Скорочений переклад з польської Марії Пригари та Валентина Струтинського
Моєму рідному місту — Варшаві
АВТОР
Усі постаті, події, ситуації й діалоги, описані на сторінках цієї оповіді, є вигаданими і не мають жодних конкретних відповідників у реальному житті. Вони є звичайним витвором фантазії.
Леопольд Тирманд
ОСОБИ,
які безпосередньо чи опосередковано стикалися зі ЗЛИМ у приміських потягах, трамваях, автобусах, тролейбусах, молочних барах, шинках, нічних закладах, дансингах, ресторанах, закладах громадського харчування, станційних буфетах, кав’ярнях, на вулицях Варшави, площах, сквериках, мостах, вокзалах, трамвайних зупинках, базарчиках, базарах, Кошиках, "тучі", біля кінотеатрів, стадіонів, аптек, ковзанок, у крамницях, універмагах, в автомайстернях, у гаражах і залишках руїн, і в усіх інших місцях:
Марта Маєвська — секретарка
Вітольд Хальський — лікар
Едвін Колянко — журналіст
Юліуш Калодонт — кіоскер
Еугеніуш Шмігло — шофер МТП
Фридерик Компот — кондитер
Міхал Дзярський — поручник МО
Йонаш Дробняк — бухгатер
Філіп Меринос — президент кооперативу "Торбочка"
Анеля — служниця
Роберт Крушина — колишній боксер
Альберт Вільга — інженер
Єжи Метеор — шахрай
Громадянин Кудлатий — пахан
Кубусь Вірус — репортер
Вєслав Мєхчінський — лобуряка
Льова Зільберштайн — спортивний діяч
Юзеф Шюпка — залізничник
Гавайка — буфетниця
Францішек Жичлівий — садівник
Антоні Пайонк — листоноша
Шая — негідник
Мефістофелес Дзюра — перукар
Рома Коцяк — модна дівуля- завсідниця ресторанів
Зенон — хокеїст
Едвард Лом — білетер
Зофья Хвала — суддя
Ян Вчешняк — службовець
Юссуф Алі Хассар — єгиптянин
Кітвашевський — механік
Мачеяк — старший сержант МО
Мето — бандит
Ізидор Ткачик — кравець
Клушінський — агент
доктор Дзідзяшевський — гінеколог
сестра Леокадія — медсестра
Пацюк — майстер
і багато, багато інших.
ЧАСТИНА ПЕРША1
«А я гарна», подумала Марта Маєвська, побачивши себе в дзеркалі.
Аптека була обставлена старими полірованими меблями. Шухлядки, примхливі невеличкі башти в готичному стилі, потемнілі від старості панелі. І дзеркала — трохи пощерблені, трохи пожовклі, вправлені в шафи. «Невже я й справді гарна?» замислилася Марта, коли скручена, мов черв’як, багатолюдна черга виштовхнула її до самісінького прилавка. «Дурниці, — мовила дівчина майже пошепки, — не гарна! Приємна, от і все. Пристойна».
В дзеркалі видко було невисоку постать, худеньке личко з кирпатим носиком, пасма темнорусявого волосся, безладні, але по-модному розсипані, які вибивалися з-під гарненького чорного беретика. «Оригінальна — от потрібне слово, — вирішила Марта з задоволенням, — не гарна, яка там краса, але оригінальна»… І зараз же в ній обізвалося почуття гумору. «Неважко бути оригінальною в цій юрбі хворих на грип, застуджених, закутаних у хустки й шарфи відвідувачів аптеки…»
«Ця погода…» думала Марта з почуттям огиди. За вікнами періщив дощ, змішаний із снігом. Площа Тшех Кшижи[1]потопала в грязюці, в миготливому каламутному світлі високо підвішених ліхтарів, запнутих брудним серпанком сльоти. Щохвилини якийсь мокрий відвідувач, від якоговіяло вогкістю і холодом, протискувався до теплої, переповненої людьми аптеки. Фарфорові баночки з чорними літерами скорочених латинських назв, емальовані таблички на шухлядках збуджували симпатію й довір’я.
Втомлена аптекарка по той бік прилавка блискавично підраховувала колонки дрібних цифр на рецептах. Думки Марти помандрували додому. «Бідна мама, як вона мучилася вночі…» Це чекання в безконечній черзі стомлювало, починало мучити, гнітити, докучати. «Скільки ще роботи вдома, а ще ж хочеться зустрітися з Зеноном… Так повільно посувається черга…»
Втомлена аптекарка звичним рухом взяла в Марти рецепт.
— Біламіду нема. Екстракт чорної редьки вилучений із списку ліків… — мовила вона. Розкрила якусь книжку і почала шукати. — Нема, — повторила, — вилучений.
— Є. Ізохол замість біламіду. І настій звіробою або холезол. Але вам треба принести новий рецепт або заплатити повну ціну.
— Яка невдача! — тихо промовила Марта.
— Ці лікарі, — просичала зараз же за Мартою якась жінка, пов’язана шарфиком поверх капелюха, — виписують ліки, а їх немає в аптеках.
— Прошу пані… — почала Марта, не знаючи, що сказати далі. В голові все пішло коловерть: звільнення матері з роботи, папірець до поліклініки, чекання цілими годинами на прийомі в районного лікаря безсонні ночі матері, яка скаржилася, що в неї болить печінка… І знов поліклініка, потім рецепти, невдале побачення з Зеноном. Стільки клопоту протягом дня, і тепер знову все наново.
— Скільки це коштуватиме без рецепта, прошу пані? Аптекарка назвала ціну. Ззаду в черзі хтось голосно мовив:
— Чого так довго? Не можна стільки часу приділяти одній особі.
— Прошу пані, мама… — почала Марта.
Із втомленого обличчя, з-під сивого, акуратно зачесаного волосся глянули на неї бистрі очі аптекарки.
— Це для вас, пані? — спитала вона.
— Ні, — швидко відповіла Марта, — для моєї матері. Печінка і жовчний міхур. Все разом…
Аптекарка рішучим рухом олівця перекреслила назви ліків на рецепті і вписала нові, потім подала талон до каси. Марта вдячно посміхнулась. Щось схоже на усміх осяяло зосереджене обличчя аптекарки. Так воно вже повелося, що посмішка Марти, мов якийсь чародійний механізм, викликала усміх на обличчях інших людей.
Марта заплатила, щільніше застебнулася, підняла комір пальта, закутала підборіддя м’яким кольоровим шарфиком, перекинула мисливську шкіряну сумку через плече і взяла два великих флакони з ліками. Зачинивши за собою двері аптеки, вона якусь хвилину постояла на порозі. Вихор, сніг, дощ, грязюка, миготливе непевне світло, густий присмерк лютневого вечора, коли люди квапляться, тікають від хвижі, тиснуться до трамваїв, поспішають, не дивлячись ні на кого. Довгий ряд зіщулених постатей тупцяв у ріденькій грязюці на тротуарі, чекаючи на 113-й номер трамвая, трохи далі така сама черга нетерпляче виглядала автобуса на Жолібож. Марта швидкими кроками, майже бігцем, повернула в бік Вєйської вулиці.
Коли і як це сталося, в першу хвилину вона б не могла сказати. Її очі наповнилися сльозами, і гіркий жаль залив серце. «Стільки клопоту, стільки старань, такі потрібні, страшенно потрібні ліки…» Обидва флакони валялися долі: з одного сочилася рідина, а таблетки з другого викотилися й змішалися з грязюкою.
Це перша реакція. Далі Марту охопила лють, а за хвилину — жах.
— Спокійно, люба… Злість шкодить красі… — прошепелявив високий підліток, злегка похитуючись. У нього було масне біляве волосся, спітніле обличчя і розстебнута на шиї бумазейна сорочка. Це він раптовим рухом вибив у Марти флакони з рук. Що це? Випадок, хуліганство чи неуважність, викликана дощем, сльотою, поспіхом? Одне не викликало сумніву — хлопець п’яний. І він був не сам. Поруч хихотів низенький опецькуватий парубійко в літньому пальті.
— Ви збожеволіли!.. Як ви ходите?.. Прошу відійти… — вигукнула Марта. Високий силкувався її обняти.
— Навіщо цей галас, подружко… Позбираєш, очистиш, хе-хе-хе! — хихотів опецькуватий, втоптуючи черевиком таблетки в брудне чорне місиво.
З черги на 116-й номер, яка стояла неподалік, почали обертатися. Кілька людей попрямувало на галас. Кілька прохожих зупинилося трохи віддалік.
— Ліки! Що ви, пане, зробили з ліками?!. Міліція!.. — заволала Марта Біль, злість і страх бриніли в її голосі. На неї війнуло смородом немитого тіла і брудної одежі хлопця, котрий все натискав на неї.
Від кіоска видавництва «Рух», неподалік од них, відокремилась якась постать — хлопець, теж високий, як і напасник Марти, без шапки, у вельветовій розстебнутій куртці. Блискавично він підскочив до Марти. Навколо вже зростала юрба — непевна, темна, невиразна, як погода.
— Мєтеку! Тікай! Навіщо цей галас… — Хлопець у вельветовій куртці пхнув високого в бік, потім швидким, нахабним жестом схопив Марту за підборіддя і брутально підвів угору її голову.
— Сестро! — процідив він крізь зуби. — Сестричко… Дивися, куди йдеш… Чуєш? Не лізь на спокійних людей, бо слізьми вмиєшся!.. А зараз…
— Ну, так… — швидко додав низенький опецькуватий парубійко, — налетіла, мов торпеда, а тепер нарікає…
— Я бачив, — кинув хтось з юрби, — ця пані бігла, мов шалена.
— Звичайна річ, — пожвавішала юрба, — молодий хлопець трохи випив… треба йому дати дорогу…
— Неправда! — раптом гримнуло збоку.
З кіоска виглянуло свіже обличчя немолодого вже чоловіка, оздоблене сивими, звислими, мов у сома, вусами і прикрашене гарненьким кашкетиком з блискучим козирком.
— Неправда, прошу панства! Цей лобур винен! Я добре бачив! Він, щеня таке, зачепив цю пані, вибив у неї з рук пляшечки!.. Я б тебе, паскудо… — з віконечка виглянув сухий кістлявий кулак.
— Що ж тепер буде? — бідкалася Марта. Голос у неї обривався, вона не могла відірвати очей від змарнованих ліків.
— Ой-ой-ой… Щоб такі хлопці! Як це можна… — несміливо обізвалась якась молодичка в хустці.
— А ви, пані, що! — шарпнувся до неї хлопець у вельветовій куртці. — Додому! Кальсони прати! Зараз же… — І раптом він пронизливо свиснув крізь зуби, пхнув з усієї сили Марту на кіоск, розштовхав людей, що стояли ближче до нього, і гукнув:
— Хлопці! Гайда!..
Те, що сталося після цього, було схоже на сон. Бачило його кільканадцять чоловіка протягом частки секунди. І коли вони протерли очі — все вже скінчилося. Обливаючись кров’ю, в грязюці, на тротуарі, лежав хлопець у вельветовій куртці. Крізь сльоту при блідому світлі ліхтарів важко було відразу вгадати, — що це темне, брудне на обличчі хлопця, який лежав на боці й стиха стогнав, — кров чи грязюка. Низенький кремезний парубійко стояв на колінах біля кіоска, обіруч тримаючись за голову. Ось він поволі підвівся, глянув каламутним поглядом тяжко побитої людини, похитнувся, зібрав усі сили й почав тікати в бік костьолу св. Олександра. Безслідно зник десь і п’яний. Юрба отямилась, сколихнулась, з усіх боків загукали: — Швидку допомогу! Міліцію! Людина поранена!..
Хтось допоміг підвестися задиханій Марті. З боку Вєйської вже бігло двоє міліціонерів.
В кімнаті для чергових швидкої допомоги задзвонив телефон. Чергова сестра підняла трубку.
— Так. Швидка допомога. Який комісаріат? Тринадцятий? Добре. Зараз перевірю; покладіть, будь ласка, трубку.
Сестра повісила трубку, глянула на таблицю із списком телефонів у комісаріатах і набрала номер.
— Тринадцятий комісаріат? Так. Все в порядку. Зараз висилаємо.
Вона поклала трубку й підняла другу.
— Амбулаторія? Це чергова. Викликає тринадцятий комісаріат. Там у них тяжко поранена людина. Випадок? Ні. Здається, якесь хуліганство. Хто їде? Лікар Гальський? Чудово.
Із заскленої кабіни видко було вестибюль і коридори. Чергова сестра натиснула дзвінок. З кімнати шоферів хтось вибіг і вискочив на подвір’я. Запихкотів мотор. В глибині коридора з’явилась висока худа постать у білому халаті, зав’язаному аж під самою шиєю, в накинутому на плечі пальті. Поруч ішла сестра в кожусі. Лікар посміхнувся до чергової сестри.
— Собача погода, — зауважив він і додав: — Сестро, прошу швиденько з’єднати мене з редакцією газети «Експрес вєчорни».
Чергова сестра набрала номер і подала лікареві трубку.
— Редакція «Експреса»? Можна покликати редактора Колянка? Дякую.
Кілька секунд лікар чекав, тарабанячи тонкими пальцями по шибці. У трубці почувся приємний чоловічий голос:
— Колянко слухає.
— Лікар Гальський. Добривечір, пане редакторе. Дзвоню до вас, як обіцяв. Прошу зараз же приїхати до тринадцятого комісаріату. На Вєйську.
— Чудово. Отож ви, пане, думаєте, що… знову?
— Нічого не знаю напевно. В усякому разі, якась вулична бійка і дуже тяжке побиття чи навіть щось гірше. Я зараз їду туди.
— Дякую. За десять хвилин буду на місці.
Лікар Гальський поклав трубку. Ще раз посміхнувся черговій сестрі. — Може, вам, сестро, щось привезти з міста? — спитав він. — У нас ще ціла ніч попереду… — У нього було приємне, юнацьке обличчя й спокійні очі.
— Дякую, — відповіла сестра. — Нічого не потрібно. Бажаю успіху.
Гальський глянув на великий електричний годинник: була сьома година двадцять хвилин.
З вестибюля він вийшов легким спортивним кроком і стрибнув на приступку низенької сірої «Шкоди» з жовтим хрестом на дверцятах. Невеличка машина шугнула в запнуту дощовою заслоною Гожу, перерізала Маршалковську. Шофер включив сирену. Прохожі почали зупинятись, оглядатися.
Навіть найсвітліший оптиміст у день свого срібного весілля чи дізнавшись, що на його лотерейний квиток припав головний виграш або що Польща здобула світову першість з футбола, — навіть така щаслива людина не могла б назвати тринадцятий комісаріат приємним місцем. Він справляв досить-таки похмуре враження. Воно посилювалося ще й тим фактом, що комісаріат містився на першому поверсі, у високих, темних кімнатах пошарпаної війною кам’яниці. Навіть щоденне фарбування не могло б знищити брудносірої атмосфери, якою віяло від подряпаних стін.
Лікар Гальський увійшов упевненим кроком і попрямував до сумної лави, на якій лежала людина, накрита вельветовою курткою. Лікар відразу вгадав, у чому тут річ. «Те ж саме, — подумав швидко, — точнісінько те ж саме».
Він вправно відгорнув зім’ятий мокрий шарф, брудний, липкий від крові носовичок та нашвидкуруч накладену вату. Швидкими пальцями обмацав щелепу — кістка була Ціла.
Біля дверей знявся гамір, міліціонер намагався затримати якогось громадянина у зсуненім на потилицю капелюсі. Але цей громадянин сказав: «Преса…» і показав щось міліціонерові.
Шприц був приготований, сестра блискавично і вправно виймала інструменти з сумки.
Гальський підняв повний шприц угору, і погляд його впав на обличчя побитого. Серед смуг розмазаної крові та синців блищали уважні, свідомі очі. Лікар нахилився над оголеним плечем і виразно відчув запах алкоголю.
«Все так само, все збігається…» подумав він.
Сестра промивала нижню щелепу перекисом водню. Гальський швидко й безжально дезинфікував рану. Поранений скорчився від болю й завив: «А-у-у-у!..»
До Гальського підійшов молодий сержант міліції в накинутій на плечі сіроблакитній ватянці і слідом за ним журналіст. Він спитав:
— Ну що?
— Те ж саме, — відповів Гальський.
— Що… те ж саме? — поцікавився сержант.
— Надзвичайно сильний удар в щелепу, так званий апперкот, кажучи мовою боксерів, удар у підборіддя. І до того ж посилений чимось металічним, невеличким кастетом або великим перснем. Звичайно, біля шийної артерії і горлянки пошкоджені судини. Місце дуже делікатне, багате на судини, звідси дуже рясна кровотеча. Але нічого загрозливого: по суті, кістка ціла, горлянка непошкоджена.
— Отже те саме? — перепитав журналіст
— Без сумніву, — підтвердив Гальський. — Що ви, пане, на це скажете?
— Нічого не розумію, — обурився сержант — Про що ви говорите?
— Зараз, — мовив журналіст, не звертаючи уваги на сержанта. — Зараз, подумайте-но тільки…
— Пане, — перебив сержант. — Взагалі, хто ви такий?
— Редактор Едвін Колянко, — прочитав сержант. — Керівник міського відділу газети «Експрес вєчорни»… — За службовою звичкою він глянув на фотографію, потім перевів погляд на оригінал. Збігалося. Те саме енергійне чоловіче обличчя, ясні очі і якась тінь поблажливої іронії в куточках уст..
— Звичайно. І це найдивовижніше. — Лікар запалив цигарку.
— Отже такий самий удар, така ж сама рана? — глянув на пораненого журналіст. «Звідки я знаю це обличчя?..» подумав він.
— Так. Треба думати, що той тип добре знайомий з боксом і до того ж має щось тверде в руці. Хіба ні? — ледь іронічно посміхнувся Гальський.
— Який тип? Що за тип? Значить, ви вважаєте напевне, що кожного разу б’є одна й та ж рука? — журналіст почав нишпорити в кишенях. Витяг ментолові, почастував сержанта і встромив сигарету в губи пораненого.
— Йому ж, мабуть, не пошкодить? Це ті, цілющі… — мовив він Гальському. Лікар кивнув головою і притулив сірника до сигарети. Поранений жадібно затягнувся.
— Саме так і було, — ствердив Гальський.
— Ідемо далі. Ви стверджуєте, що рана викликана чимось на зразок кастета, а може, й перснем. Оскільки ми знаємо, що персні носять на лівій руці…
— … тоді, беручи до уваги силу удару, — посміхнувся Гальський, — ми дійдемо висновку, що цей тип або лівша, або одружений, чи, може, носить обручку на правій руці. Любий редакторе, ми на хибній дорозі. Мені здається, що індуктивний метод у стилі незабутнього Шерлока Холмса та сотень його наступників тут зовсім непридатний. Це варшавська справа, так мені принаймні здається; тут слід шукати пояснення у проблемах і традиціях нашого міста, в настроях і колориті великої Варшави.
— Про що ви, панове, говорите, ради бога? — остаточно знервувався сержант.
— Громадянине капітане, дуже перепрошаю, — обізвався раптом якийсь голос. Гальський, журналіст і сержант швидко обернулися. Біля бар’єра, що перегороджував кімнату, стояло троє мужчин, поруч сиділа на стільці дівчина. Кілька міліціонерів стовбичило під стінами.
— Прошу, громадянине капітане, звільніть мене швидше, — знову звернувся до сержанта один з чоловіків, кремезний, у пальті з вузеньким хутряним коміром і з портфелем під пахвою.
Сержант перейшов на той бік бар’єра і набрав офіціального вигляду.
— Зараз складу протокол, — заявив він, сідаючи за стіл.
— Громадянине лікар, — звернувся він до Гальського. — Чи потерпілий може давати зізнання?
— Звичайно, — мовив Гальський.
— Ну, вставай, пане. — Він делікатно, але рішуче взяв пораненого за плече. — Нічого з тобою не сталося, правда?
— Який там потерпілий? — голосно буркнув біля бар’єра старий сивовусий чоловік у кашкетику-«мацеювці».
Поранений підвівся, сів, потім невпевнено встав. Він був високий і дужий; у дешевій зім’ятій синій двобортній куртці, в брудному зеленому пуловері під нею. Він нахилився до забрудненого черевика з дешевого сурогату замші і зав’язав шнурок. Йому було щонайбільше років двадцять.
«Де я його бачив? — знову подумав журналіст. — Здається, десь мимохідь. У нього гарні зелені очі, але якісь асиметричні, злі. Що ж… краса це насамперед пропорційність, а в нього все якесь скривлене, негармонійне, непропорційне. Скільки таких облич проходить щодня через приміські вокзали, магазини, третьорядні їдальні».
— Громадянине сержанте, ви дозволите нам з лікарем бути тут під час допиту? — спитав уголос журналіст.
— Будь ласка, — без особливого задоволення дозволив сержант.
— Я нічого не бачив, — заявив, назвавши своє прізвище й адресу, кремезний чоловік у пальті з вузьким коміром. — У мене є дружина й діти, і я страшенно втомлений. Знаєте, громадянине сержанте, цілий день у конторі, в господарському відділі: пера, кошики для сміття, папір… Я стояв у черзі до автобуса, ці пани почали сваритися, я підійшов ближче. А потім усе якось перемішалося, дощ із снігом бив просто в очі… Дивлюся, цей пан вже лежить на землі. Здається, хтось штурхнув його ще кілька разів, алехто саме, я не знаю, не бачив…
— Можете йти додому, громадянине, — сказав сержант, швидко записуючи зізнання. — Далі. Хто далі?
— До побачення, панове, — мовив кремезний, чемно підіймаючи лижну шапочку й плутаючись у навушниках.
— Це сталося блискавично, — почав молодий чоловік в окулярах, наближаючись до бар’єра. — Моє прізвище Марчак Анатоль, я студент політехнічного інституту, живу на Жолібожі. Стояв у черзі до автобуса і бачив, як цю пані брутально зачепили троє хуліганів. Здається, вони були п’яні. Один з них — ось цей: ще двоє втекли. Коли цей штовхнув панночку, враз усередину хтось стрибнув, мов тінь — невловимий, непомітний. Все блискавично закипіло, і за хвилину цей хуліган лежав на бруку, а другий стоявна колінах, тримаючись ось так, обіруч, за голову. Ударів я не встиг помітити, все сталося так раптово, мені тільки здається, що ця тінь була невисокого зросту і, перше ніж розтанути в темряві, ще кілька разів штурхнула лежачого в голову та в живіт. Тоді знявся страшний гвалт. От і все. Блискучо, правда ж? З такими не можна інакше…
— Дякую, — сказав сержант, — можете йти.
— Пані, — звернувся юнак в окулярах до Марти, — запишіть моє прізвище. Я завжди готовий свідчити в суді
— Небагато. Швидше — нічого. Цей пан з усієї сили штовхнув мене на кіоск, мені на хвилину перехопило подих, і тоді все це й сталося. Коли за секунду я отямилась — вже все скінчилося, і цей пан лежав на тротуарі. Може… тільки…
— Що таке? Говоріть.
— Не знаю, можливо, це була примара, наслідок перенапруження нервів, ця погода… Я не хочу здаватися смішною…
— Скажіть, прошу вас, — лагідно мовив Гальський. Марта обернулась до нього і побачила худе хлоп’яче обличчя й спокійні блакитні очі.
— Знаєте, пане, — сказала Марта Гальському, — на мить мені здалося, наче з цього каламутного, бурого півмороку, з дощу, мжички, снігу, з цієї плутанини сірих постатей вп’ялися в мене чиїсь очі. Тепер я пригадую їх добре… Пронизливо-ясні, палаючі, ніби самі білки без зіниць. Вони так напружено, аж до болю, прикипіли до мене, наче осяяні якоюсь нелюдською силою і люттю… Страшні очі!..
Сестра тривожно ворухнулася, міліціонери наблизилися до Марти, по спині журналіста поповзли дрижаки. Калодонт відчув, що йому якось не по собі, хлопець у вельветовій куртці завмер, рука його, що підносила цигарку до вуст, зупинилася напівдорозі. Сержант кашлянув. Марта затулила обличчя долонями. Гальський підійшов до Марти.
— Заспокойтесь, прошу вас… Що це? — додав він з острахом. На скроні Марти червоніла тоненька цівка крові. Гальський рішучим рухом скинув у неї з голови берет і відгорнув волосся на скроні. Свіжі пахощі цього волосся проникли в його свідомість. «Гарна, — подумав він. — Навіть зараз, втомлена, знервована і — гарна». — Сестро, — мовив він, — дайте, будь ласка, якийсь антисептик і пластир.
— Пані поранена, — звернувся він до Марти.
— Це дурниці,— обізвалася Марта, — я навіть не почуваю.
— Напевне, об ріжок кіоска, — вигукнув Калодонт. — Ах, ти ж, паскуднику!.. — підступив він з ціпком до хлопця.
— Чи мені вже можна йти? — запитала Марта в сержанта.
— Ідіть, — відповів той, — протокол складено. Якщо ви, пані, схочете подати скаргу до судової комісії столичної Ради Народової, прошу звернутися до нас.
Марта, Калодонт, Гальський і журналіст повернулися, щоб іти. Сержант зупинив Гальського:
— Пане докторе, я просив би вас залишитися на кілька хвилин.
Журналіст звернувся до Марти:
— Може, ви дозволите, пані, відвезти вас додому? Наша редакційна автомашина чекає біля комісаріату.
— Дякую, — відповіла Марта, — мені недалеко: я живу на вулиці Конопніцької.
— А може б пані згодилася випити склянку гарячої кави після цих хвилювань?
— Дякую — не можу. Я повинна зараз же бути вдома. Моя мама чекає на мене. Вона хвора і, напевне, дуже турбується.
Гальський всміхнувся.
— Що з мамою? — спитав він.
— Печінка і жовчний міхур, — відповіла Марта.
— Будь ласка, дайте мені свою адресу. У мене немає з собою бланків рецептів, але ще сьогодні ввечері я дістану вам усі ліки від запалення печінки, які тільки знає сучасна медицина, разом з гомеопатією, народною й тібетською медициною, — запевнив Гальський.
Марта вперше за весь час посміхнулася, і в кімнаті всі відповіли усмішками.
— Дякую, — просто сказала вона і назвала свою адресу.
«Блондини із золотавим відтінком волосся й шкіри — такі, як лікар, мають природну перевагу над рудуватими блондинами, такими, як я. А до того ж на моєму обличчі, мабуть, помітна схильність до алкогольної брезклості, чого аж ніяк не можна сказати про обличчя лікаря…» насупився журналіст і з ревнивою гіркотою глянув на Марту. Та ледве вона вийшла, він перестав про неї думати.
— Ну, синку, а тепер ти… — промовив сержант, підводячись і поправляючи пояс, — що скажеш?
Хлопець підійшов до бар’єра. Якусь хвилину холодно й зневажливо дивився на сержанта, а потім промовив, поволі цідячи слова:
— Нічого… Я дістав по морді, виходить, я потерпілий. Цього досить.
Сержант злегка почервонів, але стримався й спитав!
— Ім’я і прізвище?
— Мехцінський Вєслав.
— Адреса?
— Мєдзяна, два.
— Де працюєте?
— В майстерні на Корольковій.
— Паспорт?
— Забув дома.
— Паспорт. Посвідку з роботи, — флегматично повторив сержант. Хлопець почав ритися в кишенях і витяг якийсь клаптик паперу.
— Що це ви мені тикаєте! — голос сержанта затремтів від люті, обличчя його спалахнуло. — Свідоцтво про щеплення проти тифу дворічної давності? Слухайте, якщо ви зараз же не пред’явите мені документи, то тижнів зо три не вийдете звідси! Аж до суду за бродяжництво.
Хлопець знизав плечима і витяг пошарпаний клейончатий гаманець, з якого добув посвідку про прописку. Сержант глянув і сказав із злим усміхом:
— Ах, ти ж… Щастя ваше… Що ж ви брешете? Адже ви живете па Празі, на Кавенчинській?
— Це тепер… — криво всміхнувся хлопець. — А раніше на Мєдзяній…
Сержант записав щось, потім заявив:
— Якщо хочете подати заяву про побиття, то сюди, до нас. А за хуліганство на вулиці і за спробу ввести представника влади в оману ми притягнемо вас до відповідальності… А зараз забирайся звідси, ти… потерпілий…
Хлопець накинув куртку і вийшов. У міліціонера, який стояв біля дверей, зловісно заблищали очі й затремтіли руки.
— Потерпілий… — просичав він, — я б тобі показав, якби не моя форма… Не можна зараз…
Сержант звернувся до Гальського й журналіста:
— Панове, прошу за мною.
Він провів їх до невеличкої кімнатки. Всі троє зупинилися біля письмового стола.
— Отож, пане докторе, — почав сержант, — про що це ви так загадково розмовляли?
Гальський запалив цигарку.
— Бачите, пане сержанте, — відповів він, — я цілісінький тиждень чергую вночі. Заступаю хворого колегу. І їжджу. В перший раз до Рембертова, три дні тому на Грохув,два дні тому — до кінотеатру «Охота», позавчора на вокзал у Подкові Лєшній, вчора до універмагу на Служевці. І щоразу я застаю там когось, поваленого блискавичним апперкотом, з розбитим підборіддям, безжалісно потоптаного ногами. І щоразу ніхто із свідків не може пояснити, що саме сталося, коли, як та хто був винуватцем. Всі згадують про якусь тінь, швидку, мов блискавиця, згадують блискавичний удар, якусь невиразну стерту постать, спритну, мов чорт. То кажуть про могутнього велетня, то про чоловіка, невисокого на зріст. Ніхто не знає нічого, нічогісінько… Одне тільки певне: за кожним разом на землі залишається потерпілий, і цей потерпілий — завжди понівечений у стилі вашого сьогоднішнього клієнта. Отож нападник, хуліган, негідник стає безвладною, непритомною, побитою жертвою. І хто знає, чи з часом не почнуть отак залишатися й трупи!.. — Гальський міцно затягнувся сигаретою. Сержант тер чоло.
— Невже? — скептично відповів журналіст. — Прошу подумати, сержанте, що це ж не один якийсь конкретний місцевий випадок, а ціла серія дій, з’єднаних між собою обставинами й методом. Широчина масштабу й умови, в яких усе це діється, швидше свідчать… — журналіст завагався.
— Про що свідчать? — гостро перепитав сержант.
— Я не хочу нічого підказувати, — поволі промовив Гальський. — У нас є тільки невиразні дані, спостереження, гадки, але мені здається, що тут… якась організована кампанія… Зрештою, не знаю. Те, що я сказав, може, помилкове, бо мене, знаєте, цікавлять справи незвичні й небуденні… Знаєте, пане, така собі фантазія…
Сержант, здавалося, тонув у думках.
— А сьогодні? Що сталося сьогодні? — обізвався він, наче сам до себе.
— Так. Що ми власне знаємо про сьогоднішню подію? — підхопив журналіст. — Студент політехнічного інституту говорив про якогось чоловіка невисокого зросту, пан Калодонт — про велетня, та ще й з гривою лева. Ну й про очі. Вогненні, палаючі, світлі, пронизливі очі — очі вбивці або святого, хіба не так?
— А це вже щось нове, — заявив Гальський, — очі, зріст, левина грива — це все нові елементи…
— Нічого нового, — скептично посміхнувся журналіст, — по суті, який це зріст? Які очі, а особливо, чиї? Вже минув тиждень, відколи доктор Гальський розповідав меніза столиком у кав’ярні про свої перші спостереження й думки — а ми знаємо все те ж саме — не знаємо майже нічого…
— Все в порядку, — заявив сержант. — Дякую вам, панове.
Коли вони вийшли, він зняв телефонну трубку і набрав номер Головної команди міської міліції.
— Якийсь лист тобі, Марто.
Щупленька, немолода жінка підійшла до чепурного комода і вийняла з-під вази прямокутник конверта. Марта розірвала і прочитала:
«Шановна пані!
Щиро дякую за подяку. Мене страшенно цікавить Ваше самопочуття, але думаю, що воно навряд чи потребує такого негайного втручання, аби дзвонити до швидкої допомоги. Сам не знаю, чи радіти цьому, чи журитися? Прагну також довести до Вашого відома, що винайдено нові сенсаційні чудотворні ліки проти хвороби печінки.
Сердечно тисну Вашу руку.
Вітольд Гальський».
Марта примружила очі. Її тішили стриманість і тактовний гумор листа, який навмисною наївністю щось маскував, і оце «щось» подобалося Марті найбільше.