Ткачук Пётр Александрович : другие произведения.

У пошуках добра!

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Пригоди і пошуки молодого парубка.Подорожжі по самим красивим і неймовірним місцям України.Героїчні і безглузді подвиги і невдачі.Ця книга для тих,хто не забув про дитинство,про віру в Доброту і Чесність! "PS:текст не вичитаний,Sorry!"

Пошуки Розуму

  

Шукання Петра

Сходження Петра на гору:

Шукання Петра

" Чи не той то Петро,

Що у мандри б'ється?

Так, - це наш герой,

Що у люди рветься..."

(перероблена укр. нар. пiсня)

1. Петро Качка. Його вихiд з халупи i завдання, на яке вiн добровiльно погодився

   Колись у ті давні часи, на початку другої половини XX ст., коли ще не було мобiльних телефонiв, хлопець 15 рокiв - Петро Качка, вирiшив пiдкорити високу гору, яка здiймалася недалеко вiд його нiкчемної халупи. Вiн узяв iз собою всi необхiднi речi для мандрiвки : яскравий прапорець "Петрос", який вiн ввiткне в землю на вершинi гори; слонову кiсточку (щоб було що пожувати), тигрову накидку (якщо буде холодно), складний нiж (порiзати ковбасу, коли знайде цей продукт), свої улюбленi житомирськi шкарпетки "у зiрочку", "в машинки" i звiсно вiрного друга - собачку Жучку. Петро був ще нубом у таких зборах, тому не взяв з собою нi аптечку, нi їжу, нi питну воду, однак це його не хвилювало. Вийшовши з халупи, Петро послав Жучку поперед себе, бо боявся першим зустрiти яку-небудь небезпеку. Звiсно не можна було стверджувати, що наш герой - пiдлий боягуз. Напроти, одного разу вiн навiть не злякався побити маленького хлопчика-власника велосипеда, так як цей малий, як потiм Петро говорив на виправдання своєму опiкуну, "на своїй двоколiснiй коняцi переїхав менi ногу, яка потiм виявилась зламаною". Однак коли нашого героя повели на обстеження у лiкарню, то нiякого травмування ноги не виявили. Навiть синяка на тому мiсцi не було. Тодi Петровi добряче дiсталось за свою "смiливiсть" вiд опiкуна. Хоча потiм наш герой казав, що перелом швидко зрiсся, та йому нiхто не вiрив. З того часу Петро став бiльш обачливим. Вiн старався сильно не проявляти свою мужнiсть. "Скромнiсть - запорука удачi" любив приказувати наш герой. Одначе, повернiмося до розповiдi. Отак йдуть Петро з Жучкою з годину, а ж чує наш герой: його собачка десь далеко спереду гавкає. Хлопець пiшов на той гавкiт, i побачив велику печеру, з якої прямо i вiяло холодком. Бiля входу в той тунель сидiла старенька бабуся, на яку гавкала Жучка. Петро жестом зупинив гавкiт собаки. Вiн спитав у старенької, що вона тут робить. Бабуся вiдповiла, що чекає свого сина, який пiшов у печеру i не повертається.
  -- Я б сама полiзла туди за своїм дитятком, однак менi не вистачає сил,- i бабуся з цiкавiстю глянула на Петра i додала,- Але якщо ти нiкуди не поспiшаєш, i тобi не важко менi допомогти, то я б хотiла тебе попросити вiдшукати мого синочка у печерi i вивести його звiдти. За це я нагороджу тебе смачними голубцями.
  -- Добре, бабуню, я, тепер вже знову мужнiй Петро, допоможу вам у вашiй проблемi. Я витягну вашого хлопчика з печери, чого б це менi не коштувало. Однак замiсть голубцiв, як нагороди, я хотiв би вiдвiдати теплi, духм'янi, пухкi булочки з повидлом вашої випiчки. Тiльки не кажiть, що ви зовсiм не печете тiстечок i всяку здобу, бо, я сподiваюсь, що ви ж не ворог свого синочка?
  -- Та, нi, Петрику. Як ти мiг навiть про таке подумати. Я - любляча бабуся. Тому готова спекти своєму хлопчику ще й не такi делiкатеси, про якi ти зазначав. Звичайно, я нагорожу тебе булочками з повидлом i ще, куди б ти не тримав дорогу, я снаряжу тебе цiлою кухнею найсмачнiших кексiв. Однак, коли ти виконаєш завдання, то, будь ласка, не забудь менi нагадати про мою обiцянку.
  -- Добре, бабусю. Менi вашi булочки кращi, за всi скарби скупого шейха з Iндiї. Однак ви досi ще не сказали, як звати вашого сина.
  -- Його iм'я - Синбабусин. Я думаю, вiн краще за мене вам розповiсть про себе. До речi, я хотiла б ще дати вам пораду: якщо ви побачите у печерi маленького поросятка, то не лякайтесь - це домашня тваринка мого хлопчика.
  -- Ну, тодi я пiшов?
  -- Йди з Богом, дитятко, i хай тобi посмiхнеться удача,- сказала на прощання старенька.
  -- I вам дякую, бабусю, за нову пригоду.
   Голос Петра вже ехом доносився з тунелю. Отже, наш герой за якiсь булочки погодився пертися у темну, страшну печеру, щоб витягти звiдти Синбабусина. У нашого героя пам'ять була непогана. Однак дуже скоро у нього зовсiм вилетiла з голови примiтка бабусi про поросятка.
  

2. Сiмон

   Пустивши Жучку поперед себе, Петро слiдом залiз до печери. Спершу денне свiтло свiтло гарно освiтлювало тунель, i наш герой без проблем пробирався вперед. Однак скоро зробилося до того тускло, що iнодi хлопцевi доводилось намацувати дорогу. Дорогою вiн вловив якесь дивне гупання десь глибоко пiд землею. Тодi Петро зупинився i прислухався, проте серце його вiд тривоги калатало з такою силою, що нiчого наш герой i не мiг почути. Скоро хлопець наздогнав свою собаку. Отак йшли Петро з Жучкою десь з годинку i доплентались до того мiсця, де печера розмежовувалась трьома ходами. Що тут гадати,- подумав хлопець,- i так ясно, що в крайнiй лiвий хiд не варто i нiс просувати. Наче вiн i не смердючий, та все одно його запах менi не до вподоби.
  -- Роздiлимось, Жучко,- наказав Петро i показав їй на крайню праву дорогу, яка була найбiльш темною i вузькою з усiх. Сам же наш герой попростував широким центральним ходом. Не встиг Петро ступити i декiлькох крокiв, аж чує гавкання Жучки, а згодом її скавулiння. Хлопець зупинився. Вiн подумав, що його собака, напевно, знайшла щось цiкаве або ж знову побачила якусь бабуню. Петро, не поспiшаючи, виволiкся назад, до роздорiжжя, i пiшов вузьким ходом, яким бiгла Жучка. Скоро гавкiт собаки затих, i наш герой насторожився. Така рiзка тиша не могла предвiщати нiчого хорошого, i Петро пришвидшив крок, кликаючи на ходу Жучку. Ще трохи пройшовши по темному тунелю, хлопець почув чийсь приглушений стогiн десь спереду. Наш герой поспiшив на цей звук, боячись найстрашнiших наслiдкiв: а якщо його собака когось сильно закусала? Звичайно,- думав Петро,- Жучка досить миролюбна i я нiколи не полiзе в перепалку першою. Хоча, всяке може бути. Однак, нi: вона навiть злякалася iграшкової мавпи Макакса, коли я перший раз показував їй цю рiч. Та цей примат менi подобається. Шкода, що я забув прихопити звiрка цього з дому. Вiн пiдняв би настрiй у дорозi.
   Нарештi Петро пройшов крутий поворот тунеля, i вийшов на бiльш просторний коридорчик. Звiдкись згори линуло тьмяне свiтло. Тепер наш герой дiзнався, хто ж це стогнав: погляд Петра впав на чоловiка з темним волоссям. Коли той пiдняв голову i подивився на хлопця, то наш герой побачив в його карих очах вогник надiї. Навiть, здавалося, його вуса навколо рота стали не такими чорними. Однак все-ж-таки вiн виглядав досить виснаженим. Деякий час ця людина i Петро беззвучно дивилися один на одного. Хлопець помiтив, що у чоловiка одна рука прикута до виступа у печерi i коли той силувався встати, то не мiг, так як i нога не була вiльною. Наш герой пiдiйшов до людини:
  -- Як ви сюди потрапили, панотче? У вас, здається, рука прикута до виступа, а нога, як я тiльки що розгледiв, застрягла мiж камiнням?
   Чоловiк знову звiв очi на Петра, i на його обличчi промайнула тiнь усмiшки:
  -- Я бачу, що ти догадливий, хлопче. Мене звати Сiмон, i я справдi тут застряг. Допоможи менi. Обiцяю тобi, що я тебе не зачеплю i буду дуже вдячний. Також розкажу, як я сюди потрапив.
   Петро завагався. Вiн очiкував, що незнайомець назоветься Синбабусином, i тодi "привiт, бабусинi пирiжки". Однак, це не вiн. Звичайно, не було приводу боятися цього Сiмона. До того ж вiн каже, що буде вдячний, коли його звiльнять. Та твердить цей чоловiк правду? Що в нього на умi? Може, ця людина спецiально прикувала себе до виступу у печерi в очiкуваннi своїх жертв? А опiкун Петра завжди його наставляв, щоб той не розмовляв з чужими. Та все ж, а якщо цей Сiмон бачив Синбабусина?
  -- Я - Петро. I менi доручено шукати людину на iм'я Синбабусин. Чи не бачили ви ще когось у цiй печерi, окрiм мене? I, до речi, тут не пробiгала моя собачка, Жучка?- наш герой уставився на Сiмона. Однак той поки не хотiв нiчого розказувати:
  -- Все я тобi розповiм, Петре, тiльки звiльни мене. Моя нога вже зовсiм отекла за цiлу добу. Повторюю, в даному випадку, ти - мiй друг,- Сiмон, здавалося, заглянув до самого серця нашого героя. Петро був добрим, i бажання допомогти в ньому перебороло всiлякi острахи. Тому наш герой спершу визволив ногу чоловiка з узької щiлини мiж камiнням, що виявилось нелегким завданням. Згодом Петро спробував розкусити металеву цiп, якою Сiмон був прикутий до кам'яного виступу. Нiчого не виходило. Тодi наш герой згадав про складний ножик. Звичайно, це лезо назначалося для нарiзання ковбаски, тому Петро трохи подумав, чи варто затупляти цю корисну рiч о залiзну цiп. Однак вже майже посинiла закута рука Сiмона все-таки переконала Петра, що у цьому випадку життя людини важливiше за ковбаску, нарiзану тонкими апетитними скибочками. Та й ножик не мiг розрiзати залiза. Тодi з новою силою в цей нерiвний бiй вступили зубки нашого героя. I, чи метал виявився бракованим, чи просто в одному мiстi вiн вже був трiснутим, та пiд таким натиском почувся "хрусть", i одна ланка з брязкотом впала на камiнь. Сiмон з полегшенням зiтхнув. Петро трохи притомився, i присiв на землю. Не така вже й легка робота - точити своїми зубками холодне залiзо, навiть коли в тебе такi ж мiцнi зубки, як у нашого героя. Тiльки через деякий час Петро почув вiд Сiмона:
  -- Дякую тобi, друже. Во вiк не забуду твоєї доброти. Однак, потрiбно вибиратися з цього темного тунелю. Ти зi мною?- чоловiк поволi пiднявся, i тiльки зараз Петро вгледiв, яким високим був Сiмон. У цьому темному тунелi вiд нього так i вiяло рiшучiстю. I, здавалося, його тонка статура прямо в цей момент наповнюється смiливiстю. Однак наш герой хотiв ще порозпитувати Сiмона:
  -- Зачекайте, не йдiть поки. Скажiть хоча б, чи не проходив тут юнак на ймення Синбабусин i як там щодо моєї собачки? I, взагалi, як вас занесло у цю темiнь i чому ви були тут прикутi?- одразу десяток питань вирвались з уст Петра. Сiмон знову зiтхнув, посмiхнувся i мовив:
  -- Добре. Розповiм тобi все, що менi вiдомо, - наш герой також пiднявся, так як вiд землi так i тягнуло сирiстю, - от, стосовно собаки, - продовжив Сiмон,- не знаю, чи твiй це був пес, та я точно з цього мiсця чув гавкання. Я вже було злякався, чи не повернулись брати до мене, щоб остаточно затравити, однак скоро вже почулося приглушене собаче скавулiння, i знову настала тиша. Я насторожився. Тодi я ще здалеку i почув твої кроки, тому й почав окликати. Ну, от i все, що я знаю про твого пса.
   Петро засмутився. Куди ж могла подiтися моя Жучка?-думав вiн, - Не могла ж вона так просто зникнути безвiсти. Хоча, зазвичай, коли хтось i пропадає, то вiн нiкого заздалегiдь про це не повiдомляє. Невже i моя Жучка вирiшила так дурно зi мною вчинити? Чи погано я її годував? Невже протухлий оселедець - це так вже несмачно? Чи може їй не подобалась скисла картопля? Яка вередлива! Ручаюсь, що коли б моя мавпа Макакс була живою, то вона по-справжньому цiнила тi делiкатеси, що я давав Жучцi. I, взагалi, собака не цiнила моєї доброти. Не стану я її шукати. Пропала, так пропала. А коли схоче повернутись, то вернеться, навiть з самого пекла,- Петро просто не розумiв, куди могла дiтися його Жучка, тому вiн i розсердився. Однак наш герой трохи угамував себе i знову спитав про Синбабусина.
  -- Нi,- казав Сiмон,- окрiм поганих братiв i тебе, я в цьому тунелi нiкого не бачив.
  -- А що це за брати? Що вони i ти тут робили?
  -- Ну,- протягнув Сiмон,- це довга iсторiя. Давай краще спершу тодi перекусимо. У тебе нiчого немає з собою поїсти?
   Тiльки зараз Петро вiдчув, що i його вже потроху проймає голод. Вiн вже почав жалкувати, що не взяв хоча б торбину з сухарями. Та й вiн не був би проти декiлькох ковточкiв прохолодної води.
  -- Вибач,- з сумом промовив наш герой,- та я з дому не взяв їжу.
  -- Це погано, дуже погано,- сказав Сiмон,- однак якщо тебе мучить спрага, то це не бiда - за цим коридорчиком, трохи далi в печерi бiжить невеличкий струмок джерельної водицi. Я заодно теж трохи промочу горло,- i чоловiк повiв Петра до прозорого ключа. Нашому герою здалося, що вiн в життi не пив нiчого смачнiшого. Вже пiсля декiлькох ковткiв до хлопця повернулися сили, i вiн був готовий скiльки завгодно слухати Сiмона. Чоловiк також попив водицi i, притулившись до якогось каменю, почав довгу розповiдь:
  -- Уся ця iсторiя почалась декiлька днiв тому, або вже тиждень назад, хоча я навiть й уявити собi не можу, скiльки вже просидiв у цiй темнiй печерi. Однак точно пам'ятаю, як, щось шукаючи у пiдвалi свого будинку, я натрапив на якусь карту. На однiй сторонi цiєї мапи було намальовано безлiч незрозумiлих ходiв i майже непомiтний хрестик десь у верхньому правому кутi. На зворотнiй сторонi важко було щось розiбрати. Час значно пошкодив цi записи, однак менi, все-ж-таки, вдалося дещо прочитати. З надпису не надто розбiрливого почерку я дiзнався, що ця карта показує, де схована скриня з золотом у печерi, в якiй ми зараз i знаходимось. Також там були намальованi умовнi позначення i ще якийсь запис, типу: краще не йти сюди за золотом. Загалом, я не дуже здивувався, що знайшов цю мапу у своєму пiдвалi. Ще змалечку менi розповiдали батьки, що рiдний прадiдусь за життя нажив великий статок i заховав його в однiй печерi. Мiй пращур намалював собi карту цiєї печери, щоб не забутися, де захованi скарби.Усi гадали, що перед смертю вiн спалив свою мапу, однак я довiв протилежне! Ця знахiдка вiдбулася ввечерi, тому я вирiшив вiдправитись на пошуки прадiдусевого скарбу ранком наступного дня. Звичайно, тодi я ще не уявляв, у якiй саме печерi заховане золото, однак деякi припущення вже були. Пiдземних тунелiв у нашiй окрузi немало, та недалеко вiд мого дому знаходиться ця велика печера. Тому я й вирiшив: "навiщо моєму прадiдусевi потрiбно було пертися у далечинь, коли ось пiд боком таке гарне мiсце для сховку скарбу. До того ж, напевно, вiн часто бiгав туди, щоб поповнити скриню грошенятами". В той же вечiр, коли менi посмiхнулась удача знайти таку цiнну карту, я зробив жахливу помилку - на радощах пiшов у гостi до двох своїх, тепер вже в минулому, найкращих друзiв, братiв - Славека i Славка. Вони схожi один на одного, як двi краплини води: обидва русявi, з повним обличчям i свiтло-сiрими очима. Однак один з них, Славек, був вiд природи розумнiшим i кмiтливiшим. А Славко, не можна сказати, щоб вiн був дурним, та все ж не вирiзнявся спритнiстю думки. Хоч i жили досить далеко вiд мене - аж на iншiй сторонi Ворохти, та я полюбляв часто навiдуватись до них у гостi. I от того самого вечора я завiтав до них. Чув я вiд них i веселi жарти, i цiкавi iсторiї. Як зазвичай, вони запропонували менi розкурити їхнiх сигарет. Я втомився щоразу повторювати, що не курю, i вирiшив спробувати разок затягнутися. Однак я так закашлявся вiд цього диму, що зарiкся собi бiльше в життi цього не робити. Згодом ми спробували гарне вино, яке остаточно розв'язало мiй язик: зовсiм призабувши всi перестороги, я розпатякав їм все про свою знахiдку. Брати дуже зацiкавились моєю розповiддю, i вирiшили ранком разом зi мною пiти за скарбом прадiдуся.
  -- Разом ми швидко вiдкопаємо скриню,- казав збудженно Славек.
   Пiсля таких промов одного з братiв до мене повернувся здоровий ґлузд. Я не знав, як їх вiдмовити слiдувати за мною, тому обернув свою розповiдь на жарт.
  -- А ви повiрили, ха-ха-ха!- хоча я й не дуже артистичний, та спробував скорчити насмiшливу гримасу.
  -- Ой, як ти гарно пожартував,- казав Славек з усмiшкою. Однак менi вдалося помiтити в його очах якийсь дивний блиск.
   Скоро я попрощався з ними, i почвалав додому. Дорогою я картав себе за те, що розслабився i виклав братам цю iсторiю. "А що, якщо, вони не повiрили, що це був жарт. До того ж я все так докладно розповiдав, аж прямо в той момент так i захотiлося ринутися на пошуки скарбу. Надiюсь, що дивний блиск в очах Славека не значив щось бiльше, нiж "ти ж забудеш свiй гаманець?". Просто я iнколи забував свiй капшук у братiв, бо було незручно йти вiд них, не заплативши за чудовий прийом. А вони могли взяти з калитки декiлька мiдякiв, однак я робив вигляд, що нiчого не пропадало. Однак того вечора гамана я з собою не прихопив, тому й остерiгатися було нiчого. Дома я поклав карту на видному мiсцi, щоб швидко знайти її вранцi, i мiцно заснув. Наступного дня я побачив, що мапи нiде немає. Не важко було здогадатись, що двоє братiв, напевно, не повiрили моєму "жарту", i якось непомiтно вночi, з-пiд самого мого носу, вкрали карту. А тепер, можливо,- думав я,- вони вже забрали всi скарби з печери. Я впав у панiку. Нi,- мiркував я,- я їм цього не подарую. Навiть коли скриня у їхнiх руках, вони просто так не виберуться з тунелю. Дорогу цим браткам перекрию я, Сiмон Недайпромаху. На щастя, у мене непогана пам'ять, i тодi я точно пам'ятав, якими ходами менi слiд йти у печерi за скарбом. Хоча, як ти вже помiтив, Петре, тунель не такий вже звивистий.
   Наш герой ствердно кивнув головою:
  -- Ти кажеш правду, однак менi вже трапилось на шляху до тебе одне роздорiжжя, i до того ж я не знаю, який хiд далi, у глибинi печери.
  -- За це можеш не хвилюватися. Дорога вперед по тунелю потiм жодного разу не розгалужується. Якщо карта казала правду, то далi йдуть просто крутi повороти.
  -- Гаразд. Не вiдволiкайся. Продовжуй, будь-ласка свою iсторiю,- Петровi так i не терпiлось дiзнатись, як розвивалися подiї. Вiн захопився оповiддю Сiмона.
  -- Добре, продовжую,- хоч чоловiк i був надзвичайно втомленим, та йому вже дуже лестила така увага нашого героя,- отже, швидко одягнувшись, я тихо, щоб не розбудити мою жiнку, Маргарет, причинив вхiднi дверi. I тодi я помiтив, що замок зломаний. Ну,- подумав я,- видно брати не придумували якогось особливого способу, як прокрастися у мою домiвку. Скористалися старим трюком. Проте все одно цiкаво, як вони так безшумно побували в будинку. Однак думати було нiколи, i я стрiмголов помчався до цiєї печери. Забiгши у темiнь тунелю, я трохи постояв, звикаючи до напiвтемряви. У той самий момент менi почулося якесь хрюкання, котре ставало все гучнiше i гучнiше. Звичайно, я не злякався цього звуку, однак завбачливо притулився до краю печери. I тут повз мене пробiгла якась свиня з маленьким мiшечком на нозi. З тої сумочки висипалися невеликi зернини. Я не став перегороджувати тваринцi дорогу, i вона незабаром вибiгла з печери. Звичайно, мене неабияк здивував цей свин. Що вiн там робив? I навiщо позаду себе висипає крупу? Якщо чесно, для мене це й зараз залишається загадкою. Можливо, ти, хлопчику, знаєш щось про це?
   Петро задумався. Вiн згадував розмову з бабусею, i ось, нарештi згадав її примiтку про поросятка:
  -- Я сам точно не знаю, що робив цей свин у печерi, однак, здається, мене попереджували, що вiн може тут пробiгати.
  -- А хто, якщо не секрет, тобi це сказав?- поцiкавився Сiмон.
   Петро в двух словах розповiв чоловiковi про зустрiч з якоюсь бабусею бiля входу в печеру.
  -- Навiть не знаю, що й гадати про цього поросятка,- мовив Сiмон,- думаю, згодом все проясниться. Проте, на чому я там зупинився?
  -- На тому, як загадковий свин пробiг повз тебе,- допомiг Петро.
  -- А, так, дякую. Так ось, у мене не було часу на роздуми, i я заглибився у темний тунель. Добiгши до роздорiжжя, я зупинився i прислухався. З одного ходу менi почулася чиясь розмова. Тому, не гаячи часу, я поплентався саме цим шляхом. Згарячу почав на ходу окликати братiв, Славека i Славка. Менi хотiлося їх вмовити залишитися друзями, на умовi, коли вони вiддадуть менi хоча б половину скарбу. Коли ж вони мене запримiтили, то зовсiм ошаленiли. Вони поклали скриню, набиту коштовностями, i кинулись ловити мене. Звiсно, я вмiю гарно бiгати, однак тiкаючи з незнайомої печери, менi непощастило спiткнутись. Моя нога застрягла у якiйсь щiлинi мiж камiнням. Братам тiльки цього й треба було. На жаль, у Славка знайшовся залiзний наручник. Скоро моя рука вже була прикута до ближнього каменя. Потiм цi двоє почали надi мною знущатись, розповiдали, як вони легко поцупили карту з мого дома i як просто вiднайшли коштовностi прадiдуся. Потiм вони пiшли, i залишили мене зовсiм одного. Спершу я дуже розлютився, i кричав кудись у морок печери. Це мене дуже втомило, i згодом я заснув. Не знаю, скiльки я проспав, та, прокинувшись, невдовзi я почув гавкiт твоєї собачки,- Сiмон нарештi доросказав. Останнi слова вже заплiталися в нього на язику, однак йому вистачило сил довершити iсторiю. Вiн ще раз нахилився до струмочка, щоб випити водицi, i на цей раз Петро точно помiтив, що на його шиї щось заблискотiло.
  -- А що це в тебе телiпається на грудях,- прямо запитав наш герой.
   Сiмон випрямився i взявся за жовтий прямокутничок, котрий висiв в нього на золотому ланцюжку.
  -- Це, Петре, - не просто прикраса. Вона для мене дуже цiнна, i, можливо, навiть дорожча за життя,- Сiмон з цiкавiстю поглядiв на нашого героя.
   Хлопець не мiг звести очей вiд цiєї речi. Навiть у тьмяному свiтлi тунелю золотий прямокутничок так i вигравав всiма гранями.
  -- Так що ж це все-таки?- допитувався Петро.
  -- Коли хочеш знати,- протягнув Сiмон,- то це золотий "Бородянський долар". Зараз, думаю, такi цяцi легко можна купити на Бородянському ринку, а ще за життя мого прадiдуся таку коштовнiсть давали не просто так. Моєму предку цю нагороду вручило саме генеральне управлiння за службу у спецiальних вiйськах "Бородянка'с". З того часу "Бородянський долар" передається з поколiння в поколiння. I так ця рiч дiйшла до мене. Я завжди ношу її з собою на знак поваги до моєї родини.
  -- Зрозумiло,- сказав Петро,- думаю, i менi б не завадило завести таку собi релiквiю. Може, це будуть житомирськi шкарпетки "у зiрочку"?
  -- Непогана iдея,- посмiхнувся Сiмон i додав,- якщо хочеш, можеш йти далi по тунелю. Можливо, там ти i знайдеш Синбабусина. А я вже почвалаю назад додому. Дякую тобi ще раз, добрий хлопче, що визволив мене.
   Петровi тiльки зараз стало соромно за те, що вiн зголоднiлу i втомлену людину так довго затримував у цiй непривiтнiй печерi. Тому наш герой нарештi розпрощався з чоловiком i побрiв далi углиб тунелю.

3. Нарештi, до цiлi

   Петровi здавалося, що вiн цiлу вiчнiсть йде по темним поворотам печери. Iнодi наш герой притулявся до якогось бокового каменю i вiдпочивав. Тодi наш герой вдавався до тривалих роздумiв: "якi ж цi брати пiдлi! Вкрали у Сiмона карту, витягли скриню з золотом, яка може належати тiльки йому. Це не може лишатися безнаказанним. Правда повинна перемогти! Коли вийду з цього тунелю, потрiбно буде дiзнатись, де живе той Сiмон. Я запропоную йому разом пiти до цих братiв i вiдiбрати в них скарб. Цей чоловiк має хоча б невелике право на золото (бо, здається, прадiдусь нiкому не дарував цю скриню), так як вiн, все-ж-таки праправнук свого багатого предка.
   Так Петро продовжував заглиблюватись у тунель, оповитий мороком. Раптом наш герой почув, що пiд ногою щось захрустiло. Хлопець вiдiйшов трохи осторонь i почав намацувати те мiсце, куди наступив.
  -- Абзац, боляче!- голосно викрикнув Петро. Його палець об щось поранився. Це, мабуть, скло,- подумав наш герой.
  -- Звiдки ж воно могло взятись?- неголосно хлопець спитав сам себе. Вiн побоявся далi нишпорити те мiсце, i хотiв було йти, однак як тiльки Петро пiдняв ногу, так по нiй одразу щось боляче рiзануло.
  -- А це що таке?- ще сильнiше здивувався наш герой,- тепер мене поранили не з землi. Можливо, тут якийсь гострий камiнь,- однак Петро знову не наважився перевiряти, що ж це його рiзануло. Саме на цьому поворотi стояла майже цiлковита темрява. Наш герой вирiшив поки рухатися навшпиньках, бережно переставляючи ноги одну за одною. Так хлопець скоро вийшов на бiльш освiтлюване мiсце. Вiн подивився пiд ноги, однак не побачив нiчого крiм сiрого камiння i землi. Трохи перепочивши, Петро продовжив путь. Ставало душно. Наш герой давно вже скинув з себе тигрову накидку i нiс її у руцi. Однак вона була настiльки теплою, що хлопець все одно знемагав вiд спеки, та залишити цю рiч Петро не наважувався, рiвно як свої шкарпетки. Останнi наш герой навiть не знiмав з нiг, так як вважав, що вони - друзi фортуни i удачi, якi просто повиннi бути одягнутими. Отак чвалав хлопець все далi i далi, коли чує: спереду все гучнiше та гучнiше доноситься якесь хрюкання. Петро застиг на мiсцi i знову прислухався. Тепер до цього звуку ще й додалось грiзне тупцювання. Перш нiж Петро встиг щось обдумати, його щось збило з нiг i почало гризти за вушко. Наш герой ошаленiв, вiдкотився на бiк, дiстав слонову кiстку, i почав дубасити цю iстоту. Сили були не рiвнi, i Петро, у поривi гнiву, добив тваринку. За звуками, якi доносилися вiд цього звiра, хлопець здогадався, що то був жирний кабанчик. Наш герой одразу почав мацати своє вухо, чи на мiсцi воно. Цей слуховий орган виявився неушкодженим, тiльки трохи обслюнявленим i неприємно розпашiлим. Що ж робити?-думав Петро,- це поросятко саме накинулось на мене. Будь-який на моєму мiсцi вчинив би так само. Звичайно, менi його трохи жаль. Однак, напевно, вiн просто керувався хижацькими iнстинктами попоїсти"- наш герой залишив тiло кабанчика, i продовжив свiй шлях. Ступивши ще декiлька крокiв уперед, Петро знову почув розбiрливi оклики чоловiчого голосу:
  -- Є тут хто небудь? Озовiться! Хто вбив Бабусина?- i тут роздалися всхлипування.
   Наш герой ступав далi, озиваючись: "Є! Це - Петро Качка!". Прочвалавши ще декiлька метрiв, хлопець вийшов у тьмяно освiтлений великий коридор. Вiн пробiг очима, шукаючи джерело свiтла i побачив, що пiд самим зводом печери знаходиться досить велика щiлина, через яку i пробивалося свiтло. Також Петро примiтив, що тут є невеличка водойма бiля сидiв i плакав якийсь юнак. Наш герой окликнув хлопця i пiдiйшов до нього ближче. Нарештi незнайомець пiдняв голову i люто в сторону Петра сiрими очима. Тiльки зараз наш герой помiтив, якi у цього юнака розкiшнi довгi локони дивовижно срiблястого кольору.
  -- Це, я так думаю, об'явився вбивця Бабусина?- юнак все ще поглядав на Петра, однак погляд його був якимось розсiяним.
   Така заява збентежила нашого героя. Вiн навiть не знав, що й казати, тому й запитав, хто ж це взагалi такий, отой Бабусин.
   Незнайомець хмуро вiдповiв:
  -- А що, так важко здогадатися? Ну, добре, пiдскажу, Бабусин - це мiй улюблений кабанчик, якого ти тiльки що вбив. Тепер, сподiваюсь, ясно?
   Петровi нiчого не лишалося, як дати ствердну вiдповiдь. Однак вiн попутньо запитав:
  -- А, може, я прибив iншого поросятка. Можливо, у цiй печерi живуть близькi родичi цього свина? Ти мiг їх сплутати зi своїм Бабусином. Всi цi кабани схожi один на одного.
   Проте юнак вже не слухав нашого героя. Незнайомець голосно викрикнув:
  -- Це був Бабусин! О горе менi!- i ще дужче заплакав.
   Петро почав заспокоювати юнака i вибачився перед ним. Пiсля цього наш герой, нарештi, запитав його iм'я.
  -- Я - Синбабусин,- звучно вимовив хлопець i знову хотiв було похнюпитись, однак Петро його зупинив дуже влучним питанням.
  -- Якого дiдька ти тут сидиш? Що ти забув у цiй непривiтнiй печерi? Тебе нагорi чекає бабуся.
   Юнак трохи остудився i вiдповiв:
  -- Як ти вже, напевно, помiтив, я дивлюсь не зовсiм на тебе, коли веду розмову. Просто у мене поганий зiр, а в мене вкрали окуляри, i тому я не можу звiдси вибратись. Навiть якби був живий Бабусин, то й вiн не змiг би стати моїм провiдником. Без цих скелець я - майже слiпе пташеня, до того ж у цiй темнiй печерi,- жалiбно сказав Синбабусин, однак додав,- якщо ти, Петре, виведеш мене звiдси, то я вибачу тобi це вбивство. Хоча, я впевнений, що воно було скоєно навмисно.
   Наш герой почав це протестувати:
  -- Я зовсiм не хотiв прибивати цього свина. Вiн сам на мене налетiв. I, взагалi, що ти так нервуєш через якогось поросятка? Он в нашому селi, напевно, набереться добра сотня таких хрюк. Купи собi нового, i не страждай так через буденного нечистюлю!
   Слова Петра вразили Синбабусина своєю тупiстю. Юнак не мiг цього стерпiти. То вiн i потiм буде задавати такi дурнi питання?- подумав хлопець,- нi, вже краще йому прямо зараз розповiсти всю iсторiю, щоб не було потiм зайвих питань.
   Петро поки вирiшив спробувати воду в невеличкому озерцi. Вона виявилась прiсною i досить смачною.
  -- Давай я тобi тут i розкажу, як я сюди потрапив. Просто я стiльки часу не балакав, хочеться трохи розiм'яти язик. Ти, думаю, не будеш проти.
  -- Нi, аж нiяк нi,- Петро не хотiв перечити Синбабусину, так як пiдсвiдомо бажав загладити свою провину. До того ж вiд водойми тягнуло прохолодою та й потрiбно було вiдпочити. Наш герой сiв на землю бiля юнака i проникся в його розповiдь.
  

4. Iсторiя Синбабусина

  -- Почну свою iсторiю з того,- казав Синбабусин, - що я - жайворонок. Менi подобається вставати дуже рано, виходити на подвiр'я i дихати свiжим повiтрям. Iнколи я ще роблю зарядку. Ось так само розпочався мiй ранок кiлька днiв тому. I от коли я вже почав було розминатися, то чую якийсь регiт збоку. Ясне дiло, що я обернувся i змiг розгледiти своїм поганим зором таку картину: двоє моїх сусiдiв, братiв Славек i Славко, швидким кроком залишають своє подвiр'я. Вони перемовлялися мiж собою, iнколи чувся смiшок. На їхнiх спинах висiли великi рюкзаки забитi, напевно, провiзiєю. Брати буди так захопленi своєю розмовою, що й не примiтили мене. Я зацiкавився, куди цi двоє нi свiт нi зоря направляються. Адже менi було вiдомо, що цi сусiди - сови, i майже нiколи не прокидаються дуже рано. Моя допитливiсть взяла гору, i я вирiшив прослiдкувати за братами, куди вони все-таки направляються. Однак не й ти ж менi одному за цими сусiдами! Хто буде моїм супутником? Тому я зайшов у хлiв бiля свого будинку i покликав ручного кабанчика Бабусина. Вiн почув оклик i миттю прибiг до мене,- Синбабусин зробив невеличку паузу i продовжив,- до речi, не заперечуєш, коли я тобi трохи розповiм про свого улюбленця? Так-от, з самого дитинства це поросятко було зi мною. Воно стало, як би мовити, в деякому родi, моїм поводирем, так як я не можу похвалитися гарним зором. Також Бабусин розумiє мене з пiвслова. Iнколи я тiльки показую йому якийсь жест, i вiн виконує певну команду. Однак у мого улюбленця є i певнi недолiки. По-перше, вiн дуже обжерливий: полюбляє їсти смажену картоплю у незлiченних порцiях. По-друге, iнодi менi здається, що Бабусин часом буває дуже самовпевненим: не раз вiн заводив мене у якiсь темнi перевулки i хрюкав, вважаючи себе дуже класним, що знайшов сюди дорогу. Звiсно тодi я починав його сварити i вiн потiм цiлий тиждень у мене сидiв на гречцi. Так я його наказую. Однак довго на нього злитися не можу. Скоро в знак примирення вiн отримує свiй улюблений делiкатес - картоплянi чiпси. Попоївши цю смакоту, Бабусин радiсно похрюкує.
  -- Та що ти тiльки про свого кабанчика? Розкажи хоча б про свою сiм'ю i повiдай менi, нарештi, чому ти носиш таке дивне iм'я? Нiколи менi не доводилось чути, щоб когось називали Синбабусином,- попросив Петро.
  -- Гаразд. Май терпiння, я все скажу. Так-от, щодо моєї родини, то ми живемо з бабусею однi. Батькiв я навiть не знаю. Кажуть, що вони померли коли я був ще немовлям. З того часу доглядала за мною рiдна бабуся Марина. Так як її рiдного сина не стало, то вона назвала мене Синбабусином, тобто Сином бабусi. Пiсля смертi батькiв у нашому будинку стало неймовiрно тоскно, тому Марина купила нам ручного кабанчика. Я нарiк його Бабусином, в честь моєї любої бабусi. Ну, от ти тепер в загальних рисах знаєш все про мою сiм'ю. Отже, повернiмося до розповiдi,- Петровi ще нi разу в життi не доводилося бачити такого балакучого юнака. Ладно,- подумав наш герой,- так уж i бить, хоч менi стає вже нудно вiд його iсторiї, та преривати його не стану. Краще трохи прикрию повiки i покуняю. Щось мене клонить на сон,- Петро обперся спиною об якийсь камiнь i почав рукою притримувати свою голову, щоб не дай Бог вона сонно не впала на груди. Однак чи то вiн таки не заснув, чи, може, це наш герой чув крiзь сон, та слова Синбабусина чiтко вiдлунювали вiд стiнок тунелю:
  -- Коли Бабусин прибiг до мене, то я почухав йому за вушко i наказав йти зi мною. Кабанчик хрюкнув на знак згоди. Мої сусiди вже встигли вiдiйти вiд нас на певну вiдстань, тому я спiшно залишив своє подвiр'я, i ми з Бабусином швидким кроком направились за ними. I от ми йшли не якоюсь там стежиною, а кам'яною дорогою. Вона не якась там собi звичайна. Нею сполучається Ворохта з якимось дуже великим сусiднiм мiстом, тому тут часто снують повозки з купцями. Часто, їдучи по дорозi, цi торговцi кричать на все горло, вихваляючи свiй крам. Часом якийсь мiщанин виходить до купця i купує в нього якийсь товар. Хоча, набагато частiше вiдбувається бартер. Однак того ранку на шляху ще нiкого не було, i менi навiть трохи лестило, що можна вiльно йти, не поступаючись дорогою навантаженим екiпажам. Я наказав кабанчику не хрюкати, i пустив його трохи поперед себе. Звичайно, ми намагалися не дуже наближуватись до братiв. Скоро вже сонце почало пiднiматися з-за обрiю, i я вгледiв, що двi фiгурки Славека i Славка звернули на гiрську стежку. Вони шли у напрямку цiєї печери. Якщо чесно, то я давно знав цей тунель. Ще малим, незважаючи на заборони бабусi, доводилось гуляти менi в цих околицях. Однак нiколи не тягнуло мене в цю печеру. Того ранку мої сусiди без особливих вагань зайшли у темний тунель. Моя допитливiсть знову взяла гору: "Якщо вони не мудрують перед тим як зайти у це моторошне мiсце, то чого б це менi боятися? Цiкаво, для чого вони туди йдуть?". I ми з кабанчиком зайшли в цю непривiтну печеру. Я i Бабусин спершу трохи постояли, звикаючи до поганого освiтлення. Згодом ми рушили далi. Кабанчик тупцював спереду, а я плентався за ним. Я прискорив ходу, так як вже не чув крокiв Славека i Славка. Однак коли я вже дiстався трьох ходiв, то братiв не було нi видно, нi чутно. Добре, що зi мною був Бабусин! Просто, в рюкзаку одного з братiв лежали смаженi чiпси, i кабанчик миттю визначив, з якого шляху долинає чудовий аромат. Бабусин вже було зiрвався з мiсця i юркнув в один з ходiв, однак менi ще вдалося його зупинити, хоч i шепотом, та таким владним словом, що той одразу слухняно зупинився:
  -- Стiй, Бабусине. Не смакувати тобi бiльше iндичкою з моїх рук, коли не почекаєш.
   Ще довго нам довелося йти слiдом за братами. Чим далi ми заглиблювались у тунель, тим ставало душнiше. Тодi я подумав: "не слабкiший же я вiд Бабусина! Он, як вiн весело тупцює. А на його б мiсцi менi б довелось несолодко. Можна тiльки собi уявити, як грiє такий величезний шар сала! Нi, коли вiн не протестує проти продовження слiдування за братами, то й менi не треба. А коли жизнєрадiсний кабанчик похнюпиться, отодi тiльки вже варто думати згортати цю мандрiвку".
   Нарештi мої сусiди вийшли у цей коридор, де зараз ми й знаходимось. Задля обережностi ми з Бабусином залишилися у темнiй сторонi печери. Звiдси нашi сусiди лежали перед нами як на долонi. I от що ми побачили: Славек, тримаючи папiрець у руках, щось на ньому показує Славковi. Далi перший каже щось нерозбiрливе другому. Той погоджується i дiстає саперну лопату з рюкзака.
  -- Де точно копати,- питав Славко. Славек тодi взяв якийсь камiнчик i намалював бiля Славка невелике коло.
   Копай в цьому радiусi,- вiдлунював голос першого. Нiчого бiльше не питаючи, другий прийнявся за роботу. Тим часом Славек вирiшив трохи перекусити. Вiн дiстав зi своєї торбини пачку чiпсiв, вiдкрив їх i почав жадiбно хрумтiти. Видно, саме аромат цiєї картоплi i вiдчув Бабусин, коли вибирав правильний хiд на роздорiжжi. Можна тiльки собi уявити, який запах рознiсся по всiй печерi, коли Славек вiдкрив пачку. I отут сталося те, чого я найбiльше боявся. Ранком я ще не годував Бабусина... нiщо не могло стримати мого кабанчика. Вiн голосно захрюкав i з шаленою швидкiстю накинувся на Славека. Бабусин збив з нiг цього чоловiка i почав ще жадiбнiше, нiж мiй сусiд, дегустувати цi чiпси. Кабанчик їв з таким запалом, що перш нiж брати встигли якось зреагувати, з картоплею вже було покiнчено, i Бабусин наклав купку.
   Тодi я, передбачуючи подальший хiд подiй, голосно покликав кабанчика до себе. Мiй улюбленець нiяк на це не зреагував, так як вже зайнявся упаковкою з-пiд чипсiв. У цей момент я вгледiв, як Славко замахується своєю лопатою, щоб прикiнчити Бабусина. Тодi менi стало зрозумiло, що я вже не встигаю добiгти до кабанчика. Тому я вийшов в коридорчик i кинув невеличкий камiнець у Славка, на мiй подив, дуже влучно. Я голосно окликав Бабусина i той, нарештi, пiдбiг до мене. Було ясно, що тiкати разом з ним не було сенсу: печера темна, з моїм зором я не зможу бiгти швидше, нiж брати. Потрiбно хоча б врятувати кабанчика. Хоча, може мене також звiдси витягнуть,- подумав я i витягнув з кишенi невеликий мiшечок з крупою. Цю рiч я завжди беру з собою, коли кудись вирушаю. Просто одного разу, коли Бабусин завiв мене у незнайому частину лiсу, то менi у пригодi стала ця торбинка. Я зробив у нiй таку невеличку дiрочку, щоб звiдти потроху випадали зернинки i тримав її у руцi. Таким чином, я не блукав колами, i скоро зi своїм улюбленцем ми вийшли з тих хащ на широку тропу. Однак повернiмося до розповiдi. Я швидко надiрвав мiшечок i розв'язав свiй шнурок. Моменом прив'язав до нiжки Бабусина продiрявлену торбинку i наказав кабанчику бiгти до бабусi. Мiй улюбленець хрюкнув на знак згоди i шугонув у сторону виходу. Як я i сподiвався, через кожнi кiлька метрiв позаду Бабусина лишалася пара зернин, котрi випадали з мiшечка. "Тiльки б вся крупа не випала ранiше, нiж кабанчик добiжить додому. Тодi, можливо, бабуся пошле сюди когось, хто зможе мене вивести. Однак я щось дуже задумався! Що там твориться за моєю спиною?"- я хотiв було обернутися, та не встиг. Видно, хтось з братiв огрiв мене лопатою по головi. Я знепритомнiв. Не знаю точно, скiльки я тут пролежав, однак коли прокинувся, то бачив дуже погано. Напевно, просто мене вдарили по потилицi, де й знаходиться зоровий центр. Звичайно, я не ослiп, однак що став гiрше бачити пiсля цього, так це точно,- пiд кiнець оповiдi наш герой продер очi, щоб Синбабусин не подумав, що вiн мiг проспати хоча б якусь частину такої захоплюючої iсторiї. Петро помiтив, що його новий супутник напруженно вдивляється кудись вперед.
  -- Що там таке?- поцiкавився наш герой i також кинув туди оком. Спершу Петро побачив невелике свiтiння десь з-за темним поворотом, який вiн оминув перед тим як потрапити в цей коридор. Згодом свiтло стало настiльки яскравим, що наш герой i Синбабусин заплющили очi. Роздався якийсь трiск, i враз все потухло. Натомiсть Петро та його новий знайомий почули знайоме хрюкання. Синбабусин не мiг стримати емоцiй. Вiн пiдскочив з мiсця, заволав на все горло: "Бабусине!" i побiг туди, звiдки долинало свiтiння. Петро, приголомшений не менше, нiж його друг, так i залишився сидiти бiля озерця. Однак не встиг Синбабусин добiгти до початку темної сторони печери, як назустрiч йому вже стрибнув Бабусин, поваливши свого хазяїна на землю. Довго ще кабанчик облизував обличчя Синбабусина, аж поки останнiй не згадав про Петра. Хазяїн Бабусина (наш герой N2) пiдвiвся i мовив:
  -- Це справжнє чудо, Петре! Я ж на власнi вуха чув предсмертнi визги мого улюбленця i ти сам казав менi, що його вбив.
  -- Я також дуже здивований тим, що Бабусин живий. Однак менi здається, що я знаю, в чому тут справа,- тут Петро знову згадав примiтку бабусi i зробив розумний вигляд. Тепер вiн пропонує свою версiю подiй,- я точно пам'ятаю, що твоя оця Марина казала, що тут бiгає Бабусин. Напевно, вона здогадувалась, що тобi загрожує якась небезпека. Тому, коли кабанчик прибiг до неї, вона одразу пiшла тебе рятувати, захопивши з дому елiксир життя. Напевно, коли вона зрозумiла, що їй не вистачить сил зайти у печеру, тому вона прив'язала до нiжки Бабусина це магiчне зiлля. Кабанчик потупцював за тобою у моторошну печеру. Думаю, що по дорозi твiй кабанчик об щось розбив скляну посудину з елiксиром, бо коли я йшов до тебе, то наступив на якесь скло. I от одразу все магiчне зiлля вилилося. Бабусин почув битий звук i вiдчув, що рiдина пролилася. Так як кабанчику дошкуляла спрага, то вiн вилизав з землi усе, що ще не встигло всмоктатися. Згодом твiй улюбленець побiг далi, навiть не пiдозрюючи, що вiн випив. Бабусин прибiг до тебе, однак нiчим допомогти не змiг. Ти був без свiдомостi, а залишки чудодiйного зiлля випив кабанчик. Не знаю, скiльки ви тут пробули, та через деякий час Бабусин ще здалеку зачув мої кроки. Вiн потупцював назустрiч цьому звуку i учуяв мене. Як ти вже казав, Бабусин нiчим не снiдав з самого ранку, окрiм чипсiв. Напевно, тому, коли вiн побачив мене, то його iнстинкт шлунку наказав: "Скуштувати!". Думаю, ти прокинувся якраз пiд час нашої сутички i тобi добре вiдомий її результат. I от елiксир життя, котрий вiн випив, почав дiяти не одразу. Напевно, те свiтiння, котре ми тiльки що бачили i було ознакою дiї зiлля,- закiнчив Петро i почав смоктати слонову кiсточку, котру вже давно тримав у руцi. Вiд такої речi нашого героя Синбабусин очманiв. Вiн витрiщив очi i поволi мовив:
  -- Та ти новий Шерлок Холмс! Твоя версiя дуже правдоподiбна! Однак все-ж-таки я не розумiю, наприклад, звiдки у моєї бабусi взявся елiксир життя. Такi штуки Марина не варить. Проте, як виберемось звiдси, то все точно i дiзнаємось вiд моєї бабусi.
  

5. З темного тунелю нагору

   Отже, друзi погодились, що потрiбно вийти з цiєї печери. До того ж навiть у коридорчику, в якому вони знаходились, стало дуже темно. "Напевно, буде злива,- подумав Петро,- навiть звiдси чути якийсь грiм". Друзi пустили Бабусина спереду, так як вiн вже найкраще од усiх знав петлястi повороти тунелю. Петро йшов за кабанчиком. Наш герой взяв Синбабусина за руку, аби той через поганий зiр не загубився у такому мороцi. В iншiй руцi Петро смоктав слонову кiсточку. Нашого героя N2 взяли завидки:
  -- Що це ти таке бiленьке куштуєш? Чую таке задоволене плямкання, що мiй шлунок прямо заволав. Напевно, ця кiсточка дуже солоденька?
   Петро скривився i перестав плямкати. Йому не дуже личило морщинисте обличчя:
  -- Та, нi ж бо, вона зовсiм несмачна. Її я дегустую тому, що нiчого з собою перекусити не взяв,- Наш герой намагався надати своєму голосу великої переконливостi.
   Однак Синбабусина так просто не проведеш:
  -- Значить, ти менi пропонуєш погризти голе камiння? Так ти поважаєш свого нового знайомого?
   Петро високо звiв очi:
  -- Так уж i бить,- i наш герой неквапно передав кiсточку Синбабусину. Той з неймовiрною завзятiстю та урчанням почав її смоктати. Потiм вiн навiть спробував її погризти. Однак Петро у цей же момент вихопив делiкатес з руки свого друга:
  -- Ей, досить, мiй хлопчику. Ця кiсточка не для обтачування зубок. Вони можуть зовсiм повiдпадати, коли будеш так старатися. Ти просто не навчений справжньому мистецтву. Тому я не можу тобi довiрити гризти цей об'єкт,- промовивши це, наш герой сам прийнявся обглодувати кiсточку.
   Здивуванню Синбабусина не було меж. "А я й не пiдозрював, що гризти цю рiч - така вiдповiдальнiсть! Проте, може, просто залишок саме цього слона - для нього дуже дорога штукенцiя?"- це стало темою кiлькасекундних роздумiв супутника Петра.
   "А мiцнi ж у мене зубки. I залiзний ланцюг Сiмона їм не по чiм,- так мiркував наш герой, гризучи кiсточку.
   Нашi друзi пiднiмалися з глибини печери нагору, тому все частiше свiжий вiтерець окутував їхнi обличчя. Наче i йшли вони не дуже швидко, та Петровi чомусь робилося спекотно. "Можливо,- подумав наш герой,- менi так млосно тому, що я усвiдомлюю свою вiдповiдальнiсть перед Синбабусином. Я веду його за руку, вiн менi довiряє, та все ж вiн вже декiлька разiв спiткнувся об якесь камiння,- ця думка наче гарячий вугор охоплювала Петра. Нарештi йому довелось знову скинути тигрову накидку, в якiй вiн до цього був одягнений. Просто перед тим, як вiн з Синбабусином i кабанчиком рушили на вихiд з печери, то довелося нести цю одежину на собi, так як обидвi руки були зайнятi. Синбабусин не бажав нести "пахучу" накидку Петра, тому ця ноша пала на спину Бабусина. Проте там вона не довго затрималась: кабанчик рiзко повернувся, i одежина впала.
  -- Абзац!- викрикнув фiрмове Петро,- Ех, доведеться менi знову паритися в цiй накидцi. Не залишати ж її тут напризволяще,- i наш герой знову накинув цю одежину. Тепер по хлопцевi текли цiлi струмки поту, однак дiватися було нiкуди. Все його тiло пропiтнiло i вiн став "попахувати". Проте це не хвилювало нашого героя. "Напевно, така моя доля - витягти Синбабусина з цiєї печери i пропiтнiти з нiг до вух,- подумав Петро". Звiсно наш герой N2 почуяв, що його новий знайомий запахнув гiрше, нiж Бабусин пiсля тижневих забав у грязюцi, однак вiн стримався вiд зауважень. Проте, нi, все-ж-таки Синбабусин порадив:
  -- А знаєш що, Петро, тобi б не завадило спробувати новий одеколон "Бородяннка+". Цей засiб перевiрений на моєму Бабусинi,- юнак насмiшкувато погледiв на нашого героя.
   Спершу Петро хотiв розiзлитися, проте передумав. Натомiсть вiн вiдповiв тим же:
  -- Мiй хлопчику, я порадив би тобi приймати рициновi краплi. Вже пiсля декiлькох прийомiв ти станеш не таким гострим на язик,- кажучи вже останнi слова, наш герой знову наступив на якесь скло. Прозвучав ще один "Абзац" i Петро мовив Синбабусину:
  -- Здається, я знову наступив на розбиту мiнзурку вiд елiксиру життя. Просто, коли я йшов до тебе, то вона також натрапила менi пiд ноги,- на всяк випадок наш герой помацав в цьому мiсцi землю, та вона була сухою. Залишки чудодiйного зiлля вже давно всмокталися.
   Нарештi Бабусин, Петро i Синбабусин вийшли з одного iз трьох ходiв. Тут стало досить прохолодно, проте наш герой все ще "парився" у тигровiй накидцi. Трохи перепочивши, друзi продовжили шлях. Проте на цьому етапi дороги найвiдважнiший з усiх, тобто той, хто тупцював спереду, Бабусин - зовсiм знесилився. Не допомiг i повторний довгий вiдпочинок. Кабанчик нi в яку не бажав просуватись далi.
  -- Напевно, в цiй бiдi не останню роль зiграв iнстинкт шлунка, котрий завжди переслiдує мого улюбленця,- сумно констатував Синбабусин.
  -- Напевно, доведеться його залишити тут,- запропонував Петро.
  -- Почекай, може ще щось придумаємо. А то ти одразу кажеш "доведеться його залишити", наче вiн зовсiм для нас якийсь чужий. Вiдданих друзiв у бiдi не полишають.
   Наш герой трохи засоромився. Якщо чесно, йому не дуже подобався цей жирнючий ненажера. Хто знає,- думав Петро,- раз Бабусин покушався на моє вухо. Однак тодi я був на сторожi. А от коли ми знову присядемо вiдпочити, де гарантiї, що вiн не вiдкусить менi голову, коли я почну куняти?
   Тим часом Синбабусин виклав деякi припущення, проте наш герой одразу ж їх запротестував. Обличчя Петра прямо побагровiло:
  -- То ти, мiй хлопчику, пропонуєш понести цього жирдяя на плечах? Не занадто добре вiн влаштується, га? Цей твiй Бабусин тiльки i знає, що їсти, спати, знову їсти, спати, їсти спати...ну, може, кабанчик ще виконує твої доручення. Однак в цiлому вiн запопадливий ледацюга, я в цьому впевнений!
  -- Ти помиляєшся, друже. Бабусин зовсiм iнший. Хоча, звiсно, вiн любить попоїсти i полежати. Проте не стану з тобою сперечатися. Час покаже, хто з нас правий,- Синбабусин намагався угамувати раптову лють нашого героя. Кабанчик все ще понуро лежав на землi, час вiд часу смачно облизуючись. Погляд нашого героя N2 впав на слонову кiсточку, котру Петро все ще продовжував погризувати. -Можливо...- протягнув Синбабусин,- якщо ти не заперечуєш, то думаю, що сили Бабусина поновила б ота бiленька рiч, котру ти тримаєш у лiвiй руцi.
   Петро зрозумiв натяк. Вiн вже встиг трохи остигнути, однак ще не втрачав надiї:
  -- Iнших варiантiв немає? От не розумiю, чом би нам не залишити цього нездару отут?
  -- Нi, друже, другого виходу немає,- наполягав Синбабусин.
   Запала мовчанка. Нарештi Петро не витримав i мовив:
  -- Добре, так уж i бить. Пожертвую всiєю слоновою кiсточкою, тiльки щоб ми продовжили шлях. Сьогоднi я надзвичайно великодушний, а ви користуєтесь цим. От, негiдники! Вiдламую вiд "самого серця"!- i Петро кинув Бабусину одну зi своїх коштовностей, можна навiть сказати, релiквiй. "Ех, де я знайду ще таку штукенцiю,- з сумом подумав наш герой". За лiченi секунди ощасливлений кабанчик повнiстю розгриз легендарну слонову кiсточкую Пiсля такої трапези мордочка Бабусина наче просвiтлилась. Вiн поволi пiднявся i хрюкнув на знак того, що готовий продовжувати шлях. Нашi друзi двинулись далi. Зовсiм скоро вони вже, нарештi, опинилися на виходi з непривiтної печери.
  

6. До будиночка лiсника

   Нiч вже лягла на пiднiжжя гори. Накрапав неслабенький дощ. Всюди вiяло промозглiстю та нестерпною сирiстю. Звичайно, нiякої бабусi нашi друзi не вгледiли. Однак така погода не завадила Синбабусину уважно розгледiти лавочку на якiй, по словам Петра, сидiла Марина.
  -- Цiкаво, хто змайстрував цей ослiнчик? Тiльки глянеш на цi дикi мiсця, особливо на печеру, так i думаєш, що на пiднiжжя нога людська зроду не ступала. А тут тобi на, прямо дерев'яний осередок цивiлiзацiї!
   I не даремно Синбабусин звернув увагу на цю лавочку. Навiть зi своїм слабеньким зором наш герой N2 помiтив якийсь кольоровий фантик, котрий був трохи затиснений мiж двох дошок. Вiн витягнув його, i це виявився недопалок сигарети. Синбабусин детально роздивився цю рiч. Там залишалася якась пара лiтер: "...ar".
   - Це, напевно, "Pall Mar",- пробурмотiв собi пiд нiс наш герой N2. Хлопець, незважаючи на холоднi краплини дощу, котрi неприємно вдаряли по головi, задумався: "Видно, моя бабуся i справдi тут сидiла. Вона iнодi любить покурити, однак я ганю її за це, i вона намагається так не псувати своє здоров'я хоча б у моїй присутностi. Однак вона пробувала сигарети нової марки". Чомусь Синбабусин полинув у недавнi спогади. Здавалося, вiн забув про все, що дiється навкруги: "...Марина тодi сидiла за обiднiм столом i розкурювала "Pall Mar". Тодi я був дуже голодним i буквально з порогу ввiрвався на кухню:
   - Ти знову взялася за цей мотлох? Скiльки раз я тобi повторював, щоб ти кидала цю звичку!
   Моя бабуся одразу потушила сигарету i у виправдання мовила:
  -- Та це ж не якiсь там "Кобельки", а справжнiй "Pall Mar"! Там стоять добрi фiльтри, тому в наших магазинах їх i не знайдеш. У нас не дуже пiклуються про людей.
   Менi доводилось чути про цю рiдкiсну марку сигарет. Цю погань i справдi не купиш будь-де. Кажуть, що до нас завозять її тiльки контрабандою. Однак я нiколи не цiкавився "Pall Mar"хоча б тому, що навiть не по чуткам вiдомо про їх доровизну.
  -- А звiдки ж тодi у тебе взялась ця рiдкiсна марка, коли ти кажеш, що в магазинi її немає?- поцiкавився я.
  -- Та,- вiдповiла вона недбало,- сьогоднi зранку заходила в гостi до братiв Славека i Славка, заносила їм пирiжки з повидлом. Вони люб'язно i запропонували менi зайву пачку "Pall Mar". Спочатку стало якось незручно приймати такий подарунок. Однак вони сказали, що цього "добра" в них чи не весь будинок, i тому +-1 коробочка погоду не зробить. Тодi я перестала заперечувати i пiшла вiд них з цим гостинцем".
   Тiльки чомусь зараз Синбабусину здалось дивним, звiдки ж "цього добра" так багато у братiв? Невже вони - котрабандисти? Або, може, стали якимись злочинцями?
  -- Щщщо тти там кколупаєшся? Пiшли ввже хоч куди-небудь, а то з ттаким холодом i ннедовго вдарити ддубака!- наш герой зненацька обiрвав мiркування Синбабусина. I не дивно. Петро весь пропотiв у печерi в своїй тигровiй накидцi, i тепер дрижав вiд холодного дощу, який так раптово "спiймав" їх на пiднiжжi гори. Вiн не сприймав нiякої iнформацiї Синбабусина щодо знахiдки недопалка. Петро тiльки його просив скорiше зайти у якусь теплу хатину.
  -- Добре, добре,- мовив наш герой N2,- до мого дому йти далеченько, однак можу тебе потiшити тим, що тут близько знаходиться будинок лiсника. Там ми зiгрiємось i вiдпочинемо. Хазяїн цiєї хатини - добра людина. Вiн пустить втомлених мандрiвникiв навiть посеред ночi,- слова Синбабусина дали надiю Петровi. Це було як свiтло в кiнцi темного тунелю, з якого вони тiльки що вийшли.
  -- То ж-бо введи,- попросив наш герой.
   Отже, друзi пiд вже проливним дощем направились до будиночка лiсника. Йшли повiльно, так як в майже цiлковитiй темрявi Синбабусину було важко знаходити дорогу. Iнодi вони звертали не на той шлях i навiть порядком попеклись кропивою у якихось бур'янах. Однак все-ж-таки, хоч i не дуже скоро, та нашим друзям вдалося пiдiйти до здорової двоповерхової хати, яка, за словами нашого героя N2, i була оселею лiсника. Синбабусин смiливо ступив на порiг i загрюкав у дверi. Почулося шарудiння, i дверi вiдкрила якась жiнка, мабуть, дружина лiсника. Вона була досить високого зросту, iз суворим обличчям, яке робило її старiшою на вигляд. Жiнка досить-таки непривiтно спитала:
  -- Чого вам треба?
   Синбабусин випалив вже завчасно пiдготовлену реплiку:
  -- Просто розумiєте, ми з Бабусином i Петром сильно промокли пiд дощем. До нашого дому йти далеко, i ми жалiбно вас просимо впустити нещасних мандрiвникiв,- Синбабусин жалiбно звiв оченята i додав,- до того ж, здається, моя бабуня Марина iнодi навiдується до вас у гостi.
   Вiд такої мови Синбабусина обличчя жiнки одразу пом'якшало. I вона впустивши трiйку в дiм, навiть Бабусина, сказала:
  -- Я знаю Марину i залюбки впущу в дiм її внука та його друзiв. Ми завжди радi гостям, особливо, якщо вони змокли i їм просто необхiдно зiгрiтися. Якщо хочете, можете у нас заночувати. Нагорi є вiльна кiмната. Думаю, чоловiк не заперечуватиме, коли ви її займете. Однак спершу трохи посидiть бiля камiну та обсохнiть, а я поки зроблю вам духм'яний чай. До речi, мене звати - Маргарет, а вас, як?
   Коли Петро представив себе i Бабусина, жiнка направилась, як зрозумiв Синбабусин, на кухню. Тим часом друзi, нарештi, зняли ненависно мокрий верхнiй одяг i притулилися до камiну. Втомлений кабанчик, пригрiтий теплом, одразу заснув на м'якому килимку. Скоро вже Маргарет принесла гостям чай, i, сiвши напроти наших друзiв, почала розпитувати, що вони робили у цю дощову погоду на вулицi. Наш герой трохи вiдiгрiвся i, випередивши Синбабусина, вiдповiв питанням на питання:
  -- Вибачте, Маргарет, а часом до вас сьогоднi не заходила бабуся Марина?
  -- Нi,- вiдповiла жiнка,- з нею щось сталося?
  -- Та нi ж-бо,- поспiшив заспокоїти Петро. Наш герой впевнився, що старенька ще поки їй не розповiдала iсторiї про спуск Синбабусина у печеру. "Отже,- подумав хлопець,- навiщо взагалi казати про цей темний тунель? Невже я скажу, типу: ми з другом i кабанчиком провели весь день у печерi; i, здається, там розкопували скарб; нi, таке краще не розповiдати. Посиплються одразу недоречнi запитання. Краще вже щось придумати на ходу". I Петро повiдав таку банальну iсторiю:
  -- Знаєте, сьогоднi зранку ми всiєю компанiєю вирушили з дому по ягоди i заблукали в лiсi. Тiльки коли вже почало темнiти, нам пощастило знайти дорiжку з глухих хащ завдяки нюху Бабусина. Однак саме тодi почалася сильна злива. Ваш будинок ми вгледiли першим, тому ми сюди й постукали, так як мали надiю знайти прихисток вiд поганої погоди,- закiнчив Петро. Пiд час своєї розповiдi наш герой, як мiг, пiдмигував Синбабусину, щоб той, бува, не став заперечувати його слiв. Хазяїн Бабусина, видно, зрозумiв натяк, i продовжував зберiгати мовчання.
   Вислухавши цю iсторiю, Маргарет пожалiла хлопцiв, а потiм вона почала розказувати:
  -- Ви, напевно, не можете це собi уявити, однак ще вчора я була у жахливiй депресiї, так як гадала, що мiй чоловiк зник назавжди. До того ж у день його пропажi я побачила, що у нас зникло одне велике вiкно. Я дуже здивувалася, примiтивши це. Одразу менi на думку спало мiркування, що до нас вночi залазили якiсь ворюги. I це, як потiм пiдтвердив мiй коханий, виявився правильний здогад. А сьогоднi пiсля полудня хтось грюкнув у мої дверi. Я вiдкрила їх i прямо ахнула,- Маргарет зробила паузу,- на порозi стояв мiй чоловiк - Сiмон.
  -- Сiмон?- перебив жiнку Петро. Вiд подиву наш герой навiть трохи розiлляв чаю. Вiн i не мiг собi уявити, що прямо зараз знаходяться в оселi того самого нещасного Сiмона, якого йому довелось зустрiти у печерi.
  -- Не нервуйте так, Петре,- поспiшила заспокоїти хлопця Маргарет,- Сiмон - це iм'я мого чоловiка. Ви його знаєте?
  -- Та так, якось ми зустрiчались по справам,- наш герой виклав частину правди. "Можливо,- думав хлопець,- Сiмон ще нiчого не розповiдав своїй дружинi про скарби. А якщо ця Маргарет - "язиката Хвеська" i як тiльки я щось мовлю з приводу скринi з золотом, то наступного ранку вся Ворохта направиться до братiв i забере сундук. Тодi плакало Сiмонове багатство. Краще послухаю, що ця жiнка знає взагалi".
  -- А, здається, я знаю, чому ви зустрiчались,- продовжувала Маргарет,- Сiмон - лiсник, i вiн давно казав менi, що йому потрiбнi молодi помiчники. Однак я щось не пам'ятаю, щоб мiй чоловiк про вас згадував,- зробила паузу жiнка i подивилася на Петра,- а втiм, це не важливо. Так-от, Сiмон стояв на порозi весь схудлий i змарнiлий. Без зайвих слiв я завела його в дiм i гарно нагодувала. Потiм мiй чоловiк захотiв спати, однак я все-ж-таки довiдалась, де вiн пропадав,- тут Маргарет трохи стишила голос,- Сiмон щось пробурмотiв менi про скарби, за якими ходив у глибоку печеру; i...,- жiнка намагалася згадати,- точно, вiн ще розказав про якогось доброго хлопця, котрий якось його звiльнив вiд оков у тунелi...,- на цьому мiсцi жiнка зупинилася, так як почувся гучний хрюк Бабусина.
  -- Не хвилюйтесь,- заспокоїв всiх Синбабусин,- то моєму кабанчику щось наснилося. Промовивши це, наш герой N2 допитливо зиркнув на Петра. Наш герой прочитав в очах свого друга, що той здогадується, хто це був "доброю людиною" у печерi. Однак Синбабусин в цiлому продовжував зберiгати мовчання.
  -- Ось i все, що я дiзналась вiд свого чоловiка,- казала Маргарет,- вiн влiгся спати i, думаю, зараз також продовжує це робити. Ви допили чай?
   Нашi друзi закивали головами.
  -- Добре,- мовила жiнка,- тодi давайте я вас проведу у вашу кiмнату,- Бабусин залишився спати бiля камiну, а хлопцiв Маргарет провела на другий поверх i показала їм опочивальню. Пiсля цього жiнка залишила наших друзiв i, як було чутно по гулким крокам, спустилася вниз. У кiмнатi горiла тускла лампочка, однак Петро змiг роздивитися, що мiсце для ночiвлi не було найгiршим: на однiй стiнi висiв якийсь натюрморт, шпалери прикрашав рослинний вiзерунок. Та й матраси на лiжках були досить м'якими. Однак перед тим як лягти спати, наш герой розповiв Синбабусину про зустрiч з Сiмоном i чому, врештi-решт, Маргарет почула не зовсiм правдиву iсторiю.
  -- Розумiєш,- втлумачував своєму друговi Петро,- чим менше людей знають про цей скарб, тим краще. I от, якщо вже зайшла мова про скриню з коштовностями, то, якщо чесно, я думаю завтра ж разом з Сiмоном навiдатись до цих братiв. Коли лiсник не заперечуватиме, то ми вiднiмемо скарби у Славека i Славка, i так вiдновиться справедливiсть. Сiмон першим знаходив карту, тому вiн i має право на золото. Хто ж винен, що його прадiдусь так погано ховав цю мапу?
  -- Гадаю, ти маєш рацiю,- мовляв Синбабусин,- на твоєму б мiсцi я також не спiшив розповiдати iсторiю про скарби людинi, яку знаєш лише один день. Однак за мене можеш не переживати. Я не такий, щоб вибовтувати все першому незнайомому перехожому,- тут Синбабусин знову коротенько сказав Петровi про недопалок, який йому пощастило знайти на ослiнчику бiля печери. - Думаю, друже, тобi вiдомо, яка рiдкiсть у нас - пачка "Pall Mar". Такi сигарети дуже складно дiстати. Менi просто цiкаво, звiдки у братiв з'явилась така штука. Якщо не заперечуватимеш, завтра я також приєднаюсь до вашої компанiї. Звичайно, чужi речi я вiдбирати не збираюсь, та хотiлося б менi поглянути, чи справдi цього "добра" у моїх сусiдiв цiлий будинок.
  -- Це ще один привiд сходити "у гостi" до братiв. Коли Сiмон не заперечуватиме, то ми вiзьмемо i тебе з собою. Все-таки три голови краще, нiж двi.
  -- Ти забув про Бабусина,- вставив Синбабусин.
  -- А що, i його брати обов'язково?
  -- Аякже,- вiдповiв наш герой N2.

7. Вовкулак у саду

   Скоро хлопцi, нарештi, повлягались спати. Храп Синбабусина вже почав роздаватися по всiй кiмнатi, а Петро все щось не мiг заснути. Вiн все ворочився у лiжку, i в один момент його осiнило, чому до нього не приходить сон: "Напевно, випив багато чаю,- подумав наш герой". Прийшовши до висновку, що потрiбно вiдвiдати вбиральню, Петро встав, взув капцi i тихенько спустився на перший поверх. "Десь тут, здається, я бачив зображення "писучого хлопчика",- пробурмотiв Петро. Вiн вiдчинив якiсь дверi, однак за ними простягалась довга кухня. "Непогано було б перекусити,- подумав наш герой,- я ж майже цiлий день нiчого не куштував. Ох, бiдний я!". При свiтлi повного мiсяця у кiнцi кiмнати гарно вимальовувався бiлий холодильник. Коли його дверцi, наче випадково, прочинилися, наш герой мало не заплакав вiд щастя: на однiй з полиць знаходилось десять добрих палок Бородянської копченої ковбаски. Без всяких там церемонiй Петро почав наминати цю смакоту, прямо не вiдходячи вiд вiдчиненого холодильника. Раптом почулося жахливе скавулiння. Вiд цього звуку апетит у нашого героя наче крiзь землю провалився. Петровi стало моторошно, однак вiн вирiшив дiзнатися, звiдки долинало це жахiття. Впевнившись, що скавулiння лунало з вулицi, хлопець трохи заспокоївся. Однак тепер нашого героя пройняла допитливiсть, хоч вiн вже весь трясся, як осiннiй листочок. Петро тихенько зачинив холодильник i вийшов з кухнi. Вiн пiдiйшов до вхiдної дверi i смикнув її за ручку. Дверi пiддалися. "Цiкаво, - подумав наш герой, - невже цей будинок на нiч не зачиняють?"- не встиг Петро причинити вхiд у хату, як знову почулося скавулiння, ще моторошнiше, нiж попереднє. Воно доносилось десь зi сторони саду, в метрах тридцяти вiд нашого героя. Петро аж побiлiв i хотiв було шмигонути назад, у будинок. Однак безрозсудна допитливiсть вкотре перемогла здоровий глузд, i хлопець поперся прямiсiнько в той сад. Звiдти знову долинуло скавулiння вже, як здалося нашому герою, зовсiм недалеко вiд нього. Тому вiн, сховавшись за найближчим деревом, почав приглядатися у пiтьму. Серебристо-тьмяне свiтло вiд повного мiсяця дало змогу Петровi дещо розгледiти: на галявинi, котра розстилалася недалеко вiд дерева, за яким вiн сховався, знаходилась якась iстота. За розмiрами i подобою вона була схожа скорiше на вовка, однак, все-ж-таки, це був не вовк. "Вовкулака,- промайнула думка у нашого героя,- це - точно вовкулака!". Тим часом ця iстота продовжувала завивати на повний мiсяць, стоячи на заднiх лапах. Раптово щось на секунду ослiпило Петра. Вiн вiдвернувся, а потiм знову глянув на цю iстоту. Тепер наш герой помiтив, що на шиї вурдалака на ланцюжку висiв якийсь золотий прямокутничок. Навiть при такому поганому освiтленнi вiн здорово поблискував, i на ньому Петро змiг вгледiти невеличку лiтеру "Б". Напевно, там були й iншi надписи, однак наш герой прочитав тiльки цю букву. Хлопцевi одразу здалося, що вiн вже десь бачив цей дорогоцiнний прямокутничок на ланцюжку. Проте пригадати, де, Петро був не в силi. Поки наш герой роздумував над дивною прикрасою, то вовкулак закiнчив завивати на мiсяць. Вiн почав принюхуватись. Петро окам'янiв. Тепер цей "вовк" став на чотири лапи i повiльно, все ще донюхуючись, двинувся в сторону нашого героя. Петровi це дуже не сподобалось. Хлопцем заволодiв страх, однак вiн вiдчув, що може знову рухатись. Наш герой почав потихеньку, часом оглядаючись на iстоту, задкувати в сторону будинку. Петро розумiв, що якраз i його присутнiсть привернула увагу вовкулака. Хлопець впав у вiдчай i вже хотiв було панiчно втекти, однак, видно, здоровий глузд не покинув нашого героя у тяжку хвилину. Петро зупинився. "Так, ситуацiя не з легких,- думав юнак,- до мене все ближче i ближче пiдбирається вурдалак. Я все одно задкую повiльнiше, нiж ця iстота. Та й у бiгу менi з нею не зрiвнятися. Невже немає виходу? Невдача настигла скромного Петра навiть у щасливих житомирських шкарпетках "у зiрочку"?- наш герой вдарив себе по лбу. Нарештi, його осiнило: ну, звичайно, як я мiг забути, що на менi цi чудовi шкарпетки тижневої витримки!- тепер у Петра з'явилась надiя.
   Звичайно, вам, мiй читачу, може видатись дивною така прив'язанiсть нашого героя до житомирських шкарпеток. Однак ця забобоннiсть почалася ще в дитинствi. Вся справа в тому, що ще дiд дядька Петра дуже давно заснував у Житомирi фабрику, котра займалась пошиттям найнадiйнiших на той час шкарпеток з високоякiсних тканин. Хоча вони й робилися з натуральної сировини, та через тиждень, за умови їх активного носiння, запашок вже вiд них тягнув, без перебiльшення, метрiв на вiсiм. Коли Петрику виповнилось десять рокiв, то його рiдний дядько, Ватруша Бовтуняка, подарував йому на день народження п'ять пар високоякiсних житомирських шкарпеток. Першi були у рисочку, другi - у хвильку, третi - у бородянськi ковбаски, четвертi - у машинки, а п'ятi - у зiрочки (остання пара була на вирiст, тому цi шкарпетки ще налазять на ногу нашого героя). Всi цi дядьковi подарунки виявились щасливими для Петра. В одних "житомирських" наш герой вперше за все навчання в школi отримав гарну оцiнку. В iншiй хлопчик виканючив в опiкуна собачку Жучку. В третiй Петрик зiрвав у лотореї джекпот. На призовi грошi вiн купив собi багато цукерок. У четвертiй наш герой вдало склав шкiльнi iспити з петрографiї, петрологiї, петроса, петрознавства i петраклiї. У п'ятiй якось на узбiччi хлопчик знайшов кiсточку, напевно ж, слонову. З того часу Петро носив завше з собою цю рiч, аж поки вона не дiсталась Бабусину. Однак часто наш герой згадував, яку функцiональну штуку вiн пожалував на користь шлунка кабанчика: по-перше, слоновою кiсточкою можна було здорово оборонятися, копати пiдземнi тунелi, вiдчиняти дверi, кидатися, трощити меблi; також на нiй можна було просто сидiти i, нарештi, в кiнцi кiнцiв, насолоджуватись її чудовим смаком, що Петро завше i робив. Наш герой одягнув у довгу мандрiвку житомирськi шкарпетки "у зiрочку" не тiльки тому, що вони були такими рiдними, а ще й тому, що в них хлопцевi надзвичайно везло.
   Отже, коли Петро згадав, що на ньому "пахучi" житомирськi шкарпетками, то й прокинулась якась надiя. Наш герой притулився до ближнього дерева, скинув капцi i швиденько зняв пару цих зловонних штук. "Ех,- подумав Петро,- як з'являться у мене грошi, то куплю собi нових шкарпеток". Наш герой вже чув сопiння вовкулаки зовсiм поруч. Не довго думаючи, хлопець скрутив "пахучi" житомирськi бородяньким вузлом, i кинув їх уперед, звiдки на нього i йшов цей "вовк". Спершу Петро хотiв далi потроху вiдступати вбiк будинку, однак зупинився: "цiкаво, яка буде реакцiя звiра на рiч, яку я йому кинув?". На всяк випадок наш герой став за велике дерево i придивився у пiтьму. Звичайно, хлопець майже нiчого путнього не побачив, проте почув жахливий вий. Петро вже подумав, що розiзлив вовкулака i зараз вiн вже не зрахує своїх кiсточок. Хлопець застиг на мiсцi в очiкуваннi чогось жахливого. Ось вже було чутно тупотiння нiг цього звiра, однак... звук перебирання лап почав вiддалятися i скоро зовсiм стих десь у далечинi. Петро зiтхнув з полегшенням i витер рукою свiй спiтнiлий лоб. Напевно ж зловоннi шкарпетки долетiли прямо до цiлi,- радiсно подумав наш герой,- хоча, трохи шкода, що в такiй пiтьмi вже не знайдеш мою пару "у зiрочки". Однак, нiчого страшного. Здається у боковiй кишенi тигрової накидки лежать шкарпетки "у машинки". Може, вони якось налiзуть на мою ногу. Проте, не скоро ця пара стане вiдлякувати злих духiв,- просто Петро десь читав, що тiльки високоякiснi житомирськi шкарпетки тижневої витримки вiдлякують будь-яку нечисту силу. Однак i тут не все так легко. Спершу, перед тим як лягати спати, потрiбно однiєю парою накреслити навколо свого лiжка уявне коло. I, нарештi, обов'язково треба покласти цi шкарпетки на пiдвiконня. Тодi злi духи, тiльки зачувши через прочинене вiкно тижневий духан, точно не залетять в дiм. Також наш герой читав, що пара житомирських вiдлякує дракулу та iншу нечисть краще за будь-який там часник чи цибулю. Так як Петро вiрить у цi мiфiчнi створiння, то вiн часто, перед тим як лягати спати, виконує обряд з шкарпетками. Проте, це вiн робив тiльки дома, а в гостях, хлопець вважав, що такi дiї виконує хазяїн будинку, тому йому не потрiбно так себе переобтяжувати. До того ж носити пару тижневої витримки - це не така вже й легка ноша. Iнодi ж шкарпетки так пропахували, що наш герой не мiг спати бiля них в своїй кiмнатi. Тодi вiн їх прав, хоча це траплялося досить рiдко. "А може,- iнодi подумував Петро,- коли на менi просто пара чистих житомирських, без всяких там витримок, то я й так захищений вiд злих духiв?"- в цiлому, наш герой дуже часто мiркував над цим питанням. I в нього було стiльки думок щодо нього, що, напевно, потрiбно окремо писати цiлу книжку, на тему "Фiлософськi мiркування того самого Петра"...
   Отже, наш герой, все ще озираючись, швидким кроком вийшов з саду. Вхiднi дверi будинку були вiдкритi. Петро одразу направився у свою кiмнату. Синбабусин спав, як немовлятко. Наш герой з ходу впав у своє лiжко i заснув, як убитий. Проте, нi. Все-ж-таки, йому наснився сон: вiн стояв на вершинi гори поряд з кiлком, на якому гордо майорiв прапорець з надписом "Петрос". Непоганий був сон,- подумав Петро, прокинувшись вiд окликiв Синбабусина.
  

8. Тимчасовий вихiд з гри

  -- Вставай, Петре, бо вже господиня Маргарет запросила нас на снiданок,- голос нашого героя N2 так i випромiнював ранкову бадьорiсть.
  -- Гаразд, мiй хлопчику,- спросоння мовив Петро.
  -- До речi, я все хотiв запитати, чи я тобi син, що ти звертаєшся до мене на "мiй хлопчику"?
  -- Та нi ж бо. Звичайно, ми мало знайомi, проте такий вираз я адресую тобi, як найкращому другу,- наш герой досить щиро казав про те, що у нього було на душi,- однак, не будемо затримуватись. А то за такими розмовами можна i прогавити снiданок.
  -- Добре. Напевно, спустимось разом?
   Петро без зайвих слiв одягнув ще трохи вологi штанцi i сорочку, застелив постiль, i скоро вони з Синбабусином спустилися на перший поверх. На кухнi наших друзiв вже чекав накритий стiл. Маргарет та Сiмон вже сидiли за ним та про щось теревенили. Побачивши хлопцiв, жiнка привiталася, а чоловiк радiсно викрикнув:
  -- О, та це ж той самий юнак котрий мене визволив. Петро! А я ще сумнiвався, який це Петрусь до нас завiтав,- Сiмон пiдiйшов до нашого героя i потиснув йому руку. - А ви, напевно, той самий Синбабусин, котрого Петро шукав у печерi?
  -- Так. Я - Синбабусин,- трохи сором'язливо мовив юнак,- а ви, якщо не помиляюсь, є Сiмон, лiсник?
  -- От, який здогадливий,- сказав з усмiшкою чоловiк,- можете...
   У цей момент Петро помiтив на шиї у Сiмона ланцюжок, на якому висiв золотий прямокутник. Враз нашого героя чомусь кинуло у жар.
   - Вибачте, та чи дозволите ви ще раз менi роздивитися вашу прикрасу,- наш герой перебив лiсника.
   Петро показував на ланцюжок.
  -- Звiсно,- вiдповiв Сiмон пiсля деякого вагання. Через кiлька секунд дорогоцiннiсть лiсника вже лежала на долонi нашого героя. На золотому прямокутнику був красиво виграюваний надпис "Бородянський долар". Однак Петровi особливо впала у вiчi початкова лiтера "Б". "Я бачив цей ланцюжок вчора. Перший раз - у печерi. I, здається, другий...- чоло нашого героя прямо кипiло,- так, вночi, на тому вурдалаку висiла ця прикраса! Сiмон же нiкому її не довiряє. Значить...,- Петро пiдняв очi на лiсника. Той ще намагався посмiхатися, однак i на його обличчi вже з'явилась тiнь тривоги.
  -- З тобою все гаразд, хлопче?- перелякано запитав Сiмон. Проте наш герой вже нiкого не чув. Раптом в його головi замайорiли думки зi скаженою швидкiстю. Вiн не мiг їх зупинити. Йому потемнiло в очах. Хлопець пiдкосився i впав би на пiдлогу, якби не вчасна пiдтримка лiсника. Маргарет крикнула i пiдбiгла до Петра.
  -- Скорiш за все, юнак знепритомнiв! Швидко його на диван,- скомандувала жiнка. Синбабусин та лiсник бережно винесли нашого героя з кухнi i поклали на канапу у вiтальнi. Маргарет оглянула Петра i промовила спокiйним тоном:
  -- Як медик на пенсiї я можу стверджувати, що хлопець має вже вiдiйти за день.
  -- А чому вiн знепритомнiв?- допитувався Синбабусин.
  -- Ну... на це може бути багато причин. Можливо, такий стан викликаний перевтомою, може голодом чи якимось сильним напруженням. Не виключаю взаємодiю всiх цих чинникiв,- у жiнцi пробудився доктор.
  

9. До Славека i Славка

  
   Всi троє вирiшили дати Петровi спокiй, тому перейшли в iншу кiмнату. А там, бiля камiну, все ще спав, iнодi похрюкуючи, Бабусин. Проте коли туди прийшли люди i почали розмовляти, кабанчик прокинувся i пiдбiг до свого хазяїна.
  -- Щось ти похудав, милий Бабусине,-Синбабусин любляче подивився на поросятка i попросив Маргарет,- а чи не знайдеться у вас щось кинути на зуб моєму улюбленцю?- це питання прозвучало не дуже доречно, однак жiнка сходила на кухню i принесла кабанчику цiлу тарiлку печеної картопельки. Бабусин швидко схрумтiв цю страву. Наш герой N2 вирiшив випередити наслiдки такого ситного снiданку:
  -- Вибачте, Маргарет, коли ви не хочете, щоб ваш килимок, на якому стоїть мiй кабанчик...ну, думаю, ви самi розумiєте, то дозвольте, я виведу Бабусина?
   Хазяйка дорожила хатнiм майном, тому без всяких слiв дала згоду. Скоро вже Синбабусин повернувся. Якщо чесно, то хлопець просто не дуже хотiв вiдповiдати на запитання Маргарет. Сiмон вже, напевно, розповiв їй, що Петро вчора також був у печерi. Нiякi ж ягоди вони не збирали.
  -- Так,- мовила Маргарет. Вона дивилася у вiчi Синбабусина. - Як же так вийшло, що ви з Петром забрели у темну печеру?- питання стояло дуже прямо. Наш герой N2 розчервонiвся:
  -- Взагалi-то, все було трохи по-iншому. Нiяких ягiд ми не збирали,- i Синбабусин розповiв жiнцi, як Петро його визволив з печери. -I, будь ласка, Маргарет, не сварiть цього юнака, коли вiн очухається. Вiн просто ще тодi не знав, що ви - дружина того самого Сiмона. А навiть коли i дiзнався, то, можливо, вважав, що ваш чоловiк вам не розповiдав iсторiї про скарби. I, значить, моєму другу не потрiбно було зайвий раз вас нервувати невеселими оповiдками,- голос Синбабусина звучав бiльш як переконливо.
  -- Ясно. Дякую, що розказав менi правду,- мовила Маргарет.
   Тут до розмови долучився Сiмон. Вiн заявив:
  -- Сьогоднi я навiдаюсь до Славека i Славка. Думаю, вернусь не ранiше обiду.
  -- Взагалi-то Петро також хотiв побачити братiв. Коли ж вiн нездужає, то я можу його замiнити. Надiюсь, зайвий супутник вас не обтяжить, Сiмоне?- питав наш герой N2.
   Лiсник трохи завагався:
  -- А чи достойний ти йти замiсть Петра?
  -- Авжеж, так. У всiй Ворохтi не знайдеться бiльш дружелюбного хлопця, нiж я,- мовив не без гордостi Синбабусин.
  -- Добре,- з посмiшкою вiдповiв Сiмон.
   Пiсля цiєї розмови наш герой N2 i лiсник вийшли з будинку.
  -- Почекай мене тут, гаразд? Я забув дещо взяти,- i лiсник знову забiг у хату.
  -- Бабусине!- тим часом Синбабусин покликав свого кабанчика. Той миттю прибiг, весь заталапаний у грязюцi. -Де ж ти так вимазався? От, бруднуля!- юнак попестив поросятка.
   Незабаром пiдiйшов i Сiмон.
  -- А ми ж вiзьмемо з собою Бабусина, так? Вiн принесе нам удачу!- Синбабусин жалiбно звiв очi на лiсника.
   "Коли у нас почнеться рукопашна з цими братами, то тут можуть знадобитися копитця кабана"- подумав Сiмон i вiдповiв згодою.
   Трiйця рушила до будинку Славека i Славка, котрий якраз стояв по сусiдству з домом нашого героя N2. Несподiвано Синбабусин запитав, за чим чоловiк повертався у будинок. Сiмон мовчки витягнув з кишенi пiстолет i сухо промовив:
  -- Брати не такi вже лапоньки, як тобi здається.
   Синбабусин нервово ковтнув:
  -- То невже вони такi поганi? Можливо, якщо з ними чемно поводитись, то вони мирно повернуть тобi хоча б частину скарбу?
   Сiмон розсмiявся:
  -- Ти ж сам казав, що брати над тобою знущалися. Як же пiсля цього ми можемо надiятись, що цi крадiї проявлять до нас хоча б найменшу доброзичливiсть? Однак, звичайно, ми й не будемо стрiляти у їхнi спини.
   Вже стояло передобiднє сонце, коли Сiмон i Синбабусин з Бабусином дiстались хвiртки перед будинком Славека i Славка. Наш герой N2 покликав братiв, однак нiякої вiдповiдi не почулося. Тодi лiсник i хлопець з кабанчиком зайшли на подвiр'я. Одразу десь спередупочувся пронизливий гавкiт. Сiмон ступив назад, проте Синбабусин його заспокоїв:
  -- Не бiйтеся. Собака на прив'язi. I до того ж вона мене знає.
  -- Та то я знаю i без тебе,- дратiвливо вiдповiв лiсник,- просто не дуже люблю псiв.
   Коли трiйця причвалала ближче до хати, то й справдi побачила будку, до якої була прив'язана дворова собака. Вона перестала гавкати, узрiвши Синбабусина i Сiмона, однак продовжувала гарчати.
  -- Хохматьонку, поводся смирно,- попросив наш герой N2 пса.
   На подив Сiмона, собака перестала навiть гарчати i слухняно легла на землю.
  -- Молодець,- похвалив тварину хлопець i сказав лiснику:
  -- Я пам'ятаю цього чотирилапого ще щеням. Вiн мене гарно знає, тому й слухається.
   Хлопець пiдiйшов до вхiдної дверi i грюкнув у неї:
  -- Славеку i Славку! Вiдкрийте! Це - Синбабусин, ваш сусiд.
   Нiхто не вiдгукувався. Наш герой N2 ще трохи постукав, однак безрезультатно.
  -- Нiкого немає дома. Напевно, брати вийшли кудись ненадовго. Вони полюбляють прогулянки на свiжому повiтрi,- мовив юнак.
  -- I що ж ти пропонуєш? Будемо прямо тут їх чекати?- допитувався Сiмон.
  -- Ну чому ж нам стояти на чужому подвiр'ї без вiдома хазяїв? Не думаю, що брати зрадiють, коли побачать непроханих гостей пiд своїми дверима. Давай краще зайдемо до моєї бабусi в сусiднiй будинок. Пiсля того як ми вчора зранку з Бабусином вийшли з дому, вона мене й не бачила. Мабуть, хвилюється,- сказав Синбабусин.
  -- Добре,- згодився лiсник,- слушна думка. Давай i справдi зайдемо до Марини. Можливо, дочекаємось повернення Славека i Славка. Проте довго перебувати тут я не можу. Менi потрiбно ще встигнути на другу змiну у лiсництво,- всi троє потихеньку двинулись назад. Знову проходячи бiля собаки, Сiмон поцiкавився:
  -- Якось нiколи я й не цiкавився у братiв, чому цього пса звати Хохматьонком. Може, ти, краєм вуха щось чув?
  -- Невже тобi Славко нiчого не розповiдав? Дивно! Однак, якщо чесно, вiн розказав цю iсторiю моїй бабусi зовсiм недавно. Справа в тому, що брати рокiв сiм назад їздили у Карпати. Пiд час всiх колiсничних екскурсiй по кам'янiй дорозi на перевалах у них був дуже кумедний екскурсовод. Вiн був невисоким на зрiст, рокiв тридцяти, з короткою стрижкою i трохи зануднуватим монотонним голосом. Хоча iнодi його "проривало" i вiн видавав щось на зразок "Високi Карпати позадi" або ж якiсь несумiснi вислови для його вiку, типу "зараз пофоткаємось" i таке iнше. Брати придумали для нього кумедне прiзвисько "Хохматьонок". Екскурсовод же не розумiв, чому з нього майже весь час реготiла вся колiсниця. Якраз тодi цей гiд за нецiнь вiддава у хорошi руки маленьких цуценят. Славковi так приглянувся один з них, що вiн вирiшив його купити. Ну, i цього песика назвали Хохматьонком, на згадку про кумедного екскурсовода,- закiнчив Синбабусин. Трiйця вже давно стояла пiд дверима домiвки нашого героя N2, i хлопець загрюкотiв у дверi. Почулося "зараз iду", i скоро дверi вiдчинилися. Перед Сiмоном i юнаком з'явилася худощава старенька середнього зросту. Вона сплеснула руками:
  -- Моє дитятко, Синбабусинчику! Нарештi, ти повернувся. З тобою твiй друг?
  -- Можна так сказати. Я - Сiмон, чоловiк Маргарет. Ви, напевно, мене не часто бачили, так як у другiй половинi дня я на роботi.
  -- З вами все зрозумiло,- сказала Марина,- й справдi, я найчастiше буваю в твоєї жiнки пiсля обiду. До речi, куди подiвся Бабусин?- останнє запитання вiдносилось до Синбабусина.
  -- Та тiльки ми зайшли на подвiр'я, вiн миттю шугонув у свiй рiдний хлiв. Iнодi вiн любить там посидiти.
  -- Добре,- мовила бабуся,- то заходьте у дiм,- Марина провела Сiмона i Синбабусина у вiтальню. Юнак порадiв, що в домi майже не вiдчувається сигаретного диму. Видно, старенька дослухається до його порад. А може, вона вже кинула курити? Проте, хлопець не спiшив з висновками.Тим часом Марина посадила чоловiкiв на диван i принесла з кухнi чай з сирничками. Трохи попоївши, наш герой N2 пiднявся у свою кiмнату i вийшов вже у нових окулярах.
  -- Добре, що в мене є запаснi лiнзи з оправою,- сказав юнак,- здається, що в цих видно навiть краще, нiж в старих, котрi загубилися в печерi.
  -- А чого це ти посiяв свої окуляри у тунелi?- бабуся питливо подивилася на свого хлопчика. Тут Синбабусин завагався: "Петро казав менi, що чим менше людей знають про цi скарби, тим краще. Одначе вона ж моя рiдна бабуся. До того ж тiй же Маргарет довелося потiм розповiдати справжню iсторiю. Нi, не буду нiчого приховувати". Хлопець повiдав Маринi в загальних рисах все, починаючи з того, як вони з Бабусином поплентались за братами i закiнчуючи тим, як сьогоднi зранку Петро знепритомнiв. Iнодi Сiмон вставляв свої фрази про карту скарбiв i про те, як його прикували до каменю в печерi. Вислухавши це, Марина мовила:
  -- Нiколи б не подумала, що брати на таке здатнi. Вiдколи я їх пам'ятаю, вони завше були бешкетниками. Однак щоб красти i так знущатися, це вже щось новеньке.
  -- Проте, все це сказане нами - чистiсiнька правда,- вiдповiв Синбабусин.
  -- Марино, а ви часом не знаєте, куди вийшли брати?- запитав Сiмон.
  -- Й гадки не маю. Наче вчора ввечерi Славко привiтався зi мною через хвiртку, а потiм я їх i не бачила.
   Тут Синбабусин почав розпитувати бабусю, що вона робила пiсля того, як вони з Бабусином вранцi послiдували за сусiдами. Вона розказала:
  -- Весь той ранок я провела у своїй кiмнатi. Просто сильно болiла голова, напевно на змiну погоди. Вдень я вийшла на подвiр'я. I, трохи посидiвши на лавочцi, менi почулося знайоме хрюкання. То був Бабусин. Коли вiн побачив мене, то побiг вперед вiд нашої хати, по кам'янiй дорiжцi. Одразу закралось у моє серце якесь погане передчуття. Тому я зачинила дверi i послiдувала за кабанчиком. Я розумiла, що вiн кудись мене веде. Скоро я помiтила зернини на дорозi, котрi лежали на певнiй вiдстаннi. Тодi я побачила, що на заднiй нiжцi Бабусина телiпається невеличка торбинка. Менi стало зрозумiло, що ти у бiдi, раз посилав кабанчика до мене, щоб я по крупi знайшла правильний шлях до тебе. Я прискорила ходу, i поросятко побiгло жвавiше. Раптово стало якось темно. Я пiдняла голову i побачила, що все небо затягнуте чорними хмарами i в будь-яку мить може початися страшна злива. Незабаром ми повернули на якусь гiрську стежку. I тут, трохи обабiч дороги, я побачила невеличкий будиночок. В цей же момент почався сильний дощ. Тодi я й згадала, що в цьому домi повинна жити одна з моїх подружок. Так як не хотiлося промокнути до нитки, я покликала Бабусина, пiдiйшла до дверей i постукала туди. Вiдкрила моя подруга - знахарка Тетяна. Вона дуже зрадiла менi i не дуже - Бабусину. Однак я все-таки її вмовила нас впустити. У вiтальнi кабанчик одразу знайшов тепле мiсце бiля камiну, i заснув. Ми ж з Тетяною всiлися в крiсла i почали згадувати молодiсть i таке iнше. Потiм я розказала подружцi, що ти пiшов кудись i явно в бiдi.
  -- Тодi потiбно якомога швидше знайти Синбабусина,- мовила Тетяна,- не засмучуйся так,- вона раптово встала i почала щось шукати у своїй шухлядi. "Знайшла!"-радiсно вигукнула вона i протягнула менi якусь мiкстуру у маленькiй склянiй пляшечцi:
  -- Держи ось це. Думаю, ця штука тобi допоможе. Коли знайдеш свого хлопчика присмертi, однак ще живим, то вилий йому у рот цей елiксир життя. Через деякий час ти побачиш яскраве свiтiння i Синбабусин знову стане здоровий. Тiльки дивись! Поводься з мiкстурою обережно! Це - остання пляшечка, яка в мене залишилася вiд мами. Вона тiльки знала рецепт зiлля.
   Я подякувала Тетянi i взяла елiксир.Дощ потроху вщухав, однак була вже пiзня година, i я вирiшила вiдправитись на твої пошуки завтра. Тетяна постелила менi на пiдлозi.
   На свiтанку ми з Бабусином вийшли вiд моєї подружки. Звичайно, злива позмивала майже всi зернини, проте кабанчик впевнено вiв мене вгору гiрською стежкою.Скоро перед нами з'явилася печера. Зернини вели прямо у цей тунель. Я, на всяк випадок, погукала тебе, проте нiхто не вiдгукався. Як назло, менi схопило спину. Добре, що поблизу була невеличка лавочка. Хоча вона й була трохи мокрувата, та я туди всiлася i вирiшила, що без тривалого перепочинку не двинусь з мiсця. Однак потрiбно ж було якось передати тобi елiксир життя. Тому я зняла резинку зi своєї коси i прив'язала цiєю мотузочкою до задньої нiжки Бабусина мiкстуру в пляшечцi. Потiм я наказала йому бiгти до тебе. Вiн побiг углиб тунелю, а я вирiшила зачекати вашого повернення. Ну а потiм, як ти вже, напевно чув, Синбабусине, прийшов Петро зi своєю собакою.
  -- Так, так менi це вiн розказував. А потiм ти, напевно, розкуривши декiлька сигарет, пiшла додому?- спитав Синбабусин.
  -- А звiдки така точнiсть, хлопчику?- здивувалась Марина.
  -- Ну, по недопалкам "Pall Mar", залишеним на ослiнчику, не важко про це здогадатися. То ти, все-ж-таки, не збираєшся кидати своєї поганої звички?
  -- Та що ти, Синбабусине! Просто тодi я дуже нервувала. А так я намагаюсь навiть зайвий раз не дивитися на цi цигарки. Я слiдую твоїм порадам.
  -- Дякую за цiкаву розповiдь, Марино, однак менi вже час iти. Потрiбно ж ще заглянути до братiв,- перебив бабусю Сiмон.
  -- Я, напевно, пiду з Сiмоном, добре? Треба ще ж провiдати Петра,- попросився Синбабусин.
  -- Гаразд. Тiльки швидше повертайся додому,- сказала бабуся.
   Отже, Сiмон i Синбабусин знову пiдiйшли до будинку братiв. Звичайно, з ними був i Бабусин, котрого наш герой N2 виволiк з хлiву. Хлопець знову погукав братiв, вiдповiдi не було. Лiсник i юнак з кабанчиком зайшли у двiр. Нiхто не вiдчиняв вхiдних дверей.
  -- Напевно, їх все ще немає дома,- заключив Синбабусин. - Пiшли до тебе? Провiдаєм Петра?- запропонував Сiмоновi юнак.
   Обличчя лiсника спохмурнiло:
  -- То це я витратив пiвдня, чекаючи приходу братiв, щоб потiм пiти не з чим? Може, вони зараз сидять у своєму будинку i смiються з нас! Цей Славек регоче з нашої тупостi! Вiн знає, що ми зараз повернемось i пiдемо додому! Та цьому не бувати! Я будь-яким способом зараз проникну у цей дiм i заволодiю своїм скарбом!- Сiмон поглянув на знiяковiлого Синбабусина i додав:
  -- Ну, може, я трiшки подiлюсь з тобою багатствами.
   Наш герой N2 не очiкував такого випалу. Однак вiн швидко прийшов у себе i вимовив:
  -- Звичайно, я буду дуже радий, коли у мене буде своя доля вiд цих скарбiв. Однак я бiльше всього хочу покарати цих братiв за їхню пiдлу крадiжку. I, здається, менi вже вiдомо, як. Проте потрiбно ще дещо перевiрити. Ходiмо на заднiй двiр будинку.
   Потрiбно сказати, що слова Синбабусина заiнтригували Сiмона. Вiн рушив за нашим героєм N2.
  -- От, поки все йде як по маслу!- вигукнув хлопець, показуючи на невеличкi дверi, котрi, напевно, служили чорним ходом з будинку.
  -- Ну i що ж ти пропонуєш?- трохи роздратовано запитав лiсник. - Думаєш, що цi дверцята набагато легше вибити плечком, нiж вхiднi?
  -- Нi, я думаю iнше,- сказав Синбабусин i, присiвши, колихнув вперед маленьку хвiрточку, котра знаходилась в дверях. - Просто, напевно, коли ще Хохматьонок був цуценям, то його бiльше тримали дома, i тiльки iнколи випускали на подвiр'я. Пiзнiше йому зробили цю хвiртку, щоб вiн виходив i знову заходив у дiм, коли схоче. Так-от, тепер слухай мiй план: Бабусин замiсть собаки пролiзе в будинок i вiдкриє нам якесь вiкно. Думаю, мiй улюбленець ввiйде в наше тяжке положення. Правда, кабанчику?- останнє питання адресовувалося безпосередньо поросятку.
   Звичайно, Сiмон сумнiвався, чи вистачить клепки цьому Бабусину виконати вищесказанi дiї, однак спробувати було варто. До того ж улюбленець Синбабусина, здається, трохи зрозумiв накази свого хазяїна, i вже почав пролазити у хвiртку, однак, все-ж-таки, йому вгараздило застрягти. Тiльки спiльними зусиллями лiсник i хлопець, нарештi, пропихнули вимазаного у грязюцi Бабусина в дiм. Пiсля цього Сiмон i Синбабусин пiдбiгли до одного з великих вiкон i почали стукати в нього, щоб кабанчик в будинку звернув на них увагу. Наш герой N2 розраховував на те, що коли поросятко побачить i почує його, то обов'язково захочить знову до нього i якось вiдкриє вiкно. Так i сталося. Кабанчик, примiтивши хазяїна на подвiр'ї, залiз на пiдвiконня, став на заднi лапи i передньою нiжкою, хоч i не одразу, та, все-таки змiг повернути вiконну ручку. Синбабусин з вулицi придавив вiкно, i воно рiзко вiдчинилося всередину хати. Бабусин одразу стрибнув до свого хазяїна, мало не поваливши його на землю. Пiсля деяких нiжностей зi своїм кабанчиком, наш герой N2, разом з Бабусином i Сiмоном, проникли в будинок.
  

10. Коли не було хазяїв...

   Як тiльки наша трiйця перелiзла через вiкно всередину хати, так їм одразу вдарив у нiс досить неприємний запах сигарет. Здавалося, вiн так i витав по всiй кiмнатi. Лiсник взявся тут все дослiджувати, а Синбабусина з кабанчиком вiн вiдправив до iнших примiщень будинку. Хто знає, може скриня з золотом захована в холодильнику? Всяке можливо. Хлопець з поросятком покинули Сiмона. Юнак обережно причинив за собою дверi, i погукав братiв. Вiдповiдi не було. Тепер Синбабусин зi спокiйним серцем, разом з Бабусином, вiдправилися дослiджувати кухню.
  -- Першим дiлом потрiбно перевiрити холодильник,- мовив Синбабусин i рвучко вiдчинив бiлi дверцята. На жаль, асортимент був невеликий. Хiба що хлопцевi пощастило знайти невеличку каструлю смаженої картопельки i трохи сирої моркви, вже дбайливо начищеної. Побачивши цей помаранчевий овоч, на Синбабусина насунула ностальгiя за дитинством. Вiн згадав тi днi, коли йому доводилось йти в школу. "Звичайно, я не любив цей учбовий заклад, однак якщо пригадати, що давала менi бабуся з собою... в моєму портфелi лежав пакунок з олiв'є, вiнегрет i, найголовнiше - соковита, солодка i хрумка водночас сира морквина! О, як я нею ласував на перервi! Без цього овоча я навiть вiдмовлявся йти в школу"- тiльки Синбабусин встиг про це подумати, як почув якийсь лязкiт. Хлопець подивився вниз i побачив, що його Бабусин тим часом скинув кришку з каструлi i вже хотiв опустити туди свiй п'ятачок.
  -- Е, нi! Якщо ж ти недоїси, то хто пiсля тебе смакуватиме? Потрiбно хоч якось поважати братiв,- Синбабусин вчасно вихопив каструлю i пригрозив кабанчику пальцем. Потiм наш герой N2 знайшов невеличку тарiлку, насипав туди трохи картоплi i поклав на пiдлогу до кабанчика. Останнiй рiшуче взявся за страву. Хлопець, спостерiгаючи таку картину, також раптово зголоднiв. "Трохи вiддегустую смаженої. Потрiбно ж перевiрити, чи не прокисла вона"- подумав Синбабусин i також дiстав собi тарiлочку. "Смакує непогано, проте для повної гармонiї не вистачає моркви"- подумав хлопець i вiдкусив трохи помаранчевого овоча. Заморивши черв'ячка, юнак продовжив дослiдження кухнi. На обiдньому столi не лежало нiчого, крiм двох пачок "Pall Mar" i петельницi. У раковинi лежав якийсь старий вантус.
  -- Ну, пiшли,- звернувся Синбабусин до кабанчика,- скорiш за все, скриня захована в iншому мiсцi.
   Бабусин лiниво пiднявся, i поплiвся за хазяїном. Вони вийшли у вiтальню. Бiля канапи хлопець помiтив якийсь ящик. Пiд його кришкою юнак побачив цiлий стос упаковок сигарет "Pall Mar". Крiм цiєї штуки, тут бiльше нiчого цiкавого не знайшлося. Синбабусин вже хотiв було пiти на обстеження iнших кiмнат, однак у цей самий момент до вiтальню зайшов Сiмон. Вiн з сумом вимовив:
  -- Я обнишпорив майже все по мiлiметру, однак нiякої скринi не знайшов. Натомiсть майже всюди менi траплялися по одному-двум ящикам дефiцитних "Pall Mar". Якщо чесно, то я зовсiм не розумiю, звiдки у братiв могли взятися цi сигарети i в такiй кiлькостi. В магазинах такi пачки не продаються; та й коштують вони немало: це я знаю з власного досвiду, так як в молодостi любив разок-другий затягнутися. I, звичайно, бувало, курив i цими цигарки, аж поки вони зовсiм не зникли з прилавок.
   Синбабусин, у свою чергу, показав лiсниковi ящик у вiтальнi i пару пачок на кухнi.
  -- I що ж нам тепер робити? Повертатися нi з чим?- питав Сiмон.
  -- Зачекай,- сказав хлопець,- можливо, ти ще не перевiряв пiдвал i горище?
  -- Точно, який я простофiля!- мовив лiсник. - Пiшли скорiш туди.
   Чоловiк, хлопець i кабанчик сходили i туди, i туди, однак скриню так i не знайшли. Натомiсть Сiмон вгледiв ще кiлька ящикiв "Pall Mar". Також нашi друзi натрапили на полицi з вином i варянням у погребi. Хоч лiсник i хлопець не курили, та вони взяли декiлька пачок "Pall Mar", щоб потiм просто похизуватися перед друзями або ж перепродати. Ще Синбабусин прихопив з собою баночку варення. "Й справдi,- подумав хлопець,- не йти ж нам з дому з пустими руками".
  -- Видно, брати дуже гарно заховали скриню з золотом. Напевно, зайдемо до них iншим разом, коли вони будуть дома. Тодi все i дiзнаємось. Однак не думаю, що нам варто тут залишатися. Звичайно, можна було б їх тут зачекати, проте тим самим ми викличемо цiлком праведний гнiв Славека i Славка. Вони не стануть нас слухати, i тодi доведеться ладнати справу вогнепальною зброєю. А менi, якщо чесно, цього не дуже хочеться. Ти правий, Синбабусине, не слiд зайвий раз проливати кровi. До того ж я вже, напевно, сильно запiзнююсь у лiсництво,- сказав Сiмон.
   Синбабусин кивнув головою, i скоро всi троє вибрались з будинку братiв через те ж саме вiдчинене вiкно. Щоб не залишалося нiяких доказiв їх перебування у цiй хатi, хлопець вирiшив зачинити вiконце. Однак зi сторони вулицi це було зробити не так вже й легко, так як ручка знаходилась в будинку. На щастя, юнак згадав, що десь на кухнi бачив старезний вантус. Синбабусин збiгав за цiєю рiччю, знову вилiз з хати i вантусом присмоктав вiконне скло. Потiм хлопець мiцно схопив рукою дерев'яний кiнець цього ванного прибору, i рiзко потягнув його на себе. На щастя, вантус у найвiдповiдальнiший момент не вiдсмоктався, i вiкно рвучко зачинилося.
  -- Ну, ти не даремно вирiзняєшся своnbsp; Тут до розмови долучився Сiмон. Вiн заявив:
єю довгою зачiско, свiтле голово!- захоплювався Синбабусином лiсник.
  -- Та де там,- скромно вiдповiв наш герой N2. Вiн висмикнув вантус i засунув його поки собi за спину: "це - досить функцiональна рiч. Може, де знадобиться"- подумав хлопець.
   Хохматьонок мирно посапував у своїй будцi, i лише коли трiйця проходила повз, то вiн трохи на них погарчав. Однак дуже скоро вся компанiя покинула двiр братiв, i собака знову заснув мiцним сном.
  

11. Петро у лiкарнi

  -- Як же там Петро?- наче сам у себе запитував Синбабусин по дорозi до будиночка лiсника.
  -- Думаю, вiн досить швидко вичухається. Повiр менi на слово,- мовляв Сiмон.
   Ось вже показувався дiм чоловiка. Коли трiйця пiдiйшла трохи ближче до хати, лiсник поспiшно сказав:
  -- Тут я маю вас покинути, так як вже давно запiзнююсь у лiсництво,- i, попрощавшись жестом, лiсник звернув на праву стежку.
   В будинку була лише Маргарет. Вона виглядала засмученою.
  -- Ви, напевно, повернулись провiдати Петра? Тiльки не хвилюйтесь, з ним нiчого страшного не трапилось. Просто йому стало трохи гiрше, i я вiдвезла його до лiкарнi.
  -- Як же так сталося?- допитувався стурбований Синбабусин.
  -- Розповiм все по порядку.
   Хазяйка провела нашого героя N2 у вiтальню i принесла терпкий чай. Звичайно, вона не забула i про Бабусина. Йому дiсталась цiла тарiлка апетитної лазаньї, в той час як хлопець жував сухе печиво. "Везе ж декотрим"- подумав Синбабусин, однак вголос нiчого не сказав, так як намагався бути ввiчливим. До того ж Маргарет почала вести мову про Петра:
  -- Коли ви з Сiмоном пiшли до братiв, я зробила твоєму друговi холодний компрес, щоб вiн швидше приходив до тями. Потiм я зайнялась обiдом на кухнi. Аж раптом чую чийсь голос. Я подумала, що то щось кажуть на вулицi i подивилась у вiкно, проте нiкого не побачила. Знову почулися оклики, i тепер вони чiтко лунали з вiтальнi. Я побiгла до Петра. Хлопець лежав на канапi з розплющеними очима, i белькотiв якусь нiсенiтницю: "Вурдалак, Бородянський доллар". Я намагалася його заспокоїти, i наче це менi трохи вдалося. Парубок перестав верзти казна-що, i, здається, заснув. Потрiбно було класти новий компрес. Однак коли я доторкнулась до його лоба, то вiн аж горiв. "У нього висока температура. Напевно, вiн застудився, i тiльки що марив. Потрiбно негайно ж його доставити у лiкарню" - подумала я. На щастя, вистачило всього одного глека з водою, щоб хоч трохи привести до тями Петра. Потiм я нашкрябала трохи грошей у гаманцi, i ми вийшли з будинку. Точнiше я мало його не волокла за собою. Нам повезло з кебом, i через пiвгодинки нас вже доставили прямо до дверей лiкарнi. У примiщеннi Петра пiдхопили медсестри. Його вiдвели у якусь палату, а одна з рецепшину мовила досить банальну фразу:
  -- Лiкарня вибачається за незручностi, проте нашому пацiєнту ми надали мiсце у спiльнiй палатi. Окремi кiмнати у нас зайнятi. Ваш Петро Качка у добрих руках. Зараз йому уколом знiмуть високу температуру, а потiм його огляне лiкар, i назначить курс лiкування.
  -- А чи можна буде завтра чи пiслязавтра вiдвiдати хлопця?- я спитала.
  -- Ну...ви ж його мама, так, здається?- трохи зам'явшись, поцiкавилась з рецепшину.
  -- Звичайно,- мовила я, намагаючись бути якомога переконливiшою.
  -- Дивлячись на його самопочуття. Однак, думаю, лiкар вам дасть такий дозвiл.
   Скоро я покинула лiкарню, i повернулася додому, - закiнчила Маргарет. Запала довга пауза. Врештi-решт жiнка поцiкавилась результатом гостин до Славека i Славка. Розповiдь Синбабусина затягнулася аж до вечора. Коли вже на Ворохту спустилися вже непрогляднi сутiнки, хлопець подякував Маргарет за все i, покликавши Бабусина, вони покинули будинок лiсника.
  -- Дома i стiни грiють,- стиха мовив Синбабусин, ступивши на порiг своєї хати. Вдовольнившись невеличкою ревiзiєю на кухню, хлопець пройшов до своєї кiмнати, i влiгся спати.
  
   Наступного ранку Синбабусин прокинувся досить рано. Звичайно, вiн у таку годину завжди робив зарядку надворi, проте щось останнiм часом це заняття йому набридло. "Краще пiду поїм"- подумав сонний хлопець, i вiдправився на кухню. Там вже старенька Марина поралась бiля плити.
  -- Добрий ранок, бабусю! - привiтався Синбабусин.
   Бабця звела очi на нього i мовила:
  -- О, вже прокинувся! Так i знала, що ти вже дома. Просто на свiтанку я ходила в хлiв погодувати курей, i побачила там зголоднiлого Бабусина. До речi, можеш за нього не хвилюватись. Вiн вже снiдає гречаною кашою пiд особливим соусом. А тобi скоро буде готове ароматне рагу. А поки що розкажи менi, будь ласка, як там вас прийняли брати.
   Синбабусин розказав бабусi майже те ж саме, що й Маргарет, однак ще додав, що Петро у лiкарнi.
  -- Думаю, пiсля снiданку поїду його провiдати,- сказав наш герой N2.
  -- Добре. Тiльки передаси невеличку передачу? Я от недавно вийняла з погребку цiлу торбину сушених абрикосiв.
  -- Вона дiйде до Петра в цiлосностi, обiцяю,- вiдповiв Синбабусин i прихопив сушку.
   Поснiдавши, хазяїн Бабусина вийшов з дому, зловив кеб i поїхав до лiкарнi. Хлопець вирiшив не брати з собою свого пороятка, так знав про строгiсть злих тiток у таких закладах по вiдношенню до маленьких тваринок. Приблизно через годинку Синбабусин вже стояв на рецепшинi. Вiн запитав, чи поступав до них вчора хворий Петро Качка.
  -- А ким ви йому приходитесь? - спитала жiнка.
  -- Я - його вiрний друг. Коли ви менi не довiряєте, то хоч зараз спитайте Петра, чи знайомий йому Синбабусин. Я принiс йому смачну передачу.
   На рецепшинi нашого героя N2 зважили прискiпливим поглядом, i вiдповiли:
  -- Ми вiримо вашим словам. Наш пацiєнт Петро Качка сильно застудився. Однак зранку у нього температура не пiднiмалась, тому, думаю, вам можна його провiдати. А от щодо передачi навiть не знаю. Потрiбно її перевiрити. Залиште поки цей пакунок у нас. Ми перевiримо його на наявнiсть рiзних хвороботворних бактерiй, i коли результат буде негативний, то ця передача перейде до пацiєнта Петра Качки, - жiнка зробила невеличку паузу i покликала:
  -- Ельзо, дiвчинко, вiдведи будь ласка цього пана до великої палати. Вiн хоче побачитись зi своїм другом.
   З-за повороту вийшла рудоволоса дiвчина. Як i у всiх медсестер в неї був бiлий халатик з червоним крестом, проте вона здалась Синбабусину якоюсь особливою. Як вiн зрозумiв, то i була Ельза. Дiвчина пiдiйшла до нашого героя N2 i мовила:
   - Вибачте, та це вас, здається, потрiбно провести до Петра Качки? Слiдуйте за мною,- хлопцевi так i здалося, що в її голосi чувся аромат солодких цукерок. Вiн не мiг i слова вимовити, проте знав, що потрiбно хоча б якось завести бесiду. На його подив, Ельза заговорила з ним першою:
   - Знаєте що, пане? Звичайно, я нiчого поганого не хочу сказати про вашого друга, та, все-ж-таки, вiн - великий дивак.
   Синбабусин не очiкував почути свої ж думки. Проте йому було цiкаво, як так швидко ця медсестра змогла вивчити Петра. Тому хлопець запитав, чому вона так думає.
  -- Та, чогось вiн зранку сам встав з лiжка. Хоча це йому лiкар заборонив, i хотiв вже вийти з палати. Проте я встигла його затримати i попросила лягти назад. Однак вiн пручався i просився до якихось Славека i Славка. Це я не могла дозволити, бо вони - тяжкохворi. Можливо, ви знаєте причину такого бажання Петра?
   Синбабусин встав, як вкопаний.
  -- Зачекайте. Значить, Славек i Славко у вашiй лiкарнi?
  -- Так, - ствердно кивнула Ельза. - Ви також їх знаєте?
   Синбабусин не розгубився. Славек i Славко - доволi рiдкiснi iмена.
  -- Просто цi брати - також мої друзi. Вчора я хотiв причвалати до них в гостi, але їх не було дома. Думав, пiшли на прогулянку, а тут, бац, виявляється вони в лiкарнi. Як давно брати тут? I, якщо не секрет, чим вони хворi? - Ельза i Синбабусин потихеньку двинулись далi. Медсестра стишила голос майже до шепоту:
  -- Здається, вони пришкандибали до нас вночi днiв зо два тому. Чим брати хворi, точно не знаю. Лише декiлька разiв я бачила ноги, напевно Славка, покритi маленькими червоними цяточками. Тодi я поцiкавилась у лiкаря цiєю хворобою, проте вiн i сам точно не може поставити дiагноз. Казав лишень про симптоми: маленькi червонi черв'яки розмножуються на поверхнi тiла i, всасуючись у шкiру, завдають нестерпнi муки хворому. Вчора братiв вiднесли до палати смертникiв, як безнадiйно хворих, котрим вже нiщо не допоможе.
   Звичайно, Синбабусин не очiкував такої фрази. Вiн задумався. Не можна було втрачати такого слушного момента:
  -- А чи можна менi вiдвiдати Славека i Славка? - попросився наш герой N2.
  -- Навiть не знаю. Взагалi-то у палату смертникiв не пускають постороннiх. Проте, коли ви гарно про це поросите нашого головного лiкаря, то вiн вам дасть дозвiл. До речi, як вас звати?
  -- Я - Синбабусин.
  -- Таке дивне iм'я...
  -- Так, я знаю.
   Ельза вже, нарештi, завела Синбабусина у простору зелену палату з великими вiкнами. Там було десь двадцять лiжок i стiльки ж хворих, якi на цих канапах безпомiчно лежали. Медсестра провела хазяїна Бабусина до Петра, i пiшла по справам. Наш герой N2 виглядав блiдим i навiть трохи змарнiлим. Однак коли до нього наблизився Синбабусин, то вiн ожив прямо на очах. Петро Качка почав розпитувати друга про новини. Хазяїн кабанчика розповiв усе коротко про те, що сталося за вiдсутностi нашого героя. У свою чергу Синбабусин задавав своє питання, вiдносно братiв Славека i Славка.
  -- Якщо чесно, я й не знав, що поряд зi мною лежали цi хлопцi, аж поки вночi не почув крик: "Славко!". "Можливо, то якийсь iнший Славко" - подумалось менi, i я знову заснув. Вранцi мене розбудила медсестра робити укол. Тодi я й помiтив, що два сусiднiх лiжка, що були вчора зайнятi, тепер вiльнi. Я спитав про це медсестру. Вона вiдповiла, що тих двох вiднесли до iншої палати, так як не вистачає мiсця для нових пацiєнтiв. Тодi я поцiкавився їх iменами.
  -- Вони - брати, Славек i Славко. Думаю, ви вже вгомонили свою допитливiсть?- сказала одна з медсестер.
   З такої скудної iнформацiї я зробив висовок, що то, скорiш за все, i були тi ж самi брати, у котрих Сiмонова скриня з золотом. Я спитав, чи можна менi до них навiдатись, на що вона вiдповiла вiдмовою, i пiшла до iнших хворих. Коли медсестра вiдiйшла подалi, я встав з лiжка i хотiв вже було пiти шукати братiв по лiкарнi, та якась медпрацiвниця затримала мене i знову вклала спати, приговорюючи:
   - Будь ласка, пане Петро, не порушуйте режиму лiкарнi. У вас постiльний режим.
   Скоро ще привели пацiєнтiв, i як ти бачиш, Синбабусине, лiжка вже не пустують.
   Наш герой N2 уважно вислухав свого друга, i подумав: "майже те ж саме менi тiльки що розповiдала Ельза. Потрiбно якось вмовити головного лiкаря отримати пропуск до братiв. Коли вони помруть, то не думаю, що хтось дiзнається, куди вони переховали скриню з золотом. До того ж, а все-таки, звiдки у них цi ящики з "Pall Mar"?".
  -- Дякую за розповiдь, друже, проте менi вже час iти, - Синбабусин шепнув на вушко Петровi, що вiн планує дiстатись до Славека i Славка, поки не пiзно. Наш герой дуже зрадiв цiй новинi.
  -- Удачi тобi,- пробурмотiв Качка.
  -- Обов'язково навiдаю тебе завтра, - пообiцяв Синбабусин, i вийшов з палати.
  

12. Брати

   Синбабусин навiть трохи здивувався, наскiльки легко можна було отримати дозвiл у самого головного лiкаря на вхiд до палати смертникiв. "Наймозковитiшому" з усiх докторiв було рокiв за п'ятдесят. Його блискуча лисина i кругле м'ясне обличчя робили цю людину бiльш схожою на директора якогось великого бородянського м'ясокомбiната, нiж на головного лiкаря у цiй захудалiй лiкарнi. Синбабусин швидко з ним поладив, i той одразу покликав медсестру, котра i повела хлопця до палати смертникiв. Наш герой навiть боявся уявити, як страшно буде в цiй кiмнатi. Вiн ще раз перепитав про це примiщення у медпрацiвницi, i та мовила:
  -- Вашi здогади вiрнi, пане. Звiдти пацiєнти прямують на мiське кладовище.
   Скоро медсестра i Синбабусин пiднялись на один поверх вгору, i пiдiйшли до якоїсь непримiтної дверцi без номера. Жiнка вiдкрила її спецiальним ключем. Проте наш герой N2 не одразу наважився ввiйти у цю палату. А коли вiн i примусив себе зайти, то так i остовпiв. Йому довелося стати свiдком досить неприємної церемонiї: двоє санiтарок поклали на носилки якогось замотаного у бiле простирадло хворого, i понесли його в iншi дверi, якi знаходились навпроти тих, звiдки у кiмнату зайшли Синбабусин i медсестра. Палата була трохи схожа на ту, в якiй лежить Петро: також зеленi стiни i великi вiкна, приблизно двадцять лiжок, однак тут витав запах смертi i безнадiйностi, що окутували кожного, хто сюди заходив.
  -- Пане, у мене небагато часу. Скорiше поговорiть, з ким вам треба, i на вихiд. Я вас почекаю за дверима, - сказала медсестра. В її голосi зовсiм не чулося тривоги. "Напевно, їй зовсiм не шкода того, кого тiльки що винесли з палати у бiлому простирадлi. Хоча, чому тут дивуватися. Можливо, у тих лiкарiв, хто часто бачить смерть, стають незворушними до неї. Проте повинно все бути навпаки. Медсестра ж спiлкується з пацiєнтами, як-нiяк, а пiзнає їхню душу. Кому ж, як не їй i родичам померлого за ним журитися. Однак, нi. Можливо, всi жiнки стали такими безжальними" - проблиснуло в головi у Синбабусина, коли вiн йшов до того самого порожнього лiжка в кiнцi кiмнати. На сусiднiй канапi лежав весь змарнiлий, блiдий як смерть i лисий Славек. Так, наш герой N2 впiзнав його. Вiн був майже весь укритий простирадлом, тому Синбабусин мiг бачити лишень обличчя свого сусiда, на якому червонiли безлiч цяток. Хлопець окликнув Славека, проте той лише звiв очi в його сторону. Через деякий час почалася розмова:
  -- Хто ти? - хриплим голосом запитав чоловiк.
  -- Я...я внук тiєї бабусi Марини, що живе з вами по сусiдству, - пробелькотiв наш герой N2.
   Славек задумався, i мовив:
  -- А...то це ти. Здається, коли тобi ще не було десяти, то ти вибив наше вiкно баскетбольним м'ячем? Пам'ятаю, пам'ятаю. Я точно тебе згадав. Однак ти ж прийшов до мене i мого брата, котрого вже забрали, не за тим, щоб згадати минуле? А? Вiдрiж менi язик, коли я кажу неправду!
   Такий потiк iнформацiї спантеличив Синбабусина. Проте вiн знав, що часу обмаль. I коли вже не стало Славка, то, можливо, не забариться черга i за його братом.
  -- Так, ти правий, - признався наш герой N2, - я прийшов не за цим. Правду кажучи, я хочу дiзнатися вiд вас, де захована скриня з золотом, що ви знайшли у печерi. Я - друг лiсника Сiмона. Менi вiдомо, як ви з братами вiроломно вдерлися в його будинок, i вкрали його карту, котра вказувала мiсцезнаходження скарбу. Ви вчинили дуже погано i пiдло по вiдношенню до вашого друга Сiмона. Ви все одно помираєте. Скажiть же тодi, що ви зробили з золотом? Де воно знаходиться? Лiсник першим знайшов заповiтну мапу. Тiльки вiн має повне право, як правнук свого прадiдуся, володiти цим скарбом.
  -- Добре, добре, - мовив Славек. Його обличчя трохи спохмурнiло. - Я б, може, i розповiв би тобi всю цю iсторiю з проклятим золотом, проте менi не вистачає сил. Вiзьми ось цей щоденник. Звичайно, деякi сторiнки там вирванi i, можливо, почерк не найкращий, та звiдти ти почерпаєш бiльше iнформацiї, нiж вiд мене, - закiнчив сусiд i протягнув Синбабусину товстий потертий зошит у жовтiй обкладинцi. Хлопець подякував Славековi за записник, i вийшов з палати смертникiв. Коли наш герой N2 приїхав додому, то вiдразу пiсля ситного обiду прийнявся за щоденник свого сусiда. Як i попереджував Славек, багато сторiнок зошита були вирванi, проте Синбабусину, все-ж-таки, пощастило натрапити на деякi записи. А почерк був не такий вже i поганий. Ось що хлопець прочитав:
  
   "...До речi, цей Сiмон не такий вже i хороший, як може здатися на перший погляд. Якось на новий рiк ми з братом спилили невеличку ялинку в лiсi, як потiм виявилось, на його територiї. Зi свого бiнокля вiн, начебто, не побачив, що це - Славек i Славко, його друзi, i випустив на нас собак. Звiсно ми встигли залiзти на дерево. Потiм прийшов Сiмон i, побачивши нас, утихомирив своїх псiв. Проте вiн же забрав нашу ялинку, обґрунтовуючи це тим, що ми, наче порушуємо закон! Та який там закон! Йому просто було шкода якогось деревця для своїх друзiв! Якщо чесно, то десь у глубинi душi я затаїв на нього страшну образу.
  
   Травень 1952 р.
   В кiнцi мiсяця, якось ввечерi, Сiмон завiтав до нас в гостi i розповiв нам про золото в скринi, яке пiде шукати зранку за допомогою мапи свого прадiдуся. Мене взяли завидки вiд того, що вiн так легко розбагатiє i десь всерединi себе я вiдчув сильну жагу помсти за, здавалося б, якусь там нещасну ялинку. Звiсно, лiсник потiм обернув свою розповiдь на жарт, однак я не повiрив! I коли вiн пiшов, то я пiдмовив брата викрасти цю карту i, врештi-решт, заволодiти скринею зi скарбом. Спочатку все йшло як по маслу. За допомогою склорiза ми потрапили всередину будинка Сiмона, позичили його мапу, котра беззахисно лежала на столi, i тихенько зникли звiдти. На жаль, пiд покровом ночi ми не могли пертися у темну печеру, тому вирiшили поки повернутися назад, додому. В нашому будинку я провiв безсонну нiч, докладно вивчаючи карту печери. Дiйшло до того, що я й сам мало не закуняв, та, слава Богу, моє вiкно виходить на схiд, i я вiдчув на собi тускний присвiт першої зорi. Я поспiшив розбудити Славка, i ми, нав'ючивши на спини рюкзаки, рушили з дому. Печера знаходилась не так вже й близько, як здавалося на перший погляд. А до скарбу було ще далi. Проте, нам, все-ж-таки, вдалося дiстатися до того мiсця з крестиком на мапi. Там я вручив лопату Славковi, а сам вирiшив перекусити хрумкими чiпсами "Borodyanska kartoplia" - моїми найулюбленiшими. В такi упаковки кладуть тiльки ретельно обсмажену бородянську картоплю i вирощенi там крiп та цибулю, без нiяких там "кобелякських подаруночкiв". Виходить дуже смачно. Ну а потiм сталося те, чого я менше всього очiкував. На мене накинулося якесь кабанисько, i пожрало мої чiпси. Потiм наче з-пiд землi з'явився онук бабусi Марини. Цей негiдник кинув здоровенний камiнь у Славка. Потiм прохвост почав щось прив'язувати до ноги свина. Якраз тодi я трохи очуняв вiд несподiваного стрибка цiєї тварини i, схопивши лопату свого брата, трiснув Синбабусина по головi. На всяк випадок я вiдiбрав його окуляри, щоб той онук, очунявши, виявився безпомiчним у темному тунелi. Слава Богу, Славко досить швидко прийшов до тями, i прийнявся копати далi. Тим часом я дiстав з рюкзака ще одну пачку чiпсiв i захрумкотiв нею. Скоро брат викрикнув i показав менi свою лопату, низ якої був повнiстю заплутаний в якомусь волоссi. Я поспiшив заспокоїти Славка, мовивши, що це трохи чокнутий прадiдусь поверх скарбу кинув жмут для устрашення. Брат знову почав копати, i одразу почувся глухий стук. Виявилось, що просто скриня зо всiх сторiн обмотана волоссям. Я перерiзав тi жмути, i потiм за допомогою ломзика вiдкрив заповiтний сундук. Навiть у темнiй печерi нам посмiхнувся блиск золотих монет, що так i переливалися багатством i знатнiстю. Ми вирiшили їх забрати разом зi скринею, так як, здається, i ця коробка щось коштувала. Коли ми з братом пiдiйшли до невеличкого коридорчику, котрий вже вiв прямо на вихiд, то десь з-за повороту несподiвано вискочив Сiмон i почав нас бити дубинкою. Славковi добре дiсталося, i вiн впав на землю, а я, хоч i не дуже постраждав, також завбачливо повалився. Тодi лiсник, наївно гадаючи, що ми його вже не зачепимо, вiдкрив сундук i кинув нам декiлька монет.
   - Це вам за те, що вiдкопали мiй скарб, - мовив вiн. Потiм почувся грюк, що означав закриття скринi, i Сiмон з нею почвалав на вихiд. Я тiльки й очiкував, що цей простофiля повернеться до мене спиною. На щастя, у моїй кишенi лежала рогатка. Тож я зарядив її камiнцем, i через мить снаряд поцiлив голову лiсника. Сiмон обернувся i, вгледiвши мене, кинувся навтьоки, до виходу. Однак вiн пробiг недовго. Через кiлька метрiв наш "друг" впав. Коли я пiдбiг до нього, то виявилось, що вiн якось так поставив ступню ноги, що вона застрягла у щiлинi мiж камiнням. Я вiдiбрав цю погану дубинку i, недовго думаючи, зняв зi своєї шиї металевий ланцюг i прикрiпив ним Сiмона до якогось найближчого виступу. Скоро пiдiйшов i Славко. Ми залишили лiснику флягу з водою, щоб той хоча б напився перед смертю, i попрямували на вихiд.
   Ми вирiшили пiти додому iншим шляхом, нiж йшли сюди. Спершу чвалали гiрською стежкою, а потiм, щоб не звертати на людну кам'яну дорогу, зробили невеликий гак по тiй же лiсовiй дорiжцi. Коли ми прийшли до себе, то я був несказанно щасливий. Уявляю навiть рожу Сiмона, що мучиться в печерi. Славко пересипав золотi монети з сундука у мiшок, i побачив на днi скринi червоне заглиблення. Мiй брат натиснув на нього, i вiдкрилась якась схованка. Там знаходився якийсь звернутий папiрець. Я розгорнув його, i прочитав доволi цiкавий текст.
   Було написано, що ми вже проклятi, так як чiпали це золото. Наше тiло з'їдять черви, i ми станемо вурдалаками. Проте казалося, що все не так вже й погано. Щоб зняти цю кару, потрiбно всього-навсього кiстку тiєї людини, що першою доторкнулася до скарбу, обмотати волоссям Сюзанни, i разом зi скринею та золотими монетами, що там знаходяться, кинути в жерло вулкана, який жеврiє на вершинi тiєї ж гори, в яку й заглиблюється та сама печера, в якiй закопаний сундук з проклятим золотом.
   Тiльки прочитавши це, я вiдразу розреготiвся.
   Черви?
   Вурдалаки?
   Тодi це менi здалося смiшним. "Звичайно, - думав я, - цю записочку придумав той жадiбний прадiдусь". Скоро вже папiрець опинився у палаючому камiнi.
   Ми з братом хотiли пiти на ринок, щоб понакупляти гарних речей, ролте насувалися чорнi хмари, i довелося вiдкласти похiд до наступного ранку.

***

   Вночi я прокинувся вiд того, що моє обличчя почало нестерпно свербiти. Я його чухав до того "прекрасного" моменту, коли вiдчув, що воно робиться волохатим. Я ввiмкнув свiтло i пiдiйшов до дзеркала. Лице моє було вкрите якимись червоними цятками, i набувало собачих рис. Я глянув на свої руки, i вони також покривалися шерстю. Замiсть нiгтiв досить болiсно почали прорiзуватись кiгтi. Роздався стукiт у мою кiмнату. Я вiдкрив дверi, i побачив вовка, в якому лише через деякий час впiзнав брата. Страшно наляканий, я знову глянув у дзеркало. Це мене настрашило ще бiльше. Передi мною стояв вовк, який, з останнiх сил тримаючи рiвновагу, поглядав на мене. Потiм я став на чотири лапи, i менi захотiлося на вулицю. Брата також туди потягнуло. Якось прочинивши вхiднi дверi, ми вибiжали на подвiр'я, i почали завивати на повну луну. Вiд такого шуму прокинувся Хохматьонок, i почав на нас лаяти. Пам'ятаю, тодi у мене з'явилося сильне бажання перегризти його шию, однак, на щастя, я змiг себе хоча б трохи опанувати. Та й незабаром собацi набридло гавкати. Навiть не знаю, як довго ми з братом завивали на луну, проте коли завиднiвся схiд сонця, моє обличчя знову сильно зачухалось. На моїх руках почала зникати шерсть i кiгтi. Знову до мене повернулось людське тiло. Однак вздовж усього лiктя з'явилися червонi цяточки. Я глянув на брата. Вiн вже став на ноги i також прийняв людську зовнiшнiсть, проте кисть його почервонiла вiд маленьких пухирцiв. Тодi я подумав: "як же добре, що у нас з найближчих сусiдiв тiльки пристаркувата глухенька Марина. А думати, що було б, якби вона почула прямо по сусiдству жахливе завивання, то взагалi й моторошно. Одразу до нас збiглись би сусiди i, напевно, повбивали вовкiв, котрi вдерлися у двiр Славека i Славка".
   Славко клiпав на мене з непорозумiнням. Тодi я спробував все пояснити йому, а заодно й собi. Звичайно, це вийшло у мене зовсiм неправдиво, проте дуже просто: ми вночi з заплющеними очима вийшли на двiр, i в цей же момент нам наснився сон, що перетворилися у вовкiв; червонi цятки ж вiд того, що ми десь пiдхопили вiтрянку. Славко з'їв це (що ж йому, бiдному, лишалося робити) i вiдправився до своєї кiмнати поспати. Я, не довго думаючи, зробив те ж саме. Проте виспатись менi не вдалось. Через деякий час я прокинувся вiд пекучої болi в руках. На них червонi цятки почали ворушитися. Однак пiд збiльшуваним склом цi, начебто "беззахиснi крапочки", виявились невеличкими виступами, котрi ворушилися. Я спробував їх виковиряти за допомогою голки. З одною "краснухою" у мене це вийшло, проте потiм з того мiсця полилася кров. Уважно роздивившись "червону волосинку", я зрозумiв, що це, скорiш якийсь черв. Миттю побiг до брата. Вiн сидiв на стiльцi з маленькими ножицями i хотiв якось вкоротити цих хробакiв, що вкривали його кисть. Я також почав пiдрiзати цих хробакiв, однак марно. Через деякий час, як нi в чому не бувало, вони вiдростали заново.
   Якраз тодi я згадав про прокляття. Все почало справджуватись - черви, котрi з'їдять наше тiло, ми вже були вурдалаками. Менi стало по-справжньому страшно. Однак у той момент вiдчаю я почув з вулицi чийсь дуже знайомий голос. По дорозi їхав, вихваляючи свiй крам, торговець i в минулому мiй однокласник, - Хуанос Бель Рiтос. Я згадав, що також його бачив днiв зо три тому. Тодi вiн перший впiзнав мене, як свого шкiльного товариша. Торговець зайшов до нас, i за чашечкою чаю ми згадали про нашу мiцну дружбу i довгi роки навчання разом. Хуанос Бель Рiтос розповiдав, що живе у самiй Бородянцi, проте, на якiй вулицi, не уточнював. По його словам, на мiсцевому ринку гарно збувати рiзну контрабанду. Пiсля цiєї фрази вiн нахилився до мене i прошепотiв:
  -- У мене на руках десять ящикiв "Pall Mar". Сам розумiєш, потрiбно швидше це продати. Для тебе, як своєму друговi, предоставлю знижки.
   У мене аж дихання збилося. У нього є цей ДЕФIЦИТ! Проте я зовсiм не збирався купувати всi десять ящикiв.
   - Та менi вистачить i пiвдюжини пачок, - мовив я.
   Сигарети виявились й справдi хорошими.
   Тепер, коли знову почувся голос Хуаноса Бель Рiтоса за вiкном, то я вирiшив вiддати йому все золото зi скринею за десять ящикiв "Pall Mar". А що? Торговець спатиме зi спокiйним серцем, так як збув контрабанду. Для зняття прокляття цього скарбу я б все одно не став виламувати собi кiстку i пертися на гору, щоб потiм цю рiч, сундук, золото i волосся кинути у якийсь-там вулкан. Тодi я подумав: можливо, коли позбутися цiєї дорогоцiнностi, то i кара з мене i мого брата спаде? А якщо вже й нi, то ми хоча б зможемо накуритися гарними дефiцитними сигаретами перед смертю.
   Я швидко виклав свої думки, i вiн зi мною погодився. Потiм доводилось вмовляти Хуаноса Б. Р., щоб вiн зайшов у дiм, подивився за що продає дефiцит. До останнього торговець казав, що ящики вже заброньованi для одної людини. Проте коли вiн подивився на скарб, то одразу перемiнив тон своєї мови:
   - Зачекай мене тут, будь ласка, любий Славеку. Я бистро обернусь додому, i приїду сюди вже з товаром.
   Отак все й сталося. Ми отримали десять ящикiв "Pall Mar", а торговець з щасливою фiзiономiєю i з проклятим золотом у скринi, нiчого не пiдозрюючи, поїхав до себе.
   Ох, ми й накурилися з братом! Прямо, так би мовити, знатно нашмалилися! Пам'ятаю, Славка скоро потягнуло на сон, а я вийшов тодi на подвiр'я. Правда, сидiв я там недовго. Скоро почулися крики мого брата, i я стрiмголов кинувся у будинок. Славко лежав на своєму лiжку з вiдкритими очима i вже просто стогнав, обхопивши свiй живiт. Вiд нього я дiзнався, що йому припiкає саме черево. Я глянув на живiт брата. Там ворушилися червонi цятки. Тодi я подумав: чим я допоможу своєму брату? Менi не вiдома природа цiєї хвороби. Потрiбно його везти до найближчої лiкарнi.
   По дорозi у Славека рiзко пiднялась температура. Вiн весь палав. Розрахувавшись з кебом пачкою "Pall Mar", я принiс свого брата до лiкарiв. "Бiлi халати" вкололи йому антибiотикiв i, здається, його трохи тодi попустило. Тут Славко слiзно попросив мене лишитися.
  -- Ваше близькiсть посприяє швидкому одужанню, - сказав менi лiкар, i я вирiшив, все-ж-таки, провести одну нiч у лiкарнi. Так як у цiй палатi якраз була вiльна одна кушетка, то я на нiй i заснув.
   Потiм почалося найжахливiше...
   Серед ночi моє тiло так сильно запекло, що я закричав. До мене пiдiйшла медсестра i, роздивляючись мiсця, за якi я судомно хапався руками, застигла на мiсцi. При свiтлi її лiхтарика я й сам побачив, що майже весь я вкритий червоними цятками. Прийшов доктор. Вiн розпорядився дати знеболюючого. Наступного дня нам з братом зробили хiмiотерапiю. Пiсля неї менi стало моторошно заглядати у дзеркало. Там я бачив худе, блiде обличчя i, що найгiрше, лису голову...
   Я не знаю, чи зможу далi продовжувати цей щоденник. Больовi приступи чергуються з пiдйомом високої температури. Десь у глубинi душi я жалкую, що не оглух, коли ще був немовлям. Тодi б я не довiдався про цей проклятий скарб, не скалiчив би собi життя i не наражав би на небезпеку iнших...Проте, нiчого вже змiнити не можна...
   Буде що буде..."
   Цим i закiнчувались записи.
   Читання цього тексту зайняло у Синбабусина не менше години. В кiнцi-кiнцiв наш герой N2 розплакався, настiльки сумною йому здалася ця оповiдь. Та й закiнчення її вiн майже знав. Хлопець ще декiлька разiв перечитав щоденник. Хазяїн кабанчика задумався над особою Сiмона. Цей чоловiк, наприклад, розповiдав Петровi трохи iншу iсторiю його бою з братами. Хоча, звичайно, можливо, що й Славек щось не договорює. Скорiш за все, правда лежить десь посерединi.
  

13. У дорогу

   Наступного ранку Синбабусин зi своїм поросятком Бабусином i ще однiєю передачею вiд бабусi, поїхали навiстити Петра. У самому кебi кабанчик почав нестерпно верещати, учуявши солодкий аромат Марининих пирiжкiв з м'ясом i грибами. Хлопець, знаючи з багаторiчного досвiду, що опиратися марно, кинув Бабусину декiлька смачненьких в тiстi. Миттю схрумкотiвши їх, кабанчик влiгся на пiдлогу, i заснув. Дуже скоро вони вже опинилися в лiкарнi на рецепшинi. Синбабусина першою побачила Ельза. Вона привiтно замахала, i пiдiйшла до нього. По її словам, Петровi стало значно краще. Потiм медсестра звела погляд вниз i, побачивши бiля нiг хлопця Бабусина, дуже зрадiла:
  -- У вас така рiдка порода кабанчика! А давно вiн у вас? Як часто поросятко їсть? - вона прямо засипала Синбабусина такими питаннями. "Значить, не одному менi подобаються такi кумеднi кабанчики" - радiсно подумав хлопець, i трохи розповiв про Бабусина. Ельза слухала з захопленням. Проте скоро наш герой N2 згадав, навiщо зайшов у лiкарню i попросив дiвчину його ще раз провести до Петра.
  -- Сьогоднi у нас вихiдний, тому й нема суворих перевiряючих. Проте в iншi днi, Синбабусине, краще зовсiм не заходити з кабанчиком у це примiщення або ж, - Ельза стишила голос, - заховати Бабусина пiд комiр куртки.
   Хлопець розумiюче кивнув дiвчинi.
   Петро й справдi тепер виглядав здоровiшим. На його обличчi навiть з'явився невеликий рум'янець. Вiн дуже зрадiв Синбабусину i кабанчику. Наш герой N2 вiддав хворому передачу i поцiкавився, чи скоро його випишуть.
  -- Завтра чи пiслязавтра, - з твердою надiєю в голосi мовив Петро. Звiсно Синбабусину хотiлося дiзнатися, про яких там вурдалакiв бурмотiв його друг у лихоманцi, та зваживши на те, що наш герой лише нещодавно оклигав вiд хвороби, розпитувати про це не став. Хазяїн кабанчика тiльки мовив, що сьогоднi ж поїде в Бородянку по нагальнiй справi:
  -- Не знаю точно, наскiльки днiв менi доведеться там затриматись, однак як тiльки я все узгоджу, то одразу повернусь, - казав Синбабусин.
  -- А по якiй такiй нагальнiй справi ти їдеш в Бородянку? - поцiкавився Петро.
  -- Поясню все пiсля приїзду, - загадково вiдповiв наш герой N2 i, побажавши швидкого одужання своєму другу, покинув палату.
   Синбабусину знову пощастило в коридорi знайти Ельзу. Вiн спитав у неї про самопочуття Славека.
  -- На жаль, спершу його брат, а потiм i вiн померли вчора.
   Ця новина дуже приголомшила нашого героя N2. Звичайно, хлопець знав, що Славеку довго не протягнути, та все ж...
   На його обличчi проступили сльози. Вiн швидко попрощався з Ельзою i, прикривши очi рукою, вийшов з лiкарнi. На вулицi Бабусин, нiби вiдчувши цiлковиту свободу, почав ганятися за своїм маленьким хвостиком. Спостерiгаючи це, Синбабусин, сам того не очiкуючи, розсмiявся. Проте у дорозi хлопець вiддався довгим роздумам.
   Ще вчора, прочитавши щоденник Славека, наш герой N2 вирiшив знайти в Бородянцi цього Хуаноса Бель Рiтоса, i якось вiдiбрати або викупити прокляте золото разом зi скринею. Цей скарб вже встиг принести нещастя i, можливо, це не перша жертва. Так, Синбабусин твердо вирiшив знищити прокляття, що накладено на цю дорогоцiннiсть i яке завдає людям стiльки страждань. Вiн знав, що для цього потрiбно звершити цiлу послiдовнiсть дiй, однак труднощi його не лякали. Хлопець знав, якi злиднi можуть стати на цьому шляху.
   "Хоча Славек i Славко не найчеснiшим способом заволодiли скарбом, та вони ж були звичайними людьми. Просто ними заволодiла слiпа жага помсти" - отак роздумуючи, Синбабусин i не помiтив, як Бабусин залiз рильцем у його сумку i з'їв усi канапки, що для хлопця наготувала пiклувальниця-бабуся. Однак вони вже пiд'їжджали додому, тому хазяїн не став сварити кабанчика, лише пригрозив йому пальцем.
   Дома хлопець повiдомив Марину, що сьогоднi ж термiново поїде в Бородянку по нагальнiй справi, пов'язанiй з проклятим золотом. На щастя, бабуся все зрозумiла. Вона допомогла Синбабусину зiбратися у дорогу i, проливши трохи слiз, пообiцяла, що буде провiдувати Петра аж до його цiлковитого виздоровлення. Хлопець, закинувши торбу за спину i прихопивши з собою Бабусина, покинув будинок.
   На вокзалi наш герой N2 просидiв недовго. Ще до обiду вiн сiв на поїзд "Ворохта - Бородянка". Звичайно, потяг робив багато зупинок, i на них якраз пiдсiла основна маса народу. Зазвичай то були якiсь старушенцiї зi всеможливими кошиками i торбами. З однiєю з них Синбабусин навiть завiв розмову. Йому просто уло цiкаво, навiщо взагалi пертися у якусь там Бородянку.
  -- Ооо...так ти i не знаєш... - протягнула одна з бабок, - Бородянка - це центр контрабанди. Там можна купити все. Вiд дешевих якiсних трусiв, до кокаїну. До того ж кажуть, у цьому мiстi набирає обертiв фiлiя "Високоякiснi житомирськi шкарпетки". Мiй чоловiк просив мене купити новi шкарпетки саме там, так як, здається, в Бородянцi вони кращi, нiж в самому Житомирi! По чуткам, у цьому мiстi дiє навiть власне самоуправлiння, яке ухвалює свої закони, вiдмiннi вiд державних. I забула сказати найголовнiше, там є своя валюта - Бородянський долар... - Синбабусин прикрив очi i пiд монотонне дрiботiння голосу бабусi, задрiмав.
  

14. В Бородянцi. Автомат долає Синбабусина

  -- Синочок, ти заснув? Ми вже у Бородянцi, - розбудила хлопця та ж бабка.
   Була вже глуха нiч, коли Синбабусин з Бабусином вийшли з поїзда. Всi старушенцiї одразу впевнено двинули з вокзалу кудись в сторону яскравого свiтла. Хлопець з кабанчиком вирiшили також послiдувати за ними. Наш герой N2 знав, що вони знаходяться у центральному районi Бородянки, судячи по єдиному поблизу лiхтарю, котрий освiтлював надпис "Center of megapolis Borodyanka" вирiзьблений на великому каменi. Вiд цiєї глиби народ пiшов далi вперед, i на цей раз Синбабусин з Бабусин послiдували за ним. Невдовзi хлопець зрозумiв, куди це всi йшли. Скоро з'явилася велика яскрава неонова вивiска, котра повiдомлювала: "Готель Борморква". Старигани прямо ввалилися всередину цiєї будiвлi, а наш герой N2 трохи завагався.
   "Здається, це єдине мiсце на всю Бородянку, де можна нормально переночувати. Проте чому у назвi готелю уживається такий овоч як морква? - задумався Синбабусин". Проте тут подув захiдний прохолодний вiтер, i хлопець доволi швидко прийняв рiшення. "Краще вже це, нiж стати холодцем на вулицi" - вирiшив наш герой N2, i забiг швиденько у готель.
   У регiстратурi його досить привiтно зустрiв якийсь дядько.
   - Вибачте, пане, а чи можна у вас обмiняти валюту на Бородянськi долари? - спитав Синбабусин у нього.
   - Звичайно. Обмiнник є прямо у готелi, - вiдповiв чоловiк.
   Хлопець обмiняв майже всi свої грошi на Бородянськi долари, а пiсля хотiв було взяти ключ вiд номера. Регiстратор зашарудiв у якомусь мiшку, i простягнув нашому героєвi N2 одну велику моркву:
  -- Перед тим як заселяються у нашi кiмнати, ми вручаємо своїм клiєнтам такий невеличкий подаруночок. До речi, у вас такий смiшний кабанчик! - останнє дядько мовив, подивившись на Бабусина, - ви не проти, пане Синбабусин, коли я пригощу вашого улюбленця чiпсами?
  -- Звичайно, нi, - вiдповiв хлопець. Регiстратор зашарудiв упаковкою пiд столиком, i витягнув спецiально для поросятка декiлька золотих пластин "Borodyanska kartoplia". Судячи по чавканню Бабусина, таке пригощання йому дуже сподобалось.
   Наступного дня Синбабусин прокинувся доволi рано. Вiн поснiдав, погодував кабанчика другою порцiєю, котра включала смажену картопельку iз соковитою котлетою, i вони покинули готель. Першим дiлом хлопець вирiшив сходити на ринок, де мав намiр дiзнатися адресу Хуаноса Бель Рiтоса, i заодно трохи скупитися. Хазяїн кабанчика попрямував до центра мiста. Сонце вже зiйшло, i його жовте промiння освiтило славне мiсто. Синбабусин побачив, що його готель, що бiльше скидався на високий хлiв, був не єдиний у Бородянцi. Неподалiк знаходилась ще така будiвля, котра, втiм, була чотириповерхової i носила горду назву "Готель Картопляний Орел". Хлопець мало не лопнув зо смiху, прочитавши цю назву. Проте вiн вирiшив все-ж-таки зайти туди ввечерi i подивитися, чи пропонують там кращi умови ночiвлi.
   Тим часом Бабусин побiг уперед, i Синбабусин почвалав за ним, знаючи, що його кабанчик, в принципi, гарно орiєнтується у незнайомiй мiсцинi. Дорога лежала через невеликий парк. Раптом хлопець почув крик: "Гей, стiй кабанисько! А не то порубаю на бородянську ковбасу!". Наш герой N2 запiдозрив щось неладне, i побiг на галас. Однак вже через якусь мить до нього продрiботiв Бабусин. Поросятко тримало хот-дог у зубах. Воно сховалося за Синбабусина. За кабанчиком поспiв темношкiрий хлопець у бiлому ковпаку, який розмахував металевою лопаткою для барбекю. Вiн запитав нашого героя N2, чи той не бачив наглого кабаниська, котрий прямо на льоту вхопився зубами у хот-дог, який готувався для одного клiєнта. Хазяїн кабанчика швидко зрозумiв, в чому тут справа. Вiн чесно вiдповiв, що це зробив Бабусин, його поросятко, i розрахувався з торговцем за їжу. I потiм, ще тiльки пiсля кiлькох вибачень зi сторони Синбабусина, темношкiрий трохи пом'якшав.
  -- Таке могло статися будь з ким, - примирливо мовив торговець.
   Хлопець вирiшив не втрачати нагоди завести собi знайомого у новому мiстi. Житель Бородянки розповiв, що звати його Джамiль, працює продавцем хот-догiв уже рокiв п'ять.
  -- Вибачте, та часом ви не знаєте, де проживає торговець Хуанос Бель Рiтос? - запитав Синбабусин.
   Джамiль звiв цiкавий погляд на свого спiврозмовника i, трохи понизивши голос, мовив:
  -- Кажуть, що цей Хуанос Б. Р. великий контрабандист. Напевно, навiть я не знаю всiх товарiв, якими вiн торгує. Точну його адресу я не знаю. Вiн часто мiняє своє мiсце проживання. Проте, може щось i пам'ятаю, от тiльки забув... - протягнув темношкiрий.
   Наш герой N2 одразу зрозумiв, чому вiн зробив паузу, i кинув йому кiлька мiдякiв.
  -- ...А... здається, згадав. Так, я востаннє бачив його на вулицi Ленiна - головнiй вулицi Бородянки, - сказав Джамiль.
   "Щось дуже мало вiн згадав навiть за цi копiйки" - подумав Синбабусин, однак мовив:
  -- Ну...дякую. Коли ви бiльше нiчого не знаєте про цього торговця, то й на тому спасибi.
   На прохання хлопця темношкiрий показав, як пройти на вулицю Ленiна, i де знаходиться ринок.
   Пiсля наш герой N2 i Джамiль попрощалися.
   Трохи насваривши свого Бабусина, хазяїн дав йому половину тiєї моркви, що давали в готелi, аби знову не сталося схожої пригоди. Кабанчик неохоче захрумкотiв помаранчевим овочем.
   Тим часом Синбабусин продовжив тримати курс на ринок, який лежав бiля великої шкарпеткової фабрики, що знаходилась вже за центром мiста. Скоро парк кiнчився, i хлопець з поросятком опинилися бiля центральної глиби з надписом "Center of...". Тепер, при денному свiтлi, наш герой N2 змiг розгледiти ще й iншi записи по скрипту: "Їжте бородянську ковбаску!" i тому подiбнi. "В принципi й не дивно, що каменi таке висiчено" - подумав Синбабусин, дивлячись на великий ковбасний ярмарок, що розкинувся прямо навколо цього легендарного каменю. Було дуже багато людей. Аромат запашного м'ясива зводив з розуму, i Синбабусин зважився купити пiвкiлограма смачненької ковбаски, яку одразу ж порiвну подiлив з Бабусином.
   Перекусивши, хлопець з кабанчиком продовжили свiй шлях. Незабаром Синбабусин вгледiв першi ринковi палатки. На перший погляд, вiддiл базару, куди зайшов наш герой N2, був продуктовим. Хоча коли вiн захотiв купити трохи сиру, то йому мало не продали шмат цього продукту повнiстю обсипаного якоюсь травою. Та й цiна щось дуже кусалася.
  -- Вибачте, та у вас в Бородянцi такий звичай - посипати сир дорогими листочками? - поцiкавився Синбабусин в одного торговця.
  -- Кайф хороший - разом i сир i кайф, - вiдповiв йому торгаш.
   Тiльки тепер до нашого героя N2 дiйшло, що вiн вже на чорному ринку. А цей молочний продукт, скорiш за все, був якимось наркотиком. Проте хазяїн кабанчика спитав у продавця, чи той не знає мiсце проживання Хуаноса Бель Рiтоса.
  -- Дорогий друг, - мовив торгаш, - взагалi-то наш дружбан Хуанос, як i всi добропоряднi торговцi, приховує свою адресу. Но мiй братiш Озмунд повинен це знать. На тобi сектор i номер мiсця, де вiн продає, - чоловiк швидко черконув щось на клаптику паперу, i передав його Синбабусину.
   Довго довелося нашому героєвi N2 шукати ряд Щ i мiсце 9969. Вiн, напевно, обiйшов весь ринок, доки дiйшов до зазначеної адреси. Чим же тiльки не торгували на цьому базарi! Там були i красивi дiвчата в коротеньких спiдничках, i контрабанднi горiлка, коньяк, сигари, i, врештi-решт, просто раби-негри. Нарештi Синбабусин добрiв до того Озмунда, торговця чорною iкрою. Цей дядько був таким же проворним, як i його брат-грузин.
   Наш герой N2 спершу представився просто покупцем, i попросив зважити девять iкринок. Торговець "помилково" нарахував десять. Проте Синбабусин не став з ним сперечатися. Вiн заплатив за товар i, начебто ненароком, запитав про Хуаноса Бель Рiтоса. Хлопець завбачливо додав:
  -- До речi, мене сюди направив ваш брат по цьому ось папiрцю, - наш герой N2 протягнув листочок торговцю.
  -- Да, почерк мого братiша... - протягнув Озмунд. Продавець задумався, а потiм прошепотiв на вушко Синбабусина:
  -- Мiй братiш Хуанос Б. Р. просить нiкому не давати свою адрес. Но ви менi приглянулися, тому вам я скажу: вул. Ленiна, буд. 363\7. Якщо вiн питатиме, звiдки знаєте його жилiще, то скажи, що це тобi розказала якась бабка на ярмарку. А про мене - молчок! Ясно? - Озмунд уставився на хлопця.
   Нашому герою N2 аж похололо всерединi вiд такого погляду. Вiн тiльки i змiг кивнути головою на знак згоди.
   Синбабусину остогидло бути в цьому "мурашнику" торговцiв. Вiн двинувся в сторону останнiх рядiв. Несподiвано хлопець з кабанчиком наткнулися на велику фабрику, котра височiла п'ятьма сiрими поверхами в кiнцi базару. Обiднє сонце яскраво освiтлювало велике рекламне оголошення на цiй будiвлi:
   "Заходь до нас i купуй 5 пар високоякiсних житомирських шкарпеток з логотипом "made in Borodyanka" за цiною 2!!!".
   Звiсно цей текст не оминув уваги Синбабусина. До того ж його ноги вже давно пропарив дешевий китайський непотрiб.
   На першому поверсi фабрики розмiщувався магазинчик з вiдповiдною продукцiєю. Продавчиня одразу запропонувала свiй високоякiсний товар. По її словам, "тiльки той має право носити цi шкарпетки, хто не тоне в своїх сумнiвах i швидко приймає вiдповiдальнi рiшення. А про везучiсть з цiєю штукою на нозi вже годi й казати". Врештi-решт, пiд бурнi оплески торгiвки, Синбабусин купив 10 пар шкарпеток i, викинувши "китайський непотрiб" за вiкно, нап'ялив новi.
  -- О, який чоловiк! Ця СПРАВЖНЯ РIЧ прямо шилася на вас, - продавчиня до того засипала Синбабусина комплiментами, що вiн аж розчервонiвся.
  -- Ну...тодi я пiшов, - пробелькотiв хлопець.
  -- Зачекайте, пане. Ви ще не знаєте, як цi шкарпетки зв'язувати у бородянськi вузли!
  -- Та нi-ж-бо, - вiдповiв наш герой N2, i вони разом з Бабусином покинули магазинчик.
   Година стояла полуденна, i Синбабусин з кабанчиком знайшли якусь лавочку бiля фабрики, i на нiй закусили бородянською ковбаскою. Потiм, ще трохи поблукавши бородянськими перевулками, хлопець з поросятком, нарештi, вийшли на головну вулицю мiста - Ленiна. Однак вулиця тягнулась через всю Бородянку, а наш герой N2, як назло, вийшов тiльки у початкових номерах. Багато ще довелося протопати Синбабусину з Бабусином до будинку пiд номером 363\7. Загалом, ця цегляна споруда мало чим вiдрiзнялась вiд сусiднiх. Побiлена, на даху шифер - звичайна бородянська хата. Тiльки при входi у будiвлю стояв якийсь чоловiк - весь у чорному та окулярах вiдповiдного кольору. "Напевно, швейцар" - подумав Синбабусин, i разом з поросятком наблизився до нього. Дядько чи робив незворушний вигляд, то й справдi їх не помiчав. Наш герой N2 вирiшив першим почати наївну розмову:
  -- Вибачте, пане, часом не за цiєю адресою проживаю вельмишановний Хуанос Бель Рiтос? - швейцар глянув на хлопця i трохи усмiхнувся.
  -- Так, - коротко вiдповiв вiн.
  -- А чи не можна менi побачити пана Хуаноса Бель Рiтоса? - прямо вився Синбабусин.
  -- Взагалi-то, нi, - чiтко вимовив чоловiк, але одразу додав, - хоча вiн зараз дома, та мiй пан не любить непроханих гостей. Хуанос Б. Р. не попереджав мене про вашi навiдини.
   Наш герой N2 розумiв, що до цього торговця буде важко потрапити, однак потрiбно хоча б спробувати. "Надiя помирає останньою...".
  -- Розумiєте, пане, тут така важлива справа... - казав Синбабусин, - її у двух словах вам не розповiсти. Проте це дуже важливо. Вiд того, чи зможу я порозмовляти з Хуаносом Бель Рiтосом i домовитись з ним, залежить життя багатьох звичайних людей...
   Швейцар не дуже хотiв пропускати хлопця, якого бачить перший раз. Тому вiн вирiшив поглузувати з простака.
  -- Стiй, дружок, стiй, - мовив чоловiк, - можливо, не все так погано. З твоєї промови я зрозумiв, що тобi прямо позарiз потрiбно побачитись з моїм хазяїном Хуаносом Б. Р. Так-от: я пропущу тебе до мого пана, однак спершу ти менi дещо зробиш. Вся справа в тому, що Бог знає коли на задньому дворi цього будинку хтось встановив автомат, котрий дiстає м'якi iграшки за допомогою щупальця, що ним керує гравець. Якщо чесно, коли я перший раз побачив цю штуку, то прямо окам'янiв: щоб металiчна рука хапалась за тваринок - це було щось фантастичне; не думаю, що навiть в самому Вашингтонi є такий автомат; а в Бородянцi, виявляється, єсть. Скiльки людей не намагалося витягти звiдти хоча б одну-однюсiньку iграшку, та все марно. У них нiчого не вийшло. Однак я просто впевнений, мiй друже, - швейцар похлопав Синбабусина по плечу, - що ти один iз не багатьох, який товщиною свого гаманця i точнiстю руки, дiстане маленьку iграшку. Коли ж ти це виконаєш, то ти вручиш її менi, а я пропущу тебе до Хуаноса Бель Рiтоса. Все дуже просто, - закiнчив дядько.
   Синбабусину ця умова не дуже сподобалась, особливо коли вiн почув, що тут знадобиться певна товщина його гаманця. Однак iншого виходу не було, - швейцар не пiддавався на жоднi вмовляння хлопця, котрi навiть стосувалися бородянської ковбаски.
  -- Ладно, ведiть мене до цiєї "металiчної руки", - страждальницьки згодився хлопець.
   Думаю, що кожному моєму читачевi доводилось хоча б раз бачити подiбний пристрiй для викачування грошей.
   Щупальце, пульт управлiння, зелена кнопка.
   Кидаєш монетку - гра починається.
   Щупальце тягнеться до вибраної iграшки, начебто хапає її, та в останнiй момент по-зрадницьки вiдпускає. Неодмiнно хочеться зiграти ще раз, а потiм ще раз i ще раз... . За цiєю грою не вiдчуваєш грошей. Щось подiбне сталося з нашим Синбабусином. Швейцар тицьнув пальцем на правила гри на автоматi, i пiшов собi. Наш герой N2 тiльки зирк у текст, i мерщiй за гру. Синбабусину бiльшь всього хотiлося витягнути жовто-чорного колорадського жука. Почало смеркало, коли хлопець вже десь на сiмдесятiй спробi злився i нервував. Здавалося, парубок забув про все на свiтi: про швейцара, котрий стояв осторонь i мало не лускався зо смiху, розсудливо стримуючи цю емоцiю; про Бабусина, який вже з'їв всi харчi, що залишалися у торбi хазяїна; тепер кабанчик спокiйно посапував на цiй же сумцi. Наш герой N2 вже почав колотити ногами бiдний автомат, однак iграшка все не дiставалась. На 149 спробi у Синбабусина закiнчились грошi i вiн, схопивши свою торбину i Бабусина разом з нею, не тямлячи себе з азарту, прямо полетiв до готелю "Борморква". Зi свого комоду у номерi хлопець взяв всю готiвку, i помчався назад. Дорогою до будинку 363\7 Синбабусин проклинав себе за те, що вiн - жалюгiдний невдаха, раз неспроможний навiть за 149 спроб заволодiти iграшкою. Охоплений такими важкими роздумами, вiн на розi якогось перевулку випадково звернув не в ту сторону, i наткнувся на "клубняк", що гордо кликався "Бортуса". Заiнтригований цiєю назвою, Синбабусин вирiшив зайти туди. Насправдi всерединi наш герой N2 побачив звичайне "бiстро". З обманутою надiєю i в повнiй депресiї вiд програшiв, хлопець до стiйки i замовив цiлих п'ять великих картопель. Молода дiвчина сонно глянула на клiєнта "Бортуси", взяла замовлення i через декiлька хвилин повернулась зi стравою. Синбабусин розрахувався. Так як в кафе вiдвiдувачiв майже не було, за винятком веселої робiтничої компанiї за крайнiм столиком, наш герой N2 всiвся на вiльне мiсце, i посадив поруч Бабусина. Хлопець запропонував кабанчику вiдвiдати великої картоплi. Той, звичайно, не вiдмовився понасолоджуватись своїм улюбленим делiкатесом, i, здавалося, вiн би прямо увесь залiз у пакет з хрусткою пiдсмаженою. Синбабусин, спостерiгаючи за своїм поросятком, зголоднiв так, наче днiв зо три не їв, i сам почав буквально запихуватись цiєю стравою. Здолавши чотири великi картоплi, хлопець замовив ще одну, а потiм ще одну, i ще одну, i ще двi.
   Можливо, мiй читачу, ти подумаєш, що наш герой N2 - повний обжора, однак це далеко не так. Просто вiн хотiв за допомогою цього наїдка забути про "ганебнi", як парубок думав, програшi на автоматах; про те, що йому все одно потрiбно дiстати цю прокляту iграшку.
   Тим часом вiд нашого Синбабусина не вiдставав i Бабусин. У нього не було нiяких проблем. Просто вiн не втрачав нагоди гарно попоїсти. Однак дуже скоро хлопець несподiвано для себе заснув прямо за столом, втомлений сьогоднiшнiми пригодами. Крiзь сон хлопець вiдчув, що його кудись винесли, напевно, на вулицю. Потiм роздався чийсь голос: "ми зачинилися".
   Синбабусин лежав зовсiм голий. Вiн хотiв було пiдвестися, та раптом страшний стонучий бiль бiля печiнки скував його рухи. Вiд страшних спазмiв парубок прямо весь скрючився.
   "ЧОРТОВА СМАЖЕНА КАРТОПЛЯ" - подумав Синбабусин. Пiдвестись хлопець був невзмозi. На щастя, ця нiч виявилась досить теплою, i наш герой N2 швидко заснув, навiть не вiдчуваючи ознобу.
   Знову наче увi снi парубок вiдчув, що його взяли двi мiцнi руки i кудись поволокли. Хазяїна Бабусина посадили в кеб, i кудись повезли. Остаточно Синбабусин, вже одягнений, прокинувся у слiдчого. Той почав допитувати нашого героя N2. Хлопець правдиво повiдав, що щоб вбити горе програшу на автоматi, вiн разом з кабанчиком зайшли у кафе, i там об'їлися недоброякiсної смаженої картоплi. Потiм, здається, його хтось обчистив i викинув на вулицю, сказавши, що "Бортуса зачинилася". Через болi в животi парубок заснув, i вiн опинився тут.
  -- До речi, навiщо ж мене сюди привезли? - допитувався Синбабусин.
   Слiдчий Хрумбов був людиною середнiх лiт; коротка стрижка, чорнi вуса i великi брови додавали йому ще бiльшої сировостi, нiж того вимагала професiя. Вiн урочисто заявив нашому герою N2:
  -- Незважаючи на всi вищезазначенi вами пом'якшувальнi обставини скоєнi вашою милiстю провини, я повинен вам повiдомити, що ви затриманi каральними пiдроздiлами генерального управлiння "Бородянка'с" за спання голим на вулицi. Ви пробудете в нашiй одиночнiй камерi пiвроку. Нiчим зарадити не можу. Такий закон у самоуправлiннi "Бородянка'с".
   Синбабусин скам'янiв вiд подиву i жаху. Його першою ж думкою було тiкати звiдси, однак коли вiн обернувся назад, то побачив тьох здоровенних жандармiв. Хлопець мало не розплакався. Хрумбов намагався заспокоїти парубка, мовивши:
  -- Ти щиро зiзнався у скоєнiй провинi, хлопче. Може, тобi трохи скинуть строк десь на 1-2 тижнi.
   Проте цi слова чомусь ще бiльше пригнiтили Синбабусина. Наш герой N2 згадав свого Бабусина, i спитав слiдчого:
   - Вибачте, пане, та коли ви мене знайшли, чи не вертiвся поряд мiй кабанчик?
   Хрумбов похитав головою, i глянув поверх парубка, на своїх жандармiв. Один з них, високий i трохи сутулуватий, заявив:
   - Какая-то свиня грiзно хрюкала на нас i кусалась, коли ми забирали цього хлопця. Я штовхнув її, i вона вiд нас вiдчепилась. Потiм ми доставили вам цього злодiя, пане.
   Синбабусин сильно обурився, що цей пройдисвiт обiзвав дорогого Бабусина якоюсь-там свинею, i вже хотiв було добряче трiснути жандарма, та вчасно стримав свiй праведний гнiв. Парубок згадав, де вiн знаходиться, з ким має справу i чим ризикує.
  

15. Допомога з Ворохти

   Тим часом як Синбабусин перебував у Бородянцi по дуже важливiй справi, наш герой N1, Петро, швидко оклигав вiд хвороби i виписався з лiкарнi. Так як вiн був порядною i вихованою людиною, то вирiшив першим дiлом навiдатись до будиночка лiсника i вибачитись перед господарями за їхнi хлопоти над ним. Ранок видався напрочуд прекрасним, i Петро вирiшив почвалати до Сiмона пiшки, хоча дорога туди була й не надто близька. Однак це нiскiльки не смутило нашого героя. Його голова була зайнята iншою думкою: чому це Синбабусину з Бабусином знадобилося їхати в Бородянку?
   Замислений Петро не встиг i обдумати це питання з усiх ракурсiв, коли дiйшов до хатини лiсника.
   Дома була лишень панi Маргарет, котра дуже зрадiла одужанню хлопця. Наш герой так i розсипався перед неї у вибаченнях за клопоти, доставленi ним пiд час хвороби. Жiнка заспокоїла Петра виразом "з ким не буває", i нагодувала його. Потiм вона почала нескiнченнi iсторiї про свою молодiсть. Зi слiв хазяйки, Сiмон вже був на роботi, i парубок вирiшив його дочекатися.
   Начебто просто так наш герой поцiкавився у Маргарет, чи не траплялося випадкiв, коли її чоловiк на нiч надовго вiдлучався. Трохи здивована цим запитанням, жiнка вiдповiла:
  -- Iнодi, так. Но Сiмон казав: "поклик природи", i я не придавала цьому якогось значення.
   За цими розмовами вони й незчулися, як настав вечiр. А тут i прийшов Сiмон з роботи. Вiн також зрадiв одужанню хлопця. Якраз тодi, коли лiсник i Петро взялись за пiзню вечерю, Маргарет пiшла спати.
   Як же почати з ним розмову про цю прикрасу "Бородянький доллар"? - думав Петро, - напевно, треба спершу хоча б щось сказати.
  -- Думаю, я вам доставив немало хлопот зi своєю хворобою... - мовив наш герой.
  -- Та, пусте. Поки на моїй шиї щасливий "Бородянський доллар", я не стану звертати увагу на такi дрiбницi.
   "Бородянський доллар", "Бородянський доллар"... - вiддалося в головi Петра, - раз вiн сам про це заговорив, значить потрiбно цим скористатись.
   Сiмон помiтив якийсь смуток хлопця, i в нього також чомусь все похололо всерединi. Однак перш нiж лiсник встиг що-небудь запитати, наш герой мовив:
  -- Цей ваш золотий прямокутничок на ланцюжку "Бородянський доллар"... . Менi здається, що я бачив точну таку ж на шиї одного вурдалаку, котрий завивав на луну бiля вашого ж будинку.
   Сiмон зробив здивований вигляд i спитав:
  -- Невже около моєї хати вночi з моєю прикрасою завивала на луну якась мiфiчна iстота, типу вурдалак? Схаменися, друже. Думаю, що ти просто тодi побачив звичайного вовка, i у твоїй уяви вiн перетворився на вурдалака.
   Петро не вiдступав. Вiн вирiшив пред'явити бiльше доказiв:
  -- Маргарет обмовилась, що ви надовго вiдлучалися зi своєї кiмнати вночi. От тепер пояснiть менi таке спiвпадiння: я, виходячи на завивання з вашого будинку (до речi, вхiднi дверi були вiдкритi),побачив у саду вурдалака з ланцюжком "Бородянський доллар". Не думаю, що цi штучки продаються в кожному магазинi, - Петро питливо глянув на Сiмона.
   Тут лiсник зрозумiв. Що даремно вже що-небудь приховувати вiд такого "масте". Тому чоловiк, тохи знiтившись, почав так:
  -- Ну, якщо чесно, це все правда. Як менi не лячно це визнавати, проте то був, все-ж-таки, я. Здається, таке перетворення повторюється зi мною у повну луну, але воно проходить до ранку. Однак i це ще не найстрашнiше. Менi слiд боятися ось чого, - мовив Сiмон i, пiднявши свою сорочку, показав нашому Петровi те, вiд чого у нашого героя очi полiзли на лоб - червонi цятки, що ворушилися. Хлопець очманiв вiд такого моторошного видовища, та лiсник поспiшив його заспокоїти, мовивши, що цi вирости не збiльшуються, хоча iнодi сильно печуть.
   Петровi хоч i було дуже страшно, однак вiн прийнявся розпитувати про червонi крапочки на животi у лiсника. Вiн, у свою чергу, розповiв нашому герою, як вiдвойовував скарб у братiв, i випадково до нього доторкнувся.
  -- Я впевнений, що саме пiсля цього тої ж ночi, вдома, на моєму тiлi з'явилися вирости, i я став вурдалаком. Це менi ясно як i те, що зараз нiч, бо я точно пам'ятаю, що вiдчув щось неприємне, коли доторкнувся до проклятого золота. Думаю, це все через тi грошi i сундук, котрi брати вiдкопали в печерi. Однак коли на мене пала ця жахлива кара, то просто повинен бути якийсь спосiб, як її зняти. I менi здається, що вiдповiдь на моє питання криється в самому проклятому предметi, тобто, скринi. Потрiбно якось її вiднайти. Проте, де вона зараз знаходиться, менi, на жаль, не вдалося дiзнатись. Вже померлi брати були моїми ворогами поневолi.
   Остання фраза лiсника не була новиною для Петра. Коли ще Синбабусин стояв у коридорi лiкарнi, розмовляючи з медсестрою, наш герой краєм вуха почув про смерть Славека i Славка. Вiн їх не знав, тому й жалостi, напевно, до них майже не вiдчув.
   Натомiсть Петро розповiв про свого Синбабусина, котрий по якимось "дуже важливим" справам поїхав у Бородянку.
  -- Дивно. Твiй друг зовсiм нiчого не казав менi про цю поїздку. Думаю, що коли вiн ще у найближчи два днi не подасть якої-небудь вiсточки, то я поїду за ним. Звичайно, тобi це може здатися зайвою пересторогою, однак менi щось на душi неспокiйно за цього хлопця.
  -- То i я теж поїду з вами, можна? Може, нарештi, менi стане зрозумiлим, по яким таким "важливим справам" Синбабусин покидає мене, свою домiвку, i вiдправляється у зовсiм чуже мiсто.
   Петро заночував у лiсника.
   Згадавши чудову приказку, що бiльше встигає той, кому Бог помагає, нiж той, що встає з пiвнями, наш герой не картав себе за те, шо встав, коли сонце стояло в зенiтi. Так як у Сiмона був вихiдний день, вони з Петром взяли кеб i поїхали до бабусi Синбабусина.
   Хлопець хотiв подякувати Маринi за смачнi передачi у лiкарню, а лiсник просто ще побоявся пускати щойно окрiпшого парубка в дорогу одного. Однак його хвилювання виявились марними.
   Бабуся радо зустрiла гостiв, i пiд час їхнього вечiрнього чаювання надворi почувся поросячий визг. Марина вийшла за хвiртку, i побачила замурзаного i схудлого Бабусина, котрий продовжував вищати. У кабанчика був явно неспокiйний вигляд. I це могло означати тiльки одне - Синбабусин у бiдi. Отак роздумуючи, вона занесла поросятка у двiр i почала його годувати нiжними смаженими курячими крильцями. Тим часом Петро вирiшив негайно ж вiдправитись у Бородянку i дiзнатися, як там його друг.
   "Цiкаво, як цей Бабусин аж з самої Бородянки дiстався у Ворохту? Шкода, що вiн не вмiє балакати. Хоча, можливо, вiн сьогоднiшнiм ранком непомiтно заскочив у Ворохтинський експрес? Всяке може бути. Втiм, цей варiант пiдходить найбiльше".
  -- Я також їду з тобою зараз же, - пiсля деякої паузи мовив Сiмон. - Думаю, ми ще зловимо кеб на вокзал. А ввечерi точно повиннi бути поїзди на Бородянку.
   Наш герой знав, наскiльки важливо, щоб поряд з Синбабусином був його вiрний кабанчик Бабусин. Тому Петро, опiсля того як поросятко повечеряло, взяв його з собою. Марина забов'язалась повiдомити Маргарет про вiд'їзд її чоловiка. Отже, не гаячи нi секунди, всi троє покинули дiм Синбабусина. Двоє - на двох ногах, а третiй - на чотирьох.
  

16. Звiльнення Синбабусина

   Величаве мiсто Бородянка зустрiло наших друзiв вже у пiзню годину наступного дня. Звичайно не обiйшлося в дорозi без хрюкання Бабусина, який постiйно хотiв їсти. На щастя, поїзд робив великi зупинки, i Петро скуплявся у магазинi ковбаскою для кабанчика. Десь у душi наш герой спiвчував гаманцю Синбабусина, що постiйно тоншав вiд ненажерливостi Бабусина. Сiмон же, як нормальна людина, що забула про свої турботи, проспав аж до самої Бородянки. Кiнцева зупинка знаходилась недалеко вiд центра величавого мiста. Єдиний легендарний на всю Бородянку лiхтар як завжди освiтлював величезний мармуровий камiнь "Center of megapolis Borodyanka". Петро роздивився цей витвiр мистецтва та всi надписи на ньому i прийшов до висновку, що раз ця брила тут знаходиться, то в центрi мiста повинен обов'язково бути готель. Чудова логiка не пiдвела Петра, бо й справдi недалеко показувався вже нам вiдома будiвля "Борморкви". Заперечень не було, i всi троє туди направились. В рецепшинi Петро поцiкавився, чи не тут перебуває Синбабусин. Солiдний дядько без всяких вагань вiдповiв, що вiн тут, однак ще сьогоднi зранку до них завiтали люди з "Бородянка'с", якi йому повiдомили, що мого постояльця ув'язнено на пiвроку через порушення кодексу головного управлiння. Всi особистi речi хлопця були конфiскованi цими тиранами. Тут на подив усiх дядько розплакався.
  -- А не поганий же хлопчина, їй-богу. I в нього був такий кумедний кабанчик, от прямо як у вас­ -, сказав у розпачi регiстратор i тицьнув пальцем на Бабусина.
   Петро водночас неабияк зрадiв, що вже дiзнався щось про свого друга, однак водночас i занепокоївся страшним вироком для Синбабусина. Наш герой розказав дядьковi, що вiн - друг Синбабусина, а цей кабанчик - рятiвник цьго хлопця, завдяки тому, що Бабусин повiдомив Петра про лихо. Потiм Петро спробував заспокоїти дядька, сказавши що що-небудь придумає. На тому регiстратор трохи призабув хвилювання, i видав друзям ключi вiд номера i звичайно ж ще 3 моркви новоприбулим.
   Напевно Петро проспав би пiвдня, якби не вранiшнє хрюкання Бабусина. Проклинаючи кабанчика за перерваний солодкий сон, наш герой все-ж-таки видав тваринцi свою моркву i збирався вже знову забутися, якби не голосне чавкання Бабусина. Нарештi Петро зрозумiв, що напевно сама доля не дає йому знову заснути i кличе його, грiшного, визволяти Синбабусина. Пет (Петро) вирiшив не гаяти анi жодної хвилинки i поспiшив знайти Сiмона, який вже снiдав внизу. Швидко напхавшись бородянською смаженою картоплею, наш герой, прихопивши слонову кiсточку, вже чекав з Бабусином Сiмона на першому поверсi. Вiн також не забарився i незабаром всi троє вийшли з готелю. Пет забув спитати регiстратора, де знаходиться головне управлiння "Бородянка'с", так як наш герой вiрив, що повертатися назад - це погана прикмета, то друзi попрямували до того ж самого чорношкiрого у бiлому ковпаку продавця хот-догiв, якого зустрiчав Синбабусин. Джамiль одразу ж впiзнав нахабного Бабусина, який вихопив у нього сосиску в тiстi, однак нiчого не сказав i вирiшив у будь-якому випадку не допомагати людям з цим кабанчиком.
  -- Добрий ранок, пане добродiю,- почав Петро - ви не могли б нам пiдсказати, де тут знаходиться генеральне управлiння " Бородянка'с"?
  -- З великою охотою, панове,- сказав поважно Джамiль - я як продавець хот-догiв з п'ятирiчним досвiдом знаю кожну установу в окрузi. Так ось слухайте. Вам потрiбно йти через бородянський ярмарок, що знаходиться в центрi мiста i аж до головного ринку i, оминаючи його, ваш нiс уткнеться прямо в "Бородянка'с".
  -- Ми дякуємо вам, вельмишановний пане, за вашу допомогу- промовив Пет.
  -- Та не дякуйте мене так, а то я засоромлюсь- сказав з лукавством Джамiль i, вiдвернувшись вiд наших друзiв, продовжив пiдсмажувати сосиски.
   Якщо говорити начистоту, то торговець й сам не знав, де знаходиться головне управлiння, однак, бажаючи нашкодити нашим друзям, вiн, несподiвано для себе їм допомiг.
   Пет i Сiмон дуже зрадiли тому, що так швидко дiзнався адресу "Бородянка'с". На радощах вони навiть прикупили собi трохи ковбаски на ярмарку. Сiмон вiдразу помiтив, що за товар продавали на чорному ринку. Лiсник намагався безлiч разiв переконати Пета, що велика бородянська ковбаска, що так апетитно виглядає у розовому полiєтиленовому пакетi не що iнше, як першокласна браконьєрська гвинтiвка, та наш герой впертий, як вiслюк, i стоїть на своєму. Дiйшло навiть до того, що Сiмон спецiально запитав у продавця про цей товар, щоб переконати Петра у хибностi його думок. Та хитрий торгаш вiдмовлявся називати гвинтiвку гвинтiвкою до того як її хтось з них не купить. Не тямлячи себе вiд бажання довести Пету свою думку, Сiмон чи не за свої останнi грошi купив цю досить недешеву рiч. Звичайно як тiльки лiсник передав торговцю потрiбну суму, той розв'язав пакет, i вручив йому справжню начищену до блиску браконьєрську рушницю. Та навiть i в цьому випадку Пет вiдмовився визнавати, що в пакетi була зброя, мовляв, цей нечесний торгаш - великий маг i вiн в останню секунду непомiтно для всiх пiдмiнив смачненький делiкатес - на це неподобство, яке i не з'їси i не одягнеш, хоча наш герой i не виключав, що ця рiч може їм знадобитися в майбутнiх пригодах. За цими розмовами Пет, Сiмон i Бабусин дiйшли до великої сiрої п'ятиповерхової будiвлi, яка як вже здогадався мiй читач, i була великою шкарпетковою фабрикою. Саме сюди привiв наших друзiв Джамiль. Спершу Пет цiлком справедливо вирiшив, що це аж нiяк не головне управлiння, по великому плакатi на будiвлi, який вказував на акцiйнi шкарпетки. Однак поблизу жодних великих споруд не виявилося, тому наш герой все-таки прийшов до генiального висновку, - що вся ця реклама на стiнi - це добре продумане маскування головного управлiння i тому вiн повiдомив Сiмона про цю хитрiсть. Переконаний вже, що з Петом сперечатися - собi тiльки гiрше, лiсник погодився з цим, i всi троє зайшли на фабрику. Зсередини завод як завод. Шум текстильних машин, магазинчик з продукцiєю. Однак нашого героя це аж нiяк не смутило. Навпаки, вiн бадьорим кроком зайшов у лавочку, яка здавалася йому входом у генеральне управлiння. Молода дiвчина, продавчиня, запропонувала переглянути шкарпетки. Пету так вона приглянулась, а ще бiльше - продукцiя заводу, що виклав всi свої грошi за їх 30 пар. Наш герой зав'язав розмову з нею.
  -- Ви знаєте, о прекрасна дiвчино, що моя покупка здається настiлькi ж якiсна, прямо як зроблена в самому Житомирi за стандартами якостi мого дядечка, Ватруша Бовтуняки, - сказав Пет.
  -- О, люб'язний пане, так ви племiнник директора нашого заводу, якраз того самого Бовтуняки, який декiлька рокiв тому назад приїхав до нас з Житомира, викупив цю будiвлю, привiз сюди виробниче обладнання i заснував тут фiлiю легендарних шкарпеток? - здивувалася дiвчина i продовжила - Хоча й справдi, у вас є щось вiд вашого дядечки, - сказала продавчиня пiсля пильного вивчення обличчя Пета.
   Наш герой надзвичайно зрадiв, що Бовтуняка тут.
  -- Для мене велика честь, панi, що ви мене порiвнюєте з моїм дядечкою. Однак я цього не заслуговую. Тому я надзвичайно зрадiю, якщо вельмишановний пан Ватруша Бовтуняка знайде хоча б хвилинку для мене, - закiнчив Петро.
   Не дочекавшись повної вiдповiдi нашого героя, дiвчина побiгла нагору. Згодом вона вибачилась за свою невихованiсть, i запросила друзiв до директора. Пет розцiлував рученьку цiєї продавчинi, яку, як згодом вiн дiзнався, звали Iзольда, i вона провела наших друзiв до дядечки нашого героя.
   Кажуть, що як корабель назвеш, так вiн i попливе. Це ж саме можна сказати про Ватруша Бовтуняку. Вiн любив смачно поїсти рiвно так як i з кимось побазiкати. Дядечко часто вiв цiлi науковi диспути зi своїми акварiумними рибками. Чорнi вуса робили його поважним. Було видно, що Бовтуняка дуже зрадiв появi Пета гаряче обняв його, покуйовджив йому волосся i пiсля цього влаштував чаювання нашим друзям. Побачивши Бабусина, добрий дядько сказав, що любить таких пухкеньких кабанчикiв i спецiально для нього попросив Iзольду принести пiццу по-Бородянськи. Не можна було не почути задоволений хрумкiт Бабусина цiєю стравою. Тим часом Пет розповiв дядьковi, що Синбабусин у великiй халепi i його потрiбно визволяти. Тодi Ватруша трохи завагався, а потiм несподiвано для всiх промовив, що вiн - один iз керiвних чинiв у головному управлiннi i так як цей нещасливий ув'язнений - друг Пета, то директор докладе всiх своїх зусиль для якнайшвидшого уладнання цiєї справи. Петро не знав як i дякувати дядечку i забов'язався бути його боржником до кiнця днiв своїх. Вiд таких слiв Ватруша мало не розплакався i попросив племiнника не давати такi жахливi обiцянки. У той момент Пет згадав про маскування будiвлi.
  -- А чи у цiй будiвлi розмiщується генеральне управлiння? - запитав наш герой.
   Видно було, що Ватруша зам'явся.
  -- Взагалi-то, так.
  -- Можна зараз туди потрапити? - допитувався Пет.
  -- Вам не можна, бо ви не є спiвпрацiвниками управлiння.
  -- Абзац.... Дуже шкода - протягнув наш герой.
  -- Нiчого не поробиш. Ви, напевно, зупинилися в готелi "Борморква". Якщо так, то вже завтра там з'явиться Синбабусин, - сказав Ватруша
  -- Так, ми зупинилися саме там. Ви нам дуже допоможете, -закiнчив Пет.
   Пiсля цього нашi друзi ще трохи посидiли у дядька, наш герой розбудив Бабусина, який спав на килимку, i ще раз подякувавши Ватрушi за допомогу у звiльненнi Синбабусина, всi троє вийшди на вулицю. Звичайно вже на виходi Пет обмiнявся кiлькома ласкавими словами з прекрасною Iзольдою. Сонце вже починало сiдати за обрiй, i друзi направились у свiй готель.
   Зранку Петровi знову не вдалось виспатись, однак вiн тiльки цьому зрадiв, бо вийшовши з номера i направившись до регiстратури на гучнi викрики, Пет побачив регiстратора, який, виражаючи свою велику радiсть, обнiмав нашого Синбабусина, i хвалив небеса за божу милiсть знову бачити свого улюбленого постояльця.
  
  

17. Зустрiч з паном Хуаносом Бель Рiтосом. Новi умови

  
   - Хоч пробув я ув'язненим в одиночнiй камерi всього один день, та цих жахливих спогадiв менi вистачить на все життя,- почав розповiдати нашим друзям Синбабусин про свої пригоди у генеральному управлiннi вже пiсля того, як його при входi в номер мало не збив з нiг Бабусин i всього облизав,- ох, i тяжко менi було на душi, серце моє пiшло в п'ятки, коли я почув свiй вирок!- сказав Синбабусин. Вiн розповiв трiйцi про все, починаючи з того, як отримав в руки щоденник Славека, i закiнчуючи його щасливим звiльненням з тюрми, завдяки клопотанням якогось впливого i доброго пана. Не обiйшлося i без гiрких промов, в яких Синбабусин розповiдав про надзвичайну самотнiсть в камерi без його улюбленого Бабусина, своїх друзiв i без книжок.
   - У вiдчаї я навiть хотiв собi розбити голову о сiру бетонну стiну, однак вчасно згадав про кабанчика, за яким нiкому буде доглядати пiсля моєї смертi, тому одумався це робити. Вночi я довго не мiг заснути, побиваючись через своє горе i промовляючи гарячi молитви до бога. Видно, це допомогло, так як я вже звiльнений i сижу перед вами,- закiнчив Синбабусин.
   У свою чергу Пет розповiв про славного Бабусина, який їм повiдомив про бiду i про те, що тим добрим паном, який звiльнив нашого героя N2 був не хто iнший, як дядько Петра Ватруша Бовтуняка. Пiсля цiєї розмови друзi гарно поснiдали бородянським сирком на першому поверсi готелю, i вийшли на вулицю. Так як сонце вже давно зiйшло i всi були в зборi, то Синбабусин повiв друзiв до вул. Ленiна 363/7 з цiллю витягти iграшку з автомата для пропуску їх охоронцем до Хуаноса Бель Рiтоса. При цьому четверо друзiв думали кожний про своє. Сiмон гадав, що заволодiвши скринею, релiквiями i вчинивши обряд, про який написано у прокляттi, позбавиться надокучливих червiв i не буде бiльше перетворюватися на вурдалака. Синбабусином же в даний момент керувало бiльше бажання виграти хоча б разок на автоматi, а потiм - врятувати Сiмона i всiх тих, якi занедужали через прокляте золото. Петро будував собi плани знищити прокляття якнайшвидше, щоб воно не зачепило нi в чому не повинних людей. Кабанчик Бабусин як завжди думав про опади зi смаженої картоплi. Отак роздумуючи нашi друзi дуже скоро дiйшли до N363/7 на вулицi Ленiна. Охоронець на входi стояв той же, i вiн неабияк зрадiв Синбабусину, який ще позавчора обiцяв сюди повернутись. Петро спробував вмовити цього дядьку їх пропустити, грунтуючи це тим, що у їхнiй справi дорога кожна хвилина вiд якої залежить життя десятка, а то й сотен людей. Однак охоронець був невблаганним. Вiн провiв наших друзiв до автомату з iграшками, грiзно промовивши, що тiльки дiставши звiдти хоча б одну тваринку, оселя Хуаноса Б. Р. гостинно вiдкриє перед ними дверi. Потiм дядько пiшов на свiй пост, мало не лопаючи зо смiху вiд простакуватостi непроханих гостей. Синбабусин знову рiшучо кинувся у нерiвний бiй з автоматом. Однак всi його 6 спроб були невдалими. То сталевi щупальця хапали iграшкового колорадського жука тiльки за нiжки, то за все черевце, однак завжди вже у кiнцевому етапi пiднiмання, щупальця по-зрадницькому послаблювались, i бажана iграшка падала вниз. Потiм своє щастя спробував Сiмон. Однак вже пiсля двух спроб здався. Тепер нарештi дiйшла черга i до нашого героя. Зрозумiвши з невдалих спроб друзiв, що їм заважають дiстати iграшку невидимi злi маги, вiн присiв на травчцi, зняв свої легендарнi щасливi житомирськi шкарпетки п'ятиденної витримки, що вiдганяють вiд себе всяку нечисть, одягнув їх на руки (Синбабусин, Сiмон i Бабусин завбачливо вiдiйшли в сторону) i почав грати.
   - Ееее...,- почулося розпачливе вiд Петра. Синбабусин здогадався про першi програшi нашого героя, i незважаючи на жахливий духан шкарпеток, пiдiйшов до нього i глузливо промовив, показуючи на обличчя Пета.
   - Лузер! Подивiться на рожу лузера!
   - Це тупо, Синбабусине! Напевно цей автомат i справдi зачарований i до того ж так сильно, що навiть мої шкарпетки тут не допоможуть. Хоча якщо ще потягнути, як думаєш?
   - А чому б i не потягнути?- пiдмовляв Пета Синбабусин.
   - А що, я витягну цього жука,- сказав рiшуче наш герой i знову взявся за пульт.
   Схоже нашому Петровi сподобалась гра, однак i йому незважаючи його шкарпетки, не повезло витягти iграшку. Так вiдбувалось кiлька разiв.
   - Еааа...- знову розпачливе нашого героя.
   - Лузер! Подивiться на рожу лузера! Ще гру, Петро?- вже не перший раз пiдбурював Синбабусин.
   - Нi,- нарештi у нашого героя трохи остиг дух азарту.
   - Та давай ще,- не полишав своє хазяїн кабанчика.
   - Та ну, я не хочу,- твердо вiдмовився Петро.
   Почали нашi друзi гадати, як дiстати iграшку. На всяк випадок Петро ще раз обмацав нiшу автомата, де, можливо залежалась якась м'якенька тваринка. Проте рука нашого героя наштовхнулася на якийсь гострий предмет збоку. Наш герой потягнув цю рiч, i витяг її не зразу, так як вона виявилась досить тяжкенькою. Можна тiльки собi уявити розчарування друзiв, коли вони побачили, що було заховано в автоматi. Це був звичайнiсiнький камiнь. Ну, може i не такий вже звичайний: по-перше, вiн мав золотистий колiр; по-друге, його гострi форми так i рiзали руку, а на єдинiй гладенькiй сторонi виднiлася велика лiтера "О". Петро уважно роздивився камiнь, i мовив:
  -- Тут золотом i не пахне,- i наш герой вже намiрився кинути цю рiч кудись далеко-далеко, коли Синбабусин з Сiмоном попросили детальнiше роздивитися камiнець.
  -- Держiть,- байдужо сказав наш герой, i гострокутник потрапив у руки нашого героя N2. Вiн повертiв його у руцi, i передав Сiмону. Той також не знайшов нiчого коштовного нi в темно-зеленому кольорi камiнця, нi в загадковiй лiтерi "О". I тодi Синбабусин, з дозволу своїх друзiв, вiдкинув цю рiч кудись в сторону.
   Друзi знову ломали голову, як же все-таки витягти того нещасного м'якого звiрка. Синбабусин запропонував якось проштовхнути Бабусина всередину автомата через вiдсiк, звiдки падають пiйманi iграшки, а тодi кабанчик принесе їх якусь тваринку. Однак цей план не спрацював, бо вiдсiк виявився занадто вузьким, щоб проштовхнути туди Бабусина. Тодi Пет зв'язати в узол всi свої "стоячi" шкарпетки семидневної витримки, прикрiпив на їх кiнцi колючку, що росла серед бур'яну в надiї, що "стоячi" шкарпетки, незважаючи на сили притягання Землi, пiнiмуться по вiдсiку i за допомогою колючки пiдчеплять якусь iграшку. Але i це не спрацювало: незважаючи на всi надiї Петра, шкарпеткам не вистачало ще буквально кiлькодневної витримки для повного подолання сили тяжiння; вони разом з колючкою впали донизу. " Весь мiй план зруйнований. Звичайно тут не обiйшлося без знущань надi мною злого чаклуна" з сумом подумав Пет. Однак у цей же момент вiн придумав дещо нове. Петро прошептав друзям на вухо свiй план. Пiсля цього Синбабусин голосно помiтив, що його кабанчик голодний, тому вiн сходить на ринок за харчами. Наш герой N2 демонстративно розвернувся i поплентався на вулицю, в сторону базару. Поки ж Петро i Сiмон удавали себе захопленими грою. Вже клонило до вечора, коли прийшов Синбабусин. Вiн i справдi принiс торбу з їжею: бородянськi сирок, ковбаска, здоба, обсмажена телятина у фользi. Радостi Бабусина не було меж, хоча не тiльки вiн пообiдав, а й всi нашi друзi. На запрошення поїсти з нашим колективом охоронець охоче погодився, видно було, що вiн не мiг насититись, а тому й наїв повне пузо. Поки ненажерливий дядько обiдав, Синбабусин тихо пiднявся, пiдiйшов до iгрового автомата, закинув монетку i ще до закiнчення гри дiстав з кишенi iграшкового кролика, точно таких же розмiрiв, що й були iншi тваринки в автоматi, i тихенько його поклаву мiсце, де з'являються iграшки у майже неможливому випадку виграшi у грi. При цьому Синбабусин так голосно закричав, що витяг кролика, що одразу всi збiглися подивитися на це. Петро зробив вигляд, що вiн захоплений вчинком Синбабусина. Сiмон вилядав зi сторони дуже радiсним. Один тiльки охоронець був надзвичайно здивованим. Однак так як вiн добре пообiдав у, як йому здалося, хорошiй компанiї, то йому й на думку не спало, що на ринку Синбабусин крiм смачної їжi купив ще й точну таку ж iграшку, яка є в автоматi. Тому все ще здивований вмiнням грати цього хлопця, охоронець прийняв до себе маленького iграшкового кролика, i провiв наших друзiв до Хуаноса Б. Р.
   В оселi торговця стояли звичайнi меблi, облаштування було як у сiльськiй хатi. Однак начебто всерединi нiкого не було. Та охоронець провiв наших друзiв до дальньої стiни, присiв i потягнув за невеличкий виступ у пiдлозi, який пiдняв досить великий шмат пiдлоги. Потiм охоронець пiдпалив керосинового лiхтарика i наказав друзям слiдувати за ним вниз по бетонним сходам. Прохiд був настiльки широким, що наш Бабусин спускався без проблем. По дорозi вниз друзi чули чийсь незадоволений голос, який когось сварив.
   - Це мiй господар незадоволений сьогоднiшньою виручкою,- повiдомив Петра охоронець.
   - Подивимось, як вiн зреагує на наше прохання,- з ноткою безутiшностi сказав Синбабусин.
   - О, це ти вже панiкуєш!- сказав Синбабусину Петро,- забудь про це. Пам'ятай, коли з нами наш оберiг - житомирськi шкарпетки, то нам надзвичайно везе. Згадай хоча б яку я придумав гарну тактику для виграшу в автоматi- останнi слова наш герой прошепотiв на вушко друговi, щоб бува не почув це охоронець. Синбабусин й справдi перестав нервувати, хоча десь у глубинi душi вiн боявся грiзного голоса Хуаноса Б. Р. Скоро нашi друзi спустилися у темне пiдземелля, i охоронець провiв їх у контрастно просторий i свiтлий кабiнет свого хазяїна, при цьому повiдомивши торговця, що цi четверо змогли зробити неможливе - дiстати iграшку з його творiння - iгрового автомата, i простягнув володарю маленького кролика. За iнiцiалами, з якими охоронець називав фамiлiю свого хазяїна, можна здогадатися, що Хуанос Б. Р. був дуууже поважною людиною в Бородянцi. Пет змiг добре розгледiти торговця. Це був чоловiк не зовсiм привабливої зовнiшностi, лисий, з темною шкiрою i великими вухами, однак не можна було критикувати його пишне вбрання. Бiлi штанцi з блискiтками, жовта сорочка, усiяна дорогими орденами i помаранчевий пiджак з логотипом "зроблено в Бородянцi" придавали йому справжнiй царський вигляд. На якусь мить запала повна тиша. Потiм торговець уважно розгледiв кролика, i з криком "це фальш! Не думайте мене дурачити!", кинув тваринку на пiдлогу, до якої зразу ж пiдбiг Бабусин, i вхопив її зубками. На обличчi у Хуаноса Б. Р. з'явилась нотка радостi, i вiн поманив до себе пальцем кабанчика. Наш Бабусин слухняно пiдбiг до незнайомця, незважаючи на його оклики Синбабусином. Однак парубок даремно хвилювався. Торговець взяв на руки тваринку, i почав частувати нашого Бабусина вiдбiрною смаженою картоплею, настiльки смачною, яку кабанчик в життi ще не куштував. Водночас торговець почав задавати питання нашим друзям.
   - Навiщо ви прийшли у мої володiння? Очевидно, ви дуже хотiли зi мною порозмовляти, тому хтось з вас купив таку ж iграшку, що й в моєму автоматi, однак цей невдаха забув прикрiпити мою бiрочку до цього кролика, i мiй тупоголовий охоронець повiрив у вашi надзвичайнi можливостi. Однак у вас такий кумедний кабанчик, здається Бабусин, як ви його кликали,- сказав Хуанос Б. Р. i ласкаво погладив тваринку,- що так вже й бути, я вас вислухаю,- закiнчив торговець.
   Пiд час промови торговця Пет i Синбабусин тихо в один голос протягнули коронне нашого героя "абзац", яке символiзувало те, що вони потрапили впросак з цим кроликом. Не дивуйтесь, мiй читачу, що й високоосвiчений Синбабусин заговорив мовою Петра; недаремно ж є приказка: з ким поведешся, того й наберешся. Наш герой смiливо почав промову, не забуваючи, звiсно, з ким вiн балакає.
  -- Вибачте будь ласка нашiй неввiчливостi i хитрощам з цим iграшковим кроликом, пане Хуаносе Б. Р., та у нас не було б iншої можливостi потрапити до вас на прийом.
   Пiсля тисячох вибачень наш герой в загальних тезах розповiв торговцевi iсторiю про жахливе прокляття, яке випадає на долю кожного власника скринi з золотими монетами, i звiсно ж Петро додав:
  -- Оця мерзенна штука якраз зараз i знаходиться у вашiй власностi.
   Хуанос Б. Р. з хвильку подумав, i промовив:
  -- Так, справдi, Славек вiддав менi скриню з золотом за 10 ящикiв "Pall Mar". Вже майже весь скарб я витратив на свої обновки i платню своїм численним торгашам, однак я на собi й до цього часу не вiдчуваю нiякої згубної дiї отого вашого прокляття.
   Тут в розмову втрутився Сiмон.
  -- Вже те, що ви стверджуєте, начебто у вас не проявляються нiякi симптоми цього дивного проклятого захворювання, а саме - червонi цятки, якi ворушаться, потроху розмножуються i досавляють менi сильну ломоту i бiль по всьому тiлу,- Сiмон пiдiйшов поближче до торговця, пiдняв сорочку, i той насправдi побачив цю червону погань на животi у чоловiка,- i ви не стаєте у повний мiсяць вурдалаком, дає менi право стверджувати, що ви через свою природну жадобу не хочете бачити i вiдчувати страшну правду. Так ось що я вам пропоную. Щоб не витрачати нам даремно часу, скажiть зразу, чи вiддасте ви нам це прокляте золото зi скринею, якi ми викинемо в саме жерло вулкана, щоб з мене спало це страшне прокляття, яке вже унесло на той свiт життя двох братiв.
   Торговець сильно завагався, це було видно з його обличчя, яке покрилося глибокими зморшками. Нарештi вiн знову заговорив.
  -- Це ваша особиста справа, що ви вiрите у це дивне прокляття, яке, однак, не завдало нiякої шкоди нi моєму тiлу, нi моєму розуму. Так як ви дуже хочете отримати скриню з кiлькома золотими монетами, що там залишилися, а я - людина корислива, то пропоную вам наступне - ви вiддаєте менi свого кабанчика - Бабусина, натомiсть отримуєте цей сундук з грошима.
   Петро з недовiрою глянув на хитре обличчя торговця, i попросив його спочатку показати нашому герою сундук. За цим дiло не стало. Хуанос Б. Р. наказав:
  -- Боря, принеси цю штуку з мого сховища. Ти ж, напевно, як добрий охоронець, знаєш всi нички свого хазяїна.
   Охоронець кивнув головою, i через мить з'явився з великим сiрим сундуком, який Сiмон одразу пiзнав. Пет попросив його вiдкрити, i з дозволу торговця, Борис його вiдчинив. Всерединi скриня була вишита червоною тканиною, i на самому днi поблискувало кiлька монет з чистого золота. Сiмон пiдтвердив, що це той самий сундук з тими ж монетами, до яких мiг доторкнутися i якi бачив у темнiй печерi. Тодi Петро вiдвiв Синбабусина хвилин на 5 в сторону i щось йому шепотiв. Пiсля цього наш герой пiдiйшов до торговця i урочисто йому промовив:
  -- Добре, шановний, ми вам вiддаємо Бабусина в обмiн на золото, однак якщо ви збираєтесь порiзати його на сало, то ми також ставимо свої умови: по-перше, Бабусина повиннi рiзати вдень, у лiсi i у присутностi Синбабусина, по-друге, так як уже вечiр, то вiддайте нам поки кабанчика, а завтра ми все одно сюди з ним вернемось за скринею з золотом. Я оголошую вам цi вимоги, так як Синбабусин не винесе невiдомої смертi Бабусина, вiн хоче її бачити, хоч як би йому не було тяжко, тому ця страта й повинна вiдбуватися вдень i у лiсi, щоб менше людей почуло жалiбнi предсмертнi крики Бабусина. А щоб ви його бува без нашої присутностi не зарiзали, то ми поки забираємо вже вашого кабанчика.
   Синбабусин пiдтвердив слова Петра кивком голови.
   Хуанос Б. Р. був досить мудрим, щоб не зрозумiти, що наш герой хоче його якось обдурити. Та торговець не боявся цього, бо сам сундук, хоч i виглядав величаво, та на ринку за нього дали б не бiльше пiвдюжини бородянських долларiв, та й тi декiлька монет, що залишалися на його днi були фальшивими, так як їх не прийняли на ринку. До того ж торговцю зовсiм не потрiбна була головний бiль з цим придуркуватим Петром i його друзями, якi, начитавшись книжок про магiв i чаклунiв, вбили собi в голову це прокляття. Хуанос Б. Р. вважав, що червонi цятки на животi у Синбабусина - це не бiльше, нiж вияв якоїсь спадкової хвороби. Тому торговець майже без вагань погодився на пропозицiю Петра.
  

18. Генiальний план Петра у дiї.

   Вже була пiзня нiч, коли нашi друзi прийшли до свого готелю. Всi швидко полягали спати. Наступного дня першим од всiх проснувся Сiмон. Вiн прихопив з собою браконьєрську гвинтiвку, шматочок ковбаски, ножик i великий мiшок та, навiть не поснiдавши, зi сходом сонця, вийшов з готелю i направився до угiдь бородянських свинопасiв. Поведiнка Сiмона може моєму читачевi здатися дивною, та вiн дiяв за генiальним планом Петра. Наш герой намалював лiснику невелику карту, i той, трохи поблукавши по незнайомим вулицям, все-таки пiзнього ранку вийшов на угiддя. Здалеку лiснику чулися голоса свинопасiв, i вiн попрямував на них. Скоро Сiмон побачив великий луг, на якому мирно їли зелену травичку рожевi свинi, якi, як здалося лiснику, були схожi на Бабусина як двi краплi води, хоча й можливо вони виглядали трохи бiльшими i товстiшими за нашого кабанчика. Однак часу на роздуми у Сiмона було небагато, бо його могли будь-якої митi помiтити свинопаси. Тому хитрий лiсник сховався за деревце i запримiтив кабанчика, що трохи вiддiлився вiд стада i знаходився недалеко вiд нього. Потiм Сiмон присiв на корточки, дiстав бородянську ковбаску, вiдрiзав ласий шматочок i кинув його до запримiченого свина, при цьому манячи тварину до себе. Кабанчик, що пасся поряд, учуяв делiкатес i за наказом шлунка повiвся на пастку. Сiмону тiльки цього й було треба. Вiн швидко вiдкрив свiй мiшок, поклав його на землю i притримуючи цю торбину однiєю рукою, кинув туди всю ковбаску, що ще у нього залишалась. При цьому пахощi делiкатесу направились прямо на кабанчика. Не в змозi протистояти своєму шлунку, свин, прийнявши мiшок за темний кущ, увесь залiз туди. Сiмон швидко зв'язав торбину i, закинувши її на спину, скорим кроком вiддалився вiд угiдь. На щастя лiсника, кабанчик поводився тихо, хоча iнодi доносилось його задоволене чавкання. Однак Сiмон завчасно вибрав малолюдну дорогу, однак на якiй йому все-таки довелось зустрiти кiлькох селян, якi дивувалися тому, як наш лiсник невиховано пережовує їжу. Сiмон направлявся у бородянський лiс, що знаходився недалеко вiд р. Здвиж, де у центральнiй альтанцi його чекав Петро. Так все й сталося. Лiсник передав нашому героєвi свина у мiшку, розповiвши йому, як вiн легко дiстав живого, не застосовуючи зброю. Пет подякував Сiмону за чисто виконану справу, i вони стали дожидатися Синбабусина з Бабусином, якого веде на страту охоронець Борис. Вже дуже скоро в лiсi почувся жалiбний голос нашого героя N2, який щось випрошував. Охоронець вiдповiдав вiдмовою. Тодi Синбабусин пустив у хiд свiй козир.
  -- Вельмишановний пане Борисе, погодьтесь на мою пропозицiю. Моя вдячливiсть не буде знати меж. У знак вашої безмежної милосердностi, я вам вiддячу цим золотим брелком "Бородянський доллар" на такiй же рiдкiснiй i коштовнiй пiдвiсцi. Повiрте менi,- тут Синбабусин встав перед ним на колiна,- це дуже дорога сiмейна релiквiя. На бородянському ринку їй не буде цiни. Ви накопите собi на старiсть в десятки разiв бiльше, нiж за скудну платню вiд вашого торговця.
   У глибинi душi Синбабусина гризла совiсть, що вiн дурить довiрливого охоронця. Бо цей брелок йому "вiдiрвав вiд самого серця" Сiмон (за планом Пета), та й навiть на Мар'янському базарi за цю позолочену iграшку давали б не бiльше чотирьох бор. долларiв.
   Однак наш Борис не хотiв так легко продатися, хоча вiн i прийняв цю вдячнiсть вiд Синбабусина. У вiдчаї хазяїн кабанчика примножував вигоду охоронця.
  -- Ось дивiться, пане. Тим що ви стратите не Бабусина, а iншого кабанчика, нiчого не змiниться, i ваш Хуанос Б. Р. нiчого не запiдозрить. Бо, даю вам слово честi, я ручаюсь репутацiєю мого найчеснiшого мiста Тараща, що цей другий свин буде як двоє парних шкарпеток схожий на мого Бабусина.
   При цьому Синбабусин зняв сандалi i показав Борису свої парнi житомирськi шкарпетки у трикутнички. Однак охоронець все ще вагався. Вiн хотiв пiдвести Синбабусина, але той i не думав цього робити. Наш герой вже зовсiм втратив контроль над собою, i розплакався, бачачи, що й це не розтоплює кам'яне серце Бориса, Синбабусин зважився вiддати те найцiннiше, що у нього залишилось.
   - Зжальтесь надi мною, приймiть мiй дар - три пари високоякiсних житомирських шкарпеток, якi коштують для мене, повiрте менi, бiльше всього мого прожитого життя. Маю надiю, що ви обiзнанi з функцiональнiстю цiєї речi,- Синбабусин подивився на Бориса таким нещасним поглядом, що, напевно, вся Бородянка розчулилась, не кажучи вже про безсердечних дам, якi iснували в рицарських романах.
   Однак холоднокровний Борис стояв на своєму.
   - Чотири пари,- жалiбно протягнув Синбабусин i простягнув руки до неба.
   Охоронець не вiдповiдав, вiн вiдштовхнув Синбабусина i пiдiйшов до пенька, на який вже поклав Бабусина. Хазяїн кабанчика згадав про шкарпетки, якi купив Петро в Бородянцi.
  -- 25 пар,- прокричав Синбабусин
   Але Борис робив вигляд, що його не чув. Вiн вже начебто замахувався топором над Бабусином, коли Синбабусин схопив його ззаду i прокричав на вухо.
  -- Я знаю один секрет.
   Борис подумав, що треба погоджуватись, бо тягти вже нiкуди. Тому вiн опустив топор i сказав:
  -- Оце вже iнша справа.
   Тодi Синбабусин розповiв охоронцю про здатнiсть ще неношених житомирських шкарпеток при спецiальних умовах перетворюватися на харчовi продукти. Ще хазяїн кабанчика додав, що так вже й бути, вiн ще пожалує йому 5 шкарпеток. Цiлком задоволений Борис вiдповiв згодою. Тодi Синбабусин голосно свистнув, i, почувши цей знак, Петро i Сiмон зрозумiли, що наш герой N2 нарештi вмовив Бориса. Буквально через декiлька секунд з'явилися наш герой i лiсник з мiшком. Синбабусин пiдбiг до них i пояснив ситуацiю з нестачею шкарпеток.
   - Тепер ти мiй боржник. Найближчим часом маєш купити менi купити такi ж i в такiй же кiлькостi,- незадоволено пробурмотiв Пет.
   Синбабусин кивнув головою.
   - Не хвилюйся, друже. Ось приїду додому, вiзьму всi свої грошi, знову сюди приїду i накуплю тобi стiльки цих шкарпеток, що тобi мiсця буде мало,- пообiцяв Синбабусин.
   - Обiцянки-цяцянки,- промовив Пет, i з тугою у серцi почав з усiх кишень, якi у нього були, витягати новi житомирськi шкарпетки. Наш герой подумав "добре, що я як талiсман моєї удачi ношу завжди з собою цi пречудовi обереги. Добре, що я такий завбачливий, а то що б робив без мене Синбабусин". Нарештi Петро дiстав, на подив навiть Синбабусина, усi 30 шкарпеток, i з тяжким вздохом вiддав їх Борису. Однак перед тим як це зробити, Петро попросив Бориса пiдтверджувати все, що наш герой або хтось з його друзiв скаже торговцю Хуаносу Б. Р.
   - Звичайно ж цi слова не будуть ганьбити твою гiднiсть i честь,- додав наш герой.
   Охоронець погодився на умову Петра i також з -, сказав у розпачi регiстратор i тицьнув пальцем на Бабусина.
радiв подарунку, однак виду не подав, а тiльки попросив всiх вiдiйти подалi, щоб не трамвмувати очi i слух жорстокою стратою свина. Друзi завбачливо вiдiйшли подалi, i охоронець прийнявся до справи. Тим часом Сiмона з Бабусином вiдправили до готелю, заради безпеки кабанчика на той час, коли Хуанос Б. Р. буде приймати тушку iншого свина. Скоро Борис закiнчив роздiлування, i вiн разом з Синбабусином направилися до торговця. Петро сказав, що прийде до них пiзнiше, щоб не викликати пiдозру у Хуаноса Б. Р. Тим часом наш герой трохи поїв ягод у лiсi, як йому здалося, неотруйних, судячи по їхньому солодкому смаку, i так як вже сонце почало свiтити скоса, вирiшив, що пора вже i йому пiдiйти до Хуаноса Б. Р. Бiля дверей будинку охоронця не було. Пет постукав у дверi, i йому вiдкрив Борис, який сказав нашому героєвi, що, коли вони сюди прийшли з тушкою свина, то його володар спав, а прокинувся вiн недавно i тепер веде розмову з Синбабусином.
   Хуанос Б. Р. й справдi виглядав трохи заспаним, однак побачивши Петра, вiн одразу прокинувся i запитав, чому вiн сюди прийшов, адже умова була про те, що свинячу тушку принесуть тiльки Борис i Синбабусин. А з цього випливає, що наш герой порушив їхню угоду, тому й вiн у правi її порушити i не вiддавати скриню з монетами. Наш Петро швидко знайшов, як на це вiдповiсти.
  -- Вибачте, великодушний пане, та як я мiг спокiйно сидiти у своєму готелi, коли навiть звiдти почув предсмертнi крики Бабусина i не стримував себе вiд слiз i розпачу, тому й вирiшив прибiгти сюди, щоб востаннє глянути на ще живого Бабусина, однак нiчого вже не кажiть менi, нi. Чуття менi пiдсказує, що вiн вже вбитий. Тому не гнiвайтесь на мене за порушення нашої умови. Моя матiнка завжди казала: людина на те й iснує, щоб прощати iншим,- i Пет похнюпив голову.
   Звичайно важко було уявити, щоб кабанчик верещав так голосно, що його навiть почув би Петро зi свого готелю. Хуанос Б. розумiв це так ясно, як те, що вже наближався вечiр. Однак все-ж-таки щось у промовi нашого героя розчулило торговця. Хуанос Б. Р. думав було просто вигнати Синбабусина зi своїх володiнь, однак тут дуже невчасно приперся цей придуркуватий Петро, якого не переспорить навiть базарна бабка у центрi самої Бородянки. Так як Хуаносу Б. Р. таки дiстався кабанчик, i, як його не мiг би обдурити Петро, а тушка все одно залишалась за ним, то торговцю урвався терпець i вiн промовив, нi, прямо прокричав:
   - Як ви менi набридли зi своєю шухлядою. Зараз же забирайтеся з нею i копiйчинами, що там залишились, геть з моїх володiнь, i щоб я бiльше вашого духу тут не бачив! Знайшлися тут казкарi! Йдiть пiд три чорти!
   Пiсля цих слiв Хуанос Б. Р. кинув до їх нiг старий сундук, i нашi друзi поспiшили покинути володiння розлюченого торговця.
  
      -- Збори необхiдних релiквiй
   - От бачиш, як все добре склалося,- казав Петро Синбабусину,- пiвсправи вже зроблено - скриню добуто. Правда, ще потрiбно дiстати, для зняття прокляття, кiстку одного з братiв, i волосся Сюзанни. Однак зробимо це по приїзду у Ворохту, добре, мiй друже?
   - Так, ми й справдi досить швидко дiстали скриню, але, менi здається, що її не можна вiдкривати, так як прокляття впаде на нас.
   - Звичайно, мiй хлопчику.
   За цими розмовами нашi друзi вже пiзньої ночi дiйшли до готелю. Сiмон дуже зрадiв здiйсненню цього генiального плана Пета. Вiн навiть додав, якби вiн був на мiсцi Хуаноса Б. Р., то б нiколи б в життi не помiтив такої вдалої пiдмiни кабанчика. Наш герой прямо весь розцвiв вiд таких похвал. Також Сiмон розповiв про Бабусина.
  -- Бабусин, нiби вiдчуваючи який сьогоднi був важливий день, весь цей час спокiйно спав на килимку, не хрюкаючи, не рохкаючи i навiть не хропучи. Я злякався, чи бува кабанчик не захворiв, та,- згадує з усмiшкою лiсник,- коли я принiс йому з вечерi потрiйну порцiю смаженої картопельки з бородянським сирочком, усi мої сумнiви розвiялись. Напевно, якби зараз не прийшов Синбабусин, то вiн проспав би до самого ранку; i самий громовержець не збудив би його.
   Й справдi, Бабусин нiби вiдчув прихiд свого хазяїна, i довго кружляв бiля нього, весело помахуючи рожевим хвостиком.
   Наступного дня друзi вже надумали їхати зi славної Бородянки. Однак поїзд був ввечерi, i так як вже пiсля оплати готелю "Борморква" у Сiмона ще залишалися грошi, то нашi друзi вирушили на ринок по сувенiри. Пет перший од всiх помiтив собi подарунок. Вiн купив собi якусь беглузду свистюльку з надписом "зроблено в Бородянцi". Синбабусин також не вiдрiзнявся особливою оригiнальнiстю. Його бородянська мишка на пультi управлiння зламалась вже через день. Однак Бабусину дiстався найсмачнiший подарунок - iграшкова бородянська ковбаска. Сiмон же, побачивши свiй сувенiр, весь розплакався. Це був дууже рiдкiсний "Бор. доллар", за який лiсник дав немалi грошi. Так як друзi були недалеко вiд шкарпеткової фабрики, то Пет не втримався вiд бажання туди зайти, хоч як Сiмон не протестував, ссилаючись на малу кiлькiсть грошей. Там Петро знову зустрiв прекрасну дiвчину Iзольду, з якою любо теревенив би, напевно, весь день. Помiтивши, як наш герой з сумом дивиться на полки з житомирськими шкарпетками, вона вiддала йому 20 пар за рахунок своєї зарплати. Вдячностi Петра не було меж. Вiн прямо розсипався у подяках, розцiлував її бiлi рученьки. Iзольда знiяковiла, однак, видно, їй сподобався наш герой, i вона запитала, скiльки днiв вiн проїздом. Петро подивився на неї, i з тугою промовив, що сьогоднi вiд'їжджає, однак вiн обов'язково пошле їй вiсточку з Ворохти. Не стану розповiдати всiх плачiв Iзольди пiсля цих слiв нашого героя, а тiльки скажу, що Петро поцiлував її, заплакану, i друзi вийшли з фабрики. Вони повернулися до готелю, взяли всi свої речi, i о сьомiй вечора сiли у поїзд. Того вечора Петро був незвичайно сумним через розтавання з Iзольдою. Навiть, здавалося, i Бабусин загорював з Петром. На противагу деяким людям вiн вмiв спiвчувати. Кабанчик вiдмовився вiд четвертої порцiї вечерi з вiнегрету, i лiг бiля нашого героя.
   Мiсто Ворохта зустрiло наших друзiв вже пiзнього ранку. Стояв ясний, теплий день. Скоро вiд четвiрки вiддiлився Сiмон, який ввiчливо вiдхилив запрошення Синбабусина зайти на чай.
  -- Мене Маргарет дома зачекалася, та й сьогоднi вже треба йти на роботу-, сказав Сiмон.
   Запрошення Синбабусина поки пожити у нього наш герой радо прийняв. Бабуся Марина якраз була на городi, коли приїхали нашi друзi. Однак вона почула, що хтось проїхав, i надзвичайно зрадiла приїзду Синбабусина, Бабусина i Петра. Кабанчику зразу вiддiлили порцiю його улюбленої смаженої картопельки, i вiн радiсно зачавкав. Пiд час обiду бабуся розповiла про всi подiї, що вiдбувалися за їх вiдсутностi у мiстi. Пiсля прийому їжi нашi друзi вирiшили трохи подрiмати. Бабуся тим часом пiшла на город. Вже був вечiр, коли Петро прокинувся. Вiн розбудив Синбабусина i промовив.
  -- Вибач, друже, що я тебе розбудив, та це дуже важливо. Менi здається, що саме сьогоднi найсприятливiша нiч, коли ми можемо пiти на цвинтар, вiдкопати могилу братiв, i взяти звiдти кiсточку, як того вимагає запис для зняття прокляття.
  -- Ти що, з глузду з'їхав?- спитав сонний Синбабусин,- Яка нормальна людина йде вночi на кладовище? Кiстки братiв можуть почекати i до завтра. Яка рiзниця у цiй справi +-1 день?
  -- Ти мене не розумiєш, мiй хлопчику.- почав Пет,- У якiй книзi ти читав, щоб викопувачi могил робили це вдень? Навпаки, це повинно бути пiд покровом ночi, коли всi сплять. До того ж Сiмон мучиться вiд цього проклятого захворювання i, можливо зле i самому Хуаносу Б. Р, який цього не признає. Я вже не кажу про iнших людей, якi могли мати справу з цим золотом. Отже, не барися, мiй друже, вiзьми двi лопати, лiхтарик, трохи їжi i води. Могила може бути схована дуже глибоко.
   Що залишалося робити Синбабусину? Петро був правий. Наш герой N2 склав потрiбнi речi i не сказавши нiчого бабусi, так як вона спала, трiйця вийшла з дому. Звичайно Синбабусин прихопив з собою Бабусина як талiсман удачi. Так як цвинтар був аж за мiською лiкарнею, то друзi поїхали туди на велосипедах. Бабусин розмiстився у корзинцi на рулi. Коли нашi друзi доїхали до пункту призначення, то було вже далеко за пiвнiч. Гадаю не потрiбно розповiдати, як моторошно виглядає кладовище вночi. Друзям пощастило швидко знайти центральний вхiд, так як вiд нього було легко орiєнтуватися по рокам смертi. Навiть при тьмяному мiсячному сяйвi Синбабусину здавалося, що всi портрети померлих так i вдивляються йому в душу. Вiн увесь затремтiв i пiдiйшов поближче до Петра. Той йшов поки по центральнiй кам'янiй дорозi, пiдсвiчуючи i уважно вдивляючись у роки смертi. Все-таки нашим друзям не судилося цiєї ночi хоча б знайти могилу братiв. Бабусин сонно тупотiв маленькими нiжками за Синбабусином, вiн майже засинав, тому не помiтно для себе звернув трохи вбiк, i наткнувся на порожню металiчну бляшанку з-пiд ананасiв. Остання заторохтiла вниз по брукiвцi. Наче нiчого особливого, звичайний звук, та на нашого бiдного Синбабусина, в якого й так були вже розшатанi нерви, це справило дуже сильне враження. Вiд страху вiн закричав на все горло: "Рятуйте мене, померлi вийшли з могил" i сховався за Петром. Пiсля цiєї фрази почулися звуки, напевно у тисячi разiв страшнiшi, нiж усi попереднi разом узятi. Це був розлючений гавкiт, який доносився за спиною Синбабусина. Вже цього було достатньо, щоб наш герой N2, не тямлячи себе зо страху, кинувся навтьоки до центрального входу. Петро думав його затримати, та почувши цей жахливий гавкiт, який все наближався i наближався до нього, наш герой вирiшив послiдувати прикладу Синбабусина. Вiд таких звукiв i мертвий би прокинувся, не те що Бабусин. Кабанчик також почуяв якусь небезпеку, i побiг за своїм хазяїном. Вже за кiлька секунд Синбабусин вже опинився бiля велосипедiв, i почав гукати Бабусина i Петра. Тi двоє не забарилися. Швидко осiдлавши своїх "залiзних коней" i посадивши кабанчика у корзину, друзi енергiчно натисли на педалi. На щастя, пес вдовольнився тим, що незнайомцi покинули його територiю, i вiн, добiгши до центрального входу i нiкого тут не учуявши, пiшов спати до своєї будки.
   Навiть вже коли Синбабусин i Петро перестали чути гавкiт, вони все одно їхали зi спринтерською швидкiстю. Тiльки через деякий час вони вiдчули себе дуже втомленими, i тому поїхали значно повiльнiше. Ще була глуха нiч, коли, нарештi, нашi друзi доїхали додому. Вони тихо зайшли у будинок, i повлягались спати. Нi яскраве сонячне промiння, нi солодкi аромати, якi доносились з кухнi, не могли розбудити хлопцiв. Першим прокинувся Петро. Однак наш герой не вставав, i довго лежав у своєму лiжку в задумi. Згодом вiдкрив очi i Синбабусин. Вiн пiдiйшов до сусiднього лiжка, на якому лежав Петро, i помiтивши, що той не спить, осипав його питаннями.
  -- О, мiй друже Петре, ти вже не спиш? Просто вiдпочиваєш? Чому ж тодi у тебе такий серйозний вигляд обличчя? Напевно, думаєш про щось дууже важливе?- спитав Синбабусин з добродушною усмiшкою на обличчi.
   Петро подивився на свого друга, i також усмiхнувся, незважаючи на свої хмурнi думи.
  -- Я тiльки що зрозумiв одну рiч, мiй хлопчику. Безстрашному лицарю Дон Кiхоту завжди пакостили злi маги; так само над нами насмiхалися вчорашньої ночi цi поганi чарiвники, якi з-пiд землi дiстали триголового Цербера, i нацькували його на нас. Повiр менi, друже,- Петро стиха мовив,- я тiкав останнiй, тому мiг на власнi очi переконатися у тому, що нас переслiдував сам пекельний сторож - Цербер. Нам надзвичайно повезло, що ми вiд нього втекли, а то точно було б непереливки.
   Читач може засумнiватися у правдивостi сказаних тiльки що Петром слiв. Однак, не дивуйтесь, напевно кожен би з нас у тiй ситуацiї сприйняв звичайну сторожову собаку за великого мiфiчного дога.
  -- Менi здається,- продовжував Петро,-що у цiй справi ми нiчого не вдiємо. Я маю на увазi тiльки збирання релiквiй для зняття прокляття. Думаю, що кинути цю скриню разом з релiквiями у вулкан - наш священний обов'язок, якi б злi чари не стали нам на завадi. А ось взяти потрiбну кiсточку i знайти у печерi волосся Сюзанни - це завдання для людини, яка зовсiм не знає про iснування цiєї скринi i цього прокляття. Тодi поганi чарiвники не матимуть до неї нiякого дiла, i вона дiстане релiквiї значно легше i швидше за нас, без усяких перешкод. Ти згоден зi мною?
  -- Так,- сказав вiд щирого серця Синбабусин.
  -- Тодi я попрошу тебе сьогоднi ж знайти у нашому мiстi людину, яка б нiколи не чула нi про прокляття, нi про наш сундук, i заплатити їй добрi грошенята за знаходження релiквiй, яких нам не вистачає.- сказав Пет, однак ще й додав,- Я якось потiм вiддам тобi цi заплаченi тобою грошi. Отже, ти погоджуєшся?
   Звичайно Синбабусину не сподобалось, що за новим планом Петра потрiбно витрачати грошi зi своєї кишенi, яка й так вже схудла до неможливостi. Однак других варiантiв у нашого героя не було, i Синбабусин погодився виконати завдання Петра. Тим часом бабуся покликала друзiв на пiзнiй снiданок. Здавалося, у Бабусина зовсiм зникла з пам'ятi страшна нiчна iсторiя, судячи по тому як вiн з особливим задоволенням чавкав м'ясним омлетом. Це дуже розвеселило Синбабусина i Петра. Поснiдавши, наш герой хотiв вже йти на вулицю i заплатити першому зустрiчному за виконання завдання. Однак розумний Синбабусин його вiдмовив.
  -- Розумiєш, друже,- почав наш герой N2,- якщо ти зараз, посеред бiлого дня, вийдеш з дому i почнеш шукати ту людину, яка вiзьме твоє дивне завдання навiть за немалi грошi, то ти глибоко помиляєшся. Можливо ти довiриш цю роботу якомусь перехожому. Однак де гарантiя того, що вiн не подумає, що ти з'їхав з глузду i просто не змиється з нагородою? На таке завдання погодиться тiльки бiдний робiтник, що буде вже напiдпитку i якiйсь корчмi. Отож, довiрся менi. Я точно зможу вибрати потрiбну людину.
  -- Ти все-ж-таки маєш рацiю, мiй хлопчику. Так вже й бути, цього разу я тебе послухаюсь.-вiдповiв Пет.
  -- Якщо хочеш, ми можемо до вечора сходити на риболовлю.- додав Синбабусин.
   Пет погодився, i скоро, зiбравши все необхiдне, друзi пiшли на рiчку. Звичайно, Синбабусин не забув взяти з собою Бабусина. День видався досить спекотним, i риба залягала на днi, тож нашi хлопцi зловили лише кiлькох краснопiрок. Кому справдi сподобалась риболовля, так це Бабусину. Вiн захоплено споглядав, як друзi дiставали тi декiлька рибин, i з ще бiльшим захопленням уявляв, який чудовий вигляд i аромат вони матимуть у смаженому виглядi. Надвечiр друзi повернулися додому. Вони смачно повечеряли картопляним рагу, i Петро пiшов спати. А для нашого Синбабусина було завдання. Тож вiн, не витрачаючи даремно анi секунди, за яку вже мiг би побачити солодке сновидiння, вийшов з дому. Синбабусин з Бабусином направились у центр мiста. Вже стояла нiч, коли наш герой N2 нарештi натрапив на корчму "У хряка", у якiй за невелику плату можна було перехилити не одну склянку пива. Минув робочий день, i кабак був повний народу. Синбабусин пiдiйшов до офiцiантки, i замовив у неї три великi моркви. Та здивовано подивилася на нашого героя N2, i вiдповiла, що у продажу є тiльки тiстечка i пиво. Синбабусин справдi дуже засумував через вiдсутнiсть тут такого солоденького овоча. Вiн хотiв було прочитати цiлу лекцiю про користь моркви, та на щастя, одумався.
  -- Тодi принесiть менi, панi, будь ласка, тiстечко з найморквянiшим смаком. Маю надiю, що це вам видасться бiльш можливим?
   Офiцiантка зробила розумний вигляд, кивнула головою, i зникла з виду. Тим часом Синбабусин знайшов пiдходящу кандидатуру для мiсiї Петра. За крайнiм столиком сидiв, похнюпивши голову i допиваючи вже не останнiй келих пива, як встиг помiтити Синбабусин, середнiх лiт робiтник. Наш герой N2 до нього пiдсiв i пробував зав'язати якусь розмову, та той тiльки щось бурмотiв собi пiд нiс. Синбабусин зрозумiв, що тут потрiбно дiяти напряму.
  -- Даю тобi задаток, i ти виконуєш моє малесеньке завдання,- сказав наш герой N2 i сунув грошi робiтнику у кишеню. Той ожив прямо на очах. Вiн пiдняв голову i урочисто промовив.
  -- Семен Рис готовий виконате ваше розпорядження, пане добродiю.
   Синбабусин зрадiв, що справа пiшла на лад. Однак не показуючи своїх емоцiй, вiн швидко виклав завдання Петра. Угода була укладена ще до того, як офiцiантка принесла Синбабусину морквяне тiстечко. Це був звичайний пирiжечок, однак хитра офiцiантка знала, що якщо клiєнт буде вiрити у його особливий смак, то вiн i не помiтить, що "морквяне тiстечко" зовсiм не морквяне. На радощах Синбабусин прийняв би i сир за замовлений десерт. Семен Рис був i справдi бiдним робiтником, однак набагато кмiтливiшим, нiж спочатку думав наш герой N2.
  -- Ось дивiться, пане,- очi Риса сiяли якимось дивним блиском,- ви даєте менi задаток втричi бiльший, i я завтра ж зранку приношу вам кiстки з могили i волосся Сюзанни.
  -- Невже ви так швидко впораєтесь?- подивився недовiрливо на нього Синбабусин,- однак якщо ви й справдi впевненi у своїх силах, то я згоден вам доплатити бiльше. Тiльки б ви впорались iз завданням. Як тiльки ви його виконаєте, то приходьте за цiєю адресою до мене,- Синбабусин написав на папiрцi "вул. Iберiйська, 17" i передав Семену разом з доплатою. Робiтник кивнув головою i сховав цi речi у кишеню. Пiсля ще одного келиха Рис розплатився з офiцiанткою, i вийшов з корчми. Не забарився у кабаку i Синбабусин. Поласувавши "морквяним" тiстечком i подiлившись трохи десертом з Бабусином, наш герой N2 скоро попросив рахунок, i також покинув "У хряка" i направився додому. Синбабусин вважав себе природженим психоаналiтиком. Вiн був абсолютно впевненим, що цей Семен Рис, погодившись напiдпитку виконати завдання, нiкуди не дiнеться. Бо, як правило, бiднi вiд того то i бiднi, що вже занадто чеснi. Синбабусин знав, що навiть якщо той не принесе обiцяного, то завжди ввечерi у буднiй день знайде цього робiтника "У хряка", бо просто у Ворохтi бiльше нiде не знайдеш такої дешевої i водночас хорошої корчми. А з визначенням характеру Синбабусину було все так зрозумiло, як i те, що якщо курячому запропонувати сигарету, то вiн рефлексовно потягнеться до неї, перш нiж щось встигне подумати. Тож нашому герою N2 нiби гора з плеч впала. Вiн прийшов додому вже дуже пiзно, i швидко заснув з почуттям виконатого обов'язку.
   Давайте тепер прослiдкуємо за Семеном Рисом. Чи виконає вiн своє забов'язання? Пiсля того як задоволений Рис вийшов з корчми з туго набитим гаманцем, то вiн направився аж нiяк не на кладовище, а до свого дому. Дружина i дiти вже давно спали. Семен навшпиньках пройшов на кухню. Холодильник нiби сам вiдчинився. Робiтник побачив на однiй з поличок цiлу тарiлку курячих нiжок. Вiн цьому дуже зрадiв. Тобто побачивши цей делiкатес, Рис неодмiнно зрадiв би. Та зараз вiн зрадiв якось по-особливому. Вiн розплився у бородянськiй посмiшцi, i йому здалося, що холодильник нiби пiдсовує до нього смаженi нiжки приправленi соусом Сацебелi. Семен перелякався, чи не забагато вiн випив, та всi його хвилювання забулися пiсля шматочка соковитої курочки. Очима рис покуштував би все, що знаходилось у великiй тарiлцi, та вже пiсля п'яти порцiй вiн згадав про дiточок, якi завтра могли б залишитись без делiкатесу. Так як шлунок просив добавки, то Рисовi нiчого бiльше не залишалося, як добряче пообгризати курячi нiженьки. Вiн робив це з такою насолодою, що, здавалося, зараз його зуби залишаться стирчати вже у голiй кiстцi. Трохи перекусивши, Семен склав тi п'ять кiсточок докупи, i зложив їх у серветку, яку потiм дбайливо заховав собi пiд подушку. Виходячи з кухнi вiн, звичайно ж, вимкнув свiтло, так як дуже цiнував енергоресурс рiчки Тиса, на якiй знаходиться Ворохта. Спотикаючись об диван у вiтальнi, вiн все-таки дiйшов до спальнi. Рис ввiмкнув пiдсвiчник. Його дружина, Лонгрiя Рудоволоса, лежала iз заплющиними очима на лiжку. Iз цього Рис заключив, що вона спить. Вiн тихо вiдкрив шухляду i дiстав з неї великi канцелярськi ножицi. З ними Рис пiдiйшов до Лонгрiї. Вона якраз повернулася набiк, i її довгi прекраснi кучерi звисали майже до пiдлоги. Пiзнiше дружина лаятиме Риса, що краще б вiн тодi вбив її, нiж зробив цей жахливий вчинок. Та й сам Семен не дуже то хотiв цього робити, однак для нього авторитет на роботi значив бiльше, нiж сiм'я. Як же так, що вiн перед своїми друзяками пообiцяв завтра викластись, i так нагло їх пiдведе? "Нi, я - мужик, сказано - зроблено, нiчого менi отут роздумувати" розмiрковував Рис, i скоро прекраснi кучерi Лонгрiї були надiйно загорнутi в торбинку.
   Не вдалося Синбабусину гарно виспатись зранку. Його розбудив нiжний голос бабусi, який сповiстив про те, що нашого героя N2 чекає на вулицi якийсь дядько. Також Марина додала.
  -- Дивись менi, синочку. Якщо тебе цей проходимець почне ображати, то не соромся, i зови мене. Я вже покажу цьому дядьковi, де раки зимують.
  -- Добре, добре бабусю. Здається, я знаю, хто це прийшов. Ти можеш бути спокiйна,- вiдповiв Синбабусин i додав,- я впевнений, що твоя допомога менi не знадобиться.
   Пiсля цих слiв, наш герой N2 тихенько встав, щоб не збудити Петра, так як Марина ще змалечку його вчила, що потрiбно поважати чужий сон, хоч Пет, звiсно, i не був чужим для нього. Синбабусин одягнув щасливi шкарпетки, сiру сорочку, штанцi, i вибiжав на вулицю. Надiї нашого героя N2 справдились: бiля ганку його чекав сонний Семен Рис. Робiтник одразу перейшов до справи.
  -- Ось, пане, тримайте ваше замовлення,- i Рис простягнув Синбабусину мiшок, в якому знаходились кiстки вчорашньої курочки, i спецiально скуйовдженi довгi рижi локони Лонгрiї.
   Синбабусин прийшов у захват вiд швидкостi виконання такого неможливого, на його погляд завдання. Вiн одразу почав розпитувати Риса, чи дуже вiн злякався пекельного Цербера на кладовищi, чи глибоко була закопана могила братiв, чи легко вiн дiстав волосся Сюзанни, або ж на нього прямо з-за повороту печери виплигували гнойнi скелети з страшною жовтою посмiшкою i ще багато питань встиг би задати Синбабусин якби Рис не зупинив його жестом руки.
  -- Вибачте, пане, однак ми не домовлялися, що я буду вiдповiдати на вашi питання. Те, що ви хотiли отримати вiд мене, у вас в руках. Тому, будь ласка, не затримуйте мене, i вiддайте скорiше мою плату. Я цiлу нiч не спав, i тепер, якщо ви зараз же не виконаєте свою обiцянку, то я просто тут знепритомнiю вiд жахливої втоми,- Рис благально подивився на Синбабусина.
   Що мав робити наш герой N2? У нього не було жодних пiдстав не вiрити робiтнику. До того ж Семен й справдi виглядав дуже стомленим, i, як вже встиг перевiрити Синбабусин, у мiшку були i кiстки братiв, i волосся Сюзанни. Тож наш герой N2 незабаром винiс грошi, i Семен Рис, надзвичайно задоволений довiрливiстю Синбабусина, поспiшив додому. Вiн тепер мiг не боятися, що дружина його вб'є за вiдрiзанi локони. Йому потрiбно було тiльки показати Лонгрiї "приз" за свої старання.
   Звичайно Синбабусина трохи засмутило небажання Риса розповiсти про те, як важко йому було дiстати релiквiї i як вiн здолав усi труднощi. Однак роздумувати над цими важливими питаннями Синбабусин мiг тiльки на повний шлунок. Тому перш за все хлопець пiшов у хлiв i розбудив Бабусина, який своїм чавканням пробуджував апетит навiть в афонiйського священника. Кабанчик вже встиг зголоднiти, тому побiг на кухню вперед Синбабусина. Бабуся зготувала чудовi сирнички, якi залила густою сметаною. Ця страва прийшлась до вподоби Бабусину, який вже доїдав шосту порцiю. Синбабусин подякував бабусi за чудовий снiданок, i хотiв вийти з-за столу, як тут спустився Петро. Вiн привiтався з усiма i почав розпитувати нашого героя N2, чи той доручив комусь його завдання.
  -- Поснiдай спочатку, мiй друже,- сказав Синбабусин,- а у мене я для тебе сюрприз, i тобi будуть потрiбнi сили, щоб виразити свої емоцiї.
  -- Ти мене iнтригуєш,- вiдповiв Петро, однак почав вже ласувати сирничками.
   Тим часом Синбабусин принiс мiшок, в якому знаходились релiквiї, i хотiв було несподiвано для Петра дiстати звiдти кiстки i волосся, та згадавши про вразливiсть Петра до подiбних "сюрпризiв" вирiшив йому спершу розповiсти, як вiн доручив завдання робiтнику, i як вiн це успiшно виконав. Радостi Петра не було меж. Вiн уважно роздивився релiквiї, i сповiстив Синбабусину, що цi кiстки як двоє парних шкарпеток схожi на людськi, до того ж на них ще залишалося трохи м'яса. Ну а про волосся взагалi нiчого казати. Петро прийняв його за ще юнi локони вiдьми Сюзанни. Отже, наш герой твердо вирiшив, що всi релiквiї у них на руках, i залишилось, всього-навсього, згiдно з тексту зняття прокляття, добратися до вершини гори, на якiй знаходиться печера, i, незважаючи перешкоди злих духiв, викинути скриню з волоссям i кiстками у вулкан, задля життя тих людей, якi вже доторкались до проклятих грошей i, можливо, зараз вмирають вiд пекельних болей.
      -- У дорогу. Дуже важливий роздiл.
   Одразу пiсля снiданку Петро i Синбабусин поїхали до Сiмона. Їм вдалося ще застати його вдома. Петро розповiв лiснику, що релiквiї зiбранi, i треба скоро вирушати у дорогу. Вiд цiєї мови нашого героя блiде обличчя Сiмона прояснилось.
  -- Останнiми днями у мене почастiшали больовi спазми вiд червоного сипу. Я почав менше їсти. Мiй апетит слабо пробуджується навiть при спогляданнi смаженої духмяної курочки гриль, яка повертається то в один бiк, то в iнший,- i Сiмон наглядно показав це смачне перевертання руками.- Однак я впевнений, що у мене вистачить сил разом з вами, долаючи всi перешкоди, пiднятися на гору i знищити це прокляття, яке просто мене вбиває. Я навiть не поскуплюсь взяти вiдпустку на роботi за свiй рахунок,- сказав Сiмон.
  -- Якщо у тебе є бажання допомогти нам i собi, то щира тобi дяка за це. Однак не будемо розводити теревенi. Ми з Синбабусином думаємо вже завтра виїхати з Ворохти. Ти з нами?- спитав Петро
   Сiмон ствердно кивнув головою.
   Петро витратив цiлий день на збирання у дорогу. Бабуся Марина наготувала друзям цiлу торбу з їжею, яка могла б, напевно, своєї масою потопити невелику лодку. Та дивлячись на те, що Синбабусин нiзащо не вiдмовлявся розтаватися з Бабусином, ця велика сумка обiцяла вже скоро полегшати на половину, звiсно за умови не надто гострого голоду кабанчика. Петро не забув покласти у рюкзак свою нову бородянську свистюльку. Синбабусин же не мiг собi знайти мiсце через мишку на радiокеруваннi, яка так швидко зламалася. Вiн навiть думав направити прохання про замiну iграшки або повернення грошей у бородянський суд, та так як вiн майже збанкрутiв з цим Семеном Рисом, нiякого особливо цiнного подаруночка до листа не знайшлося. Тому Синбабусин вирiшив вiдкласти вiдправлення прохання. Утiшаючи бабусю, Синбабусин обiцяв думати про неї весь час протягом подорожi. Однак це все одно не могло змусити Марину припинити гiркi ридання. Перед самим вiд'їздом Петровi повезло знайти магазин-фiлiю житомирських шкарпеток у Ворохтi, в якому можна було купляти у борг. Наш герой набрав собi 40 пар шкарпеток, i так як Синбабусин поставив пiд залог Петрову халупу з усiма цiнними речами, що у нiй були, то це дало впевненостi кредиторам, що покупцi зможуть виплатити борг у найближчий мiсяць. Синбабусин пообiцяв, що як тiльки вони повернуться зi своїх мандрiв, то попросить у бабусi трохи грошей з її пенсiї на виплату. Петро був радий, що з ним знову його щасливi шкарпетки. Скоро Пет, Синбабусин i Бабусин зустрiли Сiмона, i всi четверо рушили в гори.
  

21. Початок сходження. "Злi духи" атакують

  
   Нашi друзi долали перевал за перевалом. Рослиннiсть ставала дедалi бiднiшою. З гiр дув холодний вiтер, вiд якого починав змерзати навiть Бабусин з його жировими запасами. Наш герой чекав, що на їхньому шляху стануть цiлi ряди злих магiв i вiдьом; з-за кустiв вискакуватимуть триголовi "цербери", з якими йому доведеться мати бiй. Та першi чотири днi пройшли без особливих пригод, яких Пет так жадав. Наслухавшись про страшних iстот, яких посилають злi чарiвники, Сiмон i Синбабусин не могли спокiйно спати перших ночей. Синбабусину здавалося, що пiд кожним листочком його вичiкує чудовисько, вiн боявся кожного шелесту. Так продовжувалося пару днiв. Потiм Синбабусин i Сiмон почали пропоскати половину розповiдей Пета повз вуха, так як майже все, що вiн казав, виявлялося якоюсь небилицею. Вранцi п'ятого дня Петро, добре понишпоривши у своєму рюкзаку, виявив, що половина смачної вареної картопельки, яку йому наготувала Марина, безслiдно зникла. Так як Петровi було аж нiяк не все одно, чим снiдати, - якоюсь сухою пшеничною кашею, або цим делiкатесом, - то наш герой почав справжнiй допит з цiллю вияснення, хто так ганебно з ним повiвся. Синбабусин сказав:
  -- Я не признаю своєї вини, так як менi вiдомо, який ти добрий i щедрий, мiй друже. Якби я справдi захотiв твоєї картопельки, то попросив би її у тебе, а не став би так пiдло красти. Проте знаєш,- згадав Синбабусин,- здається я чув вночi якесь шарудiння.
   Пiсля цих слiв усi поглянули на Сiмона, однак i той не признавав своєї вини. Напевно, цей злочин лишився б нерозгаданим i до наших днiв, якби Петро не згадав, як вiн протупив, - звечора залишив рюкзак з харчами вiдкритим i поставив його недалеко вiд Бабусина. Кабанчик ще досi спав, а це, як заключив Петро, могло значити тiльки одне - винуватець Бабусин. Наш герой обгрунтував це тим, що цього ранку, на вiдмiну вiд минулих, кабанчик не розбудив їх голодним хрюкотом, i ще досi солодко спить, тому що вiн гарно попоїв вночi. Пет думав якось наказати Бабусина, та вирiшив просто не залишати на нiч рюкзак вiдкритим, бо вiн сумнiвався, що розумовi здiбностi кабанчика (не в образу буде сказано) не дадуть тваринцi зрозумiти сутi покарання Петра. Та скоро почали кiнчатися i картопелька, i так ненависна нашому героєвi пшенична каша. Друзi часом харчувалися ягодами з кущiв, поодинокими грибами, солодкими корiнцями. Дорога вела все вище i вище, нiяких будиночкiв не виднiлося, i наш герой всерйоз замислився над харчовим питанням. Вечора десятого дня друзi зупинилися бiля невеликого джерельця. Вода для Петра виявилась настiльки смачною, що йому здалося що вiн п'є з самих бiлих ручок Iзольди. "Як вона була добра до мене"- думав наш герой, "її щирiсть i цю доброту я завше пам'ятатиму". Скоро всi вдарили хропака i навiть ненаситний Бабусин i той захропiв тихим хрюкотом. Одному тiльки Петровi не спалося тiєї ночi. Вiн, за прикладом Дон Кiхота, думав про дiвчину Iзольду. " Чим вона зараз зайнята? Я впевнений, що зараз вона ще не спить, а читає розумнi книжки, вишиває або ж думає про мене. Менi не вистачило смiливостi у спiлкуваннi з нею. Чому я ще тодi не розповiв їй про свою щиру любов до неї? Мабуть, вона кожен день зриває квiточку на галявинцi, i, вiдриваючи її пелюсточки, з хвилюванням у голосi промовляє "Любить, не любить", i завше їй залишається "любить", та вона й наступного дня виясняє це у квiточки, i ще наступного. Вона згадує нашу першу зустрiч, кожне слово, яке я промовляв до неї, кожен мiй жест, рух. Прекрасна Iзольда думає про мою любов до неї, але те, що я так швидко покинув Бородянку, закладає в її серцi якийсь холодочок, оцю болючу невизначенiсть, яка не дає людинi спокiйно жити, сповна насолоджуватись новим Божим днем, радiти успiхам близьких, дарувати їм свiй добрий настрiй. Натомiсть людина все далi i далi заплутується у колючi терна своїх роздумiв, якi роблять її закомплексованою особистiстю. Однак потрiбно йти своєю вузькою праведною дорiжкою, не ставлячi себе перед вибором повороту на кращу тропу, але яка завертає у безчинство i розпусту. Кожна людина починаючи вiд свого народження вибирає свiй шлях. Я же виберу ту дорiжку, на шляху якої буде найбiльше небезпек, i здолавши цi напастi, люди будуть менi вдячнi, що є цiннiшим за будь-якi грошi..."- отак роздумував Петро тiєї ночi. До того ж луна свiтила яскраво, i це не давало нашому героєвi заснути. Поглинений своїми думками, вiн нiчого не помiчав навкруги. Можливо, наш герой ще пролежав би дуже довго у таких роздумах, та раптом вiн почув жахливе виття, яке доносилось з вулицi. Петровi переnbsp;хопило дихання. Вiн нашорошив вуха. Через деякий час знову почувся цей звук, однак вже голоснiше. Синбабусин i кабанчик храпли так, що аж палатка здiймалася. Пет подумав, що напевно i сам апокалiпсис їх не збудив би, однак вирiшив нiкого не будити. Наш герой висунув голову у нiчну пiтьму. Комарi миттю облiпили обличчя Петра, та вiн на них не зважав. Знову почулося завивання десь з-за нискорослих дерев, звiдки компанiя наших друзiв вибралась на ночiвлю на галявину. Петровi здалося, що вiд жаху у нього повнiстю зупинився кишечник, який всмоктував поживнi речовини з вiвсяної кашi, якою наш герой закусив на вечерю. Вiн перехристився, i хотiв вже було закричати, та передумав, так як це тiльки б погiршило ситуацiю. Петро забiг у намет, намацав свiй легендарний комбiнезон, i почав дiставати з усiх кишень 39 пар житомирських шкарпеток. При тусклому мiсячному сяйвi вiн зумiв їх пов'язати мiцним бородянським вузлом, i швидко закрутив його навколо свого тулуба. Все це вiн виконав з такою майстернiстю, спритнiстю i скоординованiстю, що, здавалося, вiн був випускником бородянського лiцею в'язальникiв i мав природжений талант до цього вмiння. Не встигло пролунати ще чотири завиваннi, як наш герой вийшов з палатки, наполовину замотаний шкарпетками. Вiн вдивився у низкорослий лiс, звiдки долинали страшнi звуки i почав промову.
  -- О, злi духи, посланi нам магами. Слухайте мене, Великого Шамана,- тут Петро вирiшив схилити на свою сторону нечисть,- я маю над вами владу. Я обмотаний житомирськими шкарпетками, якi роблять менi ауру, через яку ви нiзащо до мене не проб'єтесь. Слухайте же мене, тварюки нечестивi! Забирайтесь звiдси геть, тривожте цими звуками своїх господарiв, або ж переходьте до мене на службу. Так вже й бути, я згоден дiлитися з вами всiма ягодами i солодкими корiнцями, якi я знайду у цiй мiсцевостi. Коли ми повернемось до бабусi Марини, то я вас почастую i солоденькими пирiжками з повидлом. Я знаю, що ви як i я, полюбляєте солодке. Нечисть не виняток. Отож вибирайте, що вам вигiднiше. Або ви негайно забираєтесь звiдси, i не заважаєте нам досягти своєї мети, або ви стаєте на мою сторону, допоможете нам знайти вулкан i без перешкод туди дiстатися (звичайно у такому разi з мене - смачне частування). Битися ж зi мною нiякого сенсу. Мої шкарпетки не пiдпустять вас i на метр до нашого намету,- Петро зачитав такий конкретний ультиматум i став чекати вiдповiдi. Однак через деякий час знову почулося виття, "ще гучнiше i моторошнiше", здалося нашому герою. Петро не на жарт перелякався. Його всього трусило, однак вiн ледь чутно вимовив.
  -- Це дуже дивно. Вони не погоджуються на мої умови. Вночi нечисть має особливу пiдтримку з боку темних магiв. Отже, потрiбно або якось пiдсластити нашу угоду, або ж зараз усiх будити i давати драпака.
   Коли Пет отак думав, то знов почулося виття вiд якого, здавалося, пообсипаються листочки на кущах.
  -- Так, потрiбно тiкати,- вирiшив Петро,- схоже цi тварюки не приймуть нiяких умов. Напевно Дон Кiхот мав рацiю, коли промовляв "в промедлении - погибель". Так вже й бути, послухаюсь поради цього мудрого лицаря.
   Пiсля цих слiв подiї почали розвиватися дуже швидко. Наш герой повернувся у намет, ввiмкнув лiхтарик, i почав всiх голосно будити.
  -- Друзi, вставайте! На нас напала нечисть, яка хоче нашої найскорiшої смертi. Не даймо себе зганьбити.
   Хоч завивання звiра не могло розбулити Синбабусина i кабанчика, та вiд такого палкого i гучного звертання Петра, i мертвий би прокинувся. У цi хвилини наш герой нагадував Наполеона, який дозиває до хоробростi свою армiю перед Бородiнською битвою.
  -- Синбабусине, i всi iншi, хутко одягайтесь. Вiдступ ще нiколи не значив поразку. Ось тiльки розберемося зi скринею, i нечисть отримає свого.
   Спросоння Синбабусин дослуховувався до слiв Петра. Вiн мало що втиг зрозумiти зi слiв нашого героя. Та коли у речi Петра прозвучало "на нас напали", то Синбабусин одразу прокинувся, взяв на руки Бабусина, i всi троє миттю покинули намет. Вони побiгли далi, в гори, в протилежну сторону вiд страшного виття. По дорозi Петро часто зупинявся, потроху розв'язував бородянський вузол на своєму тулубi, i кидав одну шкарпетку. Так, по словам нашого героя, вiн заважає нежитi переслiдувати їх, бо цей талiсман вiдлякує все погане. Синбабусин неабияк дивувався речам Петра. Однак хазяїн кабанчика ще добре розумiв, що за ними женеться якась небезпека, так як наш герой може й казати вигадки, та коли пахне чимось несмачним i поганим, вiн проведе всi заходи, щоби цьому протистояти. Так бiгли вони десь з пiвгодинки. На подив навiть Синбабусина Бабусин не прокинувся пiд час цiєї нiчної пригоди. Кабанчик собi мирно похрапував, звернутий у калачик, на руках у Синбабусина. Напевно, йому здавалося, що все це йому сниться, тому вiн i не розплющував очi, очiкуючи, чим сон закiнчиться. Можливо, зараз до нього пiдлетить добра фея, i нагодує його смачною ковбаскою, по якiй Бабусин вже встиг так сильно скучити? Однак це був не сон. Скоро Синбабусин з Петром збавили швидкiсть, i пiшли кроком, пiд час якого наш герой все ще продовжував розкидувати шкарпетки, якi ще залишалися зав'язаними на його тулубi. Тут Синбабусин раптово зупинився, схопив себе за голову i майже викрикнув:
   - Петро, ми так поспiшали, що зовсiм забули про нашого Сiмона. А його то, можливо, вже схопили чорнi сили!
   Наш герой глянув на Синбабусина i розпачливо промовив:
  -- Це повний абзац, мiй хлопчику! Як я мiг так вчинити! Злякавшись нiчної потвори, я бiльше думав про порятунок своєї шкури. А про лiсника я зовсiм забув,- сказав Петро i додав,- а вiн, здається, так мирно посапував на своєму лiжку, навiть не здогадуючись, що ми так пiдло його покинемо, злякавшись якусь-там нечисть!- наш герой похнюпив голову.
   Синбабусин трохи подумав, i вiдповiв:
  -- Однак зачекай, друже, менi здається, що ти кликав всiх вiдступати, то Сiмона не було на сусiдньому лiжку
  -- Це тобi тiльки так здалося, Синбабусин. Можливо, ти просто у пiтьмi не помiтив нашого лiсника, або ж вiн вночi вийшов з палатки, що бiльш вiрогiдно. У будь-якому випадку, потрiбно за ним вертатися.
  -- То повертаймо, Петре, назад.
  -- - Однак, зачекай, мiй хлопчику. Хоч ми легко знайдемо дорогу назад, та дiйти туди нам не вистачить сил, тому краще вже дочекатися свiтанку, тодi буде виднiше. Недаремно ж iснує приказка "утро вечера мудренее".
  -- - Твої слова дуже мудрi, мiй друже. Й справдi, менi здається, що вдень у тiй мiсцевостi зовсiм не буде страшно, не з'являться огиднi тварюки. До того ж, ми заберемо звiдти наш намет, i речi, якi в ньому залишилися.
  -- Пiсля цiєї мови Синбабусина друзi вiд великої втоми прямо впали на землю.
  
      -- Прохимко Дашаш
  
   Не важко здогадатися вiд чого прокинувся Синбабусин. Нi, це були аж нiяк не холодна роса, не бридкий хникаючий дощ, а як завжди - голодне хрюкання Бабусина. Коли Синбабусин пiдвiвся на ноги, то неабияк здивувався зникненню його улюбленої торбини з їжею та i всього намету. Однак подивившись на свою зелену вiд зеленi сорочку, вiн згадав про нiчну пригоду. Бабусин жалiбно дивився на свого хазяїна, i тому нiчого не залишалося робити, як знайти солодких корiнцiв або ж нарвати невiдомих ягiд з кущiв. Тому Синбабусин попросив кабанчика постерегти Пета. Бабусин покрутив хвостиком i закрутився на мiсцi в знак своєї згоди. Пiсля цiєї очiкуваної згоди кабанчика наш герой N2 побрiв до найближчої галявини, де, як йому здалося, були великi кущi з ягодами. Iнтуїцiя Синбабусина не пiдвела. До того ж наш герой N2 був майже впевнений у тому, що такi смачнi плоди, ссилаючись на їх солодкувато-терпкий смак, точно не "вовча ягода". Так як вiтки були не колючими, то вiн досить швидко назбирав повну сорочку цiєї смакоти. Можливо, вiн би понiс з собою весь кущ, та вже нiкуди було складувати ягiдки. Синбабусину було так приємно йти босими ногами по мокруватiй травичцi, що, здавалося, вiн ступає як мiнiмум по червонiй дорiжцi. Наш герой N2 по дорозi ще раз вiддегустував смачненькi ягiдки. Добре, що було недалеко повертатися, а то б для бiдного Бабусина зовсiм нiчого не залишилось. Петро дуже зрадiв, коли пiдiйшов Синбабусин, бо вiн вже починав хвилюватися, чи бува вiн, у поривi, прокинувшись, одразу не побiг за Сiмоном, забувши навiть про свого Бабусина, який, на горе Петра, постiйно вихрюкував у нього щось смачненьке. Та пiсля солоденько-терпкуватих ягiд наш герой одразу забув про всi невзгоди. I кабанчик перестав хрюкати, а з цього Петро заключив, що вiн "заморив хробачка", i вже можна вертатися назад, до Сiмона. Зараз Бабусин йшов сам, не просячись на руки. Це помiтив Синбабусин, вiн погладив кабанчика i пообiцяв йому дома вiддати свою порцiю курочки гриль, посипаної пармезаном, душистим перцем i заправленої таджицьким соусом, за бабусиним рецептом. Слова Синбабусина почув Петро. Так як пiсля не дуже ситного снiданку вiн просто не мiг залишатися байдужим до речi нашого героя N2, то Пет попросив:
  -- Як про свого улюбленого кабанчика, так одразу подавай йому смажену курочку! От розiйшовся. А про найкращого друга ти подумав? Як ти гадаєш, вiн повинен отак легко вислуховувати оцi твої звабливi речi, не силкуючись при цьому з'їсти самого себе? Звичайно, я не маю нiчого проти твоїх солодких обiцянок Бабусину, пообiцяй йому хоч пiвцарства. Однак подумай спершу, де ми зараз знаходимось, чи залишилась наша їжа у наметi, чи колись у життi ми зможемо скуштувати курочку гриль у приготуваннi бабусi Марини? Егоїсте, подумай хоча б про мiй шлунок, стiнки якого переварюють самi себе вiд твоїх слiв.
   Слова Петра справили належне враження на Синбабусина.
  -- Пробач менi, друже. Я справдi не думав тебе ображати. Ну не мiг я не згадати про iнгредiєти бабусиної курочки. Просто одного разу, коли моя бабця готувала цей же самий делiкатес, то аромат рознiсся не тiльки по всьому будинку, а й вийшов на вулицю. На бiду якраз у той день зранку вимкнули електрику, i прямо бiля нашого дому стояла машина обленерго. Якийсь дядько, ремонтуючий, стояв на самому вершечку драбини, i возився з електричними дротами. Тонкий аромат курочки гриль дiйшов i до нього. Так як, видно вiн зранку поспiшав на роботу, перехопив якусь канапу з сиром, а в обiд нiчого не їв, то звiсно шлунковий сiк так i забулькав. Усе б нiчого, та замрiявшись ситною смаженою курочкою зi хрусткою скоринкою, вiн непомiтно для себе зачепився рукавом за кiнець драбини. Коли ж вiн хотiв трохи спуститися вниз, щоб взяти потрiбнi iнструменти у свого товариша, то не змiг цього зробити, адже зловiсна драбина прямо "поїхала" за ним. Добре, що у цiй ситуацiї, вiн вже не встигав схопитися за електричний провiд, а то, за його словами, вiн неодмiнно це б зробив, незважаючи нi на яку там технiку безпеки.
  -- I що ж з ним сталося?- допитувався Петро.
  -- Напевно, вiн народився у сорочцi, так як коли вiн тягнувся до дроту, то драбина склонилася трохи убiк, i впала прямо у наш сад, на дерева. Звiсно вiн зломав руку i ногу, та залишився задоволений своїм довгим лiкувальним, добрими медсестрами у лiкарнi i звичайно ж соковитою курочкою гриль, яку дбайливо зготувала моя бабуся саме для нього, тiльки дiзнавшись про причину його нещастя. Пiсля цього Марина готує курочку тiльки вранцi, коли ще усi сплять, щоб бува не накликати якоїсь бiди. Отака-то iсторiя, а тобi, Петрику, ось що я скажу. Для тебе, мiй друже, я попрошу бабусю персонально зготувати нiжну курочку, пiд особливим сицилiйським соусом.
   Петро прямо весь розцвiв. Однак одразу сказав, що не буде останнiм жадюгою, i подегустує кабанчика своєю смакотою. За цими смачними розмовами друзi, по дбайливо розкиданим шкарпеткам Петра, який знову їх зiбрав у свої кишенi, в обiд дiйшли до галявини, де вони розкидували свiй намет. Усе було на мiсцi. I мiшок з харчами Петра, i торбина Синбабусина, сумка Сiмона, миска, з якої їсть Бабусин i навiть постiль залишилася майже не забрудненою. Однак нашого Сiмона, лiсника, нiде не було. Синбабусин i Петро розiйшлись по галявинi i почали гукати друга, однак нiхто не вiдзивався. Однак проникливому Петровi пощастило дещо знайти - за 100 метрiв вiд їхнього намету, трохи злiва вiд низькорослого лiсу йшла тропа, на якiй точно недавно хтось був, судячи по сильно розкуйовдженiй травi i зломаним гiлочкам кущiв вздовж неї. Звичайно, ця дорiжка могла просто вести до водопою, по якiй сьогоднi зранку проходив якийся олень. Однак Петро був упевнений в тому, що Сiмон чомусь послiдував сюди. Але через хвильку наш герой завагався. Тодi вiн сказав, що потрiбно пiдкрiпитися, а тодi вiн вже точно зможе вирiшити, чи потрiбно слiдувати по щойно знайденiй ним дорiжцi.
   Петра трохи засмутив вузький асортимент провiзiї знайденої ним у своєму мiшку. До того ж велика кiлькiсть продуктiв вже або згнили або зовсiм протухли. Однак Пету пощастило все-ж-таки знайти трохи вiвсяної кашi, яку вiн з'їв з неабияким задоволенням. Синбабусин також вирiшив скористатися моментом, i перекусив морквою, яка у нього ще лишалася. Бабусину дiсталось пару шматочкiв цього помаранчевого овоча. Пiсля трапези Петро твердо вирiшив, що вiн знайшов точно ту ж дорогу по якiй йшов Сiмон, i друзi почали збирати намет. Тим часом Бабусин побiг в сторону, куди, по словам нашого героя, направлявся лiсник. Тож Синбабусин з Петром поспiшили скласти речi в рюкзаки, i швидким кроком пiшли за Бабусином. Синбабусин кликав кабанчика, однак той довго не одзивався, i друзям довелося бiгти, щоб якось наздогнати Бабусина. Тим часом дорiжка зовсiм не вела до водопою. Вона круто вела угору, iнодi кружляючи бiля чагарникiв. Справдi, iнодi були явно виднi чиїсь слiди на травi (точно не Бабусина). Скоро друзi нагнали Бабусина, який купався у невеликому джерельцi. Друзi зробили привал, так як гнатися за кабанчиком навiть з пiвгодинки - справа не з легких. Кришталево чиста вода текла крутими манiвцями з однiєї з вершин гори. Друзi вдосталь напилися, i за порадою Петра, вони подякували за цей дарунок богу лiса. Звичайно Синбабусин не дуже то вiрив у це мiфiчне створiння, однак Пет так запально стверджував його iснування, що напевно i найскептичнiший науковець повiрив би у нього.
  -- Слухай, мiй хлопчику. Колись-то i я не дуже вiрив у цi розповiдi. Та одного разу, коли я маленький заблукав у лiсi, то допомiг менi знайти дорогу додому не хто iнший, як добрий лiсовичок, який нiби проклав по травичцi ниточку по якiй я повернувся до мами. Тодi ж я i пообiцяв цьому створiнню, що завше вiритиму у нього, а також у його друзiв, що населяють лiс. Взамiн вiн сказав менi, що за мою вдячнiсть завше мене виручатиме у складних ситуацiях, звiсно якщо я знаходитимусь у його середовищi. Тому i не дивно, що ми зустрiли це чарiвне джерельце, так як дорогою сюди мене дуже мучила спрага, i я подумки попросив допомоги у лiсовичка.
   Звичайно цi фрази Петра переконали Синбабусина, що його розповiдь - небилиця, однак вiн не хотiв сперечатится з нашим героєм через такi дрiбницi. До того Синбабусину й насправдi здалося, що такої прохолодної i живої води вiн ще в життi не пив. Тому хазяїн кабанчика мовчки заповнив фляги водою, i друзi знову зiбралися у путь. Однак виникла несподiвана проблема. Велика дорiжка роздiлялася на двi маленькi, а Бабусин не знав куди бiгти. Довелося Петровi щось вирiшувати.
  -- Ця ситуацiя дуже типова для таких героїв, як ми,- почав Пет,- Подiбно до росiйських богатирiв ми опинилися на оманливому роздорiжжi. Звичайно я маю надiю, що тут справа не така серйозна, як "направо пiдеш - коня погубиш, налiво пiдеш - сам себе погубиш". Скорiш за все просто одна дорiжка приведе нас до Сiмона, а iнша - до самого пекла. Та жартую. Думаю, що друга приведе до нашого друга, тiльки довшим шляхом. Отже, потрiбно вибирати,- сказав Пет i задумався.
  -- Давай просто пiдемо праворуч, так як ми правшi,- запропонував Синбабусин.
  -- Не так-то воно i просто, як ти думаєш,- заперечив Петро,- от якби зараз була у нас чарiвна нитка лiсника, то нiякої проблеми з вибором не iснувало б. I я гадаю, що якась там звичайна рахiвничкую типу "1, 2, 3, 4, 5 - вийшов зайчик погуляти" або ж "квiнтер-фiнтер жаба" тут не пройде. Потрiбно утнути щось насправдi дуже-дуже серйозне. От, наприклад, я думаю, що нам допоможе ця пiсенька:

Їхав козак в Бородянку по ковбаску

Оу, Оу, є, є

Потрапив наш смiливець в пастку

Оу, Оу, є, є

Вибрався вiн з неї по-солдатськи

Оу, Оу, є, є

Знову не зайшовши в пастку

Оу, Оу, є, є

   I Петрiв палець вказав на другу дорiжку.
   - Генiально!- висказав свою думку Синбабусин.
   - Нi, у мене нiчого не вийшло,- з сумом проказав Пет.
   - Та чого ж? Така гарна пiсенька. I змiст такий заплутаний, прямо як у рахiвничках. Я впевнений, що ти вирахував правильну дорiжку,- i Синбабусин вже одягнув рюкзак, та Пет його зупинив.
   - Зачекай, мiй хлопчику. Мої шкарпетки менi пiдсказують, що я мiг помилитися. Видно, це занадто проста пiсенька для такої справи. Потрiбно заспiвати щось справдi величне. Однак я нiяк не можу пригадати таку пiсеньку. Розумiєш, коли я її спiватиму, то вона звучатиме настiльки велично, що листя кущiв перестане шелестiти, замовкне спiв птахiв, кожен жучок замре вiд цього блаженства, може навiть на якусь секунду зупиняться всi процеси у свiтi, починаючи вiд мурашки, яка несе соломинку у свiй будинок i закiнчуючи безкiнечним рухом Всесвiту. Моя пiсня повинна пройняти серце i бiдної вдови, яка не дiждалася свого хлопчика з вiйни, i найбагатшого шейха, котрий сумує через програш своєї улюбленої команди у футбол. Кожне слово пронесеться над Землею, i воно доторкнеться до всiх, не оминаючи навiть злiсних неплатникiв податкiв i нечесних на руку банкiрiв...
   Поки Петро отак в голос роздумував, то Бабусина пройняли першi спазми у шлунку. Вiн напружено хрюкав, та Синбабусин слухав речi нашого героя, якi його повнiстю зачарували. Несподiвано Бабусин уздрiв невеликого метелика, який прилетiв на меленьку квiточку. Шлунок диктував свої умови, i кабанчик побачив не що iнше, як Нiжну смажену iндичку, яка, помахуючи своїми ароматними крильцями, тихенько всiлася на травицю. Бабусин не думав прогавити цей момент. Бо ж вiн давно чув вiд Синбабусина приказку "дают коровку - бегi за вєрєвкой", яку любив приказувати як його улюблений герой, Санчо Панса. Отже, Бабусин почав неквапливо повзти по травичцi в сторону здобичi. Здавалося, що метелик завмер, дослуховуючись до нових пiсень Петра. Вже залишалося пiвметра, коли Бабусин по своїй великiй необачностi чхнув. Зрозумiло,метелик миттю злетiв. Бабусин злiсно хрюкнув, став на заднi лапи i хотiв було вкусити "смажену iндичку". Та ця спроба виявилася невдалою. Натомiсть Бабусин, трохи не розрахувавши свої сили, втратив рiвновагу, i боляче гепнувся на бiк. В iншому випадку вiн так i залишився б лежати, поки до нього не прийде Синбабусин й його не приголубить, не вiзьме на ручки. Та зараз Бабусин був злий як нiколи. Здавалося, кабанчик розiзлився бiльше, нiж тодi, коли його за неслухнянство обдiлили цiлою тарiлкою смаженої картопельки. Отже, наш Бабусин пiдвiвся на ноги, i з блискавичною швидкiстю "полетiв" за "смаженою iндичкою", яка так нахабно йому не пiддалась.
   Звуки Бабусина, який шумно зашелестiв у травi за здобиччю, навiть донеслися до нашого Синбабусина. Вiн обернувся, i тiльки встиг побачити заднi копитця Бабусина на першiй дорiжцi. Синбабусин схопив рюкзака i миттю ринувся за Бабусином, постiйно його окликаючи. Та й Петровi довелося прервати свою нову величаву пiсню, i поспiшити за нашим героєм N2.
   Нiхто не знає, як довго б довелося бiгти нашим друзям за Бабусином, якби сам кабанчик не захекався i просто не впав би на землю вiд утоми i виснаження. Скоро до нього пiдбiг весь захеканий Синбабусин, який дуже хвилювався за свого улюбленця. Вiн так i ахнув, побачивши кволого кабанчика, який майже нерухомо лежав на землi. Спершу ж Синбабусин вимiряв його пульс, а потiм, трохи заспокоївшись, дав йому напитися води зi своєї фляги. Тим часом поспiв i Петро. Вiн не менше хвилювався за Бабусина. Хоча й недолюблював його за прожерливiсть. Синбабусин повiдомив, що з кабанчиком все гаразд, видно, вiн за чимось погнався, i зараз дуже втомлений. Тому хазяїн кабанчика вiд його iменi просить Петра знайти що-небудь солоденьке для Бабусина, яке вмить вiдновить йому сили. Наш герой не забарився, i вже через декiлька хвилин нагодував зi своїх рук кабанчика солодкими корiнцями i дрiбними ягодами, якi знайшлися на найближчiй полянi. Кабанчик потроху вiдновлював сили, однак вiн i досi не переставав мрiяти про смачненьку iндичку. Наче читаючи його думки, Синбабусин пообiцяв кабанчику вже цiлу курочку, яку посмажить бабуся спецiально для нього пiд особливим узбецьким соусом. Пет знову попросив не починати цi позмови про гарну їжу, однак у Синбабусина вже була на поготовi нова iсторiя.
  -- Слухай-но, мiй друже. Коли я був у Бородянцi, ще до того, як мене засунули у буцегарню, то в одного балакучого дiдугана на ринку я розвiдав таку цiкаву iсторiю. Десь рiк назад у торговця курами гриль почав дивним чином зникати його товар. От начебто вiдлучиться на хвильку зi свого прилавку, i, фiть, немає вже одної курочки. Тодi хитрий торговець додумався просто зробити вигляд, що вiдлучається, а насправдi засiв у сусiдньому прилавку, i почав вижидати. I, уявляєш собi, необачний ворюга не забарився! Яке було здивування торговця, коли вiн побачив, що таке вчиняє його постiйний клiєнт. Вiн хотiв було за ним погнатися, та з виду його мiцної статури передумав це робити. Натомiсть наступного дня торговець найняв кiлькох полiсменiв, котрi з ним засiли у вичiкуваннi у тому ж мiсцi. I дурень-крадiй не забарився. Звичайно його наздогнали полiцейськi. Однак скоро його поклали на невизначений термiн у психлiкарню, так як так використовувати крадений товар могла тiльки хвора людина. На допитi вiн зiзнався, що брав курку-гриль не для того, щоб її з'їсти, а для того, щоб кидати шматки м'яса у вiкна багатiїв, бо, за словами крадiя, потрiбно ж якось бiдним мститися за своє низьке становище багатим,- розповiв Синбабусин, i додав,- от я, наприклад, не погоджуюсь з його думкою, бо якби менi б вже i довелося поцупити такий делiкатес, то першим дiлом я б сам вiддегустував цю смакоту, а не кидався б нею. Або хоча б вiддав бiднякам. Тому, на мою думку, попри моє негативне ставлення до генерального управлiння "Бородянка'с", я вважаю що воно правильно засудило цю людину, без честi i совiстi.
  -- Напевно, я б повiв би себе як ти у цiй ситуацiї. Навiщо викидати навiть крадене, коли можна побалувати шлунок якимось ласим шматочком. А чи надовго засадили цього нещасного?
  -- Не знаю, я не цiкавивися. Та й навiщо менi це знати. Все одно я йому анi трiшечки не симпатизую,- закiнчив Синбабусин.
   Петро погодився з останньою фразою свого друга, i так як Бабусин вже почав радiсно прихрюкувати, виспiвуючи якiсь незрозумiлi свинячi мотиви, друзi зрозумiли, що кабанчик набрався сил, i можна йти. Вже наближався вечiр, коли нашi друзi знову рушили у путь. Скоро, в останнiх проблисках сонця, Петро, Синбабусин i Бабусин побачили одиноку халупу, яка стояла нiби на краю галявини. За логiкою Пета, у цьому будинку мав бути нiхто iнший, як їхнiй Сiмон, який вночi заблукав, i йому повезло знайти прихистку на нiч. Тут Петро несподiвано мовив:
  -- Тепер-то вiн тут i живе, чекаючи доки його знайдуть вiрнi друзi, так як дорогу до нас вiн не в змозi знайти через великi кущi, якi "заступили йому шлях", через лiсових звiрiв, якi кидаються йому пiд ноги, намагаючись його уберегти вiд небезпечних мандрiв. Однак ми самi його знайшли. Я впевнений, що вiн не буде знаходити собi мiсця вiд тiєї радостi, яка ним заволодiє, коли вiн зрозумiє, що ми до нього не байдужi. Бо саме байдужiсть є найгiршим за будь-яке почуття, яке може виникати у людини.
  -- Маю надiю,- вiдповiв Синбабусин.
   Хата була одноповерхова, цегляна, нiчого особливо. Синбабусин кожне день бачить сотнi таких у Ворохтi. Тут як завжди знадобилась смiливiсть Петра, i вiн ногою загрюкав у дверi. Довгий час нiхто не вiдкривав, однак коли наш герой вже намагався вибити своїм тулубом засув, так з будинку почувся приглушений голос. Незабаром дверi вiдчинилися, i перед нашими друзями з'явився згорблений сивий дiдок. У Синбабусина промайнула думка: "Звичайний дiдище, таких дiдкiв, як i цих халуп, безлiч у нашому мiстi. Однак все-ж-таки чимось цей старець вирiзнявся з-помiж ворохтинських". Не встиг Синбабусин тонко аналiзувати його, як той нахабно призупинив хiд його думок.
  -- За кого вас приймати, о двоє незнайомцiв. З якими намiрами ви завiтали до мене?- спитав скрипучим голосом дiдок.
   Петро спершу подумав, що перед ним знаходиться не хто iнший, як їхнiй Синбабусин, якого зiстарiли i якому повнiстю стерли маги отi створiння, котрi вчора так завивали. Та вiн скоро вiдкинув цю думку, зважаючи, як наш герой тонко пiдмiтив, на будову фраз старця, на його мiмiку. Отже, швидко це обмисливши, Петро в такому ж тонi вiдгукнувся дiдугану.
  -- О, сивий старче, який знайшов собi притулок тут, у горах, подалi вiд людської метушнi! Ми дуже радi, що нарештi зустрiли хоч когось у цiй мiсцевостi. Однак не буду вас затримувати, i одразу скажу, навiщо я, мiй друг Синбабусин i кабанчик Бабусин вас потривожили, о премудрий. Справа в тому, що дорогою випадково вiд нас вiдлучився наш друг лiсник Сiмон. Тож, часом цей чоловiк вас не навiдував?- Пет питливо подивився на старця.
  -- Дай-но подумати,- вiдповiв дiдуган погладжуючи собi сиву бороду.
   Вiн подивився на вечiрнє небо, кудись за спину Петра, собi пiд ноги, повторив це декiлька разiв, а потiм промовив:
  -- Так, я думаю, що у мене в гостях зараз ваш Сiмон. Не дивуйтесь, я погано запам'ятовую iмена. Однак чому ви тут єси стоїте? Не соромтесь, проходьте до моєї халупки,- сказав дiдок, i жестом покликав їх за собою.
   Синбабусин неабияк здивувався iнтер'єру хати. За його уявленням, звичайний будинок ззовнi, повинен бути таким же всерединi. Але у цьому випадку вiн помилився. Бiля стiн стояли величезнi дерев'янi шкафи, на яких знаходились численнi посудини, колби з рiзними рiдинами. Бiля самого вiкна розмiстився столик, також весь заставлений пробiрками.
  -- Вибачте за безлад,- сказав дiдусь,- звiдки я мiг знати, що єси до мене новi гостi-, i вiн згрiб реактиви зi столу,- сiдайте,- дiд пiдсунув до гостей двi роздовбанi дерев'янi табуретки.
   Друзi подякували старцю за гостиннiсть, i всiлись на стiльчики, якi по-зрадницькому могли в будь-який момент хруснути i просто розлетiтися. Тим часом дiд почав ритися у шкафу, i водночас розказувати про своє життя.
  -- Ви, як я бачу, люде мiськi? Теж колись менi доводилось жити серед людей, у селi Забуйки. А у мене була сiм'я, маленький син,- старець нарештi дiстав невеликий чайничок i склянки з полицi i поставив їх на стiл,- та ось одного разу сталася зi мною пренеприємна iсторiя,- старець вийняв з-пiд столу колбу, налив рiдину, що в нiй знаходилась, у чайничок, попередивши друзiв, що це вiн заварює звичайний чай з ромашок.
   Синбабусин i Петро полегшено зiтхнули, бо їх сильно насторожили всi цi незрозумiлi рiдини у посудинах. Якраз у той момент почулося падiння чогось важкого на пiдлогу. Всi обернулися. Бабусин дивився жалiбно на свого хазяїна, нiби намагаючись згладити провину того, що своїми переднiми нiжками збив з нижньої полицi колбу, яка тепер лежала на пiдлозi, на щастя, не розбита. Синбабусин одразу зрозумiв iнстинкт, яким керувався Бабусин, щоб так вчинити. Вiн подумав "напевно ж кабанчику здалося, що десь там, за реактивами, знаходиться якась смакота, щось на зразок смаженої картоплi з цибулею. Ех, i не таке менi виднiлося, коли я у дитинствi бував голодним". Синбабусин вибачився перед хазяїном будинку за Бабусина i попросив старця покласти кабанчику щось на зуб.
  -- Вiн, бiднесенький, стiльки всього пережив у дорозi. Зараз йому потрiбна ситна вечеря,- сказав Синбабусин. Та й ми зазнавали голодних пригод на шляху.
   Дiдусь зрозумiв його з пiвслова. Старець вийшов з будинку, i повернувся вже з добре просмаженим шматком м'яса, половина якого дiсталась Бабусина, а iнша - Петру i Синбабусину.
  -- Це ми вдень разом з Сiмоном вполювали дику курiпку. Добре, що вiн єси виявився спритним, а то я б один не справився. От надворi сьогоднi ми її засмажили, половину одразу з'їли, а iншу частину поклали у невеликий сарайчик на потiм. Однак якщо до завтра м'яса не залишиться, то нiчого страшного. З голоду ми точно не помремо,- сказав дiд i додав,- у мене в сарайчику є ще запаси ягiд.
   Синбабусин зрадiв, що старець зрозумiв його натяк про те, що не тiльки Бабусин голодний. Кабанчик так i плямкав вiд задоволення. I справдi, курiпка виявилась для наших друзiв дуже смачною. Петро вирiшив всiх представити.
  -- О, то це Сiмон менi казав, що якщо прийдуть Петро з Синбабусином i кабанчиком, то щоб його чекали. Вiн, до речi, мило погодився на моє прохання принести менi живу гадюку з лiсу, щоб я змiг вичити з неї отруту для мого зiлля, яке я варю для важливого дослiду,- сказав скрипло старець,- але вибачте мене за мою єси невихованiсть. Я зовсiм забув вам представитись. Мене звуть Прохимко Дашаш.
  -- То як до вас потрапив Сiмон? Просто отак постукав у дверi, як-от ми?- спитав Синбабусин.
  -- Так, саме це так i вiдбулося. Я якраз змiшував двi небезпечнi речовини у пробiрцi, як дочув слабкий повторюваний стукiт у дверi. Я дуже злякався. Хто це стучиться до мене, коли у мiй дiм вже 32 роки не ступала нога людська? Звичайно це мiг бути нiхто iнший, як злий лiший. Тому я тихенько пiдiйшов до дверей i голосно запитав, хто там. Почувся слабкий стогiн i фраза схожа на "я прийшов з миром". Тому я трохи вiдчинив дверi, i побачив блiдого, обiдраного чоловiка, який дуже зрадiв, побачивши мене. Вiн сказав, що його звати Сiмон, так вийшло, що вiн вiдлучився вiд своїх друзiв i заблукав. Тiльки оце на ранок вибрався до мого будинку. Менi стало шкода чоловiка, i я його впустив до себе, нагодував ягодами з сараю, i вiн пiсля цього спав на пiдлозi до самого обiду. А потiм, як я вже казав, ми пiшли на полювання. По дорозi я його розпитував про одяг, який був на ньому як одна велика дiрка у швейцарському сирi. Однак Сiмон не схотiв менi вiдповiдати, iнтригуючи це тим, що такiй добрiй людинi, як менi, соромно брехати, а правда не здаватиметься надто правдивою. Я й не став його розпитувати, бо навiщо ж йти проти волi людини. Однак я сказав Сiмону, що я повнiстю йому довiряю, i повiрю навiть найнеймовiрнiшiй правдi з його вуст. Вiн пообiцяв менi, що, можливо, зважиться розповiсти свою iсторiю сьогоднi ввечерi. nbsp; Петро прямо весь розцвiв. Однак одразу сказав, що не буде останнiм жадюгою, i подегустує кабанчика своєю смакотою. За цими смачними розмовами друзi, по дбайливо розкиданим шкарпеткам Петра, який знову їх зiбрав у свої кишенi, в обiд дiйшли до галявини, де вони розкидували свiй намет. Усе було на мiсцi. I мiшок з харчами Петра, i торбина Синбабусина, сумка Сiмона, миска, з якої їсть Бабусин i навiть постiль залишилася майже не забрудненою. Однак нашого Сiмона, лiсника, нiде не було. Синбабусин i Петро розiйшлись по галявинi i почали гукати друга, однак нiхто не вiдзивався. Однак проникливому Петровi пощастило дещо знайти - за 100 метрiв вiд їхнього намету, трохи злiва вiд низькорослого лiсу йшла тропа, на якiй точно недавно хтось був, судячи по сильно розкуйовдженiй травi i зломаним гiлочкам кущiв вздовж неї. Звичайно, ця дорiжка могла просто вести до водопою, по якiй сьогоднi зранку проходив якийся олень. Однак Петро був упевнений в тому, що Сiмон чомусь послiдував сюди. Але через хвильку наш герой завагався. Тодi вiн сказав, що потрiбно пiдкрiпитися, а тодi вiн вже точно зможе вирiшити, чи потрiбно слiдувати по щойно знайденiй ним дорiжцi.
&
  -- Добре. Та щось вiн не повертається,- сказав Синбабусин.
  -- Прийде, куди дiнеться. Не думаю, що вдруге заблукає,- вiдповiв Дашаш
  -- Ви, здається, хотiли нам розповiсти про неприємну iсторiю, яка з вами сталася, коли ви ще жили серед людей зi своєю сiм'єю,- сказав Петро
  -- Так, я вам хотiв це розказати. Я працював бухгалтером у мiстi, куди менi доводилося їздити майже кожного ранку. Робота менi не подобалась, однак вона давала менi добрий прибуток. У моєму домi була невеличка хiмiчна лабораторiя, у якiй у вiльний час я полюбляв проводити рiзнi дослiди, синтезувати вибуховi речовини для власної забави. Напевно, я завжди мрiяв бути хiмiком, однак водночас не хотiв вчителювати у школi. Так як на той час зарплати у працiвникiв хiмiчної промисловостi були невеликi, а обсяг роботи - величезний, то батьки мене вiддали на нудний економiчний факультет, бо, на їх погляд, економiсти тiльки i пiдраховують, скiльки собi покласти в кишеню. Та насправдi професiя бухгалтера виявилась для мене настiльки нудною i нецiкавою, що я вибрав би краще пiдмiтати вулицi, нiж кожен день бачити сiрi папери. Моя жiнка почала спиватись, бо, начебто, ми настiльки бiднi, що не можемо дозволити собi поїздку на Мальдiви, як її багата подружка. Я казав їй, що просто у тої дружини чоловiк при владi, i вiн нажився на незаконних земельних актах. Та моя жiнка менi не вiрила. Коли вона приходила додому напiдпитку, то завжди приказувала: "А що ж менi робити, як ми такi бiднi. Тiльки напитися i забути про це". Звичною справою стали нашi сварки. Здавалося, єдине, що нас тримає разом - син Торбун. В кiнцi-кiнцiв я не витримав цього пияцтва, i взяв у банку великий кредит. Звичайно, грошей на Мальдiви нам не вистачило, однак ми непогано вiдпочили в Одесi. Пiсля приїзду моя дружина, Торiя, розхвасталась всiм подружкам мiсцем, де ми вiдпочивали. Однак була серед них та ж дружина, чоловiк якої при владi. Вона сказала, що наступного року вона з чоловiком збираються у навколосвiтнiй круїз, який буде коштувати, звичайно, набагато дорожче за поїздку на Мальдiви. Пiсля розмови з "подружкою" Торiя прибiгла до мене i почала мене благати запланувати наступного року щось не менш шикарне. Я нагримав на неї, так як ми тодi ще тiльки почали розраховуватися з боргами за поїздку в Одесу, а вона хоче вже щось дорожче. Торiя на мене образилась, i знову почала пити. Тодi ж мене скоротили на роботi, i кредит стало виплачувати дуже тяжко. Iнодi доводилося брати грошi на виплату у половини села. Зрештою, менi допекло таке життя. Я повнiстю зненавидiв всiх, хто мене оточував, навiть сина. Я не бачив сенсу так жити. Тому менi прийшла в голову думка одного дня скласти всi свої колби з реактивами i деякi iншi потрiбнi речi собi в сумку, i назавжди вибiгти з дому, щоб мене нiхто нiколи не знайшов. Так я прийшов у цю мiсцевiсть. Жив як робiнзон. Сам добував їжу, збудував дiм, сарай, сколотив стiл, шкафи, стiльцi. Менi i зараз подобається таке життя. Нiякого постiйно набридаючого суспiльства, нiхто над тобою нiколи не засмiється, не буде обзивати невдахою. Живу у гармонiї з природою, i це тiльки додає менi життєвих сил, - закiнчив свою розповiдь Дашаш.
   Синбабусин i Петро були повнiстю зачарованi iсторiєю дiда. Вони й уявити собi не могли, що людина може так довго прожити без суспiльства, не забути людської мови, i зараз зовсiм не хоче повернутися до людей. Та хiд думок наших друзiв прервав стукiт у дверi.
  -- Та це ж Сiмон,- сказав Дашаш i пiшов вiдчиняти.
  -- Вибач, любий Дашаше, та сьогоднi всi змiї вiд мене тiкали. От тiльки завбачив я гадюку у лiску, так вона фирк, i немає. Думаю, що завтра менi бiльш повезе,- виправдовувався лiсник.
  -- Та нiчого, хлопчику. Я не тримаю на тебе образи. Краще подивися, хто до нас завiтав,- Дашаш провiв лiсника у кiмнату.
   Скiльки радостi було у Сiмона, коли вiн знову побачив Петра, Синбабусина i кабанчика Бабусина, який вже тихо посопував на пiдлозi. Однак рiвно стiльки ж у нього на душi було й суму.
  -- Добре, що ви мене знайшли,- казав Сiмон,- а то я не мiг би спокiйно спати, не дiзнавшись, що сталося з вами тiєї ночi. Але я думаю, що зняти прокляття ви зможете i без мене. Я залишусь у Дашаша на деякий час, так як просто не можу не вiддячити йому за те, що вiн прийняв мене зранку, стомленого i обiдраного, нагодував мене, запропонував у нього пожити. Думаю, що моя присутнiсть збадьорить його, вiн не буде так жахатися людей, i, можливо, якщо у нього з'явиться таке бажання, повернеться назад у суспiльство.
  -- Та, синку, коли ти хочеш, йди зi своїми друзями. Повiр менi, що самотнiсть - мiй найкращий лiкар вiд усiх хвороб,- сказав старий Дашаш.
  -- Що ви кажете? Я залишусь на деякий час у вас, i допомагатиму вам по дому,- з впевненiстю вiдповiв Сiмон.
   Старий Дашаш помiзкував, i вирiшив, що все-ж-таки непогано буде, коли цей чоловiк працюватиме на нього. Кого вiн ще пошле у лiгвисько гадюк?
   Друзi бачили, що нiякими вмовляннями не примусять Сiмона йти з ними. Тодi Пет вирiшив.
  -- Якщо ти так хочеш вiддячити Дашашу, то залишайся поки у нього. Головне, щоб з тобою не сталося нiчого страшного, поки ми не викинемо цю прокляту скриню. Думаю, що коли ми будемо спускатися назад, то заберемо тебе. Згоден?
  -- Добре. Тiльки не забудьте ж дорогу до цього будинку. Я чекатиму вашого повернення.
  -- Гаразд,- вiдповiв Петро,- до речi, здається ти обiцяв Дашашу сьогоднi ввечерi розповiсти iсторiю, як ти вiдлучився вiд нас, i тобi повезло набрiти на його хатинку. Напевно тебе викрали з нашої палатки злi духи, коли ми всi ще тiльки лягали спати?
  -- Та нi ж бо!- сказав Сiмон з серйозним виглядом,- напевно, ви добряче налякалися з мого завивання? Вся справа в тому, що минулої ночi було якраз повнолуння. Як ви вже знаєте, через прокляття зi мною в такий день трапляється погана рiч. Коли всi тiльки полягали спати, я нащупав на своїй руцi якесь хутро, яке починало наростати. Добре, що я вже тодi зрозумiв, що перетворююсь на вурдалака, а то яких би справ я мiг наробити у наметi! Отже, я тихенько вийшов з палатки i побiг у сторону лiса. Далi точно не пам'ятаю, що робив, однак гадаю, що завивав на луну, i це ви просто не могли не почути. Потiм я прокинувся зранку, весь обiдраний у цьому низькорослому лiсi. Менi стало страшно, чи не накоїв я щось погане вночi. До того ж менi стало шкода свої сорочку i штанцi, якi прямо висiли на менi в одному великому розрiзi. Тож я поспiшив, як менi здалося, до вас. Однак з мене нiкудишнiй лiсник. Здавалося, що я нiби йду в правильному напрямку, та ось дорiжка чомусь дуже круто завертала, я пiшов iншою тропою, i вона виявилась менi хибною. Проте твердо прийнявши рiшення слiдувати цiєю стежкою, я не змiнював свого рiшення, так як боявся зовсiм заблукати. Звичайно мене здивувало джерельце, якого я до цього ще не бачив, але я продовжував чвалати тропою, маючи надiю, що якщо тут є вода, то напевно ж недалеко, можливо, живе якийсь самiтник, який мене зоорiєнтує. I я не помилився. Вже скоро передi мною з'явилася хатинка Дашаша. Я вже майже весь вибився iз сил, тому буквально доповз до домiвки цього доброго дiда. Ну, а далi, думаю, вам розказав Дашаш, як я у нього почав обживатися,- закiнчив Сiмон.
   Старець неабияк здивувався розповiдi лiсника.
  -- Невже, синку, з тобою таке приключилось? У таке важко повiрити, але по твоїм очам я бачу, що ти казав правду, i нiчого крiм чистої правди. I все-ж-таки на своєму вiку я всяке чував, однак таке, се єси незвичайно!
   Тут Петро повiдав старому, навiщо вони деруться у гори. Ця розповiдь ще сильнiше вразила Дашаша.
  -- Вашi пригоди i справдi незвичайнi. Однак я довiряю кожному вашому слову. Одно мене тiльки дивує, що на свiтi ще єси такi люде, котре ладнi брати на себе труднощi заради спасiння iнших. Та думаю, що керуєтесь ви хибними принципами. От, скажiмо на вершинi гори i справдi є якийсь вулкан (в чому я дуже сумнiваюсь), i ви кинете скриню туди, i начебто, прокляття знiметься. Сiмон перестане бути вурдалаком. I всi тi другi люде, як-то: Хуанос Б. Р. i його посiпаки знову стануть здоровими, i ви нiколи в життi не почуєте вiд них слiв вдячностi. Вони вважають вас просто за дивакiв i пройдисвiтiв, якi не хочуть працювати, i тому лiзуть у цi, на їх погляд, безкориснi мандри. Розумiєте, ви вважатимете себе героями, коли успiшно знiмете прокляття хоча б з Сiмона. Однак коли ви повернетесь у мiсто, то ким ви будете? З вас будуть смiятися, як з нових Дон Кiхотiв, котрi, напридумувавши собi бозна-що, полiзли у мандри, i спiймали облизня. Та у випадку Санчо Панси i його пана, вони вже щось мали: дружину, дiтей або ж невелике господарство. А що ж ви матимете, коли повернетесь назад? Борги за житомирськi шкарпетки, проценти яких виплачуватиме чи не цiлий рiк? Вас просто вважатимуть за невдах. Але що я вас буду вчити? Це ваше життя, i вчиняйте, як вам завгодно. Влаштовуйте Всесвiтнiй потоп, менi байдуже. Хоча, можливо, вода дiйде i до мене, та якщо прийде час помирати, то хай буде так. Наче багато радостi вбачати сенс свого життя допомагати всяким там заблукавши подорожнiм,- сказав Дашаш. I погляд його випадково впав на Бабусина, який мило посапував на пiдлозi. Старий трохи задумався, i продовжив.
  -- Хоча що може бути краще, нiж нагодувати такого пухкенького кабанчика, як ото ваш, i потiм споглядати його безтурботний сон? Можливо, це не так вже й безутiшно допомагати iншим? Забудьте, що я сказав перед цим. Ви молодi, у вас блага цiль - знищити прокляття, яке заважає радiсному життю вашому Сiмону. Хоч як я вже казав, що досить сумнiвне знаходження на вершинi гори вулкана, та все-ж-таки, якщо вам потрiбно, я розкажу вам, як найшвидше дiстатися вершини.
  -- Це нам дуже знадобиться. Ми вас слухаємо,- сказав Петро.
   I старий Дашаш повiдав нашим друзям найкоротший шлях. За його словами, якщо Петро, Синбабусин i Бабусин долатимуть в день не менше чотирьох кiлометрiв, то доберуться до своєї цiлi за три днi. Однак дорога обiцяла бути складною. Тому старий Дашаш обiцяв снарядити наших друзiв невеличкою провiзiєю, спецiальними ранозагойлювальними травами i звичайно ж своїм благословенням. Друзi буквально розсипалися у подяках. Синбабусин навiть пообiцяв, що вже пiсля мандрiв якось зайде до Дашаша з великим яблучним кексом вiд бабусi. Старий почав вiдмовлятися, однак Синбабусин його зупинив i промовив.
   - Не спiшiть робити поспiшних рiшень, пане Дашаше. Ви просто нiколи не вiдчували цього чудового аромату солодкої ванiлi, котрий витає по всьому будинку. А про ламкий шматочок кексу...,- Синбабусин хотiв продовжити, та Петро його легенько вдарив по нозi, щоб вiн припинив так розхвалювати кекс, а то, бува старий захоче його вiдвiдати, i їм знову доведеться пертися у гори. Та Петро зовсiм забув на чому вони сидiли. Коли наш герой вдаряв Синбабусина, то його нога зачепилася за його стiлець. Пет сильно нахилився вбiк, табурет не витримав, заскрипiв, i наш герой повалився на пiдлогу. Так як його нога була зачеплена за стiлець Синбабусина, то i табурет другого також заскрипiв, i розколовся. Деякий час вони обидва лежали поряд на пiдлозi, не встигнувши зрозумiти, що вiдбулося. Та через деякий час Синбабусин накинувся на Петра, той почав захищатися, i вони з таким палом билися, з яким, напевно, втiкали вiд "могильного цербера". На цей галас прокинувся навiть Бабусин. Вiн голосно заверещав, так як йому зовсiм не сподобалось, що без поважної причини прерв али його солодкий сон. Тузячи Петра, Синбабусин не помiчав нiкого i нiчого, однак коли почувся вереск Бабусина, то хазяїн кабанчика схаменувся, i пiдбiг до свого улюбленця. Наш герой хотiв було дати здачi Синбабусину, та споглядаючи картину того, з якою нiжнiстю його друг пестив Бабусина, Петро сам не помiчаючи цього, замилувався цим. Скоро нашому герою N2 все-ж-таки вдалося заспокоїти кабанчика i вкласти його спати. Потiм вiн обернувся до Сiмона, Петра i Дашаша, i прислонивши свiй палець до губ, жестом показав, що потрiбно вести себе дуже тихо. А так як вже була пiзня година, то всi повлягались спати. Не дарма ж iснує приказка "ранок вечора мудрiший". Зранку Петро вибачився перед Синбабусином за вчорашнє, той вiдповiв, що з ким не буває, i залишивши в будинку тiльки Сiмона i Дашаша, нашi друзi з поповненими рюкзаками, вийшли з халупи старця, i направились найкоротшою стежкою, за словами Дашаша, на вершину гори. Звичайно Бабусин нi на крок не вiдходив вiд свого люблячого хазяїна.
  
      -- Вершина
  
   Ох, i не легкий був останнiй етап сходження на гору наших друзiв. Низькорослий лiс i високi кущi здалися Синбабусину квiточками в порiвняннi з цiлковитими хащами i смердючими в'язкими болотами, якi чекали наших друзiв на пiдступах до вершини. Дуже швидко закiнчились ягiдки, який видав їм старий Дашаш, i дуже часто друзям доводилось обходитись без другого снiданку або полудня. Зброї у них не було, та й Синбабусин, будучи навiть дуже слабким вiд голоду, нiколи собi не дозволяв думати про вбивство беззахисних тварин. Звичайно вiн не був вегетарiанцем. Наш герой N2 залюбки дегустував i бабусинi iндичку, i курочку гриль, i тушену рибку, i соковиту печiнку, i прекрасного кролика. У тi хвилини аромат страви проганяв з голови всякi думки, що ту ж корiвку не знайшли на лужку вже смаженою. Її вiдгодували, а потiм якогось прекрасного дня вона вiдчула на собi всю важкiсть сокири байдужого м'ясника. Синбабусин гадав, що, напевно, будь-який вегетарiанець, почуявши пречудовий аромат бабусиної смаженої iндички, тiєї ж секунди вiдречеться вiд своїх поглядiв. Правда, це думка героя N2, з якою можна i не погоджуватись. Однак вiн вважав її настiльки ж правильною, як i те, що Земля обертається навколо Сонця. Тим часом як Синбабусин роздумував над жахливими злочинами браконьєрiв, Петровi доводилось дуже тяжко. Вiн все зiтхав, так як вони були без зброї серед лiсу i болiт з усякою живнiстю. Звичайно якусь там жабку або змiю можна зловити i голими руками, а як щодо зайчика, який часто стрибає на вiдстанi пiстолетного пострiлу вiд тебе? Тодi Петро, незважаючи на ствердження Синбабусина про беззахиснiсть живої природи, намагався тихенько пiдкрастись до тваринки, i прямо схопити її за два великi вушка. Та зазвичай або Синбабусин спугував кролика своїм наче ненавмисним окликом, або ж Пет спотикався об якийсь нещасний кущик, i падав на нього всiм тiлом. Потiм наш герой пробував нацьковувати Бабусина на лiсову живнiсть. Та кабанчика нiколи в життi не вчили полюванню, та й вiн признавав кролика тiльки у смаженому виглядi.
  -- Абзац,- викрикував тодi своє фiрмове наш герой,- якщо ти, Синбабусине, так захищаєш живу природу, то залишайся голодним i далi. Їж крихiтнi дикi ягiдки, маленькi грибочки i солодкi корiнцi, якi трапляться нам по дорозi. Однак я хочу м'яса, дозволь менi вполювати малесенького кролика. Повiр, коли менi не вистачає в органiзмi бiлка, то я хочу вiдновити його запаси. У такому випадку мене не зупинять нiякi твої повчання про збереження дикої природи. Я сам собi хазяїн. Буду їсти що захочу.
   Петрове твердження звучало дуже вагомо. З ним важко було не погодитись. Зрештою Синбабусин пiшов на поступки.
  -- Добре. Роби як знаєш за потрiбне, мiй друже. Однак знай, що у такому полюваннi я тобi не помiчник, i мiй Бабусин теж. I не смiй менi потiм демонструвати, як ти будеш пiдсмажувати бiдну тваринку на вогнищi.
   Петро погодився на умови Синбабусина. Але потiм хоч iнодi i траплялися поодинокi кролики, та вони миттю тiкали кудись в хащi, тiльки чуючи наближення наших друзiв. Петровi здавалося, що наче все м'ясне збунтувалось проти нього, i нiяк якась там маленька смажена iндичка просто, раз, i не плигне на руки нашого героя. Тож вiн не мiг спокiйно спати цi декiлька днiв. Iнодi навiть вiн подумував їсти комарiв, якi просто облiпляли його обличчя. Однак Петро на мить просто уявив, яку смiхотворну кiлькiсть м'яса має один комар. Вiд цiєї думки йому навiть трохи повеселiшало.
   Що вже казати про Бабусина, коли двом нашим друзям доводилось так тяжко. Тепер вiн бiгав чи не за кожною комашинкою, котра так i нагадувала йому якусь смакоту. А яке ж було розчарування кабанчика, коли це "смажене циплятко" або просто улiтало вiд нього, або ж по смаку це був якийсь огидний черв. Бабусину також точно вже не додавало задоволення човгати по в'язким болотам. Однак сила духу кабанчика пiднялася в рази пiсля промови до нього хазяїна якось ввечерi, пiсля важкої дороги.
  -- Я бачу, Бабусине, як ти сильно втомлюєшся. Ще важко не помiтити, з якою жадобою ти наздоганяєш хробакiв. Крiпися, мiй маленький друже! Ще не такi пригоди перепадуть на нашу долю. Твоя хоробрiсть i впевненiсть, з якою ти долаєш смердючi болота не лишаються не помiченими. Знай, що ти, напевно, найвiдважнiший з усiх кабанчикiв, з якими колись дружили або дружитимуть люди. Ти не кинеш напризволяще. Я завжди пам'ятатиму, як ти хоробро кинувся з Бородянки у нашу Ворохту, щоб сповiстити Петра, Сiмона i мою бабусю про моє затримання. Можливо я буду здаватися тобi трохи пафосним, але ти - незвичайний. Ти з самого дитинства навчив мене добру, допомоги ближнiм, навiть деякої припасливостi. Своїм милим видом ти можеш повернути бажання жити навiть найпесимiстичнiшому меланхолiку, котрий вважає, що його нiхто не любить, вiн нiкому не потрiбен, i ладен покiнчити своє життя самогубством. Може, ти мало що розумiєш з моїх речей, однак вже твоя увага доставляє менi неабияке задоволення,- промовив Синбабусин, а згодом ще додав,- i пам'ятай, мiй маленький друже, за тобою вже наперед залишаються 10 моїх порцiй смаженої картопельки.
   Хоч Бабусин, можливо, нiчого не зрозумiв з мови до нього хазяїна, та теплий, люблячий погляд Синбабусина додав кабанчику нових сил, сподiвань. Вiн радiсно захрюкав. Наш герой N2 був нескiнченно радий тому, що його промова пiдвищила настрiй Бабусину. Вiн навiть на деякий час забув i про голод, який постiйно його тривожить ось вже декiлька днiв.
   Однак дуже скоро нашi друзi промайнули i лiс, i болота, i торували собi шлях вже на вiдкритiй мiсцевостi, де вони були майже повнiстю беззахисними вiд пронизливих i холодних вiтрiв, якi дмухали на цих висотах. Та й вiдчутнiшими стали дощi, якi тепер своїми холодними краплинами падали просто на голови наших мандрiвникiв. Петро i Синбабусин сумували за лiсами, де пiд кронами дерев можна було знайти сухе мiсце для ночiвлi. Та й пiд деревами злива була не така страшна, як на цiй вiдкритiй мiсцевостi. Доводилося спати на мокрому.
  -- Так i застуду можна легко пiдхопити,- казав Синбабусин.
  -- Та нiчого. Справжнi герої не бояться примх погоди. Головне те, що до мети нашої подорожi залишилось зовсiм недовго. Якщо я правильно пiдрахував, то з того моменту, як ми покинули халупу старого Дашаша, враховуючи цей вечiр, пройшло сiм днiв. Тиждень, а старий говорив, що дорога не займе бiльше трьох днiв. Однак складно його у чомусь винуватити. Скорiш за все, ми просто десь кружляли або ж затримались на проходженнi болiт. Менi здається, що Дашаш не мiг сильно помилятися. Ми слiдували його вказiвкам. Болота i лiс пройденi. Тепер ми на вiдкритiй мiсцевостi, а отже, за словами старця, залишилось зовсiм не далеко. Тому не втрачаймо надiї, i, можливо, вже завтра ми досягнемо своєї цiлi,- впевнено мовив Петро.
   Як це часто буває, слова нашого героя були пророчими. Зранку погода наче прояснилась. Виглянуло сонечко, i нашим друзям враз повеселiшало на душi. Ще бiльше зрадiли вони, коли десь за кiлометр їм показалась округла вершина гори. Синбабусин не мiг знайти собi мiсця вiд радостi. Вiн хотiв вихопити з рук Петра скриню, i кинути її у вулкан, який ну просто повинен знаходитись на вершинi. Наш герой довiрив скриню Синбабусину, однак попросив його не випереджати.
  -- Зачекай, мiй хлопчику. Не спiши ти так. Розумiєш, ми повиннi з усiєю гордiстю першовiдкривачiв чарiвного вулкана неспiшно дiйти до вершини гори.
   Синбабусин трохи знiяковiв, але послухався Петра. Тут з нашим героєм приключилась одна цiкава рiч, яку з великою цiкавiстю могли спостерiгати Синбабусин i його улюбленець. Наш герой досить помiтно занервував. Ще б пак! Як же Петро не мiг не захвилюватись, пiдходячи на вершину гори. Бо ж саме вiн найбiльше прагнув зняти страшне прокляття. Сонце почало вже добре пригрiвати, i Петро роздягнувся аж до сорочки. Тим часом як Синбабусин все ще залишався одягненим у теплий светр. Пройшли вони з двi дюжини крокiв, як наш герой знiмає сорочку. Вiн виглядає весь розпашiлим. Та вже через крокiв десять його морозить, i вiн знову одягає сорочку. Потiм не встигли вони прочвалати i чотирьох метрiв, як Петро знiмає сорочку. Проходять вони ще меншу вiдстань, i вiн її одягає, потiм знову знiмає, i так повторювалося разiв з десять. Врештi-решт Петро не витримав i каже:
  -- Це повний абзац. Я бiльше так не можу.
   Наш герой на ходу знiмає сорочку i рве її на великi шматки. Потiм вiн обмотується найдовшою тканиною навколо пояса i промовляє:
  -- От так вже краще.
   Синбабусин здивовано зиркав на Петра. Вiн, звичайно, також перебував у деякому хвилюваннi, але щоб так нервувати, коли вони ще не досягли гори, i нiчого не трапилось, то це було якось не по-Синбабусиновськи. Наш герой N2 брав приклад з преспокiйного Бабусина, який тихенько тупцював за ними, роздумуючи, як завжди, про якусь смакоту, якою вiн частуватиметься, коли вони повернуться до бабусi.
  -- Менi здається,- мовив Синбабусин,- що так як нервуєш ти, мiй друже Петро, не хвилювався навiть Христофор Колумб, коли вiдкривав новий материк. Ми вже майже досягли своєї мети. Залишиться тiльки викинути цю прокляту скриню, i привiт бабусинi пирiжки!
  -- Можливо, ти й правий. Однак я так боюся, як Роберт Скот на Пiвденному полюсi, побачити чужий прапорець на вершинi. Але з iншого боку, менi все ж здається, що ми повиннi бути першими людьми, якi насмiляться туди ступити. Я свято вiрю у це. Не думаю, що навiть якщо старий Дашаш ступав на вершечок гори, то вiн якось це позначив зарубкою на деревi або якимось другим знаком. Бо навiщо йому потрiбна слава першопрохiдця? Все одно старий доживатиме свого вiку у дерев'янiй халупi, поодаль вiд суспiльства. А ми з тобою, мiй хлопчику? Якраз нас чекає свiтле майбутнє. Всi захоплюватимуться нашою мужнiстю, так як ми так невимушено пiдходили до величезного чарiвного вулкана. Я вже не кажу про безсмертну славу вiдважних першовiдкривачiв...
   Наш герой мiг ще довго роздумувати вголос про лаври, якими обвiнчають їх, як великих мандрiвникiв, котрi мужньо витримали всi випробування на шляху до поставленої цiлi. Та враз його рiч несподiвано обiрвалась. Так, нашi друзi вже знаходили на округлiй вершинi гори, однак нiякого вулкана i близько не було.
  -- Що це за дивина?- питав сам себе Петро,- Куди подiвся чарiвний вулкан, про який написано в прокляттi? Може, вiн десь тут захований?- i наш герой прийнявся обмацувати кожну травинку, шукаючи якийсь клапан, якусь кнопку, що вiдкриє, за логiкою Петра, зараз невидимий оку потаємний вулкан.
   Що лишалося робити Синбабусину? Вiн також дуже засмутився, не побачивши цiлi таких довгих мандрiв. Наш герой N2 прекрасно розумiв, що вони зможуть знову вiдвiдати бабусиних пирiжкiв значно швидше, коли вiн допоможе Петровi знайти цей вулкан, що вiд них так пiдло ховається. Тому спершу Синбабусин удався до хитрощiв, i промовив:
  -- Шановний, пане чарiвний вулкане. Звичайно, це може здатися як надмiрнiсть з мого боку, однак я дуже вас прошу зараз же з'явитися отут перед нами з-пiд глибоких надр Землi. Викликаємо ми вашу величнiсть по дуже нагальнiй потребi. Ми повиннi кинути цю пресолодку скриню у ваше жерло. Тому не вiдмовляйте собi у цiй насолодi. Такий десерт перепадає не частiш, нiж раз на сто рокiв. Знайте, що чим швидше ви проковтнете цю насолоду, тим швидше ми залишимо вашi володiння, щоб бiльше тут не мулити вашiй величностi очi.
   Звичайно Синбабусин промовив це голосно, i як нiколи внятно, без запинок, що траплялося дуже рiдко. Однак нiякого "вельмишановного" вулкана не з'явилося. Натомiсть Петро, обмацуючи вже не першу сотню травинок, повернувся до Синбабусина, i мовив:
  -- Слухай, мiй хлопчику, не займайся дурницями. Так тобi "пан вулкан" i з'явиться з палаючим жерлом. Зазвичай таку ситуацiю, в якiй ми зараз з тобою опинилися, створював злий маг. У таких розповiдях вiн завжди заважав добрим героям. Однак тi не втрачали надiї, i часто їм вдавалося чисто випадково знайти який-небудь клапан, котрий вiдкривав секретний вхiд у скарбницю. У нашому ж випадку цей важiль повинен якось розбудити вулкан, який спить у Землi, вiн, у свою чергу, простягне до нас палаючi хвильки магми, i ми кинемо туди нашу прокляту скриню з золотом, кiстками, обмотаною волоссям Сюзанни. Все дуже просто. Тому краще допоможи менi з пошуками цього важеля.
   Синбабусин тяжко зiтхнув, але все-ж-таки також почав заглядати пiд кожну травинку, на прохання Петра.
   Цiкаво, що мiг думати в той момент Бабусин, споглядаючи, як його хазяїн i наш герой щось шукають на землi? Скорiш за все вiн промислив ось що "потрiбно допомогти моєму хазяїну ритися у травичцi. Недаремно ж вiн це робить. Тут точно замiшане якесь апетитне смажене циплятко, яке Синбабусин випустив з рук, коли тихенько ним обiдав, не сповiсивши нас, що у нього є така смакота. А я й не знав, що вiн став таким жадiбним! Але у всякому випадку, менi потрiбно знайти цей делiкатес першим! Он, Петро аж прямо повзає по землi з бажанням першим знайти циплятка. От доведу, що i я не промах!". Пiсля цього висновку, вiн прийнявся бiгати по всiй полонинi у пошуках смакоти.
  -- Який у мене молодець Бабусин,- похвалив свого улюбленця Синбабусин,- не цурається нiякої працi.
   Пошуки продовжувались доволi довго. Напевно, з таким бажанням Петра знайти таємний важiль, вони б не припинялися цiлий день, однак нашому герою вже настiльки набридло обстежувати дiлянку землi на вершинi гори, що вiн сiв у знемозi на травичку i сказав Синбабусину.
  -- Стiй, мiй хлопчику, зупинись робити цю "сiзiфову працю". Якби тут i справдi була якась кнопка, то, я так думаю, ми давно б її намацали. Менi здається, що коли писалось прокляття, то вулкан знаходився на вершинi, цiлий i неушкоджений. Видно, за стiльки рокiв його могли засипати злi люди, або ж наказати йому стiльки поганих слiв, що вiн образився на весь свiт, i знову сховався пiд землю, як це не звучить дивно. А так як нам не вдається викликати назовнi вулкан, то ми просто викинемо прокляту скриню з вершини гори. Звичайно, це суперечить тексту зняття цiєї омани, однак i перед нами немає палаючої магми, i про цю невiдповiднiсть також нiчого не написано,- слова Петра звучали дуже переконливо.
  -- З табою важко не погодитись, мiй друже,- протягнув Синбабусин. Йому також набридли, на його погляд, цi безглуздi пошуки таємного важеля. Вiн волiв якнайшвидше зняте це прокляття будь-яким способом. Хоч Синбабусин також засумнiвався в тому, чи кидок скринi з вершини униз, а не у вулкан, знiме оману. Однак Петро так палко це стверджував, що наш герой N2 все-ж-таки вирiшив дати згоду.
  -- Гаразд, мiй хлопчику, з твоєї згоди я вiзьмусь за такий вiдповiдальний обряд по зняттю жахливого прокляття. Можеш спостерiгати за моїми дiями, i морально мене пiдтримувати. Для мене це дуже важливо.
  -- Звичайно, Петре. В моїх iнтересах швидше вiдвiдати бабусиного кексу. До речi, може спустимось вниз i трохи поїмо ягод з карликових кущикiв. Я впевнений, що пiсля цього перекусу ми почнемо мислити яснiше, i нашi дiї стануть бiльш чiткими.
  -- Не зараз, Синбабусине!- гнiвно сказав Петро,- ти не бачиш, яка зараз вiдповiдальна мить, а ти тут зi своєю їжею. Нiчого з тобою не станеться, коли ти поїси ягiд, коли ми зробимо нашу справу.
   Петро пiднявся, пiдiйшов до мiшка, який залишив недалеко вiд себе, коли ще шукав таємний важiль, i дiстав звiдти скриню, курячi кiстки (якi нашi друзi вважали залишками Славека i Славка) i волосся Рудоволосої (як гадав Петро i Синбабусин - кучерi мiфiчної Сюзанни).
  -- Нагадай менi ще раз, мiй хлопчику, як потрiбно цi речi викинути для зняття прокляття.
  -- Дай-но згадати,- протягнув Синбабусин,- от якби цей Славек не кинув текст у камiн, який там почорнiв вiд смоли, то я зараз би його прочитав, а так доведеться понадiятись на нашу пам'ять. Здається, я пригадую. Потрiбно обмотати кiстки цим волоссям,- Синбабусин показав на кучерi тiєї ж Лонгрiї, дружини Семена Риса,- i кинути скриню з золотими монетами i обмотанi кiстки, у нашому випадку, вниз, з цiєї вершини.
   Звичайно Петро не забув прокляття, однак вiн хотiв, щоб Синбабусин його озвучив ще раз, а то, не дай боже, вiн зв'яже кiстки не тим вузлом. Кучерi "Сюзанни" дуже вились, i наш герой витратив немало часу, поки, нарештi, йому не вдалося мiцно обмотати кiстки, однак, звiсно, не так, щоб вони потрiскались. Потрiбно сказати, що ой невдячна ця робота. Волосся плутається, кiстки невеликi, майже без виступiв, i до того ж ще майже повнiстю гладенькi. Тому тут знадобилась ще не тiльки моральна, а й фiзична допомога Синбабусина. Пiсля цього Петро пiдiйшов до краю вершини. Звичайно потрiбно було б перевiрити, чи на мiсцi золотi монети у скринi, та наш герой чув всерединi неї брязкiт, i до того ж йому не хотiлося зайвий раз дивитися на проклятi монети. Отже, вiн пiдняв скриню, i промовив:
  -- О, скарбе прадiдуся Сiмона! Ти принiс всiм бiди не менше, нiж чарiвне кiльце у романi "Володар перснiв". Можна довго говорити про жадобу до золота тiєї людини, яка зробила це прокляття. Та ти не варте, щоб я на тебе витрачав мiй дорогоцiнний час. Я досяг своєї мети - залiз на цю гору, а ти - тiлбки предмет, знищивши який, я прославлюсь як хоробра людина, яка нiчого не побоялась, щоб допомогти iншим, знедоленим, якi потерпають вiд страшного прокляття. Про мою мужнiсть складатимуть легенди. Люди, з яких прокляття зникло, будуть плазувати передi мною у безкiнечнiй вдячностi. Вони виконають все, що я попрошу, навiть якщо це буде грабiж шкарпеткового магазину,- Петро легенько посмiхнувся, пiднiс скриню з кiстками над головою, i цi речi безшумно полетiли вниз, скоро можна було побачити тiльки маленьку цяточку десь унизу, та й воно скоро зникло.
   Петро довго дивився кудись вперед, роздумуючи над геройською славою, яка перепаде їм з Синбабусином i кабанчиком. Наш герой N2 довго не мiг зрозумiти, чи вже викинув Петро прокляту скриню. Вiн не хотiв вiдволiкати свого друга, та шлунок вже давно спiвав пискливу пiсеньку, i тому Синбабусин окликнув нашого героя:
  -- Слухай, ти там вже закiнчив. Я можу тебе морально пiдтримувати i бiля кущика з ягодами.
   Петро покинув свої мрiї, i повернувся у буденнiсть, яка йому вже здавалася вiдтворенням мрiї, якби не цi "голоднi" заяви Синбабусина. Тож Петро обернувся i проказав:
  -- Ти обiрвав хiд моїх думок, але так уж i бить. Зараз у мене хороший настрiй. Та й ти можеш порадiти. Все найстрашнiше позаду, бо я вже викинув прокляту скриню, i тепер Сiмон, Хуанос Б. Р. та iншi люди зiтхнули з полегшенням, так як їх перестали мучити жахливi висипи на шкiрi i перевтiлення повнолунними ночами у вурдалакiв.
  -- Я дуже радий за них,- сухо вiдповiв Синбабусин,- а тепер пiшли на спуск, бо ми давно вже пропустили обiд,- коли наш герой N2 був голодний, то про гарний настрiй можна i не питати.
  -- Добре, добре, мiй хлопчику. Зараз ми покинемо вершину, тiльки ми ж повиннi якось позначити, що саме я, ти i Бабусин побували тут вперше.
  -- Обов'язково???- прямо вийшов з себе Синбабусин.
  -- Звичайно, друже мiй.
  -- Добре. Ти вже якось познач, що ми тут були, а тим часом Бабусин i я почнемо спускатись, назустрiч кущикам ягiд.
  -- Як хочеш. Коли ти не хочеш бути присутнiм у такий вiдповiдальний момент i не бажаєш поставити свiй автограф на моєму прапорцi, то смiливо спускайся донизу.
   Синбабусина заiнтригували слова Петра. Вiн навiть трохи забув про голод.
  -- Та невже у тебе з собою є iменний прапnbsp;орець, про який ти менi до цього часу нiчого не казав?- простодушному здивуванню Синбабусина не було меж.
  -- Аякже. Я його ношу у своєму шкарпетку ще з того дня, коли покинув свою халупу.
   I дiйсно Петро дiстав маленький пластмасовий прапорець з-пiд одягненої шкарпетки. Клаптик тканини був ромальований у всi кольори райдуги. I на ньому тiльки не помiстилось! Там були вiзерунки строкатих зiрочок, i зеленi горошки, i блакитнi хвильки. Однак найкраще виднiвся надпис великими бiлими лiтерами "Петрос". Петро як тiльки мiг розхвалював свою роботу.
   - Ти знаєш, мiй хлопчику, що бажання вiдчути себе великим мандрiвноком i пiдкорити цю високу гору з'явилось у мене ще за мiсяць до того як я покинув свою халупу. Що ж я робив весь цей час, спитаєш ти. Так довго збирався? А от i нi. Якраз на збирання я витратив хвилин 5, не бiльше. Весь iнший час я займався тим, що спершу пiшов на ринок i купив там найкрасивiшi тканини, якi взагалi iснують. Потiм я з насолодою проводив цiлi днi, вишиваючи кожний символ на моєму прапорцi, виводячи кожну лiтерку. I ось плiд моєї працi ти зараз можеш споглядати. А не показував я тобi цю рiч ранiше, бо нiколи не був точно впевнений, що врештi-решт досягнемо своєї мети.
   - Це й справдi дуже тонка робота,- проговорив Синбабусин, уважно роздивившись прапорець,- тiльки розмiри його мали б бути побiльшi, не дарма ж iснує приказка "розмiр має значення". До того ж якийсь iнший дослiдник, який пiдкоре цю гору пiзнiше нас, може просто не запримiтити наш прапорець, i потiм назвати вершину по iншому, наприклад "Рисос".
   Ця новина Синбабусина трохи смутила Петра, однак вiн знайшов, що вiдповiсти:
  -- Не хвилюйся, помiтить. Цю рiч побачить навiть слiпий дослiдник. А якщо навiть вiн вздумає зломати або ще якось знищити наш прапорець, i замiсть нашого поставити свiй, то все одно вже буде пiзно, так як я абсолютно впевнений, що ми швидше спустимось у Ворохту i розкажем про наше вiдкриття пресi, нiж якийсь новий "першовiдкривач" встигне тут побувати i потiм всiм розповiсти, що вiн перший дослiдив цi мiсця.
   Логiка у Петра була залiзною. Нiхто й не сумнiвався, що вiн був справжнiм "масте" у переконаннi. От якби йому подобалась юристика, то такого адвоката не мiг би навiть пересперечати Гаазький суддя.
   Отже, Бабусин, на прохання Синбабусина, викопав своїми нiжками невеличку ямку, Петро вставив туди свiй прапорець, i друзi його прикопали. На жаль, вiн тепер став ще нижчим, нiж коли наш герой тримав його в руках, та Петра все одно проймала гордiсть за себе i за своїх друзiв. Вiн навiть дозволив Синбабусину вiдiрвати шматочок стягу, а Бабусину трохи вiдкусити прапорця, щоб людина, яка сюди колись ступить, подумала "недаремно ж цей прапорець такий подертий. Напевно першовiдкривач пробирався крiзь непролазнi хащi на шляху сюди, i там вiн порвав стяг" або ж з бiльшою вiрогiднiстю вона додумається ось до чого "недаремно ж цей прапорець такий подертий. Напевно смiливець йшов на вершину не сам. Коли першопроходець встановлював стяг, то комусь з його компанiї також захотiлося слави, i так як у нього не було з собою ручки чи олiвця, то вiн просто вiдiрвав два шматочки тканини вiд прапорця, на згадку, що й вiн тут побував". Синбабусин був не проти звання одного з першовiдкривачiв, тому вiн смiливо смикнув за тканину на прапорцi. Та наш герой N2 трохи перестарався. Вiн вiдiрвав чи не половину стяга. Залишились гордо висiти на паличцi тiльки три бiленькi лiтери "Пет. Як засмутився Петро! Вiд кiлькостi емоцiй, що його переповнювали, вiн розплакався.
  -- Не журися, друже мiй,- спробував його заспокоїти Синбабусин,- зате я вiдiрвав такий шматок за себе i Бабусина, що тепер якась людина, що прийде сюди, подумає "ет, i не один, а з компанiєю Петро йшов на гору. Скорiш за все, тут одразу двоє хотiли залишити пам'ять пiсля себе або ж просто зганьбити нашого хороброго Петра".
   Звичайно Синбабусин розумiв, що напевно ця людина просто подумає, що прапорець порвався через дощ або завiрюху, якi часто бувають тут, на вершинi. Одначе вiн-то знав, що може збадьорити Петра. I справдi, дослухавшись до його мови, наш герой трохи заспокоївся.
  -- Ти думаєш, що вiн прямо так i скаже "зганьбити нашого хороброго Петра"?
  -- Аякже. Та вiн просто дивуватиметься, як ти, такий геройський, терпiв мене, такого пiдлого, всю дорогу.
  -- Може воно так i буде. Але ти ж не будеш ображатися, якщо вiн так i справдi подумає?
  -- Авжеж, нi, мiй друже! Я скажу собi "от я отримав по заслугам" i буду вважати себе негiдником,- Синбабусин намагався приховати свою посмiшку, однак Петро все одно її помiтив. Вiн спершу подумав, що наш герой N2 просто з нього глузує, та посмiшка Синбабусина виявилась такою щирою i добродушною, що Петро просто не мiг не посмiхнутися у вiдповiдь.
  -- От i добре,- сказав Синбабусин,- час вже спускатись, мiй друже, чи не так? А то я хвилююсь, якби ягiдки на кущах не заплiснявiли.
  -- А ти прямо не можеш без своєї їжi?
  -- Звичайно. У мене потребнiсть їсти, як у всякої людини.
  -- Тодi, напевно, i сам хоббiт Бiльбо Беггiнс пiдкрiпляється рiдше за тебе.
   Синбабусин не став намагатися переговорити Петра. Це було настiльки ж безрезультатно, як пошуки голки в копицi сiна. Отже, нашi друзi пiшли на спуск, залишивши самотньо колихатися прапорець "Пет на вершинi, яка тепер тепер носила однойменну назву.
  

24. "Я приведу сюди пiвкоролiвського полку!"

  -- Непоганi ж бо ягоди?- Синбабусин з набитим ртом кисленької дички запитав Петра.
  -- Добрi, нiчого не скжеш,- коротко вiдповiв Пет. Можливо вiн сказав би i щось довше, однак наш герой натрапив яказ на велике гроно ягод. Звичайно, плоди з куща не можна було назвати солодкими, та друзi добряче зголоднiли, навiть Петро, котрий, не вiдчував i нотки голоду до того як почав смачно чавкати Бабусин ягодами, якi йому простягував Синбабусин.
  -- Е, а чого ти й мене так не годуєш, як свого улюбленця?- заздрiсно поцiкавився Пет.
  -- А мiй кабанчик не дiстає до кущика. Не поломаю ж я гiлки рослини, щоб Бабусин мiг поїсти? А ти он який здоровий. Можеш i сам, коли схочеш, нахилитися i нарвати собi ягод.
   Взагалi-то Синбабусин був правий, i Петро це розумiв рiвно як те, що зараз день. Однак нашому героєвi так захотiлося побути маленьким!
  -- Це просто вiдмовки. Ти любиш Бабусина бiльше, нiж мене.
  -- От i не правда. Ви менi обидва дуже дорогi,- i Синбабусин простягнув Петровi жменю ягiд.
   Наш герой трохи усмiхнувся.
  -- Дякую тобi, мiй хлопчику, за пригощання. Звичайно далi я сам собi нарву трохи ягiд, однак менi просто хотiлося перевiрити, як ти до мене ставишся. Тепер я бачу, що тобi для мене не шкода й останньої сорочки. До того ж ти знаєш, що плiд чужої працi значно солодший, нiж твiй.
  -- Будь ласка. Для тебе менi й справдi нiчого не шкода.
   Вiд такої щирої розмови, аж душу захоплює, тому й не дивно, що Петро з цього часу почав ставитися до Синбабусина, як до рiдного брата. Вiн тепер не розумiв, як взагалi мiг жити таким нудним i буденним ранiше, до того, як вперше побачив Синбабусина у печерi.
   Дорога назад, до будинку Дашаша, нашим друзям виявилась коротшою. Хоча шлях тривав також десь з тиждень, та й голод постiйно докучав мандрiвникам. Однак одного разу, вже на пiдходi у хащi, Петровi неймовiрно повезло, i вiн влучним кидком камiнця вполював собi велику бiлку. Звичайно тут i не обiйшлося без критики його Синбабусином, як захисника дикої природи.
  -- Слухай,- казав Петро,- ми ж з тобою домовлялися, що я їм, що захочу.
  -- Так, домовлялись. Однак ти тодi не зазначав, що будеш цiлити у голову бiдним тваринам важкими предметами. От уяви хоча б на секунду, що тобi поцiлив у потилицю якийсь велетень величезним бруском, i якби ти не встиг померти, то що ти зробив би йому?
  -- Якщо я б пiсля цього вцiлiв, то я промовив би наче сам до себе "от погода сьогоднi щось не дуже. З неба падають важкi предмети. Аааа... цеж по новинах щодо цього дня так i казали, що можливi опади у виглядi брускiв". Пiсля цiєї фрази я б швидко втiк подалi вiд кривдника.
  -- А чому б ти не дав здачi? Можливо, велетень був i не такий вже здоровий?- допитувався Синбабусин.
  -- У цiй ситуацiї, на мiй погляд, не потрiбно лiзти у бiйку. Та й завжди вона призводить до ще бiльших нещасть. Краще вже якось домовитись, або, у крайньому випадку, зробити стратегiчний вiдступ.
  -- Я зрозумiв, мiй друже, твою логiку. Що ж, частково i я з нею згоден. Однак все ж-таки подумай, як боляче було бiлочцi вiд твого камiнця. Можливо, вона була багатодiтною мамою, яка скорiше бiгла додому, щоб нагодувати своїх малюкiв солодкими горiшками. А тепер через тебе маленькi бiлченята залишилися сиротами,- Синбабусин хотiв знайти хоч краплю милосердя у серцi Петра.
  -- Коли я пiдiбрав здобич, то бiля неї не було нiяких горiшкiв чи ще якоїсь їжi. От тiльки не треба, мiй хлопчику, робити з неї святу монашку. Звiдки ти знаєш, що вона бiгла до дiтей? Може вона шлялася всю нiч по своїм коханцям, i ось тепер зранку спiшила повернутися до чоловiка, i розповiсти йому казочку, що її як першокласну бухгалтершу затримали скадати рахунки до пiзньої ночi, так як весь день була державна комiсiя, а потiм вона у знемозi просто заснула за робочим столом, i тiльки оце зранку майже добiгла додому?- зробив досить правдиве припущення наш герой.
  -- Не даремно ж тебе звати Петро, тобто камiнь. Я хочу тебе наставити, що звiрiв не можна так ось вiроломно вбивати, а ти їх, за своєю правосудною логiкою, караєш як гуляк, повiй та iнших вiдходiв суспiльства. Що менi лишається робити? Тiльки побажати тобi "смачного"!
  -- Дякую, Синбабусине, ти такий ввiчливий,- сказав наш герой та iронiчно посмiхнувся .
   Хоч бiльчатина була не зовсiм до смаку Петровi, та вiн повнiстю скуштував її за один раз, смачно чавкаючи, на заздрiсть Синбабусина. Хоча, нi. Маленький шматочок м'яса дiстався i Бабусину, який спершу за вмовляннями свого хазяїна до нього i не пiдходив. Та коли вже друзi знову рушили у путь, Бабусин швидко проковтнув маленьку порцiю бiльчатини, яка лежала на землi. Вона виявилась зовсiм непоганою на смак. Кабанчик був прямо у захватi вiд смакових властивостей продукту.
   Нашi друзi без особливих пригод подолали в'язкi i смердючi болота та густi хащi.
  -- Найважче - позаду,- сказав Петро, коли вони вже вийшли на суцiльнi галявини з великими плодовими кущами. Раптом, наш герой запримiтив великий мухомор, що самотньо стояв пiд якимось деревом. Цей об'єкт викликав у Петра цiлий ряд емоцiй.
  -- Слухай, Синбабусине, менi здається, що нашому поверненню назад не вистачає якоїсь грандiозностi, нi, точнiше я хотiв сказати, спустошливостi.
  -- Я не дуже добре тебе розумiю
  -- А що тут думати? Хоча б згадай, як вiдступали з Росiї вiйська Наполеона.
  -- Здається, спершу вони доволi гарно пограбували Москву, а потiм росiяни викурили їх звiдти, i зiмкнувши французiв з обох сторiн, так супроводжували солдатiв до кордону. Хоча звiсно росiйським селам не вдалося повнiстю уникнути грабунку, якi влаштовувала ворожа армiя на зворотньому шляху,- мовив Синбабусин.
  -- От саме про це я й кажу. Тiльки подумай, французька армiя вiдступала, вона була морально подавлена, так як Наполеон тодi їх покинув напризволяще, однак не важко простежити хiд думок навiть простого солдата.
  -- Напевно, вiдчай через поразку всього походу.
  -- Не тiльки. Вiн мiг подумати: "от i дiсталося нам у цiй Росiї. Однак якщо вже й вiдступати назад, то варто залишити слiд пiсля себе, щоб росiяни вже зовсiм не згордились вiд того, що ми повнiстю втратили бойовий дух. Якщо менi не вдасться пiдпалити хоча б якесь їхнє село, забруднити їх колодець, або вже, у крайньому випадку, зломати росiйський мухомор на галявинi недалеко вiд лiсу, то я буду не солдатом Наполеонiвської армiї". А тепер, мiй хлопчику, ти розумiєш, зв'язок мiж цим французом i нами. Хоча, звiсно, ми i не програвшi, та ми майже не залишили пiсля себе нiякого слiду: поломаного деревця або ж порiзаного мухомора, звичайно крiм прапорця, який гордо майорить на вершинi. Однак цього, на мiй погляд, мало. Хто тодi повiрить, що ми зiбрались на цю гору без допомоги якогось мага? А от i нiхто. А от коли я зроблю от що,- i Петро пiдбiг до мухомора, покромсав його ножиком i вiдiрвав червону шапку, та викинув подалi. Синбабусин пiдбiг до нашого героя i здивовано на нього глянув,- от коли я поранив цей гриб, який так яскраво видiлявся з усiєї галявини,- продовжував Петро,- то люди, якi потiм тут ходитимуть вже пiсля нас, подумають: "так покромсали мухомор точно дуже голоднi мандрiвники, якi, щоб дiстатися до своєї цiлi - вершини гори, не побоялися навiть отруїтися цим грибом. От якi мужнi люди, не те що я".
   Потрiбно сказати, що Синбабусина вразили i роздуми Петра, i як вiн тiльки що так лихо розправився з мухомором. Наш герой N2 навiть не мiг однозначно оцiнити вчинок свого друга. Цi дiї з грибом здалися йому дуже дивними i незрозумiлими. Однак тут Синбабусину завиднiлась халупа старого Дашаша. Вiн почав думати про Сiмона, який вже, напевно, вдосталь подопомогав вiдлюднику, а пригоду з мухомором наш герой N2 намагався бiльше не згадувати, так як вона налякала його. Синбабусин знав, що Петро добрий i завжди прийде на допомогу, та все-ж-таки у той момент неприємний холодочок пробiгся по його спинi.
   Наче нiчого й не помiнялося: простора галявина так само зеленiла навколо халупи, хоча вона здавалася тепер не такою яскравою, як перший раз. Та цього разу простенька хатинка старого Дашаша справила якесь гнiтюче враження на Синбабусина. Вiн i сам не розумiв, звiдки у нього цi похмурi думки. Петро загупав ногою у дверi. Як i першого разу, нашим друзям довго нiхто не вiдкривав. Так як сонце було вже високо над головою, то Синбабусин зробив припущення, що можливо просто Дашаш з Сiмоном вийшли неподалiк збирати ягоди, або, скорiш за все, попхалися у лiс за iнгридiєнтами для нового зiлля старого.
  -- Може й так,- сказав Петро,- та менi здається, що вони поснули мiцним пiсляобiднiм сном, так як якби я жив у лiсi, то в такий спекотний день, як сьогоднi, я пiвдня проспав би дома.
   Пiсля цих слiв герой почав вибивати дверi тулубом. Синбабусин хотiв його зупинити, та марно - коли Петро прагнув засмердiти свої житомирськi шкарпетки, щоб вiдлякувати злих духiв, то йому вистачало наснаги це зробити. Так i тут. Напевно, Дашаш з вершини гори почув би, як вибивають дверi у його хатинку. Коли деревина вже почала поскрипувати, то наш герой вчасно вирiшив трохи вiдпочити вiд такої нелегкої роботи. Пiсля цих вибивань, старий Дашаш рвучко вiдчинив дверi, i прямо таки зашипiв вiд злостi. У першi хвилини його мови Синбабусин помiтив щось нове одягнене на дiдищi. Однак наче все на ньому було таке ж, як востаннє бачив його наш герой N2 перед тим як вирушити вiд нього на вершину: старезний темний плащ, який звисав нижче колiн, полинявша чорна жилетка, яка майже вiльно бовталася на схудалому тiлi старця.
  -- Чого єси ви приперлись до мене?- не зовсiм ввiчливо запитав дiдок, та, побачивши наших мандрiвникiв, трохи пом'якшав у голосi. - Приношу вибачення за мiй тон, та вiд такого грюкоту у дверi, мiй недавно вистояний реактив звалився з полицi. Скалки вiд скляної посудини розлетiлись по всiй кiмнатi,- тут Дашаш раптово перейшов на крик,- А ви хоча б знаєте, наскiльки дорогою для мене була саме ця мiнзурка? Саме з нею я ще колись давно у дитинствi ставив першi дослiди!- старий враз розплакався, так же сильно, як тiльки що й розiзлився,- Та що менi до цих колб! Через тиждень пiсля вашого виходу з мого дому я вже не перший раз посилав Сiмона в лiс за дорученням. В минулi рази менi потрiбнi були iкла кабана, потiм хвiст ящiрки, далi - великий бiлий гриб, що вирiс у самих заростях кропиви, iнодi йому вдавалося шось принести, та, наприклад, вручивши менi якогось гриба, не зовсiм схожого на бiлого, вiн заявив, що його сильно пожалила кропива, i йому потрiбен вiдпочинок пару днiв. Хоч нiяких опiкiв на тiлi Сiмона я не виявив, однак я й не став винити його в брехнi щодо мене. Просто тодi я вирiшив, що даю надто складнi завдання, з якi важко зробити. Коли Сiмон оправився, я якось поручив йому нарвати в лiсi трохи ягiд. Вiн не з'являвся весь день, i наступного ранку я вiдправився на його пошуки, та вони нi до чого не привели. Я обходив всi вiдомi менi тропи вiд будинку, та й це не дало результату. I як ви зрозумiли з мого печального тону, Сiмона ще й досi немає вдома,- i Дашаш простягнув руку до ручки дверi i з грохотом захлопнув її на засув зсередини. Нашi друзi, дуже здивованi i посмутнiвшi, довго стояли на порозi халупи дiда. Їх проголомшила не тiльки звiстка про пропажу лiсника Сiмона, а й те, що старий Дашаш, досить гостинний з ними в минулий раз, так рвучко закрив свої дверi, залашивши наших друзiв на вулицi. Навiть, здавалося, на якусь хвилину перестало чутися голодне хрюкотiння Бабусина. Напевно, в той момент Синбабусину можна було видати медаль "найпохмурiшої людини у свiтi", хоча у нього були для цього причини. "Що ж я побачив нового в одязi Дашаша? Здається, то був якийсь блискучий предмет у нього на шиї. I саме вiн блиснув на сонцi, коли старий зачиняв дверi. Нi, нi, зачекай, ця рiч не тiльки вiдбила сонячне свiтло, вона ще й вискочила з-пiд жилету. Прямокутної форми..." думав Синбабусин, i раптом голосно викрикнув:
  -- Так, це новий бородянський доллар, якого купив наш лiсник в Бородянцi!
   Петро вийшов з глибокої задуми, i в свою чергу запитав його:
  -- Про що ти, Синбабусине?
   Наш герой N2 задумався, з якого це дива Сiмон довiрив Дашашу свiй улюблений брелок. Вiн мiркував, i як йому не хотiлося, а в голову лiзла одна думка: "старий з якоїсь причини вбив Сiмона, бо лiсник завжди носив на шиї бородянський доллар, i нiкому його не довiряв". Синбабусин впiвголоса подiлився своїми думками з Петром. Наш герой також запiдозрив щось недобре. Вiн почав знову колотити у дверi.
  -- Дашаше, вiдкривайте, ми розумiємо, що ви дуже засмученi через пропажу Сiмона, i не хочете приймати гостей, та якщо ви зараз же нам не вiдчинете, то на вас лягне страшна пiдозра у скоєннi вбивства. Дашаше! Ви мене чуєте? Я зараз вибиватиму дверi.
   Та з дому не було нiчого чутно. Старий не вiдповiдав, або просто не чув їх, або й не хотiв їх чути. Напевно, будь-який хазяїн злякався за свою халупу, коли б звучали погрози щодо вибивання дверей. Петро вiдчув себе вовком, як у казцi про трьох поросят.
  -- Хочеш, не хочеш, а я все одно до тебе ввiрвусь! Бережись, товсеньке поросятко,- так ультимативно прозвучали слова нашого героя, i вiн разiв зо три з усього розбiгу бив боком о дверi, та вони тiльки хрустiли, i, здавалося, наче зробленi вони з надмiцного дуба, що рiс колись у грiзних спекотних умовах Африки. Напевно, Петро все-ж-таки увiрвався б в дiм, та у нього вже страшно болiли обидва боки. Вiн почав пiдмовляти Синбабусина йому допомогти, однак той благоразумно вiдмовився:
  -- Знаєш, Петро, у мене й так все болить через оту несмачну їжу, якою ми перебивалися пiд час нашої подорожi. Пiсля цих ягод тiльки на якусь мить забуваєш про голод. А потiм вiн накатує на тебе з новою силою, його хвилi починають тебе злити, iнодi у тебе болять всi нутрощi, ти думаєш про щось справдi смачне, яке подарує тобi тривалу ситнiсть, як-от: смажена iндичка пiд фiрмовим соусом моєї бабусi...
  -- Добре, добре, я тебе зрозумiв. Спершу народилась обжорливiсть, а потiм вже Синбабусин. Однак зараз не про те мова. Потрiбно якось примусити вийти цього старого. Є якiсь плани?
  -- Та це ти ж завжди щось придумуєш, Синбабусину нiчого не спадало на думку.
  -- Гаразд, спробую на нього психологiчний тиск,- Петро прислонився до дверей, i почав голосно промовляти,- Слухай тепер мене уважно. Ти - пiдлий вбивця, якому, ще тодi не вiдаючи, ми залишили нашого друга. Що вiн такого тобi накоїв? Дашаше, якщо те, що я зараз кажу - неправда, то вiдчиняй нам мершiй дверi, i скорiш розповiдай, звiдки в тебе на шиї брелок бородянський доллар?- Петро замовчав, чекаючи вiдповiдi, однак нiхто не одзивався. Тодi нашому героєвi урвався терпець. Вiн увесь прямо побагровiв, i тепер це вже був не тиск, а справжнiй грiзний Петро, який голосно прокричав:
  -- Значить, ти вбив Сiмона. Це дiло тобi з рук просто так не зiйде! I не удавай з себе раптово оглухшого! Я клянусь, що незабаром приведу сюди пiвкоролiвського полку, i вони повнiстю розтрощать цю халупку разом з тобою! Радiй тепер кожному дню, якi в тебе ще залишилися до нашого повернення! А коли ми прийдемо, ох як несолодко доведеться вбивцю Сiмона!- Петро вiдiйшов вiд дверi, одягнув рюкзак на плечi, i троє друзiв рушили далi на спуск, пригнiченi втратою лiсника Сiмона. Як же вони тепер дивитимуться в очi Маргарет? Як вона сприйме цю жахливу новину? Цi думки ще довго тривожили Петра i Синбабусина.
  

25. Обман розкривається. Нове сходження

  
   Дорога назад, вiд хатинки Дашаша, була досить тяжкою. Синбабусин весь час з сумом споглядав на свiй "схудлий" рюкзак. Та й Петрова сумка ранiше знавала бiльшої "товстоти". Хоча зi зниженням почали з'являтися цiлi групи великих ягiдних кущiв, та друзi давно вже не їли нiчого бiльш калорiйного, нiж жменя солодких корiнцiв, якi також почастiшали у їхньому рацiонi. Звичайно, Синбабусин не рахував смажену курiпку, яку вони їли у Дашаша, так як то було тiльки один раз, та й цей старий вже був ворогом наших друзiв. Не можна передати словами вiдчай Бабусина, коли вiн побачив, що вони так i не зайшли знову до Дашаша, який так добре їх нагодував в минулий раз. Звичайно, Синбабусин продовжував роздавати солодкi обiцянки кабанчику, який вже хрюкав значно менше звичайного, а це - як читав наш герой N2 з енциклопедiї про тварин - нiчого доброго не означає, так як це ознака поганого настрою, який може погiршуватись i погiршуватись, поки Бабусину не дадуть щось смачненьке. А так як смажена курочка чекала наших друзiв дома, то Синбабусин й прямо закидував кабанчику в рот "уявну смакоту". Правда, Петровi все-ж-таки, нарештi, вдалося вполювати щось справдi смачне - маленького дикого оленя. Однак, спосiб, в який нашому героєвi дiстався снiданок, обiд i вечеря за разом, дуже засмутив Синбабусина. Тут була справа навiть не в тому, що Петро вночi десь з-за кущiв вислiдив здобич. Нi! Наш герой N2 нiколи не забуде, як його друг пiдло закидав маленького оленя, котрий якимось дивом лежав у неглибокiй ямi зi зломаною ногою, важким камiнням. Та що було казати Синбабусину? Так, йому було надзвичайно шкода беззахисного оленя, однак, кажучи по совiстi, в нього прямо завив живiт вiд запаху смаженого м'яса. Тож вiн, "палкий захисник дикої природи" не втримався вiд спокуси скуштувати чи не пiволенини. А яке це було свято для Бабусина! Петро, споглядаюче жадiбне чавкання обох, i Синбабусина, i Бабусина, мовив:
  -- Бачу, що голод зробив з тебе, мiй хлопчику, нормальну людину, яка нарештi перестала харчуватися параграфами по захисту природи.
   Синбабусин хотiв було щось вимовити у вiдповiдь, та рот його був забитий в'язким м'ясом. Однак потiм вiн все-ж-таки знайшов, що вiдповiсти.
  -- Розумiєш, друже, людина по своїй природi грiшна. I якщо я переступив через свою обiцянку щодо вживання нещасних погано засмажених тварин, то не потрiбно мене звинувачувати у зрадi своїм iдеалам. Не мiг же я спокiйно споглядати твою розкiшну трапезу?- виправдовувався Синбабусин.
  -- Так, я згоден з тобою, мiй хлопчику, однак ти вiдступився вiд свого слова, i це не завжди добре.
  -- Врештi-решт, Петре, ти не моя тiтонька, щоб набридати менi зi своїми порадами. Але якщо тобi буде так приємно це почути, то знай, що я надалi намагатимусь слiдувати твоїй порадi.
  -- Який же ти слухняний хлопчик,- з iронiчною посмiшкою додав наш герой.
   Скоро мандрiвники помiтили маленькi прямокутники, якi стояли вдалинi. Так, то вже починалося передмiстя Ворохти. Однак напряму звiдси туди було важко дiстатися, бо пiднiжжя було досить крутим i обривистим. До того ж подекуди внизу знаходились великi валуни з загостреними кiнцями. Тому нашi друзi вирiшили спуститися по маленькiй дорiжечцi, яка опоясувала частину гiрського хребта.
  -- Тут не завадить зайва обережнiсть,- сказав Синбабусин i витягнув з таємної кишенi "зiп-зап" невеличкий вантус, той самий, який знайшов на дворi у вже покiйних братiв Славека i Славка.
  -- А навiщо тобi ця рiч, яка слугує бiльше для прочистки водоканалу, нiж на потреби нашого спуску?- спитав Пет
  -- Це на той випадок, мiй друже, якщо я, не дай бог, почну зiсковзати звiдси.
  -- I що, ти так хочеш пiти на той свiт з вантусом в руках?
  -- Не кажи дурниць, Пет. Ти зовсiм не так мене зрозумiв. Просто коли менi не повезе тут наступити на гладенький камiнець, i, не втримавши рiвновагу, я полечу з обрива, мене в останню секунду врятує цей вантус тим, що зачепиться або ж присмокчеться до якогось корiнця.
  -- Що ти понапридумував?- навiть Петро почав дивуватися,- нiякий присоска тебе не врятує, коли ти почнеш падати на гостре камiння внизу. Вантус нiколи не витримає твоєї маси!
  -- А от i витримає,- стояв на своєму Синбабусин.
  -- А от i нi,- з не меншим запалом заперечував Петро.
   Тим часом дорiжка почала дуже круто завертати, на склон подув вiтер, який розколихав висячий на ньому бур'ян. Суперечка друзiв все не стихала.
  -- Добре, Петре, коли ти менi не вiриш, то послухай про випадок з життя, який я колись читав. Десь жив собi такий Кудра Мальсонi, досить прилежний студент, однак i нього була, на погляд його оточуючих, дуже погана звичка - всюди таскатися зi своєю родовою релiквiєю - липким вантусом. Що йому тiльки не казали: це не пристойно носитися з туалетним прибором, сховай цей непотрiб, будь нормальною людиною, однак Кудра нiкого не слухав. Одного разу, на березi моря, захотiв з'їхати разочок з великої, десятиметрової гiрки. Але так як це було безкоштовно, то технiчний стан цього атракцiону вже давно нiхто не провiряв. А потрiбно було б! Справа в тому, що нижня частина гiрки була майже роз рихтованою, а пiсля спуску перед Мальсонi якогось товстуна з Пенсильванiї, i поготiв. Щастя, що навiть тут Кудра не розставався зi своєю релiквiєю. Перед спуском студент мiцно заплющив очi i притиснув до своїх грудей вантус. Однак коли почався спуск, Мальсонi почув скрипiння десь знизу. Вiн ще встиг подивитися туди, куди стрiмко летiв, i закричав вiд жаху! Нижня частина гiрки повнiстю вiддiлилася вiд верхньої, i тепер наш студент мiг з досить великої висоти просто розбитися о хвилi, або ж сильно покалiчитись. Вiн вчасно згадав про вантус, i присмоктався за його допомогою до бокової стiнки гiрки. Тепер уяви собi, як мiцно його тримала ця рiч переляканого до смертi Кудру Мальсонi, коли ще нiчого не пiдозрюючи люди поїхали вслiд за ним, i наштовхнулися на таку рятiвну перепону, як наш студент. Звичайно, спершу вони його лаяли. Як могли, однак побачивши, що частина гiрки кудись вiдплила, почали величати тепер Кудру Мальсонi Рятiвником Пляжникiв, i крiм цього студенту перепала висока посада в мiнiстерствi, так як, на його безмежну удачу, вiн затримав спуск синка бургомiстра, який також захотiв покататися з гiрки. Отже, роби висновки, Петре. Бачиш, як добре вийшло, що у потрiбну хвилину у звичайного студента Кудри Мальсонi виявився пiд рукою...
   Несподiвано щось потягнуло назад Синбабусина. Вiн втратив рiвновагу, i якби не рятiвна рука Петра, наш герой N2 вже лежав би мертвий на камiннi внизу з вантусом в руцi. Виявляється, просто рюкзак Синбабусина зачепився за вiтку бур'яну, яка повела його назад. Наш герой N2 не знав, як i вiддячити своєму друговi за врятоване життя. Вiн вирiшив, що в цiй пригодi не потрiбно було використовувати вантус, i тому Синбабусин сховав його в рюкзак.
  
   Я думаю, що нiкого не здивує, як радiсно зустрiла бабуся Марина наших мандрiвникiв. До того ж того дня бабуся зготувала чудову велику смажену iндичку, якої вистачило на всiх, навiть Бабусин змiг, нарештi, наїстися вдосталь. Синбабусин i Петро розповiли Маринi про свої пригоди, про те, як пiдло вбили Сiмона i про те, як вони збираються вiдомстити за лiсника. Звичайно не обiйшлося i без гiрких слiз бабусi за лiсником. Вона не дуже схвалювала помсту Дашашу, так як вiн все одно живе далеко вiд суспiльства i нiкому не зробить зла, поки його хтось не потривожить.
   - Однак, якщо ви вважаєте це за потрiбне,- казала старенька,- то витратьте грошi на зiбрання групи кремезних солдат i знову рушайте у нелегку путь.
   - Так, ми жадаємо помсти за нашого друга,- твердо вимовив Петро.
   - Добре, добре, я ж вас не тримаю дома. До речi, поки ви мандрували, тут таке сталося!
   - А що,- помiтно захвилювався Петро,- сотнi людей вибiгали на головну вулицю, пiднiмаючi руки до небес i голосно промовляючи "Слава Великому Петровi, який звiльнив нас вiд страшної хвороби, що була породжена прокляттям"?
   - Можливо, хтось i вилiкувався, однак менi не доводилось бачити галасуючих людей на вулицi. Я думаю, що ви неабияк здивуєтесь, почувши, що через декiлька днiв пiсля вашого вiд'їзду до нашого дому прибiгав збентежений Семен Рис. Вiн просив у мене повернути волосся, яке продав вам. Я сказала, що вже пiзно, так як Петро, Сiмон i Синбабусин з Бабусином вiдправились в гори разом з волоссям. Тут робiтник впав у вiдчай, вiн голосно скаржився менi на свою долю:
   - Ну, навiщо ж я, чим я таким несмачним поснiдав, що скоїв таке?- Семен Рис розплакався. Я почала заспокоювати робiтника, сказала йому, що коли вiн викладе менi всю правду його страждань, то й з души у нього наче камiнь спаде. Тодi вiн недовiрливо на мене подивився, однак почав розказувати:
   - Мене жiнка вигнала з дому, сказала, щоб я без її вiдрiзаних локонiв додому не повертався,- i тут вiн почав вести мову про волосся Лонгрiї, його дружини, яке вiн видав вам за локони Сюзанни. - Коли мандрiвники повернуться назад, то не розповiдайте їм, будь ласка, про те, як я їх обдурив,- наостанок попросив мене Рис. Однак чи могла я вам не розказати про це? Я, звичайно погодилась на його прохання. Потiм вiн почав слiзно просити у мене дати йому притулок, поки жiнка не пробачить його за вiдрiзанi локони.
   - Зачекай, Семене Рисе, а чи немає у тебе добрих друзiв, якi б прихистили тебе у цьому скрутному становищi?- запропонувала я йому.
   - Взагалi-то у мене є у кого попросити, однак всi вони хочуть за це плату, а менi зарплату ось вже тиждень затримують, та й не можу ж я вiддавати всi мої накопичення за кiмнату, бо хто ж купить менi ковбасу, хлiб, картоплю i все iнше?
   - Добре, Рисе, я зрозумiла. Ти хочеш пожити у мене? Вибачай, однак я тебе не прийму. Можливо, скоро вернуться Синбабусин з Петром, i що вони тодi менi скажуть, коли побачать тебе в однiй зi спалень? Краще я тобi знiму номерок в нашому готелi. У мене там є подружка-адмiнiстраторша, i я впевнена, що вона ввiйде у твоє скрутне становище.
   Отак я поселила Семена в нашому готелi на пару днiв, в обмiн на велику упаковку шоколадних цукерок для адмiнiстраторши. Здається, що вже дуже скоро вiн все-ж-таки якось помирився з дружиною, судячи вдячнiй записцi, яку вiн передав моїй подружцi для мене. I бабуся Марина зачитала її "Мила, бабусю Марiє, вельми дякує вам доброту, яку ви проявили до мене. Не знаю, що я робив би без вас. Нашкрiбши останнi копiйчини, менi вдалося купити перуку фасону i кольору такого ж, що й її вiдрiзанi незрiвняннi кучерi. Звичайно, Лонгрiї нiчого не залишалося, як пробачити мене. Тому я залишаю готель. Завжди ваш, Семен Рис".
&nnbsp;-- Це просто вiдмовки. Ти любиш Бабусина бiльше, нiж мене.
bsp; -- Як же приємно, коли iсторiя так добре кiнчається!,- додала Марина.
   Якусь хвилину всi замовкли. Потiм Петро гнiвно заговорив:
  -- Це ж вiн нас обдурив, цей жалюгiдний Рис! Синбабусине, твоя провина. Ти не знайшов надiйну людину! Напевно й кiстки, якi вiн нам продав зовсiм не братiв, а курячi, якi вiн не знав куди подiти! "Скромнiсть - запорука удачi", однак не така ж сором'язливiсть за якої вiн не зiзнався нам в брехнi. А ти хоча б знаєш, що через цього пiдлого робiтника нашi мандри можуть рахуватися як марними. "Волосся Сюзанни, кiстки Славека i Славка",- так казав цей зрадницький язик?
  -- Вибач, Петре,- Синбабусин намагався виправдатись,- звiдки я мiг знати, що Семен Рис поведе себе ненадiйнiше хиткої лодки у шторм?
  -- Ну, добре, мiй хлопчику,- сказав Петро трохи подумавши,- можливо, у зняттi прокляття головними були благi помисли i кидок скринi з гори, а це волосся i кiстки були звичайними забобонами, щоб ускладнити нам завдання. Так чи iнакше, якщо прокляття буде знято, то ця новина надрукується не в однiй газетi на прохання щасливих вилiкуваних. Я думаю, що з часом такi статтi з'являться. Хоча, може вони вже є? Дайте менi будь ласка, Марино, найсвiжiший випуск "Ворохтинського вечора".
   Бабуся пiдiйшла до книжної шафи, i дiстала звiдти якусь газету.
  -- Це "Справи у Ворохтi", найсвiжiша, що у мене є,- сказала Марина i протягнула Петровi пресу.
   Наш герой почав уважно проглядати кожну сторiнку.
  -- Так...ось, здається знайшов,- вигукнув Петро i став зачитувати: "Добрий день, дорогi читачi! Менi 72 роки, я iнвалiд другої групи, а пенсiї, самi знаєте, на все не вистачає. Сам не знаю, звiдки, а з'явився у мене на животi дуже болючий червоний висип. Не давав вiн менi спокою цiлий мiсяць. Що я тiльки не перепробував! I ковтав рiзнi пiгулки, якi шкодять печiнцi, i прямо кiнчиками нiгтiв здирав собi шкiру на животi, нiчого не допомагало. Та ось, коли я вже зовсiм зневiрився в одужаннi, до мене якось прийшов один мiй знайомий i запропонував менi прийняти новий революцiйний лiкарський засiб "Висиппрочь"...- тут наш герой зупинився,- нi, здається це просто реклама якихось лiкiв,- i Петро знову почав продивлятися газету з такою увагою, що, здавалося, скоро на її сторiнках з'являться дiрки.
   Нарештi Петро з сумом вимовив:
  -- Нi, в цiй пресi я не знайшов жодної статтi, в якiй би йшлося про чудодiйне вилiкування вiд проклятої хвороби. А чи є у вас, Марино, газети за минулi днi?
   Бабуся кивнула головою, i видала нашому героєвi цiлу кипу преси за всi днi вiдсутностi наших мандрiвникiв. Вже був вечiр, i Синбабусин вирiшив сьогоднi ж заглянути в корчму "У хряка". Вiн хотiв побачитись з Семеном Рисом, так як у нашого героя N2 визрiв план. Отже, повiдомивши бабусю про свiй намiр, Синбабусин з Бабусином вирушили у цей кабак. Петро ж навiть не помiтив вiдсутностi нашого героя N2 i його улюбленця, так вiн зачитався газетами.
  
   У корчмi "У хряка" було досить людно. I не дивно, Синбабусину з кабанчиком повезло сьогоднi, як i в минулий раз, зайти сюди у буднiй вечiр. До нашого героя N2 пiдбiгла офiцiантка i, впiзнавши його, одразу промовила:
   - Вам, дорогий пане, морквяне тiстечко, як завжди? Як знижка для нашого постiйного клiєнта, ви отримаєте його за пiвцiни.
   - Ви дуже милi,- вiдповiв Синбабусин,- тодi принесiть будь ласка подвiйну порцiю цiєї смакоти, а то я щось дуже зголоднiв.
   - Добре, вельмишановний пане, буде виконано, однак друге тiстечко вже йде за повну цiну.
   - Дякую, що повiдомили мене, але я думаю, що мiй шлунок сьогоднi вийде переможцем i у сутичцi з доволi схудлим гаманцем.
   Офiцiантка приязно кивнула, i швидко зникла кудись за барну стiйку. Недовго Синбабусину довелося шукати Семена Риса. Той, як i в минулий раз, сидiв за тим же столом, i пив те ж пиво з похнюпленим видом. Синбабусин вирiшив, що тут, щоб подiяв його план, потрiбно використовувати на робiтника тиск не менший, як це робив Петро щодо Дашаша Прохимко. Отже, Синбабусин з дiловим видом присiв до Семена Риса, i почав розмову:
  -- А що, робiтничку, добряче тобi дiсталося вiд твоєї дружини? Як, несолодко тобi доводилося вислуховувати її крики за вiдрiзанi кучерi? А було солодко нам з Петром, коли ми дiзналися про твою брехню? Рисе, це тобi каже Синбабусин, якому ти чесно обiцяв виконати завдання за немаленьку суму.
   Семен Рис поволi пiдняв голову i вдивився в нашого героя N2. На його обличчi прокотилося хвилювання, вiн повiльно встав з-за столу, подивився жалiбно в очi Синбабусину, i промовив:
  -- То ви, пане, вже все знаєте? Я...я, право,...не думав вас обманювати. Просто тодi менi потрiбнi були грошi, i я вам принiс трохи не те...з ким не буває - було дуже шкода слухати виправдовування Семена Риса. Однак Синбабусин зробив непiдкупний вигляд Таращинського суддi i з невластивою йому суровiстю засушеного фiзика промовив:
  -- Мене зовсiм не хвилює, у якому ви настрої ви перебували i яке було ваше фiнансове становищi пiд час виконання мого завдання, ясно? Ви не стримали обiцянку, i це може вести за собою жахливi наслiдки.
   Синбабусин трохи навчився у Петра робити свiй голос "сталевим" пiд час такого дiалогу. Було видно, що Семен Рис повнiстю морально подавлений. Вiн вже навiть перестав виправдовуватись i просто дивився кудись вниз, як присоромлений учень, коли його сварив вчитель за невиконане домашнє завдання. Тим часом офiцiантка принесла замовлення Синбабусина, однак вiн зробив вигляд, що не помiтив цього, так як весь гнiвний погляд його мав бути направлений на брехливого Семена Риса. Однак тут бiля нiг нашого героя N2 невдоволено голодно захрюкав Бабусин, i вiн подав знак улюбленцю, що той може взяти на столi його замовлення. Недовго довелося вмовляти кабанчика. Той мовчки залiз на стiльчик i скинув "морквяне" тiстечко своїми переднiми нiжками на пiдлогу. Потiм вiн схопив в зуби десерт i полiз з ним пiд стiл, так йому пiдказувала iнтуїцiя, яка може бути реакцiя у людей, коли вони побачать, що вiн, хоч i з дозволу Синбабусина взяв зi столу тiстечко. Просто Бабусина доводилося чути страшну iсторiю вiд свого хазяїна про одного свинопаса, Лосьо Скорину, якого якось запросили на весiлля до двоюрiдної сестри. Точнiше страшне вiдноситься до кабанчика, якого вiн випасав. Так ось якомусь свину вдалося втекти з ферми, i вiн пiшов слiдом за Лосьо, так як з його монологу, що розносився чи не на все пасовище, кабанчик дiзнався про смакоти, якi свинопас дегустуватиме на весiллi. Якось так вийшло, що свин непримiтно продрiботiв за Лосьо за стiл, i сховався пiд ним, так як за вже сидiли гостi. Кабанчик чекав, доки вони пiдуть танцювати, щоб спокiйно залiзти на стiл i обстежити його по сантиметру. Та гостi все сидiли i сидiли, все їли i їли. Якась тiтка голосно реготала прямо з набитим ртом. Тут у свина лопнуло терпiння. Вiн вирiшив зi стiльчика, на якому сидiла жiнка, якось взяти зi столу шматочок смажену курочку, що прямо так i била в нiс своїм ароматом. Та як заверещала жiнка, як побачила кабанчика на бильцi свого стiльця. Мерщiй всi кинулись ловити свина, який безрезультатно хотiв втекти. Наступного дня молоде подружжя вже куштувало м'ясо цього бiдного кабанчика, який то в своєму життi безневинно прагнув поїсти щось справдi смачненьке, а не траву на пасовищi. Кажуть, що молодята потiм покiнчили життя самогубством через те, що їли м'ясо так пiдло вбитого кабанчика, однак так пiдступно, може й не за таких обставин, вбивають свинiв чи не кожен день.
   Тим часом продовжувався дiалог Синбабусина й Семена Риса.
  -- Що ж тепер, пiдлий брехуне, ви скажете на своє виправдання?- зараз, здавалося, погляд Синбабусина мiг розтрощити бетонну стiну.
  -- Вибачте, шановний пане, менi за неправду. Тепер я перед вами винний. Вiдсилайте мене хоч у Сибiр на каторгу,- Семен Рис мало не плакав.
   Як же у душi зрадiв Синбабусин, що вiн може бути таким грiзним! Та i виду наш герой N2 не показав. З тiєю ж холодною зверхнiстю вiн промовив:
  -- Це ми ще подивимось...хоча, менi здається, що ви частково зможете згладити передi мною свою провину.
  -- Як, як, пане?- у Риса прямо загорiлися очi.
  -- Все дуже просто. Ви всього лиш маєте вже починаючи з пiслязавтра найняти менi групу з 4-5 мiцних здоровил, якi менi знадобляться десь на мiсяць. I, зрозумiло, ви заплатите їм зi своєї кишенi. Ви погоджуєтесь? У випадку ствердної вiдповiдi, ви отримаєте часткове моє прощення, i у вас з душi спаде пiвгори. Якщо ж ви запротестуєте мою пропозицiю, то вас гризтиме нечиста совiсть до кiнця ваших днiв.
   Важко було щось протиставити такому ультиматуму. А якщо брати до уваги слабохарактернiсть Риса, то й взагалi.
  -- Добре, пане добродiю, пiслязавтра до вашого розпорядження вже надiйдуть 5 мiцних здоровил, на мiсяць, з найкращими рекомендацiями.
   Який тодi був радiсний Синбабусин. Його план спрацював! I це був план не якогось там Петра, а його особистий, так вдало пiдiбраний.
  -- Гаразд, Рисе, можеш приступати до справи. Тiльки не май в помислах своїх знову мене обдурювати, не то твоя провина буде гiрша за попередню, що може тiльки ще бiльш занапастити тебе,- i Синбабусин суворо глянув на робiтника. Той кинувся гаряче запевняти:
  -- Що ви, дорогий Синбабусине, все буде виконано якнайкраще. Пiслязавтра до вашої дверi вже стукатимуть найманцi.
  -- Ну, добре Рисе. Я чекатиму вiд тебе п'ятьох кремезних чоловiкiв пiслязавтра,- i Синбабусин залишив рахунок, покликав Бабусина, i вони швидко вийшли з корчми. Тепер нашому героєвi N2 не доведеться ломати голову, де взяти грошi на такий тривалий найм людей у гори. Для спокути половини своєї провини Семен Рис погодився на це клопiтке завдання, i Синбабусину з Петром i Бабусином потрiбно тiльки дочекатися пiслязавтра.
  
   Правду кажучи, Семен Рис навiть не уявляв, де можна було найняти сильних людей. Однак це було тiльки пiв справи. Залишалось питання, чим би вiн заплатив кремезним чоловiкам? Щомiсячна зарплата завжди танула прямо на очах. То жiнцi потрiбно щось купити, то в школу дiтей вiднести чималеньку суму, то тещi купити подарунок на день народження, вже не кажучи про щоденнi витрати на продукти харчування. Зазвичай останнi грошi Семен Рис пропивав "У хряка". Зараз якраз був кiнець мiсяця, зарплату затримували. "А тут ще й Синбабусин зi своїм завданням! Звичайно, Семен Рис розумiв, як негарно вiн вчинив по вiдношенню до нього, однак не мiг же вiн друкувати банкноти!"- такi смутнi думи окутували робiтника вже у лiжку. Вiн довго не мiг заснути. Рис уявляв, як це буде принизливо, коли вiн пiде по своїм друзям i буде в них просити грошi. -Вони обов'язково спитають, думав вiн,- навiщо вони менi. Не скажу ж я, що для найму людей, так як одразу посиплються непотрiбнi питання, на якi я зовсiм не хочу вiдповiдати, бо це може вiдкрити всiм правду, що я обдурював Синбабусина. Як же тодi друзi дивитимуться менi в очi? Одразу до мене пропаде всяка довiра, i, можливо, всi з того часу вважатимуть мене брехуном i пройдисвiтом. Звичайно, я можу придумати будь-який iнший привiд, на який менi знадобилася кругленька сума. Та якщо вони дiзнаються правду?- було видно, що мова Синбабусина справила на нього сильне враження,- однак "утро вечера мудренее", зранку щось придумаю,- i заспокоюючи себе цими думками Семен Рис скоро заснув.
   Ранок наступного дня видався доволi хмурим. Ще сумнiше було рано вставати Рису i шкандибати на будiвництво. Ох, як же тодi i заздрив робiтник Лонгрiї i своїм дiткам, якi ще так безтурботно спали у своїх лiжечках! А йому доводилось чи не кожен день отак прокидатися, нi свiт нi зоря, i йти назустрiч своїм обов'язкам. Та ось по дорозi вiн знову згадав про вчорашнiй договiр з Синбабусином. Рис впав у вiдчай. Йому нiчого нового не спадало на думку. Та ось робiтник пройшов Арковий провулок i опинився перед готелем "Ворохторг". Зазвичай тут зупинялися багатi купцi. Семен Рис згадав про торговця Хуаноса Б. Р. з Бородянки, у якого вiн вже не раз купував подарунки своїм друзям на свята (загалом високоякiснi житомирськi шкарпетки). Робiтник вирiшив, що може вiн, як досвiдчений купець, зможе йому недорого найняти групу кремезних чоловiкiв. Семен понадiявся, що, можливо, торговець заїхав сюди по справам. Тому Рис попрямував до готелю "Ворохторг". Доля посмiхнулася нашому робiтнику. У приймальнiй його не пустили до Хуаноса Б. Р., однак сказали, що купця покличуть вниз, i вiн тодi порозмовляє з Семеном Рисом. Останнiй дуже зрадiв присутностi торговця у готелi, i почав чекати спуску Хуаноса Б. Р. I той не забарився. Як завжди, у своєму царському одязi, вийшов до нього торговець.
  -- Рисе,- радiсно вигукнув купець,- Привiт! Знову день народження у одного з твоїх друзiв, i тобi термiново потрiбен чудовий подарунок? Якщо ж ти з якимось iншим проханням прийшов до мене, то не соромся, слiдуй за мною у мiй номер,- Хуанос Б. Р. повiв Семена до своїх апартаментiв. Номер був досить вишуканим i просторим: велика спальня зi складними шафами, невеличка кухня, ванна, туалет i робочий кабiнет, в якому розмiщувався дубовий стiл i два великi крiсла. Рису запропонували сiсти в одне з них i налили йому ароматного чаю. Вiдпивши декiлька ковточкiв, Семен розказав Хуаносу Б. Р., що йому вже на завтра потрiбнi п'ять кремезних чоловiкiв.
  -- Навiщо вони тобi потрiбнi i на скiльки?- дiловито запитав торговець
  -- Десь на мiсяць. Цi люди не для мене, а для одного мого знайомого, тому я точно не знаю, для чого вони їм.
  -- Як це ти не знаєш?- посмiхнувся торговець,- я не вiддам тобi їх, поки ти менi докладно не роз'ясниш, кому вони знадобилися i для яких цiлей.
   Тут, як того не хотiлося Семену Рису, а довелося йому сказати, кому вони потрiбнi.
  -- Для Синбабусина. А от про цiлi я у них якось забув вияснити.
   Хуанос Б. Р. насупився i якусь хвилину зберiгав мовчання. Потiм вiн спитав:
  -- Зачекай, Семене, чи не той то Синбабусин, що водиться з тим Петром i кабанчиком, якi хочуть знищити прокляття?
   Пiсля цього питання посипалось ще безлiч стосовно наших мандрiвникiв, i Семен Рис розповiв усе, що знав про них.
  -- Можливо, вони знов збираються в гори,- припустив робiтник.
   Хуанос Б. Р. знову задумався, i потiм мовив:
  -- Знаєш, що, Семене Рисе, у мене є на примiтi п'ятеро здорованiв для яких i скала не перепона. Напевно, тобi, як моєму постiйному клiєнту, я вiддам їх в розпорядження безкоштовно, однак менi потрiбно подумати до вечора.
  -- Добре,- радiсно мовив робiтник,- тодi я ще зайду до тебе сьогоднi.
   I на тому Семен Рис i Хуанос Б. Р. розпрощались на деякий час. Наш робiтник почвалав на будiвництво. Звичайно, там йому не вдалося уникнути шпетення свого начальника через запiзнення, однак вiн все одно залишався щасливим в думках щодо вигiдної угоди, яка могла скластися з торговцем. Вже був пiзнiй вечiр, коли у номер Хуаноса Бель Рiтоса почувся стукiт. Торговець запустив сонного Семена Риса i знову провiв його в свiй кабiнет, зберiгаючи цiлковиту мовчанку. У кiмнатi стояло п'ятеро кремезних здоровил, кожен метрiв зо два росту. Всi одягненi по-вiйськовому, однак зачiска у них була доволi довгою i чуприни волосся звисали аж до очей. Вони були грiзнi на вид, i вiд них вiяло якимось дивним холодочком, який не те щоб пронизував до кiсток, однак залишав неприємне вiдчуття в душi. До того ж їхня мовчанка ще пiдсилювала це вiдчуття. Семену Рису стало якось не по собi. Однак ви можете уявити, що вiн вiдчув, коли у кутку кiмнати краєм ока помiтив два гроби! Так, то були найсправнiшi гроби, хоча й зробленi скорiше з сосни, тому й не такi мiцнi, як дубовi. Семен Рис хотiв було впасти у м'яке крiсло, та його зовсiм не радували цi здорованi, якi тепер стоятимуть позаду нього.
   - Не хвилюйтесь ви так, Семене Рисе, ви ж прийшли наймати людей, а цi чоловiки вам нiчого поганого не зроблять. Грiлл! Нотхiлл! Зотхiлл! Утхiлл! Фiпшилл!- звернувся Хуанос Б. Р. до здорованiв,- пiдiйдiть ближче до мене!- велетнi мовчки пiдiйшли до торговця i тепер Семен Рис мiг їх бачити. Тож вiн трохи заспокоївся, однак все ще поглядував на гроби в дальньому кутку кiмнати. Хуанос Б. Р. помiтив, куди дивиться робiтник, i мовив:
   - Не бiйтесь, Семене Рисе, то гроби не для вас. Не звертайте на них уваги. Краще уважно вислухайте мене.
   Робiтник трохи заспокоївся, i торговець продовжив:
  -- Добре. Коли ви прийшли до мене сьогоднi зранку я вже знав, де роздобути людей, однак я ще сумнiвався, чи безкоштовно вам їх вiддавати. Тому я вирiшив дiзнатись у самого Синбабусина, нащо йому знадобилися мої велетнi. Звичайно я трохи жалкував, що забув спитати у вас його адреси, однак менi вдалося досить швидко її дiзнатись завдяки говiрким бабкам на ринку. Дверi менi вiдкрила якась старенька i повiдомила, що Синбабусин вийшов по справам. Я спитав у неї, чи часом не знає вона, потрiбнi її синочку кремезнi найманцi i якщо так, то для яких цiлей. Вона вiдповiла, що потрiбнi i розказала менi для чого: "розтрощити в горах хатинку одного самiтника, який пiдло вбив їхнього друга". Тодi я їй вiдповiв:
  -- Дякую, панi за важливу iнформацiю. Однак не хвилюйтесь, я не з жовтої преси. Просто, здається, Семен Рис уже знайшов людей, i вiн забув спитати, для яких цiлей вам вони потрiбнi. Тепер я все дiзнався. Думаю, Синбабусин вельми зрадiє прибуттю до нього завтра зранку п'ятьох здоровил. Так i скажiть йому, панi, що обiцянка Семена Риса буде виконана!
   I на цьому я з нею попрощався. Тепер щодо гробiв. Вам може це видатися дивним, однак я - людина дуже завбачлива i намагаюся всюди слiдувати приказцi "надiйся на краще, та готуйся до гiршого". Так i в цьому випадку, я вiдпущу своїх людей у досить небезпечну мандрiвку в гори тiльки з двома гробами, щоб коли i станеться щось погане, не дай бог, то щоб хоча б двоє моїх людей спочили по-людськи. Це моя умова. Якщо Синбабусин не захоче її прийняти, то це його справа, однак я дуже сумнiваюсь, що у всiй Ворохтi знайдуться ще п'ять таких дужих молодцiв, як: Грiлл, Нотхiлл, Зотхiлл, Утхiлл i Фiпшилл,- здорованi ствердно кивнули.
   Семен Рис задумався. Щось дуже не сподобались йому цi гроби. Та й дивлячись на лукаву посмiшку Хуаноса Б. Р. вiн злякався, чи той бува якось його не дурить. Де ж це видно, щоб торговець, з яким Семен Рис знайомий ще менше року, безкоштовно вiддавав на цiлий мiсяць п'ять дужих чоловiкiв, кажучи при цьому, що робiтник вже встиг стати "постiйним клiєнтом"? Нi, тут щось не так! Хоча й справдi, Семен Рис не уявляв, де вiн дiстане iнших таких молодцiв та й за якi грошi! Що б там не було, а потрiбно погоджуватись!
  -- Добре. Вельми вам дякує за таку ласку. Не знаю, що б я без вас i робив! Отже, цi п'ятеро з гробами пiдуть зi мною?
  -- Так. Можете їх забирати хоч зараз,- вiдповiв Хуанос Б. Р. i додав,- не хвилюйтесь, я вам допоможу у пiтьмi дiстатись до будинку Синбабусина, якщо ви, звiсно, не збираєтесь чекати до ранку, а хочете виконати свiй обов'язок цому пану прямо зараз.
   Семен Рис ствердно кивнув, i скоро вони всi семеро та ще й з двома гробами направились до Синбабусина за адресою вул. Iберiйська, 17. Одначе коли вже треба було заходити у двiр, Хуанос Б. Р. залишив всю компанiю, так як далi його допомога вже не повинна була знадобитись.
  
   Давайте зараз покинемо Семена Риса i його нову компанiю та повернiмося до Синбабусина з Бабусином i дiзнаємось, що вони робили вже пiсля повернення з корчми "У хряка" додому. Всi в будинку вже спали. Петро заснув прямо за газетою. Добре, що у Синбабусина були запаснi ключi, i не довелося тривожити бабусю. Наш герой N2 i Бабусин швидко заснули, навiть забувши про вечiрнiй перекус. I не дивно, хоч Синбабусин i не повечеряв в кабаку, та втома повнiстю забила вiдчуття голоду, i хотiлося тiльки спати.
   Напевно, сiрий сумний ранок таки передвiщав клопоти. Так подумав Синбабусин, коли наступного ранку у поштовiй скринi натрапив на лист, адресованого Петровi вiд якогось магазину чи то iншої установи. Однак, здавалося, що тодi нiщо не могло зiпсувати чудовий настрiй нашого героя пiсля того, як Синбабусин розповiв йому, що Семен Рис пообiцяв (в цей раз правдиво) дiстати п'ятьох дужих чоловiкiв. Не важко уявити, що Петрове серце впало у п'яти пiсля того, як вiн прочитав той самий лист вiд якогось магазину. У ньому зазначалось:
   "Шановний пане Петре! Рiвно мiсяць назад ви купили у нашому магазинi досить велику партiю житомирських шкарпеток (40 шт.) по оптовiй цiнi у кредит, розрахований на виплату протягом цього термiну. Так як у наш банк "Ворохтспрут" не надходило коштiв вiд вас, то ми вимушенi констатувати факт конфiскування вашого маєтку разом зi всiма речами, що там знаходяться i присадибною дiлянкою навколо нього. Не тримайте на нас образи, але ми жорстко караємо тих, хто вчасно не сплачує.
   Ваш банк "Ворохтспрут" i керiвництво магазину "Житомирськi сувенiри"
   26.08.1921"
   Петро аж поблiд. Вiн мовчки протягнув лист Синбабусину. Той швидко пробiг його очима i тiльки вимовив:
  -- Ми зовсiм забули про цей кредит за цими мандрами.
   Потiм Петро гнiвно сказав:
  -- Це, мiй хлопчику, повний абзац. Це, напевно, найабзацнiший з усiх абзацiв, якi колись траплялися зi мною у життi! Так протупити! Це ж треба так! Навiть Боббi Крутелус, який якось програв себе у карти протупив менше, нiж я!
  -- Заспокойся, друже,- казав Синбабусин,- цей лист надiйшов до нас тiльки сьогоднi. Можливо, вони ще не встигли нiчого зробити з твоєю хатинкою. Напевно, вони просто хочуть тебе прилякати, щоб ти скорiше гасив свiй борг. Однак не тратьмо даремно часу. Пiшли зараз же по вказанiй адресi на конвертi i там все дiзнаємось!
   Цi слова трохи втiшили i додали вiдваги Петровi. Навiть не поснiдавши вони, прихопивши з собою Бабусина, швидким кроком почухали на просп. Морiса, 12, де знаходився банк "Ворохтспрут", а бiля нього i "Житомирськi сувенiри". Спершу Петро, Синбабусин i Бабусин зайшли у магазин, однак якась непривiтна продавчиня їм вiдрапортувала: "йдiть звiдси, виплатою боргiв займаються у банку "Ворохтспрут", який знаходиться на протилежнiй сторонi проспекту вiд нашого магазину". У банк наших друзiв не впустили з Бабусином. Якийсь охоронець при дверях буркнув: "Не мiсце свинюкам у такiй установi". Хотiв же було Синбабусин задати цьому нахалюзi, котрий насмiлився обiзвати його Бабусина таким принизливим iм'ям. Однак вiн стримав свiй праведний гнiв i сказав охоронцю, що прив'яже кабанчика до хвiртки на задньому дворi банку. "Нахалюга" приязно кивнув в знак згоди. Тодi Синбабусин попросив Петра його зачекати, i наш герой N2 з Бабусином зайшли за рiг будiвлi так, що нiхто їх не мiг бачити. Тодi хазяїн кабанчика витяг з кишенi якусь довгу хустку i прийнявся замотувати у неї свого улюбленця, примовляючи: "от сховаю я тебе i пронесу непомiченим для охоронця". Однак Бабусину не сподобався цей план i вiн почав виплутуватися з тканини.
  -- Не хочеться тобi зi мною iти? Добре, якщо ти такий вередливий, то залишайся тут i чекай, доки я прийду по тебе,- Синбабусин покинув марнi спроби замотування i вийшов з заднього двору.
  -- Що ж ти так довго? Можливо, саме в цi секунди здiйснюється захоплення моєї хатини, а ти там возишся з Бабусином. Пiшли скорiш,- i Петро з Синбабусином ввiйшли в банк "Ворохспрут". Так як була середина робочого дня, то й черг було зовсiм небагато. Наш герой пiдiйшов до вiльної працiвницi установи i з усiєю присущою йому чемнiстю, запитав:
  -- Доброго вам дня, шановно панi! Ви уявляєте, що в сьогоднiшнiй пречедовий ранок я отримав прежахливого листа вiд вашого банку, в якому зазначалося, що цього дня вiдбудеться конфiскацiя моєї халупи через несплату невеличкої суми. Чи не вистачить блиску моїх карих оченят для вiдкладення цього жахливого рiшення?- нiжний погляд Петра впав на свiтле личико молоденької дiвчини. Вона вiдповiла нiжним голосочком:
  -- Вибачте, пане, однак з цим проханням звертайтеся до нашого начальника, пана Клодеса Тривiдеруса. Його кабiнет збоку вiд нашої каси.
   Петро трохи розчарувався. Вiн гадав, що вона вiдповiсть милим голосом: "Ми припустилися страшної помилки. Не злiться на нас i в часностi на мене. Цей лист був адресований не до вас. Наш банк виплатить вам моральну компенсацiю". Однак такої фрази годi було й чекати, а Петро вже було налаштувався на скорення своєю привабливiстю безсердечної молодої працiвницi. Тому наш герой сказав наостанок цiй дiвчинi:
  -- Забудьте все, що я вам казав. Це вас не стосується,- i попрямував разом з Синбабусином до кабiнету Клодеса Тривiдеруса. Петро був настроєний рiшуче. Добре, що працiвниця була доброю i вона не брала близько до серця все сказане клiєнтами банку. Кабiнет голови банку разюче не вiдрiзнявся своїм дизайном вiд звичайних офiсних примiщень. Однак стiну цiєї кiмнати прикрашав великий пiдвiсний годинник. Ця рiч була чи не найцiннiщою сiмейною релiквiєю i Клодес надзвичайно нею дорожив. Вiн часто любив спостерiгати за "очима пугача", якi рухались зi сторони в сторону з ходом секундної стрiлки. Це дуже забавляло Тревiдеруса i досить часто таке спостереження породжувало в нього якiсь думки про вдосконалення його банкової системи. Не гаячи часу, вiн їх записував, i вони досить часто виявлялися успiшними в дiяльностi. Саме в той момент, коли пан Клодес збирався написати щось дуже генiальне на папiрцi, тут несподiвано до його кабiнету без стукоту увiрвалися Петро з Синбабусином. Наш герой без всяких там церемонiй спитав:
  -- Ви пан Клодес - начальник банку?
   Тревiдерус поправив свою бороду i трохи пiдняв окуляри. Йому хотiлося краще роздивитися "неввiчливого селюка", як вiн встиг подумати.
  -- Так, я - голова цього банку. Якi у вас до мене претензiї? Сядьте на крiсла i я вас вислухаю.
   Спокiйний голос Клодеса трохи заспокоїв Петра. Вони з Синбабусином сiли i наш герой почав:
  -- Я - Петро i сьогоднi зранку до мене надiйшов лист вiд вашої установи, який стверджував, що через невеличкий борг у мене сьогоднi конфiскують халупу. Ви, напевно, будете смiятись, та я просто-напросто забув, що менi потрiбно виплатити деяку суму в кiнцi мiсяця. Тому я хотiв би вас попросити вiдкласти на декiлька днiв це рiшення щодо мого будинку,- не можна було не зжалитись вiд Петрового милого погляду. Однак Клодес Тревiдерус не любив, коли до нього отак невиховано заходять. До того ж у нього були всi пiдстави вважати Петра пропащим селюком. Тому вiн вiдмовив нашому герою у продовженнi строку виплати боргу, навiть не спитавши його величину. Петро ще намагався щось вдiяти:
  -- Зрозумiйте ж мене, пане. Зжальтесь хоча б над моєю улюбленою фарфоровою мавпочкою "Макакс", яку подарували менi як трофей друзi-полювальники. Або ж чи вам не шкода у мене вiднiмати заводного папугу "Тиндирикуса", який так весело повторює фразу "Зашуткував, капрале!". А як щодо балакуючої канапи?
  -- Все! З мене досить! Забирайтесь звiдси! А твою халупу, Петре, я своїми руками розтрощу у маленькi крупиночки, поскручую голову кожному "Макаксу", повискибую пiр'я вашому "Тиндирикусу" i жоден предмет пiсля мого вiзиту не залишиться цiлим. Незабаром на мiсцi твого будинку залишиться тiльки купка попелу, яка всiм нагадає, як небезпечно злити начальника банку! Ще якiсь питання, Петрику?
   Наш герой розгубився. Вiн аж нiяк не очiкував, що спокiйний голос Клодеса Тревiдеруса перейде в жахливий крик. Тому Петро тiльки стиха промямлив:
  -- Нiяких питань, пане начальнику.
   Дорогою додому всi були смутнi. Навiть i Бабусин тупцював за хазяїном не видаючи нiяких звукiв, що не можна було назвати нормальним. Зазвичай кабанчик якось хрюкав, коли хотiв їсти, або ж просто йдучи прихрюкував, тобто проспiвував ритм пiснi, яку вiн десь недавно чув. Петро був похмурим як нiколи. Вiн опустив голову вниз i, чвалаючи, спостерiгав за камiнцями, якi iнодi натрапляли йому пiд ноги. Синбабусин вже й не знав, що сказати Петровi:
  -- Слухай, мiй друже, не все так погано, як тобi здається. У буль-якому випадку ти можеш залишитися жити у нас. А тепер уяви, яку ароматну смажену iндичку подаватиме нам бабуся на обiд або навiть i на снiданок, i на вечерю, якщо ти тiльки цього побажаєш. Та й господарство вестимуть я i моя бабуся, а ти, якщо захочеш, можеш весь день спокiйно посапувати в гамаку на дворi. Повiр менi, у мене ти житемеш як у бога за пазухою.
   Звичайно, цi обiцянки були невеличким перебiльшенням, однак не мiг же наш герой N2 мовчки дивитися на зажуреного Петра. Та й, якщо чесно, Синбабусин добре розумiв, що вже так, як ввiрвався наш герой до Клодеса Тревiдеруса, не могло посприяти його доброму рiшенню. Щодо вiдстрочки кредиту. Однак, здається, слова Синбабусина подiяли, Петро пiдняв голову i спитав його:
  -- А що, мiй хлопчику, ти й справдi думаєш, що не так вже й погано, що мою халупу буде конфiсковано?
   Наш герой нарештi, пiсля неприємної розмови з начальником банку, заговорив, i це був прогрес. Синбабусин продовжив свою лекцiю "райського життя у бабусi".
   Нiжнi голубцi пiд густою сметаною зняли всякий стрес з наших друзiв. Марина поспiвчувала з якою наглiстю банкiри поставились до Петра:
  -- Це вже не люди, а мiшки з грошима, серцем яких вже давно стала друкуюча машинка, яка i зробила їх злiсними i невблаганними.
   Бабуся сама запропонувала Петровi жити у них, ще раз перерахувавши всi переваги, що приводив Синбабусин вище. Що лишалося робити нашому герою? Тiльки сказати:
  -- Так уж i бути. Залишусь у вас.
   Пiсля обiду бабуся розповiла про якогось вухастого чорношкiрого, який дiзнавався у неї, для чого потрiбнi найманцi Синбабусину. Наш герой N2 одразу нашорохався:
  -- Щось я нiколи не бачив негрiв у Ворохтi. А чи не могла б ти менi, люба бабусю, описати його.
   Марина розказала про "царський" одяг торговця. Петро уважно слухав стареньку, а потiм голосно вигукнув:
  -- Не бути менi Петром - на всi руки мастаком i взагалi "масте", якщо це не купець з Бородянки Хуанос Бель Рiтос!
  -- Точно!- вигукнув Синбабусин,- це вiн i є. Однак навiщо вiн розпитував, для яких цiлей потрiбнi нам найманцi.
  -- Думаю, твiй Семен Рис якраз забув це у тебе спитати, i тепер вiн знайшов людину, у якої є дужi чоловiки, однак Хуанос Б. Р. хотiв дiзнатися, для чого будуть використовувати його молодцiв,- феноменально припустив Петро.
   Синбабусин також вважав цю думку найбiльш вiрогiдною.
   Тiльки всi повлягались спати, як почувся стукiт у дверi. Бабуся вже хропла на другому поверсi, i Синбабусину довелося взвалити на свої плечi обов'язок вiдчинити дверi. Встаючи з теплого лiжечка, наш герой N2 подумки облаював тих, хто ломиться в гостi у таку пiзню годину. У нього заболiли очi вiд яскравого лiхтарика в чиїхось руках.
  -- Опустiть свiтло,- голосно попросив Синбабусин. Його прохання виконали i Семен Рис гордо вимовив:
  -- Приймайте замовлення, вельмишановний пане, посуньтесь, дайте пройти в дiм п'ятьом найманцям!
   Спросоння Синбабусин мало що зрозумiв, однак вчасно вiдiйшов вiд дверi, так як в хату вже почали заходити здорованi. Останнi з них - Утхiлл i Фiпшилл несли якiсь, як здалося нашому герою N2, два довгi ящики. Семен Рис зайшов останнiй. У прихожiй горiло тускле свiтло, однак робiтник змiг розгледiти подив на обличчi Синбабусина. Тож не гаячи часу, вiн сам все роз'яснив нашому герою N2:
  -- Шановний пане! Я сьогоднi ввечерi роздобув людей i вирiшив одразу привести їх до вас, ще ранiше строку, про який ми домовлялися. Однак цих молодцiв вiддають тiльки з двомаnbsp;-- Вибач, Петре,- Синбабусин намагався виправдатись,- звiдки я мiг знати, що Семен Рис поведе себе ненадiйнiше хиткої лодки у шторм?
гробами, щоб хоч деякi гiдно спочили у разi нещасного випадку. Звичайно, менi не сподобались цi ящики, однак без них я б не отримав у розпорядження людей. Тому я можу вважати, що отримав ваше хоча б часткове прощення?
   Синбабусин одразу зробив серйозний вид i владно проказав:
  -- Семене Рисе! За те, що ви так швидко виконали свою обiцянку i взагалi, що вам вистачило часу i коштiв на це, без сумнiву, нелегке завдання, я маю честь повiдомити вам, що вiднинi ви отримуєте моє повне прощення за вашi оступки щодо моєї особи до теперiшнього часу. Я впевнений, що з вас вже наче "гора спала з плiч". Тому з вiдчуттям виконаного обов'язку смiливо ступайте додому i хай приклад вашої чесноти беруть всi торговцi Ворохтинського ринку в базарний день.
   У Семена Риса й справдi полегшало на душi. Ще б пак! Вiн так легко знайшов п'ятьох молодцiв i за їх найм платив Хуанос Бель Рiтос!
   Тим часом як робiтник повертався, весело приплясуючи, додому, по нiчнiй Ворохтi, Синбабусин опинився вiч-на-вiч з п'ятьма кремезними чоловiками у тiснiй прихожiй, та ще й на додачу два гроби збиралися його повнiстю задавити. Однак нашому героєвi було зовсiм не спекотно, навпаки, по його спинi навiть пробiгла дрож, коли всi п'ятеро пар очей якось холодно уставились на нього. Синбабусин намагався зберiгати добродушний вигляд i, поцiкавившись, як звати молодцiв, провiв до великої кiмнати, де спав Петро. Однак перед цим примусив їх зняти вуличне взуття. Хоча домашнiх капцiв на всiх не вистачило, та Синбабусин через це не переймався. Головним було, щоб здорованi не затоптали своїми шкарбунами чудових коврiв, що були розстеленi чи не по всiй хатi. Довелося вмикати свiтло, щоб знайти запаснi матраси пiд диваном. Однак навiть це не збулило нашого Петра. Вiн просто пробурмотiв щось нерозбiрливе крiзь сон i, накрившись простинню з головою, знову захропiв. Грiлл, Нотхiлл, Зотхiлл, Утхiлл i Фiпшилл мовчки стояли у входа в кiмнату. "Яких чемних людей найняв Семен Рис,- подумав Синбабусин,- вони поважають сон Петра, хоча, може, цi молодцi вiд природи такi мовчазнi". Щоб нiкого не образити, наш герой N2 постелив всiм в цiй же кiмнатi. Вiн чекав, доки вони переодягнуться, однак так як з ними не було нiяких сумок, то молодцi просто повлягалися в чiм були. Синбабусин вимкнув свiтло, i скоро й сам непомiтно ввiйшов у царство сну.
   Можна тiльки собi уявити здивування Петра, коли наступного ранку пiсля пробудження йому вдарив в нiс духан дешевих китайських шкарпеток. Наш герой подумав: "Якщо цю гидоту носить Синбабусин, то я - вже зовiм осел, який не може дати друговi добру пораду купити гарнi речi, або ж тут хтось чужий, хто зовсiм не розбирається в якiсних товарах". Як завжди, блискуча логiка не пiдвела нашого героя. Вiн пiдвiвся i завмер вiд здивування - майже всюди з-пiд ковдри на нього дивилися незнайомi смердючi шкарпетки. Петро тихо пiдiйшов до ще сплячого Синбабусина, штовхнув його i пошепки запитав:
  -- Що це за безхатьки у нашому домi?
   Зазвичай наш герой N2 не зовсiм дотримується мудрої приказки Санчо Панси: "Бiльше встигає той, кому бог помогає, нiж той, що стає з пiвнями", однак зараз вiн тiльки продирав очi i то через цього допитливого Пета. Синбабусин хотiв було щось буркнути спросоння, однак до нього дiйшов смисл слiв Петра, i тому вiн, героїчно долаючи сон, зiп'явся на лiкоть, i сказав нашому герою, що це зовсiм не безхатьки, а їхнi новi найманцi, яких вночi привiв Семен Рис. Однак ця новина, здавалося, не справила потрiбного враження на Петра. Навпаки, вiн дуже серйозно мовив, так голосно, що це навiть почув глуховатий Фiпшилл.
  -- Привiв вiн до нас молодцiв, так привiв. Але чому це ти, син хазяйки цього дому, дозволив їм лягати на бiлоснiжну постiль у цих "порочищах самого Мордора", якi тiльки своїм дурним запахом можуть прогнати у людини всi добрi помисли, якi у неї взагалi були, є i ще могли б з'явитися?
   Суворiсть Петра не знала меж. Синбабусину не став сперечатися .
  -- Вибач, мiй друже, я якось не подумав. Ти зараз правiший за найправiшого депутата, який сидить у крайньому правому крилi Гондураського парламенту.
   Наш герой зрозумiв натяк.
  -- Синбабусине, ти маєш щось проти авторитета Петра Першовiдкривача?
   Заперечень не було, i Петро став посерединi кiмнати i голосно промовив:
  -- Грiлл! Нотхiлл! Зотхiлл! Утхiлл! Фiпшилл! Як ви могли проявити до нас таке бездушне свинство? Потрiбно ж мати хоч якусь совiсть. Перед тим, як заходити у наш дiм, потрiбно було зняти зi своїх нiг i цю огиду i викинути її подалi. Ви каєтесь?
   Тут Синбабусин i Петро почули першi слова вiд молодцiв:
  -- Всевластний пане, ми по-справжньому каємось!- загудiли вони хором.
  -- От i добре,- мовив Петро i розплився у бородянськiй усмiшцi. Тепер вiн вже не так голосно, однак з не меншою впевненiстю вимовив:
  -- Тодi ви зараз же навiки прощаєтесь з цiєю жалюгiднiстю i я дарую вам новенькi житомирськi шкарпетки, якiсть яких не пiдлягає сумнiву.
   Молодцi слухняно встали i один за одним вийшли з кiмнати. Скоро вони повернулись назад, i кожний отримав по парi незрiвнянних житомирськиз шкарпеток вiд Петра. Однак наш герой не приховував жалю, з яким вiн вiддавав цi дорогi для нього речi. Бабуся Марина дбайливо приготувала вiсiм порцiй смаженого омлета пiд казбецьким соусом, знаючи наперiд про прихiд молодцiв i, як завжди, про особливий шлунок Бабусина, який полюбляв щось смачненьке, часто надвишукане. Навiть найманцi здивувалися, як кабанчика привели з вулицi i посадили чи не у головi столу. Бабусину, як завжди, не припало скаржитись на апетит. Пiд час трапези бабуся все розпитувала про два гроби, якi так несподiвано опинилися у неї в прихожiй. Однак Синбабусин все гарно роз'яснив старенькiй.
  -- Я вже подумала, що у вас з Петром такий занепадницький настрiй, що ви вирiшили похоронити себе заживо,- Марина з посмiшкою мовила до свого сина. Цi слова, начебто сказанi просто так, мали пророчий характер.
   Цього ж дня Петро затiяв збори у дорогу. Вже знаючи, що їх чекають мандри, вони взяли з собою ще бiльше їжi. Бабуся так навантажила рюкзак Синбабусина, що той аж порвався по шву. Звичайно, була запасна сумка, однак наш герой N2 уперся, що пiде з цим, як вiн вважав "щасливим рюкзаком". Скiльки Марина не твердила Синбабусину про погану прикмету, однак той все не хотiв полишати свiй рiчмiшок. Довелося бабусi зшити рюкзак. Вони зiбрались досить швидко, i так як сонце ще стояло над головою, Петро розпорядився вийти сьогоднi ж. Коли вже вони виходили, Синбабусин помiтив поламану мишку на радiокеруваннi, яка самотньо лежала на шкафу. Вiн любляче погладив її i тихо сказав:
  -- Не бiйся, мишечко, Синбабусин пiде, та вiн ще повернеться i здасть тебе на ремонт навiть у Ворохтi. Не стану я тебе слати так далеко, аж у саму Бородянку.
  -- Що ти там возишся, мiй хлопчику?- почулося з двору Петра.
   Синбабусин поспiшив покинути дiм, перед цим ще раз слiзно пообнiмавшись з бабусею. Скоро вже пiднiмалася гiрською стежкою невеличка група. Першим йшов Петро, за ним п'ятеро молодцiв, з яких двоє - Утхiлл i Фiпшилл несли пару соснових гробiв. У кiнцi вереницi йшов Синбабусин, а за ним швиденько тупцював кабанчик Бабусин.
  

26. У гробах. Втеча

   За пiвдня наша група пройшла небагато, та Петро все-ж-таки був задоволений, що вони вийшли сьогоднi. "Скоротимо кiлькiсть щасливих денькiв для безжалiсного вбивцi!",- так того вечора сказав наш герой. Загалом, вони йшли тими ж хребтами i перевалами, що i в минулий раз. Найманцi були мовчазними, нiщо не могло їм розв'язати язики, навiть базiкання i постiйнi запитання Синбабусина. Однак на молодцiв грiх було скаржитись. Той же Грiлл, наприклад, не лiнувався нарвати хмизу i влаштувати затишне вогнище. Попри знаки протесту Синбабусина, Фiпшилл не раз допомагав Петровi влаштувати гарну засiдку на лiсового кабанчика. Хоча iнодi наш герой N2 також смакував м'ясивом, однак тiльки у тому випадку, коли воно було дуже смачно зготоване, з прямо лиснiючою скоринкою i найнiжнiшим ароматом. Якось ввечерi, куштуючи цей делiкатес, вiн поневолi згадав одну iсторiю, однак може й не таку страшну, як про кабанчика Лосьо Скорина:
  -- Цю оповiдь я почув вiд моєї бабусi. Так от, вона розповiдала, що коли була молодою, то знавала одного священника з сусiднього мiста. Звали його Кунiраi Джiньджьо. По її словам, вiн був досить сумлiнною людиною, мiг процитувати будь-який вiрш з Бiблiї, однак була у нього одна слабкiсть - вже дуже вiн любив смачно поїсти. Звичайно, вам може здатися, що тiльки знайди дружину, яка казково готує,- i вся проблема вирiшена. Та Кунiраi не хотiв брати на себе тягар одруження. "Та й навiщо ж це менi,- думав вiн,- мене чи не кожна господиня у мiстi i поважає, i нагодує, i у випадку чого приголубить". Все б то було добре, та наш Кунiраi стрiмко пiшов угору на iєрархiчнiй драбинi. Нiчого приховувати, тут нашому священнику допомагали глибокi пiзнання у релiгiйнiй справi, i завзятiсть. Ось, нарештi, Кунiраi представ перед самим єпископом. Однак той, знаючи з "добрих" вуст його пристрасть до смачного насичення, мовив: "О, сине хороший! Ти єси досойнєйший Кунiраi i тебе облачаю бажанiє стати вищим по чину. Но знай же, що справжнiй слуга Господа повинен суворо дотримуватися посту, нiколи, нiколи не вкушать страв з якимись iзисканiями! Даю тобi випробний термiн в один тиждень. Якщо ти не будеш помiчен со вкусним єством у ротi, то можеш смiливо розраховувати на чин повище". Тут потрiбно сказати, що сам єпископ, Наксi Букрмiрг, був хоч i людиною чесною, та не хотiв сприяти кар'єрi якомусь "смерду" Кунiраi. Так як вiн знав, через свою язикату дружину, Салессу, що священник часто навiдується за смачненьким до її подруг, то попросив жiнку виказати йому Кунiраi, якщо подружка доповiсть їй про "зраду обiцяннок богослужителiв цього смертного". Та наш священник стiйко витримував свою обiцянку, не спокушався на "iзисканнi делiкатеси". Правда, вiн ще не знав, чи зможе вiн взяти на себе вiдповiдальнiсть носити таке високе звання, не вкушаючи "золотистої курочки". I сам Наксi бачив, що випробувальний термiн закiнчується, а кунiраi все ще не попався на гарячому. Тодi вiн вирiшив вже у передостаннiй день спробувати ще щось вдiяти. Пан Букрмiрг точно знав, що Кунiраi у недiлю зранку направляється у церкву на воскресне богослужiння. Єпископ взяв з дому цiлу тарiлку салату олiв'є, начиненого особливо жирною бородянською ковбаскою, i за пару копiйок поручив бездомному хлопчинi завдання. Той не забарився з його виконанням. Коли Кунiраi неспiшно чвалав на службу, подумки повторюючи якусь пiсню з Бiблiї, на нього з-за повороту вискочив хлопчина з наповненою тарiлкою у руцi, i через секунду олiв'є вже опинилося на обличчi священнослужителя. Вiн хотiв було погнатися за бешкетником, та тут, нiби з-пiд землi "вирiс" Наксi Букрмiрг. Хитрому єпископу були достатньо лише лиснiючої губи Кунiраi, щоб привселюдно звинуватити його у жахливому обманi i з ганьбою вигнати з мiста. Кажуть, що вiн з горя втопився,- сумно додав Синбабусин.
   На якусь хвилину запала мовчанка. Потiм Петро мовив:
  -- Мiй хлопчику, не мiг би ти нам розповiдати щось веселiше? I так всю дорогу тащимо з собою цю пару гробiв,- i наш герой прискiпливо глянув на молодцiв, якi тихо сидiли по iншу сторону вiд вогнища. Справа в тому, що Петровi ще з самого початку подорожi муляли очi два гроби. Та й не тiльки нашому героєвi, а й Синбабусину приносили на душу розпач ця пара зловiсних коробок. Однак скiльки найманцiв вони не питали про справжню цiль цих гробiв, тi твердили одне i теж: коли комусь з нас поцiлить згубна стрiла смертi, то ми хочемо мати гiдний спочинок. Але все-ж-таки Петро до того возненавидiв цi бездушнi коробки, що однiєї душної ночi вiн крадькома витягнув з палатки гроб i хотiв було його кинути з обриву. Проте до нього треба ще пiдiйти, i наш герой взявся нести його обома руками. Хоч соснова коробка була не досить тяжкою, та вона виявилась досить габаритною i Петро, нiсши її перед собою, майже нiчого не бачив попереду. На щастя, вiн не звалився разом з гробом з обриву, однак зачепився ногою за якийсь корiнь i повалившись на землю, поранився чимось гострим. Бiль був такий сильний, що Петро не стримав себе i заволав на все горло (як вже потiм вияснилось, наш герой ссадонув ногу об коварний камiнь, який дуже недоречно "вирiс" на дорозi). Звичайно, всi одразу попрокидалися у палатцi i вибiжали на крик. Грiллу було достатньо тiльки глянути на гроб, який лежав бiля Петра, щоб потiм добряче його насварити:
  -- Пане Петре! Ми - я i мої друзi розумiємо ваше негативне вiдношення до цих гробiв, однак коли ви щось з ними вчините - спалите, викините, розламаєте, то ми в той же момент покинемо вас тут, i вам самим доведеться квитатися зi старцем Дашашом. Це умова нашого хазяїна, i ми будемо її дотримуватись.
  -- Тобто,- стиха мовив наш герой,- вас найняв цей чорношкiрий Хуанос Бель Рiтос, торговець з Бородянки?
   Грiлл подивився мовчки з-пiд лоба на Петра i також тихо вiдповiв:
  -- Так, однак я поросив би його величати Пан Хуанос Бель Рiтос. Якщо ця поважна людина так далеко вiд нас, то це ще не означає, що можна говорити про неї нещанобливо.
  -- А що, вiн якийсь Чорний Володар, у котрого є сотнi шпигунiв, якi розкиданi по всiм частинам свiту?- зацiкавився Петро
  -- Нi, просто я не хочу нiчого дурного казати за очi. У кiнцi кiнцiв ми найнялись до вас на мiсяць, щоб допомогти помститися хитрому старцю? Отже, на мiй погляд, зайвi запитання тут недоречнi.
  -- Ну, якщо ви такi неговiркi, то не стану вас бiльше розпитувати,- сказав наш герой.
   Пiсля цiєї розмови Петро все одно не знаходив собi мiсця. Як це так, щоб Великому Першопрохiдцю Пету цей жалюгiдний найманець не хотiв вiдповiдати на питання?- думав наш герой,- та вiн просто ще не дорiс до мого рiвн6я спiлкування!,- до такого висновку прийшов Петро, i трохи заспокоївся. Часом вiн навiть наспiвував собi пiд нiс таку пiсеньку:

Чому це Петро такий класний

Йоу-йоу, йоу-йоу

А тому що вiн хлопець прекрасний

Йоу

От i є вiн першовiдкривачем знаменитим

Є, оу є

I буде вiн повсюдно славою накритий

Всi будуть повзать у його нiг

А цей герой пустить їх тiльки на порiг

Вони будуть журно плакати

Петро зможе ще бiльшу славу здобути

От i буде вiн багацько поживати

Не буде на долю плакати

Оу, оу є

   Звичайно, тут подана тiльки маленька частина власної творчостi Петра, так як вiн вважає цей уривок найбiльш благозвучним. Нiхто й не сумнiвається, що вiн придумав про себе цiлу поему i часто її спiвав повнiстю, однак це скорiше була проза, яку вiн хотiв зрифмувати у повноцiнний вiрш. Досить часто виконувалися похiднi пiснi не тiльки одним Петром, а й всiєю групою. Синбабусин на цей випадок частiше всього спiвав народнi пiснi, типу "Їхав козак за Дунай", хоча iнодi трохи її перероблював, вставляючи замiсть дiвчини бабусю Марину з духмяними пирiжками або ж замiнював вороного коня на Бабусина. Iнколи так виходило смiшно, що навiть неговiркi молодцi надривали животи. А кабанчик, вiдчуваючи, що про нього спiвають, похрюкував вiд задоволення. Та й не дивно, йому також хотiлося бути у центрi уваги. Так i збивали нашi друзi нудьгу у дорозi, бо яка ж це радiсть вже втретє, прийнаймнi Синбабусину, Петру i Бабусину, вештатись нудними перевалами. Хоч Петровi i здавалося, що вони не йдуть, а тiльки потроху плетуться по великим галявинам, весь час зупиняючись перекусити бiля якогось кущика з ягодами, та вже на вечiр четвертого дня вони здолали низькорослий лiс i звернули на тропу дiдища-вбивцi. Того дня вони дуже втомилися, i досить рано повкладалися. Тiєї ночi Петро навiть не послiдував своїй традицiї довгим роздумам, лежачи пiд наметом. Хоча, нi, на якусь хвильку вiн задумався, як найманцi трощитимуть хату Дашаша, прямо з вхiдної сторони, або ж через задню стiну. Скорiш за все,- думав Петро,- цей стариган добре заколотить дверi до нашого приходу, а сам виходитиме на вулицю якось через погреб, який продовжить пiд землею i аж за густi кущi. Ну, нiчого, якщо вiн добровiльно не вийде з хати, то Грiлл колотитеме у його дверi до тих пiр, доки вiн не збiжить на вулицю через чорний хiд. Однак, якраз на виходi його i сцапають Нотхiлл, Зотхiлл, Утхiлл i Фiпшилл, i тодi вiн...- Петро якось заколисався своїми думками, i не счув, як вступив у глибокий сон. Однак не судилося нашому героєвi спокiйно поспати тiєї ночi. Наче увiснi вiдчув вiн, що його схопили за руки i за ноги. Геть! Геть, злi маги, якi уносять мене вiд хатини Дашаша! Не допомагайте цьому вбивцю! Це з ним потрiбно розквитатися!- заволав Петро з заплющеними очима. Потiм наш герой вiдчув запах сосни з вiдусiль i стукiт прямо перед його носом. Вiн розплющив очi i нiчого перед собою не побачив! Напевно, зараз ще дуже темна нiч,- заспокоював вiн себе,- однак, чому це я вiдчуваю якийсь стукiт по всьому тiлу, наче зараз вiдбувається землетрус?- Петро нiчого не розумiв. Вiн хотiв встати, однак не змiг, так як його голова вперлася у щось тверде. У панiцi вiн почав пiдпирати руками цю несподiвану "стелю", однак вона нiяк не пiддавалася. Тодi вiн почав колотити її ногами, однак тут вiн почув чийсь приглушений голос:
  -- Пане Петре, будь ласка, не стучiть по кришцi гробу. Ми вас туди засунули, щоб оберегти вiд небезпеки. Не зважайте на те, що ви вже заколоченi цвяхами. Ви повиннi бути надiйно захованi. Як тiльки небезпека минеться, мої хлопцi вас витягнуть з цього сховку.
  -- Яка ще небезпека? Витягнiть мене звiдти негайно ж, я сам справлюсь з нею. Краще вже гiдно прийняти смерть, дивлячись їй прямо в очi, нiж отут просто задихнутись або ж померти з голоду!- розпач Петра не знав меж. Однак тут знову почувся заспокiйливий голос, як вже встиг розiбрати, молодця Грiлла:
  -- Не хвилюйтесь, пане, ми зараз зробимо невеличку дiрку у вашiй коробцi, щоб до вас вiльно потрапляло повiтря.
   Петро почув якесь шарудiння бiля своїх очей. Вiн їх заплющив i повернув голову в iнший бiк. Та ось в його потилицю вдарив якийсь невеличкий протяг. Так, вiн йшов з дiрки, яку тiльки що прорiзав один з молодцiв у трунi нашого героя. Просвiт був невеликим, та Петро побачив через нього чиїсь ноги, напевно одного з найманцiв. Тут знову почулася мова Грiлла, тепер вже бiльш ясна:
  -- Дорогий Петре! Вам тiльки краще вiд того, що вас помiстили у цей вiддiл. Тiльки подумайте: всю дорогу до Дашаша вас нестимуть Утхiлл i Фiпшилл. Просто я дiзнався, що на шляху нас очiкує щось дуже жахливе. Щоб уберегти вас вiд страшних видовищ, ви тут i знаходитиметесь. Однак не встигните ви й зголоднiти, як ми вже будемо бiля халупи цього старця, i вас одразу ж звiльнять. Дорогою не вiрте своїм очам! Вам може здатися, що вас несуть назад, додому, та це жахлива омана! I ще, не слухайте наших розмов, вони до того, як ми дiйдемо до нашої кiнцевої мети, не будуть правдивими. А вирушимо ми вже зранку. Отже, спiть самим безтурботним сном.
   Звичайно, Петровi все це дуже не сподобалось, однак голос Грiлла його трохи заспокоїв, до того ж вiн зараз вiдчув, як сильно хоче спати, i справдi заснув до самого ранку.
   Прокинувся наш герой вiд рiзкого поштовху. На якийсь момент йому здалося, що вiн помер i зараз знаходиться у темному чистилищi. Та Петро повернувся на iнший бiк, i зажмурився вiд денного свiтла. Вiн побачив, як далекi холми поступово рухаються направо. Спочатку це здалося йому не менш дивним, нiж чиїсь приглушенi голоси пiд ним, та скоро вiн все згадав. Просто нашого героя зараз несуть у трунi двоє найманцiв, друзiв Грiлла. Вони по дорозi розмовляють, i всi направляються до хатинки Дашаша. I все-ж-таки, такий порядок речей не влаштовував Петра. Як це так? Хлопцi-молодцi будуть дивитися прямо у вiчi небезпецi i якщо, не дай бог, вони не справляться, то його просто захоплять у полон у цiй коробцi, або ж зроблять фокус з розрiзанням труни впоперек, тiльки зi смертю у кiнцi безстрашного глядача! Нi! Вiн цього не допустить! Це Петро втравив найманцiв у цю подорож, хоч i за грошi. Йому i потрiбно боротися з труднощами. Першовiдкривачу нiчого не страшно! Несподiвано хiд його думок прервав чийсь дуже приглушений жалiбний стогiн. Одразу почувся хрюкiт Бабусина.
  -- Замовкнiть ви, обидва!- голосно крикнув Грiлл i до Петра долинуло жалiбне хрюкотiння кабанчика.
  -- Не чiпайте мого Бабусина, iроди...-далi наш герой нiчого не мiг розiбрати, так як голос майже звучав мовби через товсту стiну. Однак без сумнiву, як встиг визначити Петро, то була мова Синбабусина. Значить,- думав наш герой,- якщо його так погано чути, то вiн також у трунi, але другiй. Щось це менi починає все бiльше i бiльше не подобатись. Та й не спроста ж Бабусин так жалiбно захрюкав!
   Петро прокричав що було сили у дiрку в гробi:
  -- Щоб то менi не привидiлось, та я ясно почув, що ви ображаєте кабанчика мого друга! Та й Синбабусин, здається, також у трунi! Я не думаю, що йому там подобається, судячи по його стогiну. Гадаю, що всi разом ми краще будемо протисояти небезпецi, яка б вона не була. Тому випустiть нас, будь ласка, негайно з цих коробок!
   Запала довга мовчанка. Видно, рiч Петра справила враження на молодцiв, так як вони просто не могли його не почути. Потiм поволi заговорив старший з них, Грiлл:
  -- Вам це все почулося, пане Петро! Синбабусин i справдi в трунi, однак йому там дуже подобається, вiн преспокiйно вiдлежується i почуває себе захищеним вiд будь-яких небезпек. Та й ваш кабанчик Бабусин зараз весело тупцює з нами, пожовуючи смачну кiсточку, яка йому дiсталася за гарну поведiнку.
   Однак тут Бабусин невдоволено захрюкав i пiсля цього аж заверещав. Петро розумiв, що щось неладно. На його запитання перестали вiдповiдати, або ж казали щось на зразок: "Це вам, пане, все мариться". Такий порядок речей зовсiм не влаштовував нашого героя. Вiн задумався i прийшов до висновку, що над ним цi молодцi просто-напросто глузують, як глузували з Дон Кiхота, коли його начебто привиди засунули у велику клiтку. Насправдi ж нiякої магiї не було i це були найзвичайнiшi люди. Я не такий простак, щоб слiпо вiрити цим пройдисвiтам. Запах житомирських шкарпеток, котрi завше на моїх ногах, ще змалечку надали менi чудову закалку проти таких,- думав Петро,- якщо я буду ставити до них новi питання, то вони мене ще бiльше заплутають. Поки я не знаю, навiщо вони це роблять, однак як би вони мене не стерегли, я виберусь з цiєї клятої труни, i тодi найманцi побачать, хто кого надурив. Видно, голодування, як це не дивно, освiжило мiркування Петра. Вiн навiть розробив свою стратегiю. Подорож тривала не одину годину, i чиясь добра рука могла простягнути нашому герою через невелику дiрку у гробу шматок хлiба або ковток води з фляги. Хоча вже надвечiр Петро вже нiчого не мiг у рот покласти, так як його всього нудило через постiйну тряску. Як не просив наш герой нести труну полегше, та вiн тiльки чув у вiдповiдь глузливе реготання i його несли ще недбайливiше, немовби мiшок з картоплею. До того ж пiд кiнець дня Петрове тiло прямо ломило. Йому необхiдно було розм'ятися. Поневолi вiн згадав про гномiв з "Хоббiта", якi тiкали з фортецi короля ельфiв у бочках по рiчцi Швидкотiчнiй. Та,- подумав наш герой,- їм нiчого не залишалося, як сидiти там, так як самостiйно вони звiдти не могли вибратись. А я, хоч яким не здається безнадiйним становище, якось спробую вибратись з труни, iнакше не бути менi Великим "масте" i Петром Першовiдкривачем!- такими мiркуваннями i заспокоював себе наш герой увечерi першого дня, з того часу, як його туди заколотили, на нiчному привалi. Сон почав настигати Петра, коли вiн почув голосне реготання чи то Фiпшилла або ж самого Грiлла, яке лунало збоку, з намету, де найманцi на нiч затiяли якусь бесiду. Наш герой нашорошив вуха, i йому вдалося почути одну, досить внятну фразу Утхiлла, найвеселiшого з усiєї компанiї:
  -- А що, ти думаєш наш хазяїн бачить, як ми доставляємо до нього цих неборак? Я, звичайно розумiю, що так вони точно не втечуть, та нести їх на плечах всю дорогу теж не вихiд. Зрозумiло, Грiлле, ти хочеш, щоб вони втратили будь-яку волю. Ти навiть розмiстив їх по рiзнi сторони намету, щоб, не дай бог, вони не змогли перешiптуватись. Однак i нашi плечi не залiзнi!
   Хтось прикрикнув на Утхiлла, i вони знову почали вести мову, тiльки тепер таку тиху, що Петровi було досить складно розiбрати слова. Та йому i цього виявилось достатньо для довгої очi роздумiв. Значить, ми з Синбабусином знадобилися Хуаносу Б. Р. Однак, навiщо? Навiщо вiн над нами знущається, для чого ми йому потрiбнi?- Петро задавався питаннями. Однак i вiдповiдi швидко знайшлись, i наш герой не захотiв про них думати. В кiнцi кiнцiв,- вирiшив вiн,- якщо менi не судилося помститися за вбивство Сiмона, то хай так i буде. Однак, коли я все-ж-таки повинен вибратись назовнi i ще щось вчинити, то доля сама приготує менi сприятливий момент. Головне - його не проґавити, вiн трапляється чи не раз у життi,- цi думки потроху заколисали нашого героя. Якась iскорка надiї пробудилася в його серцi, хоча вiн поки не бачив до неї нiякого приводу.
   Здавалося, як тiльки почався смутний ранок наступного дня, так вiн i тривав весь день. Навiть через шпарини свiтла у гробi Петро помiтив рiзко контрасно похмурий день, в порiвняннi з вчорашнiм, коли сонце аж до слiпоти яскраво освiтлювало гряди перевалiв i холмiв. Часом чулося навiть розкатисте гримiння у небi. Це предвiсники проливної грози, яка може початися з хвилини на хвилину. Втiм, немає нiчого незвичайного потрапити пiд проливний дощ у горах,- так думав Петро. Однак злива все не починалася. Тiльки все ще бiльше почорнiло навкруги. Здавалося, що найманцi зовсiм забули, що на своїх плечах вони несуть Петра Першовiдкривача у трунi, а не просто якусь коробку. Пет з останнiх сил колотив по внутрiшнiй стiнцi гробу, аби хтось почув його голодний призов, та, здавалося, пiд ним зовсiм глухi i нечутливi створiння. Наш герой втомився i, обезсилений, поринув у неглибоке дрiмотiння. Розбудило його якесь стукотiння згори. Холоднi краплi затiкали через прогалини у трунi i досить неприємно падали Петровi прямо на обличчi. Наш герой почув призивний голос Грiлла:
   - Друзi мої! Зараз буде ще сильнiше. Ми промокнемо до нитки, якщо зараз же не знайдемо хоч якесь прикриття. Здається, за поворотом я бачу невелике заглиблення у гору. Хоч тут дуже крутий спуск i збоку виднiється лише невеликий виступ перед обривом, та iншого виходу немає. Отже, вперед, за мною в укриття!
   Вiдповiдi Петро не почув, однак вiдчув, що молодцi помiтно пришвидшили крок. А тим часом почалася справжня злива. Найманцi спiшили в укриття, i так як труна була досить велика, то нашого героя кидало у нiй зi сторони в сторону. Однак ось Грiлл добiг до сухого сховку. Скоро з'явилися вже майже до ниточки промоклi Фiпшилл, Нотхiлл, Зотхiлл i Утхiлл. Вони з полегшенням скинули тяжкi гроби на землю. Петро набив вже стiльки синякiв, що йому бракувало сил щось кричати. Однак цього не можна було сказати про Синбабусина. Особливо йому не сподобалось, як неохайно його "поклали" на землю, вiн почав лаяти найманцiв. За нього вступився Бабусин, який своїм хрюкотом вiдстоював права хазяїна. Та Грiлл швидко подавив усякий бунт. Вiн пiдiйшов до труни Синбабусина i грiзно мовив так, що навiть стукiт крапель дощу набув якогось загрозливого характеру:
   - Слухай тепер мене, Синбабусине! Ти повинен зараз же замовкнути! Просто мої друзi оступилися, i це не привiд для таких крикiв. Ми хоробро захищаємо вас вiд небезпеки, i майте хоча б якусь повагу до ваших найманцiв,- останнi слова були явно сказанi з уронiчною усмiшкою на вустах.
   Синбабусин не бачив цього, i сприйняв цi слова за правду, однак прийнявся розпитувати про страшне, вiд чого їх з Петром ховають у трунах. Та Грiлл давно вже вiдiйшов вiд гробу i прийнявся розпалювати багаття для приготування вечерi. Так як проливна гроза не вщухала i вже почало темнiти, то молодцi вирiшили тут залишитися на нiч. Вони розкинули невеличкий намет, i Фiпшилл прив'язав до одного з кiлочкiв Бабусина. Молодцi так робили i минулої ночi, щоб бува щось не збрело у голову тому кабанюцi i вiн не втiк.
  -- Хазяїн просив доставити до нього i цю свиню. Вiн обiцяв подiлитися з нами пирiжками зi свининою, тому, хлопцi, благаю вас, стережiть цього Бабусина не менше, нiж нашi труни, хоча б заради нашого ж шлунку,- так казав Грiлл своїм товаришам.
   Тiєї ночi молодцi рано повлягались спати, i заснули наймиловиднiшим сном. Труна Петра лежала поодалi, а Синбабусина цього разу найманцi примостили чи не пiд самим наметом. У такий сонний вечiр наш герой не мiг знайти собi спокою:
  -- Навiщо вони виконують злу волю торговця Хуаноса Б. Р.? Може вiн якось вмiстив у їхнє серце ненависть до мене i мого друга Синбабусина? Хоч у цьому гробi я майже слiпий, та я прямо вiдчуваю, що ми повертаємося назад, у мiсто. А молодцi здумали нас дурити, наче це нам мариться все погане! А як вони пiдло вчинили, коли несподiвано вночi заколотили нас у гроби! От бестижi! Цi сорванцi забули, що я - людина, яка може їсти 6 разiв на день, пити i мати повну свободу руху! О, моє тiло! Якщо я зараз же не виберусь звiдси, то зiйду з розуму! Я хочу на волю!- все це Петро казав пошепки, однак остання фраза прозвучала досить голосно. Настiльки голосно, що вона вiдбилася всiма своїми гранями в душi нашого героя, i непереможна жага до свободи з-пiд лицемiрного рабства пробудилася у всьому його тiлi. Зараз, або нiколи,- подумав Петро, i почав енергiйно перекочуватися з боку на бiк у своїй трунi. Вiн гадав, що, може своєю масою йому вдасться якось надломити бокову стiнку. Та нiчого не виходило. Вiн вже хотiв було кинути це марне, на його думку, зайняття, але воно виявилось зовсiм не марним. Все,- подумав Петро, ще декiлька перекочувань, i менi не вистачить бiльше сил,- однак тут наш герой вiдчув збоку якийсь поштовх. Вiн був незначним, i потiм повторився знову. Спершу Петро завмер, проте зрозумiв, що хто б не штовхав його труну, а напевно вiн не бажає йому зла. Тому Пет почав навалюватися на ту стiнку гроба, протилежно якої вiдчувалися поштовхи. I о диво! Тiльки наш герой з усiєю своєю рiшучiстю перекотився вбiк, так труна перевернулася, потiм ще раз, ще раз, i Петро покотився у гробу з крутого склону. Хоч ящик був не зовсiм круглої форми, та мокра трава пом'якшувала цей недолiк. Наш герой втратив контроль над ситуацiєю, вiн злякався, та його труна вже потроху котячись, почала тепер стрiмко скользити до краю обрива. Важко було щось вдiяти Петровi. Можна тiльки собi уявити, як серце нашого героя не вистрибнуло з грудей, коли вiн вiдчув, як поверхня пiд гробом на якийсь момент кудись зникла, потiм ящик сильно грюкнувся об камiнь, шалено закрутився, i тепер вже без перепон стрiмко полетiв донизу.
  

27. Амероз

   Перше, що вiдчув Петро - це страшенний бiль у лiвому плечi. Нашому герою хотiлося прямо вирвати цю частину тiла, аби не вмерти вiд больового шоку. Вiн закричав i, здавалося, наступив кiнець всьому. Та ось тим же плечем Петро вiдчув щось дуже холодне, настiльки холодне, що це його збентежило. Бiль сковував будь-який рух. Та наш герой напружився з останнiх сил i зробив невеличкий рух кистю руки. Так! Його здогад справдився - палець намацав мокру гостру дощечку. Значить-, Петро зробив генiальний висновок-, гроб трiснув у цiй частинi. Наш герой тепер не звертав уваги на бiль, єдине, до чого вiн зараз прагнув - це вибратись з цього ненависного ящика. Петро сперся на лiкоть, однак одразу ж сили його покинули, i вiн знову впав на бiк, грiб пошатнувся, i верхня кришка вiдкололася! Наш герой змiг нарештi вiльно вдихнути, однак його прошиб озноб вiд холодних крапель дощу. Стояла темна нiч. Петро зрозумiв, що якимось чином його домовина зiсковзнула з обриву, i тепер, незважаючи нi на що, йому потрiбно десь сховатись, так як зранку найманцi легко його знайдуть, i тодi його покладуть у мiсце пострашнiше, нiж просто гроб. Тому Петро помаленьку зiп'явся на ноги i роздивився довкола. Вiн знаходився на великих каменях бiля обриву гори. Внизу росли бiднi чагарники, якi свiтлого дня могли прикрити своїм листям лише якусь бiлку вiд пильного ока полювальника. Потрiбно було шукати якогось кращого сховку. Навiть у такiй темрявi Петро вгледiв невеликий вiдкiс гори. Вiн зiбрав обломки своєї домовини - великий ящик, кришку, декiльма обломкiв (щоб молодцi не знайшли його по цьому слiду) i поплентався в ту сторону. Йти було надзвичайно важко. Звичайно, це було краще, нiж лежати скрюченим у гробу. Однак коли на тебе ллє холодний дощ, з незвички пiдкошуються ноги i ти тягнеш за собою частини гробу - це не вельми приємне заняття. До того ж Петро спiшив, так як його зникнення могли помiтити в будь-який момент, навiть зараз. Рана на плечi тепер тiльки нила, та й вiн не звертав на неї уваги, так як холод почав пробирати до самих кiсток. Наш герой разiв зо шiсть спотикнувся перш нiж зайшов за вiдкiс. Тут вiн трохи заспокоївся i зменшив крок. Та втома давалась взнаки. Через декiлька метрiв вiн зовсiм обезсилив. Так як нiяких дерев поблизу не росли, то Петро хотiв було притулитися спиною до пiднiжжя обриву, щоб якiсь верхнi каменi прихистили його вiд дощу. Та тiльки вiн подався тiлом назад, як поза спиною почув шелест i впав у якесь листя. Це його налякало. Петро пiднявся i недовiрливо подивився на мiсце, куди так несподiвано впав. Та то також було велике листя, тiльки злегка прим'яте. У нашого героя з'явилася iдея. Вiн присiв на колiна i проповз пiд звисаючою зеленню. Здогад його виявився правильним - Петро залiз у невеличку рощу бiля пiднiжжя обриву. Її нелегко було побачити згори, велике листя закривало вiд дощу, i тому наш герой вирiшив тут заночувати. Вiн занiс сюди обломки домовини, i швидко заснув безтурботним сном. Хоча не можна говорити, що спав вiн спокiйно. Пару раз вночi Петро прокидався вiд пронизливого холоду. Тодi вiн зривав декiлька бiльш-менш сухих листочкiв i закутувався у них. От, напевно Синбабусин подумав би, що я - голубець, який, завернувшись у листя, так i проситься у живiт,- Петро посмiхнувся своїй думцi i, незчувшись, знову заснув.
   Прокинувся наш герой вiд якогось смачного аромату. Спершу вiн подумав, що то бабуся Марина готує їм з Синбабусином солоденькi млинцi, та, розплющивши очi, Петро нiякої смакоти спершу перед собою не побачив. Вiн тiльки сильно зажмурив очi, так як денне свiтло пробивалося i в саме серце рощi. Згодом вiн огледiвся. Частини домовини були на тому ж мiсцi, тiльки в кiлькох метрах позаду себе Петро виявив кущик чорних ягiд, вiд яких так i тягнуло дивним ароматом. Не їж незнайомi плоди, так тобi завжди казали,- вмовляв себе наш герой,- до того ж, здається, їх ще вчора тут не було. А якби вони вже тодi i росли, то я першим дiлом вiдвiдав би цi ягоди. Тепер же така несподiвана поява цих плодiв мене неабияк насторожила,- вимовляючи цi слова вголос, Петро непомiтно для себе пiдповзав до ягiд. Здавалося, вони так i манили до себе своїм ароматом i формою. Дай-но краще їх обнюхаю,- подумав наш герой,- врештi-решт, не думаю, що це може бути отруйно.- i Пет припав носом до дивних ягiд. В їхньому запаху було щось солодкувате i водночас терпке. Ягiдки за розмiрами були схожi на чорницю, та все ж не можна казати, що то чорниця.
  -- Так уж i бить,- голосно промовив Петро. Я думаю, що коли дивний аромат цих ягiд розбудив мене, то й не грiх вiддегустувати хоча б одну з них. Це буде перша моя трапеза пiсля стiлькох проведених мною днiв у домовинi,- наш герой зам'явся. Йому наче i хотiлося спробувати плiд, та якось його збентежило, що кущ так несподiвано вирiс, бо вчора вiн точно не вiдчував цього дивного аромату, коли зайшов у рощу. Та у цiй вiковiчнiй боротьбi розума зi шлунком перемiг останнiй, i рука Петра вже вiдiрвала маленьку ягiдку. Потiм ще одну, i ще одну, i ще. Плiд виявився до смаку нашому герою. Напевно, вiн обiрвав би весь невеличкий кущ, коли не вiдчув сильного першiння у горлi. Петро почав вiдкашлюватись, i тут раптово йому здавило легенi. Вiн впав на землю i судорожно захоплював порцiї повiтря. Та це не допомагало. Наш герой почув якусь хрипоту у своєму голосi. Це було останнє, що вiн запам'ятав. Далi голова його пiшла колом, i вiд недостачi кисню Петро знепритомнiв.
   Через декiлька днiв ноги i руки нашого героя стали оплетеними колючим корiнням. Воно щотижня обплутувало Петра все новими i новими кiльцями. Хлопець спав безпробудним сном. Вiн не вiдчував болю, та сили його щомiсяця зменшувались.
   Напевно, читачевi видасться дивним те, що трапилось з нашим героєм. Та, думаю, вам нiколи не доводилось бачити зелену рослину з гiгантським листям - Амероз. I не дивно. Зараз їх майже не лишилося. А в тi давнi часи ще можна було натрапити у якiйсь безлюднiй, дикiй мiсцевостi на зарослi високого Амерозу. Вiн веде пiдземний спосiб життя, i далеко не такий беззахисний, як може здатися на перший погляд. Своїм великим листям, як надiйне укриття вiд небезпеки, рослина приманює до себе здобич. I нею мiг стати будь-хто: i бистроногий зайчик, котрий, тiкаючи вiд вовка, мiг заскочити у цю лощину, i навiть якийсь кабанчик, котрого зачарував смачний запах зеленого листя. Амероз був досить хитрим. Йому завше вистачало сил та енергiї, щоб за лiченi хвилини виростити на своїй територiї невеличкий кушик зi звабливо-чорними отруйними ягiдками. Вiн полюбляв пишатися своїм створiнням: "Ось на такий плiд Єва б точно спокусилася, навiть без наполягань змiя i незважаючи на заборону Бога". I це спрацювувало завжди i майже безвiдбiйно. Однак сама цiль - звабити когось проклятими ягiдками - полягала не в тому. Амероз по своїй природi був автотрофом, тобто тим, що живе за рахунок сонячної енергiї. Та ось одного разу маленький зайчик безневинно забiг у його рощу. Начебто тiльки щоб пожувати свiженьку травичку. Здалеку бiдне створiння учуяв голодний вовк. Як не хотiв Амероз прикрити своїм листям зайчика, та це не вдалось - тваринка скоро була розтерзана гострими зубами. Це дуже розiзлило рослину, та знову глянувши на полювальника, її думка змiнилася: вовк явно виглядав задоволеним, вiн ситно пообiдав i його аж нiяк не мучили пути совiстi. Навпаки, хижак перебував у найкращому настрої. Вiн ще трохи пооблизався i вибiг з рощi. Пiзнiше Амероз не раз згадував цей сюжет. Рослина часто проводила на самотi довгi години. Вона сумувала, i коли, нарештi, у її рощу забiг кабанчик, Амероз вирiшив скуштувати його. "Хто ж його знає,- подумала рослина,- можливо, це набагато поживнiше, нiж сонячна енергiя, i до того ж, я думаю, що пiдкрiпившись такою їжею, мiй поганий настрiй пройде, i я буду таким же задоволеним, як i той вовк". I Амероз спробував. Довго вiн вирощував першi отруйнi ягiдки, та коли вже зачорнiли, то й не забарилися "їдоки". Першою жертвою став молодий олень. Вiн швидко розтягнувся на травицi. Рослина налякалася, та вона подавила це вiдчуття i випустила нагору, з-пiд землi свої колючi коренi. Вони обмотали кiльцями тварину, i пустили в її шкiру шипи. Амероз не мiг з'їсти цiлого оленя, так як у нього не було рота i зубiв, та йому не доставляло труднощi просто випити усю кров з тварини через корiння. Та рослина не поспiшала i вбивати iстоту: ягоди, якi вона виростила, майже паралiзовували дихання, та не повнiстю. I це було дуже вигiдно Амерозу. Не часто до нього заходила велика здобич, а так як олень мiг хоч якось дихати, то i кров його протягом тривалого часу ще насичалася киснем, i рослина отримувала набагатше корисних речовин. Така забава надзвичайно сподобалась Амерозу. До того ж вiн отримував вiд неї значно бiльше енергiї, нiж вiд енергiї сонця. А це дозволяло йому збiльшувати свою рощу, швидше вирощувати отруйнi ягоди. Коли рослина бачила, що до неї прямують "гостi", вона на деякий час ховала своїх жертв пiд землю, щоб не налякати нову здобич. Звичайно, тому ж оленю Амероз зробив спецiальне дихаюче вiкно у грунтi, щоб, не дай Бог, пiд час сховку вiн не задихнувся. Коли ж з тварини вже не можна було викачати i краплi кровi, Амероз холоднокровно заривав її на вiка вiчнi глибоко пiд землю у крайньому кутку своєї рощi. Вiзит Петра до цiєї рослини був зовсiм несподiваним. Вона ще нiколи не куштувала людей. В останню секунду, перед тим як до неї ввiрвався наш герой, їй вдалося заховати свої жертви пiд землю. Однак цi турботи того коштували. Нiколи ще не доводилося Амерозу смакувати такою поживною кров'ю, яка прямо так i просилася, щоб її спробували. У рослини Петро став улюбленцем, так як вона ще нiколи так довго не смакувала такою здобиччю. Залишилося тiльки констатувати, що наш герой поневолi сам ввiмкнув свою машину смертi, яка щодень тiльки нарощувала жахливих обертiв.
  
      -- Визволення. Знову до вiдшельника
   "Цiкаво, чому у такiй чудовiй мiсцевостi не вiдкрили безкоштовних сосисочних? Це було б дуже доречно",- так роздумував товстун у кепочцi, фотографуючи види гiрських хребтiв. Звали цього молодика - Совпак Нечеса-Геройський. Його обличчя вкривав красний рум'янець, який придавав йому селяського виду. Та й не дивно. Товстун мешкав у невеликому селищi неподалiк Ворохти. Вiн жив з мамою i вiв дрiбну торгiвлю молочними продуктами. Звичайно, не можна було стверджувати, що у цiй справi вiн наживав собi золотi гори, однак який-неякий, а заробiток був. Як це не звучить дивно, а зазвичай свою денну виручку вiн витрачав на купiвлю кiлькох кiлограм копченої свинини i дегустував її чи не погодинно. Можливо, вiд цього вiн i розтовстiв. Односельцi навiть глузували з нього: "Совпака-жирдяка". Це прiзвисько так мiцно до нього привилось, що iнколи зовсiм незнайомi торговцi так його i кликали. На це Совпак не звертав уваги, однак коли йому вже зовсiм допiкали, то вiн промовляв: "Так, такий я вже вирiс. Та не я в цьому винний. З самого дитинства мене годували жирними вершками, давали запити хазяйське молоко, яке, напевно, i мiстило в собi одну сметану. Так i полюбив калорiйну їжу, а коли спробував на смак копчену свининку, то й поготiв". Загалом, Совпак не дуже хвилювався через надмiрну вагу. Навпаки, вiн вважав, що вона придає йому вигляд поважного пана, про якого селяни повиннi розмовляти тiльки пошепки. Товстун надзвичайно пишався своїми предками. Якось на ринку вiн не пожалiв пiвдня, щоб розповiсти якiйсь базарнiй бабцi про свого прапрапрапрадiдуся Гаврилчика. Часто товстун навiть не помiчав, що його нiхто не слухає, до того вiн захоплювався своєю iсторiєю. От,- казав Совпак,- не був би я Нечесою-Геройським, якби не один випадок. У тi прадавнi часи ще iснувала Запорозька Сiч, i мiй предок, Гаврилчик, прибув туди. Вiн захотiв пройти справжню школу мужностi. I це йому вдалося, навiть бiльше. В одному козацькому походi вiн проявив себе так мудро, як нiхто iнший. Якось до Сiчi дiйшли смутнi вiстi: начебто ляхи рiжуть добрих людей у Львовi. Кошовий одразу направив у те мiсто хвацьких козакiв, серед яких був i Гаврилчик. Та дорогою траплялося дуже багато розбiйникiв, якi були явно настроєнi проти козарлюг. Усе б нiчого, та це дуже затримало наших, провiзiя кiнчалась, а тодi, як назло, була середина зими. Та не встигла сотня пiдiйти до мiста, як зненацька їх схопили в кiльце. Нiхто не смiв чинити супротив, так як козаки з усiх бокiв були оточенi коронними польськими вiйськами, озброєння яких було в кiльканадцять разiв кращим. Звичайно, запорожцi не здавалися у полон. До них виїхав знатний польський панич i мовив:
  -- Ви, що є, вiдходами суспiльства, знайте вiдтепер, що ви будете служити Великому королю,- такий початок речi не передбачував нiчого доброго, i запорожцi понурили голови,- служiть йому...,- продовжив шляхтич, однак рiзко зупинився. Вiн оглядiв ряди козакiв, i голосно викрикнув:
  -- Хто це там такий нечеса зi стирчащим у рiзнi боки патлами? Вивести його сюди.
   Запорожцi пiдвели очi та оглянулися. Панич повторював:
  -- Так, так, ти, неохайнику!
   Сотня розступилася, i перед шляхтичем представ мiй предок - Гаврилчик. Вiн не стриг свого волосся до оселедця, як всi, а носив довгi локони. Правда, коли вiн недавно лазив по кущах у пошуках хоч якоїсь крихiтної ягiдки, то зачiска його зiпсувалось, волосся сплуталось в комки, якi прямо "склеїлись" зеленими колючками. Гаврилчик вiдчував, що щось неладно, i вiн потупив очi. Панич змiряв його очима, i пiдiйшов до нього. Всюди стояла тиша. Нiхто не смiв i зайвий раз дихнути. Обличчя шляхтича скривилося, вiн показав пальцем на мого предка i звернувся до всiх:
  -- Фффууу... який неохайний. Хоч менi у дитинствi i розповiдали про зачуханих бруднуль-запорожцiв, однак ти став вище їх. Такого "вiдхода" менi ще не доводилось бачити. Як же ти, патлатий холопе, служитимеш нашому свiтлiйшому королю? Тiльки ти ступиш на Велику Польську землю, так тебе закидають багнюкою, як най... навiть не можу пiдiбрати слова, полоненого. I ця ганьба ляже на мене, який взяв всю вашу сотню на служiння Всемогутнього? Нi, не бувати цьому! Мої жовнiри такого знущання над своєю честю не витримають. Забирайтесь зараз же, зловоннi запорожцi, разом з цим патлатим. От коли ви виженете зi свого гурту цього пройдисвiта i гарно помиєтеся, тодi я ще подумаю, чи зараховувати вас до слуг короля.
   Козаки не чуяли себе з радостi, що так, без бою, вибрались з вражого оточення. Хоча головної цiлi - звiльнити Львiв вiд ляхiв вони не виконали, та вийти вiльним з цього важкого становища було чимось надзвичайно везучим. З того часу мого предка - Гаврилчика нарекли Нечесою-Геройським, так як його нечесанiсть врятувала цiлу сотню вiд полону,- зазвичай, коли Совпак доходив до останнiх слiв, то в 9 випадкiв iз 10 його вже давно нiхто не слухав. Та iнодi траплялися дуже терплячi. Прослухавши цю розповiдь, вони казали товстуну, що треба йому написати книгу про своїх знаменитих предкiв.
  -- Я її точно перечитаю вiд корочки до корочки,- казав односельчанин Борко Шпикпша,- особливо, напевно, зачитуватимусь, героїчною працею твого батька. Розкажи про неї ще раз! Пiдсолоди мою старiсть!
  -- Еге...ж ну, добре. Коли ще не було мене на свiтi, то мiй батько, Крунь Нечеса, влаштувався працювати на заводi. I це було не якесь там кустарне виробництво, в найсправнiший "Совєтскiє новогоднiє подаркi". Там робота вважалася дуже престижною. Крунь поставився до цiєї роботи з усiєю вiдповiдальнiстю. Його старання помiтили у керiвництвi, i скоро мiй батько працював вже пакувальником на лiнiї новорiчних цукерок. От тодi то слава про нього загримiла на весь завод. Одного дня перед своєю змiною вiн випив чайник цiлий мiцної кави i вже на своїй лiнiї тодi запакував стiльки цукерок за годину, що навiть довелося зупиняти завод, так як авто були просто не в змозi завантажити таку кiлькiсть новорiчних подарункiв. Пiсля цього випадку директор пiдприємства сам пiдiйшов до мого батька i вимовив:
  -- Молодець, хлопче, ти, напевно, хотiв виконати п'ятирiчку в один день? Це дуже схвально. За твою працелюбнiсть я i весь завод нарiкаємо тебе Совпаком, тобто "совєтським пакующим". Носи це iм'я з гiднiстю. Служи отєчєству!- директор закiнчив промову, однак ще коротко додав,- i пам'ятай, що щось з надлишком - теж погано. Якби ти так працював весь день, то, напевно, завод закрився б через надмiрну забитiсть складських примiщень.
   Батько зрозумiв натяк начальника. Тепер вiн намагався працювати не так старанно, як тiєї години, однак все-ж-таки залишався одним з найкращих пакувальникiв. Вiн хотiв, щоб i його син був такою ж працелюбною людиною, а тому i нарiк мене Совпаком.
   Борко дуже подобалась ця iсторiя. Вiн мiг слухати її безлiч разiв. Та наш товстун не любив її дуже часто повторювати. Хоча вiн вважав свої розповiдi досить цiкавими, та вони вели мову про його предкiв, а не про нього самого. "Звичайно,- думав Совпак,- я живу i цьому глухому селi, i ще дивуюсь, що зi мною не трапляються нiякi цiкавi iсторiї. Потрiбно йти назустрiч враженням". Наш товстун вирiшив кудись поїхати. З рiзних розповiдей односельцiв вiн чув про красу гiр, а тому одного ранку, озброївшись новим фотоапаратом, Совпак вирушив назустрiч пригодам. Звичайно, наш товстун взяв iз собою здоровий мiшок провiзiї та невеличку палатку. На вершину гори вiн не пiднiмався, однак доводилось йому чути, що начебто якийсь Петро рокiв п'ять назад першим туди забрався. Совпак не наважився повторювати такий подвиг. Днiв зо три вiн блукав гiрськими перевалами, аж поки вiд цiєї мандрiвки зовсiм не втомився. "Потрiбно повертатися до маминих вареникiв,- подумав Совпак,- хоч тут i мальовничо, однак все-ж-таки дома тебе чи не з ложечки нагодують". Почав товстун йти на спуск i вже скоро вийшов на той крутий схил, на якому ночували найманцi Петра пiд час сильної зливи. З цього мiсця вiдкривався гарний краєвид, i Совпак заходився фотографувати гiрськi хребти. Та чи зiграли з нашим товстуном доля злий жарт, чи, може, вiн погано зранку поснiдав, однак коли вже вiн хотiв зробити гарний кадр, в об'єктив потрапив сонячний зайчик. На якусь секунду Совпак ослiп i подався назад. Все було б добре, але позаду нього не виявилось землi, тому товстун втратив рiвновагу i зi своїм новим фотоапаратом стрiмко полетiв з обриву. Не встиг Совпак i злякатися, як його спина доволi боляче вдарилась об щось м'яке, i через якусь мить вiн продовжив падiння, аж поки не вiдчув щось колюче. Його хтось штовхнув, i товстун машинально перекотився набiк i вiд таких ударiв втратив свiдомiсть. Прокинувся Совпак знову вiд якогось поштовху убiк. Вiн повiльно вiдкрив очi i побачив чиєсь втомлене, однак радiсне обличчя. То був Петро. Наш герой поволi спитав:
  -- Хто ти будеш, i чи не ти мене врятував вiд безпробудного сну?
   Совпак ще деякий час здивовано зиркав на Петра. Товстун не розумiв, чи помер вже вiн, чи ще живий. Так як погляд нашого героя виражав майже те ж саме, то Нечеса-Геройський вирiшив вголос розказати, хоч самому собi, як вiн сюди потрапив. Можливо,- думав Совпак,- ситуацiя проясниться,- i вiн промовив:
   -Я- Совпак. Несподiвано впав я з обриву, спершу вдарившись об щось м'яке, а потiм залетiв у це темне колюче мiсце i хтось мене штовхнув убiк...- товстун питливо подивився на нашого героя,- а як тебе звати, парубче?
   Бiле волосся Петра так i колихнулося, а це був знак того, що вiн прийшов до генiального висновку.
  -- Я- Петро Першовiдкривач. Вчора я прийшов у цю рощу, покуштував якихось ягiдок i заснув. А сьогоднi ти звалився сюди. Думаю, що ти не розбився тiльки тому, що листя рослини, що у нас над головою, зм'якшило твоє падiння. I бiльше того, я гадаю, що ця перепона вберегла i моє життя, так як я точно вiдчув сильний удар по легеням. Я не знаю, чи добре це, що ти сюди звалився, чи погано, однак я все дивуюсь, яким вiтром тебе занесло у цю мiсцевiсть. Коли ми з Синбабусином лазили по горах, то тут я iнших людей не бачив, крiм, звичайно, одного пiдлого "робiнзона".
  -- О, так це ти той Петро, який першим скорив гору! Напевно, нiхто б про тебе i не знав, якби не звiстка про зникнення вашої групи у цiй мiсцевостi. Тодi i наше село займалося твоїми пошуками. А коли це було! Страшно подумати! Аж п'ять рокiв тому.
  -- Скiльки, скiльки?- у Петра пробiгли мурашки по спинi,- може, ти щось сплутав? Я ж тiльки вчора зайшов у цю рощу.
  -- Нi. Це правда. Не знаю, коли ти ступив сюди, однак я точно пом'ятаю, як i мене пiдбурювали пiти на твої пошуки. Та я тодi по-розумному вiдмовився.
   Петро знов замислився i скоро мовив:
  -- Якщо все так, як ти говориш, то я був пiд цим листям цiлих п'ять рокiв. Що ж сталося з Синбабусином i його кабанчиком? Навiщо його унесли?
   Тут Совпак почав розпитувати про цього супутника Петра, i наш герой дуже коротко повiдав iсторiю про проклятий скарб i пiдступне вбивство Сiмона. Дослухавши розповiдь, товстий мовив:
  -- Не знаю, чи зняли ви прокляття. У всякому разi, у нашому селi нiхто не хворiв такою страшною хворобою. А от з цим Дашашем, потрiбно провести жорстку бесiду. Як же так буде, коли тут прокладуть туристичнi маршрути, а зовсiм поблизу проживатиме якийсь стариган-вбивця, котрий заманить вiдпочиваючих безкоштовними сосисками зi свинини, а потiм звершить над ними чорну справу. Нi! Не бувати цьому! Сама доля, напевно, привела мене сюди. I, як менi не хочеться назад, додому, та я повинен вiдновити справедливiсть i допомогти тобi. Спершу, думаю, ми навiдаємось до нього, а потiм вже будемо шукати Синбабусина, так як слiд цього юнака за п'ять рокiв мiг сильно простити, а цей Дашаш, якщо я не помиляюсь, живе тут давно, i до кiнця днiв буде мешкати у горах. Як же тодi ти пiдеш один, на такого звiрського дiдугана? Ба, вiн ще не пiдозрює, що накликав на себе гнiв Нечеси-Геройського! Нагорi я залишив намет зi смачними припасами. Звичайно, я не ручаюсь, що нам їх вистачить всю на дорогу до Дашаша, однак, як казала моя тiтонька, поки живеш-надiйся, можливо, одного хмарного дня нам впаде з неба великий шмат окорока.
   Видно було, що Совпак хоче трохи розвеселити Петра. Товстун i справдi сприйняв близько до серця всю ницiсть i пiдлiсть старигана-вiдшельника. До того ж, як було не допомогти петровi Першовiдкривачу, який, нарештi, знайшовся. Обличчя нашого героя просвiтлiло. Вiн сказав:
   - Коли ти хочеш менi допомогти, то я буду тобi дуже вдячний. Однак перш за все потрiбно вибратись з-пiд цього листя. Якось менi тут незатишно.
   Совпак не заперечував. По правдi кажучи, вiн також почувався пiд цим куполом трохи моторошно. Коли Петро спробував стати на ноги, то одразу ж впав, так як м'язи його зовсiм не тримали. Довелося бiдному, всьому в синяках, Совпаку, нести пiд руки нашого героя. Нарештi нашi мандрiвники поглянули на чисте небо. Воно вже всипалося першими зiрками. Наближалася нiч. Так як Петро i товстун знаходились бiля пiднiжжя схила, то їм доволi довго пiднiмалися пологою дорогою нагору. Потроху наш герой став ходити сам.
  -- Видно,- казав вiн,- я за стiльки рокiв так належався, що ще б трiшечки, i зовсiм забув би, як ходити.
   Нiч тодi була ясна, i мандрiвникам все-ж-таки вдалося вiдшукати палатку. Нашвидкоруч перекусивши картоплею i сушеними хлiбцями, вони повлягались просто неба.
  
      -- Прорахувалися. Iменна тропа Петра
   Мандрiвники встали з першими ранковими промiнчиками сонця. Зазвичай Петро не вставав так рано, однак йому сьогоднi якось не спалось. Можливо, тому що вони ночували бiля цього зловiщого схилу, звiдки Петро мiг насмерть розбитися. Можливо, вiн вiдчував, що тут недалеко лежав в трунi Синбабусин i страждав усю ту темну i безрадiсну нiч? З тяжким серцем покидав наш герой цю мiсцину. Совпак же навпаки, здавалося, повеселiшав. Вiн наспiвував собi пiд нiс якусь пiсеньку про те, який Дашаш поганий:

А Дашаш такий поганюка

А стариган цей превеликий злюка

А ми йдем з Петром його карати

Хай не буде бiльш невинних вбивати...

   Цей уривок ще не зовсiм готової пiснi так сподобався Петру, що вiн почав її доскладати:

I цей Дашаш отримає по горiхи

Оу, оу, є

I забуде вiн свою зловтiху

Є, є

Стане вiн хорошим хлопчиком

Не буде таким байстрючком

Оу, є

  -- У тебе непогано виходить,- похвалив нашого героя Совпак,- тобi ще трохи потренуватись, i можеш стати вiдомим складачем пiсень.
   Петро засоромився.
  -- Не думаю... мене бiльше лестить слава Першовiдкривача.
  -- А що поганого в тому, що така людина ще й буде складати гарнi пiснi. Кажуть, справжньому таланту немає перепон.
  -- Добре, так уж i бить, можеш мене вiдтепер також величати Петром Рифмачем. Я думаю, що коли повернусь у мiсто, то видам збiрку пiсень, i повнiстю виправдаю своє iм'я.
   Тут Петро поцiкавився дивним iм'ям Совпака. Той спершу розповiв про свого легендарного батька, а потiм майже всю дорогу наш герой слухав iсторiї про всiх предкiв, починаючи вiд Гаврилчика Нечеси-Геройського. Шлях тривав не один день, i Совпак мав змогу розповiсти навiть свою давню генеалогiю, яка вела мову про дiдусiв товстуна ще до знаменитого Гаврилчика. Слухаючи такi оповiдi, Петро вiрив кожному слову, а тому iнодi задумувався: "моя фамiлiя - Качка, та це ж вона перейшла до мене вiд опiкуна, а якби хотiлося дiзнатися справжню, друге iм'я мого батька!". За такими розмовами нашi мандрiвники проводили довгi години у дорозi. Ось вже вони пройшли низькорослий лiс, який хiба що тiльки i зберiг свою назву, так як за п'ять рокiв вiн трохи пiдрiс. Заночувавши на галявинi, Петро i Совпак завернули на тропу до Дашаша. Мандрiвникiв зустрiло те ж джерельце, бiля якого ще, здавалося зовсiм недавно, Петро з Синбабусином i Бабусином шукали вiрну дорiжку. Поневолi наш герой згадав кабанчика, так, того поросятка, який одного разу вночi витягнув половину провiзiї з його торбини. Та зараз Бабусин здавався не таким каверзним. Нi! Вiн був скорiше кумедним, а ще бiльше добрим, бо саме вiн спiвчував Петровi, коли той сумував за Iзольдою. Ось справжня вiрнiсть! У нашого героя проступили сльози на очах, однак вiн одразу ж змив їх у дзвiнкому струмочку, i йому здалося, що джерельце понесло його смуток кудись далеко, може навiть туди, де зараз Синбабусин...Совпак вже поповнив фляги з водою i покликав Петра:
  -- Що ти там забарився?- товстун пiдiйшов до нашого героя,- не хмурся, все витiкає, минається, як вода i цьому джерельцi. Запам'ятай це, i тривога до тебе не пiдступатиметься.
  -- Я просто задивився на бiлу пiну, котра розбивається о камiнчики.
   Петро не став розповiдати причини смутку, так як Совпак все одно не був на цьому ж мiсцi п'ять рокiв тому разом з Синбабусином i Бабусином. "Як же вiн зрозумiє мiй настрiй,- думав наш герой,- коли не бачив моїх друзiв? Скорiш вiн просто хороша людина, i слiпо менi допомагає. Хоча, можливо, мiй титул Першовiдкривача зiграв тут не останню роль?"
   Петро перебував у глибокiй задумi, коли вони, трохи перепочивши на галявинi за струмком, знову рушили в путь. Невдовзi показалась цегляна хатинка Дашаша. Стояв сонячний день, однак вiкна заслоняли старi штори, i нiчого всерединi не можна було розгледiти. Тодi Петро взявся грюкати у дверi. Нiхто не вiдзивався. Петро хотiв було взятися за старе i спробувати своїм тiлом вибити прохiд в дiм. Та Совпак вчасно зупинив нашого героя:
  -- Стiй, зупинися, Петре! Навiщо стiльки сили, нащо так напрягатись? Не в продмаг же ти ломишся через гiгантську чергу? Тут потрiбен розум. От послухай Совпака: цей твiй Дашаш або просто удає вигляд, наче тебе не чує, як, скорiше за все, минулого разу, або ж просто вийшов з хати в лiс чи ще там кудись,- тут товстун пiдiйшов до Петра i шепонув на вушко,- думаю, нам треба влаштувати йому засаду десь за будинком. Тiльки вiн з'явиться бiля дверей, так ми одразу його i прижучимо! Гадаю, тут гарно спрацює ефект неочiкуваностi.
  -- А чуєш, Совпаку, в твоїй головi не сидить один абзац! Це непогана iдея! Як же я ранiше до неї не додумався,- з сумом додав Петро.
  -- Знаєш, тодi, коли ви були з Синбабусином, обидва дуже злилися на Дашаша, а тому i не змогли прийняти кращого рiшення, нiж найняти найманцiв. Однак, таке часто буває, що емоцiї затьмарять здоровий глузд. Тож не будемо зволiкати.
   Петро мовчки кивнув. Совпак взяв свiй мiшок, i нашi мандрiвники навшпиньках прокралися на заднiй двiр хатини. Хоч тут i простягалася галявина, та все-ж-таки нашим друзям вдалося знайти досить темну лощину з якої вiдкривався гарний обзор.
  -- Те що треба,- сказав Петро, i вони тут розмiстили свої речi. До самого вечора мандрiвники просидiли у вичiкуваннi, однак Дашаша бiля дверей свого ж будинку їм не довелось побачити. У змаганнi, хто швидше з'їсть хлiбець неочiкувано виграв Петро, тому вiн одразу ж заснув просто неба, а Совпаку довелося пiвночi вичiкувати хоч якоїсь пiдозрiлої тiнi бiля дверей. I от вже пiд кiнець своєї змiни товстун почув дивний шелест. Можливо, вiн i не був дивним, та вiн його розбудив вiд дрiмоти. Совпак напряг слух, i знову донiсся цей звук недалеко вiд самих дверей. Товстун потихеньку встав i почав потрохи пiдкрадуватись до того мiсця. Знову долинув шелест, i Совпак точно визначив, звiдки вiн доноситься. Потрiбно було вийти за поворот будинку. Товстун знову присiв i став вичiкувати, як зараз вийде старець Дашаш. Однак нiхто не з'являвся. Совпак не мiг спокiйно сидiти, а тому сам визирнув за поворот. Пiд блiдим свiтлом мiсяця товстун розгледiв, що в травi щось ворушиться i хрюкає. Совпак мовчки повернувся до свого посту, бурмочучи собi пiд нiс:
  -- Це ж треба було так наплутати! Якогось мирно жуючого травичку кабанчика я сприйняв за злого-презлого Дашаша! Напевно, я просто сильно втомився. До того ж прийшов час Петровi слiдкувати за будинком,- Совпак трусонув за плече нашого героя, i коли той продер очi, товстун заснув як убитий. Чергування Петра пройшло спокiйно. Нiяких пiдозрiлих тiней, нiяких дивних звукiв, правда, можливо, наш герой просто весь час куняв, i тому нiчого надзвичайного не почув i не побачив. Та вiн запевняв Совпака, що одразу б пiдняв тривогу вже тiльки при наближеннi до будинку Дашаша, i вони зробили б йому нiчний "сюрприз". "Його пiдлий дух я вiдчув би здалеку",- запевняв друга Петро. Ранок принiс неповторну свiжiсть трав, i мандрiвникам захотiлося хоч трохи походити по зеленому килимку. Так вони по черзi виходили зi своєї "засади" i потихеньку прямували на галявину. Такi вилазки робилися нечасто, так як друзi не хотiли випадково "засвiтитися" Дашашу. Однак коли хтось з них i виходив, то частiше за всього позбирати солодкi корiнцi або ж якiсь ягоди, що вже доспiли на кущах. Загалом, день пройшов досить нуднувати. Якби Совпак пошепки не розповiдав про своїх доiсторичних предкiв i всi подiї, якi трапились за останнє п'ятирiччя, то Петровi б зовсiм набридло таке вичiкування. За день друзi так нiкого i не побачили, окрiм бiлочок та iнших маленьких тваринок. На нiч першим чергувати взявся наш герой. Години летiли швидко, а нiхто бiля будинку не з'являвся. Як не бажав Петро появи Дашаша, та вiн наче крiзь землю провалився. Скоро наш герой розтормосив Совпака, i мiцно захропiв. Як не хотiв товстун вставати, та вiн все-ж-таки сiв i сонно поглянув у пiтьму. Раптом лiс неначе ожив. Дивно, та коли надзирав Петро з лощини, здавалося, i травинка зайвий раз не гнулася вiд пориву вiтра. А тут i пугач видав моторошний спiв, забiгали бiлки прямо перед носом Совпака. Вони навiть так його розiзлили, що вiн хотiв було одну з них схопити за хвiст, та вона легко вислизнула з-пiд його незграбної товстої руки. Совпак i стрибку за рудохвостою впав на землю i досить боляче об щось стукнувся. Вiн прокляв цю нахабу-бiлку i вже хотiв знову повернутись у лощину, однак почув якийсь стукiт копит. Зненацька на заднiй двiр халупи Дашаша хтось вискочив, i як вже потiм розгледiв Совпак, то був олень. Тварина глянула убiк лощини, i нашому товстуну здалося, що її погляд впав прямо на нього. Потiм вона почала робити ще дивнiшi речi - бiгати по невеличкому колу. У Совпака прямо все захололо всерединi. Вiн дуже злякався, i хотiв вже було будити нашого героя, коли олень несподiвано зник. Вiдчуття тривоги все не полишало товстуна. Майже всю нiч вiн просидiв, пiдiгнувши колiна до себе i боязко вслуховуючись у нескiнченнi шелести та звiринi голоси. Тiльки пiд ранок Совпак почав куняти. Вдень товстун не витримав i подiлився з Петром, якi страхи вiн пережив тiєї ночi.
  -- Олень так i глянув менi в самiсiньке серце,- казав товстун, жуючи булочку з маслом,- i знаєш, щось недобре я в цьому почуяв! Та й той кабан позаминулої ночi, якщо чесно, добряче мене налякав.
   Совпак розповiв i про лiсового хряка, що нахабно привернув на себе увагу.
   Пiсля цiєї розповiдi Петро впевнено мовив:
  -- Думаю, мiй друже, що все тобою сказане - правда, та все це ти неправильно сприйняв. Спати треба бiльше, i тобi олень не здаватиметься таким зловiщим, i нi на якого кабанчика вухом не поведеш. А ящо тебе насторожують дивнi рухи рогатого, то знай, що Петро Першовiдкривач i на це знає вiдповiдь,- наш герой трохи задумався i продовжив,- це, менi здається, сривай-голова олень. Вiн дуже хоче видiлитися, а тому коли його побратими дiзналися, що в лощинi ховаються люди, то минулої ночi цей бешкетник i прохвост, втративши останню клепку, вирiшив похизуватися своїм досконалим тiлом перед нами. Думаю, за ним звiдкись спостерiгали iншi оленi, i вiн ж бо, напевно, значно вирiс на їхнiх очах. Вiдтепер його вибрали вожаком групи, i вiн носить горде iм'я Хоробрий Стiв.
  -- А чому саме Стiв?- здивовано запитав Совпак.
  -- Менi так пiдказує серце,- пiсля невеличкої паузи мовив Петро.
   Звичайно, товстун вiрив у такi замисли оленя, однак не став суперечити друговi. Можливо, йому виднiше?- задумався Совпак,- може я просто сприймаю все дуже серйозно? Й справдi, прислухаюсь до поради друга i не буду полохливим зайчиком!
   Однак подiї наступних ночей змусили Совпака знову перемiнити свою думку. Дашаш все не заходив i не виходив з дому, i мандрiвники залишились на третю добу в засадi. Вночi першим чергував Совпак. Вiн зробив безтурботний вигляд i полулежачи спостерiгав за хатиною Дашаша. Раптом почувся досить рiзкий шелест. Не пiддамся на свiй страх,- подумав товстун i почав гадати, скiльки вареникiв йому зорбить мама, коли вiн повернеться додому. I тiльки вiн хотiв глянути на зоряне небо, як на нього сипонуло горсткою землi, потiм ще одною, i це продовжувалося до тих пiр, поки Совпак, прикриваючи очi рукою, насилу не вилiз на галявину. Пiсок перестав на нього сипатись, i товстун, швидко протираючи очi встиг розгледiти вовчий хвiст. Совпак хотiв заволати вiд злостi, та вчасно згадав про обережнiсть. Тварину все одно не можна було дiгнати у такiй темрявi, тому товстунчик пiдiйшов до того мiсця, де стояв вовк, i уважно його роздивився. При блiдому свiтлi зiрок вiн розгледiв вириту ямку на землi. "От iрод,- подумав Совпак,- навiщо вiн засипав мене?". Та як не шукав вiн вiдповiдi, вона так i не знайшлася. Натомiсть Петро наступного ранку пояснив це так:
  -- Знову ти такий наполоханий! Що ж дивного у такiй поведiнцi вовка? Я думаю, що i так все зрозумiло: просто цьому чотироногому пощастило десь знайти мiфiчнi багатства славного емiра Мундука Калапуштi, однак його гробниця, як завжди це буває, завалилася, однак вовку пощастило в зубах звiдти винести платинове намисто старовинної роботи дружини емiра. Звичайно, тварина захотiла якнадiйнiше приховати свiй скарб, i от минулої ночi якраз для цього рила яму. Випадково тобi пощастило опинитися бiля неї, i якби ти спершу гарненько подумав, то скорiш за все побажав би бути закопаним, нiж залишитися без скарбу. А так,- з щирим сумом додав Петро,- ти прилякав вовка, i не бачити нам бiльше намиста. Ех, ти...
   Совпак вже зрозумiв, що яка б дивна та страшна iсторiя з ним не траплялась, Петро обертав її на якийсь, начебто буднiй випадок. Та все ж товсуну не сподобалась ця мiсцевiсть. Вiн почав вмовляти нашого героя, що скорiш за все цей Дашаш переселився i вони тут марно його вичiкують.
   - Поспостерiгаємо ще пару днiв,- мовив Петро.
   Четверта нiч нагляду за халупою виявилась досить теплою. Навiть, можна сказати, трохи душноватою. Здавалося, пiд пильним наглядом Петра, весь лiс за будинком Дашаша спав, а коли настала черга Совпака, то наче все живе в один момент попрокидалося. Та як товстун намагався не звертатина цей шум уваги, його душу гнiтило, якесь смутне передчуття. У такiй тривозi i просидiв Совпак до самого ранку. Коли Петро прокинувся вiд солодкої дрiмоти, вiн сказав:
  -- Слухай, друже, я так бiльше не можу. Ненавиджу я цю лощину разом з проклятим будинком цього дiдища! Менi тут погано!
   Товтун за декiлька днiв схуд прямо на очах. Пiд його очима чiтко проступали чорнi кола. Вид у нього був точно як пiсля тижневої важкої працi. Петровi стало шкода бiдолаху, та вiн все-ж-таки стояв на своєму:
  -- Ще хоча б добу, Совпаче! Я даю слово, що коли цей Дашаш не об'явиться до завтрашнього полудня, то ми одразу ж зберемо свої речi i, коли ти схочеш пiти за мною, продовжимо пошуки на скiльки вистачить нашого терпiння. Коли ж i вони не завершаться успiхом, то ми спустимось донизу, i особисто я буду шукати Синбабусина, як би це складно не виявилось.
   Слова Петра придали невелику надiю Совпаку.
  -- Якщо хочеш, можеш вдень поспати, i будеш чергувати тiльки пiвночi,- улесливо сказав Пет,- я можу цiлий день не покидати наш пункт спостереження.
   Товстун не приховував свого бажання солодко поспати, i тому його розбуркали вже тiльки глухої ночi. Настала його черга вести спостереження за будинком. Совпак невiдривно дивився у ту точку, нi на що не вiдволiкаючись. Та все ж не можна було не вiдчути досить холодного вiтру, який пiднявся на галявинi. Товстунець укутався в тоненьке простирадло. I раптом на ньому вiн побачив якусь червону пляму. Совпак спробував її витерти, та це виявилось якесь свiчiння, яке падало десь збоку. Товстун пiдняв голову i завмер вiл жаху - на широкому карликовому деревi, що одиноко росло на галявинi замигтiли червонi цяточки. Сам не розумiючи, шо вiн робить, Совпак зiп'явся на ноги, вийшов з лощини i став бiля товстого дуба. Поступово червонi крапочки почали виводити лiтери, i поступово проступив такий надпис на корi:

"Не ляжет толстун здесь уж на бок

Ведь прошел пребыванья тут его строк

Пускай возвращается он к себе в дом

И не суется сюда он потом!"

   Совпаком охопила панiка. Хто ж тут може бути товстим, крiм нього! Надпис на корi замиготiв, чим справив ще бiльш гнiтюче враження. Може, Петро вважатиме мене останнiм боягузом i зрадником, та я зараз же почну спускатися вниз, от тiльки захоплю мiшок з харчами,- подумав Совпак. Його душу повнiстю охопив страх i вiдчай. А що, коли зараз цей же дуб на мене звалиться i приб'є до смертi? Нi, коли мене попереджують по-хорошому повернутися додому, то не слiд ослуховуватись прохання,- Совпак вже мiркував на ходу. Вiн стрiмголов полетiв у лощину, взяв свiй мiшок i, якось у пiтьмi вибравшись на переднiй двiр будинку Дашаша, побiг вже знайомою стежкою на спуск.
   Вже настав трав'янистий ранок, сповнений ароматами всеможливих трав. Однак не всiм тодi було радiсно на душi. Петро прокинувся досить рано, i одразу посмутнiв. Куди подiвся Совпак? Чому вiн не розбудив мене вночi, щоб змiнитися? Може, вiн просто заснув на чергуваннi, а зараз вийшов нарвати солодких корiнцiв?- все новими i новими питаннями задавався наш герой. Зрештою вiн вирiшив, що доленоснi рiшення не слiд приймати на голодний шлунок. Тому Петро вже iнстинктивно потягнувся до мiшка Совпака, та його рука нiчого не намацала. Наш герой нахмурився i почав шукати торбину чи не по всiй лощинi, та вона наче випарувалась у повiтря. Ех, поганий це знак. А ще вчора я дiставав з цiєї сумки смачненькi хлiбцi, якi б сьогоднi iдеально пiдiйшли до мого першого снiданку,- Петро впав у вiдчай. Вiн присiв на травицю i став чекати повернення Совпака. Поступово тривога все бiльше i бiльше охоплювала нашим героєм. Скоро вiн, забувши про всяку обережнiсть, почав кликати товстунчика, однак безрезультатно. Потiм вiн вийшов з лощини i почав снувати по галявинi, тяжко роздумуючи. Щось цей товстунчик довго не вертається. I не вiдзивається на оклики. Не думаю, що через якусь крихiтну дику ягiдку вiн мiг так далеко зайти. Навiщо ж тодi вiн брав мiшок з провiантом? Може...йому стало страшно вночi i вiн втiк з торбиною, навiть не попередивши мене? Цiлком можливо. Он i травичка на спуск злегка прим'ята i це, безумовно, вiд тяжкої ступнi Совпака. Тiльки чому вiн залишив мене без снiданку? Зазвичай коли лядина чогось боїться, то вона в першу чергу рятує себе, а не мiшок з харчами!Нi! Вiн вчинив нечесно! Товстун зрадив своїй обiцянцi менi допомогти. Може, вiн взагалi дружить з тим пiдлим Дашашем i вони так гарно мене обставили? А що? За п'ять рокiв свiт мiг змiнитися i в гiршу сторону. Можливо, зараз прийнято обманювати вже першого зустрiчного? Напевно, цей стариган вже давно живе десь в iншому мiсцi, Совпак поспiшив до нього, щоб отримати винагороду за кепкування надi мною,- якi тiльки думки не лiзли в голову Петра. Однак все-ж-таки вiн вирiшив вiдкласти свої думки на потiм i, нарештi, попоїсти. Нашому героєвi пощастило натрапити на невеличкий кущ червоної дички. Вона виявилась дуже кислою, i Петро закусив її солодкими корiнцями. Однак пiсля невеличкого снiданку на душi нашого героя не полегшало. Вiн знову зайшов у лощину, прилiг на землю i, як не намагаючись взяти собi хоч трiшечки безтурботностi синього неба, знову почав думку гадати. А чого це я тут лежу? Чекаю Совпака? Вiн точно не повернеться, яким би не здавався його погляд щирим i дружелюбним. Та, напевно, цi очi приховували брудне дзеркало безсердечного розрахунку i зловтiхи? Можливо, хоча якось не доводилось менi бачити лиходiїв товстими. Зазвичай вони високi, худорлявi, з гострими рисами обличчя i неприязною усмiшкою на обличчя. Цього вже точно не можна сказати про Совпака! А якщо вже й Ворохта не така, як була? Може, там люди тепер всi на вигляд всi добросердечнi i милосерднi, а коли дiйде справа до справжньої дружби i допомоги, вони стають холодними, як лiд, i кажуть щось на зразок: "твої проблеми", i вiдвертаються вiд тебе. Або ж взагалi байдужi до тебе! Як же це жорстоко звучить...- Петрове обличчя вкрили гiркi сльози. Вiн витер їх i пристав на руку. Халупi Дашаша складав компанiю хiба що низькорослий дуб. Совпака нiде не видно. Що це я вже зовсiм зневiрився у справжнiх почуттях? Можливо, ще не встигло їхнє серце повнiстю скам'янiти? Поблукаю трохи. Може, почує мiй голос Совпак. Чи хоча б спробую розвiяти сум,- i Петро рiшуче зiп'явся на ноги i знову покинув лощину. Наш герой бродив околицями галявини, весь час окликаючи Совпака. Скоро вiн понурив голову i тiльки бурмотiв собi пiд нiс iм'я товстуна. Раптом збоку промиготiло щось червоненьке. Петро пiдняв очi, i саме вчасно, так як мiг вже вмазатись в крону високого дерева. А привернула увагу i стала своєрiдною рятувальницею нашого героя вiд ушибу нiхто iнша, як червона в бiлу крапинку голiвка здоровезного мухомора. Так, без сумнiвiв, це був той самий гриб, якого Петро колись покромсав ножичком. Та зараз голова його вiдросла, порiзи загоїлись мухомор самотньо пiдпирав високий дуб. Та враз якась нестримна злiсть заволодiла нашим героєм. Як, цей гриб був пошкоджений в знак того, що тут торував дорогу сам Петро Першовiдкривач. А вiн посмiв вiдрости до небувалих розмiрiв i тепер так зухвало уставився на мене,- наш герой дiстав ножичок,- бачите, я повинен йому дякувати, що вiн оберiг мене вiд травми! Великий рятiвник! Напевно, такий же як Совпак! Добрий з виду, та гнилий зсередини! Не бувати цьому!- i Петро злiсно почав кромсати гриб. Пiсля того як вiдлетiла червона шапка, наш герой мiцно схопив за нiжку мухомора i врештi-решт вирвав його з коренем i кинув на галявину, промовивши: отак буде з усiма, хто так пiдло мене обманює. Я не потерплю такого вiдношення до себе. Тепер ти, грибе, став таким же огидним зовнi як i зсередини!- Петро ще раз гнiвно зиркнув на покромсаного мухомора, i притопнув його ногою. Хай кожен знає, що тут бував Петро Першовiдкривач, вiн начебто ненароком пошкодив цього гриба,- наш герой оглянувся навколо i швидким кроком попрямував вниз по галявинi. Йому здалося, що голова його прямо кипить. Петровi стало дуже спекотно, однак вiн продовжив йти, навiть пришвидшив крок. Вiн тiльки i думав про славу: скiльки я часу згаяв даремно! Стiльки ще всього потрiбно зробити. Люди, якi пiднiматимуться нагору нiзащо не повiрять, що тут бував видатний Петро Першовiдкривач! А потрiбно, щоб кожний, хто почне сходження, це знав. Для цього, перш за все, потрiбно створити свою iменну тропу. Вона повинна бути гарно протоптана, камiнчики бiля неї мають лежати лiтерою "П"...А, мало не забув. Дерева, якi ростуть вздовж цiєї стежки потрiбно розписати своїми власними автографами. Думаю, кожний турист буде в захватi вiд таких перетворень,- за цими думками наш герой i не помiтив, як взагалi звернув зi знайомих стежок i потрапив у досить непривiтний темний лiсок.
  
      -- I знову Дашаш
  
   Петра зовсiм не смутило, що вiн потрапив у незнайому мiсцевiсть. Навпаки,- подумав наш герой,- це дуже добре. Справжнiй Першовiдкривач не ходить по протоптаним стежкам! Йому, як безумовному "масте", потрiбнi незвiданi тропи. До того ж,- Петро пробурмотiв ледь, як казала моя бабуся, коли будеш шукати, на якому кущi бiльше смородини, то зовсiм ягiд не збереш. Тому, думаю, можна починати мою справу вже зараз,- наш герой настроївся рiшуче. Вiн зупинився i владно промовив:
  -- Я, Петро Першовiдкривач, у цьому темному i, здавалося, непривiтному лiску почну прокладати iменну тропу. Вона продовжуватиметься аж до пiднiжжя гори. Пiзнiше я продовжу її аж до вершини. Це я урочисто заявляю вам, мешканцi лiсу, так як сподiваюсь на ваше розумiння. Не паплюжте моєї стежки, не сипте на неї багато листя, бо люди, якi йтимуть нею, можуть випадково звернути з неї, i це буде жахливо! Можливо, мандрiвникам нiчого i не станеться, та подумайте про мою репутацiю! Вони гадатимуть, що я не доглядаю за своєю тропою, а це жахлива неправда. Однак коли ви, о мудрi мешканцi лiсу, протягнете менi руку допомоги, тобто зайвий раз не помнете травиночку на моїй дорiжцi, то це буде краще i для вас самих. От тiльки уявiть собi, що турист топає по Петровiй тропi на вершину. Вiн цiлком задоволений впродовж всiєї подорожi, так як стежка простора, на нiй мало великих камiнцiв, об якi часто спотикаєшся у таких лiсах. Тому-то мандрiвник витратить менше часу на сходження, не буде полювати на зайцiв чи iнших тварин, так як його провiзiя, яку вiн неодмiнно брав з собою, не встигне закiнчитись. I до того ж хороший настрiй просто не дозволить жорстоко вбивати мешканцiв лiсу,- Петро захопився промовою,- а моя слава, як не тiльки Першовiдкривача, а й того, хто пiклується про iнших, збiльшиться в рази. Про мене друкуватимуть наперебiй чи не всi газети Ворохти, а може моя знаменитiсть докотиться i аж до Бородянки? Так, це була б велика радiсть для мене, коли у цьому надзвичайному мiстi забалакують про мене всi без винятку, i старi, i малi. Тодi я настiльки виросту в очах простих людей, що й треба буде, напевно, спуститись вниз i збирати плоди своєї нелегкої працi. Це шлях непростий, та я з ним справлюсь. Можливо, колись моя слава пiднесе мене до самого верхiв'я влади? Однак над цим рано задумуватись,- останнi слова Петро вже бурмотiв собi пiд нiс. Закiнчивши свою реплiку, вiн озирнувся навкруги. Вже сутенiло, i темний лiсок робився чорним. Вiн продовжував байдужо стояти навколо Петра. "Мовчання - знак згоди. Коли я не чую заперечень мешканцiв лiсу, то, значить, вони одностайно пiдтримують мене. Прекрасно! Тодi я почну прямо з цього невеличкого яру"- так вирiшив наш герой. На днi заглиблення Петро знайшов декiлька камiнцiв, i в вiн витратив небагато часу, щоб скласти їх лiтерою "П". Пет так замилувався своєю роботою, що радiсно вимовив: "Хорошоє начало - полдєла откачало", як любив казати його дiдусь. Потiм наш герой взявся ретельно очищати тропку вiд минулорiчного листя. Це виявилось нелегкою справою, однак Петровi пощастило нарвати трохи хворосту i зробити з нього невеличкий вiничок. Хоч вiн виявився не дуже ефективним проти такої кiлькостi листя, та наш герой все-таки якось справлявся. Скоро насунула непроглядна нiч, i Петровi довелося покинути цю працю. Спати було нi на чому, та хлопець змiг примоститися пiд високим товстим дубом на м'якенькому зеленому килимку. Одразу страшна втома нахлинула на нашого героя. Вiн швидко заснув, навiть призабувши, що по своїй необачностi пропустив цiлих п'ять прийомiв їжi, до яких входили i другий снiданок, i обiд, i полуденник, i передвечiрок, i, нарештi, найголовнiше - ситну вечерю.
   Наступного дня Петро проiгнорував звичай прокидатися пополуднi, i продер очi набагато ранiше, хоча сказати точно, як рано, не можна, бо лiс не бажав пропускати багато свiтла. I тут наш герой взявся за... нi, не снiданок. Вiн, на подив самому собi, забув про нього. Тепер Петро хотiв тiльки одного - досконалої iменної стежки. Тому, не довго думаючи, наш герой дiстав свiй улюблений ножичок i розписав дуб автографами, щось на зразок: "Тут протинав дорогу крiзь непролазнi хащi Петро Першовiдкривач!" або ж просто "Його свiтлiсть незрiвнянний високообдарований Петро бував бiля цього шматка древесини". Петровi так подобалось розписування, що вiн i не помiчав, який завдає бiль живiй природi, яку ж сам i просив про допомогу у "Великiй справi прокладання iменованої тропи". Навiть до наших днiв збереглося багато дерев у цiй мiсцевостi зi скромними надписами "Петро, котрий облагочистив це дереiце своїм близьким перебуванням". Втiм, iнодi наш герой вдовольнявся тiльки розписом "Петро-генiальний". Що ж до тропи, то Пет намагався робити її прямою i лише iнколи, коли вже не лишалося iншого виходу, плавно направляв її в потрiбну сторону. Часто наш герой вимальовував лiтери "П" на своїй дорiжцi або ж викладав цю букву гiлочками дерев. За цим заняттям Петро майже зовсiм забував про їжу. Спрага не доймала нашого героя, так як дорогою вниз часто траплялися невеликi гiрськi рiчечки. Iнодi траплялися i кущi з невiдомими ягодами, i тодi хлопець згадував про голод, а перспектива отруїтись на деякий час переставала його бентежити. Лише потiм, пiсля такого перекуса Петро думав: "Коли б це була хороша ягiдка. Ну, думаю, у всякому разi, мiй шлунок справиться. Вiн ще й не такому давав раду. Iнколи йому слiд попрацювати на славу заради його доброго володаря".
   Наш герой намагався тримати напрям на схiд, бо, за його пiдрахунками, саме там пiднiжжя бiльш пологе i звiдти, здається, ще п'ять рокiв тому вiн з Синбабусином, кабанчиком i групою зрадникiв рушили вгору. Петро намагався не думати про свого друга. Вiн хотiв вважати те, як їх заколотили у гроби - жахливим сном. Наш герой боявся навiть гадати, що зробили з Синбабусином i Бабусином, коли вони потрапили в руки Хуаноса Б. Р. Та й взагалi, чи донесли його друга до цього негiдника живим? Якщо й так, то за стiльки рокiв Петровi важко було б наново вiднайти пiдлого торговця, котрий чи не щотиждень переселяється. А що вже тодi думати про Синбабусина? Наш герой i не хотiв про це мiркувати, так як в голову лiзли найсмутнiшi мислi.
   Поступово лiс почав рiдшати, i наш герой через кiлька днiв вийшов на трав'янистий склон. Тут не було нiяких перешкод для сонячного свiтла, i Петро оглянув внизлежачi землi. Нiяких стежок не було видно, звичайно, крiм його власної, яка вилась позаду. Спереду знаходився обрив, трохи схожий на той, звiдки Петро звалився в гробу. Наш герой знову поглядiв на мiсцевiсть, однак ще раз впевнився, що тут не бував. "Напевно,- подумав наш герой,- занадто сильно повернув на схiд. Треба взяти трохи на пiвнiч". Туди поглядiв Петро, i знову побачив лiс, межi якого ховалися десь в далечинi.
  -- Ну, що ж, будемо торувати дорiжку далi,- сказав собi наш герой i з не меншим натхненням продовжив свою роботу.
   Першi дерева з'явилися набагато ранiше, нiж очiкував Петро, i, звичайно, вони були усипанi автографами зверху донизу, наскiльки дозволяв рiст нашого героя. Як надовго Петро не затримувався, щоб вiдломати гiлочку на згадку то там, то сям, а вже через два днi вiн прокладав свою тропу мало не самих хащах лiсу.
   Мiж рядами дерев рiдко проглядало сонце, i тому часом Петро навiть плутався в сторонах горизонту, тому iнодi ранок йому здавався пiзнiм вечором. Одного дня вiн i прокинувся у такiй нерiшучостi: або Петро проспав весь свiтлий час, i зараз буде сутенiти або ж це просто такий темний ранок. Тому наш герой врештi-решт вирiшив ще трохи поспати, щоб нi в якому разi не вставати даремно. I тiльки Петро заплющив очi, як раптово роздались два пострiли. Наш герой одразу скочив i прислухався: чи не наснилося це йому? Однак скоро почувся ще один пострiл, зовсiм не далеко. Петро завмер на мiсцi. Страх скував його рухи. Вiн не знав, що робити. Та панiка швидко пройшла, i нашому героєвi стало цiкаво, хто ж це з туристiв вже полює у його володiннях? Петро подумав: звичайно, я не забороняв вистрiлювати тварин на схилi моєї гори, однак менi все-ж-таки цiкаво, який це мандрiвник вже так смiливо тут розгулює. Потрiбно на нього подивитись. Думаю, мiй владний вид його обезброїть. У всякому випадку, на менi мої щасливi житомирськi шкарпетки, котрi вiдгонять злих духiв,- цi слова надали впевненостi Петровi i вiн, пiдбадьоруваний ними, рушив назустрiч незнайомцю.
   Знову почувся пострiл, i в цей раз зовсiм недалеко вiд нашого героя. Почувся чийсь голос, i Петро заховався за найближчим деревом.
  -- Що, спiймав я тебе, куций хвiст, вiд мене далеко не втечеш. Нiхто вiд мене не збiжить без дозволу.
   Так! Наш герой здогадався, хто це полює. Однак вiн не знав, як вчинити. Туша кролика лежала недалеко вiд Петра, i старий Дашаш мiг його помiтити. А в нього є зброя. Тому хлопець скрючився за деревом в три погибелi, i так завмер. Вiн вже почав проклинати себе за свою зайву цiкавiсть та допитливiсть. Тим часом скрипучий голос дiдугана зачувся зовсiм поряд:
  -- От, їй-Богу, непогану ж залишив менi Сiмон дубельтiвку. В такого здорованя поцiлила. Вийде старому гарний обiд.
   Нi! Петро не мiг цього чути! Вiн стоїть в кiлькох метрах вiд людини, котра так холоднокровно вбила його друга! Ну то й що? Яке дiло нашому героєю до якогось там лiсничого Сiмона? Все одно вiн вже вбитий i нiчого не змiнеш. Один внутрiшнiй голос казав: ти робиш свою iменовану стежку, так i проторуй її до кiнця! Може, старий тебе i не помiтить, i хай. Навiщо вже гнатися за минулим?- Петром охопив вiдчай. Однак в його душi вже загорiвся вогник ненавистi, який поступово охопив усю душу: щоб поквитатися з Дашашем я перетерпiв стiльки пригод, i зараз не скористатися такою можливiстю? Потрiбно хоча б спробувати. Ну то й що, що в його руках зброя? Вона не належить йому, i не буде його слухатись! I як не соромно Дашашу користуватися рiччю своєї жертви? Цю гвинтiвку купив Сiмон, i тiльки вiн має право нею користуватися!- на якусь секунду Петро забув про свою дорiжку. Ним керувала жага помсти. Дашаш вже повалив на плечi сволю здобич, коли з-за дерева вискочив наш герой. Не довго думаючи, Петро повалив старого на землю. Роздався пострiл. Хлопець намагався вирвати у старого дубельтiвку, а Дашаш хотiв направити гвинтiвку на Петра.
  -- Ти, хлопчисько, хутко кiнчай цi забавки, не то вони погано кiнчаться для тебе,- викрикував дiдуган. Голос його раптово перестав скрипiти i в тонi старого чувся грiзний наказ. Петро нiчого не слухав. Вiн тiльки вимовив у вiдповiдь:
  -- А добре ви забавлялися з Сiмоном, га?
   Отак цi двоє борсались на землi. Юна сила не могла подолати старої закалки. Нiхто не мiг остаточно вихопити рушницю. Раптово Дашаш голосно вигукнув: Дотональде! На рога цього байстрюка! Несподiвано старий розжав пальцi, i Петро, заволодiвши дубельтiвкою, втратив рiвновагу i впав на iнший бiк. Наш герой ще не встиг як слiд взяти рушницю, коли його руки щось притиснуло до землi. Петро поглянув вгору i побачив над собою голову оленя, котрий своїми рогами згори впивався в хлопця. Нашому герою стало боляче, вiн закричав i спробував стати, та не змiг. В цей момент Дашаш вихопив рушницю з рук Петра i, впритул нацiлившись на нього, наказав своєму оленю:
  -- Дотональде, вiдпусти його, вiн вже нiчого менi не зробить.
   Тварина слухняно пiдняла роги i вiдiйшла вбiк. Петро люто глянув на дiдугана. Той був одягнений у старезний плащ i на його шиї телiпався брелок Сiмона. Наш герой не наважувався встати. Першим заговорив Дашаш:
  -- От так зустрiч!- тiнь лукавої посмiшки прокотилася на обличчi старого,- ось, нарештi, ми маємо змогу вдосталь побазiкати. Про що ти хотiв би зi мною поговорити?
  -- Пiдлий вбивце,- вирвалось з уст Петра,- ти завоював довiру Сiмону, а потiм звершив над ним чорну справу! Зi мною такого не пройде! Вбивай беззбройного! Чи це, може не в твоєму стилi, га? А, так, тобi спочатку потрiбен друг, якого згодом можна так пiдло погубити?- Петро уставився прямо в карi очi старого.
  -- Як ти смiєш таке менi казати? Я б на твоєму мiсцi не патякав так, коли життя висить на однiй волосинi. Чому ти кидаєш на мене такi звинувачування? Звiдки тобi знати, як все було насправдi?
   Петро трохи охолов. Поступово до нього поверталася холоднокровнiсть. Хлопець почав розумiти, що з наставленим на нього дулом гвинтiвки вiн нiчого не поробить. Потрiбно почати переговори.
  -- Добре, добре,- поволi мовив наш герой,- я не знаю всiх обставин. Пояснiть менi все. Тiльки дозвольте менi встати. Все-ж-таки я не хочу остаточно забруднити свою сорочку.
   Дашаш посмiхнувся.
  -- Гаразд, хлопче. Однак ти повинен менi пообiцяти, що коли зiп'єшся на ноги, то не накинешся на мене. Це - моя умова.
   Звичайно, Петро не хотiв нiчого гарантувати. Та дубельтiвка прямо зазирала в його душу. Тому наш герой вирiшив чесно поклястися своїм прiзвиськом Першовiдкривача, що i пальцем не троне Дашаша.
  -- Отак вже краще,- вимовив дiдище,- тепер я тобi довiряю, так як знаю, що така обiцянка з твоїх вуст - це не слова на вiтер. Пiднiмайся. Ходiмо до найближчої рощи. Там є декiлька пенькiв, на яких ми все i обговоримо. Дотональде,- гукнув Дашаш свого оленя,- можеш гуляти. Коли знадобишся, я тебе покличу!
   Тварина слухняно кивнула головою.
   Скоро Петро i Дашаш зайшли у невелику рощу. Наш герой вже не був пiд прицiлом, та вiн йшов спереду, а старий казав йому дорогу. Показалися першi пеньки, однак Дашаш вiв Петра далi, аж поки наш герой не завбачив круглий стiл, а довкола нього кiлька дерев'яних стiльцiв.
  -- Сiдай, хлопчику,- сказав Дашаш,- вибирай найгладший пеньок.
   Наш герой примостився на невисокому стiльцi, а старий сiв напроти столу. Вiн глянув на стурбованого Петра i промовив:
  -- Я хотiв тобi дещо сказати,- почав поволi Дашаш,- взагалi-то, я можу стверджувати, що нiякого прокляття не iснує.
  -- Про що це ви,- нетерпляче перебив старого Петро.
  -- Начебто ти не знаєш?- пiдняв високо брови Дашаш,- я веду мову про скриню з золотом, яку ти кинув з вершини гори. Просто коли ви з Синбабусином спустилися у Ворохту, щоб найняти пiвкоролiвського полку, то я неабияк злякався. Я сприйняв вашi слова буквально, так як пам'ятав твiй громовий голос, тому i вирiшив залишити свою хатину. Довго я вибирав мiсце, де побудувати собi новий дiм. Врештi-решт я знайшов таку мiсцину, яку, напевно, не можна гарно розглядiти i з висоти пташиного польоту. I от коли я колов собi дрова, то побачив бiля пiднiжжя схилу якийсь сiрий ящик. Не важко було здогадатися, що це i є ваша скриня, котру ви кинули з вершини. Тодi я подумав: "Ех, все одно помру у цьому ж лiсi. Яка рiзниця, на 10 рокiв ранiше, чи пiзнiше. А справжнє золото я вже ой як давно не бачив. Ну то й що, що там лише кiлька монет. Погляну одним глазком. Може, не з'являться на менi червонi висипи". Так я зломав замок i, звичайно, дiстав зi скринi декiлька дорогоцiнних монеток. Вони, до речi, i зараз лежать десь пiд лавкою у моїй новiй халупi. На жаль, скоро на моїй шкiрi все-ж-таки щось червоне i висипало, однак десь за мiсяць воно безслiдно зникло. Менi стало цiкаво, чи це було накликано прокляттям, чи може просто скриня була з самого початку носiєм цих мiкроскопiчних червiв. Я детально обстежив сундук всерединi вздовж i впоперек i на днi нашкрiб якийсь червоний нальот. Цей пiсок я насипав у колбу, яку захопив з собою зi старої халупи, i накрив посудину зверху кришкою. I через декiлька днiв цей червоний нальот почав прилипати до стiнок колби, наче намагаючись вибратись назовнi. Тодi я вiдчинив вiкно моєї халупи, висунув назовнi посудину з цим пiском, i зняв кришку. Лiс того дня стояв тихий. Вiтру майже не було, однак червоний нальот почав стрiмко вилiтати з колби, хоча, вона не була нахилена на бiк. Я поспiшив знову закрити посудину i скоро зарив її в яму, щоб цей пiсок нiкому не наробила бiльше зла. Однак мiй дослiд був не зовсiм вдалим, так як коли червоний нальот вилiтав з колби, то декiлька крупинок осiло на моєму обличчi. Потiм пiвмiсяця моє обличчя стягувало вiд болi.
   Петро слухав розповiдь Дашаша на одному диханнi. Вiн знову не втримався i тихо, однак чiтко поставив питання:
  -- То, виходить, нiякого прокляття не iснує i всi цi пригоди зi скринею виявилися марними?
   Старий з усмiшкою глянув на Петра i вимовив:
  -- Не зовсiм. Як же ти, наприклад, поясниш, як цi черви у повний мiсяць могли перетворити людину на вовкулака? Я думаю, що тут ще є щось загадкове, чого навiть ще я не зрозумiв. Можливо, таке перетворення викликає нальот, якщо у дуже великих кiлькостях потрапляє на шкiру. Однак щось напевно я сказати не можу. Не думаю також, що в цьому повинне прокляття. Iнодi я задавав собi таке питання: звiдки взявся цей пiсок? Спершу я гадав, що у тiй печерi, звiдки брати дiстали скриню, лежать такi нальоти десь пiд землею. За стiльки рокiв вони могли просочитись крiзь стiнки скринi всередину. I скорiш за все, коли брати Славек i Славко копали яму, то ця бридота могла осiсти на їхнiй одяг. Однак, коли Синбабусин каже правду, то значить вiн також був там, i так як шар цього червоного нальоту був розкопаний, то його пiщинки мали б осiсти i на твого друга. Та Синбабусин не вкривався потiм цими цятками. Що вже казати про нього! Ти ж сам був там, i нiчого! Нi, скорiш за все тут справа не в особливих грунтах печери. Напевно, коли прадiдусь Сiмона ховав скарб у скриню, то там вже був цей червоний нальот або ж той старий спецiально пiдсипав його. Хоча, якщо чесно, я навiть не можу здогадатися, звiдки у того старця мiг взятися такий грунт,- Дашаш замовк. Потiм вiн глянув на Петра i запитав:
  -- От що я тобi розповiв. Тепер твоя черга. Повiдай менi, чи ти все-ж-таки спромiгся зiбрати пiвкоролiвського полку i чому ти дiстався до моєї старої халупи з якимось товстуном так пiзно, аж через пять рокiв? Менi буде дуже цiкаво послухати твою правдиву розповiдь,- при цьому Дашаш поставив сильний наголос на слово правдиву.
   Петро зам'явся. Йому було незручно розповiдати, як вiн набирав найманцiв для того щоб розтрощити халупу Дашаша. Та й зi Совпаком вiн направлявся до старої хатини Дашаша не для мирного чаювання. Тому наш герой уїдливо запитав:
  -- Так що ви там зробили з Сiмоном?
  -- Про це я розповiм потiм. Я першим задав своє питання, i хочу отримати на нього вiдповiдь,- Дашаш не вiдступався.
   Звичайно, Петровi не хотiлося всього розповiдати, та настирливий погляд дiдугана одразу б вирахував, де наш герой щось недомовляє. Тому хлопець вирiшив розповiсти дуже коротко правдиву iсторiю, з того дня, коли вони з Синбабусином спустилися у Ворохту. Дашаш слухав Петра дуже уважно i намагався його не перебивати. Мiсцями наш герой казав, що не може далi нiчого розказувати на пустий шлунок, i старий тодi засовував руку пiд плащ i дiставав звiдти жменю кисличок. Звичайно, така їжа була не дуже до смаку Петровi, однак, як вже поцiкавився хлопець, нiчого смачнiшого у Дашаша в даний момент не було. Iнодi Петро поглядав на мiшок з тушою кролика i уявляв, як вiн буде смачненько хрустiти, коли його засмажить дiдок. Невдовзi наш герой закiнчив свою розповiдь, i старий мовив:
  -- Здається, я знаю, пiд яке листя ти сховався пiсля того, як в гробу звалився зi скали. Це просто чудо, що тебе витягли з-пiд корiння Амерозу!- i Дашаш розповiв все, що вiн знав про цю хижацьку рослину. Потiм старий зробив припущення:
  -- Кажеш, що той Совпак звалився зi скали i, впавши прямо на Амероз, пробудив тебе вiд вiчного сну? Думаю, ти прав. Однак зроблю невеличку поправку: Совпак, провалившись крiзь листя цiєї рослини, i впав на тебе, точнiше в область твоїх легень. I цього поштовху вистачило, щоб у тебе пробилося дихання. Сам по собi Амероз - слабка рослина. Вiн тiльки й може, що пiдло вбивати, а сили в нього не так вже й багато, хоча, без сумнiву, твоя кров гарно його годувала. От Амероз баче, що ти прокидаєшся i можеш почати чинити йому супротив. Щоб цього не сталося, вiн послаблює свгою хватку, i колючi коренi ховаються пiд землю. Не думав, що тобi "пощастило" потрапити до його "лап", так як вiн зазвичай ховається вiд людей. Недалеко вiд моєї нової халупи також росте Амероз. Так я обходжу те мiсце десятою дорогою.
  -- А я й не здогадувався, що ця рослина така пiдступна,- щиро мовив Петро,- однак ти щось там казав про пiдлiсть Амерозу. Думаю, зараз слушний момент, щоб ти розповiв менi, що ж ти врештi-решт зробив з Сiмоном,- Петро тепер хитро поглянув на Дашаша, однак на обличчi старого не проскочила i нотка якогось нервування. Дiдусь коротко вiдповiв:
  -- Я його вбив.
   Петро засмiявся, наче це був невдалий жарт, але швидко стих, так як обличчя старого залишалось незворушним. Наш герой стиха вимовив:
  -- Значить, ти - пiдлий вбивця та ще й брехун. "Загубився десь Сiмон"- ти так нам казав, а зараз стверджуєш зовсiм iнше! Невже ти мiг отак просто вбити людину, котра пройнялась довiрою до тебе? Як у тебе, взагалi, пiднялась на це рука?- Петро аж нiяк не очiкував такої прямої вiдповiдi на своє питання. Звичайно, вiн знав, що Дашаш признається у скоєному, бо по-iншому, на думку Петра, i бути не могло.
   Старий глянув з-пiд лоба на нашого героя. Йому було цiкаво спостерiгати за емоцiями хлопця. Пiсля невеличкої паузи Дашаш вiдповiв:
  -- Я звик жити один. Звичайно, те, що ваш Сiмон згодився менi допомагати, це єси добре. Не мiг же я сказати пiд час вашого останнього приходу до мене, що я вбив цього лiсника. Тодi ще не хотiв покидати своєї халупи, а тому нагодував вас брехнею. Та й ти теж, Петре, "добрий"! Того разу мало не винiс менi дверi. Я вже хотiв було всипати вам обом, коли ти вже, нарештi, почав свою гнiвну промову. А щодо того Сiмона, так вiн менi просто набрид. До того ж я почав боятися з ним жити. Взагалi-то в тiй iсторiї, котру я вам розповiдав, є доля правди. Я поручав лiснику рiзнi завдання, вiн насправдi обпiкся кропивою. А одного ранку я вийшов з халупи i побачив, що мiй сарайчик повнiстю розтрощений, i всi припаси з'їденi. Я спитав тодi Сiмона, чи знає вiн, хто так наробив. Той вiдповiв: "вибачте, та була повна луна, я став вурдалаком i, напевно, не керуючи своєю волею, зруйнував цю будiвлю i все всерединi неї поїв". Тодi я дуже розлютився i злякався водночас, однак лiснику нiчого не сказав. Виганяти менi було його шкода, та й вiн сам iнодi нiби питав: "ви ж не виженете лiсника? Я й дров вам нарубаю, i виконаю будь-яке ваше завдання. А там мене i заберуть Петро з Синбабусином". Видно, лiсник вiдчував мою приховану неприязнь до нього. День за днем поповнювалась моя чаша гнiву. То цей пройдисвiт погано виконає завдання, то начебто "ненароком" розiб'є колбу з дуже важливим реактивом. Поступово кожний його рух почав мене бiсити. От однiєї ночi я й перерiзав йому горло. Ну, а як трофей, ношу завжди з собою його брелок "Бор. доллар",- Дашаш зняв красиву цiпочку зi своєї шиї, i золотий прямокутничок яскраво заблискотiв промiнням полуденного сонця, яке пробивалося навiть крiзь густу рощу.
   Петро навiть не знав, що на це й вiдповiсти. Дашаш мав свої аргументи, i наш герой розумiв, що вiдшельник, котрий так довго самотньо живе в лiсi, не стане дослуховуватись до його моралi. До того ж у такому вiцi людину вже важко змiнити. Що сталося, те сталося! Можливо, у цьому якраз i повинне самiтницьке життя у такiй глушинi. Чомусь Петро тiльки зараз згадав про Совпака. Дашаш про нього говорив, значить, i щось знає про цього зрадника, котрий, захопивши цiлу торбу з їжею, так несподiвано втiк вiд нашого героя. Петро прагнув хоча б дiзнатись, може Сопак загубив десь на спуску свiй мiшок. Однак надiї здавалися мiзерними.
  -- Дашаше,- почав Петро,- звичайно, я нiколи вам не пробачу такого вбивства, та час назад не повернеш! Я ось що хотiв запитати. Здається, у нашiй розмовi ви згадували Совпака, того самого, що визволив мене з "пазурiв" Амерозу. Так от, часом, десь тут не спускався цей товстунчик з торбиною за плечима?
   Запала довга мовчанка. Нарештi Дашаш вiдповiв:
  -- Я не люблю чужинцiв на своїй територiї, особливо таких пузатих базiк, як той. От кожної ночi, коли ви сидiли в засадi, я прилякував Совпака. Один раз я пiдмовив вовка прикопати товстуна; iншим разом я попросив мого Дотональде зловiще покружляти. А коли це не подiяло, то я наказав передати низькорослому дубу, що росте на галявинi, щоб той налякав до смертi Совпака. Думаю, що в нього це вийшло, так як тiєї ночi мiй вiрний олень Дотональд донiс менi, що Совпак так швидко спускався, що пiдсковзнувся на одному схилi, i розбився о гостре камiння внизу. Скажу начистоту: я такого не очiкував. Звичайно, менi хотiлося, щоб чужинець якомога скорiше покинув мою територiю, та я аж нiяк не хотiв його смертi.
   Петро поблiднiв. Як же це так? Здавалося, вiн ще зовсiм недавно розповiдав нашому героєвi про своїх дивакуватих предкiв, а тут раз - i вiн зник назавжди. Хлопець хотiв розплакатися, та його мучило ще одне питання:
  -- Чому це ви, Дашаше, так поквиталися над моїм другом? Що вiн вам такого зробив? Чому ви не вбили мене? Це ж я мало не зламав дверi вашої халупи, це через мене ви будували для себе нову хату, я не раз пiдiймав на вас голос. Як же пiсля цього ви мене не придушили?- Петро не мiг бiльше стримувати гiркий комок в горлi, i вiн розридався.
  -- Ну, тихше, тихше,- Дашаш як добрий дiдусь почав заспокоювати нашого героя,- просто ти дуже мудрий i розумний, тому я тебе i не хотiв виганяти.
  -- Неправда...-проказав крiзь сльози Петро.
   Дашаш розгнiвався. Йому вже давно не доводилось вести такої затяжної розмови.
  -- Гаразд,- грiзно мовив Дашаш,- зараз ти почуєш правду. Тобi потрiбно негайно ж залишати мої володiння! Я думав, що коли ти тут залишишся, то почнеш битися головою о дуб, щоб на ньому залишилась твоя легендарна вм'ятина, i якiсь уявнi туристи будуть згодом поклонятися цьому дереву. Я гадав, що твої безумства принесуть менi радiсть, та вони доставляють тiльки новi хлопоти. Ти хоча б уявляєш, який бiль ти доставляв деревам, коли повсюдно залишав на них автографи? I це вже не так смiшно - просто очищати свою iменовану тропу. Хоча, якщо чесно, то менi сподобалась твоя iдея з викладенням камiнчикiв лiтерою "П". У цьому є щось оригiнальне. Однак, з iншого боку, коли ти закiнчиш свою, роботу, то, не дай Бог, сюди попруться люди, i що я робитиму з ними. Нi, ти повинен спуститися в мiсто.
   Петро витер сльози i голосно заперечив:
  -- Не буду я спускатися в мiсто. Мiй дiм - конфiсковано, тому жити менi нiде. Та й за п'ять рокiв свiт мiг стати злiшим...Краще я продовжу торувати iменну стежку. Така робота менi до вподоби. До того ж, коли на мою дорiжку ступить перший турист, то йому так сподобається ця тропа, що моє iм'я стане, думаю, всесвiтньовiдомим, як Першовiдкривача Петра, який попiклувався про комфорт людей, котрi захотiли пiднятися по його стопам.
   Дашаш розумiв, що напряму йому не вдасться вмовити Петра кинути це безглузде заняття по прокладанню iменної стежки, тому вiн заговорив начебто зовсiм на iншу тему:
  -- А подумав ти, перш нiж прийняти таке рiшення, про свого друга Синбабусина? Так, пройшло аж п'ять рокiв з часу його викрадення, i, можливо, його вже немає навiть в живих, та ти ж знаєш, хто замовив викрадення цього парубка. I потiм, навiть коли цей Хуанос Б. Р. i сховається вiд тебе десь в лiсi за Бородянкою, я все одно вважаю, що твоїм обов'язком є хоча б спробувати знайти свого друга. Чи, може, твоя iменна стежка цiннiша за долю Синбабусина? А я ж ще не згадував про бiдненького кабанчика Бабусина!
   Петро завагався. Може, коли вiн закiнчить свою iменовану тропу, тодi i вiзьметься за пошуки друзiв? Наш герой подумав: я ж не знаю, як швидко дороблю стежку. Можливо, слiд поки ще не зовсiм захолов. Й справдi, Дашаш каже слушну думку. Потрiбно хоча б спробувати.
  -- Так, ти маєш рацiю,- несподiвано палко випалив Петро,- хоч як менi не хочеться залишати справу недоробленою, та все ж доведеться! Звичайно, Синбабусин менi дорожчий за всю всесвiтню славу, котра б менi принесла проторена iменна дорiжка. Дякую, Дашаше, що наставив мене на шлях вiрний. Не то б, напевно, я пiвжиття згаяв на прокладання тропи, коли зараз дорогоцiння кожна секунда. Отже, я спущусь вниз i таки дiзнаюсь, що цей пiдлий торговець Хуанос Б. Р. зробив з моїм другом. У мене обмаль часу, тому, вибач менi за невихованiсть, Дашаше, та менi потрiбно зараз же рушати.
   Петро зiп'явся на ноги. Вiн був увесь сповнений рiшучостi. А як радiв Дашаш. "Нарештi,- думав вiн,- цей безумець покине мої володiння,- i на душi менi спокiйно - хлопець не гаїть марно свiй молодецькiй вiк у цiй глухоманi, а взявся за благородне дiло - рятувати свого друга. Ну, чим Петро не приклад всьому пiдростаючому поколiнню?". Звичайно, старий намагався не виказувати своєї радостi, навпаки, вiн зробив сумний вираз обличчя i також мало не розплакався. Пiсля кiлькох прощальних обнiмань Дашаш запропонував Петровi:
  -- Хлопчику, якщо хочеш, можеш спуститися з гори на моєму оленi Дотональдi. Хоч вiн сьогоднi тебе мало не заколов своїми рогами, та, коли я йому накажу, вiн буде вести себе смирно. До того ж вiн донесе тебе до мiста за якихось пiвтори доби.
  -- Це гарна iдея. Так, думаю, верхом на твоєму оленi я значно швидше спущусь вниз.
  -- Гаразд. Тiльки, коли вже будеш пiд'їжджати до Ворохти, то вiдпусти мого оленя назад, у гори. Просто вiн до мене дуже прив'язаний.
  -- Без проблем,- вiдповiв Петро.
   Тут Дашаш голосно покликав: "Дотональде!", i скоро почулося топання копит. Ось в рощу влетiв красивий олень. Старий пiдiйшов до нього, i щось шепнув тваринi на вушко. Пiсля цього дiдусь похлопав Дотональда по спинi i, повернувшись до Петра, сказав:
  -- Вважай, що олень для тебе тепер - ручний. Однак до всiх чужих вiн - норовливий. Можеш прямо зараз рушати. Тiльки не забудь потiм вiдпустити Дотональда додому, дуже тебе прошу!
  -- Добре, зроблю все, як ти просиш. Дякую тобi за цього оленя, котрий так швидко довезе мене до самого пiднiжжя гори. Однак я хотiв би дiзнатись, чи йде з цим Дотональдом в комплектi на тимчасове користування невеличке сiдло? Думаю, що з ним моя подорож буде комфортнiшою.
   Дашаш не витримав i голосно засмiявся. "А вiн свого не упустить"- подумав старий i сказав Петровi:
  -- Знаєш, хлопчику, змирись з тим, що в кожнiй бочцi меду є ложка дьогтю...
  -- А,- Петро перебив Дашаша,- здається, ви кажете про те, що у кожнiй торбинi навiть з житомирськими шкарпетками знайдеться хоча б один екземпляр з дiркою? Тодi я вас зрозумiв. Видно, на роду у мене написано володiти продiрявленим одягом,- останнi слова Петро вже казав залазячи на оленя. Це виявилось не так вже й легко, i Дашашу довелось пiдсадити нашого героя.
  -- Я наказав Дотональду скакати у Ворохту, тому тобi не потрiбно його направляти. Ще про одне я тебе попрошу: не тримайся за роги мого оленя, вiн дуже цього не любить. Краще охопись руками за його шию.
   I Петро, внявши останнiм порадам Дашаша, рушив далi на спуск, верхом на Дотональдi.
  
      -- Останнiй роздiл. Несправдженi надiї
  
   Швидко мчав олень Дашаша, i поступ його виявилась досить плавною. Їхати - одне задоволення. Петро навiть iнодi подумував забарати Дотональда собi, та вiн згадував про норовливий характер тварини, до того ж той старий щось нашiптував оленю на вухо. Можливо, просто тварина сама не повезе нашого героя далi пiднiжжя гори? Цiлком вiрогiдно. Однак Петро не хотiв про це гадати. Звичайно, не можна було сказати, що їзда нашого героя на оленi виявилась iдеальною. Нi, який не був би плавний хiд Дотональда, а хлопець iнодi жалкував про вiсутнiсть сiдла. Доводилось їхати Петровi по-дамськи, звiсивши обидвi ноги на один бiк оленя. Звичайно, впродовж дня наш герой зупиняв Дотональда, щоб трохи пiдкрiпитися. Зi зниженням стало помiтно теплiше i кусти з ягодами поряснiшали. Вода в струмках тепер не була такою холодною. Поступово вимальовувалися вже знайомi хребти. Олень дуже спритно проскочив той схил, з якого колись мало не зiсковзнув Синбабусин, завiвши розмову про вантуси. Цiкаво,- думав Петро,- чи знадобився йому врештi-решт цей предмет? Може, вiн присмоктав вантусом голову негiдника до стiни? Хоча, скорiш за все, цю штуку у Синбабусина вже давно вiдiбрали. Як же зараз моєму друговi?- всю дорогу вниз наш герой горiсно роздумував, що ж могло статися далi з Синбабусином i заодно його кабанчиком Бабусином, коли їх доставили до Хуаноса Б. Р.
   На нiч Петро зробив привал. Було тепло, i наш герой заснув просто неба, на зеленiй галявинi. Вже пiзнього ранку хлопець знову вирушив у путь. Дорога стрiмко спускалась донизу, i надвечiр вже почали показуватись першi будиночки. Петро вирiшив сьогоднi ж зайти у мiсто. Хлопець злiз з Дотональда i не без великого жалю вiдпустив оленя назад, у гори. Тварина одразу поскакала до свого хазяїна, Дашаша Прохимко. Тепер Петро вже пiшим кроком йшов назустрiч милому мiстечку Ворохта.
   Мiсяць вже високо пiднявся, коли Петро добрiв до будиночка за адресою вул. Iберiйська, 17. Все поселення вже дрiмотiло, тiльки у цiй хатинi з вiконця пробивалося тьмяне свiтло. Наш герой повiльно пiдiйшов до дверi i зупинився у нерiшучостi. Чи впiзнає його Марина? Напевно, за пять рокiв вiн сильно перемiнився. Можливо, вiн i Синбабусин з кабанчиком вважаються тепер зниклими безвiстi? I що, Петро так i скаже: "вибач, бабусю, та твого синочка викрали. Я спробую його знайти". Ну, взагалi-то, так, потрiбно буде саме розповiсти Маринi першим дiлом. Не мовить же наш герой: "Одразу пiсля того, як ми викинули прокляту скриню, Синбабусин поїхав у вiдрядження в Бородянку i йому настiльки там сподобалось, що вiн залишився жити у цьому славному мiстi". Нi, потрiбно казати правду. Однак, звичайно, вона не повинна звучати з порогу. Для Марини вже буде потрясiнням, що Петро, якого, напевно, вважали мертвим, так несподiвано об'явився. До того ж де менi спати? Хто мене прийме у всiй Ворохтi, крiм цiєї доброї бабусi?- i Петро впевнено загрюкав у дверi.
   Чесно кажучи, наш герой трохи злякався, побачивши вже геть посивiлу бабусю. Тепер в її обличчя врiзалися дуже глибокi зморшки, якi ледь-ледь розгладжувалися, коли старенька посмiхалась. З кiмнати на вулицю проливалось свiтло, однак Марина довго не могла розiбрати при такому освiтленнi, хто ж це до неї завiтав. Наш герой вимовив:
  -- Це я, - Петро.
   Бабуся злякано зойкнула, i тремтячим голосом запитала:
  -- Що тобi вiд мене потрiбно, мертва душо?
   Довго нашому героєвi довелося потiм втлумачувати бабусi, що вiн - не якийсь там привид, а найсправжнiший Петро, друг Синбабусина. Одразу на хлопця посипались сотнi питань, починаючи з того, як вони харчувалися у походi i закiнчуючи тим, куди ж, врештi-решт подiвся любий синочок. Однак Петро був дуже змучений дорогою i тiльки просив дати постiль. Бабуся сказала трохи жартома:
  -- Ой, Петрику, з мене сон як рукою зняло. Я тiльки приготувалася вислухати про ваш похiд, так ти все вiдклав до завтра. От безсовiстний! Як же я тепер буду спати, коли не дiзнаюсь, чи живий хоча б Синбабусин.
  -- Так,- стомлено процiдив крiзь зуби наш герой. Вiн тiльки зараз зрозумiв, що протягом цих п'яти рокiв тiльки i мрiяв про м'яку постiль.
  -- Слава Богу!- вигукнула Марина. Вона подивилася на Петра, i так як той вже клював носом, то вже не було надiї з нього витягти ще якусь iнформацiю. Бабуся покивала головою:
  -- Добре. Завтра, так завтра. Тiльки знай, що вже зранку ти маєш менi повiдати буквально все, що сталося з вами пiд час походу, не опускаючи жодної деталi. Тодi зачекай хвилинку, я тобi постелю бiлоснiжну постiль, на якiй ти позабудеш про всi невзгоди, якi тебе коли-небудь турбували!
   Наступного дня Петро проспав чи не до самого обiду. Якби не аромат наваристого супу з кухнi, то вiн, напевно, проспав би довше, за час, проведений у полонi Амерозу. За обiдом нашому героєвi довелося викласти всю iсторiю, починаючи з того, як вони з Синбабусином та iншими покинули домiвку i закiнчуючи його поверненням у Ворохту на оленi Дотональдi. Петро намагався не опускати жодної деталi, так як вiн не вбачав за потрiбне щось недомовляти Маринi. Бабуся слухала нашого героя з напiвзаплющеними повiками. Iнодi хлопець чув хропiння старенької, i вiн зупиняв розповiдь. Та як тiльки Петро замовкав, Марина вiдкривала очi i просила продовжити iсторiю. Закiнчив наш герой розказувати вже коли сонце почало схилятися над обрiєм. Пiд кiнець у Петра вже навiть почав заплiтатися язик, i тiльки чашечка мiцного зеленого чаю вiдновила його сили. Бабуся довго глядiла у вiкно, а тодi промовила:
  -- Пiсля того, як ви рушили у похiд, менi бiльше не доводилось бачити цих найманцiв. Скорiш за все, коли вони виконали замовлення цього iродського торговця, то й залишилися десь в Бородянцi.
   Петро розумiв, до чого клонить бабуся. Вiн був до цього готовий. Взагалi-то наш герой для цього i спустився з гори.
  -- Коли ви дасте менi трохи грошей, то я вже завтра зранку поїду на вокзал i вiдправлюсь першим поїздом на Бородянку. Думаю, там я вiднайду Хуаноса Б. Р., якщо вiн навiть оселився в землянцi у Здвижiвському лiсi. Якщо, ж менi повезе менше, то, можливо зустрiнеться менi один з найманцiв, i тодi я витрясу з нього всю iнформацiю! Це я гарантую! А коли я не знайду хоча б одного з цих лиходiїв, то обов'язково натраплю на якийсь слiд, навiть п'ятилiтньої давностi. Не мiг же Хуанос Б. Р. зi своєю компанiєю i Синбабусином випаруватись. Думаю, якщо поцiкавитись, то на Бородянському ринку точно буде якась бабця, котра краєм ока щось-таки бачила.
   Марина поглянула у вiчi Петра з надiєю:
  -- То ти їдеш у Бородянку? Я дам тобi трохи грошей. Тiльки, чи не даремною буде ця поїздка? Я раз бачила хитру рожу цього Хуаноса Б. Р. i майже впевнена, що пiсля того, як вiн зважився на цей мерзотний вчинок, нiхто його в цьому мiстi бiльше не бачив, навiть бабки на базарi.
  -- Це ми ще подивимось,- мовив Петро,- у будь-якому випадку, потрiбно навiдатись у Бородянку.
   Наступного дня, на свiтанку, наш герой збирався у дорогу. На цей раз його торба не була набита доверху. Вiн прихопив з собою зовсiм трохи харчiв i так як його сорочка пiсля походу не була придатна для поїздки у таке величаве мiсто, то бабуся видала йому пару нових, з гардеробу Синбабусина. Однак коли Петро так гарно одягнувся згори, почали сильно кидатись в очi поношенi синi штанцi. Нашому героєвi знайшли достойну замiну; ба навiть краще: тепер Петро у вихiдних брюках з кольоровими лоскутками був схожим на молодого вдалого кабальєро. Коли вже наш герой, закинувши за спину торбу, направився до вхiдних дверей, то щось збоку привернуло його увагу. Вiн подивився туди, i погляд його впав на високий шкаф. Хоча, нi! Збоку тодi промиготiла не шафа. Це було щось iнше. Петро помiтив, що з верхньої полички на стiнцi висить якийсь шнурок. Наш герой повiльно потягнув за нього, i з вершечку шкафа показався сiрий тулуб. "А, здається, це мишка,- подумав Петро,- так, та сама сiренька на радiокеруваннi, що нею так дорожив Синбабусин! Вiн все поривався здати її у ремонт, однак так цього i не зробив". Наш герой з сумом глянув на мишку. Йому одразу згадалося розчарування друга, коли ця iграшка зламалася. Синбабусин у походi часто згадував сiреньку: "Ех,- казав вiн,- коли була б зi мною моя справна мишечка, змогла вона тут розгулятися! А як за нею ганявся б Бабусин!". Петро згадав посмiшку свого друга, i йому потеплiшало на душi. Наш герой притиснув до себе мишку i тихо вимовив:
  -- Я виконаю те, що поривався зробити мiй друг. Я впевнений, що в Бородянцi тобi, сiренька, дадуть нове життя. А коли тебе не зможуть вiдремонтувати, то я все одно залишу тебе у себе, аж поки не знайдеться Синбабусин. А що вiн знайдеться, можеш не сумнiватися,- i кiлька гiрких сльозинок покотилося по обличчю Петра. Вiн ще трохи постояв, а потiм, витерши ознаки печалi зi свого обличчя, поклав мишку у свою торбину. Наш герой ще раз розпрощався з Мариною, i покинув домiвку бабусi.
   Петро опинився на вокзалi якраз вчасно: через 15 хвилин вiдправлявся прямий потяг на Бородянку. Наш герой швидко купив квиток i заскочив у вагон. Скоро поїзд рушив з мiсця. За вiкном попливли одноманiтнi пейзажi. Пасажирiв було небагато. Навпроти Петра сидiв якийсь чорноробочий вже середнiх лiт. Наш герой пробував з ним завести розмову, однак той кидав лишень короткi вiдповiдi. Ще однiєю сусiдкою виявилась проста селянка. Як змiг довiдатись Петро, вона везла на продаж солодкий виноград. Добра тiтонька навiть дала хлопцевi одне гроно на пробу. Фрукт i справдi виявився дуже смачним. Петро навiть купив собi з пiвкiлограма цiєї смакоти. Гарно перекусивши, наш герой впав у дрiмоту. Вiн хотiв було заснути, та не змiг. Смутнi думки заволодiли ним: "Чи був ранiше Семен Рис знайомий з Хуаносом Б. Р.? Чи пiдозрював цей робiтник, якi лиходiйнi плани мав торговець? Ох, треба менi було хоча б раз зустрiти цього Риса, глянути йому у вiчi, i тодi, напевно, я не дозволив би Синбабусину довiряти цьому робiтничку таке вiдповiдальне завдання! Хоча, можливо, вiдбувся невдалий збiг обставин: Хуанос Б. Р. запропонував безкоштовно своїх людей Рисовi, i той погодився, не вiдчувши, що тут щось нечисто. Коли повернусь знову у Ворохту, потрiбно буде вiднайти Семена, i тодi, можливо, дещо роз'ясниться. Хоча, може, потрiбно було з ним перемовитись ще до вiд'їзду? Однак, що там гадати. Не зупиню ж я цей поїзд"- поступово Петро заспокоївся i заснув. Вже пiзньої ночi провiдник розбудив нашого героя i сказав:
  -- Кiнцева зупинка - мiсто Бородянка. Звiльнiть пане, будь ласка, вагон.
   Петро сонно кивнув, встав, кинув свiй мiшок за спину, i поспiшив вийти з вагону.
   Наш герой вийшов до центру мiста. Величезний мармуровий камiнь з надписом: "Center of megapolis..." нiкуди не дiвся. Здавалося, вiн стояв тут ще вiд початку зародження Всесвiту. Петро ще трохи помилувався визначною пам'яткою мiста Бородянка, i згодом рушив вже у знайомий готель "Борморква". На рецепшинi стояв той же дядько, що й п'ять рокiв тому. Здавалося, вiн анiскiлечки не перемiнився. Цей чоловiк також впiзнав Петра.
  -- О, хлопче, так ти знову завiтав у наше мiсто! Напевно, захотiв вiдвiдати солоденької моркви, склади вiд якої прямо трiщать в нашому сховищi,- i дядько протягнув нашому героєвi з дюжину довгих морквинок. Петро подякував за гостиннiсть i мовив:
  -- Та ось думав краще оглянути вашу Бородянку. Часом, тут не зводили якихось нових архiтектурних витворiв мистецтва?- наш герой надiявся щось почути про Хуаноса Б. Р. А що? Може, вiн зайнявся благодiйнiстю i побудував якусь гарну церкву? Чи спорудив храм у свою честь?
   Регiстратор почав розповiдати про новi вдоконалення у виробництвi екскаваторiв, про хороших аграрiїв, котрi люблять свою землю, однак дядько нiчого не розповiдав про будiвництво нових споруд i тим паче про Хуаноса Б. Р. Хоча, можливо, просто за цей час в Бородянцi нiчого грандiозного не зводилося, а хитрий торговець залишався в тiнi. Однак все-ж-таки Петро i регiстратор досить мило побалакали, i потiм наш герой пiднявся в свiй номер на другому поверсi.
   Ранок виявився сонячним i прохолодним. Петро вiдкрив навстiж вiкно у номерi, i його всього окутала приємна свiжiсть. "У такий хороший день тiльки i гуляти на вулицi"- подумав наш герой,- "якби не мої турботи, то може i зробив би пробiжку у парку".
  -- Хоча, хто менi заважає побродити серед дерев? Думаю, пiсля такого заряду свiжостi, i до самого Хуаноса Б. Р. буде чвалатись не так страшно,- пробурмотiв наш герой. Тож Петро швидко поснiдав i, прихопивши з собою трохи грошей i поламану мишку на радiокеруваннi, вийшов з готелю. На бiгу в парк вiн пожовував слонову кiсточку, коли раптом угледiв знайому постать. Так, це був той же Джамiль, котрий зi своїми сосисками чекав на порожнi шлунки клiєнтiв. Здавалося, цей чорношкiрий за п'ять рокiв анi трiшечки не змiнився. "I як йому не набридає смажити цi довгунцi? Мене б, наприклад, нудило вiд самого погляду на сосиски, коли б я їх шпигував цiле десятирiччя!"-подумав наш герой. Однак Джамiль довго не пiзнавав Петра, аж поки хлопець не згадав про кабанчика, котрий був з ними.
  -- А, тодi я вас пам'ятаю. Цей же свин занапастив менi товар!
   Петро трохи порозпитував Джамiля, що новенького вiдбулося в Бородянцi. Торговець вiдповiв:
  -- Виїхавши з нашого мiста, ви нiчого не пропустили. За всi роки, що вас тут не було, в Бородянцi нiчого цiкавого не траплялося. Хоча, нi, почекайте! Кiлька тижнiв тому у нашого голови здохла корова. Так все мiсто було завiшано чорними прапорами, i заборонялося органiзовувати всякi веселощi. Добре, що цей траур був лишень кiлька днiв, однак i за цей час я вiдчув, наскiльки поменшало моїх клiєнтiв. Я навiть подумував зачинятися, та все обiйшлося. Голова купив собi нову корiвку.
   Петро трохи розчарувався розповiддю Джамiля. Хто, хто, а вiн мав би щось чути новеньке про Хуаноса Б. Р. Однак з наступної вiдповiдi торговця стало ясним те, що нiчого не змiнилося. Здається, цей нелюд все ще живе за адресою вул. Ленiна 363\7. Нiчого бiльше про Хуаноса Б. Р. Петро не дiзнався, тому вiн попрощався з Джамiлем i двинувся на ринок. Наш герой купив трохи бородянського сирка, однак його бiльше цiкавили ряди електронiки. Якась бабка показала туди дорогу, i скоро мишка на радiокеруваннi опинилася у руках того самого торговця, у якого вона й куплялися. Здоровань з вусами почухав потилицю i мовив:
  -- Звичайно, iграшку я вiдремонтую, та це обiйдеться навiть дорожче, нiж купляти нову.
  -- Вiдрихтуйте менi її заново, будь ласка,- попросив Петро,- вона для мене як пам'ять.
   Торговець направився у свою палатку, i через хвилин п'ять винiс вже вiдремонтовану мишку. Тепер вона знову живо бiгала по травичцi. Наш герой вiддав потрiбну суму i поклав сiреньку у торбину. "Ну, ось вже одне дiло зробили. Мишка у повнiй бойовiй готовностi. Звичайно, потрiбно було б вже йти до будинку за адресою вул. Ленiна 363\7, однак коли я вже опинився недалеко вiд шкарпеткової фабрики мого рiдного дядечки, то грiх вже туди не навiдатись. До того ж, можливо, там i сьогоднi торгує моя прекрасна Iзольда!"- пiдбадьорений цiєю думкою, вiн швидким кроком направився до великої сiрої будiвлi. Перед самим входом на фабрику Петро старанно прилизав тирчащi в рiзнi сторони бiлi пасма, застiбнув сорочку на всi гудзики i смiливо вiдчинив дверi. Яким же було розчарування нашого героя, коли за прилавком хлопець побачив не молоденьку кокетливу Iзольду, а товсту i негарну тiтку. Петро прямо завмер на входi в магазинчик. Жiнка змiряла його своїм поглядом i запитала:
  -- Чого вилупився на мене, як баран на новi ворота? Купуй шкарпетки або вимiтайся звiдси!
   Хлопець такого не очiкував. Вiн тiльки тихенько поцiкавився:
  -- Вибачте, а ви часом не знаєте, куди подiлась мила Iзольда?
   Тiтка розсмiялась. Потiм вона мовила:
  -- Мила,- стверджуєш,- я цього не заперечую, та на твоєму мiсцi я б так не казала, особливо в присутностi її ревнивого чоловiка!
   У Петра все захололо всерединi. Раптом в голову вдарив сильний жар.
   - Невже вона вийшла замiж?- тiльки це встиг спитати наш герой, i одразу знепритомнiв.
   Петро вiдчув щось дуже холодне на головi, i прокинувся. Першим, що побачив хлопець, було стурбоване обличчя рiдного дядька, Ватрушi Бовтуняки.
  -- Ну, що, очуняв, племiнничку? I правду казала моя мати - холодний компрес лiкує всi недуги. Як ти себе почуваєш?
  -- Нормально,- вiдповiв Петро,- тiльки у головi трохи паморочиться.
  -- Значить, жив будеш,- мовив Ватруша,- i це треба було тобi так побиватися через якусь там Iзольду. Та ти тiльки прогуляйся по Бородянцi, i впiймаєш на собi погляди ще й не таких красунь. Всiлякi там Катрусi вже будуть у захватi тiльки вiд твоєї зачiски.
   I дядько любляче покуйовдив чуприну нашого героя. Петро i уявити собi не мiг, що крiм нього знайдуться ще претенденти на руку прекрасної Iзольди. "Шкода,- подумав хлопець,- я бачив її лиш раз, однак думав про неї набагато довше, нiж тривало наше побачення. Хоча, що тут дивного. Мене не було п'ять рокiв, всi думали, що я пропав безвiсти. Не стати ж їй з горя монашкою? От вона трохи погорювала за мною, i вийшла замiж за першого зустрiчного. Думаю, краще буде, коли вона i далi вважатимеме мене давно померлим або зникшим. Iнакше поневолi я можу зруйнувати чужий шлюб. Навiщо ж менi потрiбний цей "любовний трикутник""- Петро намагався вiдвести думки про Iзольду кудись далеко-далеко. Все. Вона для нього не iснує. Однак як не хотiв забути наш герой прекрасну дiвчину, вона все одно з'являлася в його пам'ятi. Така струнка, темноволоса, кароока. В її постатi так i вiдчувалася неприхована нiжнiсть. "I, напевно, готує ще непогано",- з сумом подумав Петро. Тiльки зараз вiн по-справжньому зрозумiв, кого втратив. Наш герой тiльки зараз помiтив, що весь цей час дядько з цiкавiстю дивився на нього. Хлопець знiяковiв. З погляду Ватрушi Петровi здалося, що той прочитав його думки. Тому хлопець перемiнив тему розмови.
   - Взагалi-то я якраз i думав до вас завiтати. Так як ви працюєте в "Бородянка'с", то можливо, ви слiдкуєте за нечестивим торговцем Хуаносом Б. Р., га? Я точно знаю, що тут вiн жив п'ять рокiв тому.
   Ватруша трохи насупився:
  -- Так, ми давно спостерiгаємо за цим типом. Одного разу вiн навiть з тиждень просидiв у нашiй в'язницi, коли вiдмовився платити податки. А чому ти цiкавишся цим торговцем? Вiн тобi зробив щось погане? Не мовчи. Розказуй все, як є.
   I Петро розповiв Ватрушi про пiдлий вчинок найманцiв Хуаноса Б. Р. Дядько вислухав нашого героя i мовив:
   - Це вже щось оригiнальне - засовувати вас у гроби. До цього мiг додуматися тiльки цей падлюка,- Ватруша зупинився, подивився у вiчi Петра,- погано тiльки те, що наше управлiння загубило його. Так, вiн буквально випарувався, разом зi своїми найманцями! Останнiй раз нашi шпигуни бачили його у Ворохтi саме тодi, коли ви з групою п'ятьох зрадникiв рушили в гори. Бiльше ми нiде не зустрiчали нi твого друга Синбабусина, нi цих найманцiв, котрi несли гроб, нi самого Хуаноса Б. Р. Ти ж, напевно, i приїхав в Бородянку, щоб навiстити цього торговця. Однак я можу тобi зi стовiдсотковою впевненiстю констатувати, що цього злодiя i його компанiї з Синбабусином немає i в нашому мiстi, i в його околицях. Ми прочесали тут кожний сантиметр, i повiр менi на слово: вiд добросовiсного генерального управлiння не укриється i найменший жучок, котрий мiг зiпсувати посiв солоденької моркви. Проте знай, хлопчику: як тiльки я дiзнаюсь щось нове про цього нечистого на руку торговця, його компанiю або ж десь засвiтиться твiй друг, то я обов'язково вишлю тобi телеграму.
   Петро спохмурнiв. Одна погана новина тягнула за собою ще одну, в сто крат гiршу. Де ж йому тепер шукати Синбабусина? Куди залiг Хуанос Б. Р.? Як же це вiн дiзнається, коли навiть дорослi мужi в "Бородянка'с" ломають над цим голову?
   Петро того ж вечора поїхав на Ворохту. Весь свiт здавався йому немилим. Що ж тепер залишається робити,- питав вiн себе,- просто чекати телеграми вiд мого дядька i допомагати бабусi Синбабусина по господарству? Ех, захотiв я пригод, знайшов я нових друзiв. Тiльки одного вже вбили, iншого викрали, третiй впав з обриву. Чому доля так мене покарала? Чому Дашаш тодi не вбив мене? Можливо, повернутися в гори i дороблювати власну тропу слави? Звучить, звичайно, непогано, однак хто буде глядiти стареньку Марину? А коли я залишусь жити у неї, то стану її улюбленим внуком. Вона буде готувати менi смачнi "наполеони"- Петро вже облизася увiснi.
   Бабусю Марину засмутили новини Петра. Однак вона намагалася дотримуватися приказки: "поки живеш - надiйся". Тепер по вечорам вона подовгу глядiла у вiкно, а Синбабусин все не з'являвся i не з'являвся. I нiякої вiсточки вiд нього. Пiсля приїзду Петро одразу хотiв навiдатись в трактир "У хряка", щоб перемовитись з Семеном Рисом кiлькома слiвцями. Однак бабуся його зупинила:
  -- Цей бiдний робiтник унiс свої таємницi з собою в могилу. Вибач мене, стару, я зовсiм забула тобi розказати про це. Втiм, i не дивно. Семен Рис помер через кiлька мiсяцiв пiсля початку вашого походу зi зрадниками-найманцями. Кажуть, що бiдолага спився.
   Ця новина боляче задiла Петра. Вiн був майже впевнений, що до цiєї смертi якось причетний Хуанос Б. Р., однак як, наш герой не мiг зрозумiти.
   Сумно було в оселi i без Бабусина. Саме вiн полюбляв так майстерно плямкати, що й у зовсiм ситого Петра наново прокидався апетит. Марина завела кiлькох поросят, однак їм було далеко до славетного кабанчика Синбабусина. Та все ж наш герой полюбив i цих кумедних свинiв. Коли ж прийшла пора їх рiзати, то Петро весь заливався сльозами i жалiбно мовляв:
  -- Вони ж ще зовсiм нежирнi. Хай ще трохи пiдростуть. Скiльки з них вийде того м'яса?
   Однак, коли одного ранку Петро довго спав, то рiзник все-ж-таки зарiзав декiлькох особливо товстих свинiв. Нашого героя розбудив аромат смаженої свинини. Коли вiн вiддегустував шматочок, то сказав:
  -- А я й не здогадувався, що поросятко буде таким смачним. Давайте, Марино, всiх посмажемо, га?
  -- Тебе важко зрозумiти,- всмiхнулась старенька,- то ти мало не своїм тiлом заступаєшся за поросятка, то просиш зарiзати ще парочку.
  -- Такий вже я,- вiдповiв Петро.
   В цiлому, жилося нашому герою непогано. Бабуся забезпечувала шестиразовим харчуванням, до того ж у необмежених порцiях!
   Iнодi Петро пускав мишку на радiокеруваннi. Вона тодi бiгала по всьому дому i навiть вистрибувала на подвiр'я. Правда, якось сiренька зламалася. Наш герой дуже засумував, бо мишка начебто нi об що сильно не вдарялася. Однак скоро iграшка так само несподiвано запрацювала. Тодi Петро подумав: напевно, те, що мишка сама вiдремонтувалась - добрий знак. Наш герой згадав свого друга: йому дуже подобалась ця iграшка. Можливо, коли вона раптово зламалась, то це означало, що Синбабусину погано, а коли сiренька знову забiгала, то, думаю, мiй друг вже не в бiдi. Звичайно, серце моє не буде на мiсцi, аж доки я не побачу на власнi очi Синбабусина живим i неушкодженим. Однак, чи зустрiнемось ми колись знову, навiть не знаю.
  

Кiнець

  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"