а вишукує людської їжi. Зустрiвшись iз людиною, не демонструє "вовчої" поведiнки. Не кидається на зустрiнутого, а тiльки жалiбно дивиться в очi й навiть може плакати. Зачарований вовкулака живе у вовчiй подобi доти, доки не буде вiдчарований. Вiдомi кiлька способiв вiдчарування: "витрушування" з вовчої шкури, переведення через хомут, магiчне биття ("доки шкура не лусне"), розiрвання мотузка, що завжди є на шиї у вовкулаки, називання iменi людини, перетвореної на вовка. Також знiмають iз себе пояс, нав'язують на ньому вузлiв, супроводжуючи за кожним разом фразою "Господи, помилуй!", а потiм одягають на вовка. Тодi шкура спадає сама, а вовк перетворюється на людину..."

10

   У запасi Богданового сьогоднi ще залишалося трохи часу - саме поскребти по засiках. Колобок, може, й не вийде, але на пирiжок з повидлом вистачити мусить. Або з маком. Хоча найкраще - iз сиром. Iз сиром - класика. Такi думки, легенько пiдштовхуючи, погнали Лисицю до Гореничiв. Чекати значних результатiв - обманювати самого себе. Але двi-три вечiрнiх години - уже нi туди, нi сюди, а їхати все одно треба. Хоч сьогоднi, хоч потiм. Водночас цей вояж можна зарахувати як виїзд на природу. З обов'язковим диханням свiжим повiтрям.
   У Гореничах хотiв потоптатися територiєю свiжих плiток. У цьому димi не без вогню завжди можна вiдшукати краплину сурової правди. Або й двi.
   Бiльш-менш пристойний асфальт любiй Асiкс не те щоб подобався, але виявився не найгiршим. Це тiшило обох. Випущене iз джунглiв київських заторiв, авто плекало думку про крила. Але Богдан їх обламував. З найпершого дня, коли опинився за кермом без iнструкторської допомоги, перед будь-якою поїздкою ставив завдання "приїхати", а не "дуже швидко приїхати". Мiж цими варiантами, як переконало подальше водiйське життя, пролягала глибочезна прiрва. Хто вибирав останнiй варiант, першого часто не досягав. Про це пам'ятав завжди. За жодних умов. У будь-якому станi. I ще: мав непорушне табу. Певний абсолют. Гранiтну заповiдь. Спиртне. Кермо й алкоголь завжди сприймав як паралельнi лiнiї...
   У Гореничах скинув швидкiсть до дуже вже середньої. Шанс побачити життя натрудженого за день села, що зiбралося вiдпочивати, зсередини. I пiдшукати потрiбного спiврозмовника. Або спiврозмовника взагалi.
   Потенцiйних "клiєнтiв" оцiнював на око, по-iмператорськи вiддаючи здобич на розтерзання iнтуїцiї. Та без роботи не залишалася нiколи, тому дякувати не збиралася. За звичне не дякують (вирiшила).
   Он маленький чоловiк невизначеного вiку. Щастя до нього приходило усього на два роки (коли служив у радянському вiйську каптьорщиком). Виписує на велосипедi витiюватi кренделi. Якийсь байдужний до того, що вiдбувається. I з ним, i з усiм свiтом. Думки, судячи з усього, перебувають далеченько вiд цього хитромудрого фрiстайлу. Схоже, зi змiєм зеленим дружбу водив. Дружбанчик! Та й картуз якось по-упирському надiтий. Нi, не пiдходить. Цей коли щось i скаже, то все у вiдро для смiття...
   Ось дiвчина. Не скажеш "гарна", але й негарною не назвеш... Така собi, на любителя. Волосся телiпається неслухняним хвостом, який, здається, живе своїм життям i дописує декларацiю про незалежнiсть. Вузенький топ. Жовтогарячий, синi смуги. Целофановий пакет з агiтацiйною символiкою (залишився вiд останнiх виборiв). Що там за партiя? А, блiдо-рожева. Соцiальнi утопiсти. Такi ж електоральнi понтовики, як i решта, що мрiють черговi п'ять (десять? сто?) рокiв "послужити" народовi для блага своєї бездонної, як Марiанська западина, кишенi. Але знову мимо. А дiвчинi кульок - доречно... Така-сяка, а все ж користь i вiд них, вiд блiдо-рожевих. Чи ще якихось... зелено-голубих... Поспiшає кудись. Ну й нехай. Не будемо заважати. Може, назустрiч щастю? Знаємо, яке воно в дiвчат. Сiдлає твiй принц уже, сiдлає бiлого "Каєна". Зараз вудила тугiше затягне, у сiдло - i тiльки смерть розлучить вас. Або теща чи свекруха за два мiсяцi. Це вже як карта ляже... Хоча, у топi на побачення? Навряд. А-а-а, до подруги, манiкюр робити. Художнiй. Iз квiточками. I вже потiм - до принца...
   Дiвочий топ повернув до реальностi. Нагадав забуте: у розпалi лiто - улюблена пора студентiв i творцiв попсових хiтiв ("пух... жара... июль"). I професорове море нiхто не скасовував... Серце розплакалося. Розум протягнув паперову хустинку, дiставши з розiрваної упаковки. Дуже до речi. Хоча б так допомiг, раз iнакше - нiяк...
   Два хлопчаки несуть вудки. Справжнi. Бамбуковi. Якiсь риболовнi олiгархи. Цiкаво: "на рибу" чи додому? Про щось енергiйно сперечаються. Може, забули наживку, i тепер доведеться пустити на неї похiдну вечеря? Чи - обговорюють, як вiдмазатися перед домашнiми: улов явно залишився в озерi. Будь по-iншому, обличчя б укривало бойове розфарбування щасливчика. Але цi, схоже, ще раз упевнилися, що життя - рiч малоприємна. Та й норовить пройти мiж "погано" й "дуже погано". В одвiчному борсаннi вiд зарплати до зарплати. I нiчого не змiнити... А шкода... Бо ж усе в цьому життi зовсiм iнакше. Лише задумайся...
   Бiля одного з дворiв, iз зеленим дощатим парканом, на лавцi - двi жiнки лiтнього вiку. Навiть осiннього. Одна склала перед собою руки, спираючись на цiпок. Лисиця давно помiтив цiкаву закономiрнiсть: коли вiк селянки перевалює за сорок, вона часто переходить до розряду "лiтнiх жiнок". Автоматично. За зовнiшнiм виглядом. Або й ранiше. Обов'язкова хустка, блузка, довга спiдниця й легкi капцi завершують почате вiком. Iнтуїцiя напружено придивилася й авторитетно брякнула: вони. Довелося повiрити.
   Проїхавши вперед, зупинився й вийшов.
   - Добрий вечiр, - люб'язно привiтався, сподiваючись на прихильнiсть. - А що, бабусi, земля у вас продається? - озвучив забiйну тему для будь-якого "пiдкиївського" села.
   - Зараз, онучку, все продається. Хоч земля, хоч люди, хоч душа, - фiлософськи повела, ймовiрно, розбитнiша, непомiтно вколовши. Вiком годилася скорiше в матерi. Професор зрозумiв, несамохiть червонiючи. - Питання тiльки в цiнi... А ти, напевно, багатiй, з нових панiв, раз землю прикуповуєш? Земля-бо в нас дорога нинi. Бiльше для бiзнесменiвского гаманця. Та депутатського. Простому смертному - i не пiдходь. Покусає й загризе.
   Останнi слова облили, як несподiваний душ. Пiдступний. Неприємний. Недоречний.
   - Та нi, матусю, - спробував виправити помилку, не виказавши реакцiї. - Якраз я i є той самий "простий смертний".
   - Не жени, онучку, - показала знання молодiжного сленгу, ще раз вiдплачуючи "онучком" за недавню "образу". - Простi на таких машинах не їздять. Такi дорогi та блискучi - тiльки для багатiїв. А для простих - "Жигулi". Саме те, що треба. I недорого, i їде, й мiшки везе.
   - Простий я, матiнко, простий, - сказав голосом невиправного мудреця. - Мiльйонами не завiдую. Просто працювати звик багато. От i наскладав чесних копiєчок на цю красуню. Та й родини в мене немає, щоб витрачати. Так що звичайний я. Рядовий, як усi.
   - Ну, не знаю. Може, воно й так, - погодилася. - А земля ж тобi навiщо? На неї теж по копiєчцi назбирав?
   - Не для себе запитую. Для знайомого.
   - Тодi ясно, - пiдсумувала. Але питання ще не закiнчилися: - А чого ж вiн сам не шукає?
   - Зайнятий дуже. - Лисиця вiдповiдав, немовби мчав галопом на витривалому й добре об'їждженому скакунi.
   - А ти, виходить, нi? - Жiнка нагадувала слiдчого НКВС. Досвiдченого. Чiпкого. Що скучив за стiнами допитової кiмнати. I обов'язковими зiзнаннями.
   - У вiдпустцi я, - мовив, безтурботно гойдаючи ногами, що звiсилися з обох бокiв улюбленого коника. - Так що можу для знайомого й видiлити якусь годинку.
   - Не задарма, мабуть? За долари? Зараз усi з глузду з'їхали з цими доларами. Дихнути без них не можуть. Ранiше обходилися й жили бiльш-менш. А зараз - на все їх, проклятих, готуй. Не тому боговi молитися стали. Не тому.
   - Хто як... Я чув, жiнку тут у вас убили? - вирiшив, що пiдготовчу роботу провiв достатню.
   - Якби ж то вбили, - обурилася спiвбесiдниця. - Вовкулака загриз. Спочатку зґвалтував, а потiм загриз.
   - Так уже вiдразу й вовкулака? - Подив спалахнув на обличчi переконливо.
   - Правду тобi кажу, онучку, - переходячи на шепiт, зачастила. - Позавчора... - жiнка повернулася до сусiдки, кинувши: "Позавчора?" (та кивнула), - у лiсi знайшли. Молода. Здорова. Багата. Жити б тiльки та дiток плодити. Аж нi. I чого тiльки до лiсу поперлася? Сидiла б удома - жива лишилася б.
   - Та досить тобi, Любусе, - включилася iнша жiнка. Старша. Яка спиралася на цiпок. - На роду в неї написано ось так умерти. А раз так, то вiн її й на печi загриз би. I нiчого не врятувало б.
   - Облиште, Захарiвно, облиште, - тримала марку Любуся. - На печi воно трохи безпечнiше. А якщо шастати невiдомо де, то на свою шию обов'язково петлю знайдеш. А я так мiркую: вийшла замiж - сиди вдома й стережи чоловiка. Нема чого хвостом крутити. I лазити, невiдомо де.
   - А що за одна та вбита? - вирiшив не зупиняти розмову, що потекла так вдало.
   - Ота повiйниця? - Любуся якусь мить помовчала, немов збирала енергiю для чергового спiчу. - Та хто ж її знає? Вони ж, бач як, парканiв кам'яних понавимуровували, сховалися за ними зi своїми мiльйонами. Думають, що Бога за бороду пiймали. Та не буде такого нiколи. У Бога для кожного i пряник, i батiг припасенi. А вiд гнiву Божого й кари нiякi паркани не врятують. Разом iз мiльйонами. Цю теж не врятували. Дихають-бо з нами одним повiтрям, що загадили вже - далi нiкуди. Та й земелькою однiєю ходимо. А вона теж серце має. I чує цим серцем багато чого. Дуже.
   - А про жiнку? - пiдштовхнув у потрiбному напрямку.
   - То я ж i кажу. Вони з крiпостей своїх на тракторах цих смердючих, жипах, виїжджають, поваландаються десь - i знову назад. У крiпость. За мури й охоронцiв ховаються. А чеснiй людинi, думаю, ховатися нема чого... Так що нiчого сказати не можу. Знаю тiльки, що молода, а за дiда пiшла. Той колишню свою кинув, що обпирала та годувала, поки вiн правдами й неправдами мiльйони до купи стягував. А коли настягав - непотрiбна стала. Молоду тепер подавай. От вiн i "прикупив" собi. На тридцять рокiв молодшу. А та, дурепа, на дiдовi мiльйони поласилася. Гарного життя захотiлося. Та тiльки недовге воно... Ой, прости, Господи, - жiнка перехрестилася. - Тiльки Ти їй суддя. Тiльки Ти. Прости мене грiшну.
   - А що знаєте ви? - звернувся до iншої жiнки, Захарiвни, здається.
   - А що ж я можу знати? - наче знiтилася та. - Он тiльки те, що Любуся сказала... Та у нас всi про це знають... А чого це ви до молодицi тої причепилися? Ви ж про землю запитували?
   Лисицю немов скинули з лiтака. Без парашута. Зараз саме пiрнув у хмару.
   - Розумiєте, - виринувши, почав розстiбати ґудзики, щоб хоч якось уповiльнити падiнння, - перш, нiж викласти чималу суму, треба дiзнатися про мiсце, де жити збираєшся, якомога бiльше. Раптом проклятим яким виявиться. I за чималенькi грошики прикупиш купу проблем. Не хочеться такої несправедливостi. Товар потрiбно вибирати ретельно, раз вiн такий дорогий. Грошики ж не фальшивi вiддаєш. А свої. Рiдненькi.
   - Та Господь з вами! - махнула Любуся. - Село в нас гарне. Нiчого поганого ранiше не траплялося. При "совєтах" колгосп завжди серед передових був. Заможних. Та й люди не бiдували. Усе чин чином. А тепер ось вовкулака завiвся... Одведи й сохрани, - знову захрестилася. - Проти ночi поминати нечисту силу...
   Захарiвна зробила так само.
   - Та про що ви говорите, який вовкулака? - усмiхнувся. - Казки все це...
   - А хто ж тодi горло перегриз повiйницi тiй? Скажете вовк? Так їх у нас днем з вогнем... Вовкулака це. Точно вiн, - знову перехрестилася.
   - I ви вiрите?
   - А як же не вiрити? Як не вiрити? - Любуся заводилася, нiби хтось обiзвав її останнiми словами. - Мало того, що про це все село гомонить, так менi сама Грициха розповiдала. А в неї зять - дiльничний наш, Шинкаренко... Злюбилася вона, багатiйка ця, з перевертнем, а потiм вiн її й загриз.
   - Навiщо? - Богданiв подив уклав посмiшку на обидвi лопатки.
   - А я звiдки знаю? Крiвцi свiженької захотiлося... Чи, може, розлюбив... А ти, онучку, пiди, як стемнiє, до лiсу, i там порозпитуй. Iнтревю вiзьми. Може, хто й розкаже що-небудь.
   Любуся єхидно посмiхнулася й похитала головою. Обличчям Захарiвни пробiглася глузлива посмiшка. Богдан не втримався i щиро засмiявся: цiкавий ви народ, бабусi, легко можете навчити розуму кожного. Навiть професора. Дай Боже вам здоров'я!
   - Iдея шикарна...
   - Ну, так користуйся, онучку, поки безплатно... - Любуся знову почала всмiхатися. Обличчя говорило, що спатиме вона сьогоднi добре: смiхотерапiя справдi розслаблювала. - А щодо землi, то це спочатку поїдеш отак прямо, а бiля магазину - лiворуч, четверта хата. Зелений паркан iз металевими ворiтьми. Лебедi намальованi. Скажеш, Любуся прислала.
   "Бабуська не iнакше як на вiдсотку сидить", - блиснув здогад.
   - Спасибi.
   - На здоров'я. Бувайте.
   Лисиця рушив, не особливо замакiтрюючись щодо "четвертої хати праворуч". Хоча напрямок "до магазину" сприймав як стратегiчно правильний. Там завжди є люди. Продавцi - так точно. Та й година ще не така пiзня.
  

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Коли згадують про вовкулакiв, не обходять увагою й таке явище, як лiкантропiя (гр. "lycos" - "вовк" i "anthropos" - "людина"). У психiатрiї таку офiцiйну назву має хвороба, нервовий розлад (божевiлля), який характеризується вiрою хворих у те, що їх перетворено чи вони можуть перетворюватися на вовка (або iнших тварин). Людина уявляє себе вовком i демонструє "вовчу" поведiнку.
   Ця хвороба вiдома здавна. Її описували ще лiкарi минулого: "... лихо починається, коли людину вкусить тварина. Через деякий час в укушеного з'являються першi симптоми: вiн боїться денного свiтла, занурення у воду, починає битися, наче скажений, кусати й крутитися. На його нерухомому обличчi спазми м'язiв утягують губи й оголюють язик i зуби, з рота йде пiна. Хворий видає жахливi гортаннi звуки" (Йозеф Клавдiй Роугемонт, 1798 рiк).
   Австрiйське мiстечко Вiзеншафт (1921 рiк). Японська дiвчина демонструє одержимiсть образом лисицi. Трохи згодом вона почала поводитися, наче лисиця. У її дiтей лiкарi констатували ознаки вовчої лiкантропiї.
   Америка. Учений Рiчард Нолл описав десятки сучасних випадкiв, коли хворi люди уявляли, що вони - тварини (з-помiж них - i невiдомi). Зокрема, дослiдник розповiдає про одного молодого американця, який вважав себе котом, що живе в людському тiлi. Хоч вiн мав престижну роботу i мешкав у комфортних умовах, практично весь вiльний час присвячував контактам iз котами. Доходило навiть до полювання на мишей. Цiєї манiї його не змогло позбавити навiть iнтенсивне лiкування упродовж кiлькох рокiв.
   Зафiксованi випадки, коли поряд iз вовками, лисицями й кроликами люди уявляли себе птахами. Так, вiдома розповiдь про хворого, який "швидко махав крильми" й "дзьобав" їжу. Ученi припускають, що лiкантропи-"хижаки" можуть убивати людей, а також поїдати їх пiсля цього..."

11

   Бiля магазину з претензiйною назвою "Аелiта" просто з пляшок смакували пиво п'ять чоловiкiв. Їхнiй вiк хоч i мав особливу рису - невизначенiсть, - усе ж перебував у безкрайнiх межах мiж тридцяти й п'ятдесятьма. Веселi обличчя пивопивцiв, ощасливлених "чарiвною рiдиною", демонстрували глибоке задоволення життям. Дивнi чари цього пiйла Лисицi нiяк не щастило осягнути. Паскудний запах. Огидний смак. Купа побiчних ефектiв (аж до iнфаркту "другого чоловiчого серця"), а прихильникiв не меншає. Цей одержаний за грошi мазохiзм завжди викликав до пивопивцiв спiвчуття. Зараз воно з'явилося знову.
   - Ну що, пивце свiженьке? - через силу посмiхнувся компанiї, ховаючи вiдразу.
   - Вiдмiнненьке, - витираючи вологi губи пiсля чергового ковтка блаженства, вiдгукнувся, напевно, найсмiливiший. Його видiляли виразне пузце, футболка з фейсом Вiталiя Кличка та бейсболка з логотипом "Чернiгiвського". Хоча пив "Оболонь".
   - От i чудово, - потер руки Лисиця й попрямував до магазину. За хвилину, теж тримаючи пляшку "Оболонi", розчинився в компанiї, ставши майже своїм. Але вiдкорковувати не став.
   - Ну як тут у вас життя, хлопцi? - узявся до тактики професор.
   - Та яке там життя, - вступив у розмову з вигляду найстарший, i лобнi борозни почали рухатися в такт словам, - як i скрiзь. Нiяк не задавлять. Чого тiльки не придумують для простої людини, щоб вона жити перехотiла. Але ми не здаємося. Навiть пивце попиваємо.
   - Я чув, вовки тут у вас людей загризають, - зрушив з мiсця пробну кулю.
   - Та якi там вовки? - роздратовано видихнув "хазяїн" пуза. - Їх тут, напевно, рокiв з тридцять як нiхто не бачив. Вовкулака це. Вовкулака.
   - Не зрозумiв? - наскiльки можливо, щиро здивувався професор.
   - Вовкулака, кажу, з'явився, - пiдтвердив свої слова пузань iз таким виглядом, нiби мав неспростовнi докази. - За всiма ознаками вовкулака. Сто вiдсоткiв даю, що бабу оту круту вiн почекрижив. - Сiльський демосфен говорив зi знанням справи. Начебто сказане - i справдi доконаний факт. I сумнiватися не наважуйся!
   - I ви в це вiрите? - запитав Лисиця, щосили утримуючи скептичну посмiшку. Але та настирливим птахом усе-таки випурхнула на волю.
   - У нього - бiльше, нiж у вовкiв. - Демосфен стояв на своєму, навiть не збираючись хоч якось реагувати на скепсис.
   - Чому?
   - Тому що тварина на двох ногах страшнiша, нiж на чотирьох лапах. Надто ж - коли перекидається на вовка... Та й скiльки живу, нiколи не чув, щоб вовки на людей нападали. Особливо - у нас. Дiд, пам'ятаю, щось розповiдав, але нагадувало те якiсь байки. I вiдбувалось десь за тридев'ять земель. Так що повiрити в напад вовка, вибачте, - нiяк не можу.
   - А он у газетах писали, що на Чорнобильськiй станцiї скажений вовк напав на працiвника, - вступив у розмову ще один пивний фанат - у тенiсцi з мудрованими вiзерунками.
   - Ну, там зона, мутацiї всякi, - гнув своє пузань. - От вiн, вовчисько цей, i сказився.
   - А може, один iз таких скажених i до нас дiстався? Та й напав на жiнку? - висловила припущення вiзерунчаста тенiска.
   - Навiщо це йому? - здивувався демосфен. - Думаю, там, у зонi, у нього й так їдива всякого повно. Та й непросто все з жiнкою тiєю. Кажуть, її знайшли неподалiк вiдчиненої машини. Смерть настала трохи за пiвнiч. I що ж вона робила в лiсi та ще й серед ночi? Навiщо поперлася? Щоб вийти з машини й чекати, поки на неї накинеться вовк? Не смiшiть мене. Нi, тут без нечистої сили не обiйшлося. Або її вiрного слуги. Людини. При таких розкладах вовк - дитя безневинне.
   - Тобто ви вважаєте, що це справа рук перевертня? - поцiкавився Лисиця.
   - Усе вказує на те, - вiдрiзав пузань перед наступним ковтком.
   - Виходить, у вовка ви не вiрите, а в перевертня...
   - З вовком там усе просто, друже. - Пузань так поспiшав доводити своє, що навiть перервав солодкий процес. Не одержавши запланованої дози. - Зоологiя чиста. А от з вовкулакою... Темна рiч. Зворотна сторона мiсяця, так би мовити. Свiт потойбiчного. Адже вони живуть серед нас, як звичайнi люди, а от коли настає опiвнiчна пора... Пам'ятаю, кум якось розповiдав, що засидiлися вони в лiсi на шашликах. I додому вже час - так нi, у плясi ще трохи плюскотiло. От i вирiшили "догуляти". А час - саме до пiвночi. Та й мiсяць у повнi якраз. Ну, вони тихенько розмовляють, раптом чують - гiлка хруснула. Потiм - моторошний крик, який переходив у виття, а далi - тiнь здоровецька (мiсяць же свiтить яскраво). А тiнь ця майнула - i знову десь хруснуло. Так вони все кинули, у машину - i тiльки закурiло. У Житомирськiй областi це було. Бiля Ружина.
   - Та нажлуктились вони, кум твiй з дружбанами, - зробила слушний висновок тенiска, - от i привидiлось. П'яному й удень що завгодно може приверзтися, а вночi - сам Бог велiв.
   - Я тобi говорю! - не сходив з витоптаного мiсця пузань. - Кум брехати не буде. Раз вiн казав, значить, точно.
   - Насвинячились, от галюни й навiдалися. - Тенiска залишалася незворушною. - Та й байка твоя дуже вже на небилицю змахує. Повний мiсяць, тiнi, перевертнi. I неодмiнно пiвнiч. А як же? Без неї нiкуди... Заяложено якось усе. Ну, хто не чув цих побрехеньок? Кожний у дитинствi трясся, слухаючи, як хтось старший, удаючи досвiдченого, утисячне переказував чужу лякалку. Цi iсторiї iснували й iснуватимуть, поки народ наш житиме... А житиме вiн вiчно.
   - Добре, Василю, от ти вчитель, так? Iсторик. - Пузань розмахував пляшкою, диригуючи. Немов забув про її високе призначення. I вмiст. Дещиця коштовного напою вилетiла й гепнулась об асфальт. Але диригент на те не зважав.
   - А ти нiби не знаєш? - поцiкавилася тенiска, яку насправдi кликали Василем.
   - Нi, ти дай вiдповiдь, - забрiв пузань по колiна в набридливiсть, нелегально перейшовши її кордон. I брак безвiзового режиму не завадив.
   - Ну, припустимо. I що далi? - Василь починав гнiватися через очевидну непрофесiйнiсть питань.
   - Значить - повинен бути розумним, раз дiтей навчаєш. - Набридливiсть сама вирiшила гайнути за межi глузувань. Туди, де починалися територiальнi володiння образливостi.
   - Гiпотетично - так, - пiдтвердив Василь.
   - Тодi скажи, учителю, скажи менi й усiй нашiй компанiї (i чужому цьому теж)...
   - Ну що? Що тобi сказати? - Було видно, що Василю починав набридати цей диспут, який проходив явно не за прийнятими для таких випадкiв правилами.
   - Скажи: як зiграє завтра "Динамо" з "Лiтексом"?
   Усiх i все накрило нестримною лавиною реготу, немов уболiвальникiв-ультрас величезним банером з портретом лiдера улюбленої команди. Лисиця теж виявився пiд. В одну мить iз нього злетiв i яскраво помiтний налiт чужинця, i ледь видимий лоск ученого-iнтелiгента, i захований пiд усiм цим флер непрофесiйного детектива. Вiн просто смiявся. Смiявся разом з усiма. Смiявся щиро. Розслабившись. Насолоджуючись. Живучи... Живучи звичайним людським життям (шкода, бувало це не часто). I нехай вишуканiсть жарту викликала багато питань, смiятися хотiлось все одно. Витримати цей дев'ятий вал не вдалося нiкому.
   Коли смiхонасолода випарувалася, "демосфен" продовжив розпинати Василя:
   - Добре, облишмо жарти. А якщо чесно: чому в загиблої не було з собою телефону?
   - А ти це звiдки знаєш?
   - Є надiйнi джерела... - напустив таємничостi вовкулакознавець. - Дивак ти, хоч i вчитель. Так я тобi все й здав. Це ж не пляшки, щоб їх в оберемок... Або макулатура... Вторсировина... Це люди. "Створiння з тонкою душевною органiзацiєю". Зрозумiв? А ти хотiв отак вiдразу. Знаскоку...
   - Могла просто забути.
   - Що забути?
   - Телефон.
   - Могла. Але не забула.
   - Ти так розповiдаєш, начебто був на тому мiсцi i в той час.
   - Може, й був. - Хитрий прищур пузаня змушував думати, що сказане - правда.
   - Усе ясно: сирiусу бiльше не наливати. Зачекай, а пиво в тебе яке? Може, пiдмiшане щось? А то при здоровому глуздi таке мести... - Василь повернув до себе етикетку. - Та нi, звичайне, як у всiх. Тодi що?
   - Проста логiка, - показав пузань, яким має бути задоволення собою. - Не могла вона вирушати до лiсу й не взяти телефон. Ти можеш собi уявити сучасну просунуту людину в лiсi й без телефону?
   - Важкувато.
   - Я теж. Тодi куди вiн подiвся? Випарувався?
   - Хто ж його знає?
   - Вовкулака забрав.
   - Угу, - закивав Василь, розтягуючи губи в посмiшку, - щоб дзвонити вовкулачисi. Або в вовкулацький секс по телефону... Оце ти видав! Тут i вовкулака - питання на рiвнi мильної бульки, а ти ще з цим телефоном... Молодець. Фантазуй далi. - I вчитель поплескав дивака по плечу.
   - А що тут фантазувати? - заводився демосфен. - Сам помiркуй. Телефон у цiєї багатiйки, напевно, не слабким був. Не одну тисячу гривакiв, а може й баксiв.
   - Та навiщо ж вiн твоєму вовкулацi? Як вiн своїми пазуристими лабетами кнопки натискатиме? - Жарт сподобався насамперед самому Василю. I його посмiшка перетворилася на "либу".
   - А чому це "пазуристими"? - вiдреагував розгарячiлий демосфен. - Вiн же з вовкулаки назад людиною стає. Отут йому телефон i до речi. У звичайному, людському, життi.
   "Справдi, - подумав Богдан, - куди подiвся телефон? На мiсцi його не виявилося. Виходить, забрав убивця. Вовкулака... Смiшнiше не вигадаєш, а логiка схиляє саме до цього. Хоча мiг i хто-небудь iнший. Їхав чи йшов лiсом, побачив, пiдiйшов. Забрав телефон та й здимiв чимдуж вiд грiха. Але чому ж тодi сумочка й гаманець на мiсцi? Вони що - менш привабливi? Теж питання..."
   - О-о-о, - насмiшкувато протягнув Василь. - Шарманщик знову заводить обридлу пiсню. Ти ж доросла людина, а вiриш у сон рябої кобили.
   - Народ даремно плескати не буде.
   - Так народ цей - ти, та я, та цi люди. От ти зараз що робиш? Саме й клеплеш язиком. I що - не надаремне? Метеш тут про перевертнiв, а завтра все це сприйматимуть майже, як факт. От тобi й народ. От тобi й казка-небилиця про солом'яного бичка.
   - Ну а хто ж її, бабу цю, так цiкаво оформив? Горло ж роздерте.
   - Не знаю. Слiдчi розберуться.
   - Ага, розберуться, - далi заводився пузань. - Де так розбиралися? Багато таких от дивних злочинiв розкрито? А якщо й розкривалися, то фiктивно. Саджали невинних людей. Або й розстрiлювали. Он у справi про вiтебського манiяка скiльки лiвих постраждало? Отож. Ми теж книжки читаємо, хоч i не вчителюємо. - Демосфен, схоже, трiумфував, а фейс Кличка на грудях широко посмiхався.
   - Ну, брате, якщо так мiркувати, то...
   - Можеш говорити що завгодно, а без нечистої сили тут не обiйшлося. Згадаєш мої слова...
   - Нi, - вiдрiзав Василь, - це пустi розмови. Давай краще про футбол...
   Компанiя почала дружно розмiрковувати про черговi провали "Динамо" на євроаренi. Охочих додати своїх п'ять копiйок виявилося значно бiльше, нiж до цього. Аналiз здавався цiкавим. Просто, як уважали футбольнi аналiтики з Гореничiв, у командi декларують однi речi, а всi зусилля спрямовують на iншi. Причому - дiаметрально протилежнi. Заяви про найвищi цiлi в єврокубках нiяк не в'язалися з провальною селекцiйною полiтикою. I чому бразильцi грають у захистi, а в нападi немає жодного?
   "Ця тема, - почав мiркувати Лисиця, - ще нескiнченнiша за тему перевертнiв. Особливо тут i зараз".
   Дочекавшись нагоди, вiдкликав демосфена й сказав:
   - Мене звати Богдан. Ось мiй телефон, - простягнув вiзитку з журналiстською iпостассю. - Чесно кажучи, тема перевертнiв мене дуже цiкавить. Власне, я й працюю над матерiалами, що стосуються вбивства тiєї жiнки. Бачу, ви людина тямуща. Тому хочу попросити: якщо довiдаєтеся що-небудь цiкаве, зв'яжiться. Я обов'язково вiддячу.
   - Та немає проблем! - вибухнув посмiшкою. - Зробимо. Менi це теж цiкаво.
   - А як вас звати? - Лисиця тiльки зараз зрозумiв, що не знає iменi пузаня.
   - Єгор, - вiдповiв якось невдоволено. - Хоча всi називають Жорик. А дружина, коли гнiвається, скорочено - Жор. Поїсти, знаєте, люблю. Оленка, пасiя моя, так та - Жорж. Ця штучка романтична...
   - Дуже приємно, Жорику. То я можу на вас розраховувати?
   - Без варiантiв. Знаєте, по-моєму, там усе непросто. Ой, як непросто. От дивiться...
   I Жорик почав викладати факти, думанi-передуманi Лисицею не раз. Але професор терпляче слухав, даючи спiврозмовниковi вiдчути значущiсть - i його, i викладених мiркувань. Це вдалося вiдразу. Гореницький демосфен викручувався щосили, намагаючись довести столичному "журналiстовi", що, звернувшись до нього, той зробив правильний вибiр. Головне - гiдний.
   Богдан вiдчував задоволення вiд цiєї знахiдки. Виходить, недаремно зважився на цей вечiрнiй променад. Окрiм дихання цiлющим повiтрям, у Гореничах знайшов, як зараз здавалося, надiйнi очi й вуха.
  

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Як вважається, стати лiкантропом можна шляхом використання магiї (коли перевертня проклинають), пiсля укусу iншого перевертня або генетично (в результатi народження вiд хворого на лiкантропiю). Для двох останнiх випадкiв характерна невилiковнiсть. Однак часто ознаки лiкантропiї виявляються не вiдразу. Захворювання може "спати" в людинi дуже довго й показати себе в якихось несподiваних, незвичних умовах (сонячне затемнення, парад планет, смертельна небезпека тощо). Такий перевертень починає демонструвати надзвичайну агресивнiсть, жорстокiсть. Вiн раптово спалахує гнiвом, хворобливо реагує на рiзкi звуки, втрачає сон, починає багато їсти, невiдомо через що турбується, стає пiдозрiливим, показує iншi ознаки неприродної поведiнки. Люди-вовки не хворiють, не пiддаються старiнню, їхнi рани заживають дуже швидко. Щоб убити такого перевертня, треба пошкодити серце або мозок (вiдрубання голови, тяжке поранення в груди, задушення та iншi способи, що призводять до кисневого голодування). Повiр'я розповiдають про страх лiкантропiв перед срiблом.
   Нещодавнє вiдкриття генетичного "синдрому лiкантропiї", звiсно, досить серйозно руйнує весь той мiстичний ореол, таємничий шарм, який витворився в легендах упродовж багатьох столiть. Однак людина, одвiчний невиправний романтик, досi вiрить у те, що таємничi люди-вовки й нинi можуть переслiдувати свою жертву в опiвнiчному лiсi, осяяному мiсяцем у повнi.
   На захист людей вiд вовкулакiв ставали "ярчуки" - особливi собаки, що мали дуже велику силу й вовчi зуби. Формула їхньої появи жорстока: коли самиця наведе цуценят, треба її i всiх їх перебити, залишивши всього одну самку з новонароджених. I робити так цiлих дев'ять поколiнь. I лише дев'ята самка наведе ярчукiв..."
  

12

   Лисиця пiд'їжджав до Києва. Праворуч пропливав поворот до "Чайки". На зупинцi "голосували" чоловiк i жiнка, але не пiдбирав (послухався внутрiшнього голосу). Та й список добрих справ на сьогоднi заповнений. Вiд серця вiдлягло.
   Залунала шедевральна "Весна". На дисплеї з'явилося "Дарина". Внутрiшньо затремтiвши, зупинив авто й натиснув на "зелену трубку":
  -- Алло.
  -- Добрий вечiр. Це Дарина. - Голос звучав бажаною мелодiєю.
  -- На екранi так i написано. - Намагався стримувати емоцiї.
  -- Чудово! Який правильний у вас екран. Я... - дiвчина на мить замовкла, немов набирала повiтря, щоб сказати впевнено, - хотiла б з вами поговорити.
  -- Де й коли? - Навiть не поцiкавився, про що. Розумiв: про важливе. Iнакше б не подзвонила. Хоча... Це ж жiнка
  -- Завтра. Знову бiля "Новусa". Годинi о вiсiмнадцятiй.
  -- Чесно кажучи, не знаю. - Тремтiння посилювалося. - Думаю, не зможу.
  -- Ой, як шкода... - Розчарованiсть кiлькаметровим цунамi накотилася на крихiтний острiвець. Без посередження синоптикiв.
  -- Зате можу прямо зараз.
  -- Ви серйозно? - Цунамi, щойно перейшовши прибiй, умить передумало й подалося назад. До океану.
  -- Цiлком. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте.
  -- Я... я... - У Дарини, схоже, трапився збiй програмного забезпечення. Або забула решту слiв. Чи вiд збурення заговорила по-нiмецьки, даючи згоду. Але професор усе ж вирiшив переконатися:
  -- Dermaßen ihr einverstandener?
  -- Не зрозумiла? - таки згадала ще кiлька слiв.
  -- Менi здалося, що ви заговорили нiмецькою, - вiдповiв, стримуючи посмiшку. - Тому я теж перейшов на неї, поцiкавившись, чи ви згодна?
  -- Адресу пам'ятаєте?
  -- Скиньте есемескою.
  -- Гаразд, - зрадiла Дарина i з салону любої Асiкс повернулася до Коцюбинського. Лисиця залишився. Замислився... Ця дiвчина без дозволу застрибнула до серця, наче знала, що там є мiсце. I хоч його дуже мало, усе ж воно є. Розрив iз Жанною, забарикадувавши вихiд, ще продовжував нити...
   Перед поїздкою до Польщi стався приголомшливий випадок. Таке неможливо навiть уявити. Богдан чекав Жанну бiля "Київської Русi" (збиралися сходити на якусь гучну прем'єру). Уже помiтив знайому постать. Уже пiшов назустрiч. Проте нiби з-пiд землi з'явилася Наталка Осiєнко - студентка-четвертокурсниця. Вихопила з рук троянди й почепилася на шию, знавiснiлою п'явкою присмоктавшись до вуст. З несподiванки ледь не збожеволiв. Обличчя надприродно спалахнуло. Коли п'явченя пощастило вiдiрвати, букет залишився в Наталчиних руках. Та дивилася так закохано, що вiдразу захотiв перенестися на який-небудь не позначений на картi атол. I щоб там нiколи не знайшли.
  -- Добрий день, - знесилено видавило п'явченя, нiби всю енергiю витратило на стрибок.
   Богдан лише кинув знищувальний погляд i, нiчого не сказавши, обiйшов.
   Жанна вже не йшла. Зупинилася й розгублено спостерiгала. Коли Богдан пiдiйшов, покотилися сльози. Лисиця мовчав. Хотiв що-небудь сказати, але не знав, що... Що це тупий нiкчемний жарт? Що вiн не знає цiєї дiвчини? Що дiвчина помилилася? Таких "що" могло бути ще кiлькадесят, але... Зараз вони вже не мали жодного сенсу. Очi Жанни злякано дивилися в нiкуди. Крiзь Богдана. Крiзь Наталку. Крiзь увесь свiт. Лисиця розумiв, у якому станi дiвчина. Розумiв i те, що зараз потрiбнi якiсь дiї. Але тiло перестало бути слухняним, добре вiдлагодженим механiзмом. Втратило керованiсть. Можливо, через стрибучого злого генiя? А що як пiд час поцiлунку Наталка впорснула якусь магiчну рiдину? I тепер професор стане навiки прикованим до неї... зомбi? Можливо, вiн злякався i тепер не може вигнати страх. Можливо, його загiпнотизував розгублений Жаннин погляд. Здавалося, цiєї митi дiвчина не пам'ятала, хто вона i що збиралася робити. Загубилась у часi й просторi. Забула навiщо жити... Бо - втратила серце...
   Лисиця так i залишився нерухомим. Нерухомим i бездiяльним.
   Жанна по якомусь часi ожила. I - не сказавши жодного слова - пiшла. Ступаючи невпевнено. Якось приречено. Наче очiкувала, що в спину зараз вистрiлять...
   А Богдан продовжував манекенно стояти. Цей паралiч нiби вихопив його з виролiту життя й поставив, наче живого пам'ятника, десь на видному мiсцi в iншому вимiрi. Пам'ятника втраченому коханню...
   На дзвiнки Жанна не вiдповiдала й сама не дзвонила. Лисиця болiсно переживав. Тлiв душею. Але з часом бiль почав затихати. Потiм трапилася Польща... А Наталцi Осiєнко, що, як завжди, сидiла за першим столом, поставив ту оцiнку, на яку вона заслуговувала... "Вiдмiнно"...
   I ось тепер з'явилася Дарина...
   Мрiючи про вiдпочинок, "Новус", однак, продовжував трудовий день. Довгий. Виснажливий. Наповнений звичними подiями.
   Залишивши авто на парковцi, заскочив до супермаркету, щоб купити "Київський" торт i зелений "Greenfield". Витратив не бiльше десяти хвилин, бо всю дорогу пробiг. Пришпорив японського мустанга. Увесь шлях пройшов з перевищенням швидкостi, але любу Асiкс так i не зупинили. Цього разу вищi сили ДАI стали на бiк поспiшайка.
   На четвертий поверх забiг на одному подиху. Зупинився перед знайомими дверима з цифрою "47". Серце шалено гупотiло: прослизнути б у замкову щiлину! Проте - передумало. Бо це - зрада. До квартири потрапить разом з усiм тiлом. Тому що - команда.
   Загнавши дихання до бiльш-менш пристойних меж, несмiливо настиснув на кнопку. Вiдразу уявив, як господиня, зрадiвши, побiгла вiдчиняти. I справдi. Тiльки-но уявна Дарина опинилася бiля дверей, почув, як запрацював замок. Не запитавши, вiдчинила i... Перед очима постала красуня. Одягнута в добре пiдiбранi голубi джинси й бiлу футболку з великим яскравим сонцем i силуетом людини, що йшла йому назустрiч буквами sun life, дiвчина сама слiпуче сяяла, значно переважаючи потуги намальованого свiтила.
   - Dory filg?axija, - заїкаючись, сказав Богдан.
   Дарина здивувалася, бо нiчого не зрозумiла.
  -- По-мальтiйськи це означає "добрий вечiр", - допомiг професор.
  -- А чому по-мальтiйськи? - усе ще не розумiла дiвчина.
  -- Я подумав, що сьогоднiшнiй вечiр мусить бути якимсь незвичним. Принаймнi першi хвилини вже явно такi. Та й нi ви, нi я не думали, що вiн узагалi буде спiльним.
  -- З вами важко не погодитися, - закрутила головою Дарина, - якщо початок такий, то яким буде продовження?
  -- Усе залежить вiд нас.
   Виплекана роками танцювальних занять, грацiя здавалася безумовним рефлексом - настiльки органiчно вона вжилася в Даринине тiло. Без неї дiвчину й не уявити. Як квiтку, що нiколи не цвiстиме, або пiсню, яку нiколи не заспiвають. Тепер, коли не треба нести важезнi пакети, Дарина могла бути розкутою. I - грацiйною. Привабливою. Справжньою.
  -- А чай у мене є й свiй, - сказала господиня, коли Богдан, поклавши принесене на стiл, мив руки.
  -- Але ж ваш - не "Greenfield"?
   Дарина посмiхнулася й дiстала пачку "Vanilla wave". Увiмкнула чайник. Лисиця зайшов до кухнi й засмiявся.
  -- А зате мiй - зелений.
  -- То який пити будемо? Кожен свiй? - Очима дiвчини гасали грайливi бiсики. Здавалося, ще мить - i вони вистрибнуть, розлетяться квартирою, як непосидючi бешкетливi малюки, розгорнувши фiлiю дитячого садочка.
  -- Це не сприятиме єднанню, - невiдомо, з якого переляку заговорив Лисиця, наче модний полiтичний оратор. Проте вiдразу ж i зрозумiв непокiрну двозначнiсть сказаного. - Я хотiв сказати, що за вiруваннями наших далеких пращурiв...
  -- Я думаю, пращури нас зрозумiють. У жодному разi. - Бiсики, як за командою, зупинилися, нiби намагаючись пiдслухати розмову, що ставала дедалi цiкавiшою...
   Ця дiвчина Лисицi подобалася. Подобалася зовнiшнiсть. Подобалися рухи. Як вона говорить. I що. Як постiйно ледь-ледь усмiхається, дивлячись у його бiк. Закрадалася думка, що в сценаристи сьогоднiшнього вечора записалося саме Щастя. Отак. Не бiльше й не менше.
   Дарина залила чай. Вiдрiзала по шматочку торта. Бiльший поставила перед гостем. Торт здавався смачнiшим, нiж завжди. Звiсно, так могло статися зовсiм не через кулiнарнi причини, але професора все влаштовувало: сценарист роботу знав чудово. Вiртуоз.
  -- А що там iз вашою школою? - вирiшив пошукати цiкавих тем. Щоб послабити напругу, виниклу, коли опинились вiзавi.
  -- Поки все тихо, - пiдняла брови. - До кiнця мiсяця, думаю, все одно допрацюємо: грошi ж батьки здали. Та й участь у кiлькох конкурсах запланована. Чiпати нiбито не повиннi. Хоча... Сьогоднi навiть найбезглуздiше рiшення чи дiя подиву вже не викликає. Звикли. Самi чи примусили. Особливо постарилися ЗМI... Ой...
   Дiвчина замовкла, стурбовано блимнувши на "журналiста". Той усмiхнувся:
  -- Правильно ви все сказали. Але... Серед журналiстiв є люди рiзнi. Як, втiм, i серед решти. Один, не вагаючись, пiдписує угоду iз сумлiнням. Ще й радiє з того. Iнший же, всупереч усьому, пам'ятає, що таке поряднiсть. I продовжує залишатися таким... Ну, а що далi, якщо вас зi школи попросять? Або закриють її зовсiм?
   Почуте Дарину навiть не насторожило. Очевидно, вже собi вiдповiла.
  -- Потихеньку пiдшукую, - почала кусати губи, - розiслала резюме. Вiдповiдi, правда, поки немає, але то пусте. У життi всякого бувало. Кожна складна ситуацiя дається для того, щоб ставати сильнiшим. Переконана. Тому можливi проблеми зi школою трагедiєю не стануть. Значить, для мене вже готове iнше, але обов'язково краще мiсце. Та й зi школою невiдомо, що буде. Може, все залишиться, як було. Так що вперед дивлюсь упевнено. I бачу там лише лагiдне сонячне свiтло й тепло. I себе. Неодмiнно щасливу. У сонячному свiтлi.
   Лисиця подивився на футболку.
  -- Такому? - кивнув у бiк малюнка.
   Дарина теж подивилася, хоча прекрасно знала, що там.
  -- Кращому, - щиро всмiхнулася.
   Богдан почувався щасливим. Спiлкування з цiєю привабливою й розумною дiвчиною все бiльше затягувало, наче безжалiсний вир необачну жертву. Останню, правда, чекала загибель, а Богдана (так пiдказувало серце) - бажана насолода. Вiд спiлкування двох людей. Яким це спiлкування подобалося. Зустрiч з Дариною сприймав як подарунок долi. Як лiки вiд важкозагойної рани, залишеної розривом iз Жанною... Шикарнi. Солодкi. Божественнi лiки.
  -- До речi, - пожвавiшала Дарина, - дiзналися щось нове про загибель Олi?
   Мiсце бешкетливих бiсикiв ув очах зайняв кришталь слiз. Цього Лисиця боявся. Але те, чого найбiльше боїшся, обов'язково притягнеш у своє життя. Закономiрнiть. Маєш!
  -- Версiї висловлено рiзнi, - почав обтiчно, - але зiбрано не так багато матерiалу, щоб витанцювалась якась одна. Слiдчi працюють. Думаю, скоро все стане на свої мiсця.
  -- Ви гадаєте, убивцю знайдуть? - запитала довiрливо.
  -- Без варiантiв, - запевнив. - Причому найближчим часом. Працюють же кращi слiдчi. А вони - вовки досвiдченi. Не одну собаку з'їли. Так що це лише питання часу.
   Лисиця брехав майже професiйно. Навiть дивувався, що так легко виходило. Зазвичай червонiв, плутався, збивався. А тут... Хоча нi. Трохи почервонiв i зараз. Але що, власне, брехня? Те, що знайдуть убивцю? Хiба не так? Та вiн перший для цього рисачитиме день i нiч. Те, що працюють кращi слiдчi? Чи те, що вони досвiдченi? А як може бути iнакше? Це ж Київ. Столиця все-таки. А в столицi, за визначенням, усе мусить бути найкращим. Так що скажане - майже правда.
  -- Жарко у вас... - провiв долонею по чолу.
   Дарина пiдвелася й сильнiше прочинила вiкно. Холоднiше не стало. Жест швидше психологiчний. Як психологiчна зброя. Дiя є, а результат одразу й не побачиш.
  -- Ви тут про вовкiв говорили, - сiла на мiсце й зробила ковток. - Я теж дещо згадала. Дивiться. Ранiше в театрi Оля майже нiколи не з'являлася. Дуже зайнята. Проте останнiм часом стала вчащати. Якось ураз перетворилася на завзяту театралку. Причому вiдвiдувала тiльки один театр.
  -- Це цiкаво, - зосередився Богдан. - I який?
  -- "Костянтин", - майже пошепки повiдомила дiвчина. - Знаєте? На Великiй Житомирськiй. Я кiлька разiв бачила в неї квитки. Там якраз почали давати "Затьмарення". Я потiм сама ходила. Заради цiкавостi. То там i вовки, i вовкулаки...
   Лисиця провалився в якусь тривожну безодню. Польотом забило подих. Тiло перестало слухатися. Почав "запускати". Довго нiчого не виходило. Наче хтось лихий i невидимий мiцно стискав легенi. Та ось небо змилостивилось. Удихнув. Поки "летiв", свiдомiсть малювала лихi замряченi полотна. Та коли знову вдихнув, тiло ожило. Химернi картини розсипалися, як страшний сон, прогнаний свiтанком.
  -- Таке буває, - сказав, удаючи спокiйного. - Я колись гречаної кашi терпiти не мiг, а потiм, коли її вмiло приготували... Тепер уже й життя не мислю без неї. А за те, що згадали й розповiли, дуже вдячний.
  -- Ви ж попереджали, - почала виправдовуватись, - от я й подумала, що це може бути цiкавим.
  -- I це справдi цiкаво, але... - Подивився на декодер пiд невеликим телевiзором. Вимкнений, вiн працював у режимi годинника. - Уже час. Та й роботи завтра багато. А ви коли прокидаєтеся?
  -- У мене завтра вихiдний, - засяяла. - Узяла заслужений вiдгул. Так що можу спати до витрiщи ока. На законних пiдставах... А ви ще трохи побути не можете? - почала згасати на очах. - Ще чаю вип'ємо...
   Богдан вiдчув, як кров гайнула до голови й обличчя знову вкрилося червоним. Насправдi, їхати зовсiм не хотiлося. Навпаки: з радiстю навiть залишився б до ранку. Але... Всього лише друга зустрiч i вперше в гостях. Усе це вносило до роздумiв барви якоїсь легковажностi. Несерйозностi (чи що). А вона професоровi не личить. Жарт, звiсно. Але обов'язкову частку правди з нього викинути неможливо. Не хотiв, щоб дiвчина сприйняла, як шелихвоста. Водночас бачив, що Дарина не хоче залишатися сама. Втомилася вiд самотностi. Розiйшлася хай i з цивiльним, але ж чоловiком. Втратила близьку подругу. Виходило, що довкола утворилася якась справжня порожнеча. Безлюдний простiр. Людська пустеля. Нiби хтось усе це робить навмисне... Тому й шукає виходу. Чи навiть порятунку. Прагне якнайшвидше заселити це пустельне безлюддя.
  -- Ну... - зробив паузу, нiби вагався, приймаючи доленосне рiшення, - ще по однiй.
   Дiвчина зрадiла i радо заметушилася бiля столу. Знову закипав чайник. Знову засипався зелений чай. Знову пливла розмова. I - паралельними курсами люди. Але поперед них поспiшав час. Той мав нiмецьку пунктуальнiсть: ще жодного разу не запiзнився, не затримався...
   Сонний декодер висвiчував уже надто непристойнi цифри. Дарина перехопила Богданiв погляд у їх напрямку, й очi погасли.
  -- Я таки пiду, - несмiливо мовив. - Пiзно вже.
  -- Так-так. Звичайно, - розгублено прореагувала дiвчина.
  -- А ви, до речi, щось менi сказати хотiли, - згадав професор офiцiйну мету вiзиту.
  -- Так я й сказала, - наче прокинулась вiд розгубленостi, - про театр.
  -- Зрозумiло.
   Пiдвiвся.
  -- Дякую за гостину, - уклонився.
  -- Що ви, - запротестувала господиня. - Це вам спасибi. Тортик смачний. Чай... I розмова...
   Зупинився бiля дверей i озирнувся. Дiвчина розчаровано дивилася вслiд.
  -- Ще раз дякую. - Узяв її руку й поцiлував. Спостерiгала мовчки. Вiдчув потужний струм. Очi дiвчини перетворилися на двi просторовi вирви, куди потягло професорове серце. Проте свiдомiсть обома руками мiцно вчепилася в нього, не бажаючи вiдпускати. Та сили нерiвнi. I Богдан незчувся, як його губи вже торкалися лагiдних вуст дiвчини, а руки жадiбно обiймали гаряче трепетне тiло. Дарина теж обвила Лисицю, наче хотiла прив'язати до "тут i зараз". Дiялося щось неймовiрне. Здавалося, що все вiдбувається або не з ним, або ввi снi. В обох випадках дiйснiсть вирядилася нереальнiстю. Коцюбинське... Чужа квартира... Дiвчина, яку бачив удруге в життi... I цей несподiваний спалах. Затемнення? Вулкан? Ураган? Цунамi? Землетрус? Повiнь? Усе одночасно, помножене на торнадо! У серцi й поза ним. У навколишньому свiтi. У всьому Великому Всесвiтi. Чи двох маленьких, що стали одним Великим. Величезним. Навiть ВЕЛИЧНИМ. Та чи надовго? Хоча довго таке тривати не може: руйнiвнi наслiдки й вiд нетривалого...
  -- Я пiду, - прошепотiв, випiрнувши з Дарининого всесвiту. I витяг за собою рештки свого. Частина все ж випiрнати не захотiла. - Менi вже час.
  -- Я... розумiю, - зробила крок назад, - усе це якось так...
  -- Угу, - мугикнув, наче це саме те, що потрiбно зараз. - До побачення.
   Вiдiмкнув дверi й опинився в напiвтемному коридорi. Здалося, що серце залишилося в квартирi. Але кликати його з собою - марна рiч. Змирися. Усе переноситься на завтра. Дасть Бог ранок, дасть i розум. А серце... Буде розум - iз серцем розберемося.
   "Консерватор бiсiв! - лаяв себе, йдучи сходами майже навпомацки. - Так усе чудового йшло. Навiть важко повiрити, як чудово. А ти...".
   Люба Асiкс, як i минулого разу, притулилася до Дарининих "Жигулiв". У цьому читався певний символiзм. Подумки плямкнувши, закинув себе до салону. Двигун запустився якось байдужно, без емоцiй. Лисиця запiдозрив образу. А може, й ревнощi. Але всi iнтерв'ю - зранку. А зараз - додому i в люлю.
  

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Як уже згадувалося, фольклорний мотив вовкулацтва постав на досить потужному iнiцiацiйному пiдґрунтi, до якого в процесi iмiтацiї смертi та воскресiння входять iдеї обмiну душею (чи життєвою енергiєю), який вiдбувається мiж людиною й тотемним божеством. Одягання iнiцiантiв у вовчi шкури, здiйснюване пiд час обряду, мало символiчне значення: посвячуваний перевтiлювався у тварину-тотем. Вiрили, що в результатi вiн одержував як дарунок силу й надприроднi вмiння.
   Фольклорний образ людини-вовка має значне поширення в мiфологiчних системах багатьох народiв. У ньому вченi виявляють виразнi слiди войовничих воїнiв-професiоналiв iз їхнiм поклонiнням вовку, вiдомих iндоєвропейськiй традицiї, що характеризується наявнiстю спецiальних вiйськових загонiв, сформованих iз таких воїнiв. Українськiй уснiй творчостi знайомi легенди, героями яких виступають козаки-вовкулаки, що в сутужнiй ситуацiї могли, ставши вовками, втiкати вiд ворожих загонiв. Українська народна уява чаклунськi здiбностi приписувала й легендарному кошовому отаману запорожцiв Iвановi Сiрку. Його фольклорний образ багато в чому має ознаки iндоєвропейських мiфiчних вождiв, якi володiли магiчною силою й перевертницькими вмiннями. Дослiдники звертають увагу на прiзвисько отамана. Його Сiрко отримав на Сiчi згiдно iз запорозьким звичаєм. Воно характеризується вовчо-собачим походженням (вiдомо, що "Сiрками" в Українi часто називали собак). Традицiйно у слов'янському фольклорi за вовком закрiплено епiтет "сiрий"..."

13

   Сьогоднiшнiй ранок незвичайнiстю не вирiзнявся. Усе, як завжди. Пробiжка, турнiк, гантелi. Зелений чай i чудовий настрiй. Життя давно вже стало надiйним компаньйоном.
   Раннiй дзвiнок Бондаренка як несподiванка вже не сприймався. Скорiше - навпаки. Навiть порадував. Учора ввечерi Богдан вiдiслав на його електронку невеликий звiт i деякi мiркування. Про надзвичайнi успiхи говорити не випадало. Але ж зробленi всього лише першi кроки.
   - Прочитав твоє послання, - рiвним голосом повiдомив головред. - Усе нормально. Рухаєшся в потрiбному напрямку. Давай до вечора нову статтю.
   - Саме збираюся доопрацьовувати.
   - У мене є нова iнформацiя.
   - Доречно, - вiдрубав Богдан.
   - Але не щодо мастила, - хмикнув Бондаренко.
   - Згоден на те, що є, раз про мастило нема.
   - Тодi слухай. Але для початку скажи, як ти ставишся до збiгiв?
   - А як до них можна ставитися? Не знаю. Приємнi - радують, а неприємнi - засмучують.
   - Зрозумiло. Але я про iнше. Мене цiкавить, наскiльки ти вiриш у їхню випадковiсть.
   - Будь-який збiг має випадкову природу. Якщо ж два факти збiгаються закономiрно, це вже не чистий збiг (тобто випадковiсть, слiпий випадок), а результат дiї певного механiзму, жорстко зумовленого яким-небудь природним або соцiальним законом.
   - Тодi слухай далi, теоретик. Зi своїх каналiв я довiдався про те, що в новому київському театрi "Костянтин" назрiває невеликий шкандаль. Адмiнiстративнi служителi Мельпомени стурбованi тим, що їхнiй актор Антон Свiдерський учора не з'явився на репетицiю. Нi домашнiй, нi мобiльний телефони не вiдповiдають. А сьогоднi ввечерi спектакль.
   - Щось я не дуже в'їжджаю, яким боком тут я?
   - Але ж ти любиш театр?
   - I що з того?
   - Нiчого. Просто дослухай. Свiдерський грав у п'єсi Фрiдрiхсона "Затьмарення" хоч i не головну, але все-таки помiтну роль...
   Бондаренко замовк. Лисиця загорiвся: що за пiжмурки?
  -- Та не тягни ти кота за хвоста, - гримнув на головреда "пiдлеглий".
  -- ...вовкулаки, - видихнув той.
   У Богдана зупинилася кров. Йому навiть здалося, що вiн на мить змотався на екскурсiю до паралельного свiту, де побачив, як рука невiдомого лиходiя просто вiдключила його серце. Холоднокровно. Жорстоко. Безжалiсно. Це вже занадто! Знову вовк-вовкулака! Зачароване коло якесь! Стоп. А Дарина ж учора говорила i про "Затьмарення", i про вовкулакiв, i про квитки до "Костянтина", якi вона бачила в Ольги Довгань. Це що? Низка божевiльних збiгiв або чийсь продуманий план?.. Однак скiльки не говори "халва", а в ротi солодше не стане. Поки її туди не покладеш. Треба вирушати до театру.
   - Ти чого там замовк, пане академiку? Подумки перемножуєш сiмсот тридцять дев'ять на триста сорок сiм?
   - Майже. Обмiрковую новий план.
   - Тодi успiхiв. I в обмiрковуваннi. I в здiйсненнi.
   Бондаренко вiдключився, а Лисиця, немов зачарований (обов'язково злим чарiвником), не мiг зрушити з мiсця. Щось пiдказувало: жодного збiгу тут немає...
   "Костянтин" вiдкрився щось близько двох рокiв тому. Ця, на перший погляд, божевiльна iдея спала на думку режисеровi-початкiвцю Костю Заскельному - недавньому випускниковi Унiверситету Карпенка-Карого. Око сучасного обивателя на раз ловило абсолютну непотрiбнiсть такого кроку. Кiоск "Шаурма" - i той рентабельнiший. Однак упертий Кость вiрив: справжнiй талант i мiсце своє на театральнiй картi знайде, i глядача свого здобуде. Помилився амбiцiйний молодик чи нi - мусить показати час. Два роки для театру - перiод утробного розвитку.
   Сюди, на Велику Житомирську, Лисиця вже якось навiдувався. На прем'єру "Слуги двох панiв". Спектакль здивував новизною прочитання вiчної, та воднораз свiжої теми. Добре пам'ятав, що гра трупи залишила непогане враження. Особливо сподобалася акторка, що грала Беатрiче. Правда, бiльше як жiнка. Але на те вона й акторка, щоб бути гарною. I подобатись глядачевi. Цi спогади спалахнули з особливою силою, коли ввiйшов до будiвлi "Костянтина".
   Ага. Ось i репертуар. Назву сьогоднiшнього спектаклю заклеєно бiлим чотирикутником з написом: "Кость Заскельний". I нижче: "Одного разу буде вчора".
   "Талантище цей Кость, - подумав, - i швець, i жнець, i на дуду грець. Мабуть, одну з ролей теж грає. Усi театральнi професiї освоює. Чи просто банально заощаджує?"
   Вiконце квиткової каси. Право насолодитися Мельпоменою продавала жiночка, що явно вiддала театру все життя. А розпочалось воно уже давненько. Правда, ким працювала ранiше, одразу й не скажеш. Уважно придивився. Жiночка зосереджено плела. Спицi вправно рухалися химерною траєкторiєю, креслячи невидимi вигадливi фiгури. Доглянута зовнiшнiсть пiдштовхувала побачити в нiй колишню (можливо, й успiшну) актрису, що доживає театральне й життєве столiття в подобi банальної квиткарки. Хоча з неменшим успiхом вона могла бути й вiчною продавщицею квиткiв, яка все життя мрiяла стати актрисою. Або принаймнi - бути схожою на них. А про мiсце роботи завжди говорила, що "служить у театрi". Ставлячи пiсля цих слiв три багатозначних крапки.
   - Добрий день, - закинув у вiконце.
   Почув увiчливу вiдповiдь.
   - Вибачите за нескромне питання, - почав прохацьким тоном, - а чому до репертуару внесено змiни?
   - Є на те причини, - вiдрубала, не вiдриваючись, жiночка низькотемпературним тоном. Вiн знищував паростки сподiвань на щось суттєвiше, десь глибоко в душi плеканих Богданом. Хоча нi нового, нi загрозливого не пролунало. Не вперше. Бувало й холоднiше. I зубастiше в енному степенi.
   - А можна докладнiше?
   Це питання чкурнуло в розрiз i стратегiї, i тактицi. Правда, зрозумiв це пiзнiше, нiж того вимагав момент.
   - Якщо ви, юначе, з мiлiцiї, то покажiть посвiдчення, а якщо просто з цiкавостi, - довiдкове бюро бiля метро "Хрещатик", - сказала, не зупиняючи спиць.
   Де бюро, Лисиця знав добре. Проте розумiв, що це навряд чи порадує спiвбесiдницю. Радше навпаки. Тому залишив у таємницi. Але посвiдчення показав. Щоправда, не мiлiцейське.
   - Я з газети. Журналiст.
   - О господи! Тiльки не це! Такого щастя бракувало. - Обурення зобразила натурально. I вперше вiдiрвалася вiд плетива.
   "Все-таки треба було сказати про бюро, - подумав, - це б пом'якшило перехiд до журналiста".
   - Ну, що ж ви скрiзь пхаєте свiй нiс кiлометровий? - Тональнiсть переконала, що починає зароджуватися торнадо мiсцевого крою. - Нiде нiяка паска без вас не освятиться. Ви - немов ворони - злiтаєтеся на людське падло. Нiкуди не сховаєшся. I для чого тiльки Бог вас створив?
   - Не знаю... - Подив зiграв непогано. Переконливо - так точно.
   - Що "не знаєте"?
   - Ну, для чого...
   - Що "для чого"?
   - Ну, створив...
   - Хто?...
   - Ну...
   Кожна нова вiдповiдь перетворювала Лисицю на перехрестя обмеженостi, тупостi й недорiкуватостi, площа якого швидко зростала, наближаючись до кiлькох кiлометрiв.
   Та враз вiдбулось несподiване: жiночка засмiялася. Голосно й нестримно.
   - А ви фрукт ще той, - вимовила крiзь смiх. - Зiграли добре. На тверду четвiрку.
   - На трiйку. - Лисиця теж посмiхнувся.
   - Чому це на трiйку? - здивувалася квиткарка.
   - Тому що: на п'ятiрку - сам Господь Бог, на четвiрку - ваш Кость Заскельний, ну а менi, грiшному, - не бiльше трiйки. Але й не менше. Бо доведеться перескладати...
   Пересмiявшись, жiночка подобрiшала. Обережно, щоб не зруйнувати "косметичний" образ, витерла сльози. Потiм змовницьки роззирнулась навсiбiч i прошепотiла:
   - А Кость наш, до речi, як актор - не дуже. Як режисер - так. Там вiн - як риба в водi. От Геник Пальниченко - цей талант. Думаю, недовго вiн у нас затримається. Зманять кудись як не до театру заможнiшого, то взагалi в Москвi пригрiють. У нас часто так. Таланти народжуємо справно, а вберегти не вмiємо. Скiльки їх по закордонах славу приносять... Та тiльки не українському театру. От якби всiм дали розкритися вдома...
   Богдан випустив задумливо-мрiйливе "це точно...". Жiночка закивала. Теж задумливо.
   Настав час повторити запитання (вирiшив). Сподiвався, що зараз це буде в тему.
   - То все ж таки: чому сьогоднi даватимуть "Одного разу буде вчора", а не заплановане ранiше?
   - А ви хiба не знаєте? - поцiкавилася квиткарка.
   - Так: чув дзвiн...
   Лисиця зрозумiв, що грати безглуздо. Спiвбесiдниця читала професора, як "Презумпцiю винностi": i рядки, i мiж рядкiв, i за ними.
   - Зник наш Антончик...
   Пiсля цих тривожних слiв прогнозувалися сльози. Iнтуїцiя не зрадила: для косметики з'явилася нова загроза. Її обережна лiквiдацiя зайняла кiлька секунд.
   - Знаєте, - напiвпошепки повела жiночка, - вiн був якимось рiзним. Або, швидше, незрозумiлим через цю рiзнiсть. Не можна сказати, що вiн поганий актор. Таланту йому вiдмiряно. Але будь-який талант потребує розвитку. А Антон, напевно, зневiрився в майбутньому. Знаєте, акторовi сьогоднi непросто пробитися. Тут, крiм таланту, багато чого iншого мусить спрацювати. Знайомства, зв'язки, кумiвство. Усе це часто залишає вiдвертий талант за межею. А для акторського успiху що головне? Потрiбнiсть i вiдомiсть. Там у рекламi засвiтився, у серiалi, там яку-небудь не дуже помiтну роль епiзодичну зiграв. Поступово стаєш впiзнаваним. А потiм, дивись, i проби, або, як тепер кажуть, кастинг на значнiшу роль пройдеш. Одне слово, треба працювати й крутитися. Крутитися й працювати. Навiть дуже. I втричi бiльше, якщо ти - талант, але без зв'язкiв, знайомств i кумiвства. Тому що тi, хоч i менш талановитi, а обскакають за двi секунди. До того ж для кiно й таланту особливого не треба. Сто дублiв, переозвучування... Кiно - це обман великий. Будь-хто охочий може в актори пошитися. Це в театрi без здiбностей, умiння й працi до сьомого поту нема чого робити. Тут усе натурально. Роль потрiбно вивчити, ужитися в неї, фактично стати тим, кого граєш. Тут немає другого дубля. Усе робиться наживо. Тому театральнi - це справжнi актори. Огранованi алмази. Дiаманти. Але не кожний згоден на огранювання, що триває роки. Хочеться все й вiдразу. Раз - i Мел Гiбсон або Дi Капрiо. Але так не буває. Антон не хотiв з цим миритися. Одразу мiтив у "зiрки". Причому - першої величини... Знаєте, я все життя в театрi. Спочатку грала, подавала надiї, а потiм... Та облишмо, чого це я раптом? То все - минулих днiв забутi митi... На жаль, Антон не зумiв чи не захотiв зрозумiти, що треба пройти огранювання. Своєрiдний шлях посвяченого. Адже актори - це каста. Вибранi. Вiдуни. Тут дiють свої закони. I не ти їх створюєш, а вони тебе. Не хочеш пiдкорятися їм - не бувати тобi великим. Хоча зараз не прагнуть стати великими. Усе бiльше "зiрками". А це трохи iнше... Антон хотiв бути зiркою. Думав, що зможе обдурити закони. Але ж це неможливо.
   - А ви сказали, що вiн був рiзним, незрозумiлим. Це як?
   - Та говорили про нього всяке. I негарне також.
   Богдан зметикував: голубизна. Але спiвбесiдниця повела негарнiсть Свiдерського в протилежний бiк.
   - Говорили, - квиткарка знову нарядилася змовником, - що вiн спав iз жiнками...
   "Ого, - присвиснув подумки, - так ось ти яке, театральне сучасся! Чоловiковi спати з жiнками - це не гарно? Щось у нашiм свiтi дiється не те".
   - ...за грошi, - додала колишня акторка. - Тiльки я вас благаю. Мене це мiсце влаштовує. До пенсiї непогана допомога. Скiльки ще пропрацюю - не знаю, але хотiлося б якомога довше. Так що - "без посилання на джерело iнформацiї". Дуже вас прошу, юначе.
   "Це кардинально змiнює суть, - зiштовхнув з душi каменя, i той полетiв у прiрву, зрiдка нагадуючи про полiт ударами об бiчнi скелi, - бо таке довелося передумати".
   - Звичайно, - вiдразу ж запевнив "журналiст", увiмкнувши всi системи переконання. - Про це можете не турбуватися. Не перший рiк замужем... А можна я пройдуся театром, бо сто рокiв уже тут не був? Вiдчую, так би мовити, магiю театральних богiв. Адже театр - це завжди загадка. Нерозгадана. Нiколи й нiким. Тут люди - i актори, й глядачi - опиняються в iншому свiтi. Зовсiм iншому життi. Нi в тому, яким воно було, нi в тому, яким є, i нi в тому, яким буде. У тому, яким могло б бути. Але нiколи не буде. З його блискучою глянцевою красою, повною виразних тонiв, позитивними героями й чистими взаєминами мiж людьми. I - що найголовнiше - можливiстю все виправити. Пiсля закiнчення спектаклю всi вбитi воскресають, а жахливi мерзотники й лиходiї всмiхаються залу, тримаючись за руки з чесними й порядними до нудоти героями, що встигли стати улюбленими для тих, по той бiк рампи.
  -- Як правильно ви все сказали...
   Первiсно будiвля "Костянтина" проектувалася пiд кiнотеатр. Згодом завдяки намаганням одних i найвищiй волi iнших корiнь кiно- забрали й у Києвi на один театр стало бiльше. I це - на краще. Кiно в кожнiй квартирi тепер є своє, а от театр...
   Обабiч глядацьку залу огинали довгi просторi коридори з високими вiкнами. Стiни прикрашенi фотографiями акторiв. Пiд кожною - iнформацiя. Прiзвища служителiв театральної музи мало що говорили Лисицi. Хоча, якщо чесно, завзятим театралом уважати себе не мiг.
   Фотофейс одного з акторiв видався знайомим. Вiн знiмався в рекламi якоїсь зубної пасти. Начебто. А може - i прального порошку. Тiльки не "тодi ми йдемо до вас", а якогось iншого. А цей ось рекламував шоколад. Далi йшли обличчя, баченi вперше. Стоп: та яскрава дiвчина розхвалювала по ящику якiсь матраци. Ого - цей театр можна перейменовувати на театр акторiв реклами.
   Передостанньою, майже в кутку, висiла фотографiя Свiдерського. Чорнявий, схожий на Антонiо Бандераса. Швидше за все, схожий, тому що "пiдкошував" пiд нього. Молодець. Точний розрахунок. Завжди б'є в десятку. Важко встояти перед його харизматичним поглядом i натиском чоловiчої енергетики. Будь-яку фемiну, збиту з нiг цiєю чоловiчою мiццю, варто зрозумiти. Ольгу Довгань - у тому числi, якщо, звичайно, мiж ними iснував який-небудь зв'язок. Та якщо цей зв'язок iснував, її потрiбно розумiти насамперед.
   На останньому фото - ще один красунчик. Едуард Мордвинов. Проте з бiльш вираженими миловидними рисами. Цей менш мужнiй. Душка. Схожий на "i нашим, i вашим". Чи "тiльки нашим"?
   Пролунали кроки. Богдан озирнувся. О, ти дивися: про вовка промовка. Душка. "Собственною персоною". Як Свирид Петрович Голохвастов.
   Кинув "контрольний" погляд на портрет, а потiм i на самого Душку, нiби бажаючи переконатися остаточно: вона, персона.
   "Персона" явно засiкла Богдановi манiпуляцiї.
   - Добридень, - привiтався професор. - А я дивлюся: ви чи не ви?
   - Не я, - байдужно вiдповiв Едик ("у дружньому колi" цього варiанта не уникнути) i продовжив шлях.
   - А на фотографiї - начебто й ви, - не вiдставав Лисиця.
   - Фотомонтаж. - Душка мав якийсь вичавленолимонний вигляд. I ця вичавленiсть грала явно не на користь Богдана. Очевидно, вчорашнi вечорницi вдалися.
   - Але, погодьтеся, дуже вдалий. - Професорова причепливiсть iшла звiдкись iз бездонних внутрiшнiх глибин. Здавалося, що це все йому подобається i що вiн справдi професiйний журналiст.
   - Погоджуся. - Маску байдужника Едик не знiмав.
   - От бачите. Виходить, у нас є про що поговорити.
   - У кого "у нас" i про що? - Очi Душки збiльшилися вдвоє.
   - У журналiста "Презумпцiї винностi" Богдана Лисицi й популярного актора Едуарда Мордвинова. Моє шанування.
   - Популярнiсть - поняття вiдносне й трактується надто суб'єктивно, - видав усе таким же роздратовано-втомленим голосом Душка й зупинився. Лисиця трiумфував: тепер Едику нiкуди не здимiти.
   - Але, всупереч цьому, не будете ж ви заперечувати, що вона потрiбна кожному акторовi. Вона - мiрило його успiшностi. Власне, успiшнiсть i популярнiсть прямо пропорцiйнi.
   - Не буду. Але й фiлософствувати з вами теж не буду. Я втомлений, а потрiбно готуватися до репетицiї. До того ж сьогоднi спектакль. Слiд бути у формi. I якщо, не дай Боже, щось пiде не так, то ви, журналiсти, першими ж почнете про це волати.
   - Почнемо, - посмiхнувся Богдан. - Це точно.
   - Тодi - ауфвiдерзеен.
   Душка розвернувся й продовжив шлях. Розрахунок не виправдався. Але здаватися не збирався.
   - Ви добре знали Антона Свiдерського?
   Душка зупинився й став ще роздратованiшим.
  -- Починається, - якось запекло прошипiв вiн, i Лисиця зметикував, що Едик готовий до цього питання.
   З'явився диктофон. Увiмкнувши, "журналiст" запитав:
  -- Якi у вас були стосунки?
  -- З Антонiо? - невiдомо чому перепитав Едик. - Нормальнi. Робочi. Привiт - салют, бувай - гудбай.
  -- А от я читав в одному iз глянцевих журналiв, що вас не раз часто бачили разом, - вiдверто збрехав Лисиця. Почне виправдовуватися - може "засвiтити" щось цiкаве.
   - Брешуть вашi глянцi, - вiдрiзав, - i не кривляться.
   "Ну, щодо глянцiв ти перебрав, друже", - подумав Богдан i зрадiв: черв'ячка потихеньку проковтнули.
   - Диму без вогню не буває, - багатозначно посмiхнувся Едиковi.
   - Та досить вам! - закипiв той. - Ви ж часто пишете таку вiдверту маячню, що складається враження, начебто серед читачiв бачите винятково клiєнтiв психушки. Може, тому я й не читаю газети й журнали.
   - Виходить, ви з Антоном разом нiде не з'являлися? - гнув свою лiнiю Богдан. I Душка, схоже, потроху здавався:
   - Ну, може, разiв зо два де-небудь i перетнулися на гулянках якихось, але й туди, i звiдти добиралися окремо.
   - Тобто, це було випадково?
   - Саме так.
   - Ну, а тут, у театрi?
   - А що тут? Репетицiї, прем'єри, спектаклi. Важкi трудовi буднi. Це збоку акторське життя здається розмальованим яскравими фарбами. Насправдi ж його барви зовсiм iншi...
   - А який Антон як людина?
   - Нормальний. Як усi. Зi своїми вивихами. Як i в решти. Роботу любив не дуже. Та я й сам, якщо чесно, її ненавиджу. Це, знаєте, як валiза без ручки: i нести важко, й викинути шкода. Але поки не вiдпускаю. Тягну... Антуан же повз майже на останньому подиху. Бiльше вiдпочивати любив. I щоб усе красиво, дорого. Вищий розряд. П'ять зiрок. А акторовi без iменi грошики золотим дощем не сиплються. Треба закачати рукави й гатити в одну точку. Тодi, можливо, й прийде успiх. Антонiо ж салони краси подавай, вiдпочинок шикарний. Причому людина нiчого ще в життi серйозного не зробила, а статусу хотiла - дай Боже! Усе мрiяв про багату вдовицю, яка дала б йому надiйний притулок, а вiн придумав, як її грошики гiдно прилаштувати. З користю для себе, звичайно.
   - А ранiше вiн мiг зникнути на кiлька днiв i нiкого не попередити?
   - Нi, такого собi не дозволяв. Знаєте, Кость наш людина хоч i творча, але порядок любить. I всю трупу привчив. У нас нi запiзнень, нi зривiв. Система налагоджена. Працює як годинник. Так що з Антонiо точно щось трапилося. Iнакше б попередив. Кость за такi речi миттю вiдправить в аут.
   - А може, збулася мрiя iдiота? - припустив Лисиця.
   - Тобто?
   - Знайшов багатеньку покровительку й зрозумiв, що роботi можна помахати ручкою в лайковiй рукавичцi? Вiдлежується на бiлоснiжних простирадлах i пестить пiр'я синьому птаховi удачi.
   - Усе одно подзвонив би. Навiть швидше. Похвастатися - його хлiбом не годуй. Дай виставити напоказ успiшне еgо. Нехай вiд заздрощiв усi луснуть.
   - Виходить, вiн потрапив у халепу?
   - Схоже на те. Та й чуйка в мене.
   - Це як?
   - Вiдчуваю, що з ним щось негарне. А я ж його попереджав.
   - Про що?
   - Розумiєте, коли Кость захотiв поставити "Затьмарення", роль вовкулаки дали Антоновi. У принципi, закономiрно. Було в ньому щось вiд вовка. Хиже. Знаєте, читався типаж.
   - А вбити вiн мiг? - зненацька насамперед для себе поцiкавився Лисиця.
   - Важко сказати, - пiсля недовгих роздумiв вiдповiв Едик. - Може, й мiг... Знаєте, це дуже суб'єктивний тест. Жорстокими вбивцями часом стають люди, що поводять себе як ангели во плотi, а шибеники з розбiйницькою зовнiшнiстю непритомнiють, побачивши кров... Так що тут однозначно не вiдповiси. Знову ж: яка мета вбивства?
   "Яке питання, така й вiдповiдь", - з докором прокоментував Богдан.
   А Едик тим часом продовжив:
   - Коли Антонiо одержав роль перевертня, його немов пiдмiнили. Якось одразу переродився. Складалося враження, начебто опинився в рiднiй стихiї, нiби саме цю роль чекав усе життя. I грав її, викладаючись до краплi, вiддаючи всю душу. Немов жертвуючи собою заради цiєї ролi. Навiть тату зробив. На грудях. Ходив тут, усiм хвастався. Говорив, що десь прочитав, начебто це татуювання повинне принести щастя. Менi теж показував. Це була могутня голова вовка з вишкiреною пащею. Менi вона вiдразу не сподобалася. Вiд неї вiяло якимось жахом. Художник, звичайно, постарався. Паща вийшла правдоподiбна. Антуан жартома мiв, що тепер буде жити, як вовк: одержувати вiд життя бiльшу здобич, а тому, хто не сподобається, хто скривдить, перегризатиме горло. Усе це нагадувало марення божевiльного, на яке нiхто не звертав особливої уваги. Думали, грається хлопець. Хоча вже й не молоде-зелене. I от тепер... Думаю, все-таки щось трапилося. Був би живий - обов'язково вiдгукнувся б. А так... До речi, говорили, що вiн спав з жiнками за грошi. Правда це чи нi - сказати не можу, але плiточки такi театром повзали.
   - А що вам чуйка пiдказує цього разу?
   - На нього це схоже. - Душка глянув на телефон. - Вибачайте, але менi час.
   "Телефон", - майнуло в професоровiй головi.
  -- А ви не могли б дати номер його мобiльного?
  -- Вiн мене не вповноважував. Може, в адмiнiстрацiї вам допоможуть?
  -- Може...
   Потиснувши руку, вiдчув енергетику чоловiчої сили. I продемонстрував свою.
   Рушив до дверей керiвних кабiнетiв. Але вiдверто ухопив шилом патоки: скрiзь замкнено. Що ж, зазвичай щастить у чомусь одному. А щоб в усьому - так не буває нiколи. I тут - без виняткiв.
  

***

   Фрагмент однiєї зi статей Володимира Ярчука:
   "Аналогами вовкулаки виступають "вервольф" (нiмецьке Werwolf i англiйське werewolf, утворенi вiд давньогерманського wer - "людина" i wolf - "вовк"), "loupgarou" (у французiв), "hombre lobo" (iспанцi), "lupo mannaro" (Iталiя), португальський "lobisomem", "faunus ficarius" (давнi римляни), "мардагайл" (вiрмени).
   Давнi германцi вiрили, що вервольфи ночами рискають околицями, нападаючи на людей i свiйських тварин та вбиваючи їх. Пiзнiше в християнських легендах вервольфiв почали зображати членами зграї вовкiв-перевертнiв. Такi зграї очолював сам диявол. Уночi вони здiйснювали набiги, знищуючи на своєму шляху все живе.
   В iнших культурних традицiях "дублерами" вовка виступають також хижаки. Зокрема, тигр (Ост-Iндiя), ягуар (Пiвденна Америка), лев, гiєна (Африка) тощо. Цiкаво, що легенди про людей, якi перетворюються на тварин, мають багато спiльного навiть у деталях".
  

14

   З театру подався до Хрещатика. Пройтися рiдним мiстом любив завжди. Особливо в центральних районах. Такi прогулянки, здавалося, глибше закорiнюють у київську землю. Нехай i вкриту асфальтовим панциром. Та навiть i крiзь цей мiцний обладунок, що подекуди перетворився на луску, вiдчував енергетику землi, яка прагне передати нерозтрачену силу коханим чадам. Як один iз них, пережив це знову. I був несказанно радий. Це окриляло.
   Пiдморгнувши бронзовому тезковi, що невтомно вказував у вiчнiсть, перетнув Софiївську площу й рушив униз Софiївською вулицею. Вимитi вiтрини вiдбивали шлях. Милуючись їх дзеркальним блиском, так захопився, що довго не чув настирливого соло телефону. Воно безнадiйно потопало в соковитому рiзноголоссi мегаполiсу. Та ось наполегливiсть одержала своє: мобiльному сказали "алло".
   - Здрастуйте, - почув професор. Голос знайомий, але кому належить? Не пригадав. - Це Жорик, - допомiг спiврозмовник. - Ну, з Гореничiв, пам'ятаєте? Ви менi вiзитку залишали. Говорили, щоб дзвонив, якщо довiдаюся про щось.
   Точно. Згадав. Фанат вовкулаки. Незабутнiй колоритний персонаж.
   - Так, Жорику, радий вас чути. Що там новенького?
   - Тема є одна цiкава.
   - Це добре. I яка ж?
   - Я припускаю, що знайшовся телефон загиблої жiнки.
   - Вiн у вас?
   - Нi, але, думаю, знаю, в кого.
   - I хто ж це?
   - З нашого села.
   - Вiн знає про ваш здогад?
   - Нi. Упевнений, що нi.
   - Тодi так: ви поки нiчого не робiть. Займайтеся своїми справами, а я, тiльки звiльнюся, вiдразу ж приїду. Але неодмiнно сьогоднi.
   - Добре. Буду чекати.
   Вiдчув, як до тих двох крил, що вже трiпотiли за спиною, починають додаватися ще два. Життя обростає привабливiстю.
   Забивши шикарне iм'я гореницького "агента", задоволено рушив.
   Але настирливий телефон ожив знову. Поговорити припекло головреду.
   - Ти зараз де? - вiдразу поцiкавився вiн.
   - На Майданi.
   - Забiжи до мене.
   - Де ж ти був ранiше? Хвилин десять тому я проходив Софiївською площею.
  -- Усвiдомлюю всю нерацiональнiсть пропозицiї, але нiчим допомогти не можу. Хiба спiвчуттям.
   - Спасибi хоч за це... Гаразд. Iду.
   Треноване професорське тiло з'явилося в кабiнетi Бондаренка за п'ятнадцять хвилин. I це воно ще не намагалося.
   Головред устиг заварити зелений "Greenfield". I тепер демонстративно поставив гарячi чашки перед гостем. Професор усмiхнувся. Нiчого, спочатку попiдколює, а потiм i звикне. Вiдомий алгоритм. I, практично, безвiдмовний.
   Бондаренко колотив чай, опустивши в глибини ложку меду значних розмiрiв.
   "Процес пiшов", - вирiшив Лисиця (це про "зближення" мiж головредом i чаєм).
   - Про що довiдався в театрi? - забажав дiзнатися свiжини Бондаренко.
   - По телефону не можна? - Богдан усе ще гнiвався за марно витрачений час. - Пiсля сорока, як колись зiзнався один з моїх великих вчителiв, життя бiжить дуже швидко. А в мене ще багато незробленого.
   - Вибач, але вiч-на-вiч менi подобається бiльше. Коротко кажучи... я банально скучив.
   Може, все й не зовсiм так, але почуте Лисицi сподобалося. Однак показувати цього не збирався.
   - То що там у театрi?
  -- Нi, - з категоричнiстю даївця-iнопланетянина, що вдесяте вiдмовляється вiд хабара, вiдрiзав Богдан, - спочатку ти. Що нарив про цього "Антонiо Бандераса" мiсцевого розливу?
  -- Як скажеш, - здався головред i, дiставши з шухляди аркуш, почав читати: - "Свiдерський Антон Євгенович. Тридцять один рiк. Народився в Луганську. Закiнчив Харкiвський державний iнститут мистецтв iменi Котляревського за спецiальнiстю "акторське мистецтво драматичного театру i кiно". Працював, чи як кажуть актори, "служив" у Луганському обласному академiчному українському музично-драматичному театрi. Три роки тому приїхав до Києва. Влаштувався в "Костянтин". Винаймав квартиру мiж Вiдрадним i Караваєвими Дачами, на вулицi Слов'янськiй".
  -- I все, - поклав аркуш Бондаренко.
  -- Не густо, - криво посмiхнувся Лисиця. - На тебе не схоже. Джерела висохли?
  -- Не сипте сiль на рану... - зморщився головред. - Якась чорна смуга... А ти? Що накопав?
   - Та навiть i не знаю, накопав чи сходив даремно. - Богдан потягся до чашки. - Сьогоднi на вечiр призначений спектакль "Одного разу буде вчора" замiсть заявленого ранiше "Затьмарення". Ймовiрно, тут їм простiше обiйтися без Свiдерського. Як особистiсть вiн непростий, хоча навряд чи серед акторiв знайдеш простака. Мав талант, але не розвивав. Усе намагався копiйку зрубати. У дусi нинiшнього часу. Нi, бажання, звичайно, цiлком зрозумiле, але... Тодi треба попрощатися з мрiями про справжню кар'єру. Коли тебе люблять за те, що ти - це ти. Коли спочатку стаєш великим i впiзнаваним, а потiм приходять грошi. А вiн, напевно, хотiв навпаки. Прагнув шикарного життя. Тому, як подейкують, i почав пiдпрацьовувати жиголо.
   - Що?! - Головред удавився чаєм. Через подив, а не через смак.
   - А що тут дивного? - розвiв руками "пiдлеглий". - Хлопчик гарний, ще доволi молодий, з досконалим тiлом. Спелий персик. М-м-му-цмок, - спробував зобразити вiдомий жест кавказцiв. - А багатих тiтоньок зараз хоч греблю гати. Чому б нi? Та й товар псується швидко. Треба встигнути... I ще. Одержавши роль вовкулаки, Свiдерський зробив на грудях татуювання. Голову вовка з вишкiреною пащею.
   - Знову вовки-вовкулаки? - задумався Бондаренко. - Дуже цiкаво. Не думав про зв'язок з убивством Ольги Довгань?
   - Думав, звичайно.
   - I?
   - Якось усе це... Нереалiстично... Хоча, за словами Дарини, Ольга й навiдувалася до "Костянтина". I саме на "Затьмарення". Але чомусь не дуже вiриться, щоб вона, якщо, звичайно, мiж ними й могло щось бути, приплачувала Свiдерському. З її зовнiшнiстю. Сама могла чималi грошi заробляти шикарним тiлом.
   - А якщо кохання?
   - Усе може бути. Тодi картина вимальовується така: Ольга закохується у Свiдерського. Хто вiд цього страждає?
   - Борис Довгань.
   - Правильно, - по-наставницьки оцiнив Лисиця. - Рiжки з'являються саме в нашого люб'язного банкiрчика. На цiлком законних, так би мовити, пiдставах. I що робить цей закiнчений отелло?
   - Убиває обох коханцiв, обставляючи це в перевертницьких декорацiях.
   - Може бути, - зробив ковток Богдан.
   - Отже, щодо вбивства - поки нiби все зрозумiло. Але навiщо це вовкулацтво?
   - У багатих свої примхи. I свої метелики. Їм банального "куля в голову й на дно рiки" - мало. Подавай що-небудь таке. Вишукане. Вовкулаки - годяться. А якщо серйозно, то вовкулацько-вовчi атрибути тут напрошуються самi собою. Перше - Ольга. Її дiвоче прiзвище й малюнки на машинi. Друге. Свiдерський грав перевертня i мав татуювання. От Довгань i вирiшив продовжити цю лiнiю. Вона нiби аж проситься на наше полотно.
   - Ага, - закивав головред, - а завершує її справжнiй вовк, що натхненно розчекрижив горло Довганевiй дружинi.
  -- Можна припустити ще такий варiант, - знову вiдпив професор. - Свiдерський так увiйшов в образ, що пiсля кохання з Ольгою перетворився на вовка й розтерзав їй горло.
   - Цей варiант - узагалi найкращий, - патетично промовив, пiднiсши догори руки, Бондаренко, але зразу ж i опустив їх, додавши: - Для сторiнок ну дуже жовтої газети. Шикарна "версiя". "Маркетологiчна". Та й коли проаналiзувати факти, на думку спадає саме це.
  -- Угу, - награно погодився Лисиця. - При однiй умовi. Ми забуваємо про те, що за вiкном - двадцять перше столiття.
   - Слухай, Богданчику, - наче ожив головред, - якщо вiдкинути завiсу мiстики, за якою ховається правда, то все постає як реалiзацiя чийогось плану. Вдала реалiзацiя.
  -- Кожне вбивство, крiм, iмовiрно, з необережностi, - завжди реалiзацiя чийогось плану. Жахливого. Часто добре продуманого i так само втiленого... А до чого там додумалися твої мiлiцейськi друзi?
   - Напад вовка. У них все рацiонально. Нiяких вовкулакiв.
   - Що ж, - помасував перенiсся Лисиця, - з погляду логiки й експертизи - розумно. Але тiльки безрезультатно. З вовком - проблеми. Де взявся? Куди подiвся?
   - Проблеми не тiльки з вовком. Якщо Антон Свiдерський якимось боком до цiєї справи, то проблеми й з "вовкулацтвом". Театральна роль i татуювання - усього лише непрямi докази. Зрозумiло, що нi на якого вовка-вовкулаку вiн перетворитися не мiг. I тим бiльше не мiг загризти Ольгу Довгань.
   - Не поспiшай з висновками, друже Горацiо. Чимало в цьому свiтi є такого, що i не снилось нашим мудрецям, - пiдсумував Богдан, покликавши на допомогу Шекспiра, а потiм додав: - Я от про що подумав, Сергiйку. Свiдерський не цурався нiяких пiдробiткiв. Можливо, вiн мiг бути донором?
   - Кровi чи сперми?
   - Швидко сiчеш.
   - Не органiв же, - засмiявся Бондаренко.
   - Ох, розумний, шайтан. - Лисиця теж посмiхнувся.
   - Добре, - ляснув долонею по столу головред. - Спробую пробити. Приватнi контори не особливо вiдгукуються. З державними буде простiше. У кожному разi - думка цiнна.
   - Тепер - наступний тост. - Богдан розповiв про стеження за Столярчуком. Бондаренко уважно слухав. Але дослухати не вийшло. У дверi постукали, а потiм у проймi з'явилося задоволене обличчя кудлатого хлопця.
   - Дозвольте, Сергiю Леонiдовичу? - радiсно поцiкавився вiн.
  -- А-а-а, Рiшко, практикант-винищувач? Заходь-заходь.
   - Ну-у-у... знову ви про ту вазу, - миттю надувся "кудлач". - Ось, те що ви просили. - I передав конверт брудно-жовтого кольору.
   Головред подякував, i хлопець, спiдлоба блимаючи, вийшов. Дiставши з конверта згорнутий аркуш, пробiгся очима.
   - Ось так, пане професоре, - намагаючись не вiдпускати серйознiсть, закивав вiн. - Ось так. "Мерс" АА 0001 КТ належить Борисовi Довганю.
   - Я в цьому майже й не сумнiвався.
   - Обґрунтуй. А то ти щось каламутиш iз цими номерами, а я поза грою.
   - Усе дуже просто. Спочатку я подумав, що мастило пiдтiкає з машини Столярчука. Пiд його "Iнсигнiєю" виявив невелику калюжу. Але стеження показало, що з машиною все гаразд. Повторний приїзд до банку вивiв мене на шестисотий "Мерседес", номер якого я й продиктував тобi. Ну а сьогоднi з'ясувалося, кому цей "Мерс" належить.
   - Виходить, Борис Довгань був на мiсцi вбивства?
   - Майже виходить.
   - Ти про мастило?
   - Так. Якщо результати вкажуть на нього, шановний товариш банкiр мусить розповiсти, що вiн робив на тому мiсцi, де знайшли труп його дружини.
   - А якщо нi?
   - Тодi не буде.
   - Але ж машину мiг взяти й хто-небудь iнший? Довгань, по-моєму, у нiч убивства перебував у вiдрядженнi?
   - Так, у Донецьку. Пiдтверджено документально.
   - Документи можна й пiдробити або за гарнi грошi видати справжнi. З усiма потрiбними забамбасами, проте липовi за суттю. Або за день упоратися зi справами i ввечерi повернутися. Цей варiант треба перевiрити з технiчного погляду.
  -- Гаразд. Цим я теж займуся. Зачекай... - Бондаренко зупинився, ховаючи аркуш до конверта. - Якщо мастило вкаже на Довганя, вiн може сказати, що просто їздив, щоб подивитися, де все вiдбулося.
   - Хай вкаже, тодi й будемо думати, - поклав на полицю зауваження. - До речi, у мене тут "агент" завiвся. У Гореничах. Недавно дзвонив. Сказав, що є цiкава тема. Так що я, шановний пане начальнику, сьогоднi швиденько мотнуся в область. Поспiлкуюся на цiкавi теми. А зараз - на Печерськ. До лiцею "Фаворит". Вiдчуваю, що там теж можна поживитися цiкавинками.
  -- Щодо чого? Дiлись iдеями.
  -- Поки рано. Матиму пiдтвердження - точно не мовчатиму.
  -- Добре. Твори.
  -- Творитиму... Бувай.
   Знову рушив назустрiч обiймам лiтнього мiста. Там почував себе, як риба у водi. Хоча спека пiдштовхувала до думки про сковороду. Але рибою почуватися не перехотiв. I поплив гарячим повiтрям.
  

15

   На печерську вулицю Цитадельну дiстався швидко. Стандартна фасадна дошка з синiм фоном. Усе правильно: прибув до лiцею "Фаворит". Пiднявся на ґанок. Роззирнувся. Де ж охоронець? Зараз без них нiхто й нiде. Тим бiльше - така "модна контора". З економiчним ухилом. Саме те для сучасної України. Престижно. Тiльки для дiтей "елiти". Бо лише вона може собi це дозволити - вiддавати купу американських грошей за осягнення наукових iстин коханим телепнем...
   Ага. Ось i сек'юрiтi. Який-небудь черговий "ангел" або "легiон". Чи "леопард-гепард". Нi. Усе зовсiм iнакше. Естетика патрiотизму. Охоронна фiрма "Гетьман". Хоча цей на гетьмана явно не тягнув. Так, гетьманченятко (маленький, худенький, сухий, мов тараня).
   Лисиця привiтався й показав посвiдчення. Уважно подивившись на блискучий пластик, мiнi-"гетьман" зрозумiв, що перед ним не абихто, а представник четвертої влади. А владу, навiть четверту, прийнято поважати.
  -- А де тут кабiнет директора? - поцiкавився професор.
  -- На другому поверсi в кiнцi коридору лiворуч. - Схоже, на лаври Сусанiна цей мiнi-"гетьман"-сесурiту не претендував.
   У холi - лiцейський пантеон. Тутешнiй варiант радянської дошки пошани. Великi золотi букви "гордiсть лiцею" повiдомляли: адмiнiстрацiя й колектив немарно тужаться на освiтянськiй нивi. Нижче напису - ряди великоформатних портретiв. "Адепти касти гордовитих". Серед них - i фото Довганя-молодшого. Зробленi тим самим майстром справ фотографiчних, цi "шедеври" iлюстрували належнiсть прототипiв до однiєї корпорацiї. Усi талановито обезличенi. Однаково набундюченi й офiцiйнi. Таке враження, нiби розглядаєш родинний фотоальбом. Милуєшся родичами. Двоюрiдно-троюрiдними. А подекуди - й рiдними. Ймовiрно, саме такою й була авторська iдея. Пiдказана директором.
   Дмитра Довганя й без пiдпису впiзнав би все одно. Перше, що спадало на думку, - "син свого батька". Без варiантiв. У Дмитровi Довгань-старший яскраво продовжився фiзично. Що ж вiдбувалося за цiєю зовнiшнiстю, у внутрiшньому всесвiтi, сказати нiхто не мiг. Бо знали тiльки двоє - сам Довгань-молодший i ще Дехто. З першим Лисиця не знайомий. Другий такими знаннями не дiлиться. Цiлком справедливо.
   У приймальнi "журналiста" зустрiла мiнiатюрна дiвчина-секретар з iдеальною фiгурою, наче виточеною за чiткими свiтовими стандартами на високотехнологiчному станку. "Дюймовочка", - промайнуло в головi. Саме такою уявляв героїню безсмертної казки Андерсена. Хiба що дюймiв у цiй було десь iз п'ятдесят.
   Привiтався й показав посвiдчення:
  -- Мене звати Богдан Лисиця.
  -- Олеся, - вiдповiла дiвчина. I крiзь окуляри на професора глянули привiтнi очi. Здалося, що навпроти - iдеальна жiнка, вiд якої народиться нове людство. Лагiдне. Привiтне. Сонячне. Яке не знатиме, що таке матюки, наркотики i порно. Навiть перламутрове. А також - цiна на бензин i українськi депутати.
  -- Я б хотiв поговорити з директором.
  -- А Ольги Iванiвни немає. Поїхала до райдержадмiнiстрацiї.
  -- I коли повернеться, ви, звiсно, не знаєте... - Фраза претендувала завершувати бестселер успiшного письменника-гота. Та й звучала вiдповiдно.
  -- Саме так, - пiдтвердила безрадiсний здогад "Дюймовочка".
  -- Зрозумiло, - сумно видихнув Богдан. Нагадував нареченого зi щойно пiднесеним гарбузом. Та невiдь-звiдки прийшов порятунок: - А може, ви менi допоможете?
  -- Залежить вiд проблеми.
  -- Вона нiби нескладна, - почав зосереджено. - Дивiться. Я готую статтю на освiтянську тематику. Мене цiкавить iнформацiя про випускникiв лiцеїв, гiмназiй, загалом, навчальних закладiв такого типу, що навчаються за кордоном. До яких вишiв уступають, яких кар'єрних успiхiв досягають. Там у холi цiлий пантеон. "Гордiсть лiцею"... Хотiлось би дiзнатися якiсь факти про цих дiтей.
  -- Так, серед нашої "гордостi" є кiлька випускникiв, що вчаться за кордоном. Iгор Кравцiв - у Кракiвському унiверситетi економiки, Iлона Княжич - у Гумбольдтському унiверситетi Берлiна, Денис Гнiденко - в Карловому унiверситетi (це Прага), Дмитро Довгань - в Унiверситетi Сiтi Лондон...
  -- Довгань, - задумався Лисиця, - знайоме прiзвище.
  -- Звiсно, знайоме, - посмiхнулася Олеся, - це ж син вiдомого банкiра.
  -- Точно, - кивнув Богдан. - До речi, ви, часом, не пам'ятаєте його?
  -- Чому ж? Я тодi перший рiк працювала, i їхнiй випуск знаю добре. Багато з ними спiлкувалася. Випускний клас усе-таки. Дуже сильний. Майже всi - один в один - цiлеспрямованi, ерудованi, грамотнi. Бiльша частина з тих, хто зображений на фото, саме з того класу. А Дмитро... Це був яскраво виражений лiдер. Харизматична, потужна особистiсть. Вiдмiнник. Кумир лiцею. Юнак iз великим майбутнiм.
  -- Ну, звiсно, татусь пiдметушиться... - "Дюймовочка" не вiдчула, як її вивели на потрiбний шлях.
  -- Нi. Знаєте, Дмитро з iншого тiста. Дуже амбiцiйний. Такi землю зубами гризуть, а досягають свого. Вiн не терпiтиме поразки. I нiколи не поступиться. Хронiчний переможець. Для якого не iснує слiв "нi" i "неможливо".
  -- I по трупах пiде?
  -- По трупах? - Олеся замислилась, нiби й справдi уявила гори трупiв i юнака, що карапкається до вершини. - Важко сказати. Збоку здавалося, що хлопець чесний, порядний. Нiчого поганого за час навчання за ним не помiчали. З учителями поводився чемно. Не бешкетував. З однокласниками дружив. А що там у душi коїлося... Так у чужу душу ж не влiзеш.
  -- От ви сказали, що вiн дружив iз класом. Але ж повинен бути хтось один чи два, з ким мав особливо близькi, товариськi, стосунки. Не те щоб "не-розлиий-вода", та все ж... Якiсь спiльнi iнтереси. Ну, там, спорт, музика, книги, комп'ютер...
  -- Це зрозумiло. Сама не так давно в школi навчалася. У двiстi шiстнадцятiй. Зараз на третьому курсi в педагогiчному, на заочцi. У Переяславi. Майбутнiй соцiальний педагог.
  -- Там дешевше? - проаналiзував почуте.
  -- Дешевше, - пiдтвердила "Дюймовочка". - А зарплата в секретаря самi знаєте, яка. От i доводиться вигадувати пригоди для душi й тiла.
   Лисиця злякався, що зараз почнуться розповiдi про особливостi здобуття вищої освiти в обласному вишi, але дiвчина вiдверто "розчарувала". Вона знову заговорила про Довганя:
  -- А Дмитро приятелював з Iгорем Денисенком. Теж здiбний учень. I плюсiв багато мав, але Довганевi поступався за багатьма показниками. Хоча дружбi це не заважало. Вони, по-моєму, разом на великий тенiс ходили. I в лiцейськiй командi КВК грали. Довгань, до речi, там капiтаном був. Вони ще районний кубок вигравали. Справдi сильний клас. Серед нинiшнiх таких поки не видно.
  -- А Денисенко цей теж за кордоном?
  -- Нi. У нього все скромнiше. Економiчний факультет КНУ.
   "Нiчого ж собi, - свиснув Лисиця, - економiчний факультет КНУ - це скромнiше?! O tempora, o mores! Хоча порiвняно з Берлiном чи Лондоном це справдi скромнiше. Айнштайн таки мав рацiю, помiтивши вiдноснiсть усього сущого на землi. А щодо цього Денисенка, то тут карта лягла вдало: його факультет - майже рiдна для мене стихiя. I за це спасибi тобi, Господи. Як i за все решту".
  -- А Довгань пiсля випуску не навiдувався до лiцею?
  -- Не бачила. Хоча, може, якось напiвофiцiйно. Але, думаю, Ольга Iванiвна про це б знала. А знала б Ольга Iванiвна - знала б i я. Он коли Iлона Княжич приїжджала, тут таку помпу затiяли. Гадаю, Довганя б зустрiли не гiрше.
  -- Гаразд. Дякую за розмову. Ось моя вiзитка. Тут є телефон i електронка. Якщо раптом щось згадаєте, подзвонiть або напишiть. Буду вдячний. Для мене важливий кожен штрих до портрета людини, про яку пишеш. Багато рiзноманiтної iнформацiї дає змогу точнiше подати портрет. Читачi це люблять. I водночас формуєш зi свого iменi творчий бренд. Ще раз дякую. Ви менi дуже допомогли.
   Опинившись на вулицi, подзвонив знайомiй, що працювала в деканатi економфаку. З Оленою Гайдай колись заприятелювали на вступних iспитах. Вона тодi працювала технiчним секретарем, Лисиця - екзаменатором. Зараз панi Олена - заступник декана. I мусить бути на роботi. Якраз завершується вступна кампанiя. Роботи - як у каменоломнях. Її багато, i вона важка.
   Вiдповiдi з Амурської площi чекав хвилин двадцять. Утiшало те, що на прохання вiдповiли "без проблем". Отримавши номер, вiдразу ж набрав. Роблячи це, прекрасно розумiв, що початок серпня - не той час, коли студент сидить вдома або взагалi перебуває в Києвi. Однак Лисиця теж не любив програвати. Вiн не здавався навiть тодi, коли мiж шансами i нулем доля ставила вбивче дорiвнює.
  -- Алло, - почув пiсля фрагмента однiєї з пiсень Пономарьова.
  -- Це Iгор Денисенко?
  -- Так. А з ким я говорю?
  -- Мене звати Богдан Лисиця. Я - кореспондент газети "Презумпцiя винностi". Буду дуже вдячний, якщо зустрiнетеся зi мною й вiдповiсте на кiлька нескладних питань.
  -- Я ж нiби не кримiнальний злочинець, щоб цiкавити журналiстiв такого видання. Та й не мегазiрка якась. Звичайна рядова людина, слава Богу. - У здоровому глуздi цьому хлопцевi не вiдмовиш.
  -- Думаю, це лише питання часу.
  -- Перше чи друге?
  -- Друге, звiсно. Хоча...
  -- Цiную ваш гумор. I все ж?
  -- Мене цiкавить Дмитро Довгань. Сподiваюся, це iм'я вам знайоме?
  -- I не тiльки iм'я. Хоча, як на мене, про Дмитра Довганя краще всього поговорити з... Дмитром Довганем. Ви про це не думали?
  -- Думав, але вiн зараз у Лондонi.
  -- Зачекайте, поки приїде.
  -- Я - можу, стаття - нi. До того ж, за словами матерi, приїде вiн не скоро.
  -- У вас там пожежа?
  -- Майже.
  -- I ви хочете, щоб я став пожежником?
  -- За логiкою - виходить, що так.
  -- А каска блискуча у вас є? I пишнi вуса. Без цього пожежникiв не буває.
  -- Знайдемо.
  -- Зрозумiло... Рiч у тому, що розповiдати про нього Дмитро мене не вповноважував.
  -- Поговорiмо без повноважень. У творчiй i довiрливiй атмосферi.
  -- Але чому я?
  -- Ви - його однокласник. А однокласники часто знають неформальний бiк життя багатьох. I ви товаришували.
  -- Дружили. I далi дружимо.
  -- Це ще краще.
  -- А чому це вiн вас так цiкавить?
  -- Я збираю матерiал для статтi про випускникiв лiцею "Фаворит", що навчаються за кордоном. А Довгань - один з них. - Виявляється, брехати - не така вже й складна рiч.
  -- Вiн же теж нiби не кримiнальний злочинець, i не фiнансовий аферист, хоча й вивчає в Лондонi фiнанси. А ваша газета, якщо я не помиляюсь, висвiтлює переважно кримiнальнi подiї.
   "Розумаха, - похвалив Богдан, - логiка працює непогано".
  -- Це все правильно, - почав виплутуватися, - але я спiвпрацюю також з iншими виданнями. Законом це не заборонено.
  -- Тепер ясно.
  -- То як щодо зустрiчi?
  -- У принципi, можна.
  -- Де вам зручнiше?
  -- Метро "Печерська". Бiля виходу до ЦВК.
  -- Коли?
  -- Давайте за годинку. Влаштовує?
  -- Абсолютно.
  -- Як я вас упiзнаю?
  -- Наберете.
  -- Логiчно.
   Подивився на телефонний годинник. Шикарно. Щоб дiстатися до метро "Печерська" без запiзнень, часу вистачить з головою. Ще й пачку "Пломбiра" встигнеш з'їсти. Повний текст: https://andronum.com/avtory/vasilchenko-vyacheslav/ https://andronum.com/product/vasilchenko-vyacheslav-dvorushniki-abo-vangeli-vid-vovkulaki/
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"