Епізоди теж дуже потрібні, ба більше - вони складають основу історичного оповідання, й саме тому ми тут розказали про повішення сотні городян на міському майдані, а також про страту двох монахів, яких спалили живцем, і про те, як пролітала комета; про всі ті розповіді, що варті сотні описів лицарських турнірів, маючи гідність відволікати розум читача від основних подій твору більше за будь-що інше.
Карло Тенка, "Собача конура"
1. Перехожий, котрий того сірого ранку...
Перехожий, котрий того сірого березневого ранку 1897 року на власний страх та ризик пройшов би станцією метро "Пляс Мобер", чи "Моб", як зазвичай називали її злочинці (у Середньовіччі в тому місці збиралися студенти факультету мистецтв на Vicus Stramineus чи рю де Фюар, воно було центром університетського життя, а пізніше стало місцем страти поборників вільнодумства, таких-от, як Етьєн Доле1), опинився б в одному з небагатьох куточків Парижа, що вціліли від османських знесень2, у самісінькому плетиві смердючих вуличок, розітнутих на два клапті течією річки Б'євр, яка в тому місці ще вихлюпувалася з самого лона мегаполіса, де вона давно була ув'язнена, аби потім, немов у лихоманці, з хрипом і всіма міськими паразитами, кинутися в Сену, ось тутечки, зовсім поряд. А від уже спотвореної бульваром Сен-Жермен станції "Пляс Мобер" розходилося павутиння вуличок, як-от рю Метр-Альбер, рю Сен-Северен, рю Ґаланд, рю Бушері, рю Сен-Жульєн-ле-Повр, аж до рю де ла Юшетт, усіяних загидженими готелями, що належали здебільшого або уродженцям провінції Овернь, або ж власникам, які правили за першу ніч франк і по сорок сантимів за кожну наступну (а як забажаєте спати на білизні - додайте ще двадцять) і котрі завдяки своїй зажерливості зажили просто-таки легендарної слави.
А якби наш перехожий потім зійшов на рю Сотон і пройшов приблизно з піввулиці, то між борделем, замаскованим під пивницю, і шинком, де разом з бридким вином та обідом за пару сольдо (вже тоді мізер, але на той час це було все, що могли собі дозволити студенти з Сорбонни неподалік) справді-таки подають пиво, натрапив би на завулок, або глухий кут, який у ті часи вже називали завулком Мобер, хоч до 1865 року він звався cul-de-sac d'Amboise, а ще раніше там тулився tapis-franc (так на жаргоні злочинців називалася корчма, ґенделик найнижчого ґатунку, де зазвичай хазяйнував якийсь колишній в'язень, і до нього навідувалися злочинці, котрі щойно повернулися з каторжних робіт), і який, до всього, зажив поганої слави через те, що в XVIII столітті три відомих отруювачки заснували там лабораторію, і цих жінок згодом знайшли мертвими, бо вони задихнулися випарами смертоносного зілля, яке дистилювали на своїх плитах.
Посеред того завулка, геть не впадаючи нікому в око, причаїлася вітрина крамнички лахмітника з вицвілою вивіскою, на якій красувався напис "Brocantage de Qualité"3. Вітрина та вже потьмяніла від щільного шару пилюки, що вкривала вітринні скельця, крізь які заледве можна було роздивитися крам, виставлений на ній, а також те, що було всередині самої крамнички, позаяк кожне скельце було квадратиком завтовшки та заввишки по двадцять сантиметрів, і трималися вони вкупі завдяки дерев'яному каркасу. Поряд із вітриною перехожий зауважив би двері - втім, завжди зачинені, - а поруч із шнурком від дзвіночка - повідомлення, де зазначалося, що хазяїн ненадовго вийшов.
А якби, як часом трапляється, ті двері були відчинені й хтось зайшов усередину, то у тьмавому світлі, що наповнювало ту печеру, краєм ока зауважив би безліч предметів, розставлених на нетривких поличках та на таких самих хитких столиках, які на перший погляд здалися б привабливими, але після пильнішого огляду виявилися б зовсім непридатними для будь-якого чесного торговельного обміну, навіть якби їх віддавали за так само пошматованими цінами. Як ще, окрім як непотребом, назвати пару камінних підставок, що зганьбили б будь-який камін, дзиґар, покритий облупленою синьою емаллю, подушки, які колись, мабуть, мали яскраву вишивку, вази для квітів з порцеляновими амурами, в яких краї вже повищерблювалися, хиткі столики, виконані у стилі, який годі було визначити, зіржавіла залізна візитівниця, незбагненні шухляди, оздоблені випаленням по дереву, жалюгідні перламутрові віяла, прикрашені китайськими малюнками, намисто, яке на око скидалося на бурштинове, пара білих вовняних черевичків з пряжками, інкрустованими дрібними ірландськими діамантами, вищерблене погруддя Наполеона, метелики під надтріснутим склом, фрукти з кольорового мармуру під захисним ковпаком, що колись давно-давно був прозорим, кокосові горіхи, у старезних альбомах - посередні квіткові акварелі, кілька дагеротипів у рамках (у яких на той час не було і краплі старожитності), - і якби хтось раптом відчув збочене захоплення перед цими сороміцькими перебірками, що потрапили сюди після опису майна збіднілих родин за борги, і, підійшовши до надзвичайно підозріливого власника цього краму, захотів би дізнатися його ціну, він би почув такезну суму, що вона б остудила запал навіть найбільш збоченого колекціонера старожитніх тератологічних4 артефактів.
І якби, врешті, відвідувач, маючи якийсь особливий дозвіл, ступив за поріг наступних дверей, що відділяли кімнату крамнички від горішніх поверхів будівлі, і зійшов сходинками вихлястих гвинтових сходів, типових для тих паризьких будиночків, де фасад будівлі достоту завширшки, як вхідні двері (там, де вони купчаться прямовисно один біля одного), й увійшов би до просторої вітальні, де, здається, знайшов свій сховок не bric-à-brac5 з нижнього поверху, а колекція зовсім іншого штибу: столик у стилі ампір на трьох ніжках, оздоблених орлиними головами; етажерка, яку втримує на собі крилатий сфінкс; шафа XVII століття; стелаж з червоного дерева, що хизується сотнею книжок у чудовому сап'яновому оправленні; один з тих письмових столів, що звуться на американський манер, з циліндровим замком і купою шухлядок, як у секретері. А якби пройшов до суміжної кімнати, то побачив би розкішне ліжко з балдахіном, étagère у сільському стилі, на полицях котрої стояли турецький кальян, величезна алебастрова чаша, кришталева ваза і повно-повнісінько севрської порцеляни, а на дальній стіні - панно, розписані сценами з міфів, два величезних полотна, на яких зображені музи історії та комедії, й по-всякому вивішені арабські плащі з каптурами з цупкого шерстяного сукна; різноманітне кашемірове вбрання зі Сходу; старожитня дорожня фляга для зберігання води під час мандрівок; а ще - підставка для умивальника з поличкою, вщерть заставленою різноманітним туалетним приладдям з коштовних матеріалів, - загалом чудернацька колекція коштовних цікавинок, які, мабуть, не стільки свідчили про витриманий та витончений смак власника, як були безперечним виявом його бажання похизуватися своїм незліченним багатством.
Повернувшись у фойє, куди потрапляєш відразу з вхідних дверей, біля однісінького віконечка, крізь яке до кімнати пробивалося трішечки світла, що освітлювало завулок, за письмовим столом відвідувач помітив би літнього чоловічка у халаті, котрий, судячи з того, що міг нишком розгледіти наш гість, зазирнувши чоловічкові через плече, писав те, що ми з вами наразі взялися читати і що Оповідач часом переповідатиме скорочено, аби Читач не нудьгував.
Читач і не сподівався, що Оповідач розкаже йому, що здивувало його у персонажі, про якого вже згадували, позаяк (розповідь починається лише зараз) раніше про нього жодним словом ніхто не прохопився; тож навіть сам Оповідач гадки не має, хто цей таємничий чоловік за письмовим столом, маючи намір дізнатися про це (разом з Читачем), поки обидва непрохані гості з цікавістю надокучливо спостерігатимуть за символами, які його перо виводить на цих сторінках.
2. Хто я?
24 березня 1897 року
Беручись за письмо, я ніяковію, позаяк почуваюся так, ніби оголяю душу на замовлення, - ні, на Бога! - скажімо, дослухавшись поради одного німецького єврея (чи австрійського, хоч який, зрештою, грець). Хто я? Можливо, доречніше буде розпитати мене про мої палкі захоплення, аніж про факти мого життя. Кого я кохаю? Мені не спадає на гадку жодне кохане обличчя. Певен лишень, що люблю я гарну кухню: від самої тільки назви "de La Tour d'Argent" відчуваю тремтіння по всьому тілу. Це любов?
Кого я ненавиджу? Так і кортить сказати - євреїв, одначе те, що я так сліпо корюся підмовлянням того австрійського (чи німецького) лікаря-єврея, свідчить, що я не маю геть нічого проти тих бісових євреїв.
Про євреїв я знаю лише те, що мені нарозказував дід: "То люд винятково безбожний, - наставляв мене дідусь. - Керуються вони думкою, що благополуччя має прийти вже на цьому світі, а не в іншому. Тому докладають усіх своїх зусиль, аби підкорити цей світ".
Мої дитячі роки були затьмарені їхнім привидом. Дід мені розповідав про очі, які невідступно за тобою слідкують, і від їхньої нещирості аж полотнієш, про слизькі посмішки, про гієнячий оскал, ті важкі, зіпсовані, здичавілі погляди, про зморшки між носом та губами, що завжди ворушаться, зборознені ненавистю, ніс, немов дзьобисько південного птаха... А очі, ох і очі... Шалені диски в очах кольору засмаженого хліба, що виказують хвору печінку, згублену трунком ненависті, витриманої вісімнадцятьма століттями; вона брижиться тисячею дрібненьких зморшок, котрі проявляються з віком, тому юдей уже у двадцять років подібний до трухлявого старця. Коли він усміхається, то мружить свої напухлі повіки так, що лишається заледве помітна щілинка - дехто казав, що то ознака їхньої хитрості, а дід уточнював - хтивості... А коли я вже доріс до того, щоб усе втямити, дідусь нагадував, що єврей - окрім того, що марнославний, як іспанець, невіглас, як хорват, жадібний, як левантієць, невдячний, як мальтієць, нахабний, як циган, замурзаний, як англієць, масний, як калмик, владний, як пруссак, лихослівний, як астієць, - через свою невситиму хтивість є ще й перелюбником - це через обрізання у них сильніша ерекція, й через страшезну диспропорцію між карликовістю статури та вмістом печеристих тіл того їхнього напівскаліченого наросту.
Про них, євреїв, я думав з ранку до ночі, роками.
На щастя, жодного, окрім шльондрочки з туринського гетто, яку бачив ще замолоду (обмовившись з нею лише парою слів), та того австрійського (чи німецького, хай їм грець) лікаря-єврея, так і не зустрів.
Знав я тих німців, якось навіть на них працював: меншої людяності годі собі й уявити. У середньому німець виробляє фекалій удвічі більше за середньостатистичного француза. Кишкова гіперактивність шкодить активності мозковій, що є доказом їхньої фізичної неповноцінності. У часи варварських набігів германські орди завалювали все по собі незбагненними купами фекальних мас. Утім, навіть у минулі століття француз, побачивши величезні купи лайна обабіч доріг, умить розумів, що вже перетнув ельзаський кордон. Досить такого факту: німцям властивий бромгідроз6, себто нестерпно смердючий піт; крім того, наукою доведено, що у сечі німця азоту цілих двадцять відсотків, а у представника будь-якої іншої раси - лише п'ятнадцять.
Через незмірну кількість пива та свинячих сосисок, якими він натоптується, німець живе з постійним кишковим розладом. Я зустрічав їх під час єдиної моєї подорожі до Мюнхена, в одному з тих спаплюжених соборів, задимлених куривом, неначе англійський порт: смердючі від сала та смальцю, навіть парами - він та вона, - сидять, обплівши пальцями кухлі з пивом, одного з яких стало б, аби вгамувати спрагу цілого стада пахідермів7, провадячи свої любовні балачки носом до носа, немов собаки, що обнюхують одне одного, з гучним грубим сміхом та своєю понурою гортанною веселістю, лискучі від жиру, який вічно вкриває їхні обличчя, руки та ноги, як олія на тілах артистів античного цирку.
Вони надудлюються свого "Ґейста", що означає "дух", але насправді саме цей пивний дух отупляє їх ще замолоду, тож саме цим пояснюється те, що по той бік Рейну, якщо не зважати на кілька осоружних писків та декількох віршиків про смертельну нудьгу, у мистецтві вони не зробили нічого вартісного. Про їхню музику й взагалі шкода мови: годі й казати про те могильне прокляття Вагнера, котрий хоч і розважає сьогодні французів, та, судячи з тих небагатьох речей, які я чув, не такий і популярний. Композиції того їхнього Баха геть позбавлені милозвучності, вони холодні, немов зимова ніч, а симфонії того Бетховена - то взагалі потік непристойності.
Через море пива німці не мають анінайменшого уявлення про власну брутальність, але найбільший вияв тієї вульгарності у тому, що вони не соромляться очевидного факту, що вони німці. Вони повірили ненажерливому ласолюбцю монаху Лютеру (чи можна одружитися з монашкою?) лише тому, що він понівечив Біблію, переклавши Святе Письмо їхньою мовою. Хто сказав, що вони не знають міри у двох найсильніших наркотиках європейців - алкоголі та християнстві?
Вони вважають себе глибокими, бо мають невиразну мову, якій бракує ясності (як-от французькій) і якою неможливо чітко виразити те, що треба; саме через це жоден німець ніколи не може сказати те, що хоче, а тому плутає це з глибиною.
З німцями, як і з жінками, - ніколи не дійдеш суті. На превеликий жаль, цю суху мову, в якій, коли читаєш, дієслова повсякчас доводиться нетерпляче шукати поглядом, бо ніколи не знайдеш їх там, де вони мають бути, дід змусив мене опановувати ще змалку: хоч, зважаючи на те, яким австріяколюбом він був, годі було сподіватися іншого. Отож, ця мова мені остогидла, втім, так само, як і єзуїтка, котра навчала мене її, хворостячи мою спину дубцем, якого тримала між пальцями.
Здається, що відколи Ґобіно8 написав про неоднаковість рас, говорити недобре про якийсь інший народ - значить, вважати свій народ вищим. Я не упереджений. Відтоді, як я став французом (власне, я вже був ним наполовину з боку матері), я усвідомив, які ледачі, шахраюваті, злостиві, нездатні сприймати будь-яку критику, ревніші та безмежно пихаті мої нові співвітчизники, аж до того, щоб вважати дикуном кожного, хто не є французом.
Утім, я зрозумів, як змусити француза визнати недоліки свого роду: треба лише сказати щось лихе про якийсь інший народ, на кшталт: "у нас, поляків, є такий чи такий недолік", і тоді француз, не бажаючи пасти задніх ні в чому, навіть у недоліках, умить заведе: "та де там, ось у нас у Франції все набагато гірше", й нумо лихословити про французів, поки не второпає, що втрапив у пастку.
Вони не люблять собі подібних, навіть тоді, коли мають з них користь. Більшого невігласа за французького шинкаря, який завжди має такий вигляд, ніби ненавидить відвідувачів свого закладу (і то, мабуть, щира правда) і хоче, щоб їх зовсім не було (а це вже неправда, бо француз - надзвичайно жадібний), годі й шукати. Ils grognent toujours 9. А спитайте-но їх про щось: "sais pas, moi "10, і витягують губки так, ніби щось канючать.
Французи злі. Вони вбивають, бо їм нудно. Це єдиний народ, який у різні роки займав своїх городян відрубуванням голів один одному, і то їхнє щастя, що Наполеон розвернув оту злобу на інші народи й, вишикувавши їх у колони, погнав нищити Європу.
Вони пишаються тим, що їхню країну називають могутньою, але витрачають свій час на те, щоб зробити так, аби та могутність упала. Ніхто завзятіше за француза не зводить барикад з будь-якого приводу й за кожного повіву вітру, часто навіть не второпавши причин, потім плазуючи на землі, як найбридкіший гад. Француз ніколи не знає, чого хоче, хіба що абсолютно точно знає, що не бажає того, що має. До речі, вони тільки й знають, що співати.
Гадають, що увесь світ говорить французькою. Ця історія трапилася кілька десятиліть тому з тим Люка, чоловіком з геніальними здібностями, - тридцять тисяч написаних від руки документів-підробок, які він створив, цуплячи старожитній папір та висмикуючи форзаци зі старих книг у Національній бібліотеці, підробляючи різні почерки, хоч і не так вправно, як це вмію робити я... Хтозна, скільки і за які шалені гроші він продав їх тому йолопу Шалю11 (кажуть, великий був математик, член Академії наук, але надзвичайний телепень). Ба не тільки він, а й багацько його колег-науковців справді повірили в те, що Калігула, Цезар чи Клеопатра писали французькою, як французькою переписувались між собою Паскаль, Ньютон та Галілей, тоді як навіть малеча знає, що науковці у той час писали один одному латиною. Крім того, у листах зазначалося, що Паскаль відкрив закон усесвітнього тяжіння на двадцять років раніше за Ньютона, і цього запису вистачило, аби засліпити сорбоннців, яких пожирала їхня національна зарозумілість.
Можливо, таке невігластво - наслідок скупості - їхньої національної риси, яку вони вважають за чесноту, називаючи її ощадливістю. Лише у цій країні могли вигадати цілісіньку комедію про скнару12. Не згадуючи вже про татуся Ґранде13.
Про скупість свідчать їхні запилені квартири, шпалери, які ніколи не міняли, ванни, які були в ужитку ще в їхніх пращурів, гвинтові сходи з хирлявого дерева, поставлені, аби по-дріб'язковому зекономити мізерний простір. Прищепіть, як рослину, француза до єврея (принаймні німецького) і отримаєте те, що ми наразі маємо - Третю республіку...14
Одначе французом я зробився лише через те, що мене дратувало бути італійцем. Позаяк, коли був п'ємонтцем (за народженням), почувався лишень убогою карикатурою на галла, тільки зі значно обмеженішим світоглядом. Ці п'ємонтці висміюють кожне нововведення, яке несподівано наганяє на них жах, а для того, щоб підштовхнути їх до Королівства обох Сицилій (хоч серед ґарібальдійців уродженців П'ємонту була дещиця) знадобилося двійко ліґурійців, один фанатик Ґарібальді, а інший - чаклун - зурочинець штибу Мацціні15. Не згадуючи вже про того, про котрого я дізнався, коли мене відправили до Палермо (коли це було, треба відновити у пам'яті). Тільки такий бундючний чоловік, як Дюма, міг любити тих людей, можливо, тому, що вони запобігали перед ним більше, аніж те робили французи, які вважали його лише напівкровкою. Йому подобалися неаполітанці та сицилійці, котрі, як і він, були мулатами не через помилку матері-блудниці, а через історію своїх предків, які народилися від схрещення невірних левантійців, спітнілих арабів з остготами-виродками, перейнявши у своїх змішаних предків усе найбридкіше: ледачість від сарацинів, від свевів - жорстокість, від греків - непереконливість і жагу доходити у своїх теревенях до мудрувань. Про решту можна дізнатися, лишень поглянувши на неаполітанських безхатченків, що зачаровують іноземців, давлячись спагеті, запихаючи їх собі в горлянку руками й замурзуючись соком із зіпсованих томатів. Я на власні очі не бачив, та, гадаю, є такі.
Італієць - невірний, брехливий, зрадливий боягуз, який краще почувається, коли б'ється навкулачки, а не на мечах, краще обходиться з отрутою, аніж з ліками, улесливий під час перемовин, виявляє послідовність лише у тому, як повертає свій стяг за вітром - я бачив, що трапилося з бурбонськими генералами, щойно прителіпалися ґарібальдійські шукачі пригод та п'ємонтські головнокомандувачі.
Справа в тім, що італійці формують свою особистість, дослуховуючись попів - єдиного справжнього уряду, якого ми мали, відколи того збоченого останнього імператора Рима відпорали варвари, бо християнство зламало гідність людям античності.
Попи... Якими я їх знав? Непевно пам'ятаю, як у дідовому домі помічав їхні швидкі погляди, зіпсовані зуби, важке дихання та спітнілі долоні, якими вони намагалися погладити мене по потилиці. Як бридко. Ці ледарі належать до людей з групи ризику, як крадії чи волоцюги. Людина стає попом чи монахом лише задля того, щоб байдикувати, отримуючи таку змогу завдяки своїй чисельності. Скажімо, якби на тисячу вірян був один піп, тоді вони б мали стільки роботи, що не справляли б посиденьки, напихаючись каплуном. Однак урядовці, обираючи найтупіших серед найменш достойних, призначають їх єпископами.
Вони вештаються коло тебе вже від твого народження, коли тебе хрестять, потім, якщо твоїм батькам стало лицемірства, аби довірити тебе попам, вони будуть поряд з тобою у школі, на першому причасті й читанні катехізису, і на конфірмації. Вони стоятимуть поряд у день твого весілля, наставляючи тебе, що маєш робити в опочивальні, а наступного дня на сповіді питатимуть, скільки разів ти те робив, аби відчути збудження по той бік ґраток. Вони з огидою розповідають тобі про секс, та ти щодень бачиш, як вони, злізши зі свого кровозмісного ложа, навіть не вимивши рук, сідають за стіл, їдять і п'ють свого Всевишнього, згодом видзюрюючись та випорожняючись ним.
Вони неугавно торочать, що їхнє царство належить іншому світові, тож прикладають свою руку до всього, що можуть поцупити. Суспільство не досягне досконалості, аж поки останній камінь з останньої церкви не впаде на останнього попа, і тоді земля нарешті звільниться від цього поріддя.
Комуністи поширили думку про те, що релігія - це опіум для народу. Так і є, адже вона допомагає тримати на припоні спокуси підданих, бо якби релігії не було, то на барикадах було б значно більше народу, хоча у часи Паризької комуни їх там було замало, тож і вигнати їх на барикади можна було, не випробовуючи своє терпіння.
Утім, почувши від того австрійського лікаря про переваги колумбійського наркотику, я б ще додав, що релігія - то кокаїн для народу, адже вона підбурювала й зараз підбурює людей до воєн, вирізання невірних, а для християн, мусульман та інших ідолопоклонників - це дуже вагома справа; і якщо африканські народи обмежувалися винищенням один одного, то місіонери, навернувши їх, перетворили цих людей на колоніальне військо, яке якнайліпше годиться для того, аби помирати на передовій та ґвалтувати жінок, входячи у місто. Жодна людина ніколи не коїтиме зло так віддано й так завзято, як вона те робитиме в ім'я своїх релігійних переконань.
Звісно, гірші за всіх - єзуїти. Я ніби відчуваю, що утнув із ними якусь витівку чи що це саме вони заподіяли мені зло, хоч не можу згадати напевне. Чи їхні кревні брати - масони. Це ті ж таки єзуїти, тільки більш розгублені. Ті хоч би мають свою віру й знають, як нею керувати, а ці мають її надто багато й тому втрачають голову. Про масонів я почув від діда. Укупі з євреями вони відтяли голову королю. І породили карбонаріїв - це теж масони, але дещо тупіші, бо якось дозволили себе перестріляти, а потім відтяти собі голови за те, що припустилися помилки, виготовляючи бомбу, або ж стали соціалістами, комуністами чи комунарами. Усіх приставити до стіни. От молодець, Тьєр16.
Масони та єзуїти. Єзуїти - то масони, перевдягнені жінками.
А тих жінок, судячи з моїх мізерних знань про них, я ненавиджу. Багато років я був одержимий тими brasseries à femmes 17, куди збігаються лиходії на будь-який смак. Вони гірші за будинки терпимості. Борделі хоч важко облаштувати через спротив сусідніх закладів, а от пивниці можна відкривати, де заманеться, бо кажуть, що у ці заклади лише випивати ходять. На першому поверсі п'ють, а на горішніх - віддаються розпусті. Кожна пивниця - тематична, і дівчата одягнені відповідно до теми: тут можна знайти німецьку кельнерку, а там, поблизу Палацу юстиції - офіціантку, перевдягнену в адвоката. Зрештою, вистачить і самих лише назв: "la Brasserie du Tire-cul ", "la Brasserie des belles marocaines " чи "la Brasserie des quatorze fesses ", що розташовувались неподалік від Сорбонни. Здебільшого ці заклади належали німцям - ось вам спосіб, як підірвати моральні засади французів. Між п'ятим та шостим округами таких пивниць із шість десятків, а по всьому Парижу - майже двісті, і всі гостинно приймають навіть наймолодших відвідувачів. Спочатку хлопці приходять туди з цікавості, потім - через розбещеність, поки врешті, якщо їхнє щастя, не підхоплять трипер. Якщо пивниця знаходиться поруч зі школою, тоді учні, щойно вийшовши, йдуть підглядати за дівчатами з-за дверей. Я ходжу туди заради питва. І щоб підглядати з-за дверей за студентами, які підглядають з-за дверей. І не лише студенти. Там вони чимало дізнаються про те, з ким дорослі водяться, та про їхні звички, що потім завжди може стати у нагоді.
Та найбільша моя розвага - вираховувати тип того чи іншого сутенера, поки він чекає за столиком. Чимало з них - одружені чоловіки, котрі заробляють на принадах власних дружин, які у гарному вбранні палять і грають у карти тут-таки поряд, а хазяїн пивниці та дівчата-офіціантки між собою називають ці столики "столиками рогоносців"; багато хто із сутенерів у Латинському кварталі - це колишні студенти-банкрути, які тремтять від страху, бо бояться, що хтось позбавить їх заробітку, а тому часто хапаються за ножа. Найтихіше поводяться злодії та душогуби. Вони приходять і йдуть, бо знають, що мусять дбати про свої рубці, як знають і те, що дівчата їх не викажуть, бо вже наступного дня гойдатимуться у водах Б'євру.
А є такі, що, навпаки, виловлюють розпусників та гріховодниць задля набагато мерзенніших послуг. Знаходячи клієнтів на Пале-Рояль чи Єлисейських Полях, вони жестами закликають їх до закладу. Часто впускають до кімнати своїх спільників, перевдягнених у поліцейських, а коли ті починають погрожувати арештувати клієнта у спідньому, той, благаючи пожаліти його, витягує з кишені жменю монет.
Я, знаючи, що зі мною може трапитись, відвідуючи ці борделі, поводжуся обережно. Якщо видно, що відвідувач грошовитий, власник робить дівчині знак, і та, підійшовши до клієнта, помалу вмовляє його запросити за столик і решту, пригощаючи їх дорогим частуванням (хоч самі вони, аби не сп'яніти, п'ють anisette superfine 18 чи cassis fin 19 - забарвлену воду, яку клієнт купує за шалені гроші). Потім тебе змушують зіграти у карти, звісно, вони подають одне одному знаки, а коли ти програв, мусиш платити за всіх, а також за вечерю хазяїна та його дружини. А як задумаєш припинити гру, тобі пропонують пограти не на гроші, а на роздягання: з кожним виграним ходом одна з дівчат зніматиме з себе якусь одну річ. Мереживо падає, відкриваючи непристойну білу плоть, налиті груди, темні пахви, різкий запах котрих позбавляє тебе сил...
Я ніколи не ходив на горішній поверх. Хтось якось сказав, що жінки - то лише замінник пороку, якому віддаються на самоті, хіба що з ними треба виявляти більше фантазії. Отож, повернувшись додому, я вночі мрію про них, я ж бо теж не залізний. Зрештою, це ж саме вони мене спокусили.
Я читав доктора Тіссо20 й знаю, що вони здатні нашкодити навіть на відстані. Ми не знаємо, чи тваринні флюїди та дітородні рідини - речі тотожні, але одне відомо напевно: ці рідини подібні між собою, й після тривалих нічних полюцій не тільки почуваєшся знесиленим, але й худнеш, обличчя блідне, пам'ять спорошується, погляд затуманюється, голос хрипне, вночі стривожено просинаєшся, приходить біль в очах, а на обличчі з'являються червоні плями, дехто навіть вибльовує щось кальциноване, з'являється тремтіння, задуха, втрата свідомості, хтось жаліється на закреп чи виділення, які смердять чимраз більше. Врешті, приходить сліпота.
Можливо, я перебільшую, адже підлітком я мав прищаве обличчя, хоч, гадаю, це властиво вікові, а може, всі хлопці пізнають це задоволення, а дехто навіть надміру, торкаючись себе вдень і вночі. Вже тепер я знаю міру, я неспокійно сплю лише тоді, як повернуся з пивниці, і зі мною більше не трапляється таке, як з багатьма іншими, коли вони мають ерекцію, щойно помітять спідницю на вулиці. Робота стримує мене від моральної розбещеності.
Втім, чому б це вдаватися до мудрувань замість того, щоб просто переповідати факти з життя? Може, тому, що для мене важить не лише те, що я робив до вчорашнього дня, а й те, яким є мій внутрішній світ. Припускаю, що у мене теж він є. Кажуть, що душа - це лише наші вчинки, одначе, якщо я когось сильно ненавиджу й викохую в собі цю ворожнечу, дідько, це й є доказ, що я маю внутрішній світ! Як там казав філософ? Odi ergo sum 21.
Недавно внизу подзвонили, я злякався, що то комусь стало дурощів купити щось з мого краму, але чоловічок сказав, що його послав Тіссо - і чому я ніколи не користувався цим паролем? Йому був потрібен голографічний заповіт22, підписаний таким собі Бонефуа на користь такого собі Ґуїлло (певна річ, саме він і прийшов до мене). У мене був папір для листування, який використовував чи досі використовує той Бонефуа, а також зразок його руки. Запросивши Ґуїлло до кабінету, я вибрав перо та підхоже чорнило і без жодних чернеток відразу написав документ. Бездоганно. Ніби знаючи розцінки, Ґуїлло дав мені винагороду, котра достоту відповідала спадку.
Тож оце й є мій фах? Приємно склепати з нічого нотаріальне свідоцтво, написати правдоподібного листа, вигадати зізнання, що компрометує, документ, котрий згубить якусь людину. Сила майстерності... Варто винагородити себе обідом у "Caffè Anglais".
Мабуть, у мене пам'ять на запахи, бо маю таке враження, що я вже сто років не вдихав ароматів їхньої кухні: souf-flés à la reine, filets de sole à la Vénitienne, escalopes de turbot au gratin, selle de mouton purée bretonne... A в якості entrée 23: poulet à la portugaise, або pâté chaud de cailles , або homard à la parisienne , чи все разом, як-от plat de resistance , чи, скажімо, canetons à la rouennaise або ortolans sur canapés , a на гарнір - aubergines à l'espagnole, asperges en branches, cassolettes princesse... A з карти вин щось штибу "Шато Марго", чи "Шато Латур", або ж "Шато Лафіт", залежно від того, якого врожаю. А на солодке - bombe glacée 24.
Я завжди більше насолоджувався їжею, ніж сексом... Можливо, це так на мене попи вплинули.
Я ніби відчуваю у голові якусь хмарину, яка повсякчас змушує мене озиратися назад. Чому раптом з пам'яті виринають мої втечі у Бесерін, перевдягнувшись у сутану падре Берґамаскі? Я геть забув про падре Берґамаскі. Хто він такий? Мені подобається, коли рука пише сама по собі, що їй заманеться. Якщо вірити тому австрійському лікареві, у певний мент я маю дійти до якогось насправді болісного для мене спогаду, який би пояснив, чому я настільки несподівано викреслив з пам'яті так багато.
Прокинувшись учора, як я гадав, 22 березня, у вівторок, я ніби чудово усвідомлював, хто я такий: капітан Симоніні, вже стукнуло шістдесят сім, але тримаєшся нівроку (угодований я якраз настільки, аби мене можна було назвати "роздобрілим"), успадкував у Франції цей титул на згадку про діда, пославшись на свої військові прогріхи у лавах Тисячі ґарібальдійців25, факт, який у країні, де Ґарібальді шанують більше, ніж в Італії, викликає певну повагу. Симоне Симоніні, народився у Турині, батько туринець, мати - француженка, чи то пак савоянка, хоч по кількох роках після її народження Королівство Сардинія поступилося Савойєю Франції.
Досі не вилізши з ліжка, я фантазував... З огляду на мою халепу з росіянами (які ще росіяни?) мені не варто показуватись в улюблених рестораціях. Я б міг сам собі щось приготувати. Готуючи кілька годин якусь смакоту, я відволікаюся. Приміром, "côtes de veau Foyof "26: м'ясо порізати щонайменше чотири сантиметри завширшки, звісно, порція розрахована на двох; узяти дві цибулини середнього розміру, п'ятдесят грамів хлібного м'якуша, сімдесят п'ять грамів швейцарського ґрюерського сиру, п'ятдесят грамів масла, м'якуш протерти, аж поки з нього не утвориться паніровка, яку слід змішати з сиром, потім почистити й порізати цибулю, в одній маленькій каструльці ставите розпуститися сорок грамів масла, а в іншій поволі розпускаєте решту масла з цибулею, на дно тареля викладаєте половину цибулі, приправивши м'ясо сіллю та перцем, викладаєте його на тарель, збоку кладете решту цибулі, потім треба покласти на м'ясо перший шар паніровки з сиром, гарненько притискаючи м'ясо до дна тареля; дайте розтопленому маслу стекти, легенько натискаючи рукою; покладіть ще один шар м'якуша так, щоб утворилося щось на кшталт купола, а потім, додаючи розтоплене масло, полийте все білим вином та бульйоном, але таким чином, щоб рідина вкривала м'ясо лише не більш як наполовину. Ставите страву в духову шафу десь на півгодинки, не забуваючи поливати вином та бульйоном. На гарнір подайте цвітну "капусту-стрибунку"27.
Страва забирає небагато часу, та задоволення від неї відчуваєш ще до того, як спробуєш на смак, тож готувати - значить, передчувати, як роблю я, доки ніжуся у ліжку. Щоб не почуватися самотніми, телепням необхідно, аби під ковдрою поряд з ними лежала жінка чи хлоп'я. Вони ж бо гадки не мають, що повен рот слини краще за ерекцію.
У мене було все, окрім м'яса та швейцарського сиру. Будь-якого іншого дня я б пішов до знайомого м'ясника на пляс Мобер, але бозна-чому по вівторках у нього зачинено.
Я знав ще одного, до нього йти метрів із двісті, на бульвар Сен-Жермен, та й коротенька прогулянка мені не завадить. Я вдягнувся, та, перш ніж вийти з дому, підійшовши до дзеркала, що височіло над мискою, наліпив чорні вуса та мою чудову бороду. Потім, ледь змочивши гребінця у воді й зачесавши проділ посередині, я надів перуку. Одягнув сюртука й поклав до кишені жилета срібного годинника так, аби ланцюжок було добре видно. Задля того, щоб якнайбільше бути подібним до капітана у відставці, мені подобається під час розмови гратися черепаховою коробкою, усередині якої повно льодяників із солодки, а на кришці - портрет бридкої, але гарно вбраної пані: безсумнівно, покійної коханої. Часом, аби говорити повільніше, я ганяю у роті льодяника: тоді співрозмовник, відволікаючись на те, як ворушаться твої губи, не дуже дослухається до того, що з них злітає. Найбільший клопіт - справити враження людини, котру радше благословили розумом, ніж посередністю.
Зійшовши вулицею, я, аби обминути пивницю, з якої вже ранньої години чулися противні голоси тамтешніх розпусниць, повернув на рю Сотон.
Пляс Мобер уже не той двір чудес, яким був ще тридцять п'ять років тому, коли я тут оселився. Наразі вона кишма кишить продавцями тютюну вторинної переробки: крупного, який виробляють із залишків люлькового тютюну і решток від сигар, та дрібного, що отримують з цигаркових недопалків. Крупний коштує франк та двадцять сантимів, а дрібний - франк сорок чи франк шістдесят за фунт (хоч таке виробництво навряд чи колись було прибутковим, та й наразі на цьому багато не заробиш, адже жоден з цих спритних переробників вторинної сировини, спустивши в якомусь винному льосі значну частку свого заробітку, не знає, де переночує). Також тут повно сутенерів, котрі, вилежуючись у ліжку до другої дня, потім проводять решту часу, підпираючи стіни, як багацько добре забезпечених пенсіонерів, які згодом, як вівчарки, беруться до діла, щойно спустяться сутінки; злодюжок, яких довели до того, що вони вимушені обдирати один одного, бо жоден буржуа (якщо не зважати на якесь ледащо, котре повертається з-за міста) не насмілиться йти через цю площу; тож я був би для них гарною здобиччю, якби не моя військова виправка й палиця, якою я вихляв із боку в бік, та й кишенькові злодії мене вже знали й навіть звали "капітаном", вважаючи, що я якимось чином маю стосунок до їхнього середовища, а ворон ворону ока не виклює; і повій із зів'ялими принадами, бо якби їх ще хтось хотів, то прислужували б у brasseries à femmes , тому вони пропонують себе лахмітникам, шахраям чи другосортним смердючим тютюнникам, а от побачивши дорого вбраного добродія у добре начищеному циліндрі, вони можуть зачепити тебе чи навіть обійняти по-панібратськи за плечі, підходячи до тебе так близько, що ти можеш відчути дешеві парфуми, що змішалися з запахом їхнього поту, а це вже надто бридка пригода (я б не мріяв про неї вночі), тож щойно я зауважую, що хтось із них простує у мій бік, починаю вихором крутити палицею, ніби окреслюючи навколо себе убезпечено-неприступне коло: вони вмить усе второпують, адже звикли, що ними командують, а тому шанують палицю.
Зрештою, у цей натовп вливаються шпигуни з поліцейського управління, котрі приходять сюди, аби завербувати собі mouchards28 або інформаторів, чи виловлюють у загальному галасі надзвичайно цінну інформацію про грабіжників, що саме змовляються і про яких хтось комусь шепоче надто голосно, сподіваючись, що слова потонуть у загальному галасі. Але їх легко можна впізнати з першого погляду, бо надто вже мерзотний мають вигляд. Жоден справжній негідник не схожий на негідь. Лише вони.
Зараз на площі вже навіть трамваї можна побачити, і ти вже не почуваєшся, як удома, навіть попри те, що, звісно, знаєш, як визначити потрібних тобі людей, їх ще можна знайти, коли вони стоять, підперши стіну на розі або ж на порозі кав'ярні "Метр-Альбер" чи десь на вуличках поряд. Одначе відколи, куди не ступи, здалеку, як точильня для олівців, вигулькує Tour Eiffel29, Париж уже не той, як колись.
Утім, досить рюмсати, у місті досі купа інших місцин, де можна розжитися тим, що тобі потрібно. Вчора вранці мені було потрібне м'ясо та сир, і пляс Мобер була для цього цілком слушним місцем.
Купивши сиру, я, як і зазвичай, пішов до свого м'ясника й зауважив, що у нього відчинено.
- Отакої, а чому ж це ви у вівторок відчинені? - спитався я, заходячи до крамниці.
- Таж сьогодні середа, капітане, - відповів мені чоловік усміхаючись. Я спантеличено вибачився, сказавши, що з віком пам'ять усихає, а він запевнив мене, що я завжди був як парубок і що коли встаєш раненько, кожен може згубити голову у хмарах, тож я, вибравши м'ясо, розплатився, навіть не намагаючись торгуватися. Це єдиний спосіб змусити продавця тебе поважати.
Питаючи себе, який же сьогодні день, я зійшов сходами у квартиру. Вирішив зняти вуса та бороду, як робив зазвичай, коли був удома сам, і піднявся у спальню. Лише тепер мене вразило дещо, що здавалося геть недоладним: на вішалці, поряд з комодом, висіло вбрання - сутана, і вона, безсумнівно, була попівська. Підійшовши, я зауважив на полиці комода каштанову, трохи білявувату перуку.
Я досі питався, якому ж волоцюзі цими днями дав притулок, коли усвідомив, що я теж приховував свою зовнішність, позаяк вуса та борода, які я сьогодні чіпляв, певно були чужими. Отож я був кимось, хто перевдягався то заможним світським добродієм, то духовною особою. Але як же могло трапитися, що я викреслив з пам'яті будь-який спогад про дві мої різні особистості? Чи, можливо, я чомусь (може, щоб уникнути ордера на арешт) приклеював собі вуса та бороду, але водночас давав притулок комусь іншому, хто перевдягався абатом? А якщо цей несправжній абат (бо якби був справжнім, то нащо ж йому перука?) жив у мене, то де ж він спав, зважаючи, що у моєму помешканні лише одне ліжко? Чи, може, він зовсім не живе зі мною, просто вчора знайшов тут прихисток, а потім хтозна-чому перевдягнувся і пішов бозна-куди коїти бозна-що?
Я відчув у голові порожнечу, ніби я мав когось згадати, але не міг, тобто я маю на увазі, що то ніби були не мої, а чужі спогади. Гадаю, "чужі спогади" - це слушний вислів. У ту мить я почувався так, ніби був іншою людиною, що спостерігає за собою збоку. Хтось спостерігав за Симоніні, котрий несподівано відчув, що не розуміє, хто він такий.
- Спокійно, помізкуємо, - мовив я до себе. Як для чоловіка, який, прикриваючись торгівлею bric-à-brac, підробляє документи і вирішив оселитися у найменш годящому для цього кварталі Парижа, видається малоймовірним, щоб я дав притулок комусь, хто замішаний у не надто чистих оборудках. Одначе забути, кого прихистив, - це вже не здається нормальним.
Мені схотілося озирнутися, й аж раптом я відчув, що моя власна оселя стала для мене незнайомим місцем, яке може приховувати й інші таємниці. Я почав досліджувати свій дім, ніби то було чуже помешкання. Коли вийдеш з кухні, праворуч буде спальня, а ліворуч - вітальня, обставлена цілком звичайними меблями. Я зазирнув у шухлядку свого письмового столу, де зберігалося моє робоче приладдя: пера, пляшечки з різноманітним чорнилом, білий або пожовклий папір різних розмірів та давнини; на полицях разом з книгами стояли коробки з моїми документами та старовинна капличка, вирізьблена з горіха. Я саме силкувався згадати, для чого вона була потрібна, аж раптом унизу почувся дзенькіт. Я зійшов донизу, збираючись випхати будь-якого надокучливого причепу геть, але побачив стареньку, яка, здається, була моєю знайомою. Крізь скло вона мовила до мене: "Мене прислав Тіссо", - тож я мусив її впустити; хто його зна, чому я обрав цей пароль.
Увійшовши, жінка розгорнула сукно, яке міцно притискала до грудей, і подала мені два десятки облаток.
- Абат Далла Піккола сказав, що вас зацікавить.
Дивовижно, та я відповів: "Аякже", - і спитав, скільки.
Вона попросила двадцять франків за штуку.
- Та ви здуріли! - відказав я, радше за крамарським інстинктом.
- То ви божевільний, якщо відправляєте чорні меси! Гадаєте, легко за три дні обійти двадцять церков, причащатися, перед тим намагаючись не назбирати у роті слини, ставати на коліна, затуливши обличчя руками, й виймати з рота облатку, не заслинивши її, збираючи їх у торбинку на грудях так, аби ані кюре, ані хтось із прихожан нічого не зауважив? А про блюзнірство, яке я скоїла, й пекло, яке на мене за це чекає, годі й казати. Отож двісті франків, якщо ваша ласка, або я йду до абата Буллена.
- Абат Буллен помер. Вочевидь, ви не згодитесь віддати облатки задешево, - відповів я майже машинально. Втім, зваживши на плутанину у своїй голові, я мусив діяти інстинктивно, не надто розмірковуючи. - Гаразд, пусте, - мовив я до неї й розплатився. Я зрозумів, що, поки я чекаю на якогось зацікавленого клієнта, треба покласти облатки до моєї дерев'яної каплички. Звичайнісінька собі робота.
Загалом, усе здавалося мені знайомим, звичним. Одначе я відчував поряд себе якусь зловісну ауру, що лишалася для мене невловимою. Увійшовши до кабінету, я зауважив, що в глибині кімнати за запоною знаходилися двері. Розчиняючи їх, я вже був певен, що потраплю у настільки темний коридор, що доведеться брати з собою каганець. Коридор нагадував склад театрального приладдя чи комору лахмітника Тампля. На стінах висіло дуже різноманітне вбрання: селянина, карбонарія, дрантя жебрака, форма кондуктора, солдатська гімнастерка та штани, а поряд із вбранням - аксесуари, аби доповнити образ. На дерев'яних полицях стояла дюжина підставок з перуками. А далі, у глибині коридору виднівся coiffeuse 30, подібний до тих, які є в гримерках комедійних акторів, заповнений пляшечками з пудрою, помадами, чорними та бірюзовими олівцями, заячими лапками, пухом, пензлями та щітками.
У якусь мить коридор завернув під прямим кутом, і в глибині я побачив ще одні двері, що вели до кімнати, світлішої за мої кімнати у квартирі, адже світло до неї потрапляло не з вузенького завулка Мобер. Власне, визирнувши з одного з вікон, я побачив, що вони виходять на рю Метр-Альбер.
З кімнати на вулицю вели невеличкі сходи, але на цьому все. Помешкання було схоже на однокімнатну квартиру, щось середнє між кабінетом та спальнею; обставлене простими, темними меблями: стіл, підставка, щоб стояти навколішки під час молитви, ліжко. Поряд із входом - маленька кухонька, а на східцях - chiotte 31 та умивальник.
Вочевидь, це була pied-à-terre32 того священика, з яким ми, мабуть, були близько знайомі, адже з моєї оселі до його помешкання можна було пройти через двері. Та, позаяк усе навколо про щось мені нагадувало, я мав таке враження, що бачу це помешкання вперше в житті.
Підійшовши до столу, я помітив купу листів у конвертах, на котрих зазначений був один і той же адресат: "Превелебний чи вельмишановний абат Далла Піккола". Поряд з листами лежало кілька папірців, списаних дрібним та гарним, майже жіночим, почерком, який дуже відрізнявся від мого власного. То були чернетки листів: у них не було нічого вартісного, лише подяки за дарунки та листи, які підтверджували призначені зустрічі. Однак той, що лежав на самісінькій верхівці, був плутаним, ніби автор занотовував свої думки, над якими хотів поміркувати. Доклавши трохи зусиль, я прочитав:
Усе видається несправжнім. Почуваюся так, ніби за мною стежать. Треба занотувати, щоб переконатися, що так і є.
Сьогодні 22 березня.
Де ділася сутана та перука?
Що я робив учора? У голові все ніби оповило туманом.
Я навіть гадки не мав, куди ведуть двері в глибині кімнати.
Я знайшов коридор (уперше побачив?), повний костюмів, перук, пудри та гриму, як у акторів.
На драбинній перекладині висіла нічогенька сутана, а на поличці я знайшов не лише годящу перуку, а й накладні брови. З обличчям кольору вохри та ледь підрум'яненими щоками я, гадаю, знову став тим, ким я є насправді: блідим і трохи хворобливим чоловіком. Аскетичним. Отакий я. Хто я?
Знаю, що я - абат Далла Піккола, чи радше той, кого всі навколо знають як абата Далла Пікколу. Проте очевидно, що насправді це не я, позаяк для того, щоб стати абатом, мені доводиться у нього перевдягатися.
Куди виведе той коридор? Лячно дійти до самого кінця.
Перечитати вище записане. Якщо я справді так написав, значить, усе це сталося зі мною насправді. Треба йняти віри писемним свідченням. Хтось обпоїв мене. Хто, Буллен? От хвацько! Єзуїти? Франкмасони? А я до них яким боком?
Євреї, ось хто це міг бути.
У цій оселі я почуваюся в небезпеці. Хтось може, прокравшись сюди вночі, поцупити мій костюм або, ще гірше, бігцем проглянути мої папери. Цілком можливо, що саме зараз хтось розгулює Парижем, переконуючи всіх у тому, що він - абат Далла Піккола. Треба сховатися в Отьої. Може, Діані відомо? Що за Діана?
Отже, нотатки абата Далла Пікколи було залишено тут, але чому ж він не забрав із собою таку конфіденційну інформацію? Це є незаперечним доказом хвилювання, яке його, безсумнівно, охопило. Власне, на цьому й усе, що я про нього знаю.
Я повернувся до помешкання у завулку Мобер і сів за свій робочий стіл. Який же зв'язок існує між життям абата Далла Пікколи та моїм власним?
Певна річ, що на думку мені спав найочевидніший здогад. Я та абат Далла Піккола - це одна особа, й якщо все саме так, то це б усе пояснило: два об'єднаних помешкання й навіть той факт, що до помешкання Симоніні я повернувся, перевдягнувшись абатом, зняв перуку й сутану, а потім заснув. Окрім однієї манесенької дрібнички: якщо Симоніні дійсно був абатом Далла Пікколою, то чому ж я нічогісінько не знав про Далла Пікколу і не почувався абатом, якому геть незнайомий Симоніні? Ба навіть більше, для того, щоб дізнатись, про що думає Далла Піккола, мені довелося читати його нотатки! Крім того, якщо я справді Далла Піккола, тоді я мав би зараз бути у Отьої - маєтку, який він ніби так добре знає й про який я (тобто Симоніні) не знаю зовсім нічого. І хто така Діана?
Хіба що я часом був абатом Далла Пікколою, котрий не пам'ятав про існування Симоніні, а часом - Симоніні, котрий гадки не мав про абата Далла Пікколу. Ото ще новина! Хто ж то мені розповідав про роздвоєння особистості? Цікаво, з Діаною таке трапляється? Що ж то за Діана?
Я вирішив розмірковувати по порядку. Я знав, що у мене є зошит, де я занотовую всі свої справи, тож у ньому я прочитав таке:
21 березня - меса
22 березня - Таксиль
23 березня - Ґуїлло, за заповітом - Бонефуа
24 березня - до Дрюмо?
Гадки не маю, чого б це 21-го я мав плентатися на месу, бо не думаю, щоб я був віруючим. Якщо ти віруючий, то маєш у щось вірити. Чи я у щось вірю? Щось на те не скидається. Отож, я невіруючий. Оце й є логіка. Гаразд, проїхали. Іноді люди ходять на месу з найрізноманітніших причин, і віра не має до них жодного стосунку.
Більш імовірно, що того дня, коли я думав, що був вівторок, насправді була середа, й Ґуїлло прийшов, аби попросити мене переписати заповіт Бонефуа. Насправді було 23-тє, а я думав, що 22-ге. Але що ж сталося 22-го? І що то за Таксиль?
А про того Дрюмо, з яким я мав зустрітися у четвер, уже й говорити не варто. Як же я міг зустрічатися з кимось, коли я гадки не мав, хто я такий? Мушу ховатися, принаймні поки мені у голові не проясниться. Дрюмо... Мені здавалося, що я чудово його знаю, але коли я намагався згадати, у голові виникало таке відчуття, ніби я захмелів від вина.
- Гаразд, зробімо кілька припущень, - сказав я сам до себе. - Перше. Далла Піккола - то зовсім інша особа, яка часто навідується до мого помешкання, котре поєднане з його квартирою більш-менш секретним коридором. Увечері, 21 березня, він прийшов до моєї оселі із завулка Мобер, зняв свою сутану (навіщо?) й пішов спати до своєї квартири, а наступного ранку прокинувся, нічого не пам'ятаючи. Два дні потому так само без спогадів прокинувся й я сам. У такому разі, що ж я робив у вівторок, 22 березня, коли вранці 23-го прокинувся геть позбавлений своїх спогадів? І чому б це абат роздягався у мене, а потім пішов ночувати додому, залишивши сутану? І котра була година? Мене охопив жах, коли мені спало на думку, що я міг провести півночі у ліжку... Святий Боже, адже правда, що жінки жахають мене, але з абатом - то навіть ще гірше. Я незайманий, але не збоченець...
Чи все ж таки ми з абатом Далла Пікколою - одна особа? Позаяк я знайшов сутану у своїй кімнаті після того, як мав побувати на месі (21-го), то я міг повернутися до помешкання у завулку Мобер в одязі Далла Пікколи (якщо я мав піти на месу, то найімовірніше я б пішов туди, перевдягнувшись абатом); аби, знявши перуку та сутану, потім піти ночувати до квартири абата (забувши, що зняв сутану у помешканні Симоніні). Наступного ранку, 22 березня, у вівторок, прокинувшись абатом, я не знайшов не лише спогадів у своїй голові, а й сутани на бильці ліжка. Вже безпам'ятним Далла Пікколою я знайшов запасну сутану в коридорі й мав предостатньо часу, аби того ж дня чкурнути в Отьой, а потім, перебуваючи у безпечному місці, до вечора передумати й, набравшись сміливості, повернутися пізньої ночі до Парижа у квартиру в завулку Мобер, повісити сутану на вішалку для речей у кімнаті, лягти спати, а потім прокинутись у середу, вважаючи, що наразі вівторок, так само без спогадів, але вже паном Симоніні. Отож, думав я про себе, Далла Піккола втрачає пам'ять 22 березня зранку, проживає весь день, анічогісінько не пам'ятаючи, аби 23-го прокинутися так само без спогадів, але вже як безпам'ятний Симоніні. Нічого дивовижного, зважаючи на те, чого я наслухався від.... як же звали того лікаря з клініки у Венсенні?
Ось лишень є одна проблема. Я перечитав нотатки Симоніні. Якщо все правильно, тоді, прокинувшись 23-го, він мав знайти в кімнаті радше дві сутани: одну, залишену 21-го, а іншу ту, що зняв 22-го. Але, як на те, сутана була всього одна...
Стривайте, оце так йолоп! Далла Піккола повернувся з Отьой 22-го у помешкання на рю Метр-Альбер, зняв там свою сутану, потім пішов до квартири у завулку Мобер, ліг спати, а прокинувшись паном Симоніні (23-го), знайшов на вішалці лише одну сутану. Отож, коли я 23-го зайшов до оселі Далла Пікколи, я мав би знайти там сутану, яку він облишив там увечері 22-го. Але він міг перевісити її у коридор, де я і знайшов її. Значить, варто лише перевірити.
Трохи тремтячи, я, взявши в руку лампадку, пройшов коридором. Якщо Далла Піккола - то не я, розмірковував я, тоді я міг би наткнутися на нього у кінці коридору, може, навіть він теж ніс би перед собою каганець... На щастя, я нікого не зустрів. У глибині коридору висіла сутана.
Одначе, одначе... Якщо Далла Піккола, повернувшись з Отьой і повісивши сутану, пройшов коридором аж до моїх апартаментів і впевнено завалився у моє ліжко, то, значить, у цю мить він мене згадав і знав, що він може спокійнісінько заснути поруч мене, ніби він спить поруч себе самого, позаяк ми з ним - одне ціле. Отже, лягаючи спати ввечері, Далла Піккола знав про існування Симоніні, тоді як прокинувшись наступного ранку, пан Симоніні гадки не мав, що він - абат Далла Піккола. Ніби спочатку пам'ять утрачає Далла Піккола, потім вона до нього повертається, він засинає зі спогадами, передаючи своє знепам'ятство пану Симоніні...
Безпам'ятство... Це слово, що означає відсутність спогадів, ніби утворило прогалину у поволоці забутих мною часів. Більш як десять років тому я говорив про знепам'ятних у "Маньї". Саме там ми мали про них розмову з Бюро та Бурю, з дю Мор'єром та з тим лікарем-австрійцем.
3. Chez magny
25 березня 1897, на світанку
"Ше Маньї"... Пригадую, що дуже небайдужий до гарної кухні і що у тому ресторанчику на рю Контрескарп-Дофін не брали більше десяти франків з носа і наїдки там цілком відповідали ціні. Та хіба ж находишся щодня у "Фойо"? Раніше, аби віддаля подивитися на відомих літераторів, таких як Ґотьє чи Флобер, а також на того змарнілого польського піаніста на утриманні однієї дегенератки, котра бігала у підштаниках, багато хто ходив до "Маньї". Якось я зазирнув туди, але відразу ж ушився. Митці, навіть віддаля, - люд нестерпний, вони повсякчас озираються навкруги, аби переконатися, що їх упізнають.
Пізніше, коли до "Маньї" більше не приходили "величні", перебравшись до ресторанчика "Brébant Vai chette", що на бульварі Пуасоньє, де їжа була краща, хоч і брали за це дорожче, та було зрозуміло, що carmina dant panem 33. А коли заклад, так би мовити, очистився, я почав час від часу навідуватися туди й ходив до нього аж до початку вісімдесятих.
Я помітив, що "Маньї" навідує багацько науковців, відомих хіміків, таких як Бертло34, а також чимало лікарів з клініки "Сальпетрієр"35. Звісно, до клініки звідти не рукою подати, але, ймовірно, ті лікарі віддавали перевагу коротенькій прогулянці Латинським кварталом, а не обідові в загиджених gargottes 36, куди приходили попоїсти родичі пацієнтів. Послухати розмови лікарів завжди цікаво, адже вони розповідають про чужі хвороби, а у "Маньї", аби перекричати навколишній галас, відвідувачі аж дерли горлянку, та якщо ваші вуха вже призвичаїлися, то у тих розмовах завжди можна вихопити щось цікавеньке. Прислуховуватися - зовсім не означає намагатися дізнатися про щось конкретне. Все, навіть найменша дрібничка, колись може прислужитися. Якщо ти про щось знаєш, то важливо, щоб ніхто інший не знав, що тобі про це відомо.
Та якщо письменники й художники завжди сиділи за столом разом, то науковці, як і я, обідали наодинці. Одначе, кілька разів опинившись за сусіднім столиком, починаєш знайомитися. Найперше я познайомився з лікарем дю Мор'єром - такий осоружний чолов'яга, що починаєш питати себе: як психіатр (а то був саме психіатр) з такою бридкою пикою може викликати довіру у своїх пацієнтів? Він мав злостивий і заздрісний вигляд, як людина, що вважає себе завжди другим. Насправді ж дю Мор'єр очолював у Венсенні клініку для людей з хворими нервами. Однак його лікувальний заклад ніколи не заживе такої слави й не матиме таких доходів, як клініка найвідомішого психіатра, лікаря Бланше, навіть попри саркастичні розповіді дю Мор'єра про те, що тридцять років тому в тій клініці лікарі долікували такого собі Нерваля37 (на його думку, досить талановитого поета) до самогубства.
Інші двоє лікарів, з якими я потоваришував за обідом, були Бюро та Бурю38 - двійко непересічних особистостей, схожих на братів-близнюків: вони завжди були вдягнені в чорні, майже однакового крою костюми, й обидва носили майже однакові чорні вуса і мали гладенько виголене підборіддя й завжди трохи брудненькі комірці, бо були в Парижі проїздом, адже проходили науку в медичній школі Рошфора і приїздили до столиці лише на кілька днів на місяць, аби подивитися на експерименти лікаря Шарко.
- Як же ж то сьогодні немає порею? - одного дня роздратовано горланив Бурю.
А Бюро й собі обурено:
- Немає порею?
І поки офіціант вибачався, я встряв у розмову з-за сусіднього столика.
- А я віддаю перевагу козлобороднику. Мені він смакує краще за порей, - а потім, усміхаючись, узявся наспівувати: "Tous les vegumes, - au clair de lune - étaient en train de s'amuser - et les passants les regardaient. - Les cornichons - dansaient en rond, - les salsifis - dansaient sans bruit ..."
Врешті, я переконав їх, і вони замовили salsifis39. Саме з цього моменту двічі на місяць повелася сердешна традиція.
- Бачте, пане Симоніні, - розтлумачував мені Бурю, - лікар Шарко глибоко вивчає істерію - форму неврозу, що має найрізноманітніші психосоматичні, сенсорні та вегетативні прояви. Колись її вважали властивою лише жінкам через розлади у роботі матки, але Шарко дійшов висновку, що істеричні прояви є однаковими в обох статей і можуть включати в себе параліч, епілепсію, сліпоту чи глухоту, утруднене дихання, порушення мовлення та ковтання.
- Мій колега, - втрутився Бюро, - не зазначив, що, за словами Шарко, він провадить терапію, яка цілковито виліковує ці симптоми.
- Я саме збирався про це розповісти, - виправдовувався Бурю. - Шарко обрав метод гіпнозу, який ще донині був забавкою шарлатанів штибу Месмера40. Пацієнти під гіпнозом мають згадати події, які спричинили істеричний напад, і, усвідомивши їх, видужати.
- І вони видужують?
- От в цьому й увесь фокус, пане Симоніні, - мовив Бурю. - На наш погляд, усе, що відбувається у "Сальпетрієр", радше тхне театральним видовищем, ніж психіатричним лікуванням. Домовимось не ставити під питання непомильні здібності маестро як діагноста...
- Не ставити під сумнів, - додав Бюро. - І техніку гіпнозу, яка сама по собі...
Бюро та Бурю розповіли мені про різноманітні способи гіпнозу, починаючи від шарлатанських методів такого собі абата Фаріа41 (від цього імені я нашорошив вуха, хоча відомо, що Дюма запозичував факти зі справжніх записів) аж до науково доведених методів справжнього першовідкривача доктора Брейда42.
- Наразі, - додавав лікар Бюро, - хвацькі гіпнотизери використовують простіші техніки.
- І дієвіші, - уточнював Бурю. - Хворому перед очима розмахують медальйоном чи ключами, наказуючи йому невідривно слідкувати поглядом: протягом однієї-трьох хвилин зіниці пацієнта бігають туди-сюди, пульс уповільнюється, повіки опускаються, обличчя має розслаблений вигляд, - такий сон може тривати хвилин зо двадцять.
- Подейкують, - почав виправляти колегу Бюро, - що все залежить від пацієнта, оскільки на магнетизм впливає не передача якихось таємничих флюїдів43 (як того хотів той шахрай Месмер), а явище самонавіювання. Індійські праведники досягають того ж самого ефекту, не зводячи очей з кінчика носа, а монахи з гори Афон - витріщаючись собі на пупок.
- Ми не надто ймемо віри в ці методи самонавіювання, - мовив Бюро, - хоч тільки те й робимо, що практично використовуємо гіпотези того ж таки Шарко, які той висловив ще до того, як захопився гіпнотизмом. Нас цікавлять випадки зміни особистості, коли одна особа одного дня вважає себе однією людиною, а іншого - зовсім іншою, і обидві особистості й гадки не мають про існування іншої. Якось явився до нас у клініку такий собі Луї...
- Іноді, - додав Бюро, - чоловік вважав себе псом, а іншим разом - паровим локомотивом. У нього була манія переслідування, звуження зорового поля, смакові, зорові та слухові галюцинації, псевдотуберкульозна легенева емболія, нудота, закреп, анорексія, булемія, летаргія та клептоманія...
- Загалом, - підсумував Бурю, - нормальна картина. І наразі ми, замість того щоб удатися до гіпнозу, вдалися до сталевої щаблини на правицю хворого, й перед нами постала зовсім інша людина. Параліч та нечутливість з правого боку де й ділися, з'явившись з боку лівого.
- Перед нами був зовсім інший чоловік, - уточнював Бюро, - котрий не міг пригадати, ким він був хвилину раніше. В одному зі своїх станів Луї був непитущим, а в іншому в нього вмить з'являлася схильність до пияцтва.
- Зауважте, - мовив Бурю, - що гіпнотичний вплив речовини діє навіть на відстані. Наприклад, не сказавши пацієнту, кладеш йому під крісло пляшечку з алкогольним напоєм. І в цьому стані сомнамбулізму хворий демонструватиме всі ознаки пияцтва.
- Тепер ви розумієте, що наші методи бережуть психічну цілісність пацієнта, - підсумував Бюро. - Через гіпноз пацієнт утрачає свідомість, тоді як від магнетизму немає примусового струсу якогось органу, але натомість послідовно навантажуються нервові сплетіння.
Після нашої розмови я дійшов висновку, що лікарі Бюро та Бурю - двійко бовдурів, котрі мордують нещасних душевнохворих своїми пекучими субстанціями, а зауваживши, як за столиком поряд лікар дю Мор'єр, що дослухався до розмови, частенько хитає головою, я ще більше переконався у своєму висновку.
- Любий друже, - сказав він мені два дні по тому, - і Шарко, і наші двоє зі школи Рошфора, замість того щоб, вивчивши життя пацієнтів, визначити, що хочуть сказати ці дві особистості, переймаються тим, чи можна подіяти на пацієнта гіпнозом або металевими щаблинами. Клопіт у тому, що у багатьох недужих перехід від однієї особистості до іншої відбувається несподівано, й передбачити, коли це станеться і в який спосіб - неможливо. Доречніше говорити про самогіпноз. Як на мене, лікар Шарко та його послідовники не достатньо добре проаналізували описи неврозу доктора Азама та випадок з Фелідою44. Ми досі мало знаємо про ці явища; розлади пам'яті може спричинити нестача крові в одній з невивчених ділянок мозку, а миттєве звуження судин може бути спричинене істерією. Але де ж саме бракує крові, коли відбувається втрата пам'яті?
- Де бракує?
- Отож-бо й воно. Вам відомо, що в нашому мозку дві півкулі. Ймовірно, існують люди, які часом міркують повноцінною півкулею, а часом неповноцінною - тією, якій бракує здатності пам'ятати. У мене в клініці є саме один випадок, надзвичайно подібний до трапунку з Фелідою. Дівчині заледве за двадцять. Звуть Діана.
Раптом дю Мор'єр на хвильку змовк, ніби стидався зізнатися у чомусь потаємному.
- Два роки тому одна родичка довірила мені дбати про неї, але потім померла, очевидно, не спромігшись сплатити за пансіон. Та що я мав робити, викинути пацієнтку на вулицю? Я небагато знаю про її минуле. Як видається з її розповідей, з юності дівчина що п'ять-шість днів, перехвилювавшись, відчувала біль у скронях, потому ніби провалюючись у сон. Однак те, що, як вона гадала, було сном, насправді є істерією: прокинувшись чи заспокоївшись, вона зовсім змінюється, тобто входить, як колись казав лікар Азам, у вторинний стан . У стані, який ми зазвичай вважаємо нормальним, Діана поводиться, як адепт таємного масонського товариства.... Зрозумійте мене правильно, я теж належу до "Ґранде Орієнте"45- такого собі масонського товариства тільки для людей порядних, та, можливо, ви в курсі, що існують різноманітні "повинності" ще з часів тамплієрів, з дивним ухилом до окультних наук, деякі з котрих (певна річ, на щастя, розвінчані) подібні до сатанинських ритуалів. У тому стані, який ми, на жаль, вважаємо за нормальний, Діана думає, що вона - адепт сатанинського товариства чи чогось такого, провадить розпусні бесіди, розповідає масні історії, намагається знадити медбратів і навіть мене; мені прикро вам таке розповідати, тим паче, що Діана - дівчина миловидна. Гадаю, у цьому стані вона переживає травми, яких зазнала в юності, а тому часом намагається втекти від цих спогадів у свій другий стан. У ньому вона видається сумирним створінням, цнотливою, доброю християнкою, повсякчас просить свій молитовник і хоче піти на месу. Одначе цікаво те, що, так само як і у випадку з Фелідою, у своєму другому стані, коли вона поводиться доброчесно, Діана чудово пам'ятає, якою вона є в нормальному стані, і це мучить її, вона питається, як же вона може бути такою лихою, так караючи себе власяницею, що вважає свій вторинний стан своїм свідомим станом , згадуючи свій нормальний стан як період, коли вона перебувала в полоні галюцинацій. А от у нормальному стані дівчина зовсім нічого не пригадує зі свого вторинного стану. Ці стани змінюють один одного через відтинки часу, які неможливо вирахувати, іноді вона навіть лишається в одному з них доволі довго. Я, мабуть, згоден з думкою лікаря Азама, котрий говорив про природний сомнамбулізм. Насправді ж не лише сновиди, а й ті, хто вживає наркотики, курить гашиш чи беладону, опіум чи зловживає алкоголем, коять речі, які, прокинувшись, не можуть згадати.
Гадки не маю, чому мене так зацікавила розповідь про Діану, та пригадую, як сказав лікарю дю Мор'єру:
- Я побалакаю про це зі своїм добрим знайомим, який займається такими прикрими випадками й знає, де прихистити дівчину-сироту. Я пришлю до вас абата Далла Пікколу _ дуже впливову духовну особу в колах, що опікуються благодійними закладами.
Отже, розмовляючи з дю Мор'єром, я, щонайменше, знав ім'я абата Далла Пікколи. Тоді чому ж я так перейнявся тою Діаною?
Я пишу цілісінькими годинами, у мене вже болять великі пальці на руках, аби пообідати, я вже не встаю з-за письмового столу, намащуючи хліб паштетом з маслом та запиваючи все кількома келихами "Шато Латур" для пожвавлення пам'яті. Хотів побалувати себе візитом до "Brébant-Vachette", та потім усвідомив, що мені не слід показуватися на людях. Утім, рано чи пізно, мені таки доведеться ризикнути й вийти з домівки, аби принести собі щось попоїсти.
Та наразі не будемо забивати собі цим голову й продовжимо писати.
У ті роки (гадаю, був вісімдесят п'ятий чи шостий) у "Маньї" я познайомився з чоловіком, якого наразі називаю австрійцем (чи німцем). Пригадую, звали його Фройд (гадаю, прізвище пишеться саме так), і було йому років з тридцять. Цілком очевидно, що він ходив до "Маньї", бо не міг дозволити собі нічого кращого, навчаючись при клініці лікаря Шарко. Чоловік частенько сидів за сусіднім столиком, і попервах ми обмежувалися лише тим, що, вітаючись, увічливо кивали головами. Мені він здавався трохи меланхолійним, розгубленим, він ніби прагнув, щоб хтось, аби трохи вгамувати тривогу, вислухав його звіряння. Кілька разів він силкувався знайти привід заговорити зі мною, але я не надто вже йому довіряв.
І навіть попри те, що ім'я Фройд було мені не таке знайоме, як Штайнер чи Розенберґ, я чудово знав, що всі євреї, що набивають собі кишені в Парижі, мають німецькі прізвища, тож не боячись, що мене вважатимуть "горбоносим"46, якось я спитав у лікаря дю Мор'єра, а той, зробивши якийсь непевний жест, промовив:
- Я напевне не знаю, та в будь-якому разі я намагаюся триматися від нього подалі, помісь єврея з німцем мені не до смаку.
- Але ж хіба він не австрієць?
- Та хай їм грець. Одна мова - один спосіб мислення. Я ще пам'ятаю пруссаків, що марширували Єлисейськими Полями.
- Я чув, що медицина - одне з тих занять, якими, як і лихварством, здебільшого займаються саме юдеї. Звісно, ліпше за все ніколи не потрапляти у скруту й не злягати від хвороби.
- Але ще трапляються й пристойні лікарі, - відповів дю Мор'єр з холодною посмішкою.
Це була моя помилка.
Дехто з паризької інтелігенції, перш ніж виказати свою неприязнь до юдеїв, зважує на те, що декотрі з їхніх ліпших друзів можуть бути євреями. Лицемірство. У мене серед друзів євреїв немає (Бог мене від них береже), у житті я завжди їх уникаю. Можливо, я ухиляюся євреїв інстинктивно, бо єврея (ти диви, який збіг - і німця теж) чути за смородом (ще Віктор Гюґо сказав: "fetor judaica "47), який допомагає їм упізнати один одного, як і за деякими іншими ознаками, як трапляється серед педерастів. Мені згадався дід, який говорив, що від них тхне через те, що вони непомірно вживають часник та цибулю, та ще, може, через баранину та гусятину, що перевантажені в'язкими вуглеводами, від яких вони стають жовчними. Втім, імовірно, справа ще й у породі, зараженій крові та надірваній спині. Вони всі комуністи, подивіться на Маркса та Лассаля48: хоч разочок мої єзуїти мали рацію.
Я цих євреїв завжди уникав, бо пильно придивлявся до імен. Коли австрійські євреї багатіють, вони купують собі прізвища милозвучні, від назв квітів, коштовного каміння чи дорогоцінних металів, звідси й Зільберман, Ґольдштейн. Менш заможні називаються Ґрюнспан ("мідянка"). У Франції та Італії вони ховаються за прізвищами від назв міст та місцин: Равенна, Модена, Пікардія, Фламандія, іноді їх надихає революційний календар (Фроме, Ав'ян, Лор'є) - цілком слушно, з огляду на те, що їхні прадіди були таємними організаторами царевбивства. Втім, слід також бути уважним з іменами, які іноді теж маскують єврея: Моріс бере початок від Мойсея, Ісидор - від Ісака, Едуар від Аарона, Жак походить від Якова, Альфонс - від Адама...
Зиґмунд - це єврейське ім'я? Я інстинктивно вирішив не йняти великої віри цьому жовторотому лікарцю, та якось, коли він за столом брав сільничку, він її перекинув. Сусіди за столом мають додержуватися певних правил увічливості, тож я передав йому мою сільничку, зазначивши, що в декотрих країнах перевернути сільничку вважають за погану прикмету, а він, усміхаючись, відповів, що не вірить забобонам. Відтоді ми почали перекидатися кількома словами. Він вибачався за свою надто кострубату французьку, хоч його дуже легко можна було зрозуміти. Вони стали кочівниками через зіпсованість, тож мають призвичаюватися до всіх мов. Я відповів увічливо:
- Маєте ще призвичаїти вуха.
Він із вдячністю посміхнувся. Удавано.
Фройд був брехуном ще й тому, що був євреєм. Я чув чимало чуток про те, що їхня порода має їсти лише особливу їжу, приготовану спеціальним чином, а от Фройд уживав потроху все, що йому давали у "Маньї", не цураючись навіть склянки пива за обідом.
Але одного вечора він, вочевидь, хотів дати собі волю. Чоловік уже випив два келихи пива й після солодкого, нервово палячи, замовив собі третій. У якусь мить, жваво розмахуючи руками під час розповіді, він удруге перекинув сільничку.
- Не хочу здатися незграбою, - вибачався він, - але я хвилююся. Вже три дні, як я не отримую листів від нареченої. Я, звісно, не вимагаю, щоб вона писала мені щодня, як я їй, та ця мовчанка мене тривожить. У неї слабке здоров'я, і я страшенно хвилююся, що не можу бути поряд. Крім того, що б я не робив, я потребую її схвалення. Я б волів, щоб вона написала мені, що думає про мою вечерю у лікаря Шарко. Знаєте, пане Симоніні, кілька днів тому мене запросила на вечерю визначна особа. Таке випадає не кожному молодому лікареві, який усього лише сидить на прийомі, тим паче іноземцеві.
"Ось, - сказав я собі, - маленький єврейський парвеню, що втирається в довіру до гарних родин, аби зробити собі кар'єру. А переживання через наречену цілком відповідає чуттєвій та сластолюбній жидівській природі, котра тільки й думає про секс! Фантазуєш про неї вночі, так? А може, пестиш себе, мріючи про неї, - тоді тобі теж треба почитати Тіссо". Та хай уже говорить.
- Були поважні гості: син Доде49, лікар Штраус, помічник Пастера, інститутський професор Бек, а також Еміліо Тофано - великий італійський художник. Вечір, що коштував мені чотирнадцять франків, чудової чорної гамбурзької краватки, білих рукавичок, нової сорочки. І ще я вперше в житті придбав собі фрака. Вперше за життя я вистриг бороду на французький манер. І мені знадобилася дрібка кокаїну, щоб подолати сором'язливість і розв'язати собі язика.
- Кокаїну? Та хіба це не отрута?
- Все може бути отрутою, якщо вживати надміру, навіть вино. Я вже два роки вивчаю цю дивовижну речовину. Бачте, кокаїн - це алкалоїд, який видобувають з рослини, котру аборигени Америки жують для того, щоб витримувати клімат високогір'я Анд. На відміну від опіуму та алкоголю, кокаїн викликає піднесення, не завдаючи натомість негативного впливу. Це прекрасне знеболювальне в офтальмології та при лікуванні астми, стає у нагоді при лікуванні алкоголізму й токсикоманії, чудово лікує морську хворобу, незамінне у лікуванні діабету, миттєво вгамовує голод, позбавляє сонливості та втоми, є прекрасним замінником тютюну, лікує диспепсії, метеоризм, кольки, біль у ділянці шлунка, іпохондрію, спінальні подразнення, сінну лихоманку, є чудовим тонізуючим засобом при лікуванні туберкульозу, мігрені, а якщо під час гострого приступу карієсу покласти у ротову порожнину шматочок вати, змоченої в чотирипроцентному кокаїновому розчині, біль зникає миттєво. Але найдивовижніше те, що він допомагає вселити надію людям у стані депресії, підняти настрій, додати жвавості та оптимізму.
Лікар уже пив четверту склянку й очевидно був у стані меланхолійного піднесення. Він нахилився до мене, ніби хотів у чомусь зізнатися.
- Кокаїн, як я завжди кажу своїй любій Марті, чудова річ для такого чоловіка, як я, котрий не вважає себе привабливим і замолоду не почувався молодим, а зараз, маючи вже тридцять років, ніяк не може відчути себе у порі зрілості. Були часи, коли я був сповнений мрій і жаги до науки, щодня відчуваючи пригнічення через те, що матінка-природа в одну з численних миттєвостей свого милосердя не нагородила мене печаттю того генія, яким вона часом обдаровує когось іншого.
Несподівано він обірвав мову, маючи вигляд людини, котра нарешті усвідомила, що розхристала свою душу. "Маленький єврейський скиглій", - сказав я про себе. І вирішив спантеличити його.
- А кокаїн не вважається афродизіаком? - спитав я.
Фройд зашарівся:
- Має він і таку властивість, принаймні мені так здається... хоч стосовно цього не маю власного досвіду. Як чоловік я не маю в тому місці сверблячки. Як лікар - я не надто цікавлюся сексом. Навіть попри те, що у "Сальпетрієр" уже теж почали багато про нього патякати. Шарко почув, що одна з його пацієнток, така собі Августина, у глибокій фазі істеричного нападу назвала першопричиною істерії сексуальну наругу, якої вона зазнала в дитинстві. Звісно, я не заперечую, що серед явищ, які можуть спричинити істерію, можуть бути й явища, пов'язані з сексом. Тільки цього нам бракувало. Мені лишень видається, що зводити все до сексу - то занадто просто. Та, мабуть, це моя pruderie50 дрібного буржуа не дозволяє мені перейматися такими проблемами.
Е ні, то не твоя pruderie у цьому винна, бо ж ти, як і всі обрізані з твого поріддя, поведений на сексі, тільки намагаєшся про це не думати. Я б хотів подивитися, як ти, поклавши свої брудні лапи на свою любу Марту, не налупиш їй цілий виводок маленьких жиденят і не доведеш її до того, що вона зачахне від знесилення.
Тим часом Фройд вів далі:
- Моя проблема в тому, що в мене вже скінчилися кокаїнові заначки й я занурююсь у меланхолію; античні лікарі сказали б, що у мене розлилася чорна жовч. Якийсь час я користувався препаратами фармацевтичних компаній Мерка та Ґее, але вони мусили призупинити виробництво, бо їм постачали лише низькоякісну сировину. Свіже листя можуть переробляти лише в Америці, й найякісніший продукт у Парка та Девіса з Детройта: він краще розчиняється, має чистий білий колір та ароматно пахне. У мене був невеличкий його запас, але тут, у Парижі, я не знаю, до кого звернутись.
Людина, яка в курсі всіх таємниць пляс Мобер та її околиць, виконає таке прохання з дорогою душею. Я знавав людей, яким варто лиш натякнути не лише про кокаїн, а й про діамант, левове опудало чи обплетений глечик з купоросною отрутою51, й наступного дня тобі все це принесуть, і навіть не треба буде цікавитися, де вони те взяли. Про себе я подумав, що все одно вважаю кокаїн отрутою, а брати участь в отруєнні єврея мені не до смаку. Тож я сказав лікареві Фройду, що протягом кількох днів забезпечу йому гарний запас того алкалоїду. Певна річ, Фройд не сумнівався, що мої методи аж ніяк не були бездоганними. "Знаєте, - сказав я йому, - ми, антиквари, маємо найрізноманітніших знайомих".
І хоч усе це не має жодного стосунку до моєї проблеми, я все ж поясню, як ми зав'язали довірливі стосунки й почали теревенити про те й про се. Фройд був дотепним та балакучим, можливо, я помилявся, що він єврей. Крім того, спілкуватися з ним було цікавіше, ніж з Бурю та Бюро, й саме коли ми якось заговорили про експерименти останніх, я згадав про пацієнтку лікаря дю Мор'єра.
- Ви вірите, - спитав я його, - що така пацієнтка справді може одужати завдяки магнітам Бюро та Бурю?
- Любий друже, - відповів він, - у багатьох випадках, які ми розглядаємо, надто багато уваги приділяється зовнішності, нехтуючи тим, що коли з'являється недуга, то вона, найімовірніше, має психічне походження. А якщо причини психологічні, тоді й лікувати слід душу, а не тіло. При травматичному неврозі причиною хвороби є не пошкодження, яке саме по собі часто є незначним, а первісна психологічна травма. Хіба не буває, що через сильну емоційну уразу людина зомліває? Отже, для лікаря, що вивчає нервові хвороби, проблема не в тому, як утрачають свідомість, а в тому, що то була за емоція, що призвела до непритомності.
- Але як же можна визначити, що то була за емоція?
- Бачте, любий друже, коли симптоми без усілякого сумніву є характерними для істеричного нападу, як у випадку з пацієнткою дю Мор'єра, то гіпноз штучно здатен викликати аналогічні симптоми, й тоді справді можна дійти до самої первісної травми. Але деякі пацієнти зазнали страждань настільки нестерпних, що хотіли б забути про це, немов поклавши спогади в якесь недосяжне місце своєї душі, котре знаходиться так далеко, що навіть гіпнозом туди не дістатися. З іншого боку, хто сказав, що під гіпнозом ми здатні краще мислити, аніж наяву?
- Однак, хто його зна...
- Не наполягайте, щоб моя відповідь була сприйнятливою й виразною, оскільки я довіряю вам думки, які сам до кінця ще не сформулював. Наразі, я схильний думати, що в те віддалене місце можна дістатися лише вві сні. Навіть древні знали, що сни можуть бути викривальними. Я маю здогад, що якби пацієнт міг говорити й говорити довго, протягом кількох днів, з людиною, яка б уміла слухати, можливо, навіть переповідаючи свої сни, тоді ненароком могла б випливти й проявитися справжня травма. Англійською це зветься talking cure 52. З вами було таке, що коли ви переповідаєте комусь події з далекого минулого, у своїй розповіді згадуєте деталі, які давно забули чи гадали, що давно забули, а насправді ваш мозок зберігав їх у якомусь потаємному сховку? Гадаю, що детальнішим буде це реконструювання, то сильніше виступатиме, я хочу сказати, що навіть незначна подія, нюанс, який, одначе, викликав таку непогамовну тривогу, що спричинив, як... як це кажуть, Abtrennung ...53 Bes eitigung ...54 не можу підібрати слушного терміна, англійською можна б сказати removal 55, а французькою називається, коли видаляють орган... ablation ?56 Ось, німецькою правильним терміном буде Entfernung 57.
"Он де юдей проступає", - мовив я про себе. Гадаю, у ті часи я вже переймався різноманітними єврейськими змовами й задумом того поріддя вивчити своїх дітей на лікарів та фармацевтів, аби контролювати тіло й розум християн. Як я заслабну, ти хотів би, щоб я віддав себе у руки твої й розповідав про себе все, навіть те, про що й сам гадки не маю, аби ти став володарем моєї душі? Гірше навіть, ніж сповідатися єзуїту. Під час сповіді я хоча був би захищений ґратами й не розповів би те, про що думаю, а лише те, про що кажуть усі, хоч і вживають майже спеціальні терміни, однакові для всіх, як-от "я украв", "я вчинив перелюб", "я не шанував батька і матір свою". Тебе видає сама твоя мова: кажеш про видалення органів, ніби хочеш зробити обрізання моїм мізкам.
Тим часом Фройд розреготався й замовив собі ще пива.
- Утім, не вважайте за щиру правду те, що я вам розповів, - казав він. - Це лише фантазії мрійника. Повернувшись до Австрії, я одружуся й муситиму відкрити медичну практику, щоб утримувати родину. Там я розважливо використовуватиму гіпноз, як мене того вчив лікар Шарко, й не буду цікавитися снами своїх хворих. Я не відьмак. Я все питаюся, чи не краще було б пацієнтці лікаря дю Мор'єра вжити трохи кокаїну.
Так скінчилася розмова, що лишила у моїй пам'яті незначний слід. Але тепер мені пригадується все, аби я міг опинитися якщо не на місці Діани, то принаймні на місці майже нормальної людини, яка загубила частину своїх спогадів. Якщо не зважати на те, що Фройд уже не знати де, то я б нізащо в світі не згодився розповісти про своє життя не те що єврею, а навіть доброму християнину. З огляду на моє заняття (яке заняття?) я мушу розповідати про чуже життя, - за гроші, - й за всяку ціну мовчати про життя власне.
Проте я можу розповісти про своє життя собі самому. Пригадую, як Бурю (чи Бюро) розповідали мені про праведників, які самі себе гіпнотизують, удивляючись собі у пупок.
Тому я вирішив вести цей щоденник, хоч і з кінця, помалу переповідаючи події свого життя, навіть найнезначніші, поки не випливе (як там кажуть?) травматичний елемент. Самостійно. Я самостійно хочу видужати, не віддаючи себе до рук лікарів, що лікують психів.
Перш ніж почати розповідь (хоч я вчора вже почав), я, аби налаштуватись на потрібний для цієї форми самогіпнозу настрій, радо пішов би на рю Монторґей, до "Philippe ". Я б спокійненько сидів, довго розглядаючи меню, яке подають з шостої вечора до опівночі, замовив potage â la Crécy 58 та палтуса під соусом з каперсів, яловичу філейку й langue de veau au jus 59, a на солодке - різноманітні тістечка та морозиво з вишневим лікером, скропивши все двома пляшечками витриманого бургундського.
Так минула б північ, і я звернувся б до нічного меню - дозволив би собі черепахову юшечку (згадалася мені така смачнюща, за рецептом Дюма: отже, я знав Дюма?), лосося з цибулькою та артишоками з ямайським перцем, а насамкінець - ромове морозиво та англійські пряні тістечка. А пізньої ночі побалував би себе якими-небудь делікатесами з уранішнього меню, як, наприклад, soupe aux oignons , який у ту годину сьорбали вантажники у кварталі Ле-Аль, радіючи тому, що вподобився їм. А потім, аби збадьоритися для ранкових справ, - філіжанку дуже міцної кави та pousse-café 60, змішаний з коньяком та вишнівкою.
Відверто кажучи, я б почувався дещо роздобрілим, але душа моя відкрилася б.
На жаль, я не можу дозволити собі такої приємної вольності. "Ти, - сказав я собі, - безпам'ятний, тож якщо у ресторації зустрінеш якогось знайомого, то цілком імовірно, його не впізнаєш. І що тоді робитимеш?"
Я також питав себе, як же мені поводитися, якщо хтось прийде до мене у крамницю. З чолов'ягою, що приходив через заповіт Бонефуа, та старенькою з облатками все минулося, але могло б бути гірше. Я повісив табличку з написом: "Власника не буде місяць", і не зрозуміло, коли той місяць почався і коли скінчиться. Поки не вигадаю щось інше, можу сховатися вдома, виходячи лише час від часу, аби купити щось попоїсти. Можливо, пожити впроголодь мені не зашкодить, адже хто сказав, що все те, що зі мною відбувається, не є результатом якогось непомірного бенкетування, яке я дозволив собі... коли? Горезвісного 21-го?
Крім того, якщо я вже вирішив переглянути своє минуле, то мушу витріщитися собі у пупок, як розповідав Бурю (чи Бюро), а на повний шлунок, натоптаний, наскільки це дозволяє мій вік, я б мав відновлювати спогади, витріщаючись у дзеркало.
Натомість я взявся писати без упину ось за цим столом, не відволікаючись, щораз потрошку перекушуючи, щоправда, п'ючи без міри. Найкраще у цьому помешканні - винний льох.
4. Дідові часи
26 березня 1897 року
Моє дитинство. Турин... Пагорб на тому березі По, я з мамою стою на балконі. Потім мами не стало, і мій тато сидів на балконі проти пагорба, коли сонце стояло на вечірньому прузі, і плакав, а дідусь казав, що цього хотів Бог.
З мамою я розмовляв французькою, як і кожен п'ємонтець з гарного роду (коли я тут, у Парижі, розмовляю французькою, здається, що я її навчився у Ґреноблі, де вона чистіша, не те що тутешнє паризьке babil 61). Змалку я почувався більше французом, ніж італійцем, як і кожен п'ємонтець. Тому вважаю французів нестерпними.
* * *
Дитинство для мене уособлював радше дід, ніж батько з матір'ю. Я ненавидів матір, котра пішла, нічого мені не сказавши, і батька, який виявився неспроможним стати їй на заваді, Бога за те, що хотів цього, і діда, який вважав нормальним, що Бог має такі бажання. Батько завжди був деінде - казав, що створював Італію. А потім та Італія його знищила.
Дід. Джованні Батіста Симоніні, на той час уже офіцер савойської армії, яку, як я, здається, пригадую, на час наполеонівського вторгнення він уже покинув, вступивши до лав флорентійських Бурбонів, а потім, коли й Тоскана відійшла під контроль Бонапарта, вже капітаном у відставці знову повернувся до Турина, викохуючи свої образи.
У нього був ґулястий ніс; коли я був з ним поряд, то міг бачити лише ґулястий ніс. І відчував на своєму обличчі бризки його слини. Він був з тих людей, яких французи називають ci-devant 62, ностальгічно згадував Ancien Régime 63 й не міг змиритися зі злочинами Революції. Він досі носив cullotes 64, мав гарні литки, застебнуті під коліньми золотавою защіпкою; пряжки на його лакованих черевиках теж були золоті. Через жилет, чорний костюм та краватку він мав дещо попівський вигляд. І хоча за правилами етикету колишніх часів слід було носити ще й напудрену перуку, дід від неї відмовився, кажучи, що напудреними перуками прикрашали себе й горлопани штибу Робесп'єра.
Я не міг утямити, які були у діда статки, але у добрій страві він собі не відмовляв. Про діда й про своє дитинство я найліпше пам'ятаю завдяки овочевому фондю "bagna caöda ": на плиту, що нагрівається від жару, в ємність з обпаленої глини, де кипить олія, в якій смажилися щільно вкладені анчоуси, часник та масло, обмокають іспанські артишоки (які спочатку вимочили у воді з лимоном, а дехто, але не мій дід, вимочує у молоці), перець свіжий чи варений, білі квіточки савойської капусти, топінамбур, молодесенькі суцвіття цвітної капусти або (хоч дідусь казав, що то для бідняків) варені овочі: цибулю, буряк, картоплю чи моркву. Мені подобалось їсти, а діду подобалось дивитися, як я округлююся (він казав це ніжно), як маленьке поросятко.
Оббризкуючи мене слиною, дід викладав мені свої головні принципи: "Революція, хлопчику мій, зробила нас рабами безбожної держави, більш нерівноправними, ніж раніше, брат братові вовк, кожен своєму брату Каїн. Недобре бути надто вільними, як і недобре мати все необхідне. Наші батьки були біднішими за нас, але й щасливішими, бо не втрачали зв'язку з природою. Сучасний світ приніс нам пароплави, які отруюють сільське повітря, і ткацькі машини, котрі відбирають у бідолах роботу, поза тим не тчуть таке сукно, як раніше. Людина, яку лишили на саму себе, надто лиха, щоб бути вільною. Ту дещицю волі, що їй потрібна, їй має забезпечувати хазяїн".
Але найулюбленішою темою для діда був абат Баррюель65. Згадуючи себе хлопчиськом, я майже бачу абата Баррюеля, котрий, здавалося, жив у нашій оселі, хоч давно вже мав би витягнутися.
- Бач, хлопче, - чую я дідів голос, - по тому, як Революція розорила всі народи Європи, почувся голос, який повідав про те, що Революція була не чим іншим, як останнім чи найновішим пунктом у всесвітній змові тамплієрів проти престолу й вівтаря, чи то проти короля, а точніше, проти короля Франції та проти нашої найсвятішої матінки-церкви...
Це був голос абата Баррюеля, котрий наприкінці минулого століття написав свої "Mémoires pour servir à l'histoire du jacobinisme "...
- Але ж, любий діду, до чого тут тамплієри? - питався я тоді, хоча вже знав цю історію напам'ять, проте хотів зробити дідові приємність розповіддю про його найулюбленіший доказ.
- Хлопчику, тамплієри були надзвичайно могутнім лицарським орденом, який розігнав король Франції, аби заволодіти їхнім добром, посилаючи більшість з них на вогнище. А ті, що лишилися в живих, зібралися в таємний орден, маючи на меті помститися королю та Франції. І дійсно, коли лезо гільйотини відтяло голову королю Луї, на поміст збіг невідомий і, піднявши вгору ту нещасну голову, прокричав: "Жак де Моле66, за тебе помстилися!" Моле був Великим магістром тамплієрів, котрого король спалив у Парижі на найвищій вершині Ĵle de la Cité 67.