Я знаю, як приходить вечiр. Вiн сiдає на днi моїх болючих думок i грає на скрипцi. Так тихо-тихо... Так, що аж десь iз середини починають скребти тоненькi голочки... I плачуть... Так, що стає невимовно боляче... Найтоншi струни всерединi тебе тремтять маленькими мурашками i ти починаєш плакати... Плакати сльозами, яких не видно, але чути, кричати криком, якого не чути, але видно. I цей плач не має кiнця. Вiн виходить iз самої середини середини тебе i вишкрябує той бiль, тi самi маленькi, тоненькi струночки, якi здатнi вбити в неймовiрно болючiй тузi... За чим? За тим, чого нiколи не було, за тим, чого нiколи не буде, тому що бiль згасає i стає тупим, i тiпається задушеним диханням. Швидко, як нiколи i спиняється тодi, коли вже далi не можеться. Коли далi вже нiкуди...