Я думав вирвати з себе жили, а вирвав слово. Воно ворушилось в руках омитих теплою кров"ю, живе Ё тендЁтне, а потЁм впало на папЁр Ё вмерло...
Мертве слово - тЁло, що приречене на загибель. Поки ви читаЊте його воно живе, Ё варто вам вЁдволЁктись як воно втрачаЊ подих Ё помираЊ. Тому зжальтесь над ним, читайте його, впитуйте в себе, зробЁть його своЊю часткою Ё живЁть разом з ним. Ѓ пам"ятайте - його смерть на вашЁй совЁстЁ!
ОсЁнь... Ѓ вже 26-й рЁк... СтЁл, що зветься письмовим, стоNoть бЁля вЁкна закрившись паперами вЁд мене. НавЁть вЁн не хоче бачити мене Ё я... я теж не хочу. На стЁнЁ пЁдвЁшений календар з вЁдЁрваними листами, а бЁля лЁжка висить годинник на стЁнЁ вистукуючи вЁдому всЁм мелодЁю "тЁк-так", натякаючи, що час прийшов. МоNo очЁ налитЁ сумом Ё дзеркало, не витримав Noх погляду, луснуло. Невже дзеркало може луснути вЁд погляду? Звичайно нЁ, то я вже вигадав. Воно луснуло давно п"ять рокЁв назад, коли сонце було всюди Ё навЁть в цЁй кЁмнатЁ вЁд нього було важко сховатись. Диктори по радЁо приречено констатували кЁлькЁсть градусЁв тепла в тЁнЁ, а слухачЁ, махаючи газетами, замЁсть веЊра, додавали: "навЁть в тЁнЁ". НавЁть в тЁнЁ, котру я тодЁ шукав, Ё котру тепер ненавиджу, було плюс 36 градусЁв.
- ...температура повЁтря 36 градусЁв тепла... - сказало радЁо Ё замовкло. Я стукнув його кулаком Ё матюкнувся. Це радЁо весь час замовкало, коли не треба, але з мене все одно досить розмов! Вистачить! Ѓ ця спека... Як вона вимотуЊ... Моя дЁвчинка зараз напевне лежить собЁ на лЁжку Ё читаЊ книжку, або спить. Спати в цю спеку може, мабуть, тЁльки вона. Я не можу... МенЁ треба здати останнЁй екзамен Ё... кудись подЁтись з нею. УNoхати до моря.
Так думав я тодЁ, п"ять рокЁв назад, студент медичного Ёнституту з розкиданими книжками по всЁй кЁмнатЁ. Ця квартира належала моNoм батькам, що бачили в менЁ майбутнЊ, хоча я навЁть Ё не згадував про його Ёснування. Воно було десь там попереду, а що було попереду мене не цЁкавило. В моNoй головЁ було теперЁшнЊ. А в теперЁшньому було екзамени Ё кохання... Там десь була революцЁя, голод, а у нас... У нас завжди все було. Завжди, дякуючи батькам Ё я мЁг жити не думаючи нЁ про що, окрЁм екзаменЁв Ё кохання. ЗЁ мною молодЁсть Ё життя. Моя дЁвчинка зЁ свЁтлим волоссям Ё блакитними очима, була моNoм натхненням Ё водночас нагодою вЁдволЁктись вЁд всього. Мене не приваблювали тексти найзахоплюючих книжок, коли вона була зЁ мною, безлЁч проблем (як наNoвно тепер звучить це слово - проблема, я тодЁ, ще не знав справжнього змЁсту цього слова) зникали в безоднЁ, бо передЁ мною була вона, смак NoNo шкЁри Ё запах духмяного волосся. Ѓ ось в цей день, в вечерЁ, я мав зустрЁтись з нею.
Сонце нарештЁ втомилось палити землю Ё сЁло стомлене десь там за будинками. Я прийшов до того самого скверу, де ми зустрЁлись колись, Ё чекав. Чекав марно, бо вона так Ё не прийшла. Той вечЁр був кЁнцем наших вЁдносин, але я цього ще не знав.
Наступного дня (останнЁм днем перед екзаменом) я пЁшов до неNo до дому, але... џNo батьки сказали, що вона уNoхала. Куди? - спитав я Ё не почув вЁдповЁдЁ. Вони все зробили, щоб зашкодити менЁ бути з нею. В той день Ё луснуло дзеркало в моNoй кЁмнатЁ вЁд вдару гнЁву Ё розпачЁ...
Через рЁк я став медиком з дипломом, в котрому записали такЁ слова: "прослухав курс навчання" Ё таке Ёнше..., а потЁм по серединЁ красувалась цифра "5". Ѓ щоб слово "прослухав" не стало моЊю долею, мене мали вЁдЁслати в якесь село на практику. Я вчився вЁдмЁнно Ё мав бути непоганим лЁкарем тому гадав, що праця в селЁ для мене не пЁдходила, та Ё як я буду зустрЁчатись з моЊю ластЁвкою? - думав я. Я так думав... Я ще гадав, що побачу NoNo!
Ми багато чого собЁ думаЊмо, щось плануЊмо, але коли приходе час долЁ, то нашЁ плани Ё думки можуть розбитись вщент. Так Ё сталось.
Вперше я думав про майбутнЊ. Роздумуючи про свою долю я все бЁльше Ё бЁльше сумнЁвався. НЁхто не знав в чому мЁй сумнЁв, але всЁ бачили, що щось володЁЊ мною, моЊю поведЁнкою, котра тепер стала бЁльш замкненою Ё навЁть дещо агресивною.
ПЁдЁйшов час армЁNo Ё все вирЁшилось само собою. Мене минула проблема села, що чекало мого лЁкарювання десь далеко. Тепер доля сама вела мене по шляху життя Ё менЁ зовсЁм не треба було думати про те, куди вона мене заведе.
ПЁсля армЁNo, я став... чекЁстом. Але не думайте, що я не став лЁкарем. НЁ! Я Noм став Ё ще яким лЁкарем! - в ще бЁльшому масштабЁ, бо моNoм пацЁЊнтом був народ.
Гадаю, що опис ЁсторЁNo про те як я потрапив до чекЁстських лав неважлива тут, деякЁ ЁсторЁNo взагалЁ мало важливЁ.
Я змЁнив все в собЁ Ё все навколо для себе. ДрузЁв на ворогЁв, думки на переконання, лЁто на осЁнь. Ви подумали, а чому не на зиму? Зиму я любив як Ё лЁто, а осЁнь... Невже ви любите осЁнь? Якщо так, то ви не бачили справжньоNo осенЁ з червоними вЁд кровЁ пЁдвалами, з оголеними трупами в кузовЁ "грузовика", прикритих брезентом Ё притрушених жовтим листям. Ви не знаЊте той осенЁ, що знав я! Ѓ зими, Ё весни, Ё лЁта... Ѓ знову осенЁ, Ё знову зими, знову весни, знову лЁта, що стало не менш кривавим за всЁ ЁншЁ пори року. РЁк за роком, рЁк за роком! В пЁдвалах будинках, де жили нашЁ жертви, а потЁм жили Ё ми. Ми - це всЁ тЁ, хто носив чорнЁ плащЁ та портупеNo. Ми розселились по всьому мЁсту, але я... Я жив там, де Ё жив ранЁше - в тепер вже своNoй (бо батьки захворЁли на туберкульоз Ё вмерли) квартирЁ. В нЁй я жив здебЁльшого вдень, бо моя робота, як правило, припадала на нЁч.
Кожного дня цЁ темнЁ пЁдвали нашого мЁста були свЁдками справедливостЁ, що не була зрозумЁла навЁть нам - катам. Кожен з нас робив свою роботу випорожнюючи барабан револьвера у ворогЁв народу. ВорогЁв народу! - повторюю вам, бо Ё досЁ вважаю Noх за таких... Вважаю Ё все! Вони не потрЁбнЁ були в новому суспЁльствЁ, що будувала партЁя. НепотрЁбнЁ! Я так особисто гадаю... Особисто... я...
Але зараз мова не про це. Одного дня (це було вчора), що розпочався для мене, як завжди, з вечора ми зЁбрались в одному з пЁдвалЁв, де мав бути проводитись суд. В принципЁ, все було вже вирЁшено. В цЁ пЁдвали кого завгодно не приводять Ё нЁколи не випускають. ВорогЁв було так багато, що судити Noх приходилось на мЁстЁ покарання. Ѓ ми судили... По п"ять чоловЁк. Вони роздягались до гола при входЁ в одну з пЁдвальних кЁмнат з кривавою, проритою кулями, як обличчя оспою, стЁною. Становились бЁля неNo Ё... џхнЁ голови розлЁтались як глечики з кривавим молоком, розплескуючи мозок. ЧоловЁки Ё жЁнки, молодЁ та старЁ - всЁ! НЁхто не минав кари, за злочини, що були мабуть вЁдомЁ тЁльки цим жертвам. ВЁдомЁ, бо... молились! Як молились вони каючись в грЁхах перед самою смертю Ё попи, Ё колишнЁ члени партЁNo. Згадуючи Його, благаючи про щось. Ця кривава стЁна була NoхнЁми дверима туди, звЁдки не вертаються. Вони вЁдчували як з невеличких стрЁляних воронок цих дверей, дуло смертю.
Цього вечора було нас семеро. Я був старший за званням Ё керував процесом розстрЁлу. МеханЁзм вЁдпрацьований, все поставлено на конвеЊр -конвеЊр людських смертей. ГолЁ тЁла падали на долЁвку, Noх дострЁлювали, якщо було треба, Ё вЁдносили на гору звалюючи до кучЁ у той самий кузов. А потЁм машина вЁд возила Noх кудись, де вони перетворювались у гнЁй.
Перша п"ятЁрка пЁшла на той свЁт "весело" Ё швидко - всЁ полягли в лЁченЁ секунди. В наступнЁй п"ятЁрцЁ була заминка. Одного старця прийшлось дострЁлювати вЁсьма (!) кулями. ВЁсЁм куль, але дЁд все одно помер не одразу, вЁн ще встиг проклянути мене Ё померти з вЁдкритими очима, що дивились в моNo з якоюсь величавою приреченЁстю, як у святого мученика. Його прокляття вЁдбулось одразу. Я обернувся, щоб глянути на наступну п"ятЁрку Ё велика чорна пляма з"явилась перед моNoм зором...
Вона стояла роздягнена серед чотирьох приречених Ё бЁле тЁло NoNo слЁпило менЁ очЁ так, що я закрив Noх рукою Ё очЁ NoNo були потупленЁ, а сльози текли по грудям. МоNoм теплим грудям! Це свЁтло... Воно було сильнЁше мене. СвЁтло NoNo шкЁри...
НЁхто з катЁв не дивився на неNo з пристрастю, бо тЁло NoNo було сутуле Ё могло здатись непривабливим. Але тЁльки не менЁ, що кохав NoNo. По-справжньому кохав! ЦЁ виродки, надивились жЁночих тЁл вдосталь. Кожного дня перед ними роздягались по декЁлька вродливих жЁнок - справдЁ вродливих. Вони мали Noх прямо тут, навЁть перед очима осуджених родичей, що дивились як Євалтують NoхнЁх сестер, дочок, дружин... А потЁм дарували Noм дев"ять грамЁв в потилицю, проводжаючи до невЁдомоNo безоднЁ, де, як кажуть, Њ Ѓстинний Суд.
ВсЁ чекали команди, а я стояв знепритомнЁвши з закритими очима.
- Товаришу... Товаришу... - покликав мене один з нас. - Ви стомились? Командуйте...
Я вЁдкрив очЁ Ё пролунало вже звичне: "До стЁни!"
Вони стали в ряд обличчям до катЁв Ё нашЁ погляди зустрЁлись. Вона мене звичайно впЁзнала Ё я готовий був стати бЁля цЁЊNo проклятоNo стЁни сам, але...
- До стЁни обличчям! - прокричав я Ё всЁ засудженЁ обернулись, окрЁм неNo.
"До стЁни обличчям..." - повторив я тихЁше Ё з моNoх вуст трохи не вилетЁло: "Благаю", але я втримався.
"Готуйсь!" Ё як тЁльки кати пЁдняли револьвери, пролунало останнЊ: "ПлЁ!"... Цей жахливий лускЁт пострЁлЁв! ВЁн знищив мене в цю нескЁнченну мить Ё я накинувся на ката, що стрЁляв в неNo...
СтрЁльба припинилась Ё кати обступили нас.
- Що з вами, товаришу?! Що з вами?... - повторював вбивця мого кохання. Я повалив його на сиру пЁдвальну долЁвку Ё вЁдняв револьвер. ПЁдбЁгши до неNo я побачив, що вона дихала... Вона дихала! Все можна було повернути! Ще можна було щось зробити, але... Кров з NoNo вуст щось сказала менЁ, чого я не почув, але зрозумЁв... Ё вистрЁлив в неNo.
Серед безлЁчЁ смертей, що жили в цьому пЁдвалЁ, це була та смерть, котра була моя... МоЊ серце билось, я дихав Ё всЁ бачили моNo сльози, що крапали на ще теплЁ груди мого Њдиного Сонечка Ё змЁшувались з NoNo сльозами. Я всунув свЁй нЁс в NoNo духмяне волосся Ё вдихав його запах.
Я був живий труп з божевЁльними очима налитими кров"ю. Все що було навколо мене було нЁчим. Кати, що так поважно себе називали чекЁстами, стояли мовчки вдивляючись в чуже горе Ё дивувались. Хтось з них щось спитав мене, але я його не почув Ё тЁльки вЁдповЁв: "Все пусте..."
Я знав, хоч Ё нЁ про що не думав в ту мить, що прийду наступного ранку до дому, просплю день, а потЁм знову ця нЁч, що вже буде для мене нестерпною. Але... Чи буде? За мною прийдуть, обов"язково прийдуть - троЊ в чорних плащах. Я чекав Noх ранЁше, а тепер... Параноя? НЁ, це маЊ статись колись... Ё порожнЁсть, суцЁльна порожнЁсть... нехай приходять, бо мене...
Ѓ ось цей день, що без сонця...
Навколо нас суцЁльне сьогоднЁ, що буваЊ щодня. Але сьогоднЁшнЊ "сьогоднЁ" лукаво посмЁхаЊться Ё вказуЊ на дверЁ в котрЁ мають постукати вночЁ тЁ троЊ. Ѓ я маю вибЁр на смерть. Чи то через цЁ дверЁ до того пЁдвалу, чи то...
Я лежу на лЁжку з закритими очима, а десь там, в ямЁ, лежить NoNo тЁло серед Ёнших мерзенних тЁл, що доторкаються до неNo Ё нЁчого не можна зробити. Вже не можна... А в тому скверЁ, де я чекав NoNo Ё де ми колись зустрЁчались, палять осЁннЁ багаття з пожовклого листя. Ѓ дим повзе по провулкам скверу, таким затишним влЁтку Ё таким сЁрим Ё прохолодним осЁнню. Дим в скверЁ, дим в думках... НЁчого не бачу... В однЁй моNoй окривавленЁй руцЁ револьвер, а в другЁй - живе слово, що тепер належить вам... ОстаннЊ слово, остання куля - подумав я. Ѓ чомусь менЁ згадалось - "На початку було Слово! Ѓ Слово було...". Не пам"ятаю... А ви? Годинник весь час - "тЁк-так, тЁк-так" Ё запах NoNo волосся в носЁ. Я пам"ятаю цей запах, що мене кличе Ё Ёду за ним, Ёду за прощенням, бо вона простить... обов"язково простить, а я себе нЁ.