Аннотация: Точка бiфуркацiї в iсторiї Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського
ЧЕСТЬ I ОБОВ"ЯЗОК
"...поховали москаля край дороги, видно руки, видно ноги, видно роги..."
Українська пiсня часiв Визвольних Змагань 1918-1920 рр.
Йшов двадцять третiй день - за новим стилем - грудня мiсяця вiсiмнадцятого року вiд Рiздва Христового. Звiвшись на стременах, вершник сперся рукою об високу луку сiдла. Погляду його, який ков-знув поверх сивої смуги лiсу, вiдкрився Київ. Урочистий передзвiн плив в морозному зимовому повiтрi.
Кiнь заiржав i вдарив копитом по землi, скованiй морозом. Вершник скуйовдив гриву коня, на-гнувся i прошепотiв йому у вухо (нiби якусь велику таємницю):
- Потерпи... - I в ту ж мить вiдчув, що оце "потерпи" стосується його самого.
А ще вiн вiдчув, можливо, вперше в життi, що так сильно билося його серце. Вершник глянув вниз, де його чекали. Там, горбкуватим зимовим шляхом рухалися вiйська. Скрипiв снiг, розсипалися ве-селим дробом барабани i пливли над головами полковi бунчуки i важкi чорно-червонi оксамитовi стяги. Куполи київських церков горiли золотом, осяянi спокiйними променями зимового сонця.
Там внизу, обабiч дороги, якою входила урочистим маршем в Київ його дивiзiя, оточений вер-шниками, стояв довгий вiдкритий легковий автомобiль з двома пасажирами на задньому сидiннi. Вершник торкнув шпорами свого коня i рушив до нього.
- Ваша Ясновельможнiсть, пане Гетьман, Катеринославська дивiзiя прямує до Києва в пункт постiйної дислокацiї. Доповiдає командир дивiзiї полковник Петровський. - Правиця, як належить за Ста-тутом, бiля скронi. I усмiхався, роботою виконаною задоволений, посмiшкою зубастою.
Павло Скоропадський тим часом вийшов з автомобiля i вершник спiшився. Обняв Гетьман полковника, вдячнiсть свою виказуючи, глянув прямо в очi його сiрi.
- Спасибi тобi, Пилипе Степановичу, вiд всiєї України, вiд всього народу тобi дякую...
Було в тому поглядi все: i вдячнiсть, i розумiння, i спомин про недавнє минуле...
...Котився над Росiйською iмперiєю сiмнадцятий рiк. Тiльки-тiльки почався. Минулий, шiстна-дцятий, закiнчився непогано. Iмперiя, нарештi, розкачалася i промисловiсть її давала армiї i флоту все бiльше i бiльше зброї та вiйськового спорядження, вперше наситивши фронт снарядами та патронами.
Здавалося, Росiя звелася на весь свiй гiгантський зрiст i ось зараз пiде крушити ненависного ворога, щоб зупинитися вже пiсля перемоги. Але враження це було обманливим. Це так, росiйська промис-ловiсть перейшла на воєннi рейки i на третьому роцi вiйни постачала фронт всiм необхiдним. Лiтнiй наступ Пiвденно-Захiдного фронту, знаменитий Луцький прорив, який мiг привести до переможного закiнчення вiйни, живив сподiвання пiдданих росiйського iмператора на скору перемогу. Але...
Але iмперiя згнила зсередини, згнила дощенту, тiльки пересiчнi спостерiгачi, якi глибинних процесiв розвитку iсторичного не розумiли, цього не помiчали i ту передсмертну її агонiю сприймали, як потужний ривок з пастки, влаштованої ворогами "третього Риму". Однак, обманювалися видимими успiхами iмперiї Романових не всi. Всього через пiвроку пiсля блискучого успiху генерала Брусилова крах стався. I в кiнцi лютого мiсяця сiмнадцятого року трьохсотлiтня московська монархiя впала. Цар Микола Другий зрiкся влади i Росiйська iмперiя розвалилася. На друзки розлетiлася. Як глиняний горщик, що з возу на брукiвку гепнувся. Аж передзвiн пiшов по всiх-усюдах...
...В кiмнатi київської мiської квартири сидiв полковник Петровський за столом проти свого старовинного знайомця Iвана Остаповича Федорчука, з яким доля його пов"язала ще в часи Бурської вiйни. А за вiкном березень мiсяць квiтнув червоними прапорами, київськi вулицi повнилися натовпами людсь-кими, агiтатори i промовцi на постаменти пам"ятникiв та балюстради видерлися, чи не на кожному розi до натовпiв велелюдних, вiд несподiваної свободи сп"янiлих, з отих трибун iмпровiзованих промови револю-цiйнi кричать-горланять: щастя ж яке, царя Миколку Кривавого скинули! Скинули-таки, трясця його мамi!
- Не звик я, Iване, зайвими питаннями людям голови морочити. Тiльки час такий настав, що все закрутилося, перемiшалося, як в бурi океанськiй, в яку ми з тобою якось потрапили. Ми з тобою половину землi пройшли, вiд Кейптауна до Шанхаю, давно знаємо, що люди не ангели. Ти знаєш, що я стою тiльки за незалежнiсть України, але коли дивлюся на цих жалюгiдних парвеню з Центральної Ради, котрi тiльки гарно базiкати про Україну можуть, розумiю, що мої сподiвання даремнi. I не ясно, що ж далi?
- Знайшов у кого питати! Я ж не пiфiя якась. Тiльки здогадуюся, Пилипе, чим все закiнчиться.
- Однак, коли почалася ця вiйна, Iване Остаповичу, ти повернувся зi своєї Америки до Батькiв-щини. - Заперечив полковник. - Ти тодi сказав, що вiйна для Росiйської iмперiї закiнчиться ганебною по-разкою i розвалом, "транзитний проект московiтiв", як ти його назвав, вичерпав, вiджив себе i його вiйна ця закриє повнiстю i остаточно. Я тодi не повiрив, а подiї, що сталися в березнi, довели, що ти мав рацiю...
- Ти помиляєшся, Фiл, - тепер Федорчук назвав полковника на свiй, американський лад, а до цього вимовляв з насолодою, ледь не по складах, нiби карамельку смакував, - це був простий аналiз еко-номiчного стану країни. Великого розуму для цього не потрiбно. Однак, спробую... Велика вiйна закiнчу-ється i закiнчується поразкою Центральних держав. Iншого й бути не могло. Вiйну на два фронти виграти неможливо, а коли з одного боку Росiйська iмперiя, ресурси якої невичерпнi, а з iншого Францiя, друга за величиною колонiальна країна, що має ресурси не меншi, ще й в союзi з Британською iмперiєю, над якою взагалi нiколи не заходить сонце, сподiвання керiвникiв Центральних держав на перемогу проти альянсу таких противникiв безпiдставнi. Тому кайзер запросив миру вже в кiнцi минулого, шiстнадцятого року, але це було волання конаючого у пустелi. Нiхто на мир, коли в повiтрi носиться запах перемоги, з ним не пiде. Поразка Центральних держав станеться, щонайпiзнiше за рiк, десь в лютому-березнi вiсiмнадцятого року. А оскiльки Пiвнiчно-Американськi Сполученi Штати ось-ось мають вступити у вiйну на боцi Антанти, то шанси на перемогу Другого рейху та Дунайської iмперiї стають не просто нульовими, а взагалi вiд"ємними. - Федорчук на мить замовк i уважно глянув на полковника. - I ось тут раптом у Росiйськiй iмперiї вiдбува-ється революцiя, яка валить трьохсотлiтню монархiю Романових, по всiй величезнiй територiї почався де-мократичний рух. Iмперiя Росiйська з кiнця лютого сiмнадцятого на шматки розламується, Сибiри та Тур-кестани один поперед одного спiшать розв"язатися з Москвою, i Україна, частина Росiйської iмперiї, одного з основних переможцiв у цiй великiй вiйнi, раптом заявляє про своє бажання самостiйно визначати свою долю. Поки що тiльки, як автономiя. Однак, жiнцi неможливо бути трiшечки вагiтною, так i прагнення до свободи не спинити, i Україна, попри всi намагання наших базiкал-соцiалiстiв, Винниченка з Грушевським, вiдцурається iмперiї.
Що це означає для України? Демократична революцiя, що сталася в Росiйськiй iмперiї, для України означає криваву Громадянську вiйну вiдразу пiсля закiнчення бойових дiй в Європi. Попри всi заяви i декларацiї, Росiя не змириться з тим, що народ України не бажає бiльше жити в цiй "тюрмi народiв". А, отже, ми отримаємо спочатку iнтервенцiю Росiї, а потiм почнеться Громадянська вiйна, бо в Українi ми маємо зросiйщене мiсто i українське село. До цього всього додадуться наслiдки вiйни. Армiя вже розвалюється, це дуже i дуже погано, бо три роки привчали людей до вбивства та грабунку. Декрети Тим-часового уряду враз дисциплiну в армiї розвалили, все, що досi тягарем вiйськової дисциплiни на самому днi, в глибинi нутра таїлося, на волю вирвалося, дезертири до своїх домiвок подалися i бандитствують по всiх шляхах. Тут кожен по-своєму майбутнє країни бачить, i той, хто не згоден з думкою iншого, стає негайно ворогом смертельним, i вирiшуватимуть таку суперечку противники силою зброї. Ось чому я i роблю висновок, Пилипе, що дуже скоро пiсля завершення Великої вiйни все закiнчиться громадянською вiйною. А вiйни громадянськi позамежною жорстокiстю вiдзначаються, бо земля на всiх одна i розiйтися мирно нiяк не виходитиме. Тому, щоб одна сила перемогла, потрiбно всiх незгодних, винищити або з країни викинути. Люди гiршi за шакалiв стануть i чекатиме найбiльшу в свiтi iмперiю, яка на шматки розпалася, моровиця i кров. Тiльки ж от в чому бiда, Пилипе, з середини шiстнадцятого столiття московiти збирали свою iмперiю i так просто її не вiддадуть. У вашого брата, бандитiв, iдеологiя з"явиться, а це не забариться, i всiх, хто сподiвається на волю вирватися i вже нiби-то й вирвався, вони знову до своєї "тюрми народiв" заженуть.
- Стоп-стоп-стоп, Iване Остаповичу! А чого це ти мене до бандитiв записуєш? - Обурився Пет-ровський. - Я чоловiк служивий, присягу государю...
- I кому ти, цiкаво менi знати, тепер служиш? А присягою не прикривайся, ти присягав свою Батькiвщину вiд ворогiв захищати, а сам з чотирнадцятого року чим зайнятий? Про це ми з тобою ще тодi, в листопадi чотирнадцятого балакали, коли все тiльки-тiльки розпочиналося i ще нiчого не ясно було. Той, кому ти присягав, не про захист своєї землi думав, а про те, як чужу землю загарбати! Цар зi своєю кама-рильєю бандитом виявився. Присягав бандитовi - значить, сам бандит! Чого мовчиш? Не згоден, чи як?
Помовчали обоє, подумали.
- I що ж робити? Влада в країнi повинна якась бути. Центральна Рада таку владу встановити не зможе. Великого розуму, щоб майбутнє її передбачити, не потрiбно. Бульварнi парвеню язики довгi мають i базiкати гарно можуть, тiльки ж для того, щоб країну будувати, одного базiкання замало. То що робити? - Повторив своє запитання Петровський i дивився, очiкуючи, на Федорчука.
- Думаєш, я знаю? - Знизав плечима Iван Остапович. - Я тiльки в одному впевнений: коли ми не використаємо шанс, що його нам надав Микола Олександрович, останнiй iмператор всеросiйський, своїм зреченням, наступного чекати доведеться довго i ми з тобою його вже не дочекаємося. На жаль, цього не розумiють отi базiкали, що Центральну Раду проголосили. Без Росiйської iмперiї i поза нею вони свого життя не уявляють i Україну туди ж потягнуть. А народ український цього не бажає, натура в нас iнша, тому дуже скоро цю Раду українцi "Центральною Зрадою" називати будуть.
Петровський мовчав, але невисловлене питання: "Що робити?", висiло в повiтрi.
- Коли не хочеш знову пiд скiпетр Романових, чи ще якого дiдька, потрiбно мати силу, аби опиратися всяким спробам затягнути Україну до нової "тюрми народiв". А Україна на поточний момент роздiлена. Бiльша частина звикла жити в Росiйськiй iмперiї, де про свободу i демократiю можна було тiльки мрiяти, менша частина ще й досi - сподiваюся, вже недовго - знаходиться в складi "клаптикової iмперiї Габсбургiв", де така-сяка демократiя була i пiдданi Дунайської iмперiї до цього звикли. Об"єднати зараз цi частини України в однiй державi, означає поєднати лiд i вогонь.
- Що ти пропонуєш?
- Диктатуру. Вiйськову диктатуру. На перших порах потрiбно тримати наших вуличних базiкал в залiзних лещатах, бо iнакше держава Українська, яка ще в пелюшках, скотиться в анархiю i хаос.
- Влада країнi потрiбна. Без неї анархiя, розруха буде, твоя рацiя. Тiльки я диктатором не буду.
- З якого дива ти вирiшив, що про тебе мова? Тебе я добре знаю, ти для iншого призначений...
...Моложавий полковник коротко стукнув у дверi i ввiйшов до примiщення.
- Дозвольте ввiйти, пане генерал-лейтенант? - Без звичного "Ваше превосходительство" звер-нувся. Лютнева революцiя вiдмiнила звертання за чином i тепер вiйськовики звертаються один за званням.
- Ввiйдiть. - Павло Петрович Скоропадський рушив назустрiч полковнику.
- Пане генерал-лейтенант, полковник Петровський за вашим наказом прибув!
Командувач 34-го армiйського корпусу зупинив на полковнику оцiнюючий погляд.
- Давно я тебе знаю, Пилипе Степановичу. - Скоропадський жестом запросив гостя в глибину кабiнету, де в куточку бiля вiкна примостився шаховий столик з двома дерев"яними крiслами.
- Так точно, ваше превосходительство. - Ствердно кивнув головою полковник. - Вiд початку цiєї вiйни пiд вашим командуванням майже з першого дня. Тiльки за винятком травня шiстнадцятого року, коли мiй батальйон перекинули на Пiвденно-Захiдний фронт, для участi в Луцькому проривi...
- Це так. - Пiдтвердив командувач корпусу. - Але тепер маю до тебе прохання. Чи не бажаєш знову послужити пiд моїм началом?
- Вважатиму за честь, ваше превосходительство.
- Це добре. - Задумливо промовив Скоропадський. - Тодi слухай уважно, Пилипе Степановичу. Обстановка нинi дуже непевна. Ти знаєш, що солдати в частинах слухають рiзного штибу агiтаторiв i воювати бiльше не бажають. Дисциплiна у вiйськах тримається тiльки в частинах, де бiльшiсть становлять українцi. Я отримав наказ зi Ставки провести українiзацiю корпусу. Ти менi потрiбен...
- Коли я вам потрiбен, то якi можуть бути питання. - Пiдвiвся Петровський. - Наказуйте!
- Це добре, Пилипе Степановичу, що ти приймаєш мою пропозицiю. - Також пiдвiвся генерал i потиснув вдячно руку полковнику. - Тому наказую сформувати ударний полк. На все даю тобi мiсяць. До червня твоя частина має бути повнiстю готова до дою. Все, полковнику. Виконуйте!
- Слухаюся!
Статутний поворот через лiве плече i полковник вийшов. Генерал залишився в кабiнетi один.
Скоропадський пiдiйшов до вiкна, там за склом буяла весняною зеленню природа. Але не до того зараз було генералу. Що там було за склом, не бачив. Вiн був зараз зайнятий своїми думками...
...Казарма арештантської роти обнесена колючим дротом i охороняється озброєною вартою. За чисельнiстю арештантська рота бiльша вiд звичайного пiхотного батальйону була i тримали в її стiнах нижнiх чинiв буйних та непокiрних, якi своїми висловлюваннями зухвалими i дiяннями осудливими молодецький вигляд вiйськ армiї Росiйської псували. Пiд склепiннями її цегельними утримувалися ранiше солдатики невиправнi, якi вiрою i правдою царю-батюшцi служити не бажали. А нинi зiбрали зi всього Пiвденно-Захiдного фронту в цих стiнах тих розумникiв, хто проти вiйни, що в серпнi тисяча дев"ятсот чотирнадцятого року "вiйною вiтчизняною" названа була, виступив, хто багнет в землю ввiткнув i стрiляти в тевтона вiдмовився. I щоб зухвальцi такi вiйсько не розкладали, iзолювали їх вiд решти в стiнах арештантських.
Однак не виходить повнiстю iзолювати мешканцiв арештантської роти вiд зовнiшнього свiту. Рiжуть регулярно дрiт колючий i озброєна варта, вiд грiха подалi, пiд напором арештантiв розступається, не в силi позбавити їх святого права спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом. I лунають з вiкон пiснi матiрнi та таскають туди дiвок соромiцьких на всю нiч, а то й на весь день. Бо мають солдатики, за три роки в окопах Великої вiйни попостившись досхочу, велику слабiсть до жiночої статi. I просто пройти мимо казарми арештантської роти боязно, бо часто з вiкон летять пляшки горiлчанi прямiсiнько в голову випадкового перехожого, а ще часто чується вереск та смiх жiночий.
А в самiй казармi веселощi в повному розпалi. Вирвалися солдатики з окопiв, якi за три роки стали їм гiршi гiркої редьки, i користуються нагодою пожити день-другий життям без обмежень на повен зрiст. Солдатська доля непевна, арештантська тим паче, вже завтра життя може повернутися iншим боком. Тому зараз в казармi її мешканцi п"ють "аква вiту" вогняну та тютюни злi курять. Рiжуться арештованi солдатики в карти, програючи i своє, i чуже. Тут вздовж проходу мiж нарами триповерховими ножi птахами легкокрилими лiтають, втикаючись в усе, що можна. Часом i мала лопата пiхотна просвистить. Буває - i со-кира. I перекривається гам та шум виском дiвок веселих, якi невiдомим чином в казарму арештантську потрапили. Бо коли-то ще теплом жiночим солдат-окопник зiгрiється.
Лише є серед цього виску та реготу куточок де спокiйно i не гамiрно. Тут на нарах лежить мiцний чоловiк, не так, щоб надто великого зросту, та й зовсiм не маленького. Навколо нього друзiв i шанува-льникiв немає зараз. Не дзвенить над ним хор запитань: "А пам"ятаєш, Салимон?", "А не забув, Салимон, як тiєї ночi?", "А знаєш, Салимон?". Все пам"ятає, все знає, нiчого не забув Салимоненко, названий Оверком, син Михайла Салимоненка, що в мiстi Керчi в артiлi рибальськiй отаманом, унтер-офiцер ударного батальйону на прiзвисько Салимон. Проте не до спогадiв нинi йому. Зайвi вони зараз тут...
Думу думає Салимон. Важку i нерадiсну. Забрили йому лоба в тринадцятому роцi, за рiк до того, як Велика вiйна почалася. Служив Оверко по честi, вiдповiдно до присяги, яку дав царю-батюшцi, i воював з супостатом вiдповiдно до тiєї, царю даної, урочистої обiцянки. Хоча нiчого поганого йому австрiяки зi швабами не зробили, навпаки, такi ж самi робочi руки мали, як i в Салимона, мозолистi i натрудженi. За хоробрiсть в бою заслужив Салимон повний Георгiєвський бант, а за мужнiсть перед начальством та справедливiсть мав незаперечний авторитет серед таких же, як i вiн сам, солдатикiв-фронтовикiв. З кiнця п"ятнадцятого року воював Салимон в ударному батальйонi, яким командував його давнiй знайомець, тодi ще капiтан, Пилип Петровський. Ударний батальйон - це та частина, що першою в атаку на ворожi кулемети пiднiмається i всiх iнших за собою веде. Командиром Петровський був тямущим, за пiвтора року втрати батальйону були мiзернi, нi в яке порiвняння не йшли з кривавими атаками пiхотних полкiв, коли вранцi пiднiмався з окопiв полк в повному складi, а пiд вечiр вiд нього залишалося двi роти. За це любили i поважали полковника Петровського його бiйцi. Однак пiзньої весни сiмнадцятого року вiдiзвали полковника Пилипа Петровського i командувати батальйоном став дурень i кар"єрист, який заради чергового чину або хрестика батька рiдного не пощадить. I в першому ж бою понiс батальйон такi втрати, що солдатики не витримали i порiшили на смерть командира-самодура разом з комiсаром Тимчасового уряду, що за вiйну до переможного кiнця агiтувати приїхав. I от весь батальйон, вiрнiше, залишки його пiсля тiєї кривавої атаки, опинився в казармi арештантської роти, разом з такими ж, зiбраними зi всього Пiвденно-Захiдного фронту, солдатиками, що воювати до переможного кiнця вiдмовлялися, з нiмцями та австрiйцями браталися i ко-мандирiв своїх надалi слухати не бажали та на багнети пiднiмали.
Знає Салимон, що чекає на нього та його товаришiв кара жорстока i несправедлива. Потрiбно щось робити, а що саме, не знає Салимон. От i мучиться думами важкими. Гомонiв вiн про це вчора з кiль-кома вiрними людьми, такими самими, як i вiн, вiдчайдухами, нi до якої згоди не дiйшли. По сутi, є в них два виходи: втекти звiдси або ж чекати тут долi своєї покiрно, як теля обуха. Але лячно вибiр остаточний зробити, тiльки й тягнути далi з вибором цим вже неможливо.
Можна було б, звичайно, зiрватися звiдси всiм разом i розбiгтися по Українi. Але що потiм? Рано чи пiзно вiйна закiнчиться i всiх дезертирiв переловлять. I тодi кара буде ще важчою.
Можна залишитися i чекати своєї долi, але час нинi вiйськовий i за бунт кара може бути не ме-ншою. Можуть i розстрiляти. Але можуть i в штрафнi роти вiдправити. Нiчого страшного, був уже Салимон в штрафнiй ротi, коли партизанський загiн осавули Андрiя Шкури, де Оверко кулеметником служив, розiгнали за мародерство i свавiлля з мирним населенням.
Ось i вагається Салимон, не наважиться вибрати чи одне, чи iнше. Та й то сказати, втекти звiдси не штука, той, хто штурмував нiмецькi окопи, колючку, що арештантську казарму опутала, навiть не помiтить. Але як з солдатським сумлiнням бути? Ставши дезертиром, Салимон своїх товаришiв бойових нiби зраджує, вони продовжують воювати, а вiн в тилу сховається, за бабськими спiдницями?! Та як же вiн тодi в очi друзям бойовим гляне, що скаже дружинам та дiтям тих, чиї батьки полягли у цiй вiйнi?! Ставши дезертиром сам i iнших дезертирами зробивши, платитиме Салимон довiку ганьбою, яка гiрше смертi.
Аж зажмурився Салимон вiд такої образливої перспективи.
А коли очi вiдкрив - на погляд жорсткий напоровся.
Стояв в проходi i глузливо дивився на нього полковник Петровський, колишнiй командир того самого ударного батальйону, де Салимон свої хрести солдатськi заслужив. I усмiшка його теж була глуз-ливою. Нiхто не помiтив, як полковник тут об"явився. Не iнакше, крiзь стiни пройшов.
Тихо стало в казармi.
Пiдкоряв Петровський всiх i завжди. Вже тим своїй волi пiдкоряв, що чоботи його завжди сяяли. Навiть в осiннiх окопах, де пiхота грязюку мiсила i по самi вуха тiєю грязюкою окопною забрьохана була, чоботи його блиском срiбним сяяли-переливалися. От i зараз, пiвтемрява казармена нiби розсiялася пiд блиском його чобiт сяючих, до яких нiяка багнюка, здається, прилипнути нiякої змоги не мала.
А ще був вiдомий Петровський на Захiдному фронтi, а потiм i на Пiвденно-Захiдному своєю вдачею веселою та смiливiстю позамежною. Посмiшка його бiлозуба була вiдома по всiх фронтах, куди його доля вiйськова заносила. Ось i зараз стояв вiн та й посмiхався глузливо i юрби, яка озвiрiти вмить може, зовсiм не боявся, i тому за його спиною непокiрнi солдатики, якi в своїх командирiв багнети запросто встромляли, в атаку на кулемети нiмецькi йти не бажаючи, зморшки на одязi своєму поправляли, пояси пiдтягували, а дiвки соромiцькi, чкурнули кудись всi разом, та так, що знайти їх було б зовсiм не просто.
Подумав Салимон i встав неохоче, дивився на носки чобiт свої i потилицю чухав, метикуючи, за яким бiсом Петровський тут об"явився i чого йому вiд появи свого командира i друга дитинства чекати.
- I тобi не хворiти. - Чемно вiдповiв Петровський. - Здогадатися намагаєшся, за яким бiсом я тут з"явився та чого тобi особисто вiд цього чекати? - Полковник, диявол в людськiй подобi, нiби думки Салимона читав, нiби книжку розкриту.
- Намагаюся... тiльки нiчого путнього не надумаю...
- Збираю я, Салимоне, хлопцiв хороших для дiла справжнього. - Зовсiм тихо в казармi стало, аж чути, як далеко в кутку муха дзижчить, в павутиннi заплутавшись. - А тебе, Оверко, не вiзьму. Та ти лягай, лягай, чого скочив.
- Як не вiзьмете? Мене не вiзьмете?
- Нi, не вiзьму. Що з тебе взяти... Ти своє вiдслужив. Вiдправлю я тебе додому, в Керч, скумб-рiю, - правильно назвав рибку Петровський, з наголосом в кiнцi слова, як природний кримчанин, - чорно-морську ловитимеш та байки фронтовi дiтлахам розповiдатимеш.
Аж потемнiло в очах в Оверка i дихати став Салимон обурено, слiв потрiбних не знаходячи.
- Пане полковнику! - В голос заволав вiд такої несправедливостi Оверко. - Та ви ж пам"ятаєте, ми ж з вами скiльки рокiв! Ви ж мене знаєте з отакого от! - Показав Салимон на лiкоть вiд пiдлоги.
- Знаю, Оверку. - Став поступливим раптом полковник. - Тому буде в мене до тебе розмова...
...Давним-давно в мiстi Катеринославi, на мальовничих берегах Днiпра поселився на хуторi по-близу селища Амуру Нижньоднiпровського Степан Петровський. Не цурався селянського життя, хоч по-дейкували люди, що давнього козацького роду чоловiк, що у великих чинах ходив та статки немалi мав, що був у почтi самого государя-iмператора Олександра-Визволителя не з останнiх. А ще подейкували, що викликав одного разу Степан самого iмператора на дуель, за що позбувся всiх своїх статкiв. Та коли питали Степана про це прямо, той тiльки у вуса свої козацькi посмiхався i головою осудливо хитав: "Чого тiльки базiкали не придумають..." Та й то правда, де ж це бувало, щоб людина почту, майже генерал, сам землю орав, сам сiяв, а що вже коваль з Степана Петровського був знатний, то й мови немає. Шаблi та кинджали, якi власноручно робив чоловiк знаменитому булату якiстю не поступалися, а серпи, ножi. лемешi, якi з-пiд молота Степана виходили, зносу не мали. А ще були у Степана троє синiв, старшi офiцерами на Кавказi служили, а наймолодший -Пилип - у хлопчакiв мiсцевих отаманом був, серед малолiтнiх горлорiзiв амурсь-ких верховодив, правив ними твердо i круто, як Наполеон Європою завойованою.
Саме звiдси i вийшли шляхи-дороги Пилипа Петровського та Оверка Салимоненка. Ще шмар-катим карапузом чув Оверко про Фiльку Петровського, якого всi хлопчаки як на Правобережжi, так i в самому Катеринославi поважали та боялися. Поважали за справедливiсть i боялися, бо карав люто тих, хто чинив неправедно. Салимоненки сусiдами Петровського були i брати-погодки Максим та Оверко нiби пiд заступництвом Пилипа перебували. Це Пилип першим помiтив потяг Оверка до машин i допомiг йому стати учнем слюсаря в залiзничнiй майстернi Катеринослава. А з Максимом не раз на Днiпрi рибу ловив. Клiмат тут ледь не найкращий на всiй планетi, i земля найродючiша: хочеш - хлiб сiй, хочеш - рибу лови, хочеш - полюй у лiсах днiпровських, всякої дичини тут видимо-невидимо. I захотiли люди, i хлiб сiяли, i рибу ловили, i звiра полювали - уся щедра та багата Україна саме з цiєї благодатi й починалася.
А потiм, як Бурська вiйна почалася, Пилип пропав i знайшовся аж в п"ятому роцi, коли по всiй Українi заворушення проти ладу iснуючого з краю в край котилися. Потрапив тодi Михайло Салимоненко пiд неправедний гнiв царських жандармiв i, коли б не Степан Петровський, згнив би на каторзi за чужi грiхи. Але визволив свого сусiда з бiди колишнiй генерал царського почту i з допомогою сина Пилипа, що саме з Японської вiйни з офiцерськими погонами повернувся, перебралася сiм"я Салимоненкiв до Керчi, що на березi Боспора Кимерiйського облаштувалася.
Рознесла тодi доля Пилипа Петровського та Оверка Салимоненка в рiзнi боки. А потiм знову звела. Петровський - капiтан, Оверко - кулеметник в партизанському загонi Андрiя Шкури, кубанського осавула, знайомця Пилипа ще з часiв Японської вiйни. Формував тодi Пилип Петровський свiй ударний батальйон, пiдбирав до його складу людей надiйних та вiдважних: ударнi частини на самому вiстрi атаки йдуть, окопи та траншеї ворожi штурмуючи, тут бiйцi особливого ґатунку потрiбнi. Знав Оверко, що невдовзi почепить давнiй його приятель i отаман дитячої вольницi Пилип Петровський полковницькi погони, а там i до генеральських смугастих штанiв рукою подати. А тому пролягла мiж ними та невидима грань по один бiк якої - дитинство i хлопчача дружба, а по iнший - командир i пiдлеглий.
Але цього разу не наказував своєму друговi дитинства Петровський, а пропонував...
...Довго гомонiли мiж собою в кутку полковник i штрафний унтер Салимоненко.
- Обiцяти я тобi нiчого не обiцяю. - Врештi сказав полковник. - Але подивлюся. Формую я полк особливий, ударний полк. Даю тобi термiну три днi, вiдбирай в полк найбiльш надiйних хлопцiв, родом тiльки з України...
На цьому, як розносить людський поголос, конфiденцiйна частина розмови була закiнчена.
- Унтер-офiцер Салимоненко! - Глянув полковник на Салимона, той витягнувся та закаблуками клацнув, а за ним i решта витягнулися без усякої на те команди. - Тимчасово призначаю вас старшиною полку i присвоюю вам звання фельдфебеля з пiдпорядкуванням всiх рядових i унтер-офiцерiв полку.
- Радий старатися, пане полковнику!
- Наказую готувати полк до походу та бою!
- Коли починати?
- Зараз!
...Холодним листопадовим вечором вiсiмнадцятого року сидiли за столом у тiй же київськiй квартирi Iван Федорчук i Пилип Петровський. Час настав зовсiм непевний. Ось щойно отримано звiстку, що в Другому рейху сталася революцiя, країну проголошено республiкою, кайзер втiк до Нiдерландiв i одинадцятого листопада Нiмеччина вийшла з вiйни. Союзник нiмцiв, Австро-Угорщина, ще третього лис-топада капiтулювала. Троцький, вождь Червоної армiї, закликав скористатися моментом i Україну "совєтi-зувати". А в прикордонних з Росiєю губернiях Гетьман оголосив воєнний стан. Для такого кроку у Павла Скоропадського були вагому пiдстави.
Соцiал-демократи Володимир Винниченко й Симон Петлюра та українськi есери Всеволод Го-лубович i Микита Шаповал категорично не сприйняли встановлення Гетьманату. Гетьман Скоропадський все нiяк не мiг визначитися, постiйно хитався мiж "самостiйниками" та "єдiнонєдєлiмщиками". А соцiалiсти Володимир Винниченко з Симоном Петлюрою так жадали влади, що навiть пiсля Крут i київської рiзанини пiшли на угоду з бiльшовиками. Майже вiд перших днiв Гетьмана почали агiтацiю проти "марiонеток нiмець-ких окупантiв", якi проводять "грабiжницькi реквiзицiї харчiв у селах". Той факт, що "нiмецьких окупантiв" запросила до України саме створена обома партiями Центральна Рада i що саме вона уклала угоду про постачання в Нiмеччину харчiв, українських соцiалiстiв не обходив. У своїй агiтацiї українськi соцiалiсти користувалися тими самими гаслами, що й близькi до них iдеологiчно бiльшовики (повернення панiв, нiмецька окупацiя). До того ж Гетьмана ще й звинувачували в потураннi iнтересам "ляхiв та москалiв" (серед крупних землевласникiв України було чимало полякiв i росiян) та в поверненi чиновникiв царської адмiнiстрацiї. Заклики падали на родючий ґрунт - по селах жило чимало солдатiв-ветеранiв Свiтової вiйни, якi мали бойовий досвiд та зброю i були обуренi тим, що "в Українi будують царську Росiю".
У селян, абсолютної бiльшостi тодiшнього населення України, комунiсти практично не мали пiдтримки. Це пiдтверджував i главком червоних вiйськ Лев Троцький: "Здавалося, що вся селянська маса одностайна у своїй ворожостi до пролетарiату та комунiстичної партiї". А водночас незалежна Українська Держава пiд владою Гетьмана Скоропадського була живою альтернативою Росiї бiльшовикiв, то ж останнi прагнули будь-що дестабiлiзувати в нiй ситуацiю.
18 квiтня 1918 року в Таганрозi було створено "Повстанський народний секретарiат", якому поставили за мету максимально збiльшити на територiї України кiлькiсть комунiстичних органiзацiй. В умовах жахливого голоду всерединi Росiї та боїв iз чехами й козаками-донцями на бiльшовицьку агiтацiю в Українi "Секретарiат" отримав тридцять чотири мiльйона карбованцiв. I справа зрушила з мiсця. На липень 1918-го в Українi iснувало 140 пiдпiльних комунiстичних органiзацiй, а вже восени їх було понад 200. Для координацiї роботи бiльшовицького пiдпiлля сюди було послано досвiдчених агiтаторiв: у Київ - Станiслава Косiора, у Полтаву - Юрiя Коцюбинського, у Харкiв - Яна Гамарника, на Донбас - Романа Тєрєхова, у Крим - Дмитра Ульянова (рiдного брата Ленiна).
Результати дiяльностi бiльшовикiв не забарилися. 6 червня 1918 року в Києвi у районi Звiринця червонi пiдпiльники пiдiрвали пороховий склад. У червнi-серпнi сталися 11 страйкiв робiтникiв-металiстiв та загальний страйк залiзничникiв. Бiльшовикам треба було роздмухати ще й село. А там паном ситуацiї був господар-середняк, або "куркуль", за комунiстичною термiнологiєю. Селянська маса ховалася за спину таких середнякiв-куркулiв, сприймаючи їх, як посередникiв мiж собою i класами, що панували ранiше. I, звичайно такий заможний селянин-середняк не хотiв повернення помiщика, оскiльки кращi частки помiщицької землi потрапляли спершу до заможних селян. Цим бiльшовики i скористалися.
За гетьмана Скоропадського землю вже подiлену мiж селянами, довелося повертати старим власникам. Це розлютило як бiдних-безземельних, так i заможних жителiв села. Антипанську пропаганду бiльшовики доповнювали агiтацiєю проти нiмцiв - фактично повторювали гасла царської преси. Обурення мас перекинулося й на гетьмана - як нiмецьку марiонетку й захисника iнтересiв панiв.
Однак до повстань не доходило, тож пiдбурювати селян доручили старим союзникам бiльшо-викiв - анархiстам. Однi з них (як-то Федiр Щусь i Григорiй Котовський) почали дiяти прямо на мiсцi. Iншi (як Нестор Мiхненко-Махно) - були, за фальшивими документами, присланi з Росiї.
Улiтку 1918 року найбiльшою ареною повстанської вiйни стали Катеринославська та Херсонська губернiї. Саме там розгорнулися загони Юхима Божка, Ничипора Григор"єва та Нестора Махна. I там-таки був розквартирований галицький Легiон Сiчових Стрiльцiв на чолi iз членом австрiйської iмператорської родини, полковником Василем Вишиваним - ерцгерцогом Вiльгельмом Габсбурґом.
Такий збiг не був випадковим.
I в Берлiнi, й у Вiднi iдеальною формою державної органiзацiї для України вважали монархiю. Нiмцi реалiзували цей намiр у виглядi вiдновлення Гетьманату. Австрiйський iмператор натомiсть жадав об"єднати в єдину державу Велику Україну з Галичиною пiд владою члена своєї династiї - ерцгерцога Вiльгельма. Iнструментом для втiлення цього плану мали стати вояки Легiону Сiчових Стрiльцiв - галичани i громадяни Австро-Угорщини. Самi "усуси", для яких полковник Вишиваний був командиром i бойовим побратимом, таку iдею сприймали цiлком схвально.
Сiчовi Стрiльцi всiляко вихвалялися широкою просвiтницькою роботою в Українi, вони вели там агiтацiю за "...незалежну Україну..." Дещо дивним бачиться агiтацiя за незалежну Україну на теренах тiєї ж таки незалежної України, особливо коли в ролi пропагандистiв виступають старшини й пiдстаршини австрiйської армiї, ще донедавна ворожої для надднiпрянцiв. На теренах, зайнятих пiдроздiлами полковника Вишиваного, з одного боку, майже до нуля впав авторитет гетьманської влади, а з другого - мов на дрi-жджах виросли загони анархiста-каторжанина Нестора Махна та офiцера-дезертира Ничипора Григор"єва.
Те що Легiон Сiчових Стрiльцiв проводить антигетьманську агiтацiю i пiдiгрує повстанським отаманам (явно з метою пiдняти "народне" повстання й посадовити ерцгерцога Вiльгельма на український престол), нарештi набридло й нiмцям, i Гетьмановi Скоропадському. У жовтнi 1918 року Легiон Сiчових Стрiльцiв було виведено з України. Проте свою справу вiн уже зробив: загони Махна, Григор"єва, Божка та багатьох iнших отаманiв уже iснували, мали зброю i легко вiдбивали атаки штатних частин австрiйської армiї. Невдовзi батько Махно спiльно з бiльшовиками напав на українську залогу в Катеринославi...
- Час настав тривожний, Пилипе. - Федорчук був занепокоєний i не намагався це приховати. - Цiєї ночi на таємнi нарадi УНС пiд головуванням Винниченка затверджено план повстання проти Гетьмана i вирiшено створити Директорiю. Це загибель для України, полковнику. Цi дурнi не розумiють, що вони, поваливши Другий Гетьманат, нiби той криголам, пробивають дорогу для росiйських бiльшовикiв. А бiль-шовикам Україна вкрай потрiбна, без українського вугiлля, металу, хлiба комунiстам-ленiнцям важко буде Росiю втримати. Тому вони пiдуть на все, щоб знову українцiв пiд свою владу повернути. Потрiбно дiяти негайно i без вагань знищити цей осередок заколотникiв. Скiльки зараз в тебе людей?
- Зi мною приблизно батальйон, бiйцiв триста-триста п"ятдесят. Тi, хто залишився пiсля розпуску полку. - Петровський вже навiть не здивувався такiй обiзнаностi Iвана Остаповича. Коли людина за десять рокiв з простого робiтника стала мiльйонером у Новому Свiтi, нiчого дивного немає в тому, що вона знає цiну iнформацiї i вмiє цю iнформацiю використовувати на свою користь. - Однак, коли вiдправити поси-льних негайно, за тиждень весь полк буде тут. Сподiваюся, що навiть бiльше прийде на мiй поклик, бата-льйонiв вiсiм-десять.
- Добре. - Федорчук пiдвiвся, даючи зрозумiти, що час балачок закiнчився i настав час дiяти. I то дiяти швидко та рiшуче. - Збирай свiй полк. Тiльки до того часу ти маєш знищити заколотникiв. А я до Геть-мана. Сподiваюся, ще не все втрачено...
...Вiзок зупинився бiля старої дерев"яної розвалюхи. Полковник зiскочив на землю.
- Салимона до мене.
Повiтря було чисте i прозоре, як це буває тiльки раннiм осiннiм ранком. Ледь рожевiє край неба, що за нiч очистилося вiд хмар. Тиша така, що чути, як брешуть собаки на тому кiнцi Бiлої Церкви. Тиша i спокiй. I Петровський був ззовнi спокiйний. Тiльки вiдчував Салимон, що жарти закiнчилися i витрачати час на непотрiбнi балачки не став.
- Хоча ти не малюк i нiч закiнчилася, а розповiм я тобi казку. Грецькi мiфи читав коли? - Не-сподiвано здивував Петровський свого друга дивним питанням.
- Не довелося. Церковно-приходську школу тiльки...
- Так слухай. Лiт так тисячi зо три до твого народження однi греки - данайцi - з iншими - ахейцями - не поладнали. Десять рокiв вони мiж собою воювали i нiхто не мiг супротивника свого подолати. А всього-то i дiла того було, що мiсто, столицю ахейську, взяти. Мiсто те Троя називалося. Так що ж данайцi вигадали? Змайстрували вони дерев"яного коня i в ньому загiн озброєний сховали. I пiдкотили його до стiн тiєї Трої - нiби прощальний подарунок, нiби спасували вони. А ахейцi-дурники зрадiли, коня того в мiсто закотили i давай перемогу святкувати. Тут данайцi з коня вилiзли, хто їм на шляху трапився - порiзали i ворота мiста вiдкрили. З того часу i пiшла приказка про дари данайцiв та коня дарованого...
- Зрозумiв. Все зробимо, пане полковнику. Не майте сумнiву...
...Смерклося i на перонi бiлоцеркiвського вокзалу затеплилися свiчки в лiхтарях - час вiйськовий i електрики на всiх не вистачає. А на перонi пожвавлення ще не вгамувалося - ось тiльки вiдправили до Фастова на iмпровiзованому панцирнику перший ешелон з загоном Сiчових Стрiльцiв. Два днi тому оголосили ватажки Українського Нацiонального Союзу про початок повстання проти Гетьмана України Павла Скоропадського - царського генерала i зрадника нацiональної iдеї, який спить i бачить, як Україну, неньку рiдну, знову в росiйське ярмо запрягти. Тому-то зараз вони i крокують нервово вдовж перону бiло-церкiвського вокзалу та цигарки одну за одною смалять, що зважилися на справу небезпечну i ризиковану. Хоча домовилися з нiмецькою Вiйськовою Радою про нейтралiтет, але все одно неспокiйно на душi - а раптом нiмцi слова не дотримають i приймуть сторону Гетьмана. Боязко, особливо, коли наодинцi з собою залишаєшся. От i тримаються купи Винниченко з Петлюрою, та Швець з Андрiєвським. Симон Петлюра бiльше за всiх нервується - дав слово честi не приймати участi у повстаннi проти Гетьмана i негайно його ж зламав. Розумiє, що тепер кожен пристрелити його може, як собаку скажену, адже сам себе поза законом поставив таким вчинком. Але страх свiй намагається веселощами та безтурботнiстю маскувати, тiльки по-гано це йому вдається. Руки видають, нiяк мiсця собi знайти не можуть, спiвбесiднику в очi не дивиться, та й очi його пiд час розмови бiгають туди-сюди, а то зупиняться i видно страх в них, як у собаки бродячої, його Петлюра всередину загнати намагається.
Мимо перону маневровий паровозик "овечка" кудись трiйко платформ потягнув, димом вугi-льним та паром все затопивши. А коли в морозному повiтрi дим та пар розсiялися, виявився на перонi ста-вний вiйськовик в бекешi темно-сiрiй, портупеєю офiцерською пiдперезаний, однак без шаблi та без рево-львера на поясi. Як вiн через охорону на перон потрапив, нiхто не бачив i потiм згадати не мiг. Однак вiдчули всi, хто на перонi в цей момент знаходився, що має зараз щось трапитися i зачепить це кожного з них.
Вiдгримiв день - гiрше нiкуди. I нiч принесло таку - не позаздриш. З досвiту самого Петровський крутився, як бiлка в колесi. Тисячi справ потрiбно було встигнути розпочати i завершити, отримати iнформацiю з сотнi джерел i зробити правильнi висновки, а потiм на основi цих висновкiв прийняти рiшення i залiзною рукою в життя їх впровадити. А найголовнiшу справу належало в самому кiнцi зробити i не кому-небудь, а саме йому, командиру ударного батальйону в минулому, який особисто водив солдатiв своїх у бiй. Нiколи не наказував Петровський солдатикам своїм: "Вперед!", вiн командував їм: "За мною!" Ось i зараз йому випадає вести тих, кого сам вибрав, кому вiрив, кого в справi смертельнiй перевiрив не раз, за собою в бiй. По всьому виходило - останнiй. I життя шкода, але - з iншого боку - закiнчується воно правильно, як офiцеру належить! Тому йшов по перону полковник i посмiшкою зубастою своєю усмiхався.
Знову прочмихала паром "овечка" мимо перону, штовхаючи пiвдесятка вагонiв-теплушок. I чи то машинiст не розрахував, чи то помилився стрiлочник, але загальмував маленький ешелон так, що вагони якраз проти перону зупинилися. А очiльники заколоту проти Гетьмана прямо перед Петровським, тим ча-сом, як мiшенi в тирi вишикувалися. Дивляться на полковника здивовано: "А що ти за один i звiдки то ти такий-сякий взявся?" Глянув Пилип на тi вагони двооснi, на Петлюру з Винниченком i вирiшив: "Пора!"
Зупинився для Петровського час, а потiм пiшов повiльно-повiльно.
Не iнакше, дивом якимось з"явилися в нього в руках - по всьому, прямо з повiтря матерiалiзу-валися! - два великi чорнi пiстолети i загримiли пострiли в зимовому повiтрi, димом вугiльним вiд того паровоза маневрового просякнутiм. Великокалiберна куля з кольта американського, та, що 45-м калiбром називається, силу зупиняючу має величезну. Зовсiм недаремно американцi такий набiй на озброєння при-йняли. Досить влучання однiєї кулi такого набою, щоб надiйно вивести з ладу людину, щоб опiсля нiхто не здатен був до дiї цiлеспрямованої. Йшов полковник прямо на ватажкiв заколоту, руки на рiвнi очей тримав i раз за разом на гашетки пiстолетнi натискав. Вiн вiв вогонь з обох стволiв по однiй цiлi, щоб напевне по-цiлити i знищити. Гримiли пострiли, як з кулемета, кулi, влучаючи, просто розкидали тiла.
Бiй цей тривав, мабуть, секунд тридцять, можливо, цiлу хвилину, можливо - двi хвилини, мож-ливо, бiльше. Можливо, цiлих десять хвилин. Лiк часу тут був особливий.
Лише чотирьох - Петлюру, Винниченка, Швеця та Андрiєвського - полковник вицiлював, саме цi четверо його метою були. Знав вiн, що вони нинi в Бiлiй Церквi знаходяться, але що так йому поталанить - всi четверо саме тут, на перонi вокзальному зiбралися - не сподiвався. Вiн то тiльки на одного - на Симона Петлюру скерований був, це практик, має досвiд органiзацiї вiйськових загонiв, iншi - так, базiкали бульварнi, до практичної дiяльностi мало здатнi. Другим номером був Винниченко - iдеолог заколоту.
Та тiльки перон повен був справжнiй воякiв, що мали чималий бойовий досвiд i полковника могли знешкодити вмить. Тому, щоб не дати такої можливостi утруднити їм прицiлювання, Петровський був у постiйному руховi - пересувався правим плечем вперед i нiби пританцьовував.
Першi двi кулi звалили Петлюру - одна влучила в голову, друга в груди. Навiть i однiєї було б досить, але полковник вiв вогонь з обох стволiв по головнiй цiлi, щоб вразити напевно. Вiн не вiдволiкався на другоряднi цiлi, рядових "усусiв" та їхнiх старшин, - зараз головним було знищити ватажкiв заколоту. Та й то сказати, вiд нього кинулися навсiбiч - подалi вiд грiха! - настiльки несподiваним виявився напад. Однi бiгли свiт за очi, але дехто вже зiрвав гвинтiвку з плеча, ген один впав за кам"яною урною i смикав затвором, тiльки щось там у нього заклинило i вiн нiяк не мiг дослати набiй в патронник. А з десяток-пiвтора просто заклякли, нападом неочiкуваним паралiзованi.
Винниченко застиг соляним стовпом, нiчого дивного в цьому не було - фактор раптовостi в скороминучих двобоях гальмує реакцiю навiть бувалих воякiв, а чого можна чекати вiд такої цивiльної штафiрки, цього кафешантанного базiкала? Наступна пара пострiлiв поставила крапку на подальшому зем-ному iснуванню письменника i полiтикана. Тому, за урною, вдалося пересмикнути затвор i тепер посилав кулю за кулею, однак, все даремно: такий , видно, це був стрiлець. Можна було знешкодити його один-двома пострiлами, але не якийсь стрiлець був метою появи полковника на перонi вокзалу Бiлої Церкви. Загримiли пострiли з гвинтiвок iнших "усусiв". Кулi тяглися до Петровського, стягували навколо нього свинцевий вузол, i, судячи по всьому, одна з них мала от-от поставити крапку у цьому спектаклi. Тiльки коли звалилися бездиханними двоє останнiх лiдерiв заколотникiв, тiльки тодi вояки, якi тинялися до цього безтурботно по перону, змогли протерти мiзки.
По вiсiм - магазин кольта мiстить сiм набоїв, восьмий заздалегiдь був в стволi - пострiлiв з ко-жного пiстолета прогримiли за якiсь чотири-п"ять секунд, як кулеметна черга. Ледь затвори застигли в задньому положеннi, Петровський натисну на клямки магазинiв i порожнi коробки сухо стукнули об камiннi плити перону. Перезарядка зайняла пару секунд - магазини вiн замiнив вiдразу, нiхто не встиг отямитися вiд розгубленостi. Iнша справа тепер. Тепер Сiчовi Стрiльцi чекали саме цих секунд, що невмолимо на-ближалися. Їхнiх секунд. Щоб можна було пiдняти голову, спокiйно прицiлитися i побачити, як твоя куля звалить цього нахабного хлопа на рейки залiзничної колiї. I Петровський знав, що вони вичiкують, що до-чекаються, i вб"ють його зараз. I перезарядити пiстолети йому вже не дозволять. Не дадуть...
А тут i прожектор на паровозi ввiмкнувся, заливаючи перон i весь простiр перед вокзалом слi-пучим сяйвом. Рвонулися навстiж дверi теплушок i з темряви вагонiв зiскочив на перон мiцний чолов"яга. За ним слiдом - iншi, у кожного маузер з пристебнутою кобурою-колодкою, або артилерiйський парабелум з равликовим магазином, а он трiйця з новiтнiми пiстолетами-кулеметами МП-18 системи "Бергман".
Заморгав Салимон вiд того свiтла яскравого пiсля темряви теплушки, глянув навкруг. Де ж ко-мандир? Он вiн, в оточеннi гаврикiв якихось. Гримiли щойно пострiли його кольтiв, але скiнчилися набої в магазинах i застигли затвори на затримцi, оголивши куце цурпалля стволiв. Якi команди будуть? Робити-то що? Наказiв нiяких не чути i нiхто цих наказiв Салимону не вiддає. I бачить Салимон, що товстомордий стрiлець, який за урною кам"яною ховався, пiдвiв голову, лiг зручно, як на стрiльбищi, ноги для стiйкостi в боки розкинутi, лiктями мiцно в землю спирається, вже прицiлився в голову полковнику, ось-ось на спус-ковий гачок натисне. Пiдняв свого автоматичного "штейра" з подовженим магазином Салимон, прогримiла коротка черга i голова товстомордого луснула нiби той кавун, по якому щосили палицею вперiщили.
- Салимон, бий! - Це був той наказ, який Оверко вiддав самому собi.
I загримiла, закрутилася на вокзальному перонi вiхола швидкоплинного бою. Спочатку пострiли з пiстолетiв, короткi черги, потiм крики. Що робити з "усусами", якi заколот пiдняли проти того, хто їм до рук зброю дав, кому вони присягалися служити? Ну, це вже не "усусам" вирiшувати!
Ударний батальйон ввiйшов в раж - i крушили, шинкували в дрiбну капусту всiх, хто здатний до опору був i не здатний - не розбирали. Через пару хвилин все було скiнчено: не те, щоб живих ворогiв не залишилося, але тут потрiбно було розбиратися - хто вже небiжчик, а хто тiльки принишк тихесенько...
А пiд ранок 17 листопада прийшов посильний вiд генерала Костянтина Прiсовського, який ударним полком командував, i звiстку принiс, що вночi перехопили його бiйцi поїзд з Сiчовими Стрiльцями на перегонi i змогли їх пов"язати без стрiлянини та кровi...
...Тому бачив зараз в очах Гетьмана полковник Петровський не тiльки вдячнiсть за врятовану вiд ворохобнi країну, але й все, що сталося за короткi мiсяцi iснування Української Держави.
- Радий старатися Ясновельможний Пане Гетьман, але святкувати перемогу ще рано. Це ще на-вiть не початок, пане Гетьман, це тiльки самий початок початку...