Несбьо Ю : другие произведения.

Пентаграм

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  Пентаграм
  Несбьо Ю
  
  
  Частина І
  
  
  Розділ 1. П’ятниця. Яйце
  
  
  Будинок було споруджено давно, ще 1898 року. По­ставили його на суглинку, тому зараз він осів набік, так що вода, переливаючись через поріг прочине­них дверей, пробиралася через спальню й темною смугою по дубовому паркету тягнулася все далі й далі на захід. Трохи відстоявшись у вибоїні на паркеті й дочекавшись підкріплення, вода переляканим щуром бігла до плінтуса. Тут струмочок роздвоювався — вже два щури пробиралися, кожен у свій бік, принюхуючись до плінтуса в пошуках шляху. І ось один із них знайшов щілинку між плінтусом і паркетними плашками. Там лежала п’ятикронова монета з профілем короля Улафа[1] і датою — 1987. Минулого року її впустив тесляр. Часи надворі були далеко не з гірших, та й замовлення на мансарди сипались одне за одним, тому тесляр навіть не збирався її шукати. Опинившись під паркетом, вода швидко просочилася ще ниж­че. Ялинові бруси ніхто не чіпав із 1898 року (за винятком, мабуть, 1968-го, коли перекривали дах, що протік), і відтоді вони благополучно розсихалися, так що між двома з них була вже півсантиметрова щілина. Через неї вода продовжила свій біг на захід, поки не досягла стіни. Вапняній штукатурці, як і розчину між цеглою, перевалило за сотню років. Їх замішував іще Якоб Андерсен, потомствений муляр і батько п’ятьох дітей. Як і в інших тодішніх майстрів норвезької столиці, в Андерсена був свій рецепт приготування штукатурки та розчину. Рецепт вирізняла не лише відома самому лише майстрові формула співвідношення вапна, піску та води, але й особливі інгредієнти: кінський волос і свиняча кров. Якоб Андерсен щиро вважав, що волос і кров зв’язують штукатурку та надають їй додаткової міцності. Колеги по цеху тільки хитали головами, але Андерсен запевняв, що це фамільний винахід. Його шотландські предки — і батько, і дід — використовували ті ж добавки, проте кров брали овечу. І хоча Андерсен відмовився від шотландського прізвища, взявши прізвище свого вчителя, відкидати шестивіковий досвід він не збирався. Деякі будівельники вважали його рецепт порочним, інші говорили, що це від лукавого, а багато хто просто з нього сміявся. Можливо, хтось із останніх і вигадав історію, яка врешті-решт перетворилася на міську легенду столиці, що тоді носила ім’я Християнія.
  
  Посильний із Грюнерльокка[2] одружився зі своєю кузиною родом із Вермланда. Молоді переїхали в однокімнатну квартиру на вулиці Сейльдуксгате, в будинок, який серед інших споруджував і Андерсен. Їх первістку не пощастило: він з’явився на світ із чорними кучериками і карими очима. Мати була світловолосою та блакитноокою, її ревнивий чоловік теж. І якось пізно вночі він зв’язав дружині руки за спиною, відвів її в підвал і замурував. Вона стояла, зв’язана, затиснута двома стінами цегляної кладки, які заглушали її крики. Чоловік, напевно, думав, що вона там задихнеться, але вже про що, про що, а про вентиляцію тодішні будівельники вміли потурбуватися. Нарешті бідолашна жінка, що зневірилася, почала гризти цеглу. І, можливо, вона б і звільнилася, тому що шотландець Андерсен, використовуючи кров і кінський волос, вважав, що можна заощадити на дорожчій складовій частині розчину — вапні. Стіна стала поступатися атаці міцних вермландських зубів. Але жадання життя було занадто велике, жінка квапилась, і скоро вона не могла вже ні жувати, ні ковтати, ні спльовувати. Пісок, камінчики і шматочки обпаленої глини забили їй дихальне горло, обличчя посиніло, серце билося все слабкіше, і ось дихання зупинилось.
  
  Вона померла, як сказав би багато хто.
  
  Проте, згідно з легендою, нещасна жінка, що скуштувала свинячої крові, зовсім не вважала себе мертвою. Вона з раптовою легкістю звільнилася від пут, пройшла крізь стіну і розгулює тепер по місту. Там є ще люди похилого віку, які з дитинства пам’ятають легенду про жінку зі свинячою головою, що бродить по вулицях із ножем у руці. І якщо маленькі діти виходять гуляти пізно вночі, вона відрізує їм голову: адже, щоб не зникнути зовсім, не розвіятись як дим, їй треба ввесь час відчувати у роті смак крові.
  
  Декотрі, щоправда, пам’ятали ім’я муляра, і майстер Андерсен так і продовжував замішувати свій особливий розчин. Спорудив він і той будинок, по якому зараз бігла вода, але через три роки впав із риштовань і помер, залишивши нащадкам у спадок двісті крон і гітару. А майже сто років по тому будівельники почали використовувати в цементному розчині штучні волокна, що чимось нагадують кінський волос, а дослідники міланської лабораторії з’ясували, що стіни Єрихона укріплювалися кров’ю та верблюжою шерстю.
  
  Вода не просочувалася крізь стіну, вона струмувала вниз. У цьому вода наче перейнялася боязкістю й іншими вадами, ввесь час прагла нижче й нижче, намагаючись досягти дна. Спочатку воду вбирав порошкоподібний глинистий прошарок, але він швидко наситився, й вода побігла далі, по дорозі розмиваючи газету «Афтенпостен» від 11 липня 1898 року, в якій повідомлялося: в Християнії відбувається справжній будівельний бум, і тепер можна сподіватися, що минули золоті днинки для безсовісних ділків, які спекулюють нерухомістю. А на третій сторінці говорилося, що поліція досі не напала на слід злочинця, який заколов на смерть молоду кравчиню. Її тіло минулого тижня було виявлене у ванній кімнаті. У травні того ж року на березі Акерсельви знайшли знівечений труп дівчини. Почерк злочинів був схожий, але поліція не квапилась оголошувати про зв’язок між цими двома злочинами.
  
  Вода оминула газети, просочилася під дощаний настил і побігла по зворотній стороні натяжної стелі. Стелю відремонтували після протікання, що сталося 1968 року; її поверхню було перфоровано, і вода проникала в ці дірочки химерними краплями. Вони ставали все важчі, й коли сила тяжіння брала гору над силою, що утримує їх на стелі, краплі зривались і, пролітаючи три метри й вісім сантиметрів, приземлялися. Вірніше, приводнювалися.
  
  Вібекке Кнутсен жадібно курила сигарету й випускала дим у відчинене вікно четвертого поверху. Тепле вечірнє повітря піднімалося від прогрітого асфальту на задньому дворі й підхоплювало цівку диму, що швидко танула на тлі брудно-блакитного фасаду. З боку Уллеволсвейєн чувся шум поодиноких автомобілів. Зазвичай на цій вулиці панує жвавий рух, але зараз, у сезон відпусток, місто ніби вимерло. На підвіконні догори лапками лежала муха, якій не вистачило кмітливості сховатися від спеки. У тій частині квартири, що виходила на Уллеволсвейєн, було прохолодніше, але Вібекке не подобався краєвид із того вікна. Кладовище Христа Спасителя, повне знаменитостей. Мертвих знаменитостей. На першому поверсі будинку був розташований магазин, де, якщо вірити вивісці, продавалися монументи, а простіше кажучи, надгробки; маркетологи назвали б це близькістю до ринку.
  
  Вібекке притулилася лобом до нагрітої шибки.
  
  Спочатку вона зраділа спеці, але радість швидко пройшла, і тепер вона сумувала за прохолодними ночами та людними вулицями. Сьогодні в магазині побувало всього вісім відвідувачів: п’ятеро до обіду і троє після. Від нудьги Вібекке викурила тридцять сигарет, і коли подзвонив шеф, у неї так скажено калатало серце й так сильно боліло горло, що вона ледве могла говорити. Але варто було їй повернутися додому й почати чистити картоплю, як захотілося курити знову.
  
  Вібекке кинула цю звичку два роки тому, коли по­знайо­милася з Андерсом. Причому він її про це не просив. Скоріше навпаки. Коли вони зустрілися на Гран-Канарії, він навіть стрельнув у неї сигаретку. Так, для сміху. А всього через місяць після повернення в Осло, коли вони почали жити разом, він мало не відразу заявив, що трохи пасивного куріння не завдасть шкоди їхнім стосункам. І що онкологи напевно перебільшують. І що він незабаром звикне до запаху диму від її одягу. Наступного дня вона вирішила кинути. Через декілька днів він сказав за вечерею, що давно не бачив її з сигаретою, і вона відповіла, що серйозно ніколи й не була курцем. Андерс усміхнувся, нахилився до неї через стіл і лагідно погладив по щоці:
  
  — А знаєш, Вібекке, я так і думав.
  
  Вона почула, як закипає вода в каструлі, й подивилася на сигарету. Залишалися три затяжки. Вона зробила першу. Сигарета була абсолютно позбавлена смаку.
  
  Вона навіть і не пам’ятала, коли звичка до неї повернулася. Може, минулого року, коли він почав від’їжджати в довгі відрядження? Чи після Нового року, коли він мало не щовечора почав затримуватися на роботі? Можливо, вона почала палити, тому що була нещаслива? А чи була вона нещаслива? Вони ніколи не сварилися. Правда, майже і не спали разом, але Андерс пояснив це непомірною завантаженістю на роботі, й тему було закрито. Не те щоб їй цього сильно не вистачало. У ті рідкісні рази, коли вони займалися сексом, їй здавалося, що він не з нею. А якщо так, значить, і їй бути з ним необов’язково.
  
  Проте вони не сварилися. Ніколи. Андерсу не подобалося, коли підвищують голос.
  
  Вібекке подивилася на годинник. Чверть на шосту. Чому він не йде? Зазвичай він попереджав, що затримається. Вона погасила недокурок, і той полетів на задній двір. Обернувшись до плити, вона подивилася на картоплю. Спробувала виделкою найбільшу картоплину. Майже готова. На поверхні киплячої води плавали маленькі чорні згустки. Цікаво, це від картоплі чи від каструлі?
  
  Вібекке намагалася згадати, що готувала в ній минулого разу, але тут відчинилися вхідні двері. Вона почула в коридорі важке дихання і шум черевиків, що відлітають у куток. Андерс увійшов до кухні й відчинив холодильник.
  
  — Що? — запитав він.
  
  — М’ясна запіканка.
  
  — Ясно... — Інтонація раптом пішла вгору, поставивши після слова знак питання.
  
  Вона знала, що він має на увазі: «Знову м’ясо? А може, слід частіше готувати рибу?»
  
  — Добре, — сказав він невиразно і схилився над ка­струлею.
  
  — Що ти робив? Ти увесь промок від поту!
  
  — Сьогодні немає тренування, і я проїхався на велосипеді до Согне-фіорду і назад. А що це у воді плаває?
  
  — Не знаю, — відповіла Вібекке. — Сама щойно побачила.
  
  — Не знаєш? А хіба ти не вчилася на кухаря?
  
  Він блискавичним рухом схопив один зі згустків великим і вказівним пальцями і скуштував на смак. Вона дивилася на його потилицю, на негусте темне волосся, яке спочатку так їй подобалося, підстрижене, доглянуте, зачесане на проділ. Він мав такий надійний вигляд, був таким упевненим у собі. Як людина з великими планами на майбутнє. Причому не лише на своє.
  
  — Ну і на що схоже? — запитала вона.
  
  — Ні на що, — відповів він, як і раніше роздивляючись плиту — На яйце.
  
  — Яйце? Але я ж мила цю каструлю... — Вона раптом замовкла не договоривши.
  
  Він обернувся:
  
  — Що таке?
  
  — Дивися, капає. — Вона показала на його голову.
  
  Він наморщив лоб і провів рукою по потилиці. Потім, ніби по команді, вони разом задерли голови й подивилися на стелю. На ній висіли дві краплі. Короткозора Вібекке навряд чи помітила б їх, якби вони були чистими та прозорими, але вони такими не були.
  
  — Здається, у Камілли потоп, — сказав Андерс. — По­дзвони їй, а я сходжу за консьєржем.
  
  Вібекке подивилася на стелю. І на каструлю з чорними згустками. Серце знову забилося в скаженому темпі.
  
  — О Господи... — прошепотіла вона.
  
  — Що ще? — запитав Андерс.
  
  — Іди за консьєржем, а потім разом із ним піднімайся до Камілли. Я тим часом подзвоню в поліцію.
  
  
  
  
  
  Розділ 2. П’ятниця. Список відпусток
  
  
  З вікон Головного управління поліції округу Осло відкривається чудовий краєвид на східну частину міського центру. Будівля управління стоїть на підвищенні, яке продовжується пасмом пагорбів, що тягнеться від Грьонланна до Тойєна. Її було споруджено 1978 року. Скло і метал, ідеально горизонтальна підлога — за це групі архітекторів (Тельє, Торп, Осен) вручили диплом.
  
  Коли телемонтер, що тягнув кабель у високих коридорах на сьомому поверсі, впав із риштовань і зламав хребет, він отримав не лише страховку, але ще й дістав догану від батька:
  
  — Сім поколінь твоїх предків були будівельниками. Ми все життя працювали між небом і землею, поки сила тяжіння не зривала нас вниз. Мій дід спробував утекти від прокляття, але воно наздогнало його по цей бік Північного моря. Того дня, коли ти народився, я дав собі обіцянку, що ти уникнеш цієї долі, і думав, що мені вдалось її дотримати. Якого біса ти, монтер, поліз на висоту шістьох метрів?
  
  І ось зараз саме по тих дротах, які проклав син потом­ственого будівельника, сигнал тривоги з кол-центру йшов просто на шостий поверх, у відділ із розслідування насильницьких злочинів (співробітники називали його кримінальний відділ), у кабінет начальника Б’ярне Мьоллера. Мьоллер у цей момент роздумував: радіти йому чи засмучуватися, що скоро він із усією сім’єю відпочиватиме в літньому будиночку, який вони зняли на липень в Осі під Бергеном. Ос у липні означає, скоріше за все, паскудну погоду, але в Осло обіцяли спеку, і Б’ярне був не проти змінити її на мряку. Проте зайняти в дощ двох непосидючих шибеників, маючи під рукою тільки колоду карт, — завдання не з легких.
  
  Б’ярне Мьоллер простягнув ноги, почухав за вухом і, вислухавши повідомлення, запитав:
  
  — Як виявили труп?
  
  — Вода потекла на сусідів, — відповів черговий. — Сусід із консьєржем довго дзвонили в двері, ті були незачинені, й вони увійшли.
  
  — Доведеться відправити туди людей.
  
  Поклавши трубку, Мьоллер зітхнув і почав вивчати список особового складу, проводячи пальцем по товстому склу на столі. Половина відділу була відсутня. Так бувало щороку в сезон відпусток. Але жителі Осло зовсім не опинялися через це в більшій небезпеці, тому що злочинці в липні теж влаштовували собі відпустку, отож на цей місяць у відділі з розслідування насильницьких злочинів традиційно припадала пора затишшя.
  
  Палець Мьоллера зупинився на Беаті Льонн. Він набрав номер служби криміналістичної експертизи на Кйольберг-гате. Трубку не брали. Мьоллер дочекався, поки сигнал переведуть на комутатор.
  
  — Беата Льонн у лабораторії, — відповів високий голос.
  
  — Мьоллер із кримінального відділу. Зв’яжіться з нею.
  
  Пауза. Голос належав Карлу Веберу, начальнику служби, тепер уже пенсіонерові. Він переманив до себе Беату Льонн із відомства Мьоллера, який розцінював цей випадок як підтвердження теорії неодарвіністів: єдине прагнення індивіда — в збільшенні числа собі подібних. Вебер, очевидно, вважав, що його і Беати Льонн генетика сильно збігаються. Звичайно, з першого погляду могло здатися, що між ними, великодосвідченим буркотуном Карлом Вебером і тихою сірою мишкою Льонн, яка зовсім нещодавно закінчила поліцейську академію та червоніла, варто було з нею заговорити, немає нічого спільного. Але професійні гени у них точно були ідентичними. Обоє належали до того типу пристрасних мисливців, яким досить учути здобич, щоб забути про все на світі, зосередити увагу на якійсь технічній зачіпці, доказі, відеозаписі, туманному повідомленні, і у результаті вони дійдуть того чи іншого висновку. Злі язики стверджували, що Вебер і Льонн нормально почуваються тільки в лабораторії, а не серед людей, де психологічні навички слідчого все-таки важливіші, ніж сліди взуття й частинки ниток із одягу.
  
  Щодо лабораторії Вебер і Льонн були згодні, а ось про сліди і нитки готові були посперечатися.
  
  — Льонн.
  
  — Привіт, Беато! Б’ярне Мьоллер. У тебе є час поговорити?
  
  — Ні. А в чому справа?
  
  Мьоллер коротко розповів про подію і дав їй адресу.
  
  — Направлю туди ще кілька моїх хлопців, — додав він.
  
  — Кого?
  
  — Кого знайду. Всі ж у відпустках. — Поклавши трубку, Мьоллер повернувся до списку.
  
  Вказівний палець зупинився на Томі Волері.
  
  У графі відпусток місяць проставлений не був. Утім, ­цьому Б’ярне Мьоллер і не здивувався. Йому іноді здавалося, що інспектор Том Волер узагалі ніколи не бере відпусток і майже не спить. Цей слідчий був однією з двох козирних карт відділу. Всі справи в ідеальному порядку, все робиться вчасно, і відмінна розкриваність. І, на відміну від другого козиря, Том Волер був людиною надійною, шанованою, з незаплямованою особовою справою. Загалом, не співробітник, а приклад для наслідування. З такими безперечними здібностями керівника Том із часом цілком міг розраховувати на крісло начальника відділу поліції, яке зараз займав Мьоллер.
  
  Сигнал пробіг по дротах і задзвенів у телефонному апараті на іншому кінці.
  
  — Волер, — відгукнувся звучний голос у трубці.
  
  — Це Мьоллер. У нас...
  
  — Секунду, Б’ярне. Зараз закінчу тут одну розмову.
  
  Б’ярне Мьоллер чекав, барабанив по стільниці пальцями та думав, що Том Волер міг би стати наймолодшим начальником відділу за всю його історію. Хоча іноді Мьоллер відчував занепокоєння, тому що вся відповідальність ляже саме на Тома. Може, через його вік? Чи все-таки через ті два епізоди зі стріляниною? Двічі при затриманні інспектор удавався до зброї, а оскільки він був одним із кращих стрільців у поліції, обидва випадки мали летальний результат. Проте Мьоллер розумів: хоч як би парадоксально це не звучало, історії зі стрільбою кінець кінцем лише додавали Тому шансів на успіх. Зброю він застосовував для самооборони — співробітники ОСО[3], що проводили розслідування, не лише не знайшли доказів зворотного, але і зробили висновок, що обидва рази Том Волер виявив відмінну вправність і уміння приймати рішення в критичних ситуаціях. Хіба можна дати кращу рекомендацію кандидатові на посаду начальника?
  
  — Вибач, Мьоллере. Мобільний. Чим я можу допомогти?
  
  — У нас з’явилася справа.
  
  — Нарешті!
  
  Подальша розмова тривала десять секунд. Залишалося знайти ще одну людину.
  
  Мьоллер подумав було про слідчого Халворсена, але той значився у відпустці — поїхав у рідний Стейнк’єр.
  
  Вказівний палець спускався все нижче: відпустка, відпустка, лікарняний...
  
  Начальник важко зітхнув: він дійшов до імені, бачити яке не хотів.
  
  Харрі Холе.
  
  Одинак. П’яниця. Enfant terrible усього відділу. Але — як і Том Волер — козир шостого поверху. Коли б не це і не розвинута з роками дивна пристрасть Мьоллера ризикувати головою (і начальницьким кріслом!) заради цього алкоголіка, Харрі Холе вже давно вилетів би з поліції. Іншим разом Мьоллер, може, в першу чергу подзвонив би саме йому, проте зараз справи йшли кепсько.
  
  Вірніше, гірше, ніж завжди.
  
  Прикрості почалися чотири тижні тому. Річ у тому, що взимку Харрі знову взявся за стару справу про вбивство Елен Єльтен, своєї колеги і близького друга, загиблої на березі Акерсельви. До всіх інших розслідувань він одразу втратив інтерес. Адже справу Елен давно вже розкрили. Але у Харрі інтерес до цього мало-помалу переростав у манію, і Мьоллер, признатися, вже почав турбуватись за його душевне здоров’я. Серйозні прикрості почалися місяць тому, коли Харрі з’явився до нього зі своїми моторошними версіями про змови й інтриги, але не зміг навести ні доказів, ні скільки-небудь вагомих аргументів на користь своїх фантастичних звинувачень проти Тома Волера.
  
  А потім Харрі просто зник. Через декілька днів Мьоллер подзвонив у ресторан «Шрьодер». Те, чого він побоювався, все-таки сталося: Харрі знову запив. Щоб якось прикрити його відсутність, Мьоллер проставив йому тиждень відпуст­ки. Потім іще раз. Зазвичай Харрі подавав ознаки життя вже через тиждень. А тепер їх минуло чотири. Відпустка закінчилася.
  
  Мьоллер подивився на телефонну трубку, підвівся й віді­йшов до вікна. Було пів на шосту, але в парку перед Головним управлінням, як і раніше, майже нікого не було, якщо не брати до уваги одного-двох доморослих сонцепо­клонників, яким спека була завиграшки. На Грьонландслейрет під навісами сиділо декілька крамарів — рознощиків овочів. Навіть машини на вулицях рухалися повільніше, хоча пробок, зрозуміло, ніяких не було. Мьоллер провів рукою по волоссю — давня звичка, якої, за словами дружини, йому слід було позбутись, оскільки декому могло здатися, що він увесь час чепуриться. Невже, крім Харрі, ніяких варіантів? Мьоллер провів поглядом пішохода, що пройшов похитуючись до Грьонландслейрет. Подумав, що напевно той спробує зайти в «Равнен» і напевно його туди не пустять. Тоді він піде й нап’ється в «Боксері», де стався поворот у справі про Елен і, можливо, в поліцейській кар’єрі Харрі Холе. Мьоллер відчував, час підтискає, треба вже вирішувати, що робити з проблемою на ім’я Харрі. Але це все-таки в майбутньому, зараз є більш термінова справа.
  
  Мьоллер підняв трубку і подумав, що через цей чортів сезон відпусток доводиться робити Харрі і Тома Волера напарниками. Електричний сигнал покинув тельє-торпо­сенівський пам’ятник порядку і через деякий час виклювався телефонним дзвінком у царстві цілковитого хаосу в квартирі на Софієсгате.
  
  
  
  
  
  Розділ 3. П’ятниця. Пробудження
  
  
  Вона знову скрикнула, і Харрі Холе розплющив очі. Між фіранок, які ліниво шелестіли, виблискувало сонце, з вулиці донісся скрегіт трамвая, що гальмує на Пілестред, і знову настала тиша. Харрі міркував, де він є. На підлозі. У своїй спальні. Одягнений. Нехай і не вишукано. Живий. Ну принаймні, не мертвий.
  
  Обличчя було вкрите густим шаром поту, серце калатало легко і часто, як кулька для пінг-понгу на бетонній підлозі. З головою справа була гірша.
  
  Харрі на секунду замислився, роздумуючи, варто дихати далі чи ні. Стеля та стіни крутилися перед очима — в квартирі не було ні картин, ні верхньої лампи, щоб зачепитися поглядом. Десь на периферії зору розгойдувалися різьблена книжкова полиця, спинка стільця та обідній стіл, куплений в «Елеваторі». Спасибі, хоч сон закінчився.
  
  Це був той самий дитячий кошмар. Нездатний поворушитися, немов прикований, Харрі намагався закрити очі, щоб не бачити її спотворене обличчя та губи в нечутному крику. Величезні порожні очі в німому докорі. Коли він був маленьким, то бачив у цьому кошмарі молодшу се­стру — Сестреня, як він її називав. А тепер ось Елен Єльтен. І Харрі не знав, що гірше. Її безмовні крики тепер озвучували трамвайні рейки, що тужливо брязкали.
  
  Він лежав і мовчки дивився на тремтіння між фіранок сонця, повислого над вулицями і будинками району Бішлет. Тільки трамвай порушував літню тишу. Харрі, не моргаючи, дивився на сонце, поки воно не перетворилося на жовте серце, що б’ється об тонку блакитну сердечну сумку та з кожним ударом викидає спеку. Коли він був маленьким, мама говорила, що діти, які довго дивляться на сонце, випалюють собі оченята і не бачать у житті більше нічого, крім сонячного світла. Цього він зараз і домагався. Щоб сонячне світло випалило все інше. Щоб він більше не бачив, як Елен лежить із розбитою головою на березі Акерсельви, а над її тілом схиляється чиясь тінь. Тінь, яку він три роки поспіль намагався спіймати. І не спіймав. Хоча мета була така близька, він не зміг довести роботу до кінця. Як завжди, нічого не зміг.
  
  Ракель...
  
  Харрі обережно підвів голову і подивився на мертве чорне око автовідповідача. Він не оживав ось уже декілька тижнів — відколи вони з Мьоллером і начальником кримінальної поліції зустрілися (начкрим, як вони називали його скорочено) в «Боксері». Напевно, і це око випалило сонце.
  
  Чорт забирай, як же тут спекотно!
  
  Ракель...
  
  Тепер він згадав. У якийсь момент обличчя уві сні стало обличчям Ракелі. Сестреня, Елен, мама, Ракель. Жіночі обличчя. Вони змінювали одне одного в пульсуючому ритмі серця та знову зливалися в одне.
  
  Харрі зі стогоном опустив голову на паркет. Помітив над собою на краю столу пляшку «Jim Beam from Clermont, Kentucky». Пляшка була порожня. Віскі випарувалося, вивітрилося. Ракель. Він заплющив очі. Нічого не повернути.
  
  Він уявлення не мав, котра година. Здогадувався тільки, що вже дуже пізно. Чи дуже рано. Загалом, найбільш непідходящий час, аби прокинутися. Вірніше, щоб спати. В цей час треба займатися зовсім іншою справою. Треба пити.
  
  У кишені брюк завібрував мобільник. Він зрозумів: від цього він і прокинувся. Наче нічний метелик відчайдушно б’є крильцями об освітлене вікно. Харрі вивудив із кишені телефон.
  
  Харрі Холе повільно крокував до Санктхансхьоуген. Головний біль тиснув ізсередини на очні яблука. До вказаної адреси Мьоллером було рукою сягнути, і Харрі, розсудивши, що прогулянка прочищає мізки, побризкав обличчя водою, відшукав у білизняній шафі декілька пляшок, в одній із яких навіть знайшовся ковток віскі, та вирушив пішки. Пройшов повз бар «Андеруотер». З четвертої до третьої. Щопонеділка — з четвертої до першої. Неділя — вихідний. Тут він не був завсідником — улюблений «Шрьодер» розташований був на сусідній вулиці, але в голові у Харрі (як і у більшості алкоголіків) була особлива картотека, куди автоматично заносився кожен шинок і графік його роботи.
  
  Харрі всміхнувся віддзеркаленню в чорному вікні: «Іншим разом».
  
  На розі він повернув управоруч і пішов по Уллеволсвейєн, вулиці для машин, а не для людей. Привабливого в ній було мало — хіба що тінь на правому боці в спекотні дні.
  
  Помітивши потрібний номер будинку, Харрі зупинився й подивився на будівлю.
  
  На першому поверсі була пральня з червоними пральними машинами. Аркуш на дверях повідомляв, що відчинена вона з 8.00 до 21.00, ціна на сушку знижена — всього 30 крон. Перед однією з працюючих машин сиділа смаглява жінка і дивилася кудись у порожнечу. Поряд із пральнею красувалася вітрина з надгробними пам’ятниками, а ще далі — над гібридом закусочної та крамниці рознощика — зелена неонова вивіска «Кебабний двір». Харрі оглянув брудний фасад. Фарба на старих рамах потріскалась, але, судячи з еркерів, над четвертим поверхом розташовувалися нові мансарди, а над нещодавно встановленими дзвінками біля вхідних залізних дверей була камера стеження. Гроші в цьому місті повільно, але впевнено текли із заходу на схід. Харрі побачив навпроти верхньої кнопки ім’я Камілли Луен і подзвонив.
  
  — Слухаю... — відгукнувся динамік.
  
  Мьоллер попереджав, але Харрі однаково здригнувся, почувши голос Волера.
  
  Він хотів відповісти, але голосові зв’язки не слухалися. Кашлянувши, він зробив другу спробу:
  
  — Холе. Відчиняйте.
  
  Двері задзижчали, і Харрі взявся за шорстку чавунну ручку.
  
  — Гей!
  
  Він обернувся:
  
  — Привіт, Беато!
  
  Зріст Беати Льонн був нижчий за середній, волосся коротке, русяве, очі блакитні. Не красуня, не погануля. У зовнішності Беати Льонн не було нічого, що привернуло б чию-небудь увагу. Ось хіба одяг — білий комбінезон, схожий на скафандр.
  
  Харрі притримав двері, поки Беата буксирувала залізні валізи.
  
  — Ти щойно прийшла? — Харрі старався не дихати на неї, коли вона проходила повз нього.
  
  — Ні, треба було повернутися в машину за цим ось манаттям. Ми тут уже з півгодини. Ударився?
  
  Харрі потер шрам на переніссі:
  
  — Щось подібне до того.
  
  Він пройшов за нею і опинився на сходах.
  
  — І як там нагорі? — запитав він.
  
  Беата поставила валізи перед ліфтом і кинула швидкий погляд на Харрі.
  
  — Я думала, твій принцип — «Спочатку подивися сам, потім запитай інших». — І вона натиснула на кнопку виклику поряд із зеленими дверима.
  
  Харрі кивнув. Беата Льонн була з тих представників виду гомо сапіенс, хто запам’ятовує все. Вона могла видати подробиці кримінальних справ, про які Харрі давно забув і які були закриті ще до того, як Беата вступила в поліцейську академію. Окрім цього, у неї була феноменальна пам’ять на обличчя. Свого часу вона пройшла обстеження і потрясла психологів цією особливістю. Тому не дивно, що вона пам’ятала все до найменших подробиць, що чула від Харрі минулого року, коли по місту прокотилася хвиля пограбувань, і їм довелося працювати разом.
  
  — Так, я вважаю за краще довіряти власним враженням, коли вперше опиняюся на місці злочину. — Харрі здригнувся, коли згори несподівано гримнув ліфт, і почав шукати в кишенях сигарети. — Але я не думаю, що займатимуся цією справою.
  
  — Це чому?
  
  Харрі не відповів. Витягнув із лівої кишені джинсів зі­м’яту пачку «Кемелу» і виколупав із неї недокурок.
  
  — Так-так, пригадую, — всміхнулася Беата. — Ти ж розповідав навесні, що ви збираєтесь у відпустку. Здається, в Нормандію? Щасливчик...
  
  Харрі засунув бичок у зуби. Смак — гидомирний. І хворій голові це навряд чи допоможе. Допоможе тільки одне. Він покосився на годинник. «Понеділок — з четвертої до першої...»
  
  — З Нормандією не вийшло, — сказав він.
  
  — Справді?
  
  — Еге ж. І взагалі не через це. А через того, кому цю справу доручено і хто чекає нас нагорі. — Він затягнувся і кивнув у бік верхніх поверхів.
  
  Беата пильно на нього подивилася:
  
  — Та не зациклюйся ти на нім, Харрі.
  
  — Не зациклюватися, кажеш? — Харрі видихнув дим. — Він робить людям боляче, Беато. Не мені тобі розповідати.
  
  Беата почервоніла:
  
  — Ми з Томом зустрічалися зовсім недовго, Харрі, от і все.
  
  — Чи не тоді ти ходила з синцями на шиї?
  
  — Харрі! Том ніколи... — Беата осіклася, зрозумівши, що підвищила голос. Але відлуння її слів не досягло верхніх поверхів: його перекрив глухий гуркіт ліфта, що приїхав. — Не любиш ти його, — вже тихіше сказала Беата, — от і вигадуєш. Насправді у Тома є позитивні якості, про які ти й не здогадуєшся.
  
  — Гм... — Харрі загасив недопалок об стіну.
  
  Беата відчинила двері ліфта й увійшла.
  
  — Ти не зі мною? — Вона подивилася на Харрі.
  
  Той стояв і скляними очима дивився на щось. Ліфт. Двері, які треба відчиняти самому. Чорні залізні ґрати, які зачиняють за собою, перш ніж ліфт рушить. Знову крик. Німий крик. Харрі вкрився потом. Ковтка віскі виявилося недостатньо.
  
  — Щось не так? — запитала Беата.
  
  — Та ні, — хрипло відповів Харрі. — Просто не люблю старі ліфти. Я краще пішки.
  
  
  
  
  
  Розділ 4. П’ятниця. Статистика
  
  
  У будинку дійсно було дві мансарди. Двері однієї з них були відчинені, але впоперек дверного отвору була прикріплена помаранчева стрічка поліцейського загородження. Харрі довелося зігнутися навпіл, а коли він випростався в усі свої сто дев’яносто два сантиметри, то ледве не впав — так запаморочилася голова. Вітальня. Дубовий паркет, коса стеля з вікнами. Спекотно, як у сауні. Невелика квартира меблювалася у дусі мінімалізму — зовсім як його власна, але на цьому схожість закінчувалася. Тут стояла ультрамодна канапа з «Хільмерс Хус», стіл із «R. O. O. M.» і маленький п’ят­надця­тидюймовий телевізор «Філіпс» із прозорого пластику холодного блакитнуватого кольору, який чудово поєднувався із стереосистемою. У відчинені двері Харрі побачив кухню та спальню. Все. Було на диво тихо. Біля кухонних дверей, схрестивши руки та розгойдуючись із п’яти на носок, стояв поліцейський у пітній наскрізь уніформі та, підвівши одну брову, вивчав Харрі. Коли той потягнувся за посвідченням, поліцейський криво посміхнувся і похитав головою.
  
  «Усі впізнають мавпу, — процитував подумки Харрі. — Мавпа — нікого»[4].
  
  Він провів рукою по обличчю:
  
  — Де слідча група?
  
  — У ванній. — Поліцейський кивнув у бік спальні. — Льонн і Вебер.
  
  — Вебер? А що, пенсіонерів тепер теж залучають?
  
  Поліцейський знизав плечима:
  
  — Сезон відпусток.
  
  Харрі подивився навкруги і згадав:
  
  — Потурбуйтеся про те, щоб обгородили сходи та двері на вулицю. Люди ходять туди-сюди.
  
  — Але...
  
  — Це частина місця злочину. Ясно?
  
  — Я розумію... — скрипучим голосом почав поліцейський, і Харрі зрозумів, що двома пропозиціями щойно нажив собі на службі ще одного ворога. Список був уже довгий. — Але у мене чітка вказівка...
  
  — ...стояти тут, — донеслося зі спальні, і в дверях показався Том Волер.
  
  Хоча він був у чорному костюмі, ні крапельки поту не було на лобі під темним прилизаним волоссям. Том Волер був красивим чоловіком. Зростом трохи нижчий за Харрі, але багато хто сказав би зворотне. Можливо, через його гордовиту поставу або невимушену самовпевненість, яка не лише подобалась оточенню, але і заражала їх упевненістю: вони відчували, що перебувають на своєму місці, підкоряючись наказам Волера. А може, красенем він здавався через видатні фізичні дані: ніякий костюм не міг приховати, що його власник п’ять разів на тиждень штовхає штангу і займається карате.
  
  — І він перебуватиме тут, — вів далі Том Волер. — Я вже відправив хлопця вниз на ліфті, щоб він обгородив усе, що необхідно. Усе під контролем, Холе.
  
  Останню фразу він вимовив з дивною напівзапитливою інтонацією.
  
  Харрі прокашлявся і запитав:
  
  — Де вона?
  
  — Тут, у ванній.
  
  Волер зробив крок убік і, коли Харрі проходив повз нього, удав занепокоєність:
  
  — Ударився, Холе?
  
  Спальня була вмебльована простенько, але зі смаком і романтично. Двоспальне ліжко, застелене для однієї людини, стояло біля самої балки. На балці був вирізаний дивний малюнок: контур серця і на нім трикутник. Напевно, пам’ять про коханця, подумав Харрі. Стіну над ліжком прикрашали три постери з голими чоловіками — висловлюючись із еротичною політкоректністю, — щось між відвертим мистецтвом і легким порно. Ніяких особистих речей або фотографій видно не було.
  
  Ванна кімната розташована була трохи далі — практично в межах спальні, й місця в ній було рівно стільки, скільки вимагалося для раковини, туалету, душової кабінки без завіси та тіла Камілли Луен. Вона лежала на плитковій підлозі, повернувши обличчя до дверей, але дивилася на лійку душу, ніби чекаючи ще води.
  
  Одягу на ній не було, якщо не брати до уваги розкритого білого халата, що був зараз мокрий наскрізь і закривав зливний отвір душу. Беата стояла на порозі та фотографувала.
  
  — Хто-небудь з’ясував, коли настала смерть?
  
  — Патологоанатом скоро буде, — відгукнулася Беата. — Але rigor mortis[5] ще не настало, та й тіло не зовсім охололо. Гадаю, кілька годин тому.
  
  — А коли сусід із консьєржем її знайшли, хіба душ не був увімкнений?
  
  — А що?
  
  — Тепла вода могла підтримувати температуру тіла і відстрочити задубіння. — Харрі подивився на годинник: чверть на сьому.
  
  — Скажімо так: імовірно, вона померла близько п’ятої, — висловився Волер.
  
  — Це чому? — запитав Харрі не обертаючись.
  
  — Оскільки немає підстав вважати, що труп переносили, виходитимемо з того, що її вбили, коли вона перебувала в душі. Як бачиш, тіло і халат закривають зливний отвір. Це і викликало затоплення. Консьєрж, який вимкнув воду, сказав, що відкрита вона була на повну потужність. Я міряв тиск води — непогано для мансарди. Не так уже багато часу потрібно, щоб вода залила таку маленьку ванну кімнату і потекла в спальню. І до сусідів вона дійшла досить швидко. Жінка з нижньої квартири говорить, що було двадцять хвилин на шосту, коли вони виявили протікання.
  
  — Це всього годину тому, — зауважив Харрі. — А ви вже півгодини як тут. Здається, всі тут реагують на події надзвичайно швидко.
  
  — Ну, не всі, — мовив повагом Волер.
  
  Харрі промовчав.
  
  — Я маю на увазі патологоанатома. — Волер посміхнувся. — Йому вже належало бути тут.
  
  Беата закінчила фотографувати і обмінялася поглядами з Харрі.
  
  Волер торкнув її за плече:
  
  — Коли що, дзвони. Я на третьому, поговорю з консьєржем.
  
  — Добре.
  
  Харрі дочекався, поки він піде, і запитав:
  
  — Можна мені?..
  
  Беата кивнула і відійшла вбік.
  
  Підошви чвакали на мокрій підлозі. Всюди у ванній кімнаті були крапельки води. Збираючись у струмочки, вони збігали вниз. Дивлячись на дзеркало, можна було подумати, що воно плакало. Харрі сів навпочіпки; щоб не втратити рівноваги, обіперся об стіну, глибоко вдихнув повітря, але відчув тільки запах мила. Інших запахів, яких він чекав, не було. Це дизосмія, згадав Харрі. Про неї він читав у книзі, яку брав у лікаря Еуне, психолога, що працює зі співробітниками кримінального відділу. Деякі запахи мозок просто відмовляється сприймати або починає плутати, відчуваючи приємні аромати як огидні. У книзі говорилося, що така форма збочення нюху часто пояснюється емоційними травмами. Втім, зараз Харрі про це не думав. Думав він про те, що не відчуває трупного запаху.
  
  Камілла Луен була молодою. Харрі дав би їй років двадцять сім — тридцять. Миловидна. Пухкенька. Гладенька засмагла шкіра, яка, щоправда, вже набула характерної мерт­вотної блідості. Темне волосся, яке стане світлішим, коли висохне. І маленька дірочка в лобі, яку співробітник похоронного бюро без зусиль замаже косметикою. Більше такого макіяжу тут і не вимагалося — хіба що зробити непомітною невелику шишечку під правою бровою.
  
  Харрі зосередився на маленькій, ідеально круглій чорній дірочці в лобі. Не більша, ніж дірочка в кроні[6]. Можливо, Харрі й здивувався б тому, через які маленькі отвори іноді виходить людське життя, але не можна довіряти очам: іноді шкіра стягується. Харрі порахував, що в цьому випадку куля була більша за вхідний отвір.
  
  — Кепсько, що вона весь цей час пролежала у воді, — сказала Беата. — Інакше ми могли б знайти відбитки пальців вбивці або сліди його ДНК на тілі.
  
  — Гм... Але на лоб-то навряд чи потрапило багато води.
  
  — Навколо вхідного отвору чорна кров, що запеклася. На шкірі почорніння від пострілу. Рана може нам дещо розповісти. Лупу?
  
  Не відриваючи погляду від Камілли Луен, Харрі простягнув руку і, відчувши в ній благородну вагу німецької оптики, приступив до вивчення ділянки рани.
  
  — Ну, що видно? — почув Харрі шепіт Беати біля самісінького вуха.
  
  Як завжди, вона була цікавою і жадібною до знань. Харрі знав, що скоро прийде день, коли він уже не зможе навчити її нічому.
  
  — Сірий відтінок на загальному чорному кольорі вхідного отвору говорить про те, що стріляли зблизька, але не впритул, — сказав він. — Я думаю, відстань була близько півметра.
  
  — Он як?
  
  — За асиметрією отвору можна сказати, що той, хто стріляв, цілився згори під кутом.
  
  Харрі обережно повернув голову вбитої. Лоб іще не охолов.
  
  — Вихідного отвору немає, — зауважив він. — Це підтверджує, що стріляли під кутом. Можливо, вона стояла перед вбивцею на колінах.
  
  — Можна зрозуміти, з якої зброї стріляли?
  
  Харрі похитав головою:
  
  — Це визначить тільки патологоанатом із хлопцями-балістиками. Отвір поступово зменшується, значить, зброя була короткоствольна — пістолет.
  
  Харрі почав систематично вивчати труп, намагаючись помітити найменші деталі, але зрозумів, що мозок, усе ще затьмарений алкоголем, відсіває подробиці, які могли б йому знадобитись. Ні, могли б знадобитись їм. Це не його справа. Проте він продовжував і, схиляючись над знівеченою рукою, буркнув:
  
  — Дональд Дак.
  
  Беата подивилася на нього нерозуміюче.
  
  — Його так у коміксах малюють, — пояснив Харрі, — з чотирма пальцями.
  
  — Я коміксів не читаю.
  
  Не вистачало вказівного. На його місці був чорний від крові, що згорнулася, зріз, де можна було розрізнити тканину сухожилля та білу кістку. Рівна, акуратна робота. Харрі обережно торкнувся кістки кінчиком пальця. Зріз виявився абсолютно гладеньким.
  
  — Кусачки, — сказав він, — або дуже гострий ніж. Палець знайшли?
  
  — Ні.
  
  Харрі несподівано відчув, що його нудить, і заплющив очі. Кілька разів вдихнув і видихнув. Розплющив очі.
  
  — Може, рекетир, — припустила Беата. — Вони використовують кусачки.
  
  — Можливо, — невиразно пробурмотів Харрі.
  
  Він підвівся і побачив свої сліди на білій плитці, а йому-то здавалося, вона рожева.
  
  Беата нахилилася зробити велику фотографію обличчя загиблої.
  
  — Ну і крові ж із неї натекло, — зауважила вона.
  
  — Це тому, що її рука лежала у воді, — повідомив Харрі. — Вода не дає крові згорнутися.
  
  — Уся ця кров з відрізаного пальця?
  
  — Так. І знаєш, що це означає?
  
  — Ні, але відчуваю, що скоро знатиму.
  
  — А означає це, що Каміллі Луен відрізали палець, коли серце в неї ще билося. Тобто до того, як у неї стріляли.
  
  Беата примружилася.
  
  — Спущуся й поговорю з сусідами, — сказав Харрі.
  
  — Коли ми переїхали, Камілла вже жила в мансарді. — Вібекке Кнутсен кинула швидкий погляд на свого співмешканця. — Ми з нею не так уже багато спілкувалися.
  
  Вони з Харрі сиділи у вітальні на четвертому поверсі, під мансардою. На перший погляд могло здатися, що хазяїн тут саме Харрі: він поважно розсівся в одному з крісел, а його співрозмовники, неприродно випроставши спини, примо­стилися на краєчку канапи.
  
  Харрі подумав, дивлячись на них, що ця пара якась непарна. Так, обом за тридцять. Але Андерс Нюгорд був сухорлявим і жилавим, як марафонець. Відпрасована блакитна сорочка, коротке волосся, акуратна ділова зачіска, тонкі губи, нервові рухи. І хоча обличчя його було відкритим і дитячим — можна сказати, безневинним, — від власника його віяло аскетичною суворістю. А у Вібекке Кнутсен на щоках весело грали ямочки, її пишні форми підкреслював обтислий леопардовий топ. Зморшки навколо губ свідчили про багато сигарет, а зморшки біля очей — про часті усмішки.
  
  — Чим вона займалася? — запитав Харрі.
  
  Вібекке подивилася на співмешканця, але він не відповів, і вона заговорила знову:
  
  — Наскільки мені відомо, вона працювала в рекламному агентстві. Дизайнером. Чи на зразок того.
  
  — На зразок того, — повторив Харрі та з байдужим виглядом зробив запис у своєму блокноті.
  
  Це був прийом, яким він завжди користувався в розмові зі свідками. Не дивися на них, і вони почуватимуться більш розкутими. Покажи, ніби їх свідчення тебе не вражають, і вони обов’язково захочуть розповісти що-небудь цікаве. Треба було йому йти в журналісти. Як йому здавалося, журналісти більш терпимі до тих, хто з’являється на роботу в п’яному стані.
  
  — У неї був жених?
  
  Вібекке похитала головою.
  
  — Коханці?
  
  Вібекке нервово засміялась і знову поглянула на свого співмешканця.
  
  — Ми ж не підслуховуємо під дверима, — вирішив раптом втрутитись Андерс Нюгорд. — Думаєте, вбивця — коханець?
  
  — Не знаю поки що, — відповів Харрі.
  
  — Та це-то зрозуміло!
  
  Харрі відчув у його голосі роздратування.
  
  — Ми тут живемо, і нам би не зашкодило знати вашу думку про те, що тут відбувається. Це схоже на побутове вбивство? Чи, можливо, у нас тут в окрузі розгулює ма­ніяк? — підвищив голос Андерс.
  
  — Можливо, у вас тут в окрузі розгулює маніяк. — Харрі відклав ручку і подивився на співрозмовників.
  
  Він помітив, як здригнулася Вібекке Кнутсен, але увагу свою зосередив на Андерсі Нюгорді.
  
  Коли людям страшно, їх легше розсердити — матеріал першого курсу поліцейської академії. Тому не варто без по­треби нервувати переляканих. Але Харрі зробив із правила абсолютно інший висновок. Куди корисніше їх дратувати. Розсерджені часто говорять не те, що думають. Вірніше, не те, що думали сказати.
  
  Андерс подивився на нього очима, що нічого не виражають.
  
  — Але найімовірніше: вбивця — саме її залицяльник, — додав Харрі. — Жених, коханець або хтось, із ким у неї були стосунки, які вона припинила.
  
  — Чому ви так думаєте? — Андерс Нюгорд обійняв Вібекке за плече.
  
  Це мало кумедний вигляд, тому що рука у нього була коротка, а її плечі досить широкі.
  
  Харрі відкинувся на спинку крісла:
  
  — Статистика. Можна мені закурити?
  
  — Взагалі-то у нас не курять. — Тонкі губи Нюгорда розтягнулись у посмішці.
  
  Харрі запхав пачку назад у кишеню, але помітив, що Вібекке при цьому опустила очі.
  
  — А що ви маєте на увазі під статистикою? — запитав Андерс Нюгорд. — Що примушує вас думати, ніби вона поширюється на цей конкретний випадок?
  
  — Ну що ж, перш ніж відповісти на два ваші питання, я запитаю, чи розбираєтеся в статистиці ви, Нюгорде? Знаєте терміни «розподіл вірогідності», «стандартизоване нормальне відхилення»?
  
  — Ні, але я...
  
  — От і добре, — обірвав його Харрі, — тому що в цьому випадку це і не знадобиться. — Столітня карна статистика всього світу дає можливість стверджувати, що вбивця — саме її залицяльник. Чи, якщо у неї немає залицяльника, той, хто вважав себе таким. Це відповідь на перше ваше питання. Та і на друге.
  
  Андерс Нюгорд пирхнув і прибрав руку з плеча Ві­бекке.
  
  — Але це ж дилетантство! Ви ж нічого не знаєте про Каміллу Луен.
  
  — Це вірно, — підтвердив Харрі.
  
  — Так чому ж ви беретеся стверджувати?..
  
  — Тому що ви запитали, — перервав його Харрі. — І якщо у вас питань більше немає, можна я спробую задати свої?
  
  Нюгорд збирався щось на це відповісти, але передумав і злісно втупився у стіл. Можливо, Харрі помилився, але йому здалося, що губи Вібекке застигли в ледве помітній посмішці.
  
  — Як ви вважаєте, Камілла Луен вживала наркотики? — запитав Харрі.
  
  Нюгорд різко підвів голову:
  
  — Чому ми маємо так вважати?
  
  Харрі заплющив очі й промовчав.
  
  — Ні, — м’яко і тихо відповіла Вібекке. — Ми так не вважаємо.
  
  Харрі розплющив очі і вдячно їй усміхнувся. Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї.
  
  — Її двері були незамкнені, вірно?
  
  Андерс кивнув.
  
  — Вам це не здалося дивним? — вів далі допит Харрі.
  
  — Не особливо. Вона ж була вдома.
  
  — Гм... У вас на дверях простий замок, і я помітив, що ви... — кивнув він Вібекке, — замкнули його, коли я увійшов.
  
  — Вона у нас тепер полохлива. — Нюгорд поплескав співмешканку по коліну.
  
  — Осло тепер не те, що раніше. — Вібекке на мить зу­стрілася з Харрі очима.
  
  — Це вірно, — погодився він. — І, здається, Камілла Луен теж це розуміла. В її квартирі подвійний секретний замок і ще ланцюжок, тому я вирішив, що вона не з тих, хто вирушає в душ, не замкнувши вхідні двері.
  
  Нюгорд знизав плечима:
  
  — Можливо, поки вона милася в душі, той, що увійшов, відкрив замок відмичкою.
  
  Харрі похитав головою:
  
  — Це тільки в кіно такі замки відкривають відмичками.
  
  — А може, з нею в квартирі вже хтось був? — припу­стила Вібекке.
  
  — Хто?
  
  Харрі витримав паузу. Коли він зрозумів, що заповнювати її ніхто не збирається, він встав із крісла:
  
  — Вас іще запросять для надання свідчень. Дякую за сприяння.
  
  На порозі він обернувся:
  
  — До речі, а хто з вас подзвонив у поліцію?
  
  — Я, — відповіла Вібекке. — Андерс пішов за консьєржем, а я подзвонила.
  
  — До того, як знайшли тіло? А чому...
  
  — У воді, яка протекла в нашу кімнату, була кров.
  
  — Он як? А як ви це зрозуміли?
  
  Андерс Нюгорд важко та стомлено зітхнув і поклав руку Вібекке на плече.
  
  — Вона ж була червона, хіба не так?
  
  — Ну, — повів повагом Харрі. — Не лише ж кров червона.
  
  — Вірно, — сказала Вібекке. — Справа не в кольорі.
  
  Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї. Вібекке посміхнулась, але Харрі помітив, що вона прибрала плече з-під руки співмешканця.
  
  — Свого часу я жила з кухарем, і ми на пару тримали їдальню. Там я дещо дізналася про їжу. У тому числі й те, що в крові міститься білок, і, якщо крапнути її у воду, гарячішу шістдесяти п’яти градусів, вона згортається грудочками. Начебто в киплячій воді тріснуло яйце. Коли Андерс скуштував одну таку грудочку і сказав, що на смак вона схожа на яйце, я зрозуміла, що це кров і сталося щось серйозне.
  
  Андерс Нюгорд слухав її з розкритим ротом. Його засмагле обличчя раптом зблідло.
  
  — На все добре, — пробурмотів Харрі й вийшов.
  
  
  
  
  
  Розділ 5. П’ятниця. «Андеруотер»
  
  
  Харрі ненавидів тематичні паби: ірландські паби, паби, де всі п’ють, роздягшись до пояса, паби, де обговорюються новини, а найбільше — улюблені паби знаменитостей, де на стінах висять портрети скандально відомих завсідників. У «Андеруотері» це була каламутна суміш морських тем підводного плавання та піратської романтики. Щоправда, на четвертому півлітровому кухлі Харрі перестало дратувати й булькання зеленої води, й шоломи від скафандрів водолазів, і простенькі скрипучі меблі. Могло бути й гірше. Минулого разу народ вирішив розважитися співом, і в якийсь момент здалося, що він на мюзиклі, а не в барі. Харрі уважно оглядівся і зі спокійним серцем переконався, що ніхто з чотирьох гостей не збирається співати й танцювати.
  
  — Як настрій? Святковий? — запитав він барменшу, коли та поставила перед ним кухоль.
  
  — О сьомій вечора? — відповіла дівчина питанням на питання і дала йому сотню здачі, хоча слід було дві.
  
  Якби Харрі міг, то вирушив би в «Шрьодер». Але йому чомусь думалося, що туди його не пустять, а піти і з’ясувати це не вистачало хоробрості. Не сьогодні. З того, що сталося в четвер, у його пам’яті залишились якісь обривки. Чи в середу? Хтось із відвідувачів згадав, що Харрі показували по телевізору як героя норвезької поліції, тому що він застрелив маніяка в Сіднеї. Хтось відпустив пару зауважень, якось його обізвав, і щось із цього Харрі не сподобалося. Цікаво, чи дійшло до колотнечі? Не виключено, що кісточки пальців і перенісся він міг розбити, спіткнувшись об бруківку на Доврегате.
  
  Задзеленчав телефон. Харрі подивився на номер і у черговий раз відзначив, що дзвонить не Ракель.
  
  — Слухаю, шеф.
  
  — Харрі? Ти де? — Б’ярне Мьоллер був стривожений.
  
  — Під водою. В барі «Андеруотер». А що таке?
  
  — Якою ще водою?
  
  — Солонуватою. Напіврічковою-напівморською. У вас — як це? — дуже зайнятий голос.
  
  — Ти п’яний?
  
  — Не так, як хотілось би.
  
  — Що?
  
  — Нічого. Акумулятор сідає, шефе.
  
  — Один співробітник, який був на місці злочину, по­грожував написати на тебе рапорт. Говорить, ти був п’яний, коли прийшов.
  
  — Чому погрожував, а не погрожує?
  
  — Я відрадив. Ти був п’яний, Харрі?
  
  — Звичайно, ні, шефе.
  
  — Ти точно впевнений у тому, що зараз говориш, Харрі?
  
  — А ви точно впевнені в тому, що хочете це знати?
  
  Мьоллер незадоволено зітхнув у слухавку:
  
  — Харрі, так далі тривати не може. Я змушений вжити заходів.
  
  — Добре. Спершу усуньте мене від цієї справи.
  
  — Що?
  
  — Ви все прекрасно розчули. Я з цією свинею працювати не буду. Знайдіть іншого.
  
  — У нас не вистачає людей, щоб...
  
  — Тоді звільняйте. Мені начхати.
  
  Харрі поклав телефон у внутрішню кишеню. Він чув, як голос Мьоллера тремтить і б’ється об грудну клітку, навіть приємно. Допивши пиво, Харрі встав і похитуючись вийшов назустріч теплому літньому вечору. Третє таксі, яке він окликнув на Уллеволсвейєн, зупинилося.
  
  — Хольменколлвейєн, — сказав Харрі й відкинув спітнілу голову на прохолодну спинку шкіряного сидіння.
  
  По дорозі він дивився в заднє вікно, спостерігаючи, як у блідо-голубому небі крутяться у пошуках їжі ластівки. В повітрі якраз з’явилася мошва. Саме час для ластівок, аби підкріпитися, з цієї миті й до заходу сонця.
  
  Таксі зупинилося біля великого і трохи похмурого дере­в’яного будинку.
  
  — Під’їхати до ґанку? — запитав водій.
  
  — Ні, постоїмо тут, — сказав Харрі.
  
  Він подивився на будинок. Йому здалося, що у вікні він помітив Ракель. Олегу, напевно, скоро пора в ліжко. Уперше з моменту суперечки Харрі приїхав сюди. На душі скребло...
  
  — Сьогодні ж п’ятниця?
  
  Таксист із побоюванням подивився в дзеркало і повільно кивнув.
  
  Дні. Тижні. Господи, як же швидко ростуть ці хлопчи­ська!
  
  Харрі помасажував обличчя, намагаючись втерти трохи життя в те, що зараз найбільше нагадувало посмертну маску.
  
  Адже взимку здавалося, що все не так уже й погано.
  
  Харрі тоді розкрив кілька великих злочинів, у нього був свідок у справі Елен, він не пив. А ще Ракель і він перейшли від простої закоханості до спільного будівництва сімейного життя, і йому це подобалося. Подобалися виїзди на природу, пікніки для дітей, де Харрі смажив на вугіллі м’ясо. Подобалося запрошувати батька і Сестреня на недільну вечерю і дивитись, як його сестра з синдромом Дауна грається з дев’ятирічним Олегом. І найчудовіше — закоханість не проходила. Ракель навіть почала міркувати, що непогано б Харрі переїхати до них, аргументуючи це тим, що будинок занадто великий для них із Олегом, а Харрі не дуже прагнув знайти контраргументи.
  
  — Подивимося. Ось тільки розберуся зі справою Елен, — пообіцяв він.
  
  Перевіркою їх почуттів мала стати поїздка в Нормандію: три тижні в старовинному маєтку і тиждень на річковому теплоході.
  
  Але тут справи пішли безладно.
  
  Усю зиму він займався справою Елен. Старанно, навіть занадто. Харрі не вмів працювати інакше. До того ж Елен Єльтен була не просто колегою, а його найкращим другом. Три роки тому вони разом полювали на людину, що займалася контрабандою зброї, на прізвисько Принц.
  
  Елен убили бейсбольною битою на березі Акерсельви. Докази вказували на неонациста Сверре Ульсена, який уже встиг засвітитися в поліції. На жаль, свідчень його вони так і не почули: під час арешту Том Волер прострелив йому голову — як він заявив, це була самооборона. Але Харрі був упевнений, що за вбивством стоїть Принц, і вмовив Мьоллера дозволити йому провести власне розслідування. Мотиви були особистими, а значить, офіційне розслідування Харрі вести не міг. Мьоллер тоді вирішив зробити виняток — як заохочення за успіхи Харрі при розкритті інших справ. Цієї зими намітився прорив. Відшукався свідок, який увечері, коли сталося вбивство, бачив, як Сверре Ульсен розмовляв з кимось у червоній машині в Грюнерльокка всього за кілька сотень метрів од місця злочину. Цим свідком був якийсь Рой Квінсвік, колишній неонацист із судимістю, а нині новонавернений парафіянин Філадельфійської парафії. Квінсвіка не можна було назвати зразковим свідком, але він довго й наполегливо вдивлявся в запропоновану фотографію Харрі й сказав: так, саме ця людина сиділа в машині поряд зі Сверре. Людиною на фотографії був Том Волер.
  
  Хоча Волера Харрі підозрював давно, підтвердження здогадки потрясло його ще і тому, що це означало — в поліції Волер не єдиний перевертень, інакше Принц просто не зміг би провертати такі масштабні афери. Отже, Харрі не може довіряти нікому. Тому про Роя Квінсвіка він мовчав, розуміючи, що другої такої удачі не буде. Один невірний рух — і запахне гниллю, а буде гниль — будуть і щури. Значить, треба бути у всеозброєнні.
  
  Харрі почав у глибокій таємниці готувати оборону. Це виявилося не так просто, як він думав. Не знаючи, кому можна довіритися, він чекав, поки всі підуть із роботи, і порпався в архівах, залізав у внутрішню мережу, роздруковував електронну пошту та списки вхідних і вихідних телефонних дзвінків од тих, хто, за його відомостями, був якось пов’язаний із Волером. Вечорами він просиджував у машині поблизу від Юнгсторг, спостерігаючи за відвідувачами піцерії «У Герберта», де вешталися неонацисти, — за версією Харрі, контрабанда зброї проходила через них. Не домігшись результатів, Харрі почав шпигувати за Волером і деким із колег, особливо за тими, хто, наскільки він знав, гайнує багато часу в екернському тирі. Він стежив за ними здалека. Сидів у машині перед їх будинками і не стуляв очей, доки всі спали.
  
  Удосвіта, виснажений, повертався до Ракелі й, задрімавши на кілька годин, знову йшов на роботу. Потім вона попросила його в здвоєні чергування ночувати удома. Він не сказав їй, що вночі працює не за графіком, не за наказом. Потім стало ще гірше.
  
  Якось увечері він вирішив-таки побувати «У Герберта». Потім зайшов іще раз. Поговорив із хлопцями. Почастував пивом. Зрозуміло, вони знали, хто він такий, але безкоштовне пиво — воно і є безкоштовне пиво. Вони пили, посміхались і мовчали. Нарешті він зрозумів, що їм нічого не відомо, але заходити не перестав. Можливо, тому, що там Харрі почувався поряд із печерою дракона, з якої, якщо виявити терпіння, чудовисько обов’язково вилізе. Ні Волер, ні його колеги так і не з’являлися. Тоді він повернувся до стеження за будинком Волера.
  
  Одного дня вночі у двадцятиградусний мороз на порожній вулиці показався хлопчина в короткій легкій курточці. Хисткою ходою, що видає наркомана, він пройшов повз машину Харрі, зупинився біля будинку Волера, подивився на всі боки і спробував відкрити замок. Харрі прекрасно розумів: якщо втрутиться він — його викриють, тому залишався в машині. Напевно, хлопчина зовсім туго міркував і погано тримався на ногах, тому що в якийсь момент його інструмент із брязком одлетів од замка, і наркоман гепнувся в замет перед будинком. І не підвівся. В одному з вікон спалахнуло світло. Волер відсмикнув фіранки. Харрі чекав. Нічого не відбувалося. Мінус двадцять. У Волера — світло у вікні. Хлопчина не рухався. Вже пізніше Харрі задавався питанням: що йому, чорт забирай, треба було робити?! Акумулятор у телефоні сів на морозі, і він навіть не міг викликати «швидку». Він сидів. Минали хвилини. Проклятий наркоман... Мінус двадцять один. Чортів наркоман! Звичайно, можна було б поїхати звідти, дістатися лікарні й повідомити про те, що сталося. У дверях будинку показалася людина — Волер. Він мав кумедний вигляд у халаті, чоботях, шапці та рукавичках. Із собою він ніс дві вовняні ковдри. Харрі зі здивуванням спостерігав, як Том Волер перевіряє пульс і зіниці наркомана, а потім загортає його в ковдри. Потім Волер довго стояв на порозі й дивився в бік Харрі. Через декілька хвилин під’їхала «швидка допомога».
  
  Того разу Харрі, повернувшись додому, сів у крісло і всю ніч слухав рок-групу «Рага Рокерз» — свою, норвезьку, і американця Дюка Еллінгтона, а потім пішов на роботу, не переодягаючись уже протягом сорока восьми годин.
  
  Перша сварка між ним і Ракеллю сталася одного квітневого вечора.
  
  Харрі в останню мить скасував виїзд на природу, і Ракель помітила, що він уже три рази поспіль порушує обіцянку. Обіцянку, дану Олегові, підкреслила вона. Харрі заявив, що прикриватись Олегом непорядно, і насправді їй просто не подобається, що її примхам приділяють менше уваги, ніж пошукам убивць Елен. Вона назвала Елен привидом, сказала, що Харрі зациклився на мертвій людині. Це ненормально і до добра не доведе, що це некрофілія, й узагалі — займається він розслідуванням не заради Елен, ним рухає жадоба помсти.
  
  — Тобі завдали рани, — закінчила вона, — і тепер ти всіма силами стараєшся помститись.
  
  Коли Харрі в огидному настрої виходив із кімнати, за сходовими перилами промайнула піжама й перелякані очі Олега.
  
  Після цього Харрі взагалі перестав займатися чим-небудь, що не стосувалося пошуку вбивць. В темряві читав чужу електронну пошту, вдивлявся в чорні вікна будинків і вілл, підстерігаючи людей, які так і не з’являлись. Уривками спав у квартирі на Софієсгате.
  
  Дні стали світлішими й довшими, а він так нічого і не знайшов.
  
  І якось уночі повернувся дитячий кошмар. Сестреня. Її волосся, що піднімається вгору. Перекошене болем обличчя. Його власна безпорадність. Наступної ночі кошмар з’явився знову. І знову.
  
  Друг дитинства, таксист Ейстейн Ейкелан, який, коли не був за кермом, пив «У Малика», говорив, що Харрі не пізнати, так змарнів, і навіть пропонував возити його на роботу й назад. Харрі відмовився і з останніх сил продовжував свою безумну гонку.
  
  Залишалося тільки чекати, коли вона заведе його в
  
  прірву.
  
  Земля стала обсипатися з-під ніг через таку прозаїчну річ, як неоплачений рахунок. Стояв кінець травня, Харрі й Ракель уже декілька днів не розмовляли. Він прокинувся в кабінеті від її телефонного дзвінка. Ракель сказала, що турагентство нагадує про платню за садибу в Нормандії. У їх розпорядженні був тиждень, після чого турагентству доведеться перепродати право оренди іншим клієнтам.
  
  — Крайній термін — п’ятниця. — Після цих слів вона поклала слухавку.
  
  Харрі попхався в убиральню, побризкав обличчя холодною водою і зустрівся поглядом зі своїм віддзеркаленням. Мокрий світлий «їжачок», червоні від судин, що лопнули, очі, темні мішки під ними, запалі щоки. Спробував усміхнутись і побачив жовтозубий оскал. Він сам себе не впізнавав. Тут він зрозумів: Ракель має рацію. Це крайній термін. Для нього і Ракелі. Для нього і Елен. Для нього і Тома Волера.
  
  Того ж дня він пішов до свого безпосереднього начальника, Б’ярне Мьоллера — єдиної людини в поліції, якій він повністю довіряв. Слухаючи розповідь Харрі, Мьоллер то кивав, то хитав головою й у результаті сказав, що ця справа, на щастя, не в його компетенції, й Харрі треба йти просто до начальника кримінальної поліції. Але перед тим десять разів подумати: а чи варто? Харрі, думаючи, вийшов із квадратного кабінету Мьоллера і попрямував до овального, де працював начальник кримінальної поліції. Постукав, зайшов і виклав усі свої козирі. Свідка, який бачив Тома Волера і Сверре Ульсена разом, і те, що саме Волер застрелив Ульсена при арешті. Все, що в нього було після п’яти місяців мук, гонитви за примарами, п’яти місяців на межі божевілля.
  
  Начкрим запитав, який, на думку Харрі, у Тома Волера був мотив, аби піти на вбивство Елен Єльтен.
  
  Харрі відповів, що Елен мала в розпорядженні небезпечну інформацію. Того вечора, коли її вбили, вона залишила на авто­відповідачі Харрі повідомлення про те, що знає, хто такий Принц, який заправляє контрабандою зброї та озброїв злочинців у Осло не гірше, ніж солдатів спецпризначення.
  
  — Але коли я їй передзвонив, на жаль, було надто пізно, — сказав Харрі, намагаючись зрозуміти вираз обличчя співрозмовника.
  
  — А на вбивство Сверре Ульсена? — продовжував той.
  
  — Коли ми напали на слід Ульсена, Принц убив його, щоб він нікому не розповів, хто стоїть за вбивством Елен.
  
  — І ви говорите, що цей Принц...
  
  — Том Волер, — упевнено мовив Харрі.
  
  Начкрим мовчки кивнув, потім додав:
  
  — Отже, один із найшанованіших наших інспекторів.
  
  Наступні десять секунд Харрі здавалося, що він у вакуумі, ні повітря, ні звуків. Він знав: тут і зараз його поліцейська кар’єра може обірватися.
  
  — Добре, Холе. Перш ніж приймати рішення, мені б хотілося поговорити з вашим свідком. — Начальник підвівся. — І, сподіваюся, ви розумієте, що з цієї миті й надалі ця справа має залишатися між нами.
  
  — Скільки ми тут стоятимемо?
  
  Від голосу таксиста Харрі здригнувся. Він вже майже спав.
  
  — Їдьмо назад, — сказав він і кинув останній погляд на дерев’яний будинок.
  
  Коли вони їхали по Кіркевейєн, задзеленчав мобільний телефон. Говорила Беата:
  
  — Здається, знайшли зброю. Ти мав рацію. Пістолет.
  
  — Що ж, вітаю нас обох.
  
  — Дякую... Знайти його було неважко. Лежав у сміттєвому кошику під мийкою.
  
  — Марка і номер?
  
  — «Глок-23». Номер сточений.
  
  — Сліди залишилися?
  
  — Такі ж, як на більшості зброї, конфіскованої нами в Осло.
  
  — Ясно, не читається. — Харрі переклав телефон у ліву руку. — Неясно тільки, навіщо ти мені все це розповідаєш. Я цією справою не займаюся.
  
  — Я б не говорила з такою впевненістю, Харрі. Мьоллер сказав...
  
  — Мьоллер і вся смердюча поліція Осло можуть забиратися до дідька!
  
  Харрі сам здригнувся від звуку свого голосу і побачив у дзеркалі, як спохмурнів таксист.
  
  — Вибач, Беато. Я... Ти ще там?
  
  — Так.
  
  — Я зараз трохи не в собі.
  
  — Нічого, не горить.
  
  — Що?
  
  — Справа може почекати.
  
  — Розповідай же.
  
  Вона зітхнула:
  
  — Ти помітив у Камілли Луен шишку трохи нижче за праву брову?
  
  — Так, звичайно.
  
  — Я подумала: можливо, її вдарив убивця, або вона сама вдарилася при падінні. Але виявилося, ніякої шишки не було!
  
  — Як так?
  
  — Патологоанатом поторкав її, вона така тверда! Потім він засунув палець під повіку. І знаєш, що він знайшов?
  
  — Ну... — мовив спроквола Харрі. — Ні...
  
  — Маленький червонястий коштовний камінь у формі зірки. Ми вважаємо, діамант. Що ти на це скажеш?
  
  Харрі глибоко зітхнув і подивився на годинник. До закриття бару залишалося три години.
  
  — Що я цією справою не займаюся, — сказав він і вимкнув телефон.
  
  
  
  
  
  Розділ 6. П’ятниця. Вода
  
  
  «Сухо, але я бачу, як поліцейський виходить із-під води. Вода для спраглих. Дощова вода, річкова вода, морська вода.
  
  Він мене не помітив. Хитаючись, він вийшов на Уллеволсвейєн і там намагався зупинити таксі. Ніхто не хотів його саджати. Як човняр — неспокійну душу, що бродить уздовж берега річки. Так, і я знаю — як це, коли тебе відштовхують ті, хто тобі дорогий. Коли потрібна підтримка, а дістаєш відмову. Коли розумієш, що всі навколо на тебе плюють, а тобі — ні на кого плюнути. І поступово здогадуєшся про те, що ж тобі треба робити».
  
  
  
  
  
  Розділ 7. Понеділок. Відставка
  
  
  Харрі зайшов у магазин, відчинив скляні двері молочного відділу і притулився до них. Стягнув пітну футболку і заплющив очі, відчуваючи шкірою прохолодне повітря.
  
  Синоптики передбачали тропічну спеку цієї ночі, й люди в магазині запасалися м’ясом для грилю, пивом і мінеральною водою.
  
  Біля м’ясних полиць спиною до Харрі стояла жінка. Він одразу впізнав її за кольором волосся та пишними формами. Коли вона обернулася, Харрі побачив, що на ній топик, який забарвленням нагадує зебру, але так само обтягує, як той, леопардовий. Вібекке Кнутсен подумала, поклала коробки з біфштексами назад, разом із візком перейшла до холодильника і дістала звідти дві упаковки тріскового філе.
  
  Харрі надів футболку і зачинив скляні двері. Молока йому не хотілось. І м’яса. І тріски теж. Йому хотілося чого-небудь простого — зовсім небагато, аби це можна було з’їсти. Ні, він не був голодний, але шлунок вимагав їжі. Він почав нити ще минулого вечора, і з досвіду Харрі знав: якщо зараз чого-небудь не з’їсти, він не утримає в собі ні краплі спиртного. Зараз у візку лежав питльований хліб і пакет із «Винної монополії»[7] через дорогу. Він додав до цього півкурчати, шість упаковок пива «Ганза», байдуже продефілював повз фруктовий відділ і опинився в черзі до каси про­сто за Вібекке Кнутсен. Не навмисно, але, можливо, і не зовсім випадково.
  
  Як і раніше, не помічаючи Харрі, вона обернулася, наморщила ніс, неначе відчула якийсь неприємний запах (чого Харрі виключити не міг), і попросила у касирки два блоки легких сигарет «Прінс».
  
  — А мені сказали, у вас там не курять.
  
  Вібекке обернулася, зі здивуванням подивилася на нього і подарувала йому три різні усмішки. Перша була швидкою, автоматичною. Друга — з тих, що виникають, коли ми зустрі­чаємо знайомих. А коли каса залишилася позаду, з’явилась і третя посмішка — цікава.
  
  — Ви, я дивлюся, вирішили влаштувати собі бенкет, — сказала Вібекке, намагаючись утрамбувати покупки в один пластиковий пакет.
  
  — На зразок того, — пробурмотів Харрі й усміхнувся у відповідь.
  
  Вона злегка нахилила голову набік, смужки на топику здригнулися.
  
  — Багато гостей?
  
  — Небагато, але всі непрохані.
  
  Касирка простягнула йому здачу, але він кивнув на скарбничку Армії порятунку.
  
  — А їм не можна вказати на двері? — Усмішка Вібекке тепер заграла і в її очах.
  
  — Ну-у... Якраз таких гостей вирядити не так-то легко.
  
  Пляшки «Джима Біма» весело дзвякнули об упаковку «Ганзи».
  
  — Що, давні товариші по чарці?
  
  Харрі подивився на неї. Здається, вона дійсно хотіла дізнатися, в чому справа. Це було для нього тим більше дивно, що вона, як йому здалося, жила разом із таким правильним чоловіком. Вірніше, такий правильний чоловік жив із нею.
  
  — У мене немає товаришів, — сказав Харрі.
  
  — Отже, дама... І, напевно, з настирливих?
  
  Йому захотілося відчинити перед нею двері, але ті відчинялись автоматично. Дивно, але Харрі цього не пам’ятав, хоча купував тут продукти кілька років поспіль. Вони вийшли на вулицю і тепер стояли одне навпроти одного.
  
  Харрі не знав, що відповісти, тому сказав правду:
  
  — Три дами. Іноді вони приходять, якщо я недостатньо вип’ю.
  
  — Що-що? — Вона прикрила очі долонею від сонця й подивилася на нього.
  
  — Нічого, вибачте. Просто думки вголос. Тобто думками це не назвеш... але однаково вголос. Напевно, я базіка. Мені... — Він не розумів, чому Вібекке й досі не пішла.
  
  — Вони у нас усі вихідні по сходах туди-сюди бігали, — сказала вона.
  
  — Хто? — здивувався Харрі.
  
  — Та поліція.
  
  До Харрі повільно дійшло, що з того дня, коли він був у квартирі Камілли Луен, минули субота й неділя. Він спробував знайти своє віддзеркалення у вітрині магазину. Субота і неділя? На кого ж він зараз схожий?
  
  — Ви, поліцейські, нам нічого не розповідаєте, — вела далі Вібекке, — а в газетах пишуть тільки, що у вас поки що немає ніяких зачіпок. Це так?
  
  — Я цією справою не займаюся, — відповів Харрі.
  
  — Авжеж. — Вібекке Кнутсен кивнула і знову заусміхалась. — А знаєте що?
  
  — Що?
  
  — Насправді нічого страшного.
  
  Кілька секунд Харрі міркував, що вона має на увазі. Потім засміявся і зайшовся страшенним кашлем.
  
  — Дивно, я вас раніше в цьому магазині не бачив, — сказав він, відсапавшись.
  
  Вібекке знизала плечима:
  
  — Хто знає? Може, ми скоро знову зустрінемося?
  
  Вона нагородила його променистою усмішкою й пішла додому. Пластикові пакети та її пишні форми погойдувалися туди-сюди.
  
  «Ти, я і африканський звір» — ця думка видалася Харрі такою гучною, що він злякався, чи не висловив її вголос.
  
  Біля вхідних дверей будинку на Софієсгате сидів чоловік. Піджак він перекинув через плече. Сорочка темніла плямами поту на грудях і під пахвами. Однією рукою чоловік тримався за живіт. Побачивши Харрі, він підвівся.
  
  Харрі затримав подих і зібрався з силами. Це був Б’ярне Мьоллер.
  
  — О Господи, Харрі!
  
  — О Господи, шефе!
  
  — Знаєш, який у тебе вигляд?
  
  Харрі дістав ключі й відповів питанням на питання:
  
  — Ви вважаєте, я не в кращій формі?
  
  — Тебе ж попросили допомогти нам із розслідуванням на вихідних! А від тебе ні слуху ні духу. І на роботу сьогодні не вийшов.
  
  — Проспав, шефе. Це, до речі, не так далеко від істини, як ви думаєте.
  
  — Може, і попередні чотири тижні ти теж проспав? До того, як я тебе видзвонив минулої п’ятниці?
  
  — Ну, вже наступного тижня туман розсіявся. Я подзвонив на роботу, але мені сказали, що я значусь у відпустці. Гадаю, це ваших рук справа.
  
  Харрі почав підніматися по сходах, за ним по п’ятах ішов начальник.
  
  — Мені довелося, — простогнав Мьоллер, знову хапаючись за живіт. — Чотири тижні, Харрі!
  
  — Гм... Наносекунда за вселенськими масштабами.
  
  — І ні єдиного слова про те, де ти пропадаєш!
  
  Харрі не без зусиль уставив ключ у замок:
  
  — Зараз почуєте.
  
  — Що саме?
  
  — Єдине слово про те, де я пропадаю. Тут. — Харрі розкрив двері квартири, і їх обдало кислувато-солодкуватим смородом старого сміття, пива та сигаретних недокурків. — Вам було б легше, якби ви це знали?
  
  Він увійшов всередину. Мьоллер і тут рушив за ним, хоча і не без вагань.
  
  — Можете не роззуватися, шефе! — крикнув Харрі з кухні.
  
  Мьоллер важко зітхнув і постарався пройти через кімнату так, аби не наступити на розкидані по підлозі порожні пляшки, переповнені попільнички та вінілові платівки.
  
  — Ти що ж, Харрі, хочеш сказати, що всі ці чотири тижні ти сидів тут і пив?
  
  — Я робив перерви, шеф. Довгі перерви. Я ж у відпуст­ці, вірно? Минулого тижня я практично краплі в рот не взяв.
  
  — У мене погані новини, Харрі! — крикнув Мьоллер, беручись за віконну клямку. Йому довелося тричі навалитись усім тілом на раму, перш ніж вікно відчинилося. Він знову охнув і розстебнув ремінь та верхній ґудзик на брюках. Обернувшись, він побачив у дверях Харрі з відкоркованою пляшкою віскі в руці.
  
  — Що за новини? — Харрі подивився на розстебнутий ремінь. — Шмагати мене прийшли? Чи ґвалтувати?
  
  — Живіт болить, — поскаржився Мьоллер. — Нетравлення шлунка.
  
  — Гмм... — Харрі понюхав шийку пляшки. — Нетравлення шлунка — це кумедно. Я і сам мучився животом, тому почитав деяку літературку з цього питання. Перетравлення їжі триває від дванадцяти до двадцяти чотирьох годин. В усіх. І їжа проходить через ваші нутрощі не довше, а просто болючіше.
  
  — Харрі...
  
  — По скляночці, шефе? Пахне, ніби як справжнє.
  
  — Я прийшов, щоб сказати: «Усе, Харрі! Стоп!»
  
  — Зав’язали? — з цікавістю запитав Харрі.
  
  — Заткнися! — Мьоллер ударив по столу так, що порожні пляшки підстрибнули. Потім він осів у зелене крісло і провів рукою по обличчю. — Багато разів, Харрі, я ризикував своєю посадою, щоб урятувати твою. Але ж є люди, які для мене ближчі, ніж ти. Це про них я маю піклуватись. Усе, Харрі. Більше я тобі допомагати не зможу.
  
  — А-а... — Харрі плюхнувся на канапу і налив віскі в найближчу склянку. — Про допомогу я вас не просив, шефе, але однаково спасибі. За все хороше. Ваше здоров’я!
  
  Мьоллер глибоко зітхнув і заплющив очі.
  
  — Знаєш що, Харрі? Іноді ти поводишся, як найзу­хваліший, найегоїстичніший і найтупіший у світі мішок з лайном, — з образою сказав він.
  
  Харрі знизав плечима і залпом осушив склянку.
  
  — Я написав наказ про твою відставку.
  
  Харрі налив собі ще.
  
  — Він лежить на столі начальника кримінальної поліції. Бракує тільки його підпису. Ти розумієш, що це означає, Харрі?
  
  Харрі кивнув і поцікавився:
  
  — Вам точно не налити перед відходом, шефе?
  
  Мьоллер підвівся. У дверях він обернувся:
  
  — Ти не уявляєш, як мені боляче бачити тебе таким, Харрі. Ракель і ця робота — от і все, що у тебе було. Спочатку ти не зумів утримати Ракель. А тепер — роботу.
  
  «Я втратив і те й інше чотири тижні тому, — подумав Харрі, й ця думка набатом відлунила у його голові.
  
  — Мені дійсно боляче, Харрі. — Й двері за Мьоллером зачинилися.
  
  Через сорок п’ять хвилин Харрі вже спав у кріслі. Так, гості до нього прийшли. Але не три дами, а начкрим.
  
  Чотири тижні та три дні тому начальник кримінальної поліції сам запропонував влаштувати зустріч у «Боксерові», притулку блаженних бражників. Під самісіньким носом Головного управління і за два кроки від брудних задніх дворів зі стічними канавами. Тільки він сам, Харрі й Рой Квінсвік. Пояснивши це тим, що, доки не прийнято ніякого рішення, діяти краще по можливості неофіційно, щоб у нього завжди був шлях до відступу.
  
  Про такий шлях для Харрі він не говорив.
  
  Харрі запізнився в «Боксер» на чверть години. Начкрим сидів за одним із далеких столиків із келихом пива. Коли Харрі підсів до нього, він шкірою відчув його важкий по­гляд. Глибоко посаджені блакитні очі виблискували обабіч вузького аристократичного перенісся. У начальника було густе сиве волосся, пряма постава і сухорлява фігура, наскільки дозволяв вік. Загалом, він був із особливої породи шістдесятирічних людей похилого віку — складно повірити в те, що вони коли-небудь матимуть вигляд по-справжньому старих. У кримінальному відділі його називали Президентом: не лише через овальний кабінет, але й тому, що розмовляв він, як глава держави, особливо в офіційній обстановці. Але зараз обстановка була по можливості неофіційною. Начальник кримінальної поліції розкрив безгубий рот і запитав:
  
  — Ви сам?
  
  Харрі замовив офіціантові мінеральну воду «Фарріс», узяв зі столу меню, вивчив першу сторінку і якомога безтурботніше кинув:
  
  — Він передумав.
  
  — Ваш свідок передумав?
  
  — Так.
  
  Начкрим повільно тягнув пиво з келиха.
  
  — Він був готовий виступати свідком протягом п’яти місяців, — додав Харрі. — Ми з ним говорили ще позавчора. Як ви гадаєте, свинячі рульки тут непогані?
  
  — Що він сказав?
  
  — Ми домовилися, що сьогодні я заберу його після служби у Філадельфійській парафії. А коли я туди прийшов, він сказав, що передумав. Він зрозумів: у машині зі Сверре Ульсеном сидів усе-таки не Том Волер.
  
  Співрозмовник подивився на Харрі. Потім різким рухом підкинув ліву руку і поглянув на годинник, що, як зрозумів Харрі, означало завершення зустрічі.
  
  — Тоді нам залишається тільки припускати, кого саме бачив у машині ваш свідок. Що скажете, Холе?
  
  Харрі глитнув, подивився на меню:
  
  — Рульки. Мабуть, все ж свинячі рульки.
  
  — Вибачте, мені пора. Запишіть на мій рахунок.
  
  Харрі вичавив смішок:
  
  — Ви дуже люб’язні, шефе. Не лукавитиму, у мене було неприємне передчуття, що мені загрожує залишитися тут наодинці з меню.
  
  Начкрим спохмурнів і з роздратуванням в голосі відповів:
  
  — Дозвольте і мені не лукавити з вами, Холе. Усім відомо, що ви з інспектором Волером на дух один одного не переносите. У той самий момент, коли ви надали мені свої висмоктані з пальця звинувачення, у мене виникла підозра, що на ваші аргументи сильно вплинула особиста антипатія. І ця підозра, наскільки я зрозумів, повністю підтвердилася.
  
  Начальник кримінальної поліції відсунув келих від краю столу, встав і застебнув піджак.
  
  — Тому, Холе, скажу вам коротко і, сподіваюся, ясно. Вбивство Елен Єльтен розкрите, а справу — закрито. Ні ви, ні хто-небудь іще не надали достатніх підстав для нового розслідування. Якщо ви ще раз повернетеся до цієї справи, це буде порушенням наказу, і я без вагань підпишу папір про вашу відставку. І не тому, що я крізь пальці дивлюся на злочинців у наших рядах, а тому, що мій обов’язок — підтримувати робочу обстановку і не дозволяти, щоб особисті стосунки впливали на службові. Нам не потрібні ті, хто на порожньому місці зводить паніку. Якщо я ще раз дізнаюся про ваші звинувачення проти Волера, вас негайно усунуть із посади і справу передадуть в ОСО.
  
  — Яку справу? — глухо запитав Харрі. — Волер проти Єльтен?
  
  — Холе проти Волера.
  
  Начальник пішов, а Харрі продовжував сидіти і дивитися у напівпорожній келих. Так, він міг послухатися наказу, але це нічого б не змінило. Він уже готовий. Він програв і тепер перетворився на загрозу для своїх. Зрадник-параноїк, годинникова бомба, що її вважатимуть за краще позбутися при першій нагоді. Варто тільки Харрі дати привід.
  
  Офіціант приніс пляшку «Фаррісу» і запитав, чи не буде він замовляти що-небудь із їжі або напоїв. Харрі облизнув пересохлі губи... Варто тільки дати привід, і все покотиться, збільшуючись у розмірах, як снігова грудка з гори.
  
  Він відсунув «Фарріс» убік і відповів офіціантові...
  
  Чотири тижні та три дні тому все почалось. І закінчилося.
  
  
  
  
  
  Частина II
  
  
  Розділ 8. Вівторок і середа. Чау-чау
  
  
  У вівторок температура повітря в Осло піднялася до двадцяти дев’яти градусів у тіні, і вже о третій годині люд повалив із офісів на пляжі Хука і Вервен­ської затоки. Натовпи туристів збиралися в кафе просто неба на Акер-Брюгге та у Фрогнер-парку[8], де вони, обливаючись потом, робили неодмінне фото Моноліту, після чого поспішали до фонтана, сподіваючись, що вітер обіллє їх освіжаючим душем із водяних бризок.
  
  У іншому ж міське життя тривало тихо і нагадувало уповільнену зйомку: роздягнені до пояса дорожні робітники схилилися над своєю технікою, будівельники на риштованнях на старій будівлі Державної лікарні дивляться на порожні вулиці, таксисти, зібравшись у тіні, базікають про вбивство на Уллеволсвейєн. Ознаки активного життя подавала тільки Акерсгата, де постачальники сенсацій давали волю своєму глузливому стилю і з натхненням терзали поки що свіже вбивство. Багато штатних газетярів були у відпустках, і редактори кинули на цю справу всіх: од студентів-журналістів на літньому підробітку до нудьгуючих співробітників із політичного відділу. Тільки оглядачів культури ніхто не чіпав. Але однаково було спокійніше, ніж зазвичай. Можливо, тому, що «Афтенпостен» переїхала з багатої традиціями вулиці газетярів у центр, розкидавши контори в убогих провінційних хмарочосах, які скребуть і без того чисте небо.
  
  Місто натхненно розгортало велике будівництво в районі Бйорвіка, але у ведучого кримінальної хроніки Рогера Єндема з кабінету відкривався краєвид тільки на Плату — ринок наркоманів на задвірках дивного нового світу. Він упіймав себе на тому, що час від часу шукає там очима Томаса. Але Томас сидів зараз в Уллерсму — відбував покарання за спробу вторгнення в будинок поліцейського цієї зими. Але чи варто було із цього приводу сумувати? Тепер Рогер хоча б перестав боятися, що одного дня побачить молодшого брата загиблим від передозування.
  
  В «Афтенпостен» не квапилися з призначенням нового редактора, після того, як старий погодився піти за скороченням штату, і просто доручили кримінальну хроніку відділу новин. Насправді це означало, що Рогеру Єндему довелося за ту саму зарплату звалити на себе і редакторські обов’язки. Зараз він сидів за столом, поклавши пальці на клавіатуру, і пильно вдивлявся в обличчя жінки, фотографію якої нещодавно зробив фоном для робочого столу. Ця жінка ось уже втретє зібрала речі й залишила і його, і квартиру на Сейльдуксгате. Він знав, що цього разу Деві не повернеться, і пора йти далі. Він налаштував екран і змінив фоновий малюнок. Для початку.
  
  За розпорядженням начальства Рогеру треба було відкласти поточний сюжет про героїн. І добре: писати про наркотики йому ніколи не подобалося. Деві стверджувала, що це через Томаса. Рогер постарався на якийсь час забути і про неї, і про молодшого брата, і зосередитися на дорученому сюжеті. Йому потрібно було написати статтю про вбивство на Уллеволсвейєн, а там, дивись, намітиться розвиток, нові повороти, з’являться підозрюваний або підозрювані. Робота обіцяла бути легкою: все вказувало на сексуальне підґрунтя, а деталі — просто скарб для журналіста! Молоду незаміжню жінку двадцяти восьми років застрелено вдома, у власному душі, в п’ятницю, серед білого дня. Знаряддям убивства, скоріше за все, був пістолет, виявлений у відрі для сміття в тій же квартирі, сусіди нічого не бачили, сторонніх у будинку не помічено, і лише один із мешканців вважає, що чув щось подібне до пострілу. Оскільки ніщо не вказує на пограбування, поліція дотримується версії, що Камілла Луен сама впустила злочинця, проте ніхто з її знайомих не викликає серйозних підозр, оскільки в усіх — більш-менш хороше алібі. Камілла Луен, автор текстів у рекламному агентстві «Лео Бурнетт», того дня поїхала з роботи чверть на п’яту, а о шостій у неї було призначено зустріч із двома подругами в Будинку художників, що робить маловірогідним припущення, ніби вона запросила когось до себе в гості. Маловірогідним є і те, що хтось подзвонив Каміллі Луен із вулиці та попросив упустити, відрекомендувавшись чужим ім’ям: над дзвінками встановлено камеру спостереження.
  
  І якщо заголовків «Психоделічне вбивство» або «Сусід відчув смак крові» виявиться недостатньо, про запас були деякі подробиці, які ще на кілька днів забезпечать жваву цікавість читачів. У Камілли Луен відрізано вказівний палець на лівій руці, а під повікою знайдено червонястий діамант-зірочку.
  
  Рогер Єндем почав статтю з історичного вступу — для більшого драматизму, але потім вирішив, що матеріал цього не вимагає, і знищив написане. Деякий час він сидів, обхопивши голову руками, потім двічі клацнув по значку «Кошик», навів мишку на пункт «Очистити» і завмер у нерішучості. Ця фотографія — остання згадка про Деві. З квартири він прибрав усе, що могло про неї нагадати, навіть виправ светр, який вона у нього іноді брала, він любив надівати його через запах її парфумів.
  
  — Прощавай, — пошепки сказав Рогер і натиснув на кнопку. Потім повернувся до статті. Вирішив замінити «Уллеволсвейєн» на «Кладовище Христа Спасителя» — краще звучало. І почав писати. Цього разу все вийшло відмінно.
  
  Під сьому вечора народ потягнувся з пляжів додому дуже неохоче. У безхмарному небі, як і раніше, жарко палало сонце. Ще о дев’ятій люди в сонячних окулярах пили пиво у вуличних кафешках, залишаючи нудьгувати без діла офіціантів задушливих ресторанів. О пів на десяту сонце сховалося за червоніючим Уллерном, але довгождана прохолода так і не настала. Люди поверталися додому. Ще одна тропічна ніч обіцяла безсоння й наскрізь пропітнілі простирадла.
  
  Робочий день на Акерсгата закінчувався, в редакції вирішили востаннє обговорити першу сторінку. Від поліції новин не було. Навряд чи вони щось приховували, скоріше за все, їм просто нічого було сказати. Але, з іншого боку, мовчання відкривало простір для домислів. Саме час виявити творчий підхід.
  
  Приблизно в цей же час в Уппсалі в жовтому дерев’я­ному будинку з яблуневим садом пролунав дзвінок, Беата Льонн простягла руку до телефону і подумала, чи не прокинулася поверхом нижче мама. Напевно прокинулася від дзвінка.
  
  — Спала? — запитав хрипкий голос.
  
  — Ні, — відповіла Беата. — А що таке?
  
  — Я щойно прокинувся.
  
  Беата сіла на ліжку:
  
  — І як справи?
  
  — Ну що я тобі можу сказати? Погано — ось що я скажу. — Пауза. Голос Харрі здавався глухим і далеким, і Беата розуміла, що причина не в телефонному зв’язку. — Що нового по доказах?
  
  — Тільки те, що в газетах, — сказала вона.
  
  — А що в них?
  
  Вона зітхнула:
  
  — Та ти і так знаєш. Ми зібрали в квартирі відбитки пальців і ДНК, але ще не знайшли нічого, що могло б допомогти у пошуках убивці...
  
  — Злочинця, — поправив Харрі.
  
  — Злочинця, — позіхнувши, погодилася Беата.
  
  — З’ясували, звідки діамант?
  
  — Працюємо. Ми проконсультувалися в ювелірів: червоні діаманти — не рідкість, але у нас у країні їх не так багато. Вони сумніваються, що це робота норвезького майстра. А якщо камінь закордонний, то і злочинець, можливо, не наш співвітчизник.
  
  — Гмм...
  
  — Що таке, Харрі?
  
  Він відкашлявся, перш ніж відповісти:
  
  — Намагаюся бути в курсі подій.
  
  — Минулого разу ти заявив, що цією справою не займаєшся.
  
  — Ну, не зовсім так.
  
  — Скажи відверто, що тобі потрібно?
  
  — Ну, я прокинувся через те, що побачив кошмар...
  
  — Мені приїхати і поколисати тебе?
  
  — Ні. — Знову пауза. — Мені снилася Камілла Луен. І ваш діамант.
  
  — І що?
  
  — Я, здається, дещо зрозумів.
  
  — Ну ж бо!
  
  — Я, щоправда, не впевнений... Але, знаєш, у давні часи небіжчикам перед похованням клали на очі монети.
  
  — Не чула.
  
  — Щоб заплатити човняру, який перевозить душі через Стікс, річку мертвих. Якщо душа не могла переправитися на інший берег, вона не набувала спокою. Розміркуй над цим.
  
  — Дякую за пораду, Харрі, але я в замогильне життя і привидів не вірю.
  
  Харрі не відповів.
  
  — Ще щось? — поцікавилася Беата.
  
  — Одне питаннячко. Чула, що начкрим цього тижня пішов у відпустку?
  
  — Звичайно.
  
  — Може, ти знаєш, і коли він повернеться?
  
  — Через три тижні. А ти?
  
  — Що я?
  
  Беата почула в трубці клацання запальнички і зітхнула:
  
  — Коли ти повернешся?
  
  Вона почула, як Харрі на тому кінці затягнувся, затримав дихання і повільно видихнув. Потім відповів:
  
  — А я гадав, ти у привидів не віриш.
  
  Приблизно в той же час, як Беата поклала слухавку, в своїй квартирі від кольок прокинувся Б’ярне Мьоллер. До шостої години він лежав і корчився в ліжку, потім підвівся, повільно поснідав без кави — й одразу відчув себе краще. А коли він на початку дев’ятої прийшов на роботу, болі — на його подив — зникли зовсім. Добравшись на ліфті до кабінету, він із блаженством закинув ноги на стіл, випив кави і почав вивчати свіжі газети.
  
  На першій сторінці «Дагбладет» під заголовком «Таємний коханець?» красувалася фотографія усміхненої Камілли Луен. Тією ж фотографією зустрічав читачів і «Верденс Ганг», але назва статті була: «Жертва ревнощів». Із усіх газет по-справжньому цікавилася правдою тільки «Афтенпостен» в оглядовій статті про злочин.
  
  Мьоллер похитав головою, подивився на годинник і набрав номер Тома Волера, який тільки-тільки мав закінчити вранішню планерку зі слідчою групою.
  
  — Ні, зрушень досі ніяких, — відгукнувся Волер. — Розпитали сусідів і всіх продавців у довколишніх магазинах. Перевірили таксі, які в указаний час були поблизу. Поговорили з інформаторами та перевірили алібі давніх знайомих із сумнівним минулим. Але, так би мовити, відвертих підозрюваних у нас немає. Чесно кажучи, мені не здається, що це хтось із давніх знайомих. Ознак сексуального насильства немає, гроші та цінності на місці, і почерк незнайомий. Узяти хоч би палець і діамант...
  
  У Мьоллера в животі забурчало. Він сподівався, що це з голоду.
  
  — А хороші новини у тебе є?
  
  — Поліцейський відділок у Майорстуа виділив нам трьох співробітників, так що в нашій групі тепер десятеро. Співробітники Кріпос погодилися допомогти Беаті розібратися з предметами, знайденими у квартирі. Ми зібрали хорошу команду, враховуючи, скільки людей у відпустках. Ну, як новина?
  
  — Спасибі, Волере, сподіватимемось, усе налагодиться.
  
  Мьоллер поклав трубку і через плече кинув погляд у вікно, маючи намір повернутися до газет. Але так і залишився сидіти, незручно вивернувши шию і дивлячись на газон перед будівлею, тому що побачив, як із боку Грьонландслейрет з’явилася знайома фігура і повільно, але цілеспрямовано рушила у бік Головного управління поліції.
  
  Мьоллер підвівся, вийшов у коридор і крикнув Єнні, щоб та принесла йому ще одну чашку кави. Потім повернувся в кабінет і спішно дістав із ящика стосик старих паперів.
  
  Через три хвилини в двері постукали.
  
  — Увійдіть! — крикнув Мьоллер, діловито розглядаючи дванадцятисторінкову заяву від громадянина, який звинувачував ветеринарну клініку на Скіппергата в неправильному лікуванні, що спричинило смерть двох його чау-чау.
  
  Двері відчинились, і Мьоллер рукою зобразив жест «ну проходьте, проходьте», продовжуючи вивчати сторінку, де детально описувався екстер’єр собак, їхні дивовижні таланти й перераховувалися нагороди з виставок.
  
  — А, це ти! — підвів-таки погляд Мьоллер. — Я гадав, ми тебе звільнили.
  
  — Гм... Моя відставка лежить непідписаною на столі у начальника кримінальної поліції, і поки вона там, нам доведеться іноді зустрічатися. Чи ви проти, шеф? — Харрі налив собі кави і з чашкою, обігнувши стіл Мьоллера, підійшов до вікна. — Але це не означає, що я займатимуся справою Камілли Луен.
  
  Б’ярне Мьоллер обернувся і подивився на Харрі. Він і раніше не раз бачив, як Холе, який іще вчора лежав на смертному одрі, наступного дня заявлявся на роботу червонооким Лазарем. Але однаково — досі дивувався.
  
  — Харрі, якщо ти гадаєш, що про відставку я пожартував, то помиляєшся. Цього разу я не попереджаю, а повідомляю: це остаточне рішення. Усі минулі рази, коли ти порушував інструкції та правила, я за тебе заступався, але зараз брати на себе відповідальність я вже не можу. — Б’ярне Мьоллер пошукав у очах Харрі хоч тінь благання і не знайшов. На щастя. — Ось так, Харрі. Все, кінець.
  
  Той не відповів.
  
  — До речі, поки не забув. Стандартна процедура: зайди та здай усі залізячки, що за тобою числяться, — по­просив начальник.
  
  Харрі кивнув. Мьоллер уважно вдивлявся в його обличчя, але так і не побачив того, що чекав. А намагався він розгледіти здивованого хлопчиська, якому щойно дали по потилиці. Мьоллер поторкав нижній ґудзик сорочки. Авжеж, розібратися в Харрі непросто.
  
  — Якщо вважаєш, що з користю проведеш тут останні тижні, я не заперечую — приходь. Від посади тебе не усунули, зарплату за цей місяць однаково отримаєш. Та і що у тебе є, окрім роботи...
  
  — Добре, — байдуже відповів Харрі й підвівся. — Піду подивлюся, чи на місці ще мій кабінет. Потрібна буде допомога — тільки скажіть, шефе.
  
  Б’ярне Мьоллер натужно посміхнувся:
  
  — Спасибі за турботу, Харрі.
  
  — Наприклад, з цими вашими чау-чау, — запропонував Харрі, тихо зачиняючи за собою двері.
  
  Харрі стояв, притулившись до одвірка, і дивився на робочий кабінет, який він ділив із слідчим Халворсеном. Його акуратно прибраний стіл — зараз Халворсен був у відпустці — стояв упритул до столу Харрі. Над сейфом висіла фотографія Елен Єльтен — іще відтоді, коли замість Халворсена тут була вона. Іншу стіну майже цілком закривала мапа Осло, де кнопками і написами було позначено, де в ніч убивства перебували Елен, Сверре Ульсен і Рой Квінсвік. Харрі підійшов до стіни, подивився на мапу, різким рухом зірвав її й поклав на полицю в сейф. Дістав із кишені пі­джака фляжку, зробив швидкий ковток і притулився лобом до прохолодної металевої поверхні.
  
  Більше десяти років він пропрацював у цьому кабінеті. Номер шістсот п’ять — найменший кабінет у червоній зоні шостого поверху. Навіть коли було прийнято блискуче рішення зробити його інспектором, Харрі відмовився переїжджати. У шістсот п’ятому не було вікон, але саме звідси він сприймав світ. На цих десяти квадратних метрах він учився працювати, відзначав свої перемоги та переживав поразки, присвячуючи все своє життя вивченню людської натури. Він спробував згадати, чим іще він займався в остан­ні десять років. Щось же мусило бути. Зазвичай люди працюють по вісім годин на добу, ну, не більше дванадцяти. Адже були й вихідні.
  
  Харрі сів на своє розхитане крісло, воно радісно скрипнуло. Давненько він не сидів на нім!
  
  За чверть шоста Б’ярне Мьоллер уже зазвичай був удома, з дружиною і дітьми. Але оскільки вони гостювали у бабусі, він вирішив ці тихі днинки присвятити розбору паперів, що скупчилися. Вбивство на Уллеволсвейєн дещо порушило його плани, але сьогодні він вирішив надолужити прогаяне.
  
  Коли подзвонили з кол-центру, Мьоллер не без роздратування відповів, що дзвонять вони не за адресою, і зниклими займається не кримінальний відділ, а чергова частина.
  
  — Вибачте, Мьоллере, у черговій частині нікого немає, всі у Грефсені, на пожежі. А заявник упевнений, що в цьому зникненні є щось кримінальне.
  
  — У нас хто не роз’їхався по домівках, працює над убивством на Уллеволсвейєн. А значить... — Він осікся. — Хоча ні! Почекайте...
  
  
  
  
  
  Розділ 9. Середа. Зникнення
  
  
  Водій знехотя натиснув на гальмо, і машина зупинилася перед світлофором на площі Александра К’єлланда.
  
  — Чи поїдемо з блималкою і верещалкою? — запитав він, обертаючись до заднього сидіння.
  
  Харрі відчужено похитав головою, дивлячись на парк. Колись цей парк був простим газоном із двома лавками, на яких мешкали друзі «зеленого змія», що перекрикували шум руху піснями та лайкою. Але кілька років тому на площі імені письменника вирішили навести лад. За декілька мільйонів парк вичистили, додали зелених насаджень, по­клали асфальт, влаштували доріжки для прогулянок і навіть обладнали симпатичний каскадний фонтан. Без сумніву, такий парк іще більше заохочував до пісень і лайки.
  
  Машина повернула праворуч, до Саннергате, проїхала міст через Акерсельву і зупинилася біля будинку, вказаного Мьоллером.
  
  Сказавши водієві, що назад він добереться сам, Харрі вийшов із машини і огледівся. Через дорогу стояла нова офісна будівля, поки що вона була порожня і, якщо вірити газетам, обіцяла бути порожньою ще довго. Її вікна відбивали табличку з потрібною Харрі адресою на білому, нещодавно відремонтованому будинку, спорудженому в стилі, що чимось нагадував функціоналізм. Фасад уже був щедро прикрашений графіті. На автобусній зупинці неподалік Харрі побачив темношкіру дівчину, вона стояла, схрестивши руки на грудях, жувала гумку і роздивлялася рекламний плакат «Дизеля» на іншій стороні вулиці.
  
  Відшукавши потрібне ім’я біля верхнього дзвінка, Харрі відрекомендувався і пішов угору по сходах. Чоловік, який вийшов його зустрічати, мав дуже примітний вигляд: чорна борідка, буйна шевелюра, обличчя кольору червоного бургундського вина та відповідного кольору сорочка, яка доходила до сандаль на босих ногах.
  
  — Добре, що ви так швидко приїхали, — сказав він, простягаючи Харрі своє лапище.
  
  Тільки так це і можна було назвати: кисть Харрі потонула в долоні чоловіка, який відрекомендувався як Віллі Барлі.
  
  У відповідь Харрі назвав своє ім’я і спробував висмикнути руку. Фізичних контактів із чоловіками він не полюбляв, а це рукостискання тягнуло на обійми. Але Віллі Барлі вчепився в нього, як у рятівну соломинку.
  
  — Лісбет пропала, — мовив він голосом, що зривався, на подив високим.
  
  — Нас повідомили, Барлі. Можна пройти?
  
  — Ходімо.
  
  Ідучи за ним, Харрі опинився в ще одній мансарді. Але якщо в маленькому житлі Камілли Луен панував мінімалізм, в цьому — значно більшому — хазяїн намагався відтворити дух неокласицизму, але робив це так старанно, що вітальня стала схожою на інтер’єр для вечірки в античному стилі. Замість стільців тут були ложа, немов із голлівудської версії Стародавнього Риму. Дерев’яні балки прикрашала ліпнина, надаючи їм вигляду доричних і коринфських колон. Їх Харрі так і не навчився розрізняти, зате відразу впізнав рельєф на стіні в коридорі — «Ясон із Золотим руном» Бертеля Торвальдсена. Він бачив його в дитинстві, коли з мамою і Сестреням їздив у музей в Копенгагені. Очевидно, квартиру зовсім нещодавно відремонтували: Харрі помітив свіжу побілку, навіть відчув запах розчину.
  
  У вітальні був накритий стіл на двох. Віллі провів гостя далі, на дах, на велику, викладену плиткою терасу, що виходила у внутрішній двір, утворений стінами чотирьох сусідніх будинків. Античність тут ніщо не нагадувало — звичайна норвезька тераса. На грилі дотлівало якесь вугілля.
  
  — Увечері в мансардах так задушливо, — вибачливим тоном сказав Барлі, пропонуючи Харрі пластиковий стілець рококо.
  
  — Я помітив. — Харрі підійшов до краю майданчика і глянув униз, у двір.
  
  Висоти він зазвичай не боявся, але після тривалих запоїв у нього навіть від скромних висот починала паморочитися голова. Харрі встиг розрізнити два старі велосипеди, біле простирадло, що розвівається на вітрі, й швидко відвів погляд.
  
  Навпроти, через двір, на балконі з чорними залізними ґратами, за столом, заставленим темними пивними пляшками, сиділи двоє молодих чоловіків. Побачивши Харрі, вони вітально підняли келихи, він кивнув у відповідь і подумав: «Як дивно, що внизу вітер, а тут — немає».
  
  — Келих червоного вина? — Барлі вже почав наливати собі з початої пляшки. Харрі помітив, що руки у нього тремтять. На пляшці красувався напис: «Domaine La Bastide Sy...» Назва мала бути довшою, але нервові пальці вже встигли відчухрати шматок етикетки.
  
  Харрі сів:
  
  — Спасибі, я не п’ю на роботі.
  
  Барлі скривився і зі стуком поставив пляшку на стіл.
  
  — Звичайно. Пробачте, я просто не в собі. Господи, та й мені зараз краще б не пити.
  
  Він підніс склянку до губ і почав голосно ковтати, роняючи на сорочку краплі, які розповзалися по ній темними плямами.
  
  Харрі подивився на годинник, даючи Барлі зрозуміти, що слід би поквапитися.
  
  — Вона хотіла тільки дійти до магазину, купити картопляного салату для котлет. — Барлі насилу переводив подих. Усього дві години тому вона сиділа на вашому місці.
  
  Харрі поправив сонячні окуляри.
  
  — Ваша дружина відсутня всього дві години?! — зі здивуванням запитав він.
  
  — Так-так, знаю, це не так довго, але вона збиралася дійти до магазину «Ківі» за рогом і тут же назад.
  
  На балконі навпроти виблискувала чергова пляшка. Харрі провів рукою по лобі, подивився на мокрі пальці й замислився, об що витерти піт. Утім, варто було покласти руку на розжарений пластиковий підлокітник — волога вмить випарувалась.
  
  — Ви дзвонили друзям і знайомим? Були в магазині, розмовляли з продавцем? Може, вона з кимось зустрілась і вирішила випити пива. Може...
  
  — Ні, ні, ні! — Барлі простягнув перед собою руки з розчепіреними пальцями. — Вона не могла! Вона не з таких.
  
  — Не з яких?
  
  — Вона з тих... які повертаються.
  
  — Ну...
  
  — Спочатку я подзвонив їй на мобільний, але вона, звичайно, залишила його тут. Потім друзям, яких вона могла б зустріти. Потім у магазин, Головне управління поліції, в три поліцейські дільниці, Уллеволську лікарню і Державний госпіталь, обдзвонив усі відділення невідкладної допомоги. Нічого. Nothing. Rien[9].
  
  — Розумію, Барлі, ви нервуєтесь.
  
  Барлі нахилився над столом і вимовив тремтячими, мокрими від вина губами:
  
  — Я не нервуюсь. Я боюся до смерті. Хіба це можливо: вийти з будинку в самому купальнику і з п’ятдесятьма кронами, знаючи, що вдома смажаться котлети, і потім вирішити погуляти?
  
  Харрі замислився. Він уже хотів було прийняти пропозицію Барлі щодо вина, але той устиг вилити залишки у свій келих. Саме час встати, подякувати за гостинність і піти, насамкінець попросивши Барлі передзвонити, якщо дружина не повернеться до ночі, заспокоївши розповідями про те, що такі випадки не рідкість, але, як правило, все закінчується благополучно. Однак щось йому заважало так учинити. Можливо, деталь про бікіні та п’ятдесят крон? Чи, можливо, те, що він весь день чогось чекав, і ось тепер випала можливість відстрочити самотній вечір в засміченій квартирі? Але швидше за все — неприкритий панічний страх Барлі. Раніше Харрі часто недооцінював інтуїцію, і свою, і чужу. І це завжди дорого йому обходилося.
  
  — Мені треба зробити кілька дзвінків, — сказав він.
  
  За чверть сьома в квартиру Віллі й Лісбет Барлі прийшла Беата Льонн, а ще через п’ятнадцять хвилин кінолог у су­проводі німецької вівчарки. Він відрекомендував себе і свого пса — обох звали Іванами.
  
  — Так вийшло випадково. Це не мій собака.
  
  Харрі помітив, що Іван чекає від нього глузливого коментаря, але промовчав.
  
  Поки Віллі Барлі шукав у спальні недавні фотографії Лісбет і одяг, по якому Іван-пес міг би взяти слід, Харрі швидко і тихо ділився думками з Беатою і кінологом:
  
  — Значить, так. Вона може бути де завгодно. Можливо, вона його кинула, або відчула нездужання, або потайки пішла куди-небудь. Мільйон варіантів. Але її також могли кинути на заднє сидіння і зґвалтувати четверо підлітків, що спалахнули від вигляду жінки в купальнику. Мені не хочеться, щоб ви шукали її за якимось одним із цих варіантів. Просто шукайте.
  
  Беата й Іван кивнули: їм було ясно.
  
  — Скоро тут з’являться патрульні. Беато, прочеши з ними околиці, поговори з людьми. Особливо в магазині, куди вона збиралася. Потім переговори з тутешніми мешканцями. А я піду он до тих друзів на балконі навпроти.
  
  — Думаєш, вони щось знають? — запитала Беата.
  
  — У них чудовий огляд, а сидять вони, судячи з кількості порожніх пляшок, уже давненько. Лісбет, за словами чоловіка, весь день була вдома. Я хочу дізнатися, чи бачили вони її на терасі, а якщо бачили, то коли.
  
  — А сенс? — запитав кінолог, смикаючи за повідець Івана.
  
  — Бо якщо дама в бікіні не виходила на терасу з цієї лазні, то це дуже й дуже підозріло.
  
  — Звичайно, — шепнула Беата. — Підозрюєш чоло­віка?
  
  — Чоловіка я підозрюю з принципу, — сказав Харрі.
  
  — А сенс? — повторив Іван.
  
  — Шукайте чоловіка. Завжди винен чоловік, — видав Харрі.
  
  — Перший закон Холе, — пояснила Беата.
  
  Кінолог Іван по черзі дивився то на Харрі, то на неї:
  
  — А... хіба не він заявив про її зникнення?
  
  — Він, — погодився Харрі, — але однаково шукайте чоловіка. Тому ви з Іваном починаєте працювати не на вулиці, а тут. Придумайте яке-небудь пояснення, але мені треба, щоб ви спочатку перевірили квартиру та горище з підвалом. Добре?
  
  Кінолог Іван знизав плечима і обмінявся пригніченим поглядом з тезком.
  
  Ті двоє на балконі навпроти виявилися на перевірку зовсім не хлопцями, як вирішив було Харрі, побачивши їх із тераси, а дорослими жінками приблизно одного віку. Одна з них була великою любителькою постерів Кайлі Міноуг, а інша носила зачіску-їжак і футболку з написом «Трондхейм­ський орел». У Харрі не було ніяких доказів того, що вони лесбіянки, але він дозволив собі таке припустити. Розташувавшись у кріслі перед хазяйками зовсім як п’ять днів тому перед Вібекке Кнутсен і Андерсом Нюгордом, Харрі почав розмову:
  
  — Вибачте, що витягнув вас із балкона.
  
  Одна з жінок, що відрекомендувалася Рутою, ригнула, прикривши рот долонею, і відповіла:
  
  — Та все гаразд. Вірно? — Вона ляснула сусідку по ко­ліну.
  
  Чоловічий жест, подумав Харрі, згадуючи при цьому слова психолога Еуне: «Стереотипи зміцнюються, тому що люди несвідомо шукають їх зміцнення». Саме тому поліцейські, виходячи з так званого досвіду, вважають злочинців дурнями. А злочинці вважають дурнями поліцейських.
  
  Харрі коротко змалював співрозмовницям обставини справи, ті здивовано втупилися в нього.
  
  — Звичайно, все скоро з’ясується, але нам у поліції доводиться й такими випадками займатися. Спершу потрібно встановити час.
  
  Жінки серйозно кивнули.
  
  — Чудово. — Харрі зобразив їм «посмішку Холе» — так Елен називала гримасу, яку він робив, коли хотів мати м’який і привітний вигляд.
  
  Рута розповіла, що вони з полудня сиділи на балконі. Бачили, як до пів на п’яту Лісбет і Віллі Барлі лежали на терасі, потім Лісбет увійшла всередину, а Віллі розпалив вогонь. Він крикнув щось про картопляний салат, дружина відгукнулася з кімнати. Потім він теж зайшов усередину і повернувся хвилин через двадцять вже з битками (а, це те вугілля, подумав Харрі). Через деякий час — сусідки зійшлися на п’ятнадцяти хвилинах на шосту — вони побачили, як Барлі телефонує.
  
  — У нас через двір усе чудово чутно, — повідомила Рута. — І ми почули, як інший телефон задзеленчав у кімнаті. По Барлі було помітно, що він знервований, — він шпурнув на стіл свій мобільник.
  
  — Напевно, намагався додзвонитися дружині, — прокоментував Харрі, але, помітивши, як жінки переглянулися, пошкодував про те, що сказав «напевно». — А скільки часу потрібно, щоб дійти до магазину за рогом і купити там салат? — змінив він тему.
  
  — До «Ківі»? Я добігаю хвилин за п’ять, якщо немає черги.
  
  — Лісбт Барлі нь-бігає, а хоить повіно, — тихо сказала її подруга жахливим діалектом.
  
  — Так ви з нею знайомі?
  
  Рута і «Трондхеймський орел» знову переглянулися, ніби погоджуючи відповідь.
  
  — Ні. Н-ми ї знаємо.
  
  — Он як? Звідки?
  
  — Здається, у «Верденс Ганг» була стаття про те, що Віллі Барлі цього літа ставить у Національному театрі мюзикл?
  
  — Ні, Рут, це-була тіки-замітка.
  
  — Ні, стаття, — роздратовано відгукнулася Рута. — Лісбет у головній ролі. Велике фото, всі діла. Напевно ви бачили.
  
  Харрі гмикнув:
  
  — Цього літа я... не так активно стежив за газетами.
  
  — Та ви що! Був скандал! Ці задаваки театрали вважають, що це літо стане для Національного театру ганьбою. Ти назву мюзиклу пам’ятаєш? «Моя красна леді»?
  
  — Прекрасна, — буркнула «Трондхеймський орел».
  
  — Тобто вони займаються театром? — втрутився Харрі.
  
  — І театром теж. Віллі Барлі скрізь устигає: естрада, фільми, мюзикли...
  
  — Він пр-дюсер, а вона спьвачка.
  
  — Он як?
  
  — Так, ви ж пам’ятаєте: до заміжжя її прізвище було Харанг.
  
  Харрі похитав головою, ніби вибачаючись за власне неуцтво.
  
  Рута глибоко зітхнула:
  
  — Лісбет із сестрою співали в «Спіннін Віл»[10]. Лісбет була просто лялечка, на зразок Шанайї Твейн. А голос такий... низький, із хрипотою!
  
  — Вони не б-ли такі вже п-пулярні, Рут.
  
  — Зате співали в програмі Відара Льонн-Арнесена. І про­дали купу дисків.
  
  — К-сет, Рут.
  
  — Без різниці. Я бачила, як «Спіннін Віл» продавали в тому великому музичному магазині на Карл-Юханс-гате. Нічого так не розбирали! Вони збиралися записати диск у Нешвіллі, всі діла. Але потім її знайшов Барлі й вирішив зробити з неї зірку мюзиклу. Але це сталося вже давно.
  
  — Вісьмь років т-му, — сказала «Трондхеймський орел».
  
  — Лісбет Харанг зав’язала зі «Спіннін Віл» і вийшла за Барлі. Гроші, популярність... Невже не чули?
  
  — І колесо більше не оберталося?
  
  — Га?
  
  — Він пр-групу, Рут.
  
  — А, так! Сестра продовжувала співати сама, але зіркою-то була Лісбет. Думаю, «Спіннін Віл» зараз виступає в якому-небудь гірському готелі або на теплоході.
  
  Харрі підвівся:
  
  — Ну й останнє питання: як, по-вашому, проходить сімейне життя Віллі й Лісбет?
  
  «Трондхеймський орел» і Рута знову обмінялися поглядами-позивними.
  
  — Тут усе добре чутно. У них і спальня виходить у двір.
  
  — Ви чули, як вони лаються?
  
  — Вони не лаються. — Жінки виразно на нього подивилися.
  
  Сенс сказаного кілька секунд доходив до Харрі, після чого він, на превеликий жаль, відчув, що червоніє.
  
  — Отже, у них усе було чудово, — бентежачись, сказав він.
  
  — Двері на терасу все літо розкриті. Іноді мені навіть хотілося забратись на дах, обійти навколо двору і сплигнути до них на терасу, — вишкірилася Рута. — Трішки пошпигувати, га? Нескладно ж: стаєш на перила, потім ногу на ринву, і...
  
  «Трондхеймський орел» штовхнула її в бік.
  
  — Але цього й не потрібно, — отямилася Рута. — Лісбет майстер... як це?
  
  — Звукових ефектів, — підказала «Трондхеймський орел».
  
  — От-от. І все цікаве можна уявити по голосу.
  
  Харрі почухав потилицю.
  
  — Такому низькому, з хрипотою, — обережно посміхнулася «Трондхеймський орел».
  
  Повернувшись, Харрі застав у квартирі працюючих Івана й Івана. Кінолог Іван обливався потім, а пес Іван вивалив із пащі язик, червоний, як банти на День Конституції.
  
  Харрі обережно сів на одне з лож і попросив Віллі Барлі розповісти все ще раз, із самого початку, про те, що і коли сталося після обіду. Історія Барлі підтверджувалася свідченнями двох жінок.
  
  Харрі помітив у його очах щирий відчай і почав уже думати, що коли щось кримінальне і сталося, цей випадок — виняток зі статистичних даних. Але він усе більше впевнявся в тому, що Лісбет скоро повернеться. Або чоловік — або ніхто. Статистично міркуючи.
  
  Повернулася Беата і сказала, що в усьому будинку застала мешканців тільки у двох квартирах, і вони не чули і не бачили нічого підозрілого ні на сходах, ні на вулиці.
  
  Постукали, Беата відчинила. З’явився патрульний у формі. Харрі відразу його впізнав — той самий, що стояв на посту на Уллеволсвейєн. Не звертаючи уваги на Харрі, він заговорив з Беатою:
  
  — Ми поговорили з людьми на вулиці та в «Ківі», перевірили сусідні двори та під’їзди. Нічого. Але багато ж у відпуст­ках — на вулицях тут порожньо, жінку могли заштовхати в машину так, що ніхто б і не помітив.
  
  Харрі побачив, як зіщулився Віллі Барлі.
  
  — Напевно, варто було б перевірити кількох паки­станців, які тримають тут крамниці, — додав патрульний, колупаючись мізинцем у вусі.
  
  — А чому саме їх? — запитав Харрі.
  
  Поліцейський нарешті обернувся до нього:
  
  — А ви хіба не читали кримінальну статистику, інспек­торе? — Він зробив особливий наголос на останньому слові.
  
  — Читав, — відповів Харрі. — Наскільки я пам’ятаю, крамарі там не на перших позиціях.
  
  Патрульний відповів, уважно роздивляючись мізинець:
  
  — Мені дещо відомо про мусульман, як і вам, інспекторе. Для їхнього народу жінка в бікіні ніби сама просить, щоб її зґвалтували. Можна сказати, це навіть їхній обов’язок.
  
  — Гм?
  
  — Така вже релігія.
  
  — Гадаю, ви плутаєте іслам і християнство.
  
  З тераси спустився кінолог:
  
  — Нам із Іваном тут більше робити нічого. Знайшли в смітті кілька обвуглених котлет, ну й усе. До речі, інші собаки тут нещодавно бували?
  
  Харрі подивився на Віллі. Той тільки похитав головою. Судячи з виразу обличчя, голос його зараз не слухався.
  
  — На вході Іван поводився так, ніби учув іншого собаку, хоча це міг бути який-небудь іще запах. Ми готові йти на горище і в підвал. Хто-небудь нас проведе?
  
  — Так. Звичайно. — Віллі підвівся.
  
  Вони зникли за дверима, і поліцейський поцікавився у Беати, чи може він іти.
  
  — Запитай у старшого, — відповіла вона.
  
  — Він заснув. — Поліцейський із посмішкою кивнув у бік Харрі, що якраз приміряв давньоримське ложе.
  
  — Патрульний, — не розплющуючи очей, тихо покликав Харрі, — підійдіть ближче, будь ласка.
  
  Поліцейський підійшов і став перед Харрі, широко розставивши ноги та засунувши великі пальці за ремінь.
  
  — Слухаю, інспекторе?
  
  Харрі розплющив одне око.
  
  — Якщо ви ще хоч раз, піддавшись умовлянням Тома Волера, напишете на мене доповідну, я потурбуюся про те, щоб ви проходили в патрулі до кінця служби. Ясно, па­трульний?
  
  Поліцейський змінився на обличчі. Коли він розкрив рот, Харрі був готовий вислуховувати благання або жовчні тиради, а почув тиху і спокійну мову.
  
  — По-перше, ніякого Тома Волера я не знаю. По-друге, вважаю своїм обов’язком доповідати, коли співробітники поліції з’являються на роботі у п’яному стані, наражаючи себе і колег на небезпеку. А по-третє, у мене немає бажання служити ніде, окрім як в патрулі. Дозвольте йти, інспекторе? — закінчив поліцейський.
  
  Харрі обвів його поглядом Циклопа. Потім знову заплющив око і, глитнувши, сказав:
  
  — Зробіть послугу.
  
  Почувши, як гримнули двері, він тихо застогнав. Хотілося випити. Всередині все горіло.
  
  — Ходімо? — запитала Беата.
  
  — Ти йди, — відгукнувся Харрі. — Я залишуся, допоможу Іванові обійти вулиці, коли вони розберуться з горищем і підвалом.
  
  — Упевнений?
  
  — Абсолютно.
  
  Харрі піднявся на терасу. Подивився на ластівок, послухав звуки, що доносяться з відчинених вікон. Підняв зі столу пляшку червоного вина. Там іще залишалося на денці, й він допив. Помахав Руті й «Трондхеймському орлові», які цього однаково не помітили, і повернувся в квартиру.
  
  У спальні теж були помітні сліди ремонту.
  
  Перед шифоньєром стояли незакріплені дверці з дзеркалом. Поряд із застеленим двоспальним ліжком стояв відкритий ящик із інструментами. Над ліжком висіла фотографія Віллі й Лісбет. Харрі особливо не вдивлявся в знімок, який Віллі віддав патрульному, але тепер побачив, що Рута помітила вірно: Лісбет і справді була просто лялечкою. Світле волосся, блакитні блискучі очі, струнка фігура з майже осиною талією. Мінімум на десять років молодша за Віллі. На фотографії вони були засмаглими і щасливими. Напевно, це був знімок, зроблений під час їхньої поїздки за кордон. На задньому плані виднілися величний старий замок і кінна статуя. Можливо, Франція. Нормандія.
  
  Харрі сів на край ліжка і зі здивуванням помітив, як те просіло. Водяний матрац. Він ліг і відчув, як ліжко підлаштовується під форму його тіла. Приємно було відчувати шкірою прохолодне покривало. Вода в гумовому матраці переливалася при кожному його русі. Харрі заплющив очі.
  
  Ракель... Вони пливли по річці. Ні, по каналу. Вниз за течією на теплоході, й вода дзвінко цілувала його борти. Вони були в каюті, й Ракель лежала поряд із ним в ліжку. Тихо сміялася, коли він із нею шепотівся. А потім прикидалася, ніби спить. Їй це подобалося — прикидатися. Така гра. Харрі обернувся подивитися на неї. Погляд упав спочатку на дзеркало, в якому відбивалося ліжко цілком, потім на відкритий ящик із інструментами. Зверху лежав невеликий шпатель із зеленим руків’ям. Він підняв інструмент. Легкий і маленький, злегка забруднений у штукатурці.
  
  Харрі вже збирався покласти різець назад, коли рука раптом завмерла.
  
  У ящику лежала частина людського тіла. Вони і раніше попадалися йому на місці злочину — відрізані частини тіла. Але через секунду він зміркував, що бачить дуже реалістичний фалоімітатор тілесного кольору.
  
  Він знову ліг, так і не випустивши з рук шпателя. До горла підкотився клубок.
  
  Після стількох років роботи, коли щодня доводилося порпатись у чужих речах, фалоімітатор не був таким уже потрясінням. І клубок до горла підкотив з іншої при­чини.
  
  Це ліжко.
  
  Ні, потрібно випити.
  
  Тут усе дуже добре чутно.
  
  Ракель.
  
  Він намагався не думати, але пізно.
  
  Її тіло.
  
  Ракель.
  
  Харрі відчув збудження. Він заплющив очі, і йому здалося, ніби її рука сонним, випадковим рухом лягла йому на живіт. І лежала там, не збираючись зникати. Харрі відчув вухом її губи, тепле дихання... Її стегна, які рухалися при найлегшому його дотику. Маленькі м’які груди з чутливими сосками, які ставали твердими від його дихання. Її тіло, яке збуджує його і відкривається йому. Клубок у горлі ріс — наче хотілося плакати.
  
  До квартири увійшли. Харрі здригнувся, сів на ліжку, розпрямив покривало, встав і, відійшовши до дзеркала, потер обличчя долонями.
  
  Віллі наполіг на тому, щоб супроводжувати кінолога: подивитися, чи не візьме Іван слід.
  
  Вони вийшли на Саннергате. Беззвучно від’їхав із зупинки червоний автобус. Із заднього вікна на Харрі дивилася маленька дівчинка, її кругле личко ставало все меншим і меншим, поки нарешті не зникло разом із автобусом у напрямі Рудельокка.
  
  Вони пройшли до магазину «Ківі» і назад, але собака ні на що не реагував.
  
  — Це не означає, що вашої дружини тут не було, — звернувся до Віллі Іван. — На міській вулиці, де повно транспорту й пішоходів, запах людини міг і загубитися.
  
  Харрі подивився навкруги. Йому здавалося, що за ним спостерігають, але на вулиці нікого не було, а вікна будинків відбивали тільки чорне небо та сонце. П’яне марення.
  
  — Гаразд, — сказав Харрі. — Більшого ми поки що зробити не можемо.
  
  Віллі дивився на нього з тим самим відчаєм.
  
  — Усе добре, — запевнив його Харрі.
  
  Віллі відповів без усякої інтонації, неначе диктував метеозведення:
  
  — Ні. Все погано.
  
  — Фу! Іване, до мене! — крикнув кінолог, натягуючи повідець.
  
  Собака сунув ніс під переднє крило припаркованого на тротуарі «гольфа».
  
  Харрі поплескав Віллі по плечу, прагнучи не зустрічатися з ним поглядом, і мовив завчені фрази:
  
  — Усі чергові машини повідомили. Якщо до півночі вона не з’явиться, ми відправимо пошукову групу. Добре?
  
  Віллі не відповів.
  
  Іван гавкав і рвався з повідця.
  
  — Секунду, — сказав кінолог. Він став рачки і заглянув під машину. — Господи! — охнув він і засунув туди руку.
  
  — Знайшов що-небудь? — запитав Харрі.
  
  Кінолог обернувся до нього, в руці він тримав дамську туфлю на шпильці. Харрі почув у себе за спиною важке дихання Віллі Барлі.
  
  — Це її туфля, Віллі?
  
  — Усе погано, — повторював той. — Усе погано.
  
  
  
  
  
  Розділ 10. Четвер і п’ятниця. Кошмар
  
  
  В четвер увечері перед поштою в Рудельокка зупинилася червона поштова машина. Вміст ящиків зсипали в мішок і відправили на Біскоп-Гуннерус-гате, будинок 14 — більш відомий як головпоштамт Осло. Того ж вечора в сортувальному терміналі листи розфасовували за розміром, і пузатий коричневий пакет виявився поряд із іншим листом такого ж формату. Конверт пройшов через декілька пар рук, але, зрозуміло, нікого не зацікавив. На географічному сортуванні йому теж не приділили особливої уваги, і конверт спочатку опинився в блоці для Східної Норвегії, а потім у партії з індексом 0032.
  
  І ось він знову лежав у мішку в червоній поштовій машині, готовий до завтрашньої відправки. Була ніч, більша частина Осло спала.
  
  — Усе добре. — Хлопчик поторсав кругловиду дівчинку по голові. Довге тонке волосся приставало до пальців. Електростатична електрика.
  
  Йому було одинадцять. Їй сім. Брат і сестра. Приходили відвідувати маму в лікарні.
  
  Підійшов ліфт, відчинилися двері. Чоловік у білому халаті відсунув залізні ґрати, коротко всміхнувся їм і вийшов. А вони ввійшли.
  
  — А ліфт чому такий старий? — запитала дівчинка.
  
  — Тому що будинок старий, — сказав хлопчик, зачиняючи ґрати.
  
  — Це лікарня?
  
  — Не зовсім. — Він натиснув на кнопку «1». — Це будинок, де втомлені люди можуть трішки відпочити.
  
  — А мама втомилася?
  
  — Так, але все добре. Не притуляйся до дверей, Сестреня.
  
  — Га?
  
  Ліфт ривком рушив, і її довге світле волосся заворушилось. Електрика, подумав хлопчик, дивлячись, як воно повільно стає дибки. Вона схопилася за голову і закричала. Від її тонкого, пронизливого крику він завмер. Її волосся зачепилося за щось по той бік ґрат. Можливо, їх затиснуло дверима. Він спробував поворушитися, але немов закам’янів.
  
  — Тату! — крикнула вона, стаючи навшпиньки.
  
  Але тато пішов раніше, щоб підігнати машину.
  
  — Мамо! — закричала вона, піднімаючись у повітря.
  
  Але мама лежала в ліжку з усмішкою на блідому обличчі. Залишався тільки він.
  
  Вона дриґала ногами в повітрі, вчепившись у волосся руками.
  
  — Харрі!
  
  Тільки він. Тільки він може її врятувати. Якби тільки він міг поворухнутися.
  
  — Допоможі-і-іть!
  
  Харрі ривком сів на ліжку. Серце в грудях скажено калатало.
  
  — Чорт забирай!
  
  Почувши свій хрипкий голос, він знову впав на подушку.
  
  Між шторами сіріла ніч. Він поглянув на електронний годинник: червоні цифри повідомляли, що зараз четверта година дванадцять хвилин. Пекло літньої ночі. Непроглядне.
  
  Харрі звісив ноги з ліжка і попрямував у туалет. Не дивлячись справив нужду. Більше він сьогодні не засне.
  
  У холодильнику було порожньо, якщо не брати до уваги пляшки легкого пива, яка опинилася тоді в його кошику через недогляд. Він відчинив шафку над мийкою. З полиць дивився мовчазний ряд пляшок із-під пива та віскі. Всі як одна порожні. У нападі раптової люті він ударив у саму їх гущу й чув їх дзвякання навіть після того, як зачинив шафку. Він знову подивився на годинник. П’ятниця. В п’ятницю з дев’ятої до шостої. Отже, «Монополька» відчиниться нескоро.
  
  Харрі сів біля телефону у вітальні й набрав номер Ей­стейна Ейкелана.
  
  — «Таксі Осло».
  
  — Як там на дорогах?
  
  — Харрі, ти, чи що?
  
  — Добрий вечір, Ейстейне.
  
  — Добрий? Та я вже півгодини без діла сиджу.
  
  — Сезон відпусток.
  
  — Знаю. Власник таксі поїхав за місто, в Крагерьо, а мені залишив найповільнішу тачку найповільнішого мі­ста Скандинавії. Чорт забирай! Як після нейтронної бомби!
  
  — Не думав, що ти любитель попітніти на роботі.
  
  — Приятелю, я потію, як свиня! Цей скупердяй купує машини без кондиціонера. Та мені після зміни доводиться напиватися, щоб відновити рівень рідини в організмі. Але це і коштує будь здоров! Учора я витратив на випивку більше, ніж наварив за день.
  
  — Мені тебе щиро шкода.
  
  — Треба було йти ламати коди.
  
  — Хакерничати? За що тебе саме вигнали з Норвезького банку й припаяли півроку умовно?
  
  — Так, але в мене добре виходило. А тут... До речі, хазяїн подумував про те, щоб скоротити обсяг роботи, але я гну горба по дванадцять годин. Нам не вистачає шоферів. Харрі, не хочеш попрацювати таксистом?
  
  — Спасибі, я над цим подумаю.
  
  — Навіщо дзвониш?
  
  — Мені потрібно що-небудь, аби заснути.
  
  — Сходи до лікаря.
  
  — Ходив. Він виписав мені імован. Знаєш, таке снодійне в пігулках? Не допомогло. Просив що-небудь сильніше, але він відмовив.
  
  — Від тебе, либонь, тхнуло? Ще б він дав тобі рогіпнол, Харрі!
  
  — Він сказав, що я ще молодий для важкого снодійного. А в тебе є?
  
  — З глузду з’їхав? Це ж вірний шлях за ґрати. Але є флуніпам. Майже те ж саме. Одна пігулка, і валишся без задніх ніг.
  
  — Добре. Я зараз злегка на мілині, але віддам гроші відразу, як отримаю зарплату. А сни теж — той?
  
  — Га?
  
  — Я сни бачити перестану?
  
  На пару секунд на тому кінці повисла тиша.
  
  — Знаєш, Харрі, я тут зміркував, флуніпам у мене скінчився. Та і потім, небезпечний він. І сни бачити не перестанеш, скоріше навпаки.
  
  — Брешеш.
  
  — Ну... та й не потрібний тобі флуніпам. Просто спробуй заспокоїтися. Зроби перерву.
  
  — Перерву? Ти й сам розумієш, що це неможливо.
  
  Харрі почув, як відчинилися двері машини, і Ейстейн послав когось до дідька. Потім заговорив знову:
  
  — Це через Ракель? — Харрі не відповів. — Посварилися з нею? — Харрі почув якийсь тріск і подумав, що це рація. — Агов, Харрі! Друг дитинства запитує, чи не розбилося твоє життя вщент, а ти мовчиш?
  
  — Розбилося, — тихо сказав Харрі.
  
  — Що сталося?
  
  Харрі перевів подих:
  
  — Загалом, я сам змусив Ракель його розбити. Я провалив одну справу, над якою довго працював. Я не витримав. Запив і три дні пролежав п’яний як чіп, не чув телефонних дзвінків. На четвертий вона прийшла сама. Подзвонила, увійшла. Спочатку гнівалася. Говорила, що я не можу ось так просто піти, що про мене запитував Мьоллер. Потім погладила мене по обличчю і запитала, чим може допомогти.
  
  — А ти її виставив за двері? Так, чи що?
  
  — Я сказав, що в мене все добре. І тоді вона відразу засумувала.
  
  — Треба думати. Дівчинка ж тебе любить.
  
  — Вона так і сказала. Але ще сказала, що не може вдруге зробити ту ж помилку.
  
  — Це яку?
  
  — В Олега батько був алкоголіком. І всі троє через це страждали.
  
  — І що ти відповів?
  
  — Що вона має рацію. Що від таких, як я, треба триматися чимдалі. Тоді вона всміхнулась і пішла.
  
  — Тепер у тебе кошмари?
  
  — Так.
  
  Ейстейн важко зітхнув:
  
  — Знаєш що, Харрі? Тобі вже нічого не допоможе, окрім...
  
  — Знаю, — перебив Харрі. — Кулі.
  
  — Узагалі-то я хотів сказати: «Тебе самого».
  
  — І це знаю. Забудь, що я тобі дзвонив, Ейстейне.
  
  — Уже забув.
  
  Харрі забрав із кухні пляшку легкого пива. Сів у крісло і недовірливо подивився на етикетку. Із зітханням злетіла кришка. Він відклав на стіл імпровізовану відкривачку. Шпатель із зеленим руків’ям і золотистим нальотом штукатурки на металевій частині.
  
  Уранці в п’ятницю, годині о шостій, сонце виглянуло із-за Екебергу, і в його променях Головне управління поліції заблищало, як шматок кришталю. Охоронець на вході читав газету й позіхав на ввесь рот. Коли на порозі з’явилася перша ластівка робочого дня, він відклав «Афтенпостен».
  
  — Пишуть, буде ще жаркіше, — проголосив охоронець так, ніби радів, що нарешті може перекинутися з кимось слівцем.
  
  Високий світловолосий чоловік подивився на нього вто­мленими блакитними очима, але нічого не сказав у відповідь.
  
  Охоронець помітив, що, хоча обидва ліфти стояли на першому поверсі, той, що увійшов, попрямував угору по сходах, і знов увіткнувся в «Афтенпостен», де писали про те, що жінка, яка зникла в середу серед білого дня, досі не
  
  з’явилася. Журналіст Рогер Єндем цитував Б’ярне Мьоллера, який повідомив, що під автомобілем поряд із будинком, де жила та, що зникла, знайдено її туфлю, і це підтверджує підозру про те, що скоєний злочин, але з упевненістю про це говорити поки що зарано.
  
  По дорозі до полиці кореспонденції Харрі погортав газети, потім узяв дві останні доповіді про пошуки Лісбет Барлі. На автовідповідачі було п’ять повідомлень, майже всі від Віллі Барлі. І дуже одноманітні. Барлі вимагав кинути на пошуки більше народу, говорив про ясновидиць і збирався оголосити в газеті про велику винагороду тому, хто допоможе знайти Лісбет.
  
  А в останньому повідомленні хтось просто дихав у слухавку.
  
  Харрі перемотав запис і прослухав його знову, потім іще раз.
  
  Не можна було розрізнити, чоловік це чи жінка. Тим більше — Ракель це чи ні. На екрані значилося: «22:10 — НОМЕР НЕ ВИЗНАЧЕНИЙ». Так зазвичай позначався телефон Ракелі, коли вона дзвонила з Хольменколлвейєн. Але якщо вона дзвонила, то чому не на мобільний?
  
  Харрі перечитав звіти. Нічого. Перечитав уважніше. Нічого. Він глибоко зітхнув і взявся за звіти втретє.
  
  Закінчивши, він поглянув на годинник і вирушив за новою порцією кореспонденції. Узяв звіт одного з інформаторів, переклав на правильну полицю коричневий пакет для Б’ярне Мьоллера і повернувся в кабінет.
  
  Інформатор писав коротко і ясно: «Нічого».
  
  Харрі перемотав назад запис на автовідповідачі, ввім­кнув відтворення і, збільшивши звук, із заплющеними очима відкинувся на спинку крісла. Спробував згадати її дихання. Відчути його.
  
  — Дратує, коли вони ось так не називають себе, га?
  
  Волосся на потилиці піднялося дибки. Ні, не від слів — від голосу. Харрі повільно обернувся в кріслі. Крісло незадоволено завищало. У дверях він побачив Тома Волера.
  
  Той стояв, притулившись до одвірка, і з посмішкою грався яблуком.
  
  — Не бажаєш? Австралійські. А на смак — як рай­ські, — запропонував він.
  
  Харрі заперечливо похитав головою, не спускаючи з Тома очей.
  
  — Можна увійти? — запитав Волер.
  
  Харрі не відповів. Волер увійшов і зачинив за собою двері. Обійшовши стіл, він плюхнувся у вільне крісло і підніс яблуко до очей.
  
  — Харрі, ти помітив, що ми з тобою завжди приходимо на роботу раніше за інших? Цікаво, так? Враховуючи, що ми і додому йдемо пізніше за всіх.
  
  — Ти сидиш у кріслі Елен, — зауважив Харрі.
  
  Волер ляснув по підлокітнику:
  
  — Харрі, нам з тобою пора поговорити.
  
  — Говори.
  
  Волер, примруживши одне око, підняв яблуко до світильника на стелі.
  
  — І не сумно тобі в кабінеті без вікон? — посміхнувшись, запитав він.
  
  Харрі не відповів.
  
  — Ходять чутки, ти від нас ідеш, — сказав Волер.
  
  — Чутки?
  
  — Ну, це, напевно, голосно сказано. Скажемо інакше: у мене є свої джерела. Ти ж уже почав підшукувати собі відповідне місце? У охоронному агентстві? Чи в страховому? Чи, можливо, юрисконсультом влаштуєшся? Та хіба мало куди може приткнутися слідчий із дипломом юри­ста. — Його великі білі зуби встромилися в яблуко. — Можливо, не скрізь добре поставляться до послужного списку з зазначеннями про перебування на роботі у п’яному стані, самовільні відгули, перевищення повноважень, непокору старшим і порушення професійної етики.
  
  Його щелепи посилено запрацювали, з хрускотом перемелюючи шматок соковитого яблука.
  
  — Але! Але... — продовжував Волер. — Навіть якщо на роботу тебе не приймуть, це не кінець світу. Їх же можна зрозуміти: хто ж шукає на свою голову пригод. Хоча чоловік, незважаючи ні на що, був інспектором, причому одним із кращих. Та і платять вони не дуже. Адже, врешті-решт, до цього все і зводиться. Щоб за хорошу роботу добре платили. Щоб були гроші на їжу, житло та, припустимо, на пляшку коньяку. Чи ти віддаєш перевагу віскі?
  
  Харрі помітив, що зціплює зуби так сильно, що заболіли зуби під пломбами.
  
  — А ще краще, — розвивав свою думку Волер, — заробляти так, аби іноді чим-небудь себе побалувати. Наприклад, з’їздити куди-небудь. Із сім’єю. Наприклад, у Нормандію.
  
  У голові у Харрі щось клацнуло, неначе перегорів запобіжник.
  
  — Ми з тобою багато в чому не схожі, Харрі. Але це не означає, що я не шаную тебе як фахівця. Я завжди вважав тебе цілеспрямованою, талановитою, творчою людиною. А головне — упертою. Чудова якість для життя в суспільстві, де йде боротьба за виживання. На жаль, у цій боротьбі в хід не завжди йдуть ті засоби, які нам подобаються. Але якщо хочеш перемогти, треба вміти бити конкурентів їхньою ж зброєю. І ще... — Волер притишив голос. — Уміти правильно вибирати союзників. Таких, із якими можеш чогось добитися.
  
  — Чого ти хочеш, Волере? — Голос Харрі здригнувся.
  
  — Допомогти тобі. — Волер підвівся. — Як зараз — так не годиться.
  
  — А як зараз?
  
  — А зараз ми з тобою вороги, і у начальства на столі лежить сам знаєш, який папір. — Він попрямував до дверей. — Зараз у тебе не вистачає грошей, аби зробити що-небудь хороше для себе або своїх близьких... — Він узявся за дверну ручку. — Подумай над цим, Харрі. З того лабіринту, в якому ти опинився, тебе виведе тільки одне.
  
  «Куля», — подумав Харрі.
  
  — Ти сам, — сказав Волер і пішов.
  
  
  
  
  
  Розділ 11. Неділя. Відхід
  
  
  Вона лежала у ліжку й курила. Дивилася на його спину перед приземкуватим комодом, на те, як лопатки рухаються під шовком жилета, примушуючи тканину переливатися відтінками чорного та синього. Вона перевела погляд на дзеркало. Його руки впевненими м’якими рухами зав’язували краватку. Їй подобалися його руки. Їй подобалося дивитись, як вони працюють.
  
  — Коли повернешся? — запитала вона й упіймала в дзеркалі його погляд і посмішку, теж упевнену і м’яку. Вона надула губки.
  
  — Так скоро, як тільки зможу, люба моя.
  
  Ніхто не говорив цього слова так, як він. «Liebling», кохана. З помітним акцентом і співучою інтонацією. Вона немов наново закохалася в німецьку мову.
  
  — Сподіваюся, завтра, вечірнім літаком, — сказав він. — Ти за мною сумуватимеш?
  
  Вона не втрималася від усмішки. Він засміявся. І вона засміялася. Чорт забирай, ну чому він має над нею таку владу?
  
  — Упевнена, в Осло тебе чекають по вуха закохані дівчата. — Вона продовжувала всміхатися.
  
  — Сподіваюся. — Він застебнув жилет і дістав із шафи піджак. — Ти випрасувала носовички, люба моя?
  
  — Вони в тебе у валізі, разом зі шкарпетками, — відповіла вона.
  
  — Чудово.
  
  — Ти їдеш на зустріч із ними?
  
  Він підійшов до ліжка і схилився над нею.
  
  — А ти як гадаєш?
  
  — Не знаю. — Вона обняла його за шию. — Щоразу, коли ти повертаєшся, від тебе пахне жінкою.
  
  — Це тому, що я ніколи не від’їжджаю надовго, люба моя. Як давно ми разом? Двадцять шість місяців? Значить, ось уже двадцять шість місяців я пахну тобою.
  
  — І тільки? — Вона притягнула його до себе.
  
  Він легко поцілував її в губи:
  
  — І тільки. Вибач, люба моя, літак... — І вивільнився з її обіймів.
  
  Вона дивилася, як він підходить до комода, висуває шухляду, дістає паспорт і квитки, кладе їх у кишеню і застібає піджак. І все це одним плавним точним рухом, що одночасно і збуджувало, і лякало її. І якби велика частина його дій не супроводжувалася тією ж точністю й упевнені­стю, вона б сказала, що він, напевно, все життя вчився йти геть. Покидати.
  
  Хоча за останні два роки вони стільки часу провели разом, вона знала про нього на подив мало. Він ніколи не приховував, що в минулому житті у нього було дуже багато жінок. Говорив, що часто міняв коханих тому, що відчайдушно шукав її. Кидав чергову, як тільки розумів, що це не вона, і продовжував пошуки доти, поки два роки тому прекрасного осіннього вечора доля не привела його в бар на Вацлавській площі, де він і зустрівся з нею.
  
  Найчарівніша історія безладних зв’язків, яку вона коли-небудь чула.
  
  В усякому разі, краще, ніж у неї. Вона продавала любов за гроші.
  
  — Навіщо ти їдеш в Осло?
  
  — У справах, — відповів він.
  
  — Чому ти мені ніколи про них не розповідаєш?
  
  — Тому що ми любимо одне одного.
  
  Він тихо зачинив за собою двері, і вона почула його кроки на сходах.
  
  Знову сама. Вона заплющила очі й подумала, що добре буде, якщо його запах залишиться в ліжку до його приїзду. Поторкала ланцюжок на шиї. Відколи він його подарував, вона ніколи його не знімала. Навіть у ванні. Провела пальцями по кулону і згадала про його речі. Про білий накрохмалений пасторський комірець, який поклала поряд зі шкарпетками. Чому вона про нього не запитала? Можливо, тому, що відчувала: вона і так ставить надто багато питань. Їй не хотілося його дратувати.
  
  Зітхнувши, вона подивилася на годинник і знову заплющила очі. День був порожній. О другій — консультація у лікаря, й усе. Вона почала відлічувати секунди, а пальці все гладили кулон — червонястий діамант, огранований зірочкою.
  
  На першій сторінці «ВГ» поміщалася стаття про «коротку, але бурхливу історію» Камілли Луен і одну знаменитість зі студії норвезького державного радіомовлення — НРК, чиє ім’я, одначе, не розкривалося. Газета роздобула розмите курортне фото Камілли у відкритому купальнику. Очевидно, щоб підкреслити натяк статті на основну складову історії.
  
  «Дагбладет» цього ж дня опублікувала інтерв’ю зі старшою сестрою Лісбет Барлі, Тойєю Харанг. У статті, під заголовком «Вона завжди йшла», Тойя згадувала звички Лісбет і намагалася пояснити її поведінку: «Вона пішла зі “Спіннін Віл” — то чом би і зараз не піти?»
  
  На фотографії Тойя, всміхаючись, позувала в ковбой­ському капелюсі. Харрі подумав, що вона навряд чи хотіла, щоб її зберегли з усмішкою до вух, але фотографи не попередили її, коли почали знімати.
  
  — Пива. — Він сів за барну стійку «Андеруотера» і взявся за «ВГ».
  
  Писали, що всі квитки на концерт Брюса Спрінгстіна на стадіоні «Валле Говін» продано. Чудово. З одного боку, Харрі терпіти не міг концертів на стадіонах. А з іншого — пам’ятав, як років у п’ятнадцять Ейстейн намалював фальшиві квитки на концерт Спрінгстіна, і вони вдвох пробралися з ними в «Драмменсхаллен». І всі були на висоті. І Спрінгстін, і Ейстейн із Харрі.
  
  Відклавши цю газету вбік, він розгорнув «Дагбладет» на сторінці з портретом сестри Лісбет. Схожість була приголомшлива. Харрі дзвонив їй у Трондхейм, але нічого від неї не дізнався. Вірніше, нічого цікавого. Не його провина, що розмова затягнулася хвилин на двадцять. Вона пояснила, що в її імені наголос падає на «я»: «Тойя» і назвали її зовсім не на честь сестри Майкла Джексона, яку звуть Ла-Тóйя з наголосом на «о».
  
  Зі зникнення Лісбет минуло чотири дні, а справа — чесно кажучи — не просунулося ні на йоту.
  
  Те ж стосувалось і вбивства Камілли Луен. Навіть Беата засумувала. Всі вихідні пропрацювала, допомагаючи небагатьом слідчим, що залишилися на літо, і нічого. Хороша вона дівчинка, Беата. Жаль її.
  
  Оскільки Камілла була дамою світською, вони спробували відновити картину її пересувань за тиждень до вбивства, але й це ні до чого не привело.
  
  Харрі збирався розповісти Беаті, як Волер заходив у його кабінет і в більш-менш відкритій формі запропонував продати йому душу. Але так і не розповів. Беаті й так є над чим голову поламати. Прийти з цим до Мьоллера — здійметься галас. Краще вже просто про все забути.
  
  Харрі вже допивав другий півлітровий келих, коли побачив її в напівтемряві, за одним зі столиків біля стіни. Вона з ледве помітною усмішкою дивилася просто на нього. На столі перед нею стояло пиво, в пальцях була сигарета.
  
  Харрі взяв свій келих і попрямував до неї:
  
  — Можна?
  
  Вібекке Кнутсен кивнула на вільний стілець:
  
  — А тут яким побитом?
  
  — Живу неподалік, — пояснив Харрі.
  
  — Це я вже зрозуміла, але раніше ти тут не з’являвся.
  
  — У мене виникли розбіжності в моєму постійному ре­сторані стосовно події, що сталася минулого тижня.
  
  — Не пускають? — з хрипотою розсміялася вона.
  
  Харрі цей сміх сподобався. І вона сама теж. Можливо, через макіяж і напівтемряву. Ну і що? Йому сподобалися очі — живі, грайливі. Дитячі й розумні. Зовсім як у Ракелі. Але на цьому схожість закінчувалась. У Ракелі були вузькі, чуттєві губи. А широкий рот Вібекке здавався ще більшим од яскраво-червоної помади. Ракель одягалась елегантно і неяскраво, а стрункістю мало чим поступалася балерині — ні єдиної складочки жиру. Вібекке сьогодні була в тигровому топику — такому ж кричущому, як і леопардовий. Ракель асоціювалась у Харрі з пригашеними тонами: темні очі та волосся, засмага. Вібекке вирізнялася в напівтемряві рудим волоссям і білою шкірою. Особливо шкірою ніг.
  
  — І що ти тут робиш сама? — запитав він.
  
  Вона знизала плечима і зробила ковток зі склянки:
  
  — Андерс поїхав, повернеться тільки до вечора. Я тут розважаюся.
  
  — І далеко він поїхав?
  
  — В Європу або ще куди... Знаєш же, вони ніколи нічого не розповідають.
  
  — А чим він займається?
  
  — Продає начиння для церков і молитовень. Кафедри, запрестольні перегородки, хрести й інше. Нові та вживані.
  
  — Треба ж. І в нього є справи в Європі?
  
  — Коли якій-небудь швейцарській церкві потрібна нова кафедра, її можна привезти з Олесунна, а стару відреставрувати й переправити у Стокгольм або Нарвік. Він постійно в роз’їздах, проводить у них більше часу, ніж удома. Особливо останнім часом. Власне кажучи, останній рік. — Вона затягнулася сигаретою. — А сам він навіть і не лютеранин.
  
  — Ні?
  
  Вона похитала головою, випускаючи густий дим із червоних, укритих дрібними зморшками губ, і підтвердила:
  
  — Його батьки були п’ятидесятниками. Він виріс серед усього цього. Я була одного дня на їх службі. Знаєш, стало моторошнувато, коли вони почали невиразно лопотіти неіснуючою мовою, називаючи це «глосолалією»[11]. А ти бував?
  
  — Двічі, — відповів Харрі. — У Філадельфійській парафії.
  
  — Набув порятунку душі?
  
  — На жаль ні, мені просто треба було знайти там свідка в одній справі.
  
  — Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свідка.
  
  Харрі знизав плечима:
  
  — Так і того немає: він там більше не з’являвся, та і за вказаними адресами я не зміг його знайти. А вже порятунку душі я точно не набув.
  
  Харрі допив пиво і гукнув бармена. Вібекке прикурила нову сигарету.
  
  — Я весь день намагалася до тебе додзвонитися на роботу.
  
  — Он як? — Харрі згадав порожній вхідний дзвінок на автовідповідачі.
  
  — Так, але мене повідомили, що ти цією справою не займаєшся.
  
  — Якщо ти про справу Камілли Луен, то так воно і є.
  
  — Отже, я поговорила з іншим, який приходив на виклик. Симпатичний такий.
  
  — Том Волер?
  
  — Так. Розповіла йому дещо про Каміллу. Тобі минулого разу не змогла.
  
  — Чому?
  
  — Тому що там був Андерс. — Вона глибоко затягнулася. — Він дуже хворобливо реагує, коли я говорю щось, що порочить Каміллу, просто лютує. Хоча ми її майже й не знали.
  
  — А навіщо тобі її порочити, якщо ти її не знала?
  
  Вібекке знизала плечима:
  
  — Я так не думаю, це Андерс так вважає. У нього тверда позиція, що за все життя жінка може займатися сексом тільки з одним чоловіком. — Вона ткнула недокурок у попільничку і додала: — А краще взагалі ні з ким.
  
  — Значить, у Камілли чоловіків було більше, ніж рекомендує Андерс?
  
  — Вона зверталася до них по імені. Імена були різні.
  
  — Звідки тобі це відомо? Погана звукоізоляція?
  
  — Ні, звукоізоляція між поверхами прекрасна. Взимку взагалі нічого не чутно, але влітку, коли вікна відчинені... Знаєш, у таких дворах...
  
  — ...усе дуже добре чутно. Знаю-знаю.
  
  — Саме так. Андерс часто зі злістю зачиняв вікно спальні. А коли я говорила, що їй там, напевно, добре, йшов і лягав у вітальні.
  
  — Ти про це хотіла мені розповісти?
  
  — Так. І ще. Мені тут подзвонили. Я спочатку вирішила, що це Андерс, але коли він дзвонить, на задньому плані зазвичай чується шум. Він же дзвонить із вулиці, коли виїж­джає в Європу. Дивно, що шум завжди абсолютно однаковий, неначе він щоразу дзвонить із одного й того ж місця. Ну, неважливо. А тут звук був іншим. Іншим разом я просто поклала б трубку і не згадала про це, але після того, що сталося з Каміллою... Та й Андерс поїхав...
  
  — Ну і?
  
  — Та ні, нічого страшного. — Вона стомлено всміхнулась, і її усмішка Харрі теж сподобалася. — Хтось просто дихав у трубку, але я злякалася. Потім вирішила подзвонити тобі. Волер сказав, що цим займеться, але номер, із якого дзвонили, зрозуміло, не визначили. А вбивці, вони ж завжди повертаються на місце злочину, так?
  
  — Це в романах, — відповів Харрі. — Я б викинув це з голови.
  
  Він покрутив келих. Ліки починали діяти.
  
  — А ти і Андерс, випадково, не знайомі з Лісбет Барлі?
  
  Вібекке високо звела нафарбовані брови:
  
  — Це яка пропала? З якої речі?!
  
  — Так, дійсно, з якої речі?.. — пробурмотів Харрі, не розуміючи, чому це питання спало йому на думку.
  
  Коли вони вийшли з «Андеруотера», було близько дев’я­тої. Харрі здавалося, що він рухається по палубі корабля в шторм.
  
  — Я живу близько, трохи нижче по вулиці, — повідомив він. — Не хочеш...
  
  Вібекке трохи нахилила голову набік і всміхнулася.
  
  — Харрі, не роби того, про що жалкуватимеш.
  
  — Жалкуватиму?
  
  — Останні півгодини ти тільки й розповідав, що про свою Ракель. Уже забув?
  
  — Я ж сказав, що я їй не потрібний.
  
  — Ну і я тобі не потрібна. А потрібна тобі твоя Ракель. Чи інша Ракель.
  
  Вона взяла його за плече:
  
  — Може, на якусь секунду я й подумала, що все могло б бути інакше. Але ж не інакше. Та й Андерс скоро прийде додому.
  
  Харрі знизав плечима, похитнувся і зробив крок убік.
  
  — Давай хоч до будинку тебе проведу, — пробурмотів він.
  
  — Харрі! Тут пройти метрів двісті.
  
  — Впораюсь.
  
  Вібекке розреготалася й узяла його під руку. Вони по­вільно йшли по Уллеволсвейєн, повз них проїздили автомобілі та порожні таксі, а вечірній вітер цілував обличчя, як уміє цілувати тільки в Осло і тільки в липні. Харрі слухав рівне дзижчання її голосу і думав про те, що ж зараз робить Ракель.
  
  Вони зупинилися перед чорними залізними дверима.
  
  — Добраніч, Харрі.
  
  — А... ти поїдеш на ліфті?
  
  — А що?
  
  — Нічого. — Харрі засунув руки в кишені й відчув, що втрачає рівновагу. — Обережно. Добраніч.
  
  Вібекке з усмішкою підійшла до нього і поцілувала в щоку. Харрі жадібно втягнув ніздрями її запах.
  
  — Можливо, в наступному житті, — шепнула вона.
  
  Двері м’яко і безшумно зачинилися за нею й тихо защипнулися. Харрі стояв і дивився на вітрину, намагаючись зосередитися. Щось було не так. Ні, не вибір надгробних плит, а віддзеркалення. На краю тротуару через вулицю стояла машина. Якби Харрі хоч трохи цікавився ними, то знав би, що це ексклюзивна іграшка — спортивний япон­ський автомобіль.
  
  — Щоб тебе... — тихо вилаявся Харрі, виходячи на дорогу.
  
  Повз нього, верескливо сигналячи, проїхало таксі. Він підійшов до машини і став біля дверей водія. Темне скло опустилося.
  
  — Що, чорт забирай, ти тут робиш? — просичав Харрі. — Шпигуєш за мною?
  
  — Добрий вечір, Харрі, — позіхнув Том Волер. — Спо­стерігаю за квартирою Камілли Луен. Дивлюся, хто приходить-відходить. Не на порожньому ж місці виникла ідея, що злочинець завжди повертається на місце злочину.
  
  — Це маячня, — сказав Харрі.
  
  — Як ти сам розумієш, більше вчепитися ж немає за що. Вбивця залишив нам небагато доказів.
  
  — Злочинець, — поправив Харрі.
  
  — Чи злочинниця.
  
  Харрі знизав плечима і зробив крок убік, щоб не впасти. Відхилилися дверці з боку пасажира.
  
  — Залізай, Харрі. Треба поговорити.
  
  Харрі подивився на відчинені дверці. Подумав. Зробив іще один крок убік. Обійшов машину і сів.
  
  — Подумав? — Волер притишив звук у магнітолі.
  
  — Так, подумав, — відповів Харрі, соваючись: на тісному ковшоподібному сидінні було незручно.
  
  — І який же правильний висновок ти зробив?
  
  — Судячи з усього, тобі подобаються червоні японські спортивні автомобілі. — Харрі з розмаху ляснув по приладовій панелі. — Солідна річ. Скажи... — Харрі зосередився на дикції. — Ти в такому автомобілі розмовляв зі Сверре Ульсеном в Грюнерльокка того вечора, коли вбили Елен?
  
  Волер декілька секунд мовчки дивився на нього, перш ніж відповісти:
  
  — Харрі, я не розумію, про що ти.
  
  — Ні? Ти ж знав, що Елен здогадалася: це ти стоїш за контрабандою зброї? І потурбувався про те, щоб Сверре Ульсен убив її, перш ніж вона кому-небудь розповість. А коли дізнався, що я напав на слід Сверре Ульсена, по­спішив обіграти все так, ніби він відкрив стрільбу при затриманні. Як і той хлопець на портовому складі. Ти взагалі майстер розв’язувати проблеми при затриманні.
  
  — Харрі, ти п’яний.
  
  — Два роки я шукав факти проти тебе, Волере. Ти знав про це?
  
  Волер мовчав.
  
  Харрі розсміявся і знову ляснув по панелі, що якось недобре затріщала.
  
  — Знав, ясна річ! Майбутній начальник відділу знає все. Як ти дійшов до життя такого? Розкажи.
  
  Волер виглянув на вулицю. З «Кебабного двору» вийшов чоловік. Подивившись на всі боки, він попрямував униз по вулиці, до церкви Святої Трійці. Волер і Харрі мовчали. Чоловік повернув на дорогу між кладовищем і госпіталем Діви Марії.
  
  — Добре, — тихо сказав Волер. — Якщо хочеш, я тобі сповідуватимусь, але врахуй: той, хто вислуховує сповіді, може опинитися перед неприємним вибором.
  
  — Плював я на прикрощі.
  
  — Сверре Ульсен отримав заслужену кару.
  
  Харрі повільно повернув голову в бік Волера: той сидів із заплющеними очима, відкинувшись на спинку.
  
  — Зауваж, не тому, що я його боявся. Тут ти схибив, — вів далі Том Волер безпристрасним голосом.
  
  — Гм?
  
  Волер зітхнув і розплющив очі:
  
  — Ти хоч раз замислювався про те, що примушує таких, як ми, робити те, що ми робимо?
  
  — Тільки цим і займаюся.
  
  — Який у тебе перший спогад, Харрі?
  
  — Спогад про що?
  
  — Наприклад, мій, — не звернув на запитання уваги Волер, — це ніч і батько, який схилився над моїм ліжком. — Він погладив кермо. — Мені тоді було чотири або п’ять. Від батька пахне тютюном і надійністю. Знаєш же. Саме батьківський запах. Зазвичай він приходив додому, коли я вже був у ліжку. І я знав, що на роботу він піде рано-вранці, ще до того, як я прокинуся. Знав, що коли я розплющу очі, він усміхнеться, поторсає мене по голові й піде. Я прикидався сплячим, аби він побув зі мною трохи довше. А іноді я дійсно спав, і мені снився кошмар про жінку з головою свині, яка ходить по вулицях і п’є кров маленьких дітей. Я скрикував і просив його посидіти зі мною. Ось тоді він сидів поруч, а я лежав з розплющеними очима і все дивився й дивився на нього. У тебе з батьком було так само, Харрі?
  
  Харрі знизав плечима:
  
  — Мій батько був учителем і багато часу проводив удома.
  
  — А мій був робітником. Як і у моїх друзів, Гейра і Соло. Вони жили від нас через двір. Ми виросли разом у Старому місті. Сірі східні квартали, але за нашим двором стежила профспілка — в нас усе було чисто й охайно. Ми вважали себе не пролетаріатом, а ніби як підприємцями. У Соло батько навіть купив кіоск, і там працювала вся сім’я. В нас усі багато працювали. Але більше за всіх працював мій батько. З ранку до вечора. Як машина, яку вимикають тільки на неділю. Мої батьки не були особливо релігійними, хоча батько півроку вивчав богослов’я у вечірній школі, тому що дід хотів зробити з нього священика. Коли дід помер, батько закинув навчання, але ми щонеділі відвідували церкву у Волерензі, а потім батько ходив з нами до Екеберга й Естмарки. А о п’ятій ми збиралися до недільної вечері вдома. Нудьга, скажеш ти? А я ввесь тиждень чекав неділі. А потім наставав понеділок, і він знову йшов. Завжди на яке-небудь будівництво, де треба було працювати понадурочно. Ми економили. На біле, на сіре і на чорне, як говорив батько. Більше ж нема на що. Коли мені було тринадцять, ми переїхали в західну частину міста, в будиночок із яблуневим садом. Батько говорив, там краще. У новій школі в усіх у нашому класі, окрім мене, батьки були юристами, економістами, лікарями. По сусідству з нами жив суддя. У нього був син — мій ровесник. Яким. Батько хотів, щоб я став таким, як він. Говорив, що, коли я збираюся стати одним із них, потрібно добре знати їх життя: умовності, мову, неписані правила. Але мені не було діла до сусідського хлопчиська. Хіба що до їхнього собаки — німецької вівчарки, що вила на ґанку цілісінькі ночі. І після школи я їхав на трамваї в Старе місто, до Гейра і Соло. Якось мати з батьком запросили всіх сусідів на барбекю, але ті дружно відмовилися під різними ввічливими приводами. Пам’ятаю, того літа сусіди часто збиралися на барбекю одне в одного. Сміялись. А нас ніхто так і не запросив.
  
  — А сенс у цієї розповіді є? — запитав Харрі, стараючись чисто вимовляти слова.
  
  — Тобі вирішувати. Мені замовкнути?
  
  — Ну що ти! Сьогодні по телеку якраз нічого ціка­вого.
  
  — Якось у неділю ми за звичаєм збиралися в церкву. Я стояв на вулиці й чекав матір із батьком, а сусідська вівчарка за огорожею гарчала на мене та гавкала. Не знаю чому, але я відчинив хвіртку. Напевно, думав, що вона зла тому, що вона ввесь час сама. Вівчарка була не на ланцюзі, вона стрибнула на мене, повалила й укусила за щоку. У мене досі шрам.
  
  Волер показав, але Харрі нічого не побачив.
  
  — Суддя крикнув на вівчарку, і вона втекла. Потім він сказав, щоб я забирався з його саду до дідька. Мене повезли в лікарню. Мати ридала, а батько майже не розкривав рота. Ми повернулися додому, в мене був страшний шов од підборіддя до вуха. Батько пішов до судді. Повернувся з почорнілим обличчям і говорив іще менше. Мовчки ми з’їли недільну печеню, а вночі я прокинувся невідомо чому. Було тихо. Потім я здогадався. Вівчарка. Вона більше не вила. Потім я почув, як хтось увійшов до будинку, і чомусь зрозумів, що ми більше ніколи не почуємо того виття. Тихо відчинилися двері спальні, і я швидко заплющив очі, але встиг побачити молоток. Запахло тютюном і надійністю. Я прикинувся, що сплю.
  
  Він протер кермо, змахуючи невидиму порошинку.
  
  — Я зробив те, що зробив, тому що знав: Сверре Ульсен убив одну з наших. Я зробив це заради Елен, Харрі. Заради нас. Тепер ти знаєш: я вбив людину. Донесеш на мене, чи як?
  
  Харрі мовчки дивився на нього.
  
  Волер знову заплющив очі:
  
  — Харрі, проти Ульсена були тільки непрямі докази. Він міг залишитися на волі. Я не міг цього дозволити. А ти міг би, Харрі? — Волер розплющив очі, повернув голову і зустрів­ся з ним поглядом. — Міг би?
  
  Харрі глитнув:
  
  — Тебе бачили в машині разом зі Сверре Ульсеном. У мене був свідок. Це тобі відомо?
  
  Волер знизав плечима:
  
  — Я кілька разів говорив із Ульсеном. Він був неонаци­стом і карним злочинцем. Це наша справа, Харрі.
  
  — Але той, хто вас бачив, раптом розхотів говорити. Ти ж із ним поговорив? Погрозами змусив замовкнути?
  
  Волер похитав головою:
  
  — Харрі, на такі запитання я не відповідаю. Хоч ти і вирішив бути в нашій команді, є суворе правило: знати потрібно тільки те, що допомагає тобі в роботі. Правило суворе, зате добре працює. І ми добре працюємо.
  
  — Ти говорив із Квінсвіком? — насилу вичавив Харрі.
  
  — Квінсвік — це твій черговий вітряк. Забудь про нього, Харрі. Подумай про себе. — Він нахилився ближче і притишив голос. — Що тобі втрачати? Та подивися в дзеркало...
  
  Харрі моргнув.
  
  — Отож-бо, — сказав за нього Волер. — Алкоголік років під сорок, без роботи, без сім’ї, без грошей.
  
  — Востаннє запитую... — Харрі хотів це вигукнути, але не вийшло. — Ти говорив із... з Квінсвіком?
  
  Волер випростався на сидінні:
  
  — Іди додому, Харрі. І подумай, чим ти кому зобов’яза­ний. Колегам? Які прожували тебе, зрозуміли, що гіркий, і виплюнули?.. Начальству, яке, відчувши недобре, готове тікати щодуху? Чи все-таки ти передусім зобов’язаний собі самому? Людині, яка багато років прагне зробити вулиці Осло більш-менш безпечними в державі, що більше піклується про злочинців, аніж про поліцейських. Харрі, у своїй галузі ти — один із кращих. У тебе, на відміну від інших, є талант. А заробляєш однаково паскудно. Я можу тобі запропонувати зарплату вп’ятеро більшу, але й це не головне. Я можу запропонувати тобі повагу. Повагу! Подумай над цим.
  
  Харрі спробував зосередити погляд на Волері, але обличчя розпливалося. Він пошукав ручку дверей і не знайшов. Бісові япошки! Понаробляють же машин! Волер перегнувся і відчинив двері.
  
  — Я знаю, що ти шукав Роя Квінсвіка, — сказав Волер. — Розвію твої сумніви: так, я розмовляв з Ульсеном у Грюнерльокка того вечора. Але це не означає, що я якимсь чином причетний до вбивства Елен. Я мовчав, аби не ускладнювати і без того напружену ситуацію. Роби як знаєш, але повір: свідчення Роя Квінсвіка нічого нового не дасть.
  
  — Де він? — запитав Харрі.
  
  — А якщо я скажу, щось зміниться? Ти мені повіриш?
  
  — Можливо. Хто знає?
  
  Волер зітхнув:
  
  — Согнсвейєн, тридцять два. Живе в підвалі, в кімнатці, де раніше жив його вітчим.
  
  Харрі обернувся і помахав таксі.
  
  — Але якраз сьогодні у нього співанка, — вів далі Волер. — Там недалеко. У Староакерському парафіяльному домі.
  
  — Староакерському?
  
  — Він перейшов із Філадельфійської парафії у Віфлеємську.
  
  Вільне таксі пригальмувало, постояло з секунду, а потім знову рвонуло в бік центру. Волер криво посміхнувся:
  
  — Перейти — не означає втратити віру, Харрі.
  
  
  
  
  
  Розділ 12. Неділя. Віфлеєм
  
  
  О восьмій недільного вечора втомлений, але задово­лений Б’ярне Мьоллер, позіхаючи, замкнув шухляду письмового столу і простягнув руку до настільної лампи. Моторошний наплив представників преси після вбивства і зникнення встиг схлинути, і в ці вихідні він міг спокійно попрацювати. Стос паперів, що височів на столі на початку пори відпусток, нині зменшився вдвічі. А тепер додому — випити віскі з льодом і подивитися новий випуск передачі «Такт за тактом». Він намацав вимикач і, востаннє окинувши поглядом розчищений стіл, помітив товстий коричневий конверт, який, здається, узяв із полиці кореспонденції ще в п’ятницю. Отже, так він і лежав за паперами.
  
  Якщо вдуматися, конверт міг почекати до завтра. Мьоллер помацав його — всередині було щось не зовсім зрозуміле. Він розкрив конверт ножем і засунув пальці всередину. Листа не було. Перевернув конверт, але нічого не випало. Тоді він потряс конвертом і почув, як від пластикової внутрішньої сторони щось відклеїлося. Це щось упало на стіл, перестрибнуло через телефон і шльопнулося на список чергувань.
  
  Несподівано почалися кольки. Б’ярне Мьоллер деякий час стояв, зігнувшись навпіл, і жадібно хапав ротом повітря, перш ніж зміг випростатись і набрати телефонний номер. І якби йому зараз було до того, він би помітив, що саме на цей номер у списку чергувань і вказував предмет, що випав із конверта.
  
  Маріт закохалася. Знову.
  
  Вона подивилася на ґанок парафіяльного дому. У масивних білих дверях було кругле віконце із залізною Віфлеємською зіркою, і світло, проходячи крізь вікно, падало на обличчя нового хлопця. Він розмовляв із однією з хористок. Маріт уже декілька днів поспіль гадала, як би привернути до
  
  себе його увагу, але нічого не придумала. Просто підійти і заговорити? Поганий початок. Треба дочекатися відповідного випадку. На співанці минулого тижня він високим і чистим голосом розповідав про своє минуле. Про те, що відвідував Філадельфійську парафію. А до того він був неонацистом! Одна дівчина розповідала, що в нього подекуди величезне нацистське татуювання. Зрозуміло, всі погодилися, що це жахливо, але від цього інтерес Маріт тільки збільшився.
  
  У глибині душі вона відчувала: це тому, що вона закохалась, цікавість до нового і невідомого скоро мине. Що потрібний-то їй у житті не він, а хлопець на зразок Крістіана. Крістіан був регентом хору, його батьки теж належали до цієї парафії, і він сам іноді проповідував на молодіжних зустрічах. А такі, як Рой, занадто часто зраджують віру.
  
  Сьогодні співанка затягнулася. Вони розучили нову пісню й на додачу повторили майже ввесь репертуар. Коли приходили новачки, Крістіан полюбляв демонструвати їм свої таланти. Зазвичай вони репетирували в залах на Гейтснорсвеєн, але в сезон відпусток їх закривали, так що доводилося знімати парафіяльний будинок на Акерсбаккен. Хоча минула північ, вони, як завжди, стояли після співанки на вулиці. Гудіння голосів нагадувало дзижчання комах і надавало нічному повітрю додаткової напруженості. Може, причина крилась у спеці. Чи в тому, що подружні та закохані пари роз’їхалися по відпустках, і тепер не вистачало їхніх усмішок і переглядань. На запитання подруг Маріт відповідала невлад і поглядала в бік Роя, думаючи про те, де ж у нього велике нацистське татуювання.
  
  Одна з подруг штовхнула її ліктем і кивнула на чоловіка, який піднімався по Акерсбаккен.
  
  — Дивіться, п’яний, — сказала одна хористка.
  
  — Бідолаха, — сказала інша.
  
  — Саме такі пропащі душі й потрібні Ісусові. — Це сказала Софія. Таке говорила тільки вона.
  
  Інші кивнули. І Маріт теж. І тут до неї дійшло. Ось він, випадок. Вона без вагань покинула подруг і пішла навперейми чоловікові.
  
  Він зупинився і подивився на неї зверху вниз: виявився вищим, аніж вона думала.
  
  — Ти знаєш Ісуса? — високим чистим голосом, із усмішкою запитала Маріт.
  
  У чоловіка було яскраво-червоне обличчя та блукаючий погляд.
  
  Розмова позаду стихла. Краєм ока Маріт помітила, що Рой і дівчатка на сходах дивляться в її бік.
  
  — На жаль... — прогугнявив незнайомець. — Та і ти теж не знаєш, дочко. Але, може, ти знаєш Роя Квінсвіка?
  
  Маріт відчула, що червоніє, і так і не змогла видати наступну пропозицію: «А чи знаєш ти, що Він шукає зустрічі з тобою?»
  
  — Ну? — запитав чоловік. — Він тут?
  
  Вона подивилася на його голену голову, важкі черевики й раптом злякалася. Неонацист? Хтось із давніх дружків Роя? Прийшов помститися за зраду? Чи звати назад?
  
  — Я... — почала Маріт, але чоловік пройшов повз неї.
  
  Вона обернулась і встигла побачити, як Рой квапливо сховався в парафіяльному домі й зачинив двері.
  
  П’яний швидко попрямував по гравію, але раптом похитнувся і перед сходами гепнувся на коліна.
  
  — Господи... — прошепотіла одна з дівчаток.
  
  Чоловік піднявся.
  
  Маріт побачила, як Крістіан поспішно відійшов із дороги, коли той рвонув по сходах. На верхній сходинці він декілька секунд балансував, готовий перекинутися на спину, але врешті-решт перемістив центр тяжіння вперед і взявся за дверну ручку.
  
  Маріт ахнула.
  
  Потягнув двері на себе. От удача! Рой замкнув їх.
  
  — Чорт забирай! — хрипким п’яним голосом заревів чоловік і з розмаху вдарив лобом по круглому віконцю. На сходинки з дзенькотом брязнуло скло.
  
  — Стійте! — крикнув Крістіан. — Ви не маєте...
  
  Чоловік обернувся й подивився на нього. У лобі стирчав трикутний уламок. Струмочок крові роздвоювався біля перенісся.
  
  Більше Крістіан нічого не говорив.
  
  П’яний розкрив рот і почав вити. Звук був холодний, як лист сталі взимку. Знову обернувшись до дверей, він накинувся на них із кулаками — Маріт ніколи раніше не бачила такої люті. Вив як вовк і гамселив по дверях. Плоть проти дерева. Потім він почав бити по залізній зірці у вікні. Маріт здавалося, що вона чує, як рветься шкіра. Бризки крові, розлітаючись, окропили білі двері червоним.
  
  — Зробіть же що-небудь! — крикнув хтось.
  
  Вона побачила, як Крістіан дістав мобільник.
  
  Виламавши зірку, чоловік несподівано опустився на ко­ліна.
  
  Маріт підійшла ближче. Інші прагнули триматися віддалік, а їй раптом захотілося підійти ближче. Серце у грудях скажено калатало. Біля сходинок вона відчула на плечі руку Крістіана й зупинилася. Було чутно, як незнайомець жадібно хапає ротом повітря, ніби викинута на берег риба. Здавалося, він плаче.
  
  Коли через п’ятнадцять хвилин за п’яним з’явилася поліція, він, скорчившись, лежав на верхній сходинці. Його поставили на ноги і без ніякого опору перепровадили в машину. Одна з жінок-поліцейських запитала присутніх, чи хочуть вони про що-небудь заявити. Але ті похитали головами — вони й не згадали про розбите вікно.
  
  Машина поїхала. Залишилася тільки тепла літня ніч. «Немовби й не було нічого», — подумала Маріт. Вона навіть не звернула уваги на те, як вийшов блідий Рой і тут же кудись пропав, і що її обняв Крістіан. Вона дивилася на спотворену віконну зірку. Тепер зірка висіла догори ногами, так що два промені вказували вгору, два в сторони, а один униз. Маріт бачила цей знак в одній книжці, і вона щільніше закуталася в куртку, хоча на вулиці було спекотно.
  
  Було за північ, і в шибках Головного управління відбивався місяць. Б’ярне Мьоллер пройшов через порожню автостоянку і далі — в ізолятор тимчасового утримання. Всередині він побачив три порожні столи, за якими мали сидіти чергові, а оглядівшись, знайшов і самих чергових у сусідній кімнаті перед телевізором. І фільм він упізнав одразу: «Жадання смерті» — старе кіно з Чарлзом Бронсоном. Старший черговий теж був йому знайомий. Грот на прізвисько Плакса — через червоний шрам, який біг од лівого ока вниз по щоці. Наскільки Мьоллер пам’ятав, Грот завжди служив в ізоляторі, й усім було відомо, що він тут усім і заправляв.
  
  — Агов! — крикнув Мьоллер.
  
  Не відриваючись від екрану, Грот підніс вказівний палець, ткнув у молодшого співробітника, і той знехотя обернувся в кріслі.
  
  Мьоллер помахав пропуском. Втім, цього й не вимагалося: його впізнали.
  
  — Де сидить Холе? — крикнув він.
  
  — Той дурило? — прохрипів Грот, дивлячись, як Чарлз Бронсон у жадобі помсти піднімає пістолет.
  
  — Думаю, в камері номер п’ять, — сказав молодий співробітник. — Вас проведуть наглядачі. Якщо знайдете кого-небудь.
  
  — Спасибі. — Мьоллер попрямував до камер.
  
  В ізоляторі було близько сотні камер, але більшість були порожні. Зараз напевно був період спаду. Не заходячи до наглядачів, Мьоллер попрямував по галереї повз залізні двері. Кроки розсипалися лунко. Ні, ізолятора він не переносив. Нестерпним був, по-перше, сам абсурд, що тут замикають людей. По-друге — атмосфера бруду і зруйнованих життів. А по-третє — те, що тут твориться. Мьоллер, приміром, пам’ятав, як один чоловік, що відбував попереднє ув’язнення, поскаржився, що Грот спрямував на нього струмінь із пожежного шланга. ОСО скаргу відхилили: розмотавши шланг, вони побачили, що того не вистачає і на половину шляху до камери, де припускалася подія. В усьому Головному управлінні, мабуть, тільки ОСО не знали, що Грот, побоюючись галасу, просто відрізав шматок шланга.
  
  Як і в інших камерах, у п’ятій замість звичного замка був нехитрий пристрій, що дозволяє відчиняти двері тільки ззовні.
  
  Посеред камери, обхопивши голову руками, сидів Харрі. Перше, що кинулося Мьоллеру в вічі, був наскрізь просочений кров’ю бинт на правій руці. Харрі повільно підвів голову й подивився на начальника. На лобі красувався пластир, очі були запаленими. Начебто він плакав. Тхнуло блювотинням.
  
  — А чому ти не на ліжку? — запитав Мьоллер.
  
  — Не хочу спати, — не своїм голосом прошепотів Харрі. — Не хочу снів.
  
  Мьоллер скривився, намагаючись приховати потрясіння, побачивши пораненого Холе. Йому й раніше доводилося бачити Харрі не в кращі дні. Але зараз було щось особливе.
  
  Він кашлянув:
  
  — Ходімо.
  
  Коли вони йшли на вихід, Плакса-Грот і його молодий колега не удостоїли їх ні єдиним поглядом, але Мьоллер помітив, що Грот виразно похитав головою.
  
  На стоянці Харрі виблював. Стояв зігнувшись і вивергав жовч упереміш із лайкою. Мьоллер прикурив сигарету і простягнув йому:
  
  — Тебе не записали. Усе неофіційно.
  
  Харрі засміявся, закашлявся й мовив:
  
  — Спасибі, шеф. Приємно усвідомлювати, що, коли мене звільнять, мій послужний список буде трішки чистішим.
  
  — Не в цьому річ. А в тому, що інакше довелося б умить усунути тебе з посади.
  
  — Ну і що?
  
  — Найближчими днями мені буде потрібний такий слідчий, як ти. Тобто такий, як ти, коли тверезий. Питання в тому, чи можеш ти не пити.
  
  Харрі випростався і з силою видихнув дим.
  
  — Ви знаєте, що я можу. Ось чи захочу? — запитав він скоріше себе, ніж начальника.
  
  — Не знаю, Харрі. Захочеш?
  
  — Для цього потрібна вагома причина, шефе.
  
  — Так. Вважаю, що потрібна.
  
  Мьоллер задумливо подивився на свого інспектора.
  
  Уявив картину збоку: літня ніч, вони стоять самі на автостоянці посеред Осло у блідому світлі місяця та ліхтаря, повного дохлих комах. Згадалось усе, через що вони пройшли разом. Усі проблеми, які вони розв’язали. І не розв’язали. Але однаково. Невже після багатьох років роботи пліч-о-пліч їх шляхи ось так банально розійдуться?
  
  — Наскільки я тебе знаю, — мовив нарешті Мьоллер, — на ноги тебе може поставити тільки одне — робота.
  
  Харрі не відповів.
  
  — І робота для тебе є. Якщо захочеш.
  
  — Що за робота?
  
  — Ось це я отримав сьогодні в конверті й відразу кинувся шукати тебе.
  
  Мьоллер розтиснув кулак, місяць і ліхтар освітили долоню і пластиковий пакет із служби криміналістичної експертизи. Начальник чекав, що скаже Харрі.
  
  — Гм... — відреагував той. — А де решта тіла?
  
  У пакеті лежав довгий тонкий палець із червоним лаком на нігті. На пальці був перстень із коштовним каменем у вигляді п’ятикутної зірки.
  
  — Більше нічого немає, — відповів Мьоллер. — Тільки середній палець лівої руки.
  
  — Експерти визначили, чий?
  
  Б’ярне Мьоллер кивнув.
  
  — Так швидко?
  
  Мьоллер іще раз кивнув і схопився рукою за живіт.
  
  — Гм... — Отже, Лісбет Барлі, — сказав Харрі.
  
  
  
  
  
  Частина III
  
  
  Розділ 13. Понеділок. Дотик
  
  
  «Ти на телеекранах, люба моя. Ціла стіна тебе. Дванадцять зображень, які рухаються однаково, відрізняючись лише щонайменшими відтінками та яскравістю. Ти йдеш по паризькому подіуму, зупиняєшся, поводиш стегнами, дивишся на мене завченим холодним, невидющим поглядом, а потім обертаєшся спиною. Ефектно. Відвертатися завжди ефектно, і ти це знаєш, люба моя.
  
  Сюжет закінчено, і ось ти дивишся на мене дванадцятьма суворими поглядами, і по твоїх губах я читаю дванадцять однакових новин. Ти повідомляєш їх беззвучно, і я люблю тебе за цю беззвучність.
  
  Потім повінь десь у Європі. Дивися, люба моя, це ми бредемо у воді по вулицях.
  
  І я малюю пальцем твою зірку на вимкненому телевізорі, на мертвому й запорошеному екрані. Але між ним і кінчиком мого пальця прослизає напруга. Електрика. Крупинка життя. Вона народжується від мого дотику.
  
  Вершина зірки торкається тротуару перед червоним цегляним будинком на іншому боці перехрестя. Звідси, з магазину, я добре бачу його в проміжках між телевізорами. Одне з найжвавіших міських перехресть, люба моя, і зазвичай тут величезні пробки, але сьогодні машини стоять лише на двох із п’яти променів, які розходяться від чорної асфальтованої серцевини. П’ять променів, люба моя! Сьогодні ти весь день лежиш у ліжку й чекаєш мене. У мене залишилася тільки одна справа, і я прийду. Якщо хочеш, я можу покласти в тайник лист і прошепотіти тобі завчені напам’ять слова: «Люба моя, я постійно думаю про тебе. Досі відчуваю поцілунки твоїх губ, дотик твого тіла...»
  
  Відчиняю двері й виходжу з магазину. Світ заливає сонце. Сонце. Заливає. Чекай мене».
  
  День для Мьоллера почався погано.
  
  Вночі визволяв Харрі з ізолятора, а вранці прокинувся від болів. Живіт роздуло, як повітряну кулю.
  
  Але найгірше попереду.
  
  Втім, о дев’ятій він у цьому засумнівався, коли тверезий Харрі з’явився на вранішню нараду. За столом на той час вже сиділи Том Волер, Беата Льонн, четверо оперативників і двоє співробітників кримінального відділу, яких учора ввечері викликали з відпустки.
  
  — Усім доброго ранку, — почав Мьоллер. — Сподіваюся, всі вже в курсі, над чим ми зараз працюємо. Дві справи, ймовірно два вбивства, здійснені, за всіма ознаками, одним злочинцем. Коротше, все занадто вже схоже на кошмар. — Він зарядив у проектор перший слайд. — Ліворуч ми бачимо ліву руку Камілли Луен із відрізаним указівним пальцем. Праворуч середній палець Лісбет Барлі, присланий мені в конверті. Трупа її в нас, звичайно, немає, але Беата порівняла відбитки пальців, зняті у квартирі Барлі. Беато, молодець! Чудова інтуїція, відмінна робота.
  
  Почервоніла Беата, стараючись здаватися байдужою, сиділа й тихо постукувала олівцем по блокноту.
  
  Мьоллер змінив зображення і вів далі:
  
  — Під повікою Камілли Луен було знайдено цей коштовний камінь, червонястий діамант п’ятикутної форми. А праворуч перстень із пальця Лісбет Барлі. Як бачите, червоний відтінок трохи світліший, але форма іден­тична.
  
  — Ми намагалися визначити походження першого діаманта, — сказав Волер. — Безуспішно. Направили зображення в Антверпен у дві найбільші майстерні з ограновування, але звідти прийшла відповідь, що це не їхня робота, і якщо її було виконано в Європі, то, можливо, в Росії або на півдні Німеччини.
  
  — Ми зв’язалися з «Де Бірс» — найбільшим у світі покупцем алмазів, — додала Беата. — Їхній фахівець говорить, що за допомогою спектрометричного аналізу можна точно визначити, звідки цей діамант. Для надання допомоги слід­ству цей фахівець сьогодні ввечері прилетить із Лондона.
  
  Руку підвів Магнус Скарре — молодий слідчий, у відділі відносно новенький.
  
  — Повертаючись до сказаного. Мьоллере, я не розумію, чому це кошмар. Адже це ж подвійне вбивство, а значить, шукати доведеться не двох злочинців, а одного. Здається, навпаки, слід би...
  
  Він почув тихе покашлювання і помітив, що увага присутніх повернулася до Харрі Холе, що досі тихо сидів у кріслі в глибині кімнати.
  
  — Як, кажеш, тебе звуть? — запитав Харрі.
  
  — Магнус.
  
  — Прізвище?
  
  — Скарре. — У голосі слідчого чулося роздратування. — Можна було і запам’ятати...
  
  — Ні, Скарре, я не запам’ятав. А ось ти постарайся запам’ятати, що я зараз тобі скажу. Коли слідчому доводиться працювати з умисним, а значить, добре спланованим убивством, він знає, що у злочинця маса переваг. Він може підчистити сліди, завести непогане алібі на момент вбивства, позбутися знаряддя злочину і так далі. Але одного злочинець від слідчого приховати не може. Чого?
  
  Магнус Скарре двічі моргнув.
  
  — Мотиву, — сам відповів Харрі на запитання. — Прописна ж істина? Мотив. Саме з нього ми починаємо оперативне розслідування. Настільки фундаментальне поняття, що про нього іноді забувають. Поки одного дня не з’явиться втілення найстрашнішого кошмару слідчого — злочинець без мотиву. Вірніше, з таким мотивом, який не вкладається в людській голові.
  
  — Холе, ви малюєте біса на стіні. — Скарре подивився на інших. — Ми ж іще не знаємо, що за мотив у цих злочинів.
  
  Тепер кашлянув Том Волер.
  
  Мьоллер помітив, що Харрі зціпив зуби.
  
  — Він має рацію, — сказав Волер.
  
  — Звичайно, я маю рацію, — відгукнувся Скарре. — Це ж очевидно...
  
  — Замовкни, Скарре, — обірвав його Волер. — Рацію має інспектор Холе. Над цими справами ми працюємо вже десять і п’ять днів відповідно. І досі ми не виявили між жертвами ніякого зв’язку. Досі. А коли єдиний зв’язок між жертвами — це те, як їх позбавляють життя, а також ритуали й якісь закодовані послання, на думку спадає слово, яке я б рекомендував уголос не вимовляти, але й не забувати. А ще я рекомендував би Скарре й іншим недавнім випуск­никам поліцейської академії закривати роти і відкривати вуха, коли говорить Холе.
  
  У кімнаті стало тихо.
  
  Мьоллер побачив, що Харрі пильно дивиться на Волера.
  
  — Підсумуємо, — сказав Мьоллер. — Тепер вам буде ще складніше: продовжуємо посилено працювати над двома окремими вбивствами й малюємо на стіні великого, тов­стого і страшного біса. Ніхто, окрім мене, з журналістами не говорить. Наступна планерка о п’ятій. Уперед!
  
  У променях прожектора стояв чоловік в елегантному твідовому костюмі. Граючись зігнутою люлькою і погойдуючись із п’яти на носок, він гордовитим поглядом міряв голодранку перед собою.
  
  — Скільки ви думаєте платити мені за уроки? — звернувся він до неї.
  
  Голодранка струсонула головою й, уперши руки в боки, відповіла:
  
  — Та вже я знаю, скільки належить. Одна моя подружка вчиться по-французьки у справжнісінького француза, так він із неї бере вісімнадцять пенсів за годину. Але з вашого боку безсовісно було б стільки правити, адже то француз, а ви мене навчатимете моєї рідної мови; отже, більше шилінга я платити не збираюся. Не хочете — не треба[12].
  
  Віллі Барлі сидів у напівтемряві дванадцятого ряду і не стримував сліз. Вони стікали по шиї та, минувши розстебнутий комір сорочки з тайського шовку, текли далі — по грудях і животі. Не припиняючись. Він сидів, затиснувши рот долонею, щоб схлипування не відволікали акторів і режисера в п’ятому ряду.
  
  Коли хтось торкнувся його плеча, він здригнувся і обернувся. Над ним нависла величезна чоловіча фігура. У безпорадному очікуванні Барлі не міг поворухнутися.
  
  — Слухаю вас... — прошепотів він, захлинаючись слізьми.
  
  — Це я, — прошепотіла у відповідь фігура. — Харрі Холе. З поліції.
  
  Віллі Барлі відняв руку від рота і подивився на фігуру пильніше.
  
  — А, еге ж, звичайно, — сказав він із полегшенням у голосі. — Вибачте, Холе, тут так темно, і я вирішив...
  
  Поліцейський сів поряд з ним:
  
  — Вирішили що?
  
  — Ви ж у чорному. — Віллі втер ніс хусткою. — Мені подумалося, що ви священик. Священик, який приніс погані новини. Безглуздо, так?
  
  Поліцейський не відповів.
  
  — Ах, Холе, я жахливо почуваюсь. У нас перша костюмована репетиція. Подивіться на неї, — сказав Барлі.
  
  — На кого?
  
  — На Елізу Дулітл. На сцені. Коли я її побачив, то на секунду раптом вирішив, що це Лісбет, що мені тільки приснилося, ніби вона пропала. — Віллі нервово перевів дихання. — Але тут вона заговорила, і моя Лісбет зникла.
  
  Він побачив, що поліцейський здивовано дивиться на сцену.
  
  — Разюча схожість, так? Тому я її і запросив. Цей мюзикл замислювався для Лісбет.
  
  — А це... — почав Харрі.
  
  — Так, її сестра.
  
  — Тóйя? Тобто я хотів сказати Тойя?
  
  — Досі ми нікому не розповідали, а сьогодні ввечері прес-конференція.
  
  — Ну, це приверне увагу громадськості.
  
  Тойя розвернулась і, спіткнувшись, голосно вилаялася. Партнер розвів руками і подивився на постановника.
  
  Віллі зітхнув:
  
  — Громадськість — це ще не все. Бачите, тут іще працювати і працювати. Здібності у неї, звичайно, є, але виступати на сцені Національного театру — це вам не ковбойські пісні співати в місцевому клубі в якому-небудь Сельбу. Два роки я навчав Лісбет, як поводитися на театральній сцені, а тут у нас на все два тижні.
  
  — Якщо я заважаю, Барлі, викладу справу коротко.
  
  — Справу? —У напівтемряві Віллі спробував прочитати хоч що-небудь на обличчі співрозмовника. Йому знову стало страшно, тому, коли Харрі розкрив рот, він заквапився його запевнити: — Ви мені зовсім не заважаєте, Холе. Я просто продюсер. Знаєте, той, хто задає імпульс. А працюють зараз інші...
  
  Він махнув рукою у бік сцени, де чоловік у твідовому костюмі якраз говорив:
  
  — Я візьму цю замурзану нікчему і зроблю з неї герцогиню!
  
  — Режисер, декоратор, актори, — пояснив Барлі. — А я із завтрашнього ранку всього лише глядач цієї... Він замовк, підбираючи потрібне слово, і закінчив: — Комедії.
  
  — Що так, то так. В усіх свої таланти.
  
  Віллі невесело усміхнувся, але режисер тут же подивився в їхній бік, і він замовк.
  
  — Ваша правда. Двадцять років я був танцівником. Слід сказати, дуже поганим. Але в балетній трупі завжди не вистачає чоловіків, так що краще за мене танцювали небагато. У сорок років нас женуть на пенсію, і мені довелося шукати іншу роботу. Тоді я зрозумів, що справжній мій талант — не танцювати, а знаходити танцюристів. Організовувати спектаклі — от і все, на що я придатний, Холе. Але знаєте що? Щонайменший успіх паморочить нам голову. І тільки тому, що кілька разів вийшло по-нашому, ми вже вважаємо, що ми боги або вже точно ковалі свого щастя. А потім раптом — таке. І ми розуміємо, наскільки насправді безпорадні. Я... — Віллі осікся. — Вам нудно слухати?
  
  Співрозмовник похитав головою, та все ж мовив те, через що прийшов:
  
  — Справа стосується вашої дружини.
  
  Віллі зажмурився, ніби в очікуванні болю.
  
  — Ми отримали листа. З відрізаним пальцем. Боюся, він належить їй.
  
  Віллі глитнув. Він ніколи не вважав себе мстивою людиною, але тепер відчув, що камінь на серці почав тяжчати і набувати кольору. Жовтий. Як ненависть.
  
  — Знаєте, Холе, стало навіть легше. Я ж увесь час цього боявся. Що він зробить їй боляче. Можеш обіцяти мені одну річ, Харрі? Нічого, що я на ти? — Поліцейський кивнув. — Знайди його. Знайди його, Харрі. І покарай. Покарай суворо. Обіцяєш?
  
  У темряві Віллі здалося, що його співрозмовник кивнув. Але впевнений він не був: розгледіти заважали сльози.
  
  — Я поліцію покличу, ось зараз покличу! — крикнула Тойя.
  
  Харрі сидів у кабінеті й дивився на стіл. Він так втомився, що здавалося, немає сил навіть дихати.
  
  Учорашні ескапади, що закінчились ізолятором і черговим кошмаром, — усе це не дарма далось, а зустріч із Віллі Барлі його добила. Обіцянка спіймати злочинця і ці слова Барлі про те, що його дружині зробили «боляче». Харрі не сумнівався: Лісбет Барлі мертва.
  
  Із самого ранку його тягнуло випити. Спочатку це був природний потяг організму, потім панічний страх через те, що він сам перекрив собі доступ до цілющого зілля, не захопивши з собою ні фляги, ні грошей. А тепер бажання випити перейшло в ту фазу, коли і фізичний біль, і страх розривали організм на шматки. Злісний ворог ламав зсередини його кістки, звідкись із-під серця гавкали пси. Господи, як же він їх ненавидів! Так само сильно, як вони ненавиділи його.
  
  Ривком підвівшись, він підійшов до сейфа. В понеділок він поставив туди півпляшки віскі «Беллз». Цікаво, він тільки зараз про це згадав чи думав про це ввесь час? Холе вже звик, що Харрі обманює Харрі. По-різному. Він уже збирався відчинити сейф, але раптом зупинився, уловивши дивний рух — у Елен на фотографії здригнулися губи. Він з’їхав з глузду, чи вона дійсно всміхнулася?
  
  — Що втупился, стерво? — пробурмотів він, і через мить портрет злетів зі стіни і впав на підлогу. Скло розбилося. Елен, як і раніше, всміхалася. Харрі поторкав забинтовану праву руку, вона знову защеміла.
  
  Він потягнувся до сейфа і тут побачив на порозі двох людей. І зміркував, що вони стоять тут уже деякий час, а їх віддзеркалення могло здатися рухом на фотографії.
  
  — Привіт, — сказав один із тих, що увійшли, дивлячись на Харрі здивовано і з переляком.
  
  Харрі глитнув і відпустив ручку сейфа.
  
  — Привіт, Олег.
  
  Хлопчик був у кедах, синіх шортах і жовтій футболці збірної Бразилії. Харрі знав, що на спині красується дев’ятка і прізвище — Рональдо. Цю футболку він купив йому на заправній станції однієї зимової неділі, коли вони з Олегом і Ракеллю виїжджали в Нуреф’єлль покататися на лижах.
  
  — Зустрів його внизу, — сказав Том Волер і поклав долоню на голову Олегу. — Стояв на вході, запитував тебе, і я вирішив привести його сюди. Так ти, Олеже, граєш у футбол?
  
  Хлопчик не відповідав, втупившись у Харрі темними очима. Вони в нього були такі самі, як у матері: іноді безмежно лагідні, а іноді безнадійно суворі. Зараз Харрі не міг із певністю визначити, які саме. Темні — та й усе.
  
  — Нападник? — Волер із усмішкою покуйовдив Олегу волосся.
  
  Харрі подивився на сильні довгі пальці, на темне волосся Олега, що липло до них, — ноги почали підкошуватися.
  
  — Ні. — Хлопчик, як і раніше, дивився на Харрі. — Захисник.
  
  — Послухай, Олеже. — Волер питально подивився на колегу. — Харрі тут боксує з тінню. Я теж іноді так роблю, коли що-небудь дратує. Може, прогуляємося на верхній поверх? Я тобі краєвид із майданчика покажу, а Харрі тим часом тут прибереться.
  
  — Я залишуся тут, — рівним голосом сказав Олег.
  
  Харрі кивнув.
  
  — Гаразд, Олеже. Приємно було тебе побачити. — Волер поплескав хлопчика по плечу і пішов.
  
  Олег залишився на порозі.
  
  — Як ти сюди дістався? — запитав Харрі.
  
  — На метро.
  
  — Сам?
  
  Олег кивнув.
  
  — Ракель знає?
  
  Олег похитав головою.
  
  — Так і стоятимеш там? — ледве вичавив Харрі, відчуваючи, як сильно дере в пересохлому горлі.
  
  — Я хочу, щоб ти повернувся до нас додому.
  
  Харрі подзвонив, і через деякий час у кабінет увірвалася Ракель. Очі у неї були зовсім чорні, а голос пронизливий.
  
  — Де ти був? — скрикнула вона.
  
  На мить Харрі вирішив, ніби питання адресоване не лише синові, але її погляд ковзнув повз нього і зупинився на Олегові.
  
  — Мені ні з ким було погратись, — опустив голову хлопчик, — і я приїхав сюди на метро.
  
  — На метро? Сам? Але як...
  
  — На мене ніхто не звернув уваги, — відповів Олег. — Я думав, тобі буде приємно, ма. Адже ти теж говорила, що хочеш, аби...
  
  Вона ривком пригорнула його до себе.
  
  — Знаєш, як я за тебе перелякалася, мій маленький? — сказала Ракель, обіймаючи сина, але дивлячись при цьому на Харрі.
  
  Ракель і Харрі стояли біля садової огорожі та мовчки дивилися вниз на місто і фіорд. Вітрильники здавалися звідси крихітними білими трикутниками на синьому квадраті моря. Харрі обернувся на величезний, зроблений із колод будинок, що потемнів од часу, побудований для суворих зим, а не для літнього відпочинку. Між яблунями перед відчиненими вікнами пурхали метелики.
  
  Харрі подивився на Ракель. Вона була босоніж, у блакитній сукні та червоній кофтині. Трохи нижче ланцюжка із хрестиком, який дістався їй од матері, шкіра поблискувала крапельками поту. Харрі подумав, що знає про неї все. Запах кофтини, вигин спини під сукнею, солоний смак її пітної шкіри. Чого вона хоче і чому мовчить.
  
  Від усіх цих знань не було ніякого пуття.
  
  — Як життя? — запитав він.
  
  — Чудово, — відповіла вона. — Зняла дачний будиночок. Вийшло тільки на серпень: пізно спохопилася. — Голос звучав рівно, в нім не відчувалося ні скарги, ні звинувачення. — Пошкодив руку?
  
  — А, подряпина, — відмахнувся Харрі.
  
  Їй на обличчя впало пасмо волосся, і він насилу втримався, щоб не прибрати його.
  
  — Учора сюди приходив оцінювач, оглядав будинок, — сказала вона.
  
  — Оцінювач? Ти ж не збираєшся його продати?
  
  — Харрі, для нас двох будинок занадто великий.
  
  — Так, але він же тобі подобається. Ти тут виросла. І Олег теж.
  
  — Не треба мені про це нагадувати. Річ у тому, що ремонт обійшовся вдвічі дорожче, ніж я припускала, а тепер пора міняти дах. Цей будинок старий.
  
  Харрі подивився на Олега: той стояв навпроти гаражної стіни і молотив по футбольному м’ячу. Удар — м’яч полетів убік, а він, заплющивши очі, простягнув руки до уявних трибун.
  
  — Ракель?
  
  Вона зітхнула:
  
  — Що, Харрі?
  
  — Ти не можеш на мене дивитися, коли я з тобою го­ворю?
  
  — Ні. — Голос її не був ні злим, ні схвильованим. Рівним.
  
  — А якщо я кину? Що-небудь зміниться?
  
  — Не зможеш, Харрі.
  
  — Я про поліцію.
  
  — Я зрозуміла.
  
  Харрі копирснув носком черевика землю:
  
  — Я б міг знайти спокійнішу роботу, частіше бував би вдома. Зайнявся б із Олегом. Ми б...
  
  — Перестань, Харрі! — Це прозвучало різко. Вона спробувала здути пасмо з лиця, нахилила голову і схрестила руки на грудях, неначе в цей спекотний день їй стало холодно. — Я кажу «ні», — мовила вона ледве чутно. — Нічого не зміниться. Проблема не в твоїй роботі, а... в тобі, Харрі. — Вона перевела подих, обернулась і подивилася йому в вічі. — Проблема — в тобі.
  
  Харрі побачив, що вона готова заплакати.
  
  — Іди, — прошепотіла вона.
  
  Він збирався щось сказати, але передумав. Замість цього кивнув вітрилам у фіорді.
  
  — Твоя правда, — погодився він. — Проблема в мені. Скажу два слова Олегу та піду. — Через кілька кроків він обернувся. — Не продавай будинок, Ракель. Не продавай, чуєш? Я що-небудь придумаю.
  
  Вона всміхнулася крізь сльози і прошепотіла:
  
  — Ти дивовижна дитина. — Вона простягла руку, немов збираючись погладити його по щоці, але він стояв занадто далеко, і рука впала. — Бережи себе, Харрі.
  
  По дорозі його пробив холодний піт. За чверть п’ята. Треба поквапитись, аби не запізнитися на нараду.
  
  «Я в будівлі. Пахне підвалом. Я стою не рухаючись і вивчаю таблички. Чую голоси на сходах, але не боюсь. Я невидимка, але їм це не видно. Розумієш? Це не парадокс, люба моя, просто я так мислю. Все можна уявити у вигляді парадоксу — це нескладно. Це тільки слова, двозначності мови. Але вистачить слів, і мови вистачить. Я дивлюся на годинник. Ось моя мова. Ясна і без парадоксів. Я готовий».
  
  
  
  
  
  Розділ 14. Понеділок. Барбара
  
  
  Барбара Свендсен останнім часом почала замислюватися про час. Не те щоб у неї була схильність до філософії — більшість знайомих сказали б, що якраз навпаки. Просто раніше їй і на думку не спадало, що всьому свій час, і час цей минає. Кілька років тому вона зрозуміла, що кар’єри в модельному бізнесі їй не зробити, і вдовольнилася званням екс-манекенниці. Звучало непогано, хоча з голландської слово «манекен» перекладається, як «маленька людина». Про це їй розповів Петтер. Як і про все інше, що він вважав для неї необхідним. Це він улаштував її на роботу в бар «Хед-Он» і дістав пігулки, прийнявши які вона могла без побоювань доїхати з роботи в університетський район Бліндерн, де ніби як вчилася на соціолога. Але час Петтера, пігулок і університетських фантазій минув, і одного прекрасного дня вона залишилася без Петтера, без пігулок і без заліку, з самими заборгованостями: і в університеті, і в аптеці. Ну і з роботою в найнуднішому барі Осло. Випустивши з рук усе, що мала, Барбара позичила грошей у батьків і вирушила в Лісабон відпочити, оглядітися, можливо, підучити португальську.
  
  Попервах Лісабон здавався їй чарівним. Нестримно пролітали дні, але її це анітрохи не тривожило. Адже час тоді не відходив, а, навпаки, приходив. Гроші закінчились, а разом з ними всі розваги та вічна вірність Марка. Зате додому вона повернулася куди досвідченішою. Наприклад, дізналася, що в Португалії екстазі дешевший, ніж у Норвегії, хоча шкоди від нього не менше, що португальська мова неймовірно складна, а час — непоновлюваний ресурс.
  
  Потім вона у хронологічній послідовності зустрічалася з Рольфом, Роном і Рональдом. Звучало кумедно, на ділі ж було так собі. Хоча Рональд був дуже навіть нічого. Але час відійшов і прихопив із собою Рональда.
  
  Вона повернулася додому, у свою стару кімнату, й тільки тоді світ помалу заспокоївся, а разом із ним час. Вона перестала ходити в бари, зав’язала з пігулками й почала тішити себе мрією про повторний вступ до університету. Деякий час працювала на кадрове агентство «Менпауер». Після чотиритижневого випробувального терміну її взяли на постійну роботу черговим адміністратором в конторі «Халле, Тюне і Веттерлід», яка розташовувалася на площі Карла Бернера, а якщо говорити про престиж — то в нижніх рядках рейтингів міських адвокатських контор, які спеціалізуються на стягненні боргів.
  
  Відтоді минуло чотири роки.
  
  На цю роботу вона погодилася в першу чергу тому, що в «Халле, Тюне і Веттерлід» час — як з’ясувалося — тече повільніше, ніж скрізь. Варто було тільки ввійти до червоної офісної будівлі та натиснути в ліфті на кнопку п’ятого поверху — час сповільнювався. Минала якщо не ціла вічність, то вже точно половина, перш ніж двері ліфта відчинялися, випускаючи тебе в безбережний океан іще повільнішого часу. Чергуючи за стійкою, Барбара часто поглядала на годинник над дверима, спостерігаючи, як знехотя повзуть секунди, хвилини та години. Іноді, якщо захотіти й зосередитися, вона могла зовсім зупинити час. Дивно, що для інших співробітників він, здавалося, тече швидше. Неначе вони з Барбарою перебували в паралельних, але різних часових вимірах. Варто було дзвякнути телефону в неї на стійці, люди вилітали в коридор, немов у німому кіно, але все це начебто її не стосувалося. Вона, мов робот, механічно підлаштовувалася під їхню швидкість, а свідомість продовжувала існувати у своєму, вповільненому темпі.
  
  Узяти хоч би останній тиждень. Збанкрутував великий конкурент, і всі забігали, задзвонили як божевільні. Веттерлід сказав їй, що настає час хижаків, готових якомога більше відітнути від частки ринку, що звільнилася, — дорогоцінна можливість їхньої компанії пробратися в елітний дивізіон. Сьогодні він попросив її довше затриматися на роботі: переговори з колишніми клієнтами компанії, що прогоріла, затягуються до шостої вечора, а їм же треба показати, що в «Халле, Тюне і Веттерлід» усе в зразковому порядку, вірно? Розмовляючи з Барбарою, Веттерлід, як завжди, дивився на її груди, а Барбара, як завжди, посміхалася й автоматично зводила лопатки докупи, як учив Петтер, інструктуючи її для роботи в «Хед-Он». Тепер це стало рефлексом. Кожне випинає те, що у нього є. Такий принцип принаймні засвоїла Барбара Свендсен.
  
  Узяти хоч би кур’єра-велосипедиста, що тільки-но ввійшов. Напевно під його шоломом і дивитися нема на що. Саме тому він не зняв ні чорних окулярів, ні маски, розсудила вона. Сказав, що знає, в який кабінет доставити пакет, і повільно пішов по коридору, демонструючи Барбарі свої міцні сідниці в облиплих шортах. Чи ось прибиральниця, яка зараз прийде. Вона, як відомо, буддистка, чи індуїстка, чи як її там? Аллах, як відомо, звелів їм приховувати тіло під купою одягу, схожого на простирадла. Зате у неї дуже білі зуби. Так що ж вона робить? Певно, ходить і вишкіряє зуби, як крокодил на екстазі. Випинається, як може.
  
  Барбара дивилася на секундну стрілку. До дверей хтось увійшов.
  
  Прибулець, середнього зросту, кругленький чоловік, важко дихав. Окуляри у нього запітніли, й Барбара вирішила, що він піднімався по сходах. Чотири роки тому, тільки влаштувавшись, вона б не відрізнила костюм із магазину «Дрессман» за дві тисячі крон від моделі з «Прада». Зате потім навчилась оцінювати не лише костюми, а також і краватки, а ще — ось вірний показник для працівника сфери по­слуг — взуття.
  
  Цей новий візитер, що протирав окуляри, особливого враження не справляв. Він скидався на товстуна з тієї американської комедії «Сейнфелд», імені якого Барбара не пам’ятала, тому що серіалу не дивилась. Але одяг... А судити слід саме по ньому. Легкий костюм у тонку смужку, шовкова краватка й черевики ручної роботи — все говорило про те, що у Халле, Тюне і Веттерліда, можливо, незабаром з’явиться цікавий клієнт.
  
  — Добридень, чи можу я чим-небудь допомогти? — запитала Барбара й усміхнулася своєю майже найчарівнішою усмішкою. Найчарівнішу вона берегла для візитера, який був би схожий на чоловіка її мрії.
  
  — Думаю, можете, — всміхнувся у відповідь гість і, ді­ставши з нагрудної кишені хустку, витер лоба. — Я прийшов на зустріч, не були б ви такі ласкаві принести мені склянку води?
  
  Барбарі почувся в його голосі іноземний акцент, але який саме, вона не зрозуміла. Його ввічлива й одночасно владна манера вселила в неї тверду впевненість: перед нею велика риба.
  
  — Ясна річ, — сказала вона. — Секундочку.
  
  Поки вона йшла по коридору, згадала, що кілька днів тому Веттерлід говорив щось про можливу премію всім співробітникам, якщо за підсумками року буде добрий результат. Тоді, може, фірма розщедриться на питну воду, як в інших закладах. Раптово час ривком прискорився, та через декілька секунд знову полинув повільно, а ті секунди якимсь дивним чином ніби випали з її життя.
  
  Вона увійшла до жіночого туалету. Ввімкнувши воду, вона взяла зі стійки пластиковий стаканчик і підставила під струмінь палець. Тепла. Відвідувачеві доведеться трохи почекати. По радіо оголошували, що температура води в озерах Нурмарки близько двадцяти двох градусів, а питну ж забирали з Марідальського. Якщо дати їй стекти довше, вона стане холодною та приємною. Гадаючи, чому це так виходить, вона дивилася на палець. Коли вода стане досить холодною, він зблідне і майже перестане що-небудь відчувати. Безіменний палець лівої руки. Коли ж на нім з’явиться обручка? Головне — щоб серце на той час не зблідло і не перестало будь-що відчувати. Барбара відчула рух повітря, але він тут же припинився, і вона не обернулася. Вода залишалася такою ж теплою. А час ішов, спливав, зовсім як вода. Марення! До тридцяти їй залишалося майже два роки. Часу ще через край.
  
  Пролунав якийсь звук, і Барбара підвела голову. У дзеркалі вона побачила двоє білих дверей кабінок. Невже хтось зайшов, а вона не помітила?
  
  Струмінь раптом став крижаним. Барбара здригнулася. Вода піднімається з великої глибини, тому вона й охолодилася. Барбара підставила під струмінь пластиковий стаканчик, і той швидко наповнився по самі вінця. Щось шепнуло їй, що по­трібно поквапитись. Вона обернулася й упустила стаканчик.
  
  — Я вас налякав? — Голос звучав стурбовано.
  
  — Вибачте, — сказала вона, забувши звести лопатки. — Я сьогодні щось нервуюсь. І взагалі це жіночий туалет. — Вона нахилилася за стаканчиком.
  
  Стаканчик перекинувся на підлозі й став на дно. У нім іще залишалося трохи води. Можливо, коли Барбара простягала до нього руку, вона побачила в круглому люстерку води своє віддзеркалення, а поряд зі своїм обличчям могла б помітити якийсь рух. Але тут час знову полинув повільно, вкрай повільно. Насамкінець Барбара встигла подумати, що він ось-ось закінчиться.
  
  
  
  
  
  Розділ 15. Понеділок. Vena amoris
  
  
  Білий, з рудими підпалинами іржі «форд-ескорт» Харрі Холе під’їхав до телемагазину. Здавалося, дві поліцейські машини та спортивне диво Волера випадковим чином розкидано по тротуару навколо тихого вечорами перехрестя з гучною назвою «площа Карла Бернера».
  
  Харрі припаркувався, дістав із кишені шпатель і поклав його на пасажирське сидіння. Коли він не міг відшукати ключі в квартирі, то брав із собою стамеску і шматок сталевого дроту і, прочесавши околиці, знаходив улюблений автомобіль на Стейнберггате з ключами в замку запалювання. Шпатель зі зручним зеленим руків’ям чудово підходив, аби підчепити ним двері, після чого їх без зусиль можна було б відчинити за допомогою дроту.
  
  Дорогу Харрі перейшов на червоний. Повільно. До великих швидкостей організм готовий не був. Шлунок і голова боліли, пітна сорочка липнула до тіла. Було за п’ять хвилин шоста, і він уже давно не приймав своїх ліків, але обіцянок собі ніяких не давав.
  
  Вивіска повідомляла, що контора «Халле, Тюне і Веттерлід» розташована на п’ятому поверсі. Харрі зітхнув і подивився на ліфт: блискучі металеві двері, автоматика, ніяких ґрат.
  
  Ліфт був марки «Коне». Двері зачинились, і Харрі відчув себе закупореним у консервній банці. Коли ліфт поїхав угору, він постарався не слухати скрегіт механізму й заплющив очі. Тут же розплющив їх знову — на зворотному боці повік немов віддрукувалися картини з Сестреням.
  
  Двері в приймальню відчинив патрульний у формі.
  
  — Вона там, махнув він рукою уздовж коридору, за стійку адміністратора.
  
  — Криміналісти?
  
  — Їдуть.
  
  — Вони дуже зрадіють, якщо ми заблокуємо ліфт і перекриємо вихід унизу.
  
  — Добре.
  
  — А чергова частина кого прислала?
  
  — Лі й Хансена. Вони зібрали тих, хто був на поверсі, коли знайшли тіло. Зараз беруть свідчення в одному із залів для переговорів.
  
  Харрі пішов по коридору. Брудні килими, вицвілі репродукції картин у стилі національного романтизму — напевно, були у цієї фірми часи і трохи кращі. А може, їх якраз і не було.
  
  Двері в жіночий туалет були прочинені. Килим приглушував звук кроків, і Харрі підійшов нечутно. Він зупинився перед дверима, коли почув голос Тома Волера. Той, схоже, говорив по телефону:
  
  — Якщо це від нього, то він більше через нас не проходить. Так, але я беру це на себе.
  
  Харрі відчинив двері й побачив Волера, що сидів навпочіпки.
  
  — Привіт, Харрі. Секунду, зараз звільнюся.
  
  Харрі стояв на порозі, переварюючи цю картину та слухаючи поклацування голосу в телефоні Волера.
  
  Приміщення було на подив великим — приблизно двадцять квадратних метрів, на яких розміщувалися дві кабінки та три раковини під довгим дзеркалом. Від потужних ламп денного світла, білих стін і такої ж плитки боліли очі. Можливо, саме через сліпучо-біле тло жіночий труп на підлозі був схожий на виставковий експонат. Струнка, молода на вигляд жінка сиділа на колінах, упустивши на підлогу лоб, як при намазі, хіба що руки були під тілом. Сукня задерлася, відкриваючи вузькі трусики-танга. У швах між плитками від голови жінки до зливного отвору в підлозі тягнулися темно-червоні прожилки крові — неначе їх намалювали для повноти ефекту.
  
  Вага тіла була збалансована і трималася на п’яти точках: зап’ястки, коліна та лоб. Її одяг, дивна поза і виблискуюча шкіра сідниць навіяли Харрі думки про секретарку, яка прийшла задовольнити хтивого шефа. Знову стереотипи. Хто знає — може, шефом була саме вона?
  
  — Звичайно, але цим ми зараз займатися не можемо, — сказав Волер. — Передзвони ввечері.
  
  Він поклав телефон у внутрішню кишеню, але продовжував сидіти навпочіпки. Харрі помітив, що рука інспектора лежить на білій шкірі жінки, трохи нижче трусиків. Ймовірно, для опори.
  
  — Цікава картина, чи не так? — запитав Волер, немов прочитавши думки Харрі.
  
  — Хто це?
  
  — Барбара Свендсен, двадцять вісім років, із Бестума. Працювала тут черговим адміністратором.
  
  Харрі сів поряд із Волером.
  
  — Як бачиш, стріляли в потилицю, — продовжував той. — Імовірно, з того самого пістолета, який лежить там, під раковиною. Від нього ще пахне кордитом.
  
  Харрі подивився в куток, де лежав чорний пістолет із великою шишкою, нагвинченою на ствол.
  
  — «Ческа збройовка», — прокоментував Волер. — Че­ський пістолет зі спеціальним глушником.
  
  Харрі кивнув. Йому захотілося запитати, чи не був цей пістолет одним із контрабандних товарів Волера, і чи не про це щойно йшла розмова по телефону.
  
  — Цікава поза, — зауважив він.
  
  — Так, вважаю, вона сиділа навпочіпки або стояла навколішки, а потім впала головою вперед.
  
  — Хто її знайшов?
  
  — Одна з жінок-адвокатів. Кол-центр отримав дзвінок о сімнадцятій одинадцять.
  
  — Свідки?
  
  — Ніхто з тих, із ким ми говорили, не бачив яких-небудь підозрілих осіб, що прийшли або пішли за останню годину, і не помітив нічого дивного. Єдиний відвідувач, який при­йшов на зустріч із кимось з адвокатів, говорить, що Барбара пішла із-за стійки о шістнадцятій п’ятдесят п’ять принести йому води, але не повернулася.
  
  — Гм... Отже, вона пішла сюди?
  
  — Імовірно. До кухні звідти йти куди далі.
  
  — Невже по дорозі від стійки сюди її ніхто не бачив?
  
  — Між туалетом і приймальнею два кабінети, але співробітники на той час уже розійшлися по домівках, дехто ще працював за зачиненими дверима або в залах для переговорів.
  
  — А що відвідувач? Як він повівся, не дочекавшись її?
  
  — О п’ятій у нього була зустріч, він не захотів чекати адміністратора й вийшов у коридор шукати кабінет адвоката, з яким збирався зустрітися.
  
  — Тобто він тут непогано орієнтується?
  
  — Ні, каже, що тут уперше.
  
  — Гм... Значить, він останній, хто бачив її перед смертю?
  
  — Угу.
  
  Харрі зауважив, що рука Волера залишилася там, де й була.
  
  — Виходить, убивство сталося в проміжку від четвертої п’ятдесят п’ять до п’ятої одинадцять.
  
  — На дотик саме так, — сказав Волер.
  
  Харрі увіткнувся в блокнот.
  
  — Це обов’язково? — тихо запитав він.
  
  — Що саме?
  
  — Мацати її.
  
  — А тобі не подобається?
  
  Харрі не відповів. Волер нахилився ближче:
  
  — Тобто, Харрі, ти стверджуєш, що ніколи їх не мацав?
  
  Харрі спробував зробити запис у блокноті, але ручка не писала.
  
  Волер усміхнувся:
  
  — Не відповідай, по тобі й так видно. Харрі, цікавість не вада, а одна з причин, із якої ми пішли в поліцію. Хіба ні? Цікавість і потяг до гострих відчуттів. Наприклад, цікаво дізнатись, який на дотик свіжий труп, іще не холодний, але вже й не теплий.
  
  — Я...
  
  Том Волер схопив його за руку, і Харрі впустив авторучку.
  
  — Торкнися! — Волер притиснув його долоню до стегна вбитої.
  
  Харрі важко засопів. Спочатку йому захотілося відсмикнути руку, але він цього не зробив. Долоня Волера на зап’ястку була гарячою та сухою. Шкіра вбитої здавалась якоюсь гумовою й трохи теплою.
  
  — Відчуваєш? Ось вони, гострі відчуття, Харрі. Де ти їх шукатимеш, коли закінчиться служба? Як інші бідолахи — на відео або на дні пляшки? Чи все ж у справжньому житті? Справжнє життя — ось що я тобі пропоную. Відчуваєш, Харрі? Ну, так чи ні?
  
  Харрі відкашлявся:
  
  — Я тільки хотів сказати, що до приїзду криміналістів краще нічого не чіпати.
  
  Волер пильно подивився на нього і, весело підморгнувши, відпустив руку зі словами:
  
  — Твоя правда. Я помилився. — І, вставши, він вийшов.
  
  Харрі продовжувало нудити, він старався дихати глибоко та спокійно. Беата не пробачить, якщо він зблює просто на місці злочину.
  
  Він притулився щокою до холодної плитки і, відхиливши край піджака Барбари, заглянув під нього. Між колінами та дугою тулуба лежав білий пластиковий стаканчик, але увагу привернув не він, а її рука.
  
  — Чорт забирай, — прошепотів Харрі. — Чорт...
  
  О шостій двадцять на поверсі адвокатської контори з’явилася Беата. Біля жіночого туалету вона знайшла Харрі. Той сидів на килимі, притулившись до стіни, і пив із білого пластикового стаканчика.
  
  Зупинившись перед ним, Беата поставила на підлогу залізні валізи і провела тильною стороною долоні по розчервонілому пітному лобу.
  
  —Вибачте, — сказала вона. — Засмагала на пляжі. Спочатку заскочила додому переодягнутися, потім на Кйольберггате за обладнанням. А тут іще якийсь ідіот заблокував ліфт — довелося по сходах тягнути.
  
  — Гм... І правильно зробив: треба підійти до цієї справи з усією обережністю. Журналісти вже що-небудь пронюхали?
  
  — Там на сонечку гріється зграйка. Невелика. Всі ж у відпустках.
  
  — Боюся, відпустка закінчилася.
  
  Беата скривилася:
  
  — Що ти хочеш цим сказати?
  
  — Ходімо. — Харрі провів її в туалет і сів навпочіпки. — Заглянь під тіло і побачиш. Безіменний палець відрізаний.
  
  Вона ойкнула.
  
  — Крові не так багато, — вів далі Харрі. — Значить, відрізали після смерті. А ще ось. — Він прибрав волосся з лівого вуха Барбари.
  
  Беата наморщила носик:
  
  — Сережка?
  
  — У вигляді серця. У правому вусі зовсім інша, срібна. Другу срібну сережку я знайшов на підлозі в одній із кабінок. Значить, цю втягав убивця. Забавно, що вона ще й відкривається. Ось так. Незвичайний вміст, тобі не здається?
  
  Беата кивнула:
  
  — Червона п’ятикутна діамантова зірка.
  
  — І що ми маємо?
  
  Вона подивилася на нього й запитала:
  
  — Тепер це слово можна вимовити вголос?
  
  — Маніяк? — Б’ярне Мьоллер прошепотів це так тихо, що Харрі мимоволі сильніше притиснув трубку до вуха.
  
  — Ми на місці злочину, почерк той самий, — сказав він. — Шеф, саме час висмикувати людей — з відпусток. Нам знадобляться всі, хто в змозі ходити і повзати.
  
  — Можливо, хто-небудь копіює?
  
  — Виключено. Про відрізані пальці та діаманти знаємо тільки ми.
  
  — Як усе недобре, Харрі.
  
  — Хороші серійні вбивці взагалі рідкість.
  
  Мьоллер деякий час мовчав, потім окликнув:
  
  — Харрі?
  
  — Я тут, шеф.
  
  — Мені доведеться попросити тебе в останні тижні твоєї служби допомогти Волеру розібратися з цією справою. Окрім тебе, у відділі ні в кого немає особливого досвіду розкриття серійних убивств. Знаю, ти відмовишся, та однаково прошу тебе. Інакше нам не впоратися, Харрі.
  
  — Добре, шеф.
  
  — Зрозумій: це важливіше за ваші з Томом розбіжності й... Стривай, що ти сказав?
  
  — Я сказав «добре».
  
  — Тобто згоден?
  
  — Так, але мені пора бігти. Ми тут затримаємося, так що завтра зранку зберіть слідчу групу. Том пропонує годині о восьмій.
  
  — Том? — здивувався Мьоллер.
  
  — Том Волер.
  
  — Ні, я знаю, хто це, просто ти ніколи не називав його по імені.
  
  — Мене чекають, шеф.
  
  — Ну, бувай.
  
  Харрі засунув телефон у кишеню і, шпурнувши стаканчик у відро для сміття, зачинився в кабінці тепер уже чоловічого туалету, нахилився до унітаза й більше не стримував нудоту.
  
  Пізніше він стояв перед раковиною і, відкривши воду, дивився на своє віддзеркалення, слухав гудіння голосів у коридорі. Помічник Беати просив людей триматися за загородженнями, Волер розпоряджався з’ясувати, хто перебуває в будівлі, а Магнус Скарре кричав колезі, щоб той купив йому чизбургер без — без! — картоплі фрі.
  
  Коли вода стала холодною, Харрі нагнувся й почав жадібно пити, дозволяючи цівкам текти по щоках, затікати у вухо, за комір, під сорочку, в рукав. Він пив і не слухав внутрішнього ворога. А потім знову забіг у кабінку, щоб виблювати.
  
  Коли він вийшов на вулицю, був ранній вечір, площа Карла Бернера спорожніла. Харрі закурив і відмахнувся від журналіста, що підійшов. Той зупинився. Харрі впізнав його. Здається, Єндем? Із ним він розмовляв після сіднейської справи. Журналістом Єндем був не гіршим за інших, навіть трішки кращим.
  
  Телемагазин іще не зачинився, і Харрі зайшов. Усередині нікого не було, якщо не брати до уваги товстуна в брудній фланелевій сорочці. Він сидів за столом і читав журнал. Вентилятор на столі тіпав його зачіску і розносив по приміщенню запах поту.
  
  Харрі показав посвідчення й запитав, чи не було кого-небудь дивного в магазині або поруч.
  
  Товстун пирхнув:
  
  — Вони всі тут трохи дивні. Скоро в усієї округи дах з’їде.
  
  — А кого-небудь, хто був би схожий на вбивцю? — сухо уточнив Харрі.
  
  Товстун зіщулив одне око:
  
  — Чи не через це стільки поліцейських машин наїхало?
  
  Харрі кивнув.
  
  Товстун знизав плечима і повернувся до журналу.
  
  — А хто з нас не схожий на вбивцю, інспекторе?
  
  Харрі вже збирався піти, але раптом побачив на одному з телеекранів свій автомобіль. Камера ковзнула по площі Карла Бернера й зупинилася на червоній цегляній будівлі, потім картинка змінилася на диктора ТВ-2, а ще через мить на показ мод. Харрі глибоко затягнувся сигаретою й заплющив очі.
  
  Йому назустріч по подіуму — ні, по дванадцяти подіумах — ішла Ракель. Вона вийшла із стіни екранів і постала перед ним, тримаючи руки на стегнах, кинула на нього по­гляд, різко хитнула головою, розвернулась і пішла.
  
  Харрі знову розплющив очі.
  
  Була восьма вечора. Він старався не думати, що зовсім недалеко, на Трондхеймсвейєн, є бар, і там наливають міцні спиртні напої.
  
  Залишалася найскладніша частина вечора. А потім іще і ніч.
  
  Десята вечора. Термометр прихильно скинув кілька градусів, але було все ще спекотно. Він ліниво лежав і чекав, коли подме береговий бриз. Чи морський. Хоч який-небудь. У службі криміналістичної експертизи було порожньо, тільки в кабінеті Беати ще горіло світло. Вбивство весь день поставило з ніг на голову. З площі Карла Бернера Беата примчала сюди після дзвінка Бйорна Гольма, колеги, який повідомив, що до них приїхала якась жінка з «Де Бірс» і говорить про якісь діаманти.
  
  Тепер вона уважно слухала невисоку жінку, яка говорила такою приголомшливою англійською, якої тільки можна чекати від голландки, що влаштувалася в Лондоні.
  
  — На алмазах природа залишає свої геологічні відбитки, — повідомляла співробітниця «Де Бірс». — Кожен унікальний, до того ж існують сертифікати, що відображують походження каменя і переходять при купівлі від хазяїна до хазяїна, отож можна прослідкувати, хто був їх власником. Боюся, щоправда, не в цьому випадку.
  
  — Чому? — запитала Беата.
  
  — Тому що ті два камені, які ви мені показали, відносяться до кривавих алмазів.
  
  — Це через колір?
  
  — Ні, через те, що вони здебільшого добуваються в Кіуву, в Сьєрра-Леоне. Алмази з цієї країни бойкотуються по всьому світу, оскільки родовища перебувають під контролем повстанців, а ті на виручені гроші фінансують війну — єдино з метою наживи. Тому і криваві. Гадаю, ці камені — нові. Зі Сьєрра-Леоне їх, скоріше за все, контрабандою перевезли в іншу країну, де виготовили підроблені сертифікати, за якими вони добуті, скажімо, на відомому родовищі в ПАР.
  
  — А ви можете припустити, куди їх могли перевезти?
  
  — Велика частина опиняється в країнах колишнього соцтабору. Після падіння залізної завіси у фахівців із підробляння документів з’явилися нові клієнти. За такі сертифікати добре платять. Але я не лише тому вважаю, що камені прийшли зі Східної Європи.
  
  — А ще чому?
  
  — Такі діаманти-зірки я бачила й раніше. Їх переправляли з Чехії та колишньої НДР. І в тих якість теж була посередня.
  
  — Посередня?
  
  — Червоні алмази, звичайно, красиві, але цінуються нижче за прозорі. Знайдені вами екземпляри не чисті, з домішками. Коли при ограновуванні більша частина алмаза сточується, для робіт використовують далеко не кращі камені.
  
  — Так, значить, НДР і Чехія. — Беата заплющила очі.
  
  — Так би мовити, кваліфіковане припущення. Якщо у вас більше немає питань, я ще можу встигнути на останній літак до Лондона.
  
  Беата розплющила очі й підвелася.
  
  — Вибачте, сьогодні був довгий і сумбурний день. Ви нам дуже допомогли, і ми вам безмежно вдячні за те, що ви люб’язно погодилися приїхати, — подякувала вона.
  
  — Ах, облиш. Сподіваюся, мої відомості допоможуть спіймати вашого злочинця.
  
  — А ми ж бо як сподіваємося! Дозвольте замовити для вас таксі...
  
  Поки Беата чекала відповіді з центрального таксопарку, вона помітила, що фахівець із алмазів роздивляється руку, якою вона тримає трубку. Беата всміхнулася.
  
  — У вас дуже красивий перстень. Обручка?
  
  Беата почервоніла:
  
  — Не моя. Цей перстень тато при зарученні подарував мамі. Мені він дістався після його смерті.
  
  — Тепер ясно, чому на правій. Зазвичай його носять на лівій руці. Точніше, на третьому пальці лівої руки.
  
  — На середньому? А мені здавалося, на безіменному.
  
  Жінка всміхнулася:
  
  — Ви, напевно, не знаєте старовинної, ще єгипетської традиції?
  
  — Ні.
  
  — Єгиптяни вважали, що до середнього пальця від серця тягнеться кровоносна судина любові, по-латині vena amoris.
  
  Під’їхало таксі, й вона пішла, а Беата деякий час роздивлялася свою руку. Ліву. Середній палець.
  
  Потім подзвонила Харрі.
  
  — Зброя чеська, — відгукнувся він, вислухавши її розповідь.
  
  — Може, що і проясниться, — сказала Беата.
  
  — Можливо, — відповів Харрі. — Як, кажеш, називається та вена?
  
  — Vena amoris?
  
  — Vena amoris, — пробурмотів Харрі й поклав слухавку.
  
  
  
  
  
  Розділ 16. Понеділок. Діалог
  
  
  «Ти спиш. Я кладу руку на твоє обличчя. Ти ж чекаєш мене? Я цілую твій живіт. Я ковзаю поцілунками вниз, і ти починаєш рухатися в хвилеподібному чарівному танці. Ти мовчиш, робиш вигляд, ніби спиш. Можеш прокидатися, люба моя. Твою гру нескладно розгадати».
  
  Харрі сіпнувся й сів на ліжку. Через декілька секунд він зрозумів, що прокинувся від власного крику. Вглядівся в напівтемряву, вивчаючи тіні біля штор і шафи. Впав головою на подушку.
  
  Що йому снилося? Напівтемна кімната. Два тіла рухаються назустріч одне до одного в ліжку. Облич не розгледіти. Харрі направив на одне з них ліхтарик і тут же прокинувся від крику.
  
  Він подивився на столик біля ліжка. Електронний годинник обіцяв ще дві з половиною години до сьомої. За такий час можна вві сні дістатися найпекельнішого пекла і повернутися назад. Але спати треба. Треба. Набравши повітря, немов перед стрибком у воду, Харрі заплющив очі.
  
  
  
  
  
  Розділ 17. Вівторок. Профілі
  
  
  Харрі дивився поверх голови Тома Волера на хвилинну стрілку настінного годинника.
  
  Сьогодні, щоб усадовити всіх співробітників у великому залі зеленого сектора шостого поверху, довелося поставити додаткові стільці. Настрій був мало не врочистим. Ніякого перешіптування — всі тихо сидять і щось пишуть у блокнотах, чекаючи восьмої години. Харрі нарахував сімнадцять схилених голів. Отже, відсутній тільки один. Перед ними, схрестивши руки на грудях і поглядаючи на «ролекс», стояв Том Волер.
  
  Секундна стрілка досягла потрібної точки й завмерла по стійці «струнко».
  
  — Приступимо, — оголосив Том Волер. Усі дружно ви­просталися. — Керівником слідчої групи призначено мене, моїм помічником буде Харрі Холе.
  
  В єдиному пориві здивування всі повернули голови до далекого краю столу, де сидів Харрі.
  
  Волер вів далі:
  
  — По-перше, хочу подякувати тим із вас, хто по першому сигналу, не змушуючи себе довго чекати, кинув відпуст­ку, путівки та інше, щоб приїхати сюди. Боюся, незабаром доведеться пожертвувати не лише відпусткою. Але часу розсипати подяки в мене не буде, так що я кажу вам спасибі на місяць уперед. Лади?
  
  Присутні захихикали й закивали. Так хихикають і кивають майбутньому начальникові, подумав Харрі.
  
  — У багатьох відношеннях цей день особливий.
  
  Волер увімкнув проектор. На екрані за його спиною з’я­ви­лася перша сторінка «Дагбладет» з великим заголовком: «Маніяк розбушувався?». Ніяких фотографій. Просто два слова незграбним шрифтом. В наш час редакція, що шанує себе, не друкувала б на першій сторінці знак питання. Мало кому було відомо (а вже в цьому залі точно нікому), що рішення додати знак питання було прийняте за кілька хвилин до того, як випуск відправили до друку, і для цього знадобилося додзвонитись до головного редактора, який відпочивав у Тведестранні.
  
  — У Норвегії серійних убивць не було з вісімдесятих, коли лютував Арнфінн Нессет, — сказав Волер. — Принаймні нам про них невідомо. Маніяк для Норвегії — рідкість. Причому така, що про нього дізнається вся країна. Отже, хлопці, за нами зараз спостерігають мільйони очей.
  
  Він артистично витримав паузу, хоча міг би обійтись і без неї: значущість нинішнього розслідування співробітники зрозуміли ще вчора, коли їх обдзвонював Мьоллер.
  
  — Якщо це дійсно серійний убивця, — вів далі Волер, — нам в чомусь навіть поталанило. По-перше, тому, що серед нас є людина, яка розкрила таку справу. Гадаю, всі ви пам’ятаєте блискуче розслідування інспектора Холе в Сіднеї. Харрі?
  
  Харрі знову опинився в центрі загальної уваги. Відкашлявся. Відчувши, що голос може підвести, відкашлявся ще раз і мовив:
  
  — Не впевнений, що моя робота в Сіднеї — приклад для наслідування. — Він кисло посміхнувся. — Як ви, напевно, пам’ятаєте, закінчилося все тим, що злочинця я застрелив.
  
  Ніхто не засміявся й навіть не посміхнувся. Харрі ж не майбутній начальник.
  
  — Ну, могло б бути й гірше. — Волер знову подивився на «ролекс». — Багатьом тут знайомий психолог Столе Еуне. Кілька разів ми вже удавалися до його допомоги. Сьогодні він погодився прийти й розповісти про манію вбивства. Комусь це все відомо, але повторення — мати навчання. Він прийде о...
  
  Відчинилися двері. Співробітники обернулися: в зал, важко дихаючи, ввійшов чоловік у твідовому костюмі. Над чітко окресленим округлим черевцем красувався помаранчевий бант. Пітна лисина, пітне обличчя, на якому впадали у вічі темні (фарбовані?) брови та окуляри — такі вузькі, що виникав сумнів, чи можна хоч що-небудь у них побачити.
  
  — Згадай про сонце... — почав Волер.
  
  — ...воно і зійде, — завершив Столе Еуне, дістаючи з нагрудної кишені хустку та протираючи нею лоба. — І, чорт забирай, світить нещадно!
  
  Він дійшов до столу і плюхнув на підлогу потерту шкіряну сумку.
  
  — Доброго ранку, шановні. Приємно бачити так багато молодих осіб, які не полінувалися прокинутись у такий ранній час. Із кимось із вас я знайомий, а з деким поки що не зустрічався.
  
  Харрі всміхнувся. Вже з ним-то Еуне зустрічався. Багато років тому Харрі заявився до нього зі своїми проблемами, і, хоча Еуне не був фахівцем із лікування алкоголізму, він постарався йому допомогти, а згодом їхнє знайомство переросло навіть у деяку подобу дружби.
  
  — Розкривайте блокноти, шибеники! — Еуне кинув пі­джак на спинку крісла. — Вигляд у вас, як на похоронах, і загалом це виправдано. Але перш ніж я піду, хочеться побачити на ваших обличчях хоч одну усмішку. Це наказ. А тепер будьте уважні: говоритиму й писатиму швидко.
  
  Еуне схопив фломастер, який лежав біля білої дошки, й почав зі скаженою швидкістю писати одне, міркуючи в цей час абсолютно про інше:
  
  — Є всі підстави вважати, що серійні вбивці існують відтоді, коли на землі стало досить людей, аби вбивати їх серіями. Але багато хто бере за точку відліку тисяча вісімсот вісімдесят восьмий рік, так звану «осінь жаху», коли вперше було задокументовано справу про серію вбивств із явно сексуальним мотивом. Жертвами першого маніяка в історії Нового часу стали п’ять жінок. Особу злочинця встановити так і не вдалось, і він безслідно зник, отримавши в народі прізвисько Джек Тельбушник.
  
  — Тепер про внесок нашої країни у список серійних убивць. Як вам усім відомо, у вісімдесяті роки медичний працівник Арнфінн Нессет отруїв понад двадцять пацієнтів. Але найвідомішим норвезьким маніяком став не він, а Белл Ганнес. Рідкісне явище —жінка-маніяк. Емігрувавши в Америку, вона тисяча дев’ятсот другого року вийшла заміж і влаштувалася зі своїм здохляком у передмісті Ла-Порта, штат Індіана. Я кажу «здохляк», тому що він важив сімдесят кілограмів, а вона — сто двадцять. — Еуне провів пальцями по підтяжках. — По мені, так нормальна вага...
  
  По залу прокотилися смішки.
  
  — І ось ця мила пампушка вбиває спочатку чоловіка, потім декількох дітей і невідому кількість кавалерів, яких заманює до себе додому через оголошення в газетах Чикаго. Їх тіла знайшли тисяча дев’ятсот восьмого року, коли будинок за дивних обставин згорів. Знайшовся і обгорілий обезголовлений труп жінки, який поліція, очевидно, мусила вважати за хазяйку. Пізніше надходили доноси від свідків, які бачили Белл у різних містах Америки, але її так і не знайшли. У цьому суть моєї розповіді. На жаль, для серійних убивць випадки Джека і Белл типові. — Еуне закінчив писати. — Знайти їх не вдається. — І він поставив фломастером жирну крапку.
  
  Присутні в мовчанні дивилися на нього.
  
  — Отже, — вів далі Еуне. — Поняття «серійний убивця» дуже спірне. Як і все, про що я збираюся розповісти. Це можна пояснити тим, що психологія досі не виросла з дитячих штанців, та і психологи — народ, який обожнює сперечатись. Я вам розповім те, що, з одного боку, нам начебто відомо, а з іншого — зовсім невідомо. А саме про серійні вбивства, які багато видатних учених вважають неосмисленими виявами тих видів душевних захворювань, яких, на думку інших учених, не існує. Це зрозуміло? Бачу, деякі з вас заусміхалися, що не може не тішити.
  
  Еуне ткнув указівним пальцем у перший пункт на дошці:
  
  — Типовий серійний убивця — білий чоловік у віці від двадцяти чотирьох до сорока років. Може орудувати і з напарником, але, як правило, діє самостійно. Вірною ознакою серії слугують знущання з жертв. Як останні можуть бути хто завгодно, але, як правило, це представники однієї і тієї ж етнічної групи, за рідкісним винятком — незнайомі вбивці. Першу жертву він вибирає зазвичай у добре знайомому йому районі. Існує думка, що серійні вбивства завжди супроводять особливі ритуали. Це не завжди так. Але якщо ви у своїй роботі натрапили на якісь ритуали, майте на увазі, вони часто пов’язані з серійними вбивствами.
  
  Еуне перейшов до іншого пункту на дошці — «ПСИХОПАТ/ СОЦІОПАТ»:
  
  — Але найтиповіша риса серійного вбивці — він, як правило, американець. Чому? Відповідь на це питання знає тільки Бог — плюс, ясна річ, кілька професорів із факультету психології в Бліндерні. У зв’язку з цим цікаво, що ті, хто знає про серійних убивць більше інших — американська юстиція і ФБР, — поділяють їх на дві категорії: психопатів і соціопатів. Згадані бліндернські професори вважають і терміни, і сам поділ маячнею, проте на батьківщині серійних убивць більшість судів дотримуються «правила Макнотена». Воно свідчить: тільки злочинець-психопат у момент злочину не усвідомлює, що робить, а значить, на відміну від соціопата, не може бути засуджений до тюремного ув’язнення або страти — що для богообраної Америки куди характерніше. У сенсі, стосовно серійних убивць. Гм... — Еуне понюхав фломастер і здивовано звів брову.
  
  Волер підніс руку. Еуне кивнув.
  
  — Покарання — це дуже цікаво, — сказав Волер. — Але спочатку треба його спіймати. Чи немає у вас поради, яку ми можемо використовувати на практиці?
  
  — З глузду з’їхали? Я ж психолог. — Пролунав сміх, Еуне із задоволеним виглядом вклонився. — Звичайно, Волере, усе вам буде. Але спочатку хочу сказати, якщо хтось уже притомився, то кріпіться, попереду вас чекають іще суворіші випробування. Судячи з досвіду, спіймати серійного вбивцю не так просто. Особливо якщо він не того типу.
  
  — Якого саме? — пролунав голос Магнуса Скарре.
  
  — Погляньмо на класифікацію ФБР. Убивці-психопати і соціопати. Психопат зазвичай — маргінал, без роботи, без освіти, із заплямованою біографією та низкою соціальних проблем. Соціопат, навпаки, розумний, удачливий і живе нормальним життям. Психопат вирізняється, його легко запідозрити. А соціопат губиться в натовпі. Наприклад, для сусідів і знайомих соціопата розкриття його — завжди по­трясіння. Одного дня я розмовляв зі співробітницею ФБР, яка складає профілі серійних убивць, і вона сказала, що в першу чергу завжди дивиться на час убивства. Адже щоб скоїти такий злочин, потрібен час. Для неї важливо було зрозуміти, здійснюються вбивства в будні, у вихідні чи в сезон відпусток. Останнє вказує на те, що в убивці є робота. А значить, росте вірогідність, що перед нами соціопат.
  
  — Тобто, якщо наш злочинець убиває в пору загальних відпусток, значить, у нього є робота і він соціопат? — уточнила Беата Льонн.
  
  — Звичайно, поки що рано робити такі висновки. Але вкупі з іншими фактами — цілком імовірно.
  
  — Якщо я вас вірно зрозумів, це погані новини, — сказав Волер.
  
  — Правильно. Наш злочинець зовсім неправильного типу. Він соціопат.
  
  Еуне обвів збори поглядом, дав інформації засвоїтись і вів далі:
  
  — Американський психолог Джоель Норріс стверджує, що у зв’язку з кожним убивством серійний убивця проходить шість фаз. У першу — фазу «аури» — людина перестає адекватно усвідомлювати дійсність. Наступні опустимо, а ось п’ята — «тотемна» — це само вбивство, точка кульмінації. Або, вірніше, антикульмінації. Позаяк убивство ніколи не приносить маніякові бажаного катарсису, оновлення, з яким він пов’язує умертвіння собі подібного. Тому за вбивством іде шоста фаза — «пригнічення», яка плавно переходить у першу — «аури».
  
  — Отже, кругообіг, — сказав Б’ярне Мьоллер, який з’я­вився непомітно для присутніх і деякий час уважно слухав лекцію. — Як перпетуум-мобіле.
  
  Еуне кивнув:
  
  — Схоже, але вічний двигун повторює свої дії без будь-яких змін. А серійний убивця з часом міняє свій підхід. Пов’язано це — що радує — з утратою самовладання і в той же час — що зовсім не радує — із зростаючою жадобою крові. Перше вбивство — це завжди психологічний поріг, через який треба переступити, тому після нього він довго «охолоняє» — довга перша фаза і ретельна підготовка до наступного вбивства. Якщо серійний убивця приділяє велику увагу деталям та ритуалам і майже не ризикує бути розкритим, значить, він поки що перебуває на ранній стадії: відточує техніку, щоб діяти ще ефективніше. На цій стадії ловити його — заняття невдячне. Але чим більше він убиває, тим коротшою стає перша фаза, і часу на підготовку, як правило, він дає собі все менше. Місця злочину вибирає недбало, ритуали виконує абияк, ризикує більше. Все це говорить про зростання фрустрації, або, висловлюючись інакше, про ескалацію агресивності. Він утрачає самовладання, і спіймати його стає легше. Втім, якщо ви підберетеся до нього достатньо близько, але не спіймаєте, то можете просто сполохати. Маніяк на якийсь час зачаїться, а потім почне знову. Сподіваюся, від цих прикладів ви не відчули себе пригніченими?
  
  — До цієї фази поки що не дійшли, — відповів Волер. — А чи можете ви сказати щось конкретне у нашій справі?
  
  — Добре, — погодився Еуне. — Отже, шановні, ми маємо три вбивства.
  
  — Два! — знову встряв Скарре. — Лісбет Барлі поки що вважається такою, що пропала без вісті.
  
  — Три вбивства, — повторив Еуне. — Повірте мені, юначе.
  
  Дехто з присутніх перезирнулися. Скарре, схоже, збирався щось сказати, але передумав. Еуне вів далі:
  
  — Ці три вбивства здійснено з рівними часовими інтервалами. В усіх трьох випадках проведено ритуали з розчленуванням трупа жертви і його прикрашанням. Він відрізує один палець і компенсує це діамантом. Компенсація при каліцтві — риса, за рідкісним винятком, властива вбивцям, які виховувалися в сім’ї з суворими моральними засадами. До речі, вірний слід, оскільки в цій країні не так уже багато таких сімей.
  
  Ніхто не засміявся.
  
  Еуне зітхнув:
  
  — Гумор шибеника. Можливо, я здаюся цинічним, та й жарти могли б бути куди кращими — просто не хочу поховати себе в цій справі ще до початку розслідування. І вам раджу мислити так само. Але повернімося до теми. Судячи з ритуалів і часових проміжків між убивствами, в цьому випадку рівень самовладання досить високий — убивця перебуває ще на ранній стадії.
  
  Пролунало покашлювання.
  
  — Що, Харрі? — відгукнувся Еуне.
  
  — Вибір жертви і місця.
  
  Еуне приклав палець до підборіддя, подумав і кивнув:
  
  — Твоя правда, Харрі.
  
  Присутні знову переглянулися — тепер зі спантеличеним виглядом.
  
  — У чому? — вигукнув Волер.
  
  — Вибір жертви і місця злочину вказує на зворотне, — відповів Еуне. — Вбивця швидко переходить у фазу, коли він втрачає самовладання і починає нестримно вбивати.
  
  — Як так? — здивувався Мьоллер.
  
  — Харрі, може, сам поясниш? — запропонував Еуне.
  
  — Перше вбивство сталося в квартирі Камілли Луен, де вона жила сама, вірно? — Харрі говорив, не підводячи по­гляду від столу. — Злочинець міг увійти і вийти без особливого ризику бути спійманим або впізнаним. І вбивство з ритуалами міг зробити спокійно. Але вже вдруге він починає сильно ризикувати. Лісбет Барлі він викрадає в житловому районі, серед білого дня, очевидно, він був у автомобілі. А в автомобіля, як відомо, є номери. Третій злочин — просто гра в рулетку. Дамський туалет в офісній будівлі. Звичайно, після встановленого робочого дня, але навкруги було стільки народу, що йому просто-таки поталанило, що його не помітили чи принаймні не запам’ятали.
  
  Мьоллер обернувся до Еуне:
  
  — І який з усього цього висновок?
  
  — Головний висновок полягає в тому, що висновки робити зарано. Поки що можна припустити, що перед нами обачливий соціопат, і невідомо, чи тримає він ситуацію під контролем, чи ось-ось зірветься.
  
  — А сподіватися на що?
  
  — Якщо погодитися з припущеннями Харрі, вбивця скоро, втративши голову, влаштує бійню. В цьому разі його буде легко спіймати. В іншому разі вбивства будуть не такими частими, але, судячи з досвіду, спіймати його в осяжному майбутньому не вдасться. Вибирайте самі.
  
  — І де, по-вашому, починати пошуки?
  
  — Якби я вірив у статистику, як багато моїх колег, сказав би: серед енуретиків, шкуродерів, ґвалтівників і піроманів. Особливо піроманів. Але в статистику я не вірю. А оскільки альтернативних богів у мене немає, дам відповідь: уявлення не маю. — Еуне закрив фломастер ковпачком. Тиша стала гнітючою.
  
  — Добре, хлопці, — підхопився Том Волер. — Доведеться трохи попрацювати. Спершу мені треба, щоб ви ще раз узяли свідчення в усіх, із ким уже говорили, перевірили всіх раніше засуджених за вбивство і подали мені список тих, кого судили за зґвалтування або підпал.
  
  Спостерігаючи за тим, як Волер розподіляє завдання, Харрі відзначив подумки його впевненість, уміння прислухатися до ділових практичних зауважень підлеглих, а по відношенню до інших — силу та рішучість.
  
  Годинник над дверима показував за чверть дев’яту. День тільки починався, а Харрі вже почувався безсилим. Як старий, умираючий лев перед прайдом, де він колись міг претендувати на роль ватажка. Не те щоб йому коли-небудь хотілося ним стати, але падіння однаково було жахливим. Усе, що йому тепер залишалося, це тихо лежати в надії, що хто-небудь кине йому кістку із залишками м’яса.
  
  І кинули ж. І непогану кістку.
  
  Від приглушеної акустики кімнати для допитів Харрі починало здаватися, ніби він говорить у перину.
  
  — Імпорт слухових апаратів, — відповів невисокий товстун і огладив правою рукою шовкову краватку, що кріпилася до білосніжної сорочки непомітною золотою шпилькою.
  
  — Слухових апаратів? — перепитав Харрі, роздивляючись виданий Волером протокол допиту. У графі «ім’я» було записано «Андре Кляузен», а в «професії» — «індивідуальний підприємець».
  
  — Проблеми зі слухом? — поцікавився Кляузен із сарказмом.
  
  — Гм... Значить, ви приходили в «Халле, Тюне і Веттерлід» обговорити слухові апарати?
  
  — Я хотів провести оцінку договору про посередництво. Один із ваших люб’язних колег учора ввечері зняв із нього копію.
  
  — Цю? — Харрі вказав на теку.
  
  — Саме так.
  
  — Я подивився на дату підписання договору. Два роки тому. Ви збиралися його поновити?
  
  — Ні, просто хотів упевнитися, що не залишився в дурнях.
  
  — Тільки зараз?
  
  — Краще пізно, ніж ніколи.
  
  — А постійного юрисконсульта у вас немає, Кляузен?
  
  — Є, але боюся, під старість він почав здавати. — По­смішка Кляузена зблиснула золотим зубом. — Я попросив улаштувати ознайомлювальну зустріч, аби почути, що ця контора може мені запропонувати.
  
  — Ви домовилися про зустріч перед вихідними? З конторою, яка спеціалізується на стягненні боргів?
  
  — Я зрозумів це тільки в ході зустрічі. Вірніше, того короткого уривка, після якого почалась уся ця метушня.
  
  — Але якщо ви шукаєте нового адвоката, то зустріч напевно призначили декільком. Можете назвати їхні прізвища?
  
  В обличчя Кляузену Холе не дивився. Ще вітаючись із ним, Харрі зрозумів, що його співрозмовник не з тих, чий вираз обличчя видає думки. Можливо, через природну потайливість, або професію, для якої потрібна незворушність преферансиста, або отриманого виховання, яке прищепило йому думку про те, що витримка — велика чеснота. Тому Харрі шукав інші ознаки, щоб здогадатися, бреше Кляузен чи говорить правду. Наприклад, чи не проведе він зайвий раз рукою по краватці. Не провів. Кляузен просто сидів і дивився на Харрі з-під напівопущених повік, наче те, що відбувається, йому не те щоб неприємне, але нудне.
  
  — Більшість адвокатських контор, які я обдзвонив, не збиралися планувати зустрічі до закінчення сезону відпусток, — відповів він. — А «Халле, Тюне і Веттерлід» виявилися куди більш чуйними. Скажіть, мене в чомусь підозрюють?
  
  — Підозрюють усіх, — сказав Харрі.
  
  — Fair enough[13], — відгукнувся Кляузен із прекрасною англійською вимовою.
  
  — Рідною мовою, я помітив, ви говорите з невеликим акцентом.
  
  — Справді? Хоча останніми роками я часто буваю за кордоном. Напевно, тому.
  
  — А куди ви їздите?
  
  — Узагалі-то здебільшого по Норвегії. Відвідую лікарні та різні установи. Решту часу проводжу в Швейцарії, на заводі-виготовлювачі. Продукція вдосконалюється, треба бути в курсі. — І знову в його голосі почулося кепкування.
  
  — У вас є дружина? Діти?
  
  — Якщо ви ознайомилися з паперами, які вже заповнив ваш колега, то знаєте: я не одружений.
  
  Харрі знову втупився в протокол:
  
  — Ясно. Значить, ви живете сам... е-е-е... на вулиці Гімле-террассе?
  
  — Ні, — відповів Кляузен. — Я живу з Трулсом.
  
  — Ага. Зрозуміло.
  
  — Чи зрозуміло? — Кляузен усміхнувся, і повіки опу­стилися ще трохи нижче. Трулс — золотистий ретривер.
  
  Біль розламував голову, боліли навіть очі. До обіду Харрі треба було взяти свідчення ще у чотирьох осіб, сил на це в нього вже не залишалося.
  
  Він попросив Кляузена ще раз розповісти все, що сталося, з тієї миті, як він увійшов до будівлі на площі Карла Бернера, і до приїзду поліції.
  
  — Із превеликим задоволенням, інспекторе, — байдуже відповів той.
  
  Відкинувшись на спинку крісла, Харрі почав слухати плавну й упевнену розповідь Кляузена про те, як він приїхав на таксі, дістався потрібного поверху ліфтом і, поговоривши з Барбарою Свендсен, п’ять чи шість хвилин чекав, коли вона повернеться з водою. Не дочекавшись, пішов самостійно шукати двері з табличкою «Халле».
  
  Харрі побачив позначку Тома Волера: Халле підтвер­джував, що Кляузен постукав до нього в кабінет на початку шостої.
  
  — Ви не бачили, як хто-небудь входив або виходив із жіночого туалету?
  
  — Від стійки, де я чекав, дверей не видно, а коли я пішов по коридору, по дорозі нікого не зустрів. Це я повторюю вже не вперше.
  
  — І не востаннє. — Харрі голосно позіхнув і провів рукою по обличчю.
  
  У цей момент у віконце кімнати для допитів постукав Магнус Скарре. Він показав на годинник. У чоловікові за його спиною Харрі впізнав Веттерліда. Кивнувши, він востаннє поглянув на папери.
  
  — Тут сказано, що при вас до приймальні ніхто підозрілий не входив і не виходив.
  
  — Усе вірно.
  
  — Тоді спасибі вам за сприяння. — Харрі повернув протокол у теку і зупинив запис на диктофоні. — Упевнений, ваша допомога ще знадобиться.
  
  — Підозрілий ніхто, — повторив Кляузен, підводячись.
  
  — Що?
  
  — Я сказав, що не бачив у приймальні нікого підозрілого, але заходила прибиральниця...
  
  — Так, ми з нею розмовляли. Вона сказала, що прямувала на кухню і нікого не бачила.
  
  Харрі встав і подивився на список. Наступний допит свідка — чверть на одинадцяту, кімната номер чотири.
  
  — І ще кур’єр, — додав Кляузен.
  
  — Кур’єр?
  
  — Так. Вийшов із коридору якраз перед тим, як я вирушив шукати Халле. Привозив щось, а може, доставляв. Чому ви так на мене дивитесь, інспекторе? Звичайний кур’єр-велосипедист. Для адвокатської контори, чесно кажучи, нічого підозрілого.
  
  Через півтори години, перевіривши «Халле, Тюне і Веттерлід» й усі до єдиної служби кур’єрської доставки в Осло, Харрі точно знав: у понеділок компанії ніхто нічого не доставляв і не привозив.
  
  Через дві години після надання свідчень Кляузену знову довелося відвідати поліцію, цього разу, щоб описати кур’єра...
  
  Втім, багато чого від нього домогтися не вдалося. Зріст — близько метра вісімдесяти. Нормальної статури. Пильно Кляузен його не роздивлявся. Та й узагалі чоловікам це не цікаво і не личить, зауважив він і повторив, що кур’єр був одягнений як завжди: жовто-чорна вузька футболка, короткі брюки та велосипедні черевики, які клацали, навіть коли він ступав по килиму. Обличчя закрите шоломом і чорними окулярами.
  
  — А рот? — запитав Харрі.
  
  — А рот білою пов’язкою, — відповів Кляузен, — як у Майкла Джексона. Я так розумію: кур’єри надівають їх від вихлопних газів.
  
  — У Нью-Йорку і Токіо — так. Але тут Осло.
  
  Кляузен знизав плечима:
  
  — Я не звернув особливої уваги.
  
  Відпустивши його, Харрі увійшов до кабінету до Тома Волера. Той сидів, приклавши до вуха слухавку, щось бурмотів.
  
  — Думаю, у мене з’явилася версія, як убивця проник у квартиру Камілли Луен, — сказав Харрі.
  
  Не закінчуючи розмови, Том Волер відклав слухавку.
  
  — Там, де вона жила, до домофона ж підключена відео­камера?
  
  — І?.. — Волер подався вперед.
  
  — Хто може подзвонити в будь-яку квартиру, показати в камеру обличчя в масці, знаючи при цьому, що його обов’язково впустять?
  
  — Ну хіба що різдвяний дід.
  
  — Навряд. Зате ти впустиш того, хто, по-твоєму, привіз тобі термінову посилку або букет квітів. Кур’єра-велосипедиста.
  
  Волер відключив телефон.
  
  — З тієї миті, як увійшов Кляузен, — вів далі Холе, — до появи в приймальні кур’єра минуло більше чотирьох хвилин. Але кур’єри так не працюють. Прибіг-оддав-побіг, а не вештаються чотири хвилини чортзна-де.
  
  Волер повільно кивнув.
  
  — Кур’єр, — повторив він. — Усе геніально просто. Той, хто може під слушним приводом зайти до кого завгодно, прикриваючи обличчя маскою. Кого всі бачать, але ніхто не помічає.
  
  — Троянський кінь, — зауважив Харрі. — Просто знахідка для маніяка.
  
  — І нікому не здається підозрілим, що кур’єр в по­спіху тікає на транспортному засобі без номерних знаків, на якому в місті сховатися найпростіше. — Волер поклав руку на телефон. — Я розпоряджуся з’ясувати, хто бачив кур’єра-велосипедиста неподалік од місць злочинів у вказаний час.
  
  — Тут іще про дещо треба потурбуватися, — сказав Харрі.
  
  — Так-так, — погодився Волер. — Треба попередити людей, щоб остерігалися невідомих кур’єрів.
  
  — Вірно. Займетеся цим із Мьоллером?
  
  — Так. І ще...
  
  Харрі зупинився на порозі.
  
  — Прекрасна робота, Харрі, — похвалив Волер.
  
  Харрі відповів йому коротким кивком і вийшов.
  
  Уже через три хвилини по коридорах кримінального відділу поповзли чутки, що Харрі напав на слід.
  
  
  
  
  
  Розділ 18. Вівторок. Пентакль
  
  
  Микола Луб обережно поклав пальці на клавіші. У порожній кімнаті зазвучали м’які, ніжні фортепіанні звуки. Петро Ілліч Чайковський, концерт номер один сі-бемоль для фортепіано з оркестром. Багато піаністів вважали цей твір складним і позбавленим витонченості, але для вуха Миколи не існувало на світі музики прекраснішої. Варто було взяти ті кілька тактів, які він пам’ятав, і в серці прокидалася но­стальгія. Й пальці мимоволі шукали ті самі, по­трібні клавіші на розстроєному піаніно у Староакерському парафіяльному домі.
  
  Він виглянув у відчинене вікно. З боку кладовища доносився спів птахів. Згадалися літні дні в Ленінграді й батько, який брав його з собою туди, де колись вирувала війна, а тепер у забутих братських могилах лежали дід Миколи і брати батька й матері.
  
  — Послухай, — казав батько, — як красиво співають птахи.
  
  Хтось кашлянув. Микола обернувся.
  
  На порозі стояв високий чоловік у футболці та джинсах. Одна долоня забинтована. Микола відразу ж прийняв його за бешкетника з тих, що іноді сюди навідуються.
  
  — Можу я чим-небудь допомогти? — Через погану аку­стику голос прозвучав менш доброзичливо, ніж йому хотілося.
  
  Незнайомець переступив поріг:
  
  — Сподіваюся. Я прийшов виправляти скоєне.
  
  — Відрадно чути, — сказав Микола. — Але я не сповідник. Там, біля входу, висить табличка, на ній години прийому. Приходьте, коли вказано.
  
  Чоловік підійшов ближче. По чорних колах під очима Микола зрозумів, що той давно не спав.
  
  — Я прийшов полагодити зірку, яку зламав.
  
  Через кілька секунд до Миколи дійшов сенс його слів.
  
  — Он воно що... — мовив повагом він. — Але це теж не до мене. Хоча, прямо скажу, мені й самому не подобається, що зірка виламана і висить догори ногами. — Він усміхнувся. — Для церкви, м’яко кажучи, неналежно.
  
  — Так ви тут не працюєте?
  
  Микола похитав головою:
  
  — Ми просто іноді знімаємо цей зал. Я з храму Святої рівноапостольної княгині Ольги.
  
  Чоловік звів брову.
  
  — Російська православна церква, — пояснив Микола. — Я ієромонах і пресвітер. А вам треба знайти кого-небудь із керівництва тутешньої церкви.
  
  — Гм. Спасибі. — Чоловік не йшов. — Чайковський? Перший концерт для фортепіано?
  
  — Вірно. — Микола навіть здивувався: цей норвежець у футболці зовсім не скидався на освічену людину. Скоріше на волоцюгу.
  
  — Мені його мама грала, — пояснив той. — Говорила, що це важкий твір.
  
  — У вас хороша мама.
  
  — Так, вона була дуже доброю. Майже святою. — Він криво посміхнувся.
  
  Ця посмішка збентежила Миколу. Якась вона була суперечлива: доброзичлива і цинічна, начебто радісна, але в ній вгадувалась і душевна мука.
  
  — Спасибі за допомогу, — сказав чоловік і попрямував до дверей.
  
  — Нема за що.
  
  Микола обернувся до фортепіано й зосередився. Обережно натиснув на клавішу, відчув, як м’яко й нечутно молоточок торкнувся струни... І раптом подумав, що не почув, як зачиняються двері. Обернувшись, він побачив, що незнайомець стоїть біля дверей і роздивляється зірку в розбитому віконці.
  
  — Щось сталося? — запитав ієромонах.
  
  Чоловік підвів погляд:
  
  — Та ні. А чому вам здається неналежним, що зірка висить догори ногами?
  
  Микола всміхнувся:
  
  — Це ж перевернута пентаграма!
  
  На обличчі у співрозмовника відбилося нерозуміння.
  
  — Пентаграма, або пентакль, — стародавній священний символ не лише в християнстві. Бачите — п’ятикутна зірка, намальована без відриву руки. Схожа на зірку Давида. Зображення пентаграми знаходять на могильних каменях, яким по декілька тисяч років. Але перевернута пентаграма — коли три промені внизу, а два вгорі — один із основних символів у демонології.
  
  — Демонології? — Голос прозвучав спокійно й упевнено, неначе співрозмовник Миколи звик отримувати відповіді.
  
  — Вчення про сили зла. Воно виникло, коли люди ще вірили, що зло у світі виходить від демонів.
  
  — А тепер що, демонів скасували?
  
  Микола обернувся на табуреті. Невже він помилився? Занадто допитливий розум для бешкетника або воло­цюги.
  
  — Я з поліції. — Чоловік немов прочитав його думки. — Ми там звикли запитувати.
  
  — Ясно. А чому ви запитуєте саме про це?
  
  Холе знизав плечима:
  
  — Не знаю. Я цей символ бачив зовсім нещодавно. Зараз не згадаю, де саме і наскільки це важливо. А якому демонові він відповідає?
  
  — Дьяволу, — сказав Микола по-російськи і натиснув одразу три клавіші — дисонанс. — Сатане.
  
  Увечері Олауг Сівертсен відчинила двері на балкон, звідки було видно Бйорвік, сіла в крісло і провела поглядом потяг, що проходить. Кам’яний будинок, в якому вона жила, був звичайнісіньким. Незвичайним було його місце розташування. Вілла Валле, названа так на честь архітектора, що побудував її 1891 року, стояла в оточенні шпал і рейок Центрального вокзалу — посеред залізничної зони, по сусідству з робочими наметами та майстернями Норвезьких державних залізниць. Проектувалася вона для сім’ї станційного доглядача і його підручних. Тому і стіни були товщі за звичайні, щоб доглядач і його дружина не схоплювалися щоразу з ліжка при наближенні потяга. До того ж доглядач попросив муляра, знаменитого своїм особливим розчином, од якого кладка ставала міцнішою, завдяки цьому він і отримав це замовлення, — зміцнити стіни ще трохи. Якщо потяг ненароком зійде з рейок і вріжеться в будинок, нехай уже по­страждає машиніст, а не домашні, розсудив доглядач. Але й досі у величний будинок станційного доглядача не врізався жоден потяг, і він стояв, немов дивний замок, посеред клубка металевих змій.
  
  Олауг заплющила очі й підставила обличчя сонячним променям.
  
  У молодості вона не полюбляла сонця: шкіра червоніла, починалося подразнення. Ах, як тоді вона сумувала за вологим, прохолодним літом Північно-західної Норвегії. Тепер Олауг постаріла, їй було під вісімдесят, змінились і ставлення: вона полюбляла не холод, а тепло, не темряву, а світло, не самотність, а компанію, звуки, а не тишу.
  
  А 1941 року все було зовсім не так. Прощавай, рідна Аверьойя! — шістнадцятирічною дівчиною вона приїхала в Осло по цих же самих рейках і влаштувалася на віллу Валле прислугою до групенфюрера Ернста Швабе і його дружини Ранді. Швабе, високий, випещений, ари­стократичний, спочатку вселяв Олауг страх, але хазяї ставилися до неї з дружелюбністю та повагою, і незабаром вона зрозуміла, що боятись їй нічого, головне — виявляти у своїй роботі ту саму хвалену німецьку ґрунтовність і пунктуальність.
  
  Ернст Швабе, начальник відділу наземного транспорту вермахту, сам вибрав привокзальну віллу. Його дружина Ранді, очевидно, теж працювала в цьому відділі, але Олауг жодного разу не бачила її в уніформі. З вікна кімнати для прислуги були видні сад і рейки. У перші тижні вона ніяк не могла заснути через гуркіт потягів, гудків та іншого місько­го шуму, але потім звикла. А через рік, отримавши першу відпустку і приїхавши додому, вона ночами вслухалася в тишу, намагаючись уловити хоч які-небудь звуки — ознаки присутності людей.
  
  Люди... Їх побувало багато на віллі Валле у війну. По­дружжя Швабе часто приймало у себе гостей: і німців, і норвежців. Якби народ тільки знав, скільки місцевих видатних діячів побувало в гостях у вермахту, щоб випити, закусити і покурити. Після війни Олауг мало не щонайперше попросили спалити вцілілі візитки з іменами гостей. Вона зробила, як попросили, і словом ні з ким про це не обмовилася, хоча іноді хотілося, коли знайомі обличчя з’являлися в газетах із розмовами про те, як важко вони пережили ярмо нацистської окупації. Олауг мовчала з вагомої причини: коли німці капітулювали, у неї відразу ж пригрозили відняти її хлопчика, якого вона любила більше за все на світі. І страх з’явився знову.
  
  Олауг заплющила очі й підставила обличчя променям призахідного сонця. Сонце втомилося за день — і не дивно. Цілий день воно стирчало на небі, витягаючи соки з квітів на її підвіконні. Олауг усміхнулася: господи, якою ж молодою вона була! Чи сумує вона за минулим? Може, й ні. Хоча їй не вистачає товариства, життя, людей. Раніше вона не розуміла, що означає самотня старість, а тепер...
  
  Бути самотньою — це ще не біда. Куди гірше бути нікому не потрібною. Їй стало гірко прокидатись і знати, що, коли вона цілий день узагалі не встане з ліжка, ніхто цього не помітить.
  
  Тому вона взяла в дім пожилицю. Славну дівчинку з Нур-Трьоннелага. Іні всього на кілька років більше, ніж було Олауг, коли вона приїхала в Осло, і живе вона в тій же кімнаті для прислуги. Напевно, вечорами лежить і сумує за тишею рідного містечка, мріючи втекти від столичного шуму.
  
  А може, вона помиляється: адже в Іни з’явився кавалер. Олауг ніколи його не бачила і вже тим більше з ним не розмов­ляла, але чула зі спальні його кроки по задніх сходах, де для Іни був персональний вхід. За часів молодості Олауг із цим було суворо, а зараз... Хто може заборонити Іні приводити чоловіків у свою найману кімнату? Та Олауг і не хотіла, вона боялася, що одного дня Іна поїде з ким-небудь і залишить її саму. Вона ж стала майже як близька подруга або як дочка, якої в Олауг ніколи не було.
  
  Молодих обтяжує дружба з людьми похилого віку, Олауг прекрасно це розуміла, тому вона прагнула не бути нав’яз­ливою. Іна завжди була з нею привітна та доброзичлива, але іноді літній жінці здавалося, що це через низьку квартплату.
  
  О сьомій вечора починалася церемонія, що стала вже майже ритуалом: Олауг брала тацю з чайником, чашками, тістечками та йшла пригощати Іну. Вести розмови вона вважала за краще саме в її кімнаті. Дивно, але й досі ця кімната подобалась Олауг більше за інші. Саме там вона почувалася вдома. Базікали вони про все на світі. Іна з особливою цікавістю слухала про війну і про те, що відбувалося на віллі Валле. І Олауг охоче розповідала, як сильно Ернст і Ранді Швабе любили одне одного, як годинами просиджували у вітальні, розмовляючи, іноді він лагідно поправляв їй локон, що вибився із зачіски, а вона ніжно схиляла голову йому на плече. Бувало, Олауг підглядала за ними із-за кухонних дверей. У Ернста Швабе була ставна фігура, густе чорне волосся, високий чистий лоб і погляд, який так швидко з жартівливого ставав серйозним, із гнівного — пустотливим, із упевненого, коли він був зайнятий важливими справами, в легковажний — у справах дрібних і повсякденних. Ранді Швабе подобалась Олауг іще більше, вона милувалась її блискучим рудим волоссям, лебединою шиєю та дивовижними очима, колір яких мінився від блакитного до темно-синього. Таких красивих очей Олауг ні в кого ніколи не бачила.
  
  Коли вона спостерігала за ними в такі хвилини, то думала, що ці споріднені душі створені одна для одної й ніщо у світі не зможе їх розлучити. Щоправда, іноді після відходу гостей веселощі на віллі Валле змінювалися гучними скандалами.
  
  Після одного такого скандалу, коли Олауг уже була в ліжку, до неї в кімнату постукав Ернст Швабе. Не вмикаючи світла, він сів на край ліжка і сказав, що його дружина в гніві пішла з дому й ночуватиме в готелі. По запаху вона визначила, що він випив. Вона була молода й недосвідчена і розгубилася, коли цей чоловік, на двадцять років старший за неї, якого вона шанувала, яким захоплювалась і в якого — так! — трішки була закохана, попросив її зняти нічну сорочку, щоб подивитися на її тіло.
  
  У той перший вечір він її не зайняв. Просто подивився на неї, погладив по щоці та сказав, що вона дуже красива. Потім підвівся й вийшов. І їй здалося, що він, незрозуміло чому, ледве стримував сльози.
  
  Олауг підвелась і зачинила балконні двері. Скоро сьома. Вона відхилила двері на задні сходи й побачила на килимку перед дверима Іни пару дорогих чоловічих черевиків. Значить, у неї гість. Олауг сіла на ліжко й почала слухати.
  
  О восьмій двері скрипнули. Вона почула, як хтось узувається та збігає вниз по сходах. До кроків, що віддаляються, додався ще якийсь звук, схожий на тупіт собачих лап. Вона пішла на кухню й поставила чайник.
  
  Через декілька хвилин вона постукала до Іни в двері. І здивувалася, коли та не відповіла. Було чутно тільки, як у кімнаті тихо грала музика.
  
  Вона постукала знову — як і раніше, ніхто не відповів.
  
  — Іна?
  
  Олауг штовхнула двері — ті піддалися. Насамперед вона звернула увагу на задуху. Вікна були зачинені, фіранки опущені — в кімнаті було дуже темно.
  
  — Іна?
  
  Мовчання. Може, спить? Олауг переступила поріг і подивилася за двері, де стояло ліжко. Порожньо. Дивно. Старі очі звикли до темряви, і вона розрізнила фігуру Іни в кріслі-гойдалці біля вікна. Було схоже, що вона спить: очі заплющені, голова злегка повернена набік. Олауг, як і раніше, не розуміла, звідки звучить ця тиха музика.
  
  Вона підійшла до крісла:
  
  — Іна?
  
  Квартирантка і зараз не відповіла. Тримаючи тацю однією рукою, Олауг іншою обережно поторкала щоку дівчини.
  
  Із глухим стуком упав на килим чайник, за ним дві чашки, срібна цукорниця з німецьким імперським орлом, попільничка та шість тістечок.
  
  У ту мить, коли впав чайник Олауг — а вірніше, сім’ї Швабе, — Столе Еуне підняв свій, себто чайник Головного управління поліції округу Осло.
  
  Вирішивши влаштувати у своєму кабінеті нараду, Б’ярне Мьоллер запросив Еуне і провідних слідчих: Тома Волера, Харрі Холе і Беату Льонн.
  
  Усі троє мали втомлений вигляд. Можливо, через те, що надія спіймати лжекур’єра, яка було з’явилася, поступово згасала.
  
  Після оголошень по телебаченню та радіо в поліцію по­чали надходити дзвінки. Щойно Том Волер підготував по них коротке зведення: з двадцяти чотирьох дзвінків тринадцять надійшло від знайомих активістів, які поспішали поділитися думками завжди — навіть коли нічого не бачили. Залишалось одинадцять сигналів. Із них шість указували на справжніх велокур’єрів, а чотири повідомляли вже знайому інформацію — в понеділок близько п’ятої вечора в районі площі Карла Бернера бачили велосипеди­ста. Правда, з’ясувалося, що поїхав він по Трондхеймсвейєн. Єдиний цікавий дзвінок надійшов од таксиста, який бачив хлопця на велосипеді, в шоломі, окулярах і жовтій футболці поряд зі Школою мистецтва і ремесла: він їхав угору по Уллеволсвейєн незадовго до передбачуваного моменту вбивства Камілли Луен. Жодна служба кур’єрської доставки не планувала маршрутів через Уллеволсвейєн в цей час, але пізніше з’явився хлопець зі «Скорохода», який зізнався, що вирішив зробити гак, аби ковтнути пивця у вуличному кафе біля Санктхансхьоуген.
  
  — Іншими словами, усе марно? — узагальнив Мьоллер.
  
  — Рано ще робити песимістичні висновки, — відповів Волер.
  
  Мьоллер кивнув, але вираз обличчя у нього був невеселий. Усі в кімнаті, окрім Еуне, знали, що перші відгуки на прохання поліції найрезультативніші: у людей пам’ять коротка.
  
  — А що кажуть наші патологоанатоми? — запитав Мьоллер. — Знайшли що-небудь, що допоможе визначити особу злочинця?
  
  — На жаль, — сказав Волер. — Ні сперми, ні крові, ні волосся, ні шкіри — нічого. Із фізичних слідів тільки кульові отвори.
  
  — Цікаво, — мовив повагом Еуне. І на сумне питання Мьоллера, що ж тут цікавого, пояснив: — Отже, для статевих потреб він жертв не використовував — це нетипово для серійного вбивці.
  
  — А може, його манія не пов’язана із сексуальними мотивами?
  
  Еуне похитав головою:
  
  — Сексуальні мотиви присутні завжди. Завжди.
  
  — А може, він як Пітер Селлерс у фільмі «Ефект присутності»[14]? — подав голос Харрі. «I like to watch»[15].
  
  Інші подивилися на нього з нерозумінням.
  
  — Може, йому для статевого задоволення зовсім не обо­в’язково їх займати. — Харрі старався не дивитись на Волера. — Йому досить самого вбивства і вигляду трупа.
  
  — Це вірогідно, — схвалив Еуне. — Зазвичай убивці хочеться добитися сім’явипорскування, але він може при цьому не залишати сім’я на місці злочину. Чи якщо у нього вистачить самовладання — дочекатися, поки він буде в безпеці.
  
  На кілька секунд усі принишкли. Харрі знав, що інші думають про те саме, що й він: що ж убивця зробив зі зниклою Лісбет Барлі.
  
  — А знайдена зброя?
  
  — Перевірено, — відгукнулася Беата. — Проведені експерименти показують дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка вірогідності, що саме зі знайдених пістолетів і було здійснено вбивства.
  
  — Добре, — сказав Мьоллер. — А є ідеї, звідки вони взялися?
  
  Беата похитала головою:
  
  — Серійні номери сточено, сліди на їхньому місці такі ж, як на більшості конфіскованої нами зброї.
  
  — Та-а-ак...— замислився Мьоллер. — Знову ця могутня і таємнича «ліга контрабандистів».
  
  — Над цією бідою Інтерпол б’ється вже п’ятий рік, і все марно, — зауважив Том Волер.
  
  Харрі гойднувся на стільці, подивився на Волера й уперше (на власний подив) відчув, що навіть захоплюється ним, як можна захоплюватися хижаком, що ідеально пристосований для виживання.
  
  Мьоллер зітхнув:
  
  — Отже, ми програємо три нуль, і супротивник не думає поступатись ініціативою. Себто ні у кого дійсно немає вартих уваги ідей?
  
  — Не знаю, чи тягне це на ідею...
  
  — Викладай, Харрі...
  
  — Тут щось подібне до інтуїції... Стосовно місць злочинів... Щось їх об’єднує, але я ще не зрозумів, що. Перше вбивство сталось у мансарді будинку по Уллеволсвейєн. Друге — приблизно за кілометр на північний схід, на Саннергате. А третє — приблизно на тій самій відстані, але вже на схід, в офісній будівлі на площі Карла Бернера. Він переміщається, й у мене таке відчуття, що в нього існує чітка схема.
  
  — Чому ти так думаєш? — запитала Беата.
  
  — Своя територія, — відповів Харрі. — Психолог пояснить.
  
  Мьоллер обернувся до Еуне, який якраз зробив ковток із чашки:
  
  — Що скажете, Еуне?
  
  — Ну-у... — скривився той. — На «Цейлон Кенілворт» не тягне.
  
  — Я не про чай.
  
  — Мьоллер, це називається гумором, — зітхнув Еуне. — Я розумію, до чого ти хилиш, Харрі. У серійних убивць є суворі переваги стосовно географії злочинів. Грубо кажучи, можна вирізнити три типи. — Він почав загинати пальці. —Вбивця стаціонарний, який заманює або затягує жертв до себе додому і вбиває там. Вбивця територіальний, що орудує в певному районі, як Джек Тельбушник, який убивав тільки в кварталах, де процвітала проституція, — хоча тут його територією може бути все місто. І вбивця-гастролер, на совісті якого буває найбільше життів. Так, американці Оттіс Тул і Генрі Лі Лукас роз’їжджали із штату в штат і разом убили понад триста осіб.
  
  — Зрозуміло, — сказав Мьоллер і поглянув на Холе. — Ну і що там у тебе щодо чіткої схеми, Харрі?
  
  Той знизав плечима:
  
  — Я ж говорю, шеф: просто інтуїція.
  
  — Я знаю, що об’єднує місця злочину, — прийшла на допомогу Харрі Беата.
  
  Усі, як по команді, подивилися на неї. Вона густо почервоніла, неначе пошкодувавши про сказане, але хоробро вела далі:
  
  — Він шукає місця, де жертви почуваються в безпеці. У власній квартирі. На своїй вулиці вдень. У жіночому туалеті на власному робочому місці.
  
  — Відмінно, Беато, — похвалив Харрі й отримав у відповідь швидкий вдячний погляд.
  
  — Хороше спостереження, панночко, — погодився Еуне. — І вже якщо ми заговорили про схеми пересування, можу додати ще дещо. Убивці-соціопати часто настільки самовпевнені, що їхні схеми легко проглядаються. Особлива риса таких убивць у тому, що вони ретельно стежать за ходом слідства і рідко упускають можливість опинитися поряд зі слідчими. Розслідування для них — гра в кішки-мишки з поліцією, і багатьом серійним убивцям подобається бачити замішання поліцейських.
  
  — Отже, десь поруч зараз сидить цей тип, дивиться в щілинку й радіє... — Мьоллер потер долоні. — Ну, якщо на сьогодні все...
  
  — У мене є невеликий коментар, — сказав Харрі. — Про діамантові зірки, які вбивця залишає жертвам...
  
  — Викладай.
  
  — У них по п’ять променів. Майже пентаграма.
  
  — Чому майже? Наскільки я знаю, це пентаграма і є.
  
  — Пентаграму можна намалювати без відриву руки п’ятьма взаємнопересічними лініями.
  
  — Ага! — устряв Еуне. — У цій фігурі прихований золотий перетин. Дуже цікаво. До речі, ви чули теорію, що, коли в епоху вікінгів кельти збиралися хрестити Норвегію, вони накреслили над півднем країни священну пентаграму, щоб потім розміщувати по ній міста і церкви?
  
  — А при чому тут діаманти? — запитала Беата.
  
  — Справа не в самих діамантах, а в їхній формі. У пентаграмі. Я пам’ятаю, що бачив її на одному з місць злочину, ніяк не згадаю, де. Може, звучить і безглуздо, але я вважаю, що це важливо.
  
  — Тобто, — підпер Мьоллер підборіддя кулаком, — ти пам’ятаєш щось, чого не пам’ятаєш, але вважаєш, що це важливо.
  
  Харрі потер обличчя долонями:
  
  — Коли оглядаєш місце злочину, мозок працює так інтенсивно, що вбирає в себе найдрібніші деталі, навіть ті, які можуть і не знадобитися. Вони лежать мертвим вантажем, поки не з’явиться яка-небудь нова деталь, яка нагадає про те, що ти знав, але забув. У результаті заплутуєшся, де що вперше помітив, але нутром відчуваєш, що це важливо. На що це схоже?
  
  — На психоз, — позіхнув Еуне.
  
  Всі обернулися до нього.
  
  — Ви можете хоч би удавати, що смієтеся, коли я жартую? — запитав психолог. — Харрі, це схоже на роботу нормального, напружено працюючого мозку — в цьому немає нічого страшного.
  
  — Я думаю, чотири мізки тут уже напрацювалися. — Мьоллер підвівся, й тут же задзеленчав телефон. — Слухаю, Мьоллер... Секунду.
  
  Він передав слухавку Тому Волеру.
  
  — Слухаю.
  
  Стільці вже заскрипіли, але Волер зробив знак рукою, просячи всіх затриматися.
  
  — Чудово, — сказав він і поклав слухавку.
  
  Усі дивилися на нього з нетерпінням.
  
  — З’явився свідок. Вона бачила, як того вечора, коли вбили Каміллу Луен, із одного будинку по Уллеволсвейєн, поряд із кладовищем Христа Спасителя, вийшов велокур’єр. Вона запам’ятала це тому, що їй здалася дивною біла пов’язка у нього на обличчі. У любителя пива в Санктхансхьоуген такої не було. Вона не запам’ятала номер будинку, але, коли Скарре повіз її по Уллеволсвейєн, відразу ж його впізнала. У цьому будинку жила Камілла Луен.
  
  Мьоллер стукнув по столу:
  
  — Ну, нарешті!
  
  Олауг сиділа на ліжку, приклавши долоню до шиї. Пульс повільно заспокоювався.
  
  — Як же ти мене злякала, — чужим, хрипким голосом мовила вона.
  
  — Вибачте, я так втомилася, — сказала Іна, піднімаючи останнє тістечко, — і не чула, як ви увійшли.
  
  — Це я маю перед тобою вибачитися, — відгукнулась Олауг. — Увірвалася без запрошення і не побачила, що у тебе ці...
  
  — Навушники, — розсміялась Іна, — і дуже гучна музика. Коул Портер.
  
  — Знаєш, я не стежу за всією цією новомодною му­зикою.
  
  — Коул Портер — старий музикант. Джазист, американець. Здається, він уже помер.
  
  — Ех, ти! Така молоденька, а слухаєш мертвих музи­кантів.
  
  Іна розсміялася. Тацю вона перевернула випадково, коли відчула, як щось торкнулось її щоки, й мимоволі смикнула рукою. Залишалося підмести з підлоги цукровий пісок.
  
  — Його музику записав для мене один друг.
  
  — Ти бач, всміхається, — сказала Олауг. — Цей твій кавалер, чи що?
  
  Запитала й пошкодувала: як би Іна не подумала, що вона за нею шпигує.
  
  — Можливо, — відповіла Іна, і в очах її промайнув завзятий вогник.
  
  — Він, либонь, за тебе старший? — Олауг хотіла натякнути, що навіть не бачила його. — Позаяк таку стару музику полюбляє.
  
  Але тут же пошкодувала і про це питання. От же причепилася, стара перечниця! На секунду вона злякалася, раптом Іна, розсердившись на неї, підшукає інше житло.
  
  — Так, крапельку старший. — Іна лукаво всміхнулась, і хазяйку це насторожило. — Напевно, як ви з паном Швабе.
  
  Олауг розсміялася разом із нею від полегшення.
  
  — Подумати тільки, він сидів там же, де ви зараз, — зауважила Іна.
  
  Олауг погладила ковдру:
  
  — Дійсно.
  
  — А коли він того вечора ледве не плакав, як ви думаєте, це тому, що він не міг вас здобути?
  
  Олауг продовжувала гладити ковдру. Груба шерсть здавалася такою приємною на дотик.
  
  — Не знаю, — сказала вона. — Я побоялася запитувати. Замість цього сама придумувала відповіді, які мені найбільше подобалися. Аби було про що помріяти вечорами. Напевно, тому й закохалася так сильно.
  
  — А ви з ним разом куди-небудь ходили?
  
  — Так. Одного дня він мене вивіз на Бюгдьой. Ми купалися. Вірніше, я купалась, а він дивився. Він мене називав «моя німфа».
  
  — А коли ви завагітніли, його дружина здогадалася, що дитина від нього?
  
  Олауг пильно подивилася на Іну й похитала головою.
  
  — Вони поїхали в травні сорок п’ятого. А я дізналася, що вагітна, тільки в липні. — Вона поплескала по ковдрі долонею. — Тобі, мила, напевно, набридли мої давні історії. Краще про тебе поговоримо. Що в тебе за кавалер?
  
  — Гарна людина.
  
  У Іни був той самий мрійливий вираз обличчя, з яким вона слухала розповіді Олауг про Ернста Швабе — її першого й останнього коханця.
  
  — Він мені дещо подарував. — Іна відімкнула шухляду письмового столу й дістала маленький згорток, перев’яза­ний золотою стрічкою. — Але не дозволив одкривати до наших заручин.
  
  Олауг усміхнулась і погладила Іну по щоці. Гарна вона дівчина!
  
  — Він тобі подобається?
  
  — Він не такий, як усі. Він... старомодний. Йому не хочеться, щоб ми квапилися з... ну, ви знаєте.
  
  Олауг кивнула:
  
  — Спочатку потрібно переконатися, що це чоловік твого життя, а вже потім — усе інше.
  
  — Я знаю, — відповіла Іна, — але це так нелегко — переконатися. Він щойно був тут, і, перш ніж він пішов, я сказала йому, що мені потрібен час подумати, а він сказав, що розуміє, адже я ще така молода.
  
  Олауг хотіла запитати, чи не було з ним собаки, але стрималася: запитань було і так уже досить. Востаннє провівши рукою по ковдрі, вона підвелася:
  
  — Ну, моя хороша, піду знову ставити чайник.
  
  Це прийшло, як одкровення. Не дивне, просто — одкровення.
  
  Усі вже півгодини як розійшлися. Харрі закінчив читання допиту двох співмешканок — сусідок Лісбет Барлі, вимкнув настільну лампу й деякий час вдивлявся в темряву кабінету. І раптом — бац! Чи тому, що він вимкнув світло, наче перед сном, чи тому, що на секунду перестав думати, але перед очима в нього ніби виникла чітка фотографія.
  
  Зайшовши в кабінет, де зберігалися ключі від приміщень, в яких були скоєні злочини, він вибрав потрібний і поїхав на Софієсгате, звідки з ліхтариком пройшовся до Уллеволсвейєн. Наближалася північ. Пральня на першому поверсі була зачинена, а в магазині надгробків і пам’ятників самотній вогник висвічував побажання: «Спочивай з миром».
  
  Харрі пройшов у квартиру Камілли Луен і замкнув двері зсередини.
  
  Ні меблів, ні інших предметів зі спальні не прибирали, але через дзвінке відлуння кроків здавалося, ніби після смерті власниці квартира стала дивно порожньою, якою раніше не була. В той же час Харрі здавалося, що він не сам. Не те щоб він був занадто релігійним, але в душу вірив. Бо щоразу, коли він бачив труп, у нього виникало дивне почуття, ніби тіло не лише зазнало якихось фізіологічних змін, але позбулося чогось важливого. Тіла були схожі на висмоктаних павуками мух. Не було найістотнішого: того світла, ілюзорного сяйва, яке виходить від давно згаслих зірок. Тіло ставало бездушним. Відсутність душі й примушувала Харрі вірити в її існування.
  
  Місячного світла, що падало крізь вікно в стелі, вистачало, і Харрі, не чіпаючи вимикача, пройшов у спальню, де ввімкнув ліхтарик і направив його на балку поряд із ліжком. У нього перехопило подих: там виявилося зовсім не серце поверх трикутника, як він подумав спочатку.
  
  Харрі сів на ліжко і обмацав зображення. Судячи з усього, лінії були вирізані нещодавно. Вірніше, ламана лінія, пентаграма.
  
  Харрі посвітив на підлогу. Її вкривав тонкий шар пилу, подекуди на паркеті пил звалявся в клубки. Очевидно, прибратися Камілла Луен не встигла. Поряд із ніжкою ліжка він знайшов те, що шукав, — дерев’яні стружки.
  
  Харрі обіперся ліктем об м’який, зручний матрац, намагаючись зміркувати. Якщо цю зірку над ліжком вирізував убивця, що б вона могла означати?
  
  — Спочивай з миром, — пробурмотів Харрі й заплющив очі.
  
  Він занадто втомився, щоб мислити ясно, а в голові крутилося ще одне питання: чому, власне, він звернув увагу на пентаграму? Адже п’ятикутні зірки діамантів — це вам не малюнок без відриву руки. Так чому ж він додумався до взаємозв’язку? А може, і не додумався? Може, він поспішив? Може, він підсвідомо пов’язав пентаграму з чимось іншим, що він бачив на місці злочину, але ще не згадав?
  
  Він спробував уявити собі місця злочинів.
  
  Лісбет на Саннергате. Барбара на площі Карла Бернера. І Камілла. Тут. У душі поруч. Майже гола. Мокра шкіра. Він помацав її. Через теплу воду здається, що з моменту смерті пройшло менше часу.
  
  Він торкається її шкіри. Беата це бачить, а він не може відірватися. Шкіра — немов гумова. Він дивиться на Каміллу й помічає, що і вона дивиться на нього — з якимось дивним блиском в очах. Здригнувшись, він відсмикує руку, й очі повільно гаснуть, як вимкнений телеекран. Дивно, думає він і кладе руку їй на щоку. Тепла вода з душу сочилася крізь одяг. Блиск повільно повертається. Він кладе іншу долоню їй на живіт. Очі оживають, він відчуває пальцями рух її тіла. Так, до життя її викликали його дотики. Без них би вона пропала, померла. Він притуляється лобом до її лоба. Вода затікає під одяг, огортає шкіру. Тільки зараз він бачить, що очі в неї не сині, а карі, а бліді губи наливаються кров’ю. Він притискається губами до її губ і відсахується: вони холодні як лід.
  
  Вона дивиться на нього, її рот розкритий.
  
  — Що ти тут робиш?
  
  Серце Харрі завмерло. Частково через те, що відлуння цих слів іще звучало в кімнаті, а значить, він почув їх не уві сні. Частково тому, що голос не був жіночим. Але в основному через те, що над ним схилилася чиясь фігура.
  
  Потім серце знову забилося. Ліхтарик іще світився, і Харрі сіпнувся за ним, але той упав на підлогу й описав коло. Тінь дивної фігури у скаженому танці застрибала по стінах.
  
  Потім засвітилася верхня лампа.
  
  Світло вдарило у вічі, й Харрі мимоволі затулив обличчя руками. Минуло декілька секунд — ні пострілів, ні ударів. Харрі опустив руки.
  
  Він упізнав чоловіка перед собою.
  
  — Скажіть на милість, чим ви тут займаєтеся? — запитав чоловік.
  
  На нім був рожевий халат, але однаково не вірилося, що він тільки-но прокинувся. Зачіска мала ідеальний вигляд.
  
  Це був Андерс Нюгорд.
  
  — Я прокинувся від шуму нагорі. — Нюгорд націдив Харрі чашку кави. — Відразу вирішив, що в мансарду забрався злодій, який дізнався, що в квартирі нікого немає.
  
  — Зрозуміло, — сказав Харрі. — Але я, здається, замикав за собою двері.
  
  — Я взяв дублікат у консьєржа. Так, про всяк випадок.
  
  Харрі почув човгання і обернувся.
  
  У дверному отворі виникла Вібекке Кнутсен у нічній сорочці, з сонним обличчям і розпатланим рудим волоссям. Без макіяжу і в холодному світлі кухні вона здавалася старшою, ніж у тій версії, яку Харрі бачив раніше. Помітивши його, вона здригнулася:
  
  — Що сталося? — Її погляд кидався між Харрі й Нюгордом.
  
  — Перевіряв дещо в Каміллиній квартирі, — поспішив відповісти Харрі, помітивши її переляк. — Сів на ліжку відпочити й заснув на декілька секунд. Ваш чоловік почув шум, піднявся й розбудив мене. Втомився я за день.
  
  І він, не знаючи навіщо, демонстративно позіхнув.
  
  Вібекке поглянула на свого співмешканця:
  
  — Що це на тобі?
  
  Андерс Нюгорд подивився на рожевий халат, неначе сам побачив його вперше:
  
  — Ой, я, напевно, маю безглуздий вигляд! — Він реготнув. — Я купив його в подарунок тобі, люба. Лежав у валізі. У поспіху нічого більше не знайшов. Тримай.
  
  Він ослабив пояс, зняв халат і кинув його жінці.
  
  — Спасибі, — тільки і змогла вичавити вона.
  
  — До речі, а ти-то чому не спиш? — Нюгорд продовжував безглуздо посміхатися. — Хіба ти не прийняла сно­дійне?
  
  Вібекке у зніяковінні подивилася на Харрі.
  
  — Добраніч, — пробурмотіла вона і зникла.
  
  Андерс підійшов до кавової машини й поставив на неї свою чашку. Його плечі та спина були блідими, майже білими, а передпліччя — засмаглими, як у далекобійника влітку.
  
  — Зазвичай вона вночі спить, як байбак, — мовив він.
  
  — А ви, треба гадати, ні.
  
  — Чому ви так вважаєте?
  
  — Звідки б вам інакше знати, що вона спить, як байбак?
  
  — Вона сама так говорить.
  
  — А ви прокидаєтеся, тільки коли чуєте кроки нагорі?
  
  Андерс подивився на Харрі й кивнув:
  
  — Ваша правда, Холе. Я погано сплю. Не так-то легко заснути після того, що сталося. Лежиш, думаєш, будуєш версії.
  
  Харрі відпив із чашки:
  
  — Не поділитеся?
  
  Андерс знизав плечима:
  
  — Я не так багато знаю про масових убивць. Якщо цей — із них.
  
  — Не з них. Це серійний убивця. Велика різниця.
  
  — Отож, а ви не помітили, що у жертв є щось спільне?
  
  — Усі вони молоді жінки. Щось іще?
  
  — Усі вони були або залишалися нерозбірливими в статевих зв’язках.
  
  — Що?
  
  — Почитайте газети. Те, що написано про їх минуле, говорить само за себе.
  
  — Але Лісбет Барлі заміжня жінка, і, наскільки нам відомо, вона була вірною дружиною.
  
  — У шлюбі так. Але до цього вона виступала в групі, яка роз’їжджала туди-сюди і грала на дискотеках. Не будьте наївні, Холе.
  
  — Гм... І який висновок ви робите?
  
  — Убивця, який бере на себе сміливість ухвалювати іншим смертний вирок, вважає себе Богом. А в Посланні до євреїв, глава тринадцята, стих четвертий, говориться: «...блýдників та перéлюбів судитиме Бог».
  
  Харрі кивнув і подивився на годинник.
  
  — Я запишу, Нюгорде.
  
  Андерс постукав пальцями по чашці:
  
  — Знайшли, що шукали?
  
  — Так, я знайшов пентаграму. Вважаю, вам відомо, що це таке, позаяк ви займаєтеся церковним начинням.
  
  — Ви маєте на увазі п’ятикутну зірку?
  
  — Так. Як Віфлеємська. Часом, не знаєте, що вона може означати? — Харрі опустив голову, ніби дивився на стіл, а сам уважно вивчав обличчя Нюгорда.
  
  — Дещо. П’ять — найважливіше число в чорній магії. А вгору вказувало два промені чи один?
  
  — Один.
  
  — Тоді це не знак пітьми. Описаний вами символ може означати життєву енергію та бажання. Де ви її побачили?
  
  — На балці над ліжком.
  
  — А-а, — мовив повагом Нюгорд. — Тоді це відмінний символ, «марин хрест» називається.
  
  — «Марин хрест»?
  
  — Язичницький знак. Його креслили над входом, аби уберегти будинок від мари.
  
  — Це ще що таке?
  
  — Мари-кошмари. Мара — злий дух у вигляді жінки, яка сідає сплячому на груди і посилає йому погані сновидіння. Язичники вважали її примарою. Нічого дивного, що слово мара походить від індоєвропейського «мер».
  
  — Ну, в мовах я не сильний.
  
  — «Мер» означає смерть, мор. — Нюгорд подивився в чашку. — Чи вбивство.
  
  Повернувшись додому, Харрі виявив на автовідповідачі повідомлення від Ракелі. Вона запитувала, чи не зводить Харрі Олега у Фрогнербад завтра, вона з третьої до п’ятої буде у дантиста. Це прохання Олега, уточнила вона.
  
  Харрі сидів і слухав запис, намагаючись згадати дихання у слухавці, коли хтось подзвонив кілька днів тому, але потім кинув це заняття.
  
  Він роздягся і ліг у ліжко. Минулої ночі він прибрав ковдру і сьогодні вкрився лише підковдрою. Уві сні він заплутався, потрапив ногою в отвір, намагаючись вирватися, перелякавсь і прокинувся від тріску тканини, що рвалася. Темрява за вікном уже починала яснішати. Він відкинув підковдру на підлогу й відвернувся до стіни.
  
  Потім прийшла мара. Вона навалилася йому на груди і притиснулася губами до його губ. Голова запаморочилася. Мара схилилася до самого вуха і гаряче в нього дихнула. Вогнедишний дракон. Безсловесне повідомлення з автовідповідача. Вона шмагала його по ногах і стегнах, і біль був солодким, і вона говорила, що скоро він не зможе любити нікого, крім неї, тому треба звикати.
  
  Лише коли над дахами будинків зійшло сонце, вона залишила його у спокої.
  
  
  
  
  
  Розділ 19. Середа. Під водою
  
  
  Час наближався до третьої години. Харрі припаркувався поряд із Фрогнербадом — тепер йому стало ясно, де збираються всі ті, хто ще залишився в Осло. Перед квитковими касами вишикувалася майже стометрова черга. Поки розпарені тіла крок за кроком просувалися до цілющої хлорованої вологи, він вирішив почитати «ВГ».
  
  Новин у справі про серійного вбивцю не було, проте газетярі все ж нарили матеріалу аж на чотири сторінки. Туманно-загадкові заголовки були звернені до тих, хто вже деякий час стежив за розвитком подій. З’явилося нове словосполучення — «справа про велокур’єра-маніяка». Усе було знайоме, поліція особливо не відрізнялася від газетярів, і Харрі припустив, що вранішні наради редакції на Акерсгата, як дві краплі води схожі на вранішні наради слідчої групи. Він побачив заяви все тих же свідків (які в інтерв’ю згадали навіть більше, ніж на допитах), ознайомився з соціологічними опитуваннями (де люди говорили, що їм страшно, моторошно або страшенно моторошно), а також прочитав думку служб кур’єрської доставки, які вимагали компенсації, оскільки тепер велокур’єрів нікуди не пускали, працювати стало неможливо, і взагалі — поліція мусить упіймати цього типа. Припущень про зв’язок «справи про велокур’єра» зі зникненням Лісбет Барлі більше не будували, тепер про це говорили на повний голос, як про встановлений факт. Під величезним заголовком «Замінюю сестру» красувалося фото Тойї Харанг і Віллі Барлі перед Національним театром. І підпис: «Енергійний продюсер не збирається змінювати плани».
  
  Харрі пробіг очима текст статті й зупинився на словах Барлі:
  
  «The show must go on» — «вистава триває». У нашій професії це не просто легковажна заява, але сувора правда, написана кров’ю. Я знаю: хай там що, Лісбет з нами. І ця п’єса — знак поваги Лісбет, великій артистці, яка ще не розкрила свого таланту, але вона обов’язково його ще розкриє, я не можу повірити в зворотне!
  
  Нарешті потрапивши всередину, Харрі не відразу зміркував, куди йти. Востаннє він був у Фрогнербаді двадцять років тому. Хоча, по правді кажучи, нічого особливо не змінилося, хіба що підновили фасади та додали високу синю гірку. А в іншому — той самий запах хлору, легкі дрібні крапельки води в повітрі над басейнами, що грають маленькими веселками, шльопання босих ніг по асфальту, черга тремтячих дітей у мокрих плавках у тіні перед кіоском.
  
  Ракель і Олега він знайшов на газоні біля басейнів.
  
  — Привіт. — Губи Ракель усміхнулись, а очей не було видно за великими сонячними окулярами «Гуччі».
  
  Вона була в жовтому купальнику. Мало хто з жінок не побоїться надіти жовтий купальник — Ракель була однією з них.
  
  — Знаєш що? — запитав Олег, схиливши голову набік і намагаючись витрусити з вуха воду. — Я стрибнув із «п’я­тірки».
  
  Харрі сів поруч, на траву, хоча на великому пледі було досить місця.
  
  — У, брехуняка!
  
  — А от і ні! Стрибнув!
  
  — З п’яти метрів? Та ти каскадер!
  
  — А ти теж стрибав із «п’ятірки», Харрі?
  
  — А то!
  
  — А з «сімки»?
  
  — Та-а-ак, було діло. Стрибав, іще й як!
  
  Харрі виразно подивився на Ракель, але та спостерігала за сином. Олег перестав трясти головою й запитав завмираючим голосом:
  
  — А з «десятки»?
  
  Харрі повернув голову до вишки, звідки доносився радісний виск і нечасті мегафонні команди рятувальників. Десятка. Вишка здавалася чорно-білою літерою Т на тлі синього неба. Ні, востаннє він був у Фрогнербаді не двадцять років тому, а трохи пізніше. Однієї літньої ночі вони з Крістіною перелізли через огорожу, здерлися на вишку і лягли поруч на самому верху. Так вони і лежали під зоряним небом. Лежали й розмовляли. Він тоді вірив, що більше в житті нікого не полюбить.
  
  — Ні, з «десятки» я не стрибав, — сказав він.
  
  — Ніколи? — У голосі Олега Харрі почув розчару­вання.
  
  — Ніколи. Тільки пірнав головою вниз.
  
  — Пірнав? — підстрибнув Олег. — Так це ж іще крутіше! А це всі-всі-всі бачили?
  
  — Ні, це ж було вночі. Навкруги зовсім нікого не було.
  
  Олег зітхнув:
  
  — А навіщо тоді показувати, який ти сміливий, коли тебе однаково ніхто не бачить?..
  
  — Я теж іноді над цим замислююся.
  
  Харрі спробував упіймати погляд Ракель, але її сонячні окуляри були занадто темними. Вона зібрала сумку й наділа поверх купальника футболку та коротку джинсову спідницю.
  
  — Але це важче, — додав він. — Коли ти сам, і ніхто тебе не бачить.
  
  — Спасибі, що погодився мені допомогти, Харрі, — подякувала Ракель. — Це дуже мило з твого боку.
  
  — Мені й самому приємно, так що можеш не квапитись. Я тут буду, скільки тобі треба.
  
  — Скільки треба дантистові, — поправила вона. — Сподіваюся, це буде недовго.
  
  — І як увійшов у воду? — не відставав Олег.
  
  — Як завжди, — відповів Харрі, продовжуючи дивитися на Ракель.
  
  — До п’ятої повернуся, — сказала вона. — Не змінюйте місце.
  
  — Ми нічого змінювати не будемо, — запевнив Харрі й тут же пошкодував про сказане. Не кращий час для пафосу. Будуть випадки і зручніші.
  
  Він провів її поглядом, думаючи про те, наскільки важко, напевно, записатися до стоматолога в сезон відпусток.
  
  — Хочеш подивитись, як я стрибаю з п’ятірки? — запитав Олег.
  
  — Ще б пак! — відповів Харрі, знімаючи футболку.
  
  Олег подивився на нього:
  
  — Ти що, Харрі, ніколи не засмагаєш?
  
  — Нікóли.
  
  Спочатку кілька разів стрибнув Олег. Потім Харрі зняв джинси і піднявся на трамплін разом із ним. Там він заходився пояснювати Олегу, як правильно стрибати. Деякі в черзі несхвально косилися на вільні сімейні труси Харрі із зірками Євросоюзу.
  
  — У повітрі ти летиш горизонтально, — пояснював Харрі на пальцях. — Вигляд поганенький. Народ думає, що ти впадеш плазом, але в останню мить... — стиснув він великий і вказівний пальці, — ти групуєшся і падаєш у воду водночас руками й ногами.
  
  Холе розбігся і стрибнув. Перш ніж він згрупувався й увійшов у воду, пролунав свисток рятувальника.
  
  — Гей, я ж сказав, що «п’ятірка» закрита! — почув Харрі мегафон, ледве з’явившись на поверхні.
  
  Олег помахав йому з вишки, і Харрі підніс догори великий палець, показуючи, що він зрозумів. Виліз із води, спустився по сходах і опинився біля ілюмінатора, крізь який був видимим басейн. Він водив пальцем по холодному запітнілому склу й дивився на синьо-зелену водну масу. Ось біля поверхні з’явилися плавки та відчайдушно працюючі ноги, що ніби збивають хмару на синьому небозводі. Згадався «Андеруотер».
  
  З’явився Олег. У хмарі бульбашок він уповільнив рухи, але замість того, щоб піднятися вгору, поплив униз — до ілюмінатора, біля якого стояв Харрі.
  
  Вони подивились один на одного. Олег усміхався, розмахуючи руками. Його обличчя здавалося блідо-зеленим. Харрі не чув звуків, але бачив, як рухаються його губи, як гойдається на голові волосся, зараз найбільше схоже на водорості. Настирливо стукалися спогади, але Харрі вперто відганяв їх геть. Вони дивились один на одного, перебуваючи по різні боки скла, в яскравих променях сонця, у світі безтурботного шуму та водночас цілковитої тиші. Раптом у Харрі з’явилося тривожне передчуття біди.
  
  Щоправда, наступної секунди воно його покинуло: Олег сіпнув ногами і поплив угору. Харрі немов залишився біля порожнього телеекрана. Порожнього запітнілого телеекрана, на якому він накреслив... Стоп! Тепер ясно, де він це бачив!
  
  — Олеже! — крикнув він, вибігаючи по сходах.
  
  Взагалі-то людьми Карл мало цікавився. За ті двадцять років, що він тримав телемагазин на площі Карла Бернера, він жодного разу не задався питанням, ким, власне, був його тезко, на честь якого назвали площу. Нецікавий йому був і високий поліцейський, який щойно пред’явив посвідчення, і хлопчисько з мокрим волоссям, який стоїть поряд. Та й до дівчини, про яку поліцейський говорив — її знайшли в нужнику в адвокатів із офісної будівлі навпроти, — йому діла не було. Єдиною особою, що в цей момент цікавила Карла, була дівчинка на фотографії чоловічого журналу. Його дуже займало, скільки їй років і чи правда, що вона з Тьонсберга і любить засмагати на балконі так, що її можуть бачити чоловіки, які проходять мимо.
  
  — Я заходив того дня, коли вбили Барбару Свендсен, — сказав поліцейський.
  
  — Ну, якщо ви говорите... — знизав плечима Карл.
  
  — Бачите цей вимкнений телевізор біля вікна? — показав поліцейський.
  
  — «Філіпс». — Карл відклав журнал убік. — Подобається? П’ятдесят герц. Плоский кінескоп. Об’ємне звучання. ТВ-текст. Може приймати радіопередачі. Коштує сім дев’ятсот, але вам я продам за п’ять дев’ятсот.
  
  — Дивіться, хтось накреслив малюнок на запорошеному екрані!
  
  — Добре, — зітхнув Карл. — П’ять шістсот.
  
  — Та плював я на телевізор! — підвищив голос поліцейський. — Я хочу знати, хто це зробив.
  
  — Чого це раптом? — запитав Карл. — У мене досі не було бажання про це доповідати.
  
  Поліцейський нагнувся над стійкою, і за кольором його обличчя Карл зрозумів, що відповідь йому не сподоба­лася.
  
  — Послухайте! Ми шукаємо злочинця. І у мене є підстави вважати, що він стояв тут і водив пальцем по екрану. Вам ясно?
  
  Карл мовчки кивнув.
  
  — Добре. А тепер, будь ласка, напружте пам’ять, — наполегливо порадив поліцейський.
  
  Дзвякнув дзвоник над дверима, до магазину ввійшла жінка із залізною валізою. Поліцейський обернувся до неї.
  
  — «Філіпс», — показав він.
  
  Жінка кивнула, не кажучи ні слова, сіла перед стіною екранів навпочіпки і розкрила валізу.
  
  Карл дивився на них, широко розплющивши очі.
  
  — Ну? — зажадав поліцейський.
  
  До Карла почало доходити, що це важливіше за Лізу з Тьонсберга.
  
  — Я не запам’ятовую кожного, хто сюди заходить, — затинаючись, сказав він.
  
  Це означало, що він узагалі нікого не запам’ятовує. Обличчя для нього давно нічого не означали. Навіть обличчя Лізи він уже встиг забути.
  
  — Кожного мені й не треба, — повільно мовив поліцейський. — Потрібен тільки один. Той самий. Здається, за день до вас не так часто і заходять.
  
  Карл слухняно похитав головою.
  
  — А по фотографії ви його впізнаєте?
  
  — Не впевнений. Я і вас-то не впізнав, так що...
  
  — Харрі... — подав голос хлопчисько.
  
  — Але ви бачили, як хтось креслив по екрану?
  
  — Харрі...
  
  Так, того дня Карл звернув увагу на одного відвідувача. Він згадав про нього того вечора, коли заходили з поліції і запитували про підозрілих людей. Річ у тому, що той відвідувач нічого особливого не робив. Просто стояв і дивився на екрани, що для телемагазину цілком природно. Ну і що він мав сказати? Що хтось, чию зовнішність він не запам’ятав, стояв у магазині та здавався підозрілим? І отримати за це купу неприємностей?
  
  — Ні, — відповів Карл, — я не бачив, щоб хто-небудь креслив по екрану.
  
  Поліцейський щось пробурмотів.
  
  — Харрі... — Хлопчисько потягнув поліцейського за рукав. — Уже п’ята година.
  
  Поліцейський завмер і подивився на годинник.
  
  — Беато, — звернувся він до жінки. — Знайшла що-небудь?
  
  — Говорити поки що рано, — обернулася вона до нього. — Слідів тут вистачає, але він креслив так, що складно знайти цілий відбиток пальця.
  
  — Подзвониш.
  
  Дзвоник дзвякнув знову. Карл і жінка із залізною валізою залишилися самі.
  
  Він присунув було до себе Лізу з Тьонсберга, але передумав. Поклав журнал на стіл фотографією вниз і підійшов до жінки з поліції. Та маленькою щіточкою акуратно збирала з телевізора пил. Тепер і він побачив накреслену на екрані фігуру. Не дивно, що вона збереглася досі: Карл нечасто утруд­няв себе прибиранням.
  
  — Що означає цей символ? — запитав він.
  
  — Не знаю, — відгукнулася жінка. — Знаю тільки, як він називається.
  
  — Як?
  
  — «Марин хрест».
  
  
  
  
  
  Розділ 20. Середа. Зведення соборів
  
  
  Харрі й Олег зустріли Ракель біля воріт Фрогнербада. Вона підбігла до Олега й, обійнявши його, кинула на Харрі сердитий погляд.
  
  — Де ти був? Що сталося? — прошепотіла вона.
  
  Харрі стояв, безсило опустивши руки, й переминався з ноги на ногу. Він знав, що може їй відповісти, де він був, — рятував чужі життя. Але це було б неправдою. А правдою було те, що з ним сталося — причому давно. Він завжди займався своїми й тільки своїми справами, полишаючи іншим розсьорбувати наслідки. Так завжди було й буде, і те, що він попутно рятує життя, — всього лише побічний ефект.
  
  Замість цього він сказав:
  
  — Я втомився. — Це принаймні була правда.
  
  — Ми їздили туди, де побував серійний убивця! — радісно видав Олег, але тут же замовк, упіймавши скептичний мамин погляд.
  
  — Загалом... — почав Харрі.
  
  — Ні! — перебила його Ракель. — Навіть не нама­гайся!
  
  Харрі знизав плечима й сумно всміхнувся Олегу:
  
  — Дозвольте мені хоч би довезти вас додому.
  
  Відповідь він знав заздалегідь.
  
  Він стояв і проводжав їх поглядом. Ракель ішла швидко й рішуче, а Олег на півдорозі обернувся й помахав йому рукою. Харрі помахав йому у відповідь.
  
  Очі боліли від сонця.
  
  Їдальня в Головному управлінні розташована була на найвищому поверсі. Харрі прибув сюди просто з Фрогнербада і, проходячи порожніми коридорами сьомого поверху, зауважив, що Тома Волера теж немає на місці, хоча світло в кабінеті горить. Оглядівшись у дверях, Харрі помітив у їдальні тільки одного відвідувача, що сидів за столиком спиною до Харрі.
  
  Він підійшов до стійки й подивився на телевізор, що висів у кутку. Показували розіграш лотереї. Харрі простежив за тим, як чергова куля котиться по жолобу, потім звук зробили тихішим, але він почув, як жіночий голос оголосив: «П’ять. Цифра п’ять». Комусь поталанило.
  
  Загуркотів відсовуваний стілець.
  
  — Привіт, Харрі. Вони вже зачинили, — пролунав голос Тома.
  
  — Знаю, — відповів Харрі. — Вирішив зайти покурити. — Він кивнув на відкритий майданчик на даху, що цілий рік слугував їм курилкою.
  
  Краєвид звідти відкривався чудовий, але повітря було таким жарким і задушливим, як і внизу, на вулиці. Косі промені призахідного сонця прошивали місто й тонули у Бйорвіку — районі, який готувався змінити звичні шосе, склади та порожні будинки на оперу, готелі й елітне житло. Багат­ство збиралося підім’яти під себе все місто. Харрі згадався сюжет про африканського сома — велику чорну рибу, якій у посуху не вистачає розуму перебратись у глибші водоймища, і її ловлять руками в смердючих калюжах, які поступово висихають. Будівництво вже почалося: на тлі західного неба височіли жираф’ячі силуети баштових кранів.
  
  — Буде просто супер! — Том підійшов зовсім нечутно.
  
  — Подивимось. — Харрі затягнувся сигаретою. Він не зовсім розумів, про що йдеться.
  
  — Тобі сподобається, — запевнив Волер. — Головне — звикнути.
  
  Харрі уявив собі, як у брудному, пересохлому водоймищі соми б’ють хвостами, беззвучно роззявляють роти, намагаючись звикнути жити без води.
  
  — Мені потрібна відповідь, Харрі, треба знати: з нами ти чи ні.
  
  Захлинутися повітрям... Мабуть, що така смерть для сома не гірша за інші. Захлинутися — це навіть відносно зручно.
  
  — Дзвонила Беата, — повідомив Харрі. — Вона перевірила відбитки пальців у телемагазині. Немає жодного чіткого, а власник магазину нічого не пам’ятає.
  
  — Шкода. Еуне каже, в Швеції до забудькуватих свідків застосовують гіпноз. Треба б узяти на озброєння.
  
  — Треба б.
  
  — Після обіду прийшли цікаві результати від патологоанатомів про Каміллу Луен.
  
  — Гм?
  
  — Виявляється, вона була вагітна. Другий місяць. Але ніхто зі знайомих, кого ми допитали, не здогадується, від кого могла бути дитина. Навряд чи це має відношення до вбивства, але інформація цікава.
  
  — Гм...
  
  Вони постояли мовчки. Волер підійшов до перил, обіперся ліктем.
  
  — Харрі, я знаю, що ти мене не любиш. Я й не прошу мене любити. Але якщо вже ми працюємо разом, треба більше довіряти один одному, бути більш відкритими...
  
  — Відкритими, кажеш?
  
  — Так. Здивований?
  
  — Трохи.
  
  Том Волер посміхнувся:
  
  — А ти спробуй. Що ти хотів би знати про мене? Запитуй про що завгодно.
  
  Харрі подумав, а потім сказав:
  
  — Добре. Я хотів би знати, що примушує твої шестерні працювати.
  
  — Тобто?
  
  — Тобто що примушує тебе прокидатися вранці й робити те, що ти робиш? Навіщо все це? Яка у тебе мета?
  
  — Я зрозумів. — Тепер настав час замислитися Тому. Він довго мовчав, потім указав на крани. — Бачиш їх? Мій прапрадід приїхав сюди з Шотландії. Всім його багатством були шість сатерлендських овець і лист із абердинського цеху мулярів. Цього вистачило, щоб його прийняли у цех в Осло. Він брав участь у спорудженні будинків уздовж Акерсельви і східніше вздовж залізниці. Вони стоять і досі. Його справу продовжували діти. Потім — онуки. Так черга дійшла до мого батька. Прадід узяв норвезьке прізвище, але, коли ми переїхали в західну частину міста, батько змінив його на колишнє — Волер. Wall — стіна. Звучить, може, і не занадто гордо, але батько вважав, що для майбутнього судді воно підходить більше, ніж Андерсен.
  
  Харрі здивовано подивився на Волера:
  
  — Тож ти збирався стати суддею?
  
  — Так, коли вступав на юридичний, і став би, коли б не випадок.
  
  — Який випадок?
  
  Волер знизав плечима:
  
  — Нещасний. На виробництві. Батько загинув. І ось що дивно: коли помирає батько, розумієш: дороги в житті ти вибирав не для себе, а для нього. І я зрозумів, що з іншими студентами на юридичному не маю нічого спільного. Я був наївним ідеалістом. Вірив, що ми високо нестимемо прапор справедливості й створюватимемо сучасну правову державу. А з’ясувалося, що більшості просто потрібен ступінь і місце, на якому можна заробляти достатньо, щоб подобатися дівчаткам в Уллерні. А, та що я тобі говорю, ти ж і сам вчився на юриста...
  
  Харрі кивнув.
  
  — Напевно, у мене це в крові, — сказав Волер. — Я завжди любив будувати. Що-небудь велике. Коли я був іще зовсім маленьким, то будував із конструктора величезні замки — набагато більші, ніж у інших дітей. А на юридичному зрозумів, що я інший, не такий, як ці людці з дрібними нікчемними думками, і через два місяці після похорону пішов вступати до поліцейської академії.
  
  — І став кращим із випуску, якщо вірити чуткам.
  
  — Одним із кращих.
  
  — Що ж, у поліції в тебе вийшло побудувати свій замок?
  
  — Ні, Харрі, не вийшло. Ні в кого не виходить. У дитин­стві, щоб мої будівлі були вищі, я віднімав деталі кон­структора в інших. Усе питання в тому, що ти хочеш побудувати. Жалюгідну маленьку халупу для жалюгідного маленького життя — чи театри та собори, величні будівлі, які розбурхують уяву, примушуючи тягнутися до величного. — Волер провів рукою по перилах. — Зводити собори — це покликання, Харрі. В Італії мулярів, загиблих при їх будівництві, шанували як мучеників. Хоча споруджували собори на благо людству, всі до єдиного вони стоять на людських кістках і крові — так говорив мій дід. І так буде завжди. На крові моєї сім’ї стоїть не одна будівля, яку видно звідси. А мені хочеться більшої справедливості. Для всіх. І я використовуватиму ті будівельні матеріали, які визнаю потрібними.
  
  Харрі подивився на вогник своєї сигарети:
  
  — І я теж будівельний матеріал?
  
  Волер посміхнувся:
  
  — Можна було б висловитися делікатніше, але моя відповідь — так. Якщо тобі подобається. У мене є варіанти... — Він не договорив, але Харрі здогадувався про продовження: «...а в тебе — немає».
  
  Глибоко затягнувшись, він тихо запитав:
  
  — А якщо я погоджуся?
  
  Волер звів брову і допитливо подивився на Харрі. Потім відповів:
  
  — Отримаєш перше завдання, яке виконаєш самостійно, не ставлячи запитань. Усі до тебе проходили через це. Ви­пробування на вірність.
  
  — І в чому воно полягає?
  
  — З часом про все дізнаєшся, але доведеться спалити деякі мости.
  
  — Чи означає це порушення норвезьких законів?
  
  — Ясна річ.
  
  — Ага, — сказав Харрі. — Аби у вас щось проти мене було й не виникало спокуси вас виказати.
  
  — Я сказав би це інакше, але суть ти вловив.
  
  — А про що мова? Про контрабанду?
  
  — Зараз я тобі відповісти не можу.
  
  — А звідки тобі знати, раптом я кріт із ОСО?
  
  Волер перегнувся через перила і показав униз:
  
  — Бачиш її, Харрі?
  
  Харрі підійшов до краю майданчика і поглянув на парк. На зеленій траві ще лежали ті, що засмагають.
  
  — У жовтому купальнику, — підказав Волер. — Гарний колір, правда ж?
  
  Усередині в Харрі скрутило, і він різко випростався.
  
  — Ти про нас погано думаєш, — сказав Волер, продовжуючи дивитися вниз. — Ми стежимо за тими, хто по­трібний нашій команді. Вона добре тримається, Харрі, але треба їй те саме, що й більшості жінок. Чоловіча турбота, увага. А часу в тебе небагато: такі дами недовго бувають самотніми.
  
  Харрі впустив сигарету, і та полетіла вниз, позначаючи свій шлях шлейфом іскор.
  
  — Учора по всій Східній Норвегії передавали пожежне попередження, — зауважив Волер.
  
  Харрі не відповів, тільки здригнувся, коли співрозмовник поклав руку йому на плече.
  
  — Щоб показати нашу добру волю, я даю тобі два дні. Якщо за цей час відповіді від тебе не буде, пропозиція втрачає силу.
  
  Холе глитнув раз, удруге, намагаючись вимовити одне тільки слово. Але язик не слухався, у роті пересохло гірше, ніж при африканській посусі.
  
  Нарешті у нього вийшло.
  
  — Спасибі.
  
  Беаті Льонн робота подобалася. Подобалася рутина і надійна розміреність. Вона знала, що талановита, і знала, що це знає вся служба криміналістичної експертизи на Кйольберггате, будинок 21. Робота була єдиною важливою складовою її життя — заради неї вона і вставала вранці. Все інше просто заповнювало перерви.
  
  Їй належав верхній поверх будинку в Уппсалі, де вона жила з мамою. Вони прекрасно ладнали одна з одною, а вже батько, поки був живий, і зовсім дрижав над Беатою. Напевно, тому вона і ступила на його стежку — пішла в поліцію. Хобі у неї не було. Хоча вона зустрічалася зі слідчим Халворсеном, сусідом Харрі по кабінету, в неї не було ніякої впевненості в майбутньому їхніх стосунків. У журналі «Вона», щоправда, писали, що такі сумніви природні, тому все ж варто піти на ризик. Але ризик і сумніви Беата не любила. Вона любила свою роботу.
  
  Підлітком вона червоніла від самої думки про те, що хтось про неї думає, і здебільшого шукала різні способи сховатися. Червоніла вона, як і раніше, зате тепер їй було куди сховатися — за брудні цегляні стіни служби експертизи, де годинами можна було в тиші та спокої вивчати відбитки пальців і сліди взуття, звіти з балістики та зіставлення голосів, відеозаписи, аналізи ДНК, крові та фрагменти тканин — нескінченні докази, за допомогою яких розплутувалися складні та гучні справи. Беата зрозуміла, що в її роботі небезпек не так уже багато. Головне — говорити голосно й чітко, прагнути не червоніти, не втрачати обличчя й не соромитися невідомо чому. Кабінет на Кйольберггате став її фортецею, а уніформа — обладунками.
  
  Було вже пів на першу ночі, коли телефонний дзвінок одірвав її від лабораторних звітів по пальцю Лісбет Барлі. На екрані телефону висвітилося «невідомий номер», і серце скажено забилось. Аби тільки не він!
  
  — Беата Льонн.
  
  Він! Його слова звучали, немов різкі удари.
  
  — Чому ти не подзвонила мені щодо відбитків?
  
  Вона на секунду затримала дихання. Потім відповіла:
  
  — Харрі сказав, що передасть тобі.
  
  — Спасибі, передав. Наступного разу інформуй у першу чергу мене. Ясно?
  
  До горла підкотив клубок — Беата не знала, від страху чи від злості.
  
  — Добре.
  
  — Ти ще що-небудь говорила йому, чого не говорила мені?
  
  — Ні. Хіба що про результати дослідження речовини, яку ми виявили під нігтем присланого пальця.
  
  — У Лісбет Барлі? І що ви там знайшли?
  
  — Екскременти.
  
  — Що?
  
  — Лайно! — у роздратуванні підвищила вона голос.
  
  — Мерсі, я в курсі, що таке екскременти. Є припущення, звідки вони?
  
  — Так, — коротко відповіла Беата.
  
  Не дочекавшись продовження, він сказав:
  
  — Поставлю питання інакше. Чиї вони?
  
  — Напевно не знаю, але можу припустити.
  
  — Ах, будьте такі ласкаві...
  
  — У них знайдена кров — імовірно, людина хвора на геморой. Третя група крові. Зустрічається лише у семи відсотків населення. Віллі Барлі зареєстрований як донор. І у нього...
  
  — Ясно. Так який ти робиш висновок?
  
  — Не знаю, — поспішила відповісти Беата.
  
  — Але ти ж знаєш, що анус — ерогенна зона? Чуєш, Беато? Як у жінок, так і у чоловіків. Чи забула?
  
  Беата заплющила очі. Аби він не почав знову. Не треба. Усе давно минуло, і вона вже почала забувати, витісняти це з пам’яті. Але його голос був твердим і гладеньким, як зміїна шкіра.
  
  — Ти вмієш прикидатися дуже правильною дівчинкою, Беато. Мені це подобається. І подобалося, коли ти удавала, що тобі цього не хочеться.
  
  «Ніхто нічого не знає», — подумки переконувала себе вона.
  
  — А у Халворсена так само добре виходить? — вів далі Волер.
  
  — Усе, бувай, — сказала Беата.
  
  У вухах пролунав його сміх. І тоді Беата зрозуміла: сховатися нíкуди і дістати її можуть усюди. Як це сталося з тими трьома жінками, які почувалися в цілковитій безпеці. Тому що немає на світі ні міцних фортець, ні надійних обладунків.
  
  Ейстейн сидів у таксі на Тересес-гате і слухав «Роллінґ Стоунз», коли раптом задзеленчав телефон.
  
  — Таксі Осло, — сказав він в трубку.
  
  — Привіт, Ейстейне. Це Харрі. У тебе в машині хто-небудь є?
  
  — Тільки Мік і Кіт.
  
  — Хто?
  
  — Краща група у світі.
  
  — Ейстейне!
  
  — Га?
  
  — «Стоунз» не краща група у світі. Та і пісню «Wild Horses» написали не Кіт з Міком, а Грем Парсонс.
  
  — Усе це плітки, і ти це знаєш. Бувай...
  
  — Алло? Ейстейне?!
  
  — Скажи мені що-небудь хороше. Швидко.
  
  — «Under My Thumb» дійсно непогана пісня. І в «Exile On Main Street» є цікаві моменти.
  
  — Добре. Чого хотів?
  
  — Допомога потрібна.
  
  — Надворі третя година ночі. Може, поспиш?
  
  — Не можу, — сказав Харрі. — Варто заплющити очі, й одразу так моторошно стає...
  
  — Той самий кошмар, що і раніше?
  
  — Кіно з пекла — повтор на замовлення глядачів.
  
  — Про ліфт?
  
  — Про ліфт. І я щоразу божеволію. Як скоро ти зможеш під’їхати?
  
  — Ох, не подобається мені це, Харрі.
  
  — Коли?
  
  Ейстейн зітхнув:
  
  — Почекай хвилин шість.
  
  Коли Ейстейн піднімався по сходах, Харрі вже натягнув джинси і чекав його в дверях.
  
  Вони сіли у вітальні. Світла не вмикали.
  
  — Пиво буде? — Ейстейн зняв бейсболку з написом «Playstation» і зачесав назад рідкі пітні патли.
  
  Харрі похитав головою.
  
  — Тоді ось, — сказав Ейстейн і поставив на стіл чорну тубу, схожу на футляр із-під фотоплівки. — Тримай. Флуніпам. Вирубує з гарантією. Однієї пігулки аж надто стане.
  
  Харрі уважно подивився на циліндрик, потім сказав:
  
  — Я покликав тебе не для цього, Ейстейне.
  
  — Справді?
  
  — Справді. Мені хочеться дізнатися про зламування кодів. Як це робиться?
  
  — Ти про хакерів? — Ейстейн був вельми здивований. — Збираєшся зламати пароль?
  
  — На кшталт того. Читав у газеті про маніяка? Мені здається, він залишає нам закодовані послання. — Харрі ввімкнув лампу. — Дивись.
  
  Ейстейн подивився на аркуш паперу, який Харрі поклав на стіл, і здивувався:
  
  — Зірка?
  
  — Пентаграма. Цей символ він залишив двічі. Вперше вирізав на балці біля ліжка жертви, а вдруге — намалював на запорошеному екрані телевізора в магазині навпроти іншого місця злочину.
  
  Ейстейн подивився на зірку і кивнув:
  
  — І ти думаєш, я допоможу тобі розібратися, що це означає?
  
  — Ні. — Харрі підпер підборіддя руками. — Але сподіваюся, ти розповіси мені про принципи розшифровування кодів.
  
  — Харрі, я ж зламував математичні коди, а в людських — інший сенс, інша семантика. Я, наприклад, досі жодного разу правильно не вирахував, що мають на увазі жінки, коли говорять «ні».
  
  — Уяви собі, що в нашому випадку задіяні й людська логіка, і деякий підтекст.
  
  — Тоді це вже криптографія, тайнопис. Для цього, окрім логічного мислення, потрібне вміння задіювати підсвідомість та інтуїцію — все те, що ти знаєш, але не знаєш, що знаєш. Доведеться використовувати лінійне мислення й розпізнавання образів. Чув про Алана Тьюрінга?
  
  — Ні.
  
  — Цей англієць у війну розшифровував німецькі коди. Простіше кажучи, виграв Другу світову. Він говорив, що для розшифровування треба спочатку зрозуміти, в якому вимірі діє супротивник.
  
  — Це як?
  
  — Скажімо, так: цей рівень вищий за літери та цифри. Надмовний. І відповіді потрібно шукати не на питання «як», а на питання «навіщо». Зрозуміло?
  
  — Ні.
  
  — Ніхто не розуміє. Це, скоріше, особливий дар — на зразок ясновидіння.
  
  — Припустимо, ми знаємо, навіщо. Що далі?
  
  — Далі доведеться витратити силу-силенну часу. Комбінуй варіанти, поки не вмреш.
  
  — Не можна мені вмирати. І сили-силенної часу немає в мене. Швидше можна?
  
  — Тоді є тільки один відомий мені спосіб. Транс.
  
  — Ну, зрозуміло, транс. Ось тепер усе зрозуміло.
  
  — Я не жартую. Продовжуєш дивитися на інформацію, поки не позбуваєшся всіх думок. Однаково що перенавантажувати м’яз і викликати його спазм. Щось на зразок цього. У вісімдесят восьмому я чотири ночі підряд зламував систему рахунків Данського банку. На голому ентузіазмі та краплиночці ЛСД. Вийде підсвідомо зламати код — вважай себе королем. А якщо не вийде...
  
  — То що?
  
  Ейстейн засміявся:
  
  — Потрапиш у психлікарню. Там повно таких, як я.
  
  — Транс, кажеш?
  
  — Ага. Транс. Інтуїція. Можливо, трохи фармацевтичної допомоги...
  
  Харрі взяв зі столу чорний циліндрик і підніс до очей:
  
  — А знаєш що, Ейстейне?
  
  — Що?
  
  Він кинув тубу через стіл, і Ейстейн вправно впій­мав її.
  
  — Я пожартував щодо «Under My Thumb».
  
  Ейстейн поклав тубу на край столу і нагнувся зав’язати шнурки на старих, страшенно брудних лижних черевиках «Пума».
  
  — Та знаю. Як там Ракель? — запитав він.
  
  Харрі знизав плечима.
  
  — Ти від цього такий сумний?
  
  — Можливо, — відповів Харрі. — Мені тут запропонували роботу, і не знаю, чи зможу я відмовитися.
  
  — Значить, це явно не робота таксиста. Або пропонував не мій шеф.
  
  Харрі всміхнувся.
  
  — Вибач, але з мене поганий порадник у питанні працевлаштування. — Ейстейн підвівся. — Флуніпам залишаю тут. Роби як знаєш.
  
  
  
  
  
  Розділ 21. Четвер. Пігмаліон
  
  
  Метрдотель з голови до ніг ви­вчив людину перед собою. За тридцять років роботи у нього виробився свого роду нюх на прикрості, а від цієї людини неприємностями тхнуло за версту. Не те щоб усяка неприємність була на шкоду — го­стям Театрального кафе якраз не вистачало хорошого скандалу, але це має бути правильна неприємність. Наприклад, коли молодий артист із галереї співучо заявляє, що він із покоління нових талантів, а хороше вино можна пити й без багаторічної витримки. Чи колишній виконавець головних ролей із Національного театру проголошує, що нічого хорошого не може сказати про фінансиста за сусіднім столиком, хіба тільки те, що він гомосексуаліст і тому не схильний до розмноження. Ну а те, що зараз споглядав метрдотель, не обіцяло скандалу. Просто нудна неприємність: неоплачений рахунок, хропіння під столом або колотнеча. Спочатку він за зовнішніми ознаками (грубі чорні джинси, червоний ніс і голений череп) вважав його за п’яного робітника сцени, який зібрався у рідну пивничку. Але коли той запитав Віллі Барлі, виникла підозра, що це який-небудь помийний щур із журналістської пивниці під вуличним рестораном із промовистою назвою «Товчок». Метрдотель не відчував ніякої пошани до гризунів, які безпардонно тереблять те, що залишилося від бідолахи Барлі після зникнення його чарівної дружини.
  
  — Ви впевнені, що зазначена людина тут? — запитав метрдотель.
  
  Він розкрив книгу замовлень, хоча прекрасно знав, що Барлі, як завжди, прийшов рівно о десятій і сів за свій звичайний столик на заскленій веранді, звідки було видно Стортінгсгате. Дивним було те, що привітний продюсер уперше зрадив себе і прийшов у четвер. У метрдотеля навіть виникли серйозні побоювання щодо його психічного здоров’я.
  
  — Не треба утруднятись, я його бачу, — заявив чоловік і зник усередині.
  
  Метрдотель зітхнув і подивився на інший бік вулиці. Так, підстави побоюватися за психіку Барлі були: поставити влітку мюзикл у поважному Національному театрі. О Господи...
  
  Потрібну людину Харрі впізнав по копиці волосся, але, підійшовши ближче, почав сумніватися.
  
  — Барлі?
  
  — Харрі! — Погляд просвітлів, але тут же знову згас.
  
  Віллі Барлі змарнів. Шкіра, всього кілька днів тому свіжа та засмагла, тепер мала вигляд мертвої, ніби хтось посипав її білою пудрою. Усе тіло немов зіщулилося — навіть широкі плечі здавалися вужчими.
  
  — Не хочеш оселедця? — Віллі вказав на тарілку перед собою. — Кращий в Осло. Я завжди його замовляю. Кажуть, добре для серця. Але треба, щоб було серце, а у відвідувачів цього кафе... — Він махнув рукою, вказуючи на майже порожній зал.
  
  — Ні, спасибі, — відмовився Харрі й сів.
  
  — Візьми хоч би хрустанці. — Віллі посунув йому кошик. — У Норвегії більше ніде не подають справжній хліб з цілісними фенхелевими зернами. Якнайкраще підходить до оселедця.
  
  — Дякую, не хочу. Хіба що кава.
  
  Віллі гукнув офіціанта, попросив чашку і обернувся до Харрі:
  
  — Як ти мене знайшов?
  
  — Був у театрі.
  
  — А я ж просив їх говорити, що мене немає в місті. Ці журналісти... — Він показав руками, ніби душить когось.
  
  Харрі не зрозумів: чи то він зображував, що вони його придушили, чи то як він хотів би розправитися з журналі­стами.
  
  — Я показав посвідчення і пояснив, що справа термінова, — сказав Харрі.
  
  — Добре-добре.
  
  З’явився офіціант із чашкою. Поки він наливав каву з кавника на столі, Віллі нерухомо дивився на білу скатертину перед Харрі. Офіціант пішов. Харрі кашлянув, і Віллі підвів погляд.
  
  — Якщо у тебе погані новини, Харрі, давай уже відразу.
  
  Харрі відпив із чашки і похитав головою:
  
  — Як там із п’єсою?
  
  Віллі блідо всміхнувся:
  
  — Учора дзвонили з культурного огляду «Дагбладет» і запитували про те саме. Я пояснив, як просувається робота, а потім журналістка запитала, чи не підвищився попит на квитки, після того, як таємничим чином зникла Лісбет, і її замінила сестра. — Він закотив очі.
  
  — І що? — поцікавився Харрі. — Підвищився?
  
  — З глузду з’їхав? — У голосі Віллі зазвучали нотки люті й погроз. — Літо. Люди хочуть веселитись, а не плакати над незнайомою їм жінкою. Ми втратили козирну карту. Лісбет Барлі — це талант. Така втрата для проекту — ката­строфа! — Декілька людей у залі обернулися на нього, але Віллі й не думав говорити тихіше. — Ми майже не продали квитків. Ну, окрім як на прем’єру — ті розхапали вмить. Люди жадають крові. Вони відчувають скандал. Отже, Харрі, ми цілком залежимо від суворих критиків. Але саме зараз мене найменше турбує цей чортів мюзикл! — Віллі вдарив кулаком по столу, посуд підстрибнув.
  
  Здавалося, лють зараз переросте в сказ, але раптом усе його роздратування немов рукою зняло. На якусь мить вираз обличчя став здивованим, немов Барлі не розумів, де він, і тут же він затулив обличчя долонями. Харрі спіймав погляд метрдотеля: той дивився в їх бік із якоюсь надією.
  
  — Прошу вибачення, — крізь пальці пробасив Віллі. — Я не можу... Я не сплю...
  
  Він видав звук — щось середнє між схлипом, посмішкою та гикавкою і, знову вдаривши по столу, з гіркою посмішкою звернувся до Харрі:
  
  — Чим я можу допомогти, Харрі? Вигляд у тебе поганенький.
  
  — Поганенький?
  
  — Пригнічений. Меланхолійний. Безрадісний. — Віллі знизав плечима і виделкою відправив до рота порцію оселедця на хрустанці. Риба виблискувала шкіркою, і в ту ж мить офіціант, що безшумно з’явився, підлив йому в келих шардоне.
  
  — Треба дещо уточнити, питання у мене інтимне і, можливо, неприємне, — сказав Харрі.
  
  Віллі похитав головою, запиваючи їжу вином:
  
  — Чим інтимніше, тим менш воно неприємне, Харрі. Я ж усе-таки людина творча.
  
  — Ну що ж... — Харрі відпив для рішучості кави. — Під нігтем пальця Лісбет ми виявили екскременти та кров. Попередній аналіз показав, що група — ваша. І хотілося б знати, чи варто проводити ще і аналіз ДНК.
  
  Віллі перестав жувати, приклав до губ правий вказівний палець і задумливо подивився в нікуди:
  
  — Ні. Не варто.
  
  — Тобто її палець контактував із вашими екскремен­тами.
  
  — Напередодні вночі ми займалися любов’ю. Як, власне, щоночі. Я б і вдень не відмовився, якби не було так спе­котно.
  
  — І ви...
  
  — Хочеш запитати, чи займалися ми анальною ма­стур­бацією?
  
  — Е-е-е...
  
  — Простіше, чи встромляла вона мені пальці в зад? Так, причому часто. Але обережно. Як і шістдесят відсотків норвежців у моєму віці, я страждаю гемороєм, тому Лісбет ніколи не відрощувала довгі нігті. А ти, Харрі, практикуєш анальну мастурбацію?
  
  Харрі похлинувся кавою.
  
  — На собі або на інших? — вів далі Віллі.
  
  Харрі похитав головою.
  
  — А даремно, Харрі, — сказав Віллі Барлі. — Варто було б. Особливо чоловікові. Зробивши цей крок, ти відкриєш цілий світ почуттів, про які раніше не здогадувався. Відкриваючись, виявляючи довіру, ти даєш іншим можливість буквально пізнати тебе зсередини. — Віллі жестикулював виделкою. — Ясна річ, це ризиковано. Тобі можуть зробити боляче, але можуть і виявити любов. І тоді ти ввесь насичуєшся цим почуттям, Харрі. Воно стає твоїм. Вважається, що під час злягання чоловік оволодіває жінкою, але хіба це так? Хто ким оволодіває? Подумай над цим, Харрі.
  
  Харрі подумав.
  
  — Те ж саме і з художниками. Заради того, щоб відчути любов, ми ризикуємо отримати замість неї страшний біль. Це зовсім не безпечно, Харрі. Я радий, що більше не танцюю. — Віллі всміхнувся, і по обличчю у нього скотилися дві сльози: спочатку з одного ока, а потім з іншого. Вони паралельно покотилися по щоках і зникли в борідці. — Я сумую за нею, Харрі.
  
  Харрі втупився поглядом у стіл. Подумав, що йому пора б іти, але продовжував сидіти.
  
  Віллі вивудив носову хустку і, голосно висякавшись, вилив у келих залишок вина з пляшки:
  
  — Не хочу тебе образити, Харрі, але, коли я сказав, що ти маєш поганенький вигляд, я мав на увазі, що ти завжди маєш поганенький вигляд. Через жінку?
  
  Харрі покрутив чашку пальцями.
  
  — Чи через жінок? — співчутливо запитав Віллі.
  
  Харрі захотілося відповісти що-небудь таке, після чого розпитування припинилися б, але чомусь передумав і кивнув.
  
  Віллі підняв келих:
  
  — Ти помітив? Це завжди через жінок. Кого ти втратив?
  
  Харрі подивився на нього. У погляді бородатого продюсера відчувалася якась беззахисна відвертість і уразливість, і Харрі зрозумів, що може йому довіритися.
  
  — Мама померла від хвороби, коли я був маленьким, — сказав він.
  
  — І ти за нею сумуєш?
  
  — Так.
  
  — Але ж не лише за нею?
  
  Харрі знизав плечима:
  
  — Півтора року тому вбили мою колегу. А зараз Ракель, жінка, яку я люблю... — Він осікся. — Не думаю, що вам це цікаво...
  
  — Я так зрозумів, ми дійшли до суті справи, — зітхнув Віллі. — Ви хочете розійтися.
  
  — Не ми. Вона. А я намагаюся змусити її передумати.
  
  — Ага... А чому вона хоче піти?
  
  — Тому що я такий, який уже є. Це довга історія, але сказати можна і коротше: біда в мені. Їй хочеться, щоб я був іншим.
  
  — Послухай, а приходь із нею на мою п’єсу!
  
  — Навіщо?
  
  — Тому що її сюжет перегукується з грецьким міфом про скульптора Пігмаліона, який закохався у власну статую, прекрасну Галатею. Він благав богиню Венеру, щоб та оживила її й вони могли одружитись. І благання його було почуте. Може, подивившись п’єсу, твоя Ракель побачить, що буває, коли хочеш змінити людину.
  
  — Стає ще гірше?
  
  — Навпаки. Пігмаліон, він же професор Хіггінс, досягає цілковитого успіху. Усі п’єси, які я ставлю, закінчуються добре. Такий у мене життєвий принцип. А якщо вони закінчуються погано, я сам придумую щасливу кінцівку.
  
  Харрі похитав головою і криво посміхнувся:
  
  — Ракель хочеться, але вона не намагається мене змінити. Вона розумна і йде своєю дорогою.
  
  — Щось підказує мені, що вона поверне назад. Я пришлю вам два квитки на прем’єру.
  
  Віллі зробив знак офіціантові, щоб той приніс рахунок.
  
  — З чого це ви раптом стверджуєте, що вона повернеться? — запитав Харрі. — Ви ж нічого про неї не знаєте.
  
  — Вірно. Говорю нісенітницю... Біле вино до обіду — це добре, але тільки в теорії. Я почав випивати більше, ніж мені належить, ти вже мене пробач.
  
  Офіціант приніс рахунок, Віллі не дивлячись підписав його і попросив прикласти до інших. Офіціант пішов.
  
  — Повести пані на прем’єру, де для вас замовлено кращі місця, — не така вже погана затія, — всміхнувся Віллі. — Сам так робив. Дає чудові результати.
  
  Харрі подумав, що ця усмішка схожа на втомлену, сумну усмішку його батька, який усміхався минулому, тому що в сьогоденні йому було нічому радіти.
  
  — Красно дякую, але... — почав Харрі.
  
  — Ніяких «але»! В крайньому разі, це привід зідзвонитись, якщо ви з нею довго не розмовляли. Я тобі пришлю два квитки, гаразд, Харрі? Гадаю, Лісбет це сподобалося б. І Тойя грає все краще. Вистава буде чудова.
  
  — Я подумаю, добре? — сказав Харрі.
  
  — Чудово. Пора включатися в роботу, поки я не заснув. — Віллі підвівся.
  
  — До речі... — Харрі засунув руку в кишеню піджака. — Цей знак ми знайшли недалеко від двох інших місць злочину. Пентаграма. Він вам не зустрічався незадовго до зникнення Лісбет?
  
  Віллі покрутив у руках фотографію:
  
  — Напевно ні.
  
  Харрі простягнув руку, щоб забрати знімок.
  
  — Хоча... Почекай... — Віллі замислено пошкріб борідку. — Я його ніби бачив. Але де?
  
  — У квартирі? На сходах? На вулиці?
  
  Віллі похитав головою:
  
  — Ні-ні, все не те. І не тепер. В іншому місці. Давно. Ось тільки де? А це важливо?
  
  — Думаю, так. Подзвоніть, коли згадаєте.
  
  Попрощавшись із Віллі на вулиці, Харрі деякий час стояв і дивився в бік Драмменсвейєн, де в променях сонця блищали трамвайні колії, а через марево здавалося, ніби трамвай ширяє над ними.
  
  
  
  
  
  Розділ 22. Четвер і п’ятниця. Одкровення
  
  
  Бурбон «Джим Бім», краще аме­риканське віскі, готують із житнього зерна, ячменю та на сімдесят п’ять відсотків із кукурудзи, яка надає йому приємного солодкого смаку, головну відмінність од звичайного віскі. Воду для «Джима Біма» доставляють із джерела недалеко від винокурні в Клермонті, штат Кентуккі, дріжджі використовують теж особливі: дехто стверджує, що їх виробляють за рецептом 1795 року, який використовував сам Джекоб Бім, прадідусь легендарного Джима. Готовий продукт витримують мінімум чотири роки, перш ніж партії товару розходяться по всьому світу. Частина потрапляє до рук Харрі Холе, а він плювати хотів на рецепт Джекоба Біма і на джерельну воду, вважаючи ці розповіді черговим рекламним трюком, на кшталт «Фарріса» і Фаррісівського джерела. Єдиний відсоток, який його цікавить, пишуть дрібним шрифтом на етикетці.
  
  Харрі стояв перед холодильником, тримаючи в руці мисливський ніж і роздивляючись пляшку із золотистою рідиною. Одягу на нім не було. У спальні була така спека, що він скинув із себе пропітнілі сімейні труси, від яких, як і раніше, пахло хлором.
  
  Він не випивав уже чотири дні. Гірше позаду, запевняв він себе. Це була неправда. Гірше ще належало пережити. Якось Еуне запитав у нього, чому він п’є. Не замислюючись, Харрі відповів: «Від спраги». Він часто жалкував, що випивка приносить більше бід, ніж радощів, і тверезим бував тільки з практичних міркувань, а не з принципу. Постійно пити — стомливо: в нагороду отримуєш тільки невеликий передих від смутку та болю. Життя алкоголіка складається із запоїв і перерв. Де тут справжнє життя? На вивчення цього філософського питання у Харрі не було часу. Та й відповідь ніяк не змінила б його життя на краще. Та й на гірше теж. Тому що все хороше — все! — рано чи пізно за законом алкогольного тяжіння буде втрачено, й настане Великий Сушняк. Так він жив, поки не зустрів Ракель і Олега. Тоді тверезість набула нового виміру, але закону тяжіння ніхто не скасовував, і зараз у нього не залишилося сил витримувати кошмари. Слухати її крики. Бачити біль у нерухомих, мертвих очах. Дивитись, як її тягне вгору. Він простягнув руку до холодильника. Випробувати треба все. Поклавши ніж поряд із пляшкою, він зачинив дверці й повернувся в спальню.
  
  Світло вмикати не захотів. Між шторами просвічував місяць.
  
  Здавалося, ніби ліжко збирається скинути зім’яту білизну. Харрі забрався в ліжко. Востаннє без кошмарів він спав декілька хвилин у кімнаті Камілли Луен. Тоді йому теж снилася смерть, ось тільки страшно не було. Можна зачинитися в кімнаті, але сховатись уві сні не можна.
  
  Харрі заплющив очі.
  
  Штори ворухнулися. Місячна смужка мигнула, і на стіні відбився чорний силует ліжка, відтінялися нерівності під шпалерами, складаючи разом велику п’ятикутну зірку.
  
  Вона лежала і слухала шум Тройської вулиці за вікном і його рівне дихання зовсім поряд. Іноді їй здавалося, що вона чує крики із зоологічного саду, але, можливо, це всього лише нічні потяги пригальмовували перед вокзалом по той бік ріки. Звук потяга йому подобався — він сказав про це, як тільки вони переїхали в Трою, на самісінький верх бурого знака питання, який Влтава креслила через усю Прагу.
  
  Ішов дощ.
  
  Сьогодні він від’їжджає на цілий день. Каже, що в Брно. Вона почула, як він увійшов до квартири, коли вже була в ліжку. У коридорі човгнула валіза, і ось він з’явився в спальні. Вона прикинулася, що спить, але через напівопущені повіки дивилася, як він спокійними рухами роздягається, іноді поглядаючи на неї в дзеркало. Потім він забрався в ліжко, і вона відчула його холодні руки і шорстку від висохлого поту шкіру. Вони любили одне одного під шум дощу по черепиці, і його шкіра була солоною на смак, і потім він заснув як дитина.
  
  Зазвичай після цього вона теж засинала, але зараз спати не хотілось, як не хотілось і признаватися собі, що думки її зараз крутяться навколо одного і того ж. У понеділок увечері він повернувся з Осло, а наступного дня вона чистила його одяг і знайшла на рукаві коротку світлу волосину. А в суботу він знову поїде в Осло вже вчетверте за чотири тижні. Звичайно, волосина могла належати кому завгодно. Чоловікові. Або навіть собаці...
  
  Він почав хропіти.
  
  Вона згадала, як вони зустрілися. Через відкритий вираз обличчя і довірчий тон вона помилково приписала йому відкритість в усьому. Розтанула від нього, як весняний сніг на Вацлавській площі. Але, полігши жертвою такої чарівливості, скоро починаєш мучитися підозрами: а раптом, окрім тебе, у нього є хтось іще?
  
  Втім, він ставився до неї з повагою. Майже як до рівної, хоча грошей у нього вистачало, щоб поводитися з нею, як зі звичайною повією з Перлової вулиці. Цей чоловік був про­сто скарб. Єдиний, що його вона знайшла у своєму житті, й єдиний, що його по-справжньому могла втратити. Вона це розуміла — і тому не запитувала, ні з ким він був, ні чим займався.
  
  Але тепер сталося те, що змушувало її дізнатися, чи дійсно на нього можна покластися. Тому що в житті з’явилося дещо ще більш дорогоцінне. Йому вона поки що нічого не говорила. Та і сама дізналася про все лише три дні тому, коли повернулася від лікаря.
  
  Вона вислизнула з ліжка й безшумно пройшла до дверей. Обережно опустила дверну ручку і мигцем кинула погляд на його відображення в дзеркалі над комодом. Вийшла в коридор і обережно зачинила за собою двері.
  
  Валіза була мишачого кольору, з висувною ручкою. Майже нова, але місцями вже подряпана, з напівобірваними наклейками митного огляду та назвами міст, про які вона навіть не чула.
  
  У напівтемряві вона бачила, що цифровий замок виставлений на 0—0—0. Як і зазвичай. І знала, що так вона не розкриється. Розкритою вона цю валізу ніколи не бачила, окрім тих випадків, коли лежала в ліжку, а він збирав речі в дорогу. Абсолютно випадково, коли він востаннє збирався, вона побачила цифрову комбінацію на зворотному боці кришки. Запам’ятати три цифри не так уже складно, якщо захотіти. Забути про все й запам’ятати три цифри — готельний номер, куди їй одного дня сказали підійти, уточнивши, що надіти й які є особливі побажання.
  
  Вона прислухалася. За дверима чулося розмірене по­хропування.
  
  Чогось вона не знала. Чогось і не мусила знати. Чогось не зробила, а слід було б. Але все це було у минулому. Вона доторкнулася кінчиками пальців до коліщаток із цифрами. З цієї миті важливим було тільки майбутнє.
  
  Замки м’яко клацнули і відкрилися.
  
  Вона сиділа навпочіпки і дивилась.
  
  Під кришкою на білій сорочці лежав страшний чорний металевий предмет. Пістолет. І не треба було перевіряти, аби переконатися, що він справжній. Вона бачила їх і раніше — у своєму минулому житті. До горла підступив клубок, до очей сльози. Вона затиснула обличчя долонями і двічі прошепотіла про себе мамине ім’я.
  
  Минуло всього декілька секунд.
  
  Потім вона глибоко і спокійно вдихнула. Вона переживе. Вони переживуть. Принаймні це пояснює, чому він не розводиться про те, як заробляє такі гроші, вже напевно, чималі. У неї в голові промайнуло питання: «Хіба я не заробляла стільки ж?»
  
  Вона зібралася з духом.
  
  Чогось вона не знала. Чогось і не мусила знати.
  
  Вона закрила валізу і обнулила кодовий замок. Послухала під дверима, обережно відчинила їх і прокралася всередину. На ліжко з коридору впав прямокутник світла. Якби вона перед тим, як зачинити двері, поглянула в дзеркало, побачила б, що одне око у нього розплющене.
  
  Але вона була занадто зайнята своїми думками. Вірніше, однією думкою, яку обмірковувала знову і знову, лежачи і прислухаючись до шуму вулиці, криків із зоологічного саду і його глибокого рівного дихання: «З цієї миті важливе тільки майбутнє».
  
  Крик. Дзенькіт пляшки, що розбивається об тротуар. Хрипкий сміх. Лайка. Хтось утікає по Софієсгате у бік стадіону «Бішлет».
  
  Харрі дививсь у стелю і слухав нічну вулицю. Три години він проспав без сновидінь, прокинувся і почав думати. Про трьох жінок, два місця злочинів і одного чоловіка, який запропонував непогану ціну за його душу. Він намагався відшукати в цьому систему. Дешифрувати код. Побачити загальну картину. Зрозуміти те, що Ейстейн називав особливим виміром: не як, а навіщо.
  
  Навіщо перевдягатися велокур’єром і вбивати двох, а скоріше за все, трьох жінок? Навіщо вибирати такі місця, де вбивати найважче? Навіщо залишати послання? І якщо за кожним убивством стоїть сексуальна підоснова, чому ні на тілі Камілли Луен, ні на тілі Барбари Свендсен не виявлено слідів насильства?
  
  У Харрі розболілася голова. Він відкинув підковдру і перевернувся на інший бік. Цифри електронного годинника горіли червоним, показуючи другу годину п’ятдесят одну хвилину. Останні питання Харрі поставив сам собі. Навіщо думати про душу, якщо це розбиває серце? Навіщо, власне, хвилюватися за систему, яка тебе ненавидить?
  
  Він підвівся і вийшов на кухню. Подивився на шафку над мийкою. Відкрив кран, підставив під нього склянку і дав їй наповнитися по самі вінця. Потім висунув шухляду, де лежали столові прибори, і дістав звідти чорний циліндрик. Зняв кришку, висипав вміст на долоню. Від однієї пігулки він засне. Від двох і кількох скляночок «Джима Біма» йому знесе дах. Від трьох і вище — реакція непередбачувана.
  
  Харрі широко розкрив рот, кинув туди три пігулки і запив склянкою теплої води.
  
  Повернувшись у вітальню, він поставив платівку Дюка Еллінгтона, яку купив після того, як побачив сцену з Джином Хекменом у фільмі «Розмова», де той сидить у нічному автобусі, а за кадром звучить фортепіанна мелодія, в якій так і проглядає самотність.
  
  Харрі сів у крісло.
  
  — Я знаю тільки один спосіб, — сказав тоді Ейстейн.
  
  Харрі почав згадувати все, що сталося з того дня, коли він пройшов повз «Андеруотер» по дорозі до вказаного будинку по Уллеволсвейєн. П’ятниця. Саннергате. Середа. Площа Карла Бернера. Понеділок. Три жінки. Три відрізані пальці. З лівої руки. Три місця. Ніяких особняків — ні там, ні по сусідству. Старий багатоквартирний будинок початку століття. Ще один — приблизно тридцятих років. І офісна будівля сорокових. Ліфти. Скарре переговорив зі спеціалізованими магазинами для велосипедистів у Осло і окрузі. Вони сказали, що не можуть допомогти стосовно екіпіровки та жовтих костюмів, але через компанію «Фалькен» змогли принаймні дістати список тих, хто за останні місяці купував дорогі велосипеди, з тих, якими користуються велокур’єри.
  
  Почалася дія ліків. Груба шерсть крісла приємно колола голі стегна та сідниці.
  
  Жертви. Камілла, автор текстів у рекламному агентстві, незаміжня, двадцять вісім років, брюнетка, схильна до повноти. Лісбет, співачка, заміжня, тридцять три роки, блондинка, худорлява. Барбара, черговий адміністратор, двадцять вісім років, живе з батьками, шатенка. Зовнішність усіх трьох приваблива, але не помітна. Час убивства. Якщо припустити, що Лісбет убили відразу ж, убивства відбуваються не у вихідні. Раннього вечора, відразу ж після закінчення робочого дня.
  
  Дюк Еллінгтон грав, і в голові Холе неначе звучали десятки мотивів, в яких слід було розібратися, але він змусив себе відключитися і почав програвати тільки необхідні.
  
  Харрі не ліз у минуле жертв, не розмовляв із рідними і близькими та доповіді переглядав лише мигцем, не знаходячи в них нічого цікавого. Відповіді були не там. Не важливо, ким були жертви, важливо, чим вони були, що символізували. Для цього вбивці жертви не більше, ніж зовнішня деталь, випадково вибрана з навколишньої дійсності. Знайти символи. Побачити схему.
  
  Тепер пігулки почали діяти на повну силу. Здавалося, ніби він прийняв не снодійне, а галюциноген. Ланцюг міркувань поступився місцем окремим думкам: він немов поплив униз за течією, не в змозі керувати рухом. Час пульсував, немов зростаючий всесвіт. Коли він прийшов до тями, навкруги було тихо. І тільки програвач, догравши пластинку до кінця, тихо скріб етикетку.
  
  Він повернувся в спальню і, схрестивши ноги, сів на ліжку та почав дивитися на пентаграму. У якусь мить вона почала танцювати розмиваючись. Він заплющив очі. Головне — сфокусувати погляд.
  
  Удосвіта Харрі немов не було. Тобто він усе чув і бачив, але в той же час спав. Прокинувся він тому, що на сходи перед дверима шльопнувся свіжий випуск «Афтенпо­стен». Він знову подивився на пентаграму. Вона більше не танцювала.
  
  Ніщо більше не танцювало — все стало на свої місця. Харрі побачив загальну картину.
  
  На цій картині був безпорадний чоловік у безнадійному пошуку істинного почуття. Наївний ідіот, який вірить у те, що у світі існує любов, існують ті, хто любить, існують питання та відповіді. На цій картині був Харрі Холе. У нападі люті він стукнувся лобом у саму середину зірки на стіні. З очей бризнули іскри, і він безпорадно осів на ліжко. По­гляд упав на годинник: за п’ять хвилин шоста. Підковдра, здавалось, обпалювала і була наскрізь мокрою.
  
  Потім хтось немовби натиснув на вимикач, і Харрі вирубався.
  
  Вона налила йому кави. Він пробурмотів: «Danke», продовжуючи перегортати номер «Обсервера», куплений, як завжди, в готелі на розі вулиці разом зі свіжими круасанами, які випікав місцевий кондитер Глинка. Вона ніколи не була за кордоном (хіба що в Словаччині — хіба ж це закордон!), але він запевняв, що тепер Прага ні в чому не поступається іншим європейським мегаполісам. Колись їй хотілося подорожувати. До того як вони зустрілися, в неї закохався один
  
  американський підприємець, що приїхав у Чехію у справах. Її зняли йому в подарунок празькі колеги по фармацевтичній промисловості. Американець виявився милим, безневинним товстуном, який обіцяв їй усе на світі, якщо тільки вона поїде з ним у Лос-Анджелес. Ясна річ, вона погодилась. Але варто було розповісти про це Томасу — її зведеному братові та сутенерові, — як той попрямував просто в номер до американця і пригрозив ножем. Наступного дня підприємець виїхав, і вона більше ніколи його не бачила. А через чотири дні, коли вона сиділа і хвилюючись пила вино в барі на Вацлавській площі, з’явився інший чоловік. Із глибини залу він спостерігав, як вона відшиває одного за іншим приставучих чоловіків. «Саме тоді я в тебе й закохався», — завжди говорив він. Не через те, що вона подобалась іншим, а через ту постійність, із якою вона відкидала їхні загравання, через непідробну чистоту й непорочність. Він говорив, що і зараз залишилися люди, які це цінують.
  
  Того разу вона дозволила йому почастувати її вином, подякувала й пішла додому сама.
  
  А наступного дня він подзвонив у двері її крихітної квартирки в Страшніце. Він так і не розкрив секрет, як тоді знайшов її адресу. Але в ту мить життя з сірого кольору перефарбувалося в рожевий — до неї прийшло щастя і відтоді не покидало її.
  
  Він перегортав газету, й аркуші хрускотіли в його руках.
  
  Адже абсолютно ясно: такого в її житті більше не буде. Коли б не той пістолет у його валізі!..
  
  Але вона вже вирішила забути про пістолет і про все інше. Окрім головного: вони щасливі, вона його любить.
  
  Вона сіла поруч, не знявши фартуха: вона знала, що йому подобається, коли вона у фартусі. Все-таки вона розбиралася в тому, як догодити чоловічій душі. Головне мистецтво — не показувати, що ти це знаєш. Подивилася на живіт, і усмішка сама собою з’явилася на її губах.
  
  — Мені треба дещо тобі розповісти.
  
  — Он як? — Газетний аркуш не приховав його посмішки.
  
  — Обіцяй, що не розсердишся. — Усмішка на її губах ставала все ширшою.
  
  — Обіцяти не можу, — відповів він, не підводячи по­гляду.
  
  Вона застигла, все ще з усмішкою на обличчі.
  
  — Що?..
  
  — Вважаю, ти хочеш мені розповісти, що вночі вставала, щоб обшукати мою валізу.
  
  Тільки зараз вона помітила, як змінився його акцент. Співучість майже пропала. Він відклав газету й подивився на неї.
  
  Колись вона присягалася ніколи йому не брехати: однаково не вийде. Але тепер набралася сміливості й заперечливо похитала головою. Правда, з обличчям вона нічого не могла вдіяти.
  
  Він звів брову.
  
  До її горла підступив клубок.
  
  Пройшла мить, секундна стрілка великого кухонного годинника, який вона купила в «ІКЕА» за його гроші, беззвучно зробила маленький крок.
  
  Він усміхнувся:
  
  — І там знайшла купу листів від моїх коханок, вірно?
  
  Вона здивовано заморгала.
  
  Він подався вперед:
  
  — Я ж жартую, Єво. Щось не так?
  
  Вона кивнула.
  
  — Я вагітна, — прошепотіла вона несподівано швидко, неначе боялася запізнитись. — У мене... у нас... буде ди­тина.
  
  Він нерухомо сидів і дивився в одну точку, слухаючи про те, як спочатку в неї з’явилася підозра, потім вона пішла до лікаря й ось тепер знала напевно. Коли розповідь закінчилася, він підвівся й вийшов із кухні. А повернувшись, простягнув їй маленьку чорну сумку.
  
  — Я їжджу до мами, — сказав він.
  
  — Що?
  
  — Ти запитувала, що я роблю в Осло. Їжджу до мами.
  
  — У тебе мама... — Насправді вона подумала: «Невже у нього і справді є мама?», але закінчила: — В Осло?
  
  Він усміхнувся і кивнув на сумку:
  
  — Розкрий, люба моя. Це тобі й дитині.
  
  Вона заплющилася. Розплющила очі й заплющилася знову. Й тільки потім знайшла сили заглянути в сумку.
  
  — Яка краса! — Вона відчула, як очі наповнюються слізьми.
  
  — Я люблю тебе, Єво Марванова. — Його голос знову зробився співучим.
  
  Він обняв її, й вона всміхнулася крізь сльози.
  
  — Вибач мені, — шепотіла вона. — Вибач. Ти мене любиш, а більшого мені знати й не треба. Решта не важливо. Ти не зобов’язаний розповідати мені про маму. Чи про пістолет...
  
  Вона відчула, як його тіло застигло в її обіймах, і прошепотіла в саме вухо:
  
  — Я бачила пістолет, але я не хочу нічого знати. Нічого, чуєш?
  
  Він обережно вивільнився з її рук:
  
  — Я втомився, Єво, але виходу немає. Тепер уже немає.
  
  — Що ти маєш на увазі?
  
  — Ти маєш дізнатися, хто я.
  
  — Але я знаю, хто ти, коханий.
  
  — Ти не знаєш, чим я займаюся.
  
  — Я не знаю, чи треба мені це знати.
  
  — Треба. — Він узяв у неї коробку і вийняв звідти ланцюжок. — Я займаюся ось цим. — Промінь уранішнього сонця крізь кухонне вікно потрапив на діамант у формі зірки, і камінь грайливо підморгнув. — І цим. — Він дістав із кишені піджака той самий пістолет. Але тепер ствол був довший — через чорну металеву шишку, нагвинчену на дуло.
  
  Єва Марванова не так багато знала про зброю, але знала, що це глушник. По-англійськи він влучно називається «silencer»[16].
  
  Харрі прокинувся від телефонного дзвінка. У роті немов був кляп. Він поскріб піднебіння сухим, немов черствий хліб, язиком. Електронний годинник на нічному столику показував десяту годину сімнадцять хвилин. У голові промайнули обривки якихось образів, спогадів. Він вийшов у вітальню. Телефон дзеленчав уже вшосте.
  
  Він підняв трубку:
  
  — Харрі. Говоріть.
  
  — Я хотіла попросити вибачення. — Цей голос він завжди з трепетом чекав почути у слухавці.
  
  — Ракель?
  
  — Це твоя робота, — вела вона далі. — За це мені не можна на тебе злитися. Я просто втомилась.
  
  Харрі сів на стілець. Із плутанини напівзабутих снів щось намагалося прорватись назовні.
  
  — Тобі можна на мене злитися, — сказав він.
  
  — Ти поліцейський. Хтось мусить про нас піклуватися.
  
  — Я не про роботу, — пояснив Харрі.
  
  Вона не відповіла. Він чекав.
  
  — Я за тобою сумую, — раптом схлипнула вона.
  
  — Ти сумуєш за тим, кого хотіла в мені бачити, — заперечив він. — А я, навпаки, сумую...
  
  — Бувай, — різко мовила вона. Наче пісня обірвалася на середині мелодії.
  
  Харрі сидів і дивився на телефон. Настрій був одночасно піднесеним і пригніченим. Залишок нічного сну востаннє спробував спливти на поверхню свідомості, але вдарився об кірку льоду, яка з кожною секундою ставала все товщою. Пошукавши на столі сигарети, він знайшов тільки недокурок у попільничці. Язик, як і раніше, майже нічого не відчував. З його нечіткого мовлення Ракель, напевно, зробила висновок, що він знову напився. Що загалом недалеко від істини — хіба що отрута тепер інша.
  
  Повернувшись у спальню, він знову поглянув на годинник. Давно пора на роботу. Щось...
  
  Він заплющив очі.
  
  У вухах знову зазвучало відлуння Дюка Еллінгтона. Ні, не те. Слухай далі! І він почув виск трамвая, шум котячих кроків по даху та зловісний свист вітру в отруйно-зеленому листі берези на задньому дворі. Ще далі! Він почув голос будинку, скаргу шпаклівки на віконній засувці та десь глибоко ревіння порожнього підвалу. Почув, як шарудить простирадло по його голому тілу та бурчать нетерплячі черевики в коридорі. Як мама шепоче йому перед сном: «За шафою, за чорною шафою, за чорною шафою його мадам...»[17] І він заснув.
  
  Сон був продовженням його спогадів. Він нічого не бачив. Він не мусив нічого бачити. Тільки чути.
  
  Він чув на задньому плані чиєсь співуче мимрення — немов молитву. Звук був, наче він перебував у соборі. Ось тільки капало щось постійно. З-під високого склепіння — якщо воно було — долинув швидкий шелест крил. Голуби? Здається, священик або проповідник служив обідню, але звучала вона дивно. Мовби російською, а то й зовсім неіснуючою мовою. Глосолалія. Парафіяни на подив злагоджено співали псалом. Ніяких знайомих слів, подібних до «Ісус» або «Марія». Несподівано паства замовкла, і заграв оркестр. Мелодія була знайомою. З телепередачі. Стійте! Він почув, як щось котиться. Куля. Докотилась і зупинилася.
  
  — П’ять, — мовив жіночий голос. — Цифра п’ять.
  
  Ось він.
  
  Код.
  
  
  
  
  
  Розділ 23. П’ятниця. Число людини
  
  
  Одкровення спадали на думку Харрі дивним чином. Немов маленькі крижані крапельки, вони капали звідкись згори. Іноді, звичайно, він підводив голову і, прослідкувавши політ краплі, відшукував причинно-наслідкові зв’язки, але цього разу одкровення було іншого штибу. Ніби він отримав його в дар чи навіть украв, підслухавши шепіт ангелів або таку музику, яка доступна тільки геніям на зразок Дюка Еллінгтона, коли почутий уві сні уривок звучить так виразно, що треба тільки сісти за піаніно й зіграти його.
  
  Саме це Харрі й збирався зробити. Концерт було призначено в кабінеті на першу годину дня, і залишалося досить часу, щоб підібрати завершальну частину коду. Але для цього потрібна була провідна зірка. І зоряна мапа.
  
  По дорозі в кабінет він заглянув у канцелярську крамницю та придбав лінійку, транспортир, найтонше перо, яке там знайшлось, і кілька слайдів. У кабінеті він одразу взявся за справу. Дістав із ящика велику мапу Осло. Підклеїв її, розгладив і знову повісив на стіну. Потім накреслив на слайді коло, розділив його на п’ять секторів рівно по 72 градуси кожен і без відриву руки по лінійці з’єднав між собою далекі точки. Коли малюнок був готовий, він підняв його на просвіт. Пентаграма.
  
  Проектора в їх залі для нарад не виявилось, і Харрі вирушив у зал відділу боротьби з пограбуваннями, де начальник відділу Іварссон, проти волі зібравши співробітників, що залишилися на роботі в липні, читав їм лекцію на загальну тему: «Як я став таким чудовим».
  
  — Дуже потрібно, — повідомив Харрі, висмикнув проектор із розетки і відволік його із залу під здивоване кліпання очей Іварссона.
  
  Повернувшись у кабінет, Харрі вставив слайд у проектор, спрямував прямокутник світла на мапу і вимкнув верхню лампу. Деякий час він пихкаючи порпався в темному кабінеті, поправляючи слайд, настроюючи дальність проектора і намагаючись правильно сфокусувати чорну тінь од зірки.
  
  Вийшло. Він подивився на мапу, обвів два будинки колами і зробив два телефонні дзвінки.
  
  Тепер він був готовий.
  
  На початку другої Б’ярне Мьоллер, Беата Льонн, Том Волер і Столе Еуне тихенько сиділи в тісному кабінеті Харрі та Халворсена. Стільців, ясна річ, не вистачило — довелося позичати у сусідів. Сам Харрі примостився на краєчку письмового столу.
  
  — Ось код, — повідомив він. — Дуже простий. Спільне в злочинах треба було відшукати вже давно. Вбивця повідомляв про це мало не відкритим текстом. Це цифра.
  
  Усі подивилися на нього.
  
  — П’ять, — оголосив Харрі.
  
  — П’ять?
  
  — Так, цифра п’ять. — Він обвів поглядом чотири нерозуміючі обличчя.
  
  І тут сталося те, що іноді (а останнім часом усе частіше) траплялося з ним після тривалих пиятик. Без жодного попередження земля пропала з-під ніг — йому здалося, він падає. Дійсність вивернулася. В одну мить зникли четверо колег у його кабінеті, пропала справа про вбивства, не стало жаркого літнього дня в Осло. Мовби ніколи не існувало людей на ім’я Ракель і Олег. Потім дійсність повернулась. Але Харрі знав, що за таким нападом паніки можуть статись інші, й висить він на кінчиках пальців над безоднею.
  
  Він підняв кухоль кави і повільно відпив із нього, по­ступово приходячи до тями. Як тільки кухоль стукнеться об стіл, пора повертатися в реальність, вирішив Харрі. Він поставив його назад. Денце легенько стукнуло.
  
  — Перше питання, — сказав він. — Убивця позначає всі жертви діамантами. Скільки у них кутів?
  
  — П’ять, — відповів Мьоллер.
  
  — Друге питання. У кожної жертви він відрізує по пальцю з лівої руки. Скільки пальців на одній руці? Третє питання. Вбивство і зникнення сталися одне за одним протягом трьох тижнів: відповідно в п’ятницю, середу та понеділок. Скільки днів у кожному проміжку?
  
  На секунду стало тихо.
  
  — П’ять, — відповів Волер.
  
  — А час убивства?
  
  Еуне відкашлявся:
  
  — Близько п’ятої.
  
  — П’яте і останнє питання. Здається, що адреси жертв вибрані випадково, але одне їх об’єднує. Що, Беато?
  
  Та примружилася:
  
  — П’ять?
  
  Харрі спіймав чотири порожні погляди.
  
  — Чорт забирай... — Беата осіклась і почервоніла. — Даруйте, я хотіла сказати: п’ятий поверх. Усі жертви були на п’ятому поверсі.
  
  — Саме так.
  
  Харрі попрямував до вимикача. Обличчя всіх просвітліли.
  
  — П’ять! — Мьоллер виплюнув це слово, ніби воно палило йому язик.
  
  Коли Харрі вимкнув світло, в кабінеті стало абсолютно темно, і тільки по голосу присутні визначали, куди він рухається.
  
  — Число п’ять використовується в багатьох ритуалах. У чорній магії, знахарських обрядах, сатанізмі. Але це ж число шанується і світовими релігіями. П’ять ран, нанесених Христу. П’ять стовпів. П’ять намазів в ісламі. У деяких письмових джерелах п’ять називають числом людини, оскільки у нас п’ять почуттів і п’ять періодів у житті.
  
  Клацання — і несподівано перед ними в пітьмі мате­ріалізувалося світне бліде обличчя з глибокими темними очницями та п’ятикутною зіркою в лобі. Обличчя тихо просопіло:
  
  — перепрошую... — Харрі покрутив лампу проектора і спрямував її зі свого обличчя на білу стіну. — Перед вами пентаграма, або «марин хрест», який ми бачили поряд із Каміллою Луен і Барбарою Свендсен. Фігуру побудовано на золотому перетині. Як, кажете, його розрахували, Еуне?
  
  — Уявлення не маю, — пирхнув психолог. — Ненавиджу точні науки.
  
  — Я теж, — сказав Харрі. — Я намалював її за допомогою транспортира — нам цього вистачає.
  
  — Нам вистачає? — перепитав здивований Мьоллер.
  
  — Досі я демонстрував тільки збіг чисел, що можна списати на випадковість. А тепер — доказ, що це не випадковість.
  
  Харрі повернув проектор так, що яскравий чотирикутник із зіркою опинився на мапі. Він іще настроював яскравість, а його слухачі вже з хвилюванням затамували подих.
  
  — Три місця злочину розташовано по колу, центр якого збігається з центром Осло, — вів далі він. — Крім того, один від одного вони розташовані через сімдесят два градуси. Як видно на цій схемі, місця злочину розташовані...
  
  — ...на кінцях зірки, — прошепотіла Беата.
  
  — Господи! — скрикнув приголомшений Мьоллер. — Хочеш сказати, він дав нам...
  
  — Так, провідну зірку, — закінчив Харрі. — Код, який говорить нам про п’ять убивств, три з яких уже здійснені, а два — ще ні. І за кодом вони стануться тут і тут. — Харрі вказав на будинки, обведені на мапі колами.
  
  — І ми знаємо, коли, — сказав Том Волер.
  
  Харрі кивнув.
  
  — Господи! — знову вигукнув Мьоллер. — П’ять днів між убивствами, це означає...
  
  — У суботу, — підказала Беата.
  
  — Завтра, — додав Еуне.
  
  — Господи! — утретє мовив Мьоллер. Звернення прозвучало дуже щиро.
  
  Розповідь Харрі тривала, іноді уриваючись тривожними голосами інших. Тим часом сонце креслило у блідому небі високу літню параболу над сонними білими вітрилами, які робили нерішучі спроби повернутися додому. Пластиковий пакет із «Рімі», який злетів у повітря, пропливав над клубком в’юнистих вулиць Бйорвіка. На будмайданчику, на місці майбутньої Опери, скорчившись, немов гепард над здобиччю, працював хлопчина. Він уже заробив мозолі й тепер заробляв що-небудь страшніше. Треба поквапитися, поки не приспіли гієни.
  
  — Стривай, — сказав Том Волер. — Звідки вбивці було знати, що Лісбет Барлі живе на п’ятому поверсі, якщо він очікував її на вулиці?
  
  — Не на вулиці, — виправила його Беата, — а на сходах. За словами Барлі, вхідні двері в будинку зачиняються погано. Ми перевірили — все вірно. Він дивився на ліфт: хто спускається з п’ятого. А якщо чув кроки, ховався на сходах у підвал.
  
  — Відмінно, Беато, — похвалив Харрі. — Далі?
  
  — Він вийшов за нею на вулицю і... Ні, занадто великий ризик. Він зупинив її, коли вона виходила з ліфта. Усипив хлороформом.
  
  — Ні, — відрізав Волер. — Так теж ризиковано. У такому разі йому довелося б винести її в припаркований прямо перед будинком автомобіль, і, якби їх хто-небудь побачив, напевно запам’ятав би марку і номер.
  
  — Ніякого хлороформу, — розсудив Мьоллер. — І автомобіль стояв віддалік. Він погрожував їй пістолетом і змусив іти перед собою, а на вулиці тримав зброю в кишені.
  
  — Так або інакше, жертви вибрані випадково, — сказав Харрі. — Ключ у місці злочину. Якби на ліфті замість Лісбет Барлі з п’ятого поверху спустився її чоловік, жертвою став би він.
  
  — Якщо все так, як ви говорите, стає ясно, чому на жертвах немає слідів статевого насильства, — зауважив Еуне. — Якщо вбивця...
  
  — Злочинець.
  
  — ...злочинець не вибирає жертв, значить, те, що всі вони молоді жінки, чиста випадковість. У такому разі жертви не виступають сексуальними мішенями. Він отримує задоволення від самого вбивства.
  
  — А жіночий туалет? — запитала Беата. — Того разу вибір не був випадковим. Чи не природніше для чоловіка зайти в чоловічу вбиральню, якщо вже стать жертви його не цікавить? Тоді він не викликав би здивування тих, хто побачив би його на шляху туди або назад.
  
  — Можливо, — погодився Харрі. — Але якщо він готувався так ґрунтовно, як ми вважаємо, то, очевидно, знав, що чоловіків у адвокатській конторі більше, ніж жінок. Розумієш?
  
  Беата часто заморгала.
  
  — Чудовий хід думок, Харрі, — сказав Волер. — У жіночому туалеті просто менший ризик, що йому і жертві хто-небудь перешкодить під час ритуалу.
  
  На годиннику — восьма хвилина по третій. Нарешті в розмову вклинився Мьоллер:
  
  — Добре, хлопці, досить про мертвих. Тепер поговорімо про тих, хто ще живий.
  
  Сонце досягло вершини параболи й тепер котилося вниз, подовжуючи тіні у порожньому дворі школи в Тьоєн, де тишу порушували тільки удари футбольного м’яча об цегляну стінку. Повітря в кабінеті Харрі перетворилося на сироп-асорті з людського поту.
  
  Промінь праворуч од того, що закінчувався на площі Карла Бернера, вказував на Еншьовеєн в районі Кампен. Харрі пояснив, що будівлю, на яку припадає вершина променя, було споруджено 1912 року, це була лікарня для туберкульозних хворих — «сухотний будинок» його називали, — а пізніше його пристосували під гуртожиток: спочатку для студентів кулінарного коледжу, через якийсь час — для студентів медичного коледжу, а зараз — просто для студентів.
  
  Вершина останнього променя потрапляла на візерунок із чорних паралельних ліній.
  
  — Це ж Центральний вокзал? — здивувався Мьоллер. — Адже там ніхто не живе!
  
  — Ви впевнені? — Харрі ткнув у маленький чотирикутник на мапі.
  
  — Напевно, депо...
  
  — Ні, все вірно, — сказав Волер. — Там дійсно будинок. Ви хіба не помічали його, коли їздили потягом? Такий дивний цегляний будинок, навіть із садом...
  
  — Ти маєш на увазі віллу Валле, — здогадався Еуне. — Будинок станційного доглядача. Так, я знаю. Думаю, там зараз офісна будівля.
  
  Харрі похитав головою і сказав, що він перевірив: за цією адресою зареєстрований один мешканець — Олауг Сівертсен, пенсіонерка.
  
  — Але ні в гуртожитку, ні в цьому будинку п’ятого поверху немає, — зауважив Харрі.
  
  — Ви думаєте, це його зупинить? — запитав Волер, звертаючись до Еуне.
  
  Той знизав плечима:
  
  — Не думаю. Втім, розглядаючи деталі поведінки на рівні індивіда, ми ступаємо на хисткий ґрунт припущень.
  
  — Ну що ж, — сказав Волер, — виходитимемо з того, що завтра він з’явиться в гуртожитку. І найліпше нам зустріти його у всеозброєнні. Згодні?
  
  Усі за столом кивнули.
  
  — Чудово, — вів далі він. — Я негайно дзвоню Сіверту Фалькейду із загону швидкого реагування і починаю опрацьовувати подробиці.
  
  Харрі побачив у його очах вогник азарту. Він упізнавав Тома Волера. Активність. Хватка. Самозабуття. Це і є сіль поліцейської роботи.
  
  — Тоді ми з Беатою вирушаємо на Швейгордс-гате, можливо, застанемо хазяйку.
  
  — Будьте обережні, — підвищив голос Мьоллер, прагнучи заглушити човгання стільців. — Не можна допустити просочування інформації. Пам’ятайте, що сказав Еуне: ці хлопці люблять крутитися біля слідства.
  
  Сонце сідало. Стовпчик термометра піднімався.
  
  
  
  
  
  Розділ 24. П’ятниця. Отто Танген
  
  
  Отто Танген перевернувся на бік. Через нічну спеку піт котився з нього градом, але прокинувся він не від цього.
  
  Варто було потягнутися за телефоном, який дзеленчав, і ліжко загрозливо заскрипіло. Зламалося воно понад рік тому. Того разу Отто і Еуд Ріта з булочної вирішили на ньому поперекидатись, але неправильно розташувалися, не розрахувавши, що ліжко, можливо, було зроблене так, що могло розгойдуватись уподовж, але ніяк не впоперек.
  
  Еуд Ріта була вагою з пушинку, але в Отто тієї весни були всі сто десять кіло, і ліжко з гуркотом розвалилось. Оскільки Еуд Ріта була знизу, Отто довелося везти її до лікарні — в Хьо­нефос — із переломом ключиці. Еуд Ріта була розлютована і пригрозила розповісти все Нільсу, своєму співмешканцеві й кращому (і єдиному) приятелеві Отто.
  
  Нільс у той час важив сто п’ятнадцять і був добре відомий своєю добродушною вдачею. Отто сміявся до задишки, і відтоді щоразу, коли він заходив у булочну, Еуд Ріта злобливо дивилася на нього спідлоба, що не могло не засмучувати Отто: все-таки та ніч була для нього приємним спогадом. Останній раз, коли він займався сексом.
  
  — Студія «Гаррі Кол», — прохрипів він у слухавку.
  
  Свою фірму він назвав на честь персонажа Джина Хекмена у фільмі, який багато в чому визначив кар’єрний і життєвий шлях Отто. Це був фільм Копполи «Розмова», знятий ще 1974 року, про фахівця з прослуховування. Ніхто з вузького кола його знайомих не бачив цього фільму. Сам він дивився його тридцять вісім разів. У п’ятнадцять років, дізнавшись, які можливості відкриває нехитра техніка, він купив свій перший мікрофон, щоб підслуховувати розмови в батьківській спальні, а наступного дня вже почав складати на першу камеру.
  
  Тепер йому було тридцять п’ять, і в нього були сотні мікрофонів, двадцять чотири камери й одинадцятирічний син від дами, з якою він провів дощову осінню ніч у своєму мікроавтобусі в Гейло. Він переконав її назвати хлопчика Джином. А щодо його самого вона не замислюючись сказала, що він куди сильніше любить свої мікрофони.
  
  Але ж у нього дійсно чудова колекція трубкових мікрофонів «Нойман» 1950-х років і спрямованих мікрофонів «Оффскрін». Останні було спеціально виготовлено для військових відеокамер, за ними йому довелось їздити в США і купувати з-під поли. Тепер-то їх можна було без проблем замовити по Інтернету. Ну а гордість колекції становили три російські шпигунські мікрофони — кожний не більший за голівку шпильки. Марки на них не було. Він дістав їх на виставці у Відні. Окрім цього, в Отто була професійна студія спостереження. Таких у Норвегії — всього дві. Тому час від часу до нього зверталася по допомогу поліція, служба безпеки й навіть кілька разів — служба розвідки Міністерства оборони. Він із задоволенням працював би з ними частіше. Йому вже набридло встановлювати камери стеження в магазинчиках на кшталт «Севен-елевен» і «Відеонови» та навчати персонал, у якого бракувало розуму осягнути всю витонченість спостереження за людьми, що нічого не підозрюють. У цій галузі легше знайти братів по розуму в поліції та Міністерстві оборони. Але обслуговування студії «Гаррі Кол» коштувало грошей, і Отто все частіше доводилося слухати лекції про скорочення бюджету. Дешевше проникнути в сусідній будинок або квартиру із власним устаткуванням — у цьому, звичайно, їхня правда. Але іноді ніяких інших будинків поблизу не було, або робота вимагала якісного устаткування — тоді у «Гаррі Кол» дзвонив телефон. Як зараз.
  
  Отто слухав. Здається, завдання було серйозним. Нестачі в житлі поряд із об’єктом не було, значить, ловлять велику рибу, а велика риба зараз одна.
  
  — Кур’єр-убивця? — уточнив він, підводячись на ліжку з усією обережністю, щоб ліжко не розтягнулося на шпагаті.
  
  Пора б уже його поміняти, але Отто постійно відкладав чи то з сентиментальності, чи то з економії. Він укотре вже пообіцяв собі незабаром завести нове солідне ліжко, можливо, навіть кругле, і ось тоді ще раз підкотитися до Еуд Ріти. Нільс нині важив сто тридцять і мав кепський вигляд.
  
  — Справа термінова, — сказав Волер, не відповідаючи на запитання, що для Отто було позитивною відповіддю. — Мені треба, щоб до завтрашнього ранку все було встановлено.
  
  Отто розреготався:
  
  — Хочете, щоб я за одну ніч установив повне відеоспо­стереження та прослуховування всіх сходів, коридорів і ліфта в чотириповерховій будівлі? Це неможливо.
  
  — Справа першорядної ваги, ми...
  
  — Не-мож-ли-во! Розумієте? — Отто нервово засміявся, і ліжко під ним заходило ходором. — Якщо це настільки терміново, ми займемося цим на вихідних, Волере. У такому разі гарантую, що все буде готово до ранку понеділка.
  
  — Ясно, — мовив Волер. — Вибач мою наївність.
  
  Отто так хотілося виторгувати собі додаткові години роботи й позбутися поспіху, але він добре розбирався в інтонаціях клієнтів, тому відчув, що останню фразу інспектор вимовив якось не так.
  
  — Добре-добре, можливо, домовимось. — Отто понишпорив під ліжком, але там були тільки ящики з-під пива та пилюка. — Тоді треба врахувати надбавку за нічний час і, звичайно, за вихідні.
  
  Пиво! Може, купити ящик та запросити Еуд Ріту відсвяткувати закінчення справи? Або — якщо вона не погодиться — Нільса.
  
  — Ще невеликий аванс за устаткування, яке мені самому доведеться орендувати. Адже у мене тут не все.
  
  — Ясна річ, — погодився Волер. — Щось, очевидно, стоїть у Стейна Аструпа з Аскера.
  
  Отто Танген ледве не впустив слухавку.
  
  — Ой! — глумливо додав Волер. — Зачепив за болюче? Ти забув про щось розповісти? Часом, не про гостинці з Роттердама?
  
  Ліжко з тріском розвалилося.
  
  — З установкою тобі допоможуть наші співробітники, — вів далі Волер звичайним голосом. — Пхай тіло в брюки, бери свій диво-автобус, зустрічаємося в моєму кабінеті для ознайомлювальної бесіди та перегляду планів.
  
  — Я... я...
  
  — ...вельми вдячний? Чудово. Давні друзі знову працюють разом, вірно, Тангене? Якщо постаратися, зібратись і викластися по повній, усе буде чудово.
  
  
  
  
  
  Розділ 25. П’ятниця. Глосолалія
  
  
  — Це ви тут живете? — здивувався Харрі.
  
  Здивувався він схожості настільки разючій, що, коли двері відчинилися, він здригнувся, побачивши її старе бліде обличчя. І очі. Такі ж спокійні, такі ж теплі. В першу чергу очі. Але ще голос, яким вона підтвердила, що вона і є Олауг Сівертсен.
  
  — Поліція. — Харрі показав посвідчення.
  
  — Он як? Сподіваюся, нічого такого не сталося?
  
  Схрещення зморщок і складочок на її обличчі набуло стурбованого виразу. Харрі вона так нагадувала його бабусю, яка вічно піклувалася про інших.
  
  — Ні, що ви, — автоматично збрехав він і підкріпив брехню кивком голови. — Можна увійти?
  
  — Звичайно.
  
  Вона відчинила двері й зробила крок убік. Харрі й Беата увійшли до будинку, де пахло зеленим милом і старим одягом. Ну, звичайно. Харрі заплющився, а коли розплющив очі, вона з напівусмішкою дивилася на нього. Харрі всміхнувся у відповідь. Вона ж не знала — він чекає, що старенька ось-ось обійме його, пошарпає за волосся і прошепотить, що дідусь у кімнаті чекає їх із сюрпризом.
  
  Вона провела Харрі й Беату до вітальні, але там нікого не виявилося. Зате в кімнаті (вірніше, в кімнатах — їх було три в ряд) висіли кришталеві люстри та стояли масивні старовинні меблі. І меблі, і шпалери були чистими, але затертими — так зазвичай і буває в домі, де живе одна людина.
  
  — Сідайте, — запросила вона. — Кави?
  
  Це більше схоже на благання, ніж на пропозицію. Харрі стримано кашлянув, не знаючи, чи варто відразу розповідати, навіщо вони з’явилися.
  
  — Було б здорово, — всміхнулася Беата.
  
  Старенька всміхнулась їй у відповідь і зачовгала на кухню. Харрі з удячністю подивився на Беату.
  
  — Вона схожа на... — почав було він.
  
  — Розумію, — сказала Беата. — По тобі видно. Вона і мені нагадала бабусю.
  
  Харрі гмикнув і подивився навкруги.
  
  Сімейних фотографій було небагато. Серйозні обличчя на двох чорно-білих знімках — очевидно, довоєнних — і ще чотири фотографії одного і того ж хлопчика, зроблені в різні роки. На одній з них було прищувате юнацьке обличчя з модною — за мірками шістдесятих років — стрижкою, такими ж іграшковими оченятами, як і ті, що зустріли їх у дверях, та усмішкою — саме усмішкою, а не тією гримасою, яку постійно корчив Харрі, коли його в такому віці саджали перед об’єктивом.
  
  Старенька повернулася з тацею, сівши, налила каву й запропонувала тістечка. Харрі дочекався, поки Беата подякує за двох, потім запитав:
  
  — Фру Сівертсен, ви читали в газетах про вбивства молодих жінок в Осло?
  
  Та похитала головою:
  
  — Я про них знаю по заголовках, адже в «Афтенпостен» про це пишуть на першій сторінці, але я такі статті ніколи не читаю. — Вона всміхнулася, зморшки навколо очей зробилися глибшими. — І смію зауважити, я не «фру», а всього лише стара «фрьокен».
  
  — Прошу вибачення, — я вирішив, що... — Харрі кивнув на фотографії.
  
  — Так, — сказала вона. — Це мій синок.
  
  Виникла пауза. Вітер доніс до них далекий гавкіт і металевий голос, який повідомляв, що потяг на Халден вирушає з сімнадцятої колії. Доніс і кинув перед фіранками біля відчинених балконних дверей.
  
  — Вибачте. — Харрі взяв чашку, але згадав, навіщо прийшов, і поставив її назад. — У нас є підстави вважати, що вбивця жінок — серійний маніяк і однією з наступних жертв він вибере...
  
  — Які чудові у вас тістечка, фрьокен Сівертсен. — Беата устряла несподівано, навіть не встигнувши як слід прожувати. Харрі здивовано подивився на неї. З боку балкона донісся шум потяга, що наближається.
  
  — Вони куповані, — зніяковіло всміхнулася хазяйка.
  
  — Я спробую почати ще раз, фрьокен Сівертсен, — зрозумівши, чому Беата перебила його, мовив Харрі. — По-перше, скажу: причин турбуватися немає, ситуація повністю під контролем. По-друге...
  
  — Спасибі, — подякував Харрі, коли вони йшли вниз по Швейгордс-гате повз депо і низькі заводські будівлі, на тлі яких сад і вілла були схожі на оазис у чорній пустелі.
  
  Беата всміхнулась і навіть не почервоніла.
  
  — Просто подумала, що не варто ось так — обухом по голові. Є ж правило: треба походити навкруги. Подати речі не в такому похмурому світлі.
  
  — Еге ж, чув про таке. — Харрі прикурив сигарету. — Ніколи у мене не виходило розмовляти з людьми. Ось слухати — інша річ. А може... — Він осікся.
  
  — Що «може»?
  
  — Може, я вже ні на що не придатний? Може, я вже працюю без віддачі? Може, треба зайнятися... чим-небудь іншим? Ти не проти сісти за кермо?
  
  Він кинув їй ключі через дах машини.
  
  Вона впіймала й подивилася на них із якимось здивованим виразом обличчя.
  
  О восьмій годині в залі для нарад знову зібралася четвірка провідних слідчих і Еуне.
  
  Харрі доповів про зустріч на віллі Балі й сказав, що Олауг Сівертсен поставилася до справи досить спокійно. Зрозуміло, вона злякалася, дізнавшись, що, можливо, потрапила в зону уваги серійного вбивці, але панікувати не стала.
  
  — У Беати виникла думка: нехай вона деякий час поживе у сина, — додав Харрі. — Здається, думка здорова.
  
  Волер похитав головою.
  
  — Чому ні? — здивувався Харрі.
  
  — Злочинець може спостерігати за майбутнім місцем злочину. Якщо ми почнемо щось там міняти, ризикуємо його злякати.
  
  — Тобто ти пропонуєш використовувати стару, ні в чому не повинну жінку, як... як... приманку? — Беаті хотілося приховати свою злість, але обличчя спалахнуло рум’янцем.
  
  Волер деякий час дивився на Беату, а вона дивилася на нього. Коли пауза затягнулася, Мьоллер уже розкрив було рота, аби сказати хоч що-небудь — не важливо, що і яким голосом, — але Волер його випередив:
  
  — Головне для мене — спіймати цю людину, щоб усі могли спати спокійно. А за бабусею, наскільки мені відомо, прийдуть тільки наступного тижня.
  
  Мьоллер розсміявся неприродно і голосно, потім, відчувши цю неприродність, іще голосніше.
  
  — Однаково вона нікуди не поїде, — сказав Харрі. — Її син давно живе десь за кордоном.
  
  — От і добре, — відповів на це Волер. — Щодо гуртожитку, він майже порожній, як завжди в канікулярний час. Ми переговорили з тими, що залишились, і попросили їх завтра бути вдома. Зайвої інформації давати не стали, сказали, що хочемо спіймати квартирного злодія на місці злочину. Всю апаратуру спостереження встановимо вночі. Сподіваюся, в цей час наш злочинець спить.
  
  — А загін швидкого реагування? — запитав Мьоллер.
  
  Волер посміхнувся:
  
  — Радіють.
  
  Харрі виглянув у вікно, намагаючись згадати, як це — радіти.
  
  Коли Мьоллер завершив нараду, Харрі зазначив подумки, що плями поту під пахвами в Еуне за контурами почали нагадувати Республіку Сомалі.
  
  Вони залишились утрьох. Мьоллер дістав із холодильника чотири пляшки «Карлсберга». Еуне радісно кивнув, Харрі коротко хитнув головою.
  
  — Навіщо він дає нам ключ до коду, щоб ми змогли розгадати його наступний крок? — запитав Мьоллер, відкриваючи пляшки.
  
  — Він намагається розповісти нам, як його спіймати, — відповів Харрі, відчиняючи вікно.
  
  З вулиці тут же увірвалася мошва-одноденка, що відчайдушно прагнула подовжити своє існування, і звуки літнього міського вечора: прошуміла машина, продзвенів чийсь сміх, чиїсь каблучки швидко простукали по асфальту. Люди раділи життю.
  
  Мьоллер недовірливо подивився на Харрі, потім на Еуне у пошуках підтвердження, що Холе остаточно з глузду з’їхав.
  
  Психолог склав пальці шпилем перед своїм бантом і висловив свою освічену думку:
  
  — Можливо, Харрі має рацію. Не новина, що серійний убивця іноді ризикує й допомагає слідству, тому що в глибині душі хоче, щоб його зупинили. Якщо вірити психологові Сему Вакніну, серійні вбивці бажають, щоб їх спіймали та покарали, аби задовольнити своє садистське супер-его. Я ж більше схиляюся до теорії, що їм потрібна допомога, щоб зупинити чудовиська всередині себе. Бажання бути спійманим — це якоюсь мірою об’єктивне усвідомлення власної хвороби.
  
  — Так вони в курсі, що психи?
  
  Еуне кивнув.
  
  — Напевно... — тихо сказав Мьоллер, піднімаючи пляшку, — паскудне відчуття. — І він вирушив передзвонити журналістові з «Афтенпостен», який цікавився, чи підтримує поліція Комітет з охорони материнства і дитинства, який не порекомендував випускати дітей на вулицю без нагляду.
  
  Харрі й Еуне залишилися слухати біля вікна звуки незасинаючого Осло. Шум, крики з вечірки вдалині, пісні «Строук» часом уривалися криком муедзина, що закликав мусульман на молитву. Невідомо чому, його голос набував якогось металевого звучання — це здавалося блюзнірським, але по-своєму зачаровувало.
  
  — Із чистої цікавості запитаю, — почав Еуне. — Що віді­грало вирішальну роль? Як ти здогадався про п’ятірку?
  
  — В якому розумінні?
  
  — Я трішки розуміюся на творчому процесі. Так що сталося?
  
  Харрі всміхнувся:
  
  — Скажімо так: останнім, що я побачив перед тим, як заснути під ранок, був електронний годинник поруч на столику. Він показував три п’ятірки. Три жінки з п’яти.
  
  — Дивно у тебе голова працює, — сказав Еуне.
  
  — Ну... — мовив повагом Харрі. — Один знайомий, який розуміється на кодах, говорить: для того, щоб розшифрувати, треба відповісти на питання «навіщо». Тут уже відповідь не «п’ять».
  
  — Так навіщо?
  
  Харрі позіхнув і потягнувся.
  
  — А оце ваша компетенція, Столе. Я не проти, якщо ми просто його спіймаємо.
  
  Еуне з усмішкою подивився на годинник і підвівся.
  
  — Харрі, ти дивна людина. — Він надів твідовий піджак. — Знаю, ти останнім часом пив, але зараз вигляд у тебе трохи кращий. Справа пішла на лад?
  
  Той похитав головою:
  
  — Просто тверезий.
  
  До вечора Осло причепурився, немов до свята, різноколірними рекламами та вивісками.
  
  Недалеко від свого будинку, у світлі неонової вивіски бакалії «Ніязі», Харрі побачив жінку в сонячних окулярах. У одній руці вона тримала білий пакет, інша рука впиралася в стегно. Жінка посміхалася й усім своїм виглядом показувала, що чекає саме його.
  
  Це була Вібекке Кнутсен.
  
  Харрі зрозумів, що це гра, жартівлива затія, в якій йому відведено якусь роль. Він уповільнив крок і всміхнувся у відповідь, мовби і він хотів побачити тут саме її. Дивно те, що дійсно хотів, хоча досі цього не усвідомлював.
  
  — Давненько не бачила тебе в «Андеруотері», дорогий. — Вона підняла окуляри і примружилася, ніби сонце, як і раніше, палало над дахами.
  
  — Намагаюся триматись на плаву, — жартівливо відповів Харрі, дістаючи пачку сигарет.
  
  — Ой, каламбурист! — Вона потягнулася.
  
  Сьогодні замість топів, які розфарбовуванням нагадують екзотичних звірів, на ній була блакитна сукня з декольте, яке вона чудово заповнювала своїми пишними формами. Він простягнув їй пачку, вона дістала сигарету й узяла її в губи так, що навіть Харрі це здалося непристойним.
  
  — А що ти тут робиш? — запитав він. — Я думав, ти затоварюєшся в «Ківі».
  
  — Зачинено. Скоро північ, Харрі. Довелося пройтись до тебе, пошукати, хто ще працює.
  
  Усмішка стала ширшою, а очі примружились, як у задоволеної кішки.
  
  — Небезпечне місце для прогулянок такої маленької дівчинки в таку пізню годину, та ще і в п’ятницю. — Харрі підніс вогонь до її сигарети. — Могла б і чоловіка відправити, якщо вже знадобилося купити...
  
  — ...соку. — Вона підняла вище пакет. — Аби коктейль був м’якший. А миленький мій поїхав у відрядження. Якщо тут так страшно, ти маєш урятувати бідолашну дівчинку й відвести її в безпечне місце. — Вібекке кивнула на його будинок.
  
  — Можу зробити тобі чашку кави, — сказав Харрі.
  
  — Що-що?
  
  — Розчинної кави. Більше у мене нічого немає.
  
  Коли Харрі повернувся у вітальню з чайником і банкою кави, Вібекке Кнутсен сиділа на канапі, знявши туфлі та підібгавши під себе ноги. Здавалось, її білосніжна шкіра світиться в напівтемряві. Вона закурила ще одну сигарету — цього разу власну, закордонної марки, яку Харрі раніше не зустрічав. Без фільтру. У недовгому світлі сірника Харрі побачив яскраво-червоний лак нігтів на ногах.
  
  — Не знаю, скільки ще зможу це терпіти, — сказала вона. — Він змінився. Тепер, повертаючись додому, він або крокує туди й сюди по кімнаті, або виходить на вулицю — для пробіжки. Здається, ніби він ніяк не може дочекатися наступного відрядження. Я намагаюся з ним заговорити, але він або огризається, або просто мене не розуміє. Ми дійсно з різних планет.
  
  — Але ж планети тримаються на орбітах через силу тяжіння та відстань між ними. — Харрі насипав у чашку кави.
  
  — Усе каламбуриш? — Вібекке провела по сигареті кінчиком рожевого язика.
  
  Харрі посміхнувся:
  
  — Я прочитав це якось, чекаючи в приймальні, та сподівався, що в моєму випадку це виявиться правдою.
  
  — Знаєш, що найдивніше? Я йому не подобаюсь, але знаю, що він мене ніколи не відпустить.
  
  — Чому?
  
  — Я йому потрібна. Не розумію, для чого, але здається, ніби він щось утратив і заповнює цю втрату мною. Його батьки... З ними він не підтримує ніяких стосунків. Я ніколи їх не бачила. Думаю, вони навіть не здогадуються про моє існування. Не так давно пролунав дзвінок, і чоловічий голос запитав Андерса. Я відразу вирішила, що це його батько, здогадалася по тому, як він вимовив ім’я. Батьки за своє життя так часто вимовляють імена дітей, що звучання імені дитини для них найприродніше, але в той же час воно для них настільки дороге, що, вимовляючи його, вони немов оголяють душу, тому прагнуть вимовляти ім’я швидко, немов соромлячись. Коли я сказала, що мушу його розбудити, той чоловік почав бурмотіти іноземною мовою або... не іноземною — ну, начебто ми з тобою похапцем підбирали слова. Так говорять у молитовнях, коли приходять у стан трансу.
  
  — Глосолалія?
  
  — Еге ж, саме так це і називається. Я деякий час слухала. Спочатку розрізнила щось подібне до «сатана» і «Содом». Потім і зовсім лайка: «хвойда», «погань» та інше — і поклала слухавку.
  
  — А що на це сказав Андерс?
  
  — Я йому не стала розповідати.
  
  — Чому?
  
  — Мене в це їхнє життя ніколи не допускали, та в мене й бажання немає туди пхатися.
  
  Харрі відпив каву. Вібекке до чашки навіть не доторкнулася.
  
  — Тобі не буває самотньо, Харрі?
  
  Він подивився на неї:
  
  — Абсолютно природно, що іноді тобі хочеться, аби поруч хтось був.
  
  — А якщо поруч хтось є, а тобі однаково самотньо? — Вона зіщулилася, немов по кімнаті прокотилася хвиля холодного повітря. — Знаєш що? А давай із тобою вип’ємо!
  
  — Вибач, у квартирі ні краплі.
  
  Вона відкрила сумочку:
  
  — Не принесеш дві склянки, дорогий?
  
  — Більше одної не знадобиться.
  
  — Ясно. — Вібекке дістала фляжку, закинула голову і зробила ковток. По підборіддю стекла золотаво-коричнева крапля. — Мені навіть не можна поворушитися, — розсміялася вона.
  
  — Що?
  
  — Андерс забороняє мені рухатися. Йому не подобається. Я мушу лежати абсолютно нерухомо. Не можна ні зітхнути, ні слова зронити. Найкраще прикидатися сплячою. Він говорить, у нього увесь вогонь пропадає, коли він відчуває пристрасть у відповідь з мого боку. — Вона зробила ще ковток і почала повільно закручувати кришку, дивлячись при цьому на Харрі. — Для мене це майже неможливо.
  
  Її погляд був таким пильним, що він мимоволі затримав подих і, на своє невдоволення, відзначив виникле бажання.
  
  Вона звела брову, неначе теж це помітила.
  
  — Не сядеш на канапу? — хрипко і грубо прошепотіла вона.
  
  Харрі побачив, як забилася синя жилка на її білій шиї. «Просто рефлекс, — розсудив він. — Собака Павлова, який реагує щоразу, коли подають сигнал. Умовна реакція — і все».
  
  — Думаю, ні, — відповів він.
  
  — Боїшся мене?
  
  — Так.
  
  Низ живота заповнився в’язкою млістю, мовби тілу не сподобалася його відповідь.
  
  Вібекке голосно розсміялась, але спіймала його погляд і замовкла. Потім, зробивши губки бантиком, по-дитячому благальним голосом затягнула:
  
  — Ну, Харрі...
  
  — Не можу. Ти з біса чудова, але...
  
  Вона, як і раніше, всміхалася, проте в погляді читалась образа, ніби він дав їй ляпаса.
  
  — Пробач, мені потрібна не ти, — сказав Харрі.
  
  Щось змінилось у виразі її очей, куточки губ сіпнулися, ніби вона ось-ось розсміється.
  
  — Ха! — мовила вона. Мабуть, їй хотілося, щоб це прозвучало з іронією та підкреслено театрально, але вийшло втомлене зітхання безвиході. Гра закінчилася, вони обоє випали зі своєї ролі.
  
  — Вибач, — сказав він.
  
  — О, Харрі... — прошепотіла вона зі слізьми на очах.
  
  Краще б вона цього не робила: тоді можна було б просто попросити її піти, а зараз йому довелось її втішити:
  
  — Якщо тобі треба від мене ще щось, то у мене цього чогось немає. Це знала вона. Тепер це знаєш і ти.
  
  
  
  
  
  Частина IV
  
  
  Розділ 26. Субота. Душа. День
  
  
  Коли сонце піднялося над Екебергом, розігріваючи й без того тепле вранішнє небо, Отто Танген якраз закінчував останню перевірку контрольного пульта.
  
  В автобусі було темно й тісно, до того ж так пахло землею і прілим ганчір’ям, що не допомагали ніякі освіжувачі повітря. Іноді йому здавалося, що він сидить у бункері, відгородившись од усього світу й виразно відчуваючи запах мертвечини.
  
  Старий чотириповерховий гуртожиток стояв посеред рівного майданчика на найвищій точці Кампена з видом на сусідній Тойєн. Обабіч нього — і практично паралельно — височіли два багатоквартирні будинки п’ятдесятих років спорудження. Усі три будівлі були однаково пофарбовані й мали однотипні вікна, очевидно, для цілісності враження. Але вік приховати неможливо: гуртожиток виглядав старезним дідом у компанії молоді, немовби в житловий масив його занесло ураганом.
  
  Харрі й Волер погодилися, що автобус треба припаркувати разом з іншими машинами просто перед гуртожитком, де добре приймався сигнал і автобус не так впадав у вічі. Навіть якщо когось із перехожих зацікавить іржавий синій автобус «вольво» із затемненим склом, вони вирішать, що він належить групі «Виключені з дитсадка», як свідчить напис на боці — чорними літерами з білими черепами замість крапок.
  
  Обтерши піт, Отто перевірив, чи добре працюють камери і чи всі кутки є видимими, для того, щоб щонайменше ворушіння поряд із гуртожитком фіксувалося хоч би на одному екрані й можна було прослідкувати шлях будь-якої людини від входу в будівлю до кожної з вісімдесяти кімнат у восьми коридорах чотирьох поверхів.
  
  Установка, регулювання та перевірка камер зайняла всю ніч. У роті досі був гіркуватий металевий присмак розчину, який скріплював цеглу, а на брудній джинсовій куртці — жовтувата штукатурка.
  
  Волер усе-таки прислухався до голосу розуму і зрозумів, що коли вони хочуть укластися в строк, краще не згадувати про давні грішки Отто. Розізнати що-небудь про саме затримання не вийшло, сказали тільки, що об’єкт дуже цікавий, а доказів не вистачає.
  
  Ще не вийшло вести зйомку в ліфті. Бетонні стіни шахти не пропускали навіть досить сильного сигналу від безпровідної камери, а дроти викликали б підозру або плуталися в тросі. Волер погодився: однаково в ліфті нікого, окрім об’єкта, не буде. Мешканці обіцяли мовчати й зачинитися в кімнатах од четвертої до шостої.
  
  Помудрувавши над мозаїкою зображень на трьох великих екранах, Отто Танген добився логічно зв’язної картинки. На лівому екрані — коридори на північ, від четвертого поверху до першого, в середині — вхід, усі сходи і майданчики ліфта, праворуч — коридори на південь.
  
  Отто клацнув «мишею» на «Save», зберіг, закинув руки за голову і з задоволеним бурчанням відкинувся на спинку крісла. Тепер він контролював усю будівлю з молодими студентами та студентками. Було б у нього більше часу, він, можливо, встановив би камери в кімнатах, ясна річ, таємно від мешканців, — малюсінькі риб’ячі очі разом із росій­ськими мікрофонами, — там, де їх ніколи не знайдуть. Хтиві молоденькі медички «aus Norwegen»[18]. Можна було б змонтувати цілу плівку і потім продавати через знайомих. Чортів паскудник Волер! І як він тільки пронюхав про Астру­па і склад в Аскері? Ця думка метеликом промайнула в голові Отто і зникла. Він давно підозрював Аструпа в тому, що той платить комусь, хто прикриває його грішки.
  
  Він закурив. Навіть не вірилося, що на екранах пряма трансляція. Більше схоже на фотографії: ні в жовтих коридорах, ні на сходах не помітно ані найменшого руху. Сплять ще, напевно, але через кілька годин, мабуть, вигляне той тип, який о другій годині зайшов у триста третю кімнату до дами. Та мала вигляд п’яної й майже готової. Він — просто готового.
  
  Отто згадав Еуд Ріту. Вони познайомилися на вечірці у Нільса, який уже тоді лапав її своїми пухкими ручищами. Того вечора вона простягла Отто маленьку білу ручку і пробурмотіла: «Еуд Ріта», а йому здалося, ніби вона тихо вилаялася.
  
  Отто тяжко зітхнув.
  
  Паскудник Волер до самої півночі бігав навкруги з громилом із загону швидкого реагування. Поряд із автобусом вони втрьох: Отто, Волер і начальник загону — обговорили ситуацію. Трохи пізніше з’являться спеціально натреновані хлопці й по троє розподіляться в далеких кімнатах коридорів на кожному поверсі. Разом двадцять чотири людини в чорному, в спеціальних масках, зі зброєю та гранатами зі сльозогінним газом. Варто об’єкту постукати в двері або спробувати проникнути в кімнату, за сигналом із автобуса вони почнуть діяти. Отто чекав цього з нетерпінням. Він кілька разів бачив їх у ділі, й це було захоплююче видовище: спалахи, гуркіт, немов на рок-концерті, та в обох випадках об’єкти просто завмирали в заціпенінні, а через кілька секунд усе було вже скінчено. Йому пояснили, що в цьому-то і штука: злякати об’єкт так, аби він був не в силах поворушитися й учинити будь-який опір.
  
  Отто загасив сигарету. Пастку поставлено. Чекаємо звіра.
  
  Поліцейські збиралися підійти до третьої. Окрім них, за вказівкою Волера, ніхто не мав права ні ввійти до автобуса, ні вийти з нього. День обіцяв бути довгим і жарким.
  
  Плюхнувшись на матрац, Отто подумав: «Цікаво, а що зараз відбувається в триста третій? Йому зараз дуже не вистачало його ліжка. Скрипу, гойдання. І Еуд Ріти.
  
  У ту ж саму мить за спиною Харрі зачинилися вхідні двері. Він стояв, збираючись прикурити першу за сьогодні сигарету, і дивився на небо, прикрите легким уранішнім серпанком, крізь який здавалося, що сонце за ці дні злегка вигоріло. Сьогодні він виспався. Сон був глибоким, довгим і без усяких сновидінь. Навіть якось не вірилося.
  
  — Ну і сморід сьогодні буде, Харрі! По телевізору обіцяли рекордну спеку — після дев’ятсот сьомого.
  
  Це кричав Алі, сусід знизу, хазяїн бакалії «Ніязі». Хоч би як рано Харрі вставав, вони з братом уже працювали щосили.
  
  Алі підняв швабру і на щось указав. Придивившись, Харрі побачив купку собачого лайна. Учора ввечері, коли там стояла Вібекке, його ще не було. Напевно, хтось байдужливий вигулював собаку вранці й забув прибрати.
  
  Він подивився на годинник. Уже день. Через декілька годин у них буде відповідь.
  
  Харрі глибоко затягнувся. Суміш нікотину та свіжого повітря наповнила легені — система знову запрацювала. Вперше за тривалий час Харрі відчув смак тютюну, до речі, навіть приємний, і на секунду забув, що скоро може втратити все. Роботу. Ракель. Душу.
  
  Адже був день.
  
  І почався він добре.
  
  Дійсно, якось не вірилось.
  
  Харрі помітив, що вона зраділа, почувши його голос.
  
  — Я переговорив із батьком. Йому це навіть більше сподобалося, ніж Олегу. І Сестреня туди збирається.
  
  — Прем’єра? — перепитала вона з веселими нотками в голосі. У Національному театрі? Оце так!
  
  Іноді — як зараз, наприклад, їй подобалося говорити з нарочитим піднесенням, але Харрі однаково був радий.
  
  — Що надінеш? — запитала вона.
  
  — Ти ще не відповіла: так чи ні?
  
  — Дам відповідь.
  
  — Костюм.
  
  — Який?
  
  — Подивимось... Напевно, той, що я купив на Хегдехьоугсвеєн на позаминуле сімнадцяте травня[19]. Ну, знаєш, такий сірий із...
  
  — Це ж єдиний твій костюм, Харрі!
  
  — Тоді точно його.
  
  Вона розсміялася. Її сміх був таким же м’яким, як її шкіра, і таким же ніжним, як поцілунки, і Харрі він подобався більш за все на світі.
  
  — Тоді я за вами заскочу о шостій, — сказав він.
  
  — Добре. Але, Харрі...
  
  — Слухаю.
  
  — Не думай, що...
  
  — Знаю. Це просто похід у театр.
  
  — Спасибі, Харрі.
  
  — Та було б за що...
  
  Вона знову засміялася. Холе знав, що, варто їй прийти в потрібний настрій, він може змусити її сміятися над усім на світі. Вони ставали як би одним цілим. Одна голова, одна пара очей. Навіть говорити нічого не треба було. Досить просто вказати.
  
  Харрі змусив себе покласти слухавку.
  
  Був день. Як і раніше, хороший.
  
  Було вирішено, що під час операції Беата буде вдома в Олауг Сівертсен. Мьоллер вирішив не ризикувати, адже об’єкт (два дні тому Волер почав називати злочинця об’єктом, і тепер усі почали наслідувати його приклад) міг виявити пастку й несподівано змінити послідовність місць злочину.
  
  Задзеленчав телефон. Ейстейн поцікавився, як у Харрі справи. Харрі відповів «добре» і запитав, що треба. Ейстейн сказав, що йому просто хотілося дізнатись, як самопочуття. Харрі зніяковів. До такої турботи він не звик.
  
  — Спиш?
  
  — Уночі спав, — відповів Харрі.
  
  — Це добре. А код? Розгадав?
  
  — Частково. Тепер я знаю, де і коли, але не знаю, навіщо.
  
  — Тобто ти можеш прочитати текст, але не розумієш, що він означає?
  
  — На зразок того. Розберемося, коли його спіймаємо.
  
  — І чого ти не розумієш?
  
  — Багато чого. Наприклад, навіщо треба було ховати один із трупів. Або цю детальку про пальці: всі з лівої руки, але різні: вказівний, середній, у третьої жертви — безіменний.
  
  — Ну так послідовно! Може, він систематик?
  
  — Згоден, але чом би не почати з великого? Може, в цьо­му теж полягає повідомлення?
  
  Ейстейн реготнув:
  
  — Кинь, Харрі. Код — він як жінка. Або ти його розгадаєш, або з’їдеш з глузду.
  
  — Ти вже говорив.
  
  — Та невже? Бач, який я дбайливий... Очам своїм не вірю, Харрі, у мене пасажир! Зідзвонимося.
  
  — О’кей.
  
  Харрі подивився, як у повільному вальсі кружляє сигаретний дим, і поглянув на годинник.
  
  Він сказав Ейстейну не все. Здається, інші деталі скоро стануть зрозумілі. Незважаючи на ритуали, в цих убивствах не відчувалося ні ненависті, ні фанатизму, ні пристрасті. Ні любові, якщо вже на те пішло. Це-то і дивувало. Злочинець діяв ідеально, немов за підручником чи інструкцією. Або навіть механічно. В усякому разі, у Харрі було відчуття, ніби він грає в шахи з комп’ютером, а не із запаленою свідомістю психічнохворого. Час покаже.
  
  Він подивився на годинник.
  
  Серце билося в такт із секундною стрілкою.
  
  
  
  
  
  Розділ 27. Субота. Операція
  
  
  Настрій у Отто Тангена ставав усе кращим і кращим.
  
  Подрімавши кілька годин, він прокинувся від страшенного головного болю та скаженого стукання в двері. Коли він відчинив, у автобус ввалилися Волер, Фалькейд із загону швидкого реагування й тіло, що назвалося Харрі Холе й було зовсім не схоже на інспектора поліції. Насамперед вони стали скаржитися на сморід усередині автобуса. Незадоволення Отто випарувалося, коли його почастували кавою (вони принесли аж чотири термоси з цим цілющим напоєм), а вже коли вони проглянули записи, у нього з’явилося те солодке відчуття, що завжди передує швидкій появі об’єкта.
  
  Фалькейд повідомив, що навколо гуртожитку з учорашнього вечора чергують співробітники в цивільному, а кінологи обійшли підвал і горище, аби впевнитися, що там ніхто не ховається. Входили й виходили тільки мешканці. Якщо не брати до уваги того типа, якого дівчина з триста третього на вході назвала вахтерові своїм хлопцем. Люди Фалькейда були на місцях в очікуванні наказів.
  
  Волер кивнув.
  
  Час від часу Фалькейд перевіряв зв’язок зі своїм загоном, але це Отто вже не стосувалася. Він заплющив очі й просто насолоджувався звуками. Ось клацнула кнопка прийому — секунда атмосферного шуму, потім бурмотіння якихось незрозумілих кодів, неначе великі дядьки грають у розбійників.
  
  — Усім приготуватися, — беззвучно прошепотів Отто.
  
  Він уявив собі осінній вечір: ось він сидить на яблуні та шпигує за дорослими у вікно. Шепоче: «Усім приготуватися!» — у бляшанку, від якої тягнеться дріт до іншої бляшанки, яку за огорожею тримає Нільс. Він аж підстрибує, почувши ці слова, якщо, звичайно, вже не пішов на вечерю. Втім, цей бляшаний телефон ніколи не працював так, як написано в «Похідній книзі бойскаута».
  
  — Скоро початок, — сказав Волер. — Таймер готовий?
  
  Отто кивнув.
  
  — Шістнадцята година нуль-нуль хвилин, — констатував Волер. — Значить... зараз.
  
  Отто натиснув на кнопку, і на екрані замигтіли секунди та їх десяті частки. Від хвилювання у нього засмоктало під грудьми. Так, це цікавіше, ніж яблуня. Цікавіше, ніж Еуд-Рітини булочки з кремом. Навіть цікавіше, ніж її охкання та зітхання в ліжку.
  
  Вистава.
  
  Олауг Сівертсен відчинила Беаті двері й усміхнулася так, немов чекала цього візиту вже давно.
  
  — Це ви! Заходьте-заходьте! Можете не перевзуватися. Ну і спека, правда?
  
  Вона повела Беату по коридору.
  
  — Не варто хвилюватися, фрьокен Сівертсен. Здається, скоро ми спіймаємо злочинця, — заспокоїла вона Олауг, крокуючи слідом за нею.
  
  — Не будемо про ваші справи, якщо вже прийшли до мене в гості, — розсміялась Олауг Сівертсен, але тут же перелякано затиснула рота рукою. — Ой, та що це я! Адже зараз, можливо, ця людина скоює злочин...
  
  Коли вони ввійшли до вітальні, підлоговий годинник здригнувся від їхніх кроків.
  
  — Чаю, мила?
  
  — Із задоволенням.
  
  — Мені можна піти на кухню самій?
  
  — Звичайно, але якщо для вас необтяжлива моя компанія...
  
  — Ну, ходімо, ходімо.
  
  Здавалося, кухню не чіпали з часів війни, хіба що плита й холодильник були нові. Поки Олауг ставила чайник, Беата знайшла собі табурет.
  
  — Приємно тут пахне, — сказала Беата.
  
  — Думаєте?
  
  — Еге ж. Мені подобається такий кухонний запах. Я взагалі кухні більше полюбляю, ніж вітальні.
  
  — Правда? — Олауг Сівертсен схилила голову набік. — Значить, у цьому ми з тобою схожі: я теж «кухонна» лю­дина.
  
  Беата всміхнулася:
  
  — У вітальні людина старається мати вигляд такий, яким хоче собі здаватись, а на кухні розслабляєшся і немов розумієш, що треба бути самою собою. І на «ти» відразу хочеться перейти, вірно?
  
  — Так, я теж це помічала.
  
  Жінки розсміялися.
  
  — Знаєш що? — сказала Олауг. — Я рада, що вони прислали саме тебе. Ти мені подобаєшся. І не треба червоніти, мила, я всього лише самотня бабуся. Рум’янець для кавалерів прибережи. Чи ти у нас заміжня? Ні? Ну та це горе виправне.
  
  — А у тебе був чоловік? — запитала Беата.
  
  — У мене? — Олауг розсміялась і поставила на стіл чашки. — Ні, я була така молоденька, коли народився Свен, що ніякої надії не було.
  
  — Невже ніякої?
  
  — Ну, якась була, напевно. Хоча в ті часи така жінка цінувалася не занадто високо, і пропозиції якщо й робили, то чоловіки, які більше нікому не потрібні. Важко було, як говорили, «підшукати собі пару».
  
  — Усе тому, що ти мати-одиночка?
  
  — Тому що батько у Свена німець, мила.
  
  Чайник на плиті тихенько свиснув.
  
  — Тоді розумію, — сказала Беата. — Йому, напевно, важко було в дитинстві?
  
  Чайник засвистів голосніше, але Олауг дивилася прямо перед собою, немов не чула.
  
  — Ти собі навіть не уявляєш, наскільки важко. Я досі плачу, коли згадую. Бідолашний хлопчик, — зітхнула вона.
  
  — Чайник...
  
  — Дивися. Ось, уже маразм.
  
  Олауг зняла чайник і заварила чай.
  
  — А зараз чим він займається? — Беата поглянула на годинник: за чверть п’ята.
  
  — Імпортом різних товарів із колишніх країн соцтабору. — Олауг усміхнулася. — Не знаю, який прибуток це йому приносить, але слово мені аж надто подобається — «імпорт». Дурість, так? А мені подобається.
  
  — Ну, значить, усе в нього склалося добре, незважаючи на важке дитинство.
  
  — Це так, але не відразу. І у вас в архівах він є.
  
  — У нас там багато хто є. З ким не буває!
  
  — Але коли він переїхав у Берлін, немов сталося щось. Уже не знаю, що. Свен ніколи не любив розповідати, чим займається. Все тримав у такому секреті! Я думаю, він розшукував батька й розшукав. Це сильно вплинуло на його самооцінку. Ернст Швабе був неабиякою людиною. — Олауг зітхнула. — Але я можу й помилятися. Так або інакше, Свен змінився.
  
  — Яким чином?
  
  — Спокійнішим став. Раніше він цілими днями ніби полював.
  
  — За чим?
  
  — За всім: грошима, гострими відчуттями, жінками. Знаєш, він схожий на батька. Непоправний романтик і серцеїд. Йому — Свену — подобаються молоденькі жінки. І він їм теж. Підозрюю, що він, нарешті, знайшов собі одну, особливу. По телефону він говорив, що у нього для мене новини. Радісний такий був.
  
  — Що за новини? Не сказав?
  
  — Сказав, поки що не говоритиме, скоро приїде сам.
  
  — На віллу Валле?
  
  — Так, сьогодні ввечері. Йому спочатку треба на зустріч. Переночує в Осло, а потім назад поїде.
  
  — У Берлін?
  
  — Ні-ні. У Берліні він давно вже не живе. Він зараз у Чехії. У Богемії, як я люблю її називати. Це я рисуюся. Бувала там?
  
  — Е-е-е... в Богемії?
  
  — У Празі.
  
  Маріус Веланн сидів у чотириста шостій кімнаті й з вікна дивився на дівчину, яка розстилала рушник на лужку перед гуртожитком. Вона була схожа на ту, з триста третьої, яку він зо зла почав називати Ширлі — вона нагадувала Ширлі Менсон, солістку групи «Гарбідж». Але ні, не вона. Сонце над Осло-фіордом приховали хмари. Нарешті в місті тепло, а на тижні обіцяли сильну спеку. Літо в Осло. Маріус Веланн так цього чекав. Куди краще, ніж рідний Бьо-фіорд, де його чекав полярний день і підробіток на автозаправці, мамині пиріжки та нескінченні питання тата про те, навіщо він вступив на журналістику в Осло, якщо він природжений інженер-будівельник і міг би вчитися в Трондхеймі, в Норвезькому університеті науки і техніки. А ще одноманітні суботи в місцевому клубі, де повно п’яних сусідів і однокласників, яким не вдалося вилізти зі своєї глушини і які тепер волають, що ті, хто поїхав, зрадники. На танцях музиканти, які називають себе блюз-бендом, а самі не в змозі відрізнити «Кріденс» від «Ленерд Скінерд».
  
  В Осло він залишився не тільки через це. Він дістав роботу своєї мрії. Він писатиме. Слухатиме музику й отримуватиме гроші за те, що надрукує про неї свою думку. Останні два роки він розсилав огляди в різні відомі газети — все безрезультатно, а минулого тижня приятель познайомив його з Рюнаром із редакції журналу «Соу Уот!». Той розповів, що колись тримав магазин одягу, але продав його, щоб працювати над «Зоною» — безкоштовною газетою, якій належало побачити світ у серпні. Приятель сказав, що Маріусу подобається писати огляди, Рюнар повідомив, що йому подобається сорочка Маріуса, і тут же прийняв його в штат. Маріус мав відображувати «новоурбаністичні цінності, відгукуючись про поп-культуру з іронією — не холодною, але теплою, проникливою й усебічною» — так сформулював завдання Рюнар. Це обіцяло неймовірно збагатити Маріуса. Нехай не грошима, але безкоштовними квитками на концерти і фільми, а також доступом у модні заклади й ті кола суспільства, де можна було завести корисні зв’язки на майбутнє. Це його шанс, а значить, потрібно як слід підготуватися. Зрозуміло, інформації для майбутніх оглядів у нього було предостатньо, але він позичив кілька дисків із колекції Рюнара, щоб більш повно ознайомитися з антологією популярної музики. Останні дні минули на хвилі американського року восьмидесятих років: «РЕМ», «Грін Он Ред», «Дрім Сіндікет», «Піксіс». Зараз, наприклад, у програвачі співали «Вайолент Фемз». Звучить немодно, але енергійно: «Let me go wild. Like a blister in the sun».
  
  Дівчина внизу підвелася з рушника. Прохолодно. Маріус простежив за нею поглядом до сусіднього корпусу. Побачив, як повз неї проїхав велосипедист, на вигляд кур’єр, і заплющив очі. Пора вже що-небудь написати.
  
  Отто Танген потер очі жовтими від нікотину пальцями. У автобусі відчувалося напруження, яке збоку можна було сприйняти за загальний спокій. Ніхто не рухався, ніхто нічого не говорив. Було двадцять хвилин на шосту, а екрани застигли без жодного руху, лише маленькі білі цифри в кутку відмічали час. По тілесах Отто скотився черговий струмочок поту. Ось так посидиш-посидиш і вирішиш, що хтось по­грався з устаткуванням і підсунув тобі вчорашній запис.
  
  Він забарабанив пальцями поряд із клавіатурою. Па­с­кудник Волер ввів заборону на куріння.
  
  Отто схилився вправоруч, беззвучно зіпсував повітря і кинув погляд на хлопця зі світлим їжачком. За весь час той не сказав ні слова і тихо сидів у кріслі. Вигляд у нього був, як у відставного швейцара.
  
  — Здається, сьогодні наш приятель вирішив узяти відгул, — зауважив Отто. — Може, вирішив, що занадто спекотно. Може, переніс усі справи на завтра, а сам вирішив випити пивця на Акер-Брюгге? Кажуть, погода...
  
  — Заткнися, Тангене, — тихо, але виразно сказав Волер.
  
  Отто важко зітхнув і знизав плечима.
  
  Годинник в кутку екрана показував п’яту годину двадцять одну хвилину.
  
  — Хто-небудь бачив, як той хлопець виходив із триста третьої? — знову заговорив Волер. — Він дивився на Отто.
  
  — Я до обіду спав, — признався він.
  
  — Треба перевірити. Фалькейд?
  
  Начальник загону швидкого реагування кашлянув:
  
  — Не думаю, що...
  
  — Зараз же, Фалькейд!
  
  Деякий час ці двоє дивились один на одного, і було чутно, як працюють вентилятори системи охолодження апаратури.
  
  Фалькейд знову кашлянув:
  
  — «Альфа» викликає «Чарлі-два», прийом.
  
  Почувся шум.
  
  — «Чарлі-два». Прийом.
  
  — Негайно перевірте триста третю.
  
  — Вас зрозумів. Перевіряю триста третю.
  
  Отто поглянув на екран. Нічого. Можна подумати...
  
  Вони.
  
  Троє. Чорна форма, чорні капелюхи, чорні пістолети-кулемети, чорне взуття. Все сталося швидко, але абсолютно неефектно. Легкий шерех. І тиша.
  
  Замóк вони вирішили не підривати, а підчепити звичайнісінькою фомкою. Отто був розчарований. Економлять вони, чи що?
  
  Люди на екрані беззвучно вишикувалися біля дверей: один із ломиком підійшов до замка, двоє, піднявши зброю, стали за метр од нього. І почалось: їхні дії нагадували добре відрепетирувані танцювальні па. Двері розчинилися, двоє офіцерів зі зброєю ввірвалися всередину, а третій ніби пірнув за ними. Отто вже радів, уявляючи, як покаже цей запис Нільсу. Двері за ними майже повністю зачинились, і він пошкодував, що все-таки не поставив камери в кімнати.
  
  Вісім секунд.
  
  Затріщала рація Фалькейда:
  
  — Триста третю перевірено. Дівчина і хлопець. Обоє без зброї.
  
  — Живі?
  
  — Цілком... егхм... живі.
  
  — Хлопця обшукали, «Чарлі-два»?
  
  — Він голий, «Альфа».
  
  — Виведіть його в коридор, чорт забирай! — вигукнув Волер.
  
  Отто подивився на двері триста третьої. Вивели голого. Вони займалися цим усю ніч і весь день. Отто дивився й не міг одірвати погляду.
  
  — Нехай одягнеться і йде з вами на позицію, «Чарлі-два».
  
  Фалькейд відклав рацію й подивився на інших. Ті похитали головами.
  
  Волер із силою ляснув по підлокітнику крісла.
  
  — Завтра автобус теж вільний. — Отто кинув швидкий погляд на інспектора. Зараз треба діяти обережно. — Завтра неділя, але я згоден допомогти вам за ту ж плату. Ви тільки скажіть, коли...
  
  — Дивіться!
  
  Отто автоматично обернувся. Це відставний швейцар нарешті заговорив, він указував на середній екран:
  
  — На сходах. Зайшов усередину й одразу ж у ліфт.
  
  На дві секунди в автобусі запанувала тиша. Потім Фалькейд скомандував у рацію:
  
  — «Альфа» всім групам! Можливий об’єкт у ліфті. Бути готовими!
  
  — Ні, спасибі, — всміхнулася Беата.
  
  — Так, напевно, ти вже наїлася, — зітхнула старенька й поставила коробку з тістечками назад на стіл. — Так про що я? Приємно, що Свен принаймні іноді відвідує мене.
  
  — Так, у такому великому будинку, напевно, нудно самій.
  
  — Ну, іноді я базікаю з Іною. Але сьогодні вона поїхала за місто з кавалером. Я передавала йому привіт, але молодь тепер така дивна. З усього роблять таємницю, напевно, тому, що хочуть усе випробувати й не знають, що з цього вийде.
  
  Беата крадькома подивилася на годинник. Харрі обіцяв подзвонити, як тільки все закінчиться.
  
  — Ти зараз про щось своє думаєш?
  
  Беата повільно кивнула.
  
  — Ну й добре, — сказала Олауг. — Сподіватимемося, вони його спіймають.
  
  — Син у тебе добрий.
  
  — Так, це вірно. Але якби він завжди мене відвідував так само часто, як останнім часом, я б і не скаржилася ні на що.
  
  — А як часто він приїжджає? — запитала Беата.
  
  Напевно, все вже закінчилося. Чому Харрі не дзвонить? Невже він не з’явився?
  
  — Ось уже місяць кожного тижня. Та ні, частіше. Кожні п’ять днів тут буває. Недовго, щоправда. Мені дійсно здається, що в Празі його хтось чекає. Я думаю, сьогодні він усе ж поділиться зі мною новинами. А минулого разу привіз мені прикрасу. Хочеш, покажу?
  
  Беата подивилася на стареньку й тут зрозуміла, наскільки втомилася. Втомилася від роботи, вбивці-кур’єра, Тома Волера і Харрі Холе, від Олауг Сівертсен, а найбільше — від самої себе, чудової, сумлінної Беати Льонн, яка думає, що може чогось досягти і що-небудь зробити для інших, якщо тільки буде люб’язною. Люб’язною і здатною. Здатною постійно робити те, що інші від неї вимагають. Пора було щось міняти, але вона не знала, чи впорається. Найбільше їй зараз хотілося потрапити додому, сховатися під ковдрою і заснути.
  
  — І то правда, — сказала Олауг у відповідь на її погляд. — Дивитися там особливо нема на що. Тобі ще чайку?
  
  — Було б чудово, — машинально відповіла Беата.
  
  Олауг уже збиралася налити добавки, але раптом виявила, що Беата закрила свою чашку долонею.
  
  — Перепрошую, — розсміялася Беата. — Я хотіла сказати: «Було б чудово подивитися».
  
  — Що?
  
  — Прикрасу, яку тобі подарував син.
  
  Олауг просвітліла обличчям і тут же зникла з кухні.
  
  «От і добре, — подумала Беата і підняла чашку. — Треба б подзвонити Харрі та дізнатися, як усе пройшло». Але не встигла.
  
  Увійшла Олауг:
  
  — Ось, дивись.
  
  Чашка Беати Льонн — вірніше, Олауг Сівертсен, іще вірніше, чашка вермахту — застигла на півдорозі.
  
  Беата побачила брошку, а головне — коштовний камінь у центрі.
  
  — Свен такі ось імпортує, — вела далі Олауг. — Їх, напевно, тільки в Празі виготовляють.
  
  Діамант, огранований зірочкою.
  
  Беата провела язиком по яснах: у роті вмить пересохло.
  
  — Мені потрібно декому подзвонити, — сказала вона. — Сухість у роті не проходила. — А поки що можеш знайти фотографію Свена? Бажано, який у нього вигляд тепер. Дуже терміново.
  
  Олауг подивилася на неї здивовано, але кивнула.
  
  Отто дихав ротом, дивився на екран і прислухався до того, що говорять навколо.
  
  — Можливий об’єкт входить у сектор «Браво-два». Можливий об’єкт перед дверима. Готові, «Браво-два»?
  
  — «Браво-два» готові.
  
  — Об’єкт стоїть. Дістає щось із кишені. Можливо, зброя — руки не видно.
  
  Голос Волера:
  
  — Пішов!
  
  — «Браво-два», дійте!
  
  — Цікаво, — пробурмотів відставний швейцар.
  
  Спочатку Маріус Веланн вирішив, що недочув, але про всяк випадок зробив «Вайолент Фемз» тихіше. Знову. Стук у двері. Ну хто це може бути? Адже всі, здається, роз’їхалися на літо по домівках. Це не Ширлі. Її він учора зустрів на сходах, зупинився і запитав, чи не хоче сходити з ним на концерт. Або в кіно, або в театр на прем’єру — на вибір. Безкоштовно.
  
  Маріус підвівся. Він відчув, що руки в нього спітніли. З чого б це? Адже зовсім не обов’язково, що це вона. Він подивився навколо і зрозумів, що до цього моменту ніколи не замислювався, який вигляд має його кімната. Ні, безладу в ній не було: занадто вже мало предметів. Стіни голі, хіба що обідраний плакат із Іггі Попом і сумного вигляду полиця з безкоштовними CD і DVD. Жалюгідне житло, в нім немає індивідуальності. У нім немає... Знову постукали. Він швидко заткнув край пледа, що стирчав із-за спинки канапи, і по­прямував до дверей. Ні, не може бути, щоб це була вона. Не може... Відчинив. Не вона.
  
  — Пан Веланн?
  
  — Так. — Маріус здивовано дивився на незнайомця.
  
  — У мене для вас пакет. — Чоловік зняв рюкзак, дістав звідти конверт формату А4 і простягнув Маріусу. На конверті була марка, але не було ніяких імен.
  
  — Упевнені, що це мені? — запитав Маріус.
  
  — Так. Розпишіться. — Він простягнув планшет із прикріпленим аркушем паперу.
  
  Маріус змінив здивований погляд на питальний.
  
  — Вибачте, ручки у вас не знайдеться? — усміхнувся велокур’єр.
  
  Маріус дивився на нього, розуміючи: щось тут не так. Але що?
  
  — Момент, — сказав він.
  
  Узявши конверт, він поклав його на полицю поряд зі зв’язкою ключів на брелоку у вигляді черепа, знайшов ручку, обернувся і здригнувся, помітивши, що незнайомець стоїть просто за його спиною.
  
  — Не чув, як ви увійшли. — Маріус видав смішок і вловив у нім нервові нотки.
  
  Не від страху. У його рідному селищі гості входили відразу і без дозволу, щоб не випускати тепла і не впускати холоду. Але в цьому чоловікові було щось дивне. Він зняв шолом і окуляри, і тут Маріус зрозумів, що його бентежило. Він був занадто старий. Зазвичай велокур’єрам по двадцять із гаком. А тут, незважаючи на підтягнуту фігуру, по якій його ще можна було прийняти за хлопця, обличчя відразу видавало вік. Незнайомцеві було далеко за тридцять, а то і за сорок.
  
  Маріус збирався вже щось сказати, але погляд його впав на те, що кур’єр тримав у руці. Маріус Веланн бачив достатньо фільмів, аби впізнати контури пістолета з накрученим на ствол глушником.
  
  — Це мені? — видав він.
  
  Незнайомець посміхнувся і направив пістолет на нього. Просто на нього. В обличчя. Тут Маріус уперше зрозумів, що пора б злякатися.
  
  — Сядь, — мовив незнайомець. — Розкрий конверт.
  
  Маріус важко опустився в крісло.
  
  — Треба дещо написати, — додав велокур’єр.
  
  — Відмінна робота, «Браво-два»! — вигукнув Фалькейд, на його блідому обличчі горів гарячковий рум’янець.
  
  Отто важко сопів. На екрані об’єкт лежав у наручниках на підлозі перед кімнатою номер двісті п’ять. Обличчя було повернене у бік камери, так що можна було бачити замішання цього негідника, гримасу болю та повільне усвідомлення своєї поразки. Сенсація. Ні! Щось більше. Історичний запис! «Драматичний фінал кривавого літа в Осло: арешт велокур’єра-вбивці в мить, коли він готується скоїти свій четвертий злочин». Півсвіту поб’ється за ці кадри. О небо! Він — Отто Танген — багач. Ніякої більше погані з «Севен-елевен», ніяких паскудників Волерів, він може купити... він може... вони з Еуд Рітою можуть...
  
  — Це не він, — кинув відставний швейцар.
  
  В автобусі стало тихо.
  
  Волер подався вперед:
  
  — Що ти сказав, Харрі?
  
  — Це не він. Двісті п’ята — одна з кімнат, із мешканцем якої ми так і не поговорили. За списками значиться Одд Ейнар Ліллебустад. Складно розпізнати, що цей хлопчина тримає в руці, але з вигляду ніби ключ. Вибачте, хлопці, але мені здається, Одд Ейнар Ліллебустад щойно повернувся додому.
  
  Отто подивився на картинку. Устаткування в його автобусі — куплене й узяте під заставу — коштувало більше мільйона, з його допомогою можна було легко вирізати картинку з рукою, збільшити її й дізнатися, помиляється цей паскудник швейцар чи ні. Але це не було потрібно. Гілка яблуні хруснула. У вікнах, що виходять у сад, спалахнуло світло, і голос у бляшанці мовив:
  
  — «Альфа», я «Браво-два». Якщо вірити кредитній картці, цього хлопця звуть Одд Ейнар Ліллебустад.
  
  Отто всією вагою тіла відкинувся на спинку крісла.
  
  — Нічого, хлопці, — сказав Волер. — Він іще може при­йти. Так, Харрі?
  
  Паскудник Харрі не відповів. Мовчання перервав писк його телефону.
  
  Маріус Веланн дивився на два чисті аркуші паперу, які він дістав із конверта.
  
  — Найближчі родичі? — запитав незнайомець.
  
  У горлі став клубок, Маріус хотів відповісти, але голос не слухався.
  
  — Я не вбиватиму тебе, — запевнив кур’єр, — якщо робитимеш, як я скажу.
  
  — Мама і тато, — прошепотів Маріус. Це прозвучало, як безнадійний сигнал про допомогу.
  
  Незнайомець попросив його написати на конверті їхні імена й адресу. Імена. Такі знайомі. І Бьо-фіорд. Закінчивши, Маріус побачив, що літери вийшли нерівні, тремтячі.
  
  Велокур’єр почав диктувати листа. Маріус безвільно водив ручкою по паперу.
  
  — «Привіт! Чудова новина! Я від’їжджаю в Марокко з Георгом, марокканським студентом, із яким подружився в Осло. Житимемо у його батьків у гірському містечку під назвою Хассане. Мене не буде чотири тижні. З мобільним зв’язком там, схоже, проблематично, спробую написати, хоча Георг каже, що з поштою — теж так собі. Але обов’язково зв’яжуся з вами поворітьма. Удачі...» Підпис?
  
  — Маріус, — сказав Маріус.
  
  — Пиши «Маріус».
  
  Незнайомець попросив його покласти листа в конверт, а конверт у рюкзак.
  
  — На другому листі напиши тільки: «Повернуся через чотири тижні». Дата і «Маріус». Ось так, дякую.
  
  Маріус сидів у кріслі, опустивши голову. Незнайомець стояв просто за спиною. Подув вітру торкнув фіранку. Істе­рично свистіли птахи. Незнайомець подався вперед і зачинив вікно. Тепер у кімнаті чулася приглушена мелодія з аудіоцентру на книжковій полиці.
  
  — Що за річ? — запитав він.
  
  — «Like a blister in the sun», — відповів Маріус. Її він поставив на повтор. Вона йому подобалась, і він написав би найкращий відгук. З теплою іронією.
  
  — Я чув її раніше, — сказав незнайомець і, відшукавши потрібну кнопку, збільшив гучність. — Ось тільки не пам’ятаю, де.
  
  Маріус підвів голову і подивився з вікна на літо, що принишкло, на зелений газон і берізку, що немов махала йому на прощання. У віконному віддзеркаленні він побачив, як незнайомець піднімає пістолет і наводить на його потилицю.
  
  «Let me go wild!» — вищали маленькі колонки.
  
  Незнайомець знову опустив пістолет:
  
  — Вибач. Забув зняти із запобіжника. Ось так.
  
  «Like a blister in the sun!»
  
  Маріус заплющився. Ширлі. Він думав про неї. Де вона зараз?
  
  — Згадав, — сказав незнайомець. — У Празі. Здається, група називається «Вайолент Фемз»? Моя кохана взяла мене з собою на концерт. Вони не занадто добре грають, як ти думаєш?
  
  Маріус уже розкрив рот, аби відповісти, але у цей момент пістолет сухо кашлянув, і ніхто так і не дізнався про його думку.
  
  Отто дивився на екрани. За його спиною Фалькейд своєю розбійницькою мовою розмовляв із «Браво-два». Паскудник Харрі дістав мобільний телефон. Говорив коротко і мало. Напевно подзвонила страшненька дама, що знемагає без чоловічої любові, подумав Отто і нагострив вуха.
  
  Волер узагалі нічого не говорив, сидів, гриз кулак і дивився, як відводять Одда Ейнара Ліллебустада. Без наручників. Без усяких підозр. Без сенсацій.
  
  Отто теж дивився на екрани, тому що у нього виникло відчуття, ніби він сидить біля атомного реактора. Зовні не ясно нічого, але всередині кипить таке, з чим не хочеться вступати в тісний контакт нізащо у світі. І він уважно дивився.
  
  Фалькейд сказав:
  
  — Кінець зв’язку, — і відклав свою говорилку вбік.
  
  Паскудник Харрі продовжував односкладово відповідати у слухавку.
  
  — Він не з’явиться, — оголосив Волер, дивлячись на зображення знову спорожнілих коридорів і сходів.
  
  — Говорити про це ще рано, — відповів Фалькейд.
  
  Волер повільно похитав головою:
  
  — Він знає, що ми тут. Я відчуваю. Сидить де-небудь і сміється над нами.
  
  «На дереві в саду», — подумав Отто.
  
  Волер підвівся:
  
  — Пора збиратися, хлопці. Теорія про пентаграму не підтвердилася. Завтра починаємо з нуля.
  
  — Підтвердилася.
  
  Троє обернулися до паскудника Харрі. Той уже закінчив розмову і поклав мобільний телефон у кишеню.
  
  — Його звуть Свен Сівертсен, — вів далі той. — Норвезький підданий, мешкає в Празі, народився в Осло тисяча дев’ятсот сорок шостого року, але наша колега Беата Льонн каже, що на вигляд він набагато молодший. Своїй матері він подарував такий самий діамант, як і ті, що ми знаходили на жертвах. Мати стверджує, що у відомі нам дати він був у Осло і відвідував її. У віллі Валле.
  
  Отто помітив, як обличчя Волера застигло і зблідло.
  
  — Значить, мати, — майже прошепотів Волер. — У будинку, на який вказував останній промінь зірки?
  
  — Так, — сказав Харрі. — Вона чекає його сьогодні ввечері. На Швейгордс-гате вже їде машина з підкріпленням, а моя стоїть на вулиці тут неподалік.
  
  Він підвівся з крісла. Волер потер підборіддя.
  
  — Перегрупуємося, — сказав Фалькейд і схопив рацію.
  
  — Стоп! — вигукнув Волер. — Без моєї команди нічого не робити.
  
  Інші подивилися на нього в очікуванні. Волер заплющив очі. Минуло дві секунди, і він розплющив їх.
  
  — Зупини машину з підкріпленням, Харрі, — наказовим тоном мовив Волер. — Я хочу, щоб жодної поліцейської машини на кілометр не було від того будинку. Якщо він учує хоч щонайменшу небезпеку, ми програли. Мені дещо відомо про цих контрабандистів. Вони завжди — завжди! — готують собі шляхи відступу. Варто одного дня їх упустити, і більше вони не покажуться. Фалькейд, зі своїми хлопцями залишаєшся тут про всяк випадок.
  
  — Але ти ж сам сказав, що він не...
  
  — Роби, як я говорю. Може, це наш єдиний шанс. Оскільки я відповідаю за справу власною головою, хотілося б тримати руку на пульсі. Харрі, переймаєш на себе командування. Добре?
  
  Отто побачив, як паскудник Харрі відсутнім поглядом подивився на Волера.
  
  — Добре? — повторив той.
  
  — Просто чудово, — відповів паскудник.
  
  
  
  
  
  Розділ 28. Субота. Імітатор
  
  
  Олауг Сівертсен розширеними від переляку очима дивилась, як Беата перевіряє, чи всі кулі в револьвері на місці.
  
  — Мій Свен? Господи, зрозумійте ж, це помилка! Свен і мухи не образить.
  
  Беата клацнула револьвером і відійшла до кухонного вікна, звідки відкривався вид на парковку на Швейгордс-гате.
  
  — Сподіватимемось. Але щоб це з’ясувати, треба його спочатку заарештувати.
  
  Серце Беати прискорено билося, втому як рукою зняло. Замість неї зараз відчувалися легкість і передчуття чогось особливого — наче вона прийняла допінг. Цей старий табельний револьвер належав ще її батькові. Одного дня вона почула, як він сказав товаришеві, що ніколи не зміг би довірити своє життя пістолету.
  
  — Так, значить, він не сказав, коли саме прийде?
  
  Олауг похитала головою:
  
  — Сказав, йому потрібно дещо улагодити.
  
  — У нього є ключ від вхідних дверей?
  
  — Ні.
  
  — Добре. Значить...
  
  — Я їх не замикаю, коли знаю, що він прийде.
  
  — Двері й зараз не замкнуті?
  
  Беата відчула, як кров прилинула до голови, а голос став різким і грубуватим. Вона не знала, на кого гнівається більше: на стареньку — за те, що до неї прислали охорону з поліції, а вона залишила відімкнутими вхідні двері для сина, чи на саму себе — за те, що не перевірила елементарних речей.
  
  Вона перевела дихання, щоб голос став спокійнішим:
  
  — Олауг, прошу залишатися тут. А я пройду в кори­дор і...
  
  — Гей, є хто?! — почула Беата крик за спиною.
  
  Серце забилося ще швидше, і вона, розвернувшись, простягнула вперед руку, тримаючи тонкий білий вказівний палець на важкому гладенькому спусковому гачку. До дверей із коридору рухався силует чоловіка. Беата не чула, як він увійшов. Добра-добра, дурна-дурна...
  
  — Ух ти! — силует реготнув.
  
  Беата прицілилася в голову, але за мить відпустила гачок.
  
  — Хто це? — запитала Олауг.
  
  — Легка кавалерія, фрьокен Сівертсен, — відповів чоловік. — Інспектор Том Волер.
  
  Він простягнув руку, кинув короткий погляд на Беату і сказав:
  
  — До речі, фрьокен Сівертсен, я дозволив собі замкнути ваші вхідні двері.
  
  — Де інші? — запитала Беата.
  
  — Інших не буде. Тільки ти і я, дорога... — Том Волер посміхнувся, і у Беати мороз пробіг по шкірі.
  
  Минула восьма година.
  
  По телевізору попередили, що з боку Англії насувається холодний фронт і спека скоро закінчиться.
  
  У коридорі редакції Рогер Єндем сказав колезі, що остан­ні два дні поліція страшенно неговірка, а значить, щось готується. Пройшла чутка, що підняли загін швидкого реагування, а його командир Сіверт Фалькейд уже дві доби не відповідає на жодне телефонне повідомлення. Колега відповів, що Рогер видає бажане за дійсне, так само думали і в редакції, тому на першій сторінці опинився холодний фронт із Англії.
  
  Б’ярне Мьоллер сидів на канапі й дивився «Такт за тактом». Йому подобався ведучий, Івар Дюрхьоуг, і пісні, які звучали в передачі. Нехай дехто на службі вважає, що це шоу цікаве тільки бабусям і тіточкам, а йому подобається. Йому завжди здавалося, що в Норвегії багато талановитих співаків, які залишаються в тіні. Але сьогодні ввечері у Мьоллера не виходило зосередитися на словах пісень: він сидів, безглуздо втупившись в екран, і думав тільки про ту доповідь, яку йому по телефону щойно подав Харрі.
  
  Уп’яте за півгодини він подивився на годинник, потім на телефон. Харрі обіцяв подзвонити, як тільки з’ясується ще що-небудь. Начальник кримінальної поліції просив Мьоллера доповісти ситуацію, як тільки операцію буде закінчено. Мьоллер подумав, що у начальства, напевно, в літньому будиночку теж є телевізор, і він зараз сидить так само, дивиться на відкриті слова на екрані (друге і третє: «just» і «called»), мовчить і думає абсолютно про інше.
  
  Отто затягнувся, заплющив очі й уявив собі, як спалахнуло світло у вікнах, вітер шумить у сухому листі. На його розчарування, штори засмикнулися. Друга бляшанка давно вже лежала в канаві. Нільс утік додому.
  
  Свої сигарети в Отто закінчились, і він позичив у того паскудника, себто Харрі. Через півгодини після того, як ушився Волер, той дістав із кишені пачку «Кемел лайт». Хороші сигарети. Були б іще не легкими... Коли вони закурили, Сіверт Фалькейд несхвально подивився на них, але нічого не сказав. Тепер блакитнуватий серпанок прикривав і обличчя Фалькейда, і застиглі портрети коридорів і сходів.
  
  Харрі присунув крісло ближче до Отто і почав роздивлятись екрани. Повільно курив і вивчав картинки одну за одною, наче міг знайти там щось нове.
  
  — А це що? — запитав Харрі й тицьнув у один із секторів лівого екрана.
  
  — Тут?
  
  — Ні, вище. На четвертому поверсі.
  
  Отто подивився на блідо-жовті стіни порожнього коридору:
  
  — Нічого особливого не бачу.
  
  — Над третіми дверима праворуч. На штукатурці.
  
  Отто зіщулився: якісь білі мітки. Спочатку він вирішив, що вони залишилися після невдалої спроби встановити одну з камер, але не пригадав, щоб штукатурку чіпали саме в цьому місці.
  
  — Що там таке? — подався вперед Фалькейд.
  
  — Не знаю, — відповів Харрі. — Отто, як тут можна зробити більшим...
  
  Отто виділив мишкою квадрат над дверима. Натиснув дві клавіші, й фрагмент заповнив увесь екран в двадцять один дюйм.
  
  — Небеса милостиві... — прошепотів Харрі.
  
  — Та вжеж, техніка у мене хоч куди, — з гордістю сказав Отто і любовно поплескав по пульту. Він уже був готовий перейнятися деякою симпатією до цього Харрі.
  
  — Пентаграма, — вів далі Харрі пошепки.
  
  — Га?
  
  Але поліцейський вже обернувся до Фалькейда:
  
  — Скажи «Дельті-один», чи як вони там називаються, щоб були готові. Зараз я піду в кімнату чотириста шість. Чекайте, поки не побачите мене на екрані.
  
  Поліцейський встав і дістав пістолет, відомий Отто по довгих безсонних ночах в Інтернеті — варто було тільки набрати в пошуковій системі слово «handguns»[20] — «Глок-21». Зараз щось має статися, зрозумів він. Що саме, він поки що не знав, але, можливо, сенсаційні кадри у нього все-таки будуть.
  
  Харрі вийшов.
  
  — «Дельта-один», я «Альфа», — мовив у рацію Фалькейд і відпустив кнопку рації.
  
  Шум. Приємний шум із поклацуванням.
  
  Зупинившись біля ліфта поряд із вхідними дверима, Харрі на секунду забарився. Потім потягнув їх на себе. Серце зупинилося, коли він побачив перед собою чорні прути. Ґрати.
  
  Він відпустив ручку дверей, і ті повільно зачинилися. Однаково вже пізно. Останній приплив енергії, який відчуваєш, коли біжиш до перону, хоча знаєш, що потяг уже пішов, але хочеш усе-таки побачити його, перш ніж він зникне, скінчився.
  
  Харрі пішов по сходах. Старався йти спокійно. Коли ж убивця приходив сюди? Два дні тому? Тиждень?
  
  Сил більше не залишилося, каблуки все повільніше відстукували чечітку по східцях. Хочеться все-таки побачити...
  
  Варто було йому звернути в лівий коридор четвертого поверху, як із далекої кімнати з’явилися три фігури в чорному.
  
  Харрі зупинився під білою зіркою, продряпаною на жовтій стіні.
  
  Під табличкою з номером кімнати — «406» — була інша, з ім’ям. «Веланн». А ще нижче він побачив приклеєний скотчем аркуш паперу:
  
  «Поїхав. Маріус».
  
  Він кивнув «Дельті-один»: можна починати.
  
  Через шість секунд двері були відчинено.
  
  Харрі попросив інших почекати зовні й усередину ввійшов сам. Порожньо. Він ретельно оглянув кімнату. Чисто й акуратно. Навіть занадто акуратно. Не в’яжеться з обідраним плакатом Іггі Попа над канапою. Стіл прибраний, на полиці над ним — декілька пошарпаних книг кишенькового формату. Поряд із книгами — п’ять-шість ключів на брелоку у вигляді черепа. Фотографія усміхненої засмаглої дівчинки. Кохана або сестра, припустив Харрі. Між книгою Чарлза Буковскі та аудіоцентром стояв білий великий палець — схоже, восковий — і немов підбадьорював: «Усе відмінно! Усе ясно! Усе о’кей!»
  
  Харрі подивився на Іггі Попа: голий сухорлявий торс, роздуті вени, виразний погляд глибоко посаджених очей. Наче цю людину розіпнули, і, можливо, не один раз. Харрі поторкав великий палець на полиці. Для гіпсу або пластика занадто м’який, на дотик — наче справжній. Холодний, але справжній. Згадався фалоімітатор у Барлі. Пахнув палець формаліном і фарбою. Харрі обережно стиснув його. Фарба дала тріщину, в ніс ударив знайомий різкий запах, і Харрі мимоволі зробив крок назад.
  
  — Беата Льонн.
  
  — Це Харрі. Як там у вас?
  
  — Поки що чекаємо. Волер зайняв позицію в коридорі, а нас із фрьокен Сівертсен загнав на кухню. Дуже по-лицарськи.
  
  — Я дзвоню з гуртожитку, кімната чотириста шість. Він тут був.
  
  — Був?
  
  — Він залишив над дверима пентаграму. Хлопець, який тут живе, — такий собі Маріус Веланн — зник. Тутешні мешканці не бачили його вже декілька тижнів, на дверях написано, що він поїхав.
  
  — Гм... А може, він дійсно поїхав?
  
  Харрі помітив, що Беата починає переймати його манеру розмови.
  
  — Навряд, — сказав він. — Його великий палець залишився в кімнаті. У забальзамованому стані.
  
  На тому кінці повисло мовчання.
  
  — Я подзвонив вашим в експертизу. Вони вже їдуть.
  
  — Як же це? — запитала Беата. — Хіба ви не контролювали всю будівлю?
  
  — Сьогодні так. Але це сталося днів двадцять тому.
  
  — Звідки ти знаєш?
  
  — Знайшов телефон його батьків і подзвонив. Їм прийшов лист, що він збирається в Марокко. Батько говорить, що Маріус уперше прислав їм листа, зазвичай він дзвонить. За поштовим штемпелем і визначили.
  
  — Двадцять днів... — прошепотіла Беата.
  
  — Так. Тобто якраз за п’ять днів до першого вбивства — Камілли Луен. — Він почув, як важко Беата дихає у слухавку. До того вбивства, яке ми досі вважали першим.
  
  — О Господи...
  
  — Це ще не все. Ми зібрали мешканців і запитали, чи не запам’яталось їм що-небудь із того дня. Дівчина з три­ста третьої сказала, що пам’ятає, як того вечора засмагала на газоні перед гуртожитком, а по дорозі назад зустріла велокур’єра. Запам’ятала вона його тому, що велокур’єри сюди заїжджають нечасто, а коли через кілька тижнів газети почали писати про маніяка, в гуртожитку навіть жартували з цього приводу.
  
  — Виходить, він перехитрив нас із послідовністю.
  
  — Ні, — відповів Харрі. — Просто я йолоп. Пам’ятаєш, я говорив, що відрізані пальці є частиною коду, але не міг зрозуміти, чому він почав із вказівного? Усе виявилося простіше нікуди. Великий палець, перший на лівій руці, відрізано у першої жертви. Не треба бути наймудрішим, аби зрозуміти, що Камілла Луен була другою жертвою.
  
  — Гм...
  
  «Може, досить передражнювати, га?» — подумав Харрі.
  
  — І тепер не вистачає тільки п’ятої частини коду, — зробила висновок Беата. — Мізинця.
  
  — Розумієш, що це означає? Його мати поряд із тобою?
  
  — Так. Харрі, скажи мені, що він хоче зробити?
  
  — Не знаю.
  
  — Я розумію, що не знаєш, але однаково скажи.
  
  Харрі замислився:
  
  — Спробую... Сильним мотивом багатьох серійних ­убивць було усвідомлення власної неповноцінності. Оскільки залишилося останнє вбивство — п’яте, підсумкове, велика вірогідність, що він знищить основну причину своєї жорстокості. Чи себе. Чи і те й інше. До його матері це не має ніякого відношення. Скоріше до нього самого. Так або інакше, вибір місця злочину логічний. — Беата мовчала. — Ти там, Беато?
  
  — Так. У дитинстві з нього знущались, адже його батько — німець.
  
  — З кого знущалися?
  
  — З того, хто сюди прямує.
  
  Знову пауза.
  
  — А Волер чому сидить у коридорі сам?
  
  — Чому ти запитуєш?
  
  — Тому що розумніше було б схопити його разом, а не тримати тебе на кухні.
  
  — Можливо, — відповіла Беата. — У мене мало досвіду в оперативній роботі. Він, напевно, знає, що робить.
  
  — Це так, — підтвердив Харрі.
  
  У його голові виникла думка, яку він старанно намагався відігнати.
  
  — Щось не так, Харрі?
  
  — Гм, — відповів він. — Курити хочеться.
  
  
  
  
  
  Розділ 29. Субота. Він тоне
  
  
  Харрі поклав мобільний телефон у кишеню піджака й відкинувся на спинку канапи. Може, експерти його за це і вилають, але навряд чи цим він зіпсує який-небудь речдок. Очевидно, що і цього разу злочинець ґрунтовно прибрався. Харрі навіть відчув слабкий запах зеленого мила, коли нагнувся низько до підлоги, щоб розглянути маленькі чорні грудочки, намертво втерті в лінолеум.
  
  У дверях показалось обличчя.
  
  — Бйорн Гольм. Експертиза.
  
  — Добре, — сказав Харрі. — Закурити не буде?
  
  Він підвівся й одійшов до вікна, а Гольм і його товариш приступили до роботи. Призахідне сонце, немов позолотою, вкривало косими променями будинки, вулиці та дерева в Кампені й Тьоєні. Чи є на світі місто красивіше, ніж Осло в такі години? Напевно, є, і не одне, але Харрі про них не знав.
  
  Він іще раз подивився на палець на книжковій полиці. Злочинець занурив його у фарбу і приклеїв до полиці. Скоріше за все, і клей, і фарбу він приніс із собою. В усякому разі, в столі не було ні того, ні іншого.
  
  — Можете перевірити, що це за плями? — запитав Харрі, вказуючи на підлогу.
  
  — Обов’язково перевіримо, — відгукнувся Гольм.
  
  У Харрі паморочилася голова. Він викурив вісім сигарет підряд. Пити від цього хотілося менше, але хотілося. Він дивився на великий палець. Очевидно, злочинець скористався кусачками. Фарба, клей, молоток і якийсь різець, щоб вибити пентаграму над дверима. Та тут у нього був цілий набір інструментів.
  
  Пентаграма і палець. Тоді навіщо клей?
  
  — Схоже на розплавлену гуму, — повідомив Гольм, сидячи навпочіпки.
  
  — Як її плавлять? — запитав Харрі.
  
  — Ну... можна підпалити або пройтися праскою. Можна зварювальним пістолетом.
  
  — Для чого її використовують?
  
  Гольм знизав плечима.
  
  — Для вулканізації автомобільних шин, наприклад, — відповів його колега. — Можна що-небудь заклеїти. Чи для герметизації. На зразок того.
  
  — А в цьому випадку?
  
  — Оце вже не знаю. Вибачайте.
  
  — Спасибі.
  
  Великий палець указував на стелю. Краще б він указував на те, як розгадати код, подумав Харрі. А коду не могло не бути. Злочинець водив їх, немов безсловесну худобину, за кільце в носі. А якщо був код, було і рішення. Причому досить просте, якщо він розраховував на тямущу худобину приблизно свого рівня.
  
  Він дивився на палець. Угору. Все о’кей. Усе відмінно. Все ясно.
  
  Вечірнє світло заливало кімнату.
  
  Харрі курив, глибоко затягуючись, відчуваючи, як нікотин піднімається по судинах із легенів у тісні капіляри й далі, далі — отруюючи, вбиваючи, роз’яснюючи... Чорт забирай!
  
  Харрі важко закашлявся.
  
  Палець у стелю. Кімната чотириста шість. Горище над четвертим поверхом. Ну, звичайно! Худобина я безглузда!
  
  Харрі повернув ключ, відчинив двері, намацав на стіні вимикач і переступив поріг. У горищному приміщенні не було вікон, але воно виявилося просторим, і ходити можна було на повний зріст. Уздовж стін рядами вишикувалися пронумеровані контейнери, за дротяною сіткою штабелями лежали предмети, які вже соромно було назвати власні­стю, але до сміття вони ще не дотягували. Діряві матраци, плачевного вигляду стільці, картонні коробки з одягом і електричний ширвжиток, викидати який було жаль, позаяк іще працював.
  
  Усередину в супроводі двох своїх бійців увійшов Фалькейд і тут же тихо вилаявся. Сонце, яке зараз уже вибилося з сил і висіло на заході, цілий день нагрівало черепицю, і тепер горище перетворилося на сауну.
  
  — Здається, чотириста шостий — у цей бік. — Харрі повернув праворуч.
  
  — Чому ти такий упевнений, що він — на горищі?
  
  — Тому що злочинець сам указав нам на той очевидний факт, що над четвертим поверхом п’ятий. В цьому випадку — горище.
  
  — Ти розумієш, що ніякого трупа тут бути не може?
  
  — Це чому?
  
  — Учора ми приходили сюди з собакою. Труп, який декілька тижнів пролежав у такій духоті... В перекладі з собачих відчуттів на наші — це однаково, що шукати тут виючу заводську сирену. Навіть поганий собака учув би труп, а собака тут учора був відмінний.
  
  — А якщо труп загорнутий у щось, і по запаху його знайти неможливо?
  
  — Молекули запаху дуже рухливі, їм досить мікроскопічної дірочки. Не може бути, щоб...
  
  — Вулканізація, — здогадався Харрі.
  
  — Що?
  
  Харрі зупинився біля одного з контейнерів. Двоє бійців тут же опинилися поряд із ломиками в руках.
  
  — Перевіримо спочатку ось це, хлопці. — Він простягнув їм зв’язку ключів на черепі.
  
  Найменший якраз підійшов до висячого замка.
  
  — Зайду сам, — сказав Харрі. — Експерти не люблять зайвих слідів.
  
  Він узяв у когось ліхтарик і опинився в контейнері. Більшість місця тут займала велика біла одежна шафа з подвійними дверцями. Харрі взявся за одну з ручок і, зібравшись із духом, рвонув на себе. У ніс ударив запах прілого одягу, пилу та дерева. Харрі запалив ліхтарик. На штанзі висіли численні сині костюми, що, видно, дісталися Маріусу Веланну від трьох поколінь предків. Харрі посвітив усередину і провів рукою по тканині. Груба шерсть. Один із костюмів був загорнутий у тонкий пластик. На далекій вішалці був сірий чохол для одягу.
  
  Зачинивши шафу, Харрі обернувся до задньої стіни контейнера, де на рамі для сушки висіли штори, судячи з ви­гляду, ручної роботи. Він відсмикнував їх і побачив перед собою німий оскал маленьких хижих зубів. Залишки хутра були сірого кольору, а коричневі очиці-ґудзички вкрилися помітним шаром пилу.
  
  — Куниця, — визначив Фалькейд.
  
  — Гм...
  
  Харрі подивився навколо. Шукати більше ніде. Невже він і справді помилився?
  
  І тут його погляд привернув килим, який на вигляд нагадував персидський. Його скачано й поставлено на попа. Харрі посунув розламане плетене крісло, став на нього і посвітив всередину килима. Поліцейські внизу чекали в нетерпінні.
  
  — Гм... Харрі зліз із крісла і вимкнув ліхтарик.
  
  — Ну що? — запитав Фалькейд.
  
  Харрі похитав головою. Несподівано його здолала дика злість, він штовхнув одежну шафу, й та деякий час хиталася з одного боку в інший, ніби виконуючи танець живота. Йому нестерпно захотілося випити. Один ковток — позбавлення від болю. Він уже мав намір вийти з контейнера, як раптом почув за спиною скрип — неначе щось ковзає по стіні. Мимоволі обернувшись, він побачив, як дверці шафи відчинились, і, збиваючи з ніг, на нього звалився чохол для одягу.
  
  Якусь мить Харрі не розумів, де він і що з ним сталося. Потім, розплющивши очі, зміркував, що лежить на спині. У потилиці відчувався тупий біль. Од його падіння з сухої підлоги зметнулася хмарка пилу, і Харрі жадібно ловив ротом повітря. Важкий чохол тиснув на нього, йому здавалося, ніби він тоне, ніби його запхали у величезний пластиковий пакет із водою. У паніці він ударив по гладкому чохлу рукою, і кулак відчув щось м’яке і податливе.
  
  Харрі завмер і лежав тепер абсолютно тихо. Мало-помалу його відпустило, і тепер йому вже не здавалося, що він тоне. Йому здавалося, що він потонув: по той бік сірого пластика він побачив чиїсь засклянілі очі.
  
  Так знайшли Маріуса Веланна.
  
  
  
  
  
  Розділ 30. Субота. Арешт
  
  
  За вікном тихо, немов боязке дихання, промайнув бли­скучий сріблястий авіалайнер. Беата глянула на Олауг Сівертсен. Та, витягнувши шию, дивилась у вікно і часто моргала. Зморшки на її старих руках здавалися вузькими долинами, темно-сині жили — річками, а кісточки пальців — горами з білими сніговими шапками. Беата глянула на свої руки. Подумала, що пара рук може зробити протягом життя. І що не може або не в силах зробити.
  
  О дев’ятій п’ятдесят шість Беата почула, як скрипнула хвіртка і хтось попрямував по гравійній доріжці.
  
  Вона підвелася, серце забилося легко і часто — як лічильник Гейгера.
  
  — Це він, — сказала Олауг.
  
  — Точно?
  
  Олауг сумно всміхнулась:
  
  — Я чула, як він ходить по цій доріжці, коли був іще маленьким. А коли виріс і почав повертатися додому пізно, я, бувало, прокидалася від звуків його кроків. Він пройде всю стежину за дванадцять кроків. Можеш порахувати.
  
  У дверях несподівано виник Волер:
  
  — Хтось іде. Залишайтеся тут. Хоч що б сталося. Добре?
  
  — Це він, — сказала Беата і кивнула на Олауг.
  
  Волер кивнув у відповідь і знову зник.
  
  Беата поклала на руку старенької свою долоню:
  
  — Усе добре.
  
  — Ось побачите, це помилка, — сказала Олауг, не дивлячись на неї.
  
  Одинадцять, дванадцять. Беата почула скрип вхідних дверей.
  
  Потім крик Волера:
  
  — Поліція! Моє посвідчення — на підлозі перед тобою! Кидай пістолет, або я стріляю!
  
  Вона відчула, як здригнулася рука Олауг.
  
  — Поліція! Прибери пістолет, або мені доведеться стріляти!
  
  Навіщо кричати так голосно? Адже між ними не більше п’яти-шести метрів.
  
  — Востаннє попереджаю! — крикнув Волер.
  
  Вона встала і вийняла з кобури на поясі револьвер.
  
  — Беато... — тремтячим голосом покликала Олауг.
  
  Дівчина подивилась їй у вічі й побачила в них благання.
  
  — Кидай зброю! Ти цілишся в поліцейського!
  
  Чотирма кроками Беата перетнула кухню, відчинила двері й зі зброєю напоготів зробила крок у коридор. За два метри спиною до неї стояв Том Волер, а в кінці коридору — чоловік у сірому костюмі. В одній руці він тримав валізу. Коли Беата виходила з кухні, в її голові вже був план дій, і зараз вона відчула деяке нерозуміння.
  
  — Стріляю! — крикнув Волер.
  
  Беата побачила заніміле, з розкритим ротом обличчя чоловіка в кінці коридору. Плече Волера сіпнулося вперед, готуючись зустріти віддачу.
  
  — Том...
  
  Вона мовила це тихо, але Том Волер завмер, наче йому стрельнули в спину.
  
  — У нього немає ніякого пістолета, Том.
  
  Беаті здавалося, що вона дивиться кіно. Хтось натиснув на паузу в середині абсурдної сцени, і вона застигла, і тільки кадр тремтів час від часу. Беата чекала пострілу, але пострілу не було. Природно, Том же не ідіот. В усякому разі, не в медичному розумінні цього слова. Імпульси свої він контролює. Напевно, саме це найбільше налякало Беату, коли вони ще зустрічалися, — холодне самовладання.
  
  — Якщо вже ти однаково тут, — нарешті процідив Волер, — може, надінеш на нашого арештанта наручники?
  
  
  
  
  
  Розділ 31. Субота. «Хіба не радість — ненавидіти?»
  
  
  Коли Б’ярне Мьоллер знову вийшов до журналістів, які облягають вхід у Головне управління поліції, була вже майже північ. І хоча в жаркому серпанку над Осло можна було розрізнити тільки найяскравіші зірки, йому довелося затулити очі рукою від спалахів фотоапаратів і світла камер. На Мьоллера обрушився потік запитань.
  
  — Не всі зразу. — Він указав на одну з піднесених рук. — Будь ласка, представтеся.
  
  — Рогер Єндем, «Афтенпостен». Свен Сівертсен визнав свою провину?
  
  — Саме зараз у нього бере свідчення провідний слідчий інспектор Волер. Поки він не закінчить, я не можу відповідати на такі запитання.
  
  — Чи правда, що у валізі Сівертсена виявлено діаманти і зброю і що діаманти точно такі самі, як і ті, що знаходили на жертвах?
  
  — Так, це я можу підтвердити. Тепер ви, прошу.
  
  Молодий жіночий голос мовив:
  
  — Сьогодні ввечері ви сказали, що Свен Сівертсен мешкає в Празі, й мені вдалося знайти його офіційну адресу. Це пансіонат, але там відповідають, що він поїхав звідти більше року тому й ніхто не знає, де він живе тепер. Вам це відомо?
  
  Інші журналісти гарячково почали записувати питання, а потім і відповідь Мьоллера:
  
  — Ще ні.
  
  — Я переговорила з деякими людьми, — вів далі жіночий голос із погано приховуваною гордістю. — Вони ствер­джують, що у Свена Сівертсена в Чехії є цивільна дружина. Ім’я їм невідоме, але один із опитаних більш ніж відкрито натякнув, що вона була жінкою легкої поведінки. А це поліції відомо?
  
  — Тепер — так, — відповів Мьоллер. — Дякуємо за допомогу.
  
  — Ми теж, — крикнув хтось із натовпу, після чого всі дружно зареготали. Жінка збентежено заусміхалася.
  
  Голос з естфоллською вимовою представився:
  
  — «Дагбладет». Як це сприйняла його мати?
  
  Відшукавши очима в натовпі журналіста, що поставив запитання, Мьоллер прикусив нижню губу, щоб зі зла не видати непотрібну інформацію, і стримано відповів:
  
  — Не мені про це судити. Так, слухаю вас.
  
  — «Дагсавісе» цікавиться, як за чотири тижні труп Маріуса Веланна не було виявлено на горищі гуртожитку за такої спеки?
  
  — Питання часу ще належить уточнити, але, видно, злочинець поклав труп у пластиковий чохол для зберігання суконь або костюмів і запечатав його гумою для герметичності, перш ніж... — Мьоллер зам’явся: потрібне слово ніяк не спадало на думку. — Повісити його в шафу на горищі.
  
  У натовпі зашушукались, Мьоллер подумав, що, напевно, переборщив із деталями.
  
  Рогер Єндем поставив іще якесь запитання.
  
  Мьоллер бачив, як рухаються його губи, а у вухах звучала мелодія Стіві Уандера: «I just called to say I love you». У передачі «Такт за тактом» її так добре співала та — ну як її? — сестри­чка, якій мала дістатися головна роль у мюзиклі.
  
  — Вибачте, — прийшов до тями Мьоллер. — Ви не могли б повторити?
  
  Харрі й Беата з пристойної відстані дивилися на натовп журналістів і курили. Беата повідомила, що з урочистої нагоди теж курець, і стрельнула у Харрі сигарету.
  
  Сам Харрі не відчував ніякої урочистості. Скоріше сонливість.
  
  Ось із дверей показався Том Волер, його усміхнену фізіономію зустріли сліпучими спалахами. По стіні Головного управління, немов святкуючи тріумф, затанцювали тіні.
  
  — Він тепер знаменитість, — сказала Беата. — Людина, яка вела розслідування і власноручно заарештувала велокур’єра-маніяка.
  
  — Два пістолети в руках і таке інше? — всміхнувся Харрі.
  
  — Так, просто Дикий Захід. Можеш пояснити, навіщо кричати, щоб хлопець кинув зброю, якої в нього немає?
  
  — Волер, напевно, мав на увазі зброю, яка у Сівертсена була з собою. Я б крикнув те ж саме.
  
  — Авжеж, але знаєш, де ми знайшли той пістолет? У ва­лізі.
  
  — У Волера були усі підстави вважати, що перед ним чемпіон Дикого Заходу зі швидкісного діставання пістолетів із валізи.
  
  Беата розсміялася:
  
  — Ти ж підеш випити з нами пивця?
  
  Він подивився на неї, й її усмішка застигла, а рум’янець залив усе обличчя та шию.
  
  — Харрі, я не хотіла...
  
  — Нічого. Відсвяткуєш за двох, Беато. Я свою справу зробив.
  
  — Але просто побути з нами ти можеш?
  
  — Навряд. Це остання справа в моїй кар’єрі. — Клацання — і недокурок світляком полетів униз. — Із наступного тижня я більше не поліцейський. Може, звичайно, саме це і слід було б відзначити, але не таким чином.
  
  — І чим ти займешся?
  
  — Чим-небудь. — Харрі підвівся. — Чим-небудь іншим.
  
  На стоянці до нього підійшов Волер:
  
  — Вже йдеш, Харрі?
  
  — Втомився. Ну і як бути знаменитим?
  
  Волер виблискував білозубою усмішкою:
  
  — Усього лише кілька фотографій для газет. Та ти ж і сам прекрасно знаєш.
  
  — Якщо ти про той випадок у Сіднеї, то мене представили таким ковбоєм за те, що я застрелив маніяка, а ти його спіймав живим і здоровим. Саме такий герой-поліцейський потрібний нашій соціал-демократичній державі.
  
  — Це сарказм?
  
  — Загалом ні.
  
  — Ну, гаразд тоді. Бо мені однаково, кого вони там зведуть у герої. Якщо це зміцнить репутацію поліції, нехай малюють ненатурально-глянцеві картинки з таких, як я. Ми-то у себе знаємо, хто герой насправді, — сказав Волер. Холе вивудив із кишені ключі і зупинився перед своїм білим «ескортом». — І це я хотів сказати тобі, Харрі, від імені всіх наших. Справу розплутав ти, а не я або хто-небудь іще.
  
  — Я просто виконував свою роботу, — похмуро зауважив Харрі.
  
  — Свою роботу, так. Але я хотів поговорити іще про дещо. Сядьмо ненадовго?
  
  У салоні стояв густий запах бензину. Харрі подумав, що десь іржа все ж проїла діру.
  
  Від сигарети Волер відмовився.
  
  — Перше завдання для тебе готове, — сказав він. — Воно нелегке і небезпечне, і, якщо впораєшся, розраховуй на повну співпрацю.
  
  — Що за завдання? — Харрі випустив струмінь диму в дзеркало заднього огляду.
  
  Волер помацав кінчиками пальців один із дротів, що стирчав із діри на приладовому щитку, де зазвичай місти­ться магнітола.
  
  — Який вигляд мав Маріус Веланн? — запитав він.
  
  — А ти як думаєш? Після чотирьох тижнів у пластиковому пакеті.
  
  — Йому було двадцять чотири, Харрі. Двадцять чотири. Ти пам’ятаєш, які мрії в тебе були в двадцять чотири, які надії?
  
  Харрі пам’ятав.
  
  Волер криво посміхнувся:
  
  — У те літо, коли мені виповнилося двадцять два, ми з Гейром і Соло вирушили подорожувати по молодіжній знижці й опинилися на Італійській Рів’єрі. Грошей на готель нам не вистачало, хоча перед тим, як поїхати, Соло вигріб усю касу тата в кіоску. Отже на ніч ми ставили намет на пляжі, а вдень просто ходили й витріщалися на жінок, машини та яхти. Дивно, що при цьому ми відчували себе багачами. Тому що нам було по двадцять два роки, і ми вірили, що все це — нам. Ніби новорічний подарунок, який чекає під ялинкою. Камілла Луен, Барбара Свендсен, Лісбет Барлі — всі вони були молодими. Може, вони ще не встигли розчаруватися, Харрі, га? Може, ще чекали, коли можна буде розпакувати подарунок?
  
  Волер провів рукою по приладовому щитку і вів далі:
  
  — Харрі, я щойно вислухав свідчення Свена Сівертсена. Ти можеш ознайомитися з ними пізніше, але вже зараз я можу сказати тобі, що станеться. Він обачливий, хитрий диявол. Переконливо розіграє з себе божевільного, обдурить присяжних і психологів, і до в’язниці його відправити побояться. Коротше кажучи, він опиниться в якому-небудь психіатричному відділенні, де поводитиметься зразково, і через кілька років його вже випишуть. Так і буде, Харрі. Ось що ми робимо з покидьками суспільства, які нас оточують. Замість того, щоб позбутись їх, перекладаємо з місця на місце, не розуміючи, що покидьки продовжують гнити, а коли дім перетвориться на заражений, смердючий щурятник, то буде вже пізно. Тільки подивися на країни, де злочинність укріпилася так міцно, що її вже не винищиш. На жаль, у нашої держави зараз надто багато грошей, і політики навперебій виявляють приклади щедрості й великодушності. Ми стали занадто м’якими та пухнастими, щоб брати на себе відповідальність за прикрості. Розумієш?
  
  — Поки що так.
  
  — Саме час з’явитися нам, Харрі. Ми візьмемо на себе відповідальність. Можна сказати, ми займемося прибиранням сміття, яке суспільство боїться взяти на себе.
  
  Харрі затягнувся так глибоко, що сигарета затріщала.
  
  — Що ти маєш на увазі? — запитав він, затримавши подих.
  
  — Свен Сівертсен, — кинув Волер, із побоюванням ви­глядаючи у вікно, — сміття, яке ти маєш прибрати.
  
  Харрі з гучним кашлем обрушився на кермо, випускаючи дим із горла.
  
  — Так ви цим займаєтесь? А решта? Контрабанда? — запитав він.
  
  — Уся інша діяльність спрямована на те, щоб фінансувати цю.
  
  — Це і є твій собор?
  
  Волер повільно кивнув. Потім нахилився до Харрі, й той відчув, що йому щось поклали в кишеню.
  
  — Ампула, — пояснив Волер. — Цю речовину називають «Joseph’s Blessing»[21]. Розроблене КДБ під час війни в Афганістані. Спочатку планувалося для замахів, але більше відоме як засіб самогубства — його застосовують полонені чеченські бойовики. Паралізує дихальну систему, але, на відміну від синильної кислоти, не має ні смаку, ні запаху. Ампулу зручно засунути під язик або в пряму кишку. Якщо розкрити її, розмішати вміст у склянці води й випити, людина помирає протягом декількох секунд. Завдання зрозуміле?
  
  Харрі випростався. Кашель більше не мучив, але очі сльозилися.
  
  — Тобто матиме вигляд самогубства?
  
  — Свідки в ізоляторі підтвердять, що, на жаль, при визначенні у камеру пряму кишку не перевірили. Не хвилюйся, все домовлено.
  
  Харрі глибоко вдихнув. Від пари бензину трохи нудило. Вдалині тужливо завила сирена.
  
  — Ти ж хотів його застрелити?
  
  Волер не відповів. Харрі побачив, як до головного входу в ізолятор під’їхала поліцейська машина.
  
  — Ти навіть не збирався його заарештовувати, а два пістолети з собою взяв, аби один потім, уже коли пристрелиш, укласти йому в руку, щоб виходило так, ніби він тобі ним погрожував. Ти спеціально всадовив матір і Беату на кухні, а кричав для того, щоб вони змогли підтвердити, що ти стріляв при самообороні. Беата вийшла в коридор дуже рано і зірвала твій план.
  
  Волер важко зітхнув:
  
  — Нам доводиться прибирати. Так ти прибрав того вбивцю з Сіднея. Закон не працює, його писали для іншого часу — безневиннішого. Перш ніж його змінять, нам не можна дозволити злочинцям захопити місто. Ти ж бо це розумієш: бачиш цей бруд щодня.
  
  Харрі подивився, як дотліває його сигарета, і кивнув:
  
  — Мені просто потрібна була повна картина.
  
  — Добре, Харрі. Слухай. Свен Сівертсен сидітиме в камері попереднього ув’язнення номер дев’ять цілу добу, тобто до ранку понеділка. Потім його переведуть у камеру, що добре охороняється, в Уллерсму, де нам його не дістати. Ключ до камери ти знайдеш у службовому приміщенні, у столі ліворуч од дверей. У тебе є завтрашня північ, Харрі. Потім я подзвоню в ізолятор, аби переконатися, що велокур’єр-маніяк зазнав заслуженого покарання. Ясно?
  
  Харрі знову кивнув.
  
  Волер посміхнувся:
  
  — Знаєш що, Харрі? Хоч я і радий, що ми, нарешті, в одній команді, все-таки в глибині душі мені сумно. А знаєш, чому?
  
  Харрі знизав плечима:
  
  — Вочевидь, ти думав, що не все на світі продається за гроші?
  
  Волер розсміявся:
  
  — Холодно, Харрі! Адже мені здається, що я втратив хорошого ворога. Ми схожі. Ти ж розумієш, про що я?
  
  — Хіба не радість — ненавидіти?
  
  — Що?
  
  — Мікаель Крун. «Рага Рокерз».
  
  — У тебе двадцять чотири години, Харрі. Удачі.
  
  
  
  
  
  Частина V
  
  
  Розділ 32. Неділя. Ластівки
  
  
  Ракель стояла в спальні й вивчала своє відображення в дзеркалі. Через відчинене вікно вона почула, як під’їхала машина і гравій на доріжці захрумтів під знайомими кроками. На туалетному столику перед дзеркалом стояла фотографія батька. Ракель завжди дивувалась, який молодий і наївний на вигляд він був на ній.
  
  Як завжди, вона закріпила волосся шпилькою. Чи варто зробити іншу зачіску? Сьогодні вона наділа мамину сукню з червоного мусліну. Чи не занадто ошатний вона має вигляд? У дитинстві батько часто розповідав, що вперше побачив маму саме в цій сукні, й Ракель ніколи не набридала ця дивна, мила казка. Щоправда, для неї сукню довелось ушити.
  
  Вона ослабила шпильку і хитнула головою — волосся розсипалося по плечах. Задзеленчав дверний дзвоник, і Ракель почула, як Олег побіг відчиняти. Потім — його сповнений ентузіазму голос і тихий сміх Харрі. Вона востаннє поглянула в дзеркало. Відчула, що серце забилося швидше, і вийшла з кімнати.
  
  — Мамо! Харрі при...
  
  Радісний крик Олега осікся, ледве вона показалася на сходах. Перша сходинка далася важко: високі каблуки раптом виявилися такими хисткими й ненадійними, але потім Ракель знайшла точку рівноваги й підвела погляд. Олег стояв біля підніжжя сходів і, розкривши рота, дивився на неї. Поруч був Харрі. Його очі сяяли, і їй здалося, що вона відчуває тепло його погляду на щоках. У руці він тримав букет троянд.
  
  — Ти така красива, мамо! — видихнув Олег.
  
  Ракель заплющила очі. Обидва бічні стекла були опущені, й вітер гладив її волосся та шкіру. Харрі обережно вів ­«ескорт» по зигзагоподібній дорозі вниз по Хольменколлвейєн. У машині злегка пахло миючим засобом. Ракель опустила сонцезахисний козирок, аби перевірити помаду на губах, і побачила, що навіть дзеркало на зворотному боці козирка було ідеально вичищене.
  
  Вона всміхнулася, згадавши їх першу зустріч. Того разу Харрі запропонував підкинути її до роботи, і їй довелося штовхати з ним машину.
  
  Навіть не віриться, що це — та ж сама бідолашна колимага.
  
  Вона скоса подивилася на нього.
  
  І та ж сама горбовинка на носі. І ті ж м’які, майже жіночі губи, які так вирізнялися на мужньому обличчі. Його зовнішність навряд чи можна було назвати красивою в класичному розумінні цього слова, але вона була — як це сказати? — виразною. І його очі... Навіть не очі. Погляд.
  
  Він обернувся, немов прочитавши її думки.
  
  Усміхнувся. Ось вона —дитяча м’якість у погляді, мовби на неї дивився смішливий хлопчисько. У цьому відчувалося щось непідробне, невідбутне, справжнє. Цьому погляду можна було вірити. Хотілося вірити.
  
  Ракель усміхнулась у відповідь.
  
  — Про що думаєш? — запитав він, поглядом повертаючись до дороги.
  
  — Так, про всяке.
  
  Останніми тижнями у неї дійсно був час подумати. Час зрозуміти, що насправді Харрі ніколи не порушував даних їй обіцянок. Він же не обіцяв їй, що не зірветься знову. Не обіцяв, що робота перестане бути для нього найголовнішим у житті. Не обіцяв, що буде легко. В усьому цьому вона переконала себе сама. І тепер їй це було ясно.
  
  Будинок в Уппсалі. Харрі так багато про нього розповідав, що Ракель іноді здавалося, ніби вона сама там виросла. Коли вони під’їхали, Улав Холе і Сестреня вже чекали біля хвіртки.
  
  — Привіт, Олеже, — сказала Сестреня тим серйозним голосом, яким старші сестри полюбляють говорити з молодшими братами. —А ми тісто поставили.
  
  — Справді? — Олег нетерпляче забарабанив по маминому кріслу, щоб його випустили з машини.
  
  По дорозі до міста Ракель відкинула голову на спинку сидіння і сказала, що вважає Харрі привабливим, але відразу обмовилася, щоб він не вводив себе в оману на її рахунок. Той відповів, що вважає її куди привабливішою, й одразу обмовився, що вона може вводити себе в будь-яку оману на його рахунок. Вони зупинилися біля Екеберзького урвища — внизу лежало все місто, а між містом і ними літали чорні пташки з роздвоєними хвостами.
  
  — Ластівки, — всміхнувся Харрі.
  
  — Низько як літають, — сказала Ракель. — Значить, буде дощ?
  
  — Так. Передавали, що дощ.
  
  — Ах, яка краса! Вони тому літають? Повідомляють про погоду?
  
  — Ні, — відповів Харрі. — Вони працюють, очищають повітря від комах.
  
  — А чому вони так швидко снують туди й сюди? Неначе в паніці.
  
  — У них не так багато часу. Зараз комахи ще в повітрі, але із заходом сонця полювання нам доведеться закінчити.
  
  — Ти хотів сказати: «Їм доведеться закінчити»?
  
  Вона повернулася до нього. Харрі дивився скляними очима кудись удалину.
  
  — Так, звичайно, — відповів він. — Вибач, замислився.
  
  Публіка, що прийшла на прем’єру, розмістилася на площі перед Національним театром. Там створили затінок, і знаменитості безтурботно розмовляли зі знаменитостями, навколо крутилися журналісти й тихо дзижчали камери. Якщо не брати до уваги плітки про яке-небудь нове літнє захоплення, всі розмови були на одну тему: вчорашній арешт велокур’єра-маніяка.
  
  Коли вони проходили всередину, Харрі злегка обняв Ракель за талію, і вона крізь тонку тканину відчула тепло його пальців. Раптом просто перед ними виникло обличчя:
  
  — Рогер Єндем із «Афтенпостен». Вибачте, ми проводимо опитування. Спіймали, нарешті, викрадача тієї жінки, яка мала зіграти головну роль у сьогоднішньому спектаклі. Що ви про це думаєте?
  
  Вони зупинились, і Ракель відчула, як Харрі прибрав руку з її талії.
  
  Обличчя журналіста застигло в усмішці, але очі бігали.
  
  — Ми ж із вами знайомі, Холе. Я працюю в кримінальній хроніці. Мені довелося пару разів брати у вас інтерв’ю після повернення з Сіднея. Ви якось сказали, що я єдиний журналіст, який не спотворює ваші цитати. Пам’ятаєте?
  
  Харрі задумливо подивився на Рогера Єндема і кивнув.
  
  — Гм... Вирішили розлучитися з кримінальною хро­нікою?
  
  — Ні-ні! — Журналіст рішуче похитав головою. — Про­сто підміняю колегу. Літо, відпустки. Можу я взяти інтерв’ю в інспектора поліції Харрі Холе?
  
  — Ні.
  
  — Невже?
  
  — «Ні» — в тому сенсі, що я не інспектор поліції, — пояснив Харрі.
  
  Здавалося, журналіст приголомшений:
  
  — Але я ж вас бачив...
  
  Харрі швидко подивився на всі боки й нахилився до Єндема:
  
  — У вас є візитка?
  
  — Так... — Він простягнув йому білу картку з логотипом газети: «Афтенпостен» синіми готичними літерами. Харрі засунув її в кишеню. — Я працюю до одинадцятої.
  
  — Там подивимось.
  
  Рогер Єндем провів їх здивованим поглядом. Вони продовжили підніматися по сходах. Ракель знову відчула теплий дотик Харрі.
  
  Біля входу в зал їх зустрів чоловік із борідкою, усмішкою та сльозами на очах. Ракель бачила це обличчя раніше — в газетах. Віллі Барлі.
  
  — Радий, що ви прийшли разом, — пробурмотів він, розкриваючи обійми.
  
  Після секундного замішання Харрі дозволив себе обійняти.
  
  — А ви, мабуть, Ракель. — Віллі Барлі підморгнув їй через плече Харрі. Його він притиснув до себе так міцно, як дитина щойно знайдену плюшеву іграшку.
  
  — Що це означало? — запитала Ракель, коли вони знайшли свої місця в середині четвертого ряду.
  
  — Виявлення чоловічої дружби, — кинув Харрі. — Художник...
  
  — Ні, не це. Ти сказав, що більше не інспектор поліції?
  
  — Учора закінчився мій останній робочий день у Голов­ному управлінні.
  
  Вона подивилася на нього:
  
  — І ти нічого не сказав?
  
  — Щось я сказав. Тоді в саду.
  
  — І чим ти тепер займешся?
  
  — Чим-небудь іншим.
  
  — Чим же?
  
  — Чим-небудь абсолютно іншим. Мені тут через приятеля надійшла одна пропозиція, і я погодився. Сподіваюся, для мене настають кращі часи. Потім розповім.
  
  Завіса піднялася.
  
  Коли завіса опустилася востаннє, зал вибухнув шквалом оплесків. Вони не стихали ще хвилин десять.
  
  Актори вибігали на сцену і втікали поодинці та в різних комбінаціях, доти, поки комбінувати вже стало нікого, і вони просто вишикувалися в ряд послухати овації. Щоразу, коли Тойя Харанг робила крок уперед, щоб вклонитися, лунали крики «браво». Врешті-решт, на сцену витягнули всіх, хто мав до вистави хоч якесь відношення, і Віллі Барлі обійняв Тойю, і в усіх на очах були сльози й на сцені, й у залі.
  
  Навіть Ракель дістала хустку і міцно тримала Харрі за руку.
  
  — Дивно на вас дивитися, — подав голос Олег із заднього сидіння. — Щось не так?
  
  Ракель і Харрі синхронно похитали головами.
  
  — Так ви знову друзі? Чи як?
  
  Ракель усміхнулась:
  
  — Олеже, ми ж і не були недругами.
  
  — Харрі?
  
  — Слухаю, шефе? — Харрі поглянув у дзеркало.
  
  — Це означає, що скоро ми знову підемо в кіно? На фільм для хлопчаків?
  
  — Можливо. Якщо це буде хороший фільм.
  
  — Он як? — втрутилася Ракель. — А я що робитиму в цей час?
  
  — Ти можеш грати з Улавом і Сестреням, — радісно запропонував Олег. — Мамо, це дуже здорово! Мене Улав навчив грати в шашки!
  
  Харрі звернув на майданчик перед будинком і зупинився. Мотор не заглушив. Ракель вручила Олегу ключі від квартири й випустила його з машини. Удвох із Харрі вони подивились, як хлопчик вихором промчав по гравійній доріжці.
  
  — Господи, яким же він став великим, — сказав Харрі.
  
  Ракель поклала голову йому на плече:
  
  — Зайдеш?
  
  — Не зараз. Треба дещо ще зробити по роботі. Закінчити справи.
  
  Вона погладила його по щоці:
  
  — Можеш зайти і пізніше. Якщо захочеш.
  
  — Гм... Ти добре подумала, Ракель?
  
  Вона зітхнула, заплющила очі й притулилася лобом до його шиї.
  
  — Ні. І так. Знаєш, це однаково, що стрибати з палаючого будинку. Краще вже зламати ноги, ніж згоріти.
  
  — Поки не впадеш, здається, що краще.
  
  Вони сиділи, мовчки дивились одне на одного і слухали нерівне торохтіння мотора. Потім Харрі легенько взяв Ракель за підборіддя і поцілував. Їй здалося, що вона втрачає рівновагу, втрачає ґрунт під ногами, втрачає розум, і він був єдиним її порятунком. І ще їй здалося, що вона горить і падає одночасно.
  
  Вона не знала, скільки тривав поцілунок, і, коли він обережно вивільнився з її обіймів, шепнула:
  
  — Я залишу двері відчиненими.
  
  Їй слід було б знати, що це безглуздо.
  
  Їй слід було б знати, що це небезпечно.
  
  Але вона вже втомилася думати. Вона думала всі ці тижні без нього.
  
  
  
  
  
  Розділ 33. Ніч на понеділок. «Благословення Йосифа»
  
  
  Машин на стоянці перед ізолятором було мало. А людей не було зовсім. Харрі повернув ключ запалювання, і мотор із передсмертним хрипом затих. Він подивився на годинник. Одинадцята десять. У нього ще п’ятдесят хвилин. Стіни дітища Тельє, Торпа і Осена перекидали один одному відлуння його кроків.
  
  Перш ніж увійти, Харрі перевів подих.
  
  У приміщенні було абсолютно тихо. За столами нікого. Харрі уловив справа якийсь рух: у кімнаті чергового обернулося крісло. Він побачив півобличчя з налитим кров’ю оком. Око подарувало йому порожній погляд, і крісло розвернулося назад.
  
  Грот. Сам. Дивно. А може, й ні.
  
  Відшукавши у столі ключ від дев’ятої камери, Харрі по­прямував далі. З кімнати тюремних наглядачів чулися голоси, але потрібна камера розташовувалася дуже вдало: Харрі навіть не довелося проходити повз них.
  
  Він вставив ключ у замок, повернув. Почекав секунду, почув усередині якесь ворушіння і відчинив двері.
  
  Людина, яка дивилася на нього з ліжка, була не схожа на вбивцю. Харрі знав, що це ще нічого не означає. Буває, у людини все на обличчі написано, а буває, й ні.
  
  Це обличчя було красивим: правильні риси, густе, коротко підстрижене темне волосся та блакитні очі, про які, напевно, колись говорили, що вони мамині, але з часом вони перетворилися на власні. Харрі було під сорок. Свену Сівертсену — за п’ятдесят. Харрі подумав, що більшість би, напевно, подумала навпаки.
  
  Сівертсен був одягнений у червоні тюремні штани та куртку.
  
  — Добрий вечір, Сівертсене. Інспектор Холе. Будьте ласкаві, підніміться та оберніться до мене спиною.
  
  Сівертсен звів брову. Харрі погойдав у повітрі наручниками:
  
  — Такі правила.
  
  Не мовлячи ні слова, Сівертсен підвівся, Харрі защипнув наручники і підштовхнув його до ліжка.
  
  Стільця в камері не було. У ній узагалі майже нічого не було, щоб не можна було поранити ні себе, ні інших. Монополія на покарання тут належала правовій державі. Харрі притулився до стіни і дістав з кишені пом’яту пачку сигарет.
  
  — Спрацює димова сигналізація, — попередив Сівертсен. — Дуже чутлива. — Голос у нього виявився на подив дзвінким.
  
  — Вірно. Напевно, доводилося сидіти раніше?
  
  Харрі прикурив, став навшпиньки, підчепив кришку сигналізації й вийняв батарею.
  
  — А правила із цього приводу що говорять? — їдко поцікавився Свен Сівертсен.
  
  — Не пам’ятаю. Сигарету?
  
  — Що це? Трюк із хорошим поліцейським?
  
  — Ні, — всміхнувся Харрі. — На вас так багато матеріалу, Сівертсене, що навіть комедію ламати не доведеться. Нам не потрібні подробиці, не потрібний труп Лісбет Барлі, не треба ніякого визнання. Нам, Сівертсене, навіть допомога ваша без потреби.
  
  — Навіщо ж ви прийшли?
  
  — Із цікавості. У нас тут глибоководний промисел, і мені стало цікаво, хто цього разу попався мені на гачок.
  
  Сівертсен невесело реготнув:
  
  — У вас багата фантазія, інспекторе Холе, але я вас розчарую. Може, і здається, що ви спіймали велику рибу, а на ділі рваний черевик.
  
  — Будь ласка, говоріть тихіше.
  
  — Боїтеся, що нас почують?
  
  — Просто зробіть, як я кажу. Ви здаєтеся дуже спокійним для людини, яку щойно заарештували за чотири вбивства.
  
  — Я не винуватий.
  
  — Гм... Дозвольте мені коротко змалювати вам ситуацію, Сівертсене. У вашій валізі ми знаходимо червоний діамант. Такі, прямо скажемо, на дорозі не валяються, і саме такі були знайдено на кожній із жертв. Плюс до цього «ческа збройовка», порівняно рідкісна зброя для Норвегії, але саме з такого пістолета вбили Барбару Свендсен. Ви у свідченнях заявили, що в ті дні, коли здійснювалися вбивства, ви були в Празі. Ми перевірили авіакомпанії і з’ясували, що на кожну з п’яти дат — включаючи вчорашню — у вас припадав короткий візит в Осло. Як у вас з алібі на п’яту годину, Сівертсене?
  
  Свен Сівертсен мовчав.
  
  — Я подумав. І вирішив, що не так уже ви не винуваті, Сівертсене, — сказав Харрі.
  
  — Мені байдуже, що ви думаєте, Холе. Що ще вам од мене треба?
  
  Не відходячи від стіни, Харрі сів навпочіпки:
  
  — Ви знайомі з Томом Волером?
  
  — З ким?
  
  Харрі витримав паузу, випустив дим під стелю. Судячи з обличчя, Свен Сівертсен невимовно втомився. Раніше Харрі зустрічав убивць із непробивним черепом і душею тремтячою, немов желе. І таких відморозків, у яких і всередині була непробивна кістка. Йому стало цікаво, до якого типу відноситься цей екземпляр.
  
  — Сівертсен, не прикидайтеся, ніби не пам’ятаєте імені того, хто вас заарештовував, а потім допитував. Я запитую, чи були ви з ним знайомі раніше? — Харрі помітив, як напружилося на секунду обличчя у його співрозмовника. — Раніше вас судили за контрабанду. На тій зброї, що знайшли у вас у валізі, й на інших пістолетах є особливі сліди. Їх залишає машинка, яку використовують, аби сточувати серійні номери. Такі ж сліди останніми роками ми нерідко знаходили на незареєстрованих зразках, знайдених в Осло. Ми вважаємо, що за цим стоїть добре законспірована організація контрабандистів.
  
  — Цікаво.
  
  — Ви перевозили зброю для Волера, Сівертсене?
  
  — Ух, ви що, і цим займаєтеся? — Свен Сівертсен навіть не моргнув, але на лобі набубнявіли крапельки поту.
  
  — Жарко, Сівертсене?
  
  — Терпимо.
  
  — Гм... — Харрі підвівся і підійшов до мийки. Стоячи до Сівертсена спиною, він дістав із полиці пластиковий стаканчик і відкрив воду. — Знаєте що, Сівертсен? Я ж про це і не подумав би, якби колега не розповіла мені про те, як Волер вас заарештовував. Тоді я згадав, як він відреагував на ваше ім’я, коли я передавав відомості, здобуті Беатою Льонн. Він зазвичай з біса уміло тримає себе в руках, а тут раптом зблід і на якусь мить застиг, ніби не міг поворушитися. В той момент я вирішив: це він зрозумів, що нас провели, й у нас ще один труп на підході. Але коли Льонн розповіла про два пістолети Волера і про те, як він кричав, щоб ви перестали в нього цілитися, до мене почало доходити. Ні, злякався він не нового вбивства, а, як я вже сказав, вашого імені. Він його пам’ятав. Ви ж один із його кур’єрів. І Волер, зрозуміло, зміркував: якщо вас звинуватять у вбивстві, все тут же випливе назовні: зброя, якою ви користувалися, причина ваших частих поїздок в Осло, всі ваші зв’язки. Суддя, може, навіть скостив би вам термін за сприяння слідству. Тому він вирішив вас пристрелити.
  
  — Пристре...
  
  Харрі наповнив стаканчик водою, розвернувся й підійшов до Свена Сівертсена. Поставив воду на підлогу і зняв із нього наручники. Сівертсен потер зап’ястки.
  
  — Випийте, — сказав Харрі. — Потім я дам вам покурити і знову надіну наручники.
  
  Свен не квапився виконувати сказане. Харрі подивився на годинник. Залишалося ще хвилин тридцять.
  
  — Ну ж, Сівертсене!
  
  Свен схопив стаканчик, закинув голову і випив усе до дна, не зводячи очей із Харрі.
  
  Харрі прикурив дві сигарети, одну вручив Сівертсену.
  
  — Але ви мені, звичайно, не вірите, — вів далі він. — Ви, навпаки, вважаєте, що Том Волер виручить вас із цієї — як би це сказати — неприємної ситуації? Що він буде чимось заради вас ризикувати, наприклад премією за довгу і вірну службу. В крайньому разі, ви вважаєте, що, маючи стільки відомостей проти нього, ви завжди можете змусити його допомогти вам. — Харрі повільно похитав головою. — Я думав, ви тямущий, Сіверт­сене. Такі ребуси нам загадували, такі п’єси розігрували, а самі завжди йшли на крок попереду. Я вже уявляв собі людину, яка напевно знає, як ми міркуємо і чого хочемо, а тут ви не змогли зрозуміти, як мислить така акула, як Том Волер.
  
  — Ваша правда. — Сівертсен, напівзаплющивши очі, випустив у стелю цівку диму. — Я вам не вірю.
  
  Сівертсен струсив попіл у порожній стаканчик на підлозі й схибив.
  
  Невже він намацав слабке місце? Харрі й раніше так здавалось, а потім з’ясовувалося, що він помилявся.
  
  — Чули, обіцяють похолодання? — поцікавився він.
  
  — Я за норвезькими новинами не стежу, — всміхнувся Сівертсен, думаючи, що вийшов переможцем.
  
  — Дощ іще, — додав Харрі. — До речі, як вода на смак?
  
  — Вода як вода.
  
  — Значить, «Благословення Йосифа» тримає марку.
  
  — Чого Йосифа?
  
  — «Благословення», «Blessing» — без смаку і запаху. О, здається, ви про нього чули? Можливо, навіть перевозили для Волера цю продукцію? Чечня — Прага — Осло? — Харрі зобразив криву посмішку. — За іронією долі.
  
  — Про що ви?
  
  Харрі кинув йому якийсь предмет, той описав високу дугу й опинився у Сівертсена в руках. Предмет нагадував личинку. Це була біла капсула.
  
  — Але вона порожня... — Свен перевів погляд на Харрі.
  
  — Само собою. Так би мовити, привіт од нашого спільного начальника Тома Волера.
  
  Харрі випустив дим через ніс і подивився на Сівертсена. Побачив, як засмикалася жилка на лобі, як пальці нервово вчепилися в підборіддя.
  
  — Ти, Сівертсене, як підозрюваний у чотирьох убивствах, мав би сидіти у спеціальній в’язниці під надійною охороною. Не думав про це? А ти сидиш у звичайному ізоляторі, куди може зайти всякий, у кого при собі посвідчення. Я міг би витягнути тебе звідси, черговому сказати, що повів на допит, поставити пару підписів, після чого відправити тебе прямо в Прагу. Чи — як в цьому випадку — в пекло. Як ти думаєш, хто розпорядився посадити тебе сюди, га, Сівертсене? До речі, як самопочуття?
  
  Сівертсен глитнув. Слабке місце. Ох, яке слабке місце!
  
  — Навіщо ви мені це розповідаєте? — прошепотів він.
  
  Харрі знизав плечима:
  
  — Волер дуже вибірково ділиться інформацією з підлеглими, а я, як ти зрозумів, цікавий за природою. А тобі, Сівертсен, самому не хочеться, як і мені, побачити повну картину? Чи ти з тих, хто думає, що після смерті набуде вічного життя?
  
  Сівертсен зблід.
  
  — Ще сигарету? — запитав Харрі. — Чи вже трохи нудить?
  
  Останнє слово спрацювало, як детонатор. Сівертсен почав дихати розкритим ротом, хитнув головою, і в наступну мить кам’яну підлогу камери прикрасила жовта блювота. Деякий час він сидів і жадібно ловив ротом повітря.
  
  Харрі несхвально подивився на ті декілька крапель, які потрапили йому на брюки, підійшов до раковини, відірвав шматок туалетного паперу, витер, потім відірвав іще один і подав Сівертсену. Той обтер губи, важко впустив голову і закрив обличчя долонями. Потім він схлипуючи заговорив:
  
  — Коли я увійшов до коридору... то дуже здивувався, але зрозумів, що він розігрує якусь роль. Він підморгував мені й хитав головою: мовляв, кричить він для когось іншого. Через декілька секунд я зрозумів його задумку. Вірніше, вирішив, що зрозумів. Я думав, що йому потрібно, щоб інші повірили, ніби я озброєний. Тоді йому буде легше пояснити, чому він дозволив мені вислизнути. У нього були два пістолети. Я думав, що другий — для мене: якби хто-небудь нас побачив, у мене в руці була б зброя. Я просто стояв і чекав, поки він дасть мені пістолет. А потім прийшла ця молодичка й усе зіпсувала.
  
  Харрі знову став біля стіни.
  
  — Тобто ти признаєшся, що знав: поліція шукає тебе у справі про велокур’єра-вбивцю? — зажадав він підтвер­дження.
  
  Сівертсен похитав головою:
  
  — Ні, ні, ніякий я не вбивця. Я думав, мене заарештували за контрабанду зброї та діамантів. Я знав, що Волер розслідує такі справи, й тому все йде так гладенько. І думав, із тієї ж причини він збирається допомогти мені з втечею. Мені треба...
  
  Його знову вирвало. Цього разу чимось зеленуватим.
  
  Харрі подав папір.
  
  Сівертсен почав плакати:
  
  — Скільки мені ще залишилося?
  
  — Зараз почнеться, — відповів Харрі.
  
  — Що?
  
  Харрі вм’яв недопалок у підлогу, засунув руку в кишеню й дістав білу пігулку:
  
  — Бачиш? — Він тримав її великим і вказівним пальцями. Сівертсен кивнув. — Якщо ти приймеш протиотруту протягом десяти хвилин після того, як випив «Joseph’s Blessing», у тебе ще буде якийсь шанс вижити. Цю пігулку я дістав у приятеля-фармацевта. Ти запитаєш, навіщо? Дам відповідь. Для того, що я хочу укласти з тобою угоду. Мені треба, щоб ти виступив свідком проти Тома Волера. Розповів усе, що ти знаєш про його участь у контрабанді зброї.
  
  — Так-так! Тільки дайте пігулку!
  
  — Але чи можу я на тебе покластися, Сівертсене?
  
  — Присягаюся!
  
  — Мені потрібна обдумана відповідь, Сівертсен. Звідки я знаю, раптом ти перекинешся на іншу сторону, ледве я випущу тебе з уваги? — Харрі засунув пігулку назад у кишеню. — А час-то йде. Чому я маю вірити тобі, Сівертсене? Переконай мене.
  
  — Зараз?
  
  — «Благословення» паралізує дихальну систему. Ті, хто спостерігав за отруєними, стверджують, що це тяжка смерть.
  
  Сівертсен двічі моргнув і почав говорити:
  
  — Ви мусите мені вірити, адже якщо я не помру зараз, Том Волер зрозуміє, що я розгадав його намір убити мене. Тоді шляху назад у мене не буде, і йому доведеться покінчити зі мною раніше, ніж я покінчу з ним. У мене просто немає вибору.
  
  — Добре, Сівертсене. Продовжуй.
  
  — Тут, у в’язниці, у мене немає шансів. Усе буде скінчено ще до того, як за мною прийдуть уранці. Єдина можливість — якнайскоріше викрити Волера і посадити його під замок. А в цьому мені ніхто не допоможе... крім вас.
  
  — Поздоровляю, вам дістається перший приз. — Харрі підвівся. — Руки за спину, будь ласка.
  
  — Але...
  
  — Роби, як я говорю. Треба забиратися звідси.
  
  — Пігулка...
  
  — Пігулка називається «флуніпам» і допомагає хіба що від безсоння.
  
  Свен подивився на нього з ненавистю:
  
  — Ах ти...
  
  До нападу Харрі був готовий: він відхилився вбік і вда­рив. Сівертсен видав звук, схожий на звук надувного м’яча, коли з нього випускають повітря.
  
  Харрі підняв його однією рукою, іншою — надів наручники.
  
  — Не треба так турбуватися, Сівертсене. Вміст тієї ампули, яку мені дав Волер, я злив в унітаз учора ввечері. А якщо у води виявився якийсь присмак, то тут уже претензії до міської системи водопостачання.
  
  — Але... мене...
  
  Вони обоє подивилися на калюжі жовчі на підлозі.
  
  — З’їв що-небудь не те, — кинув Харрі. — Я нікому не скажу.
  
  Крісло в кімнаті чергового тихо обернулося. Показалося напівзаплющене око. Потім повіка плавно піднялась, око пильно подивилося на них, і Плакса-Грот несподівано жваво схопився на ноги.
  
  — Це що таке? — прогавкав він.
  
  — Арештант із камери номер дев’ять. — Харрі кивнув на Сівертсена. — На допит у шосту. Де розписатися?
  
  — Допит? Я не чув ні про який допит.
  
  Грот став біля столу, схрестивши руки й широко розставивши ноги.
  
  — Наскільки мені відомо, Грот, ми вам зазвичай про це не доповідаємо, — сказав Харрі.
  
  Здивований погляд чергового перебігав од Харрі до Сівертсена й назад.
  
  — Спокійно, — порадив Харрі. — Невелика зміна в планах. Арештант не прийматиме ліки. У нас є дещо інше.
  
  — Я не розумію, про що ви.
  
  — Ну, звичайно. Якщо не хочете почути всю правду, рекомендую скоріше дістати журнал, Грот. У нас не так багато часу.
  
  Черговий замружив праве око, але лівим, «плачливим», продовжував дивитися на них.
  
  Харрі думав тільки про те, щоб дихати рівно, і сподівався, що через одяг не помітно, як часто б’ється його серце. Вже зараз уся його задумка могла розвалитись, як картковий будиночок. Забавна картина. Картковий будиночок без єдиного туза. Він сподівався тільки на те, що мишачі мізки Грота спрацюють, як передбачається. А припущення було засноване на вільному трактуванні постулату Еуне про те, що здатність людини мислити раціонально, коли справа стосується власних інтересів, обернено пропорційна інтелекту.
  
  Грот хрокнув.
  
  Харрі сподівався, це означає, що він усе зрозумів. Зрозумів, що для нього, Грота, ризику буде значно менше, якщо Харрі випише арештанта в законному порядку. Тоді згодом він розповість слідчим усе, як було, без зайвої загрози бути спійманим на брехні, ніби ніхто не входив і не виходив під час таємничої смерті в камері номер дев’ять. І добре б іще, аби Грот подумав, що Харрі одним розчерком пера може позбавити його цього головного болю, та й перевіряти зайвий раз нічого не потрібно: Волер же сам говорив, що цей ідіот тепер в їх зграї.
  
  Грот кашлянув.
  
  Харрі написав своє прізвище на пунктирній лінії.
  
  — Марш! — сказав він і штовхнув Сівертсена в спину.
  
  Нічне повітря на стоянці обдало горло прохолодою, ніби холодне пиво.
  
  
  
  
  
  Розділ 34. Ніч на понеділок. Ультиматум
  
  
  Ракель прокинулася.
  
  Внизу хтось увійшов у двері.
  
  Вона обернулась і подивилася на годинник. За чверть перша година.
  
  Потягнувшись у ліжку, вона продовжувала лежати і слухати. Відчуття сонливості повільно змінилось очікуванням, що коле шкіру. Їй хотілось прикинутися сплячою, коли він забереться в ліжко. Вона знала, що це безглузда забава, але їй вона подобалася. Він просто буде лежати поруч і тихо дихати. А коли вона обернеться уві сні й мовби ненавмисно покладе руку йому на живіт, його дихання зробиться частішим і глибшим. Вони лежатимуть, не рухаючись, ніби змагаючись, хто протримається довше. І він програє.
  
  Напевно.
  
  Вона заплющила очі. І через мить розплющила знову, відчуваючи якесь занепокоєння.
  
  Вона підвелася, відчинила двері спальні й прислухалася. Ні звуку. Пішла до сходів:
  
  — Харрі?
  
  Її голос прозвучав стривожено, й від цього їй стало ще страшніше. Вона опанувала себе і спустилася вниз.
  
  Нікого.
  
  Ракель вирішила, що прокинулася через те, що вітер гримнув нещільно зачиненими вхідними дверима.
  
  Замкнувши їх, вона пішла на кухню й налила собі склянку молока. Послухала, як скрипить дерев’яний будинок, як розмовляють одна з одною старі стіни.
  
  О пів на другу вона підвелася. Харрі вже поїхав до себе додому, і тепер він ніколи не дізнається, що він міг би ви­грати сьогодні вночі.
  
  По дорозі в спальню їй раптом знову стало страшно. Вона повернула назад, але відразу заспокоїлася, коли, трохи відчинивши двері, побачила, що Олег спить у ліжечку.
  
  Одначе за годину вона прокинулася від кошмару й не могла знайти собі місця до самого ранку.
  
  Білий «форд-ескорт» плив крізь літню ніч, немов стара субмарина, гуркочучи двигуном.
  
  — Екернвеєн, — бурмотав Харрі. — Сонсгате.
  
  — Що? — перепитав Сівертсен.
  
  — Прикидаю найкоротший шлях.
  
  — Куди?
  
  — Скоро побачиш.
  
  Вони зупинились у вузькому тупику поряд із якимись занехаяними приватними хатинками, що загубилися посеред багатоповерхової забудови. Харрі перегнувся через Сівертсена і відчинив двері з його боку. Після того, як кілька років тому в цю машину залізли злодії, ці двері вже не відчинялися зовні. Ракель навіть жартувала про схожість характерів машин і їх власників, і Харрі не знав, чи правильно розуміє сенс цього жарту. Він обійшов машину навколо, витягнув Сівертсена і поставив його спиною до себе.
  
  — Лівша? — поцікавився Харрі, відмикаючи наруч­ники.
  
  — Що?
  
  — Якою рукою б’єш сильніше: правою чи лівою?
  
  — Та я взагалі не б’ю.
  
  — Це добре.
  
  Харрі надів один браслет Сівертсену на праву руку, а інший — собі на ліву. Свен нерозуміюче подивився на нього.
  
  — Не хочу втратити тебе, дорогенький, — пояснив Харрі.
  
  — А не простіше тримати мене на мушці пістолета?
  
  — Простіше, але кілька тижнів тому мені довелося його здати. Ходімо!
  
  Вони перетнули рівний майданчик і попрямували у бік масивних чорних силуетів багатоповерхівок, які вимальовуються на тлі нічного неба.
  
  — Приємно повернутися на старе місце? — запитав Харрі біля входу в гуртожиток.
  
  Сівертсен знизав плечима.
  
  Коли вони ввійшли, Харрі почув те, що хотів би почути якнайменше, — кроки по сходах. Він подивився навкруги, побачив світло в маленькому віконці ліфта, відійшов убік і потягнув Сівертсена за собою. Ліфт гойднувся під їхньою вагою.
  
  — Вгадай, на який поверх ми поїдемо? — запитав Харрі. Він підніс до обличчя Сівертсену зв’язку ключів на пластиковому брелоку в формі черепа, і той підвів очі до стелі. — Не у настрої вгадувати? Гаразд, Сівертсен, тоді їдьмо на четвертий.
  
  Свен натиснув на чорну кнопку з цифрою 4 і подивився на двері, як завжди дивляться, коли чекають, що ліфт ось-ось рушить. Харрі подивився на його обличчя. Чорт забирай, треба зізнатися: якщо це гра, то актор він блискучий.
  
  — Ґрати, — підказав Харрі.
  
  — Що?
  
  — Ліфт не піде, поки не закриєш ґрати, і ти це знаєш.
  
  — Ці?
  
  Харрі кивнув. Сівертсен із брязкотом потягнув залізні прути вправоруч, але ліфт стояв.
  
  На лобі у Харрі виступили краплі поту.
  
  — До кінця, — сказав він.
  
  — Так?
  
  — Досить ламати комедію! — До горла підкотив клубок. — Їх потрібно зачинити до самого кінця. Якщо вони не закриють увесь отвір, ліфт не піде.
  
  Сівертсен посміхнувся.
  
  Харрі стиснув праву руку в кулак.
  
  Ліфт здригнувся, і жовта стіна за чорними залізними прутами почала повзти вниз. Коли вони проїздили другий поверх, крізь віконце в дверях Харрі побачив чиюсь потилицю. Хтось спускався по сходах. Сподіватимемося, хтось із мешканців. В усякому разі, Бйорн Гольм сказав, що експерти роботу тут уже закінчили.
  
  — Не подобаються ліфти? — запитав Сівертсен.
  
  Харрі не відповів і дивився, як стіна повзе вниз.
  
  — Ми не проїхали?
  
  Ліфт зупинився так різко, що Харрі зробив крок, аби не впасти. Підлога знову гойднулася. Харрі дивився в стіну.
  
  — Що за чортівня... — прошепотів він.
  
  — Ви увесь мокрий від поту, інспекторе Холе. Гадаю, зараз саме відповідний час, аби дещо вам пояснити.
  
  — Зараз не відповідний час ні для чого. Вимітайся, інакше...
  
  Але Сівертсен став, загородивши собою кнопки, і, судячи з усього, вимітатися не збирався. Харрі підняв його праву руку й тільки тоді побачив, що в лівій у Сівертсена затиснутий шпатель. Із зеленим руків’ям.
  
  — Лежав поряд із сидінням, — майже винувато посміхнувся Сівертсен. — Треба прибиратись у своїй машині. Ви мене чуєте?
  
  Сталь блиснула. Харрі намагався зосередитися, не запанікувати.
  
  — Чую.
  
  — Дуже добре, тому що слухати мене зараз доведеться уважно. Я не винен. Вірніше, я незаконно ввозив в країну зброю і діаманти декілька років підряд, але ніколи нікого не вбивав.
  
  Помітивши, що Харрі поворушив рукою, Сівертсен підняв свою зброю, і Харрі визнав за краще не рухатися.
  
  — Уся контрабанда зброї йде через одну людину, яка називає себе Принцом. В один прекрасний момент я зрозумів, що Принц і Том Волер — одна і та сама особа. Навіть більше: я можу це довести. І якщо я правильно розумію ситуацію, ви збираєтеся підрізати йому крила, але без моїх доказів Том Волер швидше підріже ваші. Вірно?
  
  Харрі дивився на шпатель.
  
  — Холе?
  
  Він кивнув.
  
  Сівертсен розсміявся, дзвінко, майже по-дівчачому, і сказав:
  
  — Правда, милий парадокс, Холе? Ось стоїмо ми з вами тут — контрабандист і нишпорка, пов’язані одним ланцюгом і повністю один від одного залежні, — й однаково думаємо, як би один одного вбити, еге ж?
  
  — Це не парадокс, — сказав Харрі. — Що тобі потрібно?
  
  Сівертсен підняв шпатель і перехопив його так, що руків’я вказувало на Харрі, зі словами:
  
  — Мені треба, щоб ви знайшли, хто підлаштував усе так, аби виходило, ніби я вбив чотирьох людей. Зробите це, і я піднесу вам голову Волера на срібній таці. Ви допоможете мені — я допоможу вам.
  
  Харрі пильно подивився на Сівертсена. Браслети наручників брязнули один об один.
  
  — Добре, — погодився Харрі. — Але зробимо це в правильній послідовності. Спочатку знешкодимо Волера, а потім я зможу спокійно допомогти тобі.
  
  Сівертсен похитав головою:
  
  — Я знаю, як ідуть мої справи. Я думав над цим цілу добу, Холе. Мої докази проти Волера — єдиний аргумент у переговорах, а ви — єдиний, із ким я можу їх вести. Поліція вже святкує перемогу, і ніхто з ваших не погодиться подивитися на справу під іншим кутом, ризикуючи перетворити тріумф на помилку століття. Мене звинуватять, а цей псих, який убивав жінок, залишиться на волі. Мене заманили в пастку. Без вашої допомоги у мене немає шансів.
  
  — Невже не ясно, що Том Волер і його спільники в цей самий час уже йдуть по нашому сліду? І з кожною годиною вони підбираються все ближче. І коли — навіть не якщо, а коли — вони нас відшукають, нам обом гаплик!
  
  — Мені це ясно.
  
  — Так навіщо ризикувати? Припустимо, все сказане про поліцію правда, і їм не захочеться проводити розслідування наново. Хіба не краще провести двадцять років у в’язниці, ніж одразу розлучитися з життям?
  
  — Двадцять років у в’язниці мене більше не влаштовують, Холе.
  
  — Чому це?
  
  — Тому що зовсім нещодавно я дізнався про те, щó радикально змінить моє життя.
  
  — І що ж?
  
  — Інспекторе Холе, я скоро стану батьком. Знайдіть справжнього вбивцю перш, ніж Волер знайде нас. — Сіверт­сен простягнув йому шпатель. — Ви мені вірите?
  
  — Вірю, — збрехав Харрі й поклав інструмент у кишеню піджака.
  
  Сталевий трос знову заскрипів — ліфт поїхав.
  
  
  
  
  
  Розділ 35. Ніч на понеділок. Цілковита бридня
  
  
  — Сподіваюся, нічого не маєш проти Іггі Попа? — запитав Харрі, прикувавши Свена Сівертсена до батареї під вікном у кімнаті чотириста шість. — Тому що деякий час нам доведеться милуватися тільки ним.
  
  — Могло бути і гірше. — Свен подивився на плакат. — Я ходив на концерт Іггі й «Студжес» у Берліні, напевно, ще до народження того, хто жив у цій кімнаті.
  
  Харрі подивився на годинник. Десять хвилин на другу. Волер і його команда вже, напевно, перевірили квартиру на Софієсгате і зараз досліджували довколишні готелі. Невідомо, скільки часу в них із Сівертсеном у запасі. Харрі впав на канапу і потер обличчя долонями.
  
  Чортів Сівертсен!
  
  Адже наскільки простий план! Дістатися відомого місця, подзвонити Б’ярне Мьоллеру і начальникові кримінальної поліції, і нехай по телефону вислухають свідчення Свена Сівертсена проти Волера. Сказати їм, що на його арешт у них є три години, після чого Харрі дзвонить журналістам і підносить їм бомбу. Потім треба просто сидіти тихо й чекати підтвердження, що Волер спійманий. Після цього Харрі подзвонив би Рогеру Єндему з «Афтенпостен», попросив би зв’язатися з начальником кримінальної поліції й узяти коментар із приводу арешту. І тільки тоді, коли все буде обнародувано, Харрі й Сівертсен вилізуть зі своєї нори.
  
  Абсолютно виграшна стратегія — і тут Сівертсен висуває свій ультиматум.
  
  — А що, коли...
  
  — Не починайте, Холе. — Сівертсен навіть не подивився в його бік.
  
  — Чорт забирай!
  
  Харрі знову поглянув на годинник. Він знав, що це марно і пора перестати думати про зникаючий час, зібратися з думками, почати імпровізувати, розглянути всі можливі варіанти в цій ситуації.
  
  — Добре. — Харрі заплющив очі. — Розкажи мені свою історію.
  
  Свен Сівертсен подався вперед, наручники брязнули.
  
  Харрі стояв біля відчиненого вікна і слухав Сівертсена. Той почав розповідь із сімнадцяти років, коли він уперше побачив свого батька.
  
  — Мама думала, я в Копенгагені, але я поїхав у Берлін і відшукав його. Він жив у посольському містечку поряд із Тіргартен-парком, у великому будинку зі сторожовими собаками. Я знайшов садівника, він провів мене до вхідних дверей і подзвонив. Коли батько відчинив, мені здалось, я дивлюся в дзеркало. Ми стояли й дивились один на одного, мені навіть не довелося представлятися. Потім він заплакав і обійняв мене. Я прожив у нього чотири тижні. У нього була дружина і троє дітей. Він не розповідав мені, чим займається, а я не запитував. У Ранді, його дружини, була невиліковна хвороба серця, і вона «поїхала поправляти здоров’я в одному дорогому санаторії в Альпах». Цю фразу, схожу на цитату з любовного роману, він вимовив цілком серйозно. Мені здалося, що він відправив її туди саме тому. Він, поза сумнівом, її любив. Вірніше, був закоханий. Коли він говорив про її скору смерть, це звучало, як історія з дамського журналу.
  
  Одного дня ввечері у гості зайшла одна з подруг його дружини, ми випили чаю, і за столом батько сказав, що сама доля з’єднала їхні шляхи: його і Ранді, але вони любили одне одного так зухвало і не ховаючись, що доля вирішила його покарати, змусивши її згасати в розквіті своєї краси. Він говорив таке не червоніючи. Тієї ночі я не міг заснути і вирішив заглянути в його винну шафку. Мимохіть я помітив, як та сама подруга тихо вислизнула з його спальні.
  
  Харрі слухав і кивав. Нічне повітря дійсно стало прохолоднішим, чи йому тільки так здавалося? Сівертсен змінив позу і сюжет розповіді:
  
  — Удень дім був у цілковитому моєму розпорядженні. У батька були дві дочки: Боділь і Аліса, чотирнадцяти й шістнадцяти років. Їм, зрозуміло, я здавався чарівним і привабливим. Незнайомий старший звідний брат приїжджає в їх маленький світ із великої землі. Обоє в мене закохались, але я вибрав Боділь, молодшу. Одного дня вона рано повернулася зі школи, й я повів її в батьківську спальню. Коли вона захотіла прибрати забруднену кров’ю постільну білизну, я вигнав її з кімнати, замкнув двері та вручив ключ садівникові з проханням передати його особисто батькові. Наступного ранку, за сніданком, батько запропонував мені працювати на нього. Так я почав займатися контрабандою діамантів.
  
  Сівертсен замовк.
  
  — Час спливає, — нагадав Харрі.
  
  — Моєю ділянкою роботи був Осло. Спочатку я припу­стився кількох помилок, за кожну з яких отримав умовний вирок, але потім пристосувався, і робота пішла як по маслу. Моєю спеціальністю було проходити митний контроль в аеро­портах. Це було нескладно. Всього лише — респектабельно одягнутись і нічого не боятись. І я не боявся. Я плював на всі небезпеки. Для маскування я надівав білий пасторський комірець. Звичайно, це старий прийом, і в митників міг викликати підозру. Вся штука в тому, що треба ще знати, яка у пастора має бути хода, зачіска, взуття, як він тримає руки і яких виразів може набирати його обличчя. Якщо навчишся цьому, тебе майже гарантовано не зупинять. Навіть якщо митник у чомусь тебе запідозрить, аби зупинити пастора, йому треба здолати психологічний бар’єр. Уявіть собі: повз нього проходять волохаті хіпі, а митник риється у валізі пасто­ра й нічого не знаходить — тут уже він напевно виклопоче догану. А для митної служби — як і для інших державних відомств — репутація і видимість хорошої роботи завжди були важливішими за дійсні результати. У вісімдесят п’ятому році батько помер від раку. Невиліковна хвороба серця Ранді продовжувала бути невиліковною, що не перешкодило їй повернутися додому і продовжити справу чоловіка. Не знаю, чи стало їй відомо про мене і Боділь, але несподівано я залишився без роботи. Норвегія — більше не перспективний район, заявила вона, але натомість нічого не запропонувала. Декілька років я байдикував у Осло, а потім переїхав у Прагу, де після падіння залізної завіси для контрабандистів відкрилося справжнє золоте дно. Я добре говорив по-німецьки й одразу потрапив у потрібну колію. Швидко заробляв гроші й так само швидко їх розтринькував. Заводив друзів, але ні до кого не прив’язувався. Те ж саме з жінками. Мені це було не треба. Тому що — знаєте, Холе? — з’ясувалося, що я успадкував дар батька. Уміння бути закоханим.
  
  Сівертсен кивнув на плакат з Іггі Попом і вів далі:
  
  — Ніякий афродизіак не діє на жінок сильніше, ніж щира чоловіча закоханість. В основному, я заводив романи із заміжніми — з ними менше проблем, а в скрутні часи вони ставали вірним джерелом доходу, хоч і ненадовго. Роки проносилися, не залишаючи на мені відмітин. Мені минуло тридцять, а я, як і раніше, був безтурботно усмішливий, влюбливий і хороший у ліжку.
  
  Сівертсен притулив голову до стіни й заплющив очі.
  
  — Мабуть, звучить цинічно. Але повірте, щоразу я освід­чувався від щирого серця, як освідчувався своїй дружині батько. Я віддавав їм усе. Але наставав час, і розлучався з ними. Так закінчувалося щоразу, і я думав, що так буде завжди, поки два роки тому осіннього дня не зайшов у бар на Вацлавській площі. Там я побачив її. Єву. Еге ж, так її і звуть — парадокси існують, Холе! Що мене відразу вразило, так це те, що вона, хоч і не була красунею, поводилася, немов королева краси. А люди, які вірять в те, що вони прекрасні, прекрасні насправді. Зачаровувати жінок я вмів і попрямував до неї. Ні, вона не послала мене до дідька, але так ввічливо тримала на пристойній дистанції, що я втратив голову. — Сівертсен посміхнувся. — Тому що ніякий афродизіак не діє на чоловіків сильніше, ніж щира жіноча холодність до тебе. Їй було двадцять шість. Вона молодша за мене. У неї відчуття стилю в сто разів краще за моє. Але головне — я не був їй потрібен. Вона могла продовжувати свою роботу — вона досі думає, що я нічого про неї не знаю, — і ублажати німецьких комерсантів.
  
  — Так чому ж не продовжила? — запитав Харрі, випу­скаючи дим в Іггі.
  
  — Я ж закохався в неї, а моєї закоханості вистачало на нас обох. Мені хотілося, щоб вона була тільки моєю, а для Єви — як і для більшості незакоханих жінок — на перше місце виходила економічна стабільність. Щоб отримати ексклюзивні права, я мусив багато заробляти. Контрабанда «кривавих» алмазів зі Сьєрра-Леоне — справа не занадто ризикована, але вона не перетворювала мене на надзвичайного багача. Контрабанда наркотиків пов’язана із занадто високим ризиком. Тому я вибрав зброю і Принца. Двічі ми зустрілися в Празі, щоб обговорити умови співпраці. Вдруге у відкритому кафе на площі. Єву я попросив зіграти роль фотографуючої туристки, і абсолютно випадково на більшості фотографій виявився столик, за яким сидимо ми з Принцом. Копії таких фотографій я зазвичай прикладав до листів-попереджень, які відправляв недбайливим компаньйонам. Метод дієвий. Але Принц був сама пунктуальність, із ним у мене ніколи не було клопоту. Тільки через тривалий час я дізнався, що він працює в поліції.
  
  Харрі зачинив вікно і сів на канапу.
  
  — Цієї весни мені зателефонували, — вів далі Сівертсен. — Говорив норвежець. Східнонорвезький діалект. Не знаю, як у нього опинився мій номер. Здавалося, він знає про мене все, і мене ледве не охопила паніка. Та ні, охопила. Він знав, ким була моя мати, за що мене судили, про червоні діаманти-зірочки, які я возив уже декілька років. Що ще гірше: він знав, що я зайнявся зброєю. Йому хотілося придбати і те й інше. Діамант і «ческу» з глушником. Він запропонував нечувану ціну. Щодо зброї я відмовився, сказав, що її треба купувати по інших каналах. Але він наполягав, що купити йому треба саме у мене без посередників. Він збільшив суму. Єва, як я вже сказав, жінка з потребами, втратити її я не міг. Тому ми з ним домовилися.
  
  — Про що саме ви домовилися?
  
  — Умови доставки у нього були дуже специфічні. Товар треба було доставити у Фрогнер-парк, до фонтана під Монолітом. Перша доставка сталася трохи більше п’яти тижнів тому. Прийти треба було до п’ятої вечора, коли найбільше туристів і людей, які приходять у парк відпочити після роботи. Таким чином, і мені, і йому було б легко з’явитися там і піти непоміченими. У будь-якому разі, шанси, що мене хто-небудь упізнає, були мінімальні. Багато років тому в празькому барі, куди я зазвичай заходжу, я зіткнувся з типом із Норвегії — ми з ним часто билися в школі. Він мене не впізнав. Окрім нього і його дами, з якою він приїхав до Праги у весільну подорож, я більше ні з ким із Осло не бачився, відколи поїхав звідси. Розумієте?
  
  Харрі кивнув.
  
  — Клієнтові не хотілося, щоб ми зустрічались особисто, але мене це влаштовувало, — сказав Сівертсен. — Товар я мав принести у коричневому пластиковому пакеті й покласти в зелену середню урну перед фонтаном. Для нього була дуже важлива точність виконання. Суму, про яку ми домовилися, він заздалегідь переказав на мій рахунок у Швейцарії. Він сказав, що саме те, що він мене відшукав, зводило нанівець можливість обману з мого боку, і мав рацію. Можна сигарету?
  
  Харрі дав йому закурити.
  
  — Наступного дня після першої доставки він подзвонив знову і замовив «Глок-23» і ще один «кривавий» діамант на наступний тиждень. Те ж місце, той самий час, той самий порядок дій. Була неділя, але народу в парку не зменшилось.
  
  — Того ж дня і в той самий час сталося перше вбивство. Маріуса Веланна.
  
  — Що?
  
  — Нічого. Продовжуй.
  
  — Так повторювалося тричі. З інтервалами в п’ять днів. Але востаннє все сталось інакше. Треба було виконати дві доставки. Одну — в суботу, іншу — в неділю, тобто вчора. Клієнт просив мене переночувати у матері з суботи на неділю, щоб знати, куди дзвонити на випадок, якщо плани раптом зміняться. Мене це влаштовувало, я й сам збирався так зробити. Я з радістю поїхав до мами, готуючись повідомити їй хороші новини.
  
  — Що скоро вона стане бабусею?
  
  Сівертсен кивнув:
  
  — І що я одружуюся.
  
  Харрі уточнив:
  
  — Значить, знайдені у валізі діамант і пістолет призначалися для недільної доставки?
  
  — Так.
  
  — Гм...
  
  — Ну? — запитав Сівертсен, коли відчув, що пауза затягнулась.
  
  Харрі заклав руки за голову, відкинувся на канапу й позіхнув.
  
  — Як фанат Іггі, ти, зрозуміло, чув його «Blah-Blah-Blah»? Хороший альбом. Цілковита бридня.
  
  — Цілковита бридня?
  
  Свен Сівертсен ударив ліктем по батареї, та відгукнулася пустим металевим звуком.
  
  Харрі підвівся:
  
  — Піду провітрю череп. Тут недалеко цілодобова автозаправка. Що-небудь купити?
  
  Сівертсен заплющив очі.
  
  — Послухайте, Холе. Ми в одному човні. Човен тоне. Ясно? Ви не просто чудовисько. Ви ще й дурень.
  
  Харрі посміхнувся й випростався:
  
  — Я про це подумаю.
  
  Коли він через двадцять хвилин повернувся, Свен дрімав на підлозі, притулившись до батареї, немов у вітанні, піднісши приковану руку.
  
  Харрі виклав на стіл два гамбургери, картоплю фрі й велику пляшку коли.
  
  Свен протер очі:
  
  — Подумали, Холе?
  
  — Ага.
  
  — І що придумали?
  
  — Згадав про ваші з Волером фотографії з Праги, що наклацала твоя подруга.
  
  — Яке відношення це має до справи?
  
  Харрі відстебнув наручники.
  
  — Фотографії — ніякого. Я згадав, що вона розігрувала з себе туристку. І робила те, що роблять туристи.
  
  — І що ж вони роблять?
  
  — Ти ж сам сказав. Фотографують.
  
  Сівертсен потер зап’ястки й подивився на їжу на столі:
  
  — А про склянки ви не подумали, Холе?
  
  Харрі вказав на пляшку.
  
  Свен відкрутив кришку і, примружившись, подивився на нього:
  
  — Невже ризикнете пити з однієї пляшки з маніяком?
  
  — Один човен — одна пляшка, — відповів Харрі з набитим ротом.
  
  Олауг Сівертсен стояла у вітальні й порожніми очима дивилася прямо перед собою. Вона не вмикала світла, сподіваючись, що вони підуть, вирішивши, ніби її немає вдома. Їй телефонували, дзвонили в двері, кричали з саду, кидали в кухонне вікно маленькі камінчики. «Без коментарів», — сказала вона і висмикнула телефонний шнур. Потім вони про­сто стали чекати перед будинком, приготувавши свої довгі чорні об’єктиви. Коли вона пішла завісити одне з вікон, на вулиці відразу ж немов злетів рій комах. «Жу-жу-жу, клац-клац», — зашуміли їх апарати.
  
  Минула майже доба, а поліція так і не заявила про те, що все це — непорозуміння. Вихідні. Може, варто дочекатися понеділка, коли всі вийдуть на роботу і наведуть лад?
  
  Якби тільки можна було з ким-небудь поговорити! Але Іна ще не повернулась із заміської поїздки зі своїм таємничим кавалером. Може, подзвонити цій дівчинці з поліції — Беаті? Вона ж не винна, що Свена забрали. Здається, вона розуміла, що її син не може виявитися вбивцею, навіть номер свій залишила на випадок, якщо в Олауг з’явиться що розповісти. Що-небудь.
  
  Олауг виглянула з вікна. Силует усохлої груші нагадував скорчені пальці, які тягнуться до місяця, що низько висить над вокзалом. Такий місяць вона ніколи не бачила. Він був схожий на обличчя мерця. Сині прожилки на блідій шкірі.
  
  Де ж Іна? Вона казала, що повернеться найпізніше в неділю ввечері. Олауг тоді вирішила, що це дуже славно, вони поп’ють чаю, вона познайомить Іну зі Свеном. Вона ж завжди була така пунктуальна... Іна...
  
  Олауг дочекалася, коли настінний годинник проб’є двічі.
  
  Потім дістала записаний номер.
  
  Відповіли з третього дзвінка.
  
  — Беата, — почула вона заспаний голос.
  
  — Добрий вечір, це Олауг Сівертсен. Уклінно прошу вибачити, що дзвоню в таку пізню годину.
  
  — Все гаразд, фрьокен Сівертсен.
  
  — Олауг.
  
  — Олауг. Пробач, я ще не зовсім прокинулась.
  
  — Я дзвоню тому, що турбуюся за Іну. Вона знімає в мене кімнату. Їй давно пора було приїхати, але тут сталось усе це, і... я так хвилююся.
  
  Відповіли їй не відразу, й Олауг уже вирішила, що Беата знову заснула. Але коли та заговорила, її голос зовсім не був сонним:
  
  — У тебе є квартирантка?
  
  — Так, звичайно, Іна. Вона живе в кімнаті для прислуги. А, до речі, я ж її тобі не показала. Це тому, що вона розташована по інший бік од задніх сходів. Іна від’їжджала на всі вихідні.
  
  — Куди? З ким?
  
  — Мені б теж хотілося це знати. З цим чоловіком вона зустрічається порівняно недавно, і мене з ним іще не по­знайомила. Сказала тільки, що поїде з ним у його заміський будинок.
  
  — Слід було розповісти про це раніше, Олауг.
  
  — Он як? Я вибачаюсь... я... — Олауг почала схлипувати й ніяк не могла зупинитися.
  
  — Я нічого такого не мала на увазі, — поспішила запевнити її Беата. — Я ж гніваюся не на тебе. Це моя робота — все перевіряти. Ти ж не знаєш, що для нас важливе, а що — ні. Я подзвоню в кол-центр, а вони тобі передзвонять, аби уточнити Інині прикмети й оголосити розшук. Упевнена, нічого страшного не сталось, але краще ж перестрахуватися, правда? Після цього, думаю, тобі краще за все поспати, а вранці я подзвоню сама. Добре, Олауг?
  
  — Так, — відповіла вона якомога доброзичливіше. Їй дуже хотілося запитати Беату, як там справи у Свена, але вона себе пересилила. — Еге ж, так і зробимо. На все добре, Беато.
  
  Вона поклала слухавку. По щоках котилися сльози.
  
  Закінчивши розмову, Беата спробувала знову заснути. Вона слухала будинок. Будинок їй завжди щось нашіптував. Об одинадцятій мама вимкнула телевізор, і зараз унизу було зовсім тихо. Цікаво, мама теж зараз думає про тата? Вони говорили про нього рідко. Надто багато це вимагало сил. Останній рік Беаті стало тісно в кімнаті над маминою, і вона почала шукати квартиру в центрі. А потім ще стала зустрічатися з Халворсеном, своїм хорошим товаришем зі Стейнк’єра, якого вона називала на прізвище і який ставився до неї зі щирим захопленням, і Беата це цінувала. Вона знаходила маленькі квартирки в місті, але там їй не вистачало звуків цього будинку, безсловесних монологів, під які вона засинала все своє життя.
  
  Телефон задзеленчав знову. Беата зітхнула і простягнула руку.
  
  — Слухаю, Олауг.
  
  — Це Харрі. Здається, ти ще не спиш?
  
  Вона сіла на ліжку:
  
  — Та я сьогодні вночі неначе на комутаторі сиджу. Що в тебе?
  
  — Мені потрібна допомога. А окрім тебе, покластися мені ні на кого.
  
  — Справді? Якщо я правильно зрозуміла, для мене це означає зайві проблеми.
  
  — Купу. Допоможеш?
  
  — А якщо відмовлюся?
  
  — Ти спочатку вислухай, а потім можеш відмовитися.
  
  
  
  
  
  Розділ 36. Понеділок. Фотографія
  
  
  Уранці в понеділок сонце за чверть шоста знову виглянуло із-за Екеберга. Охоронець на вході в Головне управління поліції голосно позіхнув і підвів очі від «Афтенпостен» на пред’явлене посвідчення.
  
  — Пишуть, що буде дощ, — сказав охоронець, радіючи, що нарешті бачить людину.
  
  Високий меланхолійний чоловік коротко поглянув на нього і нічого не відповів.
  
  Протягом наступних двох хвилини прийшло ще троє — таких же меланхолійних і неговірких.
  
  А о шостій усі четверо сиділи в кабінеті начальника Головного управління поліції на сьомому поверсі.
  
  — Один із наших інспекторів вивів із камери попереднього ув’язнення можливого вбивцю, — сказав начальник Головного управління поліції, — й тепер ніхто не знає, де вони.
  
  Однією з його якостей, які робили його відносно відповідним для своєї посади, було вміння коротко сформулювати чергову проблему. Ще однією — у декількох словах визначити необхідні заходи.
  
  — І я вважаю, треба знайти їх так швидко, як це тільки можливо. Що зроблено на цей момент?
  
  Начальник кримінальної поліції глянув на Мьоллера з Волером, відкашлявся і відповів:
  
  — Ми направили на розслідування невелику, але досвідчену групу, відібрану присутнім тут інспектором Волером. Він же призначений відповідальним за пошук. Троє співробітників служби безпеки, двоє з кримінального відділу. Вони приступили до справи цієї ночі всього через годину після того, як нам доповіли, що Сівертсен не повернувся в камеру.
  
  — Оперативно спрацьовано, але чому не сповіщені патрулі та чергова частина?
  
  — Ларсе, ми не стали поспішати з нарадою. Нам важлива твоя думка. Інспектор Волер обіцяє знайти Холе і Сівертсена протягом доби. Також ми контролюємо поширення інформації. Зараз про зникнення Сівертсена знаємо тільки ми четверо і Грот з ізолятора. Крім того, ми подзвонили в Уллерсму і скасували перевезення в нову камеру, мотивуючи це тим, що, виходячи з нещодавно отриманих відомостей, безпека Сівертсена там буде під знаком питання, тому його переведуть в інше місце, яке поки що не розголошується. Коротше кажучи, ми зробили все можливе, щоб ніхто ні про що не дізнався доти, доки Волер і його група не знайдуть утікачів. Але, зрозуміло, Ларсе, як ти скажеш, так і буде.
  
  Начальник Головного управління задумливо кивнув, потім підвівся й підійшов до вікна.
  
  — Минулого тижня я їхав у таксі, — почав він, стоячи спиною до присутніх. — У шофера на сидінні лежала газета, і я запитав, що він думає про велокур’єра-маніяка. Завжди цікаво, що думають широкі маси. І він відповів, що справа з велокур’єром-маніяком іде точно так, як і з терактами одинадцятого вересня. Питання задаються в неправильній послідовності. Усі запитують, хто і як. Але щоб розгадати загадку, треба спочатку відповісти на інше питання. Яке, Турлейфе?
  
  Начальник кримінальної поліції не відповів.
  
  — Це питання, Турлейфе, «навіщо». Таксист виявився недурний. Хто-небудь із вас ставив собі це питання, панове? — Начальник управління гойдався на каблуках і чекав відповіді.
  
  — При всій пошані до таксиста, — нарешті видав начальник кримінальної поліції, — я не впевнений, що в цьому випадку є яке-небудь «навіщо». В усякому разі — раціональне «навіщо». Усі тут знають, що у Холе нестабільна психіка і схильність до випивки. За це його і звільнили.
  
  — Навіть у безумних є мотиви, Турлейфе.
  
  Делікатно кашлянули.
  
  — Що, Волере?
  
  — Батуті.
  
  — Батуті?
  
  — Єгипетський пілот, який свідомо розбив повний пасажирський літак, тільки щоб помститися компанії за те, що йому не дали підвищення[22].
  
  — Куди ти хилиш, Волере?
  
  — Увечері в суботу, після того, як ми затримали Сіверт­сена, я наздогнав Харрі на стоянці, щоб поговорити. Він відмовився відзначати завершення справи. Було видно, що він гнівається. Через те, що його звільняють, і через те, що, на його думку, ми позбавили його законної слави людини, яка затримала маніяка.
  
  — Батуті... — У вікно кабінету бризнули перші промені сонця, і начальник управління прикрив очі рукою. — Б’ярне, ти досі не сказав ні слова. Ти-то що думаєш?
  
  Б’ярне Мьоллер подивився на силует біля вікна. Живіт болів так сильно, що Мьоллер уже не побоювався — він сподівався, що той, нарешті, лусне. З того самого моменту, коли його підняли вночі й розповіли про зникнення, він усе чекав, коли ж хто-небудь розбудить його і скаже, що вся подія — лише страшний сон.
  
  — Не знаю, — зітхнув він. — Чесно кажучи, мені досі незрозуміло, що відбувається.
  
  Начальник управління повільно кивнув.
  
  — Якщо з’ясується, що ми це приховуємо, нас четвертують, — повідомив він.
  
  — Точно сформульовано, Ларсе, — сказав начальник кримінальної поліції. — Але якщо з’ясується, що ми упустили серійного вбивцю, нас теж четвертують. Навіть якщо ми знайдемо його знову. Але у нас ще є можливість вирішити все по-тихому. У Волера, як я зрозумів, є план.
  
  — Цікаво послухати. Волер?
  
  Том Волер стиснув праву руку в кулак і обхопив її лівою долонею.
  
  — Скажімо так, — почав він. — Знаючи, що права на невдачу в нас немає, я готовий використовувати дещо нетрадиційні методи. Знаючи також, які можуть бути наслідки, думаю, що краще вам не знати мого плану.
  
  Начальник управління обернувся, на обличчі в нього читалося глибоке здивування.
  
  — Це, звичайно, благородно, Волере. Але боюся, ми не можемо погодитися...
  
  — Я наполягаю.
  
  Начальник спохмурнів:
  
  — Наполягаєш? Ти знаєш, чим ризикуєш, Волере?
  
  Волер розтиснув долоні й подивився на них.
  
  — Так. Але я беру на себе всю відповідальність. Я вів розслідування і працював із Холе пліч-о-пліч. Моїм обов’язком як безпосереднього керівника було вчасно зрозуміти, що він збирається зробити, і запобігти цьому. В усякому разі, після бесіди на стоянці.
  
  Начальник управління допитливим поглядом подивився на Волера і знову відвернувся до вікна. Смужка світла повільно повзла по підлозі. Він розпрямив плечі й здригнувся, немов від холоду.
  
  — Часу тобі до півночі, — сказав він, дивлячись на шибку. — Потім про зникнення дізнається преса. І ще. Цієї наради не було.
  
  На виході з кабінету Мьоллер помітив, як начальник Головного управління поліції потиснув Волеру руку й усміхнувся йому з вдячністю. Так дякують співробітникам за вірну службу, подумалося Мьоллеру, так підбадьорюють людину, що йде на самопожертвування. Так негласно призначають спадкоємця. Принца.
  
  Експерт Бйорн Гольм почувався цілковитим ідіотом. Він стояв із мікрофоном у руці перед натовпом японців. Ті з очікуванням дивилися на нього. Його долоні були слизькими від поту. Причому не через спеку — навпаки, в автобусі, який припаркувався поряд із «Брістолем», справно працював кондиціонер і було відносно прохолодно. Ні, пітнів він через те, що йому доводилося говорити в мікрофон. По-англійськи.
  
  Гід представила його як співробітника норвезької полі­ції — «а Norwegian police officer», і якийсь усмішливий старий тут же дістав фотоапарат, наче Бйорн Гольм був частиною екскурсії. Він поглянув на годинник. Сьома. У нього ще декілька груп попереду, так що треба зібратися з силами. Він набрав повітря в легені й почав із тих речень, які заготував по дорозі:
  
  — We have checked the schedules with all the tour operators here in Oslo, — сказав Гольм. — And this is one of the groups that visited Frognerparken around five o’clock on Saturday. What I want to know is: who of you took pictures there?[23]
  
  Ніякої реакції.
  
  Гольм у замішанні подивився на гіда.
  
  Та з усмішкою вклонилася йому, звільнила від мікрофона і повторила пасажирам, як здалося Гольму, те ж саме повідомлення. Японською. Закінчивши, вона зробила легкий уклін, і Гольм побачив ліс рук. Фотолабораторії доведеться попітніти.
  
  Наспівуючи попсову пісеньку про безробіття, що засіла в пам’яті, Рогер Єндем замкнув машину. Шлях від гаража до нового офісу «Афтенпостен» був недалекий, але він знав, що йому доведеться бігти. І не тому, що він спізнювався на роботу — ні в якому разі. Причина була в тому, що Рогер Єндем належав до тих рідкісних щасливчиків, які з ентузіазмом починають кожен робочий день і обожнюють усе, що пов’язано з роботою. В цьому випадку — кабінет і робочий стіл із телефоном, комп’ютером і стосом свіжих газет, а також голоси колег, вируючі звуки кавоварки, плітки в курилці та напружене очікування на вранішніх планерках. Вчорашній день він провів перед будинком Олауг Сівертсен, а добув усього лише її фото у вікні. Та це нічого. Труднощі йому подобались. А вже де цих труднощів вистачало — так це у відділі кримінальної хроніки. Деві жартувала, що він уже перетворився на наркомана. Йому це слово не подобалося. Наркоманом був його молодший брат Томас. А Рогер був здоровою людиною. Політолог за фахом, він абсолютно випадково захопився кримінальною хронікою. Але Деві, звичайно, мала на увазі, що ця робота викликала певну залежність. Починав він політичним оглядачем, потім його на деякий час попросили вести колонку кримінальної хроніки. Відтоді він постійно потребував адреналіну, який міг отримати тільки при написанні статей про життя і смерть. Він одразу ж пішов до головного редактора і попросив перевести його туди на постійну роботу. У редактора це був, мабуть, не перший випадок, тому він розпорядився без зайвої тяганини. Відтоді Рогер почав бігати на роботу підстрибом.
  
  Але сьогодні його зупинили на півдорозі.
  
  — Доброго ранку, — сказав, виникнувши немов із-під землі, чоловік у короткій чорній шкіряній куртці й темних окулярах, хоча в гаражі була напівтемрява.
  
  Рогер надивився на поліцейських і знав, що цей — один із них.
  
  — Доброго, — відгукнувся він.
  
  — У мене до вас прохання, Єндеме. — Чоловік тримав руки по швах.
  
  Рогер подивився на чорні волосинки на тильному боці його долонь і подумав, що природніше було б тримати руки в кишенях куртки, за спиною або схрестивши на грудях. А так здавалося, він ось-ось пустить їх у діло. Причому неясно, в яке.
  
  — Слухаю... — Рогер почув, як «у» відлунням розкотилося по стінах, все більше і більше набуваючи питальної інтонації.
  
  Поліцейський в штатському подався вперед:
  
  — Ваш молодший брат сидить в Уллерсму.
  
  — І що? — Рогер знав, що на вулиці світить уранішнє сонце, але тут, у підземному гаражі, йому раптом стало страшенно холодно.
  
  — Якщо вам небайдужа його доля, не відмовте нам в одній послузі. Ви слухаєте, Єндеме?
  
  Рогер розгублено кивнув.
  
  — Якщо вам подзвонить інспектор Харрі Холе, вам треба зробити ось що. Запитаєте, де він. Якщо він не захоче відповісти, призначте йому зустріч. Скажіть, що не хотіли б ризикувати й історію його надрукуєте, тільки якщо зустрі­нетеся з ним особисто. Зустріч має відбутися сьогодні до півночі.
  
  — Яку історію?
  
  — Очевидно, він почне висувати необґрунтовані звинувачення на адресу одного колеги, чиє прізвище я не хотів би називати, але це вас не мусить хвилювати. Його звинувачення не мають з’явитись у пресі.
  
  — Але...
  
  — Вам усе зрозуміло? Після його дзвінка зв’яжіться з нами по цьому номеру і скажіть, де Холе перебуває, або де і коли ви домовилися зустрітись. Ясно?
  
  Він засунув ліву руку в кишеню і простягнув Рогеру аркуш із номером телефону.
  
  Той похитав головою. Хоч би як сильно він був наляканий, йому раптом захотілося розреготатись. А можливо, одне випливало з іншого.
  
  — Я знаю, що ви з поліції. — Рогер старався не всміхатись. — І маєте розуміти, що це не пройде. Я журналіст і не можу...
  
  — Єндем. — Поліцейський зняв темні окуляри. Хоч навкруги і було темно, зіниці його сірих очей були з шпилькову голівку. — Ваш молодший брат сидить у камері сто сім. Кожен вівторок йому, як і більшості тамтешніх чудил, приносять необхідну дозу, і він відразу ж уколює її, ніколи не перевіряючи. Досі йому таланило. Розумієте?
  
  Рогер зрозумів, і йому не захотілося нічого уточню­вати.
  
  — Дуже добре, — сказав чоловік у чорній куртці. — Запитання?
  
  Глитнувши, Рогер запитав:
  
  — А чому ви думаєте, що Харрі Холе мені дзвонитиме?
  
  — Тому що він у безвиході. — Поліцейський знову надів окуляри. — А ще вчора біля Національного театру він узяв у вас візитну картку. Удачі, Єндеме.
  
  Він пішов, а Рогер залишився дихати запорошеним, спертим повітрям підземного гаража. Коли він усе-таки вирішив піти в офіс, ішов він повільно й неохоче.
  
  Клаус Торкільдсен попросив колег не турбувати його і замкнув двері. На екрані центральної диспетчерської «Теленор-Осло» стрибали й танцювали телефонні номери.
  
  Сорочка пропотіла наскрізь, але не тому, що він біг на роботу, дійшов він якраз спокійно — не занадто швидко, але й не занадто повільно — і вже хотів піднятись у свій кабінет, як його зупинила черговий адміністратор, окликнувши по імені. Вірніше, по прізвищу — так Клаусу подобалося більше.
  
  — Відвідувач, — сказала вона, вказуючи на чоловіка, який влаштувався поруч на канапі.
  
  Клаус Торкільдсен був здивований, тому що його посада не припускала ніяких відвідувань. І не випадково: в роботі й особистому житті Клаус завжди прагнув обмежувати коло спілкування лише найпотрібнішими людьми.
  
  Незнайомець підвівся з канапи, повідомив, що він із поліції, і попросив його сісти. Клаус тут же потонув у м’якому кріслі, відчуваючи, що почав пітніти. Поліція. Останній раз він мав із нею справу років п’ятнадцять тому. Хоча йому всього лише довелося заплатити штраф, відтоді хлопців в уніформі він старався обходити стороною. Варто було відвідувачеві розкрити рот, як піт покотився з Клауса градом.
  
  Без довгих передмов поліцейський сказав, що їм треба відстежити один номер. Одного дня Клаус уже робив це для правоохоронних органів. Робота не особливо хитра. Ввімкнений мобільний телефон щопівгодини відправляє сигнал, який фіксується базовими міськими станціями. Крім того, зрозуміло, базові станції ловлять і реєструють усі вхідні й вихідні дзвінки абонента. По накладенню зон покриття окремих станцій можна з’ясувати, де розташований телефон, як правило, з точністю до квадратного кілометра. Минулого разу він проробляв це в Крістіансанні, в Банехеї, й із цього приводу було стільки галасу!
  
  Клаус сказав, що такі питання треба вирішувати з його начальством, але чоловік із поліції заявив, що справа термінова й часу на службову тяганину не залишається. Окрім того самого номера (котрий, як з’ясував Клаус, належить якомусь Харрі Холе), він просив простежити за вхідною та вихідною інформацією ряду осіб, із якими абонент міг контактувати, і вручив Клаусу список номерів і електронних адрес.
  
  У приміщенні працював кондиціонер, і спітнілого Клауса з жару кинуло в холод. Він запитав, чому поліція звернулася саме до нього, а не до інших, досвідченіших співробіт­ників.
  
  — Бо ми знаємо, що ви нікому про це не розповісте, Торкільдсене. Як і ми не розповімо вашому начальству і колегам, що в січні тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року вас застукали без штанів у Стенс-парку. Наша інформаторка повідомила, що під пальтом у вас зовсім нічого не було. Холодно, напевно...
  
  Торкільдсен безуспішно спробував проковтнути клубок у горлі. Йому ж сказали, що через декілька днів цей запис видалили з поліцейської картотеки.
  
  Навіть зараз, коли він уже сидів у диспетчерській, клубок страху ніяк не хотів зникати, тому що відстежити місцезнаходження цього телефону виявилося зовсім не просто. Так, він був увімкнений і щопівгодини справно сигналив, але кожного разу з іншого району міста, немов знущаючись із Клауса.
  
  Він переключив увагу на список інших номерів. Одним із них був внутрішній телефон на Кйольберггате, 21. Він перевірив — служба криміналістичної експертизи.
  
  Дзвінок. Беата підняла слухавку відразу ж.
  
  — Ну? — запитав голос на тому кінці.
  
  — Поки що паршиво, — відповіла вона.
  
  — Гм...
  
  — Двоє співробітників проявляють фотографії та пачками приносять мені.
  
  — Свена Сівертсена там немає?
  
  — Якщо у момент убивства Барбари Свендсен він і був біля фонтана у Фрогнер-парку, йому не поталанило. На жодній із фотографій його не виявилось. А я вже переглянула більше сотні.
  
  — У білій сорочці з короткими рукавами та синіх...
  
  — Харрі, ти мені це вже говорив.
  
  — Схожих облич немає?
  
  — Харрі, у мене чудова пам’ять на обличчя. На фотографіях його немає.
  
  — Гм...
  
  У кабінет заглянув Бйорн Гольм, і вона жестом запросила його ввійти. Він поклав на стіл нову пачку фотографій, які ще пахнули розчином, показав на одну з них, підніс великий палець угору й віддалився.
  
  — Почекай, — сказала Беата. — Тут у мене дещо прояснилося. Прийшли фотографії від групи, яку возили туди в суботу близько п’ятої. Зараз подивимось...
  
  — Подивися.
  
  — Так... О-па... Вгадай, на кого я зараз дивлюся?
  
  — Він?
  
  — Ага. Свен Сівертсен власною персоною. У профіль, перед шістьма вігеланновськими титанами. Нібито йде мимо.
  
  — У нього в руці коричневий пакет?
  
  — Нижню частину зрізано. Не видно.
  
  — Добре. Значить, він був там.
  
  — Так, але в суботу нікого не вбили. Отже, Харрі, на алібі не тягне.
  
  — Хоч би щось із його розповіді — правда.
  
  — Ну... Краща брехня на дев’яносто відсотків складається з правди.
  
  Беата відчула, як червоніють вуха: тільки що вона дослівно процитувала одну з максим Харрі. Навіть інтонації його повторила.
  
  — Де ти? — поспішила запитати вона.
  
  — Як я вже говорив, нам обом буде краще, якщо ти цього не знатимеш.
  
  — Вибач, забула. — Після незграбної паузи Беата сказала: — Ми продовжуємо перевіряти фотографії. У Бйорна є список туристичних груп, які були у Фрогнер-парку під час інших убивств.
  
  Харрі невизначено гмикнув, що Беата розцінила як вдячність, і поклав слухавку.
  
  Харрі пальцями помасажував очі, стиснув перенісся і міцно замружився. Сьогодні вранці він спав дві години, разом — шість за останні три доби. Він знав, що, можливо, йому ще довго не доведеться нормально поспати. Сьогодні йому снилися вулиці: перед очима пливла мапа Осло в кабінеті, згадувалися назви. Сонсгате, Ніттедальгате, Сьорумгате, Шедсмугате — всі ці маленькі вулички-завулочки Кампена. Потім уві сні настала ніч і почався снігопад. Ось він іде по вулиці в Грюнерльокка (по Марквейєн чи Тофтес-гате?) і бачить біля узбіччя червоний спортивний автомобіль, а в нім — двох людей. Підійшовши ближче, помічає, що на пасажирському сидінні жінка у старовинній сукні й голова у неї свиняча. Харрі починає гукати її. Кричить: «Елен!» Коли вона розкриває рот, аби відповісти, з нього сиплються дрібні камінці.
  
  Харрі повів головою з одного боку в інший, немов наводячи різкість зображення, і подивився на підлогу, де на матраці лежав Свен Сівертсен.
  
  — Ось що, — сказав Холе. — Знайома, з якою я зараз говорив по телефону, запустила заради нас цілий механізм, через що може не лише позбутися роботи, але і потрапити за ґрати як співучасниця. Тому мені треба якось заспокоїти її бентежну душу.
  
  — Себто?
  
  — Мені хочеться, щоб вона побачила копію якої-небудь фотографії, де ви з Волером у Празі.
  
  Свен розсміявся:
  
  — Ти що, туго міркуєш, Харрі? Я ж кажу, це мій єдиний козир у грі. Якщо я його викладу зараз, мій порятунок тут же завершиться.
  
  — Можливо, це станеться навіть раніше, ніж ти думаєш. Знайшли твою суботню фотографію, де ти у Фрогнер-парку. Але тебе там не було видно в день убивства Барбари Свендсен. Дивно, так? Враховуючи, що японці клацають фонтан усе літо. Для тебе це неважливі новини. Тому я прошу тебе зідзвонитися зі своєю співмешканкою і попросити її відправити знімок факсом або електронною поштою Беаті Льонн зі служби криміналістичної експертизи. Якщо хочеш приберегти козир, нехай фізіономія Волера буде змазана, але мені потрібна фотографія, де ти на якійсь площі сидиш із кимось, хто схожий на Тома Волера!
  
  — На Вацлавській площі.
  
  — Не має значення. У неї в запасі година. Не встигнете — наш договір втрачає силу. Ясно?
  
  Сівертсен пильно подивився на Харрі, перш ніж відповісти:
  
  — Не знаю, може, її немає вдома.
  
  — Вагітна жінка. Вона не працює, — сказав Харрі. — Упевнений, що вона зараз сидить удома і чекає твого дзвінка. У твоїх інтересах, щоб це було так. Залишилося п’ятдесят дев’ять хвилин.
  
  Сівертсен забігав поглядом по кімнаті, потім подивився на Харрі й похитав головою:
  
  — Не можу, Холе. Не можу її в це вплутувати. Вона ні в чому не винна. Поки що Волер не знає ні про неї, ні про те, де ми живемо в Празі. Якщо ми програємо, він усе це з’ясує і добереться до неї.
  
  — А як їй самій ростити дитину, чий батько мотає довічний термін за чотири вбивства? Не чума, так холера, Сіверт­сене. П’ятдесят вісім.
  
  Сівертсен затулив обличчя руками:
  
  — Чорт забирай...
  
  Коли він знову підвів очі, Харрі простягав йому червоний мобільник.
  
  Кусаючи губи, він набрав номер і притиснув телефон до вуха. Харрі подивився на годинник. Маленька стрілка рубала час на секунди. Сівертсен нервово совався. Нарахувавши двадцять секунд, Харрі запитав:
  
  — Ну як?
  
  — Імовірно, вона поїхала до матері в Брно, — припустив Сівертсен.
  
  — Дуже жаль... тебе. — Харрі продовжував дивитися на годинник. — П’ятдесят сім.
  
  Він почув, як телефон полетів на підлогу, повернув голову і встиг побачити перекошене обличчя Сівертсена, перш ніж той учепився йому в горло. Харрі різко вдарив його по зап’ястках, і хватка ослабла. Потім він сіпнувся вперед, ударив у щось податливе, вдарив знову й відчув між пальцями теплу густу кров. На думку спала дика асоціація: бабусині бутерброди з полуничним варенням. Він підніс руку і вдарив знову. Побачив, як цей прикутий, безпорадний чоловік намагається захиститися від удару, і від цього розлютувався ще більше. Він почувався втомленим, переляканим і розлюченим.
  
  — Wer ist da?[24]
  
  Харрі завмер. Вони з Сівертсеном переглянулись. Обоє не розкривали рота. Гугнявив телефон на підлозі:
  
  — Sven? Bist du es, Sven?[25]
  
  Харрі схопив слухавку і підніс її до вуха.
  
  — Sven is here, — повільно сказав він. — Who are you?[26]
  
  — Eva! — сердито відповів жіночий голос. — Bitte, was ist passiert?[27]
  
  — Беата Льонн.
  
  — Це Харрі. Я...
  
  — Передзвони на мобільник, — сказала вона і поклала слухавку.
  
  Через десять секунд він уже знову був на дроті, як він продовжував це називати. Хоча дротів ніяких не було.
  
  — Що сталося?
  
  — За нами стежать.
  
  — Яким чином?
  
  — У нас стоїть спеціальна програма, яка попереджає, коли телефон і електронну пошту починає контролювати третя сторона. Ми використовуємо її як захист від хакерів, але зараз Бйорн каже, що це справа рук самого оператора мережі.
  
  — Прослуховування?
  
  — Навряд, але всі вхідні та вихідні дзвінки й листи фіксуються.
  
  — Це Волер зі своїми хлопцями.
  
  — Я теж так думаю. Тепер вони знають, що ти мені дзвонив. Значить, я тобі більше не помічник, Харрі.
  
  — Співмешканка Сівертсена зараз відправить тобі фото з празької зустрічі Сівертсена і Волера. Волер сфотографований зі спини, тому на речдок це не тягне. Мені треба, щоб ти подивилась і сказала, чи схоже це на правду. Фотографію відскановано, її надішлють поштою. Скажи адресу.
  
  — Ти що, Харрі, не чуєш мене? Вони фіксують усіх відправників і тих, що подзвонили. Що, по-твоєму, буде, якщо на пошту прийде лист із Праги? Я не можу, Харрі. Мені ще треба придумати виразну відповідь на питання, чому ти мені дзвонив, а я міркую повільніше, ніж ти. Господи, ну що я їм скажу?
  
  — Заспокойся, Беато. Тобі не доведеться нічого говорити. Я тобі не дзвонив.
  
  — Та що ти кажеш? Ти подзвонив уже аж тричі.
  
  — Вони-то про це не знають. Я дзвоню з телефону, який позичив у приятеля.
  
  — Так ти це передбачив?
  
  — Мобільний телефон відправляє сигнали базовим станціям, і по них можна визначити, де перебуває абонент. Якщо Волер змусив співробітників «Теленора» шукати мене по цих сигналах, їм доведеться попітніти, оскільки мій телефон зараз перебуває в більш-менш постійному русі по всій території Осло.
  
  — Це мене цікавить якнайменше. Харрі, не присилай сюди нічого, добре?
  
  — Добре.
  
  — Вибач, Харрі.
  
  — Ти вже дала мені праву руку, Беато, і не треба вибачатися за те, що вирішила залишити ліву собі.
  
  Він постукав у двері. Уривчасто. П’ять разів. Просто під табличкою «303». Сподіваючись, що стук почують, незважаючи на оглушливу музику. Почекав. Уже зібрався постукати ще раз, але музика за дверима стала тихішою. Почулися кроки босих ніг. Двері відчинились.
  
  — Слухаю вас... — Вигляд у неї був таким, ніби її розбудили.
  
  Він показав їй посвідчення — до речі кажучи, вже недійсне, оскільки в поліції він більше не працював.
  
  — Іще раз прошу вибачення за суботнє непорозуміння, — почав Харрі. — Сподіваюся, ці бовдури не занадто вас злякали, коли вломилися?
  
  — Усе гаразд. — Вона скорчила гримасу. — Ви ж усього лише виконували свою роботу.
  
  — Так. — Харрі гойднувся на каблуках і кинув швидкий погляд на всі боки. — Ми з колегою з криміналістичної експертизи продовжуємо оглядати кімнату Маріуса Веланна на предмет доказів. Якраз зараз нам мають надіслати документ по мережі, а у мене ноутбук завис. Документ дуже важливий, я згадав, що в суботу ви сиділи в Інтернеті, і подумав...
  
  Вона махнула рукою, даючи зрозуміти, що інші роз’яс­нення зайві, й запросила його всередину.
  
  — Комп уже ввімкнений. Мені, мабуть, треба б вибачитися, що в мене тут не прибрано, але вибачатися якось ліньки.
  
  Харрі сів перед екраном, запустив програму відправки повідомлень, дістав папірець із адресою Єви Марванової і набив його на заляпаній, брудній клавіатурі. Повідомлення вийшло коротким: «Ready. This address»[28]. Відправив.
  
  Потім обернувся в кріслі й подивився на студентку. Та сиділа на канапі й якраз влізала у вузькі джинси. Харрі навіть не помітив на вході, що вона була в трусиках, напевно, через її довгу майку з великим зображенням конопляного листка.
  
  — Сьогодні без гостей? — запитав він, щоб якось згаяти час, поки йому пришлють відповідь.
  
  За виразом її обличчя він зрозумів, що спроба зав’язати бесіду була не особливо вдалою.
  
  — Трахаємося тільки по вихідних, — сказала вона, взяла з підлоги шкарпетку, понюхала її й тільки після цього наділа.
  
  Помітивши, що Харрі не збирається продовжувати розмову, задоволено всміхнулася.
  
  Харрі ж подумки відзначив, що їй пора звернутися до стоматолога.
  
  — Вам лист, — повідомила студентка.
  
  Він повернувся до екрана. Повідомлення від Єви. Ніякого тексту, тільки додаток. Він двічі клацнув по ньому, екран став чорним.
  
  — Він старий і гальмівний. — Студентка всміхнулася ще ширше. — Зараз завантажиться. Треба тільки почекати.
  
  Картинка на екрані почала повільно відкриватися. Спочатку Харрі побачив синє небо, потім небо закінчилось, і почалася сіра стіна та чорно-зелений пам’ятник. Потім — сама площа. Столи. Свен Сівертсен. Чоловік у шкіряній куртці спиною до камери. Чорне волосся. Масивна шия. Звичайно, цією фотографією не можна було нічого підтвердити, але Харрі ні на секунду не сумнівався, що перед ним Том Волер. І тут його увагу привернуло...
  
  — Гей, мені треба в нужник, — повідомила студентка, бачачи, що Харрі сидить, утупившись в екран, і не збирається йти. — Тут усе страшенно чутно, і я соромлюся. Тому не могли б ви...
  
  Харрі підвівся, пробурмотів «дякую» і вийшов.
  
  На сходах між третім і четвертим поверхом він зупинився.
  
  Там, на фотографії... Неможливо, щоб це була випадко­вість. Теоретично неможливо. Чи все-таки випадковість?
  
  
  
  
  
  Розділ 37. Понеділок. Сповідь
  
  
  Вони були одного зросту. Двоє чоловіків стояли один навпроти одного в храмі Святої рівноапостольної княгині Ольги. Тепле повітря, що застоялося, приємно пахло пахощами та неприємно тютюном. Сонячна погода в Осло трималася вже майже п’ять тижнів зряду, і Микола Луб у своєму цупкому вовняному вбранні обливався потом, читаючи слово перед сповіддю:
  
  — Се, чадо, Христос невидимо стоїть, приймаючи сповідання твоє...
  
  Нещодавно він пробував купити нове, не таке важке вбрання, на Вельхавенс-гате, але там сказали, що для православних священиків у них нічого немає. Прочитавши молитву, він поклав книгу на аналой — поряд із розп’яттям. Зараз людина перед ним кашляне — вони завжди це роблять перед сповіддю, мовби намагаючись таким чином позбутися своїх гріхів. У Миколи було невиразне відчуття, ніби цього чоловіка він бачив раніше, але де, він не пам’ятав. Ім’я звичайнісіньке. Миколі навіть здавалося, що це було несправжнє ім’я. Можливо, цей чоловік — з іншої парафії. Іноді люди приходили покаятися тут у своїх маленьких таємницях, тому що це була невелика маловідома церква, де вони нікого не знали. Миколі часто доводилося приймати покаяння у лютеран Норвезької державної церкви. Просіть, і дано буде. Господь милостивий.
  
  Чоловік кашлянув. Микола заплющив очі і вирішив, що відразу ж після прибуття додому омиє тіло душем, а слух — музикою Чайковського.
  
  — Святий отче, так виходить, що порок, як і вода, шукає, де нижче. Якщо є в характері хоч мала дірочка, тріщина, слабинка, порок завжди знайде її.
  
  — Усі ми грішники, сину мій. Ти прийшов у чомусь покаятись?
  
  — Так. Я був невірний моїй коханій жінці. Зрадив її з розпусницею і, хоча не любив її, не знайшов у собі сил, щоб відмовитися.
  
  До горла Миколи підступив клубок.
  
  — Продовжуй.
  
  — Вона... Я був немов одержимий нею.
  
  — Був, кажеш? Так, значить, ти перестав із нею зустрічатися?
  
  — Вони померли.
  
  Микола здригнувся: не лише від його слів, але й від інтонації, з якою він їх вимовив.
  
  — Вони?
  
  — Вона була вагітною. Мені здається.
  
  — Мені сумно чути про твої втрати, сину мій. А твоя дружина знає про це?
  
  — Ніхто про це не знає.
  
  — А від чого вона померла?
  
  — Від кулі в голові, святий отче.
  
  Миколу обдало холодом. Клубок підступив знову.
  
  — Ти в чомусь іще хочеш покаятися, сину мій?
  
  — Так. Є одна людина. Поліцейський. Я бачив, як жінка, яку я люблю, пішла до нього, і до мене закралися думки про те, щоб...
  
  — Щоб що?
  
  — Согрішити. Це все, святий отче. А тепер ви можете прочитати молитву про відпущення?
  
  У храмі стало тихо.
  
  — Мені... — почав Микола Луб.
  
  — Святий отче, мені пора йти. Ви не будете такі ласкаві?
  
  Микола знову заплющив очі, почав читати і розплющив їх, тільки коли дійшов до слів:
  
  — Прощаю і відпускаю тобі всі гріхи твої, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу. Амінь.
  
  Він перехрестив голову чоловіка, той прошепотів подяку і швидкими кроками вийшов із церкви.
  
  Микола залишився на тому ж місці й слухав відлуння власних слів. Здається, він згадав, де бачив цього чоловіка. У Старому Акері, він приходив із новою зіркою Віфлеєм­ською замість зламаної.
  
  Як священика Миколу зв’язувала обітниця дотримувати таємницю сповіді. І почуте не змусило б її порушити, але щось недобре було в самому голосі чоловіка — в тому, як він говорив про свої думки про те, щоб... Щоб що?
  
  Микола виглянув у вікно. Де ж хмари? Здається, ось-ось почнеться дощ, але спочатку будуть грім і блискавка.
  
  Він замкнув двері, став навколішки перед маленьким вівтарем і почав молитися з таким щирим почуттям, якого не відчував уже багато років. Просив Господа укріпити й наставити на шлях істинний. І дарувати прощення.
  
  О другій годині в дверях кабінету Беати з’явився Бйорн Гольм і сказав, що у нього дещо для неї є.
  
  Вона підвелась і пройшла за ним у фотолабораторію. На шнурі для просушування висів щойно надрукований знімок.
  
  — Зроблено минулого понеділка, — сказав Бйорн. — Приблизно о пів на шосту, тобто через півгодини після вбивства Барбари Свендсен. За цей час можна спокійно доїхати на велосипеді від площі Карла Бернера до Фрогнер-парку.
  
  На фотографії була усміхнена дівчинка на тлі фонтана. Поряд із нею був видний шматок скульптури. Беата її упізнала — «Дерево і пірнаюча дівчина». Вона полюбляла забиратися до цієї скульптури в дитинстві, коли мама з татом на неділю виїжджали з нею в місто і йшли гуляти у Фрогнер-парк. Тато говорив, що у Густава Вігеланна пірнаюча символізувала дівочий страх перед тим, як зробити крок у доросле життя і стати матір’ю.
  
  Зараз Беата дивилася не на неї. Вона дивилася на самий край фотографії, де біля зеленої урни стояв чоловік із коричневим пакетом у руці. Він був одягнений в обтислу жовту куртку і чорні спортивні штани, які носять велосипедисти. На голові був чорний шолом, на обличчі сонячні окуляри і маска.
  
  — Велокур’єр, — прошепотіла Беата.
  
  — Обличчя однаково не видно, — відповів Бйорн Гольм.
  
  — Так, але... — Голос Беати прозвучав, немов відлуння. Не зводячи очей із фотографії, вона простягнула руку. — Лупу...
  
  Гольм відшукав збільшувальне скло на столі між пакетиків з реактивами і передав їй.
  
  Беата прикрила одне око і почала водити лупою по фотографії.
  
  Бйорн Гольм подивився на начальницю. Він, звичайно, чув історії про те, як вона працювала в слідчому відділі, як сиділа добу безперервно, замкнувшись у відеокімнаті, переглядала записи пограбувань: кадр за кадром, помічаючи все нові подробиці статури і жестикуляції, контури облич за масками, і врешті-решт, встановлювала особи нальотчиків, тому що бачила їх раніше (приміром, на записі нальоту на пошту, яку зробили п’ятнадцять років тому, коли сама Беата ще під стіл пішки ходила, а потім залишили в архіві на жорсткому диску, де записано мільйони облич і кожен наліт за всю історію відеоспостереження). Хтось стверджував, що у Беати дуже добре розвинена частина мозку, що відповідає за пам’ять на обличчя. Тому Бйорн Гольм дивився не на фотографію, а на те, як Беата розглядає кожну деталь, хоча розумів, що нічому в неї не навчиться, адже для цього потрібні особливі природжені здібності, яких у нього немає.
  
  Потім він зрозумів, що Беата розглядає зовсім не обличчя чоловіка.
  
  — Коліно, — сказала вона. — Бачиш?
  
  Бйорн Гольм підійшов ближче:
  
  — Що там?
  
  — На лівій. Схоже на пластир.
  
  — Тобто нам треба шукати чоловіка з пластиром на нозі?
  
  — Смішний ти, Гольме. Перш ніж шукати того, хто на цій фотографії, треба з’ясувати, чи може він бути нашим веломаніяком.
  
  — А у кого ми це з’ясуємо?
  
  — У єдиної людини, яка бачила його зблизька. Зроби копію фотографії, а я пішла за машиною.
  
  Свен Сівертсен з приголомшеним виглядом дивився на Харрі. Той щойно виклав йому свою неймовірну теорію.
  
  — Я дійсно ні про що не підозрював, — прошепотів Сівертсен. — Я ніколи не бачив фотографії жертв у газетах. На допитах мені називали імена, але вони мені нічого не говорили.
  
  — Ну, поки що це тільки теорія, — сказав Харрі. — Ми не знаємо, чи дійсно це велокур’єр-маніяк. Потрібні кон­кретні докази.
  
  Сівертсен посміхнувся:
  
  — Краще доведи, що у тебе вже досить матеріалу, щоб із мене зняли звинувачення. Тоді я надам свідчення проти Волера.
  
  Харрі знизав плечима:
  
  — Я можу подзвонити начальникові мого відділу, Б’ярне Мьоллеру, попросити його приїхати на патрульній машині й забрати нас звідси у повній цілості.
  
  Сівертсен рішуче похитав головою:
  
  — У цій справі напевно вже замішані чини, вищі Волера. Я нікому не вірю. Спочатку надай докази.
  
  Харрі стиснув і розтиснув кулаки:
  
  — У нас є ще варіант: піти до журналістів і все їм розповісти. І про маніяка, і про Волера. Таким чином ми себе убезпечимо.
  
  Сівертсен подивився на нього з підозрою.
  
  — Наш час спливає, — сказав Харрі. — Він уже ближче. Невже не відчуваєш?
  
  Сівертсен потер зап’ястки.
  
  — Добре, — сказав він. — Гаразд.
  
  Харрі засунув руку в задню кишеню і дістав погнуту візитку. На секунду замислився, можливо, уявляючи наслідки свого дзвінка. Чи не уявляючи. Набрав номер робочого телефону. Голос у слухавці відповів на подив різко:
  
  — Рогер Єндем.
  
  Харрі чув на задньому плані гамір, дзижчання апаратури та дзвінки інших телефонів.
  
  — Це Харрі Холе. Мені треба, щоб ви мене уважно вислухали, Єндеме. У мене є інформація про велокур’єра-маніяка та про контрабанду зброї, в якій замішаний один із моїх колег у поліції. Ви чуєте?
  
  — Так-так.
  
  — Чудово. Пропоную так: я вам даю ексклюзивну інформацію, а ви розміщуєте її на сайті «Афтенпостен» так швидко, як тільки можете.
  
  — Домовилися. Ви звідки дзвоните, Холе?
  
  Судячи з голосу, він був здивований зовсім не так сильно, як припускав Харрі.
  
  — Це неважливо. У мене є відомості, які підтверджують, що Свен Сівертсен — не велокур’єр-маніяк. Це офіцер, який вів розслідування і ось уже декілька років займається незаконним ввезенням зброї в Норвегію.
  
  — Фантастика. Але, вважаю, ви розумієте: я не можу все це надрукувати на підставі телефонної бесіди.
  
  — Що ви маєте на увазі?
  
  — Жодна серйозна газета не публікуватиме звинувачення на адресу інспектора, особливо в контрабанді зброї, не переконавшись у достовірності джерела. Ні на секунду не сумніваюся, що ви той, за кого себе видаєте, але звідки мені знати, що ви не п’яний, або не з’їхали з глузду, або і те й інше? Якщо я полінуюся перевірити істинність інформації, газеті може загрожувати судовий розгляд. Треба зустрітися, Холе. Я обіцяю, що все запишу з ваших слів.
  
  У виниклій паузі Харрі почув, як поряд із Єндемом хтось заливчасто і безтурботно засміявся.
  
  — В інші газети можете навіть не дзвонити — вам дадуть відповідь ту ж саму. Довіртеся мені, Холе.
  
  Харрі затримав подих.
  
  — Добре, — погодився він. — У «Андеруотері». Далсбергстієн. О п’ятій. Приходьте сам, інакше я вшиваюсь. І нікому ні слова! Ясно?
  
  — Ясно.
  
  — До зустрічі.
  
  Харрі натиснув скидання і замислившись закусив нижню губу.
  
  — Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Свен.
  
  Бйорн Гольм і Беата звернули з шумної алеї Бюгдьой і в наступну мить опинилися на тихій вуличці з ошатними віллами з одного боку і фешенебельними старовинними багатоквартирними будинками — з іншого. На узбіччях тут і там стояли розкішні німецькі автомобілі.
  
  — Красиво живуть, — зауважив Бйорн.
  
  Вони зупинилися перед жовтим, ніби ляльковим, будинком.
  
  Після другого дзвінка домофон ожив.
  
  — Слухаю...
  
  — Андре Кляузен?
  
  — Це я.
  
  — Беата Льонн, поліція. Можна увійти?
  
  Андре Кляузен зустрів їх у дверях в халаті, що не доходив до колін, почухуючи садно на щоці й особливо не приховуючи позіхання.
  
  — Вибачте. Повернувся додому пізно вночі, — сказав він.
  
  — Напевно, зі Швейцарії?
  
  — Ні, всього лише із заміського будинку. Заходьте.
  
  Вітальня Кляузена була замала для тієї колекції творів мистецтва, які в ній були, і Бйорн Гольм тут же відзначив, що хазяїн найменше схильний до спартанського мінімалізму. В одному з кутків кімнати бив фонтанчик і гола старогрецька богиня піднімала руки до стелі, розписаної в стилі Сікстин­ської капели.
  
  — Мені хочеться, щоб ви згадали той момент, коли зустрі­ли велокур’єра у приймальні адвокатської контори, — сказала Беата. — А потім поглянули на цей знімок.
  
  Кляузен узяв фотографію і почав її пильно роздивлятися, продовжуючи колупати садно на щоці. Бйорн Гольм між тим роззирався в кімнаті. За однією з дверей почувся тупіт, а потім хтось поскрібся в двері.
  
  — Можливо, — сказав Кляузен.
  
  — Тільки можливо? — Беата сіла на краєчок стільця.
  
  — Дуже ймовірно. Одягнений точнісінько. Шолом, знову ж таки — окуляри.
  
  — А пластир на коліні у нього був?
  
  Кляузен тихо розсміявся:
  
  — Як я вже говорив, не маю звички так уважно роздивлятися чоловічі тіла. Якщо вам буде від цього легше, скажу, що моя інтуїція твердо говорить: «Так! Це він і є». Але не більше... — Він розвів руками.
  
  — Спасибі. — Беата підвелася.
  
  — Нема за що, — відмахнувся Кляузен, провів їх до дверей і простягнув руку.
  
  Гольм, зам’явшись на мить, потиснув, а коли Кляузен простягнув її Беаті, та злегка всміхнулась і похитала головою:
  
  — Вибачте, але у вас кров на пальцях. І на щоці.
  
  Кляузен схопився за щоку.
  
  — Ох, дійсно! — з усмішкою сказав він. — Це все Трулс, мій собака. На вихідних зовсім розігрався, на природі ж.
  
  Він дивився на Беату, й усмішка ставала все ширшою і ширшою.
  
  — На все добре, — попрощалася вона.
  
  Опинившись на вулиці, Бйорн Гольм здригнувся, сам не розуміючи чому.
  
  Клаус Торкільдсен спрямував у обличчя обидва вентилятори, але ті лише гнали на нього все те ж задушливе повітря. Він ткнув пальцем в товстий екран. Внутрішній телефон служби криміналістичної експертизи. Абонент щойно закінчив розмову. Вже вчетверте йому дзвонили з одного і того ж номера. Розмови були нетривалі.
  
  Він двічі клацнув по цьому номеру, щоб отримати відомості про абонента. На екрані з’явилось ім’я. Подвійне клацання по імені — висвітились адреса і місце роботи. Потім він набрав номер, на який йому було звелено дзвонити, якщо з’явиться яка-небудь інформація.
  
  — Алло? — підняли трубку на тому кінці.
  
  — Це Торкільдсен із «Теленора». З ким я говорю?
  
  — Не ставте зайвих запитань, Торкільдсене. Що ви хочете повідомити?
  
  Торкільдсен відчув, що сорочка прилипла до пахв.
  
  — Я тут дещо перевірив, — почав він. — Мобільний телефон цього Холе знайти неможливо: він постійно переміщається, але є інший номер, із якого кілька разів дзвонили на Кйольберггате.
  
  — Так. Чий він?
  
  — Номер належить якомусь Ейстейну Ейкелану. Він зареєстрований як таксист.
  
  — Ну і що?
  
  Торкільдсен відкопилив нижню губу і спробував здути крапельки, що зібралися на запітнілих окулярах.
  
  — Я подумав про можливий взаємозв’язок між таксистом і телефоном, який постійно переміщається по місту.
  
  На тому кінці мовчали.
  
  — Алло? — покликав Торкільдсен.
  
  — Інформацію прийнято, — сказав голос. — Продовжуйте стеження, Торкільдсене.
  
  Коли Бйорн Гольм і Беата заходили в будівлю на Кйольберггате, у неї задзвонив телефон.
  
  Вона швидким рухом витягнула його із-за пояса і, подивившись на екран, притиснула до вуха.
  
  — Харрі? Нехай Сівертсен задере ліву штанину. У нас є фото велосипедиста в масці з коричневим пакетом перед фонтаном, її було зроблено о пів на шосту минулого понеділка. У велосипедиста на коліні пластир.
  
  Бйорн ледве встигав за своєю начальницею — вони йшли по коридору. Беата звернула в кабінет.
  
  — Ні пластиру, ні рани? — перепитала вона. — Та ні, це нічого не доводить. До твого відома: Андре Кляузен з великою часткою вірогідності підтверджує, що саме велосипеди­ста на фото він бачив біля «Халле, Тюне і Веттерліда».
  
  Вона сіла за письмовий стіл.
  
  — Що?
  
  Бйорн Гольм побачив, як вона смішно хмурить брови.
  
  — Он як. — Вона відклала телефон і подивилася на нього, ніби не вірячи тому, що тільки-но почула. — Харрі каже, що знає, хто вчинив усі ці вбивства.
  
  Бйорн не відповів.
  
  — Перевір, чи вільна лабораторія, — сказала вона. — Нам підкинули нову роботу.
  
  — Яку роботу? — запитав Бйорн.
  
  — Справжнє лайно.
  
  Ейстейн Ейкелан сидів у таксі на стоянці недалеко від Санктхансхьоуген і, напівзаплющивши очі, дивився на довгоногу дівчину, що сиділа в кріслі на тротуарі перед «Явою» і збагачувала свій організм кофеїном. Шуму кондиціонера не було чутно через гучну музику, що лунала з навушників.
  
  «Faith has been broken, tears must be cried...»
  
  Злі язики стверджували, що автор цієї пісні — Грем Парсонс, а Кіт і «Роллінґ Стоунз» украли її для альбому «Липкі пальці», поки були у Франції, намагаючись усіма мислимими і немислимими способами набути репутації геніальних.
  
  «Wild, wild horses couldn’t drag me away...»
  
  Ейстейн здригнувся: задні двері відчинилися. Чоловік, напевно, непомітно підійшов ззаду, вийшовши з парку. У дзеркалі Ейстейн побачив засмагле обличчя з міцними щелепами, очі затуляли дзеркальні сонячні окуляри.
  
  — До Марідальського озера. — Голос був приємним, але в ньому відчувалися командні нотки. — Якщо не утруднить.
  
  — Та ні, — пробурмотів Ейстейн.
  
  Він вимкнув музику, востаннє затягнувся й викинув недокурок із вікна.
  
  — Куди саме до озера? — запитав він.
  
  — Їдьмо, потім скажу.
  
  Вони поїхали вгору по Уллеволсвейєн.
  
  — Обіцяли дощ, — спробував зав’язати розмову Ей­стейн.
  
  — Потім поговоримо, — відрізав голос.
  
  «Це замість чайових», — подумав Ейстейн.
  
  Через десять хвилин позаду залишилися багатоповерхові будинки, і вони опинилися серед двориків і будиночків біля Марідальського озера. Цей перехід від міста до села завжди йому подобався, а одного дня пасажир-американець навіть запитав його, чи не проїжджають вони музей просто неба.
  
  — Там далі можеш повернути ліворуч, — сказав голос.
  
  — У ліс? — запитав Ейстейн.
  
  — Так, звичайно. Чого ти нервуєшся?
  
  Ейстейн знову поглянув у дзеркало, але чоловік пересів, і тепер можна було бачити тільки половину його обличчя.
  
  Зменшивши швидкість, Ейстейн увімкнув лівий поворотник і звернув на гравійну доріжку, порослу травою.
  
  Щось йому не сподобалося.
  
  Обабіч дороги гілки, граючи на світлі зеленим листям, немов запрошували їх у гущавину. Ейстейн ударив по гальмах. Колеса востаннє човгнули по гравію, і машина зупинилася.
  
  — Вибачте, — сказав він дзеркалу. — Нещодавно лагодив ходову частину. До того ж тут ми не їздимо. Якщо хочете, я можу подзвонити, і пришлють іншу машину.
  
  Здавалося, чоловік на задньому сидінні посміхається. Принаймні однією половиною обличчя.
  
  — А з якого телефону ти збираєшся дзвонити, Ейкелане?
  
  Ейстейн відчув, як волосся на шиї стало дибки.
  
  — З власного? — прошепотів голос.
  
  Мозок Ейстейна гарячково перебирав варіанти відпо­відей.
  
  — Чи з телефону Харрі Холе?
  
  — Не розумію, про що ви, містере. Далі я не поїду.
  
  Людина розсміялася:
  
  — Містер? Ти помиляєшся, Ейкелане.
  
  Ейстейн хотів було глитнути клубок, що підступив до горла, але стримався:
  
  — Слухайте, якщо вже я вас не довіз, куди треба, можете не платити. Виходьте, а я поки що викличу іншу машину.
  
  — Якщо вірити твоїй особистій справі, ти головатий, Ейкелане. Отже, думаю, розумієш, що мені потрібно. Ненави­джу штампи, але я доб’юся свого, хай там що, і ти сам можеш вибрати: по-хорошому або по-поганому.
  
  — Не розумію, про що... ай!
  
  Чоловік ударив Ейстейна по потилиці, трохи вище шиї, і він, мимоволі подавшись уперед, зі здивуванням помітив, що очі наповнюються слізьми. Не через біль — ні, цей удар був із тих, якими обмінюються в школі, готуючи справжні побої на потім. Але слізні залози, напевно, вже зрозуміли те, що відмовлявся визнати мозок: почалися серйозні проблеми.
  
  — Де у тебе телефон Харрі, Ейкелане? У бардачку? У багажнику? Можливо, в кишені?
  
  Ейстейн не відповів. Його мозок продовжував у скаженому темпі відкидати варіанти. Навколо ліс. Щось підказувало, що людина на задньому сидінні добре натренована і наздожене Ейстейна за лічені секунди. Чи є у нього спільники поблизу? Може, варто натиснути кнопку тривоги і розіслати цей сигнал іншим автомобілям? Чи має він право залучати до цього інших?
  
  — Зрозуміло, — сказав чоловік. — Значить, по-поганому. Знаєш що? — Ейстейн не встиг зреагувати, а він уже обхопив його за шию і втиснув у крісло. — Так я і думав.
  
  Окуляри в Ейстейна злетіли. Він простягнув до них руку, але не дістав.
  
  — Піднімеш тривогу — я тебе уб’ю, — прошепотів чоловік йому у вухо. — Не у фігуральному, а в буквальному сенсі. Умертвлю.
  
  Хоча в мозок Ейстейна Ейкелана не надходив кисень, він чув, бачив і відчував запахи на подив добре: бачив мережу капілярів на зворотному боці власної повіки, розрізняв запах одеколону свого пасажира і чув у його голосі повискуючі радісні нотки.
  
  — Де він, Ейкелане? Де Харрі Холе?
  
  Ейстейн беззвучно розкрив рот, і чоловік ослабив хватку.
  
  — Я не розумію...
  
  Горло стиснули знову.
  
  — Остання спроба, Ейкелане. Де твій товариш по чарці?
  
  Ейстейн відчув біль і болісне бажання жити, але він знав, що скоро все закінчиться. У таку халепу він потрапляв і раніше. Це просто перехідна стадія. Скоро розмова піде куди спокійніше і приємніше. Минали секунди. Мозок почав відключати відділи, що відповідають за почуття. Першим відмовив зір...
  
  Хватка знову ослабла, і до мозку хлинув потік кисню. Зір повернувся. Біль теж.
  
  — Ми однаково його знайдемо, — мовив голос. — А вже ти вибирай, хочеш ти пережити цю подію чи ні.
  
  Ейстейн відчув, як щось холодне і тверде ковзнуло по скроні, по кінчику носа. Вестернів Ейстейн у житті переглянув немало, але бачити револьвер сорок п’ятого калібру на такій близькій відстані йому ще не доводилося.
  
  — Розкрий рота.
  
  А на смак пробувати вже тим більше.
  
  — Рахую до п’яти і стріляю. Якщо захочеш щось сказати, кивни. Бажано раніше, ніж я скажу п’ять. Раз...
  
  Ейстейн намагався впоратися зі страхом смерті. Говорив собі, що люди мислять раціонально, і цей чоловік нічого не виграє, якщо вб’є його.
  
  — Два...
  
  «Логіка на моєму боці», — думав Ейстейн. У дула був смак металу і крові, і від цього починало нудити.
  
  — Три. І не хвилюйся про машину, Ейкелане. Я ретельно все приберу й вимию після себе.
  
  Ейстейн відчув, як тіло починає тремтіти, це була мимовільна реакція, і він міг тільки відзначити її, але не припинити. Згадалася ракета, яку він якось бачив по телевізору. Та теж тремтіла за декілька секунд до того, як її відправили до холодного і порожнього космічного простору.
  
  — Чотири.
  
  Ейстейн кивнув. Енергійно й кілька разів.
  
  Револьвер зник.
  
  — Він у бардачку, — задихаючись сказав Ейстейн. — Він сказав, що не треба ні вимикати його, ні відповідати на дзвінки. А сам узяв мій.
  
  — Та плював я на ваші телефони, — відповів голос за спиною. — Я хочу почути, де Холе.
  
  — Я не знаю. Він нічого не сказав. Тобто сказав, що нам обом буде краще, якщо я нічого про це не знатиму.
  
  — Збрехав. — Це прозвучало м’яко і спокійно, і Ейстейн не зрозумів, злиться його пасажир чи бавиться. — Краще буде тільки йому, Ейкелане, не тобі.
  
  Холодний револьвер обпік щоку, немов розжарена пра­ска.
  
  — Почекайте! — випалив Ейстейн. — Харрі щось говорив. Згадав. Він сказав, що сховається вдома.
  
  Ці слова вислизнули дуже швидко, і йому здалося, ніби він недостатньо чітко все вимовив.
  
  — Ми там були, ідіоте.
  
  — Та я не про той будинок, де він живе. Будинок в Уппсалі, де він виріс.
  
  Чоловік на задньому сидінні розсміявся, і тут же дуло револьвера спробувало залізти Ейстейну в ніздрю. Стало боляче.
  
  — Ми відстежували твій телефон протягом декількох годин, Ейкелане, і знаємо, з якого району Холе дзвонив, це не Уппсала. Ти просто брешеш. Інакше кажучи, «п’ять».
  
  Почувся писк. Ейстейн заплющив очі. Писк не припинявся. Він уже помер? Писк почав складатися в мелодію. Щось знайоме. «Пурпурний дощ». Прінс. Це дзвонив мобільний.
  
  — Так, слухаю, — відгукнувся голос із заднього сидіння.
  
  Ейстейн поки що не наважувався розплющити очі.
  
  — В «Андеруотері»? О п’ятій? Добре. Збирайте всіх хлопців, я їду.
  
  Ейстейн почув шерех одягу. Час минав. Він почув, як лісовий птах голосно затягнув свою трель. Красиво. Що це був за птах, він не знав. А мав би. Але головне — навіщо. Треба знати, навіщо птах співає. Тепер він уже ніколи про це не дізнається. На плече лягла долоня.
  
  Ейстейн обережно розплющив очі, подивився в дзеркало і побачив білосніжну посмішку.
  
  Потім голос із тими ж радісними нотками розпорядився:
  
  — У центр, шофере. І мерщій.
  
  
  
  
  
  Розділ 38. Понеділок. Хмара
  
  
  Ракель різко розплющила очі. Серце билося часто і сильно. Вона заснула. Навкруги лунав безперервний шум дітвори, що купалась. У роті відчувався гіркуватий присмак трави, а спека вкривала спину, мовби ковдрою. Їй щось снилося? Щось, від чого вона прокинулася?
  
  Від раптового подуву вітру тепла ковдра зникла. Ракель здригнулася.
  
  «Дивно, як швидко іноді забуваються сни», — подумала вона і обернулась. Олега поруч не було. Вона підвелася на ліктях і подивилася навкруги.
  
  У наступну секунду вона була вже на ногах.
  
  — Олеже! — крикнула Ракель і кинулася бігти.
  
  Вона знайшла його біля басейну з вишкою. Він сидів на краю і розмовляв із хлопчиком, якого Ракель, здається, вже бачила. Напевно, однокласник.
  
  — Привіт, мамо. — Олег примружившись подивився на неї й усміхнувся.
  
  Ракель узяла його за руку, міцніше, ніж сама цього хо­тіла.
  
  — Я тобі говорила, щоб ти без дозволу нікуди не йшов?
  
  — Але ж ти спала, мамо. Я не хотів тебе будити.
  
  Олег здавався здивованим і злегка присоромленим. Однокласник вважав за краще відсісти чимдалі.
  
  Вона відпустила його руку. Зітхнула й подивилася на горизонт. На блакитному небі виднілася одна-єдина біла хмарка. Вона мовби вказувала вгору — наче хтось щойно запустив ракету.
  
  — Скоро п’ята, ми їдемо додому вечеряти. — Її голос звучав відчужено.
  
  Коли вже їхали в машині, Олег запитав, чи прийде Харрі.
  
  Ракель мовчки похитала головою.
  
  Коли вони зупинилися на перехресті Сместадкрюссе, вона нахилилася, щоб знову подивитися на хмару. Тá не зникла, але піднялася вище і знизу потемніла.
  
  Ракель нагадала собі замкнути двері, коли вони приїдуть додому.
  
  
  
  
  
  Розділ 39. Понеділок. Зустрічі
  
  
  Рогер Єндем зупинився перед ­акваріумом у вікні «Андеруотера». Подивився на бульбашки. Йому згадалось, як назустріч йому швидкими, поривчастими рухами пливе семирічний хлопчисько з такою панікою на обличчі, ніби у цілому світі врятувати його може тільки він, Рогер, його старший брат. Рогер кричить і сміється, але Томас не розуміє, що він уже давно на мілководді і можна просто стати на дно. Іноді Рогеру здавалося, що після того, як він навчив молодшого брата плавати у воді, той почав тонути на землі.
  
  Рогер зайшов у бар і деякий час стояв, звикаючи до темряви. Окрім бармена, всередині був тільки один відвідувач: рудоволоса жінка сиділа впівоберта з сигаретою в пальцях, перед нею стояв напівпорожній келих пива. Рогер спустився по сходах і заглянув у напівпідвальний зал: ні душі. Він вирішив чекати в барі. По дорозі туди він скрипнув мостиною, і рудоволоса підвела погляд. На її обличчя падала тінь, але те, як вона сиділа, її постава змусили його подумати, що вона красива. Чи була красивою. Він помітив сумку поряд із її столом. Напевно, і вона когось чекає.
  
  Він замовив пива і подивився на годинник.
  
  До п’ятої години він бродив по окрузі, щоб не прийти сюди раніше призначеного терміну. Не хотів виявляти зайве завзяття: це могло викликати підозри. Хоча хто запідозрить у чому-небудь журналіста, якщо йому не терпиться дізнатися, можливо, про найгучнішу сенсацію цього року? Але справа була не лише в цьому.
  
  Розгулюючи по вулицях, він шукав їх: машину, припарковану там, де її не мусить бути, людину з газетою на розі вулиці, сплячого бомжа на лавці. Нічого такого не знайшов. Зрозуміло, вони професіонали. Це-то його і лякало найбільше. Усвідомлення того, що вони можуть провернути свою справу і зникнути непоміченими. Він чув, як один колега напідпитку сказав, що останніми роками за стінами Головного управління поліції твориться таке, що, навіть якщо про це написати, громадськості однаково не захочеться в це повірити.
  
  Він знову подивився на годинник. Сім хвилин на шосту.
  
  Цікаво: коли Харрі Холе ввійде, вони тут же ввірвуться, щоб його схопити? Рогеру ж нічого не сказали. Тільки те, що він має піти на зустріч, як обумовлено, і поводитися так, наче він на роботі. Він замовив пива і зробив великий ковток, сподіваючись, що алкоголь втихомирить нерви, що розгулялися.
  
  Десять хвилин. Бармен сів у кутку за стійкою і занурився в читання книги «Фіорди».
  
  — Вибачте, — звернувся до нього Рогер.
  
  Бармен підвів погляд.
  
  — Сюди нещодавно не заходив чоловік? Високий, світловолосий, з...
  
  — Пробачте. — Бармен послинив палець і перевернув сторінку. — Я заступив на зміну перед самим вашим приходом. Запитайте краще он у тієї жінки.
  
  Секунду повагавшись, Рогер відсьорбнув іще пива й підвівся.
  
  — Прошу вибачення...
  
  Жінка подивилася на нього з напівусмішкою:
  
  — Слухаю вас...
  
  Тільки тут він побачив: це не тінь, на її обличчі синяки. На лобі, вилицях і на горлі.
  
  — Я маю зустрітися тут із одним чоловіком, але боюся, він пішов, не дочекавшись мене. Вищий, ніж метр дев’яносто, з коротко підстриженим світлим волоссям.
  
  — Молодий?
  
  — Авжеж... Думаю, йому років тридцять п’ять. Має трохи пошарпаний вигляд.
  
  — Червоний ніс і блакитні очі, які здаються і молодими, і старими водночас? — Вона продовжувала всміхатись, але він зрозумів, що не йому, а скоріше, власним думкам.
  
  — Так, це може бути він... — невпевнено мовив Рогер. — Так він сюди...
  
  — Ні, сама його чекаю.
  
  Рогер подивився на неї. Невже вона дійсно одна з них? Повнява, злегка напідпитку дама у віці близько тридцяти? Не схоже.
  
  — Думаєте, він прийде? — запитав Рогер.
  
  — Ні. — Вона підняла келих. — Ті, кого дійсно чекаєш, ніколи не приходять. Приходять інші.
  
  Рогер повернувся до бару. Його келих уже прибрали зі стійки. Він замовив іще.
  
  Бармен поставив музику. У напівтемряві неголосно зазвучала композиція групи «Глюцифер»:
  
  «I got a war, baby, I got a war with you!»
  
  Він не прийде. Харрі не прийде. Що б це могло означати? Адже, чорт забирай, це не з його вини!
  
  О пів на шосту двері бару відчинилися.
  
  Рогер із надією підвів погляд і побачив чоловіка в шкіря­ній куртці. Той дивився на нього.
  
  Рогер похитав головою.
  
  Чоловік кинув погляд навкруги. Провів долонею по шиї й вийшов.
  
  Першою думкою Рогера було побігти вслід. Запитати, що означає цей жест рукою? Що операцію завершено? Чи що Томасу... Задзеленчав мобільний телефон. Він відповів.
  
  — No-show?[29] — поцікавився голос.
  
  Це був голос не того чоловіка в шкіряній куртці, і точно вже не Харрі, але щось у нім було знайоме.
  
  — Що мені робити? — тихо запитав Рогер.
  
  — Пробудеш там до восьмої, — відповів голос, — і по­дзвониш на потрібний номер, якщо він з’явиться.
  
  — А Томас?..
  
  — Із твоїм молодшим братом нічого не станеться, поки ти робиш те, що ми тобі говоримо. І нікому ні слова.
  
  — Зрозуміло. Я...
  
  — Вдало посидіти, Єндеме.
  
  Рогер засунув телефон у кишеню і поринув у пивний келих. Коли він виринув, аби перевести дихання, була вже восьма — минули дві з половиною години.
  
  — Ну, що я говорила?
  
  Рогер обернувся. Вона стояла прямо за спиною, жестом гукаючи бармена. Той знехотя почав підводитися зі стільця.
  
  — А хто це «інші»? — запитав Рогер.
  
  — Які «інші»?
  
  — Ви сказали, що замість тих, кого дійсно чекаєш, приходять інші.
  
  — Ті, кого доводиться брати, та ще і з вдячністю, милий. Такі, як ти або я.
  
  Рогер розвернувся до неї. Як вона це говорила... Без манірності, без драми, з посмішкою безвиході. Він відчув щось особливе. Якусь спорідненість. Тепер він розгледів її очі, губи. Звичайно, вона красива.
  
  — Це вас так чоловік побив? — запитав він.
  
  Вона підвела голову і, виставивши вперед підборіддя, подивилась, як бармен наливає пиво.
  
  — А ось це не ваша справа, юначе, — відрізала вона.
  
  Рогер на мить заплющив очі. Який дивний день. Один із найбільш дивних у його житті. Чи варто припиняти дивні речі?
  
  — Може стати і моєю, — сказав він.
  
  Вона обернулась і пильно на нього поглянула.
  
  Він кивнув на її столик:
  
  — Судячи з розмірів вашої сумки, вже колишній чоловік. Якщо вам сьогодні потрібна смуга для аварійної посадки, у мене велика квартира, і знайдеться навіть зайва спальня.
  
  — Он як? — Її інтонація була скоріше заперечливою, але вираз обличчя змінився. Тепер у нім з’явилося якесь запитання, навіть цікавість.
  
  — Квартира несподівано збільшилася цієї зими, — сказав він. — З вашого дозволу я ще посиджу тут і, якщо ви готові скласти мені компанію, із задоволенням заплачу за ваше пиво.
  
  — Дійсно, — мовила вона. — Чом би нам не почекати разом?
  
  — Чоловіка, який так і не прийде?
  
  Її сміх вийшов сумним, проте вона все-таки зуміла засміятись.
  
  Свен сидів на стільці й дивився з вікна на вулицю.
  
  — Може, тобі все-таки краще було б сходити? — запитав він. — Може, у журналіста це випадково вирвалося?
  
  — Не знаю... — Харрі лежав на канапі й вивчав завитки сигаретного диму, які здіймалися до стелі. — Думаю, що він, скоріше, несвідомо попередив мене про небезпеку.
  
  — Одне те, що ти описав Волера як офіцера, який вів розслідування, а журналіст назвав його інспектором, зовсім не означає, що журналіст знає, що це Волер. Він міг і вгадати.
  
  — Може, і випадковість, а може, спеціально хотів попередити мене, знаючи, що його прослуховують.
  
  — Ти параноїк, Харрі.
  
  — Імовірно, але це не означає...
  
  — ...що тебе не шукають. Говорив уже. Ти міг би подзвонити іншим журналістам...
  
  — Я нікому не вірю. Крім того, думаю, нам не варто більше дзвонити з цього телефону. Мені взагалі здається, його треба вимкнути.
  
  — Волер же не може знати, з якого телефону ти дзвониш.
  
  Зелений сигнал «Ерікссона» згас, і Харрі засунув його в кишеню піджака.
  
  — Ти, Сівертсене, очевидно, погано знаєш, що Том Волер може і чого не може, — похмуро сказав він. — Ми з моїм другом-таксистом домовилися, що між п’ятою і шостою він подзвонить мені з телефону-автомата. Ти чув дзвінок?
  
  — Ні.
  
  — Значить, вони вже знають про телефон. Він наближається.
  
  Свен голосно зітхнув:
  
  — Харрі, тобі вже говорили, що ти ввесь час повторюєшся? І мене дивує, що ти не особливо-то надриваєшся, щоб визволити нас із цієї колотнечі.
  
  Харрі пустив під стелю густе кільце сизого диму.
  
  — У мене навіть виникло таке відчуття, ніби ти хочеш, аби нас знайшли, а все інше — видимість, — зітхнув Свен. — Тобто ми з біса добре ховаємося, а він — ти в цьому впевнений — ухитриться і знайде нас.
  
  — Цікава версія, — пробурмотів Харрі.
  
  — Експерт із «Норске Мьоллер» підтвердив твою здогадку, — сказала Беата, жестом виставляючи Бйорна Гольма з кабінету.
  
  З шуму на задньому фоні вона зрозуміла, що Харрі говорить з телефону-автомата.
  
  — Спасибі за допомогу, — відповів він. — Якраз те, що мені було треба.
  
  — Справді?
  
  — Сподіваюся.
  
  — Харрі, я щойно дзвонила Олауг Сівертсен. Їй дуже зле.
  
  — Гм...
  
  — Не лише через сина. Вона боїться за свою квартирантку, яка від’їжджала на вихідні за місто й досі не повернулася. Я не знаю, що їй сказати.
  
  — Що скоро все закінчиться.
  
  — Обіцяєш?
  
  Сміх Харрі прозвучав сухо, як кулеметна черга.
  
  — Це якраз я тобі можу обіцяти, — сказав він.
  
  Клацнув сигнал внутрішнього зв’язку.
  
  — До вас відвідувач, — прогугнявив голос чергового.
  
  На годиннику минула четверта, а значить, на чергуванні мала бути жінка зі служби охорони. Беата помітила, що хто б не був на посту, всі вони з часом починають говорити в ніс.
  
  Вона натиснула кнопку на старенькому селекторі:
  
  — Нехай трохи почекають, я зайнята.
  
  — Так, але...
  
  Беата вимкнула внутрішній зв’язок:
  
  — Метушня!
  
  На тому кінці було чутно дихання Харрі, ось під’їхав автомобіль, вимкнули мотор. Тут Беата помітила, що світло в кімнаті стало падати якось інакше.
  
  — Мені пора, — мовив Харрі. — Треба поквапитися. Може, пізніше передзвоню. Якщо все піде, як я думав. Добре? Беато?
  
  Вона поклала трубку. Її погляд був прикутий до дверей у кабінет.
  
  — Ну? — сказав Том Волер. — Хіба ти не говориш хорошим друзям «до побачення»?
  
  — Хіба на вході тобі не сказали почекати?
  
  — Сказали.
  
  Том Волер зачинив двері й потягнув за шнур, закриваючи жалюзі на вікні. Пройшов по кабінету, став поряд із кріслом і подивився на стіл.
  
  — Що це? — запитав він, вказуючи на дві скляні пластини, притиснуті одна до одної.
  
  У Беати почастішало дихання.
  
  — Якщо вірити лабораторії — сім’я, — стараючись говорити байдуже, відповіла вона.
  
  Він легко торкнувся рукою її шиї. Вона завмерла.
  
  — Ти розмовляла з Харрі? — Він провів пальцем по її шкірі.
  
  — Прибери руку! — гаркнула вона, зібравши все своє самовладання.
  
  — Ой-йой-йой, щось не так? — Волер посміхаючись підніс обидві руки догори. — Хіба тобі не подобалося, Льонн?
  
  — Що тобі потрібно?
  
  — Дати тобі шанс. Думаю, я мушу тобі його надати.
  
  — Мусиш? За що ж це?
  
  Вона схилила голову набік і подивилася на Волера. Той облизнув губи й нахилився до неї:
  
  — За сприяння. І підпорядкування. І неквапливість у ліжку.
  
  Беата ударила, але він легко спіймав її зап’ясток у повітрі й заламав їй руку за спину. Вона, нагнувшись уперед у кріслі, вдарилася головою об стіл. У вухах чулося його шипіння:
  
  — Я даю тобі шанс зберегти свою посаду, Льонн. Ми знаємо, що Харрі дзвонив тобі з телефону свого дружка-таксиста. Де він? — Волер заламав руку сильніше, вона застогнала. — Я знаю, це боляче, — сказав він. — І знаю, що біль ніколи не змусить тебе розговоритися. Отже, роблю це для свого власного задоволення. І твого теж.
  
  Він притиснувся до неї. У вухах у Беати дзвінко пульсувала кров. Вона прицілилась і вдарила лобом кнопку внутрішнього зв’язку. Вдарила так сильно, що пластмаса тріснула.
  
  — Слухаю... — прогугнявив голос.
  
  — Гольма сюди швидко! — простогнала Беата, прити­с­каючись щокою до столу.
  
  — Слухаю!
  
  Волер знехотя випустив її руку. Беата випросталась.
  
  — Свиня! — виплюнула вона. — Я не знаю, де він. — Він би ніколи не дозволив, щоб я опинилася в такому небезпечному становищі.
  
  Том Волер пильно, допитливо подивився на неї. Беата помітила цікаву зміну: вона більше не боялася його. Розум говорив їй, що він небезпечний, як ніколи, але в його погляді читалося занепокоєння, якого вона раніше не помічала. Він щойно на її очах втратив самовладання — всього на декілька секунд — уперше в житті, принаймні при ній.
  
  — Я за тобою ще повернуся, — погрозливо сказав він. — Обіцяю. Ти знаєш, обіцянок я дотримуюсь.
  
  — Що сталося?.. — почав Бйорн Гольм, але осікся і швидко зробив крок убік.
  
  Том Волер вибіг у коридор.
  
  
  
  
  
  Розділ 40. Понеділок. Дощ
  
  
  О пів на восьму сонце вже висіло над Уллерном, і вдова Даніельсен, стоячи на своїй веранді на Томас-Хефтієс-гате, відзначила, що над Осло-фіордом у бік міста пливуть хмари. Внизу по вулиці пройшли Андре Кляузен із золотистим ретривером Трулсом. Ні клички собаки, ні імені його хазяїна вона, звичайно, не знала, але часто бачила, як ця парочка повертається з Гімле-террассе. Вони зупинилися на червоне світло перед перехрестям біля зупинки таксі на алеї Бюгдьой. Вдова Даніельсен припустила, що вони прямують у бік Фрогнер-парку.
  
  Обоє вони здавалися втомленими, а пес до того ж і брудним.
  
  Вона наморщила ніс, коли, трохи відставши від хазяїна на півкроку, пес сів на тротуар і почав справляти велику нужду. Хазяїн не виявив ніякого бажання прибрати за собакою і, ледве на світлофорі спалахнув зелений, потягнув його за собою. Вдова Даніельсен одночасно виявила обурення і захват. Обурення — тому що вона завжди дбала про облаштованість міста, принаймні облаштованість щодо цього. А захват — адже тепер у неї був матеріал для нового листа в редакцію «Афтенпостен», це віднедавна стало її хобі.
  
  Вона стояла і дивилася на місце злочину, а собака з хазяїном швидкими кроками (очевидно, що підштовхувані тяжкістю власної провини) рухалися по Фрогнервейєн. Потім вона стала свідком того, як жінка, поспішаючи в протилежний бік і стараючись проскочити на зелене світло, стала жертвою безвідповідальності окремих громадян. Очевидно, жінка була занадто зайнята, гукаючи таксі на стоянці, й не помітила, на що наступила.
  
  Вдова Даніельсен голосно шморгнула носом, востаннє подивилася на армаду хмар і увійшла до кімнати — писати в редакцію.
  
  Легким подихом вдалині промайнув потяг. Олауг розплющила очі й виявила, що стоїть у саду. Дивно. Вона зовсім не пам’ятала, як виходила з будинку. Зараз вона стояла тут, посеред рейок і шпал, відчуваючи солодкий запах троянд і бузку, який чомусь нагадував їй про смерть. Вона потерла скроні — не допомогло. Навіть навпаки. Потім подивилася на небо. Воно було затягнуте хмарами. Так от чому стало так темно... Олауг подивилася вниз — на свої босі ноги. Бліда шкіра, сині жили — ноги старої. Вона зрозуміла, чому стала саме тут. Тут, на цьому самому місці, полюбляли стояти вони, Ернст і Ранді. Вона пам’ятала, як дивилася на них із віконця кімнати для прислуги. Вони стояли тут у сутінках поряд із кущами рододендрона, яких зараз уже немає. Західне сонце кидало останні промені, й він щось тихо шепотів по-німецьки. Ось він зриває троянду і встромляє її в зачіску дружині. Вона сміється і притискається обличчям до його шиї. Вони тихо стоять в обнімку й дивляться на захід. Ранді кладе чоловікові голову на плече. Вони всі втрьох дивляться, як заходить сонце. Олауг не знала, що думало при цьому подружжя Швабе, але сама вона мріяла про те, що одного дня сонце зійде і для неї. Молоде і красиве.
  
  Олауг мимоволі кинула погляд на вікно кімнати для прислуги. Там не було Іни, не було молодої Олауг. Тільки темне скло, що відбиває збиті вершки хмар.
  
  Їй захотілося плакати через те, що літо минає. Може, не так швидко, але минає. А потім залишок життя потече своєю чергою. Суворо за розкладом. Адже розклад — штука потрібна.
  
  Вона відчула за спиною якийсь рух і важко, повільно обернулася. Відчула, як приминається під чиїмись ногами прохолодна трава, і, не встигнувши обернутися до кінця, застигла.
  
  Собака.
  
  Собака дивився на неї так, немов вибачався за ще не здійснений вчинок. У ту ж саму мить хтось безшумно ви­йшов із тіні фруктових дерев і опинився поряд із собакою. Чоловік. Із невеликими чорними очима, зовсім як у його собаки. Олауг здалося, ніби її душить якесь маленьке звірятко — їй стало важко дихати.
  
  — Ми зайшли в дім, але там вас не виявилося. — Чоловік схилив голову набік і подивився на неї так, як дивляться на дивовижну комашку. — Ви не знаєте, хто я, фрьокен Сівертсен, але мені вже давно хотілося з вами зустрітись.
  
  Олауг розкрила рот і закрила його знову. Чоловік підійшов ближче. Олауг подивилася йому через плече.
  
  — Господи, — прошепотіла вона, простягаючи руки.
  
  Дівчина спустилася по сходах, зі сміхом пробіглася по гравійній доріжці і впала до неї в обійми.
  
  — Я так за тебе злякалася, — сказала Олауг.
  
  — Справді? — здивувалась Іна. — Ми просто трішки затрималися в заміському будинку. Бо канікули ж!
  
  — Так, так. — Олауг обняла її ще міцніше.
  
  Собака, англійський сетер, радісно підбіг до них і, ставши на задні лапи, передні поклав Олауг на спину.
  
  — Тея! — прикрикнув чоловік. — Сидіти!
  
  Тея сіла.
  
  — А це?.. — Олауг нарешті випустила Іну з обіймів.
  
  — Це Тярьє Рю. — Щоки Іни спалахнули, що було помітно навіть у сутінках. — Мій жених.
  
  — Боже! — сплеснула руками Олауг.
  
  Чоловік, широко всміхаючись, простягнув їй свою долоню. Красенем він не був — кирпатий ніс, кудлате волосся, близько посаджені очі, але в нього був прямий, відкритий погляд, який Олауг сподобався.
  
  — Дуже приємно, — сказав він.
  
  — І мені, — відгукнулась Олауг, сподіваючись, що в напівтемряві не видно її сліз.
  
  Тойя Харанг не помічала запаху, поки вони не виїхали на Йосефінес-гате.
  
  Вона з підозрою поглянула на таксиста. Смаглявий, але все-таки не негр, інакше б вона не ризикнула сісти в машину — справа тут не в расизмі, а в статистиці.
  
  Тоді звідки цей запах?
  
  Вона помітила, що шофер поглядає на неї в дзеркало. Може, вона одягнулася надто зухвало: занадто глибокий виріз чи коротка спідниця? У неї промайнула інша думка — куди приємніша. Може, він упізнав її, тому що читав сьогоднішні газети, де на фотографіях була вона, Тойя Харанг. «Спадкоємиця музичного трону», — писали газети. Щоправда, в «Дагбладет» її назвали «чарівно-незграбною» і заявили, що вона правдоподібніше зіграла квіткарку Елізу, ніж світську пані, на яку її перетворив професор Хіггінс. Але всі критики сходилися в одному: танцювала і співала вона незрівнянно. Ось. Що б на це сказала Лісбет?
  
  — На свято? — запитав таксист.
  
  — Певною мірою, — відповіла Тойя.
  
  «Свято для двох», — подумала вона. — Свято для Венери і... як там його? Ну, друге ім’я?.. Ну, гаразд, зате Венера — це вона. Вчора, коли вони відзначали прем’єру, він підійшов до неї, прошепотів на вушко, що він давно її таємний прихильник, і запросив до себе додому на сьогоднішній вечір. Він навіть не старався приховати свої наміри, і їй би слід було відмовити. Категорично і рішуче.
  
  — Напевно, буде весело, — з відтінком заздрості мовив таксист.
  
  Категорично відмовити. Вона досі пам’ятала запах сіна і силосу, бачила перед собою смужки світла на засипаній соломою підлозі комори та пряжку батьківського ременя, яким їй намагалися втовкмачити правила поведінки. Категорично відмовити. Вона не забула, як потім на кухні мати гладила її по голові й запитувала, чому Тойя не може бути, як Лісбет, — слухняною розумницею. Одного дня Тойя ви­рвалась і закричала, що вона така, яка є, і, напевно, набралася цього у батька, вона бачила, чим вони з Лісбет займаються в сараї, хіба мама цього не знала? Тойя побачила, як змінилося мамине обличчя: не тому, що мати повірила, а тому, що дочка тепер ні перед чим не зупиниться, щоб зробити їм боляче. Тоді Тойя завищала, що всіх їх ненавидить. Із кімнати з газетою в руці вийшов батько. По їх обличчях Тойя бачила: вони розуміють, що ось тепер вона не бреше.
  
  Цікаво, а зараз, коли всі залишилися там, далеко, вона, як і раніше, їх ненавидить? Цього Тойя не знала. І їде вона туди зовсім не з ненависті до правильних батьків або сестри, ні, погодилася просто заради розваги. І ще тому, що відмовитися від такої пропозиції було просто неможливо.
  
  Вона дала таксистові двісті крон і всміхнулася, відмовившись узяти здачу. Незважаючи на запах у машині. Тільки коли таксі поїхало, до неї дійшло, чому шофер так на неї дивився. Пахло не від нього, а від неї.
  
  — Прокляття!
  
  Вона чиркнула ковбойським чоботом по краю тротуару — там з’явилася коричнева смужка. Вона пошукала очима калюжу, але їх в Осло не було вже тижнів п’ять. Махнувши на все рукою, вона підійшла до дверей і подзвонила.
  
  — Слухаю?
  
  — Це Венера, — муркнула вона і подумки всміхнулася.
  
  — А це Пігмаліон, — відповів голос.
  
  Ось, точно!
  
  Домофон на вхідних дверях забурчав. Тойя на секунду забарилась — остання можливість до відступу. Вона рішуче відкинула волосся назад і відчинила двері.
  
  Він чекав її біля входу в квартиру з келихом у руці.
  
  — Ти зробила, як я просив? Нікому не сказала, що їдеш сюди? — запитав він.
  
  — Та ти що, з глузду з’їхав? — Вона закотила очі.
  
  — Можливо. — Він розчинив двері. — Заходь, познайомишся з Галатеєю.
  
  Вона розсміялася, хоч і не зрозуміла, про що він. Розсміялася, хоч і відчула, що ось-ось станеться щось жахливе.
  
  Харрі припаркувався трохи нижче по Марквейєн, заглушив мотор і вийшов із машини. Прикурив сигарету і подивився навкруги. Людей на вулицях не було, здавалося, всі поховалися по будинках. Безневинні білосніжні хмаринки встигли перетворитися на хмари й укрити небо свинцево-синьою ковдрою.
  
  Він пройшов повз стіни, прикрашені графіті, й зупинився біля вхідних дверей. Відкинув сигарету, від якої залишився тільки фільтр, і подзвонив. Від цієї жари у нього пітніли долоні. Чи від страху? Він подивився на годинник і відмітив час.
  
  — Слухаю, — відповів знервований голос із домофона.
  
  — Добрий вечір, це Харрі Холе.
  
  Немає відповіді.
  
  — З поліції, — додав він.
  
  — Звичайно. Вибачте, не про те думки були. Заходьте.
  
  Двері відчинились, і Харрі почав підніматися по довгих, нескінченних сходах.
  
  Обидві хазяйки зустрічали його біля входу в квартиру.
  
  — Бррр... — зіщулилася Рута. — Ось-ось почнеться.
  
  Харрі зупинився перед ними на сходовій клітці.
  
  — Дощ, — пояснила «Трондхеймський орел».
  
  — Ах, так... — Харрі обтер долоні об брюки.
  
  — Чим мож-п-могти, Холе?
  
  — Допоможіть спіймати велокур’єра-маніяка, — сказав Харрі.
  
  Тойя згорнулася в ліжку калачиком і дивилася на своє відображення в дзеркальних дверях, знятих із шафи і приставлених до стіни. Вона чула шум води в душі поверхом нижче. Він змивав її з себе. Тойя обернулася. Матрац м’яко обволікав тіло. Вона поглянула на фотографію: вони всміхалися в камеру. Це була якась поїздка, можливо, у Францію. Вона провела рукою по прохолодній ковдрі. Його тіло теж було холодним. Холодним, твердим і мускулистим, зовсім не старим. Особливо сідниці та стегна. Він сказав, що це тому, що колись танцював. Тренував м’язи протягом п’ятнадцяти років, і вони нікуди вже не подінуться.
  
  Тойя подивилася на його брюки на підлозі, на чорний ремінь.
  
  П’ятнадцять років. Нікуди вже не подінуться.
  
  Вона перевернулася на спину, забралася на ліжку трохи вище, відчуваючи, як перекочується вода по внутрішній стороні гумового матраца. Тепер усе буде по-іншому. Тойя буде розумницею. Слухняною. Зовсім як хотіли татусь із матусею. Вона стала Лісбет.
  
  Тойя притулилася головою до стіни, а тіло все глибше занурювалося в матрац. Ось щось ткнуло їй між лопаток. Їй здавалося, вона лежить у човні на річці... Звідки взялася ця думка?
  
  Віллі запитував її, чи вміє вона поводитися з фалоімітатором. Вона знизала плечима. Слухняна. Він відкрив ящик з інструментами. Вона примружилась, але однаково бачила перед собою смужки світла на засипаній соломою підлозі комори. А коли відчула щось у роті, на смак воно виявилося, мов силос. Але вона нічого не сказала. Розумниця.
  
  Такою ж розумницею вона була, коли Віллі навчав її говорити і співати, як сестра. Ходити й усміхатись, як вона. Він дав гримерові фотографію Лісбет і пояснив, що хоче, аби Тойя мала саме такий вигляд. Єдине, чого вона не навчилася робити, — так це сміятись, як Лісбет, і Віллі попросив її не сміятись. Іноді їй було не зовсім ясно, в чому справа: в ролі Елізи Дулітл чи у відчайдушній тузі Віллі по Лісбет. А зараз вона лежала тут. Можливо, тут справа теж була в Лісбет для нього і для неї? Як там говорив Віллі? Порок прагне досягти дна?
  
  Щось знову ткнуло їй між лопаток, і Тойя незадоволено засовалася.
  
  Сама вона, відверто признатися, не занадто сумувала за сестрою. Не те щоб вона була менше за інших приголомшена її зникненням, але воно відчиняло для неї нові двері. У неї взяли інтерв’ю, а групі «Спіннін Віл» запропонували непогані гроші за серію концертів у пам’ять Лісбет. І, звичайно, ця роль у мюзиклі, яка обернулася таким успіхом. Коли вони святкували прем’єру, Віллі сказав, що тепер їй треба тільки навчитися бути знаменитістю. Зіркою. Дівою. Вона засунула руку за спину. Що там заважає? Нічого не намацала. Через якийсь час знову немов хтось доторкнувся до неї. Треба з’ясувати.
  
  — Віллі?
  
  Вона хотіла було крикнути голосніше, щоб перекричати душ, але згадала суворий наказ Віллі не підвищувати голос. Сьогодні в неї вихідний, але всі інші дні тижня їй доведеться співати щовечора. Коли вона прийшла, він і зовсім попросив її мовчати, хоча до того збирався відрепетирувати з нею кілька сцен, які на прем’єрі вийшли гірші за інші, й навіть попросив нанести грим, аби для кращого ефекту бути схожою на Елізу.
  
  Тойя стягнула простирадло, під ним нічого не виявилось, тільки синій напівпрозорий гумовий матрац. Що ж тоді випинало? Вона провела по матрацу рукою. Щось було під гумою, але їй нічого не було видно. Вона потягнулася до лампи на нічному столику, ввімкнула її й повернула у бік матраца. Нерівність зникла. Вона поклала долоню на те місце, де вона була, і почала чекати. Коли вона з’явилася знову, Тойя зрозуміла, що всередині матраца є якийсь предмет, який тоне, коли на нього натиснути, а потім знову спливає. Вона прибрала руку.
  
  Спочатку вона побачила тільки контур, який проявився на гумі. Немов чийсь профіль. Ні, не немов! Це був чийсь профіль. Тойя лягла на живіт, затамувала подих. Тепер вона відчувала: там, у матраці, було тіло, яке виштовхувальна сила тягнула вгору, коли сила тяжіння тягнула її власне тіло вниз — немов дві людини намагалися стати однією. Можливо, так і вийшло б, оскільки Тойї здавалося, що вона дивиться в дзеркало.
  
  Тепер їй захотілося кричати, зірвати голос і більше не бути слухняною. І розумницею теж. Захотілося знову стати Тойєю, але зробити цього вона не могла. Вона могла тільки вдивлятися в блідо-голубе обличчя своєї сестри, яке дивилося на неї очима без зіниць, і чути, як шумить душ — немов перешкоди по телевізору — і як позаду неї на підлогу падають краплі, даючи зрозуміти, що Віллі більше не в душі.
  
  — Не може бути, щоб це був він, — сказала Рута. — Це... це... не в’яжеться.
  
  — Востаннє, коли я був тут, ви говорили, що у вас з’яв­лялися думки про те, щоб перелізти до Барлі по даху і пошпигувати, — нагадав Харрі, — тому що двері на його терасу все літо стоять розчинені. Ви в цьому упевнені?
  
  — Авжеж. Але хіб-не простіше прост-п-дзвонити? — запитала «Трондхеймський орел».
  
  Харрі похитав головою:
  
  — Він одразу запідозрить недобре. А упустити його ми не можемо. Мені обов’язково треба взяти його сьогодні ввечері, якщо вже не надто пізно.
  
  — Пізн-ля ч-го? — запитала «Трондхеймський орел», примруживши одне око. — У вас, н-діюсь, з собою ордер або щось тип-того?
  
  Харрі похитав головою:
  
  — У мене виправдана підозра. Ордер не потрібен.
  
  Над головою Харрі тихо, немов застерігаючи, гуркнув грім. Ринва на даху була пофарбована в жовтий колір, але вже давно вкрилася великими рудими плямами. Харрі вхопився за нього обома руками і обережно перевірив на міцність. Жолоб тужливо скрипнув, зі стіни виліз гвинт і з дзвоном упав у внутрішній двір. Харрі відпустив жолоб і вилаявся. Але вибору немає. Він піднявся на перила балкона і підтягнувся. Подивившись униз, він мимоволі затамував подих. Простирадло, що сушилося внизу, здавалося не більшим за поштову марку, яка випадково вилетіла з вікна.
  
  Відштовхнувшись ногами, він опинився на даху. Хоча той буває крутим, зчеплення між черепицею і міцними підошвами черевиків «Доктор Мартенс» було достатнім, аби пройти два кроки до труби, яку він обійняв, як дорогу серцю людину. Потім випростався і подивився навкруги. Над Несоддланном сяйнула блискавка, вітер, що здійнявся, почав тіпати піджак. Харрі здригнувся, коли перед самим його обличчям промайнула чорна тінь. Тінь покружляла й пірнула вниз. Ластівка. Харрі встиг побачити, як вона знайшла притулок під дахом.
  
  Він видерся на верх даху, помітив метрів за п’ятнадцять чорний флюгер і, розкинувши руки, як канатоходець, пішов по гребеню.
  
  На половині шляху сталося непередбачене.
  
  Харрі почув шум, який спочатку сприйняв, як шелест листя на деревах унизу. Шум ставав сильнішим, і рама для сушіння білизни у дворі почала обертатись і верескливо скрипіти. Поки що Харрі не відчував особливого вітру, але зараз сильний порив ударив йому в груди, і він, відступивши на крок, декілька митей стояв, злегка погойдуючись із одного боку в інший. Ззаду застукали по черепиці чиїсь швидкі кроки — дощ! Великий потоп. Гуркіт грому — і в ту ж секунду вода була всюди. Час сушіння закінчився. Харрі намагався утримати рівновагу, але він немов балансував на шматку мила. Підошви ковзали, і він у відчаї подався у бік флюгера, простягаючи до нього руки, розчепіривши пальці. Права рука дряпнула мокру черепицю у пошуках, за що б зачепитися, але нічого не знайшла. Сила тяжіння взяла своє, і нігті ковзнули по даху, немов коса об точильний камінь, — Харрі поплив униз. Він почув, як затихнув виск рами у дворі, відчув колінами ринву і зрозумів, що край уже зовсім близько. Він витягнувся у відчайдушній спробі вхопитися за яку-небудь антену. Вдалося. Лівою рукою. Антена зігнулася, погрожуючи переламатись і скинути його в двір, але витримала.
  
  Харрі вхопився за антену обома руками й підтягнувся. Підібрав під себе ноги і щосили притиснув гумові підошви до черепиці. Дощ злісно хльостав по обличчю, але Харрі все ж таки дістався гребеня, сів на нього, витягнувши ноги по схилах даху й відсапався. Антена внизу склалася мало не навпіл — комусь сьогодні доведеться сильно постаратися, щоб подивитись увечері «Такт за тактом».
  
  Дочекавшись, поки серце заспокоїться, Харрі підвівся й невпевнено продовжив свій шлях, поки не обнявся з флюгером.
  
  Терасу Барлі було врізано в дах, і він із легкістю сплигнув на теракотову плитку. Звук бризок від його стрибка не був чутний на фоні шуму та плескоту води в переповненій ринві.
  
  Стільців на терасі не було. У кутку стояв чорний і холодний гриль. Але двері на терасу залишалися відчиненими.
  
  Харрі підібрався до неї і прислухався.
  
  Спочатку він чув тільки, як дощ барабанить по даху, але, коли обережно переступив поріг і проник у квартиру, до вух донісся інший звук. Теж вода, але у ванній на нижньому поверсі. Душ. Ну, хоч зараз поталанило. Харрі намацав шпатель у кишені наскрізь мокрого піджака. Голий і неозброєний Барлі куди більш райдужна перспектива, ніж озброєний, якщо, звичайно, у Віллі ще залишався пістолет, який Свен у суботу доставив у Фрогнер-парк.
  
  Двері в спальню були прочинені. Поряд із ліжком лежав короткий саамський ніж із ящика для інструментів. Харрі підкрався до дверей і заглянув усередину.
  
  У кімнаті було напівтемно, єдиним джерелом світла була лампа на нічному столику. Харрі став у ногах ліжка і насамперед поглянув на стіну, де висів портрет усміхнених Лісбет і Віллі під час їхньої весільної подорожі. Вони стояли на тлі величної старовинної будівлі та кінної статуї. Тепер Харрі знав, що це не Франція. Свен сказав, що кожна хоч трохи освічена людина мусить упізнати статую всенародно улюбленого чеського героя Вацлава[30] перед Національним музеєм на Вацлавській площі в Празі.
  
  Звикнувши до напівтемряви, Харрі перевів погляд на ліжко — і завмер: перестав дихати і застиг нерухомо, як сніговик. Ковдра валялася на підлозі, простирадло було наполовину стягнуте, так що був видний шматок синього матраца. На ліжку спиною вгору лежала гола людина, злегка підвівшись на ліктях і дивлячись на світлу пляму від настільної лампи.
  
  Дощ дав останній дріб по даху і різко закінчився. Людина на ліжку, очевидно, не чула, як Харрі ввійшов до кімнати, але тут виникла проблема. Звичайна проблема для сніговика в липні. З нього почало капати. Вода тихенько струмувала з піджака на підлогу — Харрі цей звук здавався голоснішим за канонаду.
  
  Людина на ліжку насторожилась і обернулася. Спочатку повернула голову, потім усе своє голе тіло.
  
  Першим, на що Харрі звернув увагу, був збуджений статевий орган, що коливався туди-сюди, як метроном.
  
  — Ох ти! Харрі! — вигукнув Віллі Барлі. У його голосі водночас прозвучали переляк і полегшення.
  
  
  
  
  
  Розділ 41. Понеділок. Хепі-енд
  
  
  — Добраніч.
  
  Ракель поцілувала Олега в лоб і ретельно укутала в ковдру. Потім спустилася вниз, сіла на кухні й почала дивитися на дощ за вікном.
  
  Їй подобалося, коли йде дощ. Повітря ставало чистішим. Змивалось усе старе. Оновлення — ось що потрібно. Почати спочатку.
  
  Вона підійшла до вхідних дверей і впевнилася, що вони замкнуті. Втретє за вечір. Чого, власне кажучи, вона боялася?
  
  Увімкнула телевізор. Ішла якась музична передача. Троє сиділи за одним роялем і всміхались одне одному. «Як маленька сім’я», — подумала Ракель.
  
  Повітря розірвало ударом грому, і вона здригнулася.
  
  — Як ти мене налякав! — Віллі Барлі похитав головою, і його дітородний орган повторив той же рух.
  
  — Можу припустити, — сказав Харрі. — Я ж увійшов через терасу.
  
  — Ні, Харрі. Не можеш.
  
  Віллі перегнувся через край ліжка і, підібравши з підлоги ковдру, вкутався.
  
  — А я-то думав, ти в душі.
  
  Віллі похитав головою і зробив невизначену гримасу:
  
  — Не я.
  
  — А хто?
  
  — У мене відвідувач...ка. — Він із усмішкою кивнув на стілець, на якому лежали замшева спідниця, чорний ліфчик і панчоха з еластичним краєм. — Самотність робить нас, чоловіків, слабкішими. Чи не так, Харрі? Ми шукаємо втіху там, де можемо її знайти. Одні — в пляшці. Інші... — Віллі знизав плечима. — Ми ж свідомо припускаємося помилок, хіба ні? І звичайно, Харрі, совість у мене нечиста.
  
  Очі Харрі звикли до напівтемряви, і він помітив на щоках Віллі мокрі смужки від сліз.
  
  — Харрі, обіцяй, що нікому не розповіси. Це був невірний крок.
  
  Харрі підійшов до стільця, перекинув самотню панчоху через спинку і сів.
  
  — А кому я можу це розповісти, Віллі? Твоїй дружині?
  
  Кімнату несподівано освітило блискавкою, услід за цим донеслися гуркоти грому.
  
  — Так чого ти прийшов?
  
  — Гадаю, ти знаєш, Віллі.
  
  — Скажи вже.
  
  — Ми прийшли забрати тебе.
  
  — Чому «ми»? Ти ж сам.
  
  — З чого ти взяв?
  
  — Твій погляд. Рухи. Я знаю людей, Харрі. Ти проникаєш до мене, стараючись зробити це непомітно й несподівано. Коли полюють зграєю, так не поводяться, Харрі. А чому ти сам? Де інші? Хто-небудь знає, що ти тут?
  
  — Це не має значення. Припустимо, я сам. Однаково ти постанеш перед судом за вбивство чотирьох людей... — Віллі приклав палець до губ, немов обмірковуючи почуте, поки Харрі називав імена: — Маріус Веланн, Камілла Луен, Лісбет Барлі, Барбара Свендсен.
  
  Деякий час Віллі дивився в нікуди. Потім повільно кивнув і відняв палець від губ:
  
  — Як ти здогадався, Харрі?
  
  — Зрозумів, навіщо все це робилося. З ревнощів. Ти ж хотів помститись їм обом? Коли дізнався, що Лісбет зустрі­чалася зі Свеном Сівертсеном, коли ви їздили у весільну подорож у Прагу.
  
  Віллі заплющив очі й закинув голову. Матрац булькнув.
  
  — Я не відразу зрозумів, що вашу з Лісбет фотографію було зроблено в Празі, але сьогодні мені поштою прийшла інша празька фотографія — з тією ж статуєю.
  
  — І тоді все стало ясно?
  
  — Ну... Спочатку я відігнав від себе цю версію як абсурдну. Потім у ній почав простежуватися здоровий глузд — наскільки це поняття взагалі застосовне до таких маячних вчинків. Виявилося, велокур’єр-убивця зовсім не сексуальний маніяк. Він розіграв цілу п’єсу, щоб злочини мали вигляд серії, а вбивцею визнали Свена Сівертсена. Тільки одна людина могла поставити такий спектакль — професіонал. Людина, для якої театр — робота і пристрасть.
  
  Віллі розплющив одне око:
  
  — Якщо я правильно зрозумів, ти вважаєш, що ця людина вирішила вбити чотирьох, аби помститись одному?
  
  — Із п’яти вказаних жертв тільки троє були вибрані випадково. Ти влаштував усе так, аби здавалося, ніби місця злочинів визначила випадково намальована пентаграма. Але насправді пентаграма креслилася, виходячи з двох наявних точок, твоя власна адреса і будинок матері Свена Сівертсена. Хитро, але геометрія тут проста.
  
  — Ти і справді віриш у цю свою версію, Харрі?
  
  — Свен Сівертсен ніколи не чув ні про яку Лісбет Барлі, але він відразу згадав її, коли я обмовився, що дівоче прізвище Лісбет — Харанг.
  
  Віллі мовчав.
  
  — Єдине, чого я не розумію, — зауважив Харрі, — навіщо було так довго чекати, перш ніж помститися?
  
  Віллі плавно сів у ліжку.
  
  — Почну з того, Харрі, що я не розумію, до чого всі твої інсинуації. Варто було б мені признатись, і ми з тобою обоє, хоч-не-хоч, могли б опинитися в складній ситуації. Але якщо мені поталанило, і я знаю, що ти нічого не зможеш довести, буду навіть радий із тобою поговорити. Ти знаєш, я ціную людей, які вміють слухати. — Харрі нервово щулився, а Віллі вів далі: — Так, Харрі, я в курсі, що у Лісбет був роман із цим чоловіком, але дізнався я про нього тільки цієї весни.
  
  На вулиці знову пішов дощ, краплі м’яко застукали у вікно.
  
  — Вона сама розповіла?
  
  Віллі похитав головою:
  
  — Вона б ніколи цього не зробила. У її сім’ї всі мовчуни. Ось тільки одного дня я подумав, що ми затягнули з впорядкуванням квартири. Того ж дня я знайшов листи.
  
  — Он як...
  
  — Задня стіна в її кімнаті не обштукатурена — гола кладка столітньої давності, відколи будинок спорудили. Має солідний вигляд, але взимку страшенно холодно. Я хотів укрити її панелями зсередини, але Лісбет була проти. Це мені здалося дивним: адже вона — жінка практична, виросла в селі й не капризувала б через стару стіну. Тому одного дня, дочекавшись, коли вона піде, я вирішив обстежити стіну, але нічого не знайшов. Поки не відсунув убік її стіл. Стіна як стіна, але я простукав кожну цеглинку, і одна з них піддалася. Я вийняв її: в тайнику за нею виявилися два листи. Один було відправлено Лісбет Харанг на незнайому мені адресу. Спочатку мені захотілося покласти листи назад не читаючи. Але я людина слабка, я не втерпів. «Любове моя, я постійно думаю про тебе. Досі відчуваю поцілунки твоїх губ, дотик твого тіла...» — так починався лист.
  
  Матрац знову булькнув.
  
  — Ці слова обпекли мене батогом, але я продовжував читати. Дивно, але здавалося, ніби кожне слово в цьому листі написане мною. Закінчивши описувати, як голосно вони вдавалися до втіх, він перейшов до подробиць: що вони витворяли одне з одним у готельному номері в Празі. Але більше мене ранив не опис статевих актів, а цитати її ви­словлювань стосовно наших із нею стосунків. Виявляється, для неї це було всього лише «практичне вирішення життя без любові». Можеш собі уявити, Харрі, як це відчувати? Коли розумієш, що жінка, яку ти любиш, не лише зрадила тебе, але ніколи тебе не любила. Не бути коханим — чи не означає це, що все життя пройшло даремно?
  
  — Ні, — відповів Харрі.
  
  — Ні?
  
  — Будь ласка, продовжуй.
  
  Віллі пильно подивився на Харрі.
  
  — У конверт він уклав свою фотографію: напевно, в попередньому листі вона благала її прислати. Я упізнав його. Це був норвежець, якого ми зустріли в кафе на Перловій — дуже сумнівній вулиці Праги, де повно повій і більш-менш зама­скованих борделів. Коли ми ввійшли, він сидів біля стійки. Я звернув на нього увагу, тому що він на вигляд був як модель фірми «Бос» — солідний і стильний чоловік, елегантно одягнений і вже у віці. Але з такими молодими, грайливими очима, які найбільше подобаються жінкам. Я не особливо здивувався, коли через деякий час цей чоловік підійшов до нашого столика, відрекомендувався по-норвезьки і запропонував купити у нього підвіску. Я ввічливо відмовився, але він однаково дістав її з кишені й показав Лісбет. Вона, звичайно ж, почала зітхати і говорити, як їй сподобалася прикраса, — червоний діамант у формі п’ятикутної зірки. Коли я запитав, скільки він хоче за підвіску, він заламав таку ціну, що я визнав це безумством і попросив його покинути нас. Посміхаючись, як переможець, він написав на папірці адресу іншого кафе і сказав, що ми зможемо зустріти його там у той же час, якщо раптом передумаємо. Папірець він, ясна річ, подав Лісбет. Я пам’ятаю, що півдня після цього ходив у поганому настрої, але потім усе забулося. Лісбет уміє позбавляти непотрібних думок. Уміла... — Віллі провів пальцем по щоці. — Самою своєю присутністю.
  
  — Гм... А що було в іншому листі?
  
  — Це був її лист, який вона відправила йому, але на пошті поставили штамп: «Повернути адресантові». Вона писала, що намагається відшукати його всіма можливими способами, але по телефону, який він їй дав, ніхто не відповідає, а в празькій довідковій новий номер не зареєстровано. Вона писала, що сподівається, лист усе-таки дійде до нього, і запитувала, чи не поїхав він із Праги і чи розібрався з економічними проблемами, через які йому доводилося позичати гроші у неї.
  
  Віллі реготнув:
  
  — Коли що, вона знову готова допомогти, бо любить його. Більше ні про що не думає, розлука зводить її з розуму. Вона сподівалася, що з часом це пройде, але замість цього ніби отрута розлилася по всьому її тілу, і тепер страждає кожна клітинка. А деяким клітинкам, мабуть, доводилось особливо туго. Тому що, вона писала, коли дозволяє своєму чоловікові — тобто мені — займатися з нею любов’ю, то заплющує очі й уявляє його на моєму місці. Звичайно, я був приголомшений. Але я просто помер, коли побачив дату на конверті. — Віллі знову примружився. — На штампі значився лютий цього року.
  
  Новий спалах блискавки осяяв кімнату, і тіні, мовби примари, метнулися на стіни.
  
  — Що в таких випадках зазвичай роблять? — запитав Віллі.
  
  — Дійсно, а що?
  
  Віллі блідо посміхнувся:
  
  — Не знаю. Я приготував їй вечерю з паштетом із гусячої печінки та склянкою солодкого білого вина. Я вистелив її ліжко трояндами, і ми кохалися одне з одним ніч безпе­рервно. А коли під ранок вона заснула, я лежав і дивився на неї. Я знав, що не можу без неї жити, але знав я й інше: щоб повністю її здобути, мені спочатку треба її втратити.
  
  — Значить, тоді ти й почав планувати всю цю виставу? Яким чином уб’єш свою дружину й одночасно потурбуєшся про те, щоб покарання за це понесла людина, яку вона любить.
  
  Віллі знизав плечима:
  
  — Я підійшов до цієї роботи, як до всякої іншої. А будь-який співробітник театру знає, що головне — це ілюзія. Брехня має бути настільки правдоподібною, що в правду не захочеться повірити. Можливо, звучить парадоксально, але з моєю професією швидко розумієш, що досягти цього куди легше, ніж зворотного. Люди сильніше звикли до брехні, ніж до правди.
  
  — Гм... Розкажи, як ти це робив?
  
  — Навіщо мені ризикувати?
  
  — Однаково я не зможу використати твої слова в суді. Я не свідок і в квартиру твою проник незаконним чином.
  
  — Так, але ти розумний хлопець, Харрі. Може, я проговорюсь, а ви потім використаєте це для слідства.
  
  — Можливо. Але мені здається, тобі самому хочеться ризикнути.
  
  — Навіщо?
  
  — Бо тобі треба це розповісти. Ти просто згораєш од нетерпіння. Прислухайся сам до себе.
  
  Віллі Барлі розреготався:
  
  — Так ти думаєш, що знаєш мене, Харрі?
  
  Харрі похитав головою. Він понишпорив по кишенях у пошуках сигарет, але не знайшов. Напевно, впустив пачку, коли впав на даху.
  
  — Я тебе не знаю, Віллі. Ні тебе, ні таких, як ти. П’ятнад­цять років працюю з убивцями, а напевно засвоїв тільки одне. Вони всі шукають, кому б про все розповісти. Пам’ятаєш, яке слово ти з мене взяв у театрі? Що я знайду злочинця. Я свого слова дотримав. Хочеш угоду? Ти розповідаєш мені — навіщо. А я скажу, які докази у мене є проти тебе.
  
  Віллі допитливим поглядом подивився на Харрі. Провів однією рукою по матрацу вгору і вниз.
  
  — Твоя правда, Харрі. Мені хочеться розповісти. Вірніше, мені хочеться, щоб ти розумів. Наскільки я тебе знаю, ти, можливо, навіть зумієш зрозуміти. Я ж стежив за тобою з самого початку слідства. — Віллі розсміявся, побачивши, як змінилось обличчя у Харрі. — Не знав, га?
  
  У відповідь Харрі тільки знизав плечима.
  
  — Знайти Свена Сівертсена виявилося не так-то легко, як я думав, — почав Віллі. — Я зробив копію тієї фотографії, яку він прислав Лісбет, і поїхав у Прагу. Прочісував кафе і бари на Перловій і на Мустеке: показував фото і запитував, чи знає хто-небудь норвежця на ім’я Свен Сівертсен. Марно. Але було ясно: дехто з них знає більше, ніж хоче сказати. Через декілька днів я поміняв тактику. Я почав запитувати, хто міг би роздобути для мене червоні діаманти, які, як я чув, можна дістати у Празі. Я видавав себе за данського колекціонера коштовних каменів на ім’я Петер Сандманн і обіцяв нечувані гроші за діамант у формі п’ятикутної зірки. Дав адресу свого готелю. Через два дні в моєму номері задзвонив телефон. Його голос я впізнав одразу ж, свій постарався змінити, до того ж говорив англійською. Сказав, що зараз веду переговори про купівлю іншого діаманта, і запитав, чи можу я передзвонити йому ввечері — трохи пізніше. Чи є у нього телефон, по якому я завжди можу з ним зв’язатись? Я чув, із яким зусиллям він намагається приховати своє нетерпіння, і подумав, що нічого не варто призначити йому того ж вечора зустріч у якому-небудь темному провулку. Але я мусив оволодіти собою. Як мисливець, який тримає дичину на мушці, але не стріляє, поки не бачить, що влучить напевно. Розумієш?
  
  Харрі повільно кивнув:
  
  — Розумію.
  
  — Він дав мені номер свого мобільного. Наступного дня я поїхав у Осло. Тиждень я з’ясовував усю інформацію, що цікавила мене, про Свена Сівертсена. У Національному регістрі значилося двадцять дев’ять Свенів Сівертсенів, дев’ять із них підходили за віком, і тільки в одного не було постійного місця проживання в Норвегії. Я записав останню відому адресу, з’ясував номер у довідковій і подзвонив. Відповіла мені літня жінка. Вона сказала, що Свен — її син, але він не живе у неї вже багато років. Я сказав, що ми з парою його однокласників по початковій школі вирішили зібрати всіх разом на ювілей. Вона повідомила, що він живе у Празі, але багато роз’їжджає, тому постійної адреси і телефону в нього немає. Крім того, вона сумнівається, що він захоче зустрітися з кимось із однокласників. Попросила повторити моє ім’я, але я сказав, що вчився з ним в одному класі всього півроку, і Свен навряд чи мене запам’ятав. А якщо і запам’ятав, то напевно тому, що якраз у той час у мене були проблеми з поліцією. До речі, ходили чутки, що у Свена вони теж були. Це правда? Її голос відразу став недобрим. Вона сказала, що це все було дуже давно, і не дивно, що Свен так погано поводився: ми ж так погано з ним поводились. Я попросив вибачення за ввесь клас, повісив трубку і подзвонив до міського суду. Відрекомендувався журналістом і попросив знайти, за що судили Свена Сівертсена. Вже за годину в мене була цілком ясна картина, чим він займається в Празі. Контрабанда діамантів і зброї. У моїй голові почав дозрівати план. Я конструював його з відомих мені деталей. Контрабандист. П’ятикутні діаманти. Зброя. І адреса його матері. Вже уловлюєш взаємозв’язок?
  
  Харрі не відповів.
  
  — Я знову подзвонив Свену Сівертсену через три тижні після того, як поїхав із Праги. Я говорив по-норвезьки своїм звичайним голосом, відразу ж перейшов до справи і сказав, що давно вже шукаю людину, через яку міг би без посередників отримувати зброю та діаманти одночасно, і нарешті знайшов його, а саме — Свена Сівертсена. Він запитав, звідки мені відоме його ім’я і телефон. Я відповів, що йому ж буде краще, якщо я збережу все в таємниці, і запропонував не задавати один одному непотрібних запитань. Йому це не сподобалось, і розмова вже ось-ось готова була зайти у глухий кут, але тут я сказав, скільки готовий заплатити за його товари. Гроші наперед, сказав він, і бажано, на рахунок у швейцарському банку. Він запитав: «Це в кронах?» А я злегка здивованим голосом відповів: «Ні, звичайно, в євро». Я знав, що така сума сама по собі унеможливлює те, що я з поліції. З таких дорогих гармат не палять по горобцях на зразок Сівертсена. Тут він погодився. Я обіцяв передзвонити. Закінчив я обмірковувати свій план, вже коли йшли останні репетиції мюзиклу. Ну, Харрі? Гаразд?
  
  Харрі похитав головою. Шум води у ванній не припинявся. Скільки ж часу вона ще прийматиме душ?
  
  — Мені потрібні подробиці.
  
  — Це вже технічні моменти, — відмахнувся Віллі. — Хіба це цікаво?
  
  — Мені цікаво.
  
  — Ну, добре. Насамперед треба було придумати Свену Сівертсену характер. Розкриваючи персонаж перед публікою, головне — показати, які мотиви ним рухають, про що він мріє, чого хоче. Загалом, усе, що надає образові жвавість. Я вирішив подати його вбивцею без раціонального мотиву, але з сексуальною потребою ритуальних убивств. Я не скажу нічого нового, але головне було — зробити так, щоб усі жертви — окрім матері Сівертсена — були вибрані нібито випадково. Я почитав про маніяків і дізнався про кілька забавних деталей, які вирішив використати. Наприклад, зв’язок між маніяком і його матір’ю, або вибір Джеком Тель­бушником місця злочину, в якому слідчі вбачали код. Тоді я пішов у Бюро міського планування й купив там точну мапу центру Осло. Повернувшись додому, я провів лінію від будинку на Саннер-гате до того будинку, де живе мати Свена Сівертсена. Виходячи з цієї лінії, я накреслив точну пентаграму і знайшов адреси будинків, розташованих щонайближче до інших кінців зірки. Признаюся, що відчував приплив адреналіну, коли, схилившись над мапою з олівцем у руці, уявляв собі, що тут — саме тут — живе людина, чию долю я зараз просто перекреслю. У перші декілька ночей я фантазував, ким вони могли б виявитись, який могли б мати вигляд і яке життя у них було досі. Але я швидко про них забув, тому що вони були неважливі, це були епізодичні ролі, безсловесні статисти.
  
  — Будівельний матеріал.
  
  — Перепрошую?
  
  — Нічого. Продовжуй.
  
  — Я знав, що за «кривавими» діамантами та знаряддями вбивств ви обов’язково знайдете Свена Сівертсена. Щоб посилити ілюзію ритуального вбивства, я залишав підказки на зразок відрізаних пальців, п’ятиденних інтервалів між убивствами, п’ятої години вечора та п’ятого поверху. — Віллі посміхнувся. — Мені хотілося, щоб це було не занадто про­сто, але й не занадто складно. І трохи забавно. У хороших трагедіях завжди є гумор, Харрі.
  
  Харрі наказав собі сидіти смирно і запитав:
  
  — Перший пістолет ти отримав за декілька днів до першого вбивства Маріуса Веланна. Вірно?
  
  — Так. Він лежав в урні у Фрогнер-парку, як і було обумовлено.
  
  Харрі затамував подих:
  
  — І як це, Віллі? Як це — вбивати?
  
  Віллі відкопилив нижню губу, мовби замислився над відповіддю:
  
  — Вони мають рацію — ті, хто говорить, що вперше — найскладніше. Пройти в гуртожиток не становило труднощів, а ось заварити пластиковий пакет із трупом виявилося складніше і довше, ніж я чекав. Хоча я півжиття носив на руках пишних норвезьких балерин, затягнути на горище цього хлопчину виявилося не так-то легко.
  
  Пауза. Харрі кашлянув:
  
  — А потім?
  
  — Потім я поїхав у Фрогнер-парк, аби забрати ще один пістолет і діамант. Цей напівнімець Свен Сівертсен виявився саме таким жадібним акуратистом, як я і чекав. Адже непогано зрежисовано — зробити так, щоб під час кожного вбивства він опинявся у Фрогнер-парку? Адже він буцімто скоював злочин і, зрозуміло, старався, щоб ніхто його не помітив і не дізнався, де він був. Я попросту змусив його особисто потурбуватися про відсутність алібі.
  
  — Браво! — вигукнув Харрі й провів указівним пальцем по мокрій брові.
  
  Йому здавалося, ніби все навкруги стало вологим, наче вода, просочуючись крізь дах і стіни, потрапляла сюди з боку тераси та ванної кімнати.
  
  — Усе, що ти досі мені розповідав, Віллі, я і сам зрозумів. Повідай мені те, чого я не знаю. Розкажи про свою дружину. Куди ти її дів? Сусіди бачили, що ти регулярно з’являєшся на балконі, так як же тобі вдалося винести її з квартири до нашого приходу?
  
  Віллі посміхнувся.
  
  — Мовчиш... — мовив спроквола Харрі.
  
  — Щоб у п’єсі залишилася хоч яка-небудь загадка, драматургові корисно хоч іноді промовчати.
  
  Харрі зітхнув:
  
  — Добре, ну тоді поясни мені хоча б, для чого треба було все так ускладнювати? Чому просто не вбити Свена Сіверт­сена? Така можливість у тебе в Празі була. Це було б куди простіше і менш небезпечно, ніж убивати трьох ні в чому не повинних людей і свою дружину на додачу.
  
  — По-перше, мені потрібний був цап-відбувайло. Якби Лісбет просто зникла — всі подумали б на мене. Тому що завжди винен чоловік, вірно, Харрі? Але найголовніша причина в тому, що любов — це жага, Харрі. Їй треба пити, їй потрібна вода. «Жага помсти» — красиво сказано, га? Ти розумієш, про що я, Харрі. Смерть — це не помста. Смерть — це звільнення. Хепі-енд. А для Свена Сівертсена я хотів підготувати справжню трагедію, нескінченне страждання. Й у мене вийшло. Свен Сівертсен перетворився на одну з неспокійних душ, які бродять по берегу річки Стікс. А я — човняр Харон, який відмовляє їм у переправі на інший берег, у царство мертвих. Чи для тебе грецька міфологія — як китайська грамота, Харрі? Я засудив його на життя. Нехай воно поглине його так, як поглинуло мене. Коли відчуваєш ненависть, не знаючи адресата, у результаті спрямовуєш її на самого себе і свою прокляту долю. Так трапляється, коли тебе зраджує кохана людина. Але як усе життя провести в ув’язненні, коли тебе засудили за те, чого ти не здійснював? Чи знайдеться помста краща, Харрі?
  
  Харрі ще раз намацав у кишені шпатель.
  
  Віллі коротко розсміявся. Наступна фраза явно була цитатою:
  
  — Не відповідай, Харрі, по тобі й так видно.
  
  Харрі заплющив очі. Голос Віллі продовжував:
  
  — Ти нічим од мене не відрізняєшся. Тобою теж рухає порок, а порок завжди прагне досягти...
  
  — ...дна.
  
  — Так, нижньої точки. Здається, тепер твоя черга, Харрі. Що там у тебе за докази? Щось, що може заподіяти мені занепокоєння?
  
  Харрі розплющив очі:
  
  — Спочатку скажи мені, де вона, Віллі.
  
  Віллі тихо розсміявся і приклав руку до серця:
  
  — Вона тут.
  
  — Маячня, — відрізав Харрі.
  
  — Якщо Пігмаліон міг полюбити Галатею, статую жінки, яку він ніколи не бачив, чому я не можу любити статую моєї дружини?
  
  — Я тебе не розумію, Віллі.
  
  — І не обов’язково, Харрі. Знаю, іншим це зрозуміти складно.
  
  Він замовк, і Харрі міг чути, як вода в душі продовжує лити з колишньою силою. Як же він міг позбутися трупа, щоб ніхто цього не помітив?
  
  У звуки плиткої води знову вплівся шепіт Віллі:
  
  — Моя помилка була в тому, що я вірив у можливість знову пробудити статую до життя, а жінка, яка могла це зробити, не захотіла зрозуміти, що ілюзія сильніша, ніж те, що ми називаємо реальністю.
  
  — Про кого ти зараз говориш?
  
  — Про іншу, живу Галатею, про нову Лісбет. Вона злякалась і могла все зіпсувати. Тепер я бачу: моя доля жити зі статуєю. Але й це прекрасно.
  
  Харрі всією вологою шкірою відчував якусь тривогу.
  
  — Ти коли-небудь торкав статую, Харрі? Це не передати словами. Шкіра мертвої людини не тепла, але й не зовсім холодна.
  
  Віллі погладив синій матрац.
  
  Відчуття дискомфорту скувало Харрі холодом. Наче йому зробили ін’єкцію крижаної води. Коли він заговорив, слова давалися йому важко.
  
  — Тобі більше нічого сказати?
  
  Віллі витягнувся в ліжку:
  
  — Дивні запитання ти ставиш, Харрі. Я закінчив свою історію, а де твої докази?
  
  Він простягнув руку й узяв щось із нічного столика. Предмет сяйнув металевим блиском, і Харрі завмер. Віллі підняв його вище. Наручний годинник.
  
  — Вже пізно, Харрі. Думаю, візит пора закінчувати. Нічого, що вона так і не з’явилася з душу до твого відходу?
  
  Харрі продовжував сидіти.
  
  — Знайти злочинця — тільки половина обіцянки, яку ти взяв із мене, Віллі, — сказав він. — Інша половина — що я мушу покарати його. Суворо. Мені здається, ти просив від щирого серця. Адже десь у глибині душі ти жадаєш покарання, хіба ні?
  
  — Час Фрейда вже минув, Харрі. Як і твій, утім.
  
  — Так тобі не хочеться послухати докази?
  
  Віллі з явним роздратуванням зітхнув:
  
  — Якщо після цього ти підеш, прошу.
  
  — Мені слід було про все здогадатися, коли палець Лісбет із перснем надійшов поштою. Середній палець лівої руки. Vena amoris. Злочинець повідомив, чиєї любові хотів би домогтися. Парадокс, але саме палець на тебе і вказав.
  
  — Вказав?
  
  — Вірніше, екскременти, знайдені під нігтем.
  
  — З моєю кров’ю. Еге ж. Це стара новина, Харрі, і я вже пояснював, що нам подобалось...
  
  — Так-так. Коли ми про це дізнались, екскременти більше не досліджували. Однаково там не знайдеш нічого цікавого. Шлях від ротової порожнини до прямої кишки займає від дванадцяти до двадцяти чотирьох годин, і за цей час шлунок і кишківник перетворюють їжу на невизначені біологічні відходи. Навіть під мікроскопом складно розпізнати, що людина їла. Але дещо все-таки проходить через травний тракт цілим і неушкодженим, а саме насіння...
  
  — Харрі, можна зробити лекцію коротшою?
  
  — Ми знайшли зернятко. Нічого особливого. Тому я тільки сьогодні, вже дізнавшись про можливу особу злочинця, попросив провести лабораторний аналіз насінинки. І знаєш, що з’ясувалося?
  
  — Не маю уявлення.
  
  — Це цілісне зерно фенхеля.
  
  — І що?
  
  — Я переговорив із шеф-кухарем «Театрального кафе». Ти мав рацію, заявляючи, що більше ніде в Норвегії не готують хліб із цілісними фенхелевими зернами. Якнайкраще підходить...
  
  — ...до оселедця, — закінчив Віллі. — Який, як ти знаєш, я там замовляю. Ну і що?
  
  — Раніше ти заявляв, що в ту середу, коли пропала Лісбет, ти, як завжди, поснідав оселедцем у «Театральному кафе». Уранці, десь між дев’ятою та десятою. Дивно, як насіннячко встигло потрапити з твого шлунка під ніготь Лісбет.
  
  Він зробив паузу, аби переконатися, що Віллі засвоїв цю порцію міркувань.
  
  — Ти сказав, що з квартири Лісбет вийшла близько п’ятої, тобто приблизно через вісім годин після твого сніданку. Припустимо, перед самим її виходом ви займалися сексом. Але хоч як би ефективно працював твій кишківник, він не встиг би за вісім годин доставити фенхелеве зернятко в пряму кишку. Це фізіологічно неможливо.
  
  Віллі слухав із розкритим ротом. Харрі помітив, як сіпнулося його обличчя при слові «неможливо».
  
  — Це зернятко могло там виявитися не раніше дев’ятої вечора. Отже, палець Лісбет побував у тобі ввечері, вночі або наступного дня вже після того, як було заявлено про зникнення. Розумієш, про що я, Віллі?
  
  Той дивився на Харрі. Вірніше, в його напрямі, оскільки погляд був спрямований набагато далі.
  
  — Це ми називаємо речовим доказом, — сказав Харрі.
  
  — Розумію, — кивнув Віллі. — Конкретний і неспростовний факт?
  
  — Саме так.
  
  — Судді й присяжним таке, напевно, подобається? Навіть краще, ніж визнання, еге ж, Харрі?
  
  Поліцейський кивнув.
  
  — Фарс, Харрі. Я замислював це як фарс, де актори з’яв­ляються і виходять через двері. Я потурбувався про те, щоб сусіди бачили, що ми сидимо на терасі, перш ніж завести Лісбет у спальню. Там я дістав пістолет із ящика з інструментами, і вона, широко розкривши очі, — так-так, зовсім як у фарсі! — подивилася на ствол із глушником.
  
  Віллі вийняв руку з-під ковдри. Харрі побачив у ній пісто­лет. Із чорною шишкою, нагвинченою на дуло. Пістолет був спрямований у його бік.
  
  — Сядь, Харрі.
  
  Харрі сів на стілець, відчуваючи, як гострий шпатель увіткнувся йому в бік.
  
  — Вона не розуміла найкомічнішого. Звичайно, тут мала бути поезія. Тут мав бути статевий акт, при якому я б забив гарячий свинець туди, куди зазвичай вивергав сім’я. — Віллі встав із ліжка, те булькнуло і загойдалось. — Але фарс вимагає нестримності. І мені довелося вигадати швидку розв’язку.
  
  Голий, він постав перед Харрі й підняв пістолет:
  
  — Я направив дуло на її лоб, який вона зморщила від подиву, як робила це, коли вважала, що світ несправедливий або просто незрозумілий. Як того вечора, коли я розповів їй про п’єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон», на якій ґрунтувався мюзикл «Моя прекрасна леді». Там Еліза Дулітл виходить заміж не за професора Хіггінса, який із вуличної дівчинки перетворив її на освічену мадемуазель, а за молодого Фредді. Лісбет була у нестямі: вона вважала, що Еліза всім зобов’язана професорові, а Фредді — нецікава й нікчемна людина. Знаєш, Харрі, я почав плакати.
  
  — Ти псих, — прошепотів Харрі.
  
  — Очевидно, — серйозно погодився Віллі. — Те, що я зробив, жахливо. Тут не вистачає того самовладання, яке можна зустріти у людей, спонукуваних ненавистю. А я звичайна людина, що йде за порухами серця. А воно закликало мене до любові — тієї самої, яка — Божий дар, яка перетворює нас на Божі знаряддя. Хіба пророків і Христа за життя не вважали божевільними? Звичайно, Харрі, ми безумні. Безумні, зате чистіші за всіх у цьому світі. Коли люди скажуть, що те, що я зробив, — божевілля, й у мене немає серця, я запитаю у відповідь: «У кого ж насправді немає серця? У того, хто не може вбити свою любов? Чи у того, хто любий, але не вміє любити у відповідь?»
  
  Настала довга пауза.
  
  Харрі відкашлявся:
  
  — Так ти її застрелив?
  
  Віллі легко кивнув.
  
  — У неї в лобі з’явилася маленька ранка, — сказав він із якимсь здивуванням у голосі, потім чорна дірочка, ніби її прокололи цвяхом.
  
  — А потім ти вирішив її заховати. У єдиному місці, де її напевно не знайшов би навіть поліцейський собака.
  
  — У квартирі було жарко. — Віллі дивився поверх його голови. — Об скло билася муха. Я зняв із себе ввесь одяг, щоб не забруднити його кров’ю. Потрібні інструменти лежали в ящику. Кусачками я відрізав їй середній палець на лівій руці, роздягнув її, дістав пульверизатор із силіконовою піною і залагодив кульовий отвір, рану на місці пальця й усі інші отвори в її тілі. З ранку я вже спустив матрац, і тепер він був наповнений водою лише наполовину. Я майже ні краплі не пролив, коли засовував її всередину через зроблений проріз, і заклав шов за допомогою клею, гуми і зварювального пістолета. Це виявилося легше, ніж уперше.
  
  — І відтоді вона лежить там? Похована у власному ліжку?
  
  — Ні-ні, — заперечив Віллі, продовжуючи дивитися повз Харрі. — Я не ховав її, скоріше, повернув у черево. Це стало початком оновлення.
  
  Харрі розумів, що саме час злякатися, не боятися вже небезпечно. Краще буде, якщо в горлі у нього зараз пересохне, а серце заб’ється у скаженому темпі, але замість цього він відчував тільки втому.
  
  — А відрізаний палець ти запхав собі в анус? — уточнив Харрі.
  
  — Гм, кращого місця не знайти. Я ж знав, що ви прийдете з собакою.
  
  — Можна було знайти й інший тайник, герметичніший. Справа, напевно, в твоєму збоченому понятті про задоволення? Куди, наприклад, подівся палець Камілли Луен, який ти відрізав до того, як убити її?
  
  — Камілла, атож... — Віллі кивнув, посміхаючись так, наче для нього це було приємним спогадом. — Нехай це залишиться нашою з нею таємницею, Харрі.
  
  Він зняв зброю із запобіжника.
  
  — Віддай пістолет, Віллі. — Харрі глитнув. — Усе скінчено. Цим ти нічого не доб’єшся.
  
  — Звичайно, доб’юся.
  
  — Чого ж, дозволь запитати?
  
  — Того ж, чого й завжди, Харрі. Твір закінчиться, як належить. Невже ти думаєш, що публіці сподобається, якщо я ось так просто дам себе заарештувати й відвести? Потрібен грандіозний фінал, Харрі. Хепі-енд. Якщо п’єса закінчується погано, я сам придумую щасливий кінець. Це...
  
  — ...девіз мого життя, — прошепотів Харрі.
  
  Віллі посміхнувся і приставив пістолет йому до лоба.
  
  — Я хотів сказати: «Девіз твоєї смерті».
  
  Харрі заплющив очі. Йому хотілось одного — заснути і погойдуючись попливти по річці. На інший берег.
  
  Ракель здригнулась і розплющила очі.
  
  Їй снився Харрі. Вони пливли в човні.
  
  У спальні панувала напівтемрява. Їй тільки почулося, чи дійсно щось сталося?
  
  Дощ заспокійливо барабанив по даху. Про всяк випадок вона перевірила, чи ввімкнений мобільний телефон на нічному столику. Раптом він подзвонить?
  
  Вона знову заплющила очі й попливла далі.
  
  Харрі вже не відчував часу. Коли він розплющив очі, світло в порожній кімнаті нібито падало по-іншому. Харрі не знав, секунда пройшла чи хвилина.
  
  Ліжко було порожнє. Віллі зник.
  
  Повернулися звуки води. Дощ. Душ.
  
  Харрі похитуючись підвівся й подивився на синій матрац. По спині пробігли мурашки. При світлі настільної лампи він побачив під гумою контури людського тіла, контури обличчя випиналися на поверхні, немов гіпсова маска.
  
  Харрі вийшов зі спальні. Двері на терасу, як і раніше, були розкриті. Він підійшов до перил і подивився у двір. Потім, залишаючи мокрі сліди на білих східцях, спустився на нижній поверх. Відчинив двері у ванну. На тлі душової перегородки вимальовувався жіночий силует. Харрі смикнув перегородку вбік і побачив Тойю Харанг. Вона стояла, вірніше, висіла, впустивши голову на груди. Шия була прив’язана чорною панчохою до душової поливалки, з довгих опущених вій капала вода. Розкритий рот заповнювала якась жовта маса, що нагадувала застиглу піну. Нею ж виявилися забиті ніздрі й маленька дірочка в скроні.
  
  Він вимкнув воду в душі й вийшов.
  
  На сходах нікого не було.
  
  Харрі ступав обережно, свого тіла він майже не відчував, неначе воно перетворилося на камінь.
  
  Б’ярне Мьоллер.
  
  Треба подзвонити Б’ярне Мьоллеру.
  
  Він вийшов у внутрішній двір. Накрапав дощ, але Харрі не відчував і його. Скоро він зовсім задубіє. Рама для сушіння білизни більше не скрипіла, але він цього не помічав. Він шукав на асфальті жовту пачку. Знайшов, дістав сигарету, спробував прикурити, але виявилося, що кінчик сигарети намок. У пачку потрапила вода.
  
  Подзвонити Б’ярне Мьоллеру. Нехай приїдуть сюди, потім вони з Мьоллером відправляться в гуртожиток, запишуть на плівку свідчення Свена Сівертсена проти Тома Волера. Він почує, як Мьоллер віддасть наказ про арешт Волера, і зі спокійним серцем поїде додому. До Ракелі.
  
  Рама для сушіння була у нього за спиною.
  
  Він вилаявся, розламав сигарету навпіл і знову спробував прикурити. Що це він так нервується? Адже все вже закінчилось. Усе.
  
  Він обернувся до рами для сушіння білизни.
  
  З двох пластикових шнурів, на яких повісився Віллі, витримав тільки один. Барлі висів, витягнувши руки, волосся прилипло до обличчя, а погляд був спрямований угору, немов у молитві. Харрі здригнувся від думки, що видовище це — на подив красиве. Голе тіло, задрапіроване мокрим простирадлом, найбільше нагадувало фігуру на носі галеона. Віллі зробив, що хотів, приголомшливий фінал.
  
  Харрі вийняв із кишені мобільник і ввів PIN-код. Пальці не слухалися. Зараз. Харрі набрав номер Б’ярне Мьоллера і вже збирався натиснути кнопку виклику, але телефон раптом задзеленчав. Харрі здригнувся. Йому захотілося відкинути його. На екрані відобразилося голосове повідомлення. Ну і що? Апарат не його. Він забарився. Внутрішній голос шепотів йому, що спочатку треба подзвонити Мьоллеру. Він заплющив очі й натиснув на кнопку.
  
  Жіночий голос сповістив, що у нього одне повідомлення. Почувся гудок. Декілька секунд тиші. Потім шепіт: «Привіт, Харрі. Це я».
  
  Том Волер.
  
  «Ти вимкнув телефон, Харрі. Нерозумно. Тому що мені треба з тобою поговорити, як ти сам розумієш».
  
  Вимовляючи це, Том тримав слухавку так близько до рота, що Харрі здавалося, ніби він шепоче йому в саме вухо.
  
  «Вибач за шепіт, але нам же не хочеться його будити? Вгадай, де я зараз? Напевно, вгадаєш. Можливо, ти навіть це передбачав».
  
  Харрі затягнувся сигаретою, не звертаючи уваги на те, що вона не тліє.
  
  «Тут темнувато, але я бачу над ліжком плакат футбольної команди. Подивимося. «Тоттнем»? А на нічному столику — ­ігрова приставка «Гейм-бой». А зараз слухай, я триматиму телефон над самим його ліжком».
  
  Харрі притиснув мобільник до вуха так сильно, що заболіла голова.
  
  У слухавці почулося рівномірне дихання маленького хлопчика, який мирно спав у ліжечку у великому дерев’яно­му будинку на Хольменколлвейєн.
  
  «Харрі, у нас всюди очі й вуха, так що не намагайся подзвонити ще куди-небудь або переговорити з кимось. Просто роби так, як я говорю. Подзвони на цей номер. Поговоримо. А зробиш що-небудь інше — я уб’ю хлопчика. Розумієш?»
  
  Серце почало посилено качати кров у скам’янілі руки й ноги, і незабаром оніміння змінилося нестерпним болем.
  
  
  
  
  
  Розділ 42. Понеділок. «Марин хрест»
  
  
  Шепотілися віконні двірники, шипіла гума. «Ескорт», піднімаючи бризки, пронісся через перехрестя. Харрі їхав так швидко, як міг, але дощ лив стіною, і зчеплення з дорогою було ненадійне.
  
  Він додав газу і наступне перехрестя проскочив на жовтий. На щастя, на вулицях не було автомобілів. Харрі по­глянув на годинник.
  
  Залишалося дванадцять хвилин. Вісім хвилин тому він стояв на Саннергате, набираючи потрібний номер. Вісім хвилин тому він почув знайомий шепіт:
  
  — Нарешті.
  
  І Харрі сказав те, чого не хотів говорити, але чого не міг не сказати:
  
  — Якщо ти його зачепиш, я тебе уб’ю.
  
  — Ну-ну... Де ви з Сівертсеном перебуваєте?
  
  — Уявлення не маю. — Харрі дивився на раму для сушіння білизни. — Що тобі треба?
  
  — Просто зустрітися з вами. Почути, чому ти порушив наш договір. Дізнатися, чим ти, можливо, невдоволений. Ще не пізно, Харрі. Я на багато що готовий піти, щоб залучити тебе в команду.
  
  — Добре, — погодився Харрі. — Зустрінемось. Я під’їду до вас.
  
  Том Волер тихо розсміявся:
  
  — Я б і зі Свеном Сівертсеном поговорив. Думаю, буде куди краще, якщо я сам до вас під’їду. Назви адресу. Ну?!
  
  Харрі забарився.
  
  — Ти чув, як перерізають людське горло? — поцікавився Волер. — Спочатку такий скрипучий звук — коли сталь входить у хрящ. Потім — завивання, як у повітряній трубі. Значить, перерізано дихальне горло. Чи глотка? Ніколи їх не розрізняв.
  
  — Гуртожиток. Кімната чотириста шість.
  
  — Тьху ти! Я мав би здогадатись.
  
  — Мав би.
  
  — Якщо ти збираєшся влаштувати там засідку, Харрі, краще відмовся від цієї затії. Я візьму хлопчиська з собою.
  
  — Ні! Ні... Томе... Будь добрий...
  
  — Добрий? Ти сказав — «добрий»?
  
  Харрі не відповів.
  
  — Я підняв тебе з бруду і дав іще один шанс. Ти був такий добрий — всадив мені ніж у спину. Я не винен, що мені доводиться все це робити. Винен ти. Пам’ятай це, Харрі.
  
  — Послухай...
  
  — Через двадцять хвилин двері мають бути широко відчинені, а ви мусите сидіти на підлозі на видному місці й тримати руки за головою.
  
  — Том!
  
  Але на цьому розмова закінчилася.
  
  Харрі крутонув кермо й відчув, як автомобіль утрачає стійкість на дорозі. По узбіччях текла вода, і на секунду йому уявилося, ніби він у якійсь казковій країні, де закони фізики скасували. Всього на секунду, але у Харрі з’явилося відчуття свободи, неначе все вже закінчено і пізно що-небудь змінювати. Потім стійкість повернулась, а казкова краї­на зникла.
  
  «Ескорт» звернув до гуртожитку і зупинився перед входом. Харрі вимкнув запалювання. Дев’ять хвилин. Він обійшов автомобіль, розкрив багажник і, відкинувши вбік порожні пляшки та склянки, вийняв звідти скотч. Піднімаючись по сходах, він дістав із кобури пістолет. Перевірити ­зброю не встиг, але сподівався, що після падіння з п’ятнадцяти метрів «ческа збройовка» не постраждала. Він зупинився на четвертому поверсі перед ліфтом. Ручка на дверях була металева, з круглим дерев’яним набалдашником. Розмір якраз підходящий, аби непомітно прикрутити із внутрішнього боку пістолет без глушника. Харрі зарядив зброю і приладнав її до дверей двома шматками клейкої стрічки. Якщо все піде, як слід, скористатися нею не доведеться. Сміттєпровід поряд із ліфтом відчинився зі скрипом, але глушник упав у нього абсолютно безшумно. Залишалися чотири хвилини.
  
  Харрі відімкнув двері кімнати номер чотириста шість. Біля батареї дзвякнуло залізо.
  
  — Які новини? — Це прозвучало як благання.
  
  Розковуючи Свена від радіатора, Харрі відчув, як гидко у того пахне з рота.
  
  — Погані, — відповів Харрі. — Він приїжджає сюди з Олегом.
  
  Харрі й Свен сиділи на підлозі в коридорі й чекали.
  
  — Запізнюється, — сказав Свен.
  
  — Так.
  
  Пауза.
  
  — Давай називати пісні Іггі Попа на літеру «сі», — за­пропонував Свен. — Починай.
  
  — Відчепись.
  
  — «China Girl».
  
  — Не зараз, — буркнув Харрі.
  
  — Допомагає. «Candy».
  
  — «Cry For Love».
  
  — «China Girl».
  
  — Вже було. Сам називав, Сівертсене.
  
  — У неї дві версії.
  
  — «Cold Metal».
  
  — Боїшся, Харрі?
  
  — До смерті.
  
  — Я теж.
  
  — Чудово. Шанси вижити ростуть.
  
  — Наскільки? На десять відсотків? На двад...
  
  — Тшшш! — шикнув Харрі.
  
  — Це ліфт? — прошепотів Сівертсен.
  
  — Піднімаються. Дихай глибоко і спокійно.
  
  Вони почули, як із тихим стуком ліфт зупинився. Спливли дві секунди. Брязнули ґрати. Тихий протяжний скрип. Харрі зрозумів, що Волер обережно відчиняє двері.
  
  Тихе бурмотіння. Звук сміттєпроводу, що відчиняється. Свен питально подивився на Харрі.
  
  — Підніми руки так, щоб він міг їх бачити, — прошепотів Харрі.
  
  Вони синхронно підняли руки вгору, брязнули наручники. Відчинилися скляні двері у кінці коридору.
  
  На Олегові були тапки, піжама та спортивна куртка. У голові Харрі несподівано виникла картина. Коридор. Нічна сорочка. Човгання тапок. Мама. Лікарня.
  
  Просто за спиною Олега йшов Том Волер. Він тримав руки в кишенях короткої куртки, Харрі розрізняв контури дула пістолета.
  
  — Стояти! — наказав Волер Олегу, коли між ними і Харрі зі Свеном залишалося п’ять метрів.
  
  Олег дивився на Харрі переляканими чорними очима. Харрі старався дивитись у відповідь із упевненістю та рішучістю в погляді.
  
  — Хлопці, а що це ви прикуті один до одного? Вже стали нерозлучними?
  
  Говорив Волер голосно, і Харрі зрозумів, що він проглянув списки, складені перед спільною операцією, і з’ясував те, що Харрі вже знав: мешканців зараз на четвертому поверсі не було.
  
  — Ми зрозуміли, що загалом сидимо в одному човні, — відповів Харрі.
  
  — А чому ви сидите не в кімнаті, як я сказав?
  
  Волер став так, щоб Олег опинився між ними.
  
  — А навіщо тобі треба, щоб ми сиділи в кімнаті?
  
  — Зараз питання ставиш не ти, Холе. Марш у кімнату.
  
  — Вибач, Томе.
  
  Харрі повернув вільну руку, між пальцями були затиснуті два ключі, більший і менший.
  
  — Від кімнати і від наручників, — пояснив він.
  
  Потім розкрив рот, поклав ключі на язик, підморгнув Олегу і глитнув.
  
  Том Волер недовірливо дивився, як ходить його борлак.
  
  — Доведеться змінити план, Томе, — зітхнув Харрі.
  
  — І яким він буде тепер?
  
  Харрі притулився до стіни, підібгав під себе ноги і майже вже встав, коли Волер дістав із куртки пістолет. Побачивши спрямовану на нього зброю, Харрі скривився, поплескав себе по грудях і сказав:
  
  — Ти ж пам’ятаєш, Томе, що я декілька років за тобою стежив і вже вивчив твої звички. Ти вбив Сверре Ульсена у нього вдома, а подав як самооборону. І на портовому складі виконав те ж саме. Отже, думаю, ти збирався вбити мене і Свена Сіверт­сена в кімнаті, а потім виставити це в такому світлі, ніби я спочатку застрелив його, а потім застрелився сам. Після чого ти покинув би місце злочину, надаючи колегам можливість знайти мене. У поліцію подзвонив би анонімний доброзичливець і повідомив, що чув постріли в гуртожитку.
  
  Том Волер нетерпляче подивився навсібіч.
  
  Харрі вів далі:
  
  — Усе логічно: інспектор Харрі Холе, алкоголік і психопат, не витримав, нарешті. Його кинула кохана жінка, витурили з поліції. Він викрадає арештанта. Саморуйнівна лють закінчується кошмаром, особистою трагедією. Так?
  
  Волер кволо посміхнувся:
  
  — Непогано. Тільки ти забув маленьку деталь: від любовної туги ти вночі проникаєш у будинок своєї колишньої коханої й викрадаєш її сина. Його труп знайдуть поряд із вашими.
  
  Харрі старався дихати спокійно:
  
  — Ти дійсно думаєш, що вони проковтнуть цю історію? Мьоллер? Начальник кримінальної поліції? ЗМІ?
  
  — Звичайно, — сказав Волер. — Ти що, не читаєш газет? Не дивишся телевізор? Цю історію обсмоктуватимуть кілька днів, максимум тиждень, якщо за цей час нічого не станеться, нічого по-справжньому цікавого.
  
  Харрі не відповів.
  
  Волер посміхнувся:
  
  — А тут цікаво тільки те, що ти вірив, ніби я вас не знайду.
  
  — Упевнений?
  
  — У чому?
  
  — У тому, що я не знав, що ти знайдеш сюди дорогу?
  
  — У такому разі я б на твоєму місці вшився звідси. Ну а зараз, Холе, шляхів до відступу не залишилося.
  
  — Це точно. — Харрі засунув руку в кишеню піджака.
  
  Волер навів на нього пістолет. Харрі видобув із кишені мокру пачку сигарет:
  
  — Я в пастці. Питання тільки: на кого пастка? — Він дістав сигарету.
  
  Волер примружив очі:
  
  — В якому розумінні?
  
  — Ну... — Харрі розламав сигарету надвоє і засунув фільтр у зуби. — Паршиво, коли всі у відпустках, га? Народу не вистачає: ні щоб встановити в гуртожитку камери відеоспостереження, ні щоб їх прибрати. — Харрі помітив, як у його колеги дрібно затремтіла повіка. Він указав пальцем через плече. — Подивися в правий верхній куток, Томе. Бачиш?
  
  Волер швидко поглянув, куди вказував Харрі, потім знову на нього.
  
  — Я вже сказав, Томе, що знаю, як у тебе працює голова. Знав я і те, що рано чи пізно ти нас знайдеш. Головне було — не піддатися завчасно, щоб ти не запідозрив пастку. Зранку в неділю я довго розмовляв із одним нашим спільним знайомим. Досі він сидить в автобусі й чекає, коли ж почнеться дійство. Помахай Отто Тангену.
  
  Том Волер часто заморгав, неначе в око йому потрапила смітинка, і досить невпевнено вимовив:
  
  — Ти блефуєш, Харрі. Я знаю Тангена. Він ніколи б на таке не зважився.
  
  — Я передав йому всі права на подальший продаж цього відеоматеріалу. Тільки уяви собі, Томе. Запис грандіозного шоу за участю велокур’єра-маніяка, божевільного слідчого та продажного інспектора. Телеканали всього світу стануть у чергу. — Харрі зробив крок уперед, натягнувши ланцюжок наручників. — Томе, може, щоб не ускладнювати собі життя, віддаси мені пістолет?
  
  — Стій, де стоїш, Харрі! — просичав Волер і миттєво спрямував зброю в спину Олегу.
  
  Харрі зупинився. Том Волер перестав блимати. Він посилено і зосереджено працював жовнами. Ніхто не ворушився. У коридорі гуртожитку стало так тихо, що Харрі здалося, ніби він чує шум стін, довгохвильову, майже нечутну вібрацію, крихітну зміну тиску повітря, що фіксується вухом. Стіни співали. Минуло секунд десять. Волер дивився не блимаючи. Ейстейн якось розповідав, скільки інформації людський мозок може обробити за одну секунду. Цифр Харрі не пам’ятав, зате не забув коментар Ейстейна, що мозок людини за десять секунд може просканувати середню публічну бібліотеку.
  
  Волер усе-таки моргнув і відразу набув спокійнішого вигляду. Харрі не знав, що це означає, але скоріше за все, нічого хорошого.
  
  — Цікава штука — справа про вбивство, — сказав Волер. — Людину вважають невинною, поки не доведене зворотне. До того ж я поки що не бачу камер, на які записувалися б які-небудь протиправні дії з мого боку.
  
  Він підійшов до Харрі й Свена і смикнув за ланцюг наручників так різко, що Свен схопився на ноги. Не спускаючи очей із Харрі, Волер швидко обшукав вільною рукою їхні піджаки та брюки.
  
  — Навпаки, я роблю свою роботу. Затримую поліцей­ського, який викрав ув’язненого з ізолятора.
  
  — Ти щойно признався перед камерою, — сказав Харрі.
  
  — Вам — так, — посміхнувся Волер. — Наскільки я пам’ятаю, ці ваші камери записують зображення, а не звук. Це звичайний арешт. До ліфта!
  
  — А викрадення дитини? — запитав Харрі. — У Тангена є кадри, де ти направляєш на хлопчика зброю.
  
  — Ах, це... — Волер штовхнув Харрі в спину, і той, спіт­кнувшись, зробив декілька кроків уперед, потягнувши за собою Свена. — Він, очевидно, встав серед ночі й, не сказавши мамі, поїхав у Головне управління. Він же й раніше так робив? Скажімо так, я зустрів хлопчиська біля входу, якраз коли вирушав шукати тебе і Свена. Коли я роз’яснив йому ситуацію, він сказав, що хоче допомогти. Насправді це він захотів розіграти з себе заручника, щоб ти, Харрі, не наробив дурощів і нікого не поранив.
  
  — Десятирічний хлопчик? — зітхнув Харрі. — Ти дійсно думаєш, що хтось у це повірить?
  
  — Подивимося, — відповів Волер. — Гаразд, хлопці, гайда до ліфта. Хто перший спробує викинути фокус, той перший отримає кулю.
  
  Волер підійшов до дверей ліфта і натиснув на кнопку виклику. В глибині шахти почувся гуркіт.
  
  — Дивно, як тихо в таких гуртожитках стає в літні місяці. Еге ж? — Волер посміхнувся Свену. — Майже як у будинку з привидами.
  
  — Досить, Томе. — Слова давалися Харрі важко, неначе в рот набився пісок. — Надто пізно, зрозумій, що тобі ніхто не повірить.
  
  — Повторюєтеся, дорогий колего. — Волер кинув погляд на тремтячу стрілку в круглому віконці, яка зараз найбільше нагадувала стрілку компаса. — Мені повірять, Харрі, з тієї простої причини, що ніхто не зможе мені заперечити. — Він провів пальцем по губах.
  
  Тепер Харрі зрозумів його задумку. Ліфт. У ліфті не було камери. Там усе і станеться. Він не знав, як Волер збирається потім усе це подати... Може, виникла колотнеча, Харрі вирвав у нього пістолет... Але в одному він не сумнівався: там їх усіх і вб’ють — у ліфті.
  
  — Тату... — почав Олег.
  
  — Усе буде гаразд, хлопчику. — Харрі спробував усміхнутися.
  
  — Так, — сказав Волер, — усе буде гаразд.
  
  Почулося металеве гудіння з поклацуванням. Ліфт наближався. Харрі подивився на круглу дверну ручку. Пістолет він прикріпив так, щоб можна було схопитися за руків’я, покласти палець на спусковий гачок і одним рухом відірвати зброю від дверей.
  
  Ліфт зупинився перед ними і злегка здригнувся.
  
  Харрі набрав повітря в легені й витягнув руку. Пальці ковзнули по шорсткій внутрішній стороні ручки. Він чекав відчути холодну сталь. Нічого. Деревинка. І нікому не по­трібний шматок скотчу.
  
  Том Волер зітхнув:
  
  — Боюся, Харрі, я викинув його в сміттєпровід. Ти і справді подумав, що я не шукатиму захованої зброї?
  
  Продовжуючи тримати їх на мушці, Волер однією рукою відчинив залізні двері й наказав:
  
  — Хлопчисько перший.
  
  Олег подивився на Харрі. Той відвів очі. Він не міг бачити його погляд, в якому, як він знав, читалося все те ж благання: «Скажи, що все буде добре». Замість цього Харрі мовчки кивнув на двері.
  
  Олег зайшов у ліфт і став у найдальший кут. Блякле світло зі стелі освітлювало коричневу стіну «під палісандр», прикрашену освідченнями в коханні, девізами, привітами і схематичними зображеннями статевих органів.
  
  Над головою Олега красувався непристойний напис.
  
  «Могила, — подумав Харрі. — Це наша могила».
  
  Він засунув вільну руку в кишеню. Ліфти йому ніколи не подобалися. Харрі смикнув до себе ліву руку, і прикований до нього Свен втратив рівновагу і з шумом упав поряд із Волером. Той повернув голову, і в цю ж мить Харрі заніс праву руку над головою. Прицілився, немов матадор шпагою, знаючи, що іншої спроби не буде і що точність важливіша, ніж сила.
  
  Ударив.
  
  Метал із тріском прорвав шкіряну куртку і увійшов до м’якої тканини трохи вище за праву ключицю, прорізав яремну вену, потрапив у плечовий нервовий вузол і паралізував м’язи руки. Пістолет дзвінко впав на кам’яному підлогу і поскакав по сходах. Волер здивовано подивився на праве плече: в нім стирчало маленьке зелене руків’я шпателя. Рука висіла батогом.
  
  Цей день у Волера видався довгим і по-справжньому паскудним. Першу порцію лайна він отримав рано-вранці, коли його розбудили й повідомили, що Харрі з Сівертсеном зникли. Другу — коли з’ясувалося, що спіймати Харрі не так-то просто, і Тому довелося доводити іншим, що треба використовувати хлопчиська, а ті відмовилися. Сказали, що занадто небезпечно. У глибині душі він завжди знав, що в крайній ситуації йому доведеться діяти самому. Завжди. Ніхто його не зупинятиме, ніхто йому не допомагатиме. Вірність — питання шкурницьке, а своя шкура завжди дорожча. День ішов, а лайна ставало все більше. Тепер він не відчував свою руку. Єдине, що він відчував, це теплий струмінь, який поштовхами лився по грудях.
  
  Він знову обернувся до Харрі й устиг помітити його обличчя, що збільшується в розмірах. У наступну мить голова затріщала: Харрі вдарив його лобом по переніссю. Том Волер прогнувся назад. Харрі зробив хук справа, але Том ухилився. Харрі подався вперед, але ліва рука, як і раніше, була прикута до Свена Сівертсена. Том жадібно ковтнув повітря, відчуваючи, як біль наповнює жили білою підбадьорливою люттю. Він знову набув рівноваги. Оцінив відстань, зігнув ноги в колінах, злегка відштовхнувся і, крутнувшись на одній нозі, іншою вдарив Харрі в скроню. Блискучий удар — в джит-кундо його називають «оу тек». Харрі впав і потягнув за собою Свена.
  
  Том обернувся в пошуках пістолета: той лежав на сходовому майданчику внизу. Схопившись за перила, Том двома стрибками опинився на місці. Права рука, як і раніше, не слухалася. Він вилаявся, схопив пістолет лівою і кинувся назад.
  
  Харрі й Свена вже не було.
  
  Він устиг помітити, як плавно зачиняються двері ліфта. Затиснувши пістолет зубами, він лівою рукою смикнув дверну ручку. Так сильно, що здалося, плече вилетить із суглоба. Зачинено. Том притулив обличчя до дверного віконця-ілюмінатора. Вони вже засунули ґрати і жваво перемовлялися.
  
  День видався дійсно паскудним, але зараз усе зміниться, зараз він стане ідеальним. Том підняв пістолет.
  
  Харрі, важко дихаючи, притулився до задньої стінки, чекаючи, коли ж ліфт поїде. Він щойно засунув ґрати і натиснув на кнопку з написом «Підвал». Двері сіпнулися, зовні почулася лайка Волера.
  
  — Ця чортова погань не хоче їхати, — прошепотів Свен і став на коліна біля Харрі. Ліфт сіпнувся, неначе гикнувши, але нікуди не поїхав. — Якщо цей довбаний ліфт так туго міркує, він швидше за нас добіжить по сходах і зустріне з розпростертими обіймами!
  
  — Заткнися, — тихо сказав Харрі. — Зі сходів у підвал не потрапити: двері замкнуті.
  
  За круглим віконцем ворухнулася тінь.
  
  — Лягай! — крикнув Харрі і штовхнув Олега до ґрат.
  
  Зі звуком пробки, яку виймають із винної пляшки, куля потрапила в лжепалісандрову панель над головою Харрі. Він подався до Олега й потягнув за собою Свена. У ту ж мить ліфт знову сіпнувся і зі скрипом поповз униз.
  
  — Та щоб тебе! — пошепки вилаявся Свен.
  
  — Харрі... — почав Олег.
  
  Почувся дзенькіт розбитого скла, і Харрі мимоволі заплющив очі від осколків, але встиг помітити між пруттям ґрат кулак, що стирчить із віконця, просто над головою Олега.
  
  — Харрі! — Крик Олега заповнив усе: вуха Харрі, ніс, рот, горло.
  
  Він мовби тонув у цьому крику. Розплющивши очі, Харрі побачив широкі зіниці Олега, його губи, викривлені в гримасі болю і паніки, та велику білу руку, що вчепилася в довге волосся хлопчика. Олег відірвався від підлоги.
  
  — Харрі!
  
  Потім Холе не бачив нічого, вдивлявся, але не бачив. Біла паніка застилала все. Але він чув. Чув крик Сестреняти.
  
  — Харрі!
  
  Чув крик Елен. Крик Ракелі. І всі кликали його на допомогу.
  
  — Харрі!
  
  Білизна перед очима поступово темнішала. Він непритомніє? Крики ставали тихіші, немов згасаюче відлуння. Його притомність кудись пливла. Адже вони мають рацію. Він завжди втікає в найвідповідальніший момент. Старається зникнути. Пакує валізу. Відкорковує пляшку. Замикає двері. Лякається. Сліпне. Вони завжди мають рацію. У кінцевому підсумку — завжди.
  
  — Тату!
  
  Харрі вдарили в груди ногою. Він знову прозрів. Перед ним у повітрі сіпався Олег: Волер вчепився в нього залізною хваткою. Ліфт зупинився. Харрі відразу зрозумів, чому: змі­стилися ґрати. Харрі подивився на Свена, який із застиглим обличчям сидів поруч.
  
  — Харрі! — крикнув Волер із того боку. — Пускай ліфт назад, або я пристрелю хлопчиська.
  
  Харрі підвівся й тут же впав, устигнувши побачити те, що хотів. Двері четвертого поверху були на півметра вище, ніж ліфт.
  
  — Якщо ти стрілятимеш звідти, вбивство опиниться в Тангена на плівці, — сказав Харрі.
  
  Він почув тихий сміх Волера.
  
  — Скажи мені, Харрі, була б у тебе дійсно важка кавалерія, напевно, вже давно прискакала б?
  
  — Тату... — простогнав Олег.
  
  Харрі заплющив очі:
  
  — Послухай, Томе. Ліфт не піде, поки я нормально не засуну ґрати. Твоя рука між пруттям. Відпусти Олега, щоб я засунув їх.
  
  Волер знову розсміявся.
  
  — Думаєш, я дурень, Харрі? Ґрати треба посунути на кілька сантиметрів, і з цим ви впораєтеся, навіть якщо я не відпущу хлопчиська.
  
  Харрі глянув на Свена, але той дивився порожніми очима вбік.
  
  — Гаразд, — сказав Харрі, — але на мені наручники. Треба підняти Свена, а він зовсім ніякий.
  
  — Свене! — крикнув Волер. — Ти мене чуєш?
  
  Свен в’яло підвів голову.
  
  — Свене, пам’ятаєш Лодіна? Твого попередника з Праги?
  
  Відлуння гриміло на сходах. Свен голосно глитнув.
  
  — Його голову в токарному верстаті? Свене! Хочеш спробувати?
  
  Свен похитуючись став на ноги. Харрі схопив його за плече і притягнув до себе.
  
  — Ти розумієш, що треба зробити, Свене? — крикнув він в бліде сомнамбулічне обличчя, вільною рукою дістаючи із задньої кишені ключ. — Ти мусиш зробити так, щоб ґрати більше не сіпалися. Чуєш? Тримай їх, коли ми поїдемо. — Харрі вказав на одну з круглих стертих кнопок на панелі.
  
  Свен апатично дивився, як Харрі відмикає ключем наручники. Потім кивнув.
  
  — Добре! — крикнув Харрі. — Ми готові! Засуваємо!
  
  Свен став до ґрат спиною, взявся за них обома руками і потягнув управоруч. Пруття потягнуло руку Волера за собою. Він застогнав. Контакти на ґратах і на підлозі тихо клацнули.
  
  — Готово! — крикнув Харрі.
  
  Пауза. Харрі відійшов убік і подивився вгору. В маленький просвіт між краєм вікна і плечем Волера він побачив два погляди: широко розплющене, злісне око Волера і поряд сліпе чорне дуло пістолета.
  
  — Піднімайтеся, — наказав Волер.
  
  — Якщо пощадиш хлопчика, — відповів Харрі.
  
  — Домовились.
  
  Харрі повільно кивнув і натиснув на кнопку.
  
  — Я знав, що врешті-решт ти схаменешся, Харрі.
  
  — Само собою.
  
  Він побачив, як Волер спохмурнів, можливо, помітив, що із зап’ястка Харрі вільно звисає наручник, і йому це не сподобалось. А може, йому теж стало ясно: момент настав.
  
  Трос застережливо заскрипів, ліфт здригнувся. У ту ж мить Харрі зробив крок уперед, став навшпиньки, і сталевий браслет із глухим клацанням зімкнувся навколо зап’ястка Волера.
  
  — Що за... — почав Волер.
  
  Харрі підібгав під себе ноги. Наручники врізалися в шкіру обом: дев’яностоп’ятикілограмовий Холе тягнув Волера вниз. Той намагався чинити опір, але застряг у віконці до плеча, повністю його закривши.
  
  Паскудний день.
  
  — Чорт забирай! Відпусти мене!
  
  Том кричав, притискаючись плечем до холодних залізних дверей. Він намагався витягнути руку, але вага була занадто велика. У люті він кричав і з усієї сили гатив пістолетом у двері. Так не мусило статися. Вони все зруйнували. Вони зруйнували, розкидали його замок, неначе він був із піску, а тепер стоять і сміються. Але він їм покаже, одного дня він їм усім покаже! І тут він відчув... Пруття ґрат терлось об передпліччя — ліфт поїхав. Але не туди. Вниз. Горло стягнуло, наче мотузком. Він зрозумів: пастка закрилася. Ліфт перетворився на повільну гільйотину. Скоро прокляття наздожене його.
  
  — Тримайся за ґрати міцніше, Свене! — почув він крик Харрі.
  
  Том відпустив Олега і рвонув руку на себе, але Харрі виявився занадто важким. Тома охопила паніка. Він зробив нову відчайдушну спробу, іще одну. Ноги ковзали по гладенькій кам’яній підлозі. Він відчув плечем стелю ліфта. Розум покидав його.
  
  Він хотів крикнути: «Ні, Харрі! Стій!» — але захлинувся слізьми і вичавив тільки:
  
  — Будь ласка...
  
  
  
  
  
  Розділ 43. Ніч на вівторок. «Ролекс»
  
  
  Тік-так, тік-так.
  
  Харрі сидів із заплющеними очима, слухав хід секундної стрілки і гадав, що цокання золотого «ролекса» — вірний показник того, що час не зупинився.
  
  Тік-так, тік-так.
  
  Якщо він рахував правильно, вони вже просиділи в ліфті чверть години. П’ятнадцять хвилин. Пройшло дев’ятсот секунд від тієї миті, як Харрі натиснув на «стоп» між першим поверхом та підвалом і сказав, що тепер вони в безпеці й треба просто чекати. Дев’ятсот секунд вони сиділи тихо як миші та слухали. Кроки. Голоси. Звуки дверей, що відчиняються й зачиняються. Харрі із заплющеними очима рахував цокання «ролекса» на зап’ястку скривавленої руки на підлозі ліфта, до якої він досі був прикований.
  
  Тік-так, тік-так.
  
  Харрі розплющив очі. Зняв наручник, роздумуючи, як же він відчинить багажник автомобіля, якщо проковтнув ключ од нього.
  
  — Олеже, — прошепотів він і обережно потряс сплячого хлопчика за плече. — Мені потрібна твоя допомога.
  
  Олег підвівся.
  
  — А сенс? — запитав Свен, дивлячись, як Олег стає Харрі на плечі та відгвинчує зі стелі обидві лампи денного світла.
  
  — Приймай, — сказав Харрі.
  
  Свен простягнув руку й узяв у Олега одну лампу.
  
  — По-перше, мої очі мають звикнути до темряви, — пояснив Харрі. — По-друге, коли двері відчиняться, стріляти в нас буде набагато важче.
  
  — Волер? У підвалі? — з сумнівом у голосі запитав Свен. — Облиш, хто таке переживе? — Він указав лампою на бліду, немов воскову, руку на підлозі. — Уяви собі, скільки крові він утратив.
  
  — Я прораховую всі можливі варіанти, — відповів Харрі.
  
  Стало темно.
  
  Тік-так, тік-так.
  
  Харрі зробив крок із ліфта, подався вбік і пригнувся. Почув, як зачинилися двері за спиною. Дочекався, поки ліфт поїде. Вони домовилися, що Олег зі Свеном піднімуть ліфт і зупинять його між підвалом і першим поверхом, де вони будуть у безпеці.
  
  Харрі затамував подих і прислухався. Поки що ніяких слідів примари. Він випростався на повний зріст. Крізь віконце дверей в іншому кінці підвалу падало світло. Навкруги громадилися садові стільці та столи, старі комоди й лижі. Харрі почав навпомацки пробиратись уздовж стіни. Знайшов двері й відчинив їх. У ніс ударив солодкувато-нудотний запах сміття. Те, що треба. Він зайшов усередину. Повітря було спертим і жарким від гниття. Ступаючи по набитих відходами пакетах, яєчній шкаралупі й упаковках із-під молока, Харрі дістався дальньої стіни. Там лежав пістолет. Один шматок клейкої стрічки й досі був на нім. Переконавшись у тому, що пістолет, як і раніше, заряджений, Харрі повернувся в підвал.
  
  Він обережно йшов на світло до тих самих дверей. Вони мають відчинятися на сходи.
  
  Коли він підійшов ближче, то побачив за склом темний силует. Обличчя. Харрі мимоволі пригнувся, але тут же зрозумів, що людина з того боку не бачить його в темряві. Узявши пістолет двома руками, він повільно зробив два кроки вперед. Обличчя було притиснуте до скла, Харрі розрізняв його риси. Він узяв його на мушку. Це був Том. Широко розкритими очима він дивився крізь нього в темряву.
  
  Серце Харрі билося так сильно, що пістолет тремтів у руці.
  
  Він чекав. Повільно спливали секунди. Нічого не відбувалося.
  
  Тоді він опустив пістолет.
  
  Підійшов до скла і поглянув у вічі Тома Волера. Їх уже вкрила блідо-блакитна плівка. Харрі обернувся й теж подивився в темряву. Хоч що б там привернуло погляд Тома, воно вже зникло.
  
  Холе стояв і слухав, як уперто й наполегливо пульс відлічує: тік-так, тік-так. Харрі не розумів, що це означає, крім того, що він живий, тому що чоловік по той бік дверей — мертвий, і можна відчинити двері, поторкати його шкіру і відчути, як тепло покидає тіло, як шкіра міняє свою природу, перетворюючись із живої тканини на оболонку.
  
  Харрі приклав свій лоб до лоба Тома Волера, між ними було крижане скло, й воно обпалювало шкіру.
  
  
  
  
  
  Розділ 44. Ніч на вівторок. Бурмотіння
  
  
  Вони зупинилися перед світлофором на площі Александра К’єлланда.
  
  Двірники рухалися вліворуч-управоруч. Через півтори години небо торкне вранішня зоря, а поки що ніч розстилала над містом темно-сірий брезент хмар.
  
  Харрі сидів на задньому сидінні і обіймав Олега. На­зустріч їм по порожньому тротуару на Вальдемар-Транесгате, пританцьовуючи, йшла парочка. Минула година з тієї миті, як Харрі, Свен і Олег вийшли з ліфта і з гуртожитку під дощ, знайшли розкидистий дуб, який Харрі бачив іще з вікна, і сіли під ним на суху траву. Після цього Харрі насамперед подзвонив в редакцію «Дагбладет» і поговорив із черговим. Потім він подзвонив Б’ярне Мьоллеру, розповів йому про ­останні події й попросив розшукати Ейстейна Ейкелана. І тільки після цього розбудив своїм дзвінком Ракель. Через двадцять хвилин майданчик перед гуртожитком освітлився спалахами фотоапаратів і вогнями блималок: як завжди, преса і поліція з’явилися разом — як Гог і Магог.
  
  Харрі, Олег і Свен сиділи під дубом, спостерігаючи, як люди вбігають у гуртожиток і вибігають із нього.
  
  Потім Харрі загасив сигарету і сказав:
  
  — «Character».
  
  Свен кивнув, але зауважив:
  
  — Таку я не пам’ятаю.
  
  Коли вони вийшли зі свого укриття, на них тут же налетів Б’ярне Мьоллер і заштовхав у поліцейську машину.
  
  Спочатку їх відвезли в Головне управління для попереднього надання свідчень, яке Мьоллер делікатно назвав «розбором польотів». Коли Свена забирали в ізолятор, Харрі наполегливо зажадав, аби коло його камери цілодобово чергували поліцейські зі служби охорони. Мьоллер із деяким здивуванням запитав, чи дійсно така велика вірогідність втечі. Харрі у відповідь похитав головою, і Мьоллер вирішив запитань більше не ставити.
  
  Потім вони подзвонили й попросили патрульну машину, щоб доставити Олега додому.
  
  Світлофор неприємно пищав у нічній тиші. Парочка перетнула Веллансгате. Жінка тримала над головою куртку, яку, очевидно, дав їй чоловік. Той ішов у наскрізь мокрій сорочці й чогось голосно сміявся. Харрі здалося, що він із ними знайомий.
  
  Спалахнув зелений. Перш ніж поїхати, Харрі помітив під курткою руде волосся.
  
  Коли вони проїздили Віндерн, дощ несподівано скінчився, хмари розійшлися, ніби завіса, відкриваючи погляду новонароджений місяць у чорному небі над Осло-фіордом.
  
  — Нарешті, — сказав Мьоллер, із усмішкою обертаючись до пасажирів.
  
  Харрі вирішив, що він про дощ.
  
  — Так, нарешті, — погодився він і продовжував дивитися на місяць.
  
  — А ти дуже хоробрий хлопець. — Мьоллер поплескав Олега по коліну, хлопчик блідо всміхнувся й подивився на Харрі.
  
  Мьоллер знову обернувся до дороги. Живіт перестав боліти — як рукою зняло.
  
  Ейстейна Ейкелана знайшли там же, куди привели Свена Сівертсена, — в камері попереднього ув’язнення. Якщо вірити записам Плакси-Грота, його посадив туди Том Волер за підозрою у водінні таксі у п’яному стані — аналіз показав крихітну проміле алкоголю в крові. Коли Мьоллер розпорядився відкинути всі формальності й негайно відпустити Ейкелана, Плакса-Грот раптом виявився на подив поступливим, навіть не комизився.
  
  Патрульна машина звернула на гравійну доріжку і стала біля будинку. Ракель чекала їх на ґанку.
  
  Перегнувшись через Олега, Харрі відчинив двері. Хлопчик вистрибнув і побіг до матері.
  
  Мьоллер і Харрі сиділи й дивились, як вони мовчки стоять, обнявшись.
  
  У Мьоллера задзеленчав мобільний телефон. Він двічі сказав у трубку «так», один раз «єсть» і прибрав телефон у кишеню.
  
  — Беата. У сміттєвому ящику в дворі будинку Барлі знайшли мішок із повною екіпіровкою велокур’єра.
  
  — Гм...
  
  — Буде справжнє пекло, — вів далі Мьоллер. — Усі хочуть увірвати від тебе шматочок, Харрі. Акерсгата, НРК, ТВ-2. Й іноземці теж. Уявляєш, про велокур’єра-маніяка чули вже навіть в Іспанії. Ну та що я тобі розповідаю. Ти ж через таке вже пройшов.
  
  — Переживу.
  
  — Переживеш. Знаєш, у нас же є кадри всіх подій у гуртожитку. Ось тільки не розумію, як це Танген примудрився в неділю ввечері ввімкнути апаратуру в своєму автобусі й, забувши її вимкнути, поїхав до себе в Хьонефос. — Мьоллер із підозрою подивився на Харрі, але той нічого не відповів. — Ти просто щасливчик, у нього на жорсткому диску вистачило місця на декілька діб запису. Неймовірно. Виходить так, ніби все спланували заздалегідь.
  
  — Майже, — пробурмотів Харрі.
  
  — Готується велика внутрішня чистка. Я подзвонив у ОСО і повідомив про діяльність Волера. Ми не хочемо, щоб учасники його «ліги» залишалися служити в поліції. Перша нарада завтра, покладемо цьому край, Харрі.
  
  — Ясно, шеф.
  
  — Мені здається, ти не надто в це віриш.
  
  — Ну... А ви?
  
  — Чому я маю в цьому сумніватися?
  
  — Тому що ви теж знаєте, на кого можете покластись, а на кого — ні.
  
  Мьоллер двічі моргнув, не знаходячи підходящої відповіді. Потім швидко поглянув на поліцейського за кермом.
  
  — Можете трішки почекати, шефе? — Харрі вийшов із машини.
  
  Ракель відпустила Олега, і той зник за дверима. Вона стояла, схрестивши руки на грудях. Коли Харрі підійшов зовсім близько, вона подивилася на його сорочку:
  
  — Ти ввесь промок.
  
  — Ну... Коли йде дощ...
  
  — ...я мокну. — Вона сумно всміхнулась і погладила його по щоці. — Тепер усе закінчилося?
  
  — На сьогодні все.
  
  Вона заплющила очі й пригорнулася до нього. Харрі обняв її.
  
  — Він скоро забуде й оговтається, — сказав він.
  
  — Знаю. Каже, що не боявся, бо ти був там.
  
  — Гм...
  
  — Як сам?
  
  — Усе гаразд.
  
  — Справді? Дійсно все закінчилось?
  
  — Закінчилось, — прошепотів їй на вухо Харрі. — Остан­ній день на роботі.
  
  — Добре, — сказала вона.
  
  Вона пригорнулася до нього так міцно, що йому здавалося, ніби вони злилися в одне ціле.
  
  — Наступного тижня піду на нову роботу.
  
  — Це яку ти знайшов через приятеля?
  
  — Так. — Її запах п’янив. — Через Ейстейна. Ти пам’ятаєш Ейстейна?
  
  — Таксиста?
  
  — Так. У вівторок іспит на водіння. Я цілими днями тільки те й робив, що повторював подумки вулиці Осло.
  
  Вона розсміялась і поцілувала його в губи.
  
  — Про що ти думаєш? — запитав Харрі.
  
  — Про те, що ти божевільний.
  
  — Мені пора, — сказав він.
  
  Вона спробувала всміхнутись, але Харрі сказав, що в неї не виходить.
  
  — Я більше не можу. — Вона почала тихенько схлипувати.
  
  — Зможеш, — підтримав її Харрі.
  
  — Я не можу... без тебе.
  
  — Це не так, — сказав Харрі й знову пригорнув її до себе. — Ти чудово проживеш і без мене. Питання в тому, чи зможеш ти чудово прожити зі мною.
  
  — Це питання? — прошепотіла вона.
  
  — Знаю, тобі потрібно його обдумати.
  
  — Нічого ти не знаєш.
  
  — Гарненько подумай, Ракель.
  
  Вона трохи відсунулася й уважно подивилася йому в обличчя. «Шукає, що змінилося», — подумав він.
  
  — Не йди, Харрі.
  
  — Мені треба ще кудись з’їздити. Якщо хочеш, можу приїхати завтра зранку. Ми могли б...
  
  — Що?
  
  — Я не знаю... у мене немає ніяких планів... та ідей. Ну, то як?
  
  Вона всміхнулася:
  
  — Чудово!
  
  Він подивився на неї, потім, зібравшись, поцілував у губи і пішов.
  
  — Тут? — запитав водій, дивлячись у дзеркало. — Хіба не зачинено?
  
  — Понеділок — п’ятниця — з дванадцятої до тре­тьої, — відповів Харрі.
  
  Машина зупинилася біля краю тротуару перед «Боксером».
  
  — Ви зі мною, шефе?
  
  Мьоллер похитав головою:
  
  — Він хотів бачити тільки тебе.
  
  Бар зачинявся, й останні гості збирались розходитися. Начальник кримінальної поліції сидів за тим самим столиком, що й минулого разу. Глибоко посаджені очі неможливо було розгледіти в напівтемряві. Келих пива на столі був майже порожній. Обличчя сіпнулося, на нім з’явився проріз рота.
  
  — Поздоровляю, Харрі.
  
  Харрі сів навпроти.
  
  — Дуже хороша робота. Поясни, як ти дійшов висновку, що Свен Сівертсен — не велокур’єр-маніяк.
  
  — Я побачив фотографії Сівертсена в Празі й зрозумів, що бачив фотографію Віллі й Лісбет на тому самому фоні. Ну і ще перевірили залишки речовини під нігтем...
  
  Співрозмовник нагнувся над столом, наблизивши обличчя до Харрі. Від нього пахло пивом і тютюном.
  
  — Я не про докази, Харрі. Я про ідею. Коли ти почав підозрювати? Що змусило тебе копати в потрібному напрямі?
  
  Харрі знизав плечима:
  
  — Та лізуть у голову різні думки... Надто добре все сходилося.
  
  — Що ти маєш на увазі?
  
  Харрі почухав підборіддя.
  
  — Ви знаєте, що Дюк Еллінгтон просив настроювачів не настроювати ідеально його піаніно?
  
  — Ні.
  
  — Коли піаніно настроєне абсолютно, воно погано звучить. Тобто звучить воно правильно, але втрачає якусь теплоту і щирість. — Харрі почав колупати стільницю. — Велокур’єр-убивця давав нам ідеальний код, який точно пояснював, де і коли. Але не навіщо. Цим самим він змусив нас зосередитися на подіях, а не на мотиві. Кожен мисливець знає, що, коли хочеш розгледіти дичину в темряві, дивитися потрібно не прямо на неї, а трохи вбік. Я перестав розглядати факти, як тільки все почув...
  
  — Почув?
  
  — Авжеж. Ці так звані серійні вбивства були ідеально налагоджені. Все звучало правильно, але ненатурально. Злочини скоювалися, немов за сценарієм, даючи нам чітке пояснення. Такою ясною часто буває брехня, а правда — дуже рідко.
  
  — Тоді ти все і зрозумів?
  
  — Ні, але я перестав дивитися на деталі та спробував дістатися суті.
  
  Начальник кримінальної поліції кивнув і подивився на пузатий пивний келих, який він крутив по столу. У спорожнілому барі неприємний звук розлягався різко і голосно.
  
  Він відкашлявся і мовив:
  
  — Я помилявся щодо Тома Волера, Харрі. Вибач.
  
  Харрі не відповів.
  
  — Я не збираюся підписувати наказ про твоє звільнення. Я хочу, щоб ти залишився у нас. Знай, я тобі довіряю. Цілком і сповна. І сподіваюся, Харрі... — підвів він обличчя, і проріз рота набув форми усмішки, — що ти мені теж.
  
  — Мені треба подумати, — сказав Харрі.
  
  Проріз зник.
  
  — Щодо роботи, — пояснив він.
  
  Співрозмовник заусміхався знову. Цього разу й очима.
  
  — Звичайно. Дозволь мені замовити тобі пива. Вже зачинено, але якщо я скажу...
  
  — Я алкоголік.
  
  Начальник кримінальної поліції на секунду забарився, потім коротко засміявся:
  
  — Вибач. Забув. У мене до тебе ще одне питання, Харрі. Ти...
  
  Харрі чекав — келих пива з огидним звуком нарізував чергове коло по столу.
  
  — ...подумав, як подаси цю справу?
  
  — Подам?
  
  — Так. У звіті. І журналістам. Їм обов’язково захочеться поговорити з тобою. Якщо випливе справа з Волером і контрабандою, вони перемиватимуть кісточки всій поліції. Тому важливо, щоб ти не говорив...
  
  Харрі шукав у кишенях сигарети, а його співрозмовник — відповідні слова.
  
  — Щоб ти не давав їм версії, яка дозволяє хибне тлумачення, — нарешті сказав він.
  
  Харрі розуміюче всміхнувся й подивився на останню сигарету. Начальник рішуче допив залишки пива й обтер рот тильною стороною долоні.
  
  — Він що-небудь сказав?
  
  Харрі звів брову:
  
  — Ви про Волера?
  
  — Так. Він що-небудь сказав перед смертю? Що-небудь про своїх спільників? Про тих, із ким він працював?
  
  Харрі вирішив зберегти останню сигарету.
  
  — Ні. Нічого. Абсолютно нічого, — відповів він.
  
  — Шкода. — Співрозмовник подивився на нього без ніякого виразу. — А ці записи, які було зроблено, вони нам не можуть у цьому допомогти?
  
  Харрі зустрівся з ним поглядом. Він знав, що цей чоловік пропрацював у поліції все життя. У нього була виразна зовнішність: ніс гострий, як лезо сокири, вузькі губи та великі натруджені руки. Він був тим, що називають кістяком організації, твердим і міцним гранітом.
  
  — Хто знає, — відповів Харрі. — Але чого даремно турбуватись, якщо у нас однаково буде версія, що не дозволяє хибних тлумачень. — Харрі нарешті відколупнув шматочок лакового покриття.
  
  Немов по сигналу, світло в барі почало блимати.
  
  Харрі підвівся. Вони дивились один на одного.
  
  — Підвезти? — запитав начальник кримінальної поліції.
  
  Харрі похитав головою:
  
  — Мені недалеко.
  
  Начальник довго і міцно тиснув йому руку. Вже у дверях Харрі обернувся:
  
  — До речі, згадав, що Волер сказав перед смертю.
  
  Сиві брови зметнулися вгору.
  
  — І що? — обережно запитав начальник кримінальної поліції.
  
  — Він сказав: «Будь ласка».
  
  Харрі зрізав дорогу через кладовище. З дерев капало. Краплі, тихо зітхаючи, падали спочатку на нижнє листя, потім на землю, яка жадібно їх пила. Він ішов по стежині між могилами й чув, як бурмочуть між собою мертві. Він зупинився і прислухався. Перед ним стояв темний, сплячий парафіяльний будинок у Старому Акері. Мертві тихо шепотілися. Харрі повернув уліворуч і вийшов із хвіртки у бік Тельтхусбаккен.
  
  Коли Харрі зайшов у квартиру, він стягнув із себе одяг, став під душ і ввімкнув гарячу воду. Стіни запітніли, дрібні крапельки набрякали і стікали на підлогу, а він усе стояв, поки шкіра не стала яскраво-червоною. Поки він ішов в спальню, вода встигла випаруватись, і Харрі не витираючись ліг у постіль, заплющив очі й почав чекати, коли прийде сон. Чи спогади. Що раніше?
  
  Замість цього почулося бурмотіння. Він слухав.
  
  Про що вони там шепочуться? Що замишляють? Вони перемовляються кодами.
  
  Харрі сів у ліжку, притулив голову до стіни. Перед утомленими очима мерехтів знак пентаграми.
  
  Подивився на годинник. Скоро світанок.
  
  Він підвівся й вийшов у коридор. Понишпорив у кишенях піджака, знайшов останню сигарету. Відламав намоклу половину й закурив. Сів у крісло у вітальні й став чекати, коли наступить ранок. У кімнату лилося місячне світло.
  
  Він думав про Тома Волера, який зараз дивиться у вічі вічності, про їхню бесіду на терасі біля поліцейської їдальні та про чоловіка зі Старого міста, якого він пізніше розшукав. Знайти його було нескладно: він працював усе в тому ж сімейному магазинчику й мав давнє прізвисько, Соло.
  
  — Том? — перепитав чоловік за полірованою стійкою і провів рукою по лиснючому жирному волоссю. — Аякже, пам’ятаю. Бідолаха. Батько часто його бив. Батько у нього був безробітний муляр. Пив. Друг? Та ні. Ми з ним ніколи не дружили. Авжеж, Соло — це я. Турне по Європі? — Він розсміявся. — Та я далі Мосса не виїжджав. Не думаю, що у Тома було багато друзів. Пам’ятаю, він був добрим хлопцем, із тих, які переводять стареньких через дорогу. Потайний, чимось на шпигуна схожий, дивний — це точно. Його батько загинув. Нещасний випадок. Моторошна подія.
  
  Харрі провів безіменним пальцем по гладенькій поверх­ні столу, відчув, як до шкіри пристають дрібні піщинки. Він знав, що це жовтий пил зі шпателя. Автовідповідач підморгував йому червоним оком. Напевно, який-небудь журналіст. Завтра почнеться! Він обережно лизнув кінчик пальця. На смак пил був гіркуватим. Штукатурка. Він уже зміркував, що цим шпателем Віллі Барлі висікав пента­граму над дверима чотириста шостої кімнати. Харрі покачав піщинки на язиці, визначаючи смак. Якщо це дійсно так, то муляр використовував дивний розчин, тому що відчувався якийсь солодкуватий присмак. Ні, металевий. Присмак яйця.
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"