Суздаль Александр : другие произведения.

Епоха Водолiя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:

    У лиху для Землi годину потрапив у пастку Туманний Кiт i Всесвiт залишився без нагляду. Олександрi та її друзям потрiбно знайти восьму загублену скрижаль кота, щоб взяти управляння Всесвiтом на себе.

    .

    *

    *

    *

    *

    *

    *

    <

    *

    *

    *

    *

  Серiя 'Ессенарiум'
  
  
   Подiї, описанi в данiй книзi, вiдбуваються в якомусь паралельному Всесвiтi. Всi iмена, назви та визначення приведено до форми зрозумiлою для жителя Землi. Вони не вiдповiдають реальним, бо не мають аналогiв, до того ж нiяк не впливають на змiст книги.
   Свiдок
  
  
  Олександр Суздаль
  
  
  Епоха Водолiя
  (J2000.0.)
  
  
  
  
  Київ
  Видавництво 'Реплiкатор'
  2021
  сатирична
  квазiнаукова фантасмагорiя
  
  No2020 Олександр Суздаль, авторське право на текст
  Реплiкацiя перша. Кiт з Крижополя
   Буря мiжгалактичної чорної енергiї, що тримає в собi iнформацiйне поле галактик, погнала чорну матерiю, яка мислить та керує звичайною матерiєю у Всесвiтi, утворивши довгi коси, що тягнулися вiд галактик, захоплених стихiєю. Один з хвостiв чорної матерiї вiд галактики Маффей 2 проткнув галактичний пил навколо Чумацького Шляху та дотягнувся своїм пальцем до Сонячної системи. Звичайно, така подiя вiдразу спотворила iнформацiйне середовище Чумацького Шляху та потiснила мiсцеву чорну енергiю, що допустимо, але чужа чорна матерiя змiшалася з мiсцевою, чим спотворила управлiння як живою, так i неживою матерiєю.
   Нежива матерiя - це планети, зiрки, галактики, хоча вона така ж жива, як будь-яка клiтинка, тiльки реагує на подразнення не так жваво. Добре, що нежива матерiя має iнерцiю, то втручання чужої темної матерiї майже не позначилось на русi Чумацького Шляху та зiркових систем. Жива матерiя, на вiдмiну вiд неживої, бiльш мобiльна, хоча теж має якусь iнерцiю, тому спотворення ноосфери Землi вiдчули всi iстоти, в тому числi й люди. Такi бурi - не рiдкiсть у Всесвiтi, який перебуває у вiчному русi, а те, що вiдбувається з матерiєю на такому дрiб'язку, як якась маленька планета - то локальна справа, яка не потребує уваги Творця.
   ***
   Зорi, що свiтили на небi, заглядали у вiкна великої скляної будiвлi в мiстечку Кольцово, неподалiк Новосибiрська, але марно, бо бачили тiльки своє вiддзеркалення, тому покинули непродуктивнi справи та припинили розглядати сонну сторону Землi. Певно тим, що за будiвлею нiхто не наглядає, хтось скористався, бо чиясь тiнь майнула по темних вiкнах та розчинилася в одному, наче пiрнула у воду. Охорона об'єкту теж нiчого не побачила, бо хто ж ставить камери посерединi будiвлi, де можуть з'явитися хiба що голуби, якi, чогось, завжди обминали цю будiвлю, наче знали про щось погане, пов'язане з цим мiсцем.
   Тим часом чоловiк, чия тiнь майнула перед вiкнами, вже був у серединi будiвлi та ходив, наче дома, напевно, чогось шукаючи. Його лице прикривала якась медична маска, схожа на протигаз, що стирчала з-пiд капюшона, а одяг був широкий та вiльний, схожий на чорний плащ. Руки добродiя були в чорних рукавичках i чоловiк нишпорив ними по всiм закуткам та замкнутим шафам, що для нього не було перешкодою, бо вiн простягав руку, яка проникала через метал, та виймав звiдти склянки, на яких читав написи, а потiм клав їх на своє мiсце.
   Обшукавши одну лабораторiю, чоловiк через стiну проник в iншу та настирно продовжував пошуки далi. Уже стало сiрiти надворi, коли незнайомець таки знайшов те, що хотiв. Вiн взяв одну iз пробiрок, та безбоязно поклав її до внутрiшньої кишенi, пiсля чого зняв решiтку та засунув руку у витяжку. Те, що вiн туди засунув, клацнуло з металевим звуком та продовжило своє життя по лiчильнику, який став вираховувати секунди вiд вiдведеного часу. Незнайомець пройшов декiлька стiн та опинився бiля вiкна з якого вiн виринув назовнi, але не впав униз гирею, а полетiв на пiвдень.
   Полiт тривав довго та й незнайомець не спiшив, але, все ж таки, аж пiд вечiр долетiв до китайської провiнцiї Хубей та приземлився в мiстi Ухань на дах цилiндричної будiвлi лабораторiї P4 уханьського Iнституту вiрусологiї. Далi вiн спустився вниз, поблукав по коридорах лабораторiї, поки не найшов кiмнату, яку шукав. Витягнувши з кишенi пробiрку, вiн перелив рiдину у нову та закрив її, а на папiрцi написав китайською мовою '???'1, пiсля чого забрав свою майже пусту пробiрку та знову поклав її в кишеню. Що дивно, нiхто з працiвникiв лабораторiї незнайомця не бачив, тiльки мавпи в боксах здiймали шалений крик. Вiн не став морочитись та виплигнув прямо через закрите вiкно. Звiсно, що його не могли побачити, та це незнайомця не хвилювало, бо вiн летiв на схiд, в сторону Схiдного озера, де приземлився коло гуртового ринку морепродуктiв. Довго вiн не ходив, бо вилив залишки iз пробiрки у бак зi свiжою рибою, а склянку викинув поряд. Пiсля чого став видимим та пiдiйшов до кiоску з пресою. Незнайомець купив 'Женьмiнь жибао'2 та довго перегортав сторiнки, поки не знайшов замiтку 'У новосибiрському центрi вiрусологiї 'Вектор' в мiстi Кольцове стався вибух'.
   Незнайомець усмiхнувся, але нiхто цiєї усмiшки не побачив, бо його обличчя, як i ранiше, закривала маска. Вона в Китаї нiкого не бентежила, бо, попри те, що захищала вiд смогу, кожний у Пiднебеснiй робить те, що хоче.
  ***
   Вже вечорiло, коли Даша поверталася на Золотоворiтську вулицю у квартиру Тараса та Марiко, несучи в руках здоровенну сумку продуктiв, якi їй замовила Марiко. Вона йшла по Золотоворiтському скверу, коли побачила на лавочцi якусь сiру купку. 'Хтось загубив шарфика!' - подумала Даша, гадаючи: чи забрати з його собою та вивiсити оголошення про знахiдку, чи залишити там, де лежить. Коли пiдiйшла ближче, то розiбралася, що то не шарфик, а маленький котик, який скрутився калачиком та безпечно спав на дерев'янiй лавочцi.
  
   - Звiдки ти такий гарнюсiнький? - спитала Даша та поставила сумку на лавочку. Вона пiдняла сонного котика на руки та глянула у його великi очi, якi вiн розплющив. Цi очi нагадали їй щось знайоме, а котик, замiсть того, щоб м'якнути, голосно сказав:
   - Я iз Крижополя! Тато - шотландський прямовухий кiт, а мама - шотландська капловуха кiшка.
   Даша, вiд несподiванки, мало не впала та сiла вiд подиву на лавочку, а вже потiм оговталась та спитала, посадивши кошеня на колiна: - Хто тебе навчив говорити?
   - Туманний Кiт! - сказало кошеня, а Даша як вiдкрила рота, так i не закривала.
   - А чого ти тут опинився та де Туманний Кiт? - спитала Даша.
   - Туманний Кiт сказав, що у нього уже закiнчилося молоко, то мене мусить годувати Олександра, - чiтко вiдповiло кошеня. Даша взяла кошеня на руки та сказала: - Пiшли до мене в гостi, то я тебе нагодую! Як тебе звати?
   - Солдати величали Туманним Котом, а Олександра називала мене Щасливчиком, - вiдповiло кошеня, а Даша спитала: - Де живе та Олександра?
   - В моєму снi, - чiтко вiдповiло кошеня, ховаючись в руках Дашi. 'Спасибi, Господи, за твiй подарунок!' - подякувала Даша та почула тихе: 'Будь ласка!' Їй здалося, що перед нею майнула руда морда Туманного Кота, але якщо це й був вiн, то, мабуть, змився, всунувши їй кота на виховання.
   'Це для мене зовсiм не кара!' - повiдомила вона таємного спiврозмовника. Даша взяла в одну руку котика, а в другу тяжку сумку, та попрямувала додому мимо Золотих Ворiт. Дивно, що кошеня, яке вмiло розмовляти, не мало дiмензiальної сiточки3. Знаючи Туманного Кота, як натуру дещо анархiчну, Даша не сумнiвалася в тому, що кiт зробив це спецiально, але з якого лиха - не розумiла. Те, що вiн просто зробив подарунок, Даша не вiрила, бо бабуся Маргiна на прикладi свого життя пояснила, що кiт робить все, що заманеться, i не завжди його плани збiгаються з намiрами людей, якi його оточують. Вiн запросто дозволив другiй бабусi Дашi, Мортi, знести Маргiнi голову в iм'я якоїсь 'справедливостi', яка до людської моралi не має нiякого вiдношення. Добро i Зло для кота мали зовсiм iншi значення, чим для людини. Як звичайно, вiн це роз'яснював на мишах: 'Ось дивись, для мишей я Зло, а мишi для мене - Добро'.
   Даша посмiхнулася та зайшла в пiд'їзд, а потiм пiднялася на другий поверх. Марiко, яка зустрiла її майже бiля порога та побачила котика, мало не розтала вiд розчулення та потягнула до нього руки:
   - Який гарнюсiнький!
   - Обов'язково для цього мацати руками? - невдоволено спитало кошеня, бо на руках Дашi трохи пригрiлося та заснула.
   - Боже! Та вiн розмовляє! - ще бiльше розчулилася Марiко, аж сльоза блиснула в оцi, але руки, таки, прибрала.
   - Про що ви там балакаєте? - спитала Маргiна, з'являючись у прихожiй.
   - У Дашi такий милий котик, - повiдомила Марiко.
   - Де вона його взяла? - спитала заспана Мортi, яка прокинулась, коли почула голос Дашi.
   - Пiдiбрала на вулицi, - вiдповiла Даша та сказала: - Не лякайте його, бо вас багато, а вiн один!
   - Давай, я тобi допоможу, - сказав Iджi та забрав у неї сумку, яку вiднiс на кухню. Всi зiбрались у залi, де Даша сiла на диван та поклала котика на колiна, а домашнi дивилися на нього, наче вiн Iсус Христос та має читати їм заповiдi. Кошеня не звертало на них уваги та з закритими очима вивернулося на колiнах, вiдкривши рота та показуючи свiй рожевий язик.
   - Що ви мовчите? Хтось наробив шкоду? - спитав Тарас, несподiвано з'являючись на порозi залу, аж кiт пiдскочив та зашипiв на нього, а потiм сховався за Дашу.
   - Тарас! Ти перелякав кота! - обурилася Марiко, яка стояла зiгнувшись перед Дашею, роздивляючись котика, та сама перелякалась вiд голосу Тараса.
   - Вам мало Туманного Кота, то ви притягли ще й кошеня! - сказав вiн та безцеремонно сiв поряд з Дашею. Рукою витягнув кошеня з-за її спини та положив собi на колiна
   - Нiколи не роби так, як Туманний Кiт! Зрозумiв? - наказав Тарас, погладжуючи кошеня своєю широкою долонею.
   - Зрозумiв, - вiдповiло кошеня, а Тарас вирячив очi. Всi зареготали, тiльки Тарас не розкумекав, що це за фокуси та хто їх робить. Вiн поглядав на домашнiх, намагаючись пiймати того жартiвника, який це придумав, та зрозумiв, що не вгадає, тому сказав:
   - Здаюсь! Хто це придумав? Це ти, Даша?
   - Це сказав я, - призналося кошеня та вiдвернуло морду: - У тебе смердять руки!
   Цього вже нiхто не витримав, бо всi попадали на перський килим перед диваном, а Даша так смiялася, що мало з нього не звалилася. Тарас понюхав свої руки та з посмiшкою сказав: - Вони смердять лiками!
   - Чим травмувати кота, краще нагодуй його, - сказала Мортi, а Даша схопилася за голову, бо забула, що люди та тварини повиннi їсти, щоб жити.
   - Я нагодую, - сказала Марiко та пiшли з Дашею на кухню, забравши котика.
   - А я зроблю йому мiсце, де вiн буде ходити до вiтру, - нагадав Iджi.
   Маргiна, яка сiла на диванi, чекала, поки Марiко з Дашею нагодують кошеня, та вперше в життi не знала, що робити. Так, її родинi нiщо не загрожувало, але навколишнiй свiт наче сказився та кожного дня приносить сюрпризи. Глобальне потеплiння, яке не було потеплiнням, а звичайним циклом у планетарному життi Землi, загрожувало перетворити зелену планету в пекельну пустелю, або, навпаки, замерзлу брилу у космосi. До цього додалася пандемiя коронавiрусу 'Ковiд-19" з непередбачуваними наслiдками, яка зупинила економiку багатьох країн, пiдштовхуючи до кризи.
   Папа в Римi молився Творцю, прохаючи його допомогти землянам. А ще турбувала поява в Московiї живого Сталiна, тiло якого, як виявилося, лежало не в кремлiвськiй стiнi, а зберiгалося в якiйсь бочцi. До того ж вiн мав дiмензiальну сiточку, яку украли в Iджi. Маргiна, пiсля поранення, вiдпочивала у домi Тараса, але, час вiд часу, бродила по свiту своїми симпотами4 та знала, що вiйська московiтiв стоять в республiцi Бiлорусь та на кордонi Литви, Естонiї та Латвiї, чекаючи наказу захопити цi країни та Польщу. До того ж в Українi, де вона отепер знаходилася, все вiдбувалося якось по-дурному: Тимофiй Єрмак, який, всупереч легендарному Єрмаку, не пiшов завойовувати Сибiр, а поїхав у Мiнськ здаватися та мало не вивiв з-пiд Європейських санкцiй Московiю, бо хотiв знiвечити Мiнськi домовленостi. Президент Зелененько, намагаючись продати українськi землi, ввiв надзвичайний режим на час коронавiрусу, щоб знищити будь-який супротив народу.
   Маргiна не надiялась на Туманного Кота, який зовсiм загрався та бовтався десь на одному з Сейшельських островiв разом з Андрiєм Воданом. Звичайно, Земля, це одна iз багатьох планет, яких у цьому Всесвiтi невiдомо скiльки гуглiв5, то якщо на нiй щось станеться, то коту це до лампочки, бо в iсторiї планети все може бути, як не на цiй планетi, то на такiй же в паралельному Всесвiтi. Якщо по правдi, то вiн не може вибирати, щоб Земля йшла найкращим шляхом для її жителiв, бо доля має бути випадкова.
   Але хоч трошки допомогти мiг би, та, напевне, не хоче. Вона знову послала свою симпоту на острiв Мае, що на Сейшельських островах, а тодi знайшла вiллу, в якiй поселився Андрiй Водан з Туманним Котом. Видно, вона знайшла їх якраз вчасно, бо побачила дивну картину: Туманний Кiт стояв на колiнах, а Андрiй, намочивши рушника, шмагав кота по пицi, аж гай шумiв. Вiд цiєї мальовничої картини у Маргiни вiдразу з'явився хороший настрiй, бо вона б теж отак вiдшмагала б кота, якби мала можливiсть. 'Видно, щось програв у карти, тепер мусить терпiти!' - злорадно подумала Маргiна та прислухалася до розмови.
   - Це тобi за те, що я терпiв вiд тебе, - сказав Водан та ще раз вперiщив кота по пицi, аж той беркицнувся та впав на долiвку. Потiм розстебнув ширiнку, витягнув свiй сечостатевий орган та направив струмiнь на голову бiдного кота. Аж Маргiнi стало шкода обпiсяного кота, хоч вiн заслуговував бiльшої кари.
   - Будеш кожного ранку приносити менi снiданок, бо в Українi карантин, то ми тут надовго, - сказав Водан, а кiт кивнув мокрою головою та приречено сказав: - Слухаюсь, пане Андрiю!
   - I не загиджуй менi кiмнату, йди та помийся в морi, - сказав Водан, а кiт приречено поперся на вихiд. Вiн пiдiйшов до берега та став, а потiм тихенько повернувся та почув голос Водана: - Я все бачу!
   - Пiду втоплюсь, - сказав Туманний Кiт та поплентався до води. Маргiна заглянула йому в душу та мало не впала на мiсцi - у кота не було дiмензiальної сiточки й вiн, дiйсно, хотiв втопитися.
   'Щось трапилось!' - подумала Маргiна та як сомнамбула поперлася до балкона.
   - Ти куди? - здивовано спитала Мортi, а Маргiна автоматично вiдповiла: - Я на хвилину!
   Коли Маргiна вийшла та закрила дверi балкону, Мортi заклопотано сказала: - Вона, пiсля поранення, стала якась дивна.
   - Ми всi змiнюємося, - дипломатично сказав Тарас, бо, як лiкар, знав, що люди, якi хоч раз були на межi життя та смертi, по iншому дивляться на свiт.
   В цей час Маргiна якраз пiднялася у темне небо та взяла напрямок на пiвдень. Хоч летiла вона зi швидкiстю метеорита, на неї нiхто не звертав уваги: затурканi коронавiрусом, її не збили нi турецькi, нi московiтськi вiйська в Сирiї, нi збройнi сили Iзраїлю, нi Iрак, нi Саудiвська Аравiя, нi Ємен, нi Оман. Тiльки збройнi сили США засiкли напрям, а через те, що Маргiна летiла не в сторону штатiв, а кудись в Iндiйський океан, то збивати її нiхто не став.
   - Прости, Господи, за мої грiхи! - патетично казав Туманний Кiт, здiймаючи очi до зоряного неба та потихеньку занурюючись у море, все ще надiючись на чудо, хоч мав доскональнi знання побудови будь-яких Всесвiтiв. Небо почуло молитву кота, бо на ньому загорiвся небесний вогонь, який прямував прямо на кота: 'Це кара за нехтування релiгiєю - Бог послав метеорита, щоб знищити мене'. Вiн, навiть, закрив очi, щоб не бачити своєї смертi, та поряд з ним щось бухнулося та зашипiло, а кiт мало не потонув, бо його накрило хвилею. Його витягли за шкiрки з води, а коли вiн, мокрий та нещасний, розплющив свої баньки, то побачив перед собою Маргiну.
   - Маргiна! Як я тебе люблю! - заволав Туманний Кiт i це був найщасливiший момент у його вiчному життi.
   - Ти менi будеш винен! - сказала Маргiна руйнуючи романтику моменту. Вона витягла кота на берег та спитала: - Куди ти дiв свою дiмензiальну сiточку?
   - У мене її вкрали, - приречено сказав Туманний Кiт, а Маргiна витягла запасну дiмензiальну сiточку, яку їй подарувала подруга, Тьху, сунула її коту та знову сказала: - Будеш менi винен!
   - Маргiна! Ти найкраще створiння у всiх паралельних Всесвiтах! - майже щиро сказав Туманний Кiт та пообiцяв: - Вiдтепер ти для мене бажаний гiсть!
   - Я не вiрю жодному твоєму слову! - строго нагадала Маргiна та сказала: - Мене чекає родина, тому прощавай!
   Вона, як була мокрою, так i полетiла, хоча зовсiм скоро одяг пiдсох та Маргiнi довелося ховатися в дiмензiальнiй оболонцi, бо навкруги кокона, в якому вона летiла, палало повiтря. Вiйськовi Сполучених Штатiв Америки знову здивовано спостерiгали, як феномен, який тiльки-но летiв на пiвдень, повернувся в Україну. Коли Маргiна з'явилася в кiмнатi, Даша, яка держала на руках вже ситого котика, здивовано спитала:
   - Ти де була?
   - Допомагала Туманному Коту, - вiдповiла Маргiна, та зрозумiла, що нiякi свiтовi проблеми не вартi й шеляга в порiвняннi з сiм'єю.
   Туманний Кiт провiв поглядом Маргiну у небi та сказав: - До побачення! - пiсля чого його зеленi очi зловiсно блиснули й вiн рушив у сторону вiлли.
   На свiй подив, вiн не знайшов Андрiя Водана, а коли спитав у покоївки, то дiзнався, що вiн серед ночi поїхав у аеропорт. Тiльки тепер кiт згадав, що не одягнув дiмензiальну сiточку та мало її не загубив, тому розтулив свої пазурi та надiв її на себе. Вiн вiдразу вiдчув себе живим, а потiм зрозумiв, що не володiє нiякими Всесвiтами, бо ця дiмензiальна сiточка нова, то треба знову пройти iнтронiзацiю.
   Кожний Творець Всесвiту має свої скрижалi. Вони мають рiзну форму, матерiал та слова, якi потрiбно сказати. Скрижалi служать для синхронiзацiї та резонансу душi, яка буде керувати Всесвiтом, це, як пароль, досить ввести його один раз i Всесвiт запам'ятає його назавжди. У Туманного Кота залишилися останнi скрижалi: двi кам'янi мишки, Бандрандос i Дульжiнея, якi колись були живими та заснули, перетворившись на кам'янi iграшки. Колись їх кiт сховав у потаємному мiсцi Гiмалаїв, то треба знайти скрижалi та сказати пароль.
   Туманний Кiт вибрався iз роздумiв та вiдправив свою симпоту на пошуки Андрiя Водана. Знайти його було не важко, бо якраз в цей час аеробус А330-200 злетiв з аеродрому на островi Мае та взяв напрямок на пiвнiч. Туманний Кiт догнав його за хвилину та з'явився поряд з ним у салонi на вiльному мiсцi. Водан здивувався, але не злякався, тiльки спитав у кота:
   - Якого бiса ти забрався в лiтак. Мене можуть зсадити через тебе на першiй зупинцi!
   - Я зроблю простiше - висаджу тебе прямо тепер! - пообiцяв кiт та разом з Воданом опинився за бортом лiтака. Зустрiчний вiтер зiдрав з Водана пiджак та сорочку, а сам вiн волав, як скажений, хоча зустрiчний вiтер рвав йому рота. Падiння з такої висоти на воду обiцяло смертельне приземлення, та кiт придержав його десь на висотi метрi двадцять, а переляканий Водан сказав: - Дякую! Ти найкращий друг!
   - Я теж так думав, але помилився, - вiдповiв Туманний Кiт та вiдпустив Водана. Той знову заголосив та гепнувся об воду. Вiн став безпорадно гребти та кричати: - Допоможiть! - але, крiм зiрок у небi, навкруги на п'ятдесят миль нiкого не було.
   - Я бiльше не буду! - волав Водан, бо зрозумiв, що його життя залежить тiльки вiд кота.
   - Я тобi повiрив, - сказав Туманний Кiт та витягнув Водана iз води. Вiн знову пiдняв його високо-високо в небо, аж було видно вогнi на Сейшельських островах i, навiть, прибережнi мiста Мадагаскару. Кiт знову вiдпустив Водана, i вiн полетiв униз та волав, а ще хапався за кота, який дубасив його лапою по пицi та приказував:- Це тобi за те, що бив мене, безпорадного та нещасного! Це за твою вiрнiсть менi!
   - Я бiльше нiколи не буду бити котiв! - пообiцяв Водан, але кiт у це не повiрив i бульбашка з Андрiєм занурилася у воду. Може в акул був нiчний перекус чи кiт спецiально пригнав сюди всiх акул з округи, але коли Водан побачив навколо своєї бульки стальнi та вправнi тiла з величезними пащеками, то зрозумiв, що йому прийшов кiнець.
   Можливо, що акулам не сподобалось те, що Водан спорожнив свiй сечовий мiхур прямо у воду та кудись подались, а бульбашка раптом пропала. Водан наковтався солоної води та вже думав, що прийшов капець, але його знову витягли з води. Те, що його пiдiймають для наступного туру тортур, Бодана уже не турбувало, бо вiн чекав тiльки смертi, бажано раптової, щоб довго не страждати. Тому дуже здивувався, коли побачив попереду лiтак, який вони швидко догнали. Його втягли в лiтак прямо через корпус, а коли вiн опинився на своєму мiсцi, то кiт сказав: - Я залишу тебе на деякий час, але пам'ятай, що на цьому наша розмова не закiнчилася!
   Кiт пропав, як i з'явився, а Водан подякував Богу за свiй порятунок та вiдразу отримав вiд нього вiдповiдь:
   - Будеш горiти у Пеклi, я про це подбаю!
   До самої Женеви Водан спав, а пiсля приїзду подався до Кушавелю, бо якраз в цей час там зiбрався весь бомонд з України та Московiї. Невiдомо, чи кiт приклав до цього свою мстиву лапу, але всi учасники отримали вiрус 'Ковiд-19' та привезли його у свої столицi. Якби Маргiна достеменно знала, що вiн це зробив, то, напевно, пожалiла б про те, що звiльнила кота вiд знущань Водана.
  ***
   Колє звiряла координати, бо вони товклися цiлий день, а так i не знайшли цi бiсовi скрижалi, про якi говорив Туманний Кiт. Вона запiзно подумала, що треба було взяти кота з собою, тим бiльше, що вiн, без дiмензiальної сiточки, не завдасть нiякої шкоди. Вони знаходилися на виступi, над яким нависала скеля з гнiздом кумая6. Цей гидкий птах вже пару раз атакував їх, i якби вони були б звичайними людьми, то кумай мiг завдати шкоди. Мето не витримав та ударив його дiмензiальною сiточкою, то той кумай перевернувся пару раз у повiтрi та упав кудись вниз, де знаходилося невелике озеро.
   Колє знала це мiсце, бо там, де тепер озеро, був колись палац Маргiни, бабусi Дашi, та хитрий Хасан, вiсiмсот лiтнiй асасин, перекинув його у свiй Всесвiт. Кiт розказував, що той Хасан став жабою та живе в родинi жаб у своєму Всесвiтi. То якщо брати це до уваги, то Туманний Кiт, мабуть, не брехав, бо вiн жив у цьому мiсцi разом з Маргiною та якимось Лебедевим, а вони є батьками Васi, батька Дашi. Саме так розказувала Даша, а як воно насправдi, то невiдомо, бо могла пiдбрехати, щоб ввести в оману. В цей час Жюте та Трутте гралися зi своїм Вороном, бо той злiтав, а коли бачив кумая, який повернувся в гнiздо та сидiв коло своєї самочки, то тiкав до Жюте, а їх це, чомусь, розважало. Колє перевiрила координати та вони вказували якраз це мiсце, хоча тут був суцiльний камiнь. Можливо, що кiт закопав свої скрижалi пiд цим каменем, щоб було надiйнiше. Вона подивилася на своїх супутникiв та сказала: - Треба довбати камiнь!
   Видно, що її супутникам ця iдея не сподобалась, бо вони зробили кислi морди, наче вкусили лимона. А Трутте, якiй не дуже хотiлося довбатися в землi та каменi, запитала: - А хiба не можна пустити симпоту та знайти тi скрижалi?
   Це була слушна пропозицiя, то Мето з Жюте запустили свої симпоти та стали змагатися, хто перший знайде цi камiнцi.
   - Я знайшов, - гордо сказав Жюте та почув вiд Мето: - Я теж знайшов!
   - То довбайте, але обережно, бо якщо пошкодите, то нiчого не вийде, - попередила Колє. Довелося довбати, а через те, що iнструментiв не було, то використали дiмензiальну сiточку, знiмаючи шар за шаром. Досить скоро яма стала у зрiст людини, то знiмали уже тоненькi шари, якi пiдiймалися угору у виглядi пилу та перекидали на велику купу подрiбненого каменю поруч з ямою.
   - Все, ґрунт уже не кам'яний, то треба рити руками, - сказала Колє, яка слiдкувала за процесом. Мето та Жюте плигнули в яму i вiдразу посварилися, бо в тiй дiрцi й одному тiсно.
   - Мето, вилазь звiдти, бо ще застрягнеш, - сказала Колє i той невдоволено вибрався з ями. Жюте став колупати глину, яка, спресована каменем, не спiшила вiдкривати скарби, начебто маючи їх за свої. Жюте таки видовбав той камiнець, який знайшов Мето i з сарказмом сказав у ямi: - Це не скрижаль, а якась каменюка!
   - Не бреши! - образився Мето.
   - Сам подивись! - сказав Жюте та кинув камiнця Мето. Той ледве впiймав та мало не пожбурив його в Жюте, але не став пiд гнiвним поглядом Колє: - Дай сюди! Коли ви вже станете дорослими!
   Вона довго роздивлялася камiнця, але той був схожий хiба що на картоплину, але аж нiяк на мишу. Колє нахилилася до ями та сказала:
   - Вiдкопай другого камiнця.
   Жюте став викопувати той камiнчик, який знайшов сам та досить скоро тримав його у руках. Вiн довго його роздивлявся, а ображений Мето не витримав та в'їдливо спитав: - Це не скрижаль, а якась каменюка?
   - Так! - згодився Жюте та подав його Колє, яка теж довго його роздивлялася, та сказала: - Залишимо їх у себе. Можливо, що вони є скрижалями, бо той кiт така пiдла тварина, що може й збрехати.
   - То що ми будемо робити? - спитала Трутте, якiй цi пошуки зовсiм не подобались, бо вона б волiла десь вiдпочити разом з Жюте, а не лазити горами. Вiдповiдь Колє не втiшила Трутте, бо вона сказала:
   - Пiднiмемось на гору та перевiримо цi камiнцi!
   - Може, полетимо? - понадiялась Трутте.
   - Нi, будемо йти пiшки! - вперто сказала Колє, бо хотiла подумати, поки вони йдуть, та зважити все, що вона знає. Вони обiйшли скелю, яка нависла над ними, та пiшли зиґзаґом, влiво, а потiм направо. Йти ставало все важче та важче, бо ноги вгрузали у снiг, а для органiзму не вистачало кисню. Коли вони вже пiднялися до самої вершини, то Ворон став лiтати навколо них, чим стривожив кумая внизу, який покинув гнiздо та свою подругу й зробив круг над ними, а потiм хрипко каркнув, немов попереджаючи, що це його територiя.
   Ворон не чекав, коли його схопить цей гiгантський птах, а хутко сховався на плечi Жюте. З висоти вiдкривався чарiвний вид на сусiднi заснiженi вершини, мiж якими в проваллi тягнулися долини. Внизу, пiд ними, вiддзеркалювало небо озеро на мiсцi палацу Маргiни, а далi все обривалося аж до льодовика, який йшов поперек, поряд зi скелею.
   - Пiшли вже звiдси, бо тут так дме вiтер, що можна зiрватися в провалля, - сказала Трутте, на що незворушна Колє нагадала: - Застiбни дiмензiальну сiточку, якщо впадеш, то не розiб'єшся.
   - То що будемо робити? - спитав Жюте, якому не дуже подобалось, що Колє командує.
   - Перевiримо камiнцi, - сказала Колє та витягла камiнцi, якi положила перед собою та сказала: - Бандрандос i Дульжiнея!
   Ворон каркнув i всi засмiялися, бо нiчого не сталося, а Колє стояла, як обпiсяна. Пiсля смiху настала напружена мовчанка, бо виявилося, що Туманний Кiт їх обдурив, а вони попалися, як слiпi кошенята. До того ж в ображеної Колє вiдмовлялися працювати мiзки, то вона не знала, що робити далi. Коли напруження досягло пiку i Колє вже хотiла сказати, що їхня витiвка не вдалась, Мето сказав: - Ми не досить уважнi!
   Вона з вдячнiстю подивилася на нього, а Жюте, навпаки, набундючився та спитав: - Що ти цим хочеш сказати?
   - Ми не там шукали, - вiдповiв Мето i зробив паузу, яка здалася всiм надто довгою, бо Жюте нетерпляче сказав: - Кажи вже, не тягни кота за хвоста!
   - Скрижалi знаходяться у гнiздi кумая! - урочисто сказав Мето, а Колє отепер же б його розцiлувала, якби не Жюте та Трутте. Вона вiдправила свої симпоти та засiкла гнiздо снiжного грифа. Мето виявився правий i вона пiдiйшла до нього та обняла, прошептавши на вухо: - Молодець! - але всi це почули.
   - А як ми дiстанемо скрижалi, бо там же гриф? - спитав ображений у своїх надiях Жюте, бо цей Мето виявився правий.
   - Побалакай з ним! - сказав Мето i це був другий удар по iмiджу Жюте - вiн знався на тваринах, а сам не здогадався це запропонувати.
   - Кумаїв немає на планетi Аре, - виправдовувався Жюте та зрозумiв, що має виконати це завдання, бо iнакше не обереться сорому.
   - Добре, я спробую! - пообiцяв вiн та спустився нижче, щоб добратися до гнiзда снiжного грифа. Кумай зашипiв та розправив крила, витягуючи до нього голову з величезним дзьобом.
   - Ґхун-ху ґну-ху-ґун-ґуп ґнун-гу ґну-ґну хум-хуп ґну-хуп, - пробелькотiв Жюте, а кумай у вiдповiдь теж щось пробелькотiв горлом.
   - Що вiн тобi сказав? - нетерпляче спитала Колє, а Жюте позеленiв, як зелений перець та невдоволено вiдповiв: - Послав мене якомога далi!
   Тим часом кумай щось взяв дзьобом та викинув iз гнiзда вниз, а потiм ще раз.
   - Що вiн зробив? Викинув iз гнiзда свої яйця? - знов нетерпляче спитала Колє, а Жюте задоволено вiдповiв: - Нi! Скинув униз нашi скрижалi!
   - Вони ж розiб'ються! От халепа! - в розпачi сказала Колє та стала хутко спускатися вниз, ковзаючи по снiгу, а за нею всi прибульцi.
   - Ґа-ха-ха ґа-га-хо, - сказав Жюте до снiжного грифа та став спускатися за iншими, а Трутте, яка його чекала, спитала: - Що ти йому сказав?
   - Дякую, - вiдповiв Жюте та поспiшив униз, бо добутi ним скрижалi хтось встигне пiдiбрати першим..
   - Звiдки ти знаєш мову снiжного грифа? - спитала Трутте, поспiшаючи за ним.
   - Я не знаю, - вiдповiв Жюте та пояснив:- Я залiз у голову грифа та знайшов потрiбнi слова, бо вони у нього, як намальованi.
   Коли вони спустилися вниз, то побачили, як Мето та Колє ходять по колу та шукають скрижалi. Мето повернув до Трутте усмiхнене обличчя та сказав:
   - Йди за мною!
   Вiн спустився трошки нижче та полiз в кучугуру з якої вилiз, тримаючи у руках два камiнцi. - Як ти знайшов? - радiсно спитала Трутте, на що Жюте хитро посмiхнувся та сказав: - Я причепив до них симпоти.
   Коли вони пiднялися, Колє беззаперечно сказала:
   - Давай сюди!
   - З якого це дива, я знайшов, я i буду казати пароль! - задиристо вiдповiв Жюте, а Мето потягнувся до меча та сказав: - Я вiдрубаю тобi голову!
   - Досить! - сказала Колє та запропонувала: - Оскiльки всi приймали у цьому участь, то поступимо по-справедливому: хто витягне короткого сiрника, той i буде казати пароль, а коли стане Творцем Всесвiту, то подiлить його на чотири частини, щоб дiсталося кожному. Все по-чесному!
   Вона витягла коробку сiрникiв та сказала Трутте, щоб вона взяла чотири сiрники. Та вибрала чотири сiрники та дала їх Колє. - На ваших очах я вiдламую кiнчик в одного сiрника та ховаю їх в руку. Виберiть один та хай вам допомагає доля!
   Вона показала стиснутий кулак з чотирма коричневими головками, якi стирчали мiж пальцями та строго сказала: - Вибирайте!
   Мето протягнув свою лапу та ледве витягнув сiрника, який виявися довгим. Вiн спересердя кинув його на снiг, а Трутте теж потягнулася до сiрникiв. Її сiрник виявився теж довгим i вона, смiючись, сказала:
   - Не пощастило!
   - Тепер ти! - сказала Колє, протягуючи до Жюте свiй кулак. Жюте довго вибирав, аж Мето не втерпiв, та крикнув: - Та тягни вже, не трави душу!
   Жюте не повiвся на розмови Мето та глянув у очi Колє, але знайшов там тiльки цiкавiсть. Нарештi вiн витягнув сiрник, а Трутте розчаровано крикнула:
   - Не пощастило!
   - Жюте, все було правильно? - спитала Колє, а Жюте вiдповiв: - Правильно, - а потiм пiдозрiло сказав: - Покажи свого сiрника!.
   - Менi нема чого ховати, - вiдповiла Колє, розтуляючи кулака. Там був надламаний сiрник.
   - Отже, як я i казала, ви всi отримаєте свою частку Всесвiту та будете ним керувати.
   - Ти зможеш в будь-який час забрати керування на себе, - нагадав Жюте, на що Колє з погордою вiдповiла: - Навiщо? Щоб ними керувати потрiбно багато часу. Ти думаєш, чого Туманний Кiт, замiсть того, щоб керувати, грається з нами, покинувши Всесвiт на якогось там Лебедева та iнших, про яких ми не знаємо. Я, навпаки, боюся, що ви досить скоро прийдете до мене та скажете: - Забирай цей Всесвiт собi.
   Колє говорила так правильно, що Жюте їй анiтрохи не повiрив. Якби вiн ще знав, що Колє мастак на фокуси з сiрниками, то був би у гнiвi та взявся б за свого довгого меча. Ти часом Колє забрала камiнцi, якi, хоч i називались скрижалями, але були схожi на мишей хiба що для людини з дуже бурхливою фантазiєю. Вони знову пiднялися на вершину гори, хочу уже вечорiло, а долина потонула у сiрiй темрявi. Сонце ще свiтило на горизонтi, а пiки вершин вiдкидали довгi тiнi, перетворюючи все внизу на шкiру зебри. Довго милуватися навколишньою панорамою не дозволяв рвучкий вiтер, який пронизував одяг. Аби не дiмензiальна сiточка, то прибульцi давно б замерзли.
   Колє поклала скрижалi на снiг перед собою, повернулася до супутникiв, що стояли позаду, немов чекала у них поради, а потiм голосно сказала:
   - Бандрандос i Дульжiнея!
   Те, що сталося далi, налякало не тiльки Колє, а i її супутникiв, бо скрижалi, неначе святковi шари, стали рости у розмiрi та скоро закрили вечiрнє небо. Величезнi кам'янi брили тiльки вiддалено нагадували безневинних мишок. Що дивно, кам'янi брили висiли в повiтрi, немов насправдi були кульками, наповненими гелiєм.
   - ХТО ... ТУРБУЄ ... МЕНЕ ... У ... СНI! - проскреготiв голос, неначе грiм, а оглушенi прибульцi прикрили ушi руками.
   - Ти повинен синхронiзувати мене на управляння цим Всесвiтом, - прокричала Колє, а одна фiгура мишi нахилилася до неї та засмiялася, вiд чого вона впала на снiг, зрештою, як i всi iншi прибульцi.
   - ВИ ...БУДЕТЕ ... ПОКАРАНI ... ЗА ... ВАШЕ ... НАХАБСТВО! - прокричала бiльша миша, очевидно, Бандрандос, i здоровенна кам'яна лапа згорнула їх з вершини гори та пiдняла високо в небо. Всi кричали. Хитрий Жюте спробував звiльнитися з допомогою дiмензiальної сiточки та його чекала невдача - вона не дiяла. Звiдкiлясь з'явилася мерехтлива хмара, сяючи срiблом, яка здавалося роєм блискучих бджiл, що роїлися, малюючи якiсь дивнi картинки, та огортали їх з усiх сторiн. Дивнi спогади, не зрозумiти, чужi чи свої, полинули в пам'ятi, перетворюючись у картинку чийогось життя, яке доводилось їм пережити, кожному - своє ...
   Барбероси7, Бандрандос та Дульжiнея, повiльно пiдiймалися вгору, спочатку на орбiту Землi, щоб потiм дрейфувати у мiж зiрковий простiр, бо вiд початку Всесвiту так робили, шукаючи планети, на яких є життя. Барбероси гнали перед собою живi субстанцiї, невидимi для всiх, бо вони складалися з чорної матерiї. Цi субстанцiї об'єднувалися у срiблясте стадо, яке, потрапляючи на планету з життям, використовували мiмiкрiю, для подiбностi з мiсцевими формами, та смоктали з живих iстот iнформацiю, яку накопичували у срiблястих ниткоподiбних кристалiчних структурах. Їх використовували барбероси для поповнення своїх емоцiйних потреб. Цих дивних iстот барбероси називали амомедарами8. Поки що вони з задоволенням смоктали iнформацiю з прибульцiв, огортаючи їх з усiх сторiн та перетворюючи все, що знаходили в їх пам'ятi, в тоненькi нитки спогадiв, якi, переплiтаючись, створювали чудернацькi iсторiї чужого уявного життя.
  ***
   '31 березня, попри те, що в країнi вирував вiрус 'Ковiд-19', президент Плутiн видав указ для призову всiх резервiстiв у московiтську армiю, мотивуючи це тим, що вiйськових використають для подолання наслiдкiв епiдемiї коронавiрусу. Два мiльйони призовникiв вiдразу пiсля приїзду у свої вiйськовi частини, отримували спорядження та зброю згiдно зi штатним розкладом. Лiтаки, танки, гармати, мiномети та реактивна технiка, яка знаходилась у консервацiї, готувалася для використання у цих вченнях. На це не звернули увагу в Європi, бо всi країни європейської спiвдружностi боролися з вiрусною епiдемiєю та її наслiдками, але викликала занепокоєння у сенатi США.
   На запит конгресменiв з демократичного крила президент Трампс збуджено та нервово вiдповiв, що зовсiм недавно розмовляв з президентом Плутiним i той попереджав його про такi навчання заради допомоги цивiльним службам в перiод епiдемiї: лiкарям, мiсцевим адмiнiстрацiям та працiвникам служби надзвичайних ситуацiй. Всю пiдготовану технiку переганяли в захiднi областi Московiї, де концентрували на кордонi Естонiї та Латвiї, а також в республiцi Бiлорусь, на кордонi Литви, Польщi та України. Додатково направили декiлька дивiзiй у Крим та в Приднiстров'я.
   Сталiн стояв перед великою картою з червоними стрiлками, яку розмалювали штабнi офiцери, та з задоволенням взяв дерев'яну указку. Вiн ткнув на карту, показуючи Польщу та сказав, з посмiшкою розправляючи вуса вiльною рукою: - Перший удар ми зробимо по Польщi, розрубавши танками навпiл, через Брест, Варшаву, Лодзь та Познань. З Лодзю двi армiї зроблять допомiжнi удари в сторону Гданська та Катовiце. В цей час з Приднiстров'я нашi вiйська захоплюють Молдову та Одесу, Миколаїв, Херсон з допомогою Чорноморського Флоту та вiйськ у Криму. З Катовiце двi армiї йдуть на Брно, де роздiляються на ту, що йде на Прагу, а друга йде на Вiдень. Одна армiя з Бреста захоплює Луцьк, далi розходиться на Львiв, Тернопiль, Рiвне. Армiя, що стоїть у Мозирi, йде на Житомир i, разом з вiйськами з Приднiстров'я, захоплює Вiнницю. В цей час iз Гомеля вiйська йдуть на Чернiгiв, з Курська - на Суми, iз Бiлгорода - на Харкiв та Полтаву.
   - А Донбас? - спитав Шойгу, а Сталiн, наче чекав цього питання, бо з посмiшкою сказав: - Ви програли Донбас. Хто вiдповiдав за цей регiон?
   Вперед вилiз Сурок, якому, за наказом Плутiна, вiдбили нирки, але залишили живим, щоб прикрити невiгластво президента. Вiн вже не чекав чогось хорошого для себе, бо тут хоча б вийти живим.
   - Ви чому, товариш Сурок, завалили цю справу? - спитав Сталiн та вiдразу дав вiдповiдь: - Тому, що ви безвiдповiдальний комунiст.
   - Я не комунiст, - нагадав Сурок i зовсiм даремно, бо Сталiн сказав: - Таки ви есер9, товариш Сурок. З контрреволюцiєю нам не по дорозi - чому вiн досi не розстрiляний?
   - Буде виконано, товаришу Сталiн! - козирнув Шойгу та вiдразу поплатився за те, що вилiз з питанням про Донбас, бо Сталiн сказав: - Я рекомендую вам, товариш Шоньгу, застрелитися з особистої зброї, бо ви, як мiнiстр оборони, теж у цьому виннi.
   - Шойгу! - поправив Сталiна Плутiн, на що той пожартував: - Покiйникам це без рiзницi.
   Шойгу вивiв Сурка у коридор i звiдти почулися два пострiли. Сталiн схвально кивнув та сказав:
   - Цей товариш Шоньгу мужня людина, бо зумiв себе застрелити. А у вас, товаришу Плутiн, є така мужнiсть?
   - Нема, - чесно сказав Плутiн, який стояв бiля вiкна у двiр, та бачив, як Шойгу дременув з будiвлi сенату у напрямi Боровицьких ворiт Кремля. Сталiн тим часом промовляв: - Коли ми захопимо майже всю Україну, то вiйсько з Донбасу вiдправимо штурмувати Київ та зробимо там новий Майдан, - вiн весело поправив свої вуса та глянув на Плутiна, який стояв з незалежним виглядом бiля вiкна. Сталiн провiв поглядом по переляканих пиках генералiв, та додав:
   - Товариш Плутiн, мав недавно розмову з президентом США Дональдом Трампсом, та розказував йому про те, що нашi дiди разом з американськими дiдами боролися з фашизмом, то отепер американцям та московiтам треба триматися разом. Плутiн пообiцяв Трампсу компромат на Байдена, який здобудуть спецслужби Московiї в Українi, що забезпечить перемогу Трампса на наступних виборах. В результатi цiєї операцiї демократам не вдасться усунути Трампса вiд влади. За це Трампс повинен сприяти Плутiну та паралiзувати роботу Пентагону хоча б на недiлю, поки ми будемо здiйснювати миротворчу допомогу країнам Заходу в подоланнi коронавiрусу 'Ковiд-19'.
   Сталiн зупинився на хвилину та сказав:
   - Всi засоби масової агiтацiї...
   - СМI, - нагадав Плутiн.
   - Московськi СМI, як каже товариш Плутiн, повиннi розповсюджувати думку про те, що Московiя йде в країни Заходу для допомоги у подоланнi коронавiрусної iнфекцiї. Найголовнiше для всiх - скрiзь у країнах, куди ми вводимо вiйська, оголошуємо про карантин та допомогу вiд армiї Московiї. Якомога бiльше транспорту з мiжнародним червоним хрестом, а солдати повиннi бути в яскравих блакитних шоломах. До речi, шоломи перекрасили?
   - Так точно, товариш Сталiн, - сказав червоний, як буряк, генерал Попов, замiсник Шойгу, а Сталiн заглянув йому в голову та зрозумiв, що вiн бреше.
   - Добре, - сказав Сталiн, бо розстрiляти можна завжди. Думка про розстрiли нагадала про ще одне:
   - В цей час у всiх країнах, куди ми зайдемо, забороняється будь-яке пересування пiд загрозою розстрiлу.
   Сталiн посмiхнувся, глянув на генерала Попова та додав: - Розстрiли обов'язково!
   Плутiн поблажливо слухав Сталiна, не полишаючи думку в потрiбну хвилину знищити його, але отепер генералiсимус дiяв по плану, який подобався й Плутiну, та вiн не мав такої зухвалостi та смiливостi, щоб це зробити. Сталiну дозволяється це робити та патякати про перемогу соцiалiстичної революцiї у всьому свiтi, коли у нього є дiмензiальна сiточка, а для простих смертних це може закiнчитися Гаагою та смертю через повiшення. Двох гицлiв, якi привели Сталiна в Кремль, уже не було, бо вони простудилися, витягаючи Сталiна з-пiд Московського унiверситету, де в баку зi спецiальним розчином зберiгалося тiло вождя, та, як розповiдали Плутiну, померли вiд пневмонiї. 'Можливо, що вони пiдхопили 'Ковiд-19', тiльки отепер з острахом подумав Плутiн, бо трохи водився з цими iдiотами, завдяки яким з'явився Сталiн.
   Цi вченi з Кольцова пiд Новосибiрськом, звiсно, придумали гарний вiрус, правда, трохи безголовi, бо випадково випустили джина в результатi вибуху в лабораторiї. Попри випадковiсть, 'Ковiд-19' виконав свою мiсiю, бо розвалив економiку всiєї Європи, а Сталiн, таки розумний пройдисвiт, бо вирiшив скористатися цiєю нагодою та захопити Європу.
   Увагу Плутiна привернув Патрушев, який теж витягнувся перед Сталiним, як на парадi, хоча був у цивiльному одязi, та вирячив баньки на нього, щоб вислужитися, хоча керування вiйськами в такiй ситуацiї йому мало хто довiрить. Плутiн волiв би передати управляння вiйськами бойовим генералам, а не якомусь придворному шуту.
   - Командування ударною групою вiйськ передається генералу армiї Салюкову. Штабом армiй керує генерал Герасiмов, - сказав Сталiн та хитро глянув на Плутiна, аж той здригнувся. 'Читає мої думка! - подумав Плутiн, а потiм вирiшив: - Хай читає!' Була ще одна особливiсть вiдносин мiж Плутiним та Сталiним - Володимир Володимирович досi залишався президентом Московiї, а Сталiна, начебто, й не було, хоча балачки про нього, як i 'Ковiд-19', поширювалися в Москвi з шаленою швидкiстю. Коли Плутiн розказав про коронавiрус Сталiну, той просто махнув рукою:
   - Вмирають не тiльки у нас, а й у ворогiв. Тож нам як скорiше треба вiдправити армiю, а поки вiрус 'Ковiд-19' мине - ми займемо всю Європу. Коронавiрус нам тiльки допомагає. Це акселератор нашої перемоги, а якщо ти цього не розумiєш, то дарма займав мiсце президента двадцять рокiв.
   Путiн мав iншу думку про це, але не озвучував її. Вiн думав про нову держава, бо це величезна сукупнiсть людей, не об'єднаних етнiчно чи ще якоюсь iншою приналежнiстю. Єдине, що утримувало таку державу, це влада. Влада - це завжди репресивний апарат, який здiйснює керiвництво над народом, дотримуючись, або нi, розпорядчих документiв: конституцiї, законiв, нормативiв, домовленостей та iнших документiв. Народ є антагонiстом влади, яка тримає народ у рамках договiрних та примусових вiдносин. Влада може назначатися виборами, довiчним наслiдуванням, захопленням чи якимось iншим способом в залежностi вiд вiдносин влади та народу.
   Але якщо держава займає два материки, як хоче Сталiн, то нею керувати набагато складнiше, бо вона може розсипатись на шматки у будь-який момент. Бо народ такої величезної країни не може любити владу, а влада - народ. Якщо хтось iз народу любить владу, то вiн сам iз влади; чи має якiсь зиски вiд влади або дурень, який не розумiє, що народ нiколи не може любити владу. Те, що Плутiна любили Московiї, пояснювалося тим, що з цим народом можна робити все, що захочеш. Плутiн любив народ Московiї, бо мав зиск вiд цього дурного, як чiпок, етнiчного конгломерату, який дає владi багатiти.
   Дуже поганий варiант, коли народ любить колишню владу. Цей народ потерпає вiд деменцiї та шизофренiї, бо любити будь-яку владу - це нонсенс. Ще один варiант божевiлля народу - це любити майбутню владу, яка, крiм обiцянок, ще нiчого не зробила. Нi одна влада не заслуговує на те, щоб її вибирали знову. Так роблять тiльки божевiльнi чи дурнi, бо це шлях знизити сподiвання вiд влади, та дати їй карт-бланш, на який вона не заслуговує.
   Народ у своїй масi дурний й на своїх помилках нiколи не вчиться, бо кожного разу якась частина народу надiється, що влада подiлиться з ними украденим. Для народу найкраща влада, яка дає вкрасти всiм, але через це занепадає держава, яка може втратити легiтимнiсть та суверенiтет.
   Влади, яка не краде чи не має для себе якихось преференцiй, немає, й не може бути. Тiльки дурнi вiрять у казки, що є такi люди у владi, якi можуть не красти. Хочеться у них запитати: 'А для чого ж людинi потрiбна влада?' Якщо для слави, то це найгiрший варiант для держави, бо такий, задля своєї величi, занапастить державу, як Нерон колись спалив Рим. Сталiн був якраз з останнiх, бо для нього особистi грошi не мали сенсу, а замiсть них вiн марив 'свiтовою революцiєю!.
   - А що нам скаже товариш Плутiн? - несподiвано сказав Сталiн i Плутiн, пiйманий зненацька, сказав: - Я пiддержую лiнiю партiї та товариша Сталiна. Пропоную операцiю по експропрiацiї украденого у нас назвати 'Вiсла'.
   - Дуже слушне зауваження, товариш Плутiн, - усмiхнувся Сталiн та додав: - Початок операцiї назначаю на 5 квiтня!'
  ***
   Колє на мить прокинулася та вiдчула, що скована з усiх сторiн якоюсь блискучою холодною субстанцiєю, яка мерехтiла перед очима, аж болiли очi, а коли їх закриваєш, то сниться щось дурне, як отой кумедний сон, в якому Сталiн, який дивним чином ожив, готував вiйну з Європою. Вона й сама взяла б участь у якiйсь би вiйнi, то її кудись понесло, а в голову заповзли чужi думки, якi хтось фiзично смоктав та смакував, а потiм вони виявилися її рiдними. Перед нею повисла якась планета, яка теж всмоктала її та стала її батькiвщиною. 'Планета Джухо з прадавнiх часiв потерпала вiд потоку дрiбних метеоритiв, який називався Кастель. Вiн починався кожного року, в сезон вурхе, коли тiльки-но висiвали зерна бiло, щоб в сезон окняхту зiбрати урожай великих живих плодiв зебiло, яких вистачало на весь круг навколо зiрки Несмет.
   В цей час всi драхти заганяли живi плоди зебiло в пiдземнi катакомби, де ховалися й самi. Цi катакомби теж могли стати могилою для будь-якого жителя планети, якщо метеорит виявиться бiльшим по розмiру, чим живий плiд зебiло. Найкращою землею для вирощення зебiло володiло плем'я амерiв, то у них цi плоди були такi великi, що вони могли деяку частину iз них мiняти на бойове спорядження iз краса. Цей метал мало плем'я мокзi, а от доброї землi для врожаю зебiло не було, бо жили в горах. До того ж плоди зебiло у цих горах часто тiкали, бо їх, хоч зрiдка, потрiбно було випускати смоктати мох, щоб вони компенсували втрачену вагу. Те, що на них ставили клеймо, не допомагало, бо плем'я, яке ловило втрачене зебiло, з'їдало його першим, то в шлунку уже не побачиш того клейма. Вожак племенi мокзi, Кразо, стояв бiля великого каменя, спираючись лапою на нього, та дивився туди, де заходила зоря Несмет. Там, на тiй сторонi, починалися земля амерiв, яка так давно вабила зiр Кразо, що на оцi давно вже був мозоль, знищити який може тiльки завоювання цього шматка планети Джухо. Кразо спересердя махнув лапою i пазурi, оббитi красом, викресали iз каменю пучок iскор, якi вiдбилися в очах воїнiв племенi мокзi. Кразо повернув голову з шоломом iз краса, на верхiвцi якого стирчав гострий шип, що в бою протикав ворога та гарантував неминучу смерть, а потiм сказав: - Кастель, який дряпає Джухо своїми пазурами, простягнув нам лапу, щоб ми використали час вурхе для загибелi нашого ворога, - вiн глянув на морди своїх воїнiв та в кожному оцi прочитав бажання нищити всiх, хто стане на перешкодi, тому додав: - Ми заберемо землi амерiв, якi нам належать по праву, бо ми найсильнiшi драхти з усiх, хто є на планетi Джухо. Воїни зустрiли слова вожака схвальним гарчанням, та забили по каменю пазурами, висiкаючи спалахи iскор, так що вся гора, усiяна племенем, заiскрилася, наче слiд вiд метеорита.
   Драхт з обсмаленими лапами вийшов наперед та проричав: - Моя зграя виготовила нову зброю, чiп, опанувати яку повинен кожен драхт племенi мокзi. Цю зброю нiхто не бачив i вона на вiдстанi убиває ворога.
   Вiн широко розставив ноги з трьома пальцями вперед та одним, вiдстовбурченим назад, а лапою у чотири пальцi схопив довгий, гострий та тонкий предмет iз краса, чiп, як вiн його називав, та кинув горизонтально у драхта, якого злiпили з землi пiдручнi його зграї. Чiп пробив земляного драхта та впав далеко позаду.
   Удар мудрого драхта, на iм'я Метео, викликав шаленi крики, а пiдручнi майстра вже роздавали нову зброю, яку цiлий сезон зубус кував Метео з їх допомогою. Кразо дав час до початку Кастела, щоб його воїни освоїли нову зброю. Поки воїни бавилися новою зброєю, самки закiнчували садити бiло, бо часу залишалося обмаль. Нова витiвка Кразо, забрати найкращi землi в амерiв, подобалася самкам, але, разом з тим, викликала деяке занепокоєння. Якраз на початку Кастела воїни та самки спускалися в катакомби та там парувалися та злягалися, щоб потiм, у кiнцi сезону окняхту народити нового драхта.
   Понто, яка в торiшнiй сезон вурхе злягалися з Кразо, та надiялась на це другий раз, пiдiйшла до нього збоку та тихо спитала: - А як же парування?
   Кразо ощирився, бо його думки були не про парування та кинув: - Остання нiч перед походом! - чим трохи засмутив Понто, бо може так статися, що вiн її не обере. Вона бачила, як Вето крутилася навкруги нього та терлася об його боки, то може Кразо наклав на неї своє око, бо щось сторониться Понто.
   Вiн покинув її, бо, як i всi воїни, пiшов на полiгон тренуватися метати чiп. Голоснi крики звiдти та вибухи смiху, коли хтось мазав та не попадав у цiль, чулися до самої ночi. Коли стало темно, та хтось загубив свого чiпа в темнотi, то Кразо сказав досить та всi там же й лягли спати до ранку, збившись в купу, бо ще було холодно, а завтра знову тренування на полiгонi. Понто, яка чекала, коли воїни закiнчать тренування та будуть повертатися, була розчарована, бо хотiла в цю нiч збавити Кразо, попри його слова. Вона збiгла трохи вниз, де з гори стiкав струмок, який в сезон зубус замерзав, а з'являвся тiльки в сезон вурхе, коли ставало теплiше. З гори опускався туман, який потихеньку заповнював низину, де змiшувався iз темнотою в гнiтючий морок. Вона хлебтала язиком воду, аж в пащi звело iкла, а потiм облизнулася та вже хотiла повертатися в зграю, бо з-за туману можна заблудитися, та попасти в стан амерiв. Раптом, хтось великий схопив її за загривок та завалився на неї, придушивши всiм тiлом. Гаряча плоть зайшла в її лоно, аж вона посунулась своїм тiлом, а швидкi помахи самця позаду розбудили в її тiлi похiть, то вона, в такт дiям самця, подавалася назад, вiдчуваючи пристрасть, яка накотилася на неї, заповнюючи голову тiльки бажання. Навiть, те, що це був не Кразо, бо вона не вiдчувала його запаху, уже не мало значення, а хотiлося тiльки продовження злягання, щоб в найвищу мить затруситися в екстазi, мало не втрачаючи свiдомiсть. Коли це сталося, то самець аж загарчав, та боляче потягнув за загривок, а вона теж натягнулася, як струна, та пiшла конвульсiєю по тiлу. Самець вiдпав, та сповз з неї, важко дихаючи, а вона, розглядаючи своїм єдиним оком силует в темнотi, тихо спитала : - Ти хто?
   Вона запам'ятала його солодкий запах, а самець мовчав, не виказуючи себе, то Понто повелася на цю гру, бо до ранку ще далеко, а цей самець сильний, то буде ще не одне злягання. Понто, по своїм вiдчуттям, оцiнила старання самця, та зазначила, що Кразо до нього далеко, бо чого тiльки коштує те, як цей самець лизнув її морду та потерся об неї своєю. Вiн повiв її кудись вниз i вона пiшла за ним, вiдчуваючи, що в тiлi знову виникає бажання, а коли вони спустилися до заростi моху унизу, то стала кусати його за широку спину та колошматити шерсть, щоб знову його збавити. Вiн знову заскочив на неї ще з бiльшим завзяттям, чим першого разу, з вiдчуттям, що вона вже його, а вона коливалася в такт його дiям, вiдчуваючи знову, як в її тiлi пiдiймається невблаганна хвиля пристрастi, яка, як i перший раз, зiрвалася в голову снопом iскор, немов би їх висiкли пазурами, оббитими кразом. Вiн знову повiв її кудись по рiвнинi, по буйних заростях моху, то вона трохи напружилась, бо далеко спустилися з гiр, але самець вiв її так впевнено, що вона вiдiгнала страхи та покiрно йшла за ним.
   Вони парувалися ще кiлька разiв, качаючись по м'якому моху, який так любили щипати зебiло, поки їх не з'їдять повнiстю. Роздивляючись контури самця в темнотi, Понто вважала, що вiн набагато бiльший за Краза, то губилася в здогадах, хто ж це такий, видно хтось з молодих та раннiх. Пiсля декiлькох злягань вона вже втратила час та мiсце, а покiрно йшла за велелюбним самцем, вiдчуваючи у всьому тiлi солодку втому та ще не втихомирене бажання вiдчути знову жагу та пристрасть. Вже зовсiм знесиленi, вони прийшли в табiр та звалилися скраю, притуляючись один до одного, то Понто, пригрiта з одної сторони своїм самцем, а з другої чиїмось тiлом, щасливо заснула. Прокинулась, коли свiтило уже пригрiло зверху, та просвiчувалося крiзь туман, який i не думав податися геть. Понто потягнулася лапами та пiднялася на ноги. Вона побачила зграю драхтiв, що дрiмали та мружили своє єдине око на яскравий свiт. Щось їй здалося не так. Вона не вiдразу це зрозумiла, бо в головi ще залишалися нiчнi вiдчуття, а коли поруч з нею встав її самець, то мало не втратила розум - вона знаходилась у зграї амерiв, бо у них смугаста зелена шерсть, а у мокзi вона червона та плямиста.
   Вона знаходилася серед ворогiв.
   Якi теж прокинулися, а самки, побачивши в зграї чужинку, загрозливо загарчали. Понто розумiла, що її самець, який стояв поруч, її не захистить, бо самцi не втручаються у бiйки самок. Її чекає неминуча смерть!'
  ***
   Iджi та Тарас закiнчили будиночок для котика, хоча той навряд чи буде там сидiти, бо лежав на колiнах Дашi, задерши пузо вгору, та спав. Даша в цей час щось строчила на телефонi, а Мортi та Маргiна сидiли по боках, наче її охороняли. Марiко готувала вечерю на всю сiм'ю, тому стирчала на кухнi. Їй здалася пiдозрiла тиша у квартирi, тому вона виглянула з кухнi та спитала:
   - Якась пiдозрiла тиша, ви робите шкоду?
   - Ми дрiмаємо, - вiдповiла правду Маргiна, бо вона трохи притомилася з польотами, та клювала носом на плечi Дашi.
   - А що ти там пишеш? - спитала Марiко у Дашi й та щиро призналася: - Пишу вiрша!
   - А ну читай! - сказала Марiко, бо їй на кухнi було нудно, а Даша прочитала:
   - Приперлись як - нема рiзницi
   Немов голодна сарана.
   Вони бур'ян серед пшеницi,
   Що смокче соки iз зерна.
   Розносять скрiзь своє насiння,
   Що сiє розбрат на брехнi.
   Бо той бур'ян треба з корiнням
   Та все спалити на вогнi.
   Пуста їм доля України
   I мова й вiра їм не в смак,
   Пiснi народнi солов'їнi,
   Слова: Бандера та козак.
   Любов нас може поєднати
   То божий дар i божий знак
   Любов та Україна мати
   Було, так є та буде так.
   - Ти так любиш Україну? - спитала Маргiна, якiй вiрш Дашi запав у душу.
   - Вона менi подобається, - дипломатично вiдповiла Даша.
   - А тата з мамою ти не хочеш побачити? - теж дипломатично спитала Мортi.
   - Дуже хочу! - аж пiдскочила Даша та мало не розбудила Щасливчика, а потiм додала: - Менi так багато потрiбно їм розказати! Особливо мамi!
   - То, може, поїхали додому? - спитала Мортi.
   - Я ще не награлася, - чесно вiдповiла Даша, а Мортi й не спiшила, бо їй теж стало подобатись на Землi. Особливо в гостиннiй родинi Тараса та Марiко. Вони повечеряли та полягали спати, розiйшовшись по кiмнатах. Щасливчик не захотiв спати в будиночку, який злiпили Тарас та Iджi, то Даша взяла його до себе.
   Ранком у дверi подзвонили.
   Даша залишила Щасливчика у лiжку, а сама пiшла до дверей. Коли вона їх вiдкрила, то побачила за дверима якусь дiвчину в окулярах, яка пильно роздивлялася Дашу, наче хотiла пропалити в нiй дiрку.
   - Доброго дня, - сказала дiвчина в окулярах та додала: - Я прийшла забрати свого кота.
   Наче злякавшись її слiв, ворона за вiкном пiд'їзду каркнула та кудись полетiла.
  
  
  Реплiкацiя друга. Сталiн
   'От чому я така невдаха!' - думала Олександра, бо два рази поспiль отримати облизня - то забагато для навiть для неї. Чудова новина вiд мами обiцяла радiсне очiкування подарунку - вона переслала Олександрi котика. Не просто котика, а фронтового, якого мамi залишив її Iгор, а вона попросила Олександру доглянути кошеня, бо сама з ранку до вечора знаходилася в лiкарнi. Кошеня звали Туманний Кiт i його у Крижопiль доставив мiсцевий волонтер, який повертався з фронту, але коли Олександра його зустрiла, то виявилось, що кiт пропав. У Днiпрi його положили в гнiздо у ящику i вiн там спав, а в Крижополi ящик виявився пустим. Волонтер бiдкався, що кiт утiк, а маму Олександри вiн добре знав, то казав, що вона його вб'є, як дiзнається правду.
   Олександра теж засмутилася, бо вона ще ранiше, коли котик був у мами, заходила в його сни та розмовляла з ним, називаючи його не Туманним Котом, а Щасливчиком. Про те, що вона може заходити в чужi сни, а точнiше, в голови людей, не знала навiть мама, бо її чомусь засмучувало, що Олександра не зовсiм така, як iншi дiти.
   Все почалося iз дня народження. Мама цього не розказувала, але Олександра дiзналася про це, заглядаючи їй в голову. Олександра народилася з хвостом, який лiкарi хотiли вiдрiзати, але вiн, по деякому часу, сам вiдпав. Мама, коли це побачила перший раз, втратила свiдомiсть, хоча була лiкарем. Було б добре, якби на цьому все закiнчилося, але коли мама була вже дома, у Крижополi, то якось вночi вона з подивом побачила, що Олександра висить в повiтрi прямо над дитячим лiжком. Мама злякалася та стала прикривати дерев'яне лiжко зверху ковдрою, а коли Олександра знялася в повiтря разом з ним, та мало не задихнулася, то стала класти її коло себе. Коли Олександра пiдросла та стала цiкавитись своїм батьком, то мама казала, що вiн помер, що, мабуть, було правдою. Олександра це перевiрила, коли стала дорослiшою та взнала що, батько несподiвано зник. Можливо, що iз-за 'особливостей' дочки мама знову не вийшла замiж, то ж коли Олександра дiзналася, що у мами з'явився Iгор, то так їй i сказала: - Мамо, ти, як нiхто iнший, заслуговуєш на кохання i я дуже рада, що в тебе хтось є!
   Оскiльки мама наполягала, що треба приховувати 'особливостi' Олександри, то вона не дуже дружила в школi, а, по правдi кажучи, не мала подруг зовсiм, бо на їх смак була трохи дикувата. Хлопцi теж цуралися Олександри, бо одного разу її однокласник Толiк, який значився шкiльним хулiганом, попробував її штовхнути в класi, а вона йому так вiдповiла, що той беркицнувся до протилежної стiни. Це не додало їй популярностi, бо всi вважали її дикункою, а коли вона вступила у коледж Трiнiтi в Кембриджi, де колись вчився батько, то колишнi однокласники по школi обзивали її збоченою.
   У школi вона зачитувалася романами Джоан Роулiнг, а всi чари, якi вона прочитувала у книгах, Олександра вiльно виконувала без будь-якої чарiвної палички. Вона вiрила, що Джоан Роулiнг описує правду i коли попала з матiр'ю в Англiю, то упросила її вiдвiдати залiзничний вокзал King's Cross i там на дев'ятiй платформi проходила через всi колони, на подив мiсцевих жителiв, якi вважали, що це фокуси мiсцевих любителiв Гаррi Поттера. Олександра так i не потрапила в Гоґвортс, але вважала, що пропустила час, бо вони були там не в одинадцять годин, а десь бiля двох пополудню.
   Коли вона стала трохи дорослiшою, та вже навчалася в коледж Трiнiтi в Кембриджi, то розумiла, що Гоґвортс казка, а її здiбностi - правда, тiльки невiдомо, як вони в неї з'явилися. Проте, вона вже навчилася жити особливою, а коледж закiнчила за два роки. Одна думка її хвилювала чи вона така єдина, чи є хтось iнший, хто володiє такими ж здiбностями, як вона.
   Олександра подумки знайшла свого кота, але вiн виявився чомусь у Києвi, а не деiнде. 'Як вiн туди забрався?' - дивувалася Олександра, а коли подивилася його думки, то зрозумiла: Щасливчику набридла метушня, бо волонтер вiз у Крижопiль допомогу родинi одного загиблого воїна, то коли стали завантажувати якiсь речi, втiк з ящика та забрався у кузов iншого бусика, де i заснув. Коли автомобiль зупинився, то його побачив водiй, який спитав: 'А ти що тут робиш!' - а ще простягнув до нього свої великi лапи, то Щасливчик утiк, бо злякався. По картинках у його пам'ятi Олександра зрозумiла, що вiн десь в Києвi, то вiдразу зiбралася туди поїхати.
   Другою неприємною несподiванкою став карантин, який запровадили по всiй Українi, то вже нiякi автобуси не ходили не те, що в Київ, а, навiть, до Уманi. Залiзниця теж не працює, то хоч бери та лети. Олександра вмiла лiтати, але мама заборонила про це навiть думати, а не те, що лiтати. Залишалося їхати якоюсь попутною машиною, то Олександра пiшла до цукрового заводу, бо вiдвантаження товару нiхто не скасовував. Їй пощастило, бо вона побачила дядька Петра, знайомого бабусi Валi, який стояв коло ворiт заводу та теревенив з водiями.
   - Дядько Петро, ви куди їдете? - спитала Олександра.
   - Везу цукор у Київ, - сказав дядько та зацiкавлено спитав: - А що?
   - Мене пiдвезете до Києва? - спитала Олександра.
   - Кругом же карантин, що ти там забула? - спитав дядько Петро.
   - Кiт, якого менi подарувала мама, утiк у Київ, - вiдверто пояснила Олександра. Дядько Петро трохи знав про особливостi Олександри, тож стурбовано спитав: - Звiдки ти знаєш, що вiн утiк в Київ?
   - Знаю, - вiдповiла Олександра, розумiючи, що дядько Петро навряд чи вiзьме її до Києва.
   - А бабуся знає? - спитав вiн i Олександра збрехала, червонiючи, як помiдор: - Знає.
   'Отепер подзвонить бабусi та на цьому все закiнчиться!' - подумала Олександра та залiзла в мiзки дядька Петра. Той так i збирався зробити, але Олександра наказала: 'Не треба турбувати бабусю, бо вона отепер спить пiсля обiду!'
   - Дiйсно, не треба її турбувати, - замислено сказав дядько Петро, а потiм наче прокинувся та махнув рукою: - Сiдай у кабiну, я отепер заберу накладнi та й поїдемо.
   'Пронесло!' - зрадiла Олександра та швидко сiла в червону кабiну Renault Magnum. Через хвилин двадцять, коли Олександра уже хвилювалася та боялася, що дядько Петро таки подзвонить бабусi, вiн прийшов з купою папiрцiв, якi сунув на поличку перед Олександрою та радiсно сказав: - Поїхали, бо до ночi не доберемося до Уманi.
   До Уманi вони, звичайно, добрались до ночi та зовсiм у неї не заїжджали, а попрямували по об'їзнiй дорозi. Коли проїжджали Краснопiлку, в Олександри задзвонив телефон. Пiд поглядом дядька Петра їй довелося взяти трубку. Дзвонила бабуся.
   - Ти де? - спитала вона й Олександра вiдповiла майже правду: - Шукаю кота, бо втiк.
   - Як знайдеш, бiжи додому, бо обiд вже давно готовий, - наказала бабуся, а Олександра полегшено вимкнула телефон.
   - Ти, таки, не сказала бабусi? - замiсть того, щоб лаятись, засмiявся дядько Петро, а Олександра теж засмiялася та вiдповiла: - Нi!
   Дядько Петро помовчав, а потiм спитав: - Що в тому коту особливого, що ти за ним їдеш аж до Києва.
   - Цей котик був на фронтi, а потiм його дали мамi, щоб вона зберегла, а мама завжди на роботi, лiкує поранених, то передала його менi, - вiдповiла Олександра.
   - У мене син теж воює, - сказав дядько Петро трохи напружено, а Олександра, заглянувши в його думки, вiдчула, як вiн бiдкається за свого сина Андрiя. Олександра полинула його думками та потрапила на Донбас, де побачила Андрiя, який сидить у блiндажi та розказує трьом бiйцям якийсь анекдот.
   - Вiн розказує хлопцям якийсь анекдот, - прохопилася Олександра, але було пiзно, бо дядько Петро повернувся до неї та сказав зi значенням: - Я знаю, що ти особливо, але це не треба приховувати, а розвивати, а твоя мама та бабуся цього не хочуть та бояться за тебе.
   Вiн став дивитися вперед, а потiм не витримав та спитав: - А що вони отепер роблять?
   Олександра забралася в голову Андрiя, та сказала:
   - Лiг спати, та згадує вас з тiткою Євдокiєю!
   - Так i згадує? -- перепитав дядько Петро, а Олександра вiдповiла: - Згадує, а ще вашого собаку, Сiрка.
   Дядько Петро розчулився та сказав, ховаючи обличчя: - Все! Зупинимось, бо темно. Трохи поспимо, а тодi, на свiтанку, поїдемо. Лягай на лежанку, а я в крiслi подрiмаю.
   Олександра забралася на лежанку та зверху бачила, як дядько Петро крутився в крiслi, не тому, що незручно, бо крiсло легко розкладалося, а вiд думок про свого Андрiя та про окаянну вiйну з московiтами. Так вона i заснула.
   Коли Олександра прокинулась, то дядько Петро уже сидiв за кермом та вiв машину.
   - Виспалась? - спитав дiдько Петро та сказав: - В термосi чай, наливай та пий!
   Зовсiм скоро потягнувся пригород Києва, а вже потiм з'явилися Теремки. Ще не зiйшло сонце, а на дорозi було мало транспорту. Можливо, тому, що був карантин, а може ще всi не прокинулися. Олександра не дуже пiзнавала вулицi, хоч бувала у Києвi не раз. Багато новобудов зовсiм змiнювали обличчя столицi, нагадуючи не тихий i затишний Київ, а якесь мiсто хмарочосiв.
   - Я тебе до Бессарабки довезу, а далi пiшки, - нагадав дядько Петро та спитав: - Як додому будеш добиратися?
   - Прилечу, - проговорилася Олександра, а дядько Петро сприйняв, як правду, та нагадав: - Дивись, щоб якийсь лiтак тебе не збив!
   Вони приїхали на Бессарабку, де дядько Петро мав здати товар, то Олександра зiйшла з машини, а дядько Петро погукав: - Маску вiзьми, бо без маски тебе оштрафують на 17 тисяч!
   Вона подякувала та покинула дядька Петра. Центр мiста вона знала, тому перейшла на другу сторону Хрещатика та дiйшла до Прорiзної, по якiй, не поспiшаючи, пiднялася. Спiшити було нiкуди, бо люди, у яких був Щасливчик, мабуть, ще спали. Пiднявшись до Золотих Ворiт, вона посидiла бiля фонтану Термена, дочекавшись семи годин, а вже тодi пiшла до дверей будинку, де знаходився кiт. Вiн спав i досить солодко, то вона зайшла у його сон та сказала: 'Я тебе люблю!'
   Вхiднi дверi вона не вiдкривала, а пройшла через них, бо нiкого на вулицi не було. Пiднявшись на другий поверх, вона пiдiйшла до дверей, за якими був Щасливчик, та натиснула кнопку дзвiнка, який аж надто голосно задзвенiв. Дверi вiдкрила якась заспана дiвчина, яка здивовано дивилася на Олександру.
   - Доброго дня, - сказала Олександра, роздивляючись дiвчину та розумiючи, що буде проблема. Вона кота Олександрi не вiддасть. Але твердо сказала: - Я прийшла забрати свого кота.
  ***
   'На сходi зiйшов кривавий Мiсяць.
   Невiдомо, чому вiн вибрав такий вiдтiнок: чи вiд атмосферної аберацiї, чи по якiйсь iншiй причинi, але кривавий знак лякав бiйцiв, хоч таких головорiзiв, як у десантнiй ротi майора Хромова, ще треба пошукати. Йти з повним спорядженням та ще й тягнути ящики вибухiвки, то справа для справжнiх чоловiкiв. Якщо майор i мусiв когось картати за цей маршрут, то тiльки себе, бо сам запропонував полковнику Єгорову вiдправити одну роту для диверсiй в тилу ворога перед наступом основних вiйськ, щоб зруйнувати мости та створити безлад в районi Києва.
   Маршрут роти Хромова пролягав через чорнобильську зону, та ще й вночi, хоча там i вдень можна пройти, що нiхто не помiтить. Кривавий колiр Мiсяця не заважав свiтилу трохи пiдсвiчувати дорогу i рота майора просувався досить скоро, хоча i не так швидко, як хотiлося. Перш за все заважали маски, бо через них дихати, ще те задоволення. Це якоюсь мiрою захищало дихання бiйцiв вiд радiоактивного пилу, бо на картi цi плями радiацiї розбризканi на нiй, як чорнильнi плями. До того ж не все занесене на карту, то бiльше надiялись на iндикатор, який попискував, вiдлiчуючи червоною лампочкою радiоактивнi частинки.
   Лейтенант Птiчкiн сопiв поряд, бо вiв перший взвод, а справа та злiва потрiскували гiлками пiд ногами взводи лейтенантiв Комара та Сєчкiна. Круглий Мiсяць перестав соромитись та став блiдим, як завжди, та пiднявся вище, то вже було добре видно, куди ступає нога. Перебралися через рiчку Гостриця, притоку Прип'ятi, а далi було важче, бо дельта Прип'ятi та Гострицi то суцiльнi водянi розводи. Довго петляли помiж безлiчi рукавiв Бистрицi, щоб не мочитися, поки не добралися до Прип'ятi, роздiленою надвоє невеликим островом. Тут уже, хоч не хочеш, довелося лiзти в воду, а автомати та вибухiвку склали на два надувнi човни. Не обiйшлося без казусу, бо один з бiйцiв Комара таки втопив автомата, то лейтенант змусив його пiрнати, поки той не знайшов зброю.
   Чорнобиль залишився десь справа, а попереду, за кiлометрiв п'ятнадцять, село Губин. Як на зло, вiд води пiднявся туман, та так швидко, що пропав Мiсяць на небi, а роту з усiх сторiн охопила та взяла у полон суцiльна сiра iмла. Хромов виматюкався, бо цей туман може затримати їх до ранку та зовсiм зiрвати операцiю. Хохли, хоч i роззяви, але можуть засiкти роту чи мiсцеве населення зателефонує. Вони забралися на пiщану дюну коло берега, але й звiдти туман заважав хоч що побачити.
   - Лейтенант, тримай напрямок! - наказав майор, щоб було з кого спитати, якщо щось не вдасться.
   - Навiгатор не працює, - сказав лейтенант Птiчкiн, натискуючи на кнопки, а майор насмiшкувато сказав: - Орiєнтуйся по компасу! - i Птiчкiн зафiксував напрям на компасi.
   - Приготувати зброю! - наказав майор i в туманi почулося клацання затворiв.
   - Веди, лейтенант, - сказав майор i Птiчкiн пiшов уперед. Вони довго йшли лiсом вперед i, по прикидцi майора, вже мали потрапити в село Губин, але, мабуть, лейтенант, таки, збився з курсу, то вони пройшли мимо нього. А проте, лiс повинен був закiнчитися, але попереду нiякого просвiту не спостерiгалося.
   - Ти правильно йдеш? - не втерпiв майор i Птiчкiн показав компас - вони йшли точно на пiвдень. Вiн глянув вперед та полегшено сказав:
   - Он i лiс закiнчується!
   - Приготувати зброю, - знову наказав майор i команду передали по ланцюгу. Дiйсно, попереду, мiж клубами туману, було видно якийсь вiдкритий простiр. Бiйцi автоматично прискорили ходу i вони вийшли на вiдкритий простiр.
   На березi рiчки!
   - Що це за рiчка? - очманiв майор Хромов, а Птiчкiн невимушено сказав: - Днiпро!
   - Яке, нафiк, Днiпро, це ж острiв, який ми переходили! - матюкався майор, бо добре впiзнав острiв, хоча вiн раз за разом ховався в сiрому туманi.
   - Мiй компас показує, що нам йти туди! - сказав Птiчкiн у напрямi рiчки Прип'ять та острова. Майор зiрвав компас з руки лейтенанта, мало не зламавши йому руку, та викинув його у воду.
   - Сєчкiн, сюди! - покликав майор та наказав: - Покажи компас.
   Лейтенант закотив рукав та показав.
   - Куди нам iти?
   - В напрямi вiд острова, - показав лейтенант Сєчкiн.
   - Веди! - наказав майор Хромов i всi пiшли за Сєчкiним. Повертатися довелося довго. Навiть лiс закiнчився, а пiд ногами з'явився якийсь мох, наче вони йшли по тундрi. Та ще й туман, який зовсiм не збирався зникати, наче обрав цю мiсцину своєю улюбленою батькiвщиною. Хромову здалося, що в туманi навкруги них швидко рухаються якiсь тiнi. 'Невже укропи засiкли?' - подумав майор та напружився.
   - Всiм приготуватися до бою! - прошепотiв вiн команду, яка в туманi здалася надто голосною. Досить скоро Хромов зрозумiв, що не помилився, бо швидкi тiнi таки були, але навiщо укропам бiгати навкруги роти - гадки не мав. 'Пiдiйти непомiтно не вдасться!' - подумав Хромов та побачив перед собою страшенну пику, яка схопила лейтенанта Сечкiна та миттєво зникла. Хромов почув здавлений крик попереду, а потiм, наче вiдлуння, такi ж крики почулися ззаду та з бокiв.
   - Вiдкрити вогонь! - щосили вигукнув майор, хоча бiйцi й без нього уже смалили з автоматiв, то вiн сам полоснув чергою вперед та мабуть, влучив, бо почув такий звiриний крик, що по спинi побiг мороз.
   - Кругова оборона! - крикнув Хромов, зупиняючись, бо йти туди, де кричала звiрина, щось не хотiлося. Пострiли бiйцiв не вщухали й вони смалили з автоматiв у клуби туману, намагаючись розiбрати, де рухається туман, а де невидимий звiр.
   'Що за зоопарк?' - подумав Хромов, та вирiшив, що то чорнобильськi вовки, якi мутували, бо таких страшних звiрiв нiколи в життi не бачив. Майору, навiть, здалося, що у звiра був якийсь рiг на головi, а клешнi - наче залiзнi скребки. Вiн спитав про втрати. Коли зробили перекликання, то з'ясувалося, що зникло двадцять осiб. 'А ще до Києва не дiйшли!' - подумав Хромов, бо втратити третину роти не розпочавши операцiю, це ще те везiння.
   - Товариш майор, я думаю, що нам потрiбно вiдiйти назад, - сказав лейтенант Птiчкiн, на що Хромов сердито визвiрився: - Тут думаю тiльки я! Твоє дiло - виконувати мої розпорядження!
   Птiчкiн незадоволено вiдiйшов.
   Хромов i сам думав, що потрiбно вiдiйти, але тодi кiнець кар'єри, а наступне звання - старший лейтенант. Туман, який їх оточував, попри ранок, навiть не думав розходитися. Вiн витягнув свого компаса та взяв напрямок прямо на пiвдень, а тодi наказав: - Вперед!
   Вони йшли в туманi, тримаючи напоготовi автомати, але чорнобильськi монстри, мабуть, втекли зализувати рани, бо коли вони тiльки почали йти, то побачили на землi калюжу кровi. Хромов вважав, що то кров хижакiв, хоча деякi сумнiви закрадалися в голову, бо то могла бути кров лейтенанта Сєчкiна. Дорога стала пiдiйматися вгору, що трохи здивувало майора, бо нiяких гiр тут не могло бути. Пройшли мимо струмка i солдати стали набирати води у фляжки.
   - П'ять хвилин привал! - сказав Хромов i сам потягнувся до своєї фляжки. Вода була кришталево чиста, а коли майор зробив кiлька ковткiв, то заломило зуби - вода була холодна. Пiсля привалу вони пiднялися вище, щоб туман залишився знизу, бо майор хотiв оглянути мiсцевiсть та зорiєнтуватися, де вони знаходяться. Коли в очi ударили променi сонця, то майор зрадiв, наче прийшов додому.
   Внизу, скiльки бачило око, стелився туман.
   'Куди ж ми забралися?' - думав Хромов, бо вони явно стояли на високiй горi, яка пiдiймалася ще вище вiд того мiсця, де вони знаходилися. Вiн не чув, щоб пiд Києвом були такi гори, тому вирiшив вийти на зв'язок з полком, щоб їх засiкли та сказали координати надiючись, що укропи їх не засiчуть. Iншого виходу не було, бо вони в цьому туманi будуть бродити до зими.
   - Викликай наших! - наказав майор i радист зняв з плеча радiостанцiю, та за хвилину розвернув.
   - 'Сосна', 'Сосна', я 'Око', приймаю! - вийшов в ефiр радист та хвилину слухав сигнал, але нiхто не вiдповiв. Вiн ще декiлька раз виходив на зв'язок, але вiдповiдi не отримав, то Хромов нетерпляче сказав: - Перейди на запасну частоту!
   Проте, це нiчого не дало, бо ефiр мовчав, а радист розгублено сказав: - Я не чую, навiть, шумiв.
   Хромов виматюкався, бо пiдготовка роти була нiяка. Нiхто, навiть, не подумав перевiрити навiгатор, компаси чи радiостанцiю. Хромов уявив, що почни вiн перевiряти автомати, то знайде в них павукiв, якi вже встигли там розкинути сiтку.
   - Можливо, що ми знаходимося за зоною покриття, - сказав лейтенант Комар, який завжди був мовчазний, та додав: - На тiй сторонi гори зв'язок може буде кращий.
   Майор i сам так думав, хоча його не покидало вiдчуття, що вiн знаходиться в якомусь снi, а от отепер прокинеться та з'ясується, що вiн дома, у своїй частинi пiд Рязанню. Те, що це сон, пiдтвердили косi смуги на небi, якi, немов стрiли з лука, рухалися до землi та пiрнали в туман.
  
   Земля пiд ногами затрусилася, а майор зрозумiв, що свiтова вiйна, про яку так мрiяли московiти, тiльки-но почалася. З туману здувалися атомнi гриби, а до землi тягнулися новi конденсацiйнi слiди вiд нових ракет. Майор зрозумiв, що його мiсiя закiнчилася, а зверху, прямо на них мчалася ракета. Майор закрив очi, та ушi, бо його бiйцi кричали вiд жаху.
   ***
   Понто, яка зумiла втекти в туманi вiд зграї самиць амерiв, вiдбiгла на добру вiдстань, а щоб самицi не винюхали її слiд, то перебралася через рiку, про яку вона нiчого не знала. Видно, що ця рiка знаходилася на землях амерiв, а за туманом вона не бачила свою гору, де знаходилися мокзi. Зовсiм випадково Понто знайшла шматок землi, який так i просився посадити зерна бiло. Вона не стала гаяти часу, а загребла лапою декiлька рiвчакiв, та посидiла над ними, щоб туди випали зерна бiло, якi збиралися в особливiй камерi бiля заднього проходу. Самцi збирати зерна бiло не здатнi, бо вони у них випадають абияк. Тому на землях мокзi з'являються дикi зарослi зебiло, якi на смак нiякi, а їдять їх, хiба що, коли знаходишся далеко вiд табору, та дуже хочеш їсти. Зробивши свою роботу, Понто хотiла вже йти, та, розiгнувшись, встала, коли побачила здоровенне дике зебiло. Вона зупинилася трохи ошелешена, бо величезне зебiло було якесь чудернацьке. Воно мало на собi грубу та пошматовану шкуринку, а ще поводилося зовсiм дивно: замiсть того, щоб заклякнути на мiсцi та дати драхту спокiйно споживати зебiло, воно махало кiнцiвками та щось белькотiло:
   - Геть звiдси, Сатана, цур тобi й пек!
   Понто не розумiла, що хотiло сказати зебiло, бо, зазвичай, вони не говорять, хiба тiльки дивно зезекають, вiд чого отримали свою назву. Зебiло, тим часом стало махати кiнцiвкою, наче перекреслюючи Понто. Їй стало гидко їсти зебiло, бо воно може бути отруєне ворогом та спецiально пiдкинуте. Вожак зграї Кразо збирався таке зробити, щоб отруїти бодай декiлька амерiв, але Метео ще не придумав гiдної отрути, бо замiсть труїти амерiв, вiд отрути дохли зебiло. Понто рикнула на дурне зебiло та побiгла в туман шукати свою зграю та своїх зебiло, бо їсти, таки, хотiлося.
   Тiтка Ярина перестала хрестити Сатану, бо бачити його, та ще й перед Пасхою, то, мабуть, грiх великий. Цей Сатана був набагато страшнiший намальованого в церквi, бо мав одне око, два маленькi роги на головi, а iз рота стирчали два iкла. Пазурi у Сатани були чотирипалi, великi, наче граблi. Сатана, чомусь, терся бiля грядки часнику, який посадила тiтка Ярина, бо все позгрiбав своїми клешнями. То вже на цьому мiсцi пересаджувати не буде, бо хто його знає, що з тою землею стане, коли на нiй гребеться Сатана. 'А ще кажуть, що Сатана боїться часнику! - подумала тiтка Ярина, та сама й вiдповiла: - Брешуть!'
   Тим часом Понто нюхала землю, щоб знайти шлях до своїх, але земля пахла якось по дурному, що сердило її, бо вона не знала, куди йти, та що робить. Видно було, що це земля амерiв, бо тут, навiть, рiс дивний мох з твердими гiлочками, вище щонайвищого драхта, а не такий, як у мокзi, що стелиться до землi. Понто подумала, що такий твердий мох навряд чи сподобається зебiло, то вони засохнуть та здохнуть передчасно.
   Раптом вона почула якийсь тихий шелест, немов вiтер гойдає мох, а зовсiм скоро зрозумiла, що цей звук вiд багатьох нiг. 'Самицi амерiв!' - догадалась вона та кинулася в другу сторону. Вона мало не врiзалася в морду якоїсь самки амерiв, що визвiрилася на неї та сказала: - Самицi йдуть ззаду, Понто, ти зовсiм здурiла? Не трись коло мене!
   Вона побачила Кразо, вожака мокзi, а навкруги йшли самцi мокзi та зупинилася, вiд чого її пару раз куснули самцi, бо негоже стояти на шляху воїна. Коли пройшли самцi, то серед самиць її племенi Понто побачила Вето, яка ревниво повiвши носом в її сторону, презирливо сказала: - Вiд тебе тхне амерами!
   Понто вiдстала вiд неї, бо вiдчувати на собi її невдоволений погляд не хотiла. Попри те, що вона скупалася у якiйсь незнайомiй рiчцi, а Вето таки вiдчула на нiй запах чужого самця. Це зрозумiло, бо самицi вiдразу визначають з яким самцем була самка, а особливо з чужої зграї. Якщо з'являлося змiшане потомство, то його знищували, щоб не спотворювати свою зграю. Понто таке чекає в майбутньому, то вона подумала, що їй, можливо, потрiбно вiдбитися вiд зграї на цей час, та найти те поле, яке вона засiяла зерном бiло.
   Туман так i не розсiявся, а ще вони увiйшли в дивний мох, який рiс так високо, що зникав у туманi, а його стовбур був такий твердий, що навiть лапа воїна не могла його зламати. До дивного та рiзкого запаху цього моху додавався запах смороду, як у норi Метео, коли вiн з'єднував чорнi каменi з рудими та висiкав iскри, якi розжарювали чорнi каменi, що вони сяяли, як свiтило. Досить скоро смердiти стало нестерпно, а ще дерло в горлi, що Понто мало не зригнула. Попереду щось свiтилося, наче там ранком вставало зоря Несмет, але свiтло коливалося, немов її вiддзеркалення в рiчцi. Великий мох попереду спалахував, як камiнцi в печерi Метео та летiв по верхiвках. Сморiд, вiд якого дерло горло, став нестерпний, то добре, що Кразо звернув направо та обминув це мiсце. Понто дивувалася на мiсця, де проживали амери, бо, крiм величезного моху, тут були дивнi натоптанi стежки, по яких навiть декiлька драхтiв у ряд могли бiгти, не заважаючи один одному. Якраз по такiй стежцi бiгло її плем'я, поки Кразо не повернув на ще ширшу стежку, де здивованi мокзi притишили бiг та розповзлися по всiй стежцi, порушуючи бойовий порядок.
   - Триматися зграї! - рикнув Кразо i воїни зiбралися клином, попереду якого бiг вожак. Зiбралися якраз вчасно, бо попереду, по дорозi, вони побачили якогось товстого амер, що швидко рухався до них, припадаючи до землi. Вiн з усiх сторiн був покритий блискучим красом, i летiв прямо на зграю. Кразо став та пiдняв свою лапу, випустивши свої пазурi, покритi красом, а потiм гучно заричав. Амер стишив свiй бiг та так голосно рикнув, що заклало ушi, а декiлька воїнiв, вiд несподiванки, вiдскочили в сторону.
   Амер став голосно рикати та потихеньку рухатися вперед прямо на воїнiв. Кразо, полоснув по оболонцi амера лапою, але тiльки злегка її подряпав та здивовано побачив за його прозорою оболонкою зебiло. Поряд з ним сидiло ще одне зебiло. Вони щось бубнiли, вирячивши на Кразо по два ока. Кразо взяли сумнiви, бо хто ж змагається з зебiло, а всерединi оболонки нiякого амера не було.
   'Навiщо амери одягають на зебiло оболонку?' - думав Кразо, а тим часом зебiло, минувши їх, швидко втекло вперед. Вони побiгли вперед, а назустрiч їм рухались вже два амера в оболонцi, то Кразо, вже навчений, став заглядати через прозору оболонку та знову побачив в серединi зебiло. 'Цi оболонки тiльки для зебiло, а амери, як справжнi воїни, нiякi оболонки не носять', - зрозумiв Кразо, хоча знав, що амери теж надягають на пазурi наконечники з красу.
   Попереду з'явилися якiсь гори незвично правильної форми, в яких рядами блискали на сонцi прозорi оболонки. Кразо вiдчував себе зовсiм непевно, бо, навiть, не пiдозрював, що в амерiв такий уклад життя. Декiлька раз вiн помiчав, що за прозорою оболонкою в цих горах знаходилися зебiло. 'Невже в амерiв стiльки зебiло, що вони держать їх в цих неправильних горах, якi неприступнi, бо стiною здiймаються вгору?' - питав себе Кразо, але не мав вiдповiдi. Його воїни теж притихли та кидали навкруги здивованi погляди.
   'Треба покуштувати зебiло амерiв на смак!' - вирiшив Кразо, та зупинив велику оболонку, всерединi якої побачив одне зебiло. Його зграя, по командi вожака, стала дерти оболонку, а Кразо залiз до зебiло, яке сидiло за прозорою оболонкою. Вiн вдарив по оболонцi лапою i вона трiснула, але паща не влазила в цю дiрку. Зебiло теж поводилося дивно, бо замiсть того, щоб покiрно чекати, коли його стануть їсти, сунуло в око Кразо якоюсь кривою ломакою iз красу.
   Кразо заревiв вiд болю та звалився вниз, а потiм почув, як загудiла оболонка та скоро затихла, бо, видно, втекла. Кразо ледве розплющив око та побачив, як зграя шматує декiлька великих шматкiв зебiло, якi вони встигли витягти з оболонки. Попри поранене око, Кразо рикнув i на нього звернули увагу воїни, якi ласо облизувалися, але зупинили поїдати здобич. Кразо принюхався до одного великого шматка i вiдчув трохи дивний, але приємний запах зебiло. Аж слина потекла, але вiн стримався та сказав: - Годується вся зграя.
   Вiн порушив ритуал, бо першими завжди їли воїни, а потiм самицi, але на це немає часу, бо амери можуть застати їх зненацька. Тим часом зграя вже рвала тiла зебiло, якi хтось вже приготував для їжi. Кразо теж вп'явся зубами та вирвав великий шматок, який вiдразу проковтнув.
   ***
   Плутiн таки помер 5 квiтня.
   Так здалося Сталiну, який зiбрав на 5 квiтня о п'ятiй годинi ранку штаб Визволення Європи, як вiн його цинiчно називав. Вiн читав думки Плутiна вiдносно даної подiї, але не пiймав нi однiєї згадки про це. Голова Плутiна була пуста, як горщик, i коли Сталiн залiз туди та сказав: 'Плутiн, ти де?' - то вiдчув тiльки вiдлуння своєї думки та бiльше нiчого. Вiн торкнув його за плече та нагадав: - У нас нарада, зберися! - на що Плутiн тiльки кивнув, а в головi нi одна ворона не каркнула.
   Сталiн, навiть, подумав, що ця сiточка, яку називають чудним словом 'дiмензiальна', втратила свої здiбностi та заглянув у голову Шойгу, якого пiймали та повернули назад, обiцяючи розстрiляти пiзнiше. Сталiн з задоволенням вiдчув страх у головi Шойгу, тому заспокоївся, бо, мабуть, Путiн вчора перепив, тому голова у нього пуста, як бочка.
   - Як iде операцiя 'Вiсла'? спитав Сталiн i генерал Герасiмов доповiв:
   - Танковi пiдроздiли Захiдного округу, що були перекинутi в Бiлорусь, дiсталися Варшави та, не заходячи в неї, рухаються в сторону Лодзького воєводства, де через пiв години розiйдуться у трьох напрямках: Гданськ, Катовiце та Франкфурт на Одерi. Десантi батальйони, закинутi по всiх контрольних точках на цих шляхах з цивiльних пасажирських лiтакiв уже на мiсцi. Передбачуваний час закiнчення операцiї 'Вiсла' п'ятнадцять годин двадцять хвилин, - доповiв генерал Герасiмов.
   - Це ви добре придумали, десант з пасажирських лiтакiв, - вишкiрився Сталiн та розпалив свою люльку. Потiм пустив кiльце диму на Шойгу, що тремтiв поряд, чекаючи, коли його розстрiляють, та сказав Колi Лукошенко, якого тримав при собi, щоб старий Лукошенко не рипався: - Вчися Коля, поки є можливiсть, бо воєнна мудрiсть коштує великої кровi, - вiн повернувся до генерала Герасiмова та спитав: - Як там дiла в Молдавiї?
   - В цей час у Кишиневi готуються ранковi виступи радикалiв, якi почнуть штурмувати президентського палацу на проспектi Штефана чел Маре i президент Iгор Долдон вiдразу виступить з заявою та, щоб захистити демократiю, звернеться до Московiї про допомогу. З нашої сторони за це вiдповiдає товариш Дмитро Кiзяк. Нашi вiйськовi пiдроздiли та десантнi батальйони вже готовi, як в самiй Молдовi, так i в Приднiстровськiй республiцi, - доповiв генерал Герасiмов.
   - Дуже добре, а як же Україна? - скосив очi Сталiн i генерал доповiв: - Тепер там працюють нашi агенти, якi майже зруйнували iмiдж нового президента. Коли буде захоплена Молдова та Польща, то цей рейтинг впаде до нуля й товариш Вiдьмачук звернеться до нацiї, закликаючи захистити демократiю в Українi вiд узурпацiї влади президентом Зелененько. Вiн звернеться за допомогою до Московiї й тодi, з усiх сторiн ввiйдуть нашi вiйська й Україна буде знищена назавжди. Товариш Вiдьмачук дуже добре зарекомендував себе у сприяннi нашiй справi, його дуже добре знає товариш Плутiн.
   - А що думає по цьому питанню наш президент, товариш Плутiн? - спитав Сталiн, наголошуючи на словi 'президент' та знову, з деяким занепокоєнням, шукаючи в головi Плутiна хоч одну думку.
   - Пiдтримую, - сказав Плутiн з незворушним виглядом, втупивши погляд на розмальовану вiйськову карту, яка лежала на великому столi посеред залу в резиденцiї Лукошенко пiд Мiнськом.
   Сталiн не пiймав нi одної думки в головi Плутiна, тiльки вiдчув, що вiд нього смердить.
   - Сходив би ти в баню, товариш Плутiн, - наполегливо нагадав Сталiн та мовчки пiшов у їдальню, де для штабу приготували снiданок, на який всi накинулись, наче їх мордували голодом. Навiть Шойгу, який вирiшив, що вмирати на повний живiт набагато легше.
   Поки штабнi набивали живiт, Плутiн попрямував туди, куди його послали, - в баню та зустрiв по дорозi Лукошенко, який думав, як би йому забрати свого Колю з рук Сталiна.
   - Як там Коля? - заклопотано спитав Лукошенко i Плутiн, наче автомат, вiдповiв, вилупившись на чисте вранiшнє небо: - Вiн у Сталiна за сина, той весь час Колю повчає!
   - А ти куди йдеш? - спитав Лукошенко i Плутiн вiдповiв: - В баню.
   Лукошенко принюхався та сказав: - Тобi треба помитися, - бо вiд Плутiна, дiйсно, смердiло.
   Вiн вирiшив, що сходить у баню з Плутiним та дiзнається бiльше, бо президент Московiї не дуже балакучий. Баню якраз розтопили та вже прогрiли, то Лукошенко запхнув туди Плутiна, який був сьогоднi якийсь загальмований, видно отримав по бебехах вiд Сталiна. Щоб трохи розворушити пригнiчений стан Плутiна та дiзнатися про останнi новини, Лукошенко так напустив пару, що й сам сплигнув на нижню лаву, бо пекло несамовито. Плутiн, наче цього не помiчав, незворушно сидiв на верхнiй лавi та дивився на стiну. 'Може у нього якесь горе?' - подумав Лукошенко та по-фiлософськи нагадав: - Всi там будемо!
   Плутiн нiяк не реагував на слова Лукошенко, наче в банi нiкого не було, а слова про потойбiчне - то не до нього. 'От, зараза кагебешна, - кипiв Лукошенко, - щось знає, а мовчить!' Вiн з усiєї сили вiдшмагав Плутiна вiником, але той навiть не писнув, то Лукошенко виплеснув на нього цiле вiдро своєї злостi у виглядi холодної води та не дiждався вiд Плутiна нiякої реакцiї.
   - Йди вже звiдси, - спересердя сказав Лукошенко, а Плутiн встав, як автомат, та зодягнувся, а потiм кудись пiшов. Лукошенко несамовито себе постьобав вiником, а потiм облився водою.
   В цей час Плутiн зайшов в кабiнет Лукошенко, знайшов телефон, для зв'язку з Ангелою Меркельс, та пiдняв трубку.
   - Слухаю! - сказала Меркельс, пiднiмаючись з лiжка, бо не чекала, що так рано їй подзвонить Лукошенко та здивовано почула голос, схожий на Плутiна: - Вiйська Московiї йдуть на Берлiн!
   Плутiн поклав трубку та пiшов, а Меркельс думала, що це було. Знаючи Плутiна, як людину неадекватну, а з медичної точки зору - божевiльну, вона думала куди їй дзвонити. Трампс такий же навiжений, як Плутiн, то дзвонити йому, тiльки мати головний бiль, але стримала себе та подзвонила. Коли вiн пiдняв трубку, Меркельс вiдверто сказала:
   - Дональд, вiйська Московiї йдуть на Берлiн.
   Трампс, якому Європа набридла, як Мексика, роздратовано сказав: - Я зовсiм недавно розмовляв з президентом Плутiним i вiн попереджав мене про такi навчання заради допомоги цивiльним службам в перiод епiдемiї: лiкарям, мiсцевим адмiнiстрацiям та працiвникам служби надзвичайних ситуацiй, - та кинув трубку. Виведена з себе Меркельс аж затрусилася, тому набрала Генерального секретаря НАТО, Єнса Столбенберга та сказала: - Дзвонив Плутiн, який повiдомив, що його вiйська йдуть на Берлiн.
   - Тепер же карантин?! - здивувався Єнс Столбенберг на що роздратована Меркельс йому сказала: - Для нього це, як вишенька на тортi.
   - Передзвонiть йому та спитайте бiльш конкретно, - порадив Єнс, - а я перевiрю чи це правда, по даних супутникової розвiдки.
   Меркельс затамувала своє серце, пiдняла трубку та подзвонила Лукошенку, який в цей час прийшов у свiй кабiнет пiсля банi та вiдпочивав, роздумуючи, яку з дiвчат покликати до себе, щоб трохи розважитись. Дзвiнок вiд Меркельс був сюрпризом, тому вiн бадьоро пiдняв трубку та вiдповiв: - Радий вас чути, панi Меркельс, чим я можу вам допомогти?
   - Гер Лукошенко, тiльки-но до мене дзвонив гер Плутiн та сказав, що вiйська Московiї йдуть на Берлiн, - сказала Меркельс.
   - Панi Меркельс, я вам чесно скажу, що цей Плутiн в останнiй час зовсiм неадекватний, - вiдповiв Лукошенко, чим зовсiм не заспокоїв Меркельс. Вiдразу пiсля розмови Лукошенко побiг до Сталiна, повторюючи про себе: 'Тепер ти отримаєш за все!' Сталiн сидiв на вiдкритiй терасi в оточеннi генералiв, курив та розглядав дерева, що тiльки-но розпустилися. Захеканий Лукошенко пiдбiг до Сталiна та закричав:
   - Йосиф Вiссарiонович - зрада! Плутiн видав Меркельс нашi плани захопити Берлiн, - брехав Лукошенко, бо його до секретних нарад нiхто не допускав.
   - Про нашi плани тобi розповiв Коля? - спитав Сталiн i Лукошенко аж побiлiв, бо за це Колю можуть розстрiляти та закричав: - Про це менi сказала фрау Меркельс, яку попередив Плутiн.
   Пiдiйшов офiцер та щось сказав на вухо Сталiна, а той вiдповiв: - Несiть сюди телефон!
   Офiцер принiс телефон, розмотуючи довгий провiд, а Сталiн взяв трубку та сказав:
   - Я вас слухаю!
   - Менi потрiбен гер Плутiн. З ким я розмовляю ? - спитала панi Меркельс.
   - Я Сталiн. Що вас турбує панi Меркельс? - спитав Сталiн.
   Панi Меркельс знала iсторiю СССР та те, хто такий Сталiн. Вона зрозумiла, що потрапила в божевiльню, тому, вiд безсилля, сказала:
   - Гер Плутiн сказав менi, що вiйська Московiї йдуть на Берлiн!
   - Вiн вiрно сказав, що нашi вiйська йдуть на Берлiн, для допомоги у подоланнi наслiдкiв епiдемiї коронавiрусу 'Ковiд-19', - вiдповiв Сталiн.
   - Нам не потрiбна допомога, ми справимося самi, вiдповiла панi Меркельс i на тому кiнцi проводу поклали трубку. Сталiн спитав: - Де Плутiн?
   Офiцер, що був при Сталiнi, заметушився та зник, а Лукошенко, щоб пiдмазатися, доповiв: - Вiн був у банi, я його мив!
   - Це ви добре зробили, товариш Лукошенко. Покiйника, перед тим, як положити в труну, завжди обмивають! - вiн хитро примружив очi та спитав: - А ви, товариш Лукошенко, помилися?
   - Ще не встиг! - збрехав Лукошенко, бiлiючи обличчям, а Сталiн, порпаючись у його душi, з задоволенням вiдчув його страх.
   Привели Плутiна.
   Заглядаючи в його душу, Сталiн не знайшов там страху Плутiна, але вiдчув, що той смердить, попри те, що помився в банi. Тому, для проби, сказав:
   - Розстрiляти його!
   Вiн знову не вiдчув страху Плутiна, якого потягнули два офiцери. Сталiн покликав офiцера зв'язку та наказав: - Розстрiляти, але щоб залишився живий та неушкоджений.
   Офiцер зв'язку побiг i звiдти почулися два пострiли. Скоро з'явився офiцер зв'язку, бiлий, як лист паперу, та доповiв: - Не встиг! Вони його розстрiляли!
   - Лiс рубають, трiски летять, - сказав Сталiн, нiтрохи не сумуючи за тим, що розстрiляв Плутiна, але те, що той не вiдчував страху, йому дряпало в душi, тому вiн звернувся до Лукошенко: - Я правильно кажу, товариш Лукошенко?
   - Правильно, товариш Сталiн! - вiдповiв Лукошенко, а Сталiн, знову вiдчуваючи його страх, задоволено кивнув, та закурив свою сигарету 'Герцеговина Флор', якi спецiально, для вождя, замовили у Герцеговинi, на околицях Люблiне, невеличкого мiстечка, де вирощували та виготовляли цей дорогий тютюн.
   Що цiкаво, коли вiн хотiв подрiмати пiд вечiр, пiсля того, як йому доповiли про повну окупацiю Польщi, то вiн за вiкном побачив Плутiна, який дивився на нього мертвими очима на блiдому обличчi. На його сорочцi в областi серця чорнiли двi дiрки, а груди прикрашала велика червоно-чорна пляма та бруд вiд землi. Сталiн, мимоволi вiдчуваючи страх, мазнув рукою перед своїм обличчям та скрикнув, а привид зник. Офiцер, що вартував за дверима кiмнати, вiдразу увiрвався з пiстолетом в руках, а Сталiн наказав:
   - Заглянь у вiкно, там хто є?
   Офiцер виглянув у вiкно, яке було на другому поверсi, але нiкого внизу не побачив.
   - Я поставлю там вартового, - пообiцяв офiцер, зникаючи за дверима, а Сталiна не покидала тривога. Вiн заснув, а у снi за ним ганявся Плутiн, вишкiривши зуби та збираючись його вкусити. Прокинувся вже серед ночi та глянув у вiкно.
   Там був Плутiн.
   Вiн помацав за вiкном симпотами, але нiчого не виявив, а силует Плутiна бiлiв за вiкном. Пересилюючи себе, Сталiн пiдiйшов до вiкна та побачив внизу вартового, якого освiтлював лiхтар у парку. Вартовий помахав рукою i Сталiн йому вiдповiв. Плутiн повернувся обличчям до вартового, та теж йому помахав, а розлючений Сталiн сказав Плутiну:
   - Ну, i виси тут!
   Коли вiн прийшов у штаб Визволення Європи, генерали дрiмали та вiдразу посхоплювалися, пiдтягуючи животи. Його офiцер зв'язку пiдiйшов до Сталiна та прошептав на вухо:
   - Хтось розкопав могилу Плутiна та забрав труп. 'Це Лукошенко!' - подумав Сталiн та вирiшив, що розбереться з ним пiзнiше.
   - Що у нас на завтра? - спитав вiн у генералiв i тi стали розгортати карти.
  ***
   Мiнiстр внутрiшнiх справ А. Б. Ваков розкрив теку з доповiддю про подiї за минулу добу та здивовано прочитав:
   'Бiля парку 'Кинь-Ґрусть' в Подiльському районi виявлено стадо агресивнi та жорстоких циклопiв. Дiльничний офiцер мiлiцiї Сидоренко доповiв, що один з водiїв, який вiз фуру з м'ясом, побачив на дорозi коло парку цих циклопiв. Вони розбили скло в кабiнi та водiй виявив смiливим i штрикнув у обличчя циклопа монтувалкою. В цей час iншi циклопи пошкодили кузов та витягли декiлька коров'ячих туш. Водiй оговтався та натиснув на газ, тому ледве встиг втекти. Водiй описує їх, як циклопiв з червоною шерстю та великими плямами. У них одне випукле око, а з пащi стирчать два iкла. У циклопiв по два роги з дiрками на головi, а вожак має якийсь шолом зi штирем посерединi. В чотирипалих лапах циклопи тримають короткi та загостренi неоковирнi шматки арматури.
   У вiддiлення поступила заява вiд перевiзника про те, хто буде вiдшкодовувати збитки за ремонт фури та вкрадене м'ясо'.
   'Зовсiм з глузду з'їхали! Вони, що, наркотиками бавляться?' - подумав мiнiстр та не став далi читати безглузду доповiдь, а взяв телефонну трубку.
   - Павло Юрiйович, ти що менi прислав? У нас карантин, а ти менi про циклопiв пишеш! Розберись сам i щоб бiльше такого менi не присилав!
   Мiнiстр кинув трубку та викинув доповiдь у кошик. В цей час капiтан Миколаєнко викликав свого заступника та спитав:
   - Соловей, що ти за звiт про циклопiв подав у мiнiстерство, ти що куриш?
   - Дiльничний офiцер полiцiї Сидоренко написав менi доповiдь про циклопiв бiля парку 'Кинь-Ґрусть', яку я переписав та послав у мiнiстерство, - доповiв Соловей.
   - А тепер мiнiстерство послало нас, знаєш куди, то хай Сидоренко розбереться з тими циклопами сам! - сказав капiтан Миколаєнко та поклав трубку. Соловей набрав лейтенанта Сидоренка, а коли той пiдняв трубку, сказав: - Ти своєю доповiддю про циклопiв наробив стiльки галасу, що мiнiстр нам мало погони не познiмав. Ти сам цих циклопiв бачив?
   - Нi, - вiдповiв дiльничний iнспектор.
   - То якого ти бiса писав цю маячню, ще й мене пiдставив! - накинувся Соловей.
   - Я розберусь! - пообiцяв Сидоренко.
   - Розберись! I бiльше такого не пиши! - сказав Соловей та поклав трубку. Сидоренко почухав потилицю та знову подзвонив водiю фури, та налякав його вiдповiдальнiстю за брехню. Водiй божився, що взагалi не п'є та не курить, а цих циклопiв бачив на власнi очi. Вiн додав, що на монтувалцi, якою вiн тикав в морду циклопа, є кров, то Сидоренко може вiддати її на аналiзи. Дiльничний не полiнувався, та заїхав до водiя i той урочисто вiддав монтувалку, на кривому кiнцi якої була якась коричнева пляма. Сидоренко вiдвiз залiзяку в лабораторiю, налякавши, що цiєю справою опiкується мiнiстр, то йому пообiцяли зробити аналiз скорiше. На другий ранок по вайберу прийшло довiдка, що на монтувалцi виявлена невiдома речовина, подiбна до кровi, яка не належить людинi чи якiйсь тваринi. Коли лейтенант подзвонив в лабораторiю, то експерт на словах сказав:
   - Якби ти не сказав, що це кров, то я б вирiшив, що це якась бiологiчна речовина невiдомого походження.
   - Ця речовина може бути кров'ю? - напряму спитав лейтенант.
   - Я не знаю, на якого звiра ти полюєш, але ця речовина по своїй структурi схожа на кров, а точнiше нiхто тобi не скаже, - вiдповiв експерт.
   Лейтенант подякував експерту, а тодi з'їздив у вiддiлення та взяв автомат. Черговий, видаючи зброю, спитав: - В кого стрiляти зiбрався?
   - В циклопа, - вiдповiв лейтенант, а черговий розтягнув на обличчi посмiшку, бо про цих 'звiрiв' знав весь вiддiлок.
   - Нi пуху нi пера! - глузливо сказав черговий на прощання, але Сидоренко не звертав на це уваги, бо робота є робота. Якщо вiн не знайде цих циклопiв, то про будь-яке пiдвищення можна забути. Сидоренко сiв у автомобiль та поїхав на вулицю Кобзарську, де залишив своє авто бiля озера, а сам пройшовся вулицею. Якась молодичка поралася бiля будинку з червоною крiвлею, то Сидоренко пiдiйшов до зеленого паркану з профiлю та погукав її до хвiртки. Молодиця натягнула на обличчя саморобну маску, а вже тодi пiдiйшла до дiльничного.
   - Доброго дня, - привiтався Сидоренко та запитав: - Чи ви бачили щось незвичне у парку, або коло нього?
   - Сама не бачила, але люди казали, що якийсь бомж бiгає по парку, - сказала господиня, а на двiр вийшов дядько та запалив цигарку, видно чоловiк жiночки, то, почувши розмову, сказав: - Той бомж не один, на Крiстеровiй гiрцi, там, де храм Преподобного Сергiя Радонезького, бачили їх декiлька. Дуже злi та дикi.
   - А я вчора чула, як хтось вночi кричав! - сказала молодиця, а дядько вiдповiв: - Де ти чула, ти хропiла без заднiх нiг, я вчора виходив нiччю покурить та нiчого не чув.
   - Отож пiсля того, як ти курив, бо розбудив мене, я чула, а ти вже сам хропiв. Я пробувала тебе розбудити, бо злякалася, - настояла на своєму жiночка.
   - Звiдки кричали? - спитав Сидоренко.
   - Десь у парку 'Кинь-Ґрусть' прямо навпроти нас, - сказала молодичка.
   Сидоренко подякував та вирiшив пройтись парком. Вiн йшов напрямки, не по стежцi, забираючись у саму гущину. Попереду, пiд деревом Сидоренко побачив шматки одягу, якi, наче ножицями, порiзали на смужки. На деяких з них лейтенант виявив засохлi слiди кровi. По землi було видно, що когось волочили, а за кущами далi Сидоренко побачив купу розкиданих свiжих кiсток. Не було сумнiву, що це людськi кiстки, але чи жiнка чи чоловiк, Сидоренко не знав. Лейтенант витягнув телефон та зробив декiлька знiмкiв, як загальних, так i кожну кiстку окремо, а вже тодi набрав номер вiддiлку та став чекати вiдповiдi.
   Погляд зупинився на якiйсь рудiй плямi, яка тулилася трохи далi мiж кущами. Можливо, що вiн би сковзнув поглядом далi, якби лейтенанту не здалося, що пляма ворухнулася. Коли вiн придивився пильнiше, то з подивом помiтив око, яке пильно за ним спостерiгало. То вже потiм лейтенант розiбрав руде обличчя, на якому, окрiм одного великого ока, видiлялися бiлi iкла, якi стирчали iз великої пащi. Телефон випав iз рук Сидоренка на землю, а лейтенант схопив автомат та пересмикнув затвор. Циклоп махнув рукою i Сидоренко побачив, як в його бiк щось летить.
   З переляку каркнула якась ворона, а короткий шматок арматури ударив лейтенанта по головi. Втрачаючи свiдомiсть, лейтенант почув, як черговий питав у телефонi: - Сидоренко, що ти хотiв?
   Та вiдповiсти не змiг, бо впав на землю'.
  
  
  Реплiкацiя третя. Плутiн
   Попри люту холоднечу та вiтер, який продирався через шерстяну шубку та морозив тiло Туманного Кота, вiн стояв на однiй з вершин Гiмалаїв та думав, що йому робити. Поки над котом знущався Андрiй Водан, Коле з компанiєю прибульцiв встигла знайти Бандрандоса та Дульжiнею, а що було далi - невiдомо. Доступу до iнформацiйного поля Всесвiту нема, тому приходиться гадати та користуватися тим, що залишилося. Симпоти, вiдправленi у всi сторони, довгий час блукали по Сонячнiй системi, поки Туманний Кiт мерз на вершинi гори, але знайшли барберосiв аж коло Ериди, найбiльш вiддаленої планети Сонячної системи.
   Заважало те, що темна енергiя у цiй точцi Всесвiту закрутилася в циклон, який затягнув у Сонячну систему чорну матерiю з галактики Маффей 2, що заважало коту витягнути iнформацiю з Бандрандоса чи Дульжiнеї. Якщо вони втечуть далi, то Туманному Коту вже нiколи не доведеться керувати Всесвiтом, а тi iстоти, якi керують ним через кота, можуть теж позбутися цiєї можливостi, а Всесвiт накриється мiдним тазом.
   Роздуми кота перервав кумай, який знайшов пусте гнiздо, куди Туманний Кiт поклав свої скрижалi, та обрав своїм мiсцем проживання. Кiт не лазив у гнiздо, бо вiдправив туди симпоти, та знав, що крiм яєць кумая там нiчого немає, але гриф кружляв над ним у висотi. Видно, що кумай сприймав кота, як якусь дичину, бо кинувся на нього з висоти та хотiв схопити за шкiрки. Кiт, без церемонiй придавив у снiг птаха, бiльшого за нього в десяток разiв, та залiз йому в голову. Коли птах трохи змирився зi своєю долею та притих, то Туманний Кiт прочитав його пам'ять та дiзнався, що Коле знайшла скрижалi та розбудила барберосiв, а потiм Бандрандос, не побачивши Туманного Кота, розiзлився та всю компанiю прибульцiв згодував своїм амомедарам, якi ждали над Землею свого господаря.
   Головне те, що Бандрандос не зробив iнтронiзацiю Коле на Творця, то треба догнати барберосiв та його стадо амомедарiв та попросити його, щоб вiн зробив iнтронiзацiю Туманного Кота. Це його остання iнтронiзацiя, бо iншi вiсiм скрижалей вiн використав, а деякi з них загубив на Землi. В тому нема вини кота, бо такий непередбачуваний його Всесвiт, але пiсля дев'ятої iнтронiзацiї коту доведеться передати управлiння Всесвiтом комусь iншому, який теж отримає дев'ять скрижалей, а як цей iнший буде керувати - то вже його справа.
   Недарма кiт роздав так багато дiмензiальних сiточок, то буде з кого вибирати, а талановита Тьху iз планети Тувара навчилася їх в'язати. Цiлком можливо, що її можна ставити Творцем, бо, на вiдмiну вiд Маргiни, її вiддзеркалення бiльш врiвноважене. Та про це потiм, а тепер потрiбно доганяти барберосiв, то Туманний Кiт вiдпустив кумая i той ображено полетiв у гнiздо до своєї самицi.
   Туманний Кiт забрався на орбiту Землi та попрямував до Мiжнародної космiчної станцiї, вiд якої вiд'єднав герметичний експериментальний модуль ELM PS та став розганяти його до четвертої космiчної швидкостi, щоб потiм забратися в модуль та трохи поспати, поки той дожене барберосiв.
   Тiльки на наступному витку навколо Землi астронавт NASA Крiстофер Кессiдi помiтив, що на станцiї немає експериментального модуля ELM PS, але тому, що був новачком, то тiльки через деякий час спитав у астронавта Ендрю Моргана, коли вiдчепили модуль. Той вiдразу повiдомив новину всьому екiпажу i всi стали шукати в космосi модуль, але нiчого не знайшли. Нiхто не подумав, що його могли вкрасти.
  ***
   'Лiтали блискавки у небi, яке страшне, чорнiше ночi, спустилося на древнiй Київ, торкаючись хрестiв на церквах, немов хотiло утопити усе людське в жахливiм горi. Ще грiм гримiв, немов сказився, бо хтось з богiв на тому небi сердився на простолюдина, бо вiн пiзнав про що не треба, про таїнство правлiння людом, що руйнувало суть про бога та скинула його єство до рiвня чернi. А так не можна, бо проценти, тодi не коштують нi центу, а той авторитет месiї, що дарували гречкосiї, як порох вiтром рознесе ...
   I все!
   Отак, на березi Днiпра, сидiв собi Єрмак Тимоха та думав думу про своїх богiв, до слави пристрастi не маючи нi трохи. Його величнiсть, бох мiй, зе, щодня з екрана щось верзе, а вiдбиватись з двох бокiв вiд злих, паскудних язикiв, то не дай бох, яка робота, бо й у тобi признають iдiота. Ще птаха Лео Герос, як на зло, у дзьобi плiвку принесло та всiм накаркало по свiту, що в Українi всю елiту за грошi садять до гнiзда, одна лиш мить - i ти 'звiзда'! А ще чорнiше, що братуха, як грошi брав - розвiсив вуха, та ще такого там балакав, шкодливий кiт би вже заплакав, бо шкоди тягне на мiльйони, всi серуть зверху на закони, якi придумали самi, отак дивись - i ти в тюрмi!
   'Бити чи не бити!?' - питання стало руба, Єрмак узяв лозину: товсту, криву та грубу. Рука не пiднялася побити рiдну душу: 'Держися, Лео Герос! Тебе побити мушу!' Хай той пiдступний Герос пiдставить свою сраку та скоштує законно мою хльостку ломаку!
   В камеру хтось постукав й Маргiна через сон почула: - Доброго дня, - вона розплющила очi та побачила у дверях камери Єрмака з ломакою.
   - Ця камера уже зайнята i я не Лео Герос, - сказала Маргiна, а Єрмак пояснив: - Я прийшов забрати свого кота.
   Маргiна обурилась, бо, що б там не зробив Щасливчик, маленького кота не слiд бити та хотiла викинути Єрмака через вiкно балкона, але так розгнiвалась, що прокинулась'.
   Виявилося, що вона дрiмала на диванi. Маргiна встала, щоб умитися, бо вiд мiшанини фантазiї та дiйсностi в дурному снi аж у головi паморочилося. Маргiна почула, як її внучка Даша комусь бреше:
   - У нас немає кота!
   В цей час Щасливчик вийшов зi спальнi та поперся до вхiдних дверей, то Маргiна хотiла його схопити та не встигла.
   - Як же не має, коли вiн є, - сказав якийсь жiночий голос та звернувся до кота: - Щасливчик, ти чому втiк з бусика?
   - Я злякався, - сказав Щасливчик, а жiночий голос вiдповiв: - Можеш не боятися, бо я захищу тебе вiд будь-якої бiди.
   - Його вже є кому захищати, - задзвенiв голос Дашi й Маргiна зрозумiла, що за Щасливчика буде битва. Вона вийшла в коридор та здивовано побачила Дашу, яка чомусь стояла у дверях, а на її носi стирчали окуляри, але на обличчi не було опесу10. На кроки Маргiни обернулася друга дiвчина в халатi, яка виявилася ще одною Дашею, але з опесом.
   'Драний Туманний Кiт! - подумала Маргiна та стала картати себе: - Навiщо я його рятувала? А тепер вiн зробив якусь реплiкацiю11 i Даш стало двоє!'
   - Я не Даша, а Олександра, - сказала Даша без опеса, наче читала її думки та спитала: - Про яку реплiкацiю ви кажете?
   - Те, що ви двоє - двiйники! - вiдповiла Маргiна та зрозумiла, що нова Даша таки читає її думки. Даша та Олександра, як вона себе назвала, стали поряд перед дзеркалом та вирячились одна на одного.
   - Як це так може бути? - спитала Даша в Олександри, забувши про кота Щасливчика, який сидiв на пiдлозi, чекаючи вирiшення своєї долi.
   - У рiзних людей є двiйники, можливо, що ти мiй двiйник, - сказала Олександра.
   - Чому це я двiйник, а не ти? - сказала Даша.
   - Бо у тебе розмальоване обличчя, отже, я оригiнал, а ти копiя! - сказала Олександра.
   - А звiдки у тебе дiмензiальна сiточка? - спитала Маргiна.
   - Що це таке? - спитала Олександра.
   - Ти, навiть, не знаєш! - зрадiла Даша та подякувала Маргiнi за аргумент: - Спасибi, бабуся!
   - У тебе досить дивна бабуся, - розглядаючи Маргiну, сказала Олександра.
   - Чому дивна? - спитала Даша.
   - Занадто молода, як для тебе, - вiдповiла Олександра.
   - Даша, ти, що, роздвоїлась, - спитала Марiко, яка з'явилася зi спальнi та ще позiхала, а потiм критично додала: - Снiданок для тебе буду готувати, як на одну.
   - Для мене снiданку не потрiбно, бо я забираю Щасливчика та iду, - сказала Олександра, та взяла кота на руки.
   - Якщо ти гiсть, то нiкуди не пiдеш, поки не поснiдаєш, та i Щасливчику треба поїсти на дорогу, - сказала Марiко, чим трохи розбавила грозову атмосферу мiж Дашею та Олександрою, бо вiдсунула її далi по часу.
   - Дякую, - чемно сказала Олександра, бо кота треба таки нагодувати, а тодi вона вийде надвiр та полетить додому.
   - А хто твої тато та мама? - спитала Маргiна й Олександра розповiла про маму, яка працює хiрургом у Днiпрi, а про тата сказала, що вiн зник.
   - Куди? - спитала Маргiна.
   - Не знаю, - чесно вiдповiла Олександра.
   - Саша, вiдкрий свою пам'ять, щоб я все прочитала про тебе, а я вiдкрию свою, - запропонувала Маргiна, а Олександра подумала, що цi дивнi люди її зрозумiють, тому згодилася. Коли Олександра вiдкрилася, то всi встромили туди свої симпоти, вiд чого їй стало незатишно, тому вона закрилася.
   - Так! - рiшуче сказала Маргiна: - Пастися будете у моїй головi, а Олександру не смiйте чiпати.
   Те, що Олександра дiзналася, її трохи приголомшило, але пояснювало її здiбностi, що не були особливими серед цих дивних людей.
   'Хто вони такi?' - подумала вона та вiдразу отримала вiдповiдь: - Поздоровляю тебе, Даша! Олександра - твоя сестра, а я для вас бабуся! - сказала Маргiна пiсля їх сеансу обмiну iнформацiєю.
   - А я твоя тiтка! - нагадала Марiко.
   - А я чий дядько? - спитав Тарас, з'являючись зi спальнi, бо хотiв сьогоднi поспати та вiдпочити, тому скасував усi операцiї на сьогоднi.
   - А я твоя рiдна бабуся, - нагадала Мортi, яка тихенько пiдiйшла та слухала, про що йдеться. Вона виразно подивилася на Маргiну, бо та першою назвала себе бабусею.
   - Як так може бути? - спитала Олександра, яка не вiдчувала нiяких родинних зв'язкiв з цими людьми, окрiм особливостей свого органiзму, який мав 'дiмензiальну сiточку', як вона дiзналася iз голови Маргiни.
   - Я так зрозумiла, що батько Дашi, Вася, познайомився з вашою мамою, але його розшукала та вбила мама Дашi, яка втекла на планету Аре. Васю врятували та вiн втратив частину пам'ятi й забув про вашу маму. Крiм того, вiн вiдразу пiсля поранення на запрошення свого удаваного батька полетiв на планету Аре та зустрiв там маму Дашi. Потiм з'явилася Даша.
   З того, що розповiла Маргiна, Олександра зрозумiла, що Даша її сестра, а все iнше здавалося якимось фантастичним романом.
   - Ти будеш жити у нас! - сказала Даша, а Олександра нагадала: - У мене є родина - бабуся в Крижополi та мама у Днiпрi.
   - Заберемо їх сюди, - вирiшила Даша, навiть не питаючи згоди у Марiко, бо то їх квартира разом з Тарасом.
   - Бабуся нiзащо не схоче полишати Крижопiль, а мама - Днiпро, - тверезо сказала Олександра, а Даша аж зайшлася та попросила: - Хоча б ти побудь трохи у нас, бо ти ж моя сестричка!
   - Бабуся буде хвилюватися, то я мушу повернутися додому, - сказала Олександра.
   - Тодi я полечу з тобою! - вирiшила Даша, хоча її нiхто не запрошував у той Крижопiль.
   - Полетiли, - сказала Олександра та взяла на руки кота, який потерся головою по її щоцi та промовив: - Ти довго мене шукала.
   - Сiдайте снiдати, а вже потiм лiтайте, - сказала Марiко, накриваючи стiл, то їй кинувся допомагати Iджi, який тiльки прокинувся та здивовано дивився на одну та другу Дашу.
   Коли поснiдали та нагодували кота, Олександра знову пiднялася, подякувала за снiданок та сказала:
   - Спасибi, менi пора!
   - Полетiли! - погодилася Даша та теж пiднялася, а Iджi додав: - Я теж з вами!
   - Тримати вас не будемо, але не забувайте, що ви - наша сiм'я, - додала Марiко, поглядаючи на Олександру, яка хоч i схожа на Дашу, але бiльш помiркована, чим вона.
   - Я вас проведу, - сказала Мортi та взяла свою косу, на яку здивовано подивилася Олександра, не розумiючи, чому це друга бабуся з нею ходить. На всякий випадок вона нагадала: - У нас все викошене!
   - Ця коса не для трави, - вiдповiла Мортi, а Олександра не вдержалась та запитала: - А для чого?
   - Для людських голiв, - вiдповiла дивна бабуся, чим трохи збентежила Олександру.
   - Ти не хочеш зробити екскурсiю по Києву? - спитала Даша, коли вони вийшли надвiр, на що Олександра сказала: - Я все про Київ знаю!
   - Звiдки? - здивувалася Даша.
   - З ваших голiв, - вiдповiла Олександра.
   - Я, навiть, не вiдчула! - сказала Даша, а Олександра пояснила: - Треба робити так!
   Даша подивилася та здивувалася, бо нiхто з них, навiть бабуся Маргiна, яка живе бiльше тисячi рокiв, не вмiла так робити.
   - Генiально! - похвалила Даша та здивовано спитала: - Як ти здогадалася так зробити?
   - В коледжi Трiнiтi я навчалася на фiзичному факультетi, - вiдповiла Олександра та додала: - Я тебе всьому, що вивчила, навчу.
   - А я тебе навчу битися будь-якою зброєю! - пообiцяла Даша та сказала: - Полетiли!
   Вони, не ховаючись, злетiли в небо, бо iз-за карантину на вулицi нiкого не було, а Iджi, який мовчав, поки сестри розмовляли, полетiв за ними. Позаду летiла Мортi, схожа на вiдьму зi своєю косою. Полiт продовжувався довго, десь години чотири, бо швидко летiти, то пошарпати весь одяг, а залучати себе в кулю сестри не хотiли. Та ще Щасливчик, який трохи поспав та прокинувся, пiсля чого вже не хотiв сидiти на руках, то довелося всiм притиснутись та зробити зi своїх тiл плота, на якому Щасливчик бiгав. Одного разу стрибнув та звалився вниз, то Даша та Олександра ледве впiймали кота, то стали тримати його на руках. Тому до будинку Олександри добралися пiсля обiду.
   Олександра жила на вулицi Тетяни Марцин, майже навпроти школи, то опустилися прямо у садок бiля цегляного будинку. Загавкав песик, якого Олександра заспокоїла: - Вовчик, свої! - то вiн з радiстю закрутив хвостом, натягуючи ланцюг, бо хотiв погратися та познайомитися з гостями. Мортi з косою трохи налякала Вовчика, то вiн ще раз гавкнув, а тодi вже чекав, поки його погладять по головi, щоб стрибнути переднiми лапами на груди та лизнути обличчя господинi. Те, що в Олександри на руках кiт, ще бiльше напружило Вовчика i вiн, навiть, ображено завив, бо не дали погратися з кошеням.
   З хати вийшла статна жiнка похилого вiку, бабуся Олександри, Валентина Степанiвна, яка хотiла полаяти її за те, що без дозволу гайнула в Київ, бо дядько Петро вже доповiв, але, побачивши стiльки гостей, вирiшила, що це зачекає.
   - Це Щасливчик, що мама передала! - сказала Олександра та дала кота бабусi.
   - Радий з вами познайомитись, - сказав Щасливчик. Всi засмiялися, розряджаючи перше напруження при знайомствi, а бабуся Валя не дуже здивувалася та тiльки пiдняла брови, бо вже мала клопiт з незвичним, виховуючи Олександру.
   - Я теж рада, - сказала Валентина Степанiвна, та спитала: - Надiюся, шкоди ти не робитимеш?
   - Побачимо! - дипломатично сказав Щасливчик i всi знову засмiялися, навiть, Валентина Степанiвна.
   - Проходьте в хату, та пообiдаємо, - сказала Валентина Степанiвна, а Мотя чемно сказала: - Спасибi, ми не голоднi.
   Валентина Степанiвна бачила меч Дашi, який висiв у неї на поясi, але вiн її не так хвилював, як коса Мортi. Тому вона зацiкавлено спитала: - Вам коса не заважає?
   - Нi, - вiдповiла Мортi, - я з нею все життя.
   Валентина Степанiвна подумала, що гостi, яких привела Олександра, своєю дивиною подiбнi внучцi, тiльки не розумiла звiдки вони взялися.
   - Ми прилетiли з Києва, - чемно сказала Мотя, бо прочитала запитання та не вмiла брехати.
   - Бабуся, познайомся, - сказала Олександра, бо забула рекомендувати своїх гостей, - це моя сестра Даша, це моя бабуся Мортi, а це..., - вона хотiла рекомендувати Iджi та сама не знала його статусу.
   - Це мiй хлопець, Iджi, - сказала Даша, а Олександра додала: - Є ще одна бабуся Маргiна, тiтка Марiко та дядько Тарас.
   Валентина Степанiвна оглянула, бо не бачила останнiх названих родичiв Олександри, то вона пояснила: - Вони в Києвi.
   - Давайте я вам поясню, - сказала Мортi та порцiями скинула iнформацiю у голову Валентина Степанiвна. Вона присiла на лавочку коло ґанку та через хвилину сказала: - Добре те, що ти, Саша, така не одна, бо я боялася, що твої здiбностi, це щось погане ...
   Вона знову глянула на Мортi та спитала, немов ця таємниця хвилювала її понад усе: - А навiщо вам коса?
   - Я стинаю нею голови людей! - сказала Мортi, а Даша похвасталася своєю бабусею: - Вона в цьому неперевершена!
   Така звiстка збентежила Валентину Степанiвну, бо мати внучку з деякими особливостями, то одне, а родичi-вбивцi поза зоною її толерантностi.
   - Колись я виконувала на Землi роль Смертi, - знову пояснила Мортi, бо не хотiла в її очах виглядати монстром, а Даша радiсно додала: - А тепер ми з бабусею вiдрiзали голови московiтам на Донбасi!
   - Пiшли все-таки обiдати, - сказала Валентина Степанiвна, бо чим бiльше вона дiзнавалася про родичiв, тим бiльше вони їй не подобались. 'Подзвоню Людi, та розпитаю!' - подумала вона, бо головне, що Олександра дома.
   Борщ гостям сподобався, то сьорбали мовчки, а потiм Олександра взяла кота Щасливця та повела Дашу з Мортi у свою кiмнату, а Iджi сказав, звертаючись до Валентини Степанiвни:
   - Ви дозволите полатати у вас двiр та хату?
   - Латай, - сказала Валентина Степанiвна, бо ще перебувала в деякiй прострацiї вiд iнформацiї про несподiваних гостей. Iджi вийшов, а Валентина Степанiвна слухала, як щебетали Даша та Олександра, а Мортi мовчала. 'Думає, кого їй тут вбити!' - уявила Валентина Степанiвна, бо мовчазна людина та ще й з косою будь-кого налякає.
   'Подзвоню Людi та про все розпитаю!' - подумала Валентина Степанiвна, бо аж два днi не дзвонила дочцi. Вона вийшла на вулицю i щось їй здалося не те. Вона глянула на хату - не її хата. Валентина Степанiвна глянула на тин - не її тин. Навiть криниця у дворi стала на себе не схожа, бо виглядала, як в якiйсь казцi. Покрiвля на хатi замiсть шиферу стала червоною черепицею, а дерев'яний тинок перетворився на цегляний паркан з красивими дубовими штахетинами в металевiй оправi. Навiть лавочка стала дубовою з кованими нiжками.
   - Що ти зробив? - сказала Валентина Степанiвна, бо до неї пiдiйшов Iджi.
   - Не сподобалось? - засмутився Iджi, а Валентина Степанiвна вiдповiла: - Нi, сподобалося, а що скажуть люди!
   - Думка людей вас не повинна хвилювати, - досить мудро, як на його вiк, вiдповiв їй Iджi: - Комусь iз них сподобається, комусь нi. Хтось позаздрить, а хтось порадiє за вас.
   - Добре, - сказала Валентина Степанiвна, - роби на свiй смак.
   Вона сiла на нову лавочку та витягла телефон. Iджi вiдiйшов, щоб не заважати розмовi, а Валентина Степанiвна подумала: 'Чемний!' - та трохи змiнила свою думку про нових родичiв.
   Люда довго не вiдповiдала, то Валентина Степанiвна подзвонила останнiй раз, та вже хотiла йти в хату, коли почула її голос:
   - Мамо, дзвони ввечерi, бо я чисто випадково зайшла в кабiнет пiсля операцiї та побачила, що ти дзвониш.
   - Нi здрастуй, нi до побачення! Доброго дня, дочка! - наїжачилась Валентина Степанiвна.
   - Вибач, мамо. Доброго дня. Що там у вас сталося.
   - Приїхали родичi Олександри, - сказала Валентина Степанiвна та витримала паузу: - Сестра з нареченим та бабуся.
   - Яка сестра, яка бабуся? - не зрозумiла Люда.
   - То ти нiчого не знаєш! - з докором сказала Валентина Степанiвна та розповiла все, що знала. Коротко не вийшло, бо Люда про все перепитувала.
   - Я, мабуть, приїду, - сказала Люда, а Валентина Степанiвна промовчала та зрадiла, бо не часто дочку бачила.
   - То, таки, знайшовся батько Олександри? - пiсля короткої паузи спитала Люда.
   - Так, - вiдповiла Валентина Степанiвна, - вiн одружився з другою жiнкою!
   - От пiдла скотиняка! - сказала Люда.
   - Тебе це тепер хвилює? - спитала Валентина Степанiвна.
   - Нi! У мене є Iгор! - гаряче сказала Люда та, смiючись, додала: - Не хвилює, а зло бере!
   Вони знову помовчали, а потiм Люда зацiкавлено спитала: - Вона з цими родичами... щаслива?
   - Вони їй подобаються, бо вона i вони з одного гнiзда, - вiдповiла правду Валентина Степанiвна.
   - Як би вона не випурхнула з нашого гнiзда, - сказала Люда, на що Валентина Степанiвна з сарказмом вiдповiла: - Бере приклад з тебе!
   - Мама! - обурилася Людмила та додала: - Я завтра приїду!
  ***
   'Кразо не розумiв, що вiдбувається, бо свiт, у якому вiнi жив, в одну мить змiнився та став чужим. Зебiло, якi забезпечували життя племенi мокзi, в одну мить стали дивними та забралися в оболонку iз красу, а ще забилися у кам'янi нетрi неприродної, правильної та гостро обрiзаної форми, що пiдiймалися прямо з землi, наче гори, та мали дiрки, закритi прозорим, але твердим матерiалом, який мокзi нiколи не знали.
   Спочатку Кразо вважав, що це землi амерiв, але згодом зрозумiв, що вони попали у зовсiм iнший свiт, про який вони не мали нiякого уявлення. Око, яке пошкодив дивний зебiло в оболонцi iз красу, дотепер болiло i предмети, на якi дивився Кразо, трохи розпливалися. Вiн зрозумiв, що тутешнi здоровеннi зебiло зовсiм не зебiло, а якесь плем'я, таке ж, як плем'я мокзi чи плем'я амерiв.
   Понто, яка смердiла самцем амерiв, казала, що треба повертатися на свою землю, бо буде лихо, та хто ж слухає самку, яку пiсля походу виженуть iз племенi. Правда, вона сама втекла, можливо, що повернулася на землi мокзi, хоч там їй уже не мiсце. Ця смердючка, яка злигалася з якимось амером, тiльки роздражнила стадо, бо iншi самки теж хотiли злягатися, бо прийшов час, то Красо довелося прикласти немало зусиль, щоб поставити самок на мiсце.
   Мiсце вимушеного перебування, яке заросло кремезним високим мохом дивної форми та кольору амерiв, Кразо обрав для того, щоб зiбратися з думками та трохи вiдпочити, а вже потiм, мабуть, повертатися додому, як i казала ця смердючка Понто. Та ще, мабуть, дати можливiсть воїнам злигатися з самками, бо час, дiйсно, настав, а самки дурiють вiд природного потягу. Кразо оглянувся та вже хотiв дати команду злигатися, коли побачив якогось зебiло, який тримав у руках дивний сiрий предмет iз красу. Короткий досвiд спiлкування з мiсцевими зебiло довiв, що вони агресивнi, тому Кразо нi на мить не вагався, а кинув у зебiло свiй чiп, як його назвав розумник Метео. Зебiло упав i Кразо з погордою вiдзначив, що не втратив своєї вправностi iз-за зору, пошкодженого ранiше якимось агресивним зебiло та задоволено сказав:
   - Прийшов час злигатися, а тодi - додому, бо зебiло в амерiв такi ж дурнi, як i вони!
   Воїни зарикали вiд задоволення, а ще бiльше самки, бо чекати далi не стало сили. Вето пiдiйшла до Кразо та стала тертися об нього, а вiн, накинувся на неї ззаду, очищаючи свiй розум вiд нав'язливих думок та заповнюючи його звабливим бажанням та пристрастю.
   В цей час студентка КПI Марина Сташевська йшла через парк 'Кинь-Ґрусть' в сторону Мiнського проспекту, бо хотiла провiдати свою подругу, яка там жила. Вона зняла медичну маску з обличчя та милувалася природою, бо з цим карантином не дуже нагуляєшся. Сонячний ранок радував очi та надiляв душу надiєю на краще майбутнє. Марина присiла на зелену лавочку пiд високим деревом та подумала, що в такий ранок посидiти в тишi та подихати свiжим повiтрям, то краще за всяку пiлюлю.
   Раптом вона почула якийсь дивний вигук, наче хтось уколовся голкою, то встала та пiднялася трохи вище дороги та заглянула за кущi. Те, що вона побачила, змусило її вiдразу почервонiти та вона хотiла рвонути звiдти вiд сорому. Попри її толерантне вiдношення до всiляких нетрадицiйних секс-меншин, бачене не вписувалося в її моральнi та етичнi норми. Купка солдат цмокалися пиками та стрибали один на одного, як корови за бичками. Вона вже хотiла бiгти свiт за очi вiд цiєї содомiї, коли почула:
   - Лейтенант, чого ти мовчиш?
   Справа вiд неї, в кущах, лежав полiцейський з автоматом, голову якого заюшила кров, а коло нього в травi валявся телефон, який галасував чиїмось голосом:
   - Лейтенант, що трапилось?
   - Лейтенант лежить на землi, а купа озброєних солдатiв творить хто знає що, - сказала Марина та додала, бо чула таке в кiно: - Викликайте спецпiдроздiл та швидку.
   - Де ви знаходитесь? - спитав голос, а Марина вiдповiла: - В парку 'Кинь-Ґрусть' у самому його центрi'.
  ***
   Щоб не заважати Валентинi Степанiвнi розмовляти з дочкою, Iджi зайшов у хату. Даша та Олександра щось жваво обговорювали, то вiн не став заходити в їх кiмнату, а зупинився коло стiни з полицями книжок, якi дiставали аж до стелi. Iджi, вiд нудьги, почав перебирати книжки в бiблiотецi, Видно, що її збирали декiлька поколiнь, бо були як новi бестселери, так i старi, вже трохи пошарпанi книжки. Iджi запустив симпоти в книжки та став їх завантажувати у свої глiфоми.
   Вiн вже перейшов на четвертий ряд полиць знизу, коли застряв посерединi. Тоненька книжечка латинською мовою в дерев'яних палiтурках, хоч вона була iнкунабула12, його не дуже зацiкавила, окрiм останньої сторiнки, на якiй хтось рукою написав текст. В тому, що цей текст написали рукою, теж не було чогось особливого, якби не пару слiв 'Туманний Кiт'.
   Те, що там згадували якогось Туманного Кота, зупинило Iджi й вiн витягнув тоненьку книжку на бiлий свiт. Це була, навiть, не книжечка, а зошит, в якому малося пару десяткiв листкiв. Дерев'яну обкладинку, напевне, додали трохи пiзнiше та написали зверху нерiвним почерком:
   'Magistri Georgii Drohobich de Russia
   'Iudicium pronosticun anni 1483 currentis''13
   Спочатку була посвята вищому Понтифiку, папi Сiксту IV та вiршована передмова до Бога, в якiй автор пояснює, що звертання до зiрок, то божий промисел, бо тiльки вiн причина всiх речей. Далi йшли листки астрологiчних прогнозiв у всiх сферах життя по країнах та їх володарях, а закiнчувалось астрологiчним прогнозом про вагiтних жiнок. А вже потiм, коротко, про погоду на кожний мiсяць. Цi сторiнки майже не цiкавили Iджi, бо все це вiн прочитав симпотами, а на останнiй чистiй сторiнцi був тексту польською мовою, написаний вiд руки:
  'M?j drogi bracie Stanis?aw!
   Pisz? do ciebie w trudnym momencie, poniewa? jestem chory'.14 Далi йшлося про таке:
   'Боюся, що лiки уже не допоможуть, то прийдеться вiддати Богу душу на його розсуд. Маю тобi пояснити, що давав я присягу перед Богом зберiгати 'скрижаль', як вiн її називав, одного святого поважного пана, коли вiн останнiй раз завiтав до мене, та знову пiшов ходити по свiтах. Той пан називав себе Туманним Котом та мав схильнiсть до чудесних перетворень, але не вiд нечистої сили, а завдяки вiрi у Творця. Мiй дiм теж створений ним та подарований менi, бо бачив вiн мою скрутнiсть та цiнував мою пристрасть до науки.
   Тому передаю цю книжку тобi, а ти вже, як костел Святої Трiйцi у Краковi схилиться вiд стрiли та вiн прийде до тебе, передаси її цьому поважному пану, бо для нього вона має якусь таємничу цiннiсть. В тому, щоб його пiзнати, в тебе не буде клопоту, бо вiн сам тебе пiзнає та знайде. Прощавай мiй брате, та коли будеш у церквi, то постав свiчечку за мою душу.
  Твiй Юрiй Котермак
  Писано 1 фебруарiуса 1494 року у Кракiвi'.
  
   Iджi перевернув сторiнку, але на нiй нiчого не було, тiльки на внутрiшнiй сторонi останньої обкладинки хтось намалював якiсь дивнi фiгури у виглядi квадрату.
   В хату зайшла Валентина Степанiвна й Iджi спитав: - Звiдки у вас ця книжечка?
   - Ця книжечка дiсталася моєму покiйному чоловiковi у спадок, - сказала Валентина Степанiвна та запитала: - Чим вона вас зацiкавила?
   - В нiй згадується дуже цiкаву особу, Туманного Кота, - сказав Iджi.
   - Ця 'особа' така ж, як i ви? - спитала Валентина Степанiвна.
   - Краще сказати, що ця 'особа' - бог, - вiдповiв Iджi та догадався спитати: - Як прiзвище вашого чоловiка?
   - Котермак, - вiдповiла Валентина Степанiвна.
   - Напевне, вiн якийсь родич автора цiєї книжечки, - сказав Iджi, показуючи дерев'яну обкладинку з магiстром Georgii Drohobich.
   - Так, чоловiк розказував, що автор цiєї книжечки його якийсь родич, та я цьому не придавала уваги, - вiдповiла Валентина Степанiвна.
   - Про яку книжечку ви розказуєте? - спитала Даша, з'являючись на порозi кiмнати Олександри.
   - Саме цiкаве в цiй книжцi - квадрат iз малюнкiв на палiтурцi, - сказала Олександра за плечем Дашi, - бо дiдусь хотiв розшифрувати, що там написано та так i не змiг.
   - Це пов'язане з Туманним Котом, - сказав Iджi, а Даша запропонувала: - Треба спитати про це у кота.
   Вона кинула симпоту, розшукуючи Туманного Кота, але не знайшла його на Землi.
   - Його нема, кудись завiявся, - сказала Даша та зв'язалася з Маргiною: - Ти не знаєш, де Туманний Кiт?
   - Останнiй раз я подарувала йому дiмензiальну сiточку, бо його хтось украв, - повiдомила Маргiна та спитала: - А що у вас трапилося?
   - Нiчого, ми знайшли книжечку в Олександри, де згадується Туманний Кiт, - вiдповiла Даша.
   - Я не здивуюся, що цю розвагу кiт сам придумав для вас, - вiдповiла Маргiна та спитала: - Допомога потрiбна?
   - Нi, ми з Сашею розберемося, - вiдповiла Даша.
   - З ким це ти розмовляла? - трохи ревниво спитала Валентина Степанiвна.
   - З нашою бабусею, Маргiною, - вiдповiла Даша. Вона вiдкрила книжку та погортала сторiнки, а на останнiй прочитала листа, де згадується 'mglisty kot', а тодi побачила картину на дерев'янiй обкладинцi.
  
   - Що це за малюночки? - спитала Даша в Олександри: - Ти пробувала розгадати?
   - Пробувала з дiдусем та нам не вдалося, - сказала Олександра та додала: - Невiдомо, якою мовою це зашифровано!
   - Може польською чи латиною, - сказала Даша, а Iджi додав: - З тексту невiдомо, хто малював цi картинки. Якщо Туманний Кiт, то йому вiдома будь-яка мова у Всесвiтi.
   Мортi, яка мовчки спостерiгала за їхнiми балачками, додала: - Я добре пам'ятаю цього добродiя, бо вiн перед смертю просив мене знайти якогось Туманного Кота, - на нiмi запитання своїх родичiв Мотя чесно вiдповiла: - Я тодi не знала про Туманного Кота та думала, що у цього пана поїхали клепки в головi, тому швиденько забрала його душу у Рай.
   - Це теж є добра новина, бо коли б ти знайшла кота, то ми б не мали такого цiкавого розслiдування, - сказав Iджi.
   - Ти вважаєш, що кiт спецiально пiдсунув нам цю iсторiю? - спитала Даша.
   - Я вважаю, що Маргiна права, бо вона знає цього кота майже тисячу рокiв, - посмiхнувся Iджi та додав: - До речi, бути улюбленцем кота не така вже й погана справа.
   - Ти теж його улюбленець? - єхидно спитала Даша на що Iджi вiдповiв: - Я точно знаю, що ви з Олександрою йому любi.
   - Його цяцьки, - єхидно кинула Мортi.
   - Мотя, ти ще скажи, що ми його любi мишки! - смiючись, образилася Даша, а Валентина Степанiвна спитала: - Ви бабусю називаєте на iм'я?
   - Я ж її люблю, - сказала Даша, а Мортi аж зашарiлася.
   - Тодi й мене називайте на iм'я, - сказала Валентина Степанiвна.
   - Добре, Валя! - сказала Даша, а Валентина Степанiвна трохи знiтилася, бо бажала, щоб Олександра теж так її називала.
  ***
   'Ракета, що мчала на них, слава богу упала десь внизу i звiдти, з туману, пiднявся гриб, а майор Хромов чекав, коли ударна хвиля знесе їх з гори, якщо ранiше не спалить яскравою плазмою вибуху. Нi того, нi другого не сталося, бо гриб виявився iз пилюки, але землю трусонуло добре, то всi попадали.
   'Це метеорити!' - догадався майор, хоча нiчого не чув про якийсь метеоритний потiк, що мав би зустрiти Землю в майбутньому. 'Можливо, що ми не на Землi?!' - майнула дика думка, але Хромов її вiдразу вiдкинув, бо так можна зiйти з глузду. 'Треба спуститися вниз, бо тут, на горi, нема де сховатися!' - подумав майор та дав команду спускатися. Поки вони йшли, метеорити закiнчилися, неначе хтось спецiально кинув жменю, щоб їх налякати. Вже настала нiч, коли вони спустилися трохи нижче та довго бiгли у непрогляднiй темнотi, поки не потрапили у зарослi дерев.
   - Привал до ранку, розставити вартових, - сказав майор та й сам притулився до стовбура дерева. Був уже пiзнiй ранок, коли його розбудив лейтенант Комар та сказав: - Захопили полонених, - але якось дивно подивився на Хромова.
   Полоненi, якi стояли купкою пiд дулами автоматiв, виявилися, дiйсно, досить дивними, то майор спочатку вирiшив, що у нього щось з зором - якiсь дивнi жiнки з одним оком посерединi лоба та з досить диким обличчя. Знову з'явилася думка, що вони на iншiй планетi, але Хромов вiдiгнав її, шукаючи адекватну вiдповiдь. 'Це укропи експерименти роблять над людьми!' - вирiшив майор, роздивляючись голих циклопiв. Попри страшнi морди дiвиць, тiла циклопiв виглядали гармонiйно та привабливо. На землi лежав ще один зв'язаний чоловiк, теж з циклопiв, який пiд поглядом Хромова, загрозливо загарчав, показуючи великi iкла. Майор повернувся до лейтенанта та спитав: - Де ти їх узяв?
   - Оцi валялися в ямi, видно ховалися вiд ракет, а цей, - лейтенант показав на полоненого, що лежав, - кинувся на нас, то його довбонули по головi та зв'язали, - вiдповiв Комар. 'Якийсь абсурд, а не воєнна операцiя!' - подумав майор, бо за все своє бурхливе воєнне життя такого з ним не траплялося.
   - Що будемо робити з аборигенками? - спитав лейтенант Комар.
   - Нашi дiди що робили з нiмкенями у сорок п'ятому роцi? - єхидно спитав майор Хромов та глузливо подивився на лейтенанта.
   - Що? - не зрозумiв лейтенант Комар. Майор, смiючись, нашептав йому на вухо, а Комар почервонiв та спитав: - То сказати про це бiйцям?
   Хромов кивнув, бо збирався посмiятися над лейтенантом, але команда майора сподобалась бiйцям i вони хутко розiбрали однооких аборигенок, якi здивовано белькотiли: - Зебiло! Зебiло!
   До лейтенанта Птiчкiна пiдбiг боєць та, червонiючи, спитав: - Що робити, не дає, пручається?
   - Дай по мордi! - сказав лейтенант та пiймав собi зовсiм молоду 'нiмкеню' на яку заскочив ззаду. Оргiя, яка почалася, закiнчилася досить несподiвано, бо майор, який передумав смiятися та теж прилаштувався до аборигенки ззаду, щоб не милуватися її одноокою пикою, раптом побачив, що оточений укропськими вiйськовими. Вони недвозначно наставили на них автомати та, напевно, чекали, коли московськi гостi закiнчать iнтимнi стосунки. Роздивившись, Хромов зрозумiв, що супротивники, навiть, не вiйськовi, а полiцiя, озброєна автоматами.
   Майор злiз з аборигенки, яка, досить несподiвано, стала рядовим Iваном Карпухiним, який теж очуняв, червонiв та ошелешено пiдтягував штани, щоб сховати свою сраку. Хромов зрозумiв, що вiн та його команда отруєна якоюсь гидотою, яка спотворює реальнiсть, тому потребує медичної допомоги. 'Це днiпровська вода, яку ми всi пили! - догадався майор, дивуючись лицемiрству та пiдлостi укропiв: - Це ж треба, весь Днiпро отруїли, щоб нас пiймати! Чи, може, готували диверсiю та хотiли пустити цю воду в Крим?'
   - Майор, руки пiдiйми! - сказав якийсь полiцейський, перериваючи роздуми майора, та звично навiв на Хромова автомат. Майор зрозумiв, що той, найменше, воював на Донбасi, то вистрелить без вагань, тому пiдняв руки, як i всi його пiдлеглi.
   Марина Сташевська перев'язувала голову лейтенанту Сидоренко, який отримав струс мозку, але був живий та здоровий.
   - Як вас звати, моя рятiвниця? - з посмiшкою спитав лейтенант i вона вiдповiла: - Марина.
   - А мене звати Вiктор, - вiдповiв Сидоренко та додав: - Я вас вiдвезу туди, куди ви йшли, надiюсь не до вашого хлопця, бо я його вiдразу заарештую!
   Марина щиро засмiялася, бо хлопця не мала, а поранений полiцейський їй сподобався, то сказала: - Я йду до подруги, а вам варто полежати в лiжку, бо ви поранений.
   - Хiба тiльки разом з вами, - пожартував лейтенант та невдало, бо Марина сказала: - Менi, пiсля баченого сьогоднi, про лiжко краще не згадувати.
   ***
   Мiнiстр внутрiшнiх справ А. Б. Ваков, як завжди з ранку, звично розкрив теку з доповiддю про подiї за минулу добу та прочитав: 'Бiля парку 'Кинь-Ґрусть' в Подiльському районi лейтенантом Сидоренко виявлено...'
   'Це ж уже було, вони, що там, показилися у Подiльському райвiддiлi полiцiї?' - здивовано подумав мiнiстр, та хотiв уже закрити теку та дзвонити капiтану Миколаєнко, коли погляд вихопив фразу 'московських диверсантiв', то знову перечитав повiдомлення:
   'Бiля парку 'Кинь-Ґрусть' в Подiльському районi лейтенантом Сидоренко виявлено озброєну групу московських диверсантiв, якi, пiд виглядом прибульцiв, проникли в Україну через Чорнобильську Зону та задумували низку диверсiй у Києвi на важливих iнфраструктурних об'єктах. Силами райвiддiлу полiцiї та спецпiдроздiлу диверсанти захопленi в полон.
   Лiкар, який їх оглядав, заявив, що у всiх диверсантiв бiфуркацiя особистостi'.
   Звiстка порадувала мiнiстра, бо за таке самому можна отримати якийсь орден, тiльки не зовсiм зрозумiв, що в них за 'бiфуркацiя'. Вiн хутко набрав номер капiтана Миколаєнка та вiдразу наказав:
   - Павло Юрiйович, про диверсантiв нiкому нi слова, я сам доповiм президенту, а на лейтенанта Сидоренка готуй подання на iменну вогнепальну зброю. Тобi буде медаль 'За бездоганну службу'.
   - Може, менi, 'iменну вогнепальну зброю'? - спитав капiтан та мiнiстр вiдповiв: - Iменною я тебе вiдмiчу потiм, а тепер роби те, що я тобi наказав!
   Перед тим, як вимкнути телефон, мiнiстр спитав:
   - Павло Юрiйович, ця 'бiфуркацiя' не заразна? А то весь персонал на карантин доведеться вiдправити!
   - Вживемо всi заходи, товариш мiнiстр! - вiдповiв капiтан Миколаєнко, бо не знав, про що йдеться. Коли мiнiстр поклав трубку, вiн подзвонив заступнику та спитав: - Соловей, що ти там знову написав? Наш колектив заразився 'бiфуркацiєю'?
   Соловей, якого застали за снiданком, проковтнув, що вiдкусив, та доповiв: - Я передав те, що написав лейтенант Сидоренко!
   - Розберися з цiєю 'бiфуркацiєю', бо якщо виникне епiдемiя, то мiнiстр розстрiляє Сидоренко з його нагородного пiстолета!
   Соловей доїв бутерброд та набрав лейтенанта Сидоренко: - Вiтя, вiд кого ти пiдхопив 'бiфуркацiю'? Якщо хоч хто з вiддiлку отримає вiд тебе цю заразу, то мiнiстр особисто тебе розстрiляє.
   - Бiфуркацiя - це роздвоєння особистостi, - вiдповiв лейтенант Сидоренко та додав: - Так написала лiкар, яка оглядала диверсантiв.
   - Ну, дивись, я тобi все сказав! - вiдповiв Соловей та продовжив снiданок, а Сидоренко теж набрав номер та сказав: - Мариночка, я вiльний, може до тебе пiдскочу? У мене обмаль часу, бо мiнiстр хоче мене розстрiляти.
   Марина, яка смiялася в телефон, коротко вiдповiла: - Приїжджай
  ***
   Сталiн спав тiльки вдень, бо нiччю спати не вдалось нi разу: бридкий розстрiляний Плутiн, який вже пiшов зеленими плямами та смердiв навiть через закритi пластиковi вiкна, як на роботу, з'являвся перед вiкном спальнi Сталiна та тупо дивився на нього, невидимий для всiх iнших людей, та нагадував про неминучу смерть. Не те щоб Сталiн боявся покiйникiв чи смертi, бо вже один раз був похований, але знати, що хтось не вiдчуває його сили та робить все наперекiр, бiсило генералiсимуса, то вiн, для заспокоєння душi, когось розстрiлював та отримував психiчну рiвновагу.
   - Як там у нас дiла в Молдавiї, - спитав Сталiн уже перед ранком, коли вiн починав трохи дрiмати, i генерал Герасiмов доповiв: - Президент Долдон, у зв'язку з заколотом радикалiв, яких ми туди послали, покликав нас захистити демократiю i нашi вiйська зайняли всю Молдавiю. Вже готовi загони, якi пiдуть на Чернiвцi, Хмельницький, Вiнницю, Умань, Первомайськ, Миколаїв та Одесу. Вiдьмачук та його люди готують звернення до нацiї. Президенту Зелененько скажуть, що на нього готують замах нацiоналiсти, i пiд цим приводом вивезуть в Харкiв, де Геннадiй Кернет та брати Попкiни пiдготують його заяву по телебаченню про вiдставку у зв'язку з неможливiсть здiйснювати свої повноваження. Дмитро Кiзяк тепер знаходиться в Києвi та готує загони захисту демократiї. Такi ж загони захисту демократiї готують в Одесi, Миколаєвi, Кривому Розi, Днiпрi, Марiуполi, Полтавi та Харковi, а Суми, Чернiгiв та Шостку захоплять нашi вiйська.
   - А якщо патрiоти України зламають наш план? - спитав Сталiн, i генерал Герасiмов вiдповiв: - Чим бiльше вони будуть виступати, тим краще для нас, бо вони будуть купкою, то їх легше знищити.
   - Добре, - сказав Сталiн та нагадав: - Не забудьте, коли вся Україна буде наша, то половину населення, особливо захiдну частину країни, треба негайно вивезти в Сибiр, бо там скоро, крiм китайцiв, нiкого не буде. А на звiльненi територiї перевезiть комi та удмуртiв, хай погрiють кiсточки..
   Генерал кивнув, а Сталiн спитав у чергового офiцера: - Де тепер президент Лукошенко?
   - Садить картоплю, - вiдповiв офiцер.
   Сталiн, перед денним сном, вирiшив прогулятися та сказав Колi Лукошенко: - Веди мене до батька!
   Лукошенко, правда, махав лопатою, а двi дiвки, смiючись, пiдкидали в ямки картоплю на посадку.
   - Це цiєю лопатою ти вiдкопував Плутiна? - спитав Сталiн та взяв лопату, яку тримав Лукошенко. 'Тепер тут i прикопає!' - подумав Лукошенко та гаряче сказав: - Покiйники повиннi лежати в землi, а не шастати, як зайцi по лiсу. Сьогоднi - полковник, а завтра - покiйник!
   - Це ти про мене таке кажеш? - загрозливо спитав Сталiн.
   - Боже спаси, Йосип Вiссарiонович, - мало не крикнув Лукошенко, - це бiлоруськi приказки. Я тепер книжку принесу, де це написано!
   Сталiн вiддав лопату та сказав Колi:
   - Пiшли, подрiмаємо.
   Коля пiшов за Сталiним, а коли той лiг, не роздягаючись, на лiжко, то хотiв стягнути з нього чоботи, але вождь свiтового пролетарiату дриґнув ногою мало не в лице Колi, та махнув рукою: - Залиш!
   Сталiн закрив очi, але сон якось не йшов, то вiн знову їх розплющив. Сталiн глянув чогось на дверi та здивовано побачив, як вони вiдкрилися та до кiмнати зайшла Надiя Аллiлуєва.
   - Татька, люба! Як я радий тебе бачити! Ти теж жива, як я? Я сховаю всю зброю, яку знайду в цього дому, щоб ти не посмiла навiть подумати стрiлятися, - сказав Сталiн, пiднiмаючись з лiжка, та притиснув свою дружину до грудей: - Нiколи не смiй мене ревнувати до будь-кого.
   Сталiн смачно поцiлував Надiю та вiдчув, як її губи чогось опинилися у нього в ротi. Вiдчуваючи якийсь негаразд, вiн глянув на неї та вiдсахнувся, бо побачив на зеленому обличчi дiрку, через яку виглядав оголений череп та вишкiренi зуби.
   - Поцiлуй мене, - сказала Надiя та потягнулася до Сталiна зубами, який виплюнув смердючi мертвi губи та зрозумiв, що цiлував не дружину, а мертвого Плутiна.
   - Не треба! Не треба! Я вже цiлований! - репетував та тiкав Сталiн, а коли спустився на перший поверх, то вискочив на двiр та побiг, озираючись, бо зелений трухлявий Плутiн гнався за ним.
   Лукошенко, який досадив картоплю та вже збирався з дiвчатами йти в баню, щоб вiдсвяткувати дану подiю, раптом побачив Сталiна, який боком бiг по дорiжцi, оглядався та раз за разом кричав:
   - Не треба, не треба, я вже цiлований.
   Розумiючи, що за все, що сталося зi Сталiним у його садибi, доведеться вiдповiдати йому, Лукошенко, то вiн побiг навперейми, щоб зупинити генералiсимуса та допомогти, в разi потреби. Коли вiн схопив Сталiна у мiцнi обiйми, бо той явно був поза межею розуму, то почув вiд нього дивне лопотiння: - Не цiлуй мене Лукошенко, бо вiд тебе тхне могилою!
   Сталiн подумав, що Лукошенко тримає його, щоб здати огидному Плутiну, тому забився в його руках, але що може зробити карлик супротив дебелого дядька. 'Щоб ти вже зовсiм здох навiки!' - подумав Лукошенко, не звертаючи уваги на те, що Сталiн читає чужi думки. Вiн потягнув Сталiна у його кiмнату i той вже не пручався, а тихо скиглив. Лукошенко поклав Сталiна на лiжко, а той схопив його за руку та не вiдпускав, але потiм заснув, хоча зрiдка пiдкидав вгору руки та бебекав.
   - Не бебекай! - строго наказав Лукошенко та сунув Сталiну пальця в рот, до якого той присмоктався, наче до материної цицьки. Сталiн заснув, а Лукошенко, щоб не сидiти коло нього, витягнув з кишенi морквину, яку вiн хотiв вiднести своєму жеребцю та забув, i сунув її в рот Сталiну замiсть свого пальця.
  ***
   Хома iбн Алi аль-Авель затягнув труп Плутiна на горище будинку Лукошенко та поклав його бiля вентиляцiйної решiтки, щоб не так нестерпно смердiло, а ще подумав, що даний атрибут впливу на Сталiна треба знову закопати в могилу. Своє завдання - довести Сталiна до нервового зриву, труп Плутiна уже зробив, залишилося зняти зi Сталiна дiмензiальну сiточку i тодi столiтнiй тиран дуже швидко здохне своєю смертю.
   Варто нагадати читачам, що це за такий добродiй, Хома, та як вiн з'явився на цей свiт. Все почалося з бездушного та безстрашного асасина Хасана iбн Алi аль-Каїна, який вподовж восьмисот рокiв тiльки те й робив, що вбивав, але жив довго, бо мав дiмензiальний ланцюжок на шиї, який робив його безсмертним. Цей ланцюжок тримав на собi Рубiн Милосердя - дiмензiальний артефакт, який послав на Землю Творець, щоб укрiпити на нiй Сили Свiтла. За цим артефактом стали полювати темнi сили на чолi з Сатанаiлом та асасин Хасан iбн Алi аль-Каїн, який колись у бою зiрвав з шиї маршала ордену госпiтальєрiв Матьє де Клермона дiмензiальний ланцюжок, але маршал встиг пiдхопити Рубiн Милосердя.
   В нинiшнiй час Хасан iбн Алi аль-Каїн загрався з Туманним Котом, який забрав його душу та вкинув її в жабу, а в пустiй дiмензiальнiй оболонцi зародилася нова душа, яка стала називати себе Хомою iбн Алi аль-Авелем. Що дивно, Хома став повним антиподом Хасана, бо якщо Хасан - це абсолютне Зло, то Хома - абсолютне Добро. Послiдовники 'Слов'янського союзу Антихриста' вкрали в Iджi, прибульця з планети Аре, його дiмензiальну сiточку, та, завдяки їй, оживили труп Сталiна, який зберiгався в формалiнi пiд Московським унiверситетом. Хома, який брав участь у цих подiях, зрозумiв, що його мiсiя на Землi - пiдтримка Добра, тому вирiшив знищити Сталiна, який хотiв знову, завдяки вiйнi, вiдновити СССР та вплив на свiтову полiтику.
   Хома, з допомогою дiмензiальної сiточки, таки навчився закриватися, що його нiхто не вiдчував, тому мiг безкарно тягати труп Плутiна по садибi Лукошенка i лякати Сталiна та доводити його до нервового сказу. Iншого способу вiдвернути увагу Сталiна та зняти з нього дiмензiальну сiточку не знайшлося, бо генералiсимус сторожкий, як звiр, та завжди тримав дистанцiю. Навiть коли засипав! Хома пiдсовував йому мертвого Плутiна, а сам тягнувся рукою до вуха Сталiна, але той iнстинктивно схоплювався та верещав вiд страху.
   'Треба його отруїти!' - подумав Хома, хоча цей намiр зовсiм не вписувався в концепцiю Добра, але вiн уже давно зрозумiв, що добро має бути з мiцними кулаками. Отруїти Сталiна теж проблема, бо його страви завжди куштує хтось з людей Лукошенка чи вiн сам пiд наглядом генералiсимуса. Треба вибрати те, що Сталiн споживає без перевiрки й Хома вилiз на травневе сонце та сiв на коник даху, щоб зiгрiтися та подумати.
   В цей час Лукошенко лаяв Колю за те, що той кинув Сталiна в спальнi, а сам подався заглянути в Iнтернет та послухати згубну для вуха бiлоруса європейську музику.
   - Та вiн уже спав! - виправдовувався Коля та додав: - Я сам мало не заснув!
   - Мiг там подрiмати, а то для цього сатрапа розстрiляти людину, що свою люльку викурити! Для нього людина, то муха, вб'є та не перехреститься! - лаявся Лукошенко, а Хома, який чув його слова, раптом встав та задоволено ляснув долонями.
   Лукошенко, який почув ляскiт, пiдняв голову та побачив силует людини на даху, бо в очi било сонце.
   - Плутiн! Зараза, вже й вдень ввижається! - та перехрестив антихриста, який злякався божого знамення та зник. Коля глянув туди, куди дивився батько, та заспокiйливо сказав:
   - Тату! Ти надто близько все сприймаєш до серця, тому тобi, як i Сталiну, теж ввижається Плутiн. Може ти пiдеш у вiдставку та я покерую державою?
   - У тебе молоко на губах не обсохло, щоб керувати такою державою, як Бiлорусь! - гнiвно сказав Лукошенко та додав: - Вчись, поки я живий!
   Ворона, яка сидiла на деревi, каркнула, наче схвалювала його слова'.
  
  
  
  Реплiкацiя четверта. Тiтка Ярина
   Пiд тиском вихору чорної енергiї, хвiст чорної матерiї вiд галактики Маффей 2 покинув Сонячну систему, хоча пилове оточення все ще залишалося у сферi впливу. Проте, радiти не мало сенсу, бо прогноз на найближчий час був невтiшний: другий хвiст спiралi галактики Маффей 2 з чорної матерiї невблаганно наближався до Чумацького Шляху обiцяючи новий виток iнформацiйного впливу.
   Другим фактором, який мав не менший вплив, слiд вiдзначити те, що Творець випав з часового континууму та не тiльки на цю мить, а на весь час iснування Всесвiту. Попри те, що Всесвiт побудований на зразок perpetuum mobile, вiчного двигуна, було не зайвим робити корекцiю деструктивної iнтерференцiї обертання, щоб прибрати iнтермодуляцiю в гармонiйнiй роботi Всесвiту. Тому поява якихось спонтанних пiкових режимiв в галактицi Чумацький Шлях можлива в будь-який момент часу.
  ***
   Тiтка Ярина вийшла у двiр та глянула на небо, яке затягнулося хмарами та не обiцяло нiчого, крiм дощу. Вчора теж був дощ, то добре що трохи змив запах горiлого, який принесло з чорнобильської зони. Вона подивилася на городину, що стала вигулькувати з землi та затрималася погляд на часнику в кiнцi городу, бо щось вiн дуже файно розрiсся.
   Коли вона пiдiйшла до грядки, то мало не отетерiла - в землю хтось натикав маленьких простоволосих гномикiв, якi, побачивши тiтку Ярину, голосно защебетали своїми маленькими писками:
   - Зе-зе-зе-зе!
   - Хто ж вас, маленьких, викинув! - сплеснула руками тiтка Ярина, аж потiм, раптом, догадалася - то Сатана посадив у неї на городi невиннi душi ангелiв, щоб потiм їх з'їсти. 'Не дiстанеться тобi, Iроду, нiчого!' - пообiцяла тiтка Ярина, взяла кошик, в якому святила паску, та стала висмикувати гномикiв з землi. Гномики, наче зрадiли, та знову почали зезекати. 'Може хтось збирає душi прихильникiв нашого президента та садить на моєму городi, - подумала тiтка Ярина, тiльки не могла зрозумiти чи то Сатана сприяє президенту, чи, навпаки, краде добрi душi прихильникiв президента та полонить їх у землi. Хай там що, але вона зiбрала в кошик всiх гномикiв та понесла їх у хату.
   'Чим же вас годувати?' - подумала тiтка Ярина та налила в тарiлку молока, а гномикiв витягла з кошика. Маленькi гномики знову зазекали та стали навколо тарiлки, встромили свої писки в молоко та голосно сьорбали. Скоро тарiлка стала пуста, то тiтка Ярина хотiла налити ще, але побачила, що гномики набундючились та позакривали свої оченята, видно захотiли спати. Вона вiднесла їх на своє лiжко та прикрила простирадлом, щоб їм було теплiше, а вже тодi подумала чи тi гномики ходять до вiтру по маленькому чи великому, бо можуть обiсцяти лiжко, як шкiдливий кiт. Вона взяла одного гномика, який, навiть, не вiдкрив очей, та стала роздивлятися його з усiх сторiн. Крiм писку, нi одної дiрочки не було, хiба тiльки їх срачки трохи роздулися, наче все молоко пiшло туди. Вона поклала гномика на мiсце та побачила, як до лiжка пiдбiг кiт Мурик та блиснув очима на гномикiв, яких пильнував на вiдстанi, але не пiдходив близько.
   - Тiльки спробуй їх торкнутися! - пригрозила тiтка Ярина i кiт скочив пiд лiжко. Вона пiшла поратися до корови Масi: дати їй сiна та вишкребти гнiй, а вже потiм, бо час повертав на другу годину, її подоїти. Коли вона через пiвтори години прийшла в хату та кинула око на лiжко, то побачила, що гномики ще спали, сопучи писком. Вона пiдняла простирадло та полiчила гномикiв.
   Одного не вистачало!
   Тiтка Ярина заглянула пiд лiжко та побачила у темрявi, як кiт блиснув очима та зашипiв. У своїй пащецi вiн щось тримав, видно гномика. Тiтка Ярина взяла кочергу i кiт, як куля, вискочив з пiд лiжка та заскочив на лежанку над пiччю, де i попався. Тiтка Ярина схопила його за шкiрку та побачила в зубах кота гномика у якого кiт вiдкусив добрий шматок сраки. Вона видерла гномика з пащi кота та замахнулася на нього кочергою, то вiн шаснув у кватирку та втiк на вулицю.
   'Здохне, бiдненький!' - пожалiла тiтка Ярина та знову подивилася на рану, яка дивним чином уже затягнулася, тiльки срачка стала менша. Що дивно, гномик навiть не вiдкрив очi, а сопiв писком та спав, то вона поклала його до iнших й вiн полiз усередину купи.
   Коли гномики прокинулися, то тiтка Ярина знову налила їм молока у бiльшу миску, а другу налила коту Мурику, який, зараза, пiдiйшов до тарiлочки, понюхав, скривив морду та пiшов до миски з гномиками, якi завзято сьорбали молоко. Вiн став обнюхувати гномикiв та облизуватись, то тiтка Ярина схопила вiника та вперiщила його по спину, а Мурик став огризатися та махати розчепiреною лапою.
   - Ти, що, сказився? - обурилася тiтка Ярина, бо кiт i ранiше хрумкав курчат, а гномик йому, мабуть, сподобався. Вона, таки, вигнала його надвiр, думаючи, що з ним робити, бо вiн же не утихомириться, поки не з'їсть всiх гномикiв. Вона закрила кватирку, щоб кiт не вскочив, та винесла його молоко надвiр, як стане голодним, то з'їсть.
   В кiнцi городу вона побачила Сатану.
   Вiн нюхав грядки з часником, а потiм пiдняв очi на неї. Вона хутко зайшла в хату та схопила кочергу, а потiм вийшла та стала перед дверима, бо Сатана в хату зайде тiльки через її труп. Сатана пiдiйшов ближче та вилупився на неї одним оком та сказав:
   - Зебiло?
   Вона нiчого не зрозумiла, а Сатана знову настирно запитав: - Зебiло?
   Тiтка Ярина допетрала, що так звуть гномикiв, але не збиралася їх видавати, тому грiзно пiдняла кочергу та крикнула: - Вони мої та ти, проклятий Богом, їх не дiстанеш!
   Сатана довго дивився на неї, мабуть, шукав на обличчi слiди страху, а потiм раптом кинувся вбiк. Тiтка Ярина виглянула за хату та побачила, як до лiсу стрибками бiжить кiт Мурик, а за ним Сатана.
   'Пропав котик!' - бiдкалася тiтка Ярина, бо, попри його шкоду, любила свого кота. Вони пропали десь у лiсi, а тiтка Ярина зайшла в хату та побачила, що зебiло, як їх звав Сатана, притулилися один до одного та сплять. 'Нiякi вони не зебiло, а гномики!' - вирiшила тiтка Ярина та нагадала собi не забути, та назвати всiх гномикiв iменами.
   Ввечерi, пiсля дiйки корови, приперся кiт Мурик, який вижлуктив миску молока, яку вона поставила на обiд, та жалiбно просив ще, то тiтка Ярина зжалилася, та витягла з комори гусячу ковбаску, яку Мурик зжер за хвилину. Коли вона вiдкрила дверi в хату, то кiт швидше кулi блиснув на пiч та не думав звiдти злазити, хоча тiтка Ярина хотiла вигнати його на вулицю.
   - Якщо хоч понюхаєш гномика, вижену з хати! - пообiцяла тiтка Ярина, а кiт перелякано зрозумiв, що гномикiв краще не чiпати, бо буде кара у виглядi Сатани, та вiдразу заснув, скрутившись калачиком. Кiлька разiв серед ночi вiн прокидався, пiдстрибуючи на печi аж до стелi, то тiтка Ярина пiдходила та гладила його, а тодi вже стомилася його заспокоювати та взяла до свого лiжка. Кiт лiг, а в його шерсть встромили свої писки гномики та так спали до ранку.
   На ранок тiтка Ярина зайшла в сарай доїти корову та ужахнулася - у сараї все було перевернуто, а корови не було. Тiльки слiди кровi на залишках сiна та шматок обiрваного цепу навколо стовпа.
   'Чим же я буду годувати своїх гномикiв?' - подумала тiтка Ярина та зрозумiла, що до завтра її з'їдять саму разом з котом та гномиками. Тому зiбрала гномикiв у кошик, куди посадила й кота, та вже хотiла йти до зупинки автобуса, щоб поїхати до своєї сестри Наталi у Київ, яка живе у своїй хатi в серединi житлового масиву на Позняках та тримає кiз, свиней, кролiв, гусей та iндикiв. 'I моїм гномикам знайдеться там мiсце', - подумала тiтка Ярина, виходячи з хати. Вона вже закрила дверi та кинула погляд на сарай, вiд якого тягнувся кривавий слiд у лiс. Тiтка Ярина згадала свою корову Масю, та так розсердилась, що аж пустила сльозу вiд жалю, а потiм рiшуче взяла лопату бiля ґанку та наказала коту Мурику: - Сиди тут та вартуй гномикiв, а я пiду та вiддячу Сатанi за Масю.
   Вона пiшла по слiду, бо крiм засохлих крапель кровi на землi видно, як тягли труп корови. Не пройшла вона й кiлометра, як побачила пiд березою Сатану, який гриз тушу корови та навiть не чув, як до нього пiдiйшла тiтка Ярина. Постать Сатани якось дивно мерехтiла, то тiтка Ярина вважала, що то його чари, тому замахнулася та з усiєї сили уперiщила Сатану по головi. Не чекаючи, вона скрутила руки Сатани паском, який зняла з себе, бо одягла для зручностi старi штани чоловiка, який давно її покинув.
   Вона перехрестила Сатану та вiдразу трапилося диво, бо Сатана перетворився на якогось солдата з мордою, заюшеною коров'ячою кров'ю. Коли тiтка Ярина придивилася краще, то побачила на лiвiй руцi у нього московiтський триколор. 'Ах, ти ж кацапський виродок! - обурилася тiтка Ярина: - Мало того, що диверсант, та ще й мою корову вбив!', Вона набрала номер 102, а коли почула голос чергового полiцейського, то повiдомила: - Затримала московiтського диверсанта! Приїздiть в Губин, вулиця Гагарiна 3!
   Обiцяли приїхати, то тiтка Ярина подумала, що вже немає причини покидати свою оселю, бо Сатана вже пiйманий. Солдат заворушився, то тiтка Ярина пiдняла лопату, щоб ще раз вдарити, якщо Сатана стане брикатися. Солдат повернувся до неї та сказав:
   - Вiдпустiть мене я вагiтна!
   'То вiн ще й з глузду з'їхав!' - подумала тiтка Ярина та наказала: - Вставай, бо менi нема коли з тобою тринькатись!
   Московiт пiднявся, а тiтка Ярина трималася ззаду та повела його до своєї хати. Чекати довелося довго, то тiтка Ярина мусила пильнувати, поки приїхали полiцейськi. Вони потягли солдата в бобик, а той кричав, як дурний: - Вiдпустiть мене я вагiтна!
   Здихавшись Сатани, тiтка Ярина пiдiйшла до кошика, бо її гномики вже заждалися, а Мурик, який сидiв коло кошика, вiдразу чкурнув за ворота, немов здав змiну.
   - Ти наробив шкоду? - спитала тiтка Ярина та хотiла перерахувати гномикiв, але завмерла над кошиком та перехрестилася.
   В кошику не було нiяких гномикiв!
   В кошику були каченята!
   'То менi Сатана очi вiдводив!' - вирiшила тiтка Ярина та насипала приблудним каченятам зерна з комори. А коли зайшла в хату та захотiла прибрати лiжко, то побачила, що все простирадло у качиному послiдi. 'Господи! То, мабуть, i я в лайнi!' - сплеснула руками тiтка Ярина та пiшла топити лазню, щоб вiдмити тiло та душу.
  ***
   Маргiна, пiсля того, як Даша зв'язалася з нею та розпитувала про Туманного Кота, вирiшила, що нова гра, яку придумав кiт для Дашi та Олександри, може погано для них закiнчитися. Симпоти, пущенi по свiту, говорили, що кота нема на Землi, або вiн де-небудь сховався. Можливо, що вiн повiявся деiнде у якiсь iншi свiти, бо таких мишей, як Даша та Олександра, у нього, напевне, як краплинок води у грозовiй хмарi. Тому вирiшила, що завтра зранку полетить у той Крижопiль, та приєднається до незваних гостей бабусi Олександри.
   Ще одна обставина змушувала Маргiну податися у той край, бо коли вона шукала Туманного Кота, то постiйно натикалася на вiйськових з Московiї. 'Що їм, кругом медом намазано?' - подумала Маргiна та перевiрила бiльш детально цю аномалiю. Виявилося, що, пiсля захоплення Польщi, Московiя хоче загарбати всю Україну та вже заплановано наступ з усiх сторiн. 'Українськi вiйськовi не витримають такої навали', - з гiркотою подумала Маргiна, тому, хоч не хочеш, доведеться допомагати.
   Прокинулася ще вдосвiта та хотiла тихенько злетiти з балкона, щоб не турбувати Марiко, але та почула її шарудiння та вийшла, заспана, зi спальнi:
   - Ти куди, деда15, хочеш залишити мене одну? - запитала вона, то Маргiна все їй розказала.
   - Я дiждуся Тарасика з вiдрядження та прилечу разом з ним, - сказала Марiко та обiйняла маму та наказала: - Бережи себе, бо я за тебе хвилююся.
   - Я вже не маленька i не твоя дочка, а навпаки, - резонно нагадала Маргiна, пiшла на балкон та пурхнула в сiре небо.
   В цей час у Крижопiль приїхала мама Олександри. Та не одна, а разом зi своїм другом Iгорем, який вiдпросився на декiлька днiв з фронту, щоб познайомитись зi своєю тещею та з Олександрою. Про себе вони нагадали гучно, бо Iгор став сигналити, напевне спецiально, щоб хтось допомiг занести купу пакетiв, то Олександра вийшла, бо всi ще валялися та навiть, не снiдали. Побачивши Олександру, Iгор здивовано завмер, а тiльки потiм спромiгся сказати:
   - Ти вже така доросла?
   - А ви якою мене уявляли? - посмiхнулася Олександра, роздивляючись Iгоря, який приїхав не у вiйськовiй формi, а у звичайному костюмi з краваткою.
   - Менi чогось здавалося, що я буду бавити тебе на руках, - весело сказав Iгор та попросив: - Давай на ти? Добре?
   - Добре, - згодилася Олександра, а Iгор дав їй декiлька целофанових мiшкiв та сказав: - Це, здається, тобi, а оце вiддаси Валентинi Степанiвнi.
   - Сам вiддаси, - засмiялася Олександра, а Iгор прошепотiв їй на вухо: - Я її боюсь, бо твоя мама казала, що вона строга, як генерал на фронтi.
   - Не бiйся, вона ввiчлива i вiдразу подарунок не викине, - заспокоїла Олександра, а Iгор сказав: - Головне, щоб мене вiдразу не вигнала, а потiм я прилаштуюся, нашепчу їй на вухо комплiментiв, то вона мене краще любитиме, чим твою маму. До речi, я й твою маму так причарував, розказував, що вона найкрасивiша на свiтi!
   - А хiба вона не така? - нахмурилася Олександра.
   - Так вона ж про це до мене не знала, - хитро посмiхнувся Iгор та додав: - У неї, окрiм роботи, життя нема!
   - Це точно! - згодилася Олександра.
   - Про кого ви там говорите? - спитала мама Олександри, бо вже встигла зайти в хату та повернутися, а Iгоря з Олександрою ще нема.
   - Про квадратуру кругу, - сказав Iгор, - Олександра стверджує, що цю проблему розв'язав Архiмед, а я сумнiваюсь!
   - Олександра прекрасно розбирається в фiзицi та хiмiї, тому їй можна вiрити, а ти брешеш, - сказала Людмила.
   - Мамо, а звiдки ти знаєш, що вiн бреше? - спитала Олександра.
   - Бо вiн завжди бреше, а його дiї завжди iррацiональнi, - вiдповiла Людмила.
   - В цьому випадку Iгор правий, бо Архiмед не вирiшив цiєї проблеми, а тiльки добрався до iррацiонального числа, - вiдповiла Олександра.
   - Як я зрозумiла, вiн i тебе причарував, - сказала Людмила та додала: - Пiшли в хату, бо всi уже прокинулися та ждуть за снiданком.
   Вона пiшла в хату, а Iгор приклав палець до губ, а тодi показав Олександрi великий палець, пiднятий вгору. Вони пiдхопили целофановi мiшки без розбору та теж пiшли в хату. Вiдразу сiли до столу в залi та стали пити хто чай, хто каву з великим квадратним тортом, який привезли Iгор та Людмила. Iгор зрiдка жартував за столом, кидаючи погляд на Валентину Степанiвно, то вона не втрималась та додала: - Iгор, не бiйся, у нас в хатi стiни з цегли, вiд смiху не заваляться!
   Всi засмiялися, та вже стали жваво розмовляти та дiлитися новинами. Iгоря розпитали про вiйну, то вiн коротко вiдповiв: - Не хвилюйтеся, у нас є кому стримати ворога, попри що б там не вiдбулося.
   - Ми теж трохи воювали на Донбасi, - сказала Даша, а Iгор, попри те, що Люда казала, що Олександра особлива, як i її родичi, якi приїхали разом з нею iз Києва, не думав, що вони вiдмiтилися ще й на фронтi.
   - Волонтерами? - спитав вiн, а Даша посмiхнулася та сказала: - Нi, билися з московiтами пiд Луганню. Моя бабуся Мотя так спритно стинала їм голови косою, що любо дивитися.
   Iгор захлинувся чаєм, який пив, та подумав, що родичi Олександри аж надто дивнi та глянув на Люду, яку розмови про косу та вiдрiзанi голови теж шокували.
   - У нас, навiть, був один глюдожер, на iм'я Богдан, який разом з нами воював, правда, Мотя? - сказала Даша, а мовчазна бабуся Мортi кивнула головою. Iгор вiдчував якийсь душевний дисонанс та iрреальнiсть, того, що тепер вiдбувалося за столом, бо його батько, Богдан, коли, пiсля поранення на фронтi, лежав у лiкарнi, то розказував йому, що був якимось глюдожером. Тодi, у лiкарнi, Iгор списував це на дiю лiкiв, якi спотворювали реальнiсть, але те, що розказувала сестра Олександри, було схоже на колективне божевiлля.
   - Ви нам не вiрите? - посмiхнулася Даша та повернулася до свого хлопця: - Iджi може засвiдчити, бо вiн теж там був.
   Iджi мовчки кивнув головою, а потiм додав:
   - Звичайним людям, якi не використовують дiмензiальну сiточку, важко це усвiдомити
   - Тато Iгоря, коли лежав у мене в лiкарнi, теж розказував про глюдожера, - сказала Людмила та додала, дивлячись на Iгоря: - Я вважала, що це побiчна дiя лiкiв.
   - Я теж так вважав, - сказав Iгор, якого кiлькiсть збiгiв у своєму життi та життi родичiв Олександри трохи вражала. Вiн спитав: - А який вiн - глюдожер?
   Олександра пiднялася зi столу, взяла альбом та стала швидко малювати авторучкою. Потiм показала малюнок Iгорю. Звiр на малюнку виглядав, як восьминiг на сушi з величезними щелепами та баньками на паличках.
   - Звiдки ти знаєш, як вiн виглядав? - спитав Iгор.
   - Я взяла його образ iз їхнiх голiв, - вiдповiла Олександра та кивнула на гостей, а потiм додала: - Це був твiй батька, бо його душу, поки вiн лежав без пам'ятi в лiкарнi, засунули в тiло глюдожера.
   - Я можу це пiдтвердити, бо з вашим батьком у виглядi глюдожера провiв багато часу, - сказав Iджi та додав: - Ваш батько хоробра та чесна людина. Ви можете ним пишатися.
   - Про якого батька мова? - спитала Маргiна, з'являючись перед ними, як тiнь батька Гамлета. Валентина Степанiвна не дуже цьому здивувалася, бо цiлий день провела з такими незвичними особистостями, а для Iгоря та Люди поява людини нiзвiдки була дивина.
   - Про Богдана, - сказала Даша, а Маргiна вiдразу спитала: - Про глюдожера? I чий вiн батько?
   - Мiй, - сказав Iгор, розумiючи, що свого батька вiн майже не знає.
   - А чого ти сюди прилетiла? - спитала Даша, на що Маргiна образилася: - Хiба я не можу прилетiти просто так?
   Всi на неї дивилися, наче вона їм щось винна, тому Маргiна сказала: - Дiйсно, я прилетiла не просто так, бо сьогоднi вночi Московiя нападе на Україну з усiх бокiв, то я хочу бути разом з вами, щоб вас захистити.
   - Звiдки у вас такi даннi? - спитав Iгор, а Олександра йому вiдповiла: - Повiр менi, якщо вона так каже, то це так i є, - та взяла й бухнула всю iнформацiю йому в голову.
   - Саша, ти так змiнилася, що я тебе не пiзнаю, - сказала Людмила та пригорнула свою дочку, а Олександра вiдповiла: - Я пiзнала себе та стала собою.
   В цей час Iгор, який трохи очуняв вiд iнформацiї, що отримав вiд Олександри, взяв свiй телефон та став надзвонювати своїм друзям на фронтi, повiдомляючи новину. Олександра глянула на Маргiну, як на головнокомандувача, та спитала: - То що ми маємо робити?
   - Будемо воювати! - вiдповiла Маргiна та сказала: - Даша, потренуй Олександру, щоб вона вмiла себе захистити, а ми поговоримо з Iгорем, як нам спланувати цю операцiю.
   - Ви ж не збираєтесь брати Олександру на вiйну? - спитала Люда.
   - Збираюся, - сказала Маргiна.
   - По якому праву? - спитала Люда.
   - Я її бабуся, - вiдповiла Маргiна.
   - Ви мати покидька, який нi разу не поцiкавився долею своєї дитини, - сказала Люда.
   - Його отруїли в Трiнiтi коледжi та вiн помер, а коли Васю оживили, то в його пам'ятi зникли будь-якi згадки про те, що було ранiше, - сказала Маргiна та додала: - Повiрте, все, що було у Васi в головi, я знаю до найменшої дрiбницi.
   - Я думаю, що обiд для воїнiв нiхто не скасовував, то хто менi допоможе? - дипломатично спитала Валентина Степанiвна, щоб трохи розвiяти войовничий дух своєї дочки.
   - Звичайно ж я, бо годувати воїнiв, то моя вiйськова квалiфiкацiя, - сказала Марiко, з'являючись посеред кiмнати з Тарасом, та спитала у трохи отетерiлої Валентини Степанiвни: - У вас квасоля є?
   - А вас ще багато буде отак з'являтися? - спитала Валентина Степанiвна, а Люда сказала: - Мамо, краще за все готувати у лiтнiй кухнi, а обiдати вже будемо надворi.
   Тарас потягнув важкi сумки, якi вiн привiз з Києва, надвiр, а всi теж потягнулися за ним, бо надворi була чудова погода. Даша та Iджi стали вчити Сашу, як себе захищати з допомогою дiмензiальної сiточки, а Маргiна сiла на лавочку разом з Iгорем та вирiшували, що зробити, щоб зупинити ворога хоча б в цьому районi. Люда, яка ще не вiдiйшла вiд сварки з Маргiною та залишилася в хатi, увiмкнула телевiзор для шуму на якому побачила президента, який з посмiшкою повiдомляв: - Всi чутки про те, що Московiя нападе на Україну, не що iнше, як фейк. Менi тiльки що подзвонив Плутiн та повiдомив, що бiля нашого кордону вiдбудуться маневри та не бiльше! Тi, хто поширюють цей фейк, будуть притягнутi до кримiнальної вiдповiдальностi.
   'Видно, що звiстка про вiйну поширилася досить швидко!' - подумала Люда та, несподiвано для себе, почула: - Вiн каже брехню, Плутiн давно мертвий.
   Вона обернулася та побачила Мортi, яка сидiла в куточку та не менше Людмили переживала за сварку. Вона вважала, що Маргiна була досить рiзка з Людою, бо мала б повiдомити про Васю якось м'якiше.
   - Звiдки ви знаєте? - спитала Люда.
   - Я знаю про всiх у свiтi мертвих, - вiдповiла Мортi.
   - Ви теж будете стверджувати, що Вася навiть не знав про Сашу?
   - Ви на Маргiну не ображайтесь, вона трохи рiзка, але, якщо прийдеться, то за вас та Олександру вiддасть своє життя, - сказала Мортi та додала: - Я колись зiтнула їй голову, а вона менi простила.
   - Ви зiтнули їй голову? - здивовано, але з задоволенням спитала Люда: - А за що?
   - Вона врятувала життя однiй хорошiй людинi, - вiдповiла Мортi.
   - Хiба так буває? - здивувалася Люда.
   - Буває ... - вiдповiла Мортi та додала: - Я думаю, що зовсiм скоро, рiднiшої людини, чим Маргiна, у вас не буде.
   - Це ви вже занадто, - сказала Люда, а Мортi запропонувала: - Давай на ти!
   Пiсля обiду, який приготувала Марiко, що бiльше скидався на вечерю, стiл прибрали та поклали на нього карту, на якiй стали вiдмiчати можливi мiсця атаки московiтiв вздовж кордону з ПМН16.
   - Йдуть тiльки тi, хто має дiмензiальну сiточку. Нас мало, тому, на жаль, нам доведеться оборонятися по одному, бо наш фронт десь триста кiлометрiв, - сказала Маргiна та додала: - На кожного бiльш як п'ятдесят кiлометрiв оборони, то якщо ми отут стримаємо ворога, то вся операцiя московiтiв буде зруйнована.
   - Не варто списувати звичайних людей, - сказав Iгор, - я професiональний воєнний, тому моє мiсце поряд з вами.
   - Пробач, Iгор, але це не твоя битва, - сказала Маргiна та додала: - Буде добре, якщо ти органiзуєш самооборону, бо якiсь групи можуть просочитися через нашу лiнiю, то вам прийдеться їх знешкодити, а нам потрiбно затримати основнi сили. Не забувайте, що дiмензiальна сiточка, це не абсолютна гарантiя вашої безпеки, тому будьте уважнi, бо вас можуть вбити. Це смертельна гра.
   Даша, яка сприйняла це на свiй бiк, зважено сказала: - Я зрозумiла, бабуся, що це не iграшки!
   - Я теж iду з вами, - сказала Олександра.
   Маргiна тiльки глянула на Люду та вiдразу сказала: - Ти ще не готова до таких подiй. Навiть мене поранили на Донбасi, то Тарас ледве мене зiбрав!
   Люда, за цi слова, вiдразу забула за сварку з Маргiною та додала: - У тебе ще буде твоя вiйна, адже ти, як я зрозумiла, будеш жити вiчно. Тому готуйся до неї, але, поки що, тобi рано.
   - Може ти забула, мама, але я вже доросла, тому я iду, як i всi, на свою дiлянку фронту.
   - Ти не знаєш, що таке смерть, - сказала Люда, - та що будеш вiдчувати, якщо вб'єш людину?
   Невiдомо, в кого Олександра така вдалася, бо була вперта, тому iгнорувала всi слова мами та Маргiни, то ж її довелося записати в ряди бiйцiв, якi посунулися своїми дiлянками на фронтi для нового бiйця. Лягли досить пiзно, а тiльки встигли заснути, як треба було прокидатися. Снiдати нiхто не став, тiльки сьорбнули чаю чи кави. Надворi було ще темно, коли сiм тiней майнули в небо та полетiли десь на пiвденний захiд.
  ***
   Попри те, що Маргiна жила понад вiсiмсот рокiв, вона пам'ятала кожний свiй день i все це завдяки дiмензiальнiй сiточцi. Для старих людей минуле грає веселковими фарбами, бо там була їх молодiсть та мiцне здоров'я, тому вони перебiльшують звабливiсть того життя. У Маргiни цього вiдчуття не виникало, бо вона давно вже зрозумiла, що життя у всi iсторичнi перiоди однакове: iнстинкти живих iстот, як би їх не обмежували моральними рамками, переважають розум. Iнакше як пояснити, що людство на Землi шаленими темпами рухається до свого цiлковитого знищення, а не навпаки, захищається вiд загроз, що виникають у середовищi проживання. Марнотратство ресурсiв, направлених на вiйни, вистачило б з головою на вiдновлення Землi та науковi дослiдження задля людства.
   Трiснула гiлка i Маргiна миттєво зiбралася, бо попереду був ворог. Вона залiзла у голову ворога, який виявився якимось Дмитром Роговим з-пiд Рязанi, тридцяти двох рокiв, двоє дiтей, Маринка та Андрiйко, жiнка Крiстiна, мати, Тетяна Iванiвна та баба Дуся. А ще менший брат, Альоша. Дмитро воює за грошi, бо роботи дома нема. Тим, що убиває, не переймається, бо вже мав досвiд на Донбасi, а за пару рокiв служби грошей вистачить, щоб побудувати свою хату. За ним йшли ще декiлька вiйськових з диверсiйного загону, якi збиралися робити панiку у селах та мiстах України
   Через якусь хвилину цей Дмитро упаде мертвим, бо вiйна, це вбивство, i хтось має вмерти. Жiнка Крiстiна з двома дiтьми пiсля вбивства Дмитра залишиться сама, та буде ледь зводити кiнцi, щоб її дiти не вмерли з голоду. Дмитра згадають кiлька разiв на незмiнне 9 травня та будуть наказувати дiтям, щоб гордилися, бо вiн нiс 'демократiю' в Україну, але вони завжди будуть вiдчувати своє сирiтство. Брата Альошу заберуть в армiю, то вiн теж захоче кращої долi та пiде вбивати в якийсь чужий край та, якщо не повезе, повторить долю брата. Маргiна вже не хотiла вбивати цього Дмитра, а тiльки покалiчити, щоб бiльше не воював, та почула, як хтось сказав: - Укропи ще сплять, в кожну хату по гранатi, щоб тiкали з села та робили панiку!
   Через хвилину московiти, що не встигли, навiть, злякатися, вже лежали в очеретi зi скрученими головами, а Маргiна розпустила симпоти вздовж своєї дiлянки фронту, бо цей загiн поборникiв 'демократiї' не один. Та ще треба наглядати за Олександрою, бо якщо з нею щось трапиться, то Люда її вб'є швидше за ворога.
  ***
   Бажання вчити iнших людей, як жити, звичне явище не тiльки на Землi, а i на iнших планетах та тягнеться шлейфом з далекої давнини, вiдтодi, як з'явився цей Всесвiт, хоча вiн iснує вiчно. Воно подається пiд рiзними соусами: захист якоїсь частки населення країни чи якоїсь планети, яку гнобить якась бiльшiсть, реально чи надумано; не подобається курс країни чи планети, або вона не подiляє якiсь моральнi принципи, придуманi живими iстотами, щоб звично обмежити можливостi iншої живої iстоти; расова нетерпимiсть, для якої вiдстань не має значення, а то i просто, бажання агресора загарбати чужу країну чи планету без будь-яких причин. Суть живої iстоти залишається одна i та ж - вона дурить противника та приховує свої намiри, бо хоче вбити свого ворога та вкрасти чуже. Роль злодiя та жертви весь час мiняється, бо сьогоднi країна чи планета злодiй, а завтра шматують її. Така суть всього живого вiд якогось вiрусу, до величезного галактичного конгломерату планет.
   Даша вважала, що так правильно, бо на планетi Аре жили по цих принципах, хоча теж були обмеження: дiмензiальна енергiя тiльки для вiдновлення життєвих сил, а пiсля тисячi рокiв морве17, який перетворювався в зюда, мав пiти в пiдземнi катакомби. На планетi Аре вбивства звичнi, там вважався героєм той вбивця, який вбивав та не попадався на цьому нумам, мiсцевим полiцейским, пiдпорядкованих нумесу, мiсцевому комiсару.
   Свою лiнiю фронту Даша ретельно вивчила, бо не хотiла попасти в халепу та осоромитися, особливо перед своєю сестрою, Олександрою. Сестра, хоча й отримала те, що було в головi Дашi за допомогою дiмензiальної сiточки, але не знала її достатньо. Перший ворожий загiн, який мав потрапити на територiю України на її лiнiї фронту, з'явиться тут, то Даша його чекала. Iгор наполегливо просив, щоб вони убивали ворога тiльки тодi, як вони перетнуть кордон, хоча, на думку Дашi, ворога треба знищити ще на його територiї, бо це ефективно. Несподiвано для Дашi, яка замаскувалася в кущах та стала невидима, позаду почувся трiск гiлки й вона хутко повернулася.
   Якийсь чоловiк у звичайному костюмi йшов по лiсу у напрямi кордону, тримаючи у руках козину та ломаку, сторожко озираючись, щоб бува, не заскочити на наряд прикордонникiв, якi зазвичай, проходять маршрут у певний час. Даша бачила їх десь хвилин п'ятнадцять назад, то це й дядько знав про їх графiк та йшов не навмання. Вiн мiг бути звичайним грибником, то Даша залiзла в його голову та прочитала думки чоловiка. Те, що вiн йшов допомагати ворогу, як провiдник, Дашу зовсiм не збентежило, бо розумний ворог якраз має так робити, а зрадникiв готують заздалегiдь, бо й вона б так зробила. Прочитавши все, що малося в головi, вона дiзналася про пароль, який цей чоловiк мусив назвати. Даша тихо виплила iз кущiв та кинула кульку септа, а струна з металу саритiум, легко здавила шию зрадника та перерiзала шию. Голова скотилася з плеча та упала пiд ноги чоловiка, який упав на свою голову, розбризкуючи по кущах струменi кровi.
   Труп сховала в кущi, там де сидiла, а сама пiшла назустрiч загону, який йшов по яру вздовж струмка, що впадав у рiчку Окна. Далi яр тягнувся мiж двома селами, Крутi та Семенiвка, а загiн мав на метi йти на Слобiдку, де йшла залiзна колiя iз Жмеринки на Одесу та колiя на Молдову. Туди йшов ще один загiн московiтiв через лiс, який тельбухом врiзався у територiю України, а там посадкою та через яри мимо Тимково та Малої Слобiдки до залiзничної станцiї Слобiдка. Вона спiшила, бо другий загiн вже покинув автомобiлi бiля вузького яру на територiї Приднiстров'я та от-от мав йти по маршруту.
   Диверсанти уже перейшли кордон, коли їх побачила Даша, то вона вiдразу крикнула пароль:
   - Москва сльозам не вiрить!
   - Плачуть тiльки слабаки, - вiдповiв командир загону та пiдозрiло запитав: - А де Павлович?
   - Вчора напився та спить, - збрехала Даша, а командир спитав: - Звiдки знаєш пароль?
   - Вiн з п'яних очей стiльки розказував про пароль, що хатнi мишi його знають, - брехала далi Даша, а настирний командир спитав: - Нащо розфарбувала своє обличчя? - та показав на її опес.
   - А тобi не все одно! - вiдрiзала Даша та сказала: - Будемо теревенити до вечора чи побiгли!
   Вона побiгла вздовж посадки, не чекаючи, коли командир диверсантiв розтелиться, то вiн мусив бiгти, хоча хотiв ще шпиняти вперту 'хохлушку'. Даша бiгла легко, а навантаженi зброєю диверсанти ледве хекали за нею. Вони добiгли до кутка посадки та завернули на другу, яка йшла перпендикулярно першiй та вела до невеликого лiсу в яру. В лiс Даша не стала забиратися та пробiгла вздовж нього, а вже потiм завернула у гущину.
   - Всiм перепочити! - скомандувала вона, бо другий ворожий загiн якраз у цей час йшов до них.
   - Командир, вистав охорону, бо тут можуть проходити прикордонники, - наказала Даша, а командир диверсантiв, якому вона зовсiм не подобалась, пригрозив: - Якщо щось не так, я тебе першою пристрелю!
   - А я тобi вiдiрву голову, - пообiцяла Даша та сказала: - Приготуватися, бо там хтось йде, мабуть, прикордонники.
   З'явився другий загiн, який йшов вiдкрито, бо це ще була територiя ПМП.
   - Вогонь! - крикнула Даша i першiй загiн став стрiляти. Другий загiн, захоплений зненацька, став вiдстрiлюватися та розсипався мiж деревами. Командир першого загону сердито витягнув пiстолет та зашипiв:
   - Сучка-хохлушка ти куди нас завела, - та вистрелив у неї. Даша похитнулася, бо дiмензiальна сiточка зупинила кулю, та сказала: - Я обiцяла тобi вiдiрвати голову?
   Командир випустив у неї всю обойму, а тодi Даша вiдiрвала йому голову на очах у всiх його бiйцiв. Вiд такого жахiття бiйцi кинулися в сторону України, а другий загiн почав переслiдувати 'хохлiв', розстрiлюючи їх на полi, куди вони вибiгли iз лiсу. Даша стала зовсiм невидима та методично вiдривала голови другому загону, тим, хто вiдставав. Досить скоро у полi залишилися тiльки жахливi трупи, а Даша полетiла далi по своїй зонi, бо вороги, як зеленi мухи, потягнулися в Україну та помилялися, бо вона ще не вмерла.
  ***
   Тарас не любив вбивати, а стримати ворогiв якось треба, тому вирiшив тiльки калiчити. Вiн вважав, що таким чином ворог отримує найбiльшу вiддачу, бо калiка, який потребує догляду, стає тягарем для суспiльства та нагадує, що вiйна - це погано. Таким чином руйнується мiф, що вiйна, це прогулянка для бравих воякiв, за яку вони отримують ордена та пiльги типу безплатного проїзду в громадському транспортi. Насправдi недавня iсторiя учить, що так не буває, бо калiки, своїм жебрацтвом та потворною зовнiшнiстю, спотворюють мирне вiдчуття громадян та нагадують цiну вiйни, бо новим Наполеонам хочеться нових вiйн. Вiд калiк позбавляються, та, в кращому випадку, запроторюють їх у державнi будинки людей похилого вiку, якомога далi вiд столицi, а тим, кому не поталанило, розстрiляють, як у 1949 роцi в честь ювiлею Сталiна. Тих iнвалiдiв вiйни, що залишилися, чекала страшнiша доля, бо їм слугувала дальня дорога на Валаам, вiчну пiвнiчну столицю знедолених. Туди, на холодну пiвнiч, вiд Ладозького озера до озера Бiлого та на Соловецькi острови на Бiлому морi Сталiн та його комунiстичнi сподвижники у повоєннi роки звозили убогих, покалiчених вiйною, та залишали там в колишнiх монастирях вмирати.
   Зазвичай калiки зникали з Москви чи будь-якого мiста за одну нiч - сьогоднi були, а завтра вже нема. Безногих, безруких скидали в закритi товарнi вагони, забирали паспорти та солдатськi книжки та везли на пiвнiч, в Ленiнград - мiсто комунiстичного вождя, який обiцяв запалити свiтову революцiю, а калiки, то використаний матерiал, який, як непотрiб, везли, без зупинки у мiстi Ленiна, ще далi на пiвнiч, вже Ладозьким озером, на острiв Валаам. Вiд цих калiк не залишилось навiть слiду чи пам'ятi, бо, ще з часiв вiйни, воєннi цензори вилучали з листiв фронтовикiв фотографiї з калiцтвами, поясняючи це вiйськовою таємницею.
   Картати Тараса за те, що вiн дарував таку долю своїм ворогам не слiд, бо їх нiхто не кликав приходити, а коли прийшли, то отримайте по прейскуранту: не подобається без очей, вам вiдрiжуть ногу, а можете залишитися без руки чи все разом для повного комплекту. Соцiальнi установи й тепер - лицемiрнi заклади тортур хоч для дiтей, хоч для калiк та старих, бо люди нiколи не мiняються. Бiльшiсть людей вiд чужого горя вiдвертаються, хоч воно, своїм подихом, може зачепити кожного.
   Думки думками, а треба опускатися на землю. Тарас приземлився прямо бiля пункту пропуску Гребеники-Тираспiль та мало не перелякав прикордонника, який дрiмав за широким вiкном примiщення.
   - Дядьку, ви куди? - спитав ошелешений прикордонник, а Тарас вiдповiв: - У вашу сторону по трасi йде колона бронетранспортерiв, то попередь заставу, а я поки що з ними розберуся.
   Ще сонний прикордонник нiяк не мiг врубатися, чи дядько бреше, чи трохи не сповна розуму, чи, може, дiйсно, сюди пруться ворожi бронетранспортери. Вiн глянув у сторону кордону та нiчого там не побачив, тому вирiшив, що дядько, скорiше всього, не сповна розуму. Звичайно, такому здоровому дядьку не даси копняка, щоб iшов звiдси додому, в Гребеники, тому прикордонник досить мирно сказав: - Дядьку, iдiть звiдси та не заважайте нести службу!
   Дядько виявився впертим, бо сказав:
   - Через п'ять хвилин вони будуть тут та пристрелять тебе, тому сповiсти командування та сховайся десь вiд куль, а я пiду з ними розберуся.
   Дядько обiйшов шлагбаум та пiшов в сторону кордону, а прикордонник постав перед дилемою: чи взяти автомат та пристрелити придурка, чи повiдомити командира про те, що цей дядько сказав. Стрiляти в дядька не хотiлося, бо ще й в тюрму пiдеш за це, тому подзвонив до чергового та все розказав.
   - Ти бачиш бронетранспортери? - спитав черговий. Прикордонник глянув у вiкно та побачив попереду дороги одинокого дядька, що йшов в сторону кордону та сказав: - Нi.
   - То я будити командира iз-за твоїх дурниць не буду, - сказав черговий та єхидно додав: - Можеш свiй сон записати в журнал, щоб тобi вклепали позачерговий наряд.
   Зовсiм засмучений прикордонник виглянув у вiкно та побачив поперед дядька колону ... бронетранспортерiв. 'Йоханий бабай!' - подумав прикордонник, хоча нiколи не був на планетi Аре та не бачив нi йохiв, нi бабаїв. Вiн схопив трубку та закричав у неї, немов у останнiй раз:
   - Бачу ворожу колонну з бронетранспортерiв! Негайно повiдом командира!
   Тим часом Тарас чимчикував назустрiч бронетранспортерам, якi на повнiй швидкостi мчалися в сторону пункту пропуску. Трiйка з них, не доїжджаючи до пункту пропуску, завернула через посадку влiво, де йшла дорога в заставу. Тарас не став чекати, поки вони доберуться до застави, та пiдняв їх вгору на метрiв п'ятдесят, а потiм вiдпустив. Посадка ховала трiйку бронетранспортерiв, тому основна колонна не знала про їхню долю, тому спокiйно наблизилась до Тараса. Перший бронетранспортер не став зупинятися перед Тарасом, бо водiй вирiшив роздавити його, як таргана. Це йому не вдалося, бо вся колонна злетiла в небо, а потiм приземлилася прямо на дорогу. Настала тиша.
   Тарас бачив, як вiд застави вже рухалися двi вантажiвки з українськими бiйцями, тому не став залишатися, а вiдразу здiйнявся в небо, бо ще одна колонна iз молдавського Ближнього Хутора рухалася в сторону Слов'яносербки.
  ***
   Якщо Марiко щось робила, то робила це добре, бо так вчила її мама, Маргiна. Захищати Україну - то святе, бо вона батькiвщина Тарасика, а якщо любиш його, то любиш i Україну, бо це одне i теж. Хоч вона була грузинкою та довго проживала в Санкт-Петербурзi, де мала добру квартиру, але Україна їй подобалась, то вони одного разу з Тарасиком, по приїзду в це мiсто, купили собi квартиру на Золотоворiтськiй, хоча вона коштувала шалених грошей. Ради неї Тарас продав свою квартиру у Санкт-Петербурзi, яку здавали, бо вiн жив з Марiко в сiм'ї Маргiни.
   Тому вона сканувала свою дiлянку фронту з Приднiстров'ям аж до кордону з Молдавiєю. Це дiйство не дуже її порадувало, бо проти неї московiти налаштували цiлий полк, то поки їх всiх пiймаєш, як мишей, то будь-який кiт вхоркається. Згадка по кота була не безпiдставна, бо Туманний Кiт кудись завiявся та довго не приходив до них додому, а це на нього не схоже. Той пам'ятник у Золотоворiтському скверi таки спорудили йому, бо це вiн був тим котом Пантюхою, який шастав у iталiйську остерiю 'Пантагрюель' та крав на кухнi шматки м'яса. Iталiєць iз Леричi, шеф-кухар Костантино Пассалаква любив котiв, називав Туманного Кота по своєму: 'Пантагрюелем', - персонажем роману Франсуа Рабле, та, попри шкоду кота, добре його годував. Те, що кота так довго не було, трохи непокоїло Марiко, бо вона, як i той шеф-кухар iталiєць, таки любила Туманного Кота. 'Напевно, що кiт покинув це мiсце, як i шеф-кухар iталiєць, то, можливо, слiд пошукати їх обох!' - з посмiшкою подумала Марiко, бо сама любила готувати та добре знала кухаря, бо зрiдка заходила та коштувала його наїдки.
   Думки про кота вiдiрвали Марiко вiд спостереження, а коли вона знову зосередилася на своїй дiлянцi фронту, то побачила, що полк, який зайшов мiж Йосипiвкою та Самiйлiвкою, роздiлився та поротно шпарить по українськiй землi в сторону Захарiвки, щоб контролювати дорогу Р-33. Один батальйон вже зник в урочищi Лайцi, а два iншi рухалися в сторону урочища Шептереди. А через кордон вже тягнув гармати артилерiйський дивiзiон та їхали чотири танки, а позаду їх прикривали три реактивнi установки та кiлька самохiдок з рiзними антенами та прибамбасами на собi, в яких Марiко не розбиралася.
   'Проспала!' - бiдкалася Марiко та полетiла при самiй землi в сторону реактивних установок, якi знаходилися на приднiстровськiй сторонi. Iгор нагадував, щоб не перетинали кордон, але якi там 'дотримання мiжнародних правил', коли ворог уже на твоїй землi.
   - Вiдьма! - крикнув якийсь наполоханий московiт, коли її побачив, та вискочив з кабiни, чим зберiг своє життя, бо в наступну мить реактивна установка здiйнялася в небо та упала на сусiдню установку, а на третю, що залишилася, Марiко опустила машину з прибамбасами, перетворивши все на металолом. З ворожими солдатами не стала розбиратися, бо не було часу, та й вони, пiсля баченого, навряд чи захочуть воювати. Вона полетiла в урочище Лайцi та стала висмикувати звiдти солдат та викидала в поле, але зрозумiла, що так буде довго, то перетворила себе в монстра з якогось кiнофiльму та стала нападати на групи, вiдриваючи голови, щоб злякати московiтiв. Це досить швидко вдалося, бо коли вона здiйнялася в небо, то побачила, як московiти, як мишi, тiкають з лiсу та бiжать в сторону кордону.
   Ворожi танкiсти подумали, що в лiсi засада українських вiйськових, то вперiщили пару раз по урочищу, але Марiко не дала їм знищувати лiс. Вона пiдняла один танк та кинула його на iнший, а два iнших танки так прудко розвернулися та поїхали в сторону кордону, що вона не стала за ними гнатися.
   Не гаючи часу, Марiко полетiла над заповiдником в урочищi Шептереди, де потайки через яр перебиралися два батальйони московiтiв та стала жбурляти назад в яму тих, хто виявився нагорi. Крiм стогонiв поранених, таке дiйство перелякало ворогiв i вони почали вiдкрито стрiляти, то Марiко вже нiкого не жалiла, а дiйсно, як вiдьма, висмикувала ворогiв, та кидала, безголових, на дно яру.
   - Ви менi ще за Грузiю вiдповiсте! - пообiцяла Марiко, голос якої рознiсся яром, наче вирок для вбивцi. Що було далi, Марiко стерла з пам'ятi вiдразу пiсля того, як залишки вiйськ московiтiв ганебно втекли в Карманове у Приднiстров'ї. Стерла, бо там було таке звiряче, яке тримати в собi нi одна притомна людина не зможе. Тi, що були на фронтi, це знають та теж би хотiли те стерти, але не можуть, бо то, мабуть, така кара Божа, за свою свободу платиш не тiльки кров'ю, але й душею.
   Тож, коли згадуєте воїна, то молiться за його душу, бо крiм вас нiхто не зможе зняти з його душi той вiйськовий тягар.
  ***
   'Ще третi пiвнi не спiвали, нiхто нiде не гомонiв...'18 так i просилися на язик слова Шевченко, бо ще i сонце не виглянуло, але яскрава заграва на сходi, яка тiльки но з'явилася, слiпила очi. Iджi сидiв на високому деревi, вiдвернувшись вiд сходу сонця, та кидав у рот малесенькi ґудзики бельгiйського шоколаду 'Callebaut', наче лускав насiння. Жорсткий полiетиленовий пакет гучно шелестiв пiд руками та Iджi не боявся себе розкрити, бо сидiв на деревi у запустiлому кiнцi села Станiславки, яке перетинало кордон та продовжувалося на молдавськiй сторонi. З того дерева Iджi добре бачив через поле заставу на дорозi, яка вiд застави йшла мимо села аж до села Мурована, де перетиналася с дорогою в Подiльськ. Правду сказати, та дорога зовсiм не цiкавила Iджi, бо ворог мав йти не там, а по полях, переодягнений у форму українських вiйськових. Один iз полкiв 14-ї армiї Приднiстров'я уже згрупувався у лiсi бiля села Ковбасне та збирався йти через поля та яри у напрямi Подiльська.
   Раптом, на тiй сторонi кордону, бiля села Ковбасне пролунав вибух, потiм ще, а далi пiшла канонада, неначе то рвалися не снаряди, а хтось строчив iз кулемета. Вiйська московiтiв, захопленi зненацька, замiсть того, щоб йти штурмувати в Україну, побiгли вздовж кордону в сторону села Гершунiвки, де була дислокацiя iншого вiйськового загону, який мав штурмувати кордон України на молдавськiй сторонi села Станiславки. Московiти, побачивши українських воїнiв, зрозумiли, що це напад України, яка вже розстрiлювала з гармат село Ковбасне, а українськi воїни атакують Гершунiвку. Вогонь по 'укропам' вiдкрили вiдразу, положивши половину полку на землю мертвими, а iншi упали самi, бо хто ж буде лiзти пiд кулi.
   Тим часом склади бiла Ковбасного продовжували канонаду, а Iджi посмiхався, бо зовсiм легко позбувся вiйськового клопоту. Якщо московiти ще пiдуть в атаку, то вiн знову пiдiрве пару снарядiв на якомусь зi складiв, то ворогу буде не до вiйни.
  ***
   Мортi не пощастило, бо на її дiлянцi фронту треба було змагатися не з ворожими солдатами, а з танками. Коли вона потрапила в пункт пропуску Болган, то московiти вже пiд'їхали на двох автобусах з великими червоними хрестами на боках, iз яких вискочили люди в вiйськовiй формi без знакiв розрiзнення, без пострiлiв скрутили чергових прикордонникiв та натягнули їм на голови чорнi мiшки. Пiсля цього завернули на дорогу до села Болган, до якого не доїхали, а зупинилися бiля будинкiв прикордонної застави, яку оточили та розставили великокалiбернi автомати. Пiсля цього кордон перетнула колона танкiв, пара яких завернула до застави, а всi iншi їхали в сторону Пiщанки, де збиралися роздiлитися на двi колони: одна в Крижопiль, а друга через поля у Бершадь та далi, в Умань.
   Якраз тодi з'явилася Мортi.
   Звичайно, якби у неї не було дiмензiальної сiточки, то її вiдразу хтось би пристрелив, але крiм дiмензiальної сiточки у неї була коса, повнi можливостi якої не знала, навiть, Мортi. Все ж таки, якби хто знав про загрозу в особi цiєї мiнiатюрної жiночки, бiльше схожої на пiдлiтка без ознак статi, то пострiл танка при попаданнi завдав би їй шкоди, як мiнiмум, оглушив би. Тому її поява нiзвiдки, бо вона опустилася з неба, як завжди, викликала смiх та глузування. Вона стала попереду першого танка та завмерла, наче якась сюрреалiстична скульптура, а водiй танка ошелешено зупинився та спитав командира:
   - Що менi з нею робити?
   - Дави її, - сказав командир, але водiй вперто вiдповiв: - Не зможу, вона менi нiччю буде сниться.
   Командир хотiв вилiзти та розстрiляти божевiльну 'хохлушку' з пiстолета, але Мортi не стала чекати, та змахнула косою. Розрiзаний навкiс танк верхньою половинкою полетiв вгору та впав злiва, пiднявши хмару пилу, а водiй, який залишився живий та несподiвано з'явився просто неба, не розгубився, а хутко покинув своє мiсце та чкурнув назад по дорозi.
   Мортi обiйшла обрiзаного танка та попрямувала до наступної жертви, яку посiкла на мiсцi, вiд чого якийсь снаряд вибухнув та закинув башту танка аж на наступний танк. Мортi мало не посiкло вiдiрваними металевими частинами, то добре, що не забула закритися дiмензiальною сiточкою. Вона, таки, дiйшла до кiнця колони, хоча пару танкiв встигли розвернутися та чкурнули в Приднiстров'я.
  ***
   Перед тим, як летiти на свою дiлянку фронту, Олександра спитала в Iгоря:
   - Як це - вбивати людей?
   - Коли стрiляєш разом з усiма, то ти майже не знаєш, кого ти там убив. Але я, як i мiй батько, Богдан, снайпери. Ми добре бачимо свого ворога через прицiл. Бачимо ворога, як живу людину, таку ж, як i ти сам. Вiн ворог нам, а ми йому ворог. Тут дилема тiльки одна: якщо ти не вб'єш, то вб'ють тебе. Колись i я перший раз вбив ворога та побачив у прицiл, як вiн сiпнувся, а потiм всю голову заюшило кров'ю. Я дивився на вбитого, хоча давно потрiбно було сховатися, бо снайпери працюють в парi, то тебе теж можуть вбити. Перший раз я був у парi з батьком, то вiн стягнув мене вниз та заспокоїв, що таке буває з кожним. З кожним пострiлом серце кам'янiє i ти вiдсторонюєшся вiд ворога та бачиш його, як мiшень, але те все дає взнаки потiм, коли повертаєшся до звичайного життя. Вiйна завжди залишається з тобою i той ворог ще не раз буде снитися, але це не аргумент, щоб не стрiляти, бо хтось же повинен взяти на себе цей тяжкий тягар та захищати iнших вiд ворога.
   Iгор подивився на Олександру та запитав:
   - Ти сумнiваєшся в тому, що зможеш убити людину?
   - Так! - вiдповiла Олександра.
   - Тодi ти не повинна брати участь у цiй операцiї, - сказав Iгор та додав: - В цьому нема нiякої ганьби чи примусу, кожний вирiшує це для себе. Пам'ятай, що чиста совiсть тiльки у того, хто нею не користується.
   Коли стала вмовляти мама, то Олександра затялася та вирiшила, що вона, як i всi, теж має щось зробити для України, попри всiлякi сумнiви, тому злетiла, як птиця та полетiла на свою дiлянку фронту.
   Їй дали найлегше, смугу вздовж рiчки Кучурган, яка була природним кордоном мiж Україною та Приднiстров'ям. Тiльки приземлившись бiля ворiт мiжнародного автомобiльного пункту пропуску Кучурган, Олександра зрозумiла, що вона одна у полi воїн, а проти неї там, на ворожiй сторонi, добре навченi вбивцi. Єдине, що вона мала, це дiмензiальна сiточка, тонка невидима структура, яка зберiгає її життя.
   Вона зайшла у придорожнє кафе 'Страсбург' та спитала у заспаної офiцiантки чашечку кави, яку мовчки отримала та вiдразу розрахувалася. Окрiм якоїсь дивної бiло-синьої будки пiд шифером з написом 'Преса', рiвний ландшафт навпроти кафе не заважав спостерiгати за сходом сонця, яке, ще не з'явившись, вже слiпило очi. За сусiднiй столик сiла пара, чоловiк та жiнка, якi, видно, чогось чекали та розмовляли чистою українською мовою з галицьким акцентом. Офiцiантка винесла їм каву, а коли проходила повз Олександру, пiдморгнула їй, наче спiльницi, та прошептала майже на вухо: - Бандерiвцi приїхали.
   Олександра мимоволi посмiхнулася, а офiцiантка сприйняла це, як схвалення, хоча насправдi було не так. Олександру згадала своє, що Iгор при розмовi розказував про свого дiда, який теж був бандерiвцем, тому її це зацiкавило, бо крiм якихось розмов, вона ще не зустрiчала людей з таким минулим. Тодi вона, з допомогою дiмензiальної сiточки, залiзла в Iнтернет, як навчила її Даша, та прочитала все про Степана Бандеру. Попри всiлякi балачки про бандерiвцiв, якi, як зрозумiла Олександра, продукувала совєтська влада, намiри цих людей та особисто Бандери були на користь України. Вона читала його 'Манiфест українського нацiоналiста' та бачила там тiльки прагнення вiдцуратися вiд споконвiчного ворога, Московiї, а за такi слова, як 'Боремося:
   за гiднiсть i свободу людини;
   за право визнавати одверто свої переконання;
   за свободу всiх вiросповiдань;
   за повну свободу совiсти' - вона пiдписалася б i тепер. Звичайно, будь-яка боротьба, як казав Iгор, не обходиться без кровi: гинули вороги, але й гинули бандерiвцi.
   Олександра вiдiрвалася вiд своїх думок та знову кинула дiмензiальну сiточку в сторону кладовища бiля Новокотовська, де скупчилися вiйська 14-ї армiї Приднiстров'я. Якраз звiдти вони планували вискочити на мiжнародну дорогу М14 та мостом через Кучурган перебратися на українську сторону. Дивно, але там вже нiкого не було. Олександра рiзко встала, чим налякала 'бандерiвцiв' за сусiднiм столиком, бо на її обличчi вони побачили панiку. Олександра хутко вийшла з кафе, зайшла за нього та вiдразу пурхнула у повiтря.
   На висотi не треба дiмензiальної сiточки, щоб побачити, як ворог рухався зовсiм не до мосту, а мiж двома залiзничними колiями, одна з який йшла iз Тирасполя в Кучурган, а iнша - через станцiю Кучурган на пiвдень вздовж кордону. Два десятки бронетранспортерiв вже їхали по українськiй сторонi у напрямi до станцiї Кучурган, а за ними, по залiзничних колiях, перебиралися через рiчку декiлька танкiв. Високi насипи вiд двох колiй добре прикривали вiд зайвих очей бронетранспортери, якi шпарили прямо по попелястих заростях дикої оливки.
   'Що робити?' - гарячково думала Олександра, наближаючись до колони бронетранспортерiв, а тодi, як вчила Даша, зупинилася в повiтрi та задихала, вiдключаючись вiд усього.
   По дорозi, яка йде з Кучургана до Павлiвки та перетинає двi колiї через тунелi, в ранню пору їхала машина, на переднiх сидiннях якої сидiв батько з сином.
   - Тату! Що робить тьотя у небi? - спитав малий, а батько, щоб вiдповiсти сину, глянув на небо та, вiд несподiванки, натиснув на гальма - в небi таки висiла якась молодиця! Батько вирячився на неї, але роздивитися добре не встиг, бо побачив, як через кущi, прямо на них, пруть декiлька бронетранспортерiв.
   'Задавлять!' - тiльки й устиг подумати сполоханий батько та включив задню передачу й газонув назад у тунель пiд залiзною дорогою. Раптом, i кушi, i бронетранспортери накрилися срiбним блискучим мiнливим сяйвом, наче хтось накрив все це пожмаканим дзеркалом, яке ворушилося та гралося сонячними промiнчиками. I батько, i син вирячили очi та дивилися на це надприродне диво, не розумiючи, що сталося.
   Водiї бронетранспортерiв бачили зовсiм iнше, вiрнiше, нiчого не бачили, бо їх накрила раптова нiч, темна, хоч в око собi стрель, бо нiчого не видно. Деякi вилiзли iз машин та побачили, що десь позаду, далеко-далеко щось свiтлiє, тому стали розвертатися, та їхати назад. Свiтло не наближалося, а манило далi, то танки, якi були ближче до цiєї дiрки у темрявi, полетiли вперед, не розбираючи дороги.
   Олександра, яка летiла над колiями, бачила довгу срiблясту ковбасу, яка рухалася у сторону кордону та зовсiм скоро уперлася в рiчку Кучурган. Зi срiблястої ковбаси, яка стала бовтатися по водi у рiзнi сторони, вискакували танки прямо у воду та тонули. За ними прийшла черга бронетранспортерiв, якi рiвномiрно укладалися на поверхнi рiчки та вiдразу падали на дно. Досить скоро срiбляста ковбаса зiм'ялась та зовсiм пропала, а iз води випiрнули декiлька ворожих солдатiв, то Олександра не стала їх добивати, бо вони, як тiльки добиралися до берега, щодуху бiгли в сторону Приднiстров'я.
   Сонце, мабуть, вiд сорому, що таке побачило, сховалося за хмарами, якi стали синiти, а потiм упали на землю зливою. Олександра, спустившись на землю, пiдставила своє лице пiд струменi води та радiсно посмiхалася. Вона, таки, один у полi воїн!
   Син, через мокре скло автомобiля, дивився на Олександру, яка спустилася з неба серед спалахiв блискавок, та запитав у батька:
   - Тату, тьотя - ангел?
   - Так! - вiдповiв батько, бо зрозумiв, що 'тьотя' стримала ворожу навалу, i якби не вона, то, можливо, разом з сином, лежав би в машинi, роздавлений якимось броньованим механiзмом.
   Маргiна, яка наглядала за Олександрою зi свого далека, захоплено подумала: 'Яка розумниця!' Наче схвалюючи її думку, над Маргiною каркнула ворона, на що Маргiна невдоволено вiдповiла: - Щоб ти здохла, так мене перелякала!
  
  
  Реплiкацiя п'ята. Лукошенко
   Зелененько повiльно крутив педалi велосипеда 'Ampler Stout', який подарувала йому лiдер Естонiї Керстi Кальюлайд. На ньому був, навiть, ґаджет, прикрiплений до руля i в головi Зелененько вiдразу з'явився слоган 'Країна у велосипедному ґаджетi', але куди його притулити, вiн не надумав. Сьогоднi Зелененько, вiд гарного настрою, не збирався нiкого садить у в'язницю, хоча, аж спина чухалася, так хотiлося заперти отого головного порохобота з його картинами.
  
   Тепер, отримавши велосипед, який вiн ранiше не мав можливостi купити, бо за роботу президента платять якiсь мiзернi грошi, Володимир Потапович швидко розвезе всю пошту... щось, пiд руку, якась дурня лiзе ... тепер Зелененько їде працювати президентом та стане посилено думати про добробут країни. З цього дня Володимир Потапович робитиме так кожного ранку, щоб там не казали його вороги всерединi країни, якi у всiх його дiях шукають зраду. Правда, думки про добробут чомусь не з'являлися, а знову лiзло, чогось, дурне: послати Iвану Баканюку смску: 'Вiдлiтаю в Москву з миротворчою мiсiєю!' - та побачити, як вiн буде реагувати. Оте 'з миротворчою мiсiєю' вилiзло недарма, бо якийсь iдiот учора розповсюдив чутку, що Московiя завтра, тобто, сьогоднi, нападе на Україну. Довелося по телевiзору розвiнчати цей фейк, який, напевне, вкинули порохоботи, бо цi вiстi йшли вiд українських вiйськових на Донбасi.
   Ще здалеку побачив Андрiя Водана, колишнього главу офiсу президента. Той стояв бiля головного будинку України, немовби прийшов на роботу. Звiсно, що вiн чекає Зелененько. 'Чого йому треба?' - подумав Володимир Потапович, а тiльки потiм згадав, що в iнтерв'ю 'Українськiй правдi' говорив щось про Водана. 'Що я сказав там не так?' - думав Зелененько, але на пам'ять нiчого не прийшло.
   - Правила дiлової етики не дозволяють порядним людям коментувати перiод спiльної дiяльностi, навiть у випадку коли цi люди розiйшлись, - замiсть вiтання, сказав Водан.
   - Розумiєш, Андрiй! - почав Зелененько, пiдбираючи слова: - Менi здається, що влада для тебе не корисна, бо вона тебе сильно змiнює.
   'А тобi влада протипоказана апрiорi', - думав на це Водан.
   - Попри твої професiйнi риси, - продовжив Зелененько, - треба залишитися людиною та поважати iнших, як зсередини команди, так i зовнi. Не треба показувати свою владу там, де це неправильно. Треба iнодi вмикати дипломатiю, тому що ти був у державi майже друга людина, ну я так вважаю.
   'Любi друзi дорого коштують будь-якому президенту', - подумав Богдан та сказав:
   - Менi щиро жаль, що нашi мрiї про країну щасливих людей, де немає корупцiї, ти промiняв на теплу ванну для себе та дешевi забаганки iнших, непрофесiйних та самозакоханих людей, якi тобою манiпулюють, - Водан тихо попередив: - Звичайно, я є носiєм знань дуже чутливих для тебе та для країни, але, повiр, я залишусь порядною людиною. Тому закликаю бути порядним i до мене.
   Сказавши це, Водан пiшов до свого автомобiля 'Mercedes-Benz', а Зелененько, зовсiм засмучений розмовою, покотив велосипед до офiсу президента. Володимир Потапович залишив велосипед бiля входу в примiщення своєї край важливої роботи та пристебнув замком, щоб не вкрали пiдлi порохоботи, а цi запроданцi-журналiсти хай бачать, що їзда на велосипедi - то не фейк, та не тiльки мер мiста Ключко пiариться на цьому. Коли вiн зайшов у кабiнет, там уже була Юля Мендельсон, яка, замiсть посмiшки, крутнула сракою та заклопотано сказала:
   - У нас знову фейки про напад Московiї! На цей раз вiд наших прикордонникiв!
   - Виклич менi генерала, - сказав Зелененько.
   - Вiн якраз тепер на проводi, - доповiла Юля.
   - Генерал, що у вас трапилося? - спитав Зелененько.
   - Iз подiльського прикордонного округу повiдомили, що на декiлькох дiлянках кордону на нашiй сторонi виявили мертвих вiйськових Московiї, - доповiв генерал-майор та додав: - Враження таке, що їх пошматував якийсь страшний звiр. Багато поранених, з вiдрiзаними кiнцiвками. Московськi танки хтось посiк, як капусту, а деякi втопили у рiчцi Кучурган.
   - Це московська провокацiя? - спитав Зелененько.
   - Не думаю! - вiдповiв генерал-майор.
   - Це нацiоналiсти та бандерiвцi, - без сумнiву сказав Зелененько, - якщо когось пiймаєте, то вiдразу розстрiляйте, бо вони нехтують iмiджем президента та України. Ми миролюбна країна та хочемо миру. Навiть з Московiєю, бо це наш давнiй партнер...
   Зелененько кортiло сказати, що партнер по танцях, та завбачив, що прикордонник його гумору не зрозумiє. Вiн поклав трубку та наказав Юлi:
   - З'єднай мене з Плутiним!
   - Плутiн на проводi! - крикнула Юля, аж Зелененько, який дрiмав пiсля поїздки на велосипедi, здригнувся та схопив трубку телефону:
   - Володимир Володимирович, доброго ранку! - весело сказав Зелененько та почув дивне: - Плутiн помер. З вами розмовляє товариш Сталiн.
   Зелененько отетерiв, а потiм спитав:
   - Вован19, це ти мене розiгруєш? Зроблю тебе нев'їзним в Європу! - весело пообiцяв Зелененько, бо був знайомий з цим персонажем.
   - Хто це такий? Лукошенко, ти знову пiдсунув менi мертвого Плутiна? - почувся голос 'Сталiна', а йому вiдповiв голос Лукошенко: - Це Зелененько вам дзвонить, я йому тепер все поясню!
   - Володимир Потапович, що ти там твориш! - засичав у трубку Лукошенко, а Зелененько не розумiв, чи це президент республiки Бiлорусь, чи знову Вован. Лукошенко ще тихiше додав: - Це справжнiй Сталiн!
   - Та вiн же давно помер! - дещо силувано засмiявся Зелененько.
   - Це ти помреш, якщо будеш з ним кривлятися, - нагадав Лукошенко та додав: - Його зберiгали в якiйсь дiжцi пiд Московським унiверситетом, а потiм оживили з допомогою якоїсь сiточки. А Плутiн помер!
   Зелененько щось чув про сiточки, якi називали чудернацьким словом 'дiмензiальнi' та про те, що їх мають прибульцi, то може так статися, що цi прибульцi й реанiмували Сталiна. Зелененько слухав, як трубку передали Сталiну, бо почув голос Лукошенко:
   - На проводi президент України Зелененько.
   - А вiн, що, ще живий? - спитав Сталiн та взяв трубку: - Слухаю вас товариш Ненько!
   Зелененько не став поправляти Сталiна, бо чув у школi, як вiн розстрiлював своїх соратникiв, тому вiдразу сказав: - Бiля кордону на територiї України виявили мертвi тiла ваших воїнiв.
   - Ви вбили воїнiв, якi йшли захищати вас вiд коронавiрусу? - гнiвно запитав Сталiн. Зелененько не став розказувати, що тiла московiтiв ще й покалiченi, бо цей Сталiн ще дурнiший Плутiна та, поза жодними сумнiвами, як покарання, кине на Київ атомну бомбу.
   - Ми нiкого не чiпали, а хотiли приймати з хлiбом та сiллю, - брехав Зелененько, а Сталiн подихав у трубку та сказав: - Я все перевiрю!
   - Юля, я тiльки що врятував Україну вiд атомного бомбардування, - знесилено сказав Зелененько, коли поклав трубку, а Юля захоплено дивилася на президента та сказала: - Я завжди знала, що ви якнайвидатнiший полiтик сучасностi. Дозвольте вас, вiд iменi народу, поцiлувати?
   - Це вже занадто, - сказав Зелененько та завбачливо подивився на камеру внутрiшнього спостереження охорони, пiсля чого додав: - Досить твоїх справедливих слiв.
   ***
   'Отой Стерненко, от бiда, захищався вiд бандитiв та убив нападника жида. А ота єврейська влада тому зовсiм не рада, хоч прокурор, хоч президент, бо що то буде, якщо безкарно залишити оцей судовий прецедент. Так постраждає i прокурор, i головний мент, а ще, не дай боже, президент в якийсь момент. Портков строчить позови, мов горохом об стiну, завалив роботою прокурора, бiдну жiнку, не пам'ятаю, Iру, чи Нiну, бо та лiпить справи, як курка яйця, та без жовткiв, тому дiло розвалюється, хоч воно на сто чи двiстi листкiв. А ще бiля суду без причини кричали, що А. Вакова на нари, бо то його чвари, хоч вiн там яким боком, вiн з одеськими не зовсiм друзi, бо сам ранiше збирав плоди у харкiвськiй окрузi. Правда, його орли бiля суду забули про Майдан та стали лупцювати затриманих ногою, немов у них восьмий дан20. Має ґерi 21вiд А. Вакова нiхто не оцiнив, тому тренуватися на пересiчних громадянах вiн своїм ментам поки що заборонив. Суддя вiд страху бурмотiв та дав таку ухвалу: 'Якщо не хочеш до пiдвалу, пiди туди - не знаю куди та там сиди - щоб тебе не знайшли новi бандити жиди'. Стерненко 'туди' не пiшов, бо там вже був, та мало не на той свiт загув, але суддi то до сраки, бо не любi йому козаки'.
   Маргiна припинила перетворювати судовий процес у речитатив, який крутився у головi, попри її волю, та забрала симпоту iз залу суду, бо полiтичний мотив розправи над активiстом стирчав ребрами у всi боки, а розслiдування ще на етапi вибору запобiжного заходу мало упереджений характер. Там не те, що пахло одеськими та харкiвськими московiтами, а смердiло на весь зал.
   Вона оглянулася та перевiрила свiй рубiж, бо московiти з Приднiстров'я, пiсля ранкової поразки, неодмiнно очухаються та придумають ще якусь капость. Симпота, яку вона витягла з залу Шевченкiвського суду на Дегтярiвськiй, вiдпущена на волю, стала гуляти по Києву, а Маргiна дiзнавалася про останнi подiї. Зовсiм ненароком Маргiна почула знайомий простуджений голос, по якому не вiдразу впiзнала президента, який розмовляв з якимось чиновником.
   - То що нам робити з трупами? - розпачливо спитав чиновник i президент вiдповiв: - Якi не сильно пошкодженi - вiдправимо московiтам, а тi трупи, у яких вiдiрванi голови, руки та ноги - краще спалiть та тихо, щоб ненароком якесь фото не просочилися в пресу.
   Вона не зрозумiла, про якi трупи йде мова, бо голова вже не працювала та стомилася не скiльки вiд скороминучого бою, а вiд подальшого чекання, тому прикрила очi та заснула.
  ***
   Люда розмовляла з матiр'ю, коли до них прийшли новi гостi. Iгор в цей час вiдвiдав цукровий завод, де навчав сформовану ним мiсцеву дружину, як дiяти, якщо в селищi з'являться ворожi розвiдники чи вiйськовi. Люда з матiр'ю говорили про Олександру, коли побачили, як в їх хвiртку без стуку зайшли двi незнайомi людини в чорних плащах з накидкою на голову. Люда вiдразу збагнула, що цi люди на кшталт їх нових родичiв, а, можливо, знову новi родичi. Тому стояла, мовчала та чекала, поки новi гостi пiдiйдуть ближче та пояснять, чого вони хочуть. Коли пара пiдiйшла ближче, то Люда зрозумiла, що не помилилася, бо на обличчi гостей побачила чорнi малюнки, опеси, як називала їх Даша.
   Вона придивилася до першої людини та раптом завмерла. Люда мало не впала, бо ноги пiдкосилися, а серце так бовталося, наче хотiло забiгти за край свiту вiд своєї господинi.
   - Люда? - здивовано сказала людина та пiдхопила її на руки. Людмила Василiвна ледь прошептала: - Вася?!
   Людина, яку Люда назвала Васею, пригорнула її до себе та прошептала: - Як я радий тебе бачити! Куди ти пропала?
   - Куди ти пропав? - машинально сказала Люда та трохи вiдсторонилася, бо Вася стискав її в обiймах та мало не цiлував у губи.
   - Спогад про тебе тiльки тепер виринув у моїй пам'ятi, - трохи розгублено сказав Вася, а другий чоловiк з опесом нахилився до нього та з металом в голосi сказав: - Ми не для того прилетiли на Землю, щоб ти згадував своїх колишнiх коханок. Посунься, я вiдрубаю їй голову!
   - Вас сюди нiхто не кликав, тому пiшли звiдси, бо вiдрубати вам голову теж є кому! - сердито сказала Валентина Степанiвна, а Щасливчик, який грався на городi з жуками, вискочив звiдти, зашипiв та голосно сказав: - Якщо ви прийшли до Туманного Кота, то я за нього!
   Дивно, але слова Щасливчика так налякали агресивного чоловiка, що вiн аж вiдскочив до ворiт та сказав: - Вася, пiшли звiдси, бо цей Туманний Кiт залишив замiсть себе кiка22! А з тобою я ще розберуся! - пообiцяв вiн Людi, як своєму кровному ворогу.
   - Хто це такий? - спитала Люда у Васi, а той вiдповiв: - Це моя дружина, Фате, а ми шукаємо Дашу.
   - Даша, разом з Iджi, Олександрою, Маргiною, Мортi, Тарасом та Марiко захищають кордони України вiд московiтiв.
   Вася на хвильку задумався, а потiм спитав:
   - Хто така Маргiна?
   - Наскiльки я знаю, твоя друга мати, чи ти i її забув, як Люду? - сказала Валентина Степанiвна, прискiпливо дивлячись на Васю.
   - Вона ж померла, - здивувався Вася, а Валентина Степанiвна знову присiкалася: - Ти теж помер, а дивись - живий i здоровий, навiть, дружина є.
   - Спасибi, - сказав Вася Валентинi Степанiвнi та повернувся до Люди: - Ми з тобою ще поговоримо про все.
   - Якщо до цього я не зiтну їй голову, - пообiцяла бiля ворiт Фате.
   - А ти не хочеш спитати, хто така Олександра? - знову присiкалась Валентина Степанiвна, аж Люда хотiла її зупинити, а Вася, чемно, наче її слова зовсiм його не чiпали, спитав: - А хто така Олександра?
   - Твоя дочка! - мстиво сказала Валентина Степанiвна, але її перебила Люда: - Це моя дочка i бiльше нiчия!
   Опес на обличчi Васi аж засiпався, але вiн зiбрався та твердо сказав: - Я обiцяю, ми про все поговоримо!
   Прямо коло ворiт вони майнули в небо, а хвiртку вiдкрив Iгор, який стурбовано спитав: - Хто у нас був?
   - Вася з дружиною, - не втерпiла Валентина Степанiвна, а Iгор, з докором глянув на неї та пiдiйшов до Люди: - Я тобi можу допомогти?
   - Так! - вiдповiла Люда та обiйняла Iгоря.
   - Менi нема коли разом з вами стояти, бо треба нагодувати Щасливчика, - сказала Валентина Степанiвна та покликала кота: - Пiшли, Щасливчику, я дам тобi молока.
   - Я залишаюсь тут i буду захищати Люду, - сказав Щасливчик та витрiщив свої баньки на Iгоря та Люду.
   - Щасливчик, ти хочеш молока! - настояла Валентина Степанiвна та взяла його на руки й понесла в хату.
   - Я швидко поїм та прийду тебе захищати, - пообiцяв Щасливчик, а Люда засмiялася на плечi Iгоря та сказала: - Таки, коти - найкращi антидепресанти.
   Що сказав Iгор, кiт уже не чув. Мабуть, поцiлував Люду.
  ***
   Поїзд з трупами московiтiв, якi загинули при нападi на Україну, таки зробили свою справу, як i думав Тарас. Попри те, що знiвеченi трупи спалили, велика кiлькiсть бiльш-менш пристойних трупiв вражала якраз своєю чисельнiстю. Про цей поїзд всi знали, хоча офiцiально нiхто про нього не говорив, i поки вiн з України йшов у Москву, всi виходили, щоб на нього мовчки, без слiв, глянути. Довгий закритий поїзд, якщо десь зупинявся, то ненадовго, хiба що змiнити машинiста, чи перевiрити букси колiс, але смердiв на всю станцiю, то самi вразливi вiд млостi втрачали свiдомiсть. Пiсля того, як трупи привезли в Москву, їх потрiбно було розпiзнати, то до них стали водити родичiв, а те, що багатьох не знаходили, тiльки розповсюджувало панiку. Поодинокi вiйськовi, якi вижили у цiй операцiї, розказували такi жахiття, що їм мало хто вiрив. Але все ж страшнi чутки вiдбивали бажання в охочих заробити кривавi грошi, бо при такому розкладi можна загубити й свою голову. Цi трупи, якi прибули в Москву якраз на час святкування чергової 'побєди', руйнували струнку картинку 'побєдобєсiя', то стилiстам та перодряпам довелося попрацювати, щоб пiдготувати чергового двiйника Плутiна, бо ще нiкому не повiдомляли, що вiн уже здох.
   Так, як Сталiн знаходився у Мiнську, в гостях у президента Лукошенко, бо там йому подобалось, то нiхто з московських неофiтiв сталiнiзму не наважувався передати генералiсимусу погану звiстку, хоча вiн знав про це вiд самого Зелененько, але не уявляв масштаб трагедiї. Сталiн, як завжди, прокинувся вже по обiдi та добре виспався, бо труп Плутiна припинив його переслiдувати, хоча запах колишнього президента так i не вивiтрився з дому та щомитi нагадував про його потойбiчне iснування. Проте, Сталiн вже звик до цих парфумiв та не зважав на запах. Попри рiдкий дощ, снiданок для генералiсимуса накрили на верандi пiд навiсом. Через те, що вiн не любив приймати їжу один, то за столом сидiв Лукошенко, його син Коля, генерал Герасiмов та Шойгу, якiй вiд цiєї трапези не мав зиску, бо худнув вiд страху.
   Як завжди, Сталiн зi своєї тарiлки з гiркою, положив бiльш нiж половину Колi та спостерiгав за ним, як вiн їсть, а вже тодi брав виделку та клав декiлька шматочкiв у рот. Пiсля снiданку, задоволений Сталiн потягнувся до кишенi та витягнув коробку цигарок 'Герцеговина Флор' з якої витягнув папiроску та потягнувся до великого сiрника, який запалив Лукошенко.
   - Лукошенко, ти чому не користуєшся прогресивними способами добування вогню, адже запальничку придумали ще два вiки тому? - спитав Сталiн, посмiхаючись в вуси, на що Олександр Григорович вiдповiв: - Не люблю я цi новацiї. Сiрник, вiн i в Африцi сiрник.
   Сталiн пустив кiльце диму на Лукошенко, а вiн театрально вiдмахувався вiд диму та закашлявся, наче й справдi той дим для нього смерть.
   - Нашi умiльцi у вiйну, робили запальнички iз патронiв, - нагадав Сталiн та повернувся до генерала Герасiмова й спитав: - До речi, як дiла з Україною? Київ уже взяли?
   Генерал Герасiмов теж закашлявся, немов i вiн наковтався диму, чи якась крихта їжi потрапила не в те горло, а потiм доповiв: - У зв'язку з великими втратами людського ресурсу заминка вийшла!
   - У нас, що, нема людей? - розсердився Сталiн та пихнув папiроскою, аж зашкварчало, а потiм почервонiв як рак, та наказав: - Киньте всi сили, щоб 22 липня ми святкували перемогу у Києвi.
   - Слухаюсь, Йосиф Вiссарiонович! - витягнувся генерал Герасiмов, а Сталiн якось боком повалився зi стiльця та встиг вимовити:
   - Лукошенко, сука, сiрником отруїв!
   - Товариш Сталiн! Що ви таке кажете? Та я сам пачку сiрникiв з'їм i менi нiчого не буде, - сказав Лукошенко та став їсти сiрники разом з головками. У Сталiна з рота пiшла пiна, а Лукошенко, побачивши таке, виплюнув сiрники з роту та схилився до генералiсимуса. Вiн став робити рукою якiсь паси бiля вуха Сталiна, а Коля спитав: - Тату, що ви робите?
   - Тут, за вухом, має бути якийсь замочок, щоб зняти зi Сталiна дiмензiальну сiточку, але я нiчого не нахожу.
   - Всiм залишатися на своїх мiсцях та нiчого не чiпати, - сказав генерал Герасiмов, а Шойгу, який побачив, що Сталiн здихає, вiдразу подав голос: - Я як сама вiдповiдальна особа, доручаю тобi, генерал, розслiдування, а сам їду в Москву.
   - Лукошенко! Ти арештований за вбивство Сталiна! - сказав генерал Герасiмов, глянув на Колю та додав: - Ти теж!
   - Коля нi в чому не винен, - сказав Лукошенко та додав: - Це я отруїв Сталiна.
   - Як ти його отруїв? - задоволено спитав генерал Герасiмов, бо вiдразу знайшовся вбивця у цiй кримiнальнiй справi.
   - Сталiн сказав же - сiрниками! - сказав Лукошенко та тiльки тепер подумав - чи не рано вiн зiзнався?
   - Сiрники! - сказав генерал Герасiмов.
   - Що? - не зрозумiв Лукошенко.
   - Отруйнi сiрники давай! - наказав генерал Герасiмов. Лукошенко витяг з кишенi сiрники та вiддав генералу, а той наказав вiйськовим офiцерам: - Посадiть його в баню та дивiться, щоб не втiк.
   - Ви розумiєте, генерал, що знаходитесь на територiї незалежної держави та утримуєте в заручниках президента цiєї країни? - нагадав Лукошенко на що Герасiмов сказав: - Я тебе розстрiляю, як ворога народу i за мене, як президента, проголосує вся Бiлорусь!
   Вiдповiдь генерала не сподобалась Лукошенко i вiн, на пару з сином Колею, пiшов у баню в супроводi варти. Викликали спецiалiстiв та вiддали їм сiрники та все, що знаходилося на верандi: всi наїдки, речi Сталiна, посуд i, навiть, скатертi та стiльцi. Генерал не спiшив у Москву, бо каламбур, який вiн сказав Лукошенку пiд час арешту, йому сподобався, тому вiн викликав до себе кабiнет мiнiстрiв та голову Рада Республiки з заступником та головами постiйних комiсiй. Коли, пiд вечiр, сановники з'їхалися та зiбралися у залi засiдань на дачi Лукошенко, до них вийшов генерал Герасiмов та сказав: - Сьогоднi я арештував президента Лукашенко та, щоб не допустити хаосу, буду виконувати його функцiї. Я, як i iншi кандидати на посаду президента, буду приймати в них участь, щоб доказати демократичнiсть цiєї процедури. У кого є питання?
   - Що буде с Лукошенко? - спитав голова Ради Республiки.
   - Буде суд i його розстрiляють, - вiдповiв генерал, а голова завбачливо перепитав: - А вiн не втече?
   - Вiд мене ще нiхто не втiк, - з посмiшкою сказав генерал, а голова запропонував всiй компанiї посадовцiв: - Я пропоную пiдтримати кандидатуру генерала Герасiмова на пост президента. Хто за?
   Всi потягнули руки вгору, бо хто його знає, що буде далi, а генерал запропонував невеликий фуршет з колишнiми дiвчатами президента Лукошенко. Генерал заснув десь за пiвнiч разом з якоюсь дiвкою, яку тiльки помацав, а бiльше нiчого зробити не змiг, бо вiдрубався.
   Прокинувся вiд того, що на нього хтось лив щось смердюче та прямо на обличчя. Вiн розплющив очi та розлючено побачив, що на нього хтось ссить. Хоча ноги ще не тримали, але генерал якось пiднявся та хотiв дати в пику нахабi та, несподiвано, розiбрав, що дзюрить на нього не хто iнший, як Сталiн.
   'Ожив, пiдла скотиняка! - подумав Герасiмов, а п'янi мiзки вiдмовлялися думати, що йому робити далi та видали звичайне: - Пристрелити та сховати кiнцi'. Не вiдкладаючи, вiн витяг з кобури свiй пiстолет та розрядив його в Сталiна. Як не дивно, на пострiли нiхто не з'явився, а Сталiн, замiсть того, щоб впасти трупом, сказав: - Останню кулю залиш собi, бо я тебе першого розстрiляю, - пообiцяв Сталiн i генерал Герасiмов зрозумiв, що це бридкий та п'яний сон. Вiн ущипнув себе за сраку та так боляче, що аж завив, а сам покрився холодним потом. Вдень було жарко i вiд Сталiна вже смердiло, бо генерал морщив носа та чiтко вiдчував цей дух. 'Мертвi не ходять!' - подумав Герасiмов та згадав, що у Сталiна є дiмензiальна сiточка, яка не дає йому здохнуть. 'То чого ж вiн смердить?' - знову подумав Герасiмов та потягнувся до трилiтрової банки березового соку на тумбочцi, щоб трохи змочити горло.
   - Вiдклич всi вiйська додому, будемо воювати з Китаєм, - наказав Сталiн i тiльки тепер генерал усвiдомив, що це не сон.
   - Слухаюсь, товариш Вiссарiонович! - якось недоречно сказав Герасiмов та виправлятись не став, а побiг виконувати наказ.
   Лукошенко, вiдпущений серед ночi п'яним Герасiмовим, теж спав, коли Сталiн з ногами забрався на лiжко та знову став дзюрити, де воно з нього тiльки бралося. Лукошенко смакував рiдину, послану богом та вередливо нагадав: - Хто зранку п'є тепле пиво?!
   Вiн роздер очi, щоб побачити того зловмисника, який пригощає його цiєю ранiшньою гидотою та мало не пiдскочив пiд стелю, бо побачив Сталiна та ще у такiй позi.
   - Йосип Вiссарiонович, туалет навпроти моєї кiмнати, - нагадав Лукошенко, бо ще не втопав, що Сталiн вчора помер, а коли усвiдомив, то заверещав, спочатку вiд страху, а потiм зрозумiв, що якась пiдлота вилiкувала генералiсимуса.
   - Поздоровляю з поверненням в сiм'ю живих, - сказав Лукошенко, схоплюючись з лiжка та бажаючи 'родичу' скорої смертi, на цей раз - назавжди. Сталiн улiгся на мокре простирадло та сказав Лукошенко:
   - Ти не забув, що у вас скоро вибори? Знiмеш свою кандидатуру, хай люди вибирають кого хочуть. Iнакше - memento mori.
   Сказавши це, Сталiн прикрив очi та заснув, наче вмер, склавши руки на грудях. Лукошенко приблизно знав, на що натякає Сталiн, але обурювало те, що вiн отак, добровiльно, вiддає чужому дядi своє потаємне, нажите непосильною працею та кров'ю.
   - Я за ним пригляну, товариш Сталiн, - сказав хтось за спиною, а коли Лукошенко озирнувся, то знову закричав, як пiдстрелений заєць, бо угледiв Плутiна з обличчям у трупних плямах, вiд якого смердiло, аж забило дух. У Лукошенко вивернуло живiт, а коли вiн отямився, то побачив, що на лiжку, поряд зi Сталiним, вмостився Плутiн, теж склавши руки на грудях.
   'Ну його нафiк це президентство, - вирiшив Лукошенко, - куплю собi хатку у селi, заберу своїх дiвчат та буду персональним пенсiонером'. На цьому залишив прийд з Московiї в лiжку та пiшов казати звернення до народу, де збирався зректися своєї посади.
  ***
   'Чорнi хмари ходять небом понад чорним домом, там живе вся нечисть свiту iз зеленим гномом. Дiм той висне над Днiпром, мов загатити хоче, на даху зелений гном смiється та регоче. Вiн смiється iз народу, iз вiри та слова, бо не той йому i Томос й українська мова. Кличе пошесть гном зелений, вже злетiлись круки, щоб вiддати нашу землю у чужiї руки. Освятити Україну у червону крiвцю та вiдвести в московiти, як без волi вiвцю. На 'побєду' Москва кличе на кремлiвськi стiни, для Донбасу в нiч готують снаряди та мiни'.
   Маргiна вiдiрвалася вiд своїх думок, бо помiтила пожвавлення у вiйськах московiтiв, якi перед цим непорушно стояли бiля кордону з Україною, а тепер, чомусь, покинули бойовi позицiї та стали на свої звичайнi мiсця. Бiльшiсть вiйськових сiдали на лiтаки та летiли кудись на схiд у Сибiр. 'Що вони там задумали?' - вгадувала Маргiна, але те, що Українi дали спокiй, їй сподобалося.
   - Мама? Що ти тут робиш? - спитав хтось, а Маргiна аж пiдскочила вiд несподiванки. Вона повернулася на голос та побачила двi людини в чорних плащах, а обличчя, розмальованi опесом, вiдразу нагадали звiдки вони.
   - Вася? - впiзнала Маргiна, а Вася, навпаки, розгублено повторив: - Мама? - бо знайшов її з допомогою дiмензiальної сiточки, а побачив незнайому молоду дiвчину.
   - Ти де взяла чуже тiло? - спитав вiн, на що Маргiна вiдповiла: - Яке дали таке й ношу! - вона глянула на Фате, яка зовсiм не випромiнювала радостi, та стримано поздоровкалась: - Привiт, Фате!
   - Що ти тут робиш? - знову спитав Вася, а Маргiна вiдповiла: - Воювала з московiтами та вони, якось дивно, втекли!
   - А що в цих краях робить Даша? - спитав Вася, хоча було зрозумiло i без запитання.
   - Вона молодець, звела два загони московiтiв, якi перестрiляли один одного, а тих, що залишилися - добила сама, - доповiла Маргiна, а Фате хмикнула, бо вбити людину, яка не має дiмензiальної сiточки, все одно, що роздавити комара.
   - Скажи, ти знаєш Олександру? - спитав Вася, а Фате вiдразу фиркнула та набундючилась.
   - Розумна дiвчина, вчилась, як i ти, в Кембриджi, - сказала Маргiна, пильно вдивляючись в обличчя сина та додала: - Вона одна зупинила та оригiнально знищила танковий батальйон. До речi, вони подружилися з Дашею i, наскiльки я зрозумiла, задоволенi тим, що сестри, - радiсно закiнчила Маргiна.
   - А де Мотя? - вставила Фате, щоб розмова не точилася навкруги Олександри. Тим бiльше, що Фате поважала Мортi, напевно тому, що боялася, як i Туманного Кота.
   - Мортi теж тримає свою дiлянку фронту, - вiдповiла Маргiна та сказала: - Я, мабуть, покличу їх на нараду.
   - А де Туманний Кiт? - спитав Вася.
   - Цьому драному кошаку Земля до лампочки, - сказала Маргiна, - бо вiн називає свою поведiнку 'невтручання в природний хiд подiй' та кудись повiявся. Я його шукала та не знайшла. Ти ж знаєш, що в цьому Всесвiтi сховатися - раз плюнути, а ще й коту, який чи сам створив цей Всесвiт чи хтось його поставив, щоб вiн ним керував. Ранiше вiн перекладав свої обов'язки на Лебедева, мого чоловiка, а той теж перекладав роботу та робив iлюзiю, що нашим Всесвiтом керує Ерземiя з планети Перiя. Лебедева на Землi теж нема, може помер, як i я. Ви, певне, знаєте, що твориться на Землi: цiла низка нових вiрусiв, змiна клiмату, а те, що твориться у вiдносинах мiж країнами та всерединi країн - то просто жах. Таке враження, що люди збожеволiли.
   - Зате у нас порядок, - втрутилася Фате, - завжди виграє сильнiший.
   - Туманний Кiт, коли подарував вам дiмензiальнi сiточки вiд дня народження, хотiв, щоб ви наблизились до ангелiв та стали особистостями без тiла, яке обмежує можливостi особистостi, а ви тiльки й того, що навчилися перетворюватися у зюдiв через тисячу рокiв, - з деяким розчаруванням нагадала їй Маргiна.
   - Щось ви самi за тисячу рокiв свого життя не перетворилися в 'особистiсть', - вколола Фате, а Вася так на неї подивився, наче хотiв убити. Це не заважало Фате кидати блискавицi з очей, вiд яких будь-хто згорить на мiсцi.
   Їх суперечу перебили далекi постатi в небi, якi здавалися маленькими птицями та рухалися в їх бiк зi сходу та заходу. Коли вони пiдлетiли ближче то Вася впiзнав Дашу, Iджi та Мортi, а зi сходу летiв Тарас з Марiко, а з ними якась дiвчина. 'Олександра!' - подумав Вася та вперше в життя не знав, що робити: життєвий досвiд у цьому випадку був до одного мiсця. Ситуацiю розрядила Даша, яка вiдразу кинулася до батька та з задоволенням сказала: - Тато, знайомся, це - моя сестра Олександра.
   Вася роздивлявся Олександру полум'яним поглядом, немов бачив її останнiй раз, так схожу на свою сестру та ще на нього самого.
   - Можна тебе обiйняти? - спитав Вася, а коли Олександра кивнула, то притиснув її до себе, остерiгаючись задавити. Олександра сприймала свого батька зовсiм байдуже i нiяка струна у її душi навiть не дзенькнула, можливо, тому, що не було спiльного минулого, чи може тому, що перехворiла на батька в дитинствi, коли його не було, а iншi дiти мали батька. Це було боляче, тому вона ще з дитинства собi вигадала, що батько - це не обов'язковий атрибут сiм'ї та тiльки тодi вiдчула полегшення. Вася, навпаки, був задоволений, бо зробив перший крок, то тепер мiг хоч розмовляти з Олександрою без натуги, а це давало шанс у майбутньому якось зблизитися з дочкою.
   Даша теж була рада, бо бажала мати сестру у своїй сiм'ї. З батьком, начебто, все пройшло добре, а от мама, Фате, набундючилась, як гумова кулька, то i дивись, якби не лопнула.
   - Мамо, ти чого? - спитала вона ареанською мовою, а та їй вiдповiла: - Не радiй, бо в тебе скоро заберуть твого батька навiк.
   Олександра, яка вже знала ареанську мову, бо Маргiна ще при знайомствi бухнула їй в голову все, що мала у своїх глiфомах, тому прекрасно зрозумiла, що сказала Фате та вiдповiла ареанською мовою:
   - Не хвилюйтесь, я не маю намiру забирати вашого тата!
   - А твоя мама? - не втерпiла Фате.
   - У мами є Iгор, якого вона кохає та довiряє, тому не думаю, що вона його колись покине, - вiдповiла Олександра.
   Сказане 'колись' рiзонуло ушi Васi, бо вiн сприймав слова Олександри на свiй рахунок, а Маргiна, яка уважно слухала всю розмову, тихо пiдiйшла збоку до Фате та прошипiла: - Замовкни! - вона глянула їй у вiчi та налякала: - Якщо я ще раз почую щось проти Олександри чи її матерi, то вiдразу скажу про це коту. Ти знаєш, що вiн з тобою зробить!
   Попри те, що Фате боялася кiка, вона вiдповiла, стискаючи свiй меч: - Я нiкому не вiддам Васю, навiть, якщо вiн буде мертвим.
   - Мама, нашого тата нiхто не з'їсть, хiба що папухи23, коли вiн вмре, а те, що вiн любитиме Олександру, як i мене, то я не ревную, бо ми ж сестри, - заспокоювала її Даша та, напевно, марно, бо Фате продовжували кидати блискавки з очей.
   - Вашi суперечки тепер недоречнi, бо, як я зрозумiла, пiд загрозою не тiльки iснування життя на Землi, а i всього нашого Всесвiт, - сказала Олександра.
   - Розумна дiвчинка, - похвалила Маргiна та сказала: - Олександра права, бо нам, хто має дiмензiальну сiточки, потрiбно щось робити, бо Туманний Кiт кудись пропав, а з нашим Всесвiтом твориться щось недоречне.
   - Я знаю, що робити! - сказала Олександра, чим здивувала, навiть, Маргiну. Коли всi повернулися до неї, вона промовила: - Може ви забули про малюнок на обкладинцi книги Юрiя Котермака, адже в листi мова йде про якiсь скрижалi Туманного Кота. Що це таке?
   Вона повернулася до Маргiни та Мортi, як бiльш iнформованих у цих справах.
   - Кiт не дуже дiлився такою iнформацiєю, - сказала Маргiна, - тому я знаю тiльки те, що скрижалi - це як пароль для Всесвiту. А як ними користуватися - я не знаю.
   Вона замовкла, а всi втупилися в Мортi, яка, опинившись пiд поглядами, засоромилася та сказала:
   - Скрижалi не є якимось сталими предметами, це, як чак24 може бути все, що завгодно.
   - То, можливо, ми знайдемо цi чаки та, поки кота нема, хтось зможе виконувати його функцiї? - спитала Олександра.
   - Тодi полетiли до тебе додому, та подивимося на ваш малюнок, - сказала Маргiна.
   Полiт трохи зняв напруженiсть, бо похмуру ненависть Фате до Олександри та Люди не дуже розумiли - не було нiяких пiдстав до того, що Вася залишить свою дружину та ради Олександри з'єднається з Людою. Навряд, чи це хоче Люда, у якої є свiй коханий Iгор, а любити батьковi свою дитину нiяка жiнка не зможе завадити. Маргiна зважала на те, що Фате була аж надто обтяжена правилами планети Аре, згiдно з якими й дiяла. З усiм тим, iмпульсивну Фате слiд було пильнувати, щоб вона не наробила лиха собi ж на голову.
   Марiко хвилювало зовсiм iнше: Валентина Степанiвна, коли побачить таку кiлькiсть гостей та ще й непроханих, як от Фате, то може теж гострим слiвцем порушити тимчасове перемир'я, а ще ж гостей треба частувати, хоча їм їжа не обов'язкова. Тому вона взяла з собою Тарасика та полетiла вперед, щоб заскочити в якусь крамницю та набрати наїдкiв, а вже потiм допомогти Валентинi Степанiвнi готувати.
   Даша, Олександра та Iджi теж полетiли вперед на перегонки, бо тягтися з бабусями зовсiм нудно, та скоро стали непомiтнi мiж хмарами. Фате з Васею залишилися у супроводi Маргiни та Мортi тому мали час, щоб трохи охолонути та довести до ладу думки.
   А Мортi згадувала те, що вона нiкому i нiколи не розказувала: як двадцять рокiв тому сперечалася з Лебедевим за Васю. Туманний Кiт принiс його додому мертвим i Мортi, ще не знаючи, що Вася її син, прийшла забрати його душу. Тодi вони закрилися з Лебедевим у кiмнатi й вiн сказав їй, що вона про це пожалiє, бо зовсiм скоро її чекає новина, яка переверне її свiт та занурить у прекрасне майбутнє. Якщо Вася помре, то цього не станеться, а вона, Мортi, буде рвати волосся на своїй головi. Так, як вона була наївна, то повiрила Лебедеву та залишила життя Васi, але зовсiм скоро дiзналася, що Лебедев мав слушнiсть, бо Вася - її син. Хоч вони сварилися за Васю iз Маргiною та Лебедевим, але вiн нiколи їй не нагадував про ту страшну мить, коли Вася був мертвим. Звiсно, що Вася не пам'ятав дiвчину, яку щиро кохав, а коли потрапив на планету Аре, то закохався в Фате. Нiхто не придивлявся до Фате та Люди, крiм Мортi, а вона бачила, що вони схожi, немов сестри, бо Вася, забувши минуле, пам'ятав образ Люди, а Фате вiн обрав завдяки їй.
   Коли Маргiна з Мортi та Вася з Фате приземлилися у дворi, стало тiсно. Марiко вже встигла прилетiти та хазяйнувала разом з Валентиною Степанiвною, а Тарас викладав з великої торби якiсь продукти. Олександра хотiла витягти малюнок, щоб його розшифрувати, але Марiко сказала, що треба пообiдати, а вже потiм можна 'шифрувати' хоч до ранку. Даша забрала у мами меча та вiддала його Олександрi, пiсля чого стали битися навсправжки, тiльки ввiмкнули дiмензiальнi сiточки, щоб ненароком не вбити одна одну. Фате не стала сперечатися з Дашею, але коли з її меча при ударi сипалися iскри, то кривилася. Вася, побачивши її обличчя, зупинив бiйку та дав Олександрi свого меча, а Фате повернув її зброю. Меч Васi був трохи заважкий для Олександри, але вона не стала перебирати, а билася тим, чим є. Люда, не зовсiм розумiла, що її дочцi нiчого не загрожує, тому хвилювалася, хоча Iгор, який переговорив з Маргiною на цю тему, запевняв її, що з Олександрою нiчого поганого не станеться.
   Звiстка про те, що напад московiтiв вiдбили, Iгор сприйняв з радiстю та вiдразу зателефонував до своїх побратимiв на Донбасi, щоб повiдомити останнi новини. Попередив, щоб телефонували, якщо московiти почнуть наступ, то вiн побалакає з прибульцями про допомогу. Даша та Олександра так i не закiнчили змагання, бо щось засвистiло над ними, а коли всi пiдняли голови, то побачили розпечений шар, який летiв прямо на них. Нiхто не встиг зреагувати, як розпечений шар бухнувся коло Маргiни та Фате, якi рвали цибулю посеред городу. Вiн так трясонув землю, що всi вiдразу попадали, а в хатi дзенькнули та трiснули вiкна. Обтрушуючи обсмаленi брови та волосся на головi, яке скрутилося калачиками, всi стали пiдiйматися та заглянули в здоровенну яму, з якої вився дим. Там, на метрiв десять внизу, синiла розпечена куля.
   - Я не думаю, що це якась випадковiсть! Мене хотiв хтось убити! - сказала Маргiна, бо їй дiсталося бiльше всiх - платтячко, в яке вона була вдягнена, згорiло майже дотла та опадало чорними клаптями, вiдкриваючи груди з почорнiлим бюстгальтером та такими ж трусами. Маргiна подивилася на Фате та спитала: - Це ти?
   - Яким боком! - обурилася Фате та сердито додала: - Якби я не вiдскочила, то мене б розмазало у цiй дiрцi, - вона показала на яму, що тлiла, та додала:
   - Звiсно, це Олександра! Вона хотiла порiшити мене i кинула з неба уламок з уве25.
   Олександра, яка пiдiйшла до них, не виправдовувалася, а оперлася на меча та дивилася, насупившись, на Фате. Ворона, що сидiла на тину городу, теж невдоволено каркнула та кудись полетiла.
  ***
   Специ принесли аналiзи в яких вказувалося, що сiрники Лукошенко, зробленi на бiлоруськiй фабрицi 'Пiнськдрев' нiчим крамольним не вiдрiзнялися вiд таких же iнших, хiба що козаком на етикетцi, який нагадував щось українське, майданне. Якщо вже вони й спровокували якийсь злочин, то хiба що нагадуванням бiлорусам, про Україну та волю, вiд чого вони не дуже хотiли голосувати за Лукошенко. 'За мене проголосують!' - подумав генерал Герасимов, але сказав своєму помiчнику, щоб той зв'язався з фабрикою та зняв тих козакiв з етикетки. Наступний аналiз був по тютюну у сигаретах 'Герцеговина Флор', якi курив Сталiн. Аналiзи показали, що тютюн був отруєний i генерал подумав, що йому пощастило, бо вiн не курить. Якби його пригостив Сталiн то йому теж був би капець.
   Правда, цей Сталiн, як i Плутiн, то вмирає, то знову оживає, що трохи дратувало генерала. Його помiчник доповiв, що Сталiн та Плутiн лежать у спальнi Лукошенко та смердять на весь дiм, то генерал наказав вирити глибоку яму та покласти їх туди, а зверху придавити залiзобетонною плитою. Герасiмов не вiрив у потойбiчнi сили, але бачив на власнi очi, як Сталiн ожив на наступний день, то пiдозрював Лукошенко у тому, що вiн знайшов якогось двiйника Сталiна та лякав ним iнших. Видно хоче, щоб Герасiмов їхав у Московiю, та Лукошенко не вдасться налякати бойового генерала.
   Якраз сьогоднi Лукошенко вiдрiкся вiд своєї влади на користь новообраному кандидату, але свою кандидатуру з виборiв не зняв. 'Треба його арештувати та оголосити про це на всю Бiлорусь, тодi у мене є шанси стати президентом!' - подумав Герасiмов, бо плекав надiю з'єднати Бiлорусь з Московiєю та оголосити про вiдродження СССР. Вiн знову подзвонив помiчнику та наказав арештувати Лукошенка й закрити його у темний погрiб, а на обiд викликати журналiстiв з телебачення, щоб зробити звернення до народу республiки Бiлорусь.
   Пiсля обiду генерал, що сяяв посмiшкою, вийшов до журналiстiв та привiтався, а потiм сказав:
   - Мною, генералом Герасiмовим, заарештований колишнiй президент республiки Бiлорусь, громадянин Лукошенко. Вибори в республiки Бiлорусь не скасовуються i всi, хто хочуть стати президентом, можуть подавати документи!
   - А що буде з тими опозицiйними кандидатами, якi заарештованi? - спитала чорнява кореспондентка з Iнтернет-видання 'Хартiя-97', яку, спецiально для цього iнтерв'ю, звiльнили з в'язницi та привезли на дачу Лукошенка.
   - Всi вони будуть вiдпущенi, а ваша газета може вiльно працювати в республiцi Бiлорусь, - з посмiшкою вiдповiв Герасiмов.
   - А хто буде забезпечувати дотримання правил при голосуваннi за президента? - спитав кореспондент з 'Голосу народу'.
   - Я гарантую, що вибори пройдуть нормально та прикладу всi сили для цього, - вiдповiв генерал.
   - Ви будете виставляти свою кандидатуру на вибори? - спитала кореспондентка з Iнтернет-видання 'Хартiя-97' i Герасiмов вiдповiв: - Я про це не думав. Ви вважаєте, що я маю шанс на обрання? - спитав вiн.
   - Пiсля того, як ви арештували Лукошенко у вас буде шалена популярнiсть, - вiдповiла якась друга кореспондентка, а генерал подивився на кореспондентку з 'Хартiї-97' та спитав: - Менi цiкава ваша думка?
   - У вас ще є час показати себе, - ухилилася вiд вiдповiдi журналiстка.
   Брифiнг з журналiстами крутили по всiх каналах, а екстренi випуски газет шаленiли вiд захоплених заголовкiв. Герасiмов, читаючи увечерi газети, посмiхався та розумiв, що Бiлорусь у нього майже в кишенi. Залишилося висунути свою кандидатуру на президента, але це пiзнiше, коли всi кандидати нагавкаються один на одного, а жителi республiки Бiлорусь стомляться вiд їхнiх обiцянок. Тодi вiн запропонує себе!
   З'явився помiчник та сказав:
   - Закiнчили!
   - Що? - не зрозумiв генерал.
   - Поховали Сталiна та Плутiна, - доповiв офiцер.
   - Добре! - вiдповiв Герасiмов.
   Увечерi, перед тим, як лягти спати, вiн подзвонив своїй дружинi та сказав: - Люба, ти хотiла б жити в Мiнську?
   - Менi в Москвi непогано, - вiдповiла дружина та спитала: - А що таке?
   У Герасiмова вiдпало всiляке бажання продовжувати розмову. Тому вiн збрехав:
   - Заскучав за тобою.
   - I я заскучала, - вiдповiла дружина i Герасiмов впiймав фальш у її голосi, а дружина додала: - Приїзди скорiше в Москву, - що звучало як: 'Менi без тебе зовсiм не сумно'.
   Герасiмов поклав трубку та подумав, що якась з дiвок Лукошенко тепер би не завадила, але не став вже вставати, а заснув. Снилося щось дурне, а коли, раптово, прокинувся, то вiдчув, як на обличчя ллється якась рiдина. 'Щось солоне', - покуштував Герасiмов. 'Сталiн, сука!' - догадався генерал, хоча не бачив його в темнотi, бо Лукошенко розказував про такi витiвки Сталiна та Плутiна, але генерал йому не вiрив.
   Вiн витягнув пiстолет з тумбочки бiля лiжка та розрядив його у Сталiна, який стояв над ним темною тiнню та продовжував ссяти на нього. Кулi нiчого не зробили зi Сталiним, то вже генерал зрозумiв, що це не його двiйник, а якась нечиста сила. Сталiн нагнувся до генерала та сказав:
   - Їдь в Московiю та воюй з китайцями. Бо наступного разу я вiдiрву тобi голову.
   На пострiли в кiмнату вскочив ординарець, який ввiмкнув свiтло та крутив головою на всi боки, але Сталiна не бачив. З'явився заспаний помiчник, який, побачив обiсцяного генерала та здивовано спитав:
   - Стрiляли!
   - Завтра всi вiйська з республiки Бiлорусь вiдправляємо в Сибiр, воювати з китайцями, - вiдповiв Герасiмов та пiшов у ванну, щоб прийняти душ та змити з тiла чужi екскременти.
   ***
   Туманний Кiт таки догнав барберосiв та його стадо амомедарiв аж за Сатурном. Бiльшу частину шляху вiн спав у експериментальному модулi ELM PS, який вкрав на мiжнароднiй космiчнiй станцiї. Правда, це коштувало йому дорого, бо вiн трохи проспав, коли наблизився до стада амомедарiв та врiзався в одного з них, аж iскри пiшли у всi сторони, а на симпоти кота вiдразу осiли спогади якогось племенi мокзi планета Джухо бiля зiрки Несмет галактики Маффей 2. Те, що спогади були з iншої галактики, трохи здивувало Туманного кота, бо барбероси, зазвичай, паслися у своїй галактицi. Туманний Кiт вiдразу повернув свої симпоти до себе, бо знав - затримайся вiн якусь хвилину i цi спогади окутають його голову i вiн може назавжди впасти у наркотичний стан. Звичайними очима кiт побачив Жюте, Мето, Колє та Трутте, якi застрягли у мерехтливiй хмарi, що сяяла срiблом та здавалося роєм блискучих iстот. 'Бандрандос згодував їх амомедарам!' - з задоволенням подумав Туманний Кiт та зрозумiв, що треба забрати у них скрижалi, а вже тодi звернутися до Бандрандоса з паролем. Вiн вибрався iз модуля та полiз в сторону прибульцiв iз планети Аре, щоб забрати скрижалi. Тiльки через хвилину вiн зрозумiв, що дурний, як чiпок, бо, ковтнувши спогадiв амомедарiв, забув, що 'скрижалi' уже не кам'янi iграшки, якi вiн пiдкинув у гнiздо кумая, а вже живi Бандрандос та Дульджiнея.
   До того ж Бандрандос прокинувся., бо вiн тримав свої симпоти на стадi, щоб воно не розбiглося, та вiдразу зреагував на втручання у стадо кота. Барбероси, на вiдмiну вiд iнших видiв живої матерiї, впадаючи у транс вiд спогадiв, можуть контролювати свiй стан та повертатися до дiйсностi, коли це треба.
   - ХТО ... ПОСМIВ ... ТРИВОЖИТИ ... МОЄ ... СТАДО! - прогримiв Бандрандос, розпустивши симпоти у всi сторони, а Туманний Кiт повернувся до нього та став на заднi лапи, щоб Бандрандос його впiзнав, та крикнув: - Бандрандос i Дульжiнея!
   - ТИ ... НЕ ... ПЕРШИЙ, ... ХТО ... ПРИЙШОВ ... ДО ... МЕНЕ ... КРАСТИ ... МОЄ ... СТАДО, - прогримiв Бандрандос.
   - Бандрандос, це я, твiй Туманний Кiт, ти що, мене забув? - спитав Туманний Кiт та нагадав: - Ти повинен синхронiзувати мене на управляння цим Всесвiтом.
   - ТИ ...БУДЕШ ... ПОКАРАНИЙ ... ЗА ... СВОЄ ... НАХАБСТВО! - прокричав Банбрандос та кинув Туманного Кота на сусiднього амомедара, який вiдразу потягнувся до голови кота, витягуючи звiдти спогади та отруюючи його чужою iнформацiєю.
   Туманний Кiт зрозумiв, що скоро стане якимось овочем, та швидко написав записку Маргiнi, яку помiстив у модуль. Розiгнавши його, аж навкруги стало холоднiше на якусь соту долю градуса, Туманний Кiт вiдправив модуль у сторону Землi. Тiльки тодi вiн перестав змагатися з втручанням у свою пам'ять амомедара, бо чекати краще у забуттi. Мерехтливi чужi спогади змiшувалися зi своїми та досить скоро Туманний Кiт занурився в океан чужих сенсiв, якi стали уже його.
   Добре, що Туманний Кiт вiдправив модуль до Маргiни у цей момент, бо якраз починався парад планет i капсула iз повiдомленням кота по самiй дальнiй орбiтi обернулася навколо Сатурна, розiгналася в iншу сторону Юпiтером та була кинута до Марса, який навздогiн шпурнув капсулу до Землi.
  
  
  
  Реплiкацiя шоста. Домовик
   - Досить вам сваритися! - зупинила всiх Мортi та пояснила: - Ця штука прилетiла з далекого космосу i нiякого вiдношення до вас не має.
   Фате, почувши Мортi, невдоволено замовкла, бо їй здалося, що це все-таки витiвки Олександри. Тим часом Iджi, нiкого не чекаючи, витягнув з ями здоровенний цилiндр, метрiв зо три чи чотири в дiаметрi та такий же у висоту. Вiн обiйшов його з усiх сторiн та повiдомив: - Це якась частина якогось супутника. Напевне, вона впала випадково, бо закiнчився термiн її роботи, - вiн заглянув у яму та побачив, що там, на днi, вже з'явилася вода, тому спитав у Валентини Степанiвни: - Вам потрiбна криниця посеред городу?
   Замiсть Валентини Степанiвни вiдповiла Люда:
   - Менi б хотiлося, щоб все залишалося так, як є!
   Iджi зрозумiв, що це стосується всього, що вiн зробив у оселi, але Люда, по його обличчю, вгадала його думку та з посмiшкою додала: - Все, що ти тут зробив - то гарно, у тебе є смак, але оця яма серед городу нi до чого.
   Поки всi кружляли навкруги бака, Iджi акуратно зсунув стиснутi ударом шари землi i яма майже зникла.
   - А що з баком робити, порiзати на металолом? - спитав Iджi, а Олександра вiдповiла: - Треба повiдомити про цей супутник вiдповiднi органи, а щоб вони не витоптали нам весь город, то треба його перенести кудись у безпечне мiсце. А чи нема там людини?
   Щасливчик, який з'явився на гуркiт у дворi, понюхав бак та сказав:
   - Це привiт вiд Туманного Кота!
   - Таки так, - сказала Маргiна, - iз бака тхне котом, - i цим повiдомленням зацiкавила всiх, бо їх симпоти у баку переплелися, наче кубло змiй.
   - Туманний Кiт у супутнику? - здивувалася Марiко та сказала: - Треба його звiдти витягти та нагодувати!
   - Кота там нема, але вiн там був, - зi значенням вiдповiла Маргiна, а Iджi пообiцяв: - Тепер я вiдкрию цю штуку та про все дiзнаємося.
   Щоб не псувати супутник, Iджi вiдкрив люк якимось способом та залiз у середину, пiсля чого довго шукав слiди перебування кота та, видно, що нiчого не знайшов, бо вилiз з якоюсь пластмасовою табличкою, яку схопила Маргiна, надiючись щось дiзнатися. Вона втупилася в табличку та заклякла, немов ця табличка щось означала для кота, аж Даша не витерпiла та спитала: - Бабуся, не мовчи, розкажи нам, що ти про це думаєш, бо у мене, вiд цiкавостi, аж рука чухається, щоб когось убити.
   Маргiна сунула табличку Iджi та сказала:
   - Читай, бо я нiчого не зрозумiла
   Iджi довго розбирався з манерою письма Туманного Кота, бо його почерк був наче курячою лапою, та потiм повiльно почав: - Я восьму ту свою скрижаль в бою залишив десь, на жаль. Там маються орiєнтири: скрижаль розбита на чотири, чи лiк триває й до п'яти, прийдеться вам їх рахувати. Чи може шiсть, чи може сiм, а я амомедара з'їм. А хто збере їх разом знов, той добереться до основ. Зверху висить сковорода ...
   Iджi замовк i Маргiна нетерпляче спитала:
   - Що там далi?
   - Далi пластмаса поплила, видно вiд температури, то текст нерозбiрливий, а в кiнцi ось таке: ... до пошукiв хто має смак, вам все розкаже Котермак. А серед вас є темна сила, що багатьох до вас скосила. Отож, тримайтеся Добра, мене ж чекає вже мара...
   Iджi перестав читати та розчаровано сказав:
   - Все!
   Маргiна догадалася, що кiт писав свого останнього листа пiд впливом дiї амомедарiв, тому послання було вiршованим та образним, але не зовсiм конкретним. Що вiн хотiв сказати було незрозумiло.
   - Якась маячня! - сказала Фате та додала: - Я давно здогадувалася, що кiт з'їхав з глузду, бо те, що вiн коїв на планетi Аре нi в якi межi не вписувалося.
   - Дарма ти це кажеш, - сказав Вася, - так, кiт полюбляє гратися, але вiн справедливий. Тепер вiн попав у якусь халепу та попереджає нас, що не керує цим Всесвiтом, то ми повиннi найти тi чотири скрижалi.
   - Чи п'ять, чи шiсть, чи сiм, - нагадала Даша та додала: - Менi цiкаво, куди дiлися Колє, Мето, Жюте та Трутте.
   - Я думаю, що вони теж у цьому замiшанi, бо їх теж нема на Землi, - вiдповiв Iджi.
   - Мене цiкавить зовсiм iнше, - сказала Фате, пронизливо роздивляючись усiх, наче вони виннi їй сотню чакiв, - Туманний Кiт сказав, що серед нас є ворог, темна сила i я йому в цьому вiрю, - вона обвела всiх поглядом та втупилася в Маргiну: - Я, навiть, здогадуюсь, хто це.
   - Не мели дурниць, - зовсiм не сердито вiдповiла Маргiна.
   - Я вже знаю, що ти пiдставляла пiднiжку коту, коли Хасан крав шматки Землi й це може пiдтвердити Тарас, - сказала Фате, а Тарас, якому не сподобалось, що його використовують, як свiдка проти Маргiни, примирливо сказав: - Маргiна не може бути темною силою в принципi.
   - Сiдайте обiдати, а балакати потiм будете, - сказала, з'являючись, Марiко i всi вирiшили, що краще балачки залишити до того часу, коли щось проясниться в головi. Одна Фате кидала погляди на Маргiну, що палали вогнем, бо без ворогiв жити не могла.
  ***
   Хома iбн Алi аль-Авель таки виконав те, що задумав, та вiдправив вiйська Московiї воювати з китайцями, надiючись на те, що древня китайська цивiлiзацiя назавжди вiдiб'є у московiтiв бажання воювати, а сам подався в Київ. Коли вiн натиснув на дзвiнок квартири на Золотоворiтськiй 15, нiхто не вiдкрив дверi. На його здивування, у Києвi нiкого не було, що дивно, бо Марiко рiдко покидала улюблене мiсце та i Тарас не мiг залишити своїх пацiєнтiв. Кинувши свої симпоти по Землi, Хома знайшов їх десь на пiвднi у Вiнницькiй областi, мiстi Крижопiль та ще й всiх разом.
   'Що вони там роблять?' - подумав Хома, але не став лiзти їм у голову, а вирiшив почекати їх у Києвi, тому хотiв пройти крiзь дверi та, несподiвано, почув:
   - А їх нема дома!
   Хома не помiтив, коли дама iз сусiдньої квартири його побачила, тому вiдповiв: - Я знаю! - та пройшов крiзь дверi. Дане дiйство шокувало сусiдку, бо вона не зрозумiла чи незнайомець їй привидiвся, чи у неї негаразд з головою. Вибравши друге, вона повернулася до кiмнати та термiново лягла спати, прислухаючись до сусiдньої квартири, в якi, як їй здалося, таки хтось ходив.
   В цей час Хома вже давно лiг на лiжко в гостьовiй кiмнатi та вiдпочивав, у снi блукаючи симпотами по Києву. Так йому краще засипалося, бо звичайнi сни згадували криваве минуле, то вiд цього у Хоми заходило серце й вiн прокидався, задихаючись, та весь у поту. Його симпоти, зовсiм несподiвано, запримiтили щось дивне та ще й пiд землею. 'Якийсь гантер26!' - крiзь сон подумав Хома та вже хотiв залишити шукача пригод у пiдземних ходах, коли побачив, що вiн щось витяг з поглиблення у стiнi, звiдки ледь вибивалося джерело. Забравши металеву штучку, гантер попрямував довгим ходом в сторону Подолу, де вилiз у якомусь пiдвалi та, видно, став святкувати цю подiю в компанiї якихось фронтовикiв чи волонтерiв. Хома вiд цього прокинувся та вже притомним перевiрив симпотами компанiю, яка залишила пiдвал на Контрактовiй площi та товклася бiля пам'ятника Сковородi. Це дiйсно, були фронтовики та ще й майданiвцi.
   Хома вийшов на балкон, щоб трохи розвiятися, та побачив у ще темному небi комету NEOWISE, яка, облетiвши Сонце, покидала його хвостом уперед на довгi 6 800 рокiв. 'Ось де вiчнiсть!' - подумав Хома, порiвнюючи небесну вiчнiсть та земну, спинивши погляд на Золотих Воротах.
  ***
   Нарада у кабiнетi президента Зелененько перетворилася на сварку пiсля досить змiстовного докладу керiвника ГУР Мiноборони Василь Гурби. Звiстка про те, що головне управлiння розвiдки Мiнiстерства оборони України розробило та виконує спецоперацiю по затриманню терористiв iз групи Вагнера ошелешила всiх, а Тимофiя Єрмака привела в таку лють, що вiн аж лицем посинiв, того i дивись, що схопить iнсульт. Вiн аж встав iз-за стола та знесилено подивився на президента, мов, бачиш, друже, що зi мною роблять цi 'патрiоти'.
   - Президент Зелененько пообiцяв Плутiну перемир'я, а ми в цей час спiймаємо 'вагнерiвцiв'27, ви знаєте, що буде? Московiти весь Донбас перетворять в пекло! Негайно все скасувати та пiдчистити, щоб не було нiяких натякiв, що ми там замiшанi, - плювався Єрмак, а президент Зелененько додав: - Перш нiж щось таке починати, треба радитися зi мною, або Тимофiєм. Як ми будемо виглядати? Нам вiдразу нагадають, що ми порушили перемир'я.
   - Я пропоную вiдсторонити Василя Гурбу вiд виконання своїх обов'язкiв та назначити на це мiсце достойну людину. Наприклад, Кирила Буганова, - сказав Єрмак.
   - Так i зробимо, - закiнчив президент.
   Через пiв години всi 'вагнерiвцi' в Мiнську отримали повiдомлення, в якому в категоричнiй формi 'рекомендується' знищити квитки на лiтак в Туреччину та змiнити мiсце проживання. Одночасно у Дмитра Кiзяка, заступника керiвника Адмiнiстрацiї Президента Московiї пролунав дзвiнок: - Це я. Тут нашi трохи накосячили в Мiнську, хотiли 'вагнерiвцiв' спiймати, то ти там якось розряди ситуацiю.
   - Добре, я доповiм кому потрiбно.
  ***
   Варто було генералу Герасiмову поїхати на схiд, щоб воювати з китайцями, як якийсь з двiйникiв Плутiна у вiдеочатi вiддав йому наказ захопити Хабаровськ, що повстав проти центральної влади, та розстрiляти всiх, хто проти Кремля. По тому, як двiйник Плутiна перелякано позирав у сторону, чекаючи пiдказки, було очевидно, що ним хтось керує, тому Герасiмов твердо сказав, звертаючись до iдiотiв, якi ховалися за пустим манекеном: - Плутiн умер на моїх руках, тому я, як тiльки приїду в Москву, розстрiляю всiх Плутiних i тих, хто їх покриває.
   Двiйник Плутiна перелякано вимкнув екран, а генерал Герасiмов задумався, що йому робити: поки вiн тут буде воювати з мiльярдом китайцiв, у Кремлi якiсь самозванцi захоплять трон та будуть знiмати вершки з країни. 'Їду в Москву!' - вирiшив генерал та дав наказ зняти двi дивiзiї при повному озброєннi та вантажити на перший лiпший поїзд, знявши з нього цивiльних пасажирiв. Тим часом Лукошенко в Мiнску, тiльки-но генерал сiв на лiтак, вiдразу арештував кореспондента з Iнтернет-видання 'Хартiя-97', щоб не дзявкала що не треба, бо до виборiв залишилося всього нiчого, а цi опозицiйнi кандидати все рвуться на вибори.
   Вiн хутко заарештував всiх охочих до його законного мiсця, коли вилiзла ця дружина опозицiйного кандидата, яка оголосила, що буде балотуватися замiсть чоловiка. Бидло, звичайно, захоплено її привiтало i Лукошенко трохи злякався, бо насиджене мiсце прямо-таки захиталося пiд його хитрою сракою. Те образило, що народ повiвся на дурепу, яка не може злiпити два слова разом, а ще там явно видно слiд вiд московiтiв, бо хтось з Кремля хоче мати зиск з республiки Бiлорусь. Московiї Лукошенко уже не боявся, бо на власнi очi бачив труп Плутiна, якого поховали у нього в садибi, а прийде час то вiн вiдкопає труп цього iдiота та розкидає його кiстки по лiсу на поталу дикому звiру. 'Отак i зроблю!' - подумав Лукошенко, роздивляючись поданi йому дiйснi результати голосування, коли у дверi несподiвано постукали. Лукошенко, застуканий зненацька, аж перелякався тому сердито крикнув: - Хто там стукає?
   У дверi зазирнув генерал-майор Квакальчик, який спитав: - Можна?
   - Заходь, танкiст, - Сказав Лукошенко, трохи заспокоєний генералом, який у танк уже не влiзе, а у крiсло голови КДБ - з задоволенням.
   - Затримали 33 богатирi, - сказав Квакальчук, а Лукошенко аж розсердився - тут крiсло хитається, а голова КДБ, який повинен запроторити у в'язницю цих покидькiв кандидатiв, розказує казки.
   - Я тобi отепер спущу штани та врiжу ремiнцем, щоб знав час, коли можна жартувати!' - закипiв Лукошенко.
   - Я про 33-х 'вагнерiвцiв', яких затримали мої хлопцi в Мiнску! - вiдповiв Квакальчук.
   - А що вони в Мiнську роблять? - заклопотано спитав Лукошенко.
   - За наказом Плутiна приїхали в Бiлорусь робити революцiю, - вiдповiв Квакальчук.
   - Плутiн здох, це зробили якiсь кремлiвськi гниди, - вiдповiв Лукошенко та наказав: - Тримай їх пiд вартою i допитай, що вони хотiли у нас робити.
   Квакальчук вийшов, а Лукошенко набрав телефоном президента України Зелененько, але той, чомусь, не вiдповiдав. Сердитий Лукошенко кинув трубку телефону та задумався, що йому робити, бо по папiрцю, який вiн читав, виходило, що за Лукошенка проголосували хiба що його домашнi коти.
   Правда, в кiнцi написали, скiльки буде оголошено офiцiально i Лукошенко трохи заспокоївся, аж раптом хтось знову постукав у дверi. 'Знову Квакальчук!' - подумав Лукошенко та крикнув: - Заходь вже, задовбав зi своїми 'вагнерiвцями'! - але виявилось, що то не голова КДБ, а мiнiстр внутрiшнiх справ республiки Бiлорусь Караєв.
   - Що, Караєв, покарав усiх заколотникiв?
   - Олександр Григорович, робимо все, що можна, але народ скаженiє, - вiдповiв Караєв.
   - Я бачу, що вiдбувається. Нас заколисують мирними акцiями та демонстрацiями, а насправдi вiдбувається кольорова революцiя. Цi, якi бродять по вулицях, вони ж цього в бiльшостi своїй не розумiють. Це розумiють тi, хто координує та спрямовує. Треба хребти їм ламати, щоб знали своє мiсце. Цей народець недостойний мати такого президента, як я.
   - Зламаємо, Олександр Григорович, троє, самих нахабних, вже вiддали богу душу, - витягнувся Караєв, а Лукошенко витер хустинкою червону спiтнiлу шию, та махнув нею главi МВД: - Йди вже, працюй, а я подзвоню Плутiну.
   Караєв пiшов, а Лукошенко згадав, що Плутiн вже здох, а розмовляти з двiйником якось не хотiлося. Все ж, пiдняв трубку та викликав Плутiна. Той довго не пiдходив, а потiм Лукошенко почув чийсь голос:
   - Прессекретар президента Московiї Дмитро Песьков!
   - Дiма, поклич до телефону президента Плутiна, - сказав Лукошенко.
   - Якого? - спитав Песьков, а Лукошенко задоволено подумав: 'Я не помилився, замiсть Плутiна - двiйники!', - та сказав: - Поклич любого.
   Трубку взяв якийсь чоловiк i сказав: - Слухаю, Лукошенко.
   - Володимир Володимирович, у мене тут твої 'вагнерiвцi', то не знаю, куди їх дiти. Пропонував Зелененько та вiн трубку не бере. Що скажеш?
   Лукошенко чув, як на тому кiнцi проводу хтось прикрив мiкрофон рукою та спитав: - Лука наших 'вагнерiвцiв' арештував, що йому сказати?
   - Скажи, хай нам поверне, бо йому гiрше буде! - сказав хтось командним голосом, а двiйник у трубку вiдповiв: - Поверни їх нам, бо тобi гiрше буде!
   - Менi й так херово, наче не знаєте, що твориться в республiцi Бiлорусь, - вiдповiв Лукошенко та почув, як хтось сказав двiйнику: 'Скажи Луцi, що допоможемо!' - а вже той передав у трубку: - Ми тобi допоможемо!
   Лукошенко знесилено поклав трубку та сказав сам собi: 'Як пережити цю нiч?'
   Зелененько отримав дзвiнок вiд Лукошенко та аж пiдскочив на мiсцi вiд несподiванки, а коли розiбрався, що дзвонить президент республiки Бiлорусь, то вiдключив телефон. 'Потiм подзвоню!' - подумав Володимир Потапович, та, скрадаючись у тiнi дерев, пiшов до своєї цiлi. Згадався Кривий Рiг та Iвана Баканюка, який захищав його вiд того, щоб хтось ненароком не набив йому пику. Проте, тепер справа досить делiкатна, то, напевне, Баканюка не слiд сюди вплутувати, бо й сам справиться. Сумка з гасом виявилася тяжкою, то добре, що взяв вiзка, бо iнакше вiдтягнув би собi руки. Бiленька 'Тесла' Андрiя Водана дратувала своєю пихатiстю та вiдверто крикливим кольором. Володимир Потапович їздив на нiй та вважав, що Андрiй подарує цю машину йому, президенту, але Водан виявився зарозумiлим покидьком, бо не розумiв вiдвертi натяки. 'Так не дiстанеться вона нiкому!' - подумав Володимир Потапович та поставив бiля автомобiля канiстру. Потiм витягнув з кишенi фото колишнього президента Пороха та кинув його трохи далi в сторону, пiд сусiднiй автомобiль, щоб замести слiди. Зелененько з задоволенням чиркнув запальничкою, а як тiльки спалахнуло полум'я, Володимир Потапович хутко покинув двiр та вiдбiг до дерев вздовж дороги, бо хотiв вже йти до своєї машини з охороною, як почув над головою чийсь голос: - Горiла 'Тесла', палала. Горiла 'Тесла', палала, в Андрiя Водана душа стогнала...
   Володимир Потапович аж присiв вiд несподiванки та мало не впiсявся, але побачив Лисого, який щирився та спiвав, а за ним мiж деревами стояли дiвки з хору 'Мотузки' та пiдтягували: - Горiла 'Тесла', палала, чиясь рука щось поклала, Андрiя Водана доля спiткала...
   - Що ви тут робите? - зашипiв Володимир Потапович, бо таємне дiйство, яке вiн зробив, без його волi обiцяло стати публiчним.
   - Поздоровляємо з першою спаленою 'Теслою', - сказав Лисий та додав, звертаючись до дiвчат, наче хотiв отримати вiд них пiдтвердження: - Всi повиннi їздити на велосипедах, а не на 'Теслах'.
   - Як Кличко? - спитала одна з дiвчат.
   - Як президент Зелененько, - поправив Лисий.
   - Та вiн же на велосипедi їздить тiльки в кiно! - не вгамувалась дiвчина, а Лисий пригрозив: - Будеш багато балакати, не отримаєш грошей!
   - Скiльки тих грошей, ганьби бiльше, - не вгавала вередлива i Лисий пообiцяв: - Спалю хату!
   - Пали, я її знiмаю у якогось 'зеленого', - сказала дiвчина та пiшла вздовж вулицi, покидаючи президента-палiя та хор 'Мотузки.
   Зелененько повернувся до Лисого та замрiяно сказав: - А мене попросив Портков, щоб я спалив машину Ткача!
   - Хто це такий, скажи менi хоча, - в риму проспiвав Лисий, а Зелененько пояснив: - Ткач, це журналiст iз 'Схем'. Дуже всiх дiстає.
   - Спалимо! - сказав Лисий, витягуючи iз-за дерева ще одну канiстру гасу. На нiме питання Зелененько, Лисий пояснив: - Я думав, що тобi не вистачить, то взяв про запас.
   - Звiдки ти дiзнався про мою операцiю...
   - Ы , - зашипiв Лисий, а Зелененько ошелешено спитав: - Ти чого?
   - Операцiя Ы..., щоб нiхто не догадався, - пояснив балбес Лисий та додав: - За операцiєю Ы з самого початку спостерiгає Баканюк. Он вiн в кущах, на тiй сторонi дороги!
   Зелененько витрiщився на кущi, але Баканюка не виявив: або той спав, або дуже хитро замаскувався. До них пiдкрався Тимофiй Єрмак з канiстрою бензину, який сказав: - Я хотiв би спалити машину Лео Героса.
   - Спалимо! - пообiцяв Зелененько.
   - Вова, скажи ... - спитав Лисий, - а хату керiвника 'Центру протидiї корупцiї' Вiталiя Шабунiна теж ти спалив?
   - А я їм не обiцяв, що нiчого не спалю, - сказав Зелененько та спитав: - Показуй, де машина цього Ткача.
  ***
   'Ввечерi в готель 'IBB' по проспекту Газети Правда в Мiнську заселилася група молодих чоловiкiв здебiльшого в камуфляжнiй формi, якi збиралися переночувати та летiти об одинадцятiй годинi наступного дня в Туреччину. Що вони мають там робити, вiдпочивати на морi, чи працювати, персонал готелю не цiкавило, бо клiєнти заздалегiдь забронювали номери.
   Вранцi клiєнти виїхали з готелю, чомусь запевняючи, що їдуть в Мiжнародний аеропорт 'Мiнськ', проте поїхали в протилежному напрямi, в сторону Ждановичiв. Там вони поселилися в санаторiй 'Бiлорусочка' на березi рiчка Свiслоч, який теж заздалегiдь забронювали. Гостi, спокiйнi, мовчазнi та врiвноважених, не завдавали клопоту персоналу санаторiю i, мабуть, не залишили б про себе згадку, якби не те, що ввечерi на четвертий день перебування їх затримали спiвробiтники правоохоронних органiв республiки Бiлорусь'.
   - Хто їх туди посилав? - спитав директор ФСБ Олександр Бортнiков, коли почитав замiтку в газетi, але помiчник розвiв руками: - Невiдомо, пробуємо з'ясувати через наших людей в республiцi Бiлорусь.
   - З'ясуйте! I негайно до мене!, - сказав Бортнiков та, за звичкою, потягнувся до телефону, щоб подзвонити Плутiну, але невдоволено згадав, що той вже здох, а говорити з двiйником - то марна справа, а ще гiрше те, що коло того двiйника труться Патрушев та Шойгу.
  ***
   Пiсля обiду всi ще балакали, а Олександра, поки сидiла за столом, думала про своє, а потiм раптово пiднялася з мiсця та пiшла в хату. За нею, як кiт за мишею, шмигнула Даша, а за Дашею пiднявся iз-за стола Iджi, який подякував Валентинi Степанiвнi та Марiко за обiд та теж пiшов у хату.
   - Гарний хлопчик, - проводжаючи поглядом Iджi, сказала Валентина Степанiвна, а Марiко, яка паслась у неї в голову, додала: - Не хвилюйтесь, Олександра знайде не гiршого.
   - Та одна вже знайшла, - сказала Валентина Степанiвна, прискiпливо поглядаючи на Люду, а Марiко заперечила: - Повiрте, з Iгорем вона вiдчуває себе щасливою!
   - А на Васю кидає погляди, - сказала Валентина Степанiвна, але Марiко її заспокоїла: - У них було перше кохання, яке не забувається, тому Людi боляче, що Вася обрав iншу, хоча вiн у цьому не винен.
   - Як я зрозумiла, у тому, що Вася забув Люду, винний Туманний Кiт, - сказала Валентина Степанiвна, а Марiко тiльки тепер збагнула, що вона таки права - Туманний Кiт знав про любов Васi, але, пiсля одужання Васi, нiчого йому не сказав. Можливо, на те були причини, але Марiко про них не знала. Попри всi свої забавки, кiт любив сiм'ю Маргiни та не мiг так вчинити. 'Треба спитати у Мортi, можливо вона щось знає?' - подумала Марiко. В цей час у хатi Олександра тримала листа Юрiя Котермака та напружено читала його. Даша, яка зовсiм не бажала сушити свої мiзки над цiєю проблемою, а хотiла б трохи побавитись мечем, який крутила у руках та штрикала в Iджi, невдоволено спитала: - Що ти там хочеш найти?
   - Ось слухай: '... тому передаю цю книжку тобi, а ти вже, як костел Святої Трiйцi у Краковi схилиться вiд стрiли та вiн прийде до тебе, передаси її цьому поважному пану, бо для нього вона має якусь таємничу цiннiсть'. Чому Котермак пише про костел Святої Трiйцi, який схилиться вiд стрiли? Чому вiн має схилитися вiд якоїсь стрiли?
   Iджi, який сидiв на стiльцi навпроти них, витягнув з Iнтернету фото костелу та повiсив його у повiтрi, а Олександра довго його розглядала, а потiм попросила:
   - Ану його нахили!
   Iджi нахилив i спитав у неї: - Що ти бачиш?
   - Нiчого, нахилений костел з вiкнами, - вiдповiла Олександра.
   - То, може, все дiло у вiкнах? - спитала Даша, аби щось сказати, а Iджi у неї ж спитав: - Куди можна притулити цi вiкна?
   - До картинки на дерев'янiй обкладинцi, - сказала Олександра та мало не пiдскочила: - Це шифр!
   - Який шифр? - спитав Iджi. Олександра взяла чистий аркуш та сказала:- Я тепер намалюю!
   Вона швидко намалювала та показала: - Бiлi квадратики, це вiкна нахиленого костелу та дверi внизу!
  
   - I що ти з ними будеш робити? - спитав Iджi.
   - Поверну великий квадрат чотири рази та прочитаю написане! - впевнено вiдповiла Олександра.
   - Дозволь тодi зауважити, що оцi бiлi квадратики тут не можуть бути, бо вони, при поворотi великого квадрата, повторюються, - сказав Iджi та закреслив три бiлi квадратика.
  
   - Ти такий розумник! - аж запишалася Даша та спитала: - А як воно може бути?
   - Ось так! - сказав Iджi та намалював крейдою в правому кутку шiсть бiлих квадратикiв.
  
  
  
   - Ти помиляєшся, внизу тiльки п'ять дверей, - сказала Олександра, а Даша заперечила, бо їй хотiлося, щоб Iджi мав рацiю: - Можливо, що Туманний Кiт мав на увазi якраз головний вхiд iз шести квадратикiв.
   - До речi, цей малюнок нагадує стрiлу, а в листi йшлося про стрiлу, - нагадав Iджi. Даша переможно глянула на Олександру, але та сперечатись не стала, а сказала: - Можливо, що ти правий. Прочитаємо, що написано в тому квадратi.
   Вона зробила дiрки у бiлих квадратах та наклала цей шаблон на малюнок з картинками, а потiм прокрутила його на 90 градусiв i так чотири рази. Кожний раз вона малювала фiгури, якi бачила. Вийшло чотири малюнки.
   - Щось тут нiчого не читається, - засмiялася Даша та сказала: - Про що говорить ота миша на самому початку?
   - Ще не знаю, - сказала Олександра, складаючи малюнки докупи.
  
  
  
  
  
   - Треба скласти всi лiтери пiдряд, а потiм розшифровувати, - пояснила Олександра та стала перемальовувати на новий папiрець. Iджi схилився над нею, пiдказуючи, й вони малювали десь хвилин десять, аж Даша заскучала та спитала: - Що там вийшло?
   - Ось таке, - сказала Олександра та показала новий малюнок.
  
   - Яснiше не стало, - засмiялася Даша.
   - Треба замiсть малюнкiв пiдставити лiтери, - сказала Олександра, а Даша спитала: - Якi?
   - Хто його знає, - сказала Олександра
   - Менi здається, що отi перехрещенi кiстки - то пробiли, - сказав Iджi.
   - А мишi та коти? - спитала Даша.
   - Не знаю, - вiдповiв Iджi та додав: - Маємо: 10 перехрещених кiсток, 7 сов, 5 ворон, 5 цвяхiв, 4 трилисники, 3 ока, 3 будинки, 3 сокири, 3 парасольки, 3 снiжинки? 2 колеса, 2 замки, 2 черепи, 2 кажани, 2 качки, 2 дiвчини, 1 миша, 1 ключ, 1 зиґзаґ, 1 яхта, 1 кiт 1 гадюка. Частота англiйських лiтер у довiльному текстi E = 12,7%, T = 9,1%, A = 8,2%, O = 7,5%, I = 7,0%, N = 6,8%, S = 6,3%, H = 6,1%, R = 6,0%, D = 4,3%, L = 4,0%, C = 2,8%, U = 2,8%, M = 2,4%, W = 2,4%, F = 2,2%,G = 2,0%, Y = 2,0%, P = 1,9%, B = 1,5%, V = 1,0%, K = 0,8%, J = 0,2%, X = 0,2%, Q = 0,1%
   - I що з цього? - нiчого не зрозумiла Даша.
   - Виходить, якщо взяти до уваги, що перехрещенi кiстки - це пробiли, то: 7 сов = Е, 5 ворон = Т, 5 цвяхiв = А, 3 трилисники = O, 3 ока = I, 3 будинки = N, 3 сокири = S, 3 парасольки = H, 3 снiжинки = R, 3 качки = D, 2 колеса = L, 2 замки = C, 2 черепи = U, 2 кажани = M, 2 дiвчини = W, 1 мишка = F, 1 ключ = G, 1 зиґзаґ = Y, 1 яхта = P, 1 кiт = B, 1 гадюка = K, - сказала Олександра та стала виписувати лiтери.
  MTELARI CHORA YFETS BEMECD NEHUI USOPT
  WSTDKETD IRWNON HAGAELA
   - Якась нiсенiтниця, - сказала Даша та пожалiлась: - У мене вiд ваших лiтер голова гуде. Пiшли надвiр.
   'На перший раз нiчого не вийшло!' - подумала Олександра. Вона пiдкорилася Дашi та пiшла надвiр, щоб трохи розвiятися, але отi лiтери не давали їй спокою. Мама Дашi наїхала на бабусю Маргiну, на маму Олександри та ревниво стрiляла очима на свого чоловiка, то Олександра зовсiм не вступала у суперечки, як i бабуся, Валентина Степанiвна, яка тiльки слухала та складала у себе в головi до слушного часу, бо в неї теж гострий язик, скаже - наче бритвою врiже.
   Коли ввечерi всi лягли спати, то пiшла на лiтню кухню та ввiмкнула ноутбук. Пальцi, як пташки забiгали по клавiатурi, а коди команд поринули у мережу Iнтернету, виконуючи накази Олександри. Кiт, Щасливчик, звернувся калачиком бiля неї, а вона, щоб трохи зняти напругу з пальцiв, гладила його по спинi.
   Вона не спала до самого ранку, а коли сонце зафарбувало червоним небосхил на сходi, то написала кiлька слiв на папiрцi, а потiм вкрилася ковдрою та заснула на твердiй лавi, пригорнувши до себе кота.
  ***
   'Ворог був пiдступний та хитрий, i коли Туманний Кiт незграбно ухилився вiд променя плазми, вiн таки полоснув по рудих грудях, на яких висiла кругла скрижаль з саритiума. Попри те, що саритiум наймiцнiший метал у Всесвiтi, бо з нього виготовляють кiльця реплiкацiї, розпечена з одного боку скрижаль зiгнулася на холодну сторону, трiснула та шматками вiдлетiла вiд Туманного Кота, якому плазма нiчого не зробила, бо дiмензiальну сiточку, яка захищала його тiло, не бере нiщо у цьому Всесвiтi.
   Вiд удару Туманний Кiт закрутився та полетiв у сторону Землi, а пiд ним палали в атмосферi шматки його скрижалi. Тим часом Ворог встиг втекти в сторону Мiсяця та прикрив себе допомiжною дiмензiальною сiточкою, вивернутою назовнi, вiд чого вiдразу зник з цього часу, де йому загрожувала смерть вiд лап Туманного Кота. Шматки вiд скрижалi сяяли в атмосферi, як надновi зорi, на фонi темної Землi, бо вона повернулася спиною до Мiсяця та цiлувалася з Сонцем. Правда, скоро зiрки потухли та не тому, що перестали сяяти, а занурилися у темнi хмари, бо всю Європу накрило величезним дощовим циклоном. Могутнi спалахи блискавок заважали спостерiгати, куди летять шматки скрижалi. Кiт прискорив полiт, бо шматки скрижалi, як мишi, сипонули у рiзнi сторони та збиралися втекти вiд рудих котячих лап.
   'Бiсовi витiвки!' - вилаявся Туманний Кiт, бо його восьмий термiн управлiння Всесвiтом, кодований в скрижалi, розтанув, наче ранковий туман. Залишився останнiй термiн, дев'ятий, а якщо хтось його забере, то Всесвiт визначить нового Творця, який буде ним керувати. Залишалося надiятись, що шматки скрижалi знайдуться, то досить їх скласти разом, як скрижаль вiдновиться. Туманний Кiт кинувся за найближчим шматком скрижалi, який тiльки-но занурився у хмари. Попри те, що шматок скрижалi був розпечений, з ним нiчого не сталося, хiба що його оточувала куля з перегрiтого пару. Блискавки, якi раз по раз спалахували поряд, не лякали кота i вiн майже наздогнав розпечений шматок скрижалi, але, несподiвано, виявив, що через секунду врiжеться в землю. На якусь мить з'явилося мiсто з гострими шпилями церков, окутане нiчною темрявою та пiдсвiчене блискавками, а потiм Туманний Кiт, як i скрижаль, врiзались в якусь халупу та загрузли в землю.
   Туманний Кiт, який по морду стирчав у глинянiй долiвцi, побачив над собою перелякане обличчя добродiя, облямоване довгим бiлявим волоссям, яке стирчало на головi їжаком, оброблене несподiваним вибухом. В однiй руцi добродiй тримав якийсь рукопис та гусяче перо у другiй, а на столику поряд нього лежала та димiлася перекинута погасла свiчка. Стiни будiвлi, злiпленi з переплетених гiлок та обмазаних глиною, обвалилися в сторони, а покрiвля, вiдкинута вибухом, валялася на серединi вулицi. Поряд виднiлися добротнi цеглянi будiвлi, яким приземлення Туманного Кота та шматка скрижалi не завдало шкоди.
   - Вибачте менi, пане, що маєте клопiт через мене, але я вам це компенсую, - сказав Туманний Кiт, який вилiз з дiрки, яку сам зробив, та трусонув у рiзнi сторони своїм зовсiм не худеньким тiлом, так, що пилюка та камiнчики, що застряли в шубцi кота, полетiли у рiзнi сторони. Шматок скрижалi лежав пiд пiдлогою, надiйно схований у товщi землi, що задовольняло Туманного Кота на даний час. Зовсiм скоро кiт став мокрий, як хлющ, то вiн попросив добродiя сховатися пiд дах сусiднього будинку, а сам заходився манiпулювати лапами, наче якийсь диригент, але замiсть музики над ним з'явився гарний дах, який висiв у повiтрi, а потiм кiт зник за стiнами ошатного будинку. Добродiй так i стояв пiд сусiднiм будинком з даху якого лились потоки води, доки Туманний Кiт не виглянув з нового будиночку та сказав: - Заходь!
   Добродiй зайшов та зачаровано лапав стiни свого нового будиночка, а коли трохи оговтався, то схаменувся та вiдрекомендувався:
   - Мене звати Юрiй Котермак.
   - Mglisty Kot, - вiдрекомендувався кiт, бо вони говорили польською мовою, а Котермак пiдiйшов до комина, бiля якого лежала купка соснових полiн, якi так спокусливо пахли лiсом та прямо просилися, щоб їх запалили. Розвiвши вогонь, Котермак пiдняв перевернутий глечик, з якого на долiвку вилилося молоко, та розпачливо сказав: - Вибачайте, пане Кiт, але вгостити вас нiчим.
   - Та нiчого, - вiдповiв кiт та потягнув своє пузо до калюжi з молоком, яку за якусь мить вижлуктив, а потiм зазирнув у глечик, та перевернув залишки молока у свою пащеку. Пiсля чого вiн забрався на колiна Юрiя Котермака, який сидiв у крiслi напроти комина. Кiт скрутився калачиком та заплющив очi, буркнувши господарю будинку: - Можеш почухати менi спинку.
   Котермак чухав сонного кота та дивувався дiйсностi, яка здавалася незвичним маренням. Потiм з'явилася думка, чи розказувати про кота на сповiдi кракiвському єпископу Фредерiку, чи стриматися, а Туманний Кiт вже забув про Котермака, бо знову вкусив шматочок амомедара i в голову поринули чужi спогади'.
   Бандрандос, бо тепер була його черга наглядати за стадом амомедарiв, кинув погляд на Туманного Кота, що смикнувся увi снi, та притулився до Дульжiнеї, яка летiла поряд барберосом та теж смоктала шматок амомедара.
  ***
   Зранку попили тiльки чаю та кави, а потiм гостi почали збиратися додому. Першими полетiли Тарас та Марiко, бо у Тараса була запланована операцiя. В Днiпро зiбралися Iгор та Люда, бо Люди теж був графiк операцiй, то вона затримуватись не могла. Коли вони вже сiдали в автомобiль, Вася пiдiйшов до Люди та попросив: - Дозволь з тобою поговорити.
   Фате, яка стояла поряд, насупилась та похмуро додала: - А потiм я з тобою поговорю.
   Iгор, якому такi розмови зовсiм не сподобались, хотiв уже вийти з автомобiля та розiбратися по чоловiчому з цими прибульцями, але Люда його зупинила: - Iгор, залиш, це потрiбно колись зробити. Дозволь.
   Вони з Васею вiдiйшли трошки вперед по дорозi й вiн сказав: - Пробач менi, бо я винен у твоїх стражданнях, попри те, що вони трапилися не по моїй волi. Якщо можна, то я б хотiв хоч трохи спiлкуватися зi своєю дочкою. Звичайно, я розумiю, що минулого не повернути, та все ж маю надiю. Буде тiльки так, як скажеш ти.
   - Я все зрозумiла i не звинувачую тебе в цьому, але якби ти знав, як боляче було менi стiльки рокiв, бо я всi цi роки тебе кохала, - вона вiдвернула лице та додала: - В саме той момент, коли я, нарештi, оговталась та покохала iншого - з'являєшся ти. А з дочкою знаходь спiльну мову сам, бо вона вже доросла.
   - Дозволь менi, на пам'ять про те, що було ранiше мiж нами, подарувати тобi ось цю сережку, - Вася вийняв з кишенi маленьку золоту сережку та торкнувся її вуха. Люда простягнула туди руку та виявила на мочцi вуха сережку.
   - Як ти так спритно її причепив, у мене, навiть, дiрки на вусi не було, - спитала вона, а Вася нахилився до неї та сказав: - Не знiмай її нiколи, особливо, якщо коло тебе колись появиться Фате, бо я за нею можу не устежити.
   - Сережка з секретом? - спитала Люда i Вася вiдповiв: - Так, на тобi дiмензiальна сiточка, Олександра навчить нею користуватися. До речi, де вона?
   Вони заклопотано повернулися у двiр та стали шукати дочку, а знайшли на лiтнiй кухнi, де вона спала разом з котом Щасливчиком. Вони стояли, та дивилися на дочку, а потiм Вася тихо сказав: - Яка вона гарна, вся в тебе!
   - Нi, вона схожа на тебе, - сказала Люда. В цей час ззаду щось заворушилося, але Люда не встигла повернутися, бо завмерла вiд жаху - з її живота вилiзло лезо голубого меча.
   - Помри, зараза! - сказала Фате та повернула меча навколо осi, щоб Люда померла напевно. Лопата, яка брязнула Фате по головi, виявилася для неї несподiваною, i вона, як мiшок, звалилася на порозi. Iгор, який тримав лопату за держак, несподiвано полетiв високо у небо, бо його закинула туди Даша, яка побачила, як хтось вгатив мамi по головi.
   - Завмерли всi! - сказала Олександра i весь свiт навколо хати завмер. Навiть Iгор висiв угорi у небi, наче його там прив'язали. Олександра пiдiйшла до мами, витягла з неї меча Фате, який переламала навпiл, наче соломинку, а потiм тихенько опустила Iгоря на землю. Щасливчик, який теж прокинувся, крутився коло її нiг, чухаючи боки, а всi тiльки дивилися, що робиться, але нi одним м'язом не могли ворухнути. Зробивши все це, вона повчально нагадала всiм:
   - Якщо колись у моїй присутностi ще раз повториться таке, будете у такому станi все життя, поки не помрете. Зрозумiли?
   Всi закивали головами, бо вiдтанули, а Даша захоплено спитала: - Я ти це робиш?
   - Не скажу, бо я бачу, що це менi може знадобиться досить скоро, - вiдповiла Олександра. Тим часом її мама лапала свiй живiт, який виявився цiлим, а Олександра з посмiшкою їй сказала:
   - Поздоровляю тебе, мамо, бо ти вагiтна!
   Всi присутнi гостi вiдразу вiдправили свої симпоти в живiт Люди, а вона, несподiвано для себе, це вiдчула i, мимоволi, закрилася.
   - Ти, правда, вагiтна? - спитав Iгор, а тодi пiдозрiло перепитав: - Вiд кого?
   - Вiд тебе, дурнику, - сказала Люда, та обiйняла його за плечi.
   - Ти навiщо зламала мого меча? - зашипiла Фате, тримаючи в руках два уламки, якi не склеювалися навiть з допомогою дiмензiальної сiточки.
   - Ти не забула, що хотiла убити мою маму, - нагадала Олександра, а Даша додала: - Мама, закiнчуй ревнувати нашого тата. До речi, якби ти не вбила тата, вiн би не забув тiтку Люду.
   - Тодi б не було й тебе, - нагадала Фате та вороже подивилася на Олександру: - Я ще з тобою та твоєю мамою розберусь.
   Сказавши це, вона забрала шматки свого меча та злетiла в небо, а за нею, незграбно попрощавшись, полетiв Вася. Потiм вiд'їхав Iгор з Людою. Попри те, що Iгор радiв тому, що став батьком, вiн ревниво кидав погляд на Люду та її лiве вухо з сережкою. Люда, щоб його заспокоїти, сказала:
   - Якби не оця сережка, я б уже лежала мертвою. Вася, знаючи вдачу своєї дурної жiнки, хотiв захистити мене вiд неї, бо їй довелося б за це вiдповiсти.
   Iгор, як йому не хотiлося, мусив визнати, що хай вже Люда носить ту сережку, яка захищає її вiд убивць. Вiдразу з'явилася нова думка:
   - Ця сережка захищає вiд усiх убивць?
   - Думаю, що так, - сказала Люда.
   - Тодi - носи! - згодився Iгор, а Люда притиснулась губами до його небритої щоки та зi смiхом сказала: - Коли ти вже зрозумiєш, що я кохаю тiльки тебе!
  ***
   Фате довго летiла, куди очi бачать, та так швидко, аж вiтер рвав поли тапi28, бо хотiв зупинити навiжену, яка силувалася перегнати його. Було боляче, бо вона вiдчувала, що може втратити Васю iз-за цiєї нової 'дочки' та колишньої дiвки. Коли думки перестали шарпатися зi сторони в сторону, Фате подумала, що вона дурна, як пробка. Треба ще перевiрити, чи ота 'дочка' дiйсно Васi, чи хтось хоче пiдсунути чуже дитя задля якоїсь забаганки. Бо, бачиш, оця Люда уже отримала вiд Васi дiмензiальну сiточку, а 'дочка' теж її має та ще й користується нею досить спритно. Треба охолонути та все обдумати, а вже потiм прийняти якесь рiшення. Крiм того, не потрiбно ображатися на Васю, бо, якщо по правдi, взнати, що у тебе є рiдна дочка - то таки добрий струс мозку, то його треба не лаяти за те, що було до Фате, а пiдтримувати.
   Шматки меча, якi вона тримала в руках, заважали, то Фате хотiла їх викинути, а потiм спробувала останнiй раз з'єднати з допомогою дiмензiальної сiточки та зрадiла, бо меч став, як новенький. Вона полетiла вздовж Днiпра, спостерiгаючи його плиннi води, якi несли в собi час вiд давнини до сучасностi, бо бачили на своєму вiку злети та падiння держави, яка посiла на вiки по берегах рiки. Днiпро, з висоти, не здавався суцiльним та єдиним, як його вид iз берега, а змiївся безлiччю ручаїв, як i думки людей, що об'єднувалися та шукали свiй шлях у майбутнє. Хтось опинявся у глухiй затоцi, схожiй на болото, та покривався зеленою плiснявою, а хтось, попри всi перешкоди та пороги, рвався на бистрину, вперед, щоб злитися у майбутньому в морi-океанi людських особистостей. Фате минула острiв, на якому, по виду, стояла древня дзвiниця та храм, а з острова на берег тягнувся побудований мiсток. 'Спас на водi!' - подумала Фате, навiть, не догадуючись, що вловила суть. Видно, щось запало їй в око i вона повернулася та приземлилася бiля храму, який виявився закритий на замок, то Фате пройшла крiзь дверi та зайшла всередину.
  
   Приємна прохолода, яка обгорнула її, зовсiм заспокоїла душу та налаштувала на розсудливий лад. Пустi бiлi стiни всерединi церкви не впадали настирно в очi, а свiтло iз напiвкруглих вiкон розсiювалося та бродило по церквi, ледь пiдсвiчуючи її. Тiльки вiвтар та iконостас, покритi золотом вибивалися своєю розкiшнiстю, а перед ними стояв позолочений аналой на якому лежала iкона 'Преображення Господнє' у темно-коричневiй рамцi.
   'Врятуй i збережи!' - сказала Фате та поцiлувала iкону, бо хто його знає, як складеться доля. Фате подумала, що люди недарма придумали Бога, щоб поговорити з собою, наче з чужою людиною, та дати собi раду при душевнiй скрутi.
   - Вiн тобi не допоможе, - як грiм, пролунав голос, i Фате здригнулася, бо не чекала когось у закритiй церквi. Вона повернулася та побачила за пару крокiв вiд себе чиюсь постать у чорному одязi, а лице ховалося за чорною маскою. 'То захист вiд вiрусу', - догадалася Фате, намагаючись розпiзнати обличчя пiд маскою, та подумала, що це мiсцевий пiп.
   - Чому ви так думаєте? - спитала Фате аж надто чемно, як для неї, бо не хотiла сперечатися перед чужим Богом.
   - Тобi загрожує смерть вiд мами твого чоловiка, - сказав батюшка, а Фате заглянула йому в голову, але, крiм цiєї думки, нiчого не знайшла.
   - У мого чоловiка двi матерi, - сказала Фате, - про яку з них ти кажеш?
   - Про ту, яка з'явилася недавно, - сказав пiп та додав: - Вона не та, за кого себе видає.
   - Ти хочеш сказати, що вона кiк? - догадалася Фате, а пiп їй вiдповiв, наче хотiв зняли з себе провину:
   - Я тобi цього не казав!
   Фате не стала питати божого чоловiка, звiдки вiн це знає, та пiшла до виходу з церкви. Вона шарпонула дверi та зрозумiла, що вони закритi, та запiзно себе спитала: 'А як же зайшов пiп?' Фате обернулася та нiкого не побачила. Церква була пуста! Симпоти, кинутi навкруги, нiкого не знайшли й Фате здивовано себе запитала: 'З ким же я розмовляла?' Довелося виходити, як i ввiйшла - через закритi дверi. 'Куди ж менi податися?' - подумала Фате, пiднiмаючись в повiтря та мало не врiзалась в когось. Виявилося, що у Васю.
   - Так це ти прикидався попом? - зрадiла Фате, але Вася заперечив: - Я летiв за тобою, але тут загубив. Де ти була?
   - В церквi, - вiдповiла Фате та все розказала коханому, навiть про те, як молилася. Вася уважно її вислухав та сказав: - Ти не вiдчувала себе якось дивно?
   - Нi, ти думаєш, що мене отруїла твоя колишня коханка? - спитала Фате.
   - Я так не думаю, - сказав Вася, уважно подивився на Фате та спитав: - Ти кажеш, що перевiрила його симпотами?
   - Так! - пiдтвердила Фате, побродила по головi Васi, дiзналася, що вiн сумнiвається у її вiдчуттях, та сказала йому: - Я була у його головi, як у твоїй.
   - Я думаю, що храм попав не в тi руки, бо по ньому бiси гуляють, - сказав Вася та замислився. Вiд цього мимоволi став знижуватися, а Фате, опускаючись разом з ним, спитала: - То що ти думаєш?
   Вася не встиг вiдповiсти, бо вони опинилися в водi, iз якої зi смiхом виплигнули, а вже потiм, коли з них трохи зтекла вода, серйозно вiдповiв: - Я боюсь, що за обличчям Маргiни ховається не кiт, якого не слiд боятися, а хтось чужий i ворожий. Будь обережна!
   Вiн обняв її, мокру, та сказав: - Попри все, що вiдбувалося останнiм часом, я тебе кохаю i боюсь за тебе. Вони поцiлувалися та мало знову не булькнули в воду. А далi швидко полетiли, щоб обсохнути.
  ***
   Коли вони залишилися однi, Олександра згадала та сплеснула руками:- Забула сказати - я розгадала загадку Туманного Кота!
   - Невже? - здивувався Iджi, бо теж намагався розгадати ту картинку ребус та не змiг.
   - Так, - вiдповiла Олександра та пiшла до лiтньої кухнi, де взяла папiрець, який вона написала вночi та повернулася до Iджi та Дашi. Вона сказала:
   - Ось що написано на малюнку: 'Brownie Lutin Zmora Cobold House Satyr Gardvord eighth unknown'
   - 'Браунi Лютiн Змора Кобольд Домовик Сатир Ґардворд восьмий невiдомий'? Що це означає? - спитала Даша.
   - Не знаю, - вiдповiла Олександра, - я розшифрувала цей напис з допомогою Iнтернет сiтки, закинула туди алгоритм i мiльйони комп'ютерiв у свiтi цiлу нiч непомiтно працювали на мене.
   - Менi здається, що ти дарма не спала цiлу нiч, - сказала Даша та тихо засмiялася.
   - Чому? - трохи образилась Олександра.
   - Дивись, перший малюнок - кажан, англiйською мовою буде 'вat', перша лiтера (В), другий малюнок ворон - англiйською мовою 'raven', лiтера (R), далi йде сова - 'owl', лiтера (O), потiм колесо - 'wheel', маємо лiтеру 'W', далi цвях... - хотiла продовжити Даша, але її зупинила Олександра: - Досить, я зрозумiла! Ти молодець, а я свою голову забивала алгоритмами. Залишилося дiзнатися, що стоїть за цими iменами.
   - Браунi - чарiвний чоловiчок, дух дому в Англiї чи в Шотландiї, Лютiн - домовик у Францiї, Змора - це явно польська нечисть, Кобольд - дух пiдземелля в Нiмеччинi, Домовик - це щось українське; Сатир - з Грецiї, Ґардворд - домовик на фермi в Норвегiї, - пояснив Iджi, а Даша спитала: - Звiдки ти знаєш?
   - Я цiкавився мiфологiєю Землi, - вiдповiв Iджi.
   - Що ти можеш про це сказати? - спитала Олександра.
   - Те, що Туманний Кiт не мiг вiддати скрижаль Котермаку, а залишив для себе згадку, де її шукати, - сказав Iджi. - Нам треба знайти оцих сiмох джентльменiв i забрати у них цю скрижаль...
   - Якщо цi джентльмени iснують, - нагадала Олександра, - бо це якiсь казковi гноми, а я, щось, не пам'ятаю, щоб хоч одного хто-небудь знайшов.
   - То, може, знайдемо одного з них, наприклад, Домовика, вiн же десь тут вештається, - запропонував Iджi.
   - Як ти будеш його шукати, - спитала Даша, - коли не знаєш, як вiн виглядає та де живе?
   - Хочеш фокус? - прошепотiв Iджi на вухо Дашi.
   - Хочу! - сказала вона голосно.
   Iджi пiшов в хату мимо Маргiни, Мортi та Валентини Степанiвнi, якi розмовляли про щось своє. Через хвилину Олександра та Валентина Степанiвна подалися в хату, а Даша запiзно спитала: - Ти куди?
   - Iджi кличе, - вiдповiла Олександра, а Даша сказала: - Я нiчого не чула.
   - Я чула, - здивовано сказала Олександра, а Iджi, який з'явився на порозi хати та шкiрив зуби у широкiй посмiшцi, спитав: - Фокус вдався?
   - Що ти ще хочеш втнути? - посмiхаючись, спитала Валентина Степанiвна, бо тiльки до Iджi з усiєї цiєї компанiї ставилася прихильно та ще й думала: 'Отакого б хлопчика - Олександрi!'. Олександра та Даша, якi прочитали її думки, тiльки весело розсмiялися, а Iджi почервонiв та вiдповiв: - Дiвчата розгадали картинку вашого прадiда, то шукаємо тих, хто поцупив скрижаль Туманного Кота.
   - Що це за 'скрижаль' така? - Спитала Валентина Степанiвна, а Маргiна подивилася на веселi обличчя внучок та заклопотано вiдповiла: - Це вiн придумав забавку для дiвчат, тiльки тi котячi забавки можуть бути смертельнi.
   - Ти думаєш? - заклопотано спитала Валентина Степанiвна, а Маргiна вiдповiла: - Останнiй раз вiн вiдрiзав менi голову.
   - Голову тобi вiдрiзала я, - заперечила Мортi, яка до того мовчки слухала, про що говорять.
   - Не сперечайся, Мотя, ти була лише iнструментом, а все запланував Туманний Кiт, - вiдповiла Маргiна, а Мортi згодилась: - Можливо, що ти маєш рацiю!
   Тимчасом Iджi казав дiвчатам:
   - Я звертався до Домовика ультразвуком. Зробимо просто, беремо якийсь район, я буду кликати, а ви шукайте, якщо хто вiдiзветься.
   Олександра винесла на вулицю карту України, яку розiслали прямо на травi, й вони почали перебирати ближнi райони, поступово розширяючи круг опитуваних мiсцевостей.. Виявилося, що гукати на вiдстанi, навiть, з допомогою дiмензiальної сiточки, дуже важко i вони освоїли десь кiлометрiв двiстi навколо себе, коли Iджi стомлено сказав: - Менi категорично треба перепочити!
   - Будемо гукати по черзi, - сказала Даша та спитала: - Як ти його кликав?
   - Називав iм'я - Домовик, - стомлено вiдповiв Iджi. Даша почала кликати, допомагаючи собi ротом та повертаючись навколо себе. Досить скоро вона пристосувалася та стала нарiзуючи нове кола опитаних територiй, а Олександра клала на них гiрки та помiдори з кошика, щоб карта виглядала бiльш наочно.
   Проте, вона досить скоро стомилася, навiть ранiше, чим Iджi, то довелося тренуватися Олександрi, яка пiсля деяких тренувань, зрозумiла, як це треба робити. Знову огiрки та помiдори заповнювали карту України, наче кошик достатку, але й Олександра стомилася, то стали вже мiнятися без черги. Iджi, який крикнув 'Домовик!' - навiть, не надiючись на вiдповiдь, раптом щось почув.
   - Стоп! - сказав Iджi й зупинився та здивовано подивився на дiвчат, якi й самi почули чиюсь вiдповiдь здалеку: - Мамо! Це ти мене гукаєш?
   Ворона на тину городу наче почула далекий голос, невдоволено каркнула та полетiла.
  
  
  Реплiкацiя сьома. Маргiна
   Максим Козак прокинувся з тяжкою головою та пiднявся на лiктi, озираючись. Вчора зустрiвся з побратимами та з цiєї нагоди трохи погуляли. Зазвичай, згадали побратимiв, якi полягли в бою за Україну. Згадували й Максима, чиє iм'я носив Козак, та ту буремну нiч з 19 на 20 лютого на Майданi, коли вiн загинув. Наступного дня Козаку пощастило, бо вiн отримав оте завдання вiд сотника та не був на Майданi, а якби не це, то, можливо, теж би був убитий, але затримався та дiзнався, коли це вже скiнчилося. Його завданням було сповiстити маму Максима про його смерть.
   Вiн не пiшов до неї звечора, бо не знаходив у собi смiливостi пояснити їй, чому її син загинув, а вiн живий. Вiд цього Козак вiдчував якусь недоречнiсть та сором, бо не знав тих слiв, якi мав сказати матерi Максима. До того ж беркутiвцi штурмували Майдан цiлу нiч, то Козак мав вiдмовку, щоб не йти, та був у перших рядах, кидаючи пляшки з бензином через вогняну стiну попереду, надiючись, що його теж вб'ють, хоча знав, що смерть його, чомусь, не бере, а коли пiд ранок все трохи стихло, вiн на хвильку заснув. Коли встав, то сотник першим дiлом запитав:
   - Сповiстив маму Максима?
   - Ще нi! - сказав Козак, а сотник нахмурився:
   - Негайно йди!
   Робити було нiчого, то Козак поперся на Солом'янку. Так, вони були друзями з Максимом, який вчився в Київському нацiональному унiверситетi будiвництва та архiтектури та прийшов на Майдан, коли Козак вже там був. Вони були досить схожi, обидва рудi, маленькi та щуплi, тiльки у Козака руда борода мало не до пояса, а Максим ще нi разу й не голився. Максим жив з мамою, яка отримувала пенсiю по iнвалiдностi, то вiн з малих лiт пiдробляв, де тiльки мiг: в 'Макдональдзi', продавав радiодеталi на радiо ринку, писав курсовi та лабораторнi роботи на замовлення, ремонтував комп'ютери та ставив на них програмне забезпечення, загалом, крутився, як мiг.
   Перший раз, коли вони прийшли додому до Максима у старий обшарпаний дiм ще радянської забудови, Максим пройшов у маленьку кiмнату та поздоровався з мамою, а вже тодi потягнув Козака в ванну кiмнату та сказав: - Помийся, бо вiд тебе тхне, як вiд бродячої собаки.
   Козак не став признаватися, що не мився уже бiльше нiж п'ять столiть, а якщо бути точним, то не мився нiколи. Вiн залiз у теплу воду i вона, пiсля зимової сльоти, так прогрiла його щупле тiло, що вiн мало не заснув. Максим, який заглянув у ванну, принiс йому ножицi та показав на безпечну бритву в склянцi: - Збрий бороду, бо ходиш, як якийсь домовик. Поквапся, бо нас жде вечеря.
   Аби Максим знав правду, то не казав би такого, але Козак швидко зiстриг свою бороду та поголився. В дзеркало на нього дивився молодий парубок з загорiлим вiд диму обличчям та бiлим пiдборiддям. З бородою Козак був солiднiший, а зараз був зовсiм схожий з Максимом.
   Коли вiн вилiз iз ванни, закутаний у величезний рушник, Максим провiв його у велику кiмнату та витягнув зi старої шафи одяг, який дав Козаку та сказав:
   - Це моє, тобi пiдiйде!
   В коридорi гудiла стара пральна машинка, то, напевне, прала драний одяг Козака, який давно вже зносився. З кухнi несло смачним запахом i коли Максим повiв туди Козака, то у того потекла слина. Звичайна смажена картопля та ще й з огiрочками справила враження на Козака, а коли вони наїлися, то запiзно спитав: - А твоя мама ...
   - Вона поїла у своїй кiмнатi, - сказав Максим.
   Коли вони лягли на широкий диван, щоб трохи перепочити, Максим спитав: - Як тебе звати, а то все Козак та Козак?
   - Я теж Максим, - збрехав Козак, а Максим повертаючись до нього спиною, ткнувся в подушку та промовив: - Тезки.
   На зупинцi тролейбус навпроти унiверситету КНУБА Козак зiйшов та з важким серцем перейшов вулицю. Вiн попрямував до будинку Максима, який сховався за Київським електромеханiчним коледжем. Козак бажав, щоб щось трапилося, бо так не хотiлося виконувати цю страшну мiсiю, але доля, якщо вона є, навпаки, штовхала його вперед. Навiть дверi пiд'їзду гостинно перед ним вiдкрилися, бо якась тiтка виходила надвiр та ще й поздоровкалась. Козак кивнув головою та пiднявся на третiй поверх, а коли став перед дверима квартири Максима, то опустив голову та натиснув кнопку дзвiнка, надiючись на те, що дома нiкого немає.
   Козак вже хутко хотiв повернутися та втекти, але у дверях клацнув замок i вони вiдкрилися. Козак, скiльки не вiдвiдував Максима, тiльки раз бачив маму Максима, Iрину Петрiвну, а зараз роздивився вже добре. Трохи блiде обличчя i сама вона тендiтна, наче якась дiвчинка, а дивиться вперед, крiзь Козака, то вiн оглянувся, бо здалося, що вона когось там побачила.
   Козак ошелешено зрозумiв, що вона слiпа.
   Вони з Максимом нiколи не говорили про iнвалiднiсть його мами, тiльки Козака дивували їх вечiрнi прогулянки разом. Вiн з ними не ходив, бо завалювався на диван та хропiв, а вже потiм повертався Максим та вiдсував його спиною до стiни.
   - Максим, ти геть весь пропах гаром, ви що там палите на Майданi, - сказала Iрина Петрiвна, широко вiдкриваючи дверi та запитала: - А де твiй друг, Козак, чого не взяв з собою?
   - Вiн на вахтi, - з радiстю збрехав Козак, бо Iрина Петрiвна прийняла його за свого сина, то вiн не мiг отак брякнути, що Максим героїчно загинув.
   - Знiмай свiй смердючий одяг та мий руки, а я тобi наллю борщу, - сказала Iрина Петрiвна, а Козак пiшов у ванну мити руки. Як для слiпої Iрина Петрiвна була досить вправна, бо орiєнтувалась на кухнi, наче все бачила. Налита тарiлка борщу вiдкинула всiлякi сумнiви й Козак спорожнив її за якусь хвилину.
   - Зголоднiв, мiй любчику, - сказала Iрина Петрiвна та притиснула голову Козака до себе, цiлуючи його смердючу голову та сказала: - Зараз наллю тобi ще.
   Другу тарiлку вiн ум'яв вже спокiйно, а Iрина Петрiвна сказала: - Вiдпочинь трошки, нiкуди той майдан не дiнеться.
   Козак подумав, що нiчого поганого не станеться, коли вiн подрiмає та завалився на диван. Iрина Петрiвна прикрила його ковдрою та гладила його по головi, а вiн, приголублений нею, умиротворено заснув. Про розстрiл побратимiв вiн дiзнався тiльки ввечерi, коли повернувся на Майдан, а сотнику збрехав, що повiдомив матерi Максима про його смерть. Поховали Максима на Байковому кладовищi, то Козак привiз Iрину Петрiвну та сказав їй, що помер друг Максима, теж Максим, то вони вдвох поплакали, а на вечерю не поїхали, посилаючись на здоров'я. Так вiн став сином Iрини Петрiвни.
   Коли його хлопцi зiбралися їхати на фронт, битися проти московiтiв, то Козак знайшов двох дiвчат з Майдану, якi вчилися в Києвi, та запропонував їм жити на квартирi та приглядати за Iриною Петрiвною. Вiддав їм банкову карточку Максима, бо збирався класти на неї кошти, щоб вистачало на життя Iрини Петрiвни.
   - Мамо, у мене довге вiдрядження, то дiвчата тут поживуть, щоб тобi не було сумно, - сказав Козак, а Iрина Петрiвна вiдповiла: - Не бреши, я тебе знаю, як облупленого, ти їдеш на фронт?
   - Так, але, щоб ти знала, у мене є талiсман, то я нiколи не загину, - сказав Козак та показав їй те, про що нiхто не знав - шматок металу в шкiряному мiшечку, що впав з неба, який дарує життя Козаку вже понад п'ять столiть. Iрина Петрiвна довго мацала його талiсман та, мабуть, вiн її не заспокоїв, бо вона звичним рухом притягла його голову до своїх грудей, на яких так затишно, та прошепотiла: - Бережи себе!
   Козак повернувся до дiйсностi, бо вiдчув на лобi руку Iрини Петрiвни.
   - Коли це ти навчився пити? - сказала вона, подаючи йому цiлий кухоль квасу, який Козак перехилив у горло та вiдчув, що оживає.
   - Попросила сусiдку, щоб купила квасу, - сказала Iрина Петрiвна, а Козак сказав: - Мамо, я бiльше не буду.
   - А хто недавно до ранку на Подолi гуляв, - нарiкала Iрина Петрiвна, а Козак тiльки виправдовувався: - То були мої побратими, то я не мiг вiдмовитися.
   - Вставай, я снiданок тобi приготувала, - сказала Iрина Петрiвна та погладила його по головi. Козак пiднявся на ноги та потопав на кухню, звiдки пахло смаженою яєчнею.
   - Домовик! - почувся чоловiчий голос i Козак здивовано завмер на мiсцi. 'Що тiльки на похмiлля не почується!' - потрусив головою Козак, але знову почув, уже жiночий голос: - Домовик?
   - Мамо! Це ти мене гукаєш? - спитав Козак, а Iрина Петрiвна сказала ззаду: - Я прибираю твою постiль на долiвцi, бо завтра, пiсля вихiдних, приїдуть дiвчата квартирантки.
   Козак завмер та не знав, що думати, бо його дiйсне iм'я невiдоме нiкому з людей.
  ***
   Люда з Iгорем тiльки одну нiч переночували разом, а з самого ранку вiн зiбрався в дорогу.
   - Затримайся трохи, у мене залишилися два вихiдних, - попросила Люда, але Iгор аж знiтився та сказав: - Якби ти знала, як я хочу залишитися, але не можу: ти ж знаєш, що до мене на днях прибуде нове поповнення, то я повинен все пiдготувати. Все органiзую i, як не буде обстрiлiв, як зараз, то обов'язково приїду. А де Нестор?
   - Вiн поїхав у Канiв, до вас додому, до матерi, Марiї. Казав, що твiй батько, Богдан, приїхав на недiльку, як ти, то теж хоче його побачити. Збирався пiти на фронт.
   - Хай дома сидить, там є кому воювати, - сказав Iгор, бо не хотiв залишати Люду одну.
   - Не дуже вiн мене послухає, - сказала Люда та стала допомагати йому збиратися. Коли зiбралися, Люда сказала: - Проведу тебе до автобуса.
   - Я їду з волонтерами, - сказав Iгор
   Вони сiли на п'ятий трамвай та поїхали до Днiпровського вiйськового госпiталю звiдки вiдправлялася автомашина волонтерiв. Коли вони пiдiйшли до госпiталю, то Люда сказала, показуючи на бусик, бiля якого смiялися двi дiвчини: - Це не твоя?
   - Так, моя, - вiдповiв Iгор. Люда прискiпливо подивилася на дiвчат та несподiвано сказала: - Тепер я розумiю Фате!
   - В якому сенсi? - не зрозумiв Iгор.
   - В тому, що вона свого Васю не залишає нi на мить! - з iнтонацiєю вiдповiла Люда, а Iгор, коли зрозумiв, то засмiявся та сказав: - Ти у мене єдина!
   - Не бреши! У тебе до мене були жiнки, куди ти їх дiв? Ти синя борода? - жартуючи, спитала Люда, а очi пильно вдивлялися в лице Iгоря.
   - Ми про це не говорили, але у мене були довгi стосунки з однiєю жiнкою i не з моєї вини ми не одружувалися. Вона не могла мати дiтей i тому вважала, що менi не пара. На цьому ґрунтi нашi стосунки розпалися. Це сталося задовго до нашої зустрiчi, - вiдповiв Iгор.
   - Добре, йди вже до своїх дiвчат, - сказала Люда, обняла за шию та довго цiлувала та гладила його, а потiм вiдпустила та додала: - Я тебе люблю та чекаю.
   Iгор сiв за руль, кивнув Людi, а дiвчата, наче спецiально, засмiялися. Вони виїхали на набережну, а тодi добрались до Центрального моста, по якому перебралися на лiвий берег Днiпра та попрямували в сторону Донецького шосе. Дiвчата всю дорогу розпитували про Люду, то час пройшов швидко - через три години вони вже були на мiсцi. Дiвчат залишив в тилу, а сам вирушив до своїх. Нове поповнення снайперiв ще не приїхало, але капiтан Шевченко казав, що там багато бiйцiв, якi вже пройшли фронт та мали досвiд. Снайперська рота, якою командував Iгор, посилала своїх бiйцiв на пiдкрiплення опорних пунктiв, то вiн, зазвичай, вiдвiдував їх на мiсцях, а якщо треба, то навчав того, чому не вчили в школi снайперiв.
   За клопотами наступив вечiр, який застав Iгоря на самiй передовiй. Вiн, якраз, ходив по окопу, вiдмiчаючи мiсця для роботи снайперiв, коли перед ним несподiвано хтось з'явився. Iгор автоматично вихопив пiстолета, але добре, що не вистрелив, бо перед ним була Маргiна в маскувальному костюмi.
   - Що ти тут робиш? - здивовано спитав Iгор, ховаючи пiстолета, бо знаходження Маргiни на фронтi говорило про те, що сталося щось важливе. На його питання Маргiна вiдповiла: - Тебе шукаю.
   Вона витягла з кишенi пiстолет та вистрелила йому прямо в лоб, а потiм настала вiчна темрява.
  ***
   Вони полетiли, не попрощавшись з бабусями. Домовик, який вiдгукнувся на своє iм'я, знаходився в Києвi. Пiсля того, як вiн вiдгукнувся, то вiдразу пропав, чи замкнувся, у всякому разi вони не змогли його знайти своїми симпотами. Добре, що засiкли мiсце, звiдки вiдiзвався Домовик, то можна звiдти починати пошуки. Дашi пошук Домовика подобався бiльше, чим ребуси з картинками, то вона летiла попереду, а її супроводжував Iджi та Олександра.
   Коли вони прилетiли в Київ, Даша хотiла залетiти до Марiко з Тарасом, але цiкавiсть пересилила i вона подалася в сторону Солом'янки. Вони зависли над старим чотириповерховим будинком недалеко вiд унiверситету КНУБА та уточнили координати. Симпота, залишена на мiсцi появи Домовика, закiнчувалася над останнiм пiд'їздом на третьому поверсi, то треба було вiдвiдати цю квартиру та дiзнатися.
   - Зайдемо без стуку! - сказала Даша i вони через дах спустилися прямо на сходи пiд'їзду та зiйшли на один поверх вниз. Пройти дерев'янi дверi, то дрiбницi, i вони стовпилися у коридорi. Даша пiшла налiво в велику кiмнату, Iджi вправо, на кухню, а Олександра пiшла у кiмнату, що була прямо.
   - Максим, це ти? - почула вона голос i вiдкрила дверi. Коло вiкна сидiла вже не молода жiнка з сивиною, яка повернула голову в сторону Олександри, але дивилася якось дивно, наче її не бачила. 'Вона слiпа!' - догадалася Олександра та сказала: - Ми шукаємо Домовика, а хто такий Максим?
   - Максим, це мiй син, а Домовика я не знаю i тут такий нiколи не жив, - з деякою тривогою вiдповiла жiнка та спитала: - Хто ви такi?
   - Напевно, нам дали не той адрес, - сказала Олександра та додала: - Я лiкар, то якщо я тут, то дозвольте вас оглянути.
   - Якщо ви хочете забрати грошi, то вони лежать в шафi в залi, тiльки не чiпайте речi дiвчат, - бо вони пiдробляють, щоб вчитися, - сказала жiнка.
   - Як вас звати? - спитала Олександра i жiнка вiдповiла: - Iрина Петрiвна.
   - Iрина Петрiвна, ми не злодiї, а про те, що я вас хочу оглянути, то я казала правду, - сказала Олександра та спитала: - Ви не проти?
   - Робiть, що хочете, - сказала Iрина Петрiвна й Олександра стала її оглядати, зануривши в око свої симпоти. У жiнки була вiдкрита кутова глаукома та пiдвищений тиск в оцi, вiд чого пошкодився зоровий нерв. Якби їй робили операцiю у якомусь центрi, то результат був би непередбачуваний.
   - Будь ласкавi, не рухайтесь, бо я попробую вас лiкувати, - попросила Олександра та сказала Дашi, яка з'явилася у дверях: - Закрий, будь ласка, штори, бо, пiсля операцiї, яскраве свiтло їй шкiдливе.
   - Ти хочеш робити операцiю в темнотi? - спитала Даша, а Олександра вiдповiла: - Свiтло менi не потрiбне тим бiльше моїй пацiєнтцi.
   - Лоскоче в оцi, - призналася Iрина Петрiвна, а Олександра сказала: - Так i має бути.
   - То ви, дiйсно, лiкар? - здивувалася Iрина Петрiвна, бо дотепер вважала їх злодiями.
   - Лiкар вiд бога, то моя мама, а я шарлатан вiд нечистого, - вiдповiла Олександра та невдоволено нагадала: - Мовчiть.
   Через пiв години, якi для Олександри промайнули, як одна мить, а Даша вiд нудьги, вже хотiла летiти до Марiко, лiкар голосно втягнула в себе повiтря та з видихом опустила занiмiлi руки, хоча нiчого ними не робила.
   - Я бачу, - сказала Iрина Петрiвна, а Олександра трохи сердито сказала: - Закрийте очi, вам ще рано дивитися. У вас є в господi бинт?
   - В залi, - вiдповiла Iрина Петрiвна, а Олександра попросила Дашу принести бинт. Вона замотала їй голову i сказала: - Якщо я не зможу прийти, то через пару днiв знiмайте бинт iз заштореними вiкнами та потроху звикайте до свiтла.
   - Що ви зробили з моєю мамою? - спитав коротун, бiльше схожий на хлопчика, чим на дорослу людину, який так несподiвано з'явився перед Олександрою, що вона аж здригнулася. В руцi вiн тримав величезного широкого ножа, якого взяв на кухнi, щоб порубати непроханих гостей в капусту.
   - Максим, це лiкар, вони зробили менi операцiю, - сказала Iрина Петрiвна.
   - Вони в тебе вирiзали якийсь орган? - зовсiм без довiри спитав Максим, поглядаючи на Олександру та Iджi, бо цi гостi з розмальованими пиками йому не подобалися..
   - Нi, менi зробили операцiю на очах, то я тепер бачу, - сказала Iрина Петрiвна.
   - Скiльки я вам винен за непрошену операцiю, - спитав Максим i Олександра вiдповiла: - Нiскiльки, правда, ти нам повинен вiддати те, що тобi не належить.
   - Про що йде мова? - спитав Максим, а Даша, яка тихо з'явилася на порозi кiмнати, без церемонiї шмякнула його по головi та потягла в iншу кiмнату. Вона хутко його обшукала та зняла з шиї шкiряний мiшечок. В ньому Даша знайшла шматок якоїсь монети з вирiзьбленою головою кота. По краю монети йшов напис 'h us'.
   - Що ви робите? - спитала Iрина Петрiвна, коли нiж з рук Максима гучно упав на пiдлогу.
   - Хочу зробити йому операцiю по вiдновленню росту, - збрехала Олександра, яка не схвалювала методи Дашi, але що сталося, то сталося.
   - Йому буде боляче? - спитала Iрина Петрiвна, але Олександра її заспокоїла: - Нi, вiн трохи поспить.
   Досить скоро Максим прийшов у себе i дивився на них, як на бандюганiв, а коли Даша попросила розповiсти, як до нього попав цей артефакт, навiдрiз вiдмовився говорити. Олександра наклала на дверi симпоти, щоб нiхто їх не змiг вiдкрити та сказала: - Ми залишимось тут, поки ти нам не розкажеш.
   Даша волiла б пiти до Марiко, але де ночувати, яка рiзниця. Вони пообiдали, чи, скорiше, пополуднували та попили чаю разом з Iриною Петрiвною, а потiм задрiмали на диванi: Даша з Олександрою на одному, а Iджi разом з Максимом - на iншому в рiзних кутках.
   Прокинулись аж вранцi. Максима в хатi не було. Не було i шматочка скрижалi, який Даша сховала у своїй кишенi. Дверi нiхто не вiдкривав, бо на них Олександра тримала свої симпоти, а коли Iджi вийшов на величезний балкон, то побачив мотузку, прив'язану до поручнiв балкону, по якiй Максим спустився вниз.
   - Нiчого, - сказала Олександра, - тепер ми знаємо, що скрижаль є i як вона може виглядати, а найти всiх персонажiв, якi тримають шматочки, то вже дiло технiки.
   В цей час у дверi хтось став гупати й Даша вiдразу пiдхопилася, як кiшка перед норою мишки, та сказала: - Це Максим!
   А Iрина Петрiвна, яка вийшла зi своєї кiмнати, сказала: - То не Максим, це дiвчата, якi тут квартирують. А Максим ще вчора поїхав на фронт.
   Витягнутi розчарованi обличчя Iрина Петрiвна не бачила. Даша пiшла вiдкривати дверi, а Олександра зняла свої симпоти з дверей та сказала Iринi Петрiвнi:
   - Пiшли у вашу кiмнату, та знiмемо на деякий часу бинти. Тiльки закриємо штори на вiкнi.
  ***
   Коли Марiко з'явилася дома, то побачила записку на поличцi бiля дзеркала.
   'Був у вас в гостях. Вiдправив вiйська московiтiв на схiд, воювати з китайцями, так що Українi поки нiщо не загрожує. Буду за ними приглядати. Люблю вас, жаль, що не застав.
   Ваш Хома iбн Алi аль-Авель'
   - Хто це тобi любовнi листи пише? - спитав Тарас, який зайшов у квартиру за нею.
   - Хома. Каже, що це вiн вiдiгнав московiтiв вiд України, - сказала Марiко.
   - Московiтiв вiд України може вiдiгнати тiльки смерть, - сказав Тарас та спитав: - У нас нема чого поїсти, бо я, полiтавши, чогось зголоднiв.
   - Зараз приготую, якщо Хома щось залишив у холодильнику, - вiдповiла Марiко, а коли заглянула у нього, то сплеснула руками: - От що чесна людина, не полiнувався, сходив у крамницю. Якраз все, що я беру! Який душка наш Хома, не те, що Хасан.
   - Не перехвалюй, а то зiпсуєш, - фiлософськи додав Тарас та почув квартирний дзвiнок. Коли вiдкрив, то побачив за порогом Васю та Фате.
   - Чого ви стукаєте, не знаєте, як заходити без стуку? - спитав Тарас.
   - Стукаємо, як пристойнi люди, - засмiявся Вася, а Фате теж посмiхнулася, бо вже вiдiйшла та й не було тут ненависної Люди. Марiко швидко пiдготувала легкий обiд i вони сiли за стiл. Коли пообiдали та стали пити каву, Фате розказала про те, що чула вiд батюшки у церквi на островi.
   - Вiн тобi так сказав? - здивовано спитала Марiко, яка зовсiм не повiрила Фате, бо бачила, як вони собачилися з Маргiною, коли були в Крижополi.
   - Так, - вiдповiла Фате i повторила: - Вiн дослiвно сказав: 'Тобi загрожує смерть вiд мами твого чоловiка', - а коли я його перепитала, яка мама, бо у чоловiка їх двi, то вiн пояснив, що та, котра з'явилася недавно. А ще вiн додав, що вона не та, за кого себе видає.
   - Я, чомусь, цьому не вiрю, - сказала Марiко, а Тарас додав: - Я теж. Так, вона, пiсля того, як повернулася на Землю, трошки змiнилася, то, певно, тому, що отримала нове тiло, але вбивцею нiколи не була. Вбивати, вона вбивала, але тiльки тодi, коли не було iншого вибору, а яка може бути причина, щоб убивати тебе?
   - Я, скорiше, подумаю, що ти хочеш убити її, - з посмiшкою сказав Вася, а у Фате на очах з'явилися сльози злостi: - Я розказала те, що менi сказали, а ти звинувачуєш у чомусь мене?.
   - Пробач, вирвалося, - сказав Вася, - просто, я знаю тебе i твiй войовничий характер.
   Ввечерi вони прогулялися по Києву. Фате, роздивляючись рiзноманiтнi маски на обличчях киян, заклопотано спитала у Тараса: - Цей 'Ковiд-19' нам не загрожує? - на що Тарас з єхидною посмiшкою вiдповiв: - Зараза до зарази не пристає.
   Марiко чмихнула вiд смiху, а Фате насупилася. Наступного ранку, коли вони прокинулися та снiдали, у Тараса задзвенiв телефон. Вiн когось вислухав, а потiм сказав: - В Iгоря стрiляла Маргiна, та вiн чудом залишився живий.
   - Я ж казала! - радiсно вигукнула Фате, але цю радiсть нiхто з нею не роздiлив, навiть, Вася. Розчарування вiд того, що людина, якiй ти довiряєш, так радикально змiнилася - то не кращий ранковий подарунок.
  ***
   Iгор, що пiд ранок ожив якимось чудесним способом, не повiрив у божу благодать, а подзвонив до Люди та стурбовано запитав: - Ти навiщо надягла на мене свою дiмензiальну сiточку?
   - Ти на фронтi. Я хочу, щоб ти повернувся додому живим, - вiдповiла Люда та спитала: - Як ти догадався?
   - Мене вбила Маргiна пострiлом iз пiстолета, але я пiд ранок очуняв i залишився живий, - сказав Iгор та додав: - Голова тiльки трохи болить.
   - Не може бути? А вона здавалася менi такою вiдкритою та чесною, - стурбовано вiдповiла Люда та попросила: - Повiдом Марiко, вона краще знає свою матiр. Iгор подзвонив Тарасу та все розказав, а вже потiм став готуватися приймати поповнення.
  ***
   Максим цього ж ранку якраз збирався їхати на передову, бо його, разом з двома товаришами по Майдану пiсля навчання переводили в снайперську роту на зовсiм iншу дiлянку фронту. Цi люди, якi взяли його в полон у його ж квартирi, не були небезпекою для його мами, бо таки правда, зробили їй операцiю i вона казала, що вже щось бачила. Завтра повиннi приїхати дiвчата квартирантки, бо у них з вересня почнуться заняття в iнститутi, то при них цi люди мамi нiчого не зроблять. Тому вiн з чистою душею пiдсипав у чай м'яту та мелiсу, вiд чого гостей потягнуло на сон, а витягнути з кишенi Дашi те, що вона в нього забрала, то вже дитячi забави. Вiн шепнув Iринi Петрiвнi, яка уже теж дрiмала, що їде у вiдрядження, взяв свого рюкзака та по мотузцi спустився вниз.
   На вокзалi його вже чекали хлопцi, з якими вiн вчився у снайперськiй школi, та лаяли, що мало не спiзнився, хоча до вiдправлення 136-го поїзда Київ - Покровськ ще залишалося хвилин п'ять. Забравшись в вагон, хлопцi розклалися повечеряти, а Максим не став, бо вже наївся дома, а залiз на верхню полицю та заснув - далися взнаки того, що вiн дома теж трохи пив той чай, щоб нiхто не запiдозрив.
   Прокинувся уже в Покровську. Їх чекала машина, то вони десь за пiв години були на мiсцi. Лейтенант, який їх зустрiв, був якийсь пом'ятий, мабуть, не виспався. Вiн представився:
   - Мене звати Iгор Столярчук i я буду вас навчати, як вижити на фронтi. Хто з вас уже воював?
   Всi пiдняли руки, а лейтенант задоволено вiдповiв: - Це добре, а хто вже працював снайпером?
   Нiхто руки не пiдняв, то лейтенант сказав:
   - Напевне, вас вчили в снайперськiй школi, що робота снайперiв пiд час ведення вiйськових дiй дуже важлива. Щоб стати професiйним снайпером, треба, крiм вмiння надзвичайно влучно стрiляти, бути дуже врiвноваженим, хитрим та терплячим, вмiти сконцентрувати свою увагу, швидко та самостiйно приймати правильнi рiшення та чекати. Вмiння чекати для снайпера - то головне. Хоча цi чесноти не притаманнi всiм - їх потрiбно виховувати у собi щоденною працею. Попри це, професiйнi снайпери повиннi вмiти користуватися сучасною оптикою, гарно маскуватися, скрито пересуватися, розраховувати траєкторiю польоту кулi залежно вiд багатьох чинникiв: вiтру та температури повiтря, рiзницi висот та iнших даних. Коли готуєшся до пострiлу, важлива кожна деталь - положення тiла, тиск на курок, навiть дихання. Не забувайте, що московiти мають великий досвiд попереднiх воєн та завжди якiсно готують своїх снайперiв, тому переграти їх - це вищий пiлотаж.
   Лейтенант зупинився та додав:
   - Не хотiв цього казати, але, мабуть, треба, бо це може стосуватися усiх. Вчора ввечерi у мене стрiляла людина, яку я добре знав i нiколи б не повiрив у те, що вона є для мене загрозою. В силу деяких особливостей, я залишився живий, але знайте, що ворог пiдступний i може одягнути маску друга, щоб тебе знищити. Тому, про всiлякi дрiбницi, якi трапляються у вашому життi, без жодних вагань розказуйте менi. Можливо, що то дрiбницi, а можливо, що нi.
   Всi переглянулися мiж собою, наче шукали ворогiв, а лейтенант продовжив:
   - Сьогоднi ми вивчаємо тепловiзiйний прицiл Pulsar Thermion XP50 для антиснайперського пiдроздiлу. Потiм мої хлопцi покажуть вам, як треба маскуватися, а в кiнцi ви всi познайомитеся зi своїми напарниками. Поки що будете другими номерами.
   Заняття з новоприбулими молодими снайперами продовжувалися до самого вечора з перервою на обiд, а в самому кiнцi досвiдченi снайпери розiбрали новобранцiв собi в напарники. Зовсiм несподiвано для себе Максим залишився один.
   - Тобi не дiсталося пари? - засмiявся лейтенант, поглядаючи на малого карлика, який розпачливо дивився на нього, а Iгор сказав: - Нiхто не зрозумiв твоєї переваги - ти непомiтний для ворога. Дозволь менi взяти тебе до себе.
   - Дозволяю, - сказав Максим, а Iгор присiв на пустий ящик та примружив очi: - Розказуй, якi дрiбницi трапилися у тебе в останнiй час.
   Максим, чомусь, пройнявся чуйнiстю командира та вiдверто розповiв про вчорашнiх гостей з розмальованими обличчями, якi прийшли до нього додому. Iгор зацiкавлено слухав, а потiм спитав: - Як, ти кажеш, їх звати?
   - Олександра, Iджi та Даша, - вiдповiв Максим та додав: - Олександра зробила мамi операцiю на очах i вона тепер бачить.
   - А покажи-но менi оту 'скрижаль', як ти її називав, - попросив Iгор i Максим зняв з шиї шкiряний мiшечок та витягнув з нього золотий шматочок. Iгор довго його роздивлявся, а Максим, проникнувши до нього довiрою, несподiвано для себе сказав: - Iз-за цiєї штуки я живу вже понад п'ять столiть.
   - Я тобi вiрю, - сказав Iгор, що трохи здивувало Максима, а Iгор додав: - Олександра - то моя дочка, а Даша - її сестра. Вони теж можуть жити довго, як ти. Ти цю штуку сховай i нiкому не показуй.
   Те, що його гостя є родичкою лейтенанта, трохи налякало Максима, бо вiн, навiть, подумав, що ота куля в лоб, яку отримав лейтенант, трохи пошкодила його мiзки, то вiн заговорюється. Видно, що лейтенант зрозумiв його стан, бо сказав: - Менi життя зберiг талiсман, який моя дружина, не попередивши мене, дала менi. Цей талiсман називається 'дiмензiальна сiточка'. Так що ми з тобою, друже, трохи подiбнi. А звiдки у тебе цей золотий шматочок?
   - Вiн упав з неба прямо у пiдземний зал, де я ховався, - вiдповiв Максим, та вже хотiв розказати про їх таємницю, але подумав, що то вже занадто, бо то таємниця чужа.
   - Цiкаво, - сказав Iгор та з посмiшкою обняв Максима: - Кажи, напарник, який у тебе буде позивний?
   - Домовик, - сказав Максим.
   - Пiшли, Домовик, сьогоднi ми спати не будемо, бо у нас нiчна робота - треба, щоб ворог вiдчував себе напружено, - сказав Iгор.
   - Так перемир'я! - нагадав Домовик.
   - Перемир'я буде тодi, коли ворог залишить нашу землю, i не ранiше, - вiдповiв Iгор. Домовик зрозумiв, що його напарник - сама надiйна людина на цiй планетi, навiть, ближча, чим його закордоннi друзi. 'Колись я йому все розповiм', - подумав Домовик, стискаючи в руках снайперську гвинтiвку 338-й Lapua Magnum, як саму дорогоцiнну ношу.
  ***
   Мортi прокинулася, бо хтось вийшов надвiр. В хатi було трохи душно, бо цiлий день пекло надворi, хоча до ночi температура повiтря трохи спала. Вони, по жарi, викопали останню картоплю, бо Валентина Степанiвна за сварками не догадалася припрягти до цього чоловiкiв, а дiвчата з Iджi зблиснули з дому ще зранку. Тож довелося трьом бабусям працювати, то це їх трохи зблизило та помирило. Коли вже упоралися та перебрали картоплю на двi купки: одну для їжi, а другу варити курям, то запiзно сiли вечеряти. Валентина Степанiвна витягла сулiю вишнiвки, приказавши: 'Берегла для внучки, а як вони втекли, то будемо ми пити!'. Пiсля вишнiвки поспiвали українських пiсень, який Валентина знала, що й не полiчити, то виявилося, що у Маргiни та Мортi є голоси, про якi вони й самi не знали. Потiм, поговорили про дiтей та онукiв, а вже тодi лягли спати: Валентина Степанiвна у себе, Мортi господиня постелила у кiмнатi Олександри, строго наказавши: 'Нiчого тут не чiпай, бо вона мене вб'є!', - а Маргiна лягла у залi на диванi.
   Сон, якось не йшов, то Мортi теж встала та вiдкрила вiкно, хоч Валентина наказувала не вiдкривати, бо налетять комарi. Повний мiсяць освiтлював викопаний город, на якому цятками лежали ще не зiбранi гарбузи, а по периметру темнiли кущi винограду, смородини та малини. Щось у самому кiнцi городу заворушилося, а коли Мортi придивилася, то впiзнала Маргiну. 'Що вона там робить?' - подумала Мортi та з жахом побачила, як Маргiна видирає кущi винограду та кидає їх на город. Мортi хотiла запитати у Маргiни, нащо вона викорчовує кущi, аж раптом мало не закричала, бо на її плече опустилася чиясь рука. Мортi рвучко обернулася та побачила, що то Валентина, яка притулила пальця до рота, щоб Мортi мовчала. Вони дивилися, як Маргiна видерла кущi, а потiм почала трощити гарбузи. Бачене не вкладалося нi в якi рамки пристойностi, але Мортi нiчого сказати не могла, бо Валентина тримала її за руку. Коли Маргiна знищила все, що могла, вона пiшла кудись мимо хати, то вони вже не бачили, чи на вулицю, чи ще десь кудись.
   - Не кажи їй, що ми це бачили, - попросила Валентина, та пiшла у свою кiмнату. Мортi не могла спати та забилася у тривожному снi тiльки пiд ранок. Коли вона прокинулась, Валентина вже поставила на стiл снiданок: яєчню та молоко. В кiмнату зайшла свiжа та весела Маргiна, яка сказала:
   - Виспалась у лiтнiй кухнi краще нiкуди!
   Мортi хотiла щось сказати, але Валентина поглядом її зупинила. Маргiна, весело глянувши на них, турботливо запитала: - Ви, щось, невеселi? Чи похмiлля вiд вишнiвки?
   - В хатi було душно, - дипломатично сказала Валентина Степанiвна та переглянулася з Мортi, яка про себе подумала: 'Бiдна Маргiна! Треба її показати лiкарю!', а кiт Щасливчик, який лежав на колiнах Валентини, додав: - Коло хати смердить нечистим духом.
   - Ми сьогоднi полетимо до Києва, - наче, мiж iншим, сказала Мортi, перебиваючи кота, щоб той не брякнув лишнього, - нас кличе Марiко.
   - Добре, - сказала Маргiна, - пiсля такої ночi чого б не полiтати!
   Мортi не сказала, що при розмовi з Марiко, вона їй все розповiла, а та повiдомила, що Маргiна стрiляла в Iгоря з револьвера. Валентина про це ще не знала.
  ***
   'Лео Герос, ото вже облом, публiчно обiзвав президента брехлом, вiддав його журналiстам на поталу, бо лаяв 'клоуном з 95 Кварталу', а оскiльки Герос не Гуллiвер, то його викликали у ДБР, мов у нього не сплаченi податки, за штани, що на срацi латки. Карма завжди повертає, там, де нiхто не чекає, то не провокуй цю дивну штуку, бо вона заходить у дверi без жодного стуку. Спалити машину Лео, то, напевне мало, прищемити треба хвiст, щоб не поводився зухвало. Зелененько аж запiнився та сердито бубнить, чого отой Герос дотепер не сидить. Як за мiсяць не посадять, то не зносять голови, бо потiм де його шукати, хоч в Америцi лови. Хай 'громадськi органiзацiї' та той, чи iнший адвокат, сприяють Героса утилiзацiї, головне - щоб був результат. Шмиргаль, щоб заспокоїти Зелененько, призначив стипендiю тату, але, чогось, обминув його неньку, напевне тому, щоб не було блату. А ще у перемир'я стрiляли, то у президента заспокоїли та кажуть, що московiти нi у кого не попали, бо дуже часто мажуть. Дуже грозило донецьке чмо: 'Вiдiйдiть, бо ми вас вб'ємо!' У Плутiна для того донецького Дуремара вiдшукалася гарна пара: на однiй руцi отой мудак, на другiй Буратiно - Тимофiй Єрмак. Той Єрмак, наче президент, кругом суне носа та вiдповiдає: 'Володимир Володимирович, один момент! Все зроблю, для вас, як для боса!''
   Маргiна аж зупинилася у польотi, бо тi дурнi вiршi, складенi з останнiх новин в Українi, лiзли в голову, наче таргани. 'Може, я хвора на 'Ковiд-19'?' - подумала Маргiна, шукаючи в собi якiсь ознаки цiєї хвороби. Вона нiчого в собi не знайшла та побачила внизу, на островi, церкву i подумала: 'То, мабуть, знак!' - та сказала Мортi, яка трималася поруч: - Лети сама, я, потiм, тебе дожену!, - та кинулася вниз, до церкви. Те, що Маргiна трохи дивна, Мортi вже знала, а помолитися в церквi, щоб зняти грiхи - то звичайна поведiнка збоченцiв та убивць. Тому полетiла далi, надiючись побачити Маргiну уже в Києвi, у квартирi Марiко, бо знати, що її подруга не така, як насправдi та триматися з нею, як завжди - то вище сил Мортi. Вона вже пiдлiтала до Києва, тримаючись середини Днiпра, коли її наздогнала Маргiна. Це трохи здивувало Мортi й вона спитала:
   - Що, помолилася за свою душу?
   - За твою, - сказала Маргiна та скрутила Мортi голову. Це сталося так несподiвано, що Мортi розгубилася та, навiть, не закрилася дiмензiальною сiточкою. Вона каменем полетiла вниз та шубовснула у воду, яка прийняла тiло та потягнуло на дно, водночас течiєю вiдправляючи у подорож на пiвдень.
   Маргiна, яка несподiвано з'явилася у квартирi Марiко, аж налякала її, бо вона якраз несла каструлю з борщем у зал, де сидiв Тарас, Фате та Вася.
   - Ти, як привид батька Гамлета, - сказала Марiко та додала: - Не маяч у коридорi, а сiдай за стiл.
   Маргiна сiла за стiл, навiть, не помiчаючи косi погляди всiх учасникiв обiду. Марiко, наливаючи тарiлки, спитала: - А де Мортi?
   - Її не було? - здивувалася Маргiна та, трохи нiяковiючи, додала: - Я заскочила помолитися у церкву на островi, а вона полетiла вперед.
   - З яких пiр ти стала набожною? - спитала Марiко, а Фате незадоволено подумала, що Маргiна залiтала у її церкву.
   - Не знаю, вiдтодi, як пропав Туманний Кiт, - сказала Маргiна та додала: - Менi здається, що якщо молитися, то з'явиться новий Бог замiсть кота.
   Несподiвано, iз дверей вiдкритого балкону вискочила Мортi з косою. З її одягу стiкали струмки води, а виряченi очi та сердите обличчя лякало, навiть, Марiко.
   - Зараз ти вмреш! - сказала Мортi, дивлячись на Маргiну, а та, не розумiючи, спитала: - Мотя, що трапилось?
   - Не придурюйся! Я знаю твою потворну натуру, ти мене вбила i втопила в Днiпрi, - сказала Мортi, перебираючи ручку коси зручнiше.
   - Мотя, розберiмося цивiлiзовано, - сказала Марiко, - щоб вирiшити, винна Маргiна чи нi, то треба вислухати обидвi сторони.
   - Пiдтримую, - сказав Тарас та додав: - Я, як рiвновiддалений вiд усiх учасникiв процесу, можу бути суддею.
   - Я буду обвинувач! - сказала Фате, а Мортi кровожерливо додала: - Я буду катом!
   - Я буду захисником, - сказав Вася, який зовсiм не вiрив у обвинувачення своєї мами у вiдношеннi до другої мами.
   - Менi дiсталася роль присяжного, - сказала Марiко.
   - Обвинувач, оприлюднiть вiдомi вам факти, - сказав Тарас та подивився на Фате.
   - Я обвинувачую Маргiну в тому, що вона вбила Iгоря на передовiй на Донбасi, повидирала всi кущi на городi Валентини Степанiвни та вбила Мортi, а щоб сховати свiй злочин, то втопила тiло в Днiпрi, - сказала Фате та додала: - Всi ви були свiдками, як Маргiна мало не вбила мене супутником землi, який зiрвала з орбiти та направила на мене.
   - Я, як адвокат пiдозрюваної, хочу вiдразу прибрати з матерiалiв справи кущi на городi, бо це тягне всього лише на хулiганство i панi Маргiна, якщо вона це зробила, знову посадить цi кущi й питання буде вичерпане, - сказав Вася та додав: - Крiм того, всi ми були свiдками того, як упав цей супутник, тому, очевидно, що там могли потерпати всi, крiм того, цей супутник направив Туманний Кiт.
   - Не бачу причин, щоб не пiдтримати це звернення, - сказав Тарас, але Фате категорично заперечила: - Бешкет на городi Валентини характеризує пiдозрювану, як неврiвноважену особу, тому я проти.
   - Що ж, залишимо це питання поки що вiдкритим i даємо слово пiдозрюванiй, - сказав Тарас та кивнув Маргiнi.
   - Вiд вчора я знаходилася в садибi Валентини тому не могла бути на Донбасi, - сказала Маргiна та додала: - I навiщо менi вбивати Iгоря?
   - Щоб мiсце Iгоря зайняв Вася, - сказала Фате, а Мортi додала: - Ти мала можливiсть бути на Донбасi, бо не ночувала в хатi. Я бачила, як ти покинула дiм.
   - Я ночувала у лiтнiй кухнi, там не так жарко, - вiдповiла Маргiна.
   - Можливо, що у моєї пiдзахисної провали пам'ятi й вона про це не пам'ятає, бо знаходиться пiд дiєю якихось отруйних речовин, - сказав Вася та дуже виразно подивився на Фате.
   - Я їй нiчого не давала! - обурилася Фате.
   - Якi можуть бути провали пам'ятi, коли вона пiдло звернула менi голову i кинула у воду, - сказала Мортi, бо обвинувачена може отримати свободу пiд приводом її неосудностi.
   - Я, як присяжна, маю перевiрений спосiб отримання повної iнформацiї у цьому дiлi: всi учасники процесу повиннi вiдкрити свої душi, - сказала Марiко, а Маргiна вiдразу вiдповiла: - Я готова.
   - Досить того, що ми прочитаємо в душi обвинуваченої, - сказала Фате.
   - Отже, якщо ми не знайдемо в душi пiдозрюваної ознак злочину, то вона невинна, - сказав Тарас та спитав: - Всi сторони судового процесу з цим згоднi?
   Нiхто не подав голосу i Тарас сказав:
   - Пiдозрювана, вiдкрийте свої симпоти.
   Маргiна вiдкрила свої симпоти, а всi разом стали порпатися у її душi.
   - Я їй не вiрю! - сказала Мортi.
   - Мотя, ти не гiрше мене знаєш, що щось сховати в симпотах неможливо, бо вони належать Творцю, а не цьому тiлу, - сказала Маргiна.
   - Я не вiрю, я бачила тебе своїми очима, - сказала Мортi та вiдкрила свої симпоти. Всi чiтко побачили, що Маргiна звернула Мортi голову.
   - Можливо, що хтось маскується пiд мене, - сказала Маргiна та виразно подивилася на Фате.
   - На основi побаченого присяжнi визнають пiдсудну невинною, - сказала Марiко.
   - Суд розглянув докази та вважає пiдсудну невинною, - пiдтвердив суддя Тарас.
   - Я, як кат, маю особливу думку, тому вiдкладу покарання на невизначений час, - сказала Мортi.
   - Я знаю, що тобi сподобалося стинати менi голову, - сказала Маргiна та додала: - Ти маєш на це особистi причини.
   - Що за самодiяльнiсть! Засiдання суду уже закрите! - Тарас стукнув кухлем по столу i вiн розсипався на друзки. Всi розслаблено розсмiялися, навiть Фате та Мортi.
   - Якщо справедливiсть вiдновлена, то дозвольте вiдкланятися, бо менi треба летiти в у вiдрядження до Днiпра - робити серйозну операцiю, - театрально закiнчив Тарас, а Марiко забiдкалася, бо нiчого не зiбрала йому в дорогу.
  ***
   Олександра, Даша та Iджi покинули квартиру в якiй жив Домовик та зайшли в парк iменi Миколи Зерова на Солом'янськiй площi, щоб трохи провiтритися та обдумати, що робити далi. Домовик втiк та затаївся, але з ним усе було ясно - вiн замiнив мамi Максима убитого сина, а те, що у нього є шматочок скрижалi однозначно пояснювало, що Туманний Кiт говорив правду i це справа часу, щоб його знову вiдшукати. Залишалося тiльки знайти решту сiм осiб, правда, один персонаж невiдомий, навiть, Туманному Коту. Вони всiлися на лавочку перед пустим постаментом, де колись сидiв Микола Островський, а тепер мав бути другий Микола, його сучасник, поет Зеров, та, видно, заблукав мiж деревами складаючи вiршi про Святослава та кентавра Хiрона.
   - Хто що запропонує? - спитала Олександра i Даша вiдповiла: - Можна повторити фокус та покликати наступного персонажа по списку.
   - Ближче до нас Змора iз Польщi, - нагадав Iджi.
   - Тодi гукай цього Змору, а ми будемо чатувати на його реакцiю, - сказала Даша та зручнiше усiлась на лавочцi. Iджi став кликати, але, попри його старання, нiякої реакцiї дiвчата не вiдчули.
   - Не сачкуй, гукай сильнiше, - сказала Даша, але Змора, де б вiн там не був, не збирався вiдповiдати. Тiльки всi тiтки, що сидiли на лавочках пiд осiннiм сонцем витрiщилися на Iджi, немов вiн їм щось винен. Та ще горобцi й ворони злетiлися з усього парку та зiбралися перед їх лавочкою, неначе хтось хотiв їх годувати. Птицi не збиралися їх покидати, тому Даша наказала Iджi: - Зроби з ними щось.
   Iджi нiчого не винайшов, як нагодувати цих птахiв, та став сипати з руки якiсь зернятка. Дане дiйство створило в пташиному царствi ажiотаж i ворони стали ганяти горобцiв, щоб вони не псували їм свято обжерливостi.
   - Пiшли звiдси, бо нас скоро ворони заклюють, - сказала Олександра i вони попрямували у сторону церкви.
   - Треба летiти в Польщу, - сказав Iджi, - та там шукати. Я думаю, що цей Змора знаходиться в Краковi, бо там жив Котермак.
   - Немає рiзницi, як починати, - сказала Даша та додала: - Полетiли!
   - Зайдемо за церкву, щоб люди не бачили, - сказала Олександра. Вони пiдiйшли ближче до кладовища, що починалося бiля парку та злетiли у небо, направляючи свiй полiт на захiд. Добре, що день обiцяв бути спекотний, то полiт був якраз комфортний, а попутний вiтер не вiяв у обличчя. Щоб довго не летiти, вони перестрiли лiтак польських авiалiнiй ЛОТ, який якраз злетiв у Борисполi та забралися в його хвiст. Нiхто, навiть, не здогадався, що в салонi з'явилися три зайвих пасажири, бо їх було не так уже й багато - карантин в боротьбi з вiрусом 'Ковiд-19' вносив свої директиви в мiжнароднi подорожi.
  
   Пiсля того, як їх почастували водою, пройшла якась година, а вони вже приземлялися в аеропорту iменi Фридерика Шопена у Варшавi. Вони не стали чекати приземлення та проходити митницю, а зникли таким же способом, як i з'явилися - покинули лiтак, коли вiн заходив на посадку над рiчкою Вiслою. Залишилося пролетiти на пiвдень три години у сторону Кракова. Чiплятися за лiтаки вони не стали, а полетiли з допомогою дiмензiальної сiточки, вибираючи такий шлях, щоб не летiти над мiстами та не полохати їх жителiв.
   У Кракiв прилетiли вже ввечерi. Перше, що побачили, так це Вiслу яка змiїлася по Кракову, наче не хотiла туди запливати, а вже потiм подалася на схiд. Вони опустилися в парку Кракiвськi Планти, щоб не дуже шокувати полякiв, а вже звiдти по вуличцi Сiннiй добралися до Ринкової площi, де Олександра зацiкавлено розглядала пам'ятник поету Адаму Мiцкевичу на п'єдесталi, який оточували чотири алегоричнi фiгури: батькiвщина - дама в коронi з табличкою на грудях 'Вiн любив народ', доблесть, яку символiзував воїн, наука у виглядi старика, який навчає учня, та поезiя - дама з лютнею, на якiй трималася зiрка Давида, бо мати поета була єврейкою, та маленький Адам коло неї.
   Нацисти Нiмеччини, коли захопили Польщу разом з Радянським Союзом у 1939 роцi, як тiльки з'явилися в Краковi, то вiдразу розтрощили пам'ятник Адаму Мiцкевичу на друзки, бо вважали його євреєм. Тiльки пiсля вiйни, випадково, в Гамбурзi знайшли тi шматки пам'ятника, який нiмцi збиралися перетопити на метал, та знову вiдновили пам'ятник. Все це захоплено розповiдала Олександра поки її не зупинила Даша:
   - Ми не за цим сюди приїхала, - нагадала вона, розглядаючи ворона, який нахабно усiвся на мiдну голову поета, та додала: - Пiд нами є пiдземне мiсто, пiдемо, там повештаємося!
   Олександра витягла iз кишенi грошi й заплатила за вхiд 150 злотих. На нiме запитання Дашi вона вiдповiла: - Дома помiняла, - на що Даша їй сказала:
   - Я б такi грошi зробила б за одну мить!
   Вони спустилися вниз, пiд площу, де були розташованi рiзнi музейнi експонати бiля яких затримувалася Олександра, а Даша пiдганяла:
   - Нам треба шукати цього гнома Змору, а не вилупляться на дерев'янi зруби з сумнiвною iсторiєю.
   Даша мала рацiю, бо о сьомiй годинi вечора цей iсторичний розважальний заклад закривався. Досить скоро панок у формi став попереджати вiдвiдувачiв про закiнчення роботи, то нечисленнi вiдвiдувачi, бо таки був карантин, стали потроху тягнутися до виходу.
   - Стаємо невидимими, - сказала Олександра та вiдразу зникла. Даша пхикнула та теж зникла, а її голос пролунав у пустотi: - Треба було так зробити вiдразу!
   Панок, який проходив поряд, оглянувся на Iджi та на його обличчя, розмальоване опесом, який наодинцi стояв бiля стiни, та подумав, що той його пiдганяє, тому незадоволено сказав:
   - Ju? st?d wychodz?!29
   Коли панок знову оглянувся, то Iджi вже пропав. Пiсля закiнчення роботи музею охоронець довго ходив по залах та заглядав у кожну дiрку. Через деякий час все затихло i вони могли спокiйно ходити, попри те, що кругом були натиканi камери, що спостерiгали за вiдвiдувачами.
   - Шукаємо бiчнi ходи, чи якiсь заваленi, - сказала Даша, бо це пiдземелля їй подобалось тим, що трохи схоже на її батькiвщину. Вони знайшли декiлька ходiв, якi спецiально замурували, бо цi ходи в багатьох мiстах обваленi, а деякi йшли в мережу стiчних вод. Один хiд, хоча вiн був замурований, зацiкавив Дашу, бо входив у нову мережу ходiв, якi, як павутина, розходилися по всьому мiсту. Iджi, який теж перевiряв ходи своїми симпотами, задоволено сказав:
   - В одному мiсцi, скорiше печерi, є хтось живий. Вiрогiдно, що ця iстота спить, то якщо ми тихо туди доберемося, то може спiймаємо. Не факт, що це буде гном Змора, можливо, якийсь борсук, тому будьте обережнi, бо тварина може злякатися та вкусить.
   Коли вони перебралися через замуровану стiну, то опинилися в ходi, який вивiв їх у довгий тунель, з якого у всi сторони розходилися ходи. Один з них закiнчився круглим примiщенням в якому знаходилася жива iстота. Iджi став бiля виходу, щоб iстота нiкуди не втекла, а Даша запалила холодний вогонь, який пiдвiсила на пiвкруглiй стелi. Олександра нахилилася до iстоти, яка була прикрита якоюсь ковдрою та хотiла доторкнутися до неї, я раптом на неї втупилися чиїсь великi очi. Iстота закричала та схопилася за обличчя Олександри своїми маленькими ручками з гострими кiгтями, та розпанахала його. Поки Олександра приходила в себе, витираючи кров на обличчi, iстота кинулася до Iджi, який стояв на виходi, але той виявився вправнiшим, бо пiймав її у дiмензiальну сiточку й вона забилася у конвульсiях.
   - Wszyscy zginiecie, gdy tylko pozb?d? si? kajdan!30 - крикнула iстота та завмерла. Вона мала на головi кудлату та трохи заплутану чуприну свiтлого кольору, гострий довгий нiс, а на обличчi великi очi з чорними бровами. ЇЇ губи прикрашала яскрава губна помада, нанесена недбало, наче робили це в темнотi, що не дивно у такiй норi, де вона жила. Зверху ця, напевне дама, одягнула джинсову куртку пiд якою виднiлася темно-зелена сорочка з яскравими червоними квiтами, а нижче все ховала широка спiдниця.
   Ця карлиця, чи гномиця, явно не була гномом Зморою, але слiд її розпитати, можливо, що вона знає щось про нього.
   - Як тебе звати? - спитала Олександра, тримаючи паперовi серветки бiля свого обличчя, бо воно ще кровоточило.
   - Не скажу! - обiзвалася карлиця, а Олександра зрозумiла, що вона досить обiзнана та знає українську мову. Олександра не стала наполягати, а спитала iнше:
   - Ти не скажеш, де нам знайти пана Змору?
   Гномиця якось дивно на неї витрiщилась своїми великими очима та запитала: - Навiщо вiн вам?
   - Вiн нам винен одну дрiбницю, - вiдповiла Олександра, а гномиця настирливо запитала: - Яку?
   - Я не можу про це сказати, бо це наш з паном Зморою секрет, - вiдповiла Олександра, а гномиця прискiпливо подивилася на неї та сказала: - Триста злотих!
   - Що 'триста злотих'? - не зрозумiла Олександра, а гномиця сказала: - За триста злотих я вiдведу вас до пана Змори.
   - Що ти з нею панькаєшся! Дозволь, я вiдрубаю їй голову! - сказала Даша, витягуючи з-за спини свого меча.
   - Тодi ви його точно не знайдете, - нахабно вiдповiла гномиця. Олександра спробувала забратися їй в голову, але виявилося, що у гномицi теж є щось подiбне до дiмензiальної сiточки, бо вона закрилася. 'Це Туманний Кiт робив експерименти!' - подумала Олександра, яка живим кота нi разу не бачила, але багато про нього дiзналася, коли забиралася в голову Маргiни та Марiко.
   - Добре, тримай свої злотi, - сказала Олександра та витягла з кишенi купюру з малюнком Сигiзмунда I Старого, короля Польщi, землi Кракiвської, Сандомирiї, Сирадiї, Лехiї, Куявiї, Великого князя Литовського, пана i дiдича Русi, Пруссiї, земель Хелмна, Ельблонга, Помор'я та князя Мазовецького. У гномицi загорiлися очi й вона простягнула свою лапу до купюри, а Даша, яка ще не випустила її iз тенет, пообiцяла:
   - Якщо ти задумаєш якусь каверзу, я зiтну тобi голову! I не надiйся на милосердя, бо я буду йти за тобою!
   Даша зняла з гномицi сiточку та тримала свого меча в руках, хоча в тiснотi пiдземних ходiв вона навряд чи зможе його використати.
   - Тодi пiшли! - блиснула очима гномиця та понеслася по тунелю
   - Не так швидко, - зупинила її Даша, а нахабна гномиця блиснула очима: - Тодi доплатите ще сто злотих, бо я на вас витрачаю свiй час!
   Даша хотiла уперiщити гномицю мечем по срацi, але Олександра, яка йшла ззаду, притримала руку Дашi та сказала: - Я тобi заплачу, коли знайдемо Змору.
   - Я вiрю твоєму слову, - сказала гномиця та пiшла вперед. Вони досить довго ходили по пiдземних ходах i Даша, яка не мала такої терпимостi, як Олександра, бо видно, вдалася у маму Фате, пару раз пригрозила гномицi щось вiдрубати, на що та зневажливо вiдповiла: - Змора не сидить на мiсцi. Можливо, що вiн запiдозрив нас, бо ми йдемо за ним, тому прискорив хiд, а ти плетешся, як корова на пасовиську.
   Довелося Дашi закрити рота та мовчки йти за гномицею, яка знову довго їх водила та завела у такi смердючi нетрi, що вони Олександрi здалися передпокоями в Пекло. Виявилося, що нi, бо вони попали у канали вiдводу нечистот з мiста, то довелося йти по смердючих потоках води. Олександра недарма думала, що оця гномиця спецiально водить по цих каналах, щоб вiдбити бажання шукати Змору. Вона вже хотiла про це сказати гномицi, коли та зупинилася та сказала: - Я вас привела, давай сто злотих.
   Олександра хотiла вiддати купюру з великим князем Литовським та королем польським Владиславом II Ягайло, але її зупинила Даша:
   - Тiльки пiсля того, як ми побачимо Змору!
   - Я туди не пiду! Якщо вiн взнає, що я вас привела, то вб'є, - сказала гномиця, а Даша її запевнила: - Ми не дозволимо тебе скривдити!
   - Якщо ви звiдти вийдете живими! - сказала гномиця, а Олександра вiддала сто злотих та сказала:
   - Тримай свої злотi та кажи де вiн.
   Гномиця сховала сто злотих та сказала:
   - Йдiть за мною, - та пiшла назад.
   - Ми вже там були, - нагадала Даша, яка стерегла гномицю, як кiт мишу.
   - Я спецiально пройшла вперед, бо ви могли не вiддати менi мої грошi, - сказала гномиця, наголошуючи на словi 'мої'. Вони звернули в один бокових ходiв i скоро пiдiйшли до кованих залiзних дверей. Гномиця витягла з кишенi куртки мiдний ключ та встромила його у шпарину замка. Ключ скрипнув та обернувся один раз, а гномиця попередила: - Йти тихо та по одному! Хто пiде першим?
   - Посунься! - сказала Даша, тримаючи меча в руках. Вона трошки вiдхилила дверi, бо вони скрипiли, а гномиця зробила таке розпачливе обличчя, що її великi очi мало не вилiзли з орбiт. Даша прослизнула в дiрку, а гномиця пiдiйшла до дверей та стала слухати. Олександра хотiла вiдсторонити її вiд дверей, але гномиця приклала пальця до рота та знову зробила страшне обличчя. Потiм насунула на обличчя хустку, яка висiла на шиї, та тихо сказала: - Я гляну!
   Вона зникла за дверима, а далi була тиша. Iджi вiдсторонив Олександру та сказав: - Я гляну!
   - Пiшли разом, - вiдповiла Олександра i вони прослизнули у дверi. Було темно, хоч в око стрель, то вони скористалися симпотами. Хiд троївся, а Олександра побачила вгорi три таблички. На лiвiй вона ледве прочитала: 'Je?li p?jdziesz w lewo, stracisz cia?o!'31
   Над правим ходом теж була табличка: 'Je?li p?jdziesz w prawo, stracisz dusz?'32, - а посерединi Олександра прочитала: 'Idziesz prosto - masz cia?o i nie pami?tasz siebie'33.
   - Куди вони пiшли? - прошептав їй на вухо Iджi.
   - Не знаю, - прошептала у вiдповiдь Олександра та вiдправила свою симпоту в правий тунель. Спочатку вона бачила тiльки кам'янi стiни, а потiм симпоту окутав бiлий туман, який потягнуло назустрiч Олександрi. Це не зупинило її, бо вона хотiла дiйти до кiнця та розiбратися з тим, куди зникла її сестра. Далi симпота зустрiла щось в'язке й через деякий час, поки Олександра з ним боролася, вона зовсiм загубила орiєнтири. Раптом, щось попереду ковтнуло симпоту та потягло її за собою. Олександра намагалася зупинити цей бiг та вже подумала залишити симпоту напризволяще, як несподiвано збагнула, що необачно вискочила з тiла. А ще зрозумiла, що не знає, як в нього повернутися.
   'Поздоровляю! - сказала вона собi та додала: - Ти, не бажаючи того, перетворилася на звичайного гнюса34', - пiсля чого втратила свiдомiсть, а її тiло як лежало, так i залишилося лежати бiля входу у правий тунель.
   В цей час Iджi йшов лiвим тунелем. Спочатку нiчого незвичного не сталося, бо тунель не вiдрiзнявся вiд тих, по яких вони йшли до цього, правда, вiн виглядав древнiм, а подекуди трошки обвалений, що доводилося перестрибувати, чи, навiть, переповзати. Попереду в тунелi з'явилася чорна дiра, наче за нею знаходилося якесь величезне темне примiщення, й Iджi зацiкавлено та швидко пiшов уперед. Вiн вже був майже бiля чорної дiри, коли вiдчув, як його шию перетнула якась лiнiя, а голова вiдокремилася вiд тiла та полетiла у темноту. Потiм голова об щось гепнулась та розкололась слiпучим сяйвом в очах, вiд чого Iджi втратив свiдомiсть.
  
  
  Реплiкацiя восьма. Тарас
   'Туманний Кiт знову лизнув декiлька ниток амомедару i вiдразу занурився у давнi спогади, навiть не розумiючи, чужi вони, чи свої. Тодi, понад п'ять столiть назад, вiн отримав задоволення, коли почав шукати шматочки своєї скрижалi, якi упали на Землю, та досить скоро знайшов їх усi, крiм одного. Що дивно, цi шматочки скрижалi дiсталися не звичайному люду, а рiзнiй дрiбнотi, яка вiд людських очей ховалася пiд землею чи в ще якихось закутках. Навiть той, який спокiйно лежав пiд домiвкою Юрiя Котермака, потрапив до рук такої собi злої особи, на ймення Змора, бо там, пiд землею, виявився старий пiдземний хiд, де та особа шастала. Досить скоро Туманний Кiт переконався, що в руках цих дрiбних iстот шматочки скрижалi неначе в сейфi, а те, що вони в рiзних мiсцях, то це, скорiше, плюс, бо нiяка випадковiсть не зведе їх разом. Залишалося знайти останнiй восьмий шматочок скрижалi, але, на жаль, вiн так i не знайшовся. Ймовiрно, загубився десь в космосi, чи, може, впав на якусь планету, а найгiрше згорiв на Сонцi. Кiт, навiть, обшукав Мiсяць, але пошуки були марнi - восьмий шматочок скрижалi пропав назавжди.
   Чисто автоматично Туманний кiт спостерiгав за карликами та виявив, що їхнi роди вимерли вподовж вiкiв, а вони залишилися живi. Кiт зрозумiв, що такий вплив на них мають цi шматочки скрижалi та, навiть, зрадiв. На всякий випадок кiт намалював оту загадку на дерев'янiй обкладинцi книги Юрiя Котермака, бо Всесвiт така непередбачувана штука, що може здiйснитися будь-яка вiрогiднiсть i восьмий шматочок скрижалi може знайтися. Те, що Котермак згодом помер, а малюнок теж загубився, вже не так хвилювало кота, то вiн вiдпустив цей епiзод зi свого життя, а згадав у критичний момент, як останню надiю'
   Бандрандос незадоволено прокинувся, бо цей Туманний Кiт, замiсть того, щоб лежати дохлим трупом, ворушиться та збиває плин iсторiй, висмоктаних з амомедарiв. Навiть хотiв викинути його якомога далi вiд стада, але подумав, що амомедари не все витягли iз нього, то поки що залишив там, де вiн є.
  ***
   '...Ниций послiд Тамерлана русiв знає ваду: як зiйдуться два гетьмани, то чекай на зраду - хтось та ворогу продасть свою землю й душу, здавна йшла оця напасть, хтось порушить мусить; тепер зовсiм не гетьмани, а однi злодюжки, хами тягнуть все з обманом, блазня ницi служки; цей i другий iз жидовин, залiзло в корито, той не втовпився, смердить, кличе московiта; ворог дивиться на те та голосно регоче, ще й iнтригу заплете та робить, що хоче; в небi Києва химера: пiд зонтиком - тюлька, їй так хочеться на мера, дiстанеться булька'.
   Маргiна прокинулася вiд сну, де, як завжди, з'являлися отi римованi слова про сьогочасне та занурила своє обличчя в долонi, щоб стерти бачене. Потiм пiшла та вмилася. Всi уже встали. Попри те, що домашнiй суд визнав Маргiну невинною, Мортi та Фате так не вважали, тому дивилися на Маргiну дещо скоса. Вчора день виявився важким, то полягали спати рано. Тепер, коли вже всi встали, Марiко сама тягала з кухнi тарiлки, бо Тарас вчора поїхав у вiдрядження до Днiпра, то Маргiна пiшла їй допомагати. Коли сiли снiдати, Фате, у свiтi подiй, що вiдбулися, занепокоєно згадала:
   - А де Даша та Олександра?
   - Хай погуляють дiвчата без нашого нагляду, - сказала Маргiна та додала: - Вони ж не у в'язницi!
   Фате кинула симпоти, щоб вiдшукати Дашу, але нiде її не знайшла. Це її дуже занепокоїло i вона звернулася до всiх: - Їх нiде немає!
   Шукати дiвчат стали всi. Пiсля того, як зрозумiли, що їх спроби марнi, бо дiвчата, напевне, закрилися, Фате глянула на Маргiну та сказала:
   - Це знову твої витiвки?
   - Побiйся бога, я весь час була з вами, - обурилася Маргiна та додала, хоча зовсiм не хотiла це робити: - Я тримала коло них свою симпоту. Напевне, вони у Краковi.
   - Маргiна каже правду, вчора ввечерi вони знаходилися у Краковi, - сказала Мортi та додала, бо Фате недовiрливо скривилася: - Я теж до них причепила симпоту.
   - Це неможливо, бо Даша вiдразу б це помiтила, - сказала Фате, а Мортi вiдповiла: - Мене цьому навчила Маргiна.
   - То куди вони дiлися? - не вгавала Фате.
   - Симпота застряла в землi, - вiдповiла Маргiна та додала: - Якщо не вiриш, то можеш заглянути менi у душу.
   Вона вiдразу вiдчула, що у її душi порпаються усi наявнi родичi й це вже другий день поспiль, але стерпiла, хай уже заглянуть в усi потаємнi куточки, то вже нiколи нi про що не запитуватимуть. Фате та Мортi, попри те, що вивчали пам'ять Маргiни ретельнiше всiх та нiчого не проминули, були зовсiм незадоволенi, але це вже її не хвилювало - щоб довести свою непричетнiсть до вбивства Iгоря та Мортi, вона зробила все, що могла.
   - Я думаю, що треба їх залишити, вже не маленькi, - сказала Марiко та додала: - Якщо їм знадобиться наша допомога, то зв'яжуться з кимось iз нас.
   В цей час у неї задзвенiв телефон.
   Вона пiднесла телефон до вуха та слухала, а потiм її обличчя стало блiде, неначе хтось за одну мить випив її кров.
   - Що трапилось? - спитала Маргiна.
   - Тарас убив Люду та заледве не убив Iгоря, який його теж поранив, - розгублено та здивовано сказала Марiко, а Фате злостиво сказала: - Вашiй сiмейцi мiсце якраз на планетi Аре, бо, наскiльки я зрозумiла, на Землi таке вважається пiдлiстю.
  ***
   'Ковiдом-19' хiрурги хворiли не менше звичайних людей i Людi довелося оперувати майже цiлими днями. Якось, в один зi звичайних днiв, в операцiйну привезли нового товстенького, але мiцного хворого, пораненого осколками мiни в живiт, в якому Люда здивовано впiзнала Тараса. Зазвичай, вона знала тих, кого оперувала ще до операцiї, але так сталося, що цього хворого вела iнша лiкарка, яка захворiла, а Люда тiльки зранку на нарадi подивилася флюорографiю та лiкарняну книжку, а на прiзвище, навiть, не звернула уваги. Вона не стала якось акцентувати на цьому та спитала Тараса: - Хворий, ви готовi до операцiї?
   Тарас щось хрюкнув у вiдповiдь, а анестезiолог уже надiв йому на обличчя маску. Рана ще кровоточила i Люда рiшуче розрiзала шкiру, а старша операцiйна сестра розкрила рану щипцями. Люда запустила у рану пальцi, надiючись знайти перший осколок i, напевне, найшла, бо щось боляче вкололо у мiзинець i вона витягла руку з рани.
   Вiд побаченого Люда остовпiла, бо в її палець вп'ялася якась зелена змiя. Вона, мимоволi, закричала, а iз рани на животi один за одним стали лiзли зеленi гади. Точно у якомусь маревi Люда побачила, як Тарас пiднявся на операцiйному столi та здер маску з обличчя, на якому сяяла хижа посмiшка. 'Передозування снодiйного!' - пояснила це Люда та з докором глянула на анестезiолога, який мало не вилiз на столик з iнструментами. Сестри з криком кинулися з операцiйної, а Люда упала на долiвку, бо вже не володiла своїм тiлом та побачила, як до неї повзуть ще три змiї. Тарас пiднявся з операцiйного стола, порвавши лямки, що тримали його руки, та зiскочив на долiвку. Вiн нагнувся до неї й Люда побачила його оскаженiле обличчя, яке плавало, як кисiль, та вимовило, бризкаючи слиною:
   - Здохни прямо зараз.
   Її укусила ще одна змiя i вона втратила свiдомiсть.
  ***
   'Олександра згадала, як колись вивчала простий атом водню, який складається з протона в ядрi та електрона на орбiтi. Радiус електрона дорiвнює +2,81 метра, помножений на десять в мiнус п'ятнадцятому ступенi. Радiус орбiти електрона дорiвнює 5,29 метра, помножений на десять в мiнус одинадцятому ступенi. Радiус ядра водню з одним протоном дорiвнює 4,16 метра, помножений на десять в мiнус шiстнадцятому ступенi. Якщо привести розмiр ядра до величини футбольного м'яча дiаметром 22 см, то електрон розмiром в 1,50 метра буде обертатися на орбiтi радiусом 14,075 кiлометра', - Олександра поправила праву руку, бо вона увi снi закинулася аж за спину, а думки знову понеслися далi: 'Насправдi нi отого ядра з описаними розмiрами, нi електрона з бiльшими за ядро розмiрами не iснує, бо електрон - це iнтегрована солiдарна хвильова функцiя поля навколо ядра, яке є теж iнтегрованою солiдарною хвильовою функцiєю вихору. I тi розмiри лише характеристики полiв, бо всерединi атома не iснує часу, а, отже, i простору. Тому наш простiр для Творця подiбно однiй безрозмiрнiй сингулярнiй дiмензiальнiй точцi й для нього немає вiдстаней. Через те, що вiн знаходиться поза часом, то може миттєво досягти будь-якої точки нашого Всесвiту.
   Олександра трохи жалiла людство, бо той прошарок Всесвiту, в якому знаходиться Земля, неминуче зникне, вiдправляючи свою матерiю в минуле через чорнi дiри. Якщо людство хоче зберегтися, як бiологiчний вид, слiд залишити свою планету та зi швидкiстю свiтла чи бiльшою, рухатися в минуле i там залишатися. У такому станi рiвноваги людство може iснувати вiчно. Крiм людства, у нашому Всесвiтi завжди виникає i є нове життя, яке для даного Всесвiту невiдворотне.
   Хоча Олександра мала дiмензiальну сiточку, що не старила тiло, але вона догадувалася, що колись оця сiточка втратить свої властивостi. Люди не знають, що душа є частинкою Творця, яка тимчасово вiдокремлена вiд нього, а розвиток цiєї душi має рухатися у напрямi вiддiлення вiд тiлесної оболонки людини та iснування у виглядi окремої вiд Творця душi. Олександра не знала, яким чином це зробити, бо тодi б душа була зовсiм вiльна. Вона не думала, що дана можливiсть буде властива всiм людям, але, чомусь, впевнена, що Творець цього прагне. Ця окрема душа, яка теж стає Творцем, розвиває себе та створює простiр з часом у своєму Всесвiтi, а потiм освоює його. То, може, те, що з нею сталося, якраз i є тiєю новою душею Творцем?'.
   Думки, що линули у головi, мимоволi виринули зi сну, а ще вiд того, що лiва нога зачухалась. Олександра прокинулась та мимоволi зрозумiла, що у неї нема нi рук, нi нiг, нi голови та вона не розумiла, де знаходиться. Олександра нiчого не вiдчувала, бо не мала нiяких органiв вiдчуттiв, а симпоти, чомусь, в цьому мiсцi не працювали. 'Так не може бути!' - подумала Олександра, але цей факт був непродуктивним, бо не мав iнструментiв для подолання проблеми. Самокритично назвати себе i свою сестру дурепами, крiм констатацiї цього факту, Олександра вважала недоцiльним, бо це, начебто, знiмає з них вину у їхнiй непослiдовностi та небажаннi спочатку подумати, а тодi вже щось робити.
   'Отже, симпоти не працюють i у мене немає тiла, - стала логiчно мислити Олександра, - тодi, як менi й снилося, треба створити свою реальнiсть та стати у нiй господарем та Творцем. Хай буде свiтло i суша!'
   На її 'хай' навколишнiй простiр нiчого не вiдповiв, навiть, дулю не скрутив, мабуть, простору i часу зовсiм не було. 'Хай моя дiмензiальна сiточка стане простором та часом!' - знову сповiстила свiй свiт Олександра. Простiр наче перелякався та з'явився, бо вона це вiдчула своїми симпотами, а час, напевно, теж був, але вона його не помiтила, бо тiльки одна подiя трапилася у цьому просторi - вiн з'явився: темний, пустий, безформний, як смiттєвий чорний мiшок, коли туди засунеш голову. 'Тепер я маю можливiсть використовувати будь-яку енергiю, будь-якої потужностi', - згадувала Олександр те, що прочитала ранiше у душi Маргiни, а та колись - у душi Туманного Кота. 'Треба бути уважною, бо якщо вiзьму багато енергiї, то спалю свiй Всесвiт, який ще не готовий розширюватися та рости', - перевiряла себе Олександра. Її Всесвiт, надiлений енергiєю, поступово її втрачав, перетворюючись на з частинки з протилежним магнiтним знаком: мони та демони, а Олександра встановлювала правила, по якiм цi частинки поводилися. Стиснутi та надiленi енергiєю мони та демони стали розширюватися й з'явилася плазма з кваркiв в якiй вони з допомогою глюонiв перетворювалися у мезони та барiони. Далi вже пiшли фермiони та лептони, а симпоти Олександри вiдчули спалахи свiтла.
   Тепер, споглядаючи зi сторони на свiй Всесвiт, вона зрозумiла, що вiн має час та треба закрутити коловорот матерiї через чорнi дiри, зробити такий собi транспортер з майбутнього в минуле. Звичайно, це схоже на гру в пiсочницi, де маленькi Дашi та Олександри лiплять пирiжки з пiску чи насипають гiрки, але виникає питання, як оця гра допоможе вибратися зi свого Всесвiту у Всесвiт, де вона жила ранiше. Олександра знала, що так робив Туманний Кiт, коли попав у скруту, то чому їй це не зробити?
   Досить скоро, якщо столiття вважати однiєю миттю, її Всесвiт закрутився, як гарно вiдрегульований механiзм i Олександра, навiть, запишалася своєю майстернiстю та подумала, що зможе дати ладу будь-якому Всесвiту'.
   Несподiвано для неї в її Всесвiтi з'явилася величезна дiрка, в яку засунув голову Iджi та сказав:
   - Очуняла? Давай я тебе винесу звiдси!
   - Як ти потрапив у мiй Всесвiт? - здивовано спитала Олександра, а Iджi пiдняв її на руки та серйозно вiдповiв: - Вирiзав дiрку болгаркою.
   Вiн iз Всесвiту Олександри потягнув її у якийсь темний пiдземний хiд, по якому вони досить довго йшли, а потiм Олександра зажмурилася, бо обличчя заслiпило сонячними променями.
   - Жива? - якось кволо спитала Даша, яка сидiла на травi з блiдим обличчям.
   - Отруєння метаном нiчого доброго не зичить, - вiдповiв Iджi та положив Олександру коло Дашi.
   У Олександри злегка болiла голова та трохи нудило, але свiже повiтря, яке здавалося таким насиченим та смачним, лiкувало краще будь-яких пiгулок.
   - Пана Змору ми так i не знайшли, - промовила Олександра, а Iджi посмiхнувся та сказав: - I нiколи його не знайдемо, бо Змора - це та панi, яка водила нас за нiс та вициганила у нас всi грошi. Добре те, що ми знаємо, де вона проживає, а пiймати її - справа часу.
   Його слова пiдтвердила ворона, що сидiла на каменi, яка каркнула та полетiла деiнде.
  ***
   Перемир'я, яке затiяв президент Зелененько, хоч на пару днiв зробило тишу на фронтi, то Iгор вiдпросився у начальника батальйону з'їздити у сiмейних справах в Днiпро на один день.
   - Ти за один день не встигнеш, - сказав комбат. На що Iгор з посмiшкою вiдповiв: - Ти мене не знаєш!
   Комбат не став сперечатися, а сказав:
   - Даю три днi.
   Комбат не знав, що Iгор уже навчився володiти дiмензiальною сiточкою, як не знав, що вона в Iгоря є та що вона з себе представляє. Iгор переговорив зi своїм заступником та вирушив додому в Днiпро. Вирушив, то не зовсiм правильне слово, бо Iгор не йшов пiшки, не їхав на чомусь, а летiв у повiтрi, бо б останнi днi не витрачав дарма час, а навчався володiти дiмензiальною сiточкою. Вiн пару ночей лiтав над ворожими позицiями та засiкав мiсцеперебування снайперiв московiтiв, а потiм, попри перемир'я, безжально вбивав з пiстолета з глушником. Звичайно, про це нiхто не знав, бо розкажи кому, то можна отримати вiд вищих командирiв тюремний термiн за 'порушення тишi'.
   Хоч яка гарна дiмензiальна сiточка, але її потрiбно вiддати Людi, бо вона вагiтна, то треба дружину берегти, недарма ж Вася її подарував. Звичайно, це не дуже подобалось Iгорю, хоча ця сiточка зберегла йому життя. Iгор так i не зрозумiв, навiщо Маргiнi його вбивати, можливо, що вона не сповна розуму, то така ж небезпека загрожує i Людi. Тому, найкраще, хай вона буде у неї та збереже її та майбутнього сина, а Iгор воїн, то йому не личить ховатися за спiдницю жiнки.
   Iгорю надоїло довго летiти, то вiн розiгнався настiльки, що зустрiчний потiк повiтря мало не рвав на шматки одяг, але досить скоро добрався до Днiпра. Симпота показала, що Люда в лiкарнi, то не дивно, бо час наближався до обiду. Iгор не став лякати вiдвiдувачiв лiкарнi та приземлився у парку Лазаря Глоби, а вже потiм пiшки пiшов до госпiталю. Пiднявшись до вiддiлення хiрургiї, вiн зайшов до сестринської кiмнати, де його знали, то йому дали медичний халат та попросили почекати в холi, бо у Люди тiльки-но почалася операцiя. Iгор хотiв уже пiти на вулицю та купити їй квiтiв, бо Люда навряд чи звiльнися за годину, коли почув в коридорi якийсь шум.
   Те, що Iгор побачив, коли виглянув у коридор, його здивувало та вiдразу нагадало про вiйну, то вiн, при перших криках, кинувся у напрямi операцiйної, звiдки бiгли переляканi сестри та анестезiолог, у якого перекошене обличчя нагадувало маску жахiв. Iгор не став розпитувати, що трапилося, а витягнув пiстолета та кинувся уперед.
   Розгардiяш в операцiйнiй тiльки пiдтверджував, що тут щось сталося, але Iгор не звертав на це уваги, бо побачив на долiвцi непритомну Люду, а бiля неї Тараса. Це його злегка здивувало, то вiн подумав, що Тарас допомагав Людi, бо вiн, напевне, кращий хiрург, чим вона, тому запитав у нього: - Що трапилося з Людою?
   Його вiдповiдь здивувала Iгоря.
   - Ти не здох? То зараз будеш лежати поряд з нею! - сказав Тарас та протягнув пiд нiс Iгоря якусь змiю, що звивалася у його руцi. Iгор при цьому помiтив, що у Тараса розпанаханий живiт, але не став зволiкати та вистрелив йому прямо в обличчя. Тараса це здивувало, бо вiн у гарячцi, попри смертельну рану, рушив до дверей. Iгор бачив на його правiй скронi дiрку вiд кулi, але це Тараса анiтрохи не спинило, бо вiн обернувся у дверях операцiйної та сказав:
   - Я ще з тобою поквитаюся.
   Iгор не став бiгти за Тарасом, а одягнув на Люду дiмензiальну сiточку та взяв її на руки. В коридорi вiн побачив перелякану охорону госпiталю, яка бiгла назустрiч.
   - Швидко швидку! - кинув їм Iгор i вони гуртом побiгли попереду розмовляючи телефоном, а коли вийшли на вулицю, то там вже стояла швидка допомога. Iгор забрався в неї та поклав Люду на носилки, а водiю сказав адресу квартири Люди. Коли вони приїхали, то водiй придержав дверi пiд'їзду та спитав:
   - Менi чекати?
   - Дякую, ви вiльнi, - вiдповiв Iгор та пiшов до лiфта, а трохи здивований водiй скорої пробурчав собi пiд нiс: - Перший раз бачу, щоб хвору везли не в лiкарню, а, навпаки, з лiкарнi додому.
   Iгор поклав Люду на лiжко та став чекати. Вiн не надiявся на те, що лiкарi в Днiпрi зможуть її вилiкувати, бо знав про дiмензiальну силу Тараса та не знав, що вiн зробив з Людою. Iгор поспiшив вiдвезти її додому, але не здогадався розпитати медсестер, що там вiдбулося в операцiйнiй. Iгор зв'язував напад на Люду з нападом на себе, але в тому разi на Iгоря напала Маргiна, а зараз - Тарас. 'Що потрiбно цiй сiмейцi вiд нас?' - подумав Iгор та зрозумiв, що небезпека може загрожувати Олександрi, хоча вона має дiмензiальну сiточку. Вiн трохи подумав, а потiм взяв телефон та набрав її номер.
   - Слухаю, - почув вiн кволий голос Олександри та заклопотано спитав: - У тебе щось трапилось?
   - Та трошки побуцались iз панi Зморою, - вiдповiла Олександра, а Iгор перепитав: - З якою панi Зморою?
   - Довго розказувати, - вiдповiла Олександра та сама спитала: - А що трапилося?
   - На маму пiд час операцiї напав Тарас. Вiн напав i на мене, коли я з'явився, але я його поранив у висок, то вiн втiк, - сказав Iгор та нагадав: - Будь обережна, бо щось там в Києвi трапилось - у мене на фронтi стрiляла Маргiна.
   - А де мама, дай їй телефон, - попросила Олександра на що Iгор пояснив: - Мама лежить дома на лiжку без тями. На нiй дiмензiальна сiточка, але пiд час нападу Тараса Люда була без неї.
   - Я зараз прилечу, - сказала Олександра та прямо з мiсця злетiла в повiтря. Даша, яка ранiше за Олександру оговталась, спитала в Iджi: - Куди це вона?
   - Додому! На її маму напав Тарас i вона лежить без тями, - вiдповiв Iджi, який слухав Олександру з допомогою симпоти, - На Iгоря теж напав Тарас, але той вiдбився, поранивши Тараса в висок..
   - Тату, що там у вас трапилося, бо Тарас напав на Люду i вона лежить при смертi. А ще Тарас напав на Iгоря i той, вiдстрiлюючись, його поранив у висок - спитала Даша, коли набрала номер телефону батька, а Вася здивовано вiдповiв: - Ми знаходимося в Києвi, а про це нiчого не знаємо.
   Вася повернувся до Фате та сказав: - Тарас напав на Люду i вона лежить при смертi. А ще вони билися з Iгорем, який ранив Тараса.
   Видно, що ця звiстка зовсiм не засмутила Фате, бо вона зацiкавлено перепитала: - Є надiя, що Люда вмре?
   - Про що ви кажете? - спитала Маргiна i Фате з задоволенням повiдомила: - Тарас вбив Люду!
   - Не вбив, бо вона лежить при смертi, - поправив Вася, а Маргiна сказала: - Такого не може бути, - вона глянула на Фате i нагадала: - Не кажiть цього Марiко, бо, напевно, це якась помилка, як i зi мною.
   - Як на мене, то в останнiй час занадто багато помилок, особливо, коли тебе хочуть втопити, - присiкалась Фате та додала: - Але те, що хотiли вбити Люду, я не осуджую, видно, ще комусь насолила, можливо, у неї ще якась дочка, котру вона хоче кудись прилаштувати.
   Вася глянув на неї з осудом, а Фате додала:
   - Що, я вже не маю права казати те, що думаю. То, краще, вбий мене!
   - Кого тут треба вбити? - спитав Тарас, з'являючись в кiмнатi, наче дух святий - навiть не вiдкриваючи дверей. Фате глянула на нього i побачила залiплену рану на скронi та пояснила: - Я б хотiла вбити Люду, але ти випередив мене. Жаль, що ти трохи нездара, бо вона залишилася трошки жива.
   - Менi вже можна смiятися? - спитав Тарас, думаючи, що це якийсь недоречний жарт, але всi присутнi й, навiть, Мортi, яка мовчки слухала, уважно та зацiкавлено поглядали на Тараса.
   - Я щось зробив не так? - спитав Тарас, а коли оглянувся та побачив на собi стiльки очей, то ще запитав: - Це якiсь витiвки Щасливчика?
   - Щасливчик залишився в Крижополi у Валi, а звiдки у тебе рана на головi? - спитала Маргiна.
   - Коли прилетiв у Днiпро, то наткнувся на арматуру, бо йшов у готель поночi та навпростець, - вiдповiв Тарас, шукаючи в очах, що його розглядали, пояснення дивного поводження гостей у його квартирi.
   - А ти бачив Люду? - спитала Маргiна.
   - Якось забув, - сказав Тарас та знiяковiло пояснив: - Голова була зайнята операцiєю i я про це навiть не подумав.
   - Який же ти скритний i пiдлий! - захоплено сказала Фате: - У нас, на планетi Аре, ти був би класним вбивцею!
   - А що, у вас на планетi Аре є вороги України? - спитав Тарас: - Ви хочете, щоб я когось вбив? А не можна про це сказати вiдразу та пояснити, чому я повинен це робити? Хтось убив мою Марiко? - догадався Тарас, але радiсно почув ззаду: - Не треба мене вбивати, я вже несу обiд!
   Марiко зайшла в кiмнату з великою каструлею борщу, яку пiдхопив Вася та поставив на стiл, а Марiко спитала: - Ви чого такi набундюченi?
   - Рiч у тiм, що Тарас вбив Люду i я за це його анiтрошки не лаю, - не втерпiла Фате.
   - То це ти за цим їздив у Днiпро? До Люди? А коли вона тобi вiдмовила, то ти її вбив? - спитала Марiко, взявшись руками у боки.
   - Марiко! Крiм тебе, менi нiхто не потрiбний, - сказав Тарас та додав: - А тому, хто придумав оцю iсторiю, я вiдрiжу вуха.
   - Менi подзвонила Даша, - вiдповiв Вася.
   - Ображайся, не ображайся, а ушi я їй вiдрiжу, - пообiцяв Тарас.
   - Навiщо розбиратися з невинною дитиною, чи не краще подзвонити Iгорю та спитати про це у нього? - промовила Фате, бо їй не сподобалось те, що її дочку вплутують у тертки мiж Тарасом та Iгорем.
   - Подзвониш пiсля обiду, не псуй собi апетит, - сказала Марiко, яка трохи вiдiйшла пiсля слiв Тараса, бо йому вiрила, та налила йому повну тарiлку борщу. Ще всi сидiли за столом, як Тарас вмолов свою тарiлку та взяв у руки телефон. Всi тихо сьорбали борщ та пильно слухали, про що говорить Тарас та Iгор.
   - Iгор, тут дiвчата мене розiгрують та кажуть, що нiбито я був у Днiпрi та мало не вбив тебе та Люду, - весело промовив Тарас та почув: - Якщо я тебе побачу, то вб'ю власними руками, паскудо!
   Тарас завмер, вирячивши очi.
  ***
   - То полетiли, а то вже Олександра за хмарами зникла, - сказала Даша, сховавши телефон, та потягнула носом: - Що вiд тебе так смердить.
   - Перед тим, як вас рятувати, я, по волi панi Змори, декiлька годин валявся у багнi. Стiчнi води Кракова такi ж смердючi, як i в iнших мiстах, - вiдповiв Iджi та додав: - Коли прилетимо в Днiпро, я скупаюся в рiчцi.
   В польотi Iджi згадав, як його голова, вiдрiзана тонкою стальною дротиною, звалилося в каналi, а опам'ятався потiм, коли його тiло, що шукало голову, звалилося вниз та з'єдналося з нею. То вже потiм вiн шукав дiвчат та знайшов без тями, захищаючи себе вiд метану дiмензiальною сiточкою. Даша, хоча очуняла ранiше, зовсiм втратила пам'ять, то Iджi довелося вкинули їй в голову все, що вiн знав, а вона стала перебирати iнформацiю та засмiялася: - Ти мене так кохаєш?
   - Так! - вiдповiв Iджi, який займався Олександрою, яка нiяк не приходила в себе, бо надихалася метану.
   - Тобi подобається Олександра? - здивувалася Даша.
   - Так, бо вона твоя сестра, - вiдповiв Iджi, а Даша знову спитала: - Я тебе теж кохаю, як ти мене?
   - Так ! - вiдповiв Iджi, а Даша послухала себе та сказала: - Я цього не вiдчуваю! Поцiлуй мене!
   Iджi покинув Олександру та присмоктався до губ Дашi. Пiсля того, як вiн вiдiрвав свої губи вiд неї, вона облизнулася та сказала: - Я нiчого до тебе не вiдчуваю.
   - То може ще раз? - запропонував Iджi.
   - Як я можу щось вiдчувати, коли ти смердиш, як стухле яйце! - обурилася Даша, то Iджi вiдсунувся вiд неї та став торсати Олександру ...
   - Ти збираєшся летiти чи будеш плентатися отак позаду весь час? - вiдволiкаючи Iджi вiд роздумiв, спитала Даша, то вiн поспiшив летiти поруч з нею. Коли вони минули Кракiв та полетiли вздовж Вiсли, що петляла по долинi, неначе сп'янiла вiд пахощiв лугу, Даша повернулася до Iджi та наказала:
   - Пiрнай!
   - Вода холодна! - вiдмовився Iджi.
   - В Днiпрi ще холоднiша, пiрнай! - настирливо наказала Даша. Iджi не став бухатися в рiчку iз висоти, а тихенько опустився в воду та швидко вилiз: - Я ж казав, що холодна!
   - Тодi лiзь в те озеро, там теплiше, - насмiшкувато наказала Даша, яка розгледiла поряд з Вiслою двоє блюдець озер: - Там, навiть, жаби купаються. Може знайдеш якусь жабу принцесу та її поцiлуєш!
   Iджi, пiд пильним поглядом Дашi, зняв з себе одяг, який кинув у озеро та став бовтатися. Видно, що розiгрiвся, то вже не хотiв вилазити з води та Даша наказала поспiшити. Коли вони полетiли далi, то досить скоро Iджi замерз, бо мокрий одяг на вiтрi чистий холодильник. Поки долетiли до Днiпра, Iджi встиг висохнути та зiгрiтися. У квартиру Люди вони попали через балкон, правда, не вiдкриваючи балконнi дверi, чим мало не перелякали Iгоря, бо вiн вийняв пiстолета та направив його на Дашу з Iджi. Напевне, Олександра не попередила Iгоря про те, що вони прилетять, тому Даша вiдразу сказала: - Ми прилетiли, щоб вам допомогти!
   Її слова, напевне, не дуже переконали Iгоря, то добре, що з'явилася Олександра, яка вийшла зi спальнi та сказала: - Вони зi мною!
   В цей час в Iгоря задзвенiв телефон.
   Вiн глянув на екран телефону та вiдразу спохмурнiв, а потiм пiднiс його до вуха. У дзвiнкiй тишi прозвучало: - Iгор, тут дiвчата мене розiгрують та кажуть, що нiбито я був у Днiпрi та мало не вбив тебе та Люду, - почувся голос Тараса, а Iгор наче весь почорнiв та сказав: - Якщо я тебе побачу, то вб'ю власними руками, паскудо!.
   Олександра, не звертаючи уваги на слова Iгоря, сказала Дашi: - Пiшли зi мною, пiдживите мене енергiєю, бо вона менi знадобиться миттєво.
   Вони зайшли в спальню, де на лiжку лежала почорнiла Люда. Її сiре обличчя здавалося мертвим, i тiльки симпота, послана Дашею, показала, що серце Люди ледве б'ється. Олександра поклала одну руку їй на голову, а другу на груди, а Даша свої руки поклала їй на плечi, а Iджi став з iншої сторони лiжка та теж поклав руки на плечi Олександри зверху рук Дашi.
   Олександра почала очищати органiзм мами вiд отрути, але зосередитися заважали симпоти Дашi, то вона на неї шикнула i сестра їх витягла з тiла Люди. Очищення тривало довго i коли Олександра закiнчила роботу, то всi були знесиленi, аж руки та ноги тремтiли. Правда, Люда як лежала без жодних ознак життя, так i залишилася в тому ж станi.
   - Тепер потрiбно тiльки ждати, - знесилено сказала Олександра та повела Дашу з Iджi в сусiдню кiмнату де вони бухнулися на лiжко та заснули. Олександра присiла поряд на крiсло, але заснути, як вони, не могла.
   Первопричина всього, що вiдбувається на Землi - Всесвiт! Вiн незримо присутнiй у кожнiй подiї у кожному поруху душi людини чи тварини. Навiть, тi мiрiади всiляких дрiбних iстот пiдкоряються впливу Всесвiту та зовсiм не спонтанно виникають на Землi у виглядi вiрусiв та знищують людство, немов би кара небесна за бездарнi дiї людини. Кажуть, що то людина винна у клiматичнiй болячцi, хоча насправдi то знаки Всесвiту, що так робити не можна. Цi думки виникали в Олександри недарма, бо вона думала про те, що буде далi, коли вони зберуть уламки скрижалi Туманного Кота та виникне потреба керувати цим Всесвiтом.
   Те, що вона знала про Туманного Кота не пояснювало того, як вiн керував цим Всесвiтом. Можливо, що його роль була у тому, щоб розробити механiзм вiчного iснування Всесвiту, а незначнi пошкодження ремонтували найманi працiвники, про яких розказувала Мортi, якi живу на планетi Перiя. Та i чоловiк Маргiни, Лєбєдєв, теж керував Всесвiтом, чи якоюсь його часткою за вказiвкою Туманного Кота. Звичайно, така складна система, як Всесвiт, запланована, як випадковий, хаотичний орiєнтований саморегульований процес, потребує нагляду, щоб загасити великi амплiтуди iмпульсiв розвитку системи та пiддати їх пропорцiйно-iнтегрально-диференцiальному регулюванню.
   А ще виникало етичне питання - чи потрiбно вiддавати ту скрижаль Туманному Коту, чи треба їм самим братися за справу, бо то Всесвiт так вирiшив та змiнив свого менеджера. 'Кiт вже знудився на цiй роботi, навiть, невiдомо, скiльки тисячолiть вiн отак працює, то, напевне, Всесвiт хоче вiдправити його на пенсiю', - подумала Олександра, хоча не була певна у цьому.
   Раптом вона вiдчула, як здiймається в небо, як Земля внизу стає чашею, а потiм вигинається та перетворюється на кулю, а полiт продовжується i уже й Сонце перетворилося на ледь помiтну зiрочку. Перед нею постає Чумацький Шлях, як зоряна ватрушка, закручена могутньою рукою небесного кухаря. Досить скоро Чумацький шлях стає зiрочкою в нитцi таких же галактик, якi сплiтаються у дивний пухкий зоряний бiсквiт що, наче вiд дрiжджiв, спiнився та заполонив внутрiшнi стiни величезної кулi. Олександра, як i всi бiсквiтнi шари поряд з нею, летить до центру цiєї кулi, випереджає та бачать, як полум'янi зiрковi язики бiсквiтних шарiв хочуть злетiти до неї та осипаються чорним дощем чорних дiр, якi перетворюються у яскравi зорянi нитки, що линуть у минуле, наче гiлки верби тягнуться до води.
   Олександра, милуючись внутрiшньою стороною кулi плаского Всесвiту, захотiла назовнi, немов паросток iз зерна, що проростає до свiту, i вiдразу там опинилася. Яскравi величезнi кулi, нiчим не пiдсвiченi, висiли у глибокому темному мороцi та простягалися у всi сторони, скiльки сягало око Олександри. 'Так от вiн який, Ессенарiум!' - захоплено подумала вона, а якась сутнiсть нахилилася до неї та сказала: 'Вiдпочивай! Ти це заслужила!'
  ***
   '28.09.2020 о 14:20:00 Московiя запустила супутник 'Гонець-М' iз космодрому Плесецьке з допомогою ракети носiя Союз-2. Як повiдомляють, запуск був успiшний. Ракета-носiй 'Союз-2' оснащенi двигуном 14Д23 (РД-0124), що працює на гасi та рiдкому киснi. В цiй ракетi використовуються розгiннi блоки 'Фрегат' якi працює на гептилу та амiлу.
   Вперше розгiнний блок 'Фрегат' лiтав як на полярнiй, так i на сонячно-синхроннiй орбiтi Землi за один пуск. 'Фрегат' скоїв два включення двигуна i вивiв три супутники зв'язку 'Гонець-М' на полярну орбiту висотою 1500 км i нахилом 82,5 градуси. Потiм РБ зробив два маневру з тривалим запуском двигуна, i перейшов на сонячно-синхронну орбiту з нахилом 97 градусiв i висотою 575 км для виведення 19 малих супутникiв. Пiсля виконання завдання вiн приземлився на ракетний полiгон Кура - випробувальний полiгон Космiчних вiйськ ВКС Московiї, який розташований на пiвостровi Камчатка, в районi селища Ключi (вiйськове мiстечко Ключi-20), в 500 км на пiвнiч вiд Петропавловська-Камчатського, в болотистiй безлюднiй мiсцевостi. Основне його призначення - прийняття головних частин балiстичних ракет пiсля випробувальних i тренувальних запускiв, контроль параметрiв їх входу в атмосферу i точностi попадання'.
   Хома iбн Алi аль-Авель забрав свою симпоту з Iнтернет-ресурсу, де розказували про запуск ракети 'Союз-2' та оглянувся. Навкруги панувала нiч, бо там, де вiн знаходився, час наближався до опiвночi. Зовсiм поряд темним конусом пiдiймався Ключевський вулкан, який смердiв день i нiч, то добре, що хоч не кидався вогнем та камiнням. Поряд з ним височiв вулкан Безiменний з бiлою вершиною та ще один, посерединi, який так i називався, Середнiм. Навколо гiр змiїлася рiчка Камчатка, яка, обiгнувши її, втекла до Камчатської затоки, щоб потiм розчинитися у Тихому океанi. За рiчкою блищало зорями в небi озеро, а далi пiдiймався вулкан Шивелуч з бiлою вершиною, спокiйнiший друг Ключевського.
   До рiчки тулиться селище Ключi з пам'ятником Ленiну бiля непоказного та обшарпаного будинку, обшитого старою вагонкою на якому вiкна заклеїли плiвкою, наче їх давно вибило стихiєю. На будинку висiла маленька вивiска з недбалим написом 'Дiм побуту', а на другiй половинцi зi сходами на другий поверх - пiцерiя 'Рома Рiо' поряд з перекусною 'Берiзка'. З другої сторони Ленiна стояв набагато новiший будинок сiльської влади з московiтським триколором, а навпроти два магазини: промтоварний, 'Любава' та продуктовий 'Центральний'. Трохи далi зовсiм скромна церква у звичайному будинку з хрестами на вiкнах, а далi школа та 'Сбербанк'.
   Прямо внизу, пiд Хомою, знаходилася злiтна смуга для лiтака, але на неї нiхто не збирався сiдати чи злiтати, то її нiхто не освiтлював, бо, мабуть, економили електроенергiю. Трохи справа знаходилася закрите вiйськове мiстечко з казармами та сучасними будинками.
   Дослiдивши все внизу, Хома пiдняв очi вгору та став роздивлятися небо, хоча його краса зовсiм не бентежила його душу, бо вiн шукав конкретний предмет, що мав з'явитися. Мабуть, його зiр був не гiрший, чим у сокола, бо Хома щось побачив та швидко полетiв назустрiч. Досить скоро вони зустрiлися i закружили у танцi навкруги один одного, та це не був танець кохання, бо яка ж любов до залiзної цяцьки, яка летiла до землi, а зустрiла файного танцюриста. Швидкiсть пари сповiльнилася i досить скоро, майже бiля самої землi, Хома став роздивлятися те, що пiймав. Шiсть куль, з'єднаних мiж собою та бублик внизу якраз i були тим мiжорбiтальним космiчним буксиром 'Фрегат-СБ', який допомiг ракетi 'Союз-2' пiднятися в небо та маневрувати на орбiтi, а потiм, як непотрiб, скинутий вниз по запланованiй орбiтi.
   Видно, не один Хома полював за цiєю машинерiєю, бо внизу, в темнотi, вiн побачив загiн солдат, якi швидко їхали на автомобiлi по пробитiй у лiсi дорозi в напрямку, де мав приземлитися цей агрегат. Хома посмiхнувся, бо випередив армiйцiв, але здивовано помiтив, що автомобiль зупинився, а солдати, що висипали з автомобiля, повернули свої обличчя вгору, немов щось побачили. Щось стукнуло по залiзному шару, потiм ще раз, як горох, а вже потiм Хома почув звук пострiлiв з автомата. З бакiв цвiркнули струмки залишкiв гептилу та амiлу i Хома понiсся до берега океану, бо то й дивись що оця сумiш вибухне у повiтрi та рознесе все навкруги. 'Я цього не хотiв, а ви самi напросилися!' - зло подумав Хома, бо мав на цi баки з гептилом зовсiм iншi плани, та полетiв вздовж берега на пiвдень, аж до мису Лопатки, де приземлився та залишив там свою знахiдку. Щоб ще бiльше додати iнтриги, засунув кiлька вiзиток 'Правого сектору', якого, чомусь, так бояться московiти.
  
   А потiм злетiв на захiд i рухався разом з нiччю, яка наповзала на Землю, немов чорна матерiя вiд галактики Маффей 2, яка в Сонячнiй Системi вiдчувала себе, як дома.
  ***
   'Сталося страшне - в наш Тихий океан на Камчатцi стався витiк чогось отруйного. Все дно - мертве. Восьминоги, риба, морськi зiрки i їжаки - всi мертвi вiд мису Налiчева до Авачинської бухти. А це понад 40 км. Люди пiсля серфiнгу почали вiдчувати дивнi неприємнi симптоми. Помутнiння, сухiсть, бiль, рiзь i вiдчуття плiвки на очах. Дерло горло, набрякали та сiдали зв'язки. Смак океану - гiркий, а не солоний, що зовсiм незвичний. Через деякий час у нас - двадцяти осiб, якi проживають в таборi, у тих, хто пiрнає в океан багато та часто - сталося отруєння. Блювота, температура, судоми, болi в животах. Ми вирiшили, що кишкова iнфекцiя. I паралелi не проводили.
   Вода ставала все бiльш дивною, каламутною, густою. Халактирский пляж почав перетворюватися на кладовище. З рiзних кiнцiв узбережжя приходили фото i вiдео того, що вiдбувається страшне - гори мертвих мешканцiв океану всюди. На останнiй сесiї пару днiв назад в океанi хлопцi побачили незвичайну поведiнку Ларго - морських котикiв. Вони не були грайливi, вiд них вiдчувалося щось страшне: не хотiли занурюватися в воду i повiльно та довго перебували поруч над водою. Кiлькома годинами пiзнiше одну з них знайшли мертвою на пляжi. Вчора та сьогоднi багато тих, хто живуть бiля океану та займаються серфiнгом, почали поспiшно виїжджати. Стало важче дихати й симптоми почали з'являтися навiть без контакту з водою. Зараз всi ми намагаємося встановити причини цього та знайти розв'язання, проблеми. Щогодини приходить нова iнформацiя i тiльки що ми отримали вiд Greenpeace Росiї супутниковi знiмки рiчки, яка впадає в океан, i яка, очевидно, принесла смерть всьому живому на днi океану. Вище по рiчцi знаходиться вiйськовий полiгон. Розумiючи, як в Московiї працює система та як умiють заминати такi питання - треба зробити все, щоб врятувати океан зараз та захистити вiд катастроф в майбутньому. Зробiть репост цiєї iнформацiї'.
   Генерал Герасiмов вiдiрвався вiд екрана комп'ютера та дав команду: - Закрийте цю дурепу, щоб не розпускала панiку та придумайте щось для преси.
   - Коли 'Фрегат-СБ' приземлявся то по ньому стали стрiляти солдати, - доповiв черговий офiцер, а генерал спитав: - Навiщо?
   - Їм привидiлося, що на 'Фрегатi' летить якась людина, - доповiв офiцер.
   - Iдiоти! - вилаявся генерал, а офiцер додав: - На мiсцi падiння простреленого 'Фрегата' знайшли вiзитiвку 'Правого сектора'.
   - З такими iдiотами-солдатами нiякого 'Правого сектору' не потрiбно, - сказав Герасiмов та додав: - Про 'Правий сектор' хай напише преса!
   Офiцер кивнув та пiшов, а Герасимов подзвонив в бункер Плутiну: - Чуєш ти, Плутiн? - з насмiшкою сказав генерал, бо його вже задовбав цей п'яний двiйник президента, якого доводиться тримати в бункерi, щоб не здох вiд пиятики, чи вiд вiрусу 'Ковiд-19': - Тобi пришлють текст то ти озвуч його для телебачення.
   - Я за так не працюю! - набундючився Плутiн.
   - Якщо менi сподобається твiй виступ - отримаєш пiв лiтру горiлки, а якщо нi - звиняй, накажу черговому офiцеру тебе випороти, - пообiцяв Герасiмов.
   Двiйник Плутiна отримав текст по комп'ютеру та заклопотано його читав, коли почув ззаду: - В кiнцi запитаєш оце!
   Ошелешений двiйник Плутiна аж пiдскочив на мiсцi та обернувся: на нього дивився якийсь дядько зi смаглявою шкiрою, який з'явився в бункерi невiдомо звiдки. В руках вiн тримав якийсь листочок i двiйник машинально його взяв та прочитав: 'Президент Зелененько, ти хоч щось контролюєш в Українi?'
   - Якщо я це скажу - мене вб'є генерал Герасiмов, - повiдомив двiйник Плутiна.
   - Якщо ти не скажеш, то вб'ю тебе я, - пояснив смаглявий чоловiк.
   - До початку передачi п'ять хвилин, - нагадала дiвчина, режисер з телебачення.
   - Я повинен приготуватися, - сказав двiйник Плутiна та став поправляти свiй грим.
   - Готуйся, - сказав незнайомець та став прогулюватися по боксу, який був звичайною тюрмою з комфортом. Тим часом двiйник корчив мiни перед камерою, намагаючись пояснити тим, хто назовнi, про небезпечного незнайомця. Проте, нiхто не звернув уваги на кривляння артиста, бо думали, що той розминає обличчя перед своїм зверненням.
   - Запис через хвилину! - попередила режисер i двiйник наостанок втупився в текст.
   - Почали! - пiшла команда i двiйник Плутiна став читати: - На мисi Лопатка знайшли розгiнний блок 'Фрегат-СБ', який украли українськi фашисти iз 'Правого сектору'. Вони пробили дiрки у корпусi з паливом гептил, що не згорiло, та розлили його вздовж берега Камчатки, чим спричинили екологiчну катастрофу на всьому пiвостровi. Люди масово покидають домiвки та летять в iншi краї, бо проживати на пiвостровi стало небезпечно. Вiйськовi вiдправляють свої сiм'ї якомога далi вiд мiсця служби, бо залишатися там - вiрна смерть. Багато вiйськових написали рапорти по звiльненню з рядiв армiї, але командування не дає на це згоди. Деякi офiцери не побоялися трибуналу та покинули мiсця дислокацiї своїх вiйськових пiдроздiлiв. На пiвостровi почалася панiка! - закiнчив Плутiн та глянув на папiрець незнайомця. Досить болiсний удар в бiк похитнув його сумлiння i вiн додав на камеру:
   - Президент Зелененько, ти хоч щось контролюєш в Українi?
   Вiдразу пiсля виступу подзвонив Герасiмов i похвалив: - Тримався добре, читав з виразом, тому заслужив! - вiн поставив перед собою пляшку та сказав: - Черговий офiцер занесе. А отi вiдсебеньки в кiнцi, бiльше не треба, хоча сказано з почуттям!
   - Я бiльше не буду, - пообiцяв двiйник Плутiна, бо дуже хотiлося випити.
   - Добре! - задоволено сказав генерал Герасiмов та пiшов на снiданок.
   - Пiшли, - сказав засмаглий незнайомець, а двiйник закомизився: - Я нiкуди звiдси не пiду! - бо ось-ось повиннi принести пляшку горiлки. Незнайомець, немов прочитав його думки, бо сказав: - Там, куди ми йдемо, ти нап'єшся та наїсися!
   'Хробакiв на кладовищi!' - продовжив двiйник обiцянку незнайомця, який потягнув його до стiни та зник у нiй, тiльки його рука, мiцна як сталь, тримала двiйника Плутiна за руку. Його рiзко смикнули за руку i вiн з подивом проминув стiну та опинився в повiтрi на рiвнi другого поверху. У двiйника сперло дух вiд страху, бо через мить вiн полетить вниз та розiб'ється, але, чомусь, злетiв у небо та телiпався позаду смаглявого незнайомця.
   В цiй ситуацiї його турбувало тiльки одне - щоб незнайомець не розтиснув свою руку, бо тодi двiйник Плутiна точно розiб'ється.
  ***
   'Чорна темрява охопила президента та кинула його у вир ненависних до нього людей, якi тягнули до нього руки та кричали щось образливе, як ота стара бабця, якiй довелося платити за лiкування свого дiда вiд вiрусу 'Ковiда-19', хоча її запевняли, що все буде безплатно. 'Щоб ви здохли!' - кричала сива пенсiонерка вслiд автомобiлю, що вiд'їжджав, в якому сидiв президент. Треба терпiти... Треба терпiти образи, особливо вiд порохоботiв, бо вони виконують свою функцiю, а йому, Зелененько, треба виконувати свою. Бо, крiм нього, нема кому захистити Батькiвщину. Треба не сполохати Плутiна ранiше запланованого часу, щоб вiн точно попався в цей капкан. Його почали готувати ще задовго до того, як Зелененько став президентом. В ту пору вiн отримував задоволення вiд концертiв свого колективу, який давав програму 'Квартал 69' у Грецiї... Гарна країна... В Грецiї все є... Навiть, спiвробiтники американських спецслужб. Звичайно, Зелененько не знав, що вони представники спецслужб, бо спочатку прийняв їх за продюсерiв. Цi солiднi хлопцi в гарних костюмах пропонували зiграти один спектакль та обiцяли добрi грошi. Зелененько хотiв залишити своїх продюсерiв, щоб все обговорити, але незнайомцi нагадали, що розмова йде про 'дуже' великi грошi, тому нiякi продюсери та iншi особи не знадобляться.
   - Яку роль ви менi пропонуєте? - спитав Зелененько, коли залишився вiч-на-вiч з незнайомцями.
   - Треба зiграти роль президента, - сказав молодший чоловiк, який представився Бiллом.
   - Нема питань, - вiдповiв Зелененько, бо й сам планував зняти такий фiльм, але зiграти в Америцi, то це, звичайно, високий клас. ''Оскара' дадуть!' - вже мрiяв Зелененько, а другий добродiй, якого звали Дональд, сказав: - Цю роль вам прийдеться грати п'ять рокiв.
   Зелененько спохмурнiв! П'ять рокiв грати одне i теж трохи нудно.
   - Це буде серiал? - спитав вiн, а Дональд з посмiшкою вiдповiв: - Ви будете працювати звичайним президентом України.
   - Ви маєте на увазi звичайного президента, як Порох? - похмуро спитав Зелененько, бо така гра йому не подобалась.
   - Так! - вiдповiв Дональд та додав: - за цю роботу ви отримаєте три мiльярди.
   'За цi мiльярди я продам i душу' - потураючи своїй меркантильностi подумав Вова. Грошi, намальованi добродiєм Дональдом, манили, аж засвербiли руки, але бути другим Яником, чомусь, не хотiлося.
   - Я подумаю, - вiдповiв Зелененько, але молодшому Бiллу вiдповiдь Вови, чомусь, не сподобалась, бо вiн вийняв з кишенi якийсь папiрець та сунув пiд нiс Вовi, а потiм з натиском сказав: - Пiдеш пiд суд за вiдмивання грошей i сядеш на рокiв десять.
   Зелененько глянув на папiрець та зрозумiв, що до суду вiн не доживе, бо той, хто дав йому тi грошi, краще знищить свiдка, чим його покриє.
   - Не кип'ятися, Бiлл, хлопчик не лох i все розумiє, - посмiхнувся Дональд i Зелененько догадався, що вони розiгрують доброго та злого полiцейського. Iншого в цьому сценарiї не передбачено, то треба погоджуватися.
   - Добре, що я маю робити? - покiрно сказав Зелененько, а Дональд, який, напевне, був старший, пояснив: - Спочатку ти знiмеш фiльм про доброго та справедливого президента, потiм будеш балотуватися на нього, виграєш вибори та станеш президентом. Потiм ми введемо вiйська, як допомогу, робимо деокупацiю Криму, повертаємо Донбас ...
   З тої пори пройшло багато часу. Зелененько став президентом i пiсля першої ейфорiї зрозумiв, що президенство, це не премiя за заслуги, а тяжка та марудна справа, пiсля якої марно чекати на почестi та подяку вiд народу, а, скорiше, на ненависть та вiдразу.
   Виявилося, що людей вiн зовсiм не знав. Його друзi, як розкрилося, тiльки здавалися друзями, а насправдi хотiли урвати собi щось, завдяки своїй наближеностi до президента. Виявився i зрадник, який приховував свої намiри, а насправдi працював на московiтiв. Те, що вiн належав до самого ближнього кола, вже не дивувало Зелененько, бо його про це попередили американськi друзi. Вони, навпаки, зрадiли цьому та стали через цього зрадника передавати дезiнформацiю в Московiю. Навiть, пожертвували спецоперацiєю головного управлiння розвiдки Мiнiстерства оборони України по затриманню терористiв iз групи Вагнера. А коли американцi завозили свої вiйська в Україну та контролювали бомбардувальниками периметр країни, то Зелененько це пояснював всього лише навчаннями'.
   Зелененько прокинувся з важкою головою.
   'Що за нiсенiтниця менi сниться!' - заклопотано подумав вiн, пiднiмаючи голову вiд стола, бо вчора заснув на робочому мiсцi. Зелененько вирiшив, що отi пiгулки для пiдняття настрою, якi рекомендував йому один з друзiв - чиста гидота. У дверi постукали.
   - Заходь, - сказав Зелененько та побачив, як у дверях з'явилася Юля Мендельсон з кавою та айфоном.
   - Прочитайте оцю статтю, - сказала вона та сунула в одну руку каву, а пiд другу руку включений айфон. Випивши каву, Зелененько вiдчув деякий прилив сил та спитав, кивнувши на айфон: - Що там?
   - Жозе Борельс, високий представник ЄС iз закордонних справ i полiтики безпеки пише: 'Як я вже сказав президенту, ЄС не є благодiйною органiзацiєю або банкоматом. Найкращий спосiб пiдтримати Україну для нас - це допомогти у реформуваннi країни'.
   - Вiн, що, не хоче давати грошi? - спитав Зелененько та налив собi води, бо в горлi знову пересохло.
   - Так таки так! - пiдтвердила Юля.
   - Якщо не вiн, то дасть Плутiн, - сказав Зелененько.
   - Ви не боїтеся? - захоплено спитала Юля.
   - Хуцпа35 допоможе, - рiшуче вiдповiв президент.
   - Ось ще прочитайте, - сказала Юля та знову пiдсунула айфон.
   - Читай ти, бо в мене болить голова, - сказав Зелененько i Юля забубнiла:
   - На мисi Лопатка знайшли розгiнний блок 'Фрегат-СБ', який украли українськi фашисти iз 'Правого сектору'. Вони пробили дiрки у корпусi з паливом гептил, що не згорiло, та розлили його вздовж берега Камчатки, чим спричинили екологiчну катастрофу на всьому пiвостровi. Люди масово покидають домiвки та летять в iншi краї, бо проживати на пiвостровi стало небезпечно. Вiйськовi вiдправляють свої сiм'ї якомога далi вiд мiсця служби, бо залишатися там - вiрна смерть. Багато вiйськових написали рапорти по звiльненню з рядiв армiї, але командування не дає на це згоди. Деякi офiцери не побоялися трибуналу та покинули мiсця дислокацiї своїх вiйськових пiдроздiлiв. На пiвостровi почалася панiка! - закiнчила Юля та запитливо глянула президента.
   - Ти хочеш, щоб я на це реагував? - спитав Зелененько, а Юля кивнула: - Про це сказав президент Плутiн у своєму виступi. Ви можете прокоментувати?
   - Хай це коментує 'Правий сектор'. Я тут до чого, - сказав Зелененько, а Юля нагадала: - В кiнцi своєї доповiдi Плутiн додав вiд себе: - Президент Зелененько ти хоч щось контролюєш в Українi?
   - Хоч щось контролюю! - сказав президент прямо в обличчя Юлi, немов вона отой гидкий Плутiн та вiдразу спитав: - Куди ми сьогоднi їдемо?
   - Вiдкриттi Музею науки Малої академiї наук України у Нацiональному комплексi 'Експоцентр України' у Києвi й там же зустрiч з учителями та директорами шкiл, - вiдповiла Юля, а Зелененько спитав: - Без учителiв нiяк?
   - Треба, пане президент, - сказала Юля та з пафосом додала: - Треба!
   - Що я там маю говорити? - спитав Зелененько, а Юля подала надрукованi листочки.
   Президент зiтхнув та пiднявся з-за столу.
  
  
  Реплiкацiя дев'ята. Мортi
   Олександра прокинулася вiд дотику чиїхось рук i вiдразу зрозумiла, що то руки мами. Вона з радiстю вiдкрила очi та побачила її, а Люда обняла дочку та прошептала: 'Як же я тебе люблю!'
   - Я тебе теж, мамо, - сказала Олександра та заклопотано додала: - Навiщо ти встала? Тобi ще треба трохи полежати та набратися сил.
   - Мене вилiкує робота, - сказала Люда, а Олександра нагадала: - Не знiмай дiмензiальну сiточку i завжди пам'ятай, що є ворог, яий хоче тебе вбити.
   - Я не маю права її носити, коли знаю, що Iгоря хтось може вбити, бо попри те, що є якийсь дивний ворог, Iгор воює на фронтi то йому там завжди загрожує небезпека, - сказала Люда, а Даша, яка прокинулася та чула їхню розмову, сказала: - Нiкому не кажiть, але у мене є вiльна дiмензiальна сiточка, то я дам її для вас.
   - Спасибi, Даша, - сказала Олександра, а Даша вiдповiла: - Навiщо дякувати - ти ж моя сестра!
   - Ви вже встали? - сказав Iджi, який прокинувся поряд з Дашею та спитав у Люди: - Ви вже поправились? Розкажiть, що сталося в лiкарнi.
   - Я робила операцiю пацiєнту iншого лiкаря, який був вiдсутнiй. Коли привезли хворого та переклали на операцiйний стiл, я впiзнала Тараса та стала робити йому операцiю на животi, бо там була вiдкрита рана. Раптом звiдти полiзли гади якi стали мене кусати. Всi медсестри з переляку вибiгли з операцiйної, а Тарас пiднявся з операцiйного стола, нахилився до мене та сказав: 'Здохни прямо зараз!' - а далi я втратила свiдомiсть. Можливо, що Тарас це казав пiд впливом снодiйного, а отих змiй хтось напхав йому в живiт. Я не зовсiм розумiю, навiщо це комусь потрiбно, - закiнчила Люда.
   - Тут криється якась таємниця, - сказав Iджi та запевнив: - Ми її розгадаємо!
   - Ми ще не розгадали таємницю скрижалi Туманного Кота, - нагадала Даша та почула: - Про якi скрижалi йде мова?
   В кiмнату зайшов Iгор, який заснув бiля лiжка Люди, а коли прокинувся, то побачив, що вона зникла та побiг шукати. Голоси в другiй спальнi заспокоїли його.
   - Скрижалi Туманного Кота, - сказала Даша, - ми розгадали у кого вони є.
   - Скрижалi? - зацiкавлено сказав Iгор спитав: - I в кого вони є?
   - У Браунi, Лютiна, Змори, Кобольда, Домовика, Сатира та Ґардворда. А восьмий нам невiдомий, - сказала Даша.
   - Я знаю одного, Домовика, вiн воює разом зi мною i показував менi шматочок цiєї скрижалi, - сказав Iгор.
   - Так вiн втiк на фронт?! - засмiялася Даша, а Iгор сказав: - Вiн хороший хлопець. Якщо ви знайдете iншi шматочки скрижалi, то вiн, я думаю, вiддасть свiй, якщо я його попрошу.
   - Тодi для вас нагорода - дiмензiальна сiточка, щоб вас нiхто не вбив, - сказала Даша та блискавично надiла на Iгоря сiточку. Iгор глянув на Люду, але вона заперечила: - Менi друга не потрiбна, це тобi.
   - Спасибi, закiнчиться вiйна, я вам її поверну, - сказав Iгор, а Олександра заперечила: - Не треба, я сплету сiточку та вiддам Дашi.
   - Ти вмiєш плести сiточки? - здивувалася Даша, а Олександра вiдповiла: - Так, цей спосiб описаний у глiфомах Маргiни i я розмiстила його у своїх глiфомах.
   Iгор напружився при згадцi про Маргiну, а Олександра нагадала: - У тебе є дiмензiальна сiточка, отож тримай її завжди закритою. Менi здається, що Маргiна не робила того, що їй приписують.
   - Вона хотiла вбити мою маму, - нагадала Даша, а Олександра, несподiвано для всiх, перетворилася на Маргiну, змахнула мечем, який невiдомо звiдки з'явився та крикнула: - А я обов'язково вб'ю тебе!
   Всi завмерли на мить вiд несподiванки. А Маргiна миттєво вискочила на вулицю через закрите вiкно на балкон.
  ***
   Пiсля розмови з Iгорем Тарас зрозумiв, що його, як отих трьох: вiйськового та двох волонтерiв36, звинувачують у тому, що вiн та вони не робили. Щось комусь доказувати Тарас не збирався, бо упередженiсть - то вада всiх людей, тому треба прийняти обставини, як належне, а час поставить все на свої мiсця.
   - Марiко, спасибi за борщ, то я вже, мабуть, полечу до дiвчат, бо, можливо, їм загрожує небезпека, - несподiвано сказала Мортi, встала iз-за стола та пiшла, як сомнамбула, до вхiдних дверей та зникла за ними.
   - Я теж полечу, бо у мене в Одесi операцiя, - сказав Тарас, бо з таким настроєм, як зараз, хоч усiх гостей виганяй. Операцiя повинна вiдбутися завтра, то Тарас подумав, що краще переночує в одеськiм готелi, чим дома пiд недоброзичливими поглядами. Марiко хотiла зiбрати торбинку на дорогу, але Тарас вiдмовився та пiшов до балкона, щоб стрибнути в осiннє небо, яке так схоже з настроєм у його душi.
   - Якщо зустрiнеш Олександру, то можеш її вбити, - навздогiн кинула Фате та додала: - Я твiй фанат.
   Тарас нiчого не вiдповiв на слова Фате, а здiйнявся в небо та полетiв на пiвдень. Спочатку, поки не вiдлетiв далеко вiд Києва, Тарас подумав скасовувати операцiю, а потiм зрозумiв, що люди не виннi у його негараздах, а чекають на операцiю. 'За роботою всiлякi другоряднi справи вiдiйдуть на другий план та зовсiм забудуться!' - вирiшив Тарас та швиденько полетiв, бо ще й зверху сипався дощик. Вище хмар не хотiлося летiти, бо там у рази сильнiшi вiтри, то пошарпають та знесуть у сторону, тому терпiв. Вiн залишив справа Бiлу церкву та уже пiдлiтав до Уманi, коли вперiщив такий дощ, що Тарас став мокрий, як хлющ, то мусив видертися нагору, де свiтило сонце. Хоча було холодно та дув сильний вiтер, Тарас повертався до сонця то одним боком, то другим та трохи пiдсох, коли побачив злiва вiд себе якусь чорну цятку. Тарас придивився та зрозумiв, що хтось летить паралельним курсом i, чогось, подумав, що Маргiна, бо лiтун був у спiдницi. 'Вбити мене хоче!' - подумав Тарас та витягнув iз футляра свiй знаменитий скальпель, яким приготувався воювати.
   Коли жiнка пiдлетiла ближче, то Тарас упiзнав у нiй Мортi, яка, як вона сама казала, летiла у Днiпро до Дашi та Олександри. Звичайно, вона побоювалася за своїх онукiв бiльше всiх, тому й понеслася їх захищати. З Мортi та її косою нiякий ворог не справиться.
   - Мотя, ти збилася з курсу, Днiпро трохи лiвiше, - пояснив Тарас, а Мортi спитала: - А ти куди летиш?
   - Я в Одесу, у мене там операцiя у дитини, - вiдповiв Тарас, а Мортi засмiялася та сказала: - Можу позичити iнструмент.
   - Твоя коса менi не потрiбна, - засмiявся Тарас, а Мортi витягла з-за пазухи тонкий стилет та весело спитала: - То, може, оце пiдiйде?
   - У мене є скальпель, - сказав Тарас та показав його, бо й досi тримав його в руцi, а Мортi засмiялася та сказала: - А менi й цей пiдiйде, - та штрикнула стилетом прямо в серце Тараса.
   Тарас, вiд несподiванки, вдихнув повiтря та завмер, бо серце, наштрикнуте на стилет, сiпнулося та зупинилося, а вiн втратив свiдомiсть
   ***
   Те, що трапилося, так вразило Дашу та Iджi, що вони тiльки й могли, що розгублено дивитися в вiкно, де зникла Маргiна.
   Люду розгублено спитала:
   - А куди дiлася Олександра?
   А Iгоря цiкавило зовсiм iнше - Маргiна, пiд виглядом Олександри, щось робила з Людою, то вiн боявся, що з нею може статися якесь лихо. Його сумнiви продовжувалися не так довго, бо, перелякавши їх, зi стiни висунулась голова Олександри та її розставленi руки, а вона посмiхаючись, задоволено спитала:
   - Так що? Повiрили? Що я Маргiна?
   Даша, яка перша зрозумiла перетворення Олександри, задоволено сказала: - Я думаю, що ти своїм прикладом показала, що те, що ми бачимо, не зовсiм вiдповiдає тому, що то є насправдi.
   - Саша! Не смiй так бiльше робити! - лаялася Люда, а Iгор, нарештi, зрозумiв, що це розiграш, тому сказав: - Пiшли звiдси, бо тобi потрiбно лежати, а не дивитися на такi жахи!
   Як тiльки вони вийшли, Даша сказала:
   - Вилазь зi стiни, ти й мене перелякала.
   Не встигла вона це сказати, як на балконi щось грюкнуло, а в вiкно заглянула Мортi. Вона уважно роздивилася Iджi та Дашу, а потiм зникла. Олександра, яка бачила реакцiю Iджi та Дашi на те, що вiдбувається за вiкном, забрала свою голову зi стiни та подивилася, що трапилося на балконi.
  
   Її здивування було природним, бо вона побачила Тараса зi стилетом в грудях та якусь жiнку, що тiкала кудись на пiвнiч. Не гаючи часу, вона затягла важкенького Тараса в кiмнату та крикнула Дашi та Iджi:
   - Допомагайте, бо вiн уже холодний!
   Спочатку вони довго не могли запустити серце, хоча робили прямий масаж серця, а вже потiм Олександра хотiла витягти стилет з грудей, бо вiн заважав працювати, але її зупинив Iджi:
   - Доцiльно проконсультуватися у твоєї мами.
   Олександра завагалася, бо не хотiлося напружувати маму, але потiм згодилася та побiгла в спальню. Мама спала, а поряд сидiв у крiслi Iгор та теж дрiмав, то Олександра поторкала Люду та сказала:
   - Можеш дати менi консультацiю?
   - Яку консультацiю? - спитала Люда, а Олександра сказала: - Довго розказувати, краще глянь.
   Вони пiшли в зал, а коли Люда побачила Тараса зi стилетом в грудях, то вiдразу спитала: - Це ти його вбила.
   - Його вбила Мортi, - розповiла Даша. Люда не здивувалася словам Дашi, а сказала Олександрi:
   - Ти добре володiєш дiмензiальною сiточкою, тому, коли я витягну стилет, затиснеш дiрку в серцi, а потiм потрiбно її зашити.
   - Краще заклеїти, я це можу зробити, - сказав Iджi.
   - Тодi починаємо, Даша, будь готова робити масаж серця, - Люда витягла стилет, а Олександра затиснула рану та вiдчувала пальцями, як б'ється серце. З iншої сторони Iджi засунув руку в Тараса та заклеїв рану.
   - Все, - сказав Iджi.
   - Ти приклеїв мого пальця, - сказала Олександра, а Даша засмiялася.
   В цей час Iгор, який прокинувся, здивовано побачив, що Люда зникла та пiшов її шукати. Коли вiн побачив Тараса, що валявся неживим на пiдлозi, а коло нього живу Люду, то задоволено сказав: - Ти, таки, його порiшила!
   - Не я! Його вбила Мортi! - вiдмовилась вiд подвигу Люда.
   - Мортi - свята людина! Я її поважаю! - сказав Iгор, а Даша пiдтвердила: - Так, бабуся Мортi - класна!
   - Ви, що, робите поминки по цьому покидьку? - спитав Iгор, а Люда вiдповiла: - Нi, ми його врятували вiд смертi!
   Iгор вiдкрив рота та не мiг вимовити нi слова, бо почуте не вписувалося в таку гарну iсторiю помсти. Вiн тiльки й змiг вимовити: - Навiщо?
   - Хiба Олександра не доказала, що вас мiг вбивати будь-хто, хоча б та Мортi, - сказала Даша та додала: - Правда, бабуся Мотя вбиває косою i досить вправно, то навiщо їй стилет.
   - Щоб непомiтно пiдкрастися до Тараса, - пояснив Iджi.
   - Про що ви розказуєте? Я бачив на власнi очi Тараса, коли вiн покидав операцiйну! До найдрiбнiших деталей! - сказав Iгор.
   - Ти й Маргiну бачив на власнi очi, - додала Даша.
   - Хай як, але я не хочу, щоб цей убивця знаходився поряд Людою, - насупився Iгор.
   - Що характерно, Тарас не чекав такої пiдлостi вiд Мортi, - сказав Iджi та додав: - Iгор теж не чекав, що його застрелить Маргiна.
   - Ще невiдомо, чи Тараса вбила Мортi, чи тiльки кинула його на балконi, - сказала Даша, але нiхто не встиг їй щось сказати, бо у дверi подзвонили.
   - Я вiдкрию! - сказала Даша та пiшла до дверей, тримаючи в руцi стилет, що витягли з Тараса. Коли Даша вiдкрила дверi, то побачила Мортi, яка з радiстю повiдомила: - Привiт, я по тобi скучила, - та запитала у неї: - Олександра теж тут?
   - Так, заходь, - вiдповiла Даша, ховаючи стилет за спиною. Мортi пройшла в кiмнату, де на неї встромилися всi наявнi в кiмнатi очi, й вона, збентежена такою увагою, сказала: - Привiт всiм! - а те, що нiхто не вiдповiв, а чогось чекали вiд неї, навернула її на думку спитати: - Що у вас трапилося?
   Вона тiльки зараз розгледiла, що Тарас лежить на долiвцi та не ворушиться, тому знову спитала:
   - Тарасику, не твердо спати на долiвцi?
   - Декiлька хвилин назад вiн спав вiчним сном, - сказала Даша та спитала: - Це, часом, не ти його кинула нам на балкон?
   - Навiщо менi кидати Тарасика на балкон? - здивувалася Мортi, а Даша витягла стилет iз-за спини та показала його бабусi: - Це не твоя зброя?
   Здалося, що Мортi була трохи ошелешена, коли побачила стилет, та вiдповiла: - Нi, не моя. Окрiм коси менi нiчого не потрiбно!
   Даша оком не моргнула, як стилет в її руцi вкоротився до ручки, а Мортi так же блискавично, сховала косу за спиною, де вона i пропала. Ця дiя досить наочно показала, що коса в руках Мортi - це смертельна зброя, а стилету до неї, як банану до пiстолета.
   - Ви думаєте, що це я убила Тарасика? - напряму спитала Мортi, а Олександра сказала: - Даша та Iджi бачили тебе за вiкном, коли на балкон звалився мертвий Тарас.
   - Так, це ти мене убила! - несподiвано для всiх сказав Тарас, який вiдкрив очi та з докором дивився на Мортi. Вiн, продовжуючи лежати, спитав: - Чим я тобi насолив, що потрiбно мене вбивати?
   - Тарасику, якби я тебе вбила, то вже нiхто б тебе не повернув до життя, - пояснила Мортi.
   Всi це зрозумiли, але хтось же вбивав Iгоря, Люду, Тараса, Маргiну та Мортi? I це був той, хто мав дiмензiальну сiточку.
  ***
   Коли хтось подзвонив у дверi квартири, Маргiна, Вася, Фате та Марiко сидiли за столом та розслаблено пили чай пiсля обiду. Дзвiнок у дверi прозвучав, як сигнал тривоги, тому Маргiна насторожено сказала:
   - Сидiть тут, я вiдкрию дверi!
   Вона пiдiйшла до дверей та кинула за них симпоту. Те що там був Хома, її заспокоїло, але коли вона вiдкрила дверi, то здивовано побачила Плутiна, який виглядав як зламана дитяча лялька.
   - Навiщо ти його сюди притягнув? - спитала Маргiна та вiдкрила ширше дверi, щоб вони проходили.
   - Щоб не дурив людей, - сказав Хома та пхнув Плутiна в спину, аж той мало не розтягнувся у прихожiй. Поява Плутiна в кiмнатi здивувала всiх, то вони чекали пояснення Хоми, якого Марiко посадила за стiл та налила йому тарiлку борщу.
   - Цьому iродовi теж наливати? - спитала Марiко, киваючи на Плутiна, а Хома, з повним ротом, ледве пробубнiв: - Наливати, тiльки горiлки.
   - Не тримаю, - вiдповiла Марiко, а Плутiн так скривився, наче попав прямо в Пекло.
   - Навiщо ти його притягнув? - знову спитала Маргiна, коли Хома вже наївся та вiдкинувся на стiльцi, погладжуючи пузо.
   - Це двiйник, - пояснив Хома, - а справжнiй Плутiн давно лежить в трунi.
   - То навiщо ти його припер сюди? - допитувалася Маргiна.
   - Вони його використовують, щоб нiхто не здогадався про вiдсутнiсть Плутiна, - пояснив Хома.
   - I що нам з ним робити? - допитувалася Маргiна.
   - Вiн вам не потрiбний? - здивувався Хома.
   - Нi, - вiдповiла Маргiна.
   - Тодi бувайте, - сказав Хома та додав: - Я його кудись пристрою.
   Вони, разом з Псевдо-Плутiним, покинули квартиру, а Марiко з жалiстю сказала: - Хома якийсь дивний. Вiн сповна розуму?
   - Головне, що вiн не Хасан, - сказала Маргiна, спостерiгаючи у вiкно, як Хома та Псевдо-Плутiн йдуть в сторону Хрещатика. В цей день багато киян бачили на Хрещатику та Майданi Незалежностi чоловiка, який водив на повiдцю для собаки Плутiна, який тримав в руках простягнутий капелюх та казав: - Bitte gib mir ein paar Kopeken der ehemalige Pr?sident von Muscovy.37
   Кияни смiялися та з задоволенням кидали гривнi в капелюх.
  ***
   Коли всi трохи заспокоїлися та, навiть, Тарас з Iгорем потиснули один одному руки, Олександра нагадала: - Попри нашi негаразди, ми повиннi знайти iншi уламки скрижалi!
   Так, як дехто з присутнiх не знав ще про цю iсторiю, Олександра розказала про листа Котермака, про розшифрування картинки, яку намалював Туманний Кiт на обкладинцi книги, знахiдку гнома Домовика в Українi та знайомство з панi Зморою в Польщi. Також згадала всiх гномiв, якi ще не знайшлися.
   - Браунi - це Шотландiя, - сказав Тарас, - i у мене є там знайомий в Англiї, шотландець Кестер Хогг, який знається на фольклорi цього краю. Я злiтаю в Одесу, бо у мене там завтра операцiя, а тодi ми зможемо полетiти разом.
   - Ми не будемо чекати, - сказала Даша. - Ти можеш йому подзвонити, а ми до нього заскочимо.
   - Звичайно, я для вас аж надто старий, щоб зi мною подорожувати, - засмiявся Тарас та подзвонив до свого знайомого в Англiї. Вони трошки поговорили, а потiм Тарас спитав у Дашi: - Коли ви там будете?
   - Сьогоднi ввечерi!
   Видно, що Кестер Хогг погодився, бо Тарас подякував та запрошував його в Київ. Пiсля чого дав дiвчатам адресу та сказав: - Я полетiв в Одесу. Дякую, що ви мене врятували та ще раз пiдтверджую - те, що менi приписують - я не робив. Сьогоднi я побачив Iгоря та Люду тiльки зараз, пiсля моєї смертi.
   - Можливо, що ти психiчно хворий? - спитав Iгор, а Тарас вiдповiв: - Я лiкар i мав би помiтити змiни у своєму органiзмi.
   Так i не розiбравшись у тому, що трапилося, Тарас полетiв в Одесу. Iгор, на прощання, попросив:
   - На зворотному шляху до нас, будь ласка, не залiтай!
   - Хоча це важко, але я попробую стримати себе, - теж пожартував Тарас та полетiв далi.
   Олександра наказала: - Нi в якому разi не знiмайте сiточки, хто б тут не був!
   - А ти куди? - спитала Люда та обняла її.
   - Змотаємося в Шотландiю та повернемося додому, - вiдповiла Олександра та додала: - Бережiть себе!
   Пiсля чого дiвчата та Iджi пурхнули в осiннє небо та полетiли на пiвнiчний захiд. Щоб не летiти три тисячi кiлометрiв майже добу, вони окутали себе об'єднаною дiмензiальною сiточкою та пiднялися у безповiтряний простiр, де мчалися, як ракета. Цей полiт здивовано спостерiгали американцi та московiти, бо не розумiли, звiдки та куди летить цей болiд. 'Україна зробила експериментальну ракету, яку запустила в сторону пiвнiчної частини Атлантичного океану!' - доповiли генералу Герасiмову. Американцi подзвонили мiнiстру оборони України та спитала напряму: - Ви випробовуєте свою нову ракету у напрямi Атлантичного океану?
   - Так! - сказав мiнiстр оборони, бо якщо американцi так кажуть, то якийсь iдiот в Українi таки напився та пустив у бiк Атлантики якусь ракету. Вiн став судомно дзвонити по вiйськових частинах, щоб знайти та розстрiляти того негiдника, який грається такою зброєю, та думав про те, що вiн вiдповiсть президенту, коли той зажадає вiдповiдi. В цей самий час, коли мисливцi за скрижалями летiли майже в космосi, Олександрi в голову несподiвано прийшло думка, що є iншi паралельнi Всесвiти, у яких Туманний Кiт нiкуди не дiвся, а керує цими Всесвiтами, бо всi можливi Всесвiти народилися одночасно, а 'випадковiсть' створила їх, перебираючи всi варiанти. 'То хто ж тодi керує Ессенарiумом: конгломератом рiзних Всесвiтiв та їх паралельних двiйникiв?' - спитала вона себе та зрозумiла, що нiколи не отримає цiєї вiдповiдi.
   'Не турбуйся, з Ессенарiумом все гаразд!' - почула вона у вiдповiдь i цi слова, якi прозвучали у її головi, так здивували Олександру, що вона завмерла в повiтрi, аж Даша повернулася до неї та спитала:
   - Що сталося!
   - Задумалася, - вiдповiла Олександра та зрозумiла, що не слiд розказувати iншим те, що вона почула. Тим часом американцi подзвонили та поздоровили мiнiстра з вдалим закiнченням польоту ракети, яка приземлилася в парку Хейзлхед в Ейбердiнi.
   - Три космонавти безпечно покинули ракету, - доповiли американцi, неначе вони пiдлеглi мiнiстра оборони України, та здивовано спитали: - А куди вони дiли ракету, бо нам про це невiдомо?
   'Яка б????38 використовує космiчну технiку для вiкенду в Шотландiї!' - кип'ятився мiнiстр та подзвонив у Днiпро, бо тiльки там могли створити це чудо. В Днiпрi божилися, що нiчого не запускали.
   Подзвонив президент.
   - Чому я дiзнаюся про нашi досягнення вiд американського президента, - строго спитав Зелененько.
   - Тому що досягнень нема, - сказав правду мiнiстр.
   - А що ж то полетiло в Англiю та там приземлилося? - спитав Зелененько.
   - А ???39 його знає! - вiдповiв генерал.
   - Менi варто турбуватися, що трапилося щось непередбачуване, - знову допитував президент. - Ви хотiли вiдправити диверсантiв у Москву, а потрапили в Англiю?
   - Так! - збрехав мiнiстр.
   - Я подзвоню прем'єр-мiнiстру Англiї, вiднинi вiн мiй великий друг i ми все владнаємо, - сказав Зелененько та з погордою додав: - Вiн обiцяв зробити мене лордом ... Криворiзьким ...
   Вечiрнi газети в Англiї вийшли iз заголовками: 'Три українськi космонавти приземлилися в Шотландiї та зникли, як привиди, разом з ракетою!'
  ***
   Браунi давно придивлявся до цього замку. Вiн йому подобався. Звичайно, в цьому замку жили привиди, яких бояться звичайнi браунi, але ж вiн Браунi з великої лiтери, якому цi привиди нiчого не зроблять. Про це вiн догадався давно, коли зовсiм випадково зустрiвся з якимось привидом-вбивцею в одному замку на пiвднi Шотландiї. Тодi вiн взнав, що безсмертний, бо не по зубах навiть привиду, який, вiд свого безсилля, вiдкусив свою руку та втiк кудись аж на пiвнiч Шотландiї. Правда, щоб вигнати з замку привидiв, треба воювати, а Браунi так не хотiлося цiєї гризнi: то вже краще в якогось господаря при корiвках, чим завжди чекати пiдступного удару цих не зовсiм видимих невдах. Браунi дивився через кущi на замок в обiдню пору, а не вночi, як годиться звичайному браунi та вивчав усiх членiв родини, їх звички та порядки, заведенi в замку. Так робив вiн вже майже рiк, плануючи свою операцiю, як Наполеон з книжок людей, якi Браунi вмiв читати. Звичайно, в тому, щоб жити в замку є сенс, бо там не холодно зимою, а влiтку не жарко.
   Та не тiльки це манило гнома Браунi пiд дах замку: головне, що йому там подобалося, це велика бiблiотека. Вiдколи вiн навчився читати, ця думка, оселитися в замку, не покидала його нi на мить. Браунi почув далекi звуки фортепiано, на якому хтось награвав красиву мелодiю, тому з подивом повернувся у ту сторону, бо музика лилася не з замку, а з недалекого лiсу, до якого язиком тягнулися жовтi зарослi кущiв дрiку та червоного вересу вперемiжку з молодими зеленими соснами.
   Мабуть, музикант, який затягнув у лiс фортепiано та там награвав, був не дуже вправний, бо боявся людського осуду, але Браунi мелодiя сподобалась, тому вiн вiдвiв очi вiд замка та прилiг на траву, щоб роздивлятися небо, яке затягували сiрi хмари, та слухати музику. Раптом, в мелодiю музики стали вклинюватися якiсь схлипування, наче хтось рюмсав та уривчасто дихав, то гном пiдняв голову, щоб придивитися та, можливо, допомогти. Придивившись, Браунi побачив, як по полю з червоним вереском бреде молода дiвчина в гарнiй голубiй сукнi, а на головi гном розгледiв маленьку корону пiвмiсяцем.
   'Принцеса!' - подумав Браунi та аж серцем зайшовся вiд захвату, бо такої краси вiн нiколи не видiв за сотнi рокiв свого iснування. На ледi у чорнiй сукнi, яка йшла поряд з принцесою та заспокоювала її, гном спочатку не звертав уваги, бо її затьмарила принцеса. Вони йшли у напрямi до замку, якраз до того мiсця, де сидiв гном. Спочатку Браунi втратив здатнiсть думати, а потiм, коли вони пiдiйшли ближче, то вже не мав можливостi сховатися. Коли ледi пiдiйшли ближче, Браунi, як якийсь придворний, схилив голову у поважному привiтаннi та, несподiвано для себе, спитав:
   - Чим я можу допомогти прекраснiй ледi, щоб її лице прикрашала посмiшка, а не сльози?
   - Ти нiчим не допоможеш, гном, бо мене, ледi Марiю, та принцесу Блу з замку вигнали пацюки, - вiдповiла ледi в чорному одязi, а принцеса Блу ще сильнiше заплакала. Тiльки зараз Браунi зрозумiв, що цi високопоставленi ледi не живi люди, а привиди, хоча вдень привидiв, зазвичай, нiхто не бачить. Видно, їх горе було аж надто тяжким, що вони не побоялися осуду та з'явилися вдень.
   - Я вам допоможу повернутися в замок, - пообiцяв Браунi, хоча не знав, як це зробити, а пацюкiв гном боявся майже так само, як ледi, бо вони хитрi, пiдступнi та органiзовано нападають зграями.
   - Мiй маленький лицар, - зворушено сказала принцеса, - твоя мужнiсть заслуговує на подяку, тому я тебе поцiлую! - вона нахилилася та чмокнула гнома прямо в губи. Вiйнуло холодом, а ще запахом вересу, якого принцеса набралася, поки йшла по полю.
   - Якщо ти знищиш щурiв та залишишся живий, я тебе ще раз поцiлую, - сказала принцеса Блу та тихо промовила на вухо:- А ще я проведу з тобою нiч, бо я знову закохалася ... так вийшло, що в тебе.
   Те, що творилося в головi бiдного гнома, описати словами вiн не мiг, хоча був досить начитаний, тому тiльки сказав: - Я це зроблю, хоча б довелося вiддати життя!
   Принцеса не витримала та ще раз поцiлувала свого нового хороброго коханого, бо в цiй глушинi, гном, то серйозна пара для покинутої ледi. Не гаючи часу гном потопав у напрямi замку, хоча полуденний час для цього - не найкращий. На його щастя нiкого надворi не було i йому вдалося проникнути всередину замку непомiтно, через вiдкрите вiкно. Гном швиденько пробрався в пiдвал, бо там його нiхто шукати не буде, а потiм збирався освоїтися в замку, та розшукати якусь зброю, щоб знищити пацюкiв. Зi зброєю йому вiдразу пощастило, бо в однiй з вiдкритих кiмнат, повз якi вiн проходив, на стiнi висiли рiзна зброя, то Браунi взяв шотландський палаш40 та невеликий нiж, надiючись повернути їх на мiсце пiсля винищення пацюкiв. Зрадiвши такiй можливостi, вiн опустився в пiдвал, щоб вiдразу зайнятися тим, що пообiцяв.
   Треба сказати, що пiдвал був досить розгалужений, бо крiм камер для зберiгання рiзного врожаю, мав ще ходи, якi вели далеко вiд цього пiдвалу в зруйнованi замки, що стояли неподалiк. Цi ходи: десь обваленi, десь закладенi, були прекрасним мiсцем для розведення пацюкiв. Знайшовши такий хiд, Браунi стис у своїх руках зброю та пiшов уперед. Вiн повiльно зробив декiлька крокiв, щоб трохи оговтатись в темнотi, а потiм закричав, бо нi людина, нi гном не витримає такого жахливого болю. Темрява охопила його голову, а останнє, що майнуло у пам'ятi гнома Браунi - широко вiдкритi очi принцеси, якi благали про порятунок!
   ***
   Вони примудрилися приземлитися в лабiринтi парку Хейзлхед в Ейбердiнi. Довелося зi смiхом побродити по лабiринту, який утворили пiдстриженi зарослi кущiв у рiст людини. Iджi вибрався першим та чекав, поки з'явилася Олександра, а Даша, смiючись, пiднялася в повiтря та по ньому прилетiла до сестри та Iджi. Вони вибралися з парку та взяли таксi, щоб не блукати, бо вже був вечiр. Таксi привезло їх на Газледен Роуд 25, де проживав Кестер Хогг. Його дiм, один з цiлою низки таких же викладених з каменю, знаходився на однiй сторонi вулицi, а навпроти ще зеленiв густий та зарослий лiс, який так нагадував казковi хащi iз переплетених мiж собою кущiв та дерев. Сiра черепиця прикривала двох поверховий дiм з мезонiном, який трубою водозливу з даху дiлився на два господарi, а продовжив дiлити бiлим парканом аж до вулицi. Перед домом на фут41 пiдiймався кам'яний паркан, а за ним стiною стояли пiдстриженi кущi. Через широкi вiкна, якi не прикривали фiранки, можна було вгледiти великий букет квiтiв бiля вiкна та двох людей, один з яких, мабуть, сер Кестер.
   На дзвiнок вiдкрилися дверi в яких з'явився високий та мiцний рудий чолов'яга, який, пiсля привiтання, зiзнався, що вiн таки Кестер Хогг та запросив їх в оселю. Вони пройшли в кiмнату, де Кестер познайомив зi своєю дружиною Бейтрiс. В кiмнатi горiв залiзний комин над яким, зазвичай, стирчали роги пiвнiчного оленя. Видно, господар розпалив його для гостей, бо сам був одягнений у грубий светр, як i його дружина. Вважаючи на те, що надворi було сiм градусiв тепла, то комин був доречним, хоча зазвичай шотландцi в таку пору примiщення ще не обiгрiвають.
   Кестер спитав, як вони долетiли, а дiвчата мимоволi засмiялися. Кестер не зрозумiв їх смiху та нагадав, що Тарас робив операцiю на серцi Бейтрiс, завдяки якiй вона жива. По здивованих поглядах Олександри та Дашi, Кестер усвiдомив, що вони про це не знають та спитав ким їм приходиться Тарас.
   - Дядьком нашому татовi, - пояснила Даша та розказала, що Тарас робить операцiї по всьому свiту, а Кестер додав, що Тарас поступає благородно, як справжнiй шотландець, бо, навiть, не бере грошi. Кестер додав, що хотiв їхати на фронт в Україну, воювати з Московiєю, але Тарас його намовив не робити цього та не покидати Бейтрiс у пiсляоперацiйний час.
   Його дружина хотiла подавати вечерю, але дiвчата вiдмовились та попросили тiльки кави, щоб зiгрiтися. Вони сiли за дерев'яним столом на звичайнi плетенi стiльцi, а Кестер спитав, про що вони хочуть довiдатися.
   - Ми хочемо знайти гнома Браунi, вiн нам дещо винен, - сказала правду Олександра, але її вiдповiдь збентежила Кестера, бо вiн перепитав її. Переконавшись у тому, що йому не почулося, вiн спитав:
   - Ви вважаєте, що гном Браунi iснує?
   - Ми в цьому впевненi, - вiдповiла Олександра, а Кестер здивувався гостям та вже хотiв дзвонити Тарасу, щоб розпитати його про гостей на предмет їх здорового глузду. Олександра додала, щоб Кестер не сумнiвався:
   - Ця справа, знайти гнома Браунi, допоможе зберегти наш та iншi Всесвiти!
   Кестер зрозумiв, що подзвонити треба обов'язково, а Iджi, побачивши його реакцiю на слова Олександри, запевнив: - Звiсно, їх зараз не iснує, але вони, напевне, iснували колись!
   Це 'колись' врятувало репутацiю Олександри, а Iджi продовжив: - Ми хотiли б знати, де, по легендах та мiфах, мали б ховатися цi iстоти, якби вони iснували!
   Кестер, викладач школи теологiї, iсторiї та фiлософiї в Абердинському унiверситетi, знав про це професiонально, тому з захватом став розповiдати, що шотландський домовик з розпатланим волоссям на головi та довгою бородою назвали Brownie42 якраз iз-за кольору його темно-коричневої шевелюри. Цей худенький гном в один ярд43 ростом, зазвичай, мешкає в горах та лiсах, де живе у норах чи невеликих печерах, але може уподобати якесь не дуже людне селище. Вiн має спокiйний та добрий характер та, навiть, допомагає комусь по господарству, але прискiпливо вибирає таких людей, то ж господарi, якщо поважають його, повиннi залишити йому трошки їжi, яку споживають самi. Браунi завжди знають мiру i якщо щось вiзьмуть у людей, то обов'язково чимось вiддячать. В селищi браунi з'являються тiльки вночi та займаються всiлякої домашньою роботою: прибирають в кiмнатах, миють посуд, дбають про одяг, шиють те, що не встигла господиня, тчуть, готують їжу на снiданок, ремонтують упряж, вичiсують коней та вишкрiбають корiв вiд бруду, ладнають людськi знаряддя працi, щоб були справнi, а ще стережуть курей вiд лисиць та куниць, а також вiд злодiїв. Вдень браунi намагаються триматися якомога далi вiд житла десь у лiсi, де збирають гриби, ягоди чи жолудi, або в полi пiдбирають колоски, що упали. Вони живуть групами разом з жiнками, але не мають поняття сiм'ї, а маленьких браунi виховують разом. Якщо браунi образиться на когось, то може зробити якусь капость та може напасти, чи заманити в болото, або в якiсь хащi. Для захисту потрiбно закрити очi та помолитися. Браунi поважає релiгiю та християнськi символи, тому вiдстане.
   Якщо господарям загрожує небезпека, браунi попереджає їх якимось способом. Зазвичай браунi не застосовують силу, але якщо не має iншого виходу, то можуть скористатися магiєю чи покличуть на допомогу ельфiв та фей. Коли ж їм це не вдається, то вони просто зникають, бо стають невидимими. Користуються цим вони не часто, бо такi вправи скорочують вiк браунi, або вiн може перетворитися у привiд.
   - То де нам вiдшукати хоч одного браунi? - спитала Олександра, а Кестер серйозно вiдповiв: - Ви не помилитесь, якщо станете шукати в одному з трьох тисяч замкiв Шотландiї. В одному Абердинширi замкiв, що дiють - понад п'ятдесят, а ще є руїни, в яких теж полюбляють знаходитися браунi.
   Така вiдповiдь не порадувала Олександру, як i Дашу та Iджi. Якщо вони роздiляться i кожний iз них дослiдить один замок в нiч, то знадобиться три роки. Звичайно, три роки, то дрiбниця в порiвняннi з вiчнiстю, але хочеться якось швидше. I це ще не все, бо потрiбний браунi може жити не в замку, а в якiйсь садибi у фермера, або зовсiм у лiсi, десь у якiйсь печерi чи норi.
   - Ось вам карта Абердиншира, завтра вранцi я вiдвезу вас у ближнiй замок Драм, - сказав Кестер Хогг, але Олександра заперечила: - Нi, ми справимося самi та не пропустимо цю нiч.
   Кестер став заперечувати, але Олександра подякувала за карту та твердо сказала: - Нi, ми почнемо сьогоднi!
   - Я почну з пiвдня, - сказав Iджi, розглядаючи карту.
   - Тодi я пошукаю на пiвночi, - весело додала Даша.
   - Менi залишається серединка, - сказала Олександра та ткнула пальцем посерединi карти Абердиншира.
   - Тобi попав замок Фрезер! - сказала Даша i поставила пальця на пiвночi Абердиншира.
   - Замок Баллiндаллох! - оголосив Iджi та теж вибрав крапку на картi та прочитав: - Замок Глемiс.
   - То полетiли! - сказала Олександра, а Кестер, одягнувся та додав: - Зараз я заведу автомобiль.
   - В цьому нема потреби, - сказала Олександра, - ми доберемося самi.
   Коли вони вийшли, Бейтрис сказала: - Дивнi вони, українцi, недарма у них кожен рiк Майдан.
   Кестер Фогг не став сперечатися з дружиною, бо цi українцi з розмальованими обличчями досить екстравагантнi, чого не скажеш про лiкаря Тараса, який, хоча не був схожий на шотландця, але втiлював у собi англiйського джентльмена.
   Тим часом Iджi, попрощавшись iз сестрами, прямував на пiвдень, тримаючись берега Пiвнiчного моря, а коли долетiв до гирла рiки Тей, то рiзко повернув на пiвнiчний захiд. Уже було темно, то доводилося орiєнтуватися по свiтлу мiста Форфар, яке залишалося справа попереду, та мiстечка Глемiс, бiля якого знаходився замок. Вiд Глемiс до замку йшла пряма коротка дорога, обсаджена деревами, а ще у замку горiло свiтло, бо там жили люди.
   У цього замку була довга та знаменита iсторiя, бо в ньому пройшло дитинство матерi королеви Єлизавети II, Єлизавети Боуз-Лайон. Тут пройшло дитинство i Єлизавети II. Нинi замком володiє троюрiдний племiнник королеви Єлизавети II, Саймон Патрiк Боуз-Лайон, 19-й граф Стратмор та Кiнгхорн. Iджi не думав порушувати спокiй жителiв цього замку, а збирався вiдвiдати його iнкогнiто. Для цього вiн вибрав вiддалену частину замку, яка на той час була закрита, бо там проводили екскурсiї.
   Проникнути туди було справою однiєї митi, а коли Iджi роздивився кiмнату, то вмостився на високе крiсло бiля комина, щоб його нiхто не помiтив, та став терпляче чекати. Досить скоро, вслухаючись у гнiтючу тишу та вдивляючись у темряву, уява Iджi навiяла страшнi фiгури в потворних тiнях, що ховались у темнотi, якi, у дзвiнкiй тишi, створювали чиїсь ритмiчнi кроки, що дивним чином збiгатися з ударами серця, то швидко тiкаючи кудись, то тихо наближаючись, як поступ хижого звiра. Поступово тiнi в непрогляднiй темрявi, якi нагадували якiсь постатi, перетворилися у сутiнки, бо очi стали бачити краще, хоча навкруги була суцiльна сiрiсть. Iджi не сподiвався когось найти, але, щоб очистити свою совiсть, включив симптоми на вiдчуття iнфрачервоного випромiнювання, щоб побачити щось живе. Чи має потойбiчний свiт бути теплим, Iджi не знав, але гном обов'язково теплокровний, бо це всього лише розгалуження людської раси та не бiльше. Досить скоро настала нiч, бо вiдсвiти в вiкнах погасли, а весь замок заснув. Сiрiсть, яка окутала все навкруги тiльки пiдтвердила думку Iджi, що мало хто у таку глуху осiнню нiч буде шастати по цих мiсцях, у кутку, вiддаленому вiд цивiлiзацiї та людської спiльноти. Навiть, Iджi задрiмав та схилив голову на груди.
   Раптом, вiн почув чийсь вiддалений голос.
   Розмовляли двоє: чоловiк та жiнка.
   - Що за часи, коли приходиться сiдати грати в карти разом зi слугою! - лаявся хтось, а жiночий голос його заспокоював: - Ти розiгнав усiх сусiдських духiв, бо махлюєш!
   Дверi вiдкрилися i вперед вийшов темношкiрий слуга в короткiй картатiй шотландськiй спiдницi, на шиї якого висiла обiрвана петля, немов його тiльки-но зняли з шибеницi. Вiн стукнув по пiдлозi довгою ковiнькою та оголосив: - Граф Глемiс та його дружина, Джанет, ледi Глемiс! - пiсля чого сiв за стiл та взяв у руки стару, всю в пилюцi, колоду карт. Граф, у спiдницi такого ж кольору, як i в слуги, посунув до стола та сiв на стiлець з високою спинкою, який, мабуть, призначався йому, а поряд, на такий же високий стiлець сiла ледi Глемiс: руда дама, шевелюра якої наче палала вогнем. В коридорi почувся шурхiт, неначе хтось човгав ногами по долiвцi. Видно, що ще якогось пана чекали, бо всi дивилися на вiдкритi дверi.
   Спочатку Iджi нiчого не помiчав, але згодом побачив, що крiзь шкiру графа просвiчуються кiстки черепа, начебто її натягнули на нього. Та i руки бiльше нагадували скелет, а все iнше приховував старовинний костюм, неначе граф тiльки-но позував для написання iсторичного портрета. А ще вiд графа тхнуло погребом, немов вiн весь покрився плiснявою. Коли Iджi придивився до ледi Джанет, то теж побачив незвичне: палахкотiння її чуприни нагадувало звичайне полум'я, бо вогненнi волосинки, догораючи, падали на долiвку та спалахували на нiй останнiм вогником перед зникненням.
   - Син графа, Блайд! - сказав, не встаючи, темношкiрий слуга та стукнув по долiвцi своєю ломакою. У дверi посунулось щось громiздке, неначе якась колода, грубо обрубана сокирою. Iджi розгледiв зарослу голову з двома великими баньками, якi дивилися у рiзнi сторони, нiс-п'ятак, наче у кабана, та широкий рот з якого виглядали страшнi кривi зуби. Товстi, як у слона, ноги були босi, а ще Iджi здалося, що на них не всi пальцi, але не встиг розгледiти, бо страхiтливий син графа, Блайд, опустився на залiзний стiлець, який, напевне, робили спецiально для нього.
   - Нам не вистачає ще одного, - сказав граф Глемiс та повернувся до Iджi: - Ти будеш грати?
   Це було так несподiвано, що Iджi аж перелякався: до цього вiн думав, що його нiхто не бачить.
   - Я прийшов, щоб дiзнатися про тутешнiх гномiв браунi, - пояснив Iджi.
   - Я тобi розповiм про гномiв браунi, якщо ти зiграєш зi мною в карти та виграєш, - сказав граф та примружив свої червонi очi на Iджi.
   - Добре! - погодився Iджi, хоча не знав правил, та надiявся зрозумiти їх пiд час гри. Слуга став кидати кожному гравцю по картi та витягнув козир - жолудь44.
   - Я тебе уб'ю, - зрадiла Джанет, яка глянула на свою карту, а потiм на чоловiка, та затрусила вогняною головою, яка губила волосинки, що палали, прямо на паркет.
   - Мене давно вже вбили! - нагадав їй чоловiк, покриваючи її виноградного вишняка королем з жолудем. У Блайда була кралька з серцем, а в Iджi - кралька з дзвiночками, то вiн теж програв. Грали доти, поки всi карти не опинилися у графа Глемiса.
   - Прийшла твоя пора теж стати духом, - сказав граф Гледiс та витягнув свого меча, щоб вiдрубати Iджi голову. Iджi вiдчув, як довгi та сильнi руки сина графа опинилися у нього не плечах, а його гидкий скрипучий голос промовив: - Я придержу, щоб було зручнiше рубати!
   Що дивно, Iджi не мiг ворухнутися, тому щосили закричав, але було пiзно - його вiдтята голова опинилася у його ж руках. Iджi якраз ладнав її на шию, коли, несподiвано, в кiмнатi з'явилася чорноока циганка, яка схилилася до Iджi та сказала:
   - Проклинаю тебе! Ти назавжди будеш виродком у звiриному виглядi! - сказавши це, вона сунула в руку Iджi дзеркало на ручцi, а коли вiн туди глянув, то побачив своє обличчя, яке стрiмко змiнювалося та заростало шерстю. Ушi стали довгими та теж зарослi шерстю, а руки перетворилися у страшнi пазурi. Спина вигнулася у дугу, аж Iджi притисло до землi, а його довгий хвiст шмагав у рiзнi сторони. 'Я звiр!' - похолодiв Iджi, але вчинити нiчого не мiг, точно був розiп'ятий, чи його м'язи хтось паралiзував.
   - Не тiльки ж менi бути звiром! - задоволено промовив син графа, Блайд, який, як i ранiше, тримав свої руки на плечах Iджi, що хотiв вирватись з його рук та ... прокинувся.
   Був ранок.
   Сонце свiтило прямо в вiкно.
   - Що ви тут робите? - питав камердинер графа, який тряс Iджi за плечi, бо готував кiмнату для вiдвiдувачiв. Iджi несподiвано знайшовся: - Я з учорашньої екскурсiї, випадково заснув у крiслi.
   - Учора не було екскурсiї, - нагадав камердинер та запропонував: - Дозвольте, я вас проведу.
   Коли вони вийшли з замку, бiля нього їм зустрiвся добродiй з дамою, якi мирно розмовляли. Iджi, чомусь, здалося, що вiн десь бачив обличчя цього добродiя, тому чемно поздоровався. Добродiй привiтно кивнув йому головою, а коли вони вiдiйшли до дороги, Iджi спитав у камердинера: - Хто це був?
   - Це граф Стратмор, - вiдповiв той, а Iджi згадав, на кого вiн схожий - на лорда Глемiса зi сну.
   - Почекайте, вас вiдвезе машина, - сказав камердинер, але Iджi вiдхилив його пропозицiю: - Менi хочеться пройтися пiшки!
   - Тодi бувайте i доброго вам дня! - сказав камердинер та повернувся до замку. А Iджу пiшов по дорозi в мiстечко Глемiс.
   'Нiякого Браунi тут немає!'- подумав Iджi, мiркуючи: чи податися на пiвнiч, до Дашi, чи вiдвiдати Олександру в замку Фрейзер. Ворон, який сидiв на деревi, невдоволено спостерiгав за Iджi, наче камердинер.
  ***
   До тями гном приходив важко - бiль у нозi не стихала нi на мить, немов її вiдрiзали до колiна. Коли вiн вiдкрив очi, то побачив, що лежить на долiвцi в тунелi, а на правiй нозi стирчить щось велике. Коли Браунi придивився то з жахом зрозумiв, що це величезний капкан. Це вiдкриття знову занурило свiдомiсть гнома у темряву, iз якої вiн виринув з вiдчуттям безвихiдного стану. А все-таки, вiн якось зiгнувся, щоб дотягнутися до цiєї залiзної конструкцiї з жахливими зубами, якi майже вiдрубали ногу гному. Спроба вiдкрити цей капкан закiнчилася страшним болем та втратою свiдомостi. Браунi з жахом подумав, що його навряд чи хто знайде у цьому тунелi, а оскiльки померти вiн не може, бо вже живе кiлька столiть, то його чекають вiчнi муки, якi описанi в книжках людей i те мiсце називається Пекло. Коли вiн краще роздивився, то побачив, що капкан прикутий до кiльця зi штирем, який вмурований у стiну. Надiя вирватися iз цього тунелю танула з кожною хвилиною, а про те, щоб знищити пацюкiв та подарувати цей замок принцесi, не варто i думати.
   Пацюки наче почули думки Браунi, бо один iз щурiв блиснув очима в тунелi та водив носом й принюхувався, нiтрохи не ужахаючись гнома. Навпаки, Браунi зрозумiв, що може стати жертвою пацюкiв, коли втратить свiдомiсть, тому намацав рукою палаш та мазнув ним в повiтрi, щоб налякати щура. Пацюк зовсiм не злякався, бо палаш не дiставав до того мiсця, де вiн знаходився, а Браунi з жахом побачив ще декiлька пар блискучих очей та зрозумiв, що з такою зграєю вiн не впорається.
   ***
   Замок Баллiндаллох розташований в областi Морей у Шотландiї. Поки летiла на пiвнiч, Даша пошукала в Iнтернетi та знайшла: 'Замок був споруджений в шiстнадцятому столiттi на рiчцi Ейвон, що впадає в рiку Спей. На однiй з кам'яних балок у спальнi в замку викарбовано '1546', що має свiдчити про його побудову у цьому роцi, або якусь пам'ятну дату для його господаря. Вiдомо, що у 1645 р,. пiсля битви при Iнверлосi, Баллiндаллох був розграбований та спалений маркiзом Монтроз, в результатi чого його довелося вiдбудовувати наново'. Перечитавши коротеньку iнформацiю, Даша полетiла напрямки на схiд, бо до Баллiндаллоха з Абердина всього 60 миль. Риючись в Iнтернетi та шукаючи новi згадки про замок Баллiндаллох, вона за годину долетiла до мiсця з'єднання рiчок: Спея та Ейвон. Трошки вагалася, поки в темнотi знайшла потрiбний їй замок, бо поряд знаходилися руїни ще двох. На вiдмiну вiд iнших замкiв, вiн розташувався на рiвнинi, а не на ближнiй горi, де обороняти його було б набагато легше.
   Коли Даша пiдiйшла до замка Баллiндаллох, там уже погасли вогнi. Можливо тому, що господарi рано лягають спати, бо рано встають по звичцi хуторян та як заведено кругом, де природа поруч. Над входом висiв величезний герб роду Макферсон-Грант на якому два бородачi притримували менший герб з двома парусними суднами, що кудись пливуть, та коронами, а в руках один тримав товсту палицю, а другий - щит. Пiд постатями гiгантiв тяглася стрiчка, яку Даша прочитала з допомогою симпот: 'Не чiпай кота без рукавичок'. 'Це, що, привiт вiд Туманного Кота?' - подумала Даша та зрозумiла, що в цьому замку обов'язково знайдеться цей гном Браунi.
   На табличцi бiля дверей Даша прочитала що для неї квиток для входу коштує шiсть фунтiв. У Дашi не було двiстi двадцять гривень, щоб їх розмiняти на шiсть фунтiв за вхiд, але б вона з задоволенням зробила б британську купюру, якби її побачила. Виявилося, що замок працює тiльки до п'яти вечора, то сподiватися, що хтось тебе впустить десь о восьмiй вечора, Даша не надiялася. Вона пiшла навкруги будiвлi, розглядаючи темнi вiкна, а потiм скористалася своєю здатнiстю проходити крiзь стiни. Опинившись всерединi стiни, Даша пiшла вперед, але так сталося, що трохи заблукала, бо стiна замку виявилась занадто товстою, то вiдразу потрапила не в кiмнату, а на кухню. Купка свiжо приготованих бутербродiв для вiдвiдувачiв: з яйцем у майонезi, тунцем та яловичина iз вершковим хроном та гiрчицею, з копченим лососем, сиром з цибулею та гiрочками з беконом стояла на столi, прикрита серветкою.
   Даша наклала на величезну тарiлку гiрку бутербродiв, а зверху положила шматочки торта, виготовленого з ананасiв, бананiв, волоських горiхiв i корицi та обклеєний смачною глазур'ю з вершкового сиру. Туди ж поклала морквяний торт, а ще паштет iз копченої скумбрiї та з тостами, а вже зверху, бо вже нема куди класти, хумус45 iз червоного перцю у пiтi46.
   'Тепер чекати буде аж надто смачно!' - подумала Даша та стала шукати, куди їй податися, щоб було затишно та тепло у цей мокрий та холодний осiннiй день. Вона пройшла їдальню та вже вийшла з неї у коридор, коли раптово обернулася: Дашi здалося, що за нею хтось стежить - коли вона глянула назад, щось зелене майнуло за великим столом. Даша кинула симпоти, але нiкого не знайшла, то ж не стала цим перейматися, а пiднялася на поверх вище мимо старовинних картин, якi вивели до коридору на другому поверсi. Даша знайшла якийсь кабiнет з комином, де хтось, наче спецiально, поклав купку соснових дров, якi пахли лiсом. Не довго думаючи, Даша поклала полiна в комин та запалила вогонь. Спочатку, поки полiна розгоралися, Даша трохи надимiла, поки не знайшла шибер, який вiдкривав димохiд. Коли вогонь запалахкотiв, Даша всiлася у крiсло та потяглася рукою до гори бутербродiв, розглядаючи якусь статую iз бiлого мармуру, яка висiла на громiздкому письмовому столi поряд з якимись старовинними фолiантами книг.
   - Ти все це будеш їсти одна? - спитав хтось i Даша мало не пiдскочила - вона вважала, що навкруги нiкого нема.
   - Хто тут? - спитала вона, прикриваючи свою дiмензiальну сiточку, щоб не попасти в халепу.
   - Я думаю, ти подiлишся з господинею, - сказала ледi, з'являючись iз-за штори вiкна. Її яскраво-зелена сукня аж занадто впадала в очi. Даша знала, що пiсля смертi всi душi прямують до Творця, єднаючись з ним, але бувають деякi душi, що губляться та блукають в знайомих їм мiсцях, бо вважають, що їхня мiсiя, ще не закiнчилася. Як зрозумiла Даша, цю панi називали ледi Грейн напевне тому, що бачили її в зеленому одязi.
   - Будьте ласкавi, пригощайтесь! - запропонувала Даша та, про всяк випадок, подумала, чи зброя може вразити привiд. 'Перевiрю при нагодi!' - вирiшила Даша, а ледi Грейн без всiлякої манiрностi запхала в рот бутерброд з тунцем та жувала. Видно, що цей процес проходив у неї не надто продуктивно, бо вона давилася та жмакала бутерброд без будь-якої шкоди для нього. Вона виплюнула його у комин i вiн зашкварчав на вогнi, поширюючи запах смаженої риби. Видно, що ледi Грейн подобався цей запах, бо вона нанюхалася його та задоволено сказала: - Смачний, - та вiдразу звернулася до Дашi: - За яким попитом в цих краях?
   - Шукаю гнома Браунi, - вiдповiла Даша, бо кращої нагоди дiзнатися про гнома годi шукати.
   - В цьому замку ти навряд чи знайдеш гнома, бо вони не люблять таких, як я, - повiдомила ледi Грейн та запитала: - Навiщо вiн тобi?
   - Вiн менi щось винен, - ухилилася вiд прямої вiдповiдi Даша.
   - Браунi щось може дати сам, але нiколи пiд примусом, - вiдповiла ледi Грейн та затихла, бо дверi рипнули та в кiмнату просунулася голова джентльмена, в якому Даша впiзнала молодого господаря Гая Эвана. Вона вiдразу стала невидимою, а Гай побачив ледi Грейн бiля бутербродiв, що було дивно для Дашi, бо, зазвичай, люди не бачать привидiв. Вiн пiдiйшов до тарiлки взяв бутерброд з шинкою та сказав, пережовуючи: - Ледi Грейн, вам бутерброди все одно без потреби, бо вони вам не по зубах, то навiщо ви взяли цiлу тарiлку, приготовану для гостей?
   Вiн, смакуючи бутерброд, з докором дивився на ледi Грейн, яка, пiд його поглядом, почервонiла та вiдповiла: - Це не я, - а її погляд, який блукав по кiмнатi у пошуках Дашi, врештi решт знiтився i вона опустила голову.
   - Бiльше так не робiть, - сказав Гай Эван та пiшов з кiмнати, забравши з собою тарiлку, що скомпрометувала ледi Грейн. Коли вiн з'явився в спальнi, його дружина, Вiкторiя, теж взяла бутерброд та спитала: - Хто там шумiв?
   - Ледi Грейн, вкрала тарiлку бутербродiв та розмовляла сама з собою, - сказав Гай та додав: - Вона ж не може їсти, то навiщо переводити харчi.
   Вiн потягнувся до наступного бутерброда, але його зупинила Вiкторiя: - Тобi теж не можна багато їсти!
   - Як i тобi, - додав Гай, хоча пухнаста дружина йому подобалась, яка є.
   В цей час ледi Грейн, мабуть, вiд сорому, зникла з кiмнати, а Даша залишилася сама. Вона подумала, що хоча гнома Браунi в цьому замку немає, це є добра новина: гномiв не слiд шукати там, де є привиди!
   Такий висновок додав їй гарного настрою, а комин так добре пригрiвав, що вона вирiшила подрiмати, анi ж у люту мокру холоднечу кудись летiти.
  
  
  Реплiкацiя десята. Марiко
   Олександра летiла на захiд, а щоб не гаяти час, з'єдналася з Iнтернетом, щоб почитати останнi новини з України. Вiдразу в очi впала замiтку про 49-рiчного ветерана вiйни з Московiєю, Миколу Микитенка, який записався на зустрiч з президентом, щоб пояснити згубнiсть його полiтики щодо бiйцiв, якi захищають Україну вiд агресора, а розмовляти про мир з московiтами все одно, що вмовляти вовка не їсти своїх жертв. Микитенка нiхто не захотiв навiть вислухати. У нiч на 11 жовтня в знак протесту вiн пiдпалив себе на Майданi Незалежностi та згодом помер у лiкарнi. Олександра перейшла на сторiнку ветерана у Фейсбуцi та з гiркотою прочитала:
   'Думаю, як буду горiти? Як Василь Стус?! Чи вистачить сил довести, що Україна понад усе? Дiстало!!! Вийдiть всi, побратими, як 24 числа, вiзьмiть зброю в руки, i захистiть нашу рiдну Україну!!!. Пiдтримайте за всi мої грiхи!!! Слава Українi!!!'
   Вiтер зiрвав з очей сльозу, що викотилася, бо втрачати таких людей не в бою, а в тилу, то вже занадто, а недолугiсть нової влади викликала вiчну дилему: 'Стратити не можна помилувати'.
   Олександра кинула погляд нижче та прочитала чиїсь слова:
   'Красивий, мужнiй та розумний українець
   Свою вiн кров давав, не жалкував,
   Краплину кожну за щасливу Україну
   Микола задля неї воював.
   Грудьми за побратимiв став, як треба,
   Палав вогнем вiн наче Прометей,
   Бо з клоуном, що корчить Зевса з себе,
   Ганьби нам не уникнути й смертей.
   Горять найкращi українцi, наче свiчки,
   Як Гiрник, Микитенко так горiв,
   Щоб люди одягали синьо-жовтi стрiчки
   Сокирою будити зайд без слiв.
   Вiн бiдкався у нiч, а чи його почують?
   Немає ж в карла клепок в головi,
   Думки народу там давно вже не ночують,
   Хай закарбує все, хоч на кровi'.
   Рiй суперечливих думок в головi хотiв радикально та вiдразу розв'язати всi проблеми, але Олександра розумiла, що такi речi швидко не робляться. Щоб вiдмахнутися вiд невеселих думок, Олександра покинула Iнтернет та пiдставила своє обличчя пiд холодний та вологий потiк повiтря, який охолоджував тiло та не душу. Досить скоро обличчя замерзло, а холод забрався пiд одяг, який годився хiба що на лiто. Замок з'явився якось несподiвано серед полiв i Олександра приземлилася на головну вежу, з якої колись спостерiгали за околицею замку, щоб ворог не пробрався непомiтно. За стiнами замку нiкого не було, окрiм, напевне, сторожа, чи двiрника, який на площi перед входом пiдмiтав листя, що нанесло вiтром.
   - Вже закрито, - сказав сторож, коли Олександра, досить несподiвано для нього, з'явилася перед ним.
   - Чи є у вашому замку привиди, або гноми, - чемно поцiкавилася Олександра у сторожа, який сердито вiдповiв: - Крiм величезних хитрих пацюкiв, яких i капкан не бере, у нас нiчого немає.
   'Розговорити не вдасться!' - подумала Олександра та забралася йому в голову, але, крiм думок про дурну вiдвiдувачку, нiчого цiкавого не знайшла. Як вона знала, замок Фрейзер розташований бiля селища Кемней в областi Абердиншир в Шотландiї. Вiн вiдомий ще з п'ятнадцятого вiку, коли тут стояла квадратна вежа, з двома меншими квадратними вежами по дiагоналi. Потiм до неї прибудували круглу вежу, а далi ще два крила з будiвель на якi прикрiпили, як гнiзда, цiлу дюжину круглих веж. Сiрий камiнь, з якого робили замок, навiював думки про вiчнiсть та довгу iсторiю, як замку, так i людей, якi тут жили. Потаємнi сходовi колодязi, люки та отвори в стiнах, потаємнi кiмнати дозволяли пiдслуховувати гостей, обманювали та стежили за ними. Завдяки потаємному вiчку лорд Фрейзер знав секрети гостей та що вони говорили про нього.
   У замку, що перебуває у власностi Нацiонального фонду у справах Шотландiї, мається велика колекцiя древнiх картин та меблiв, є вишуканий сад. Цiкава старовинна бiблiотека у якiй є рiдкiснi томи iрландського епосу. Олександра знала, що в замку Фрейзер, часто з'являється привид шотландської принцеси, яку пiдступно вбили в Зеленому залi замку. Її поява, як правило, супроводжується фортепiанною музикою, яка невiдомо звiдки доноситься. А ще є чорна ледi Марiя-Августа-Габрiела, якiй навели пристрiт чи прокляття, то вона вмерла у цьому замку.
   Олександра побачила, що сторож стоїть перед нею, а вона, задумавшись, втупилася в одну точку та завмерла перед ним на мiсцi. 'Мабуть, за навiжену мене має!' - подумала Олександра та сказала: - Я пiду!
   Сторож нiчого не вiдповiв, бо, напевне, вважав, що вона зупинилася в Фармохайнi, готелi, що стояв недалеко вiд замку, а Олександра, як тiльки вiн вiдвернувся, стала невидимою та пiшла бiля стiн замка, пославши свої симпоти всередину. Досить скоро вона виявила, що крiм сторожа в замку нiкого немає, а гномiв, можливо, нiколи й не було. Що стосується привидiв, то вони могли бути, але, мабуть, змирилися з собою та приєдналися до Творця. 'Що ж, пiду в бiблiотеку та там почекаю', - подумала Олександра, бо гортати старi фолiанти, то як притулитися до живої iсторiї. Вона пройшла через стiну i вже хотiла йти до парадних сходiв, як почула крик. Щоб розiбратися, звiдки йшов крик, вона кинула симпоти у всi сторони, але знову нiкого не знайшла. 'Що ж це твориться!' - обурилася Олександра та стала сканувати замок вiд верху до низу, але знову нiкого не знайшла.
   'Дурепа! Пiдвал!' - догадалася вона та спустила симпоти нижче землi. Знайдене здивувало Олександру, бо симпоти показали якогось хлопчика, який шалено вiдбивався шаблюкою вiд цiлої зграї пацюкiв. Вона прямо через стiни понеслася у пiдземелля та встигла вчасно, бо кiлька пацюкiв уже вгризлися в спину дитини, а один добирався до шиї, щоб перекусити.
   Олександра не стала гаяти часу та розклала на атоми всiх пацюкiв, та пройшлася по всiх дiрках, знищуючи непроханих гостей. Хлопчик, здивований несподiваним порятунком, мав Олександру за якусь богиню та закляк на мiсцi.
   - Ти можеш йти, тобi нiчого не загрожує! - сказала Олександра, але хлопчик залишався на мiсцi, наче не чув.
   - Я не можу, - вiдповiв вiн i Олександра тiльки зараз побачила, що його опухла нога стирчить у капканi. Олександра i капкан перетворила на атоми, якi опали вниз коричневим пилом, бо вiдразу окислились в повiтря. Вона перенесла його в бiблiотеку, а те, як вони проходили через стiни, переконало малого, що Олександра дiйсно богиня. В бiблiотецi малий вiдчув себе наче у казцi, хоча його розпухла нога обiцяла гангрену та ампутацiю ноги. Олександра нахилилася та приклала руки до його ноги, перебираючи тiло по клiтинках, а через те, що операцiя продовжувалася довго, то малий заснув, напевно, через перезбудження. Олександра не заперечувала, бо малий спав та не заважав, а через пару годин, коли нога вже трохи спала, зайнялася укусами, щоб малий не загинув вiд правця47.
   Коли вона закiнчила лiкування та роздивилася малого, то здивовано констатувала, що у нього є борiдка i вiн не хлопчик, а гном, який пiд її пильним поглядом прокинувся та сказав: - Дякую, ви врятували менi життя!
   - Що ти робив у тому пiдвалi? - спитала Олександра, присiвши поряд на диванi, а гном проникнув довiрою до богинi та все їй розповiв: про прекрасну принцесу та про бiй з пацюками.
   - Та ти закохався у цю принцесу! - весело засмiялася Олександра, а гном почервонiв та знову їй признався: - Так
   Вони трохи помовчали, а потiм гном спитав: - А що ви робили у цьому замку? - надiючись на те, що якимось чином вiддячить цiй богинi за її доброту.
   - Шукала гнома Браунi, - вiдповiла Олександра та спитала: - Ти його не знаєш?
   - А навiщо вiн тобi? - замiсть вiдповiдi спитав гном, а Олександра вiдповiла: - Вiн має частку того, що йому не належить.
   - Те, що вiн має, належить тобi? - спитав гном.
   - Нi, але воно потрiбно менi, щоб врятувати наш Всесвiт, - сказала Олександра.
   - Коли ти збираєшся рятувати Всесвiт? - спитав гном.
   - Коли зберу всi частки разом, - вiдповiла Олександра.й
   - Коли ти збереш iншi частки, зайди сюди, знайдеш останню, - сказав гном та додав: - Колись, 20 рокiв назад, в цих краях бував юнак, дуже схожий на тебе. Вiн теж цiкавився тим, чим i ти.
   Олександра, яка давно догадалася, що гном, це Браунi, посмiхнулася та сказала: - Менi пора! Бажаю вам з принцесою великого кохання!
   Вона сфоткалась з гномом, обiйнявши його за плечi, а потiм зникла, як i з'явилася, а Браунi оговтався та пошкутильгав до ближнього лiсу, де ховалася його принцеса та її подруга, ледi Марiя. В цей час Олександра летiла в сторону Абердина, бо зникла потреба перебувати в Шотландiї. Вставало сонце, яке свiтило прямо в очi, а Олександра закривала їх та грiла своє обличчя у теплих променях свiтила. Вона думала про те, що добром можна зробити бiльше, анiж злом, а та концепцiя Туманного Кота, що для Творця Добра i Зла не iснує - це фiкцiя, яку вiн придумав сам, опираючись на менталiтет кота, хоча, можливо, сам у неї не вiрив.
   На пiвдорозi до Абердина, вона схаменулася, що не повiдомила iнших про повернення, тому вiдправила всiм СМС телефоном: 'Повертаємося в Абердин'. Мабуть, вона натиснула якусь не ту клавiшу на телефонi, бо СМС вiдправилася не тiльки Дашi та Iджi, а всiм друзям та рiдним.
  ***
   Туман з чорної матерiї та енергiї довгим язиком лизнув орбiту Землi якраз в той час, коли вона знаходилася у цьому районi, тому не дивно, що реальне життя на планетi стало бiльш схоже на марення, а сни, якi бачили люди, стали дуже схожi на дiйснiсть. Марiко, спостерiгаючи це космiчне явище, мабуть, ковтнула того чорного, бо вiдразу по тому побачила один з таких снiв перед самим ранком. Снилося, що вона спостерiгає за Олександрою, яка, десь на пiвночi Англiї, зустрiлася з якимсь гномом у якомусь замку. Гнома покусали пацюки, то Олександра його лiкувала, а потiм з ним розмовляла про принцесу, пiсля чого покинула гнома та полетiла десь на схiд. Зовсiм несподiвано, Олександра запримiтила невидиму Марiко та спитала у неї: - Що ти тут робиш? Знов щось сталося в Українi?
   Марiко не вiдчувала, що вона керує своїм тiлом, бо її рука витягла звiдкiлясь якогось стилета та встромила його в груди Олександрi, яка, перевертаючись, як нежива, полетiла вниз, а Марiко на шаленiй швидкостi понеслася додому, а потiм через вiкно спальнi влетiла всередину та пурхнула пiд ковдру.
   Прокинулася - аж голова болiла!
   Захотiла встати, щоб умитися, то скинула з себе ковдру та жахнулася - вона вся була чорна! Згодом Марiко зрозумiла, що то згорiла її нiчна сорочка, вiд якої залишилися лише чорнi пiдгорiлi латки. Страшна догадка лiзла у мiзки, але Марiко не хотiла її сприймати: сорочка згорiла вiд швидкого польоту, а вона - вбивця, бо стилетом проткнула Олександру. Марiко гарячково себе обмацала, але не знайшла того злощасного стилета, бо йому немає де ховатися - пiдгорiла сорочка без кишень.
   У дверi постукали!
   Перелякана Марiко вскочила в лiжко, прикриваючи чорноту ковдрою, та поквапно вiдповiла:
   - Заходьте!
   В кiмнату сунула носа Фате та спитала:
   - Що в тебе горiло?
   - Свiчку палила! - знайшлася Марiко, а Фате пiдозрiло повела оком по кiмнатi, нiчого не сказала та щезла за дверима. 'Нема з ким i порадитися!' - подумала Марiко, бо Тарас в Одесi, а з Маргiною, у свiтi останнiх подiй, вона не хотiла бути вiдвертою. Схаменувшись, вона здерла з себе чорнi латки, зiбрала в купу бiлизну з лiжка i все це разом, одягнувши пiжаму, вона викинула у контейнер для смiття.
   Пiсля цього прийняла ванну, змiнила бiлизну, а тiльки тодi згадала, що не зробила головного: не подзвонила до Олександри. Марiко набрала номер та довго чекала, але абонент не вiдповiдав. Тодi вона набрала Дашу та спитала: - Де Олександра?
   - Самi шукаємо! - вiдповiла Даша та заклопотано спитала: - А що трапилося?
   - Напевне, якась бiда, бо менi приснилося, що її вбили, - сказала Марiко.
   - Хто? - спитала Даша i Марiко автоматично вiдповiла: - Я!
   - Ти ж в Києвi? - трохи з недовiрою спитала Даша, а Марiко пiдтвердила: - Так!
   - Дай трубку мамi, - попросила Даша i Марiко вiддала трубку Фате, яка стояла поряд та слухала їх розмову. Вони трохи поговорили, а Марiко, пiд пронизливим поглядом Фате, пiшла на кухню, готувати снiданок.
   - Гарно виспалася! - сказала Маргiна, а коли глянула на дочку, то заклопотано спитала: - Що трапилося?
   Марiко, яка аж занадто завзято рубала огiрки та помiдори, повернулася до Маргiни та все випалила, бо її грузинська вiдкрита душа не могла тримати таємницi, та ще й такої. Маргiна вислухала її та спитала: - А де твоя пропалена нiчна сорочка?
   - Викинула на смiтник! - вiдповiла Марiко.
   - Даремно, її треба було дослiдити, - сказала Маргiна, а Марiко вiдповiла: - Пiзно, я чула, як гуркотiв смiттєвоз!
   Тiльки зараз вони побачили Фате, яка задоволено слухала Марiко та додала: - Ти впевнена, що убила її на смерть?
   - Я попала їй прямо в серце! - розпачливо сказала Марiко, а Фате пiдiйшла та пригорнула її: - Не переймайся! Всi бiдкаються, коли перший раз убивають!!
   - Я не перший раз убиваю! - нагадала Марiко, бо таки багато московiтiв пустила на той свiт.
   - Тим паче! - заспокоювала Фате та задоволено додала: - Якби не ти, то я сама б її убила, а потiм i її сучку-маму.
   Марiко так не вважала, бо Олександра, то рiдна донька Васi та її племiнниця. Її погляд упав на Васю, який з'явився у дверях кухнi, спросоння почухав свою голову та спитав: - Що у вас тут смачним пахне? I кого ви тут вбили?
   - Олександру! - в розпачi сказала Марiко.
   - Хто? - потемнiв Вася та окинув всiх жагучим поглядом.
   - Я! - вiдповiла Марiко та опустила очi додолу.
   - Я тебе вб'ю! - грiзно сказав Вася, але Фате прикрила Марiко собою та витягла з пiхов свого меча, якого виставила вперед: - Тiльки через мiй труп!
   - Заспокойтеся! Її вже знайшов Iджi разом з Дашею та уже оживляють, - сказала Маргiна, бо її симпоти знаходилися бiля Олександри й вона спостерiгала за тим, що там твориться: - Повинна сказати, що вони багато чому научилися, бо оживляють Олександру досить професiонально.
   - Вона, що, жива? - незадоволено спитала Фате, а Вася так на неї глянув, наче холодом повiяло, та ще сказав: - Якщо ти не сприймаєш мою дочку, то нам з тобою разом не бути!
   Фате сердито вiдвернула свою розмальовану мордочку, та фиркнула, як ображена кiшка, але замовкла, бо втрачати Васю аж нiяк не хотiла.
   - Що дивно, коло них знаходиться Мортi, - сказала Маргiна, а Фате фиркнула: - Що тут дивного, вона з дитинства iз Дашею, наче то її дитина, - закiнчила Фате та зрозумiла, що бовкнула щось зайве.
   - Я вам всiм скажу, дайте дiтям спокiй, хай вони самi живуть своїм життям, - сказала Маргiна, хоча їй самiй кортiло полетiти до них та взяти участь у пошуку отих гномiв, яких Туманний Кiт, напевне, сам i злiпив, щоб зробити для його нових улюбленцiв чарiвну казку.
   В цей час Олександра лежала на полянi бiля шматка лiсу поблизу рiчки Littlemill Burn, а коло неї вовтузилася Даша разом з Iджi. Тому, що їм уже не вперше лiкувати поранення, то Даша впевнено встромила руку у груди Олександри та закрила пальцями рану на серцi, а уже Iджi намагався заклеїти рану. Даша вiдчувала пiд рукою, як слабенько б'ється серце сестри, та сприймала її бiль, як свою, хоча, сказати по правдi, Олександра в цей час нiчого не вiдчувала, бо була без свiдомостi. Iджi якось заклеїв рану, а вже тодi подбали про рану в грудях. Гiрше за все те, що можуть бути ще якiсь внутрiшнi поранення, бо Олександра гепнулася об землю з такої висоти. Можливо, що її врятувала копиця сiна, на яку вона впала, а вже потiм завалилася на траву.
   - Понесли її в Абердин, - сказав Iджi, а Даша заперечила: - Щоб не зашкодити, хай трошки вiдновиться її органiзм, а вже тодi понесемо в дiм Кестера Хогга в Абердинi. А зараз можна занести на ту ферму бiля лiсу, - показала вона в сторону оселi, що виднiлася неподалiк.
   - Хто з нею таке зробив? - спитала Мортi, яка перелякала Iджi, а Даша витягла свого меча та хотiла вiдрубати їй голову, бо бабуся пiдкралася несподiвано.
   - Ми не знаємо, - сердито вiдповiла Даша та спитала: - А ти звiдки взялася?
   Мортi зам'ялася, бо вона змилася з Днiпра майже вiдразу, як дiвчата полетiли в Шотландiю. Даша раптом прозрiла та спитала: - Ти за нами слiдкувала?
   - Так, - призналася Мортi, а Даша знову спитала: - Як ти це робила, бо я тебе не вiдчувала?
   - Мене Маргiна навчила, - сказала Мортi, а Даша, як суддя в судi, безапеляцiйно наказала: - Показуй!
   - Мене Маргiна вб'є, якщо я видам її спосiб, - бiдкалася Мортi.
   - Так вона теж за нами слiдкує? - чогось радiсно вигукнула Даша.
   - Так, - вiдповiла Мортi, бо не вмiла брехати, але її врятувало те, що Олександра вiдкрила очi та кволо сказала Дашi: - Не чiпай бабусю Мотю, я сама тобi покажу, як вони це роблять.
   - Жива! Я так рада, бо як побачила тебе на землi, то мало сама собi смерть не заподiяла, - сказала Даша та обняла Олександру, яка її заспокоїла: - Навiть, якби я вмерла, моя дiмензiальна сiточка мене б вiдновила, бо я записала в неї не тiльки пам'ять, а i структуру свого тiла. Так сiточка працює швидше. Давай i твою так запишемо.
   Всi стали порпатися у своїх дiмензiальних сiточках, а Олександра, навiть, переписала сiточку бабусi, яка хiхiкала, поки внучка це робила.
   - Ти чого регочеш? - не зрозумiла Олександра.
   - Ти мене лоскочеш, - вiдповiла Мортi.
   - Так хто тебе вбив? - спитала Даша, коли вони закiнчили, i Олександра вiдповiла: - Тiтка Марiко!
   Всi остовпiли, бо це була якась нiсенiтниця - уявити Марiко вбивцею нiхто з присутнiх не мiг.
   - Бабуся, ти ж за нами спостерiгала, хто був убивцею? - згадала Даша, а Мортi розгублено вiдповiла: - Я не знаю, бо слiдкувала тiльки за вами, де ви є.
   - I яка нам користь вiд твого слiдкування? - прагматично спитала Даша та додала: - Хiба що легше знайти нашi трупи.
   - Ми можемо злiтати в Київ та почути все вiд Марiко, - запропонував Iджi, але Олександра вiдмовилася: - Я думаю, що це зроблено спецiально, щоб зупинити пошуки скрижалi. Тому не будемо зволiкати та знайдемо наступного гнома.
   - Ми ще не знайшли Браунi, - нагадала Даша, але Олександра заспокоїла: - Браунi в замку Фрейзер i коли ми знайдемо iншi шматочки скрижалi, то вiн залюбки вiддасть свiй.
   Вони подiлилися своїми враженнями вiд пошукiв, а тодi Олександра сказала: - Залетимо в Абинар та подякуємо Кестера Хогга за спiвпрацю, а тодi - в Париж, шукати Лютiна.
   Коли вони завiтали додому до Кестере Хогга, то вiн здивувався, що вони так швидко покидають Шотландiю, а ще його дивувала Мортi з косою, яка тiльки мовчала та слухала. Звiстка про те, що вони знайшли гнома, якого шукали, його ще бiльше здивувала, бо хто в час Iнтернету вiрить в iснування мiфiчних персонажiв. Олександра витягла телефон та тицьнула йому на селфi, де на фото вона обiймала гнома, який перелякано дивився в телефон, бо цi новiтнi штучки можуть забрати у гнома душу. Коли Олександра подякувала за допомогу та зiбралася летiти в Париж, Кестер запрошував хоча б пообiдати, а коли побачив, що запрошення не дiють, спинив її та сунув у руку пакет
   - Це кiлт48 для Тараса, - сказав Кестнер Хогг та урочисто додав: - тепер Тарас належить до нашого клану, тому ми завжди радi йому у нашому домi.
   Хоча Олександрi не дуже хотiлося тягати з собою спiдницю для дядька Тараса, але, на її подив, втрутилася Мортi, яка сказала: - Я передам, - та додала: - Тепер ви належите i до нашого клану, то ви пiд нашою охороною.
   Коли вони вже збиралися злетiти iз гостинного двору Кестнера, вiн не втримався та спитав у Мортi:
   - Коса, це ваш талiсман?
   - Нi, - чесно призналася Мортi, - я нею стинаю голови ворогiв.
   Коли вони злетiли в повiтря та помахали Хоггу та його дружинi Бейтрiс рукою, вiн, вiд подиву, так i стояв з вiдкритим ротом, бо до цього сприймав слова дiвчат 'полетимо', як те, що вони полетять на лiтаку, але аж нiяк, як птицi. Бейтрiс теж пiдтримала незвичнiсть ситуацiї, бо сказала: - Дивнi вони - українцi.
   - Зате такi ж вiрнi, як i ми - чула, що сказала Мортi з косою - 'ви пiд нашою охороною', - Кестнер помовчав та додав: - Я таки поїду захищати їх вiд московiтiв.
   Бейтрiс не стала сперечатися з чоловiком, бо була розумна: скажи вона хоч слово супротив - то Кестнер цього ж дня i поїде, а так, то може забуде.
  ***
   Нiч якраз та пора, коли сумлiнний власник обходить свої володiння, бо, якщо сам не перевiрив, то отримаєш хибну iнформацiю та приймеш неправильне рiшення. Король Лютiн покладався тiльки на свої очi, а не так, як iншi європейськi правителi, якi вiрять своєму брехливому оточенню, а потiм мають купу сорому за свої дурнi вказiвки. Поруч з королем шкутильгав добродiй, весь оповитий ароматичними бинтами, якi за тисячолiття втратили приємний запах та колiр, бо нагадували собою старi ганчiрки. На головi добродiя збереглися залишки немеса, царського головного убору в Стародавньому Єгиптi, одного iз символiв влади єгипетського фараона, а замiсть обличчя проглядався вибiлений череп. Король Лютiн поправив моднi скельця окулярiв на своєму кирпатому носi та запитав у високого спiвбесiдника, замотаного бинтами:
   - Що ще Бельфегор49?
   - Ваша Величнiсть, мадам Помпадур казиться, що її не допускають до Вашого тiла, - доповiв Бельфегор, а король Лютiн розсердився та категорично наказав: - Якщо ця трухлява дiвка буде лiзти до мене в фаворитки, то посадiть її в Бастiлiю!
   - Дозвольте нагадати Вам, сiр, що Бастiлiю зруйнували у 1789 роцi, - вклонився Бельфегор.
   - Тодi пригрози їй гiльйотиною, бо поведiнка цiєї дами компрометує мене перед народом Францiї, - хмурився король Лютiн.
  
   - Що ще, любий Бельфегор?
   - Маю надiю на Ваш захист, сiр, - схилився Бельфегор, затремтiв та пояснив: - Менi шле СМС-ки Пiтер Бiнсфельд50. Хоче, щоб я признався в лiнощах та погрожує спалити мене на вогнищi.
   - Не бiйся, мiй Бельфегор, - заспокоїв король Лютiн, - ти знаходишся пiд юрисдикцiєю французького короля, а бошi51 не будуть нам вказувати, що нам робити на нашiй землi.
   - Дякую, мiй король, - зiгнувся у дугу Бельфегор та додав: - Маю до Вас пропозицiю - проєкт нової гiльйотини, що стинає голови лазером.
   - Ах, залиш це, Бельфегор, нехай цим займаються люди, - вiдмахнувся король Лютiн та додав: - У нас не так багато духiв, щоб стинати їм голови.
   - Ваша Величнiсть, мало не забув! - забiдкався Бельфегор та стукнув рукою по пустому черепу: - Вам дзвонив Ваш друг з Шотландiї, казав, що скоро до Вас з'являться гостi, то не слiд їх боятися!
   - Це ми самi розберемося, боятися Нам, чи нi! - сказав король Лютiн та додав: - Браунi хоч i гордий та трохи наївний, тому пiдсиль охорону, щоб нi одна муха в Лувр не залетiла без мого вiдома.
   Вони минули темний двiр та рушили в сторону грецького залу в який попали прямо через стiну, що для Бельфегора дрiбниця, а для короля Лютiна - трохи неприємна операцiя, бо в дуже товстiй стiнi можна залишитися назавжди.
  ***
   'Синю гiлку метро, що йшла вiд Героїв Днiпра до Майдана Незалежностi належала 'московiтам', прихильникам Московiї в українськiй столицi. Ця ж синя гiлка метро, яка йшла вiд площi Льва Толстого до станцiї 'Теремки' займали 'мертвячуки', прихильники колишньої партiї 'Зона' 'и примкнувшего к ним Шепилова' i Мертвячука, що до них приєднався. Червону гiлка метро вiд Академгородка до станцiї 'Театральної' займали 'порохи', тi, що спiвчували партiї 'ЄС'52. Та ж червона гiлка метро вiд станцiї 'Хрещатик' до 'Лiсової' належала 'юлькам', членам партiї 'Матькiвщина'. Зелену гiлку метро вiд станцiї 'Сирець' до 'Золотих ворiт' займали партiйцi 'ЗЕ'53, здебiльшого громадяни України з запасним паспортом країни на березi Червоного моря54, а вiд станцiї 'Палац Спорту' до 'Червоного Хутора метро захопили тi ж самi партiйцi 'ЗЕ' рiзного не елiтного штибу з вавкою в головi.
   Жителi мiста Києва в метро не їздили, а здебiльшого, тролейбусами та автобусами. Всiх прихильникiв рiзних партiй пiймали та загнали в метро, а виходи та входи в пiдземелля замурували бетоном. В трикутнику: 'Хрещатик', 'Театральна', 'Льва Толстого' колiї в метро давно розiбрали та якимось дивним чином, попри закритi входи та виходи, здали в металолом. В цiй серединцi вiдбувалися бої мiж протиборчими таборами, якi вступали в нетривкi коалiцiї, щоб набити морду якомусь супернику та потiм з ним помиритися й бити разом iншу ненависну пику.
   - В живих має залишитися тiльки один! - казав останнiй невибраний мер Києва Володимир Ключко. Жителi мiста за цей його подвиг Геракла (почистив авгiєвi конюшнi Києва та зiгнав весь гнiй у метро) оголосили його вiльно невибраним мером мiста.
   Зелененько, як i всi лiдери своїх партiй, теж попав у пiдземелля та, як i всi, страждав вiд нестачi їжi, води та видовищ. Через те, що бiйок Володимир Потапович сторонився та не мiг з'їсти свого ворога, то Юля Мендельсон носила йому в спiдницi хробакiв, яких Зелененько вважав за делiкатес та з'їдав за секунду, а потiм кровожерливо дивився на трохи схудлу Юлину фiгуру. Казали, що найсмачнiшi вороги iз 'юльок', а 'мертвячукiв' краще й не пробувати, бо отруїшся.
   - Я хочу якусь 'юльку', - в голодному маревi попросив Зелененько та смачно облизнувся, а Юля Мендельсон зрозумiла зовсiм iнше та стала роздягатися.
   - Я хочу смачну 'юльку', - перервав її неглiже Володимир Потапович, а Юля зрозумiла, що вона не смакує Зелененько, який, тiкаючи вiд неї, прокинувся'.
   - Кого ти хочеш? - спитала Лена, яка як Фемiда, сидiла на ньому пiднявши руки. Правда, з вiдкритими очима, якi втупилися у Володимира Потаповича, наче хотiли пропалити на його обличчi двi дiрки.
   - Смачну Юлю! - машинально сказав Володимир Потапович, бо ще не зовсiм прокинувся.
   - Негайно звiльни свого прессекретаря Юлю, - сказала Лена, а щедро вiдважений ляпас збадьорив Зелененько, як крижана вода, та пiдказав йому виправдання: - Я мав на увазi зовсiм iншу Юлю!
   Другий ляпас, такий же щедрий, нагадав Володимиру Потаповичу, що йому краще мовчати, бо у Лени дуже важка рука. Вова, навiть не поснiдавши, хутко зiбрався та сiв на велосипед, що стояв на закритiй платформi, яка повезла його на роботу, а вiн тим часом крутив педалi тренажера та хмуро дивився на екран телевiзора, де показували останню серiю кiно 'Слуга приємного народу'. На екранi якась європейська мадам казала: 'Пан президент - ви людина залiзної волi!' 'Звiдки вона знає?' - задоволено подумав Зелененько та вiдразу з неохотою згадав, що сам, власною рукою, вписав цi слова в готовий сценарiй. Коли вiн приїхав у офiс та заходив у свiй кабiнет, його зустрiла Юля Мендельсон, вiд якої вiн мимоволi вiдсахнувся, пiдiймаючи вгору руки. Попри це, Юля не вiдставала та схвильовано доповiла:
   - Конституцiйний суд збунтувався! У нас конституцiйна криза!
   'Що ще придумали цi хабарники та казнокради?' - знесилено подумав Володимир Потапович, маючи на увазi й 'порохiв', i 'мертвячукiв', i 'юльок', i 'синякiв' та i своїх, 'зелених', бо й мiж ними ворогiв, 'коломийок', хоч греблю гати. Володимир Потапович зрозумiв, що в метро зi сну, хоч i голодно, але набагато краще та чеснiше - там свого ворога можеш з'їсти, а нi, то сховатися та нiчого не бачити. Щоб вiдстрочити болюче розв'язання проблем, Вова включив телефон та заглянув у Фейсбук. Тицьнув пальцем на якусь пiсню про чорнобриву та почув:
   'Бувай ми здорова, моя чорноброва
   Вова купує квиток до Ростова
   Вчора ще була у нас священна корова
   А нинi Вова пензлює до Ростова'55.
   'Це повний капець, як працювати в таких умовах! Може, дiйсно, в Ростов, хоча кому я там потрiбний!' - розпачливо подумав Володимир Потапович та пiдняв очi на Юлю, яка стояла перед ним та мовчала.
   - Пиши! Звiльнити Конституцiйний суд до чортової матерi! - рiшуче продиктував Володимир Потапович. Через хвилину повернулася Юля з надрукованим законом для подання у Верховну Раду. Президент ошелешено прочитав: 'Звiльнити Конституцiйний суд до чортової матерi!'
   - Що ти написала? - скипiв Зелененько та подумав: 'Лена вiрно каже! Треба, таки, Юлю звiльнити та взяти замiсть неї якогось бородатого дядька!' Юля хотiла переписати, але розгнiваний президент сказав: 'Я сам!' - та став строчити на листку проєкт закону. Коли написав, то сунув його Юлi та спитав:
   - Що ще?
   - Чекає на зустрiч Тимофiй Єрмак з Сибiру! - вiдповiла Юля
   - З якого Сибiру? - не зрозумiв президент, а Юля виправдалася: - Я пожартувала, щоб пiдняти вам настрiй.
   'I з гумором у тебе негаразд!' - подумав Володимир Потапович та похмуро сказав:
   - Хай заходить!
  ***
   Хома вiн на повiдцю Псевдо-Плутiна в сторону станцiї метро Хрещатик та незадоволено думав, що займається дурницею, бо краще податися до Iгоря Столярчука на передову, та потроху нищити московiтiв, чим водити п'яницю-артиста з Московiї. 'Так i зроблю!' - вирiшив Хома, бо тинятися пiд дощем по Хрещатику, то не справа для справжнього чоловiка. Правда, прийдеться покинути викладання бойових мистецтв, придуманих Хомою для пiдтримки ветеранiв, якi, пiсля фронту та поранення, адаптувалися до цивiльного життя. В тому спортивному залi, який наймав Хома, ветерани, буцаючи один одного, знiмали нервову напругу, бо повертаючись додому, бачили не зовсiм те, ради чого вiддавали своє життя. Правда, у Хоми вже є добра змiна, то вже не проблема передати керiвництво комусь iз них.
   'Так i зроблю!' - знову подумав Хома та замислився, куди дiти цього п'яницю, якого вiн тримає на повiдцю. 'Треба здати його комусь в оренду!' - вирiшив Хома та пiдiйшов до фотографа у якого на плечi сидiла мавпочка та тремтiла вiд холоду.
   - Можу здати тобi в оренду Плутiна, - сказав Хома, а фотограф зацiкавлено спитав: - Скiльки ти йому платиш? - та кивнув на Псевдо-Плутiна.
   - Нiчого! Досить одної пляшки горiлки та якийсь куток, щоб вiн проспався, - вiдповiв Хома.
   - Цiна оренди? - спитав фотограф.
   - Майже даром, тисячу гривень у день, - сказав Хома.
   - Дорого, зараз осiнь, дощi, нiякого зиску, - скривився фотограф.
   - П'ять тисяч на мiсяць, - сказав Хома, знижуючи цiну i фотограф простягнув руку.
   - Грошi вiддаватимеш ось цьому добродiю, - сказав Хома та показав фото одного зi своїх ветеранiв, бо хотiв цi грошi платити за оренду спортивного залу.
   Хома вiддав мотузку фотографу, та, несподiвано для себе, побачив перед собою Марiко.
   - Марiко, що ти тут робиш?- спитав Хома, а Марiко з посмiшкою вiдповiла: - Тебе шукаю! - та встромила ножа йому в груди. Фотограф не розгубився та сфотографував убивцю, а Марiко рвонула вздовж вулицi та завернула в Пасаж, де i зникла. Вiдразу навкруги зiбралися роззяви, якi коментували вбивство, а згодом з'явилася полiцiя. Фотограф скинув їм фото та назвав iм'я вбивцi, але не знав чоловiка, якого вбили. Полiцейськi допитали Псевдо-Плутiна, але вiн, крiм слiв: 'Bitte gib mir ein paar Kopeken der ehemalige Pr?sident von Muscovy56', - нiчого не сказав. Полiцейськi прогнали фото через базу i знайшли таку собi Марiко Муравйову-Апостол, яка брала пропуск в архiв СБУ, та отримали її адресу, Золотоворiтська 15, куди негайно поїхали. Коли два полiцейських постукали у дверi, їм вiдкрила Маргiна, яка прочитала все, що було в їх головах та сказала: - Проходьте!
   На їх голоси з'явилася Фате разом з Васею, а опеси на їх обличчях викликали у полiцейських приємнi вiдчуття - в цiй квартирi живуть колишнi зеки, для яких вбити - раз плюнути.
   - Нам потрiбна Марiко Муравйова-Апостол, - сказав старший по званню лейтенант, а сержант простягнув руку до кобури пiстолета, пояснюючи злочинцям, що з ними буде в разi непокори.
   - Вона пiшла до крамницi за продуктами, - пояснила Маргiна, а сержант сiпнувся та витягнув пiстолет, бо у вхiдних дверях провернувся ключ i вони вiдкрилися. Марiко зайшла та з порога сказала:
   - Надворi така сльота, що жах!
   Наставлений на неї пiстолет здивував Марiко i вона спитала: - Що тут трапилося?
   - Полiцейськi пiдозрюють, що ти вбила Хому, - сказала Маргiна, бо по фото в головах полiцейських пiзнала в трупi Хому.
   - Ви знаєте вбитого? - здивувався лейтенант, бо обiзнанiсть цiєї сiмейки його турбувала.
   - Так, це Хома iбн Алi аль-Авель, сама добра людина, яку я знаю, - вiдповiла Маргiна.
   - То навiщо ви його вбили? - спитав лейтенант у Марiко.
   - Я його не вбивала! - обурилась Марiко, а лейтенант сказав: - Про це ви розкажете у вiддiлку. Прошу пройти зi мною.
   - Може менi його вбити? - спитала Фате, показуючи на офiцера та додала: - Я твiй фанат, Марiко!
   - Не треба, Фате, - сказала Марiко, - наша полiцiя найкраща у свiтi й вони розберуться, що я не вбивала Хому. Ведiть мене, лейтенант!
   Дверi закрилися. Маргiна, Вася та Фате мовчали, бо не знали, що казати.
  ***
   Вони не стали летiти додому, бо на цьому наполягала Олександра, а приземлилися в Парижi, в саду Тюїльрi, бiля восьмикутного басейну поряд зi статуєю весталки57. На вiдмiну вiд Шотландiї, в Парижi ще було вiдносно тепло, хоча, коли вони пiдлiтали до мiста, то сiрi хмари сунули десь iз Бiскайської затоки та обiцяли на вечiр осiннiй дощ. Дерева в парку, якi вже трохи скинули свiй зелений наряд та перевдягнулися у руде та сiре, слугували сiдалом для цiлої зграї голубiв та горобцiв, якi годувалися з рук поодиноких парижан, що прогулювалися навкруги басейну пiсля обiду.
   Вони присiли на лавочку, а Iджi, який встиг подивитися в Iнтернетi останнi новини, попередив:
   - Тримайте дiмензiальну сiточку замкненою, бо в Парижi арабськi екстремiсти вiдрiзають людям голови!
   - Що, справдi? - не повiрила Олександра, а Iджi додав: - Не забувайте, що крiм арабiв, на нас хтось полює. Менi знається, що хтось iз нашого круга, бо знає всi нашi звички.
   - Може, це ти? - засмiялася Даша, а Iджi серйозно сказав: - Дотепер нам везло, бо всi залишилися живi, тому не вiрте нiкому.
   - Навiть, тобi? - знову засмiялася Даша.
   - Особливо менi, бо всi знають про нашу близькiсть, тому можуть скористатися моїм обличчям, Щоб убити когось iз вас, - вiдповiв Iджi, а Олександра сказала: - Я досi не бачу мотиву, навiщо нас убивати? Що змiниться, якщо нас не буде?
   Нiхто не вiдповiв, а Олександра нагадала:
   - Як ми будемо шукати цього Лютiна? Бо не факт, що вiн живе в Парижi та ще живий.
   - Напевне, що частинки скрижалi дiють, як дiмензiальнi сiточки, - сказав Iджi, - тому гноми до цього часу живi, - а Даша запитала: - Якщо це так, то вони всi помруть, якщо позбудуться своїх шматочкiв скрижалi?
   - Їхнi душi повернуться до Творця, а якщо вони захочуть ще пожити на Землi, то вiн дасть їм новонародженi тiла, - пояснила Мортi, яка сидiла на краю лавочки, як горобчик.
   - То як нам шукати цього Лютiна? - знову спитала Олександра.
   - Щоб стимулювати вашi мiзки, кожний шукає наодинцi, можливо тодi наша сiтка буде широка i ми впiймаємо цю рибку, - сказала Даша.
   - Я не проти! - загорiвся Iджi, а Олександрi нiчого не залишалося, як погодитись, хоча вона вважала за краще шукати разом. Даша з таємничим виглядом пiднялася та сказала: - Я пiшла!
   - Зустрiчаємося тут завтра в таку ж пору, - нагадав Iджi, посмiхнувся Олександрi та пiшов у iншу сторону, до Єлисейських полiв.
   - А ти що робитимеш? - спитала Олександра у Мортi, яка не лiзла в їхнi розмови, а тiльки слухала.
   - У мене є знайомi в Парижi, яких я провiдаю, - повiдомила Мортi та пiшла за Iджi. 'Що ж, подiтися нiкуди, то ж спробуємо покликати Лютiна, як Домовика', - подумала Олександра та стала мовчки кликати Лютiна, спочатку в одну сторону, потiм в другу.
   - Tu es malade? Puis-je vous aider?58- схилився до неї якийсь поважний француз i Олександра зрозумiла, що вона, коли кликала Лютiна, мимоволi вiдкривала рота, а французу здалося, що вона задихається.
   - Pardon! J'entra?ne les expressions faciales!59 - посмiхаючись, пояснила Олександра i галантний француз пiдняв свого капелюха, в знак вiтання. Озирнувшись, щоб знов когось не шокувати, Олександра знову покликала: 'Лютiн!' ...
   - Лютiн, - вiдповiв хтось.
   - Лютiн-Лютiн? - вголос крикнула Олександра, аж якась дiвчина з собачкою вiдсахнулася вiд неї.
   - Я буду вас чекати! - сказав Лютiн, а Олександра з задоволенням вiдзначила, що догадалася засiкти координати, де цей Лютiн ховається. Не звертаючи увагу на те, що її побачать, Олександра шугонула в повiтря та понеслася на пiвдень.
  ***
   На вiдстанi близько 41 милi на пiвдень вiд Парижа, в 19 милях км на пiвденний захiд вiд Мелена, в мунiципалiтетi Нанто-сюр-Ессонн паризького регiону, на вулицi Вiллатар в невеликому бiленькому будинку номер п'ять, критому червоною черепицею з червоними цегляними кутками жив собi хлопчик П'єр. Його домiвку оточував лiс, який вiн роздивлявся в вiкно та шукав у тiнях дерев примарнi обличчя, подiбнi до тих, що змальованi у казках, якi читав П'єр. Перед ним лежить книга, розкрита на казцi про принца Лютiна60, яку П'єр прочитав декiлька раз - до того вона йому сподобалася! Вiн, навiть, розказував казку порцеляновому iграшковому принцу Лютiну, якого тато купив для нього, коли був у Парижi. П'єр казку розказував так:
   'Жив собi король з королевою, яка була трошки божевiльна. Вона мала потворного сина, який їй, як матерi, вбачався самим красивим. Якось до них приїхав красивий син маркiза, на iм'я Леандро i його люто зненавидiла королева, бо поряд з Леандро її син, Фурiбон, виглядав, як виродок. Маркiз дiзнався про лють королеви та вiдправив свого сина в село, бо при дворi йому загрожувала небезпека. Якось, прогулюючись поряд з селом, де вiн жив, Леандро знайшов поранену трав'яну змiю та принiс її додому, поки вона одужає.
   Тим часом королева дiзналася, де ховається Леандро, та разом з сином вiдправила до нього вбивць, яких випадково помiтив Леандро та дiзнався про їх плани. Вiн вирiшив втекти якомога далi, а коли заскочив у свiй будинок на селi, щоб зiбрати речi на дорогу, то трав'яна змiя зiзналася, що вона не плазун, а фея, на iм'я Жентiлє. Вона захотiла вiддячити Леандро за те, що вiн її врятував, i пропонувала йому всiлякi нагороди: багатство, довге життя, королiвство з будинками, повними золота, життя чудового оратора чи поета, музиканта або художника, але Леандро вважав, що вiн повинен жити своїм життям. Врештi-решт вона запропонувала йому стати принцом Лютiном, який може бути невидимим, коли схоче, в одну мить опинитися там, де захоче, пройде через воду i землю, а стiни йому не перешкода. Пiсля довгих умовлянь Леандр погодився стати принцом Лютiном, то Жентiлє радiсно сказала:'Будь ним!' - та тричi провела руками по його очах та обличчю. Потiм вона подарувала йому маленький червоний капелюшок з двома пiр'ями папуги, якi робили його невидимим, коли вiн його носив.
   Леандро став подорожувати.
   Якось вiн врятував молоду дiвчину, на iм'я Абрикотин, яку чотири розбiйники вели лiсом, щоб продати у рабство. Дiвчина призналася, що вона фея, а живе на одинокому островi, де живуть тiльки жiнки, бо колись стара фея, нещасна в коханнi, вигнала з острова всiх чоловiкiв та залишила жiнок-воїнiв, амазонок. Стара фея померла, а тепер на островi жила її дочка принцеса, якiй служить Абрикотiн. Леандр перенiс Абрикотiн на її острiв та хотiв оглянути його, але фея заборонила, бо принцеса вб'є її та Леандра, коли дiзнається, що вiн опоганив їх острiв своєю присутнiстю. Леандр вдав, що полетiв з острова, а потiм одягнув червоний капелюшок з двома пiр'ям папуги та став невидимим.
   Повернувшись, вiн побачив красивий палац iз чистого золота та кришталю, а внутрiшнє оздоблення личило найбагатшому королю, а не те, що принцесi. Амазонки на островi весь час проводили у вiйськових змаганнях та володiли будь-якою зброєю, вправнiше будь-якого воїна. Казкова принцеса жила тут на самотi шiстсот рокiв, але виглядала красивою юною дiвчиною. Леандр прикинувся папугою в її будинку та розповiв їй про себе та про те, як врятував життя Абрiкотiн. Вiн думав, що принцеса захоче побачити його, але марно, бо принцеса не вважала порятунок Абрiкотiн приводом порушити звичаї амазонок.
   Так продовжувалося досить довго: Леандр розмовляв з нею замiсть папуги, завжди був незримо поряд з нею та допомагав дрiбницями, мов невидимий помiчник. Вона вже звикла до його голосу та бесiд, а коли щось бажала: чи одяг, чи якусь дрiбничку, то Леандр зникав та приносив подарунок, який клав на, зазвичай, на її столик бiля лiжка. Iнодi, вночi, вiн торкався її обличчя поцiлунком, деколи гладив щоку, а одного разу заснув бiля її лiжка, бо вона увi снi тримала його за руку. Одного ранку вона побачила на столику портрет Леандра, який вiн намалював, а коли вона спитала, хто це, папуга повiдомив:
   - Принц Лютiн, який тебе кохає!
   В цей час королева дiзналася, що на островi живе принцеса та захотiла вiддати її замiж за свого сина Фурiбона. Вона зiбрала велике вiйсько на чолi з сином та вiдправила його атакувати острiв та забрати звiдти принцесу. Леандр, довiдавшись про загрозу, наказав голосом папуги принцесi не хвилюватися, бо принц Лютiн її захистить. Леандр перетворився на амазонку та спочатку збирався вiдкупитися вiд королевича, але, коли побачив Фурiбона, то зрозумiв, що той, коли побачить золото, то захоче бiльше i неодмiнно знищить острiв та амазонок. Тому, не вагаючись, одягнув на голову червоний капелюшок з двома пiр'ям папуги та став невидимим. Знести Фурiбону голову, то справа однiєї секунди, а коли це побачили королiвськi воїни то вiд страху всi впали ниць. Леанд зняв капелюха i всi воїни поклялися йому в вiрностi, а вiн нагородив їх золотом, яким збирався вiдкупитися.
   Втомлений, вiн вiднiс амазонкам голову Фурiбона, а сам зайшов у палац та лiг спати. Принцеса, яка почула звiстку про перемогу, зайшла в кiмнату та побачила Леандра, що спав. Те, що вiн дотримав свого слово, її зворушило i вона сама собi зiзналася, що вiн їй давно подобається. Зазвичай, феї не кажуть свого iменi, бо той, хто його знає, може щось побажати, а фея не смiє йому вiдмовити, хоча має прав помститися. Але принцеса так довiряла Леандру, що назвалася, але ми вам не скажемо її iм'я, щоб ви не наробили лиха.
   В цей час її мати, стара фея, перевернулася в трунi та вилiзла з могили, бо не могла винести святотатство - чоловiчу стать на островi. Фея Жентiль, яка весь час слiдкувала за принцом Лютiним, миттю навiдалася на острiв, бо стара фея, вiд якої залишилися однi трухлявi кiстки, може нашкодити закоханим, принцу Лютiну та принцесi, iм'я якої ми тримаємо в секретi.
   Закоханi одружилися i жили щасливими!'
   Розказавши казку порцеляновому принцу Лютiну, який її слухав мовчки, П'єр став дивитися в вiкно та подумав, що якби знав iм'я феї, то побажав би одне бажання, хай би як не мстилася за це фея. П'єру хотiлося хоча б один раз побiгти в лiс, який виднiється у вiкнi!
   П'єр подумав, що якби тут з'явився Лютiн, то чи став би вiн розмовляти з ним через його зеленого папугу в клiтцi. Цей папуга зовсiм не вселяв надiю, бо не те, що говорити, а й каркнути не вмiв.
   П'єр зiтхнув.
   Раптом вiн почув: 'Лютiн'
   - Лютiн?! - повторив П'єр, повернувшись до лiсу в вiкнi, звiдки линув голос.
   'Лютiн-Лютiн', - знову сказав хтось.
   П'єр не мiг повiрити, що йому неймовiрно поталанило - сам принц Лютiн напрошується в гостi.
   - Я буду вас чекати! - сказав вiн голосу, а далi, скiльки П'єр не прислуховувався, вже нiчого не почув. Час тягнувся довго, а Лютiн, якщо це був вiн, чомусь не спiшив приєднатися до П'єра. Коли вiн вже зовсiм зневiрився та хотiв подзвонити татовi, чи мамi, щось ззаду зашелестiло. П'єр вiдвiв погляд вiд лiсу у вiкнi та повернувся. Йому здалося, що хтось перегорнув сторiнку книги, яку вiн читав, але то, мабуть, вiтер з фiранки.
   - Ти не Лютiн?! - якось здивовано та раптово сказав його папуга жiночим голосом i П'єр зрозумiв, що то принцеса фея шукає Лютiна та сказав: - Вiн мене гукав, але не прийшов.
   П'єр подумав, що було б добре, коли б вiн знав iм'я феї, бо тодi б мiг попросити виконати своє бажання, але, мабуть, то не з його щастям. Раптом перед ним з'явилася прекрасна фея в окулярах, яка схилилася до нього та сказала: - Мене звати фея Олександра, - та так подивилася на П'єра, немов запрошувала сказати своє бажання. У цю щасливу мить П'єро, раптом, подумав, що фея в окулярах, то чого ж не виконала своє бажання та не виправила свiй зiр?
   - Я можу виконувати тiльки чужi бажання, - пояснило фея, бо, напевне, читала його думки, з цiкавiстю розглядаючи П'єра, а у нього з'явилася нова думка: фея виконує чужi бажання, а нiхто з ощасливлених не загадав про неї та її ваду.
   - Я можу виконати тiльки одне бажання, - сказала фея Олександра та розглядала П'єра, як якусь нумiзматичну рiдкiсть.
   - Тодi я хочу, щоб у тебе виправився зiр! - вiдчайдушно сказав П'єр, а у феї, чомусь, щось блиснуло в оцi. Вона закрила обличчя рукою та вiдвернулася. Коли фея повернулася, то була без окулярiв, але П'єру здалося, що обличчя заплакане.
   - Ти плакала? - здивовано спитав П'єр, а фея, посмiхаючись, сказала: - Я плакала вiд щастя, бо ти виправив мiй зiр. То ж ходiмо надвiр та погуляємо в лiсi!
   - Я не можу, - сказав П'єр, опускаючи очi, а фея Олександра спитала: - Чому?
   - Пiсля аварiї я не володiю своїми ногами, - пояснив П'єр, показуючи на свою iнвалiдну коляску, а фея сказала: - Я в цьому не впевнена, давай менi свою руку та пiшли гуляти лiсом.
   П'єр потягнувся до руки феї та вiдчув, як в його тiло вливається якась сила. Навiть не усвiдомлюючи, що вiн робить, П'єр легко пiднявся з iнвалiдної коляски, хоча трохи хитався, бо ноги, якi дотепер вiн не вiдчував, стали його, але так терпли, що погано слухалися.
   - Пiшли! Пiшли! - наполягала фея i П'єр потягнувся за нею, вiдчуваючи пiднесення та жадобу бiгти кудись на своїх ногах. Бiля порога фея накинула на нього куртку та картуз, а П'єр ледве переступив порiг та вдихнув повнi груди повiтря, яке смакувало сосною та прiлим листям. Попри те, що небi було по осiнньому сiрим, для П'єра день здавався радiсним, бо вiн йшов своїми ногами та вiдчував кожний камiнчик на землi. Весело смiючись, вони довго гуляли, поки не стало темнiти небо.
   - Тобi пора додому, бо зараз приїдуть тато з мамою, - сказала фея Олександра. П'єр слухняно вирушив до будинку, а фея залишилася на мiсцi.
   - А ти? - спитав П'єр.
   - Не всi можуть мене бачити, - вiдповiла фея Олександра та розтала.
   - Ти колись прийдеш до мене? - спитав П'єр.
   - Коли ти пiдростеш, - почув вiн голос, який ще сказав: - Подивлюсь, чого ти досяг у своєму життi!
   П'єру було жаль, що прийдеться розлучитися з феєю Олександрою, але вона шукає свого принца Лютiна, то нiхто не має права їй заважати.
   - Де ти був? - спитав батько у П'єра, коли побачив, що вiн виходить iз лiсу.
   - Ти ходиш?! - сплеснула руками мати, бо тiльки зараз до батькiв дiйшло, що їх син вилiкувався.
   - Мене вилiкувала фея... не скажу її iм'я, - сказав П'єр, а батько, ще трохи ошелешений тим, що сталося, заперечив: - Феї бувають тiльки в казках.
   'Феї iснують для тих, хто в них вiрить!' - сказав хтось на вухо i тату, i мамi, а по вершинах дерев у лiсi раптом пiшов вiтерець та щось гайнуло у небо.
   - Це моя фея! - сказав П'єр, а батько обiйняв його та сказав: - Хто б не була ця фея, але вона добра людина!
   Ворон, який сидiв на конику даху, невдоволено каркнув, але його нiхто не слухав.
  
  
  Реплiкацiя одинадцята. Даша
   Мортi зовсiм не збиралася шукати Лютена через двi причини: по-перше, навiщо заважати внучкам гратися, а, по-друге, вона знала, де знаходиться цей Лютiн з самого початку, бо вiдала душами не тiльки на цьому свiтi, а й на потойбiчному. Єдине, що її цiкавило - який паразит вбиває її друзiв! Поки вони летiли в Париж, Мортi наказала своїм супутникам поставити пароль на дiмензiальну сiточку i нiкому його не казати. Якщо хтось захоче зняти сiточку з Дашi, Олександри чи Iджi, то отримає смертельний енергетичний удар. Тому вона спокiйно сидiла на лавочцi та невидимо стежила за всiма, як її колись навчила Маргiна.
   Коли звечорiло та стало зовсiм холодно, Мортi пiднялася та потупцювала на мiсцi, а потiм пiшла по парку в сторону вулицi Рiволi. Кинувши погляд убiк, Мортi спiткнулася та мало не гепнулася на землю, рясно усiяну листям, бо побачила серед кущiв Туманного Кота. 'Пiдглядаєш!' - подумала Мортi, та вiдвернулася вiд нього наче не побачила. 'Що ж ти замислив, котяра?' - подумала Мортi та раптово повернула голову, щоб вiдразу виявити стеження.
   Кiт не дивився на неї!
   Навiть, пику вiдвернув!
   Мортi придивилася до кота та зрозумiла свою помилку: кiт був бiлий, як мармур, а вiдблиск червоного свiтла свiтлофору, розмалював його та перетворив на Туманного Кота. Мортi пiдiйшла ближче та побачила, що кiт не один, а у компанiї трьох дiвчаток, а зверху стояло погруддя якогось кучерявого пана. Кiт був у капелюсi, чоботях та в плащi, а на поясi висiла дохла миша. Нахабна пика, як двi краплi дощу, схожа на хвалькуватого Туманного Кота. На постаментi Мортi прочитала напис 'Шарль Перро'61. Оскiльки в дитинствi Мортi нiхто не читав їй казки про кота в чоботях, то вона не знала цього пана письменника, тому без всякої шани залiзла в середину постаменту, щоб сховатися вiд холоду на дощу. Постамент пiдiйшов якнайкраще, а про те, щоб завалитися в якийсь найкращий готель, навiть не думала, бо завжди була скромна та обходилася мiнiмальним комфортом. Тому i заснула з чистою совiстю.
  ***
   Iджi покинув дiвчат та Мортi, направляючись до Єлисейських полiв, але, попри свiй бадьорий вигляд, не знав, як шукати того гнома Лютiна. Легше голку найти у сiнi, анiж гнома десь у Францiї. Уявити, що гном сховався у людному Парижi, Iджi, при своєму рацiональному розумi не мiг, тому вибирав, звiдки почати розшуки. Ще зранку день не ладнався, бо пiсля вбивства Олександри, Iджi зрозумiв, що довiри нема нi до кого. В таких умовах шукати якогось гнома - це наражати на небезпеку своїх близьких: Дашу та Олександру, бо, крiм того, що вони сестри, кожна з них подобалася Iджi. Думки про пошуки гнома не лiзли в його мiзки, то треба покластися на iнтуїцiю та йти кудись, не думаючи, то щось та пiдвернеться пiд руку.
   Доля, яка завжди нас супроводжує, вiдразу пiдсунула рiшення: Iджi якраз звернув з площi Згоди та дiйшов до прибережного бульвару Шлях Королеви вздовж Сени, коли бiля нього зупинився автобус з якого вискочили пару пасажирiв та попрямували до громадського туалету. Iджi спитав водiя, чи може вiн його взяти й той погодився за десять євро, якi Iджi вiдразу злiпив. Коли Iджi зайшов у автобус, то побачив, що вiн напiвпорожнiй, можливо тому, що Ковiд-20 гуляв у Францiї, як у себе дома. Iджi сiв позаду, щоб нiхто не заважав. Автобус, як виявилося, їхав у Орлеан i Iджi байдуже подумав: 'Орлеан, так Орлеан!' - навiть не уявляючи, де вiн там буде шукати отого Лютiна. В тому Орлеанi швидше знайдеться душа Орлеанської дiви - Жанни д'Арк, чим отой гном Лютiн.
   До Iджi пiдсiв якийсь француз, який стягнув маску на пiдборiддя та став нахвалювати йому Орлеан та все розпитував Iджi, звiдки вiн та що робить у Францiї. Iджi чесно вiдповiв, що вiн з планети Аре, прилетiв з України, а в Орлеанi хоче розшукати гнома Лютiна. Почувши це, француз зрадiв та сказав, що в нього дочка така сама, як Iджi, трохи не сповна розуму, то йому слiд з нею познайомитись. Вона покаже йому привидiв, яких вона бачила в величезних погребах, де мсьє тримає вино, то може там є й той гном Лютiн, про якого Iджi каже. 'Чом би й нi!' - подумав Iджi, може в тому погребi ховається Лютiн. Мсьє розказував про свої виноградники пiд Орлеаном та бiдкався, що їх нема кому обробляти. Коли вони, десь за двi години, пiд'їздили до Орлеана, мсьє став збирати свої речi та сказав:
   - Далi поїдемо автомобiлем!
   Вони проїхали майже все мiсто зупинилися на вулицi Жоржа Помпiду, де пасажири, що залишилися, зiйшли, а Iджi та мсьє, якого звали Паскаль Бюссєр, пройшли трошки далi, де на стоянцi стояв його автомобiль 'Пежо'. Паскаль пообiцяв, що через пiв години вони будуть на мiсцi. Вони проїхали вздовж берега Лаури, потiм перетнули мiст через рiчку, та проїхали передмiстям, пiсля чого заїхали на мiст над дорогою, що прямувала, обходячи великi та маленькi мiста, аж на саме побережжя Середземного моря до мiста Монпельє. Потiм справа пiшли поля, на мить з'явилася рiчка, а Паскаль рiзко повернув вправо. Через пару хвилин вiн сказав:
   - Нас зустрiчає моя дочка Жозефiна!
   Iджi кинув погляд уперед та побачив зеленi металевi ворота зi стовпчиками iз цегли, на одному з яких темнiла цифра дев'ять, а за заростями дерев угадувався ошатний будинок. Бiля ворiт стояла дiвчина у бiленькому чепчику, з-пiд якого на груди спускалися двi коси. Поверх бiлої сорочки її груди красиво пiдтримував червоний корсаж, застiбнутий спереду на десяток бiлих ґудзикiв, а широке бiле платтячко прикрашав жовтий фартух з червоною та зеленою оторочкою. На ногах у Жозефiни були червонi черевички. Вона тримала руки в боки та з посмiшкою спостерiгала, як автомобiль пiд'їздить до ворiт.
   - Знайомся, це Iджi, - звернувся до дочки Паскаль, коли вийшов з автомобiля.
   - Жозефiна, - вiдповiла вона та простягнула руку, а потiм запропонувала: - Пiшли, я покажу тобi наше господарство.
   Паскаль задоволено посмiхнуся хватцi дочки та вiдкрив ворота, щоб заганяти у двiр автомобiль, а Iджi та Жозефiна пройшли мимо будинку та декiлькох допомiжних будiвель у старий сад, потiм на допомiжну дорогу, а вже тодi спустилися до крутого берега рiчки Лаури. Темна вода, яка тихо плила по досить широкому рiчищу, наче нагадувала про Стiкс - рiчку, яка веде в пiдземне царство мертвих. Тiльки якийсь шаленець схоче скупатися такiй холоднiй водi.
   - Он там наш виноградник, - сказала Жозефiна та показала рукою на ряди кущiв, що тягнулися вiд саду нижче по течiї рiки. Пiсля показу господарства, вона, лукаво посмiхаючись, запросила додому. Крiм мами Жозефiни були ще два брати, якi досить похмуро подивилися на Iджi, своїм виглядом показуючи, що вони вiльнi у виборi свого вiдношення до гостя, якому, скорiше, наб'ють пику, анiж скажуть приємне слiвце, а ще найманий робiтник, якому Iджi був зовсiм не цiкавий. Обiд був досить простий, але в достатнiй кiлькостi: суп з куркою, смаженi гриби з картопляним пюре, пирiжки з яблучною начинкою та виноградний хмiльний сiк. Окремо лежав нарiзаний скибками домашнiй сир, хоча Iджi не бачив корiв чи кiз у господарствi.
   Паскаль Бюссєр за столом все жартував, пiдморгував Iджi та розказав, що той шукає у Францiї лютенiв, духiв та гномiв, але його балачки нiкого не цiкавили, крiм Жозефiни, яка по iншому, нiж до цього, роздивлялася гостя, а коли обiд, чи вже вечеря закiнчилася, бо за вiкном уже потемнiло, то потягла його з собою. Вони опинилися у лiтньому будиночку, який Жозефiна вподобала собi за свою кiмнату й Iджi побачив дерев'яну стiну в листочках, пристебнутих кнопками, на яких йшлося про духiв, вiдьом та вампiрiв i всяку iншу нечисть.
   - У нашому льоху для вина теж є привид, - зробивши круглi очi, сказала Жозефiна. Iджi не дуже їй вiрив, але ця гарненька француженка нагадала Iджi, що вiн має стать, яка трохи зiгрiла кров та замутила мiзки. Вони взяли електричного лiхтаря та зайшли в якийсь сарай, де Жозенфiна, з допомогою Iджi, пiдняла непримiтну ляду, яка прикривала сходи вниз, де був вхiд, закритий на замок. Жозефiна збiгала до батька i той, ради цiкавостi гостя, дав їй ключа i вони, вiдкривши його, спустилися ще нижче, в льох.
   Внизу було прохолодно.
   Льох виявився викладений каменем з арками, якi дiлили його на ряди, та таким здоровенним, що лiхтар не дiставав до кiнця. Рiвними рядами стояли великi бочки, якi губилися у темрявi. Жозефiна пiдiйшла до однiєї та взяла великий металевий кухоль, у який нацiдила вина та сказала: - Це вино мого року народження! Йому двадцять рокiв!
   Вона сьорбнула з кухля, а потiм простягнула його Iджi: - Випий до дна, це за моє здоров'я!
   Iджi не бажав Жозефiнi зла тому присмоктався до кухля та випив до останньої каплi.
   - Тепер поцiлувати новонароджену, - сказала Жозефiна, а Iджi, який зазирнув у її голову, не побачив такого звичаю, але вiдчув її жагу, тому, з деяким задоволенням, присмоктався до її губ, якi виявилися, ще смачнiшi, чим вино.
   - Пiшли далi, - сказала Жозефiна, коли вже забракло дихання i вони розклеїлися. У Iджi ще малися сили продовжувати, але вiн не став сперечатися з господинею, у якої на цю подорож був свiй сценарiй. На бочках з вином стояли гарнi таблички, певно десь купленi, якi говорили про рiк закладення вина. В самому кiнцi були бочки столiтньої давностi, то Iджi спитав:
   - Як вони збереглися такий час?
   - У нас є ще один льох, де батько тримає таке собi вино, а про цей льох нiхто не знає, навiть сусiди, - сказала Жозефiна та додала: - Ти втаємничений! Знаєш, що з тобою зроблять брати, якщо ти комусь розкажеш?
   Хоча Iджi не боявся братiв Жозефiни, але, щоб виправдати довiру дiвчини, зробив переляканi очi та сказав: - Знаю, вони на мене так дивилися, мабуть, хотiли вбити за столом!
   Жозефiна засмiялася i запевнила, що без її дозволу Iджi нiхто не торкнеться.
   - А що там далi? - спитав Iджi, направляючи лiхтаря далi у пустий простiр. Жозефiна зробила круглi очi та сказала: - Далi льох розгалужується на декiлька ходiв, то батько їх заклав цеглою та забив дошками. Якраз там я бачила привид...
   'В такому мiсцi будь-яка тiнь здається привидом!' - подумав Iджi та прослiдив ходи. Один йшов на другий бiк рiчки Лаури та був завалений майже повнiстю, другий йшов у напрямi недалекого монастиря i там був замурований стiною, а третiй йшов вздовж берега, кiлька разiв завалений. Iджi розказав Жозефiнi про те, що вiн виявив, а вона, на дивину, йому повiрила та сказала:
   - Розповiм татовi, щоб i вiн знав, - а потiм спитала: - Привидiв тут нема?
   - Нема, - вiдповiв Iджi.
   - То ти приїхав сюди дарма? - спитала Жозефiна та якось особливо подивилася на нього.
   - Нiчого даремного в життi не буває, - сказав Iджi. - Все, що повинно статися - вiдбудеться.
   - Це добре, - сказала Жозефiна та додала: - Тодi пiшли звiдси!
   Вони вибрались нагору i Жозефiна провела його у свою кiмнату та сказала: - Роздягайся, спати будеш тут, - та зникла.
   Iджi роздягнувся та лiг на лiжко, а перед тим вимкнув свiтло. Через деякий час вiн почув, як дверi тихо вiдчинилися, а симпоти пiдказали, що це Жозефiна.
   - Не вмикай свiтло! - сказала вона, швидко роздягнулася та прошмигнула пiд ковдру.
   - Я замерзла, зiгрiй мене, - сказала вона та притулилася до Iджi, який обiйняв її та вiдчув, що вона зовсiм гола. Свої намiри вона не ховала, бо обняла Iджi та притулилася до його губ. Чи то вино вдарило в голову, чи смак губ нагадав приємне, але Iджi вiдповiв i вони, обнiмаючись, притислися один до одного.
   В цей час Мортi ворухнулася у пам'ятнику Щарлю Перро та перевiрила дiвчат з Iджi, де вони були. З Дашею та Олександрою все було гаразд, а Iджi, який теж був на пiвднi, як i Олександра, Мортi не сподобався: вiн бавився з якоюсь мадемуазель. 'Якщо засмутиш Дашу - вiдрiжу пiсюна косою!' - пообiцяла вона та вiдвернулася, щоб не бачити таку гидоту. Потiм солодко позiхнула та знову заснула.
   - Ти одружишся зi мною? - спитала Жозефiна пiсля того, як вони вiдпали один вiд одного.
   - Нi, - вiдповiв Iджi.
   - Чому? - засмутилася Жозефiна.
   - Я кохаю двох iнших жiнок, - признався Iджi.
   - Двох iнших? Та ти нахаба! - аж зайшлася Жозефiна та вiдвернулася вiд нього. Потiм подумала та спитала: - А вони про це знають?.
   - Не впевнений! - вiдповiв Iджi. Жозефiна подумала, що хлопчик гарний, то треба з ним побавитись, поки не втiк, тому знову повернулася до Iджi та стала палко цiлувати, а потiм їхнi тiла сплелися в одне ...
   Вранцi Iджi сказав: - Менi пора!
   Жозефiна провела його до дверей сараю, поцiлувала, щоб зберегти його смак, та помахала рукою, коли вiн здiйнявся у небо та полетiв на пiвнiч, а потiм пiшла в будинок. Батько, який вже не спав та порався на подвiр'ї, поправив берета та спитав:
   - А де Iджi?
   - Полетiв у Париж, - вiдповiла Жозефiна та додала: - Дякую, тату, за гарного хлопця, але вiн не мiй. В наступний раз привези менi звичайного, бо таких, як Iджi, менi не втримати.
  ***
   Бельфегор пильнував Лувр, як i наказав король Лютiн, та обходив ввечерi весь периметр музею, бо всiлякi люди, якi втираються у довiру до гномiв, завжди зi своїми добрими намiрами приносять бiду. Тому те, що казав Браунi з Шотландiї нiчого не варте тут, у Луврi, бо короля Лютiна не проведеш, як якогось там гнома селянина. Бельфегор не думав, що тi гостi, якi були у Браунi, з'являться тут вiдразу пiсля вiзиту в Шотландiю, тим бiльше, що кордони закритi, бо по всьому свiтi вирує вiрус 'Ковiд-19', який спокiйно перетiк у 'Ковiд-20' i обiцяє стати 'Ковiд-21'. Духам та гномам ця напасть не загрожує, а людей у Францiю не пустять.
   Бельфегор пiдходив до свого улюбленого мiсця, Сюллi, де знаходилися зали древнього Єгипту, куди вiн полюбляв заходити та ночувати у закритих саркофагах. Погляд, пiднятий до улюблених вiкон, раптом зачепився об щось бiле i Бельфегор розгледiв якийсь папiрець, приклеєний до стiни. Вiн вiдiрвав його та побачив, що там щось написано. Наблизивши папiрець до своїх пустих зiниць, Бельфегор прочитав:
   'Я за тобою слiдкую, тварюка!'
   Бельфегор оглянувся, але нiкого не побачив. Вiдчуття, що за тобою хтось слiдкує, не додає наснаги, тому у Бельфегора спiтнiли навiть кiстки пiд бинтами. 'Це Пiтер Бiнсфельд мене переслiдує!' - догадався вiн, бо, крiм нього, ворогiв у Бельфегора нема. Схвильований Бельфегор пройшов кiлька крокiв уперед, як знову побачив папiрець, якого хтось заткнув у заглиблення в каменi колони. Бельфегор нетерпляче схопив його та розвернув - але прочитати, що там написано, спочатку не змiг, бо, вiд хвилювання, нiяк не мiг сфокусувати зiр. Коли трохи заспокоївся, то прочитав:
   'Змiя пiдколодна! За те, що ти вкрав моє, я тебе вб'ю!'
   Бельфегор нiчого нi в кого не крав, бо духу матерiальне без потреби, але у цього Пiтера Бiнсфельда поїхали мiзки, тому вiн може запросто вiдрубати голову, чи спалити на вогнищi. Отим попам, чомусь, навiть пiсля смертi дано право карати грiшникiв, то вони можуть i духа покарати на смерть. Бельфегор швидко пiшов уперед, щоб скорiше обiйти Сюллi та спуститися в на мiнус перший поверх, Рiшельє, щоб у залi французької скульптури зустрiтися з королем Лютiним та знову йому пожалiтися на притискання та наклепи Пiтера Бiнсфельда. Проте, пустi зiницi Бельфегора хоч-не-хоч ковзали поглядом по стiнах, видивляючись наступний бiлий листок, який, наче притягнутий поглядом, з'явився пiд наступним вiкном. Тремтячими руками Бельфегор розгорнув листок та прочитав: 'Ти вмреш не своєю смертю, Лютiн, бо ти взяв моє!'. 'Так це адресується Лютiну!' - зрадiв Бельфегор та мало не пiдскочив вiд радостi, а потiм замислився, хто ж це погрожує королю? Це явно не Пiтер Бiнсфельд! Бельфегор став шукати наступну записку, то може вона щось пояснить, i знайшов її майже бiля входу в Сюллi. Вiн дотягнувся до папiрця, бо його прикрiпили трохи високо та розгорнув.
   'Чекай мене о дванадцятiй ночi бiля статуї Каїна в саду Тюїльрi. Змора'
   Бельфегор остовпiв!
   Якi претензiї у цiєї польської дами до короля Лютiна? Вони бачаться раз у п'ять рокiв, збираючись разом. Останнiй раз це було весною 2016 року, майже п'ять лiт назад. Попри все, Бельфегор був радий, що це не Пiтер Бiнсфельд, а з панi Зморою, цiєю злою особою, король Лютiн розбереться сам. Короля Лютiна вiн знайшов у крилi Рiшельє на другому поверсi, у вiсiмдесят сьомому залi, де розташованi королiвськi апартаменти Наполеона III. Король Лютiн валявся на диванi та дрiмав. Коли Бельфегор вiдхилив червону оксамитову завiсу на входi, то випадково зачепив за обмежувальну металеву стiйку, яка гепнулась на червоний килим та розбудила Лютiна, який схопився та думав, що вже пройшла нiч i з'явилися вiдвiдувачi музею. Коли вiн розгледiв Бельфегора, бо свiтло у залi було вимкнене, то стомлено спитав:
   - Що таке, Бельфегор?
   Бельфегор мовчки подав всi записки в руки короля i той пiдiйшов до вiкна, щоб краще їх розгледiти. Коли Лютiн закiнчив читати, то здивовано запитав у Бельфегора, немов вiн мав це знати: - Вона, що, загубила свою частину скрижалi та хоче перекласти провину на мене?
   Бельфегор мовчав, а король наказав: - Пiдеш зi мною! Я не хочу сваритися з цiєю недолугою жiнкою, то краще з нею поговорити, бо в iншому разi вона може чинити чвари. Ще не вистачало, щоб вона отруїла усiх нас.
   - Мертвi отрути не бояться, - нагадав Бельфегор, але король заперечив: - Ти не так добре знаєш Змору, як я! Вона розчинить твої кiстки в кислотi й тiльки дим залишиться!
   Така кiнцiвка його скелета не дуже сподобалась Бельфегору i вiн подумав, що пiд час цiєї зустрiчi краще мовчати.
   - Так, i вiзьми з собою Кривавого Жана! - наказав король, а Бельфегор скривився, бо не любив цього гицля62, який за життя служив королевi Катеринi Медичi, та жорстоко розправлявся з її ворогами прямо в саду Тюїльрi. Королева стратила його, бо вiн знав багато її секретiв, а вiн, перед тим, як йому вiдрубали голову, прокляв її рiд. Бельфегор боявся, що поява Кривавого Жана зашкодить Лютiну, як i всiм королям, бо вiн вiщує їхню смерть. Проте, пiдкорився наказу короля та пiшов у сад Тюїльрi шукати Кривавого Жана.
   - Де ж тебе шукати, Жан? - пробурчав Бельфегор, зупинившись коло статуї Каїна перед круглим фонтаном, де вiдбудеться зустрiч зi Зморою.
   - Мене не треба шукати, я прихожу сам, - несподiвано пролунав голос прямо над головою Бельфегора, який пiдняв голову та побачив прикрите долонею лице Каїна.
   - Ти ховаєшся в статуї Каїна? - здивувався Бельфегор, а Жан насмiшкувато нагадав: - Ти колись ховався в саркофагу.
   - Король Лютiн просив тебе бути на зустрiчi зi Зморою, - сказав Бельфегор, вважаючи, що виконав завдання короля.
   - Гарна жiночка! - захоплено сказав Жан та додав: - Король Лютiн спiшить побачити мене, хоча йому ще не пора.
   Бельфегор нiяк не реагував на слова Жана, тому той спитав: - Де вiдбудеться зустрiч?
   - Якраз тут, бiля тебе, - сказав Бельфегор.
   - Тут я якраз буду, - сказав Кривавий Жан, а Бельфегор кивнув та почвалав до короля. Той знову дрiмав, то Бельфегор не захотiв його турбувати, але гном, мабуть, сам вiдчув, що поряд хтось є, бо прокинувся, глипнув на свого помiчника та спитав:
   - Котра година? - а коли почув у вiдповiдь, що без п'ятнадцяти пiвнiч, то заволав: - Чого ж ти мене не розбудив?
   Бельфегор не став сперечатися з королем, а чимчикував за ним похрускуючи кiстками. Вiтер з океану добрався до Парижа та розiгнав хмари на небi, на якому одиноко сяяв Мiсяць, заслiплюючи своїм свiтлом зорi. Було видно, наче вдень., а коли вони прибули на мiсце, пiд статую Каїна, Лютiн незадоволено спитав:
   - Ну, i де вона?
   - Я тут! - сказав хтось з-пiд розлогого дерева, що низько стелилося до землi, i звiдти вилiзла фiгура маленької жiнки, у якiй Лютiн впiзнав Змору.
   - Що ти хочеш Змора? - спитав Лютiн, а жiнка пiдiйшла ближче та сказала: - Ти украв мою частку скрижалi!
   - Я не брав твою, у мене є тiльки моя! - незадоволено сказав Лютiн.
   - Покажи! - сказала Змора.
   Лютiн витягнув з-за пазухи свiй шматочок скрижалi, який блиснув золотом пiд променями Мiсяця. Змора простягнула до нього граблi, але Лютiн сховав його назад, пiд сорочку.
   - Я не роздивилася! - наполягала Змора i Лютiн, аби вiдв'язатися вiд цiєї вiдьми, знову витягнув свiй скарб. Та знову простягнула граблi й зiрвала золотий шматочок та хотiла кинутися навтьоки, але їй на печi опустилися волохатi руки Кривавого Жана, який давив Зморi шию та казав: - Попалася, сучка!
   Лютiн видрав iз граблiв Змори свою золоту знахiдку та сказав: - Вiдпусти її, вона все одно не здохне, а буде тобi мститися!
   Кривавий Жан розтулив свої величезнi лапи й Змора звалилася на пiсок. Лютiн не став чекати, поки вона прийде в себе, а попрямував у Лувр в супроводi Бельфегора. Через деякий час Змора прийшла в себе, пiднялася, цураючись Каїна, та пiшла вздовж парка Тюiльрi, а потiм здiйнялася в небо та полетiла кудись на пiвдень.
   - Вона ще й лiтає?- здивувався Кривавий Жан, бо нiколи не знав що Змора здатна лiтати, хоча бачив її кожнi тридцять п'ять рокiв свого життя. Раптом, щось здавило йому горло i вiн побачив перед собою в повiтрi жiнку з косою, яка сказала: - Якщо хоч раз торкнеш її пальцем, я вiдрiжу тобi голову! - вона змахнула косою i вiдсiкла чоловiчу особливiсть Кривавого Жана, який завив, наче пожежний автомобiль, бо вiдчував такий бiль, наче йому в промiжностi накидали розпеченого вугiлля. Вiн покинув статую Каїна та шубовснув у круглий басейн, але отримав iще удар, бо в промiжностi скипiла вода та опалила ноги. 'Щоб я, колись...' - тихо вив Кривавий Жан, що задав собi нове правило: обходити жiнок десятою дорогою. Навiть, тодi, коли хочеться когось задушити!
   Король Лютiн хотiв попередити всiх гномiв про нахабну поведiнку Змори та полiз в кишеню за телефоном. 'Куди вiн подiвся?' - бiдкався Лютiн, шукаючи телефон по всiх кишенях, але так його й не знайшов. А потiм Лютiна пройняла думка: 'Невже Змора вкрала?' - i король зрозумiв, що вiн лопух.
  ***
   Олександра не полетiла зразу вiд дому П'єра, а тiльки iмiтувала, а сама танула у сiмейному колi хлопчика, в яке несподiвано втрутилось провидiння та нагородило його здатнiстю ходити, хоча не з вина хлопчика ця здатнiсть у нього пропала. Олександра вважала, що тi iстоти, якi отримали дiмензiальну сiточку, повиннi насамперед виправляти негаразди життя, а коли вона про це спитала у Маргiни, то та привела слова Туманного кота: 'Дарвiн мав рацiю i живi iстоти повиннi боротися за своє мiсце пiд Сонцем, а iнакше виродяться та перетворяться у немiчних та хворобливих медуз!' Таке тлумачення розумного життя не зовсiм подобалась Олександрi, бо таким способом можна вивести хижака вбивцю, але аж нiяк не емпатiю до iнших iстот.
   Родина святкувала радiсну подiю мало не до ранку, то добре, що наступний день був суботою, то не треба їхати на роботу. Олександра, переповнена емоцiями, покинула щасливу сiм'ю та летiла навмання кудись на пiвнiч, коли побачила, що в небi попереду хтось бовванiє. Олександра не стала кидати симпоту, бо впiзнала у незнайомцi Iджi та вже хотiла його наздогнати, щоб подiлитися тим, що є на душi та, раптом, побачила попереду Дашу, яка летiла назустрiч. Вона не стала заважати зустрiчi Iджi та Дашi, бо у них є якiсь iнтимнi зв'язки, тому опустилася аж до самого лiсу, над яким летiла. Видно, що Iджi та Даша сварилися, а потiм її сестра вдарила Iджi, а вiн полетiв униз. Олександра вирiшила, що треба втрутитись, бо Даша iнодi трохи гаряча, то може наробити те, про що потiм пожалкує. Коли вона вискочила на поляну, то побачила, що Даша шарпає Iджi за вухо: то за одне, то за друге. 'Що вона робить?' - подумала Олександра та, несподiвано для себе, почула ззаду:
   - Хоче зняти дiмензiальну сiточку!
   Олександра обернулася та побачила Мортi, яка теж спостерiгала за зустрiччю Дашi та Iджi. Олександра спитала: - Навiщо знiмати дiмензiальну сiточку?
   - Щоб його вбити! - сказала Мортi й вони кинулися вниз, туди, де на травi лежав Iджi. Даша напевне почула їх голоси, бо повернула обличчя до них, а потiм, як миша, шугнула прямо в лiс та зникла мiж деревами. Мортi погналася за нею, а Олександра спустилася до Iджi. Його серце ледь сiпалося, але Iджi не дихав. Олександра стала робити штучне дихання та, напевне, захопилася, бо побачила вiдкритi очi Iджi, а його рот лiз в її рот язиком. Це було схоже на поцiлунок, то Олександра не стала заперечувати пораненому та вiдповiла. Невiдомо, скiльки часу пролетiло, бо поранений заворушився пiд Олександрою та дивився кудись у бiк. Вона глянула в тому напрямку та побачила, що на них здивовано дивиться Мортi.
   - Я робила йому штучне дихання, - сказала Олександра, а бабуся єхидно вiдповiла: - Я догадуюсь, що не штучне заплiднення!
   Олександра почервонiла та випадково побачила, що коса Мортi в кровi: - Ти вбила Дашу?
   - Так! Вiдрiзала їй п'ятку! - вiдповiла Мортi.
   - Вона ж твоя внучка! - ужахнулася Олександра та згадала, як Мортi вiдрiзала голову Маргiнi. 'Так он як це вiдбувається! I що ж менi робити? Теж вiдрiзати їй п'ятку?' - подумала Олександра.
   - А хiба то не Даша летить сюди? - спитав Iджi, який все ще лежав на травi та дивився на небо. Три пари очей так дивилися на Дашу, що пiдлiтала, наче хотiли її спалити.
   - Покажи свою п'ятку! - наказала Мортi.
   - Праву чи лiву? - спитала Даша.
   - Праву, - вiдповiла Мортi й Даша зняла з правої ноги туфлю на високому каблуку. Мортi довго роздивлялася її п'ятку та сказала: - Ти її лiкувала?
   - Навiщо? Вона у мене не болить! - вiдповiла Даша та здивовано спитала: - А що трапилося? Чому Iджi валяється на травi?
   - Бо ти його мало не вбила, - сказала Мортi, а Олександра додала: - Його, напевне, врятувало те, що вiн поставив пароль на свою дiмензiальну сiточку.
   - Так! - вiдповiв Iджi.
   - А про що ви з Дашею сварилися? - спитала Олександра, а Iджi позеленiв, як живий рак.
   - Вона докоряла менi, що я переспав з iншою дiвчиною... Жозефiною... - вiдповiв Iджi та додав: ... яка робила менi штучне дихання
   'Так вiн i мене цiлував, як Жозефiну!' - подумала Олександра та почервонiла, як варений рак. А Даша, яка тiльки зараз зрозумiла, що Iджi розважався з якоюсь Жозефiною, розрядилася блискавкою: - Ах ти ж папух недорiзаний та щоб тебе точили всi вакарi 63планети Аре! Та щоб твою душу забрали гнюси та занесли аж за край Всесвiту. Ти гидка тварюка!
   Вона крутнулася на мiсцi та своїм тiлом, як штопором, проколола хмару, аж там проклюнулося небо та заглянув сонячний зайчик. А Мортi подумала, що вийшло добре, коли всi з'ясували свої вiдношення, то їй не доведеться позбавляти Iджi чоловiчої статi.
  ***
   В полiцiї Марiко довго допитував лейтенант та рекомендував зiзнатися у скоєному, бо її бачили багато свiдкiв, а фотограф надрукував кiлька великих фото, де видно обличчя пiдозрюваної до найдрiбнiших рис. Навiть, неповторна маленька родимка на вусi iдентифiкувала її як особу, що вбила Хому iбн Алi аль-Авеля. На розсуд лейтенанта, пiдозрювана поводилася неадекватно, бо усi показання свiдкiв та докази вказували на Марiко Муравйову-Апостол, як на вбивцю. Пiсля трьох годин спiлкування лейтенант знесилено сказав: - Якщо ви не хочете полегшити свою долю, я передаю справу до суду.
   На цьому розсталися, бо слiдчий передав справу у прокуратуру, а Марiко поки що вiдправили в камеру полiцейського вiддiлення, бо в Лук'янiвськiй тюрмi не знайшлося мiсць. Ночувати Марiко довелося разом з якимись повiями, якi зайняли лавочки, щоб заснути, а Марiко, щоб не сперечатися з жрицями кохання, пристосувалася у кутку, зависнувши над долiвкою.
   Ранком її вiдвели в туалет, а потiм конвоювали в суд, де молоденька суддя, коли Марiко завели у маленький зал, строго та з осудом подивилася на Марiко, яка заглянула в її голову та довiдалася, що суддя добре ознайомилася з її справою та не має сумнiву у її винi. Марiко грозила стаття 115 з позбавленням волi на термiн вiд семи до п'ятнадцяти рокiв. На скiльки рокiв, суддя ще не вирiшила, бо надiялася на те, що пiдозрювана розкається та роз'яснить причини такого вчинку. Звичайно, нiяка тюрма не лякала Марiко, бо вона може покинути її у будь-яку мить, але несправедливiсть покарання, бо вона нiкого не вбивала, шокувало її. Процес почався i Марiко, трохи вiдчужено, слухала свiдчення фотографа та ще двох осiб, якi беззаперечно указали на Марiко, як убивцю. Коли дали слово Марiко, вона встала та сказала: - Я цього не робила.
   Суддя покинула засiдання, щоб прийняти рiшення i Марiко бачила її невдоволений погляд, кинутий на пiдозрювану, бо з жiночої солiдарностi, 'всi чоловiки козли', могла б трохи скинути термiн вiдбування покарання, але впертим це не свiтить. Коли вона повернулася та прочитала вирок, то Марiко сприйняла тiльки цифру, дванадцять, бо, навiть, безнадiйнiй пiдозрюванiй суддя скинула три роки.
   - Марiко невинна! - почувся голос i Марiко не вiдразу впiзнала, хто говорив. Вона повернулася та побачила Хому, який стояв бiля дверей та звертався до суддi. Одна з дiвчат, якi свiдчили, втратила свiдомiсть, бо бачити живим мертвого - то справа для людей зi стальними нервами.
   - Хто ви такий? - здивовано спитала суддя i Хома вiдповiв: - Я Хома iбн Алi аль-Авель.
   - Суд закiнчився i рiшення цього суду може змiнити тiльки новий суд, - невдоволено сказала суддя та подивилася на прокурора, який не спромiгся упевнитися в тому, що потерпiлий не вмер, а живий. Прокурор теж здивовано дивився на живого вбитого. Хома витягнув звiдкiлясь ножа, вискочив на суддiвський стiл та перескочив назад за стiлець суддi, а потiм приставив їй нiж до горла. Переляканi помiчники суддi, чоловiк та жiнка, вискочили в зал, а Хома сказав:
   - Ви повиннi звiльнити Марiко, бо вона нiкого не вбивала.
   - Звiльняю пiдсудну до наступного суду, - сказала суддя.
   - Спасибi, Хома! - розчулено сказала Марiко, а Хома вiдкрив вiкно та виплигнув на вулицю. Суддя пiдiйшла до вiкна та глянула вниз з п'ятого поверху, але трупа терориста не побачила. 'Невже знову залишився живий?' - подумала суддя та вiдзначила, що праця суддi не надто спокiйна справа. Вона звернулася до прокурора: - Подайте в розшук Хому iбн Алi аль-Авеля, за напад на суддю.
   В цей час дверi суду вiдкрилися i в примiщення зайшли ще три особи: чоловiк та двi жiнки, одна з яких, з розмальованим обличчям, мала яскравого голубого меча, який вона войовниче витягла та тримала перед собою.
   - Пiдсудна звiльнена! - нагадала суддя та швиденько шмигнула у кiмнату для наради, яка мала окремий вихiд.
   - Нас трохи затримали на входi, - звернулася до Марiко Маргiна та додала: - Пiшли додому, бо ми сьогоднi нiчого не їли.
   - Бiдненькi, - весело сказала Марiко, - зараз прийдемо i я вас нагодую.
  ***
   Пiсля того, як Даша кудись гайнула, Олександра, спитала у Мортi: - Що будемо робити?
   - Не знаю, - вiдповiла Мортi та спитала: - Ви знайшли Лютiна?
   - Я нi, - вiдповiла Олександра та розказала про хлопчика П'єра з паралiзованими ногам.
   - А ти? - спитала Мортi в Iджi й той розповiв про пiдземний льох пiд Орлеаном, а коли далi запнувся, то Мортi сказала: - Що трапилося пiсля цього, ми вже знаємо - ти переспав з Джозефiною.
   - Я бiльше не буду, - недоречно сказав Iджi, а Олександра мало не пирснула вiд смiху. Мортi вiдповiла: - Нам все одно, а от Даша може не зрозумiти та дiйсно, вiдрубає тобi голову. Нагадайте менi, вона з мечем?
   - Так, - пiдтвердила Олександра, - ховає його невидимим за спиною.
   - Отож, начувайся, - сказала Мортi та вiдправила симпоту до Дашi.
   - Даша, люба, ти куди летиш? - спитала вона i Даша сердито сказала: - В Нiмеччину!
   - То ми летимо за тобою, - сказала Мортi, а Даша вiдповiла: - Тiльки не з цим Iджi, бо я його вб'ю!
   - А куди ж його дiти? - спитала Мортi та пiдморгнула Олександрi.
   - Хай летить в Грецiю та разом з Сатиром мацає там мiсцевих Жозефiн, - сердито сказала Даша.
   - Зрозумiв? - спитала Мортi, а Iджi кивнув головою.
   - Бувай! - сказала Олександра та гайнула у небо, а за нею понеслася Мортi. Iджi, який залишився на полянi, зiтхнув та тихенько пiднявся в осiннє небо, яке було таким же сiрим, як i вiдчуття у душi юнака. Взявши напрям на пiвденний схiд Iджi злетiв та попрямував у Грецiю, шукати гнома Сатира.
   В цей час Даша та Мортi вже летiли над Шампанню та прямували до кордону Францiї. Досить скоро зачепили шматок Бельгiї, швидко минули Люксембург та полетiли над лiсистою та гористою землею Рейнланд-Пфальц в Нiмеччинi, перетнули рiчку Рейн, а далi пiшли землi Гессену, потiм Тюрингiї та Нижньої Саксонiї. Що дивно для ока, кругом махають крилами новiтнi вiтряки для виробництва електроенергiї. Так, як в Саксонiї був туман, то Олександра, яка летiла попереду, прямуючи в Берлiн, мало не наскочила на лопать такого вiтряка, то добре, що мала швидку реакцiю, та вiдхилилася, а ще попередила Мортi.
   - Не спiши! - сказала Мортi, а Олександра обернулася та спитала: - Втомилася?
   - Нi, - вiдповiла Мортi, - рiч у тiм, що Даша внизу.
   - А що вона там робить? Хiба ми не летимо в Берлiн? - здивувалася Олександра та тривожно запитала: - Її, випадково, не збив вiтряк?
   - Нi, вона жива i, здається, на когось полює, - вiдповiла Мортi та полетiла вниз. Олександра вiдправилася за нею i з туману їм вiдкрився вид на декiлька гiр, мiж якими якої притулилося невелике мiстечко з чистими бiлими будиночками та червоними дахами з черепицi. Через мiстечко текла невеличка рiчка, яку загатили бiля одної гори, а її тоненький струмок з'єднувався з iншою рiчечкою в самому мiстi. Гори покривав лiс i вони здавалися волохатими велетнями, що прилягли на цьому мiсцi та заснули.
   - Це мiсто Ґослар землi Нижня Саксонiя, - сказала Олександра, пошукавши трохи в Iнтернетi та розповiла далi, - тут живуть гiрники, якi ось у цiй горi, яка називається Раммельсберг, уже тисячу рокiв добувають кольоровi метали, в основному - срiбло, - пояснила Олександра та показала на одну з гiр, яка пiдiймалася з туману.
   - Даша знаходиться он в тих старих будiвлях, - сказала Мортi та показала мiж шматками туману бiля десятка будiвель, якi стояли осторонь, недалеко вiд мiста. Олександра знайшла iнформацiю, що це колишнiй завод з обробки руди. Вони полетiли у тому напрямку i бiля бiлої та високої квадратної будiвлi помiтили людський силует. Коли опустилися нижче, то Олександра з подивом впiзнала у невеличкiй фiгурi Змору, яка ще їх не помiтила.
   'Що вона робить у Нiмеччинi?' - здивувалася Олександра та занепокоєно озирнулася: 'А де Даша?'
  ***
   Кобольд ударив молотом по шматку породи, а коли той розсипався, то гном побачив у темрявi вiдблиск вiд далекого вогню в кiнцi тунелю. 'Поталанило!' - подумав Кобольд, але то не везiння, а особливий хист до цього, бо гном вiдчував срiбло ще до того, як його бачив. Колись старi робiтники, якi його знали, коли спускалися у рудник, то завжди залишали для Кобольда щось iз їжi, а ще якiсь металевi вироби: пряжки, молотки, рашпiлi та всiлякi дрiбницi, або старий одяг, все, начебто загублене, але Кобольд знав, що це залишили для нього. То вiн вiддячував: малював на стiнах тунелiв хрести червоною фарбою, а коли працiвники прорубували у цьому мiсцi штольню, то завжди знаходили шматки самородного благородного металу. Нинi робiтники - не тi, i нiхто не полишить Кобольду нi росинки, а якщо гном вiдмiтить мiсце, де є жила, то нiхто i не гляне та не догадається.
   Кобольд взяв шматок арматури та загнав його глибоко. А потiв вивернув свiй скарб та мало не впав - срiбний самородок виявився важким. Кобольд завалив його собi на спину i хоча гостряки на поверхнi самородку боляче впивалися в шкiру, гном терпляче нiс, поки не добрався до свого потаємного мiсця, де вiн ховав всi свої скарби. Тут вiн любив вiдсиджуватися, перебираючи речi та згадуючи подiї, зв'язанi з цим предметом. Кобольд не став милуватися самородком, бо таких на його вiку, як камiння на березi рiчки, де вiн любив бувати вночi, коли мiсто спить. Вiн скинув його у куток на купу таких же самородкiв, бо не знав у теперiшнi часи, що з ними робити.
   В останнiй час Кобольда потiшало одне - по старих штольнях водили екскурсiї, то Кобольд пiдкидав на шляху вибраного ним вiдвiдувача маленький самородок та радiв, дивлячись, як обранець у захватi вiд знайденого подарунка. Дiвчина екскурсовод казала, що треба на це мiсце кинути монетку, щоб не гнiвити Кобольда, то потiм гном збирав монетки та згадував, як таким же чином грався iз фрейлiн Мартою, яка водила екскурсiї. Правда, зараз екскурсiї пiд забороною, бо у свiт прийшов якийсь вiрус, що не дає дихати та косить людей, як колись чума.
   Вiд згадки про дихання Кобольд потягнувся до своєї люльки та набив її сухою травою, яку збирав на горi та сушив пучками. Прихопивши люльку, Кобольд став пiдiйматися штольнями на поверхню землi у занедбану будiвлю колишнього заводу з обробки руди. Коли вже був у будiвлi, то вилiз через вiкно та забрався на схил Срiбної гори, як вiн її називав. Зi скелi, на яку вiн забрався, вiдкривався вид на мiсто, що лежало бiля пiднiжжя гори, та рiку, яка звивалася по долинi. Кобольд вдихнув на всi груди свiжого повiтря, а вже потiм витягнув металеве кресало та чиркнув по каменю, з пiд якого сипнув снiп iскор на траву в люльцi, яка задимiла та приємно запахла. Втягуючи у себе ароматний дим, Кобольд вiдчув легке запаморочення, бо не курив майже добу. Осiнь уже давно вступила у свої права та вже день на день чекала приходу зими, а за нею настане весна та знову потрiбно збиратися в дорогу. На цей раз в Україну, до Домовика, а потiм розстануться на п'ять лiт. Ранiше ця пора нагадувала про бiль, який супроводив цей перiод. Перший раз Кобольд пам'ятає, наче це було вчора. Тi муки, якi вiн пережив, поки втопав, що йому потрiбно кудись йти, навiть, згадувати важко, бо фантомний бiль вiдразу вiнцем оповиває голову i ти не розумiєш, куди йдеш i що робиш. Перший раз вiн тодi пiднявся у дорогу, яку довелося торувати раз на п'ять лiт i кожний раз в iнше мiсце. Це вже потiм вони зрозумiли, що цикл повторюється через тридцять п'ять лiт та добре познайомилися одне з одним, а ще дiзналися про таємничу силу, яка декiлька столiть дає їм наснагу жити. Кобольд не знав, чи то кара для нього, чи, навпаки, благодать, та не мав бажання щось змiнювати, бо та iнша сила захотiла змiнити його життя та зробити безсмертним.
   Несподiвано для Кобольда задзвонив телефон.
   Цю iграшку, телефон, дав йому король Лютiн, щоб мати з ним зв'язок, але то така морока, що Кобольд, коли знову зустрiнеться, то вiддасть його назад. Цю штуку потрiбно мало не щодня 'заряджати', то треба десь мати куток з розеткою, щоб пiд'єднати мотузочку до телефона та розетки. Телефон нетерпляче дзвонив i по напису на ньому Кобольд зрозумiв, що дзвонить Лютiн. 'Що йому потрiбно?' - подумав Кобольд та натиснув кнопочку, а телефон приставив до вуха.
   - Слухаю! - сказав Кобольд, прислухаючись до шелесту у телефонi, та, несподiвано для себе, почув:
   - Кобольд, тварюка, ти навiщо взяв моє?
   Кобольд впiзнав цей жiночий голос - це була Змора, але якого бiса вона робить у Лютiна та про що говорить?
   - Це Кобольд, - нагадав вiн, вважаючи, що вона помилилася номером, але Змора прошипiла: - Я тобi й дзвоню, поганцю, ти навiщо взяв моє?
   'Що вона вiд мене хоче?' - не розумiв Кобольд та не знав, як про це спитати у Змори.
   - Отже, слухай! У двi години пополудню буду бiля бiлої вежi на колишньому заводi з обробки руди, - сказала Змора та тихо додала: - Не прийдеш - я тебе отрую!
   Телефон виключився, а Кобольд сидiв на мiсцi та не розумiв, чого Змора вимагає. Кобольд не дуже знався з цiєю злючою Зморою i якби не те, що вона теж має шматочок небесного металу на якому, якщо скласти їх разом, видно зображення кота, то тримався б вiд неї якомога далi. Що в неї повинно пропасти, щоб вона зiрвалася зi свого мiста та приперлася в Ґослар у Нижнiй Саксонiї?
   'Вона загубила свiй шматочок небесного металу!' - догадався Кобольд та подумав, що зустрiчатися зi Зморою нема нiякого сенсу. 'Ще захоче забрати моє!' - подумав Кобольд та вирiшив остаточно, що нi на яку зустрiч вiн не пiде. Вiн став вдивлятися в бiлу квадратну будiвлю, бiля якої ця Змора призначила зустрiч, але вiддаля не мiг нiчого розгледiти.
   Лаючи себе за цiкавiсть, Кобольд тихенько пробрався до колишнього заводу обробки руди та через вiкна сусiднього цеху побачив бiля бiлої квадратної вежi Змору, а поряд з нею якихось двох жiнок. Молода дiвка не викликала у Кобольда вiдрази, а от старша жiнка тримала в руках косу, якою косять сiно, i це зовсiм не сподобалося Кобольду, бо вона несла загрозу. Знайомитися з цими жiнками Кобольду розхотiлося i вiн зiбрався вже йти до потаємного входу в штольню на цiй територiї, коли побачив, що жiнки пiшли в сторону шахти, а потiм розiйшлися у рiзнi сторони. 'Що вони задумали?' - подумав Кобольд, а коли Змора пiрнула у землю, то догадався: 'Вони хочуть зробити на нього облаву!'
   Виникає питання - куди податися ?
   Ясно, що цi дiвки обнишпорять всi дiрки в горi, а таки найдуть Кобольда! Тунелi, якi до цього моменту були мiсцем, де Кобольду нiчого не загрожувала, перетворилися у пастку. Спускатися зараз униз все одно, що пiдняти руки та здатися цим дамам, якi зiтнуть йому голову та заберуть шматочок небесного металу. Те, що вони полюють саме за ним, уже не викликала сумнiву. Кобольд вирiшив, що зможе переночувати в будиночку на горi Раммельсберг, бо зараз, у перiод карантину, нiяких туристiв там нема, а зранку, коли оцим фрау набридне сидiти пiд землею, то повернутися у свою нору.
   Кобольд покинув колишнiй завод обробки руди та подерся на гору, до гостьового будиночка. Перевiрив, чи там кого нема, та завалився туди, примостив свiй плащ пiд голову та заснув, не розпалюючи вогню, щоб нiхто не помiтив. Коли настав ранок, то спустився до колишнього заводу i через свiй запасний хiд вирушив до свого кубла, щоб забрати деякi речi у бiльш надiйнi мiсця.
  ***
   Вони приземлилися бiля квадратної бiлої вежi поряд зi Зморою, та налетiли на неї, наче шулiка, а Мортi, то взагалi хотiла вiдрубати їй голову. Вони притисли Змору до бiлої стiни, збираючись її допитати з пристрастю та дiзнатися, куди вона дiла Дашу. Схоплена Змора спочатку пручалася, а потiм нахабно сказала: - Ви, що, не бачите, що я Даша?
   - Чим ти докажеш, що ти Даша? - спитала Олександра, бо у свiтi останнiх подiй Дашею може прикинутись будь-хто.
   - Мало того, що мiй хлопець зваблює всiляких Жозефiн, то ще й ви на мене напали, - скрикнула Змора.
   - Що ти тут робиш у такому виглядi? - обережно спитала Олександра, бо ще не зовсiм повiрила те, що Змора, це Даша.
   - А не можна тихiше! Ви менi все полювання зiпсували! - засичала Даша, а Мортi тихо спитала: - На кого ти полюєш?
   - На Кобольда, - вiдповiла Даша, а Мортi нагадала: - Ти нам не розказала про Париж, ти когось там знайшла?
   - Знайшла Лютiна, - сказала Даша та вже посмiхнулася: - Прикинулася Зморою, яка приперлася в Париж, бо Лютiн украв у неї її шматочок скрижалi. У Лютiна в помiчниках демон Бельфегор, який ховається в мумiї, що знаходиться в Луврi. Я його надурила i вiн сам привiв менi Лютiна. Я, навiть, тримала в руках його шматочок скрижалi, але Кривавий Жан, який ховався в статуї Каїна мало мене не задушив, то ж Лютiн забрав свiй шматочок скрижалi. Наступного разу не треба нiчого придумувати, а забрати та й все.
   Мортi з Дашею нiчого не зрозумiли, то ж Дашi довелося досить детально все розповiсти, а тiльки потiм її похвалили за винахiдливiсть.
   - А як ти знайшла Кобольда? - спитала Мортi.
   - Вкрала у Лютiна телефон та подзвонила Кобольду. Перший раз вiн був поза зоною, а другого разу пощастило - вiн вiдiзвався, а я засiкла його координати. Довелося повернутися, бо я майже долетiла до Берлiна.
   - Що ти йому сказала? - спитала Олександра.
   - Прикинулася тою ж Зморою, та звинуватила його у крадiжцi, а потiм призначила зустрiч на двi години пополуднi, - засмiялася Даша.
   - Ти думаєш, що вiн прийде? - спитала Олександра.
   - Головне, що ми знаємо, де вiн є, - сказала Даша.
   Вони стали чекати.
   Двi години пройшло, а Кобольд так i не з'явився. Олександра пояснила це тим, що у нього немає годинника, то вiн не знає, коли це, двi години пополудню.
   - Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет iде до неї, - Даша витягла зi своїх закуткiв пам'ятi чужу фразу та її озвучила.
   - Де ми будемо шукати цього Кобольда? - спитала Олександра i Даша вiдповiла: - Звичайно, у цiй горi!
   Вона показала рукою на гору Раммельсберг. Бiгати по штольнях пiд землею нiкому не хотiлося, але час iшов, а Туманний Кiт, як i ранiше, був у полонi у барберосiв та ще й без скрижалей, тому їм потрiбно, хоч кров з носа, зiбрати цi шматочки та взяти на себе мiсiю Творця. Олександра стала сканувати гору шар за шаром i досить скоро у неї з'явилася карта всiх ходiв у горi, навiть, тих, що колись обвалилися, але в них може ховатися Кобольд. Вона подiлилася картою з Мортi та Дашею, яка, побродивши вiртуально по горi, невпевнено сказала: - Щось я там не бачу Кобольда?
   - Скiльки я знаю, кобольди, зазвичай, невидимi, тому ти можеш його не бачити. У них руде волосся та такi ж бороди, кобольди маленькi на зрiст, але досить мiцнi, тому не рекомендую мiрятися з ним силою. Можуть приймати личину якогось звiря, то якщо мимо вас шмигне якийсь кiт, то хапайте його вiдразу. Полюбляють червонi шапки та носять людський одяг, який дiстануть. Якщо чимось невдоволенi, то шкодять, влаштовують каменепади та завали, перерiзають мотузки, гасять свiтильники, тому будьте обережнi, бо може звалитися на голову який-небудь камiнь чи балка. Якщо до них ставляться з повагою та ненав'язливо, то можуть допомагати, - закiнчила розповiдь Олександра та спитала: - Хто куди?
   Вони знайшли три вiддаленi точки, щоб потiм зiйтися посерединi, та пiшли у напрямi шахти, яка знаходилася трохи далi, де розiйшлися у рiзнi сторони. Якийсь ворон, що сидiв на деревi та їх побачив, невдоволено каркнув та полетiв вище на гору, де зовсiм нема людей. Олександра теж подерлася за ним нагору, а потiм набрала у себе повiтря та пiрнула у землю, продираючись через камiння, шматки металу та породу.
   Вона опинилася у якомусь примiщеннi, поряд з лiфтом, який пiдiймав робiтникiв угору, з зеленою вiд цвiлi стелею та такими ж стiнами iз цегли, бо все навкруги було просякнуте вологою. Напевне тут вiдкачували воду, бо до приямка з водою йшла труба вiд помпи. На долiвцi лежали рейки вузькоколiйки для вiзкiв з породою, якi пiдiймали вгору лiфтом. Вузькоколiйка завертала налiво i йшла далi в штольню, де робiтники довбали породу та вантажили на вiзки. Така нехитра робота давала можливiсть людям заробляти на хлiб, бо з цiєї породи далi, на сучасному заводi, добували рiдкiснi метали та срiбло. Олександра згадала, що зараз субота, тому пiд землею нiкого не було, хоча горiло свiтло, а круглий електричний годинник показував теперiшнiй час. Далi прохiд був уже не з круглою стелею, а рiвною, яку тримали металевi швелери та круглi просмоленi метровi дерев'янi стовбури. Стелю пiдпирали товстi дерев'янi стовбури вперемiжку з такими ж товстими металевими поржавiлими трубами. Олександра з задоволенням помiтила, що тут, у пiдземеллi, на однаковiй вiдстанi один вiд одного стояли прикрiпленi до стiни урни для смiття, в якi вставили бiленькi смiттєвi пакети.
   Вiд штольнi вiдходили неукрiпленi ходи, де з однiєї сторони довбали породу, а по другiй стiнi йшли кабелi освiтлення та комунiкацiї. Таких ходiв було безлiч i в будь-якому мiг ховатися Кобольд. 'Якби вiн був тут, то вiдразу виявив нас!' - подумала Олександра та пройшла ще далi, де побачила столи та дерев'янi лавочки на яких, мабуть, вiдпочивали робiтники, чи обiдали. Вона сiла за стiл та заплющила очi, уявляючи весь пiдземний лабiринт, та стала методично його перевiряти. Як Олександра й думала, Кобольда вона не знайшла, а от Мортi та Дашу пiймала та зi смiхом спостерiгала, як вони шукають гнома.
   'Треба чекати, бо так ми нiкого не пiймаємо!' - подумала Олександра та зробила себе невидимою, а ще закрила свою дiмензiальну сiточку та ще й з паролем, як рекомендував Iджi. Потiм положила голову на руки та з задоволенням заснула. Їй снилися пошуки, але не Кобольда, а один одного, бо вони загубилися i нiяк не могли вибратися нагору. Дiмензiальна сiточка, чомусь, не слухалася, наче була не своя, тому пробити товщу породи не вдавалося й Олександра подумала, що залишиться назавжди пiд землею та перетвориться у Кобольда, вiрнiше, у Кобольдшу та буде готувати йому їжу iз тельбухiв пiйманих жаб. Чому у пам'ятi сплили такi кулiнарнi зиски, Олександра не знала, хiба що це нагадало їй Францiю, де вони входять у меню вiдомих ресторанiв.
   'Ти приготувала менi суп з тельбухiв?' - похмуро питав Кобольд, який, чомусь, став схожий на Iджi, а Олександра в розпачi йому казала: - Я ще не наловила жаб!'
   Кобольд сердито кинув пусту миску i вона застукотiла по нерiвнiй пiдлозi, а Олександра прокинулася, бо почула металiчний звук.
  
  
  Реплiкацiя дванадцята. Iджi
   Засмучений Iджi летiв у Грецiю без всякого задоволення i якби б йому в руки попав отой Сатир, то вiдразу, попри свiй менталiтет, вiдрубав би йому голову та забрав би той шматочок скрижалi, який в нього є. Сумнiву в тому, що всi цi гноми iснують, в Iджi вже не було, бо Домовика, Змору, Браунi та Лютiна вони знайшли, то чому б не iснувати iншим: Кобольду, Сатиру та Ґардворду. Але найцiкавiший останнiй, восьмий гном, якого не знайшов Туманний Кiт. Де його шукати - невiдомо, чи в Африцi, чи десь в Азiї, а може в Америцi! А без восьмої частинки скрижалi решта частинок не цiннiшi, чим золото, з якого вони зробленi. А може то i не золото, бо вони не догадалися провести аналiз металу.
   Iджi згадав, що вiн знає про сатирiв, лiсових та гiрських божеств нижчого рангу. Вiдомо, що вони проживали в Грецiї, виглядали, як чоловiки з кирпатим носом, козлиною борiдкою, рогами, загостреними вухами, що характерно для всiх гномiв та мали хвiст. Деякi з них мали копита та були схожi на звичайних чортiв. Сатири вiдрiзнялися вiд iнших гномiв буйним характером, хтивiстю, вiдсутнiстю моралi та генетичною вiдразою до працi. Своєю здатнiстю споживати спиртне та веселитися вони могли дати фору навiть Дiонiсу64.
   Сатири живуть в лiсах та у горах, проводячи час у полюваннi, танцях та грають на флейтi, якою чаклують людей своєю музикою. Буває, що вони бешкетують та розганяють стадо, або вистежують та гвалтують нiмф, а ще беруть участь у п'яних Дiонiсових мандрах, стрибають, танцюють, п'ють та роблять рiзнi дурнi витiвки. Iджi подумав, що в наш час сатири навряд чи бавляться з нiмфами, бо їх, напевне, уже нема, скорiше за все - вимерли, та i навряд чи самi сатири вижили. То, якщо десь є якийсь сатир, вiн, однозначно, той, кого Iджi шукає - Сатир.
   Iджi не зчувся, як опинився бiля Альп, але не став пiдiйматися вище, а маневрував помiж гiр. Стало зовсiм холодно й Iджi обгорнув себе дiмензiальним коконом та полетiв швидше. Далi пiшла Паданська рiвнина у Пiвнiчнiй Iталiї, а зовсiм скоро на горизонтi з'явилося Адрiатичне море. Iджi летiв вздовж довгого моста в Венецiю i щось його пiдштовхнуло приземлитися на островi, тим паче, що того Сатира, який, по опису, не дуже приємний тип, шукати зовсiм не хотiлося. Про Венецiю Iджi багато чув, тому вирiшив, що познайомитися з цим мiстом йому нiхто не заважає. Морський порт на в'їздi в Венецiю та залiзничний вокзал не радували око згори, тому Iджi приземлився поряд в парку, який з усiх сторiн оточували канали.
   Було десь опiвднi, в парку гуляли люди, але приземлення Iджi, як йому здалося, нiхто не помiтив. Люди, дiйсно, ходили у масках, але у парку трошки приспускали, вiдкриваючи носа. Вiн сiв на лавочку бiля кущiв самшиту та з задоволенням закрив очi. Як Iджi знав з Iнтернету, Венецiя дуже потерпала вiд вiрусу 'Ковiд-19' i тут запровадили жорсткий карантин. Що цiкаво, слово 'карантин'' перший раз вжили якраз у Венецiї у чотирнадцятому столiттi пiд час епiдемiї чуми. Тодi всi морськi кораблi перед заходом в порт Венецiї стояли на рейдi сорок днiв, щоб за цей час виявити всiх, заражених чумою, i це називалося 'quaranta giorni'65. Назва острова Лазаретто бiля острова Лiдо, де вони стояли на карантинi теж стала прозивною та загальновiдомою назвою лiкувальних закладiв.
   Полишивши медитацiю, Iджi пройшовся парком та пiдiйшов до виходу, щоб через мiсток перебратися на другу сторону каналу, де побачив монументальну споруду з колонами, яка виявилася церквою святого Миколи Толентiно. Iджi поблудив вузькими вуличками Венецiї, якi йому зовсiм не сподобались та вийшов через мiсток на площу бiля каналу. Перед ним знаходилася величезна церква, як з'ясувалося - Собор Санта-Марiї Глорiози деї Фрарi. Злiва вiд нього пiдiймалася в небо висока вежа. Iджi зайшов в середину собору, вiддавши три євро, i побачене його надто вразило: безлiч бездоганних статуй, що стояли повсюди iз бiлого мармуру, а величнi колони пiдтримували арки, якi тримали стелю. Вхiд на хори вiдгороджувала арка з крилами, на яких теж стояли статуї та двi кафедри для проповiдей. Позолоченi рiзьбленi дерев'янi хори вели до вiвтаря, а центральне мiсце над вiвтарем займала картина 'Вознесiння Пресвятої Богородицi', яка на фонi напiвкруглого нефа виглядала урочисто та пiднесено.
   - Non vuoi le reliquie di Santa Maria?66 - спитав якийсь чорнявий коротун, що не вселяв нiякої довiри, тому Iджi скептично вiдповiв: - Свята Марiя пiднялась у небо!
   - А мощi залишилися на землi, - цинiчно вiдповiв продавець 'релiквiї'.
   - Менi потрiбнi шматочки скрижалi, що колись давно впали з неба, - скептично зупинив продавця Iджi та пiшов ближче до вiвтаря, щоб краще роздивитися картину.
   - У мене є те, що тобi потрiбно, - сказав наглий тип, доганяючи Iджi, але тому був нецiкавий цей настирливий iталiєць, який хоче надурити туриста. Тип так не вважав, бо розчахнув свою сорочку й Iджi подумав, що той ексгiбiцiонiст67, але побачив на шиї молодика ланцюжок з золотим шматочком якоїсь монети. 'Не може бути!' - подумав Iджi, бо розгледiв на шматочку хвiст кота.
   - Звiдки у тебе ця штука? - спитав Iджi, а незнайомець вiдповiв: - Дiсталася вiд бабусi в спадщину.
   - Що ти за неї хочеш? - спитав Iджi, все ще не вiрячи очам. 'Можливо, що це ота восьма частка скрижалi, яку не знайшов Туманний Кiт!' - подумав Iджi, а незнайомець, який спостерiгав за його обличчям, сказав: - Я хочу сто тисяч євро!
   Звичайно, цей незнайомець не знає цiни цього шматочка, але зовсiм не дурний. Iджi хотiв заглянути типу в голову, але дарма - в його макiтрi вiн побачив цифру сто тисяч i все. Iджi злiпив у кишенi двiстi купюр по п'ятсот євро та сказав: - У мене є така сума тож можемо обмiнятися.
   - Пiшли он в ту вуличку, щоб нiхто не заважав, - сказав коротун незнайомець та назвався: - Мене звати Антонiо!
   - Мене - Iджi, - вiдповiв Iджi та приготувався до фiзичного протистояння, бо у цього Антонiо можуть бути спiльники.
   - Покажи менi купюри, - попросив Антонiо, а Iджi витягнув пачку, мiцно тримаючи її в руках.
   - Можна потримати одну купюру? - спитав Антонiю й Iджi сунув йому купюру у п'ятсот євро. Антонiо довго крутив її в руках, аж Iджi надоїло, а тодi сказав:
   - Це фальшивка!
   'Звичайно, фальшивка, але її нiхто, навiть скарбниця не вiдрiзнить вiд справжньої, хiба що номери зiйдуться iз давно випущеною!' - подумав Iджi та сказав: - Ти можеш перевiрити її в банку.
   - Зробiмо так - ти пiдеш в банк i розмiняєш свої євро на банкноти у двiстi євро, а потiм я забираю грошi, а ти - оцю цяцьку, - сказав Антонiо.
   - Добре, - згодився Iджi й вони пiшли до каналу, щоб катером швидше добратися до 'Банку Iталiї', бо вiн скоро закриється на сiєсту. Пролетiвши по каналу з вiтерцем, вони пристали до берега та зайшли в бiлий будинок з написом вгорi 'Banca d'Italia', а над ним арка з металевим переплетiнням схожим на рослини, чи павукiв. Цi павуки щось запали в душу Iджi, наче подали якийсь знак, але вiн смiливо взявся за ручку скляних дверей та ввiйшов у банк. Антонiо зайшов за ним, начебто вiн не знайомий з Iджi та став перебирати проспекти на столi, наче вибирав собi, як покласти грошi у цей банк.
   Сеньйора за вiконцем сунула пачку Iджi в автомат, який перерахував купюри та видала купку банкнот у двiстi євро, якi поклала у пакет та з посмiшкою йому подала. Антонiо був здивований таким швидким обмiном, але вдав, що заклопотаний своєю справою та ще й спитав у карабiнера, який чатував у банку, чи може вiн взяти з собою проспекти, а отримавши згоду, рушив на вулицю. Як тiльки Iджi вийшов, Антонiю простягнув свої граблi до пакета, але той сказав: - Твiй артефакт!
   - Забирай! - вiдповiв Антонiю та зняв шматочок скрижалi разом з золотим ланцюжком та тицьнув його у руки Iджi, а сам загрiб пакет, заглянув у нього та пiшов на причал. 'Обдурив!' - подумав Iджi, правда, не уточнив, хто кого, бо шматочок скрижалi виглядав цiлком пристойно та був схожий на iншi, якi бачив Iджi.
   Не встиг вiн вiдiйти на кiлька будинкiв далi, бо не хотiв злiтати на людях, як почув ззаду: - Ви заарештованi за пiдробку валюти! - а коли обернувся, то побачив двох карабiнерiв68. Вiд одного з них метнулися два дроти в сторону Iджi, якi вп'ялися в тiло та змусили його звиватися, як паперова стрiчка на вiтрi.
   Потiм Iджi втратив свiдомiсть.
   ***
   Звук не повторився, то Олександра подумала, що їй це приснилося, тому вона знову поклала голову на стiл та вiдразу побачила новий сон: 'Туманний Кiт з закритими очима лежить у VIP-палатi у Феофанiї. На його мордi киснева маска, вiн важко дихає, бо кiт хворiє на 'Ковiд-19'. Лiве око кота швидко вiдкрилося та окинуло палату: нiкого нема. Вiн запускає свою лапу, яка стала, як лопата, у широку банку з рiзнокольоровими вiтамiнами та висипає все у свою пащеку. В палату заходить Юля Мендельсон з тацею, на якiй стояла якась тарiлка з наїдками й Туманний Кiт швидко насуває на морду кисневу маску та знову важко дихає.
   - Що ти менi напекла? - невдоволено спитав Туманний Кiт, знявши маску та пiдозрiло розглядаючи чорнi наїдки на тарiлцi, якi нагадували котячi купки, якi ще не загребли.
   - Менделики з вiтамiнами: Домовик, Змора, Лютiн, Кобольд, Сатир, Браунi та Ґардворд, - задоволено сказала Юля Мендельсон, показуючи коту сiм пiдгорiлих коржикiв, схожих на асфальт.
   - Щось менi оцей шостий не подобається! - сказав Туманний Кiт, показуючи на Браунi, який лицем дуже нагадував Зелененько з чорномазою пичкою, наче той виплигнув з пекла, та був надто жвавий, як для печива.
   - Життя - не iдеальне, шостий Браунi - яскравий тому доказ! - погодилась Мендельсон, вiдiрвала випеченому Браунi голову та спитала: - А так?
   - Та вже буде, як є! - сказав Туманний Кiт, та кинув голову Зелененько, яка волала, як навiжена, у свою пащеку, а коли пережував, то скривився, та незадоволено сказав: - Краще б спекла менi мишей!
   Вiд образи Юля набубнявiла, як кулька, що от-от лусне, а таця з тарiлкою, на якiй лежали менделики, гепнулася на землю'.
   Олександра знову прокинулася вiд дурного сну та почула чиїсь важкi кроки, тому пiднялася з-за стола та тихо поплила, не торкаючись пiдлоги, у напрямi до мiсця, де пролунав звук. Вона не знала, скiльки проспала, а так, як в пiдземеллi сонця не було, то невiдомо, день зараз, чи нiч. Вона пройшла по ходу, пробитому у породi та зовсiм не укрiпленого нi цегляними стiнами, нi стелею з дерев'яними стовбурами, поки не опинилася поруч з великим дерев'яним колесом невiдомого призначення та пiднялася по металевих сходинках вгору, де горiла яскрава електрична лампа. Олександра завмерла на мiсцi, бо до неї спиною стояв невеликий на зрiст, присадкуватий рудий Кобольд в одних трусах. В однiй руцi вiн тримав здоровенного молота, а в другiй погаслу люльку. Його шкiра мала зеленуватий вiдтiнок, а великi та довгi вуха стирчали в боки, як локатори. Видно, що слух у нього був добрий, бо вiн обернувся, але Олександра встигла присiсти та завмерла, то гном, трохи послухавши, стукнув молотом по каменю, аж iскри пiшли, а потiм пiшов далi.
  
   Щоб її тiнь вiд електричної лампи не сполохала Кобольда, Олександра почекала, поки вiн зникне за поворотом, а вже тодi стала невидимою та навшпиньки пiшла за ним. Довгий хiд у породi привiв їх до основного тунелю, по якому Кобольд пройшов трошки, а потiм кудись зник. Олександра понеслася скорiше, бо Кобольд може успiшно зникнути у цьому лабiринтi, то вже лови його, як вiтер в полi.
   Вона побачила, куди вiн зник: в боковий тунель вела металева хвiртка, яка була вiдкрита й Олександра прошмигнула туди, щоб очi пристосувалися до темряви, та пiшла майже навпомацки вперед, але уперлася у металевi дверi. 'Куди вiн зник?' - подумала Олександра та скористалася дiмензiальною сiточкою. Кобольд виявився ззаду, а коли вона повернулася, то побачила, що вiн стоїть, освiтлений ззаду електричною лампою, бiля металевої хвiртки, в яку вона проскочила. 'Вiн пiймав мене в пастку!' - з задоволенням вiдмiтила Олександра, бо гном виявився розумнiшим за неї, але не знав, що вона може здолати будь-яку перешкоду в одну мить.
   - Nach wem suchst du?69 - спитав Кобольд i Олександра вiдповiла нiмецькою: - Якщо ти Кобольд, то я шукаю тебе.
   - Навiщо я тобi? - спитав Кобольд i Олександра сказала: - Якщо ти не проти, то я б тобi розказала все в тiй кiмнатi зi столом та лавками.
   Кобольд помовчав i Олександра подумала, що їй таки доведеться скористатися дiмензiальною сiточкою, щоб звiльнитися, але гном, мабуть, не чекав вiд неї сюрпризiв, бо вважав її звичайною дiвчиною, тому вiдкрив металеву хвiртку ключем та розкрив її настiж. Вони пiшли у той тунель, де Олександра чекала ранiше, та сили навпроти один одного. На грудях у Кобольда на суворiй нитцi сяяв шматочок скрижалi.
   - Починати потрiбно здалека, - сказала Олександра та розповiла Кобольду про Туманного Кота, який, як Творець, керував Всесвiтом, але загубив свою дев'яту скрижаль i тепер керувати не може. Вiн нагадав, що його восьма скрижаль у бою вiд удару ворога роздiлилася на вiсiм частин, а тi впали на Землю у рiзнi мiсцях. Туманний Кiт зник, бо попав у якусь халепу, але встиг передати попередження, в якому повiдомив, що треба знайти шматочки скрижалi та з'єднати їх разом, тодi той, хто збере цю скрижаль, буде керувати Всесвiтом.
   - Ти готова це робити? - несподiвано спитав Кобольд, а Олександра розгубилася та спитала: - Що робити?
   - Керувати Всесвiтом? - спитав Кобольд.
   - Не знаю, - чесно вiдповiла Олександра та розповiла, що вони тут втрьох: вона, Даша, її сестра, та Iджi, який полетiв у Грецiю. Вона розповiла про Домового в Українi, про пошуки Браунi в Шотландiї, про їхнi пригоди у Францiї та пошуки короля Лютiна, про Змору у Польщi.
   - Я бачив Змору тут, - нагадав Кобольд, а Олександра засмiялася та щиро вiдповiла: - Даша хотiла тебе обдурити та у неї, видно, не вийшло.
   - Ти кажеш, що допомогла Браунi знайти свою принцесу? - зацiкавлено спитав Кобольд.
   - Так вийшло, - трохи сконфужено вiдповiла Олександра, а Кобольд знову спитав: - А отой хлопчик-калiка, якого ти вилiкувала, вiн теж гном?
   - Нi, вiн звичайний хлопчик, - чесно вiдповiла Олександра, бо не знала, чого Кобольд допитується.
   - А чому на Землi не лишилося гномiв? - спитав Кобольд, бо вiд своїх друзiв гномiв знав, що збереглися тiльки вони.
   - На превеликий жаль на Землi зникли не тiльки гноми, чи ельфи, але й цiлi види рослин та тварин. Знову ж, на жаль, люди - хоча i називають себе розумними, дiють, як варвари без майбутнього та минулого, - вiдповiла Олександра. Вони посидiли мовчки, кожний думаючи своє, а потiм Кобольд сказав:
   - Коли прийде час i Творцем захочеш стати ти, то я вiддам тобi свiй шматочок скрижалi!
   Олександра, вiд несподiванки, тiльки й сказала:
   - Дякую!
   Кобольд пiднявся та пiшов вздовж тунелю, а потiм, як розтанув у повiтрi.
   ***
   Коли Марiко, разом з Васею, Фате та Маргiною, з'явилася дома, то побачила на столику у прихожiй записку. Марiко вголос прочитала:
   'Через те, що мене розшукують, то подамся я до москалiв та нароблю там шухеру.
   Ваш Хома iбн Алi аль-Авель'
   - Спасибi тобi, Хомчику! - сказала Марiко та поцiлувала записку, а Фате ревниво нагадала:
   - Та якби не той Хома, то я б цей суд рознесла на друзки!
   - Не треба пiдiймати шуму, - попередила Марiко та додала: - Ви ж самi знаєте, що тим iстотам, якi мають дiмензiальну сiточку, краще не видiлятися. Чи ви хочете здiйняти галас на весь свiт, щоб проти нас розпочали вiйну всi країни?
   - Хто тут хоче розв'язати вiйну? - спитав Тарас, з'являючись у дверях i Марiко радiсно нагадала: - Я була у тюрмi!
   - Поздоровляю! Всi вiдомi дiячi не минали тюрми! Тепер ти одна з них! - сказав Тарас, цiлуючи та обнiмаючи дружину, немов був вiдсутнiй вдома декiлька рокiв, а не днiв. Марiко розповiла про останнi подiї, а Тарас подiлився тим, що творилося в Днiпрi, а вже потiм Марiко сплеснула руками та крикнула: - Та ви ж голоднi, а я годую вас казками.
   Вона понеслася на кухню, а Тарас подзвонив якомусь знайомому, яких у нього було мало не пiв Києва та сказав: - Тут мого знайомого та душевну i добру людину, Хому iбн Алi аль-Авеля, оголосили в розшук, то попрошу вас анулювати це розпорядження.
   Тарас послухав вiдповiдь, Марiко з кухнi крикнула:
   - Тарасику, я все чула, спасибi!
   Пролунав вхiдний дзвiнок.
   Тарас пiшов до дверей, а коли вiдкрив їх, то побачив, що на порозi стоїть знiяковiлий Iджi.
   - Заходь, - сказав Тарас, а Фате вiдразу спитала: - А де Даша?
   - Ми з нею трохи посварилися, - сказав Iджi.
   - А що трапилося? - спитала Фате.
   - Я їй зрадив з iншою жiнкою, - вiдповiв Iджi, а Фате моментально схопила свого меча, та вiдсiкла б йому голову, але Вася блискавично вiдбив удар та сказав: - На Землi такi справи так не вирiшують.
   - Ще i як вирiшують! - не згодилася з сином Маргiна, а Iджi сказав: - Я, мабуть, пiду. Даша, Мортi та Олександра в Нiмеччинi. З ними все добре.
   Вiн вже рушив до дверей та повернувся й спитав:
   - А де Марiко?
   - Нащо вона тобi? - пiдозрiло спитав Тарас.
   - На вулицi на неї чекає Хома, - вiдповiв Iджi.
   - Я сам до нього вийду, - сказав Тарас, але його зупинив Iджi: - Вiн сказав, що це конфiденцiйно. Вiн хоче говорити тiльки з нею.
   Тарас хотiв його вiдсунути, як у дверях кухнi з'явилася Марiко та сказала: - Я все чула, краще поглянь за борщем, щоб вiн не википiв на плиту, а ти, Iджi, залишишся та пообiдаєш!
   - Дякую, але менi Мортi дала одне поручення, то я лечу у Днiпро, - не згодився Iджi та сказав Марiко: - Я вас проведу!
   - Знаємо, як ти проводиш чужих дiвчат! - насупився Тарас, а Марiко щасливо посмiхнулася та єхидно сказала йому: - Тарасику, ти, як маленький! Пильнуй борщ, бо, як втече, то будеш їсти свої новопридбанi роги.
   - Скажи ж Хомi, що розшук скасували, то хай iде додому, а не вештається деiнде, - крикнув услiд Тарас, а Марiко, граючись, помахала йому рукою.
   Через хвилин десять Тарас бiдкався: - То де ж вона? Що з цим борщем далi робити?
   - Та вже йди та розберися з її коханцями, а я сама борщ догляну! - сказала Маргiна та пiшла на кухню, а Тарас побiг надвiр. Не встиг вiн закрити дверi, як пролунав його звiриний крик, який налякав би не тiльки лева, а любого найстрашнiшого звiра, бо той крик обiцяв кожному смерть.
  ***
   В полiцiї Венецiї з Iджi повелися досить суворо, бо, напевне, вважали його мiжнародним злочинцем та надягли на нього кайданки. Коли вiн прийшов у себе пiсля шокера, то виявив, що знаходиться у камерi з решiткою зверху, як у якомусь кiно, а коли, прямо через стiну, висунув свою голову, то виявив, що камера, де вiн сидить, досить високо над каналом. Якийсь гондольєро побачив Iджi та збився з ритму, а потiм довго протирав свої очi. 'Треба набратися сил, а потiм покинути цей виправний заклад' - подумав Iджi та вiдчув, що на шиї бовтається шматочок скрижалi на ланцюжку. Вiн задоволено зазначив, що її не забрали карабiнери, хоча документи, якi, на всякий випадок, йому виготувала Олександра, в кишенях були вiдсутнi.
   Iджi трохи полаяв себе за свою необережнiсть, бо пiдкрастися ззаду мiг не тiльки карабiнер, але i якийсь ворог, який не буде тягнути його в каталажку, а вiдрубає голову та викине її в Адрiатичне море на корм рибi. Тодi, навiть, з дiмензiальною сiточкою, тiло навряд чи знайде голову, щоб злитися та повернути свiдомiсть його власнику. 'Цiкаво, як карабiнери дiзналися, що грошi фальшивi? Чи щось запiдозрила касир, чи це пiдступнi дiї Антонiя?' - подумав Iджi, хоча навряд, щоб цей шарлатан його пiдставляв, бо може спливти те, що вiн напоумив гостя пiти в банк та обмiняти фальшивки.
   Стрибати в воду та ще й з такої висоти не хотiлося, бо прийдеться використовувати дiмензiальну сiточку, а вони вже стiльки енергiї планети використали на Землi, що, мабуть, оте потеплiння - то реакцiя планети на їхнє марнотратство. Iджi згадав свою планету, Аре, яка перетворилася на пустелю, хоча останнi пару десяткiв рокiв, завдяки Туманному Коту, вони вiдновлювали лiси, щоб змiнити ландшафт планети. Iджi подумав, що краще пiти через дверi, але почув, як у них заскрипiв замок, а на порозi з'явився карабiнер.
   - Пiдозрюваний, вперед! - сказав карабiнер i пiшов за Iджi ззаду та подавав йому команди 'вправо', 'влiво', поки не привiв у темну кiмнату iз темним склом, за яким сидiв капiтан з одною зiрочкою та короною у виглядi фортецi з трьома вежами на пагонi. Iджi пристебнули до залiзного стола та посадили на приварену до долiвки табуретку, спиною до входу.
   Iджi вже надоїло чекати, коли з'явився молодий лейтенант, який кинув швидкий погляд на темне скло та вiдкрив теку з листочками паперу.
   - Хто ви та звiдки? - спитав коронер та приготувався записувати. Iджi назвався та пояснив, що вiн з планети Аре та вiдвiдав Землю, щоб познайомитись з культурою землян. Сказане трохи здивувало коронера, бо вiн, видно, мав Iджi за землянина, але, одначе, пояснив: - Вас пiдозрюють у вiдмиваннi коштiв мафiї.
   Iджi сказав, що не має вiдношення до мафiї, а в Венецiї проїздом до Грецiї, бо хотiв познайомитись з цим оригiнальним мiстом.
   - Як ви тодi поясните, що номери на ваших купюрах, якi ви здали в банк, щоб обмiняти на iншi купюри, фiгурують у справi по вiдмиваннi коштiв мафiї?
   - Навiть не уявляю, - вiдповiв Iджi та додав: - Цi грошi я отримав у банку Парижа по переказу вiд свого спонсора.
   - Коли вас заарештували, то не знайшли грошей. Куди ви їх дiли?
   - Я вiддав їх другу, - сказав Iджi.
   - Назвiть вашого друга, - сказав лейтенант i Iджi вiдповiв: - Його звати Антонiю.
   - А прiзвище у нього є? - спитав лейтенант, а Iджi похитав головою: - Я його не знаю!
   Лейтенант записав сказане на листок паперу та пiдсунув його Iджi: - Пiдпишiться внизу! - пiсля чого забрав папiрець та викликав карабiнера.
   - Поки ми все не вияснимо, ви будете знаходитися у нас, - повiдомив лейтенант, а карабiнер, що з'явився, знову повiв Iджi в камеру. 'Треба тiкати!' - подумав Iджi та побачив, як iз-за рогу з'явилася рука з цеглиною, яка опустилася на голову карабiнера i той звалився, як мiшок з картоплею. Iз-за кутка виплила пика Антонiю, що сяяла, як золота монета. Антонiо кинув на руки Iджi якийсь плащ, щоб прикрити кайданки та сказав:
   - Йди за мною!
   Вони, майже не помiченi, вийшли з вiддiлення полiцiї на вулицi Єзуїтiв та вiдразу пiдiйшли до причалу, де Антонiо посадив його на гондолу та потягнувся до рук Iджi: - Дай, знiму кайданки!
   - Я вже зняв, - вiдповiв Iджi та вiддав плаща Антонiо, а той захоплено вiдповiв: - Молодець, а то я мав тебе за тюхтiя!
   - Куди ми пливемо? - спитав Iджi, розглядаючи мiцного гондольєро.
   - В одне мiсце, щоб ти перепочив, - вiдповiв Антонiо, а Iджi не згодився: - Нi, менi потрiбно в Грецiю.
   - Я теж iду в Грецiю, поїдемо разом, - сказав Антонiо та зацiкавлено запитав: - Що ти там хочеш робити?
   - Хочу знайти такого собi Сатира, - посмiхнувся Iджi, а Антонiо гостро глянув на нього та теж засмiявся й сказав: - То я тобi обов'язково допоможу! У мене на завтра два квитки в Афiни з аеропорту iменi Марко Поло, то полетимо лiтаком разом! А сьогоднi святкуємо свободу!
   Правда, погода зовсiм не балувала, бо пiшов дрiбненький дощ, а в нiс ударили запахи гiлок глiцинiї, яка своїми довгими бузковими пасмами квiтiв спадала з берега та мало не купалася у водi. Опустився туман, хоча була обiдня пора. I все стало сiре, мокре та слизьке. Антонiо наче не помiчав цього, пiдморгував гондольєро, який вiдповiдав йому похмурим поглядом, наче Антонiо - кондотьєр70, що найняв його у свiй загiн, але не заплатив йому нi одного сольдо71, а ще намагався розворушити Iджi, якому, чомусь, було сумно, як i природi. То, мабуть, далися взнаки вiдлучення його вiд сестер, Олександри та Дашi, якi стали йому близькими.
   - Розслабся, - сказав Антонiо та подав Iджi вiдкриту металеву фляжку. Iджi зробив пару ковткiв та вiдчув, що це якесь вино, яке досить скоро вдарило в голову та вiдразу пiдняло настрiй. Антонiо забрав фляжку та теж ковтнув, а потiм знов передав Iджi. Так вони вижлуктали всю фляжку, яку Антонiо викинув за борт. Вони припливли на зупинку 'Площа Рима', де вийшли на площу та сiли в таксi, яке швидко помчало по мосту Свободи в сторону материка. Справа миготiли металевi Т-подiбнi опори дротiв для електропоїздiв, а злiва мчалися автобуси з туристами, що прямували в Венецiю. Досить скоро вони досягли континентальної Венецiї, а потiм звернули направо та перетнути два канали, пiсля чого вискочили на трасу, вздовж якої тягнувся ще один канал. Потiм з'явилося мiсто i водiй попередив: - Местре!
   Iджi знав, що Местре, це район континентальної Венецiї, а бiльше нiяких думок не з'явилося, бо вiн вiдчував якусь ейфорiю. Майнула думка, що Антонiо, який всю дорогу сипав сальними анекдотами, щось пiдсипав у вино, але це не сильно турбувало юнака, бо випите звiльнило його вiд всiх турбот. Вони зупинилися бiля якогось будинку й Антонiо розплатився з водiєм та потяг Iджi до будинку. Лiфт винiс їх на п'ятий поверх i вони зайшли в якусь велику квартиру вiд якої в Антонiо був ключ. Коли вони зайшли в кiмнату, Антонiо ввiмкнув свiтло. Iджi побачив декiлька напiвоголених дiвчат, якi хором викрикнули: - Сюрприз!
   До Iджi та Антонiо пiдiйшли дiвчата та сунули їм у руки келихи з червоним вином i всi знову випили. Стало зовсiм весело, а дiвчата зi смiхом взялися їх роздягати. Полум'я, яке спалахнуло всерединi вiд випитого, закип'ятило кров, яка вогняним смерчем пройшлася по тiлу та виплеснулася затвердiлою хiттю, а руки самi тягнулися до оголених тiл та пестили їх, наче скульптор ваяв еротичну композицiю переплетених красунь. Iджi побачив, як Антонiю завалив одну дiвчину та ввiгнав свiй напружений пенiс в її лоно, аж вона подалася, а потiм його сiдницi зарухалися в шаленому темпi. Iджi не став себе стримувати, а поспiшно схопив дiвчину, що вигиналася поруч, вiдчуваючи в тiлi напружений клубок жадання. Пружина, яка розрядилася навiженими рухами, не втишила хiть, а тiльки розпалила й Iджi пiдiм'яв пiд себе iншу дiвчину, яка з пристрастю подалася вперед.
   Коли й ця баталiя закiнчилася, Iджi охопила ейфорiя i його кудись понесло, де вiн, як у якомусь театрi, став грати незрозумiлу роль, яку йому назначили хтивi боги.
  ***
   Олександра вибралася наверх та побачила, що вже настав ранок. Наче спецiально, стояла чудесна осiння погода, коли свiтило сонце, трохи пригрiваючи та створюючи iлюзiю, що до зими ще далеко, хоча грудень за пару днiв. Вона милувалася травою, яка деiнде зеленiла та не хотiла жовтiти, надiючись скорiше дiстатися весни, коли зверху почула якийсь шум та вскочила на ноги, щоб захиститися.
   - Де ти була? - наскочила на неї Даша та сердито додала: - Ми вже думали, що на тебе напав цей Кобольд, то хотiли зрiвняти цю гору з землею!
   - Вiн не тiльки напав, а ще й тримав мене у своїй в'язницi, - засмiялася Олександра, а стурбована Мортi додала: - Знайду цього паскудника i зiтну йому голову.
   - Нi, вiн хороший гном! - запевнила Олександра. - Я розповiла йому про нашi пошуки, а вiн пообiцяв вiддати свiй шматочок скрижалi, коли прийде потрiбний час.
   У Дашi задзвенiв телефон i вона пiднесла його до вуха. Невiдомо, хто їй дзвонив, але її лице спохмурнiло та стало сiре, неначе земля. Вона повернулася до Олександри та сказала: - Знайди цю тварюку Iджi, бо я не в змозi зосередитись!
   Олександра пустила симпоти та знайшла Iджi в Венецiї. 'Що вiн там робить?' - не зрозумiла вона та понишпорила довкола, але те, на що наткнулися її симпоти, змусило її почервонiти.
   - Вiн у Венецiї, - швидко вiдповiла Олександра, надiючись, що Даша не буде розпитувати деталi.
   - Полетiли! - коротко кинула Даша та першою знялася в повiтря. За нею майнула Мортi, а вже потiм Олександра.
   - Що трапилося! - спитала Олександра, коли вони вирiвняли полiт та взяли курс на Iталiю.
   - Iджi вбив Марiко! - сказала Даша, а Олександра, ошелешена такою новиною, тiльки й спитала: - За що?
   - Про це невiдомо, - вiдповiла Даша, - я тiльки зараз починаю розумiти, який вiн паскудний тип. Те, що вiн менi зрадив, якраз i вписується в його характеристику.
   'Те, що показали мої симпоти в Венецiї, теж вписується в намальований образ Iджi!' - подумала Олександра та почервонiла вiд подробиць баченого.
   Вони гiркою перескочили бiлi вершини Альп, вiд яких несло таким морозом, що Олександра зiщулилася, хоча давно була в коконi. Паданська рiвнина у Пiвнiчнiй Iталiї, на яку вони впали, вiдiзвалася ще зеленими фарбами лугiв, але дерева вже були жовтими, чи геть без листкiв. Олександра, що засiкла координати Iджi, понеслася вперед i досить скоро вони побачили Адрiатичне море.
   - Цей будинок, - сказала Олександра, показуючи на п'ятиповерховий дiм та хотiла спускатися до входу в пiд'їзд, але Даша спитала: - Яка квартира?
   - Ось ця! - сказала Олександра показуючи на квартиру на п'ятому поверху. Даша полетiла на таран i Олександра злякалася, що вона розiб'є голову, але її сестра пiрнула в стiну, наче в воду. Олександра поспiшила за нею.
   Побачене, шокувало не тiльки Олександру.
   На великому лiжку, переплетенi, валялися двi голi дiвчини, а посерединi, розкинувши руки, лежав Iджi.
   - Я таки зiтну йому пiсюна, - сказала Мортi, виймаючи з-за спини невидиму косу, яка вiдразу проявилася, але її зупинила Даша: - Я це зроблю сама!
   Вона витягла меча, але вагалася, що робити, хоча злiсть переповнювала її груди. В цей час Iджi вiдкрив очi та здивовано промовив: - Даша? Ти будеш здивована, але я знайшов восьмий шматочок скрижалi, ось вiн!
   Вiн зняв з шиї жовтий шматочок металу на ланцюжку та подав його Дашi. Напевне, Iджi ще не встиг прокинутися, бо в такому виглядi, як вiн, розмовляти про скрижаль, це дражнити бика червоною ганчiркою. Мортi взяла шматочок скрижалi та повертiла його в руцi, а потiм кинула її на голе тiло Iджi.
   - Це, навiть, не золото, а звичайна латунь, а скрижаль зроблена з саритiума. Тобi пiдсунули фальшивку, - сказала Мортi та спитала: - Навiщо ти вбив Марiко?
   Iджi, почувши про таке, нарештi отямився та розгублено сказав: - Я не знаю.
   - Та вiн накачаний наркотиками! - сказала Олександра, яка залiзла йому всередину та зробила аналiз кровi. Даша, раптом, лягла на Iджi, а вiн здивовано спитав:- Що ти робиш?
   - Те, що i цi дiвчата, - сказала Даша показуючи на дiвчат, що прокинулися та хутко зникли в iншiй кiмнатi, а Даша стала цiлувати його обличчя, та куйовдити його волосся. Потiм здивовано повернулася до Олександри та глянула на неї, наче вперше.
   Вона рiзко пiднялася та сказала Iджi:
   - Пiдiймайся! Полетимо додому!
   Iджi встав з лiжка та почав одягатися, а Мортi розчаровано сказала: - Я б йому таки вiдтяла голову! - на що Даша вiдповiла: - Хай це зробить Тарас!
   У дверях з'явилася одна з дiвчат та спитала:
   - Хто буде платити за нiч?
   - Перш нiж приваблювати чоловiкiв, треба впевнитися, що вони спроможнi це оплатити! - сказала Даша. Вона пiдхопила Iджi за поперек, як якусь колоду, та прямо через стiну покинула квартиру.
   Олександра розплатилася з дiвчатами, вiддавши всi євро, якi в неї були та покинула кiмнату, як i Даша. Коли вони були вже в повiтрi, Олександра показала на Iджi та занепокоєно сказала: - Вiн весь обдерся, коли проходив стiну!
   - Я забрала його дiмензiальну сiточку, - вiдповiла Даша, дивлячись вперед.
   - Вона ж у нього пiд паролем, - здивувалася Олександра, а Даша якось особливо глянула на неї та сказала: - Я знаю його пароль!
   Олександра зрозумiла, що Даша не в дусi, тому не стала її допитувати, але й тягати людське тiло через стiну та без дiмензiальної сiточки, то не зовсiм по-людськи.
  ***
   Коли Тарас з'явився на порозi з Марiко на руках - на нього страшно було глянути. Ще страшнiше побачити Марiко, у якої проломлений череп, а вона сiпається кiнцiвками, наче якийсь робот. Маргiна, яка перша опритомнiла вiд побаченого, крикнула Васi та Фате:
   - Тягнiть сюди з кухнi стiл! - а сама витягла запасну дiмензiальну сiточку та надiла на її Марiко.
   - У неї вже є! - прийшов до тями Тарас, бо до цього його очi, як у пораненого бики, вилазили з орбiт та шукали негiдника, який вбив Марiко.
   - Моя дiмензiальна сiточка буде операцiйною, - вiдповiла Маргiна та притягла Тарасову валiзку з iнструментом. Вона змусила Васю та Фате роздягнутися та дезiнфiкувати все всерединi своєї дiмензiальної сiточки:стiл, iнструменти та самих себе. Тим часом Тарас тримав Марiко, то Маргiна прийняла її на свої руки та сказала: - Готуйся до операцiї, а я поки буду пiдтримувати її життя.
   - А хiба дiмензiальна сiточка не вiдновить її сама? - спитала Фате, на що Марiко вiдповiла: - При кожному вiдновленнi людина мiняється, можливо, не в кращу сторону, тому природний шлях одужання набагато кориснiший. В людинi, крiм своїх клiтин, є безлiч бактерiй, а ще в самих клiтинах є, наприклад, мiтохондрiї, яким щось не сподобається, то вони перестануть працювати, а клiтина може загинути. Треба тобi колись показати це в мiкроскоп, - закiнчила Маргiна та повернулася до Тараса: - Ти готовий?
   - Так! - твердо сказав Тарас i Маргiна поклала Марiко на стiл. Вони поголили волосся на розбитiй головi Марiко, а далi була тиша, яку порушував тiльки Тарас, отримуючи той, чи iнший iнструмент. Один раз в кiмнатi з'явилася голова Дашi, яка тягла за собою Iджi, але Маргiна сердито сказала: - Геть з хати! Я вас покличу! - i Даша моментально зникла.
   Операцiя закiнчилася вже пiд вечiр i Тарас був так стомлений, що не тримали ноги. Марiко так i залишили пiд двома дiмензiальними сiточками в спальнi, куди по повiтрю перетягли стiл. Тарас присiв на стiлець бiля стола та безперервно дивився на Марiко, наче без його погляду вона кудись зникне. Маргiна зайшла в спальню та погладила Тараса по головi, а потiм сказала:
   - Тарасику, приляж трiшки, а я посиджу.
   Тарас, наче здоровенний мастиф, пiдставив голову пiд її руку та сказав: - Спасибi, мамо! - а потiм скрутився калачиком на лiжку та моментально заснув. Маргiна сидiла бiля стола та згадувала минуле, а iнодi пестила обстрижену голову Марiко. Фате заглянула в спальню та сказала: - Маргiна, ми з Васею приготували бутерброди, сходи поїж, а я посиджу!
   - Нi! - сказала Маргiна та згадала: - На вулицi десь тиняються Даша, Олександра та Мортi. Знайди та нагодуй, бо я за них зовсiм забула.
   - Та вони вже не маленькi та дадуть собi раду, - вiдповiла Фате. Вона мала рацiю, бо знайшла всiх дiвчат, разом з Iджi, за рогом будинку у кафе, де вони уминали якiсь смаколики, запиваючи їх соком та чаєм. Iджi, який до цього часу дрижав вiд холоду та сьорбав носом, теж пив гарячий чай та один за одним жував тiстечка.
   - Перед смертю не наїсися, - сказала Фате, дивлячись на Iджi, та спитала: - Де ви його спiймали?
   - В якомусь борделi на квартирi, - вiдповiла Даша, яка сердито кришила тiстечко.
   - Ти його ще не вбила? - по-дiловому спитала Фате та теж сунула в рот тiстечко.
   - Я залишила його Тарасу! - вiдповiла Даша, а Фате невдоволено вiдповiла: - Це не наш стиль! А раптом Тарас його помилує?
   - Чесно кажучи, менi огидно бруднити свiй меч кров'ю оцього мерзотника! - вiдповiла Даша.
   - Кров ворога тiльки освячує зброю, - не згодилася Фате та запропонувала: - Пiшли до Марiко... - вона вороже глянула на Iджi та поправилася: - Пiшли до Тараса, переночуєте.
   Дiвчата та Мортi пiднялися, а Iджi, наче вiдморожений, уминав тiстечка та пив чай.
   - Ви, що, його не берете? - спитала Фате.
   - А куди вiн дiнеться, у нього немає дiмензiальної сiточки, - вiдповiла Даша, - хай сидить тут та наїдається, бо завтра буде йому смерть.
   Олександра пiдiйшла до стiйки та щось сунула офiцiантцi, а коли повернулася до компанiї, Даша насторожено спитала: - Що ти їй сказала?
   - Дала їй грошей, щоб вона нагодувала Iджi, бо вiн ще голодний, - сказала Олександра у вiдповiдь та показала на Iджi, у якого навiть чай в склянцi трусився, наче вiн закiнчений алкоголiк.
   Коли вони з'явилися у квартирi Тараса та Марiко, то тихенько пiшли в гостьову кiмнату та позасинали: Мортi на лiжку, а Даша, разом з Олександрою, на долiвцi.
   Ранок почався з того, що хтось подзвонив у дверi.
   Тарас, який тiльки но змiнив Маргiну, яка цiлу нiч сидiла бiля дочки, якраз тiльки що вмився, та вже йшов у спальню, щоб не пропустити моменту, коли Марiко оговтається, хоча чекати цього на другий день важкої операцiї - то марна справа. Почувши дзвiнок, вiн насупився та незадоволено вiдкрив дверi.
   Iджi стояв на порозi та, як i ранiше, трусився, бо полiт з Дашею без дiмензiальної сiточки на морозi, то навiть для моржiв забагато. Вiн побачив Тараса та сказав: - Я не вбивав Ма-ма-рiко!
   - А це вже не важливо! - спокiйно сказав Тарас та став душити горло Iджi своїми лапами. Iджi позеленiв, як зелений помiдор, та вже попрощався зi свiтом, коли Тарас почув ззаду: - Iджi не вбивав Марiко.
   - А це вже не важливо! - знову сказав Тарас, начебто не мав у своєму лексиконi iнших слiв, але нi, мав, бо спокiйно додав: - Вiн уже мертвий.
   Кинувши труп Iджi прямо бiля порога, Тарас спокiйно повернувся та пiшов у свою спальню. Олександра, а це вона сказала, що Iджi невинний, пiдiйшла до нього та послухала серце. Тарас помилявся, бо серце ще билося, може далися взнаки того, що Iджi з народження носив дiмензiальну сiточку, то вбити його руками не так то просто. Олександра, щоб вiдновити дихання Iджi, стала робити штучне дихання, за чим її застала Даша, яка почула шум та встала.
   - Мало того, що вiн не пропускає жодної хвойди, так ще й мою сестру зваблює, - сказала Даша, яка пiдперла рукою пiдборiддя та спостерiгала за процесом. Олександра, захоплена зненацька, вiдiрвалася вiд Iджi та сказала: - Його тiльки що вбив Тарас.
   - Правильно зробив, нащо ти його оживляєш? - спитала Даша.
   - Бо я сканувала його пам'ять, вiн не вбивав Тараса, - вiдповiла Олександра.
   - Я зараз нiкому не вiрю, навiть тобi, - сказала Даша.
   - А я тобi вiрю, - сказала Олександра, - i Iджi вiрю.
   - З Iджi все зрозумiло - вiн тебе любить, тому не вб'є! - сказала Даша, а Олександра почервонiла та спитала: - З чого ти це взяла?
   - У нього пароль на дiмензiальнiй сiточцi був 'Олександра'! Тобi про це щось говорить? - спитала Даша.
   - Нi про що не говорить, - вiдповiла Олександра та додала: - Якби вiн мене любив, то не бавився б з дiвчатами в домашньому борделi.
   - Якщо хочеш, то забирай його та йди з хати, бо коли з'явиться Тарас, то може вбити знову, - сказала Даша.
   - А ти зi мною не хочеш йти? - трохи збентежено спитала Олександра.
   - Я поки що залишуся тут, бо в мене рука свербить вiдрубати йому голову, - чесно призналася Даша. Олександра взяла на руки Iджi та попросила:
   - Вiдкрий дверi!
   Перед тим, як спуститися вниз по сходах, Олександра сказала: - Буду чекати тебе у себе вдома!
   Коли вийшла надвiр, обгорнула себе з Iджi коконом та прямо з мiсця плигнула в небо. Ошелешенi перехожi невдоволено шепотiли пiд нiс: 'Цi iнопланетяни не мають нi такту, нi совiстi, бо так лякати людей не можна!'
  ***
   Один з хвостiв чорної матерiї вiд галактики Маффей 2 лизнув язиком Сонце i воно тривожно вiдгукнулося яскравим вибухом, вiдкинувши ворожу субстанцiю назад, у Всесвiт. Добре, що це трапилося на тiй сторонi Сонця, де не було Землi, бо наслiдки для людства були б небезпечнi: цiла купа модифiкованих хвороб та загроза для атмосфери внаслiдок сонячного буревiю, а ще спотворення орбiт всiх планет Сонячної системи. Як би вплинула чорна матерiя iншої галактики на все живе на Землi - важко передбачити, бо дiапазон змiн колосальний: вiд легкого збудження, до повного винищення всього живого.
   На Землi закiнчилася ера популiзму: Дональд Трампс ганебно програв Джо Байденсу; бiлоруського диктатора Лукошенко, попри те, що його 'обрали' президентом, нiхто не признає, навiть свiй народ; про Плутiна, скорiше дохлого, чим живого, лише однi чутки; Зелененько в Українi все ще мрiє заглянути в очi мертвого Плутiна та побачити там мир; в Молдовi вигнали старого Долдона та вибрали молоду Маю Сандру.
   А так у Всесвiтi все спокiйно i його конвеєр рухається вiчно, як i належить бути.
  ***
   Олександра вже пiдлiтала до Крижополя, коли її догнала Мортi. Вона насторожено глянула на бабусю та замкнула свою дiмензiальну сiточку, бо пiд виглядом Мортi може ховатися невiдомий ворог.
   - Це я! - зрозумiла її Мортi, але Олександра не повiрила та спитала: - Ти чого летиш за мною?
   - Хочу охороняти тебе, бо щось багато вбивць з'явилося, - вiдповiла Мортi.
   - Ти можеш бути одним iз них, - вiдповiла Олександра, то Мортi сказала: - Я полечу попереду, щоб ти мене завжди бачила.
   Вона полетiла попереду та нi разу не повернула голову. Iджi уже оклигав i нiяковiв на руках в Олександри, але не мiг сказати: 'Я сам полечу!' - бо Даша не вiддала його дiмензiальну сiточку. 'Нiчого, посидить у мене дома, а там видно буде!' - подумала Олександра, хоча б волiла, щоб Iджi летiв сам, бо вiн, таки, був важкенький, як для дiвочих рук. Досить скоро з'явився Крижопiль i Олександра приземлилася у своєму дворi, а Мортi покружляла в повiтрi, як вiдьма перед посадкою на Лису гору, а вже тодi приземлилася поряд з нею.
   - Я можу вiддати тобi свою дiмензiальну сiточку, щоб ти не боялася, - сказала Мортi, але Олександра зупинила її: - Не треба, я буду насторожi. I не кажи бабусi Валентинi, що у нас трапилося!
   - Добре! - вiдповiла Мортi.
   Коли вони ввiйшли в хату, то здалося, що Валентина Степанiвна невдоволена їх присутнiстю, бо вiдразу спитала: - Що трапилося?
   - Бабусю, нiчого! Я прилетiла додому разом з другом та бабусею Мортi, - вiдповiла Олександра, а Валентина Степанiвна, як комiсар перед розстрiлом куркуля, сказала: - Саша, будеш брехати своїй мамi, а я тебе знаю, як облуплену! Що трапилося?
   - Краще все розкажи! - порадила Мортi.
   Олександра розказала бабусi Валентинi про всi випадки нападу на людей з їхнього кругу та про останнiй випадок з Iджi. Валентина Степанiвна послухала мовчки, а потiм сказала: - Той, хто вас вбиває, iстота iз вашого круга. Головне, невiдомо, чого ця iстота хоче? Здається, що його цiль - вселити недовiру мiж вами та чомусь завадити. А де зараз отой Туманний Кiт, про якого ви розказуєте?
   - Наскiльки нам вiдомо, вiн бовтається десь у космосi на околицi нашої сонячної системи, - вiдповiла Мортi та спитала: - Ви думаєте, що це Туманний Кiт?
   - Нi, я думаю, що вбивця поряд, бо вiн знає про всi вашi кроки, - вiдповiла Валентина Степанiвна та подивилася на Iджi.
   - Iджi я перевiрила - це не вiн вбивця! - вiдповiла Олександра, а Валентина Степанiвна похитала головою: - Ти - упереджена!
   - А що Iджi робив у Венецiї? - спитала Валентина Степанiвна, дивлячись на Олександру, але вiдповiв Iджi: - Я познайомився з таким собi Антонiо, який пообiцяв менi частинку скрижалi i я купив її у нього за сто тисяч євро.
   - Ти такий дурний? - дипломатично спитала Валентина Степанiвна та додала: - Я тебе вважала розумником.
   - Я подумав, що це восьма частинка скрижалi, про яку нiчого не знав Туманний Кiт, - вiдповiв Iджi та зняв з шиї ланцюжок зi шматочком жовтого металу.
   - Це схоже на шматочок скрижалi? - спитала Валентина Степанiвна, а Олександра, що тiльки зараз придивилася до шматочка металу на шиї в Iджi, вiдповiла: - Так, по контуру, вiн пiдходить до шматочкiв Лютiна та Кобальда, але, можливо, що це тiльки копiя, бо скрижаль зроблена з металу сарiтiума, а тут звичайна латунь.
   - А куди дiвся той Антонiо, коли ви прилетiли за Iджi? - як якийсь слiдчий, спитала Валентина Степанiвна.
   - Вiн зник не заплативши повiям, - вiдповiла Олександра та додало: - Довелося заплатити менi!
   - Ти заплатила за повiй для Iджi? - здивувалася Валентина Степанiвна. Iджi позеленiв та сказав: - Я їй вiддам.
   - А чи не є той Антонiо грецьким Сатиром, бо дуже схожий по способу життя: пиятика, повiї та обман? - спитала Валентина Степанiвна, а Олександра задумалась та зрозумiла, що бабуся має рацiю. Вона залiзла у голову Iджi та безцеремонно усе вигребла, щоб до найдрiбнiших подробиць розглянути цього Антонiо та раптом потрапила на потаємне: виявилося, що Iджi до неї не байдужий! 'Вiн небайдужий до всiх дiвчат, якi потрапляють йому на шляху!' - вирiшила Олександра, але, все одно, чомусь було приємно.
   Треба було якась владнати з Iджi, бо тягати його з собою по всьому свiтi - то не найкраща iдея. Тому Олександра вирiшила залишити його у себе дома пiд наглядом Мортi, про що вона вiдразу заявила.
   - Спасибi, внучечка, за такий подарунок! - єхидно сказала Мортi та кровожерно глянула на Iджi: - Спочатку я, як i обiцяла, вiдрiжу йому пiсюна з крашанками, а потiм почну мордувати, а в кiнцi вiдрубаю голову, - вона аж облизнулася вiд задоволення та вп'ялася своїми очицями в жертву.
   - Ти такого не зробиш?! - досить невпевнено сказала Олександра.
   - Чого ж не зроблю, для мене це звичне дiло, згадай свою бабусю Маргiну, - запевнила Мортi та додала: - До того ж я не та, за кого себе видаю.
   Вона раптом перетворилася на жахливу потвору та проковтнула Iджi, який кричав та виривався з її пащеки. Потвора виплюнула Iджi, який був у смердючому слизi та знову стала Мотрею, яка витягла свою смертельну косу. Вона замахнулася на Iджi та сказала: - Це тобi за Марiко! - та, напевне, вiдтяла б йому голову, якби не Олександра, яка крикнула:
   - Не треба, якщо ти моя бабуся!
   - Яка я тобi бабуся, - розходилася Мортi, - я невiдомої породи звiр!
   - Браво! - сказала Валентина Степанiвна. - Потiшили стару! Тепер буду знати, як виглядає той чорт, що живе у Пеклi. То вже летiть з Мортi разом, а я цього донжуана вiдмию, вiдiгрiю та залишу собi!
   - Бабуся, i ти знущаєшся! - обурилася Олександра.
   - Летiть вже в ту Європу, поки я не передумала, а за Iджi я сама пригляну, - сказала Валентина Степанiвна, затуляючи носа та роздивляючись хлопця всього в соплях.
   - Полетiли! - сказала Мотрi та знялася в повiтря, за нею, наздоганяючи, пiрнула в небо Олександра, а Валентина Степанiвна помахала їм рукою.
   - Зараз я розпалю баню, вiдмию тебе та пропарю з травами, будеш, як новенький. А потiм ти менi вiдпрацюєш, - пiдморгнула Валентина Степанiвна, а Iджi розгублено думав, що вона має на увазi.
  ***
   В цей час Вася знайшов на кухнi Фате, яка намагалася злiпити щось їстiвне з того, що було в холодильнику.
   - Полечу я в Крижопiль, пригляну за Олександрою, - тихо сказав Вася, щоб не тривожити Марiко та Тараса в спальнi, а Фате скривилася та вiдповiла: - З нею нiчого поганого не станеться, бо там Мортi.
   - Я хвилююся, бо вона ж моя дочка, - вiдповiв Вася, а Фате набундючилась та пихнула: - А за Дашу ти не хвилюєшся?
   - Хвилююся, але в неї є ти, - вiдповiв Вася, поцiлував Фате в щоку та сказав: - Я тебе люблю!
   Це було несподiвано для Фате, бо в останнiй час їх вiдносини трошки зiпсувалися, тому вона присмокталася до Васi та, напевно, тримала б його в обiймах ще деякий час, коли б не Даша, яка з'явилася в залi.
   - Я рада, що у вас все гаразд! - сказала вона, посмiхаючись, та додала: - Ви завжди були красивою парою.
   - Твiй тато летить до Олександри, - виправдалась Фате, а Даша вiдповiла: - То й добре, треба за нею приглянути. Тато, ти не проти, якщо я причеплю свою симпоту до тебе?
   - Навiщо? - не зовсiм зрозумiв Вася, а Даша вiдповiла: - Щоб знати, де ти! Можливо я потiм до вас прилечу.
   - Чiпляй, тато не проти, - сказала Фате, яка теж хотiла знати, де вештається Вася, та чи не в тому ж Днiпрi, бiля Люди.
   - Я не проти! - сказав Вася, бо не хотiв затримуватися, та вiдразу вийшов на балкон. Туман, який оповив древнє мiсто, не дав можливостi нечисленним перехожим зрозумiти, що то шугнуло в небо, аж туман закрутився.
   Ворон, якого Вася перелякав своїм злетом, невдоволено каркнув та перелетiв на Золотi Ворота.
  
  
  Реплiкацiя тринадцята. Вася
   Максим Козак дивився в окуляр прицiлу снайперської рушницi на ворожi окопи, де знахабнiлi москалi ходять по брустверу72, навiть, не ховаючись. Перемир'я, яке оголосив президент Зелененько, насправдi стосувалося тiльки українських вiйськ, а московiти, як i ранiше, стрiляли, хiба що не використовували важку артилерiю.
  
   До того ж час не втрачали даремно, а просувалися у нейтральну зону, яку звiльнили українськi вiйськовi, та створювали там капiтальнi укрiплення. У Максим аж руки свербiли припинити таке нахабство, але нiчого зробити не мiг: наказ йшов зверху - не вiдповiдати на провокацiї противника. Тому стрiляти не мiг, щоб не пiдвести своїх друзiв, а особливо командира - Iгоря Столярчука. Ззаду почувся шурхiт i Максим рiзко повернувся, але заспокоївся, бо до нього, наче почувши його слова, по окопу пiдходив Iгор. Вiн був чимось стурбований, а коли пiдiйшов, то звично спитав:
   - Як дiла?
   - Ворог знахабнiв, - вiдповiв Максим та дав Iгорю бiнокль. Той гляну у сторону ворога та сказав:
   - То знiми його!
   Максим здивовано подивився на Iгоря та перепитав: - Зняти?
   - Знiми, - сказав Iгор i Максим прицiлився. Московiт якраз нахабно сцяв у сторону українських окопiв. Пострiл пролунав глухо, а ворог з пробитою головою звалився в окоп. Вiдразу зi сторони московiтiв почулися кулеметнi пострiли, а в дерев'яний бруствер окопу, де сидiв Максим, врiзалися кулi, розкидаючи в рiзнi сторони трiски.
   - У тебе скрижаль з собою? - спитав Iгор i це, чомусь насторожило Максима.
   - А що? - спитав вiн, а Iгор твердо сказав: - Вiддай її менi!
   Максим кинув погляд вздовж окопу та побачив, як до нього бiжить ще один Iгор, а Iгор бiля нього розiрвав його куртку та схопився за мiшечок на мотузцi, який висiв на шиї. Вiн мало не задушив Максима, поки порвав мотузку, а потiм повернувся та пiшов до iншого Iгоря, який бiг йому назустрiч.
   - Вася, що ти тут робиш? - спитав Iгор, який прибiг в окоп, а той Iгор, що зiрвав мiшечок з шиї Максима, змiнився лицем та сказав: - Заїхав сказати, що оцей Максим Козак напав на Марiко та вбив її.
   - Цього не може бути, - сказав Iгор, а 'Вася' вiдповiв: - Як знаєш, я тебе попередив, тепер це на твоїй совiстi!
   Вiн з мiсця майнув в повiтря та зник, а Iгор пiдiйшов до Максима та спитав: - Це правда?
   - Звичайно ж нi! - вiдповiв Максим та повiдомив: - Вiн прикидався тобою та хотiв вiдiбрати у мене скрижаль, але забрав обманку на шиї.
   - А хто стрiляв? - спитав Iгор.
   - Стрiляв я, бо вiн у твоєму образi менi дозволив убити московiта, - вiдповiв Максим.
   - За цю стрiлянину нас змiшають з гiвном, - сказав Iгор.
   - Скажи, що в окоп пробрався диверсант та хотiв мене задушити, - порадив Максим.
   - Добре, швидко заглянь до нашого медбрата, хай зафiксує червону смугу на шиї, а потiм напишеш рапорт, де розповiси про напад ворога, то може минеться, - сказав Iгор та крикнув навздогiн: - Поклич хлопцiв, щоб тебе змiнили.
   Вiн набрав номер телефону Тараса, який довго не вiдповiдав, а коли почув його голос, то спитав:
   - Хто вбив Марiко?
   - Й до тебе дiйшло, - сказав Тарас та невдоволено вiдповiв: - Начебто Iджi, але може бути, що хтось iнший.
   - Тiльки що тут, на фронтi, був Вася, який мало не задушив Домового, та забрав його шматочок скрижалi, - Iгор, чомусь, не сказав, що шматочок фальшивий.
   - Вася полетiв у Крижопiль, а бiльше я нiчого не знаю, - вiдповiв Тарас, а Iгор сказав: - Спiвчуваю тобi, смерть близької людини - це трагедiя!
   Тарас, чомусь, не сказав, що Марiко ще жива, бо ворог може прикидатися найкращим другом. А Iгор подзвонив Людi та спитав, як вона, а потiм попросив її бути уважною та завжди тримати застiбнутою дiмензiальну сiточку.
  ***
   Вони летiли досить повiльно, наче на прогулянцi, бо Олександра придумала, як найти того Антонiо-Сатира та вiдразу стала реалiзувати свiй намiр. Вона пiд'єдналася до всiх вiдеокамер в районi Грецiї та Iталiї та стала перебирати їх, порiвнюючи обличчя, яке вона взяла в головi Iджi. Щоб скорiше розв'язати цю задачу, Олександра приєдналася до декiлькох центрiв обробки даних, де використовується штучний iнтелект, та навантажила їх своїм пошуком. Через деякий час Олександра вже знала, що Антонiо Страдiварi сiв на лiтак у мiжнародному аеропорту iменi Марко Поло в Венецiї та прилетiв на острови Санторинi, де поселився на вiллi Фегарi. Паспорт Антонiо Страдiварi вiн, звичайно, недавно украв, то досить скоро треба чекати, що Сатир його викине та знайде собi новий. Можливо i те, що крiм Iталiйського паспорта в Сатира є грецький, але на яке iм'я, то невiдомо. Знайшовши Сатира, Олександра прискорила полiт, а Мортi летiла за нею та не заважала. Скоро з'явилося Фракiйське море, а коли минули острiв Лемнос, то почалося Егейське, а далi з'явилася купа островiв, то Олександра тримала в головi карту, щоб не заплутатися. Коли з'явився головний острiв Санторинi, та мiсто Фiра, то Олександрi здалося, що вона бачить снiжну гору на ньому, але потiм здогадалася, що то не снiг, а бiлоснiжнi будiвлi впритул, всi однаково бiленькi, як на пiдбiр, наче їх бiлили вапном, та здебiльшого з пласкими дахами, а вiкна виглядали, як нiрки в бiлих печерах. Сама вiлла Фегарi знаходилася у самому заселеному куточку Фiри, то Олександрi довелося попотiти, поки вона знайшла потрiбну будiвлю. До двоповерхових будинкiв за кам'яними парканами вели широкi та довгi сходи, якими Олександра не стала спускатися, а приземлилася прямо на плоский дах. Довелося перебирати всiх людей на вiллi, поки в одному розкiшному номерi Олександра впiзнала невисокого голого чоловiчка, який добросовiсно трудився на однiй дамi, в той час, як iнша дама лежала поруч та пiдбадьорювала його. Перериваючи процес, Олександра витягла Сатира через бетонну стелю та пiдняла його вгору десь на кiлометр, а Мортi, пiдiграючи їй, витягла косу та крикнула внучцi: - Пiдкинь його, я зiтну йому голову!
   Ошелешений Сатир досить швидко прийшов у себе, бо таких iнцидентiв й у його життi - море, та спитав у Олександри: - Що тобi треба?
   - Ти обдурив мого пiдлеглого, - збрехала Олександра, тримаючи Сатира за тiльняшку, - та пiдсунув йому фальшивку замiсть кусочка скрижалi, тому я або вiдпущу тебе, щоб ти розбився, або тихенько поверну на мiсце.
   - Вiдпускай! - сказав Сатир i Олександра вiдпустила його та стала падати поряд з ним.
   - Ааааааааааааааааааа! - кричав Сатир, а коли зрозумiв, що скоро розiб'ється, то крикнув: - Я все поверну!
   - Що ти повернеш? - спитала Олександра та зупинила його полiт.
   - Всi грошi поверну, - вiдповiв Сатир, повиснувши на тiльняшцi, та додав: - Згодом всi, бо я трохи потратився!
   - Менi не потрiбнi твої грошi, вiддаси той шматочок скрижалi, що в тебе є, - вiдповiла Олександра.
   - Я не м-м-можу! - дрижав Сатир, бо у небi було доволi холодно, хоч i не дуже вiтряно, але волого.
   - Чому? - спитала Олександра.
   - Бо нам кожнi п'ять рокiв треба збиратися разом, - вiдповiв Сатир.
   - Для чого? - спитала Олександра.
   - Так зроблений свiт - кожнi п'ять рокiв ми повиннi зiбратися разом, iнакше нашi голови трiснуть вiд болю, - вiдповiв Сатир та додав: - Доки ми зрозумiли це, то кожний з нас вив вiд болю, а ноги самi йшли назустрiч один одному. Коли ми зiбралися, то умовилися при перших признаках болю збиратися у когось з нас по черзi. Пiзнiше ми виявили, що наша бiда повторюється кожнi п'ять рокiв, то вже стало легше.
   - Вiн бреше, бо не хоче вiддавати нам свiй шматочок скрижалi! - сказала Мортi та додала, пiднiмаючи косу: - Краще я зрубаю йому голову.
   - Краще смерть, чим отакi болi, - вiдповiв Сатир, а Олександра зрозумiла, що вiн каже правду та спитала: - Коли у вас наступний збiр?
   - Тринадцятого лютого наступного року, - вiдповiв Сатир та додав: - Ми збираємося в Українi до Домовика на Подолi.
   - Можливо, що я звiльню вас вiд цього болю, - сказала Олександра, - тiльки для цього я повинна забрати у вас всi шматочки.
   - Коли ми зберемося разом, то це обговоримо, - сказав Сатир та з усмiшкою сказав: - Я не певен, що вас з-з-зрозумiють мої друзi!
   Олександра опустила Сатира на дах будинку, бо вiн так замерз, що аж дрижав, а Мортi нагадала: - I поверни грошi Iджi!
   - Так це задаток, ми з дамою домовилися, - нагадав Сатир, дивлячись на Олександру, а вона сказала Мортi: - Навiщо тобi фальшивi грошi? Хочеш посидiти в тюрмi, як Iджi?
   Вони пiднялися в повiтря, покинувши Сатира, який швидко спустився та побiг у свої апартаменти, де здивованi дiвчата стали вiдiгрiвати його своїми тiлами, збуджуючи його хiть. Мляво дмухав захiдний вiтер, що ледь ворушив вiтряки на крутому березi, а Олександра та Мотрi летiли на пiвнiч. Задзвенiв телефон i Олександра витягла його з внутрiшньої кишенi та увiмкнула. Дзвонила Даша.
   - Саша, нам подзвонив Iгор та сказав, що наш тато напав на Домовика та вiдiбрав у нього шматочок скрижалi. Я сама нiчого не розумiю, але тебе мушу попередити: будь обережна та замкни свою дiмензiальну сiточку. Хто з тобою?
   - Тiльки Мортi!
   - А де Iджi? - спитала Даша.
   - Iджi залишився у бабусi Валi, бо його трошки пожувала бабуся Мортi, - вiдповiла Олександра, а Даша перепитала: - Як пожувала?
   - Та живий вiн i здоровий, - вiдповiла Олександра, - його миє в банi баба Валя.
   - В якiй банi? - не зрозумiла Даша та рiшуче сказала: - Я лечу до вас!
   - Лети в Крижопiль, ми теж туди летимо, - сказала Олександра та вимкнула телефон.
   - Хтось летить нам назустрiч, - сказала Мортi. Олександра придивилася та впiзнала - це летiв її тато.
   I вiдразу напружилася!
  ***
   Валентина Степанiвна тiльки-но вiдмила Iджi, чи, скорiше, вiдiгрiла, бо вiн так змерз, поки летiв з Олександрою, що вскочив у ту баню, ще коли вона не нагрiлася, та сидiв там майже годину, наче в раю. Тiльки потiм Валентина Степанiвна постiбала його вiником та так, немов не парила, а шмагала. 'Це тобi за Дашу! Це тобi за Олександру! А це за те, щоб не блудив, як цап серед кiз!' - буркотiла вона собi пiд нiс та так голосно, що Iджi, мабуть, чув. Та йому це було пусте, бо шмагали в теплi, то Валентина Степанiвна, бачачи таку реакцiю, останнiй раз вперiщила добре та сказала: - А це тобi вiд мене! Сполоснися!
   Вона вийшла надвiр, бо аж упрiла в теплi, коли побачила, як у двiр з неба спускається Вася. Приземлившись прямо коло неї, вiн спитав: - А де Олександра?
   - Полетiла в Європу, - вiдповiла Валентина Степанiвна та чекала, що скаже новий гiсть.
   - Я хвилююся за неї, - сказав Вася та додав: - Я, мабуть, полечу!
   - Лети, - вiдповiла Валентина Степанiвна i Вася знявся в повiтря та полетiв десь на пiвдень. Коли вiн зник з очей Валентини Степанiвни, з банi вийшов Iджi та спитав: - З ким ви балакали?
   - З Васею, полетiв до Олександри, - вiдповiла Валентина Степанiвна.
   - А чого ж вiн тодi повернувся? - спитав Iджi, показуючи пальцем на фiгуру, яка летiла з пiвночi. Дiйсно, скоро на подвiр'я Валентини Степанiвни приземлився Вася, який сказав: - Привiт, Iджi, а де Олександра?
   - Один Вася про це вже питав, - сказала Валентина Степанiвна та спитала: - Ти хто?
   - Я Вася, а про якого Васю ви кажете? - спитав Вася.
   - Про батька моєї внучки, - вiдповiла Валентина Степанiвна, а Iджi непомiтно взяв дрючка та стукнув Васю по головi.
   - Зв'яжемо його! - рiшуче сказала Валентина Степанiвна, перевертаючи Васю, та побiгла в комору за мотузкою.
   - Спочатку знiму дiмензiальну сiточку, щоб вiн не вирвався, - сказав Iджi та зняв її з Васi. Натягнув сiточку на себе, а потiм сказав: - Я зараз! - та побiг в баню. Повернувся з кайданками та сказав: - Це мої, з Iталiї, - та надiв їх на руки Васi. Для надiйностi зв'язали ще й мотузкою та прив'язали до стовпа у дворi. Валентина Степанiвна витягла телефон та набрала номер Олександри, яка вiдповiла: - Бабусю, ти трошки невчасно дзвониш!
   - Якраз вчасно, бо ми тiльки що зв'язали твого тата, - вiдповiла Валентина Степанiвна.
   - Якого тата? - не зрозумiла Олександра, а Валентина Степанiвна єхидно вiдповiла: - У тебе, що, вiн не один?
   - Я бачу єдиного тата, який до мене наближається, - вiдповiла Олександра, а Валентина Степанiвна вiдповiла: - Мочи його та тягни додому, а ми тут розберемося, хто з них правий!
   - Бабуся Валя каже, що вони спiймали мого батька, - повiдомила Олександра, а Мортi тихенько шепнула: - А ми схопимо цього, що до нас наближається!
   Олександра не стала сперечатися з Мортi, тiльки було цiкаво, як вона справиться з татом, якщо це не тато, а хтось iнший. Попри все, Олександра зiбралася, бо невiдомо, що може статися.
   - Привiт, Васю! - весело сказала Мортi, а тато вiдповiв: - Я спiшив вас зустрiти, бо боявся, що з вами щось станеться.
   'Це не ворог, а справжнiй тато!' - подумала Олександра та посмiхнулася йому. Вiн полетiв у її сторону, щоб обiйняти, а Олександра розкинула руки, щоб теж пригорнутися до батька, але ошелешено побачила, як голова Васi вiддiляється вiд тiла, а з горла б'є кров.
   - Держи голову! - крикнула Мортi, ховаючи свою косу та розганяючись, щоб пiдхопити тiло Васi, що летiло до землi, а Олександра вхопила, як м'яч, голову батька та перелякано дивилася в його розкритi очi. Вона опустилася на якийсь мокрий луг, де Мортi колупалася бiля тiла батька та з плачем спитала: - Нащо ти це зробила? Ти вбивця?
   - Нiяка я не вбивця, бо вбивцю ми пiймали, - вiдповiла Мортi та простягнула свої граблi до Олександри: - Вiддай голову!
   - Не вiддам! - крикнула Олександра, а Мортi скептично сказала: - Дурепа, давай голову, я її приклею до тiла, щоб не було пiзно.
   'Так вона хоче його оживити?' - подумала Олександра та вiддала голову Мортi, яка приставила голову до тiла та стала зрощувати їх. Досить скоро вона все з'єднала, не надiючись на Олександру, бо та була шокована її способом пошуку вбивцi, а потiм Мортi сказала: - Запусти серце, а я зроблю штучне дихання.
   Вона вже хотiла нагнутися до тiла Васi, коли щось згадала та сказала: - Якщо це справжнiй Вася, вона мене вб'є!
   - Хто? - не зрозумiла Олександра.
   - Фате, - сказала Мортi та пояснила: - Як узнає, що я вбила Васю.
   - Роби вже! Фате про це не дiзнається! - заспокоїла її Олександра, бо такий спосiб взяти в полон батька та сина Мортi їй зовсiм не сподобався. Мортi стала дмухати Васi в рот, а Олександра полiзла рукою в груди та запустила серце, пiсля чого тiльки спостерiгала за потугами бабусi.
   - Здається, що дихає, - сказала вона та приставила щоку до рота Васi, пiсля чого стала манiпулювати рукою бiля вуха.
   - Що ти робиш? - спитала Олександра та вже сама догадалася - Мортi знiмає дiмензiальну сiточку.
   - Дай її менi, - сказала Олександра.
   - Ти сентиментальна i можеш вiддати її ворогу, - сказала Мортi, а Олександра заперечила: - Я вiддам її тiльки пiсля загальної згоди. Мортi не стала сперечатися та вiддала невидиму сiточку Олександрi.
   - Отепер полетiли до бабусi Валi, - сказала Мортi. Вони зробили одну на трьох кулю та потягли Васю в сторону Крижополя. На якомусь кордонi їх обстрiляли прикордонники та, навiть, не влучили в кулю, для якої цi пострiли, що кота почухати. Коли прилетiли в Крижопiль, то побачили у дворi ще одного Васю, який був прив'язаний до стовпа та, навiть, не ворушився. Коли Олександра пiдiйшла до нього, вiн вiдкрив очi та прошепотiв: - Я за-замерз, зiгрiй мене!
   Олександра була у розпачi: один батько лежить непритомний пiсля їхньої операцiї та й, навряд, чи оклигає вiд неї до Нового року, а другий батько замерз, як цуцик, прив'язаний до стовпа. Видно, що їх помiтили, бо дверi хати вiдкрилися i на порозi з'явився Iджi та Валентина Степанiвна. Коли вони побачили ще одного непритомного Васю, то Валентина Степанiвна спитала:
   - То який iз них твiй батько?
   - Що тут незрозумiлого, - сказав сонний розтовстiлий Щасливчик, який прокинувся вiд того, що Iджi перестав його чухати, та вийшов надвiр. Вiн пiдiйшов до прив'язаного Васi та потерся об його ноги й переконливо повiдомив: - Оцей батько Олександри, а той, що лежить - то ворог!
   Всiх розсмiшила безапеляцiйнiсть тверджень кота, а Олександра взяла Щасливчика на руки та спитала у Мортi: - Який iз них твiй син?
   Мортi глянула на палець з каблучкою, з допомогою якого вона тримала зв'язок зi своїм Всесвiтом, пiдiйшла до прив'язаного Васi та спитала:
   - Галактика в моєму Всесвiтi, де я люблю бувати? - вона нахилила своє вухо до губ Васi, щоб почути його вiдповiдь, а в Олександри майнула дика думка, що оцей Вася, якщо вiн ворог, може вкусити бабусю. Мортi почула, що сказав Вася та повiдомила:
   - Це мiй син!
   Всi зрадiли, бо нiхто з них не мав способу, як дiзнатися правду, а Васю вiдв'язали вiд стовпа та повели в баню, в якiй знову розвели вогонь.
   - А що з цим робити? - запитала Олександра, показуючи на непритомного 'Васю'.
   - Ворогiв, зазвичай, убивають, - але ж ви шукаєте пригоди на свою шию, то залишите його живим, - сказав Щасливчик та пiшов у хату, бо вважав свою мiсiю виконаною.
   - Кiт, як завжди, правий, - посмiхнулася Мортi та подумала, що у неї рука не наважиться вбити непритомного, хай i ворога, а Iджi, який стояв поряд з нею, сказав: - Менi здається, що то не Щасливчик, а Туманний Кiт, - вiн повернувся до Мортi та спитав: - Ви не дасте менi поносити дiмензiальну сiточку ворога, бо на менi - Васiна, то її треба вiддати.
   - Тримай, - сказала Мортi, сунула йому сiточку та спитала: - А куди ми його дiнемо?
   - Вiднесу сiточку Васi, а потiм засуну цього ворога в ступiнь супутника в кiнцi городу, - сказав Iджi та спитав: - До речi, хто вiн, бо на лице - викапаний Вася?
   - Сама не знаю! Допитаємо, коли прийде в себе! - сказала Мортi, а Валентина Степанiвна повела її з собою: - Пiшли готувати їм вечерю!'
  ***
   Попри старання Тараса, Марiко не приходила в себе i це засмучувало не тiльки його, але й Маргiну, а Фате та Даша почувалися в домi, повного смутку, як непрошенi гостi. Тому Даша сказала Маргiнi, що полетить до Олександри, а Фате настояла на тому, що одну Дашу не вiдпустить. Вони разом вийшли з дому та мало не попадали, бо пiсля нiчного дощу та мiнусової температури всi тротуари стали, як ковзанка. Сiре небо загрозливо опустилося над мiстом, створивши трагiчнi декорацiї, а всi мiсцевi ворони, доповнюючи драматизм цiєї сцени, кружляли в повiтрi, немов передвiсники якоїсь бiди.
   - Полетiли! - сказала Даша та знову посковзнулася, бо хотiла плигнути в небо, але, попри все, важкенько знялася та понеслася назустрiч зграї птиць. За нею злетiла Фате й вони попрямували на пiвдень, в сторону Байкового кладовища та Голосiївського району. Ворони, сполошенi присутнiстю людей в їхньому середовищi, сердито закаркали, обiцяючи негаразди, але люди їх нiтрохи не слухали, а летiли у своїх справах, не звертаючи уваги на птахiв. Досить скоро минули Бiлу Церкву, залишили злiва Жашкiв, прямуючи на Гайсин, а там уже скоро пiдлiтали до Крижополя. Минувши Заболотне, вони летiли над дорогою, коли Даша сказала: - Щось менi знайома фiгура цього дядька!
   - Якого дядька? - не зрозумiла Фате та глянула на дорогу. По нiй рухався якийсь чоловiк, який постiйно оглядався, немов тiкав вiд погонi, чи чекав попутну машину. Фате придивилася та сказала: - Це ж твiй батько! - та понеслася вниз. Здивована Даша приземлилася теж та побачила, що мама має рацiю - перед ними Вася, батько Дашi.
   - Тату, що ти тут робиш? - спитала вона, дивлячись на блiде обличчя батька.
   - На мене пiдло напав Iджi, забрав мою дiмензiальну сiточку, закрив у баку, бо хотiв потiм вбити, але менi вдалося вибратися звiдти, - сказав Вася та впав на руки Фате.
   - У мене дiмензiальна сiточка Iджi, надiнь її, - сказала Даша та вiддала тату сiточку.
   - Я його вб'ю! - пообiцяла Фате, а Даша її пiдтримала: - Ми зробимо це разом! - та подумала, що чула цю фразу в якомусь iншому контекстi.
   - Я, напевне, полечу в Києв та трохи вiдпочину, - кволо сказав Вася, а Фате войовничо пiдтримала: - Лети, бо зараз вiд тебе нiякої користi, а ми й самi розберемося з цiєю паскудою!
   Вася, як поранена птиця, полетiв в сторону Києва, а Даша заклопотано спитала: - Чи доцiльно йому летiти одному, може й ти з ним, а я розберуся з Iджi!
   - Нi, Вася справжнiй чоловiк i долетить сам, а менi кортить вiдрубати голову цьому покидьку Iджi. Чи ти забула, як вiн вештався по борделях?
   - Нi, не забула! - сказала Даша, вiдчуваючи, що Iджi перейшов межу. Вони помчалися в Крижопiль так швидко, наче за ними гналися чорти. У дворi Валентини Степанiвни нiкого не було, то Фате з Дашею витягли свої мечi та кинулися до дому. Коли вони вiдкрили дверi, то побачили, що Олександра, Мортi, Валентина Степанiвна та Iжджi якраз усiлися за стiл, щоб пообiдають. Бiльш безглуздої не могло бути - нападати на Iджi в той момент, коли вiн їсть.
   - Iджi, нам потрiбно поговорити, - сказала Даша.
   - Ти хочеш поговорити з ним з допомогою меча? - спитала Олександра.
   - Вiн iншого не заслуговує, бо хотiв убити Васю, - грiзно вiдповiла Фате.
   - Якого ще Васю? - спитав ззаду Вася, який тримав у руках банку огiркiв.
   - Ти чого повернувся? - не зрозумiла Фате.
   - Дiстав з льоху огiркiв на проханню Валентини Степанiвни та й повернувся, а що? - сказав Вася.
   - Ти якийсь дивний, - сказала Фате.
   - Ти теж, - сказав Вася та спитав: - До речi, навiщо ви витягли мечi?
   - Щоб убити Iджi, - вiдповiла Фате.
   - За що? - спитав Вася.
   - Бо вiн хотiв тебе вбити! - вiдповiла Фате.
   - Звiдки ви це знаєте? - спитав Вася та додав: - Ми з'ясували це питання, - вiн, поставив гiрки на стiл та запропонував: - Сiдайте за стiл.
   Даша розумiла, що щось не так, тому пояснила:
   - Ми зустрiли тебе, дали тобi дiмензiальну сiточку Iджi й ти полетiв у Київ!
   - Поздоровляю! Ви вiддали ворогу, який вiд нас втiк, мою дiмензiальну сiточку! - сказав Iджi, а Даша перевiрила симпоту, яку ще в Києвi причепила до батька, та з'ясувала, що тато, дiйсно, перед нею.
   Iджi довелося все розказати Дашi та Фате, а Щасливчик, який дрiмав на колiнах Олександри, висунув морду над столом та пiдбив пiдсумок: - Вас розвели, як слiпих кошенят! До речi, той, хто це зробив, знає про вас все. I ще - це може бути кожен iз вас!
   Всi засмiялися, а Валентина Степанiвна строго подивилася на Щасливчика та додала: - Це можеш бути й ти, бо звичайнi коти не базiкають за столом!
   Всi знову засмiялися, а Валентина Степанiвна нагадала: - Обiдайте, бо за вашими балачками все вже охололо.
   Пiсля обiду поговорили про пошуки скрижалi. Олександра розповiла те, що почула вiд Сатира: кожнi п'ять рокiв гноми збираються разом, бо якщо цього не зроблять, то отримають такий головний бiль, що ладнi вмерти. В наступному роцi тринадцятого лютого у них черговий збiр у Києвi.
   - Отже, нам можна не шукати сьомого гнома, Ґардворда, а всiх пiймати в Києвi? - спитала Даша на що Олександра вiдповiла: - Краще знайти його та познайомитись. До речi, ми нiчого не знаємо про восьмого. Як його знайти?
   Всi замовкли, ламаючи мiзки над проблемою, а Щасливчик, якого Олександра полишила гладити у процесi мозкового штурму, невдоволено пробурчав:
   - Можна подумати, що у цього восьмого гнома голова не болить! Вiн кожного разу приходить на їхнi збори, але вони його не бачать!
   - Щасливчик! Ти генiй! - сказала Олександра та поцiлувала кота у мордяку, що йому зовсiм не сподобалося. Думка про те, що восьмий гном невидимий, викликала пожвавлення i всi стали викладати свої версiї того, що його не бачать.
   - Вiн привид!
   - Злий дух!
   - Можливо, що вiн не гном, а якась мишка? - знову додав Щасливчик та швидко перебрався до Дашi, щоб уникнути поцiлунку Олександри.
   - Яку поранив шматочок скрижалi й вона носить його у тiлi! - додав Iджi, а Валентина Степанiвна, яка сидiла та в'язала, скептично додала: - I як вона добирається на збори до Парижу, чи в ту ж Шотландiю, перепливаючи Ла-Манш?.
   - Можливо, що це якась ворона? - сказала Даша, згадуючи ранок у Києвi. Ворона всiм сподобалася, тiльки як її знайти, а Валентина Степанiвна знову їх протверезила: - Не зациклюйтесь на воронi, це може бути що завгодно!
   Вирiшили заночували у Валентини Степанiвни, а зранку летiти в Норвегiю.
   ***
   'У Верховнiй Радi нова генерацiя, зранку моднi онанiсти, в обiд - мастурбацiя ... суб'єкт з минулого, Тартаров, Майдан рiвняє до вертепу, з ним прокурор впряглася в пару, а президент попав халепу: тепер хоч мийся, а хоч нi, а репутацiя в гiвнi ... ковiд не страшний вже нiкому, бо мiнiстерство впало в кому, хоч там Степанов, хоч Петров, хоч фiрма з заготiвлi дров, лише одне втiшає душу й бюджет вже не трясе, як грушу: прийшов гаплик пенсiонерам, є мiсце в Радi 'пiонерам' ... '
   Маргiна прокинулася! Тиша у квартирi нагадала про Марiко i вона нишком заглянула в спальню. Сумний та спустошений Тарас сидiв поряд з лiжком, на якому лежала Марiко, та чекав, коли вона вiдкриє очi, чи, бодай, ворухне пальчиком. Крiм чекання, вiн картав себе за зарозумiлiсть, бо вважав себе чи не найкращим хiрургом у свiтi, а от свою дружину, рiдну душу, так i не спромiгся врятувати з допомогою своїх чарiвних рук та великого розуму. В останнi години вiн все бiльше думав про те, що треба було, для консультацiї, запросити якогось знайомого невропатолога, а не надiятися на свої сили. Маргiна, яка залишилася з Тарасом, сумувала разом з ним за дочкою, яка так i не виходила зi свого смертельного сну. Вона готувала якiсь снiданки, але нi вона, нi Тарас не могли їх їсти, хiба що механiчно кусали шматок хлiба та жували, як корови жуйки, поки не прокидалися вiд немiчних думок та розумiли, що треба проковтнути. Тарас зовсiм схуд i не був вже схожий на здорованя, якому зiгнули пiдкову - дитяча забава, а виглядав худим студентом, якому не вистачає грошей навiть на бутерброд. Маргiна зiтхнула та пiшла на кухню готувати якийсь супчик, щоб зайняти розум та руки. Десь пiд обiд прилетiли з Крижополя Вася, Фате та Мортi, але розказане ними пролiтало мимо ушей Маргiни, а Тарас зовсiм не виходив зi спальнi й нiхто не наважувався його турбувати. По обiдi Тарас шугав своїми думками десь далеко, опустивши голову, коли якийсь шурхiт привернув його увагу. Коли вiн пiдняв голову, то побачив, що на нього дивляться здивованi очi Марiко, яка спитала: - Ти хто?
   - Я Тарас, твiй чоловiк! - радiсно сказав вiн та простягнув свої граблi, щоб обняти дружину, але, несподiвано для себе, отримав доброго ляпаса.
   - Не смiй мене чiпати! У мене iнший чоловiк, куди ти його подiв? - сказала Марiко, вiдсуваючись на край лiжка. Тарас, хоча i радий тому, що Марiко ожила, заклопотано сказав: - Марiко, ти моя єдина кохана жiнка i ми з тобою вже п'ятдесят рокiв, як разом. На тебе напали й розбили голову, але я вилiкував тебе.
   - Ти робив на менi свої дослiди? - спитала Марiко та так впевнено, що аж Тарас подумав, що зiйшов iз глузду та, дiйсно, таку утворив. Добре, що в цей час з'явилася Маргiна, яка почула їх голоси та зайшла в спальню.
   - Марiко, сонечко, ти одужала? - спитала вона, аж сльози вискочили на очах, та простягнула до Марiко руки, щоб обняти: - Доця моя, як ми хвилювалися за тебе! Яке щастя, що ти здорова!
   - Ви хочете продати мене на органи? - похмуро запитала Марiко та зневажливо глянула на Маргiну, що так i стояла з простягнутими руками: - Ти занадто молода, щоб грати роль моєї мами, та й актори з вас, як з оцього товстуна балерина! - вона презирливо глянула на Тараса, який оторопiв вiд її слiв та розгублено нагадав: - Ранiше я подобався тобi товстеньким, а зараз я схуд.
   Марiко нiчого не вiдповiла на його слова, а встала з лiжка та вiдкрила шафу, в якiй стала перебирати одяг. Видно, щось їй не сподобалося, бо вона повернулася до Тараса, якого вважала головним розбiйником, та спитала: - Куди ви дiли мiй одяг?
   - Все, що в шафi, то твоє! - сказав Тарас, а Марiко зневажливо зауважила: - Брехати ти не вмiєш та то таке... Якщо це моє, то я вдягну, що хочу.
   Марiко скинула з себе нiчну сорочку, в яку її одягнув Тарас пiсля операцiї, витягла зi шафи якiсь трусики та презирливо запитала: - Вони хоч випранi? - на що Тарас, захоплений її красотою, тiльки й промовив: - Я їх тобi недавно привiз з Парижу!
   Марiко хмикнула та стала одягатися, дiловито порпаючись у шафi, як Тарас у якомусь чужому тiлi пiд час операцiї. Марiко вибрала червону пару, яку Тарас теж привiз їй з Парижу, але вона її нi разу не одягла, бо казала, що вона занадто яскрава. Червоний жакет та спiдниця їй пасували, а зелена сорочка з комiрцем, як два листочки, вiдтiнювали її гарне обличчя.
   - Боже! Яка ти гарна! - аж застогнав Тарас, а Марiко, якiй комплiмент сподобався, попри свою ворожiсть, поблажливо сказала: - Закрий свою пащеку, бо я не твоя!
   На голоси приперлися Вася, Фате та Мортi, якi iз подивом спостерiгали за тим, що вiдбувається. Тiльки Вася наважився сказати: - Привiт, Марiко! Тобi, правда, йде цей костюм! Ти в ньому, як якась принцеса!
   - Тебе теж спiймали на органи, чи ти спiвучасник злочину? - спитала Марiко та, не чекаючи вiдповiдi, пiшла у прихожу, де довго роздивлялася чоботи, поки не вибрала якiсь.
   - Це мої, але можеш одягати, - сказала Фате, а Марiко презирливо зняла їх та спитала: - А де тут нiчиї, чи ви мене голою сюди приперли?
   - Ти любила ходити ось у цих, - пояснила Мортi, подаючи чобiтки Марiко.
   - Я нiколи не носила таку гидоту! - скривила губи Марiко. Тарас принiс пару коробок та сказав:
   - Ось такi я привозив тобi з Iталiї, але ти їх нi разу не носила.
   Марiко витягла однi, потiм другi, червонi, якi вiдразу одягла та сказала: - Ви й моє взуття украли?
   Тарас нiчого не вiдповiв, а Марiко вдягла куртку Маргiни, пошарпала в кишенях та сказала: - Ви й гаманець мiй украли? Я не маю грошей на таксi!
   - Нащо тобi грошi, ти можеш спокiйно летiти, - сказала Маргiна, на що Марiко вiдповiла: - Я не якась вiдьма, чи ворона, щоб лiтати!
   Тарас дав їй грошей та спитав: - Куди ти хочеш їхати?
   - Додому, в Романкiв, - сказала Марiко та вiдкрила дверi, а Тарас навздогiн сказав: - Я тебе проведу!
   Коли Марiко зупинила таксi та сiла на заднє сидiння, Тарас теж вмостився поряд з нею.
   - Ти куди? - спитала Марiко.
   - Я хочу впевнитись у тому, що ти потрапиш додому, - сказав Тарас, а Марiко вiдповiла: - Коли я скажу своєму чоловiку, що ти затягнув мене у своє лiжко, то вiн тебе вб'є, бо дуже ревнивий.
   - Я на це надiюся, бо жити без тебе не можу, - вiдповiв Тарас, а Марiко хмикнула. Десь за пiв години вони були вже в Романковi, де Марiко впевнено показала куди їхати, поки вони не опинилися бiля ошатного двоповерхового будиночка.
   - Розплатися! - сказала Марiко, хоча Тарас дав їй грошей. Тарас розплатився з таксистом, а Марiко тримала пальця на ґудзику дзвiнка, поки з дому не спитали через динамiк: - Хто там?
   - Це я, Оксана, вiдкривай! - сказала Марiко, а Тарас подумав, що в тiло Марiко вселилася чужа душа, та важко зiтхнув: така проблема не медичного характеру, то може статися, що це назавжди.
   Їм вiдкрив трохи опецькуватий чоловiк, якого Марiко смачно поцiлувала прямо в губи та сказала:
   - Максику, як я рада тебе бачити!
   'А ще каже, що я товстий, подивись на свого Максика!' - ревниво подумав Тарас, а Макс, облизнувши губи, сказав: - Проходьте!
   Собаки, закритi за металевою сiткою, розгавкались, наче сказилися, а Макс, коли мимо нього проходив Тарас, здивовано спитав:
   - Чувак, хто ти такий?
   - Я чоловiк цiєї жiнки, - пояснив Тарас, - а вона вважає себе iншою людиною. Хто така Оксана?
   - Моя жiнка, - сказав Макс, - мiсяць назад я її поховав.
   - Що ви там шепчетесь? - пiдозрiло спитала Марiко та сказала: - Максик, цей чоловiк затягнув мене у своє лiжко i кудись подiв мiй одяг. Довелося вдягати ось це смiття! Чи ти мене вже не ревнуєш?
   - Ревную! - облизнув свої губи Макс та сказав: - Чувак, я не можу пустити тебе у свою оселю. Йди звiдси!
   - Це моя дружина, - сказав Тарас.
   - Я не твоя дружина, у мене є мiй любий чоловiк, - сказала Марiко та знову присмокталася до Макса. Коли вони закiнчили мордувати свої губи та душу Тараса, Макс витягнув з задньої кишенi пiстолета та напружено сказав: - Оксана, йди в дiм, а я розберуся з цим чужим чоловiком.
   Тарасу не сподобалося оте слово 'чужим', але в цiй ситуацiї вiн виглядав в цьому домi зайвим.
   - Йди звiдси, бо я тебе пристрелю та викличу полiцiю, - пообiцяв Макс.
   - Я йду, але ще повернуся, - пообiцяв Тарас та пiшов за ворота. Вiн вiдразу став невидимим та повернувся у двiр, а Макс, який вискочив на вулицю, цiлився у всi кущi без листочка, бо ворог десь зник. Вiн переможно сховав пiстолета в задню кишеню та подумав, що воскресла 'нова' дружина йому дуже сподобалася, а те, що трохи не сповна розуму, то байдуже, бо так не цiлувалася навiть померла дружина. Вiн облизнувся, та вирiшив, що оформити документи новiй дружинi чиста формальнiсть, а задоволення, що його чекає, варте такої дрiбницi.
   - Замовкнiть уже! - крикнув вiн на собак, якi не вгамувалися на його слова, а наче сказилися.
  ***
   Про Норвегiю, куди вони летiли, Олександра знала не так багато, бо, крiм того, щоб показати її на картi, на думку приходило хiба що фiорди73 та вiкiнги, а ще лев з сокирою на гербi країни. Поки летiли - дискутували, чи має якийсь сенс шукати сьомого гнома, Ґардворда, бо ж вiн обов'язково з'явиться у Києвi тринадцятого лютого. Але Олександра наполягла, що приватне знайомство з гномом може допомогти, як у випадку з Браунi, чи з Кобольдом, бо вони погодилися вiддати свої шматочки скрижалi. Олександра нагадала про непостiйнiсть Туманного Кота, то може виявитися, що шматочок скрижалi, який вiдiбраний насильно, може не дiяти.
   - Ти думаєш, що кiт мiг зробити нам таку капость? - замислилася Даша.
   - Спитай про це бабусю Маргiну, - засмiялася Олександра, а за нею й Даша, бо одрубана голова бабусi, та ще i її подругою, Мортi, це верх лицемiрства кота. Звичайно, на їхню думку, бо фiлософiя кота дуже вiдрiзняється вiд людської й не тому, що вiн обрав собi звiриний вигляд, а у зв'язку з тим, що вiн знає набагато бiльше. Iджi, на якого Даша ще трохи сердилася, розказав, що в на пiвднi та сходi Норвегiї гноми вiдомi пiд iм'ям нiссе, а от в захiднiй та пiвнiчнiй частинах Норвегiї їх називають ґардвордами, хранителями ферм. Якщо фермер у добрих стосунках iз ґардвордом, то ферма процвiтає та дає прибуток, але коли з ним вестися нечемно, то жди бiди - або ферма згорить, або конi здохнуть, або корови та кози не дають молока.
   Є ще святковi нiссе незлобивої вдачi, якi називаються Юленiссе на честь рiздва, то вони ведуть свiй рiд з мiста Дрйобак, що недалеко вiд Осло. На чолi їх роду старший син того нiссе, який вперше подарував двi срiбнi монетки маленькiй дiвчинцi понад п'ятсот рокiв тому. На вигляд Юленiссе невисокого зросту, вдягненi у новорiчне вбрання та ковпаки з дзвiночками. Кажуть, що їх створили з троянд, сушеного лишайнику та рiзнокольорових ниток радостi, любовi та веселощiв. Юленiссе мають високi, здебiльшого в'язанi ковпаки, якi натягуються аж до носа, що не видно очей, мають розкiшну бiлу бороду, яка закриває тiло та його особливостi, (по секрету, у Юленiссе немає пупка та не слiд йому про це нагадувати, бо, хоч вони й добрi, але можуть переплутати подарунок i вам дiстанеться чужий). Юленiссе має червону жилетку або каптан, сiрi коротенькi штанцi та високi гетри, а на ногах дерев'янi черевики. В кишенi жилетки вiн тримає круглi окуляри, якi одягає, щоб побачити хорошi чи поганi вчинки дiтей, але дiти про це не здогадуються.
   А ще Юленiссе у сонячний день не вiдкидає тiнi, що може когось злякати, тому вони не надто полюбляють натовп. Якщо залiзти в кишеню юленiссе, то можна знайти там цiкавi речi: котячi вуса(питається, з якого лиха) та заячу лапку, кремiнь для розведення вогню, зазвичай, трохи водоростей, чи якусь мушлю, а ще обов'язково шматочок мила, бо юленiссе не якийсь там ґардворд з ферми, а рiздвяний гном. Вiд них завжди приємний запах сосни, воску вiд свiчок та гвоздики. Поруч з Юленiссе може сидiти його дружина, Нiссемур, i Iджi весело додав, що, напевне, до її iменi приклав свою лапу Туманний Кiт, бо Юленiссе з'явилися якраз тодi, коли кiт загубив свою скрижаль.
   В мiстi Дрйобак знаходиться пошта, куди щороку приходять тисячi листiв вiд дiтей до головного Юленiссе, дiда Мороза. Рiздвянi свята в Норвегiї починаються за мiсяць вiд Рiздва i цей перiод називають Adventa, тобто Початок Рiздва, який припадає на недiлю 29 листопада. Вiн тягнеться до Святвечора 24 грудня, а пiсля Рiздва наступає перiод Romjul, домашнє Рiздво, коли вiдпочивають до Нового року.
   - То куди, по твоєму, нам потрiбно звернутися, щоб щось дiзнатися про Ґардворда? - спитала Олександра, коли вони вже летiли над Данiєю.
   - Я думаю, що ми повиннi звернутися на пошту в мiстi Дрйобак, бо там знають, де знаходиться головний Юленiссе, а вiн, я так думаю, знає про Ґардворда, - сказав Iджi.
   - Марна втрата часу! - не згодилася з ним Даша, мабуть, йому в пiку, а Олександра з нею не погодилася: - З чогось потрiбно починати, то чому не з цього?
   Даша промовчала. Коли почалася Норвегiя, то Олександра спостерiгала узбережжя Осло-фiорда, поки не побачила попереду острiв Оскарборг з фортецею. Справа якраз i знаходилося мiсто Дрйобак. Вид на мiсто тiшив око, бо зелена трава, попри зиму, ще покривала весь пагорб, навколо якого розташувалося одноповерхове красиве мiсто, хоча дерева вже скинули листву. Складнiше серед цих вуличок, що змiїлися по горi, знайти пошту, на яку приходили листи до Юленiссе. Олександра через Iнтернет прочитала, що пошта розташована у Рiздвяному домi, де можна придбати рiздвянi подарунки. Його знайшли недалеко вiд морського порту на однiй з маленьких вуличок мiста. Перед Рiздвяний домом з великими вiкнами-арками розташувався маленький парк з фонтаном, де рибак у човнi витягує з моря велику рибину. Фонтан уже не працював, хоча було не холодно, не бiльше семи градусiв тепла та ледве дмухав легенький вiтерець. Оскiльки з початку святкування Рiздва пройшло вже понад два тижнi, то людей в магазинi вешталось небагато, а дверi до почтового вiддiлення були на замку. Олександра пiдiйшла до продавчинi та спитала: - Нам хотiлося познайомитися з Юленiссе, коли ви вiдвозите листи до нього?
   - Нiколи! - вiдказала продавчиня в медичнiй масцi та додала: - Водiй, що вiдвозив листи Юленiссе захворiв на ковiд, а на поштi лежать вже три мiшки з листами до Юленiссе!
   - То може ви скажете нам адресу Юленiссе, то ми з'їздимо самi? - запитала Олександра. Продавчиня хитро скосила очi та сказала: - Якщо захопите один мiшок з листами - скажу адресу!
   - Ми вiдвеземо всi три, - вiдповiла Олександра, а продавчиня заклопотано пояснила: - Це ж папiр, мiшки важкi!
   - Нiчого, якось долетимо, - заспокоїла Олександра, а продавчиня знову заклопотано пояснила:
   - Туди лiтаки не лiтають!
   - Ми лiтаємо, - заспокоїла Олександра. Продавчиня з деяким сумнiвом вiдкрила пошту, де прямо бiля дверей валялися три мiшки, привезенi, мабуть, якимось морським судном.
   - Беремо! - сказала Олександра, а продавчиня чиркнула на листi паперу адресу та додала: - Я допоможу.
   Мiшки виявилися заважкими. Вони витягли їх на вулицю, а Олександра сказала:
   - Хапайте по мiшку i полетiли!
   - Прямо при людях? - спитала Даша, поглядаючи на продавчиню, яка стояла на верандi Рiздвяного дому та спостерiгала.
   - Зараз Рiздво, коли вiдбуваються чудеса! Полетiли! - сказала Олександра та схопила в обiйми мiшка з яким ледве злетiла. За нею знялася Даша, теж обiйнявши мiшок, а Iджi завалив його на спину та так i полетiв. Продавчиня, яка не чекала таких чудес, розгублено сiла на сходинку веранди та згадала, що новi листоношi навiть не пiдписали накладну, тому вона повернулася в Рiздвяний дiм, вiдкрила операцiйний журнал та написала:
   Снiгуронька 1 - один мiшок;
   Снiгуронька 2 - один мiшок;
   Снiгуронька чоловiчого типу - 1 мiшок, та розписалася за всiх.
   - Не простiше було взяти один мiшок, яким би ми навантажили на Iджi, а самi летiли б спокiйно? - сердилася Даша, бо тягти таке одоробло ще те задоволення.
   - Зазвичай, це дитячi листи, i всi дiти чекають вiдповiдi дiда Мороза, - сказала Олександра та спитала: - Ти хочеш зiпсувати їм свято?
   - Я хочу скорiше позбутися цього мiшка, оце для мене буде свято! - вiдповiла Даша.
   - Кидай його менi на плечi, - запропонував Iджi, а Даша з задоволенням виконала його прохання. Iджi аж до землi долетiв, поки вирiвняв полiт, а Даша полетiла поряд з Олександрою та лукаво спитала: - Тобi не тяжко?
   - Нi! - смiючись вiдповiла Олександра.
   - То куди ми летимо? - спитала Даша.
   - Резиденцiя Юленiссе розташована в фюльке74 Иннландет у мiстечку Савален, на березi однойменного озера, - вiдповiла Олександра. Чим далi на пiвнiч вони летiли, тим холоднiше ставало, до того ж їх супроводжувала снiжна хмара, немов вони тягнули її за собою. Озеро Савален, до якого вони рухалися, ховалося у долинi помiж звичних в Норвегiї похилих та невисоких гiр. До нього вони добралися вже ввечерi та полетiли вздовж берега, поки не побачили невеликi вогнi в кiнцi озера. Мiсто Савален досить маленьке, як згори подивитися, то декiлька десяткiв одно та двоповерхових дерев'яних будинкiв. На деяких будинках крiвлю покривала земля, на якiй росла трава та мох. Напевне, так теплiше, але шукачi скрижалi не дуже зважали на особливiсть житла норвежцiв, а шукали дiм Юленiссе.
   Знайшов його Iджi, бо, напевне, вже притомився тягати цi два мiшки листiв до Юленiссе. Вiн приземлився у дворi будинку, скинув мiшки на снiг та чекав на Дашу з Олександрою. Освiтлену двоповерхову веранду великого одноповерхового будинку прикрашав напис 'Дiм Юленiссе', а ялинку, що росла перед верандою, заливали вогнi гiрлянд. За спиною Iджi стояв якийсь гiгантський вiгвам, а далi розташувався великий готель. Iджi почекав, поки Даша та Олександра приземляться, а потiм потягнув свої мiшки до дверей дому Юленiссе. Коли вiн вiдкрив дверi, то нiкого не побачив, але почув чиїсь кроки.
   - Це що? - спитав якийсь хлопчик в червоному ковпаку, бiлiй сорочцi та червонiй куртцi, який з'явився перед ними. Iджi вiдповiв: - Це мiшки з листами!
   - Юленiссе! Юленiссе! - заволав хлопчик i в проходi почувся голос: - Що трапилося, мiй маленький гном Фьюмпенiссе Пюс?
   Iджi подумав, що Юленiссе i цей 'гном' розiгрують перед ним спектакль, хоча з глядачiв була Олександра та Даша.
   - Звiдки листи? - по дiловому спитав невеличкий чоловiк, який був у зеленiй сорочцi, прикритiй червоною шубкою з бiлою хутряною обшивкою, зверху червоний ковпак, знизу непримiтнi штанцi та смугастi червоно-бiлi панчохи на ногах, взутих в дерев'янi туфлi. Обличчя Юленiссе прикрашала невеличка охайна кругла бiла борода. Олександра подумала, що для дiда Мороза цей Юленiссе замалий, то може вiн справжнiй гном.
   - Привезли з Дрйобака, бо там захворiв листоноша, - вiдповiв Iджi, а Юленiссе хитро посмiхнувся та сказав: - Мабуть, ви приїхали не задля того, щоб привезти сюди мiшки?
   - Так! - втрутилася Олександра. - Ми хотiли дiзнатися, де знайти гнома Ґардворда.
   - Пройдемо до мене, - сказав Юленiссе та пiшов попереду, а Олександра пiшла за ним. Iджi роздивлявся стiни будинку на яких висiло безлiч листiв, привiтань до Юленiссе, рiзних малюнкiв та прохань.
   - Навiщо вам гном Ґардворд? - спитав Юленiссе, а Iджi бовкнув: - Вiн нам дещо винен!
   По обличчю Олександри, яке скривилося, як кислий огiрок, Iджi зрозумiв, що ляпнув зайве, а Юленiссе, який роздивлявся малюнки на обличчi Дашi та Iджi, теж все прочитав та сказав: - Я маю впевнитись, що ви хорошi люди?
   - Листiв, якi ми вам привезли, для цього недостатньо? - без всякої надiї спитав Iджi, а Юленiссе пiдтвердив: - Так!
   - Ми виконаємо будь-яке ваше бажання, - сказала Олександра, а Юленiссе посмiхнувся та вiдповiв: - Моє бажання - виконувати прохання дiтей. Тому, ось вам по листу: тобi на захiд, тобi на пiвдень, а тобi на схiд. Через пiв години прочитаєте адресу, а коли зайдете адресата, вiдкриєте конверт та виконаєте бажання цих дiтей!
   Вiн передав їм три листи й Олександра подумала, що там такi бажання, якi Юленiссе сам виконати не може. Можливо, що вiн дав їх спецiально, щоб отаким чином вiдмовити.
   - Домовилися! - сказала Олександра та взяла один з листiв, а решту забрала Даша та Iджi. Вони вийшли надвiр та пурхнули в небо. Помiчник Юленiссе, гном Фьюмпенiссе, вийшов за ними та побачив, як трiйка гостей здiйнялася в небо. Вiн хутко повернувся до Юленiссе та повiдомив: - Вони полетiли в небо!
   Юленiссе подумав та сказав: - Можливо, що я не зрозумiв їх намiрiв, - а потiм додав: - Збирайся, повезеш листа на ферму Буан.
   Фьюмпенiссе пiшов збиратися, а Юленiссе взяв аркуш паперу, вмочив гусяче перо в скляну чорнильницю та став виводити гарними лiтерами:
  'Дорогий Ґардворд!
  Мушу тобi повiдомити...'
  ***
   Коли Тарас та Марiко покинули квартиру, Маргiна сказала: - Менi це не подобається! Тарас у такiй ситуацiї може зробити щось невiрне, то я мушу йому допомогти.
   - Я з тобою! - сказала Мортi, а Маргiна кивнула головою.
   - Я теж з вами! - сказав Вася, але Маргiна його зупинила: - Краще зверни увагу на Фате, бо дiждешся, що вона тебе покине.
   - Спасибi, Маргiна, я тебе люблю! - задоволено пiдтримала Фате та повернулася до Васi: - Ми залишимося лише удвох!
   Вася не став сперечатися, а його двi мами прямо з балкона чкурнули в повiтря. Була недiля, день святого Миколая для православних, то на вулицях багато людей не вешталось, але нi Маргiна, нi Мортi на це не звертали уваги, бо їм болiло за Тараса та Марiко. Вони швидко примчалися в Романкiв, знайшли садибу, де знаходилася Марiко та Тарас, хоча надворi їх не побачили. Собаки, якi й до цього знавiснiло гавкали, пiдняли такий гармидер, що вийшов хазяїн та став на них лаятись. Маргiна та Мортi сховалися аж за стосом дров та стали спостерiгати за двором, коли почули ззаду: - Що ви тут робите?
   Мортi так перелякалася, що втратила мову, а Маргiна вилаялась: - Тарас, ти чого покинув Марiко та тиняєшся тут невидимий?
   - Тому що вона вбила собi в голову, що це її дiм та її чоловiк, - вiдповiв Тарас.
   - Вона, чи душа iншої жiнки, яка забралася в її тiло?
   - Можливо, що це душа iншої жiнки, Оксани, яка вмерла мiсяць назад, - пiдтвердив Тарас, а Маргiна обурилася: - То чого ж ти тут тиняєшся?
   - Там її чоловiк, який хоче зґвалтувати тiло Марiко! - сказав Тарас та додав: - Я його вб'ю, як тiльки вiн доторкнеться до її тiла.
   - Я це зроблю набагато вправнiше, - сказала Мортi та кинула полiняку в загородку для собак, якi здiйняли несамовитий гавкiт. Знову вийшов хазяїн, а Тарас сказав: - Це Макс, її чоловiк!
   - Я його беру на себе! - сказала Мортi, пiдхопила Макса, який волав не гiрше собак, та понесла десь на схiд.
   - А ти чого тут трешся? - спитала Маргiна.
   - А що я маю робити? - спитав Тарас.
   - Перетворись на цього Макса, якщо Марiко вважає його своїм чоловiком, та дiзнайся, як її можна вилiкувати, чи, може, вигнати її душу, - пояснила Маргiна. Тарас прибрав образ Макса, а Маргiна скривила губи та сказала: - Який же ти гидкий!
   - Спасибi, мамо! - сказав Тарас своїй тещi, вважаючи це комплiментом собi, Тарасу, та пiшов у хату. Перше, що вiн почув, були слова Марiко:
   - Любий, я по тобi скучила, скорiше в лiжко!
   'Хто це каже, Марiко, чи ота Оксана?' - подумав Тарас та вперше схвалив лозунг президента України: 'Яка рiзниця!', - хоча рiзниця була досить суттєва, про що вiн потiм пошкодує. Тут Автор задумався: про кого вiн так пише: про президента, чи про Тараса, а потiм зрозумiв: 'Яка рiзниця, обом перепаде!'
  
  
  Реплiкацiя чотирнадцята. Олександра
   Олександра повинна була летiти на схiд, що вона й зробила, а через пiв години, як i наказував Юленiссе, глянула на адресу, яка її дуже здивувала: 'Бразилiя'. 'Оце так попала!' - подумала Олександра, якiй вiдразу закортiло зв'язатися з Дашею та Iджi, щоб дiзнатися, куди їх послав Юленiссе. Проте, не стала цього робити, бо хто його знає, що в головi цього Юленiссе та чи не вийде така витiвка боком. Ще, коли вони були в Саваленi, Олександра спробувала залiзти Юленiссе в голову та дарма, бо натрапила на стiнку. Звiдки у цього Юленiссе така здатнiсть, Олександра не знала, то, може, це, дiйсно, витiвки Туманного Кота, щоб здiйснити перевiрку претендентiв на скрижаль. 'Не дуже вона менi потрiбна', - подумала Олександра, бо керувати Всесвiтом, це не мед ложкою їсти, а хоч би й мед, то досить скоро набридне та захочеться солоного огiрка. Досить повернути Всесвiт Туманному Коту, хай i далi керує, як до цього керував.
   До Бразилiї, все ж таки, далекувато, навiть лiтаком летiти годин п'ятнадцять, то Олександра подумала, що прийдеться забратися у якийсь лiтак та спокiйно подрiмати. Вона глянула вгору та в просвiтi мiж хмарами запримiтила вогник лiтака, тому свiчкою кинулася вгору, щоб його перейняти. Коли минула хмари то на тлi зiрок ясно побачила вогнi лiтака, а коли пiдлетiла ближче, то зрозумiла, що це Боїнг 737-700. Вона пiдлетiла до хвоста лiтака, там де туалети, та просунула голову, щоб дiзнатися, чи вiн вiльний. Якийсь чолов'яга в масцi справляв малу потребу, то Олександра зi смiхом забрала голову та сказала: 'Пробачте!', а сама перелетiла на iнший бiк та знову сунула голову в туалет. Нiкого не було, то Олександра привела себе до ладу, а вже тодi вийшла та побачила чоловiка, який покинув той туалет, куди вона заглядала.
   - Did you see me in the toilet?75 - спитав вiн, а Олександра зробила здивовану мордочку та вiдрiзала:
   - Що ви собi дозволяєте!
   Вона пройшла в салон та сiла на вiльне мiсце, а сусiдка здивовано глянула на неї та сказала: - Це мiсце мого чоловiка, - а джентльмен з туалету теж став поряд.
   - Пробачте, переплутала, - сказала Олександра та сiла на мiсце попереду, яке теж було вiльне. Ззаду щось бурчало подружжя, а Олександра спитала окулярика з книжкою, поряд з яким вона сiла: - Куди ми летимо?
   - В Осло! - вiдповiв хлопець та натягнув на нiс маску. До неї пiдiйшла стюардеса, стурбовано сунула їй в руки маску, бо не зрозумiла, як проминула цю пасажирку. Олександра її надiла та схилилася на крiсло, щоб трохи подрiмати. Коли вже пiдлiтали до аеропорту Гардермуен бiля Осло, Олександра знову пiшла в кiнець лiтака та прямо через обшивку корпусу вискочила назовнi. Потоком повiтря її вiдразу жбурнуло на заднє крило й вона ледве ухилилася вiд нього. За одну секунду вона змерзла та хутко огорнула себе коконом з дiмензiальної сiточки, а потiм на максимальнiй швидкостi шугнула вперед. Досить скоро кокон став свiтитися вiд розпеченого повiтря, а вона була вже минула Париж. Якийсь лiтак летiв у ту ж сторону й Олександра пiдлетiла ближче. Напис 'AIR FRANCE' говорив, що це французькi авiалiнiї, а номер на хвостi 'F-GSQЕ' вона розшифрувала через Iнтернет.
   Їй пощастило, бо лiтак летiв якраз у Рiо-де-Жанейро. Вона не стала мудрувати, а пiдлетiла до носа та зайшла крiзь обшивку корпуса перед туалетами. Добре, що якийсь чоловiк стояв спиною до неї та не бачив, як вона зайшла, але обернувся, та хотiв її пропустити в туалет, але Олександра вiдмовилася:
   - Нi, я пiдiйду пiзнiше!
   Вона зайшла в перший салон, який був наполовину пустий та сiла у другому ряду, сподiваючись, що тут нiхто не питатиме її, де вона взялася. Тiльки вона всiлася, як з'явився чемний добродiй, який стояв бiля туалету та з посмiшкою сказав: - Тут повинна була сидiти моя дружина.
   - Я за неї, - вiдповiла Олександра, а чемний добродiй вiдповiв: - Не переймайтеся, я нiкому не розповiм, що ви з'явилися на лiтаку зайцем. Ви, видно, з тих iнопланетян, якi прибувають на Землi через Бернардсвiль в США.
   'От негiдник, таки побачив!' - подумала Олександра, але добродiй виявився, дiйсно, чемний, тiльки розпитав її звiдки вона, то Олександра збрехала, що з Альдебарана. Бертран, як звали добродiя, виявився психологом, бо вiдразу розпiзнав, що Олександра бреше, то вона сказала, що з України, з Крижополя. Виявилося, що Бертран багато знає про Україну, бо є членом французького парламенту. Вiн став розпитувати про Україну й Олександра розповiла тiльки правду. Бертран досить довго розпитував, а потiм сказав: - Дякую вам за розповiдь, бо iнформацiя з перших рук коштує дорого, - вiн посмiхнувся та додав, показуючи на вiкно: - А як же ваша спроможнiсть лiтати?
   - Це вiд батька, вiн у мене трохи iнопланетянин, - чесно вiдповiла Олександра.
   Попри те, що летiли годин дванадцять, час в балачках з Бертраном пройшов швидко, бо вiн багато розказував про Францiю, яку добре знав, а ще був дотепним та розумним спiврозмовником. Вже свiтало, коли пiдлетiли до Рiо-де-Жанейро та в iлюмiнаторi з'явилася величезна статуя Христа Спасителя, Олександра сказала: - Менi пора!
   Бертран обiцяв провести Олександру через ВIП зону, але вона не погодилася. Бертран дав їй свою вiзитку та запропонував звертатися в Французьке посольство в Рiо-де-Жанейро, якщо в неї виникнуть якiсь ускладнення. Олександра не стала розтягувати прощання, а швидко пройшла через обшивку корпусу лiтака та полетiла вниз. Навiть на висотi Олександра вiдчула подих нагрiтого континенту, бо в Бразилiї зараз розпал лiтнього сезону. Ця маленька деталь, про яку вона забула, спокушала її залишитися на березi Атлантичного океану та вiддати себе сонцю, вперемiжку з солоною водою, але Олександра переборола принаду та стала шукати, куди непримiтно приземлитися. Лiтак, на якому вона летiла, пiшов на посадку на острiв Говернадор, де знаходився аеропорт Галео, а Олександра потягнулася до шматочка соковитої зеленi на березi континенту, де примiтила круглi очиснi басейни для води, а в самому густому лiсi розкиданi акуратнi будiвлi.
   Як потiм виявилося, Олександра попала в приватний Унiверситет Камiло Кастело Бранко, названого iменем плодовитого бразильського письменника, який написав десь двiстi п'ятдесят романiв, нi один з яких вона не читала. Вона вибралася на дорогу i побачила таксi Uber, яке зупинила. Оскiльки португальської мови вона майже не знала, то назвала вулицю, написану на конвертi, 'Vargem Bonita', а водiй з маскою на пiдборiддi якось дивно на неї глянув та повiз, петляючи вулицями.
   В авто було душно i водiй спитав її: 'Ar condicionado?'76- i Олександра кивнула головою. Вулицi, якими вони їхали, їй не сподобалося, бо всi будiвлi занадто занедбанi, стiни iз червоної цегли та сiрого бетону зазвичай обписанi малюнками. Як виявилося, водiй недарма дивився на неї скоса, бо їхали вони бiля години, видно, що ця вулиця була десь на задвiрках. Роздивлятися вулицi вже зовсiм не хотiлося, то, Олександра зайшла в Iнтернет та вiдшукала ту злощасну вулицю i, як з'ясувалася, мала рацiю, що вона десь на краю мiста.
   Нарештi водiй зупинив автомобiль бiля будиночка, акуратно фарбованого зеленою та жовтою фарбою, а високi, у рiст людини, дверi чи вiкна були прикритi металевими жалюзями. Добре, що у людей, до яких йде Олександра, є хоч якесь вiдчуття прекрасного i вона подумала, що з задоволенням виконає будь-яке побажання дитини, яка живе в цьому будинку. Олександра витягла з кишенi портмоне та зробила копiю сто доларової купюри, яка у неї була та простягнула її водiю. Той взяв купюру i по його шоколадному обличчю Олександра зрозумiла, що здачi не буде. Можливо, що водiй її не дурив, бо ця дiвчинка з Бразилiї живе аж занадто далеко вiд центру.
   Вона вийшла з таксi та постукала по воротах, але нiхто не вiдiзвався. Водiй таксi не вiд'їздив, мабуть, надiявся, що сеньйора нiкого не застане дома та поїде назад. 'Наче рано для сiєсти?' - подумала Олександра та погрюкала по воротах ногою i почула, як хтось за тином щось невдоволено бурчить. Половину ворiт вiдкрив небритий здоровань i зовсiм не сеньйор, який спитав: - O que voc? precisa?77
   - Louise Moreiro, - спитала Олександра, а здоровань похитав головою та вiдповiв: - N?o.
   Та закрив ворота.
   Все, приїхали!
   Олександра пiдiйшла до таксиста, що стояв бiля машини та англiйською мовою пояснила, що їй потрiбна дiвчина, Луїза Морейро, яка тут живе, бо вона хоче зробити їй подарунок.
   - One moment! - сказав таксист та пiшов до ворiт, Олександра хотiла пiти з ним разом, але вiн її строго зупинив. Знову вийшов здоровань i вони з таксистом щось гаряче обговорювали, навiть, закрили ворота, щоб Олександра не бачила, а потiм вийшов задоволений таксист та сказав, чомусь нiмецькою, запрошуючи рукою: - Bitte, Frau!
   Здоровань повiв її вiд ворiт вздовж сараю, схожого на майстерню, до домiвки у дворi, а ззаду йшов таксист i це заспокоювало Олександру, бо тому здорованю вона не зовсiм довiряла.
   Раптовий бiль охопив її голову, а сонячний день перетворився у вiчну темряву.
  ***
   Вiдлетiвши на деяку вiдстань вiд мiста Савален, Iджi витягнув конверта та кинув погляд на адресу й спохмурнiв: йому випало летiти до Китаю. Добре, що хоч адреса написана англiйською мовою, бо довелося б вивчати китайську, а цього Iджi не дуже хотiв. Його зацiкавило те, що в Китаї, зазвичай, християн не так уже й багато, то це, мабуть, якийсь європеєць, що знає Рiздвяного Юленiссе з Норвегiї, тому його син вiдправив цього листа. Iджi детально прочитав адресу та iм'я того, хто написав листа: 'Tan Ci, Maqu East Road 56, Yushu City, Qinghai Province, China'
   Iджi витягнув зi своїх симпот карту Землi, знайшов мiсто Юшу на краю провiнцiї Цiнхай та взяв напрям. А потiм обгорнув себе дiмензiальною оболонкою та полетiв, розглядуючи нiчнi мiста, що трапилися по маршруту. Коли летiв над Московiєю, стомився дивитися на темну планету та вирахував, що з такою швидкiстю подолати вiдстань у сiм тисяч кiлометрiв вiд Норвегiї до Китаю вiн зможе хiба що за добу, тому розiгнався до швидкостi ракети, аж повiтря перед ним розжарилося. Досить скоро вiн долетiв до Китаю та крiзь полум'я став розглядати гори внизу, щоб не пропустити мiсце приземлення. Мiсцевий житель Дан Ба, що вiв свого сина до школи, подивився на небо та побачив дивну картину: одне сонце повiльно пiдiймалося на сходi, а друге сонце з довгим вогняним хвостом швидко рухалося з заходу. Пасажири лiтака, який летiв ранком з китайського мiста Сiана у Тибет, в мiсто Лхасу, з жахом спостерiгали, як вогняна куля рухається в їхню сторону й думали, що хтось випустив по лiтаку ракету, тому перед смертю молилися богам, кожний - своєму. Видно, боги до них були прихильнi, бо вогненна куля бабахнула пару раз, наче пригальмувала, та завалила вниз, кудись на кордон мiж провiнцiями Цiнхай та Сичуань.
   Iджi, дiйсно, знадобилося пригальмувати, i його добре струсонуло, що мало не вiдiрвало голову. Попри цi незручностi Iджi був радий, що так швидко потрапив на мiсце призначення. Залишилося знайти мiсто та вулицю, тож Iджi ввiмкнув геолокацiю, але виявилося, що вона тут не працює. Довелося знайти вулицi по картi, яку Iджi витягнув iз симпот, але там не було номерiв будинкiв, то ж Iджi мав приземлитися та побачити їх на власнi очi.
  
   Iджi дiзнався, що мiсто Юшу витягнулося вздовж 308 провiнцiальної дороги. На заходi вона йде вiд мiста Лонгбаожен, назва якого китайською звучить, як Довга Подушка, бо, мабуть, її жителi полюбляють довго спати, тому отримали таку назву. Перевалившись через високогiрний перевал Чумарлеб, дорога приходить в Юшу та вливається в китайське нацiональне шосе 214, яке йде iз мiста Сiнiн на пiвночi, що є столицею провiнцiї Цiнхай, а пiсля Юшу тягнеться на пiвдень, аж до повiту Рiвоче, мiського округу Чамбо, Тибетського автономного округу. Через мiсто Юшу тече рiчка Яндзи, яка в Тибетi називається Тонтян i в мiстi Юшу зливається з рiчкою Батанг. Прикрасою мiста Юшу є яскравий червоний монастир Джекундо тибетських буддистiв, статуя царя Гесара, просвiтленого тибетського правителя, який жив тисячу рокiв тому, та тибетський молитовний дiм. Все це згори вiдразу впадало в око, навiть, вулиця, яку вiн шукав, йшла у пiднiжжя гори з тибетським монастирем.
   Коли вiн спустився недалеко вiд потрiбної вулицi та покинув капсулу, то вiдчув, що холодно, тому швидко застiбнув свою сорочку, бо в горах Тибету погода зовсiм не лiтня. 'Треба вiдшукати цього Тан Сi!' - подумав Iджi та пiшов вздовж вулицi, намагаючись розглянути номери будинкiв. Мимо нього пройшли мiсцевi хлопцi, обвiшанi прикрасами зi срiбла, бiрюзи та коралiв, у червоних нацiональних костюмах з широкими рукавами, видно, йшли на навчання в буддiйський монастир.
   Будинок з номером 56 виявився невеличким, але охайним, в чотири вiкна та традицiйно з плоским дахом. Iджi постукав у дверi, але нiхто їх не вiдкрив. Вiн хотiв постукати ще раз, та дверi вiдкрилися й Iджi побачив хлопчика рокiв чотирнадцяти, який сидiв на стiльцi з саморобними колесами вiд велосипеда. Хлопчик здивовано дивився на Iджi, який сказав англiйською мовою: - Я шукаю Тан Сi. Це, випадково, не ти?
   - Випадково, це я, - вiдповiв хлопчик та запросив Iджi в дiм: - Заходь!
   В кiмнатi, крiм стола, лави пiд стiною та двох стiльцiв нiчого не було. Посерединi стояла пiч, бiля дверцят якої лежала гiрка незрозумiлих сiрих млинцiв, якими топили пiч, а по боках печi двоє дверей, якi, напевне, вели у двi спальнi. Тан Сi запросив Iджi до столу i сам пiд'їхав своєю коляскою до нього, а потiм спокiйно чекав, що скаже гiсть.
   - Я принiс твого листа, - сказав Iджi та подав Тан Сi конверта. Той побачив заклеєний лист та розчаровано спитав: - Його нiхто, навiть, не читав? - але Iджi заперечив: - Нi! Юленiссе дав менi завдання, щоб я виконав твоє бажання!
   - Ти теж його не читав? - ще бiльш розчаровано спитав Тан Сi.
   - Буде краще, якщо я почую твоє бажання особисто, - вiдповiв Iджi та подумав, що зробив кепсько, бо не вiдкрив ранiше конверта. Тан Сi розпечатав листа та прочитав:
   'Шановний Юленiссе!
   Десять рокiв тому у нас трапився землетрус, який забрав життя мого батька, а мене придавило, то я став на все життя калiкою, хоча завжди мрiяв стати космонавтом. Я розумiю, що калiк в космонавти не беруть, але б хотiв би хоч одним оком побачити той Космос.
   Залишилася надiя тiльки на тебе.
   Тан Сi'.
   Тан Сi замовк, а Iджi спитав: - Ти звертався до тибетських монахiв?
   - Так, мама Геле молилася за мене в монастирi, - вiдповiв Тан Сi.
   - Ну, що ж, дочекаємося маму Геле i якщо вона нам дозволить, то ти сьогоднi станеш космонавтом, - вiдповiв Iджi. Вiд Тана вiн дiзнався, що мама возила його в лiкарню аж в Сiнiн на пiвночi, в столицю провiнцiї Цiнхай, але лiкарi пояснили, що шансiв у Тана 50 на 50, або щасливий результат, або смерть, то мама вирiшила не ризикувати. Поки вони чекали маму Геле, Тан Сi, який несподiвано для себе отримав спiвбесiдника на цiлий день, розказав, що його мама викладає англiйську мову в школi, а ввечерi навчається з ним. Тан Сi з гордiстю похвалився, що пару рокiв назад закiнчив початкову школу з оцiнками на 'А'78, а зараз навчається в середнiй школi вищого ступеня та теж на 'А'. Iджi подивився пiдручники Тана i хоча не розумiв написаного, але пiймав змiст по картинках, тому зiбрав всю iнформацiю по темах в пiдручнику та поклав її в голову Тана.
   - Це ти зробив? - пiдозрiло спитав Тан, а Iджi, вдаючи дурника, перепитав: - Що?
   - Поклав у мою голову знання, якi я не знав? - перепитав Тан.
   - Я тiльки трошки допомiг, - пояснив Iджi, а Тан загорiвся й попросив: - Давай ще!
   Досить скоро вони перебрали всi пiдручники, якi були в домi Тана за весь курс середньої школи. Тан аж тремтiв вiд радостi та гордо сказав: - Я можу хоч завтра скласти iспити!
   - Хай вони трохи уляжуться у твоїй головi, - заспокоїв його Iджi, а Тан глянув на годинник та сказав:
   - Запрошую тебе на обiд.
   Iджi заглянув у каструльку на плитi та побачив там курячий суп, який мама Тана зварила йому на обiд. Вiн налив тарiлку та поставив перед Таном на стiл:
   - Обiдай, пiсля чого будеш вчити мене китайської мови!
   - Чому не налив собi? - пiдозрiло спитав Тан.
   - Помiчники Юленiссе не їдять земну їжу, - пояснив Iджi. Не встиг Тан доїсти, як дверi вiдкрилися i на порозi стала молода жiнка з розкосими очима та обличчям тибетського типу. Вона здивовано глянула на Iджi, а Тан, їй радiсно пояснив: - Мамо, це Iджi, вiн прибув вiд Юленiссе. Я сьогоднi стану космонавтом!
   Геле, мама Тана, пiдозрiло глянула на розмальовану пику посланця Юленiссе та не зрозумiла, чого хоче цей юнак вiд її сiм'ї, тому спитала:
   - Ви з мiсiєю вiд Червоного Хреста?
   - Нi, я вiд Юленiссе, - вiдповiв Iджi та показав на листа Тана, який валявся на столi: - Я по цьому запрошенню.
   - Що ви хочете робити з Таном? - не заспокоїлась Геле, на що Iджi вiдповiв: - Я хочу виконати його мрiю.
   - Мамо, вiн, дiйсно, вiд Юленiссе! Вiн допомiг менi вивчити курс за середню школу за десять хвилин, можеш перевiрити, - Тан показав на стiл з купою розгорнутих книжок.
   Геле почала перевiряти й через десять хвилин безпорадно сказала: - Я не розумiю, але мушу йти в школу, бо мої уроки ще не закiнчилися.
   - Чи можемо ми прогулятися з Таном? - спитав Iджi.
   - Тiльки у дворi! - кинула Геле та почалася збиратися, а Iджi з посмiшкою вiдповiв: - Тiльки у дворi, хiба що злiтаємо в Космос!
   Геле глянула на нього, як на чокнутого, та побiгла в школу, щоб вiдпроситися, бо невiдомо, що можна чекати вiд цього 'запрошеного' гостя.
   - Що ж, уроки китайської мови вiдкладемо на потiм, а зараз одягаємося i надвiр, - Iджi допомiг Тану одягнутися, а вiн наполiг на тому, щоб Iджi одягнув батькiвське пальто, бо надворi холодно. Iджi викотив iмпровiзовану коляску Тана у двiр i той радiсно посмiхнувся.
   - Готовий подорожувати в Космос? -спитав Iджi й Тан весело йому посмiхнувся. Iджi огорнув себе й Тана дiмензiальною оболонкою та став поволi пiдiйматися, як повiтряна куля.
   - Не боїшся висоти? - спитав Iджi, а Тан швидко вiдповiв: 'Нi!' - бо, мабуть, боявся, що Iджi передумає. Шар пiдiймався ще вище, а Тан зачаровано дивився, як вони опинилися вище гiр, а потiм Земля стала перетворюватися на чашу. Досить скоро Китай стало можливо охопити одним поглядом, а потiм Земля поволi закрутилася, як глобус.
   - Яка ж вона красива! - захоплено вiдповiв Тан, та вiдчув, що стiлець пiд ним поплив в одну сторону, а вiн сам - в iншу сторону.
   - Я космонавт! - захоплено сказав Тан, зависаючи з розкинутими в боки руками, а Iджi йому вiдповiв: - Спостерiгай за Землею, а я хочу подивитися на твiй хребет.
   Вiн завис над Таном та досить скоро зрозумiв, що у нього змiщений один хребець в хребтi, який защемив нерви, тому нижня частина тiла хлопчика не може рухатися. Поставити хрящик на мiсце не проблема, але вiн пошкоджений, то може несподiвано вискочити та завдати не тiльки калiцтво, а й смерть Тану. Iджi став збирати осколки та повiльно пересувати їх до хребця, щоб потiм зростити.
   - Ти мене лоскочеш! - засмiявся Тан, а Iджi сказав: - Якщо хочеш стати космонавтом, то терпи.
   Вони зробили десь три чи чотири оберти навколо Землi, коли стомлений Iджi сказав: - Здається, зiбрав!
   - Я можу рухатись? - спитав Тан, який весь час висiв нерухомо, як наказав Iджi.
   - Нi! Залишилася основна частина операцiї, можливо, що тобi стане боляче, то терпи, - сказав Iджi та став вставляти хребець на мiсце. В невагомостi це зробити набагато легше, тому досить скоро Iджi зiтхнув та сказав: - Все!
   Тан мовчав!
   Iджi заглянув на його обличчя та побачив його закритi очi. Вiн ляснув Тана долонею по щоцi, а той, вiд удару, поплив до стiнки кулi, в якiй вони знаходилися, але вiдкрив очi.
   - Що трапилося? - спитав Iджi.
   - Було боляче, я втратив свiдомiсть, - вiдповiв Тан, немов виправдовуючись. Iджi попросив його рухати ноги, а Тан незграбно став ними ворушити, тому Iджi вирiшив, що цього поки досить та наказав Тану прийняти горизонтальне положення.
   Коли Iджi опустився у двiр дому Тана, тримаючи його на руках, Геле не знаходила собi мiсця, бо її син пропав разом з незрозумiлим гостем. Вона картала себе за необачнiсть, бо не вигнала його з дому, та думала, куди вiн мiг зникнути. Вона вже хотiла дзвонити в полiцiю, коли побачила над собою кулю, а в нiй Iджi з Таном. Коли куля опинилася на землi, Геле кинулася до Iджi, намагаючись вирвати сина з його рук, але той досить твердо сказав: - Обережно, бо завдаси Тану болю! Краще вiдкрий дверi в дiм.
   Вiн занiс Тана в кiмнату, а потiм в спальню, де поклав його на лiжко та сказав: - Доведеться тобi трохи полежати та робити вправи в лiжку, а десь через недiлю станеш потроху пiдiйматися та ходити. Головне, не вдаватися вiдразу до великих навантажень. Я думаю, ви приглянете за сином, що вiн не спiшив ставати космонавтом? - з посмiшкою звернувся вiн до Геле. Та нiчого не розумiла та не знала, як реагувати, тiльки гладила сина, який, на вiдмiну вiд неї, був щасливий, бо ворушив пальцi ноги.
   - Мушу покинути тебе, бо мене чекають, - сказав Iджi, а Тан захоплено тримав його руку та урочисто сказав: - Я напишу листа Юленiссе, що ти виконав моє бажання!
   - Дякую, але цього не треба, - сказав Iджi та додав: - Бережи себе, та роби, як я тобi сказав, тодi здiйсниться твоя мрiя, бо космонавти - дуже дисциплiнованi люди.
   Iджi вийшов на двiр та задоволено стрибнув у небо. В цей час Тан взяв листок паперу та написав листа Юленiссе, яке наказав мамi вiдразу вiдправити. Геле взяла листа та вийшла надвiр, поглядаючи в небо, а коли знайшла поштову скриньку, то вкинула туди листа. Геле пiшла додому, до сина, а лист, чомусь, випав знизу та, пiдхоплений вiтром, помчав у небо, наче наздоганяючи Iджi, який знову оповив себе шаром та мчався в Норвегiю, наче ракета.
  ***
   Виявилося, що Марiко поводилася, як абсолютно чужа жiнка, i Тарас схилявся до думки, що в її тiло якимось чином забралася душа Оксани, дружини Макса. Пiсля сексу Марiко глянула на Тараса та сказала:
   - Ти якийсь не такий!
   - Чому ти так вважаєш? - спитав Тарас.
   - Ти не Макс, хто ти? - спитала вона та вiдсунулася на лiжку, щоб краще бачити.
   - Ти була в аварiї, тому твоє сприйняття змiнилося, - натякнув Тарас, перевiряючи, хто з ним: Марiко, чи Оксана. Виявилося, що Оксана, бо вона вiдповiла: - Так, я була в аварiї, але дуже тебе кохала, тому вижила. Ти не Макс, хто ти? - знову спитала вона.
   - Я Тарас, чоловiк тiєї жiнки в тiло якої ти забралася, - сказав Тарас та несподiвано спитав: - Ти дивилася на себе в дзеркало?
   Марiко зiскочила з лiжка та кинулася до дзеркала. Вона водила руками по обличчю та питала: - Хто я?
   - Я ж тобi кажу, що ти в тiлi моєї жiнки, - вiдповiв Тарас, а Марiко спитала: - А де мiй любий чоловiк Макс?
   - Напевне зараз Мортi вiдрубає йому голову, - сказав правду Тарас. Марiко наморщила лоба та попросила: - Не робiть цього!
   - Чому? Ти моя жiнка, а вiн хотiв тебе зґвалтувати, - сказав Тарас та перетворився на себе. Марiко впiзнала його та попросила: - Не вбивай його!
   - Ти вкрала тiло моєї дружини, то чому я маю жалiти твого чоловiка? - спитав Тарас.
   - Я покину це тiло, як тiльки побачу свого чоловiка, - твердо сказала Марiко.
   Тарас вiдправив свою симпоту до Мортi та знайшов її аж на Київському морi. 'Де той Макс?' - спитав Тарас та почув вiдповiдь: 'Бовтається в морi. Не переймайся, не випливе!' 'Тягни його сюди', - попросив Тарас та почув: 'Дивись, не пожалiй!'
   - Зараз твiй чоловiк буде тут, - вiдповiв Тарас. Марiко присiла на лiжко та чекала, опустивши голову, а Тарас одягнувся та стояв. Скоро почувся гавкiт собак, якi вiдразу заскавчали, а потiм стукiт дверей i Тарас спустився у зал, а за ним йшла Марiко. Мокрий Макс дрижав, наче в лихоманцi, а коли побачив Тараса та Марiко, то переконливо сказав:
   - Я нiчого не хочу вiд вас.
   - Максику, прощавай! - сказала Марiко та пiдiйшла до Макса, збираючись його обiйняти, але вiн вiдсахнувся та крикнув: - Вiдiйди, сатана, та не спокушай мене! Моя люба жiнка Оксана спочиває в могилi!
   У Марiко на очах з'явилися сльози, якi струмками потекли по щоках, а потiм вона знепритомнiла та впала на долiвку. Тарас ледве встиг її пiдхопити та поклав її на диван, а потiм приклав свою голову до її грудей.
   - Жива! - сказав Тарас, а Марiко раптом вiдкрила очi та стурбовано спитала: - Дея? I чого в нiчнiй сорочцi?
   - Дай їй щось накинути на тiло, - сказав Тарас, а Макс пiдiйшов до дверей гардеробної, вiдкрив та сказав, показуючи на купу верхнього одягу: - Забирай хоч все, Оксанi це вже не знадобиться
   - Хто така Оксана i що ми робимо в чужому домi? - спитала Марiко, а Тарас надiв на неї якесь довге пальто, взяв на руки та сказав: - Про все я розповiм тобi дома!
   Вiн злетiв, як тiльки вийшов надвiр, а Макс, який йшов за Мортi, приречено спитав: - Менi треба чогось боятися?
   - Живи, - вiдповiла Мортi, а Макс вдихнув повiтря на повнi груди, а потiм побiг до iкон, якi в нього висiли, як декорацiя, та зворушено став класти на себе хрести, приказуючи: - Прости мене, Господи, за мої грiхи! - а потiм знайшов товсту свiчку, запалив та поставив перед iконами та попросив: - Господи, врятуй душу моєї любої дружини Оксани!
   Тим часом Тарас прилетiв додому, а Марiко вiдразу зажадала вiдповiдi про все, що трапилося. Тарас послiдовно розповiв про те, що на неї хтось напав, а вiн зробив Марiко операцiю, а потiм про її одужання. Коли Тарас зупинився на тому, як попав у лiжко в домi Макса, Марiко здивовано спитала: - Ти спав з iншою жiнкою?
   - Вона була у твоєму тiлi, - нагадав Тарас.
   - Це нiчого не означає, ти менi зрадив! - наполягала Марiко.
   - Я кохаю тебе i люблю твоє тiло, - вiдповiв Тарас, але Марiко була незворушна: - Ти менi зрадив!
  ***
   Покинувши Савален, Даша вiдразу витягла товстий конверт та прочитала адресу: 'Антарктида, острiв Галiндез, архiпелагу Аргентинськi острови, українська антарктична станцiя 'Академiк Вернадський' Максиму Бiлоусу'
   'Оце так!' - подумала Даша, бо зазвичай Юленiссе пишуть дiти, а це якийсь дядько. Вона не полiнувалася та зайшла в Iнтернет, де знайшла Максима Бiлоуса з Шепетiвки, який працює у складi двадцять п'ятої арктичної експедицiї системним механiком. Про Максима вона дiзналася, що той воював з московiтами пiд час АТО та знається на технiцi. 'Що тому дядьку не вистачає, солярки для дизелiв, чи фреону для теплової помпи?' - подумала Даша, бо що солярку, що фреон вона може злiпити на мiсцi, але розумiла, що Юленiссе так просто в таку далечiнь навряд чи когось вiдправляв. 'Якась серйозна справа!' - вирiшила Даша та стала згадувати, що вона знає про технiку. Виявились, що знається на цьому не дуже, навiть цикл Карно зрозумiла не з першого разу, тому витягла з Iнтернету все, що можна, про дизелi, електродвигуни, холодильну справу та всiляку машинерiю.
   А ще взнала, що колись антарктична станцiя 'Академiк Вернадський' називалася 'Фарадей' та належала англiйцям, якi вивчали у цьому мiсцi величезну озонову дiрку, що досить згубно впливає на все живе. Видно, англiйцi вирiшили, що українцям, загартованим Чорнобилем, нiяка радiацiя не страшна, тому продали її Українi в 1996 роцi за один фунт стерлiнгiв. Якщо перевести на гривнi, якi з'явилися в тому ж роцi, то антарктичну станцiю 'Академiк Вернадський' Україна купила за три гривнi. Даша досить довго порпалася в Iнтернетi та вже вiдчула, що засинає, бо вже давно не спала, тому поставила свiй полiт на автомат, а сама, оточена дiмензiальною кулею, спокiйно заснула.
   Коли вона прокинулася та глянула вниз, то побачила бiлу кригу. Даша подумала, що вже прилетiла в Антарктиду, але, оглянувшись довкола, зрозумiла, що це не Антарктида, а якийсь величезний айсберг, що вiдколовся. Проте, летiти залишалося зовсiм мало i через якiсь пiв години вона вже бачила порiзанi береги архiпелагу Аргентинських островiв, якi гострим язиком тягнулися мiж Атлантичним та Тихим океаном, наче хотiли лизнути Пiвденну Америку. Досить довго довелося вiдшукувати острiв Галiндез, бо вже був вечiр i все ховалося у довгих тiнях. Нарештi вона побачила будiвлi на заснiженому мисi, який називали в честь принцеси Грецiї та Данiї, Марини Грецької, хоча вона тут нiколи не була. Даша спустилася до найбiльшого корпусу та зайшла всередину.
   - Хто тут Максим Бiлоус? - з порога спитала Даша. В неї вп'ялися з десяток пар очей, якi не розумiли, що вiдбувається, бо поява молодої дiвчини в Антарктидi з розмальованим обличчям та ще й без супроводу, всiх приголомшила. Бородатий чоловiк десь рокiв пiд сорок пiднявся з-за стола, за яким вони про щось балакали, та сказав: - Я Максим Бiлоус!
   - Що в тебе не робить? - по дiловому спитала Даша, переживаючи, що в неї не досить досвiду, щоб щось пiдказати.
   - У мене все робить! - спокiйно вiдповiв Максим, а на обличчi людей, що сидiли за столом, з'явилися посмiшки. Те, що у Максима все працює, заспокоїло Дашу, тому вона передала листа та сказала:
   - Тобi лист вiд Юленiссе!
   Максим здивовано взяв листа та спитав:
   - Хто такий Юленiссе?
   - Юленiссе - дiд Мороз за Норвегiї, - пояснила молода бiлявка в окулярах та спитала: - Ви механiк з норвезької антарктичної станцiї 'Троль' на Землi Королеви Мод? Як ви сюди дiсталися? До нас майже двi тисячi кiлометрiв?
   - Я, дiйсно, з Норвегiї, але не з арктичної станцiї? - вiдповiла Даша.
   - Почекай, Аня! Я зрозумiв, це лист мого сина, - звернувся Максим до бiлявки та став читати:
  'Шановний Юленiссе!
  Чи не згодився б ти доправити цього листа до мого тата, Максима Бiлоуса, який працює на українськiй антарктичнiй станцiї 'Академiк Вернадський'. Я дуже люблю свого тата, але мама сказала, що лист до нього буде йти майже пiв року, а я хотiв поздоровити його з Рiздвом Христовим!
  Буду тобi дуже вдячний.
  Ярослав Бiлоус'.
   Всi стали плескати в долонi, а Максим сказав:
   - Почекайте, тут ще один лист!
   Вiн вiдкрив ще одного листа з якого на стiл випала фотографiя та вiдразу пiшла по колу, а на прохання Максима дати йому подивитися, бородатий життєрадiсний сусiд вiдповiв: - Ти ще встигнеш надивитися, читай, що там пишуть.
   Максим розгорнув листа пробiг по тексту та аж сльозу пустив, а потiм сказав: - Це вiд сина.
   Поки Максим читав, фото повернулося до нього i вiн побачив свою дружину та двох синiв.
   - Що син пише? - спитала Аня, а Максим схвильовано сказав: - Пише, що любить мене та чекає додому! - вiн глянув на Дашу та сказав: - Спасибi вам! А ви будете повертатися?
   - Звичайно, я сьогоднi ж повернуся в Норвегiю, - вiдповiла Даша, а високий хлопець з серйозним обличчям спитав: - Ви Снiгуронька?
   - У Юленiссе нема Снiгуроньки, є тiльки дружина, Нiссемур, а я посланець, який випадково потрапив пiд руку Юленiссе.
   - Шановна... - Максим затримав голос i Даша пiдказала: - Мене звати Даша, я з планети Аре.
   Всi переглянулися, немов признання Дашi, що вона iнопланетянка, все пояснює, а Максим спитав:
   - Чи не могли б ви на зворотному шляху передати листа моїй сiм'ї?
   - Звичайно, - сказала Даша, а бiлявка Аня спитала: - А в Харкiв ви б не заїхали?
   - Я теж з Харкова, - сказав молодий хлопець.
   - I я, - додав голос чоловiк в лiтах.
   - Пишiть всi, тiльки на конвертi дайте детальну адресу, щоб я не плутала, - сказала Даша й усi швидко розiбрали папiр та стали писати. Андрiй, молодий дослiдник iз Харкова, заглянув сусiду в лист i той прикрив папiр та сказав: - Не списуй! Пиши своє, - а всi розслаблено засмiялися!
   - Якщо будуть питати про нас, то на словах передайте, що все гаразд i весною ми будемо дома, - сказав Дашi керiвник експедицiї, Юрiй Отруба з Києва. Даша зiбрала листи та сказала:
   - Щасливого вам Рiздва! - та хотiла виходити, коли Максим крикнув: - Та ви так зненацька, що, навiть, не повечеряли, хоч би чаю випили, - сказав вiн, а Андрiй з Харкова заперечив: - Який чай, Максим? Даша, пiшли в бар 'Фарадей', там, для жiнок, напої безплатнi!
   - Спасибi, хлопцi, iншим разом, - сказала Даша та додала: - Де ви бачили, щоб Снiгуронька пила? Це тiльки дiди Морози напиваються!
   Всi засмiялися, а Даша вийшла надвiр. Було темно, але досить тепло, десь бiля нуля градусiв, бо в цей час у пiвденнiй пiвкулi Землi в розпалi весна. Полярники стали з нею прощатися та обнiмати, але вона сказала: - Не люблю прощатися! - та стрибнула в небо. Вiтер з заходу пiдхопив її на крила i вона понеслася до iншого полюсу - пiвнiчного.
  ***
   Олександра очуняла вiд голосiв, якi щось гаряче обговорювали португальською мовою. Частiше всього звучало слово 'matar', яке Олександра знала, бо воно означає 'вбити'. Вона вiдкрила очi та побачила, що валяється на бетоннiй долiвцi в якомусь сараї, а у свiтлому отворi дверей стоять двi фiгури. Хоча вона їх чiтко не бачила, бо контури чоловiкiв розпливалися, але пiзнала їх голоси: це був таксист та господар дому, в який вона приперлася. Її таки добре вперiщили по головi, то це диво, що вона очуняла, тож Олександра замкнула свою дiмензiальну сiточку, щоб тiло потроху вiдновлювалося, та ще для того, щоб мати сили, бо збиралася жорстоко розправитися з убивцями. Вона звiльнила руки, зв'язанi стальним дротом, який рiзав тiло, та трохи їх розiм'яла, а вже потiм зiп'ялася на карачки та так постояла, бо закрутилася голова. Коли Олександра пiдвелася, то побачила, що до неї йдуть обидва негiдники з намiром добити, бо водiй тримав монтувалка, якою, напевно вдарив першого разу, а господар дому взяв якусь трубу.
   Удар, який нанiс водiй, дивною траєкторiєю оминув голову Олександри, а монтувалка по iнерцiї розвернула водiя та опустилася на потилицю господаря. Той, вiд несподiванки, м'якнув та впав обличчям вперед, розквасивши носа, а водiй, слiдом за монтувалкою, злетiв у повiтря та гепнувся об стелю, аж посипалося тинькування, звiдки звалився вниз, а потiм знову зустрiвся зi стелею. Коли господар оклигав вiд першого удару, Олександра познайомила його зi стелею та долiвкою, пiсля чого вiн смирно лiг бiля водiя. Закiнчивши першу частину марлезонського балету79, Олександра взяла почату пластмасову пляшку з водою, що стояла бiля дверей, та декiлька раз ковтнула теплої води, яка все одно її трохи збадьорила. На пустому ящику коло дверей лежало її портмоне, телефон та лист, який Олександрi дав Юленiссе.
   'Навiщо ж мене убивати, бо в тому портмоне крiм однiєї сотки доларiв нiчого нема?' - спитала себе Олександра та зрозумiла, що питання риторичне - вбивцi надiялися на бiльше! Олександра вирiшила розпитати господаря про Луїзу Морейро, а вже потiм... Що вона зробить з цими розбiйниками 'потiм' вона ще не вирiшила, а от допитати з пристрастю треба, тому Олександра полила макiтри негiдникiв водою з пляшки, а вони заворушилися.
   - Ти, перекладай йому, - сказала вона водiю та спитала: - Куди дiлася Луїза Морейро?
   Водiй та господар заторохкотiли, як два папуги, а потiм водiй сказав англiйською:
   - В його домi нiколи не було Луїзи Морейро i по сусiдству такої немає!
   - Як же так немає, от же адреса? - спитала Олександра та тикнула пiд нiс водiю адресу на конвертi. Водiй та господар почали сперечатися, а потiм водiй сказав: - Сеньйора, ви не там шукаєте, подивiться на адресу!
   Олександра глянула на конверта :
  Louise Moreiro,
  Smpw Vargem Bonita 15
  Park Way - N?cleo Bandeirante
  Bras?lia - DF
  70297-400
  Bras?lia.
   Вулиця була та, що треба, то в чому справа? Вона глянула на водiя, а той зрозумiв, що Олександра нiчого не петрає та сказав: - Сеньйорi потрiбно шукати Луїзу Морейро в Бразилiї!
   - Так я в Бразилiї її й шукаю, - вiдповiла Олександра, а водiй так розiйшовся, що аж засмiявся та сказав: - Шукайте її в мiстi Бразилiя, в нашiй столицi!
   Тiльки зараз Олександра допетрала, що в адресi не країна, а мiсто. 'I до чого тут Рiо-де-Жанейро? От дурепа!' - подумала вона i зрозумiла, що 'потiм' для цих негiдникiв не буде. Вона тiльки налякала: - Я буду слiдкувати за вами, якщо ще когось образите, то викину вас на середину океану!
   Бiльше не було причин спiлкуватися, тому вона прямо з двору пiрнула у полуденне небо та почула услiд перелякане вiд водiя: - Bruxa! 80- а що те слово значить, Олександра не знала. Здiйнявшись в повiтря, вона вiльно вдихнула весняне повiтря, наповнене запахом квiтiв. Видно, що той запах принiс схiдний вiтер з сусiднього парку, чи з ботанiчного саду, який зеленiв за ним. Раптом у нiс Олександри ударив сильний запах плотi, що гниє вперемiжку з сумiшшю тухлих яєць та риби. Вона розпачливо подумала, що там таке велике могло здохнуть в пригородi Рiо-де-Жанейро, щоб так смердiло. Олександра не знала, що в цей день у ботанiчний сад стiкається сотнi вiдвiдувачiв, бо в цей час, всього на три днi, зацвiтає величезна квiтка висотою у чоловiчий рiст з дивною та специфiчною назвою латинню: 'Amorphophallus titanum'81. Ця квiтка ще й виглядає, як величезний червоний шматок м'яса, тому мухи та рiзнi жуки з усiєї округи летять на цей запах, щоб поживитися, а заодно запилюють квiтку. Всього цього Олександра не знала, тому якомога швидше чкурнула на пiвнiчний захiд, в сторону столицi Бразилiї - мiста Бразилiя. Вiдстанi у цiй країнi величезнi, тому столицю з Рiо-де-Жанейро перенесли ближче до центру країни, в побудоване мiсто Бразилiя.
   З Рiо-де-Жанейро до мiста Бразилiя десь тисячу кiлометрiв, то Олександра вже знала, що прилетить туди вночi, тому витягла телефон та ввiмкнула навiгатор, щоб не плутати. Вона дiсталася до '040' магiстралi, яка йде до Бразилiї, та осiдлала її, щоб зовсiм не думати, супроводжуючи автомобiлi, якi їхали внизу. Правда, її швидкiсть перевершувала автомобiльну, тому супроводжували, скорiше, її. По рiвнинi летiти не було проблем, а коли пiшли пагорби, то дорога стала петляти та розгалужуватися, то не кожного разу орiєнтуєшся, по якiй дорозi прямувати далi. Зрештою, Олександра плюнула на це та полетiла по прямiй, окутавши себе кулею з дiмензiальної сiточки.
   Коли вона прилетiла в Бразилiю, настала нiч. З Iнтернету Олександра знала, що мiсто з висоти нагадує птицю, чи якогось лiтака. Так, вона побачила лiтака, контури якого висвiчувалися електричними лiхтарями. Лiтак рвався кудись на схiд та не мiг вирватися, бо за ним тягнувся широкий слiпучий шлейф нових будинкiв, побудованих пiзнiше. Злiва вiд лiтака промальовувався свiтлом валянок, який хотiв наступити на аеродром, але зупинився на блiдому пораненому з одного боку серцi та так i топтався на ньому. В отому серцi на його правому краю жила Луїза Морейро, якщо карти в Iнтернетi не брешуть.
   Коли Олександра опустилася нижче та знайшла потрiбний будинок, то приземлилася та глянула на садибу. За парканом з фiгурних червоних труб та бiлої сiтки знаходився перший будиночок весь в червоному з двома квадратними вiкнами, якi не свiтилися, а за ним ще один дiм. Хвiртка не вiдкривалася, як зазвичай, а їздила на колiщатах, то ж Олександра зсунула її влiво та зайшла у двiр. У другому домi свiтилося лише одне вiкно, бiля вхiдних дверей, напевне, прихожа. Олександра попрямувала до дверей та несподiвано почула попереду: - O que voc? est? fazendo aqui? Saia do meu quintal imediatamente, porque estou atirando!82.
   Олександра почула, як клацнув зведений курок i пiдняла руки, щоб той, хто говорив, побачив, що вона не з ворожими намiрами, та сказала англiйською мовою:
   - Я шукаю Луїзу Морейро.
   - Навiщо вона тобi? - теж англiйською мовою спитав жiночий голос у тiнi бiля будинку. Олександра пояснила: - Я прибула сюди вiд Юленiссе, щоб виконати бажання Луїзи Морейро.
   - Хто такий Юленiссе i що за бажання? - спитав голос, а Олександра вiдповiла: - Юленiссе, це Санта Клаус з Норвегiї, а бажання Луїзи Морейро в конвертi. Вона повинна вiдкрити листа i прочитати своє бажання! Перепрошую, а з ким я маю справу?
   - Я Iзабелла Морейро, її мама, - вiдповiли з тiнi, а Олександра здивовано спитала: - Ви - мама й не знаєте, що ваша дочка писала листа Юленiссе?
   В цей час дверi будинку вiдкрилися, а у свiтлому просвiтi з'явилася дiвчина рокiв чотирнадцяти, яка спитала: - Хто тут говорить про Юленiссе?
   - Луїза, негайно йди в дiм! А ти, сеньйора, покинь мiй двiр, iнакше отримаєш кулю!
   - Я вас вiдразу покину, тiльки спитаю Луїзу. Добре? - спитала Олександра.
   - Добре! - несподiвано для Олександри згодилась мама Луїзи та вийшла з тiнi. Олександра побачила жiнку рокiв сорока, яка рiшуче тримала револьвер та, напевне, добре вмiла ним користуватися.
   - Луїза! Ти даєш менi згоду прочитати твого листа до Юленiссе та виконати твоє бажання? - спитала Олександра.
   - А чого Юленiссе сам не виконав моє бажання? - спитала Луїза, яка досить добре розмовляла англiйською мовою.
   - Вiн вирiшив, що я повинна це зробити, - сказала Олександра та додала: - Тодi вiн виконає моє бажання.
   - А яке твоє бажання? - спитала Луїза.
   - Я хочу врятувати наш Всесвiт, - вiдповiла Олександра, а мама Луїзи думала, де ця божевiльна дiстала листа Луїзи. 'Напевне, вкрала в почтовiй скриньцi бiля дому!' - вирiшила вона, а Луїза звернулася до Олександри: - Я дозволяю тобi читати мого листа та виконати моє бажання.
   - Дякую! - сказала Олександра та шугнула вгору, а мама Луїзи, Iзабелла, яка дивилася на свою дочку, повернулася та здивовано сказала:
   - Куди дiлася ця божевiльна?
   - Мамо, вона полетiла вгору, на небо, виконувати моє бажання? - вiдповiла Луїза, а Iзабелла спитала: - Що ти їй загадала?
   - Це мiй секрет! - вiдповiла дочка. 'Така ж вперта, як ... ', - не до кiнця подумала Iзабелла та вирiшила пiсля свят, у своєму полiцейському вiддiлку, де вона працювала, дiзнатися про всiх божевiльних у цiй окрузi.
   - Пiшли спати, - сказала вона Луїзi, а та вiдповiла, обнiмаючи її: - Пiшли, мамо!
  ***
   Покинувши сiм'ю Морейро, Олександра нiкуди не вiдлiтала, а приземлилася бiля першого стовба зi свiтильником бiля тутешньої школи та вiдкрила листа.
  'Юленiссе!
  Я прочитала в Iнтернетi, що ти завжди дотримуєш свого слова та виконуєш те, чого в тебе просять дiти з усього свiту. Я надiюсь, що це правда. У мене досить просте прохання: я хочу знати адресу свого батька, Рафаеля Гомеша, бо маю написати йому листа. Для тебе це, мабуть, не дуже складна справа. Щоб тобi було легше шукати, висилаю тобi його фотографiю. Тiльки, будь ласка, поверни її менi, бо вона в мене одна.
  Спасибi, Юленiссе, я на тебе надiюся'.
   Олександра заглянула в конверт та витягла звiдти невеличку фотографiю чоловiка в футбольнiй формi з м'ячем. 'I що я маю з цим робити?' - подумала вона, бо як знайти людину на площi вiсiм з половиною мiльярдiв квадратних кiлометрiв, де проживає понад двiстi мiльйонiв осiб. А ще є ймовiрнiсть, що вiн покинув Бразилiю та живе в однiй з понад двiстi країн. 'Луїза, ти вмiєш знаходити для мене пригоди!' - подумала Олександра та скористалася Iнтернетом.
   Вiдразу знайшла Рафаеля Гомеша, але ця iнформацiя була застарiла: вiн грав за футбольний клуб 'Атлетiку Гоянiєнсi' у двi тисячi восьмому роцi, коли команда виграла чемпiонат Бразилiї серiї 'С'. Пiсля цього Рафаель зник зi спискiв команди, а куди дiвся - невiдомо. Олександру зацiкавив двi тисячi п'ятий рiк, бо в той час Рафаель Гомеш мав зустрiтися з Iзабеллою Морейро, щоб у двi тисячi шостому народилася Луїза. Її рiк народження Олександра знайшла на сайтi школи. У двi тисячi п'ятому роцi клуб був чемпiоном Гояно другого дивiзiону.
   Олександра пошукала, хто з команди працював у тi роки та зайшла потрiбну людину: президент команди, Адсон Батiста, обраний найкращим футбольним менеджером в Гоясi у 2020 роцi, який якраз у двi тисячi п'ятому роцi прийшов у команду, як президент футболу. Знайти його адресу - дрiб'язкова справа, тому Олександра через хвилину хотiла летiти, коли вiдчула щось гостре, що впиралося їй в бiк.
   - ? bom brincar com um gato assim83, - почула вона ззаду, а чиясь рука полiзла їй за пазуху. Вона повернула голову та побачила двох придуркiв, один з яких сунув їй пiд бiк ножа. По їх мерзенних усмiшках Олександра зрозумiла їх намiри, тому без сентиментiв пiдняла їх вгору та гепнула об землю, а потiм ще раз. Вона залишила їх на землi розмазувати кривавi соплi, а сама злетiла та взяла курс на мiсто Гоянiя за двiстi кiлометрiв вiд Бразилiї.
   Коли Олександра постукала у дверi Адсона Батiста, то з гiркотою подумала, як вона буде з ним розмовляти. 'Треба вивчити португальську, на якiй розмовляє понад двiстi мiльйонiв осiб', - вирiшила вона та побачила мiцного чоловiка в нiчнiй пiжамi, який з'явився на порозi та здивовано дивився на неї.
   - Ви розмовляєте англiйською? - спитала вона його, а Адсон, бо це був вiн, сказав: - Так! Що вам потрiбно?
   - Я хочу дiзнатися все про Рафаеля Гомеша, який грав у вашiй командi у двi тисячi п'ятому роцi, - сказала Олександра, а Адсон зробив здивованi очi та сказав: - Люба дiвчино, з якої причини я маю вам щось розказувати?
   Олександра коротко розказала про дочку Рафаеля Гомеша, а Адсон Батiста скривився та сказав:
   - Рафаель Гомеш не той персонаж, якого я хочу пам'ятати. За порушення режиму я його вигнав з команди. Вiн пив, тягався з дiвчатами, а ваша Луїза, напевне не остання його дочка. Пару рокiв тому я ледве його впiзнав у волоцюзi, якi, зазвичай, вештаються бiля супермаркетiв.
   - Де ви його бачили? - спитала Олександра.
   - Бiля супермаркету 'Carrefour', - вiдповiв Адсон Батiста, а Олександра сказала: - Дякую! Щасливого вам Рiздва та перемог вашiй командi!
   - I вам, - розплився у посмiшцi Адсон.
   Те, що Рафаель Гомес пасеться десь в районi супермаркету 'Carrefour', не означало, що Олександрi повезе i вона моментально його знайде, проте вона вiдразу туди вiдправилася. Супермаркет тулився до берега якоїсь пересохлої рiки, зарослої деревами, а весь район, Vila Bela, з закритими металевими ролетами на вiкнах, металевими воротами та мiцними решiтками, скорiше нагадував гаражний кооператив, чим одноповерховi домiвки щасливих мешканцiв мiста. Що цiкаво, район престижних багатоповерхових будинкiв теж оточував високий мурований тин. Ще не настав ранок, але вона обiйшла весь район, щоб мати уявлення про мiсце пошуку. Бiля одного магазина вона побачила бомжа, який притулився до кутка та спав. Олександра розтормошила його та сказала: 'Рафаель Гомес!' - показуючи його фото. Той, роздерши очi, глянув на неї, потiм на неї та вiдповiв: - N?o! - що означало 'нi'.
   Деякi домiвки, з видертими рамами вiкон та дверей, без дахiв, якi без нагляду, вiдразу розбирали, могли бути притулком для безхатченкiв, тому Олександра туди заглядала, але, окрiм смiття, зарослiв кущiв та огидних запахiв людських фекалiй, нiкого не знаходила. Пару раз зустрiчала пiдозрiлих типiв, яких не хотiлося розпитувати, то вона кидала на них такий вiдверто ворожий погляд, щоб її обходили.
   Деякi домiвки були бiльш пристойними, але теж ховалися за товстими та високими металевими ґратами разом зi своїми автомобiлями та досить одинокими деревами, якi в цiй в цементно-цеглянiй пустелi виглядали оазисами. Тiльки один раз натрапила на двоповерховий будинок, на другому поверху якого не було ґрат. Як Олександра помiтила, такий стиль житла властивий всiй Бразилiї, хоча це аж нiяк не хвилює життєлюбних бразильських жителiв.
   Вона пiдiйшла до берега рiки, де закiнчувалася територiя супермаркету, обгородженого металевим тином, та зупинилася коло величезної стели з написом 'Carrefour'. 'Де ж ти знаходишся, Рафаель Гомес!'- мало не в голос сказала Олександра, роздивляючись густi зарослi кушiв на схилi до рiки, та почула гучний голос: - Я тут, ти принесла менi випити, Камiла?
   З кущiв виповз якийсь чоловiк i Олександра з деяким зусиллям впiзнала у ньому Рафаеля Гомеса. 'Господи! Як це створiння подати його дочцi!' - зцiпила зуби Олександра та рiшуче пiшла назустрiч Рафаелю.
  
  Реплiкацiя п'ятнадцята. Сковорода
   Автору, який знаходився на орбiтi Альдебарана та спокiйно писав iсторiї про Туманного Кота, прийшла повiстка з печаткою вiд прокуратури. Спочатку Автор її не торкався, бо аж надто вона смердiла Московiєю, то, може, на неї нанесли якийсь 'Новачок' чи обмазали слиною померлого вiд ковiду московiта, бо автор зовсiм не чемно поводився з героєм своєї книги, трупом Плутiна: коли хотiв, вiдправляв гнити в землю, а нi, то оживляв та знущався, а ще мав нахабство принизити образ Сталiна. Можливо, що та повiстка з республiки Бiлорусь, бо Автор нечемно вiдзивався про їхнього мiсцевого диктатора, Лукошенко, але нi - бульбою там i не пахло. Коли Автор обережно пiдняв конверта за один кiнчик, то побачив печатку з тризубом! Можливо, що це лист вiд прокуратури Нептуна, але Автор нiколи не перетинав екватор без вмочування в воду! То що ж виходить, що цей лист з моєї неньки України?
   Автор став перевiряти з якого це бiса... з якого паралельного Всесвiту надiйшло дане повiдомлення, та здивувався, бо з тутешнього, про який вiн нiчого не писав. 'Що ж це робиться, що хочуть вiд мене цi iдi...цi iдеалiсти, якi живуть у примарному свiтi та нi на чому не розумiються не розумiються на фантастицi та сатирi?' - подумав Автор та залишив повiстку в поштовому ящику, бо на конвертi не було нi iменi, нi прiзвища. Можливо, що цей лист якомусь восьминогу сусiду, який накручує своїми дванадцятьма лапами бiткойни та хоче стати мiльярдером. Тим бiльше, що Автору не до цього, бо Всесвiт от-от репне, як стиглий кавун та друзками розлетиться й провалиться в Тартар...тартаров... татаров... тать...
  ***
   Перш нiж розмовляти з п'яницею, треба привести його до притомного стану, тому Олександра пiдняла Рафаеля Гомеса в повiтря та опустила у рiчку, а потiм ще пару раз, поки вiн став верещати, як навiжений. А ще зробила в мiзках щеплення вiд кашаси, мiсцевої горiлки, то, як тiльки захоче випити, так буде крутити та корчити, що навряд чи ковтне оковитої. Коли клiєнт трохи очухався та став дрижати, як осина на вiтрi, то Олександра його зiгрiла, аж пар пiшов, а вже тодi Рафаель усвiдомив, де вiн є, та спитав у Олександри:
   - O que voc? quer de mim, bruxa?84
   Оте 'bruxa', яке вона вже десь чула, змусило Олександру зайнятися португальською мовою, а точнiше - бразильською, бо вона трохи вiдрiзняється вiд першоджерела, тому вона забрала все з голови Рафаеля, щоб потiм викинути смiття, а залишити мовний блок. Смiття, як на думку Олександри, було забагато, але вона стала розумiти слова та спромоглася розказати Рафаелю, що в нього є дочка. Ця звiстка зовсiм не потiшила його, бо вiн скорчив криву посмiшку та сказав: - То й що з цього?
   - Я пообiцяла їй, що познайомлю з тобою, - сказала Олександра та додала: - В iншому випадку з тобою буде ось це!
   Вона без жалю нагнала в голову Рафаеля такий бiль, що вiн знову завив, точно його пиляли пилкою, а коли Олександра вiдпустила його, то впав на землю та лежав, наче мертвий. Олександра буцнула його ногою та сказала: - Вставай, бо у мене нема часу!
   - Вiдьма! - знову сказав Рафаель, а Олександра пiдтвердила: - Так i є! Вiднинi ти бiльше не будеш пити та зрiдка станеш вiдвiдувати свою дочку, бо це їй потрiбно, в iншому випадку ти знаєш, що я зроблю!
   - Вiдьма! - наче папуга, повторив Рафаель.
   В цей час з'явилася якась жiнка, що тримала в однiй руцi пляшку з кашасу. Вона запримiтила Олександру та спитала: - Що хоче вiд тебе ця молода шльондра? Я принесла тобi випити!
   'Напевне, це Камiла, про яку кричав Рафаель!' - подумала Олександра та побачила, як її пiдопiчний вирвав пляшку з рук Камiли та вiдкрив її зубами, а потiм перевернув в горло.
   Мабуть, сирени пожежникiв виють тихiше, чим Рафаель, який схопився за голову та кричав так, що автомобiлi, якi переїжджали рiчку по мосту, зупинилися, а водiї здивовано виходили машин. Камiла, побачивши таке диво, злякалася, що принесла якусь отруту, а не кашасу, тому кинулась геть в сторону супермаркету. Коли знесилений Рафаель впав на землю та скрутився калачиком, Олександра знову пнула його ногою та сказала: - Вставай та пiшли, у мене немає часу!
   Рафаель ледве плентався ззаду, а Олександра завела його в супермаркет, який тiльки-но вiдкрився, та стала купувати йому бiльш менш пристойний одяг: сорочку та штани, а на ноги кросiвки. Одягнувши його, вона знову повела Рафаеля до рiчки та за кущами потягнула його в небо. Рафаель знову закричав та став пручатися, а Олександра попередила: - Ти чоловiк, чи якась перелякана дамочка? Я можу тебе вiдпустити!
   Рафаель глянув униз та перестав борсатися. Десь через пару годин вони були вже в мiстi Бразилiя. Олександра боялася, що Луїзи та Iзабелли Морейро немає дома, але, коли вони приземлилися у дворi, то вiдразу побачили їх обох, бо мама та дочка сидiли на порозi дому та про щось балакали. Луїза не здивувалися здатностi Олександри лiтати, бо мала її за якусь фею, а Iзабелла, побачивши таке, не знала, що й сказати.
   - Ти мiй тато? - вiдразу спитала Луїза, яка встала та зачаровано дивилася на Рафаеля.
   - Так! - досить розгублено сказав Рафаель, бо не знав, що робити, а ще боявся, що Олександра знову покарає болем. Iзабелла встала та здивовано дивилася на Рафаеля, немов на покiйника, що з'явився з того свiту. Вiн глянув на неї, а в його мiзках, мабуть, майнув якийсь спогад, бо Рафаель згадав: - Iзабелла? - а потiм додав: - Я не знав, що ти народила дочку!
   - Ти був захоплений футболом, - з деяким докором сказала Iзабелла.
   - Тату, пiшли, я покажу тобi свої альбоми з малюнками, - сказала Луїза та потягла Рафаеля в дiм, куди той охоче пiшов, аби якомога далi вiд Олександри. Iзабелла затрималася на подвiр'ї та спитала:
   - Хто ти така? I як ти лiтаєш в повiтрi?
   - Я з України! - вiдповiла Олександра, а Iзабелла згадувала все, що чула про цю країну: Майдан, вiйна з Московiєю. Про те, що там запросто лiтають, вона не чула, але, вiдчуваючи впевненiсть в голосi Олександри, подумала, що так воно i є, хоча не знала технiчних подробиць. 'Треба спитати у хлопцiв з вiддiлку, вони повиннi про це знати!' - вирiшила Iзабелла та спитала в Олександри: - Що менi робити з Рафаелем?
   - Що хочете! Я виконала побажання вашої дочки та познайомила її з батьком, а що буде далi, то вiд мене не залежить, тож мушу летiти, - Олександра подумала та додала: - Рафаель нiколи не буде пити, взагалi.
   - Я подбаю про нього. В нашiй школi є вакансiя футбольного тренера, - сказала Iзабелла та зашарiлася: - З чисто людського спiвчуття запропоную Рафаелю там працювати, щоб був ближче до дочки. А на перший час, поки знайде собi житло, може спати в лiтнiй прибудовi.
   - Напевне, ви гарна людина та зробите все, як треба, - вiдповiла Олександра, а Iзабелла, якось офiцiально, вiдповiла: - Я полiцейський, то ж мушу дбати про порядок в нашому окрузi.
   На цьому й розсталися, бо Олександра сяйнула в небо. З дому вискочила Луїза та здивовано спитала:
   - Де моя фея?
   - Вона полетiла виконувати iншi бажання, - вiдповiла Iзабелла, а Луїза сказала: - Пiшли в дiм та разом з татом напишемо листа Юленiссе, щоб вiн якось вiдзначив цю фею.
  ***
   Лист, який разом зi снiжинками впав у руки Юленiссе, його здивував, то вiн зайшов у свiй дiм, сiв за стола, одягнув окуляри, вiдкрив листа та прочитав:
   'Шановний Юленiссе!
   Дякую тобi за те, що три прислав до мене свого посланця Iджi, який здiйснив мою мрiю, бо я побував з ним у Космосi. А ще вiн вилiкував мене i я можу ходити.
   Ще раз дякую i щасливого тобi Рiздва!
   Тан Сi'.
   Тiльки но вiн устиг прочитати листа, як вiтер через кватирку закинув ще одного листа. Юленiссе посмiхнувся, вiдкрив його та теж прочитав:
   'Любий Юленiссе!
   Дякую тобi за те, що ти не тiльки вiднiс мого листа татовi, а ще й вiд нього принiс фото та листа.
   Вiтаю тебе та твою помiчницю Дашу з Рiздвом!
   Ярослав Бiлоус'.
   'Що б там не думав Ґарворд, а я таки дам його адресу цим створiнням' - подумав Юленiссе та став писати йому нового листа, який збирався передати через цих 'посланцiв Юленiссе' в руки Ґарворда. Вiн вмочив гусяче перо в чорнильницю та вивiв на паперi:
   'Ґарворде, цi iстоти, якими я передаю тобi листа, як виявилося, налаштованi на добро, тому рекомендую тобi допомогти їм, якщо зможеш!'
   Вiн заклеїв листа та хотiв його сховати в стiл, коли з кватирки випав ще один лист. Юленiссе знову одягнув окуляри та вiдкрив листа:
  'Найкращий у свiтi Юленiссе!
  Дякую тобi, що допомiг знайти мого тата, який зараз зi мною та моєю мамою. А ще тато навчить мене грати в футбол. Я дуже люблю тебе та твою фею Олександру. Гарного вам Рiздва!
  Луїза Морейро-Гомеш'
   Оленiссе зняв окуляри та протер очi хустинкою, а тодi знову вiдкрив листа до Ґарворда та дописав:
  'post scriptum:
  Любий Ґарворде, я думаю, що ти повинний їм допомогти!
  Твiй Юленiссе'
  ***
   Вони зiбралися майже одночасно. Тiльки Олександру довелося трохи почекати, бо вона трохи затрималася. Коли вона з'явилася в Саваленi, Юленiссе вже втретє пригощав Дашу та Iджi глегом85 та смакакерами86. 'Цiкаво, - подумала Олександра, - що назва мiста Савален означає не що iнше, як випiчку з дрiжджового тiста кiльцеподiбної форми'. Олександра привiталася та сказала Юленiссе, що виконала бажання дiвчини Луїзи, а вiн посмiхнувся їй та вiдповiв: - Я знаю про це! Краще зiгрiйся склянкою глега та скуштуй наших смакакерiв.
   Олександра присiла до святкового столу та з цiкавiстю подумала, звiдки Юленiссе знає про Луїзу, але гарячий глег поширював незвичний приємний запах, що вона не стрималася та покуштувала. На великiй круглiй тарiлцi купкою лежали смакакери у формi зiрочок, квадратикiв, ромбикiв та трикутникiв, а ще круглi, як бублички, та соломкою.
   Коли вони вдосталь наїлися, Юленiссе дав їм листа та сказав: - Передайте листа Ґардворду. Знайдете його на фермi Буан. Це за шiсть кiлометрiв вiд села Фанрем в мунiципалiтетi Оркленд, графства Тренделаг. Там, де рiчка Ратбеккен перетинається з 461 повiтовою дорогою.
   Вони вийшли на заснiжений ґанок та вiдразу знялися в повiтря, а Юленiссе махав їм рукою на прощання. Коли дiм Юленiссе злився з берегом озера, вони взяли напрям на пiвнiчний захiд у сторону Тьордхейського фiорду. Село Фанрем знайшли досить просто, як i 461 дорогу, а от з фермою Буан вiдразу не вийшло - декiлька раз стукалися у дверi та запитували. Фермери запрошували у гостi, але Даша та Олександра дякували, а Iджi мовчав та тримався осторонь, наче був не з ними. В наступному домi їм вiдкрив дверi маленький молодий чоловiчок в чорному капелюсi, зеленому жилетi поверх святкової бiлої сорочки та коротких штанцях з пiдв'язками, якi продовжували бiлi шкарпетки-гольфи та закiнчувалися чорними черевиками. Те, що у молодого чоловiчка трохи видовженi вуха вiдразу говорило про те, що це Ґардворд.
   - Я повинна передати тобi листа вiд Юленiссе! - вiдразу сказала Даша, а Ґарворд здивовано спитав:
   - Менi?
   - Так! Ти ж Ґарворд? - вiдповiла Даша та вручила йому листа. Гарворд вiдкрив його, а в цей час в кiмнатi хтось сказав: - Ґарворд, запрошуй гостей в хату!
   - Добре, мамо! - сказав Ґарворд, дочитуючи листа, потiм сказав: - Проходьте в дiм!
   В домi Ґарворд познайомив їх зi своєю мамою, Труде, тендiтною жiнкою, яка посмiхалася гостям, але стурбовано поглядала на Ґарворда: чи його нiхто не образив. Його тато, Iвар Буан, мiцний чоловiк в окулярах, з сивим волоссям на головi та такою ж бородою та вусами, мiцно потис руку Iджi, а Дашi та Олександрi тiльки поплескав по долонi. Мама запросила їх до столу i хоча Олександра переконувала, що вони тiльки-но снiдали у Юленiссе, все одно довелося покуштувати шматочок рiббе, смажену свинячу вирiзку з кiсточками, якi подали з квашеною капустою та вареною картоплею. Потiм баранячi реберця з назвою, яка звучала як 'пiнна щiтка', а коли запропонували якусь специфiчно приготовану рибу, що називається лютефiск, Олександра та Даша категорично вiдмовилися, хоча вона виглядала пристойно, але запах, звичайно, не для дiвчат. Iджi поколупався трошки виделкою, та так i не насмiлився пхати це в рот, а коли на десерт подали вже звичнi їм смакакери, то вiдразу запхнув пару в рот, щоб, бува, не заставили доїсти рибу.
   Iвар, батько Ґарворда, посмiюючись сказав, що закордоннi гостi не в захватi вiд цього продукту, але завжди замовляють лютефiск, щоб, бодай покуштувати, чи тiльки понюхати. Виявилося, що Iвар з Труде тримають цю ферму не скiльки для того, щоб отримувати рослинну або тваринну продукцiю, а для дiтей з особливими потребами та з обмеженими можливостями. Тут Iвар тримає собак хаскi, якi граються з дiтьми та їх возять, а ще є конi, кози, кури, вiвцi, а поряд рiчка Ратбеккен. Приїздять сюди не тiльки дiти з Норвегiї, а й iз сусiднiх країн. Безпечне спiлкування з тваринами має для таких дiтей лiкувальний вплив, тому вони збудували аж два великих будинки, щоб дiти могли тут бути деякий час. Труде якраз має досвiд спiлкування з такими дiтьми, а Iвар та Ґарворд займаються господарством.
   Пiсля посиденьок за столом стало важкувато, але Ґарворд запропонував гостям прогулятися. Коли вони вийшли на вулицю, був уже полудень. Ґарворд повiв їх до асфальтної дороги, що стелилася трохи вище будинкiв, потiм перейшов її та подерся нагору. Сонце, що якраз здiймалося над горою, слiпило очi, але треба було лiзти, бо, мабуть, Ґарворд якраз там хотiв їм щось сказати. Коли вони видерлись нагору, то побачили невеликий будиночок, який, як гнiздо, усiвся нагорi, звiдки вся долина внизу була, як на долонi.
   - Тут я колись жив! - повернувшись до них, сказав Ґарворд та замовк, бо, напевне, спогади заполонили його душу. Пiсля деякого мовчання Ґарворд сказав: - Я розповiм вам iсторiю, яку нiколи нiкому не розказував, навiть батькам. Десь двадцять рокiв тому я жив в шалашi трохи далi цього мiсця з моїм рiдним батьком, теж Ґарвордом. Зазвичай мiсцевi фермери не придержувалися традицiї та називали його Томте, то вiн до неї вже звик. Одної недоброї ночi Томте спустився вниз, щоб попоратись в на стайнi на сусiднiй фермi, але, коли переходив дорогу, його розмазала по асфальту великовагова вантажiвка. Був туман i водiй його не бачив та, навiть, не зупинився, то шматки тiла Томте розкидало упродовж двох кiлометрiв. Єдине, що залишилось цiлим вiд Томте, це уламок якоїсь круглої медалi, якою вiн дорожив.
  
   Одного разу я подорожував з ним аж на пiвнiч Англiї й там Томте зустрiчався з якимись знайомими, але без мене, бо я залишився там, де ми ночували. Коли ми повернулися додому, вiн розповiв, що раз у п'ять рокiв тринадцятого лютого вiн по черзi гостює в одного з шести своїх друзiв, а у сьому п'ятилiтку гостюють у нього. Якраз у ту зиму повиннi були гостювати у Томте, то вiн з нетерпiнням чекав гостей. Коли його не стало, я вiдчував якесь незвичне бажання кудись бiгти та щось шукати. Коли прибули його друзi, це бажання вiдразу пропало, i я тодi зрозумiв, що це пов'язано з тим металевим шматочок, який я, як пам'ять про батька, носив бiля грудей. Гостi менi все пояснили, що буду я жити вiчно, але треба додержуватися правила i раз у п'ять рокiв зустрiчатися у когось iз них. Вони поїхали, а я дуже сумував за Томте i вже хотiв викинути цей металевий шматочок, а самому втопитися в рiчцi, але й це менi не вдалося, бо в той рiк рiчка майже вся вимерзла.
   Отодi з'явився вiн.
   Той хлопець був дуже схожий на вас, тому я вам це й розказую. Вiн шукав Ґарворда i я зрозумiв, що вiн шукає мого батька. Я розказав йому про загибель батька, а тодi розповiв йому про уламок медалi, що залишилася. Вiн з цiкавiстю її роздивився, а потiм повернув менi. А ще став будувати менi будиночок. Я та мiй батько нiколи не мали будинку, бо ми поралися в чужих садибах. Вiн так завзято будував будиночок, що я, з цiкавостi, ожив, та став допомагати йому, а коли ми вдвох справили новосiлля, вiн купив менi козу та декiлька курей, то я став поратися у своєму господарствi. Коли вiн мене покинув, менi було сумно уже за ним, але моє господарство не давало менi спокою, то ж сумувати було нiколи. Крiм свого господарства, я допомагав Iвару та Труде, що тiльки-но придбали своє господарство, та вчив їх доглядати за худобою. А ще менi подобалось допомагати особливим дiтям, коли вони приїздили до Iвара й Труде. Так пройшли першi п'ять рокiв, а коли шматочок металу потягнув мене у подорож, я залишив свою козу та курей в Iвара. Коли я повернувся, Iвар та Труде якось дуже урочисто запросили мене до садиби, а коли ми пообiдали, Труде спитала, чи погоджусь я стати їх сином. Це було для мене незвично, i я сказав, що подумаю, а Труде зрозумiла це, як вiдмову та залилася сльозами. Я не мiг бачити її слiз та вiдразу погодився, але нi разу про це не жалкую. Як потiм я дiзнався, у Труде не може бути дiтей, а вона їх дуже любить, то я став її сином i ми з нею та новим татом допомагаємо iншим дiтям, особливо особливим.
   Ґарворд замовк, а потiм спитав:
   - Так в чому я маю вам допомогти?
   - Ти, напевне, здогадався, - сказала Олександра, - отой шматочок металу, що в тебе, колись був частинкою скрижалi для такого собi Туманного Кота, який керував нашим Всесвiтом. На жаль, вiн зник i Всесвiт зараз в небезпецi, то ми знайшли майже всiх володарiв цих шматочкiв, крiм одного. Якщо ми їх об'єднаємо, то зможемо вiдвести небезпеку вiд цього свiту, iнакше вiн загине.
   - Якщо ви зайдете останнiй шматочок, я готовий вiддати свiй - ви знаєте, де мене знайти, - сказав Ґарворд та спитав: - То ким вам приходиться той юнак, який теж цiкавився цим шматочком металу?
   - Вiн наш тато, - сказала Олександра, а Даша здивовано на неї глянула.
   Вони попрощалися, побажали щасливого Рiздва та прямо з гори майнули в повiтря. Вже був вечiр i на темному небi з'явилася перша зоря, планета Венера, а трiйця птахiв полетiла на схiд.
  ***
   Десь пiд ранок вони опинилися в Києвi. Всi ще спали, коли вони з'явилися у квартирi на Золотоворiтськiй, а через те, що не дуже себе стримували, то досить скоро розбудили всiх. Перш за все пiднявся з дивана Тарас, бо вiн ночував в залi. Тарас трохи схуд та мав сумний вигляд, то Даша, спiвчуваючи, спитала:
   - Дядьку Тарас, що з вами? I чого ви спите в залi? Ви, що, зрадили тiтцi Марiко i вона вас не пускає в спальню? - пожартувавши, вона єхидно та з натяком глянула на Iджi.
   - Так! - вiдповiв Тарас.
   - Що так? - не зрозумiла Даша: - Ви зрадили тiтцi Марiко? I вона вас не убила?
   - Не перебiльшуй! - сказала тiтка Марiко, з'являючись на порозi спальнi: - Я тебе помiстила в карантин: мало яких тарганiв ти набрався вiд Оксани.
   - Тiтко Марiко ви вже в нормi? - спитала Даша та обiйняла Марiко. В цей час зi своєї кiмнати вигулькнули Вася та Фате. Даша помiтила, що вони були якiсь помiтно щасливi.
   - Що у вас трапилося? - спитала вона i батько з посмiшкою вiдповiв: - Нiчого, все гаразд!
   - До речi, Олександро, чому ти думаєш, що тато двадцять рокiв назад був у Ґарворда в Норвегiї? - спитала Даша, а всi втупилися на них, не розумiючи. Зi своєї кiмнати з'явилися Мортi та Маргiна, то Дашi довелося коротко розповiсти про їхнi пошуки, а в кiнцi Вася сказав: - Я нiколи не був у Норвегiї!
   - Був! - сказала Фате. Всi здивовано дивилися на неї, а вона пояснила: - Це було тодi, коли вiн вчився в Кембрiджi. Я якраз наглядала за ним.
   - Недавно я розпитувала маму про минуле i вона розповiла менi, що тато пiд час навчання лiтав в Норвегiю, - нагадала Олександра та додала: - Браунi теж тебе пам'ятає.
   - Чого ж я цього не пам'ятаю? - спитав Вася, а Маргiна сказала: - Бо тебе вбила Фате i смерть стерла тобi пам'ять!
   Її слова не дуже сподобались Фате, то вона, щоб перевести розмову, звернулася до Марiко: - Я тобi допоможу готувати снiданок.
   - Чого це я маю готувати снiданок? У вас рук нема? - спитала Марiко, а Тарас занепокоєно глянув на неї, бо у дружини, пiсля операцiї, змiнився характер та звички.
   - Я тобi допоможу, - сказала Маргiна i вони з Фате пiшли на кухню. Правда, кухарi з них були бездарнi, бо, крiм яєшнi, нi на що не спромоглися.
   - То як ви збираєтеся шукати останнiй шматочок скрижалi? - спитав Вася пiсля того, як всi закiнчили снiдати та пили чай.
   - Не знаю, - замислено вiдповiла Олександра та додала: - Треба подумати. До речi, я лечу в Крижопiль на Новий рiк, до бабусi, хто зi мною?
   - Звичайно, що ми! - сказала Даша i вони пiшли до дверей. За ними, як на мотузочцi, поплентався Iджi.
   Коли вони з'явилися у дворi Валентини Степанiвни, собака Вовчик так розгавкався, наче на нього напали лiсовi вовки. На його гавкiт з хати вийшла Валентина Степанiвна разом iз Щасливчиком, який невдоволено сказав собацi: - Вовчик, не гавкай! - i той вiдразу притих, напевне, тримаючись субординацiї та завиляв до гостей хвостиком. Щасливчик плигнув на руки Олександри та мало її не звалив, а вона здивовано сказала: - Щасливчик, ну ти й подобрiв!
   - Через тебе, моя дорогенька, бо нам з Вовчиком кожний день доводиться сьорбати борщ. Бабуся кожного ранку чекає, що ти повернешся додому! - сказав Щасливчик та потерся своєю мордою об її щоку, а потiм додав: - Не викидати ж борщ з куркою свинi!
   Валентина Степанiвна була рада внучцi, яка так довго тинялася деiнде, то вiдразу запросила всiх до хати. Вона з задоволенням слухала про їхнi пригоди, а коли Олександра та Даша закiнчили розповiдь, бо Iджi, як завжди, вiдмовчувався, вона зацiкавлено спитала:
   - А чого вони сходилися разом, цi гноми?
   - Ти, бабуся, як скажеш, то в саму точку. Те, що вони вiдчувають якийсь бiль, чи якусь недугу, поки не зiйдуться разом, говорить про те, що це роблять отi шматочки скрижалi, але вони пiдтримують життя їх господарiв упродовж п'ятсот столiть. Я думаю, що якби гноми позбулися частинок скрижалi, то не вiдчували б бiль, але вiдразу б померли. Менi здається, що всi цi шматочки скрижалi хочуть з'єднатися з восьмою частинкою, але вона явно не на Землi, як ми думаємо. Можливо, що на супутнику Землi, Мiсяцi, та не зрозумiлий ритм у п'ять рокiв, - казала Олександра, а Iджi, що до цього мовчав, подав голос: - Для цього краще пiдходять астероїди, особливо з витягнутою орбiтою. Але, як ти розумiєш, простежити їх - то марна справа, бо їх надто багато.
   - Можливо, що ти маєш рацiю, - сказала Даша, - але як ми будемо його шукати, коли настане тринадцятого лютого?
   - Як, ця штука прилетить у твiй день народження? - засмiялася бабуся.
   - Можливо, що це мiстика, але до астероїда, чи ще чогось, повинна наближатися Олександра, - сказав Iджi, а Даша пiдтримала та сказала Олександрi:
   - Це буде тобi подарунком!
   - Не таким уже й подарунком, - застерiг Iджi, - ви не забули, що ми так i не знайшли, хто нападав на всiх нас, прикидаючись нами. Можливо, що хтось за нами спостерiгає, як оця цiкава ворона, - вiн показав на вiкно, за яким на гiлцi яблунi сидiла ворона та втупилася у них поглядом. Наче почувши слова Iджi, вона трiпонула крилами та полетiла геть. Проте, її вид справив мiстичне враження на Дашу, яка додала: - Я цю ворону бачу не перший раз.
   - I я! - додала Олександра, а Iджi посмiхнувся та додав: - Можливо, що у свiтi розвелось багато ворон, але треба бути напоготовi.
  ***
   'Трампс все пiдбурює народ, бо закоханий у владу, бiля конгресу хоровод, московiти лiплять зраду; виявляється Q anon є з москалiв якийсь гандон, лiпить в Twitter та Facebook, що Трампон 'большой бамбук'; вiрять дурнi в Deep State, що ковiд - дурних лякати, в те, що Дональд, то месiя, бо в мiзках анорексiя; а той ковiд, хамелеон, зазнає метаморфози, людям несе армагедон, напасть та страх, журбу та сльози; ще народнi депутати, везуть вакцину потайки, бо не хочуть умирати, як i пересiчнi вуйки'
   Маргiна прокинулася, вiдiгнала сон та вирiшила, що сидiти в Києвi нема нiякого сенсу, тим паче, що хотiлося до внучок. Мортi, яка побачила, що Маргiна кудись збирається, вiдразу догадалася, куди, та рiшуче сказала: - Я з тобою!
   То вони, не прощаючись, покинули квартиру на Золотоворiтськiй, знялися в небо та полетiли в Крижопiль. В цей час Олександра та Даша морочили собi голову тим, де шукати той бiсiв восьмий шматочок скрижалi. Нiякi новi думки не з'являлися, то коли на порозi дому Валентини Степанiвни виникли двi новi бабусi, внучки попрохали їх подiлитися секретами управлiння Всесвiтом, бо безглузде чекання тринадцятого лютого, то не найкраще заняття в житi будь-кого, а для Олександри та Дашi, вважай, героїчне дiйство. Мортi дозволила керувати своїм Всесвiтом та показувала, як гасити зрушення, щоб все текло зелено-голубою рiчкою, а не палало червоним, як при пожежi.
   Тож Олександра та Даша, щоб потренуватися, чекали тих червоних вогникiв, як дощу в посуху, але Мортi так вiдрегулювала свiй Всесвiт, що таких подiй майже не траплялося. Олександра розпитувала Маргiну та Мортi, як таке може бути, що Туманний Кiт має якесь вiдношення до цього Всесвiту, адже ним керувала, як вона знала, Ерземiя, то Маргiна вiдповiла, що в цьому управлiннi чорт ногу зломить. Можливо, що вони керували паралельними Всесвiтами, якi вiдрiзняються один вiд одного якоюсь дрiбничкою, але є й такi Всесвiти, у яких вiдмiнностi мають кардинальне значення. До того ж як знала Маргiна, паралельнi Всесвiти мають вплив один на одного.
   - Основне ви побачили, а як прийдеться керувати, то поступайте по ситуацiї, - сказала Маргiна та задоволено додала: - Ми будемо завжди поряд.
   Про те, що скрижаль Туманного Кота вони можуть не зiбрати, розмова не йшла, хоча мiж собою Олександра та Даша обговорювали й цей варiант та вирiшили, що буде, як буде.
   Якось Олександра проходила мимо костелу Воздвиження Хреста Господнього та замилувалася його оригiнальною будiвлею. Вона подумала, що нi разу туди не заходила i не тому, що хтось не дозволяв, а, навiть, так, з простої цiкавостi. Вона роздивлялася хреста на гострiй вежi костелу, осяяного подобою сонця посерединi та їй на пам'ять прийшла цiкава думка: а чи слухає Творець зверненi до нього молитви, чи значать для нього думки людей i як вiн компiлює цi думки та чи важать вони в управлiннi Всесвiтом? Такi думки нi разу не виникали при розмовах з Мортi, чи з Маргiною, а то б вона розпитала б їх про такi цiкавi нюанси.
   'Сьогоднi ж спитаю!' - подумала Олександра та пiдiйшла до дверей костелу. Вона вiдкрила дверi та зайшла всередину. Що дивно, Олександра нiколи не побачила у свiтлiй будiвлi, яка вiдрiзнялася оздобленням вiд православного храму: кругом було бiло та акуратно, дерев'янi лавочки з високими спинками для парафiян та широка дорiжка до аналоя для пастора, який читає проповiдi. Олександра пройшлась по костелу та присiла на одну з лавочок, вiдчуваючи в душi дивний спокiй, неначе стiни костелу охороняли її вiд розбурханого моря життя. Вона подумала, що цей куточок на планетi недарма створений, то, як знадобиться, є куди прийти.
   - Ви прийшли сповiдатися? - спитав чийсь голос позаду, а Олександра, вiд несподiванки, навiть, здригнулася.
   - Нi! - поспiшила вона вiдповiсти та обернулася.
   - Даремно ви цього цураєтесь, це не соромно, а потрiбно кожному доброму християнину, - сказав приємний чоловiк у чорнiй сорочцi з бiлим комiрцем.
   - Нi, я не за цим, - сказала Олександра та спитала: - Чи всi молитви доходять до Господа?
   Чоловiк замислився та вiдповiв:
   - Якщо ваша молитва вiд щирого серця, то Господь вас почує!
   - Дякую, - вiдповiла Олександра та зiбралася йти, а чоловiк сказав: - Приходьте ще, послухаєте проповiдi.
   - Дякую, - вiдповiла Олександра та додала: - У вас дуже мило.
   Коли Олександра прийшла додому та спитала у Мортi, чи чує вона у своєму Всесвiтi молитви, зверненi до неї, вона вiдповiла: - Якщо слухати всi молитви, то можна зiйти з розуму. Добре, що Всесвiт збудований так, що негаразди у ньому свiтяться червоним.
   - А хто ж створив такий Всесвiт? - спитала Олександра, а Мортi чесно призналася: - Я не знаю!
   В серединi сiчня з пiвночi посунув холодний циклон з Арктики, який спочатку лизнув Київ, та, видно, мiсто йому сподобалося, то вiн його проковтнув та полiз за поживою нижче. Звiсно, з Московiї нiколи не слiд чекати чогось хорошого, бо цей край злiплений з сатанинського зла, яке, упродовж чотирьох столiть, поки воно iснує, приносило сусiдам та своїм громадянам тiльки смерть та неволю. Напевне, ця країна доходить до своєї критичної точки, коли диктатура зазнає крах та країна змiниться, скоротить свiй непомiрний апетит та розмiр, щоб громадяни країни полiпшили свiй добробут.
   В Українi в цей час не скiльки боялися холоду з Московiї, як холодних вiдносин з США, бо Зелененько, за два роки свого президентства, вже встиг забруднити собi репутацiю, бо зливав президенту Трампсу всiлякий компромат на його конкурентiв у змаганнi за пост президента США. Звичайно, це робилося не самим Зелененько, а людьми, якi бiля нього терлися. Адмiнiстрацiя Трампса буквально за декiлька днiв до iнавгурацiї нового президента, iнiцiювала санкцiї до провладних депутатiв, яких пiдозрюють в тому, що вони допомагали Московiї втручатися у виборний процес в США.
   Невiдомо, чи чорна матерiя галактики Маффей 2, чи московський мороз, чи звичайна дурiсть впливала на дiї президента України, але справи в країнi йшли погано, бо обiцяна боротьба з корупцiєю перетворилася у просту змiну персонажiв на грошових потоках, i у держави як крали, так i продовжували, тiльки iншi люди. Про боротьбу з олiгархами та їх монополiєю в рiзних сферах зовсiм не було розмови, бо деякi олiгархи були чи стали друзями, хоча вже мали судовi справи в США, а iнших вiдiгнали вiд державної годiвницi.
   То ж в Українi якщо i чекали чогось в майбутньому, то тiльки не вакцину вiд 'Ковiд-19' з Китаю, яка ще, навiть, не мала сертифiкату, а чиновники вже замутили щось з фiрмою прокладкою, яка до цього продавала свiчки для сраки вiд геморою. Майбутнє України бiльшою мiрою залежало вiд iнавгурацiї нового президента США. Скорiше, не iнавгурацiї, а того, що буде робити новий президент США. Це стосувалося i Московiї, бо другу Плутiна, Трампсу, загрожує iмпiчмент. В Москвi уже гарячково шукають замiну Плутiну, який давно здох, бо його двiйники можуть викликати такий скандал, що держава розтрiскається, як якийсь айсберг.
  ***
   На початку лютого в Київ приїхав Домовик, який вже трохи забув своє iм'я, а називався Максимом Козаком. Вiд вокзалу вiн йшов пiшки, щоб зiбратися думками, а якщо чесно, то боявся з'являтися на очi Iрини Петрiвни, бо пiсля операцiї, яку зробила Олександра, вона прозрiла, то здогадається, що Козак не її син. Вiн покинув її на знайомих дiвчат та пiшов на фронт, поки вона ще не бачила, а тепер як сказати Iринi Петрiвнi, що її син загинув на Майданi. Перед дверима вiн довго стояв, а потiм натиснув на кнопку дзвiнка, хоча мав ключа. Дверi вiдкрила Iрина Петрiвна. Вона глянула на нього широко вiдкритими очима, а потiм притиснула його до грудей та сказала:
   - Максимка, рiдненький, заходь!
   Дiвчата, якi були дома, зустрiли Максима якось нерадiсно та хутко шмигнули на вулицю, то Козак запiдозрив, що щось сталося, про що вони не хочуть говорити. Тим часом Iрина Петрiвна пiшла на кухню та крикнула звiдти: - Помиєшся потiм, а зараз мий руки та пообiдаєш.
   Козак довго мив руки, вiдтягуючи розмову, а коли тягнути час стало неможливо, то з'явився на кухнi та глянув Iринi Петрiвнi прямо в вiчi.
   - Я повинен тобi сказати важливе... - почав вiн, але Iрина Петрiвна зупинила його та лагiдно сказала:
   - Спочатку поїж, а потiм розмови.
   Вона сiла навпроти Козака та стала дивитися на нього, а для Максима, пiд поглядом Iрини Петрiвни, кожний ковток став схожий на тортури. Коли вiн поїв, Iрина Петрiвна поставила перед ним чашку кави та пiдсунула тарiлочку напечених смаколикiв.
   - Ти так схожий на Максима, - сказала вона та весело додала: - Хiба що пiдстригти твої ушi, бо в нього були маленькi та кругленькi.
   Козак мало не подавився, а проковтнувши смаколика здивовано спитав: - Ти знаєш?
   - Дiвчата проговорилися, - сказала Iрина Петрiвна, а Козак спитав: - Давно?
   - Як ти поїхав, - вiдповiла Iрина Петрiвна та положила руку йому на плече: - Я на тебе не гнiваюсь, бо розумiю, як тобi було важко сказати про смерть Максима менi. Ти хотiв захистити мене вiд болю.
   Вона помовчала, а Козак, який опустив погляд вниз, на стiл, глянув на неї з-пiд брiв та сказав:
   - Пробач, якщо можеш, а я, напевне, пiду!
   Вiн хотiв пiднятися та швидше покинути квартиру, але Iрина Петрiвна його зупинила: - Ти хочеш, щоб я втратила ще одного сина? Залишайся тут, якби Максим був живий, то вiн би це схвалив. До речi, я вже працюю, то грошi, що ти менi перераховував, краще витрачай на себе.
   - На фронтi тi грошi нi до чого, - сказав Козак, а Iрина Петрiвна сказала: - Всi вiйни колись закiнчуються, закiнчиться i ця, - вона погладила Козака по головi та сказала: - Йди мийся та трохи вiдпочинь. А завтра сходимо на могилку Максима.
   Максим стояв пiд душем та змивав гар вiд буржуйки в бункерi, яким була просякнута його шкiра, та думав про те, що окрiм зустрiчi з мамою, у нього тринадцятого лютого ще одна важлива зустрiч в Києвi.
  ***
   'Олександра бачила дивний сон, в якому юрба людей, схожих божевiльних чи юродивих досить збуджено себе вела та йшла по якiйсь широченнiй дорозi в полi, що губилася на рiвнинi далеко попереду. Зовсiм поруч з цiєю дорого тягнулися iншi дороги паралельним курсом, по яких теж йшли люди. Досить скоро Олександра зрозумiла, що не так з цiєю дорогою: люди тинялися туди-сюди, стикаючись один з одним, а майже поруч з нею по зустрiчному курсу промчався якийсь механiзм: машина, не машина, поїзд, не поїзд, а те, що не описати, бо воно стовбурчилось у всi сторони якимись металевими цяцьками. Цi цяцьки зачiпали людей та калiчили, а деякi люди, що попадали пiд цей механiзм, вiдразу гинули. Ошелешена Олександра глянула на сусiдню дорогу, та побачила, що там дотримуються одного порядку - йдуть в одну сторону i механiзми, i звiрi, i люди.
   'Зупинiться! Ви йдете не по тiй дорозi!' -закричала Олександра, щоб якось напоумити людей, але марно, бо її нiхто не слухав, а вона з острахом побачила стадо кровожерливих звiрин, якi бiгли їм назустрiч, та шматували всiх, до кого дiставали своїми страшними пащеками. Попереду чекало ще гiрше: великий шматок дороги палав вогнем аж до небес, але люди не звертали уваги та йшли вперед, занурюючись у полум'я. Їхнi тiла корчились вiд вогню та падали на дорогу, залишаючи пiсля себе купки головешок, що тлiли та димiли. Ззаду почулися збудженi голоси й Олександра побачила, що страшнi звiрi повертаються, а, можливо, це iншi звiрi, якi бiжать у ту ж сторону, як i Олександра. 'Цi люди - земляни!' - догадалася Олександра, бо на Землi нiколи не має спокою: кожна країна хоче скубнути сусiда, та вiдiрвати ласий шматок, який в руках сусiда виглядає смачнiшим. Вiдразу знайшлася алегорiя ближче: 'Це Україна! Коли українцi скубуться один з одним, а не йдуть вибраним шляхом разом, то їх здолає будь-хто, маючи спiльну iдею та спiльне бажання'.
   Вона прокинулася з тяжкою головою та подумала, що не зможе змiнити такий стан, бо чорна матерiя галактики Маффей 2 бiльш органiзована та може нав'язати тiй же Землi своє бачення розвитку. Олександра з гiркотою подумала, що людство досi не усвiдомило загрозу вiд клiматичної кризи, яка зараз охопила Землю. Ця загроза наскiльки гостра, що її наслiдки будуть вiдчувати декiлька поколiнь людей. Майже половина видiв рослин на Землi на межi вимирання, а масова мiграцiя через змiну клiмату, новi пандемiї та вiйни за ресурси неминучi, якщо не почати дiяти вже зараз. Масштаби втрат бiосфери та всiх форм життя включно з людьми насправдi стануть такi великi, що загибель цивiлiзацiї на Землi стане неминуча.
   Олександра вiдiгнали думки про майбутнє, яке не змiнити, якщо не взяти управлiння Всесвiтом на себе. 'Уже дванадцятого лютого, а я дотепер не знаю, як знайти цю восьму частинку скрижалi', - гарячково бiдкалася Олександра над своєю проблемою. Щасливчик, який лежав у неї на лiжку та спав, невдоволено сказав, бо вона аж надто рiзко його ворушила: - Олександра, ти не вмiєш ловити мишей! Вiдпусти частинки та хай вони самi шукають цю восьму частинку скрижалi.
   - Ти генiй! - сказала Олександра та замiсть того, щоб попестити 'генiя', залишила його в лiжку, а сама пiшла на кухню, де чулися голоси всiх трьох бабусь.
   - Я зрозумiла, як визначити, де знаходиться восьма частинка скрижалi Туманного Кота! - сказала Олександра, а Iджi та Даша, якi теж прокинулися, чекали вiд неї пояснення. Не звертаючи на них уваги, Олександра сказала: - Мотя, ти не позичиш менi свою косу, бо на зустрiчi з восьмою частинкою може з'явитися будь-хто?
   - З задоволенням! - вiдповiла Мортi та простягнула внучцi свiй древнiй iнструмент.
  
  
  
  Реплiкацiя шiстнадцята. Кiт
   Тринадцятого лютого на Подолi, бiля пам'ятника Григорiю Сковородi на холодних гранiтних плитах, що його облямовували, сидiли маленькi люди та чогось чекали. Їх одяг, як для Києва, був трохи яскравим та незвичним, як за формою, так i по вибранiм кольорам. Вони сидiли рядочком, звiсивши медичнi маски на пiдборiддя та про щось щебетали, неначе яскравi пташки на проводi. Назвати їх карликами чи гномами не спадало на думку нiкому, просто маленькi люди, майже такi ж, як i всi навкруги. Навiть кольором обличчя вони походили на звичайних українцiв, тiльки не дотягували ростом до звичайної людини. Така тендiтнiсть незнайомцiв викликала легке здивування та щире почуття доброзичливостi до них, аж хотiлося погладити їх по голiвцi та сказати їм щось ласкаве.
   Прохожi, якi кидали погляд на цих людей, вiдразу вважали, що то якiсь артисти, бо один з цих маленьких людей був у костюмi короля, а його голову прикрашала завелика жовта корона, другий панок у чепурному смугастому костюмi з паличкою франта, третiй, напевне, шотландець, бо був у кiлтi, а у четвертого з одягу чорнi джинсовi труси та грубий плащ на голе тiло, як у тренованого моржа, п'ятий панок був у зеленiй жилетцi з бiлою сорочкою та чорному капелюсi. Ще малася гостроноса блондинка в народному костюмi та вiйськовий у камуфляжнiй формi з нашивкою у виглядi українського прапора та тризуба. Один з маленьких людей, той, що у камуфляжi, пiдiйшов до постаменту пам'ятника Григорiю Сковородi та пiдняв голову вгору, наче хотiв заглянути в обличчя мандрiвного фiлософа, та запитав: - Пане фiлософе, нам ще довго чекати?
   - Той, хто має очi, все бачить, так той, хто вiдчуває природу, все розумiє та одержує вiд неї усе, що йому потрiбне87, - вiдповiв фiлософ, а вiйськовий чоловiчок нiчого не зрозумiв та так i стояв з пiднятою головою, чекаючи, що ще скаже фiлософ, поки не заломило шию. Махнувши рукою, вiн пiшов до своїх друзiв, якi вiдразу накинулися на нього:
   - Що вiн каже?
   Щоб не здатися дурнем, вiйськовий сказав зi значенням: - Всi мають очi та побачать, коли прийде час, - та сам здивувався своїм словам, бо вони звучали значимо та незрозумiло, як у пана фiлософа. Попри те, що всi вважали, що чекання от-от закiнчиться, настав вечiр, а потiм нiч, то тiльки тодi Сковорода покинув своє кам'яне сховище та промовив до маленьких людей:
   - Йдiть за мною!
   Вони перетнули площу у напрямi метро 'Контрактова площа', потiм звернули до торгового центру 'Самсон', який минули та зайшли в глухий кут мiж ним та кафе 'Жовток'. Закритi грати до кам'яних сходинок в пiдвал не стали перешкодою для Сковороди, бо вiн їх минув, не вiдкриваючи, та спустився вниз, до пiдвальних дверей, через якi теж проникли без ключа. Через перехiд вони потрапили в зал бару 'Банка' з напiвкруглими пiдвальними склепiннями з цегли й Сковорода нагинав голову, бо дiставав нею до стелi.
   Вiн пiдiйшов до стiни, бiля якої стояв диван, та вiдсунув його вбiк. На не тинькованiй стiнi всi побачили замурований хiд i Сковорода сказав: - Вам - сюди!
   Маленькi люди один за одним зникали в стiнi, а коли Сковорода залишився один, то поставив диван на мiсце та вийшов iз примiщення тим же способом, як i попав сюди. Пiсля чого перетнув площу та пiдiйшов до свого кам'яного двiйника. Зайнявши своє мiсце, Сковорода зiтхнув та сказав:
   - Нащо, нащо ж так бажати
   Жити лiт до вiсiмсот?
   Мастаки ми засiвати
   Бур'янами свiй город88.
   Пiсля чого прикрив очi та заснув, як i годиться кожнiй божiй душi на Землi у цю теплу нiч. А сон досить скоро перейшов у якусь нову реальнiсть, бо Сковорода побачив перед собою свiтло та святого Петра перед воротами в Рай.
   - Заходь! - сказав Петро та вiдкрив золотi ворота. 'Здiйснилося!' - подумав Сковорода та згадав той фатальний день, наче вiн був сьогоднi: якось увечерi, зайшов вiн до шинку на Подолi, щоб перекусити та присiв у переповненому залi за столик до маленького пана у широкiм капелюсi, який прикривав обличчя та носив на руках пухнастi рукавички, хоча була лiтня пора, а не так холодно, як тепер.
   - Пан не буде проти, коли мандрiвний фiлософ присяде бiля вас, щоб повечеряти? - чемно спитав Сковорода..
   - Не буду, - вiдповiв пан, блиснувши з-пiд капелюха зеленим оком, та додав: - Коли пан фiлософ не буде проти перекинути карти на якусь дрiбницю.
   - На жаль, не маю тої дрiбницi в грошах, щоб грати у карти, - вiдповiв Григорiй та додав: - Зате маю надiю на змiстовну розмову.
   - То зiграймо на якусь маленьку послугу вiд вас, пане фiлософе, колись принагiдно, а коли я програю, то нагодую вас класною вечерею, - попросив маленький панок, засвiтивши пiд капелюхом руду пику, напевно вiд пиятики, то Григорiй не став вiдмовлятися, щоб не ображати пана.
   - Надiюсь, не попросите, щоб я вiддав вам душу? - посмiхаючись, спитав Сковорода та став тасувати карти, хоча грати в них не любив, бо мав за лiпше поговорити.
   - На душу вашу не зазiхаю, бо вона належить Богу, - вiдповiв маленький рудий добродiй та взяв свої карти. Видно було, що карта добродiю не пiшла, бо його рiдкi та довгi вуса стали тичком, а пан закрутив сракою на лавцi, коли Сковорода зробив його дурнем, та розчаровано вiдповiв: - Мушу сказати, що заробили ви обiд чесно, - вiн покликав служку та нашептав йому на вухо, а той хутко побiг до стiйки та став носити до столу наїдки.
   - Поки служка носить їжу то перекинемось ще раз у дурника, щоб вже я замовив i вина, - сказав маленький пан, то Григорiй не мiг уже йому вiдмовити. Цю партiю панок виграв, бо Сковорода йому пiддався, тому радiсно засвiтив зеленими очима та замовив служцi гарного вина на вечерю.
   - А чим же я вам маю вiддячити, бо програв? - спитав Сковорода, а панок хитро блиснув зеленим оком та весело вiдповiв: - Коли, при нагодi, будете у Києвi, то завiтайте сюди, а якщо побачите таких маленьких людей, як я, то покажiть їм на оцi дверi в льох.
   Вiн показав на дверi за спиною Сковороди, якi вели у пiдвал шинку. Сковорода трохи замислився та спитав: - А коли я нiколи не буду в Києвi?
   - Як не будете, то не будете, - весело вiдповiв панок та налив червоного вина з глечика в чарку Григорiя, а сам схопив курячу лапу та запустив у неї зуби. Сковородi цi зуби здалося iклами, то вiн тiльки змочив губи, наче куштував та поставив чарку на стiл.
   - Менi пити не можна, - пояснив панок, виймаючи з рота обгризену кiстку, коли Григорiй хотiв i йому налити в чарку вина. Сковорода перехрестив чарку, а тодi вже випив, а запах вечерi зовсiм розiгнав страхи, бо їсти хотiлося, аж гай гудiв у шлунку. Вони таки добре погуляли та багато говорили про рiзнi фiлософськi речi, особливо сподобалось Сковородi розмови про Рай та Пекло, бо панок був добре обiзнаний у цих справах, мабуть, колись був монахом чи мав якийсь церковний сан. Коли вони вийшли з шинку, то присiли з панком на траву бiля вигону, а потiм лягли та дивились на зорi, кожну з яких панок називав на iм'я, а Сковорода на його слова вiдразу вiршував:
   - Кинь Коперниковi сфери,
   В серця свого глянь печери!
   Як знання в нутрi твоїм -
   то веселий будеш з ним.
  Бог найкращий астроном i найкращий економ.
   Вiчная природа-мати
   Зайвини не може мати.89
   Той панок був дуже вчений та багато розказував, а Сковорода незчувся, як i заснув. Коли вiн прокинувся вранцi, то панка уже не було. Сковорода пiднявся з трави та пiшов до Днiпра, щоб умитися, а коли потягнувся до хустинки в кишеню, щоб витерти обличчя, то рука натрапила на жменю срiбних монет, якi блищали пiд вранiшнiм сонцем, наче його шматочки.
   Вiн все життя пам'ятав того пана, хоча не знав його ймення, а коли бував в Києвi, то приходив на Подiл та виглядав маленьких людей, але при життi так i не виконав прохання маленького пана. Сюрприз чекав, коли Сковорода помер, бо Петро, що стояв перед воротами в Рай, похмуро сказав:
   - Ти не вiддав картярський борг.
   - То ж не моя провина! - обурився Сковорода та Петро був непохитний - всi земнi дiла потрiбно завершити, а вже тодi можна в Рай.
   Отак i потинявся на Землi сто вiсiмдесят рокiв, сидячи на Подолi, роздивляючись нових учнiв Могилянської академiї, де колись сам учився, та чекаючи маленьких людей того дивного пана, поки скульптор Iван Кавалерiдзе не зробив бронзового Григорiя Сковороду. Душа Сковороди поселилася в пам'ятнику та вже комфортно чекала на тих маленьких людей. Коли вони з'явилися, то Сковорода довго вагався, чи то вони, чи нi, то добре, що один з малих пiдiйшов до бронзового Сковороди та спитав про те, чи довго їм чекати. Як не хотiлося вiдразу кинутися у той пiдвал ресторанчику 'Банка', щоб показати замурований вхiд в пiдвал, та мусив дiждатися ночi, бо пам'ятники вдень не ходять та i маленькi люди не те, що у них бачать люди. 'Це якiсь гноми!' - догадався Григорiй, бо душу не обдуриш мiшурою, яку накинули на себе цi маленькi люди. 'То, мабуть, родичi малого пана та що вони забули в пiдземеллях Києва?' - думав Сковорода, але радiв, що покине Землю та пiднiметься в Рай, де його давно чекають старi харкiвськi друзi. Правда, водив вiн їх через кожнi тридцять п'ять рокiв, але так i не попав на небо, то вже не знав, скiльки часу доведеться вiдробляти цей картярський борг.
   Тим часом 'гноми', як їх назвав Сковорода, давно вже минули тунель та завал, бо недарма той хiд у погрiб замурували, щоб якогось невiгласа, який туди попреться, не завалило землею. Той завал нiхто не став розгрiбати, а пiшли через нього, бо вiн був короткий, а якби вiн був довший то i гноми не насмiлились би його так проходити, бо в тiй землi можна так заблукати, що втратиш i душу у темних нетрях, де ховається щось вороже життю. Той завал був не останнiй, а трапились ще два, поки вони не дiйшли до гори Зiтхальницi та зайшли у пiдземний зал, що з'явився тут ще у давнi часи, а вже потiм опинився пiд будiвлею замку, який побудували на початку минулого столiття.
   Той замок, ще не добудований, мав погану репутацiю, бо знайшли для нього не те мiсцi та мало не зруйнували той древнiй зал, то тi, хто його охороняли, не давали спокою жителям цього замку та лякали їх моторошним завиванням та стогоном. Хтось пояснював цi звуки горшками, якi замурували у димарi майстри, бо господар, Дмитро Орлов, не сповна з ними розплатився, а хто зв'язував звуки з нечистою силою, то мав слушнiсть, але не сповна, бо тi, хто охороняли пiдземелля пiд замком, до нечистi не мали вiдношення, хоча й не були людьми.
   Колись у тому древньому залi було джерело, вода якого стiкала й била з-пiд гори Зiтхальницi та дерев'яними трубами надходила до ченцiв Домiнiканського конвенту. Тепер нема нi бернардинського монастиря, нi джерела, яке, вiд зсувiв пiд час будiвництва замку та iнших будiвель на Андрiївськiм узвозi, ледь булькало тоненькою цiвкою та вже не мало сили вибитися на волю. Коли гноми з'явилися у пiдземеллi, яке, як для них, було величезне, то злегка вологi кам'янi стiни засвiтилися дивним зеленим свiтлом, який плив хвилями по напiвкруглiй стелi та згасав коло кам'яної долiвки. Свiтляки пiдсвiчували iнтер'єр пiдземелля, який дотримувався досить мiнiмалiстичного стилю: посерединi долiвки малося поглиблення в якому була джерельна вода, а неширока канавка тяглася вiд поглиблення до похилої стiни де i зникала у широкому отворi, вимитому столiттями у каменi. Гноми сполоснули обличчя та напилися, а потiм сiли колом навколо джерела та помовчали. Один з гномiв у кiлтi подивився на всiх та сказав: - Be healthy, my brothers, then we must present our chip90, - вiн витягнув зi споррана91 якийсь яскравий металевий шматок та поклав прямо у воду.
   - Fr?re Brownie, sois en bonne sant? et je vais mettre ma puce92, - сказав маленький чоловiчок в королiвському одязi та коронi, пiсля чого витягнув блискучий металевий предмет та теж занурив його у джерельну воду.
   - Dzi?kuj?, bracie Lutin, i do??czam do twojego kr?gu93 , - сказала єдина дама серед маленьких чоловiчкiв та витягла з пiд широкої спiдницi металеву блискучу дрiбничку та бухнула в воду, аж бризки ляпнули у всi сторони. Всi вiдсахнулися вiд води, а панi з задоволенням вишкiрилася та обдарувала усiх єхидною посмiшкою.
   - Seien Sie vorsichtig, Frau Zmora, Sie werden meinen Anzug ruinieren94, - сказав вухастий та носатий, мiцний та низенький панок з погаслою люлькою в зубах. Вiн струсив зi старого плаща краплi джерельної води та обережно поклав у воду змащену мастилом блискучу деталь.
   - Спасибi, брате Кобольд, не стану тягнути кота за хвiст та кладу свою ношу, - сказав маленький вiйськовий та витягнув з-за пазухи мiшечок на шнурку, звiдки вийняв блискучий шматочок металу та поклав його до води.
   - ? ??????? ??? ????????, ????? ????? ???? ???????95 - пожартував франт у смугастому костюмi, витяг з нагрудної кишенi шматочок металу та нiгтем великого пальця пiдкинув його, а вiн по дузi упав у воду. Франт поправив його паличкою та з посмiшкою обвiв всiх поглядом.
   - У нас, пане Сатир, вiйна з Московiєю, то тепер така форма личить справжньому чоловiку та вiдповiдає теперiшньому часу, - вiдповiв вiйськовий та чемно попросив: - Величайте мене з цього часу не Домовиком, а Козаком.
   Вiн провiв рукою по щетинi на бородi та сказав:
   - Тепер твоя черга, брате Ґардворд!
   Молодий маленький хлопець зеленiй жилетцi пiдняв чорного капелюха в знак привiтання та квапливо поклав свою частку у воду. Вiн ще соромився своїх товаришiв, бо знав їх всього рокiв двадцять та замiняв свого батька, старого Томте. Не встиг вiн сiсти, як панi Змора схопилася та почала українською, бо хоч всi знали мови присутнiх, але вони знаходилися на українськiй землi, то це для цього ритуалу теж мало якесь магiчне значення.
   - Нiхто не прийшов, ми можемо розходитись, - сказала вона та потягла свої скоцюрбленi руки до круглого металевого диска iз семи частин, всерединi якого не вистачало восьмої частини.
   - Почекай, Змора, ми повиннi витримати потрiбний час, - сказав пан Браунi та витягнув зi споррана старий круглий годинник з довгим ланцюжком.
   - Вiн давно у тебе бреше, - вiдповiла Змора, але присiла на своє мiсце та, з принципу, задерла голову та втупилася у свiтлякiв на стелi. Сатир пiдтягнув моднячi штани, щоб, часом, їх не намочити, а потiм запитав, стверджуючи: - Наступна зустрiч у мене?
   Пан Браунi, якого чомусь вважали старшим, вiдiрвався вiд стрiлки свого годинника та пiдтвердив:
   - Так, Сатир, зустрiчаємось у Грецiї!
   - Ну, все! Час закiнчився! - пiднялася панi Змора, а пан Браунi на її слова нiчого не вiдповiв, бо час, таки, вийшов.
   - Якщо чуда не сталося, то може, ви на деякий час позичите свої цяцьки для мене? - спитала Олександра, з'являючись прямо зi стiни, аж всi гноми вiдсахнулися.
   - Ця жiнка мало мене не вбила в Краковi! - сердито сказала Змора, а Олександра вiдповiла: - Можливо, що навпаки, ти нас мало не вбила!
   - Скорiше повiрю цiй панi, чим Зморi, - ощирився посмiшкою Сатир, опираючись на свою паличку, а Браунi сказав: - Цiй панi я вiрю, вона врятувала менi життя.
   - Я теж можу ручатися за Олександру, бо вона дочка мого командира. А ще вона вилiкувала моїй мамi зiр! - сказав пан Козак та привiтався: - Привiт, Олександро!
   - Я теж ручаюся за неї, - нiяковiючи, сказав Ґардворд та додав: - Вона вмiє робити людям добро! Як i її батько!
   - Я знаю панi Олександру i вiддам свою частку не вагаючись, - сказав Кобольд та додав: - Тим паче, що вона бере скрижаль не для себе, а ради порятунку Всесвiту.
   - Я вагаюся, бо в мене мою частинку скрижалi хотiли вкрасти, - сказав король Лютiн та спитав: - Це була не ти?
   - Нi, - вiдповiла Олександра, - це була моя сестра Даша. Я в цей час лiкувала хворого хлопчика П'єра в мунiципалiтетi Нанто-сюр-Ессонн паризького регiону. До речi, вiн дуже оригiнально розказував казку про короля Лютiна та принцесу, iм'я якої я тримаю в секретi...
   - Досить, досить! - зупинив її король Лютiн та додав: - Це була не казка, а правда, i не треба даремно згадувати iмена ... я теж вважаю, що ця панi гiдна нашої уваги i їй можна вiрити.
   - Ця панi iнодi буває дуже переконливою i вона могла запросто нас викинути геть та взяти, що їй потрiбно, але вона прийшла з проханням, поважаючи нас, тому я вiддаю свою частку, бо їй вiрю, - несподiвано сказав Сатир, а Змора витрiщилася на нього та злостиво сказала: - I ти - Брут! - та повернулася до Олександри: - Забирай, твоя взяла!
   - Дякую! Сьогоднi, 13 лютого, у мене день народження, то ж ще раз дякую за подарунок! - сказала Олександра та зробила шматочки скрижалi невагомими. Як вона i думала, шматочки вигулькнули з води та поплили вгору, до невiдомого восьмого шматочка. Олександра полегшила їм шлях, розсуваючи землю, а потiм всi перекриття замку Рiчарда, а вже тодi, разом зi шматочками скрижалi, здiйнялася в повiтря та майнула в небеса. 'Куди ж вони летять?' - з цiкавiстю думала Олександра та, на всякий випадок, причепила до всiх шматочкiв скрижалi свої симпоти, щоб, часом, не загубити. Вони вже пiднялися на геостацiонарну орбiту, а шматочки рухалися далi. 'Невже останнiй шматочок на Мiсяцi?' - подумала Олександра, бо вони рухалися у напрямi супутник Землi. Щоб упевнитися в цьому, Олександра нейтралiзувала притягнення Мiсяця, але шматочки спiралi упевнено рухалися в його напрямi. Вона давно вже була у дiмензiальнiй капсулi, щоб уникнути жорстке випромiнювання вiд Сонця, попри те, що дiмензiальна сiточка вилiкує його негативнi наслiдки.
   Шматочки скрижалi рухалися пiд дiєю невидимої сили, виблискуючи пiд Сонцем, неначе якiсь новi зорi, а Олександра гадала, де вони зупиняться. Мiсяць залишився позаду, а шматочки скрижалi летiли далi, тiльки й того, що згуртувалися, як одне цiле. 'Напевне, вже близько!' - подумала Олександра та мало не врiзалася у темну масу, яка постала на її шляху. 'Астероїд!' - подумала вона та пролетiла по iнерцiї мимо, то Олександра з усiєї сили пожбурила свого черевика в тому напрямi, що летiла, чим загальмувала свiй полiт та пiдлетiла до астероїда.
   Її чекав сюрприз, бо на астероїдi стояв якийсь чоловiк, який мовчки дивився на її пiруети. Вона не впiзнала його по фiгурi та навiть не зрозумiла, якої статi ця людина, поки не почула голос, якого в пустотi не може бути.
   - Гарна робота, Олександра! Ти вчасно принесла менi рештки скрижалi, то тепер я спокiйно стану керувати цим Всесвiтом, - сказав чоловiк i Олександра впiзнала цей голос, бо вiн належав Хомi аль Каїну.
   - Хома? Що ти тут робиш? То це ти вбивав всiх нас? - спитала вона, хоча все було зрозумiло без слiв.
   - Ти розумна дiвчинка, Олександра, i ти менi подобаєшся, - сказав Хома та додав: - Насправдi я не Хома. Вiн, замiсть мене, живе у своєму Всесвiтi та завiв родину жаб, а я вдавав iз себе Хому, i, як виявилося, досить успiшно. Я всюди спостерiгав за вами у виглядi ворона та завжди випереджав вас на один крок, хоча, мушу визнати, всi ви виявилися досить живучi. Я Хасан аль-Каїн i моя черга керувати цим Всесвiтом вже давно настала. Я змiню правила життя, бо виживати повинен сильний. Ти менi аж надто подобаєшся i якщо погодишся бути однiєю з моїх подруг, то я залишу в живих всю твою родину. Iнакше - memento mori, - закiнчив Хома та з цiкавiстю подивився на Олександру.
   - Менi подобається твоя зухвалiсть, але я не бачу скрижалi? - сказала Олександра, а Хасан посмiхнувся та простягнув до неї руку. Коли вiн розтулив кулак, Олександра побачила на його долонi скрижаль, яка ще не встигла з'єднатися до купи.
   'Так ось чого вiн тягне час!' - подумала Олександра та блискавично витягла косу Мортi. Хасан здивувався, коли побачив в її руках косу та за мить його обличчя спотворила гримаса болю, бо Олександра блискавично змахнула косою та вiдтяла його руку.
   А потiм зупинила час!
  ***
   Туманний Кiт прокинувся, бо хтось надовго зупинив час. Сни, якi вiн перед цим бачив, вiдразу вiдлетiли в сторону, а кiт видряпався з завмерлої павутини амомедарiв та оглянувся. Темнота навкруги застила очi й нiчого розгледiти в цiй темрявi вiн не мiг. Проте, досить скоро кiт побачив Сонце, яке маленькою зiрочкою горiло в темрявi, а потiм з'явився i Всесвiт. Липкi нитки амомедарiв знову потягнулися до Туманного Кота, але вiн сердито рвав павутину та, по iнерцiї, добрався до барбероса Бандрандоса, а вже потiм вiдштовхнувся вiд нього та полетiв у сторону Сонця. Збираючи навкруги енергiю, Туманний Кiт став розганяти своє руде тiло до першої, потiм другої, а потiм третьої космiчної скоростi, а вже тодi розiгнався ще швидше, поки планети не стали пролiтати мимо нього, як в кiно, а бiля Юпiтера став гальмувати, щоб не проскочити Землю.
  ***
   Навколо Олександри проступала непроглядна темрява. Напевне, час не зовсiм зупинився, а мав якусь мiнiмальну швидкiсть, бо, попри те, що було темно, фiгуру Хасана трохи виднiлася перед нею. Мабуть, теплота, яку вiн випромiнював, пiдсвiчувала його. Олександра широко розмахнулася косою Мортi, а коли лезо наблизилося до шиї Хасана, то повiльно попустила час та побачила, як спотворюється вiд страху колись незворушне обличчя асасина, а лезо як в масло, входить в шию та перетинає її, неначе воду, бризки якої вiдразу стають червоними та палають, як вогонь, а потiм замерзають та зависають бiля обличчя. Нажахана голова вiдлiтає вiд тiла, а з горла б'є кривавий фонтан, який теж вмить замерзає та перетворюється в кристалiчний туман з червоних снiжинок. Чується якийсь низький глухий голос, який прискорюється та переходить у вiдчайдушний крик, але не в пустотi, а в головi, що захлинається та глохне. Кричати пiзно, бо голова летить в одну сторону, а тiло в iншу. Олександра пiдхоплює вiдтяту руку та розтискає пальцi, якi вiдламуються, неначе фарфоровi, вiдкриваючи скрижаль, яка, охоплена полум'ям, сяє, неначе факел. Олександра безбоязно бере скрижаль у свою долоню, не вiдчуваючи жару та шепоче: 'Он воно, яка ти?' - та отримує у вiдповiдь тепло, яке огортає її звiдусiль, наче охороняє вiд космiчного холоду.
   Дивно, але вона почула мелодiю. Ця мелодiя ширилася навкруги, наче вiд Олександри пiшли концентричнi кола, та стала звучати голоснiше, аж вона у неї занурилася, а потiм вiдчула, як зливається з могутньою мелодiєю Всесвiту, який уподобав скрижаль та вiдчув в Олександрi свою iдею та вожака сонми галактик, якi крутяться у вiчному коловоротi, вiд появи на початку Всесвiту та зникненнi в чорних дiрах в кiнцi вiдлiку часу. Галактики пiдхопили цю мелодiю, кожна по своєму, зливаючись в рiзнобарвний унiсон, та перетворили її в кольоровий водограй, який в кожнiй росинцi-галактицi iскрився своїм неповторним вiдтiнком.
   'Це мелодiя життя!' - подумала Олександра, а Всесвiт вiдiзвався яскравим спалахом емоцiй, якi присутнi хоч в живому, хоч в якомусь безвiсному каменi, чи самiй маленькiй частинi атому. Голубi та зеленi, жовтi та фiолетовi лiнiї переплелися у довгi коси в яких деiнде спалахували червонi вогники, а Олександра злегка поправляла тамтешню мелодiю, щоб загасити полум'я.
   Звiдкись вiддаля з'явилися яскравi жовтi вогнi, числом дев'ять, якi крутилися в каруселi, наближаючись до неї, а коли опинилися поряд, то гiрляндою повисли на шиї не торкаючись тiла.
   'Мої дев'ять скрижалей!' - зрозумiла Олександра та вiдправила вiсiм уламкiв скрижалi Туманного Кота вниз. Вiсiм яскравих вогникiв закружили хоровод та полетiли до Києва, де майнули над Андрiєвською церквою та пiрнули в сусiдню гору, а потiм перелякали гномiв в пiдземному залi, бо вони вже й не чекали повернення своїх цяцьок. Вiсiм червоних вогникiв крутонулися останнiй раз та пiрнули у воду, аж зашипiло та здiйнявся пар, а вже кожний взяв свою частку металевого кола та сховав її ближче до тiла, щоб, бува, хтось не вкрав, а пан Козак побачив, що на днi струмка залишилася ще одна частинка та спитав:
   - Хто не взяв?
   Всi мовчали та хапалися за кишенi, щоб перевiрити, чи на мiсцi їх шматочки скрижалi, а король Лютiн догадався та пояснив: - Це восьма частка, яка загубилася!
   - Будемо давати її тому, в кого збираємося на наступний раз, - сказав Лютiн i всi погодилися з королем, а Сатир вишкiрився, пiдкинув частинку у водi своєї паличкою та пiдхопив рукою.
   - Дивись, не програй її в казино, бо я тебе знаю, - з посмiшкою сказав пан Козак та, як мiсцевий, пiшов попереду, пiднявши долоню, яка свiтилася свiтляками у темрявi, бо перед цим вiн потер її об стiну.
   Коли вони опинилися у залi бару 'Банка', Козак став подавати на стiл банки з рiзними напоями, напевне тими, до яких змiг дотягнутися та ще банки у яких гостi побачили гриби у фритюрi, смажену картоплю, якiсь ковбаски, капусту та ще якiсь наїдки у виглядi довгих паличок, що стирчали з цього дивного посуду. Панi Змора покуштувала якийсь вишневий сидр та гидливо вiдсунула в сторону, скрививши пику, та спитала, показуючи на банку зi свiтлою рiдиною:
   - Що це таке?
   - Хрiновуха, - вiдповiв Козак i панi Змора хильнула, а потiм схопилася за горло, задихаючись. Пан Козак, бажаючи догодити, спитав:
   - Пробачте, панi Змора, може вам лiкеру чи глiнтвейну, щоб зiгрiтися?
   - Залиш! - вiдповiла панi Змора, витираючи сльози з очей, схопила ротом повiтря та перекинула банку в горло, а потiм постукала своєю правою граблею по столу, перелякавши маленького Ґардворда, у якого вiд страху здiйнявся вгору чорний капелюх. Пан Сатир, побачивши почервонiлу панi Змору, спалахнув похiттю та пiдсунувся до неї, але вона вiдштовхнула його та промовила:
   - Spacer po polu, kozie, dzi? pij?, a nie kurwa96!
   Гуляли майже до ранку, а коли виповзли з пiдвалу, то вже сiрiло в небi. Коли проходили мимо пам'ятника Сковородi, король Лютiн сказав: - Adieu, monsieur le philosophe, car nous ne nous reverrons plus!97
   Сковорода нiчого не вiдповiв, бо покинув свою статую та вже був у Раю, то ж не мав нiяких обов'язкiв перед маленьким рудим паном, якого вiн колись зустрiв на своєму шляху та програв йому у карти.
   То ми забiгли вже далеко вперед, бо цього ще не сталося, а Олександра, коли провела поглядом шматочки скрижалi Туманного Кота, якi рухалися до Землi, побачила, як до неї ракетою мчиться Даша, а за нею хвостиком Iджi. Коли вони пiдлетiли, Даша стурбовано спитала:
   - Що трапилося i хто це був? - вона рукою показала на труп, який рухався в сторону Сонця.
   - Ти не повiриш, це наш Хома, який зовсiм не Хома, а Хасан, - вiдповiла Олександра, а Даша, яка не зовсiм зрозумiла її, спитала: - Вiн тримав восьму частинку скрижалi?
   - Вiн знав, що вона знаходиться на астероїдi, - сказала Олександра та додала: - Менi здається, що якраз з ним бився Туманний Кiт, коли загубив цю скрижаль. До речi, вам не здається, що отой рудий метеорит, який летить в нашу сторону дуже нагадує якогось кота!
   Дiйсно, рудий шматочок, що аж сяяв пiд променями Сонця, мчався до них, немов ним вистрiлили iз гармати.
   - Ти вгадала, це, дiйсно, Туманний Кiт, - сказала Даша, та стала моститися, як воротар перед воротами, щоб схопити кота.
   - Так швидко! - сказала вона та ледве встигла схопити Туманного Кота. Вона разом з ним закрутилася та вiдлетiла б до Сонця, аби не Iджi, який схопив її за ногу та разом з нею теж закружився у каруселi. До них зi смiхом приєдналася Олександра i довга гiрлянда таки далеко вiдлетiла до орбiти Венери, поки їм вдалося припинити полiт кота.
   - Де ти був? - спитала
   - Дякую, Олександра, що ти зберегла мiй Всесвiт вiд руйнування, тож давай сюди новi скрижалi, бо у мене лапи чешуться покерувати, - сказав Туманний Кiт та витягнув свою лапу на метрiв п'ять, щоб дотягнутися до шиї Олександри.
   - Вибачай, але перша скрижаль вже записана на мене, то я не маю права це робити. Я вiддам тобi будь-яку галактику, то роби з нею, що хочеш, - сказала Олександра, роздивляючись кота, якого вона нiколи не бачила, а Даша похитала головою: - Даремно ти це робиш! Туманний Кiт, вiд нудьги, буде своєю галактикою буцати по сусiднiм, як бiльярдним шаром, i розвалить наш Всесвiт.
   Кiт сердито глянув на Дашу та, не дуже задоволений, сказав, що повiдомить про своє рiшення пiзнiше, пiсля чого додав: - Твої друзi, якi менi зовсiм не друзi, смокчуть амомедар у стадi Бандрандоса, то якщо хочеш їх врятувати, то поспiши, бо вони скоро покинуть Сонячну систему.
   - Про кого вiн каже? - не зрозумiла Олександра, а Iджi догадався: - Вiн каже про Колє, Мето, Жюте та Трутте.
   Олександра не знала, кого вiн назвав, то Iджi розказав попередню iсторiю прибульцiв з планети Аре, а тим часом Туманний Кiт метеором понiсся на Землю, на що Даша вiдреагувала:
   - Полетiв жалiтися Маргiнi!
   - Навряд, чи вона його пожалiє! - сказав Iджi та додав: - Хiба що Марiко, вона завжди пестила кота!
   - Ти не забув, що вона 'трошки' змiнилася i на кухню нi ногою, - посмiхнулася Олександра.
   - Ти справдi хочеш дати коту галактику? - спитала Даша, а Олександра вiдповiла: - Хай грається!
   - А що робити менi? - спитала Даша.
   - Ти будеш головною помiчницею та Берегинею скрижалей, - сказала Олександра. Вона вiдправила на шию Дашi гiрлянду яскравих скрижалей та з посмiшкою додала: - Тобi я довiряю бiльше, чим собi.
   - А що робити менi? - спитав Iджi.
   - Ти будеш уособлювати чоловiчий початок у нашому Всесвiтi, - посмiхнулася Олександра, а Даша теж посмiхнулася та єхидно додала: - Будеш заплiднювачем!
   Вони засмiялися i цей смiх пiдхопив Всесвiт, розповсюджуючи у всi сторони рiшучiсть, впевненiсть та завзяття до життя. Недарма двадцять рокiв тому Всесвiт вже позначив Епоху Водолiя (J2000.0.).
   Що цiкаво, президент України Зелененько теж водолiй ... coincidence: I don't think so ...
  Пiсляслово:
   У дверi хати Валентини Степанiвни хтось настирно стукав. Вона швиденько пiшла до дверей, бо подумала, що повернулася Олександра, та ще й дивувалася, чого вона стукає, повертаючись додому, бо має свого ключа. Коли Валентина Степанiвна вiдкрила дверi, то побачила пiд ними якогось рудого кота, який сидiв на заднiх лапах, а переднiми гамселив у дверi.
   - Прихистiть заради Христа! - благально промовив кiт та зробив такi сумнi та величезнi очi, що вони от-от вискочать з орбiт.
   - У мене вже є кiт, що говорить, - сказала Валентина Степанiвна, роздивляючись ще одного дармоїда, та дiловито спитала: - Мишей ловиш?
   - Тiльки, як для розваги, - сказав Туманний Кiт та додав: - Вживати не можу, бо маю слабкий шлунок.
   - Мiй собака та кiт їдять борщ - ти будеш? - спитала Валентина Степанiвна, а кiт спитав: - З курочкою?
   - Нi, буває й пустий, - вiдповiла Валентина Степанiвна на що кiт жалiбно промовив: - Нещасному нема куди прихилитися, то мушу погодитись!
   - Тодi заходь, - прочинила дверi Валентина Степанiвна i кiт швидко шмигнув мимо її нiг.
   - Привiт, Маргiна! - сказав кiт, коли зайшов у зал, а на Мортi навiть не глянув. Вiн швидко прослизнув у кiмнату Олександри, де на диванi лежав Щасливчик та спав.
   - Ти кого запустила в хату? - сказала Маргiна.
   - А що? - спитала Валентина Степанiвна.
   - Це ж Туманний Кiт! - пояснила Маргiна.
   - Та хоч Бузковий! - сказала Валентина Степанiвна та голосно, щоб почули коти в кiмнатi Олександри, додала: - У мене всi коти їдять те, що я їм насиплю та слухаються!
   - Та ми можемо зовсiм не їсти, - пробурчав Туманний Кiт та торкнув Щасливчика у бiк: - Приймай Всесвiт, твоя змiна, - та зняв зi своєї шиї скрижаль на ланцюжку, яка вiдразу стала видима, та кинув її на шию Щасливчика, на якiй вона перетворилася на туман, а потiм теж стала невидима.
   - Як Олександра? - спитав Щасливчик, i Туманний Кiт вiдповiв: - Екзамен склала, - та улiгся поряд зi Щасливчиком, який спитав: - А де агент Хасан?
   - Пiймав свою вiдрубану голову та чекає подальших вказiвок, - вiдповiв Туманний Кiт та, закриваючи очi, додав: - Жалiється, що задовбався грати ролi злочинцiв.
   - Роль свого двiйника, Хоми, вiн зiграв талановито, - нагадав Щасливчик. - Треба дати йому роль якогось Христа.
   - Христи швидко вмирають, то роль буде короткою, а злочинцi живуть довго, - сказав Туманний Кiт та вiдчув, як на головi щось ворушиться. 'Блоха!' - злякався кiт та став чухати голову лапою, а коли глянув на неї, щоб пiймати блоху, то побачив двi бiленькi та тоненьку ниточки спогадiв амомедарiв. Туманний Кiт вiдразу лизнув їх та зажмурився.
   'Барбероси не дурнi, що пасуть стада амомедарiв, збираючи чужi емоцiї!' - подумав вiн, з задоволенням вiдчуваючи, як занурюється у казковий фантастичний свiт, де все може статися, як, втiм, i в реальному життi у Всесвiтi.
  
  Кiнець
  
  25. 02. 2020 - 16.01. 2021
  
  Нагадування: Всi подiї, описанi в романi, вiдбуваються в одному з паралельних Всесвiтiв, тому землянам слiд надiятися тiльки на себе, бо нiякi iншопланетнi iстоти їм не допоможуть.
  P.S. Пiд час написання цього роману нi один драхт з планети Джухо вiд мук не потерпав!
  
  
  Короткий словник планети Аре
  Аре - планета, на якiй живуть морве.
  бабай - харчується йoхами, гнюсами та великими мрзелями, iнодi називається йoханий бабай. Виє, як десять вовкулак.
  гнюс - невидимi сутностi без тiла. Люблять красти чужi тiла, залишаючи для душi, тобто вiддзеркалення, тiльки дiмензiальну оболонку, тому колишнi господарi тiла перетворюються в гнюсiв.
  зюд - тисячолiтнiй морве.
  йoхи - iстоти, що мають три дзеркальних ока, якi можуть зловити вiдображення iстоти або морве та роздiлити його на три частини, а потiм вiдобразити їх назад. В результатi в дiмензiальнiй оболонцi морве поселяються три його вiдображення.
  кантер - добровiльний правитель планети Аре.
  кiк - найнебезпечнiший звiр у Всесвiтi.
  морве - жителi планети Аре.
  мрзель - ручний мiкроб, здатний проникнути в органiзм жертви та доставляти неприємностi. Емоцiйно весь час пов'язаний з власником, який надав йому частинку своєї дiмензiальной сiточки.
  мурде - добровiльний керiвник мурдеону.
  мурдеон - один з дванадцяти районiв планети Аре.
  нум - добровiльний воїн i полiцейський в однiй особi, пiдпорядковується нумесу. Фiрмовий одяг - тапi червоного кольору.
  нумес - добровiльний командний чин, працює в певному мурдеонi, пiдпорядковується кантеру.
  опес - малюнок на обличчi, показує до якого мурдеону i роду вiдноситься морве.
  папух - пожирач мертвих тiл.
  род - мiсце проживання, мiсто або окреме поселення.
  тапi - одяг жителiв планети Аре у виглядi широкого плаща вiльного крою з капюшоном. Зазвичай, темного кольору.
  сепп - тонка струна з саритiума з кулькою на кiнцi. Кулька кидають, i струна обмотується навколо жертви. Струна легко рiже будь-якi матерiали, навiть дiмензiальну сiточку.
  трутте - гриби, якi стрiляють своїми спорами в будь-яку живу iстоту. Трутте проростають уздовж кровоносних судин жертви та харчуються її кров'ю. Коли жертва гине, трутте виходять назовнi та стрiляють своїми спорами.
  уве - метал, металевий вирiб, меч, нiж.
  фате - смарагд.
  чак - умовно можна назвати грошима, але не зовсiм. Тому, що всi морве мають дiмензiальную сiточку вiд народження, то нi харчування, нi грошi їм не потрiбнi. Не потрiбний новий одяг, бо вiн самовiдновлюється. Чаки - це цiнностi, для кожного морве свої. Зазвичай, це можуть бути мiнiатюрнi твори мистецтв, вироби з металу сарiтiум та iншi речi, зiбранi в рiзних куточках Всесвiту i дорогi для морве. Зрiдка чак буває величезних розмiрiв, що деколи втратно, бо його не можна носити з собою.
  
  
  Короткий словник планети Джухо
  бiло - зерно, з якого виростає плiд зебiло
  зебiло - живий плiд, величиною з невелику бочку, який зберiгається весь рiк в загонах, та якого вистачає для одного жителя планети Джухо.
  вурхе - один з трьох сезонiв на планетi Джухо.
  коли висiвають зерна бiло.
  драхт - житель планети Джухо.
  зубус - один з трьох сезонiв, коли планета Джухо вiдходить вiд зiрки Несмет. Сезон великого холоду.
  крас - метал, з якого виготовляли кiгтi та лати для бою.
  окняхту - один з трьох сезонiв на планетi Джухо, коли збирають урожай величезних плодiв зебiло.
  чiп - тонкий спис iз металу крас.
  
  
  Змiст:
  Реплiкацiя перша. Кiт з Крижополя ......................5
  Реплiкацiя друга. Сталiн .....................................41
  Реплiкацiя третя. Плутiн .....................................71
  Реплiкацiя четверта. Тiтка Ярина .....................103
  Реплiкацiя п'ята. Лукошенко .............................137
  Реплiкацiя шоста. Домовик ...............................167
  Реплiкацiя сьома. Маргiна .................................201
  Реплiкацiя восьма. Тарас ..................................237
  Реплiкацiя дев'ята. Мортi .................................269
  Реплiкацiя десята. Марiко ................................301
  Реплiкацiя одинадцята. Даша ............................333
  Реплiкацiя дванадцята. Iджi ..............................365
  Реплiкацiя тринадцята. Вася .............................397
  Реплiкацiя чотирнадцята. Олександра ..............429
  Реплiкацiя п'ятнадцята. Сковорода ..................461
  Реплiкацiя шiстнадцята. Кiт ..............................485
  Змiст ..................................................................510
  
  
  
  
  
  Олександр Суздаль
  'Епоха Водолiя'
  (J2000.0.)
  1 ??? - новий вiрус (китайська)
  2 'Женьмiнь жибао' - 'Народна газета' , китайська щоденна газета.
  3 дiмензiальна сiточка - багатовимiрна сiточка, яка захищає тiло, та здатна приймати будь-яку уявну форму.
  4 симпота - органи чуття дiмензiальних iстот.
  5 гугл - найбiльше число, десять у сотiй ступенi.
  6 кумай - снiжний гриф.
  7 барбероси - дiмензiальнi структури, космiчнi мандрiвники, iснують родинами та випасають на iнших планетах свої стада амомедарiв.
  8 амомедари - дiмензiальнi примiтивнi структури, що вбирають емоцiї живих iстот.
  9 есер - партiя соцiалiстiв-революцiонерiв.
  10 опес - малюнок на обличчi.
  11 реплiкацiя - зрушення матерiально-часового континууму.
  12 iнкунабула - книжка, памфлет або одностороннiй вiдтиск, друкований у Європi вiд початку книгодрукування та до 1 сiчня 1501 року.
  13 Магiстр Юрiй Дрогобич з Русi 'Бачення прогнозу на 1483 рiк'(латина). Автор: Юрiй Котермак з Дрогобича.
  14 Дорогий брат Станiслав! Я пишу тобi в важкий час, бо захворiв...(польською
  15 деда - грузинською мама.
  16 ПМП - самопроголошена Приднiстровська Молдавська Республiка, нiким не визнана.
  17 морве - жителi планети Аре.
  18 'Причинна' - поезiя Т.Г. Шевченка.
  19 Вован - московiт, пранкер. Розiгрує вiдомих людей.
  20 дан - ступiнь майстерностi у карате.
  21 має ґерi - удар ногою в тулуб у карате.
  22 кiк - найнебезпечнiший звiр у Всесвiтi.
  23 папух - черв'як, пожирач мертвих тiл.
  24 чак - цiннiсть, дивитись в кiнцi книги.
  25 уве - метал, металевий вирiб, меч, нiж.
  26 гантер - в даному контекстi мисливець за пiдземними скарбами.
  27 вагнерiвцi - терористи, якi засвiтили себе у всiх конфлiктах: Сiрiї, Суданi, Лiвiї, Мозамбiку, на сходi України , в Криму. Терористами керує Московiя.
  28 тапi - одяг жителiв планети Аре у виглядi широкого плаща вiльного крою з капюшоном. Зазвичай, темного кольору.
  29 Я вже йду звiдси(польська)
  30 Ви всi помрете, як тiльки я позбудуся кайданiв (польська)
  31 Пiдеш влiво - втратиш тiло (польська)
  32 Пiдеш вправо - втратиш душу (польська
  33 Пiдеш прямо - тiло буде та себе забудеш (польська)
  34 гнюс - невидимi сутностi без тiла. Люблять красти чужi тiла, залишаючи для душi, тобто вiддзеркалення, тiльки дiмензiальну оболонку, тому колишнi господарi тiла перетворюються в гнюсiв.
  35 хуцпа - властивiсть характеру, яка бiльш-менш точно визначається словами 'зухвалiсть' або 'нахабство'.
  36 Маються на увазi сержант ВСУ Андрiй Антоненко, вiдомий, як лiдер рок-групи 'Riffmaster', дитячий хiрург i волонтера Юлiя Кузьменко та вiйськовий медик Яна Дугар.
  37 Будь ласка, дайте кiлька копiйок колишньому президенту Московiї.(нiмецька)
  38 б???? - негарна людина, редиска
  39 ??? - командне слово.
  40 шотландський палаш - широкий меч, загострений з двох сторiн, зi складним кошикоподiбним ефесом.
  41 фут - мiра довжини в Англiї, дорiвнює 30,48 сантиметрiв
  42 brown - коричневий (англiйська).
  43 1 ярд - 3 фути = 91, 44 сантиметри.
  44 карти: жолудь - ? , серце - ?, дзвiнки - ?, виноградне листя, вино - ?; король, вишняк(дама), нижник(валет),кралька (десятка)
  45 хумус - начинка з гороху i, в даному випадку, червоного перцю.
  46 пiта - круглий коржик з 'кишенькою' всерединi, куди кладуть начинку.
  47 правець - захворювання спорами бактерiй Clostridium tetani, якi живуть у ґрунтi та кишковому трактi тварин.
  48 кiлт - предмет нацiонального шотландського чоловiчого одягу у виглядi спiдницi, традицiйний одяг шотландських горян. Зазвичай, це шматок зiбраної складками тканини, обернений навколо талiї та закрiплений за допомогою пряжок та ремiнцiв; традицiйно кiлт носиться разом зi спецiальною сумочкою для грошей та iнших дрiбних речей, що називається спорран.
  49 Бельфегор - демон ледащих, що спокушає людей, пропонуючи їм хитромудрi винаходи, ховається в мумiї, що знаходиться в Луврi.
  50 Пiтер Бiнсфельд - єпископом в Трiрi, органiзатор судових процесiв над вiдьмами у 16 вiцi.
  51 бошi - лайлива назва нiмцiв у Францiї.
  52 ЕС - євангелiчний союз.
  53 ЗЕ - зеленi єретики.
  54 примiтка автора - не подумайте, що араби.
  55 Пiсня Рок-гурту 'Жадан i Собаки', фронтменом якої є поет Сергiй Жадан.
  56 Будь ласка, дайте кiлька копiйок колишньому президенту Московiї.(нiмецька)
  57 весталка - жриця богинi Вести в Римi. Весталки давали обiтницю цнотливостi та, поки служили, не мали право одружуватися.
  58 Ви хворi? Чи можу я вам допомогти?
  59 Вибачте! Я треную мiмiку!
  60 'Принц Лютiн' казка Марiї-Катрiн Ле Джумель де Барневiль опублiкована в 1697 роцi.
  61 Пам'ятник казкарю Щарлю Перро, автор: Габрiель Едуард Батiст Печ, виставлена в саду Тюїльрi, координати: 48®51'53.9"N 2®19'33.0"E.
  62 гицель - особа, що займається вiдловлюванням безпритульних кiшок та собак.
  63 вакар - летюча тварюка пустелi. Пробиває дiмензiальну оболонку та живиться тiлом жертви.
  64 Дiонiс - бог рослинностi, родючостi, вологи, покровитель виноградарства та виноробства, любитель повеселитися та випити.
  65 quaranta giorni - сорок днiв(iталiйська)
  66 Не бажаєте мощi святої Марiї?(iталiйською)
  67 ексгiбiцiонiст - публiчна демонстрацiя статевих ознак.
  68 карабiнер - виконуює полiцейськi функцiї на територiї Iталiйської Республiки
  69 Кого ти шукаєш? (нiмецька)
  70 кондотьєр - найманий керiвник вiйська в Iталiї XIV-XVI ст. який перебував на службi мiста, чи правителя.
  71 сольдо - монета (soldo - 'плата', звiдси - солдат)
  72 бруствер - дерев'янний, бетонний, чи земляний насип окопу для прикриття вiд ворожих пострiлiв.
  73 фiорд - довга, вузька морська затока, яка часто тягнеться далеко усередину узбережжя, зазвичай глибока.
  74 фюльке - адмiнiстративна одиниця Норвегiї
  75 Ти бачила мене в туалетi?(англiйська)
  76 Кондицiонер?(португальська)
  77 Що тобi потрiбно?(португальська)
  78 A - F - шкала оцiнювання знань по 100-бальнiй системi. A - бiля 100балiв, F = менше 60балiв
  79 марлезонський балет - переклад з французької мови: 'Балет про полювання на дроздiв', придворний французький балет з часiв правлiння короля Генрiха III.
  80 bruxa - вiдьма(португальська)
  81 Amorphophallus titanum - величезний безформний фалос.
  82 Що ти тут робиш? Негайно виходь з мого двору, бо я стрiляю!(португальська)
  83 З такою кiшкою добре бавитись (португальська)
  84 Що ти хочеш вiд мене, вiдьмо?(португальська)
  85 глег - гарячий напiй з червоного вина та рiзних прянощiв.
  86 смакакери - рiзноманiтна випiчка, зазвичай, семи рiзних видiв.
  87 Байка 'Соловей, жайворонок та дрiзд' Байки Харкiвськi. Григорiй Савич Сковорода.
  88 'Ми тебе зовсiм марнуєм' - збiрка 'Сад божественних пiсень, що проросли iз зерен Святого Письма'. Григорiй Савич Сковорода.
  89 'Пiдiймись на небеса - у версальський хоч би сад'. - збiрка 'Сад божественних пiсень, що проросли iз зерен Святого Письма'. Григорiй Савич Сковорода.
  90 Будьте здоровi, брати мої, то маємо пред'явити свої фiшки(англiйська)
  91 спорран - шкiряна сумочкою для грошей та iнших дрiбних речей у шотландцiв.
  92 Брат Браунi, будь здоровий, i я покладу свою фiшку(французька)
  93 Дякую, брате Лютiн, та приєднуюсь до вашого кола(польська)
  94 Будьте обережнi, панi Змора, ви зiпсуєте мiй костюм(нiм)
  95 Брат мiй Домовик, чому ти такий стильний?(грецька)
  96 Гуляй полем, козле, сьогоднi я п'ю, а не трахаюсь!
  97 Прощайте, пане фiлософе, бо ми бiльше не побачимось!(фран)
  ---------------
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"