П'ятницяу 1 листопада Це повторювалось із року в рік, як ритуал. Сьогодні людині, котрій призначалася квітка, сповнилося вісімдесят два. Коли, як завжди, квітку доставили, чоловік розкрив пакет і відклав убік подарункову обгортку. Потім підняв слухавку і набрав номер колишнього комісара кримінальної поліції, який після виходу на пенсію поселився біля озера Сільян у Даларні1. Вони не просто були ровесниками, а й народились одного дня, що надавало ситуації дещо іронічного відтінку. Комісар, знаючи про те, що, як тільки пошту буде доставлено, коло одинадцятої години ранку, йому неодмінно зателефонують, сидів і сьорбав каву, чекаючи на розмову. Цього року телефон задзвенів уже о пів на одинадцяту. Він відповів без загайки й одразу ж привітав співрозмовника.
- Її доставили, - сказали йому.
- І яку ж цього року?
- Не знаю, що це за квітка. Треба буде віддати фахівцям, щоб визначили. Вона біла.
- І звісно ж, ніякого листа?
- Так. Тільки квітка. Рамка така ж, як того року. Саморобна.
- А штемпель?
- Стокгольмський.
- Почерк?
- Як завжди, великі друковані літери, прямі і зграбні.
На цьому тему було вичерпано, і вони ще трохи посиділи
мовчки, кожен на своєму кінці телефонної лінії. Комісар- пенсіонер відкинувся на спинку стільця і розкурив люльку. Він чудово розумів, що від нього більше не чекають гострих, розумних запитань, здатних прояснити ситуацію чи кинути на справу нове світло. Ці часи давно залишилися в минулому, і розмова між двома пристарілими чоловіками мала швидше характер ритуалу, пов'язаного із загадкою, до розгадки якої, окрім них, ніхто на всенькому світі більше не виявляв ані найменшої цікавості.
Латиною рослина називалася ЬерІОБрегтит (МуПасеае) гиЬіпеие. Це була не надто приваблива гілочка куща, схожого на верес, щось із дванадцять сантиметрів заввишки, з дрібними листочками і білою квіткою з п'яти пелюсток двосантимет- рової довжини.
Цей представник флори походив з австралійських бушів та гірських районів, де міг утворювати потужні чагарники.
В Австралії його називали Desert Snow1. Пізніше дама-експерт з ботанічного саду Уппсали повідомить, що це незвичайна рослина, рідко вирощувана в Швеції. У своїй довідці ботанік написала, що вона об'єднується в одну родину з Rosenmyrten2 і її часто плутають з більш поширеним спорідненим видом - Leptospermum scoparium, - який у великій кількості росте в Новій Зеландії. Різниця, на думку експерта, полягала в тому, що у rubinette на кінчиках пелюсток є небагато мікроскопічних рожевих цяток, які надають квітці трохи рожевого відтінку.
Загалом rubinette була напрочуд скромною квіткою і не мала комерційної цінності. В неї не було бодай якихось лікувальних властивостей чи здатності викликати галюцинації, вона не годилася в їжу, не могла використовуватись як спеція або застосовуватись для виготовлення рослинних фарб. Щоправда, корінне населення Австралії, аборигени, вважали її священною, але тільки разом з усією територією Айєрс-рока3 й усім її рослинним світом. Отже, можна сказати, єдиний сенс існування квітки полягав у тому, щоб тішити всіх навколо своєю химерною красою.
У своїй довідці ботанік з Уппсали відзначила, що коли для Австралії Desert Snow є досить незвичайною рослиною, то для Скандинавії вона просто-таки рідкість. Сама вона жодного екземпляра не бачила, але з розмови з колегами знала про спроби розведення цієї рослини в одному з садів Ґетеборга, і не виключено, що її в різних місцях для власної насолоди ви
рощують у теплицях садівники й ботаніки-аматори. У Швеції її розводити важко,бо вона потребує м якого,сухого клімату і зимні півроку повинна перебувати в приміщенні. Вона не приживається на вапняному ґрунті, і вода має надходити до неї знизу, прямо до кореня, - словом, з нею потрібно вміти поводитися.
Те, що квітка у Швеції рідкість, теоретично мало 6 полегшити пошуки походження саме цього екземпляра, але на практиці це завдання виявлялося нездійсненним. Ні тобі каталогів, які можна вивчити, ні ліцензій, які можна переглянути. Ніхто не знав, скільки всього квітникарів узагалі намагалося розводити таку примхливу рослину: кількість ентузіастів, що дістали доступ до насіння або розсади, могла коливатися від одиниць до кількох сотень. Насіння вони мали змогу купити самі або ж отримати поштою з будь-якої точки Європи, від якого-небудь іншого садівника або з ботанічного саду. Не можна було також виключити, що квітку привезли прямо з Австралії. Іншими словами, вираховувати саме цих садівників серед мільйонів шведів, що мають теплицю в саду чи квітковий горщик на вікні вітальні, видавалося пропащим ділом.
Це була всього лише одна з низки загадкових квіток, що завжди прибували 1 листопада в поштовому конверті з ущільнювачем. Види квітів щороку мінялися, але всі вони могли вважатися гарними і, як правило, відносно рідкісними. Як і завжди, квітка була засушена, акуратно прикріплена до паперу для малювання і вставлена в просту засклену рамку форматом двадцять дев'ять на шістнадцять сантиметрів.
б
Загадкова історія з квітами так і не стала надбанням засобів масової інформації чи громадськості, про неї знало лишень обмежене коло. Три десятиліття тому квітки, які щорічно прибували, досліджували якнайпильнішим чином - їх вивчали в державній лабораторії судової експертизи, посилкою займалися експерти з відбитків пальців і графологи, слідчі кримінальної поліції, а також родичі й друзі адресата. Тепер дійових осіб драми залишилося тільки троє: пристарілий народженик, уже на пенсії поліцейський і, звичайно, невідомий відправник подарунка. Оскільки принаймні перші двоє були вже в такому поважному віці, що їм було саме час ладнатися до неминучого, то коло зацікавлених осіб могло незабаром ще більше звузитися.
Поліцейський-пенсіонер був битим на всі копита ветераном. Він чудово пам'ятав свою першу справу, коли від нього вимагалося запроторити за ґрати буйного і добряче підпилого працівника електропідстанції, поки той не наробив шкоди собі чи кому-небудь іншому. Протягом своєї кар'єри старому поліцейському доводилося садити у буцегарню браконьєрів, чоловіків, котрі жорстоко поводилися з власними жінками, шахраїв, крадіїв і нетверезих водіїв. Йому стрічалися зломщики, грабіжники, наркоділки, ґвалтівники і бодай один більш- менш божевільний зломщик-підривник. Він брав участь у розслідуванні дев'яти вбивств. У п'яти випадках убивця сам телефонував у поліцію і, сповнений каяття, зізнавався, що вкоротив віку дружині, братові або кому-небудь ще зі своїх близьких. У трьох випадках винних довелося розшукувати: два з цих злочинів були розкриті за кілька днів, а один - за два роки, завдяки допомозі державної кримінальної поліції.
Розслідуючи дев'яте вбивство, поліцейським вдалося з'ясувати, хто винуватець, але докази виявилися такими слабкими, що прокурор вирішив не давати справі ходу. І за деякий час її, на комісарову прикрість, було закрито після того, як минув термін давності. Але в цілому він міг з утіхою озиратися на вражаючу кар'єру, що зосталася за плечима, і, здавалося 6, почуватися цілком задоволеним усім зробленим.
Та от задоволеним він якраз і не був.
"Випадок із засушеними квітами" муляв комісарові, ніби шпичка, - цю загадку він так і не розгадав, хоча приділив їй більше за все часу, і ця невдача нервувала його. Як до виходу на пенсію, так і потому він міркував над цією справою тисячі годин, без перебільшення, але навіть не міг з певністю сказати, чи було взагалі скоєно злочин, і від цього ситуація здавалася подвійно безглуздою.
Обидва співрозмовники знали, що людина, яка помістила квітку в рамку під склом, користувалася рукавичками і ніде не залишила відбитків пальців. Вони не сумнівалися в тому, що вистежити відправника буде неможливо: для розслідування просто не було жодної зачіпки. Рамку могли купити у фотоательє або канцелярській крамниці в будь-якій точці світу. Поштовий штемпель змінювався: найчастіше на ньому значився Стокгольм, але тричі був Лондон, двічі Париж і Копенгаген, один раз Мадрид, один - Бонн, а одного разу зустрівся абсолютно загадковий варіант - Пенсакола, США. Якщо згадані столиці були добре відомі, то назва Пенсакола аж так нічого не говорила комісарові, що йому довелося шукати це місто по атласу.
Коли вони попрощалися, вісімдесятидволітній народженик ще трохи посидів, роздивляючись гарну, але звичайну австралійську квітку, назви якої він поки не знав. Потім він підвів погляд на стіну над письмовим столом. Там у засклених рамках висіли сорок три його засушених побратими - чотири ряди по десять штук в кожному і один незакінчений ряд з чотирма картинками. У верхньому ряду однієї рамки бракувало - місце номер дев'ять зяяло порожнечею. Desert Snow стане номером сорок чотири.
Одначе вперше сталося дещо, чого за попередні роки жодного разу ще не траплялося. Зовсім несподівано старий розплакався. Його самого здивував цей несподіваний сплеск емоцій, що вихлюпнувся вперше за мало не сорок років.
ЧАСТИНА 1
СТИМУЛ
20 грудня - 3 січня
18 відсотків жінок Швеції бодай раз зазнавали погроз з боку чоловіка.
Розділ 01
П'ятниця, 20 грудня Судовий процес підійшов до неминучого кінця, і все, що можна було сказати, було вже сказано. У тому, що його засудять, він ані хвилини не сумнівався. Вирок письмово видали о десятій ранку в п'ятницю, і тепер залишалися тільки насамкінець питання репортерів, що чекали в коридорі, за дверима окружного суду.
Мікаель Блумквіст побачив їх у прогоні дверей і трохи притишив ходу. Обговорювати щойно отриманий вирок йому не хотілося, але питань годі було уникнути; він, як ніхто інший, розумів, що їх зададуть хай там що і не відповісти на них не можна.
"Ось як воно бути злочинцем, - подумав він. - Ось що означає стояти по інший бік мікрофона".
Він почувався ні в сих ні в тих, але випростався і постарався всміхнутись. Репортери посміхнулись у відповідь і закивали йому, доброзичливо і з деяким зніяковінням.
- Ну ж бо, подивимося... "Афтонбладет", "Експрессен", Телеграфна агенція, четвертий канал ТБ і... а ти звідкіль?.. А-а, "Даґенс індастрі"4. Мабуть, я став зіркою, - констатував Мі- каель Блумквіст.
- Підкинь нам матеріальчику, Калле Блумквісте, - попросив репортер однієї з вечірніх газет.
Почувши зменшувальний варіант свого імені, Карл Міка- ель Блумквіст, як завжди, зробив над собою зусилля, щоб не закотити очі. Двадцять років тому, коли йому було двадцять три і він тільки починав працювати журналістом, уперше діставши на літо тимчасову роботу, Мікаель Блумквіст випадково розкрив банду, яка за два роки вчинила пять гучних пограбувань банків. Почерк цих злочинів ясно давав зрозуміти, що в усіх випадках орудували ті самі люди: вони мали звичай заїжджати в маленькі містечка і прицільно грабувати один або два банки зразу. Злочинці використовували латексні маски зі світу Болта Діснея, і поліцейські, йдучи за цілком зрозумілою логікою, охрестили їх бандою Калле Анки5. Проте газети перейменували її у Ведмежу банду, тому що грабіжники у двох випадках діяли жорстоко, робили попереджувальні постріли і погрожували перехожим або зівакам, ніскілечки не боячись завадити людям навколо. А це вже було куди серйозніше.
Шостий напад було вчинено на банк у провінції Естерйот- ланд у самому розпалі літнього сезону. Репортер місцевого радіо випадково опинився в залі під час пограбування і повівся в цілковитій відповідності з посадовою інструкцією. Як тільки грабіжники покинули місце злочину, він попрямував до телефону-автомата і повідомив новину в прямий ефір.
Мікаель Блумквіст у той час на кілька днів приїхав зі своєю знайомою на дачу її батьків на околицях Катрінехольма. Чому він увімкнув радіо, Мікаель не міг сказати, навіть коли його потім питали в поліції, але, прослухавши новини, він відразу подумав про компанію з чотирьох парубків, що мешкали на дачі за дві-три сотні метрів од нього. Мікаель бачив їх за кілька днів перед тим, коли, надумавши купити морозива, проходив разом з подругою повз оцю ділянку, а хлопці грали там в бадмінтон.
Він побачив чотирьох світловолосих молодиків, добре тренованих, з чудово накачаними м'язами, одягнених в шорти. Під палючим сонцем вони грали зосереджено й енергійно, як не грають просто від нудьги. Мікаелю це здалося незвичним, і, можливо, тому він поглянув на них особливо пильно. Не було ніякої розумної причини підозрювати саме їх у пограбуванні банку, але він все-таки прогулявся в той бік і всівся на пагорбі. Звідси йому добре було видно будинок, на вигляд у цю хвилину порожній. Хвилин за сорок на ділянку в'їхав автомобіль "вольво" з усією компанією. Хлопці, схоже, поспішали, і кожен з них тягнув спортивну сумку. Само по собі це цілком могло означати, що вони всього лишень їздили куди-небудь купатися. Проте один з них повернувся до машини і вийняв річ, яку тут же квапливо прикрив спортивною курткою. Але Мікаель, навіть з досить великої відстані, зумів визначити, що це старий добрий автомат Калашникова, точнісінько такий, з яким він зовсім недавно, проходячи військову службу, не розлучався цілий рік. Тому він зателефонував до поліції і розповів про свої спостереження. Після цього протягом трьох діб дача була щільно оточена поліцією, і преса уважно стежила за тим, що там відбувається. Мікаель був у самому епіцентрі подій, за що від однієї з двох вечірніх газет отримав підвищений гонорар. Навіть свій штаб, влаштований у пересувному будиночку на колесах, поліція розмістила у дворі тієї дачі, де жив Мікаель.
Піймання Ведмежої банди зробило Мікаеля зіркою, що неабияк допомогло кар'єрі молодого журналіста. Але всю втіху зіпсувало те, що друга з двох вечірніх газет не змогла утриматися від спокуси додати до тексту заголовок "Калле Блум- квіст розкриває справу". Жартівлива стаття, написана досвідченою журналісткою, містила дюжину аналогій з юним детективом, придуманим Астрід Ліндґрен6. На додаток до всього газета дала матеріал з фотографією, на якій Мікаель стояв з напівроззявленим ротом і піднятим вказівним пальцем і, схоже, давав поліцейському у формі якісь інструкції. Насправді ж він показував дорогу до дачної вбиральні.
За все своє життя Мікаель Блумквіст жодного разу не називав себе Карлом і не підписував статті ім'ям Карл Блумквіст, але це вже не мало ніякого значення. Відтоді колеги-журналіс- ти прозвали його Калле Блумквістом,що його зовсім не тішило, і вимовляли це хоча й доброзичливо, але подекуди й глузливо. Попри повагу до Астрід Ліндґрен - її книги Мікаель дуже любив, - своє прізвисько він ненавидів. Знадобилося декілька років і куди вагоміші журналістські заслуги, щоб воно почало забуватись, але, коли хтось поблизу вимовляв це ім'я, його, як і раніш, сіпало.
Отже, він спокійно усміхнувся і подивився в очі представникові вечірньої газети.
- Ну, придумай що-небудь. Ти ж бо завжди здорово пишеш статті.
Репортер говорив без неприязні. З усіма тут Мікаель був більш або менш знайомий, а найзлостивіші його критики визнали за краще не приходити. З одним із репортерів він раніше разом працював, а "Ту, з каналу ТБ-4" йому кілька літ тому заледве не вдалося закадрити на вечірці.
- Тобі там дали добрячої прочуханки, - сказав представник газети "Даґенс індастрі", молодий, явно з позаштатних кореспондентів.
- Загалом-то, так, - признався Мікаель.
Стверджувати протилежне йому було важко.
- І як ти себе почуваєш?
Незважаючи на серйозність ситуації, ні Мікаель, ні журналісти, трохи старші віком, почувши це питання, не змогли стримати посмішки. Мікаель обмінявся розуміючим поглядом з представницею каналу ТБ-4.
"Як ти себе почуваєш?"
"Серйозні журналісти" в усі часи стверджували, що це єдине питання, яке здатні задати "безголові спортивні репортери" після фінішу "захеканому спортсмену".
Але потім він знову став серйозним і відповів цілком завченою фразою:
- Я, звичайно, можу лише шкодувати про те, що суд не прийшов до іншого висновку.
- Три місяці ув'язнення і компенсація в сто п'ятдесят тисяч крон - це відчутно, - сказала "Та, з каналу ТБ-4".
- Я це переживу.
- Ти готовий попросити вибачення у Веннерстрьома? Потиснути йому руку?
- Ні, навряд. Моя думка про моральний бік комерційної діяльності пана Веннерстрьома не зазнала істотних змін.
- Отже, ти, як і раніше, стверджуєш, що він негідник? - відразу пролунало запитання від "Даґенс індастрі".
Це запитання загрожувало спричинити появу "матеріаль- чика" з фатальним заголовком, і Мікаель міг би пійматися на цей гачок, але репортер надто квапливо підсунув мікрофон, і він відчув сигнал про небезпеку. Перш ніж відповісти, він зачекав кілька секунд.
Суд тільки що ухвалив, що Мікаель Блумквіст завдав образи честі та гідності фінансиста Ханса Еріка Веннерстрьома. Його засудили за наклеп. Процес закінчився, і оскаржувати вирок він не збирався. А що станеться, якщо він необережно повторить свої твердження просто на сходах ратуші?
Мікаель вирішив, що перевіряти це не варто.
- Я гадав, що маю вагомі підстави для публікації наявних у мене відомостей. Суд визнав інакше, і я, звичайно, повинен змиритися з результатами судового розгляду. Тепер ми в редакції гарненько обговоримо вирок, а потім вирішимо, що нам робити. Більше мені додати нічого.
- Але ти забув про те, що журналіст зобов'язаний підкріплювати свої твердження доказами, - досить різко зауважила "Та, з каналу ТБ-4".
Заперечувати це було безглуздо. Раніше вони з нею малися за добрих друзів. Зараз обличчя дівчини залишалося спокійним, але Мікаелю здалося, що він уловив у її погляді розчарування і відчуженість.
Мікаель Блумквіст відповідав і далі на запитання ще кілька нестерпних хвилин. У повітрі буквально витало здивування присутніх: як Мікаель міг написати статтю, геть позбавлену підстав? Але ніхто з репортерів про це так і не спитав, можливо, їм було дуже ніяково за колегу. Присутні журналісти, за винятком позаштатника з "Даґенс індастрі", мали багатий професійний досвід, і для ветеранів те, що трапилося, виглядало незбагненним. Представниця каналу ТБ-4 поставила Мі- каеля перед входом до ратуші й задала свої запитання окремо, перед камерою. Вона трималася люб'язніше, ніж він того заслуговував, і в результаті з'явилася кількість "матеріальчику", достатня для того, щоб задовольнити всіх репортерів. Його історія, звичайно, знайде своє відбиття в заголовках - це неминуче, - проте він змушував себе пам'ятати про те, що для ЗМІ це все ж таки не найголовніша подія року.
Діставши бажане, репортери подалися по своїх редакціях.
Мікаель мав намір пройтися, але цей грудневий день видався вітряним, а він уже й так перемерз під час інтерв'ю. Все ще стоячи на сходах ратуші, він підвів погляд і побачив Віль- яма Борґа, котрий виходив з машини, в якій сидів, поки репортери працювали. їх погляди зустрілися, і Вільям Борґ посміхнувся:
- Сюди варто було приїхати хоча 6 задля того, щоб побачити тебе з оцим папером в руках.
Мікаель не відповів. Вони з Вільямом Борґом були знайомі п'ятнадцять років. Колись одночасно працювали позаштатними репортерами відділу економіки однієї з ранкових газет. Саме тоді у них виникла взаємна неприязнь, що лишилася на все життя. В очах Мікаеля Борґ був нікчемним репортером і важкою, дріб'язково мстивою людиною, яка діймала присутніх дурними жартами і зневажливо висловлювалася про літніх і, отже, досвідченіших журналістів. Особливо він, здавалося, недолюблював старих журналісток. За першою сваркою пішли подальші передрачки, і поступово їх професійне суперництво набуло характеру особистої неприязні.
Упродовж кількох років Мікаель періодично здибувався з Вільямом Борґом, але по-справжньому ворогами вони стали тільки в кінці 1990-х років. Мікаель написав книгу про економічну журналістику, від душі нашпигувавши її цитатами з безлічі ідіотських статей, підписаних Борґом. У книзі Мікаеля Борґ поставав таким собі задавакою, який хибно тлумачив переважну більшість фактів і писав хвалебні статті про дот- коми7, які незабаром опинялися на шляху до банкрутства. Борґ не оцінив проведеного аналізу Мікаелем, і, випадково зустрівшись в одному з ресторанчиків Стокгольма, вони заледве не затіяли рукопашну. Приблизно в той же час Борґ полишив журналістику і тепер працював в інформаційному відділі одного підприємства; там він отримував набагато вищу зарплату, а підприємство, на додаток до всього, входило до сфери інтересів промисловця Ханса Еріка Веннерстрьома.
Вони досить довго дивилися один на одного, а потім Мікаель розвернувся й пішов геть. Як це типово для Борґа - приїхати до ратуші тільки задля того, щоб посміятися з нього.
Не встиг Мікаель ступити й кількох кроків, як перед ним зупинився автобус номер сорок, і він ускочив усередину, в основному щоб якнайшвидше покинути це місце.
Він вийшов на площі Фрідхемсплан і, розмірковуючи, постояв на зупинці, все ще тримаючи в руці вирок. Зрештою він вирішив піти в кафе "Анна", що розташувалось біля спуску до підземного гаража поліцейської дільниці.
Мікаель ледве встиг замовити каву латте8 і бутерброд, і менше ніж за півхвилини по радіо почали передавати денний випуск новин. Матеріал про нього дали третім, після сюжету про терориста-смертника з Єрусалима і повідомлення про те, що уряд створив комісію для перевірки відомостей про створення нового картелю в будівельній промисловості.
"Журналіста Мікаеля Блумквіста із журналу "Міленіум" було в четвер вранці засуджено до трьох місяців ув'язнення за грубий наклеп на підприємця Ханса Еріка Веннерстрьома. В опублікованій цього року статті про так звану справу "Міно- са", що дістала гучний резонанс, Блумквіст стверджував, що Веннерстрьом пустив державні кошти, призначені для інвестицій у промисловість Польщі, на торгівлю зброєю. Мікаеля Блумквіста засуджено також до виплати ста п'ятдесяти тисяч крон компенсації. Коментуючи вирок, адвокат Веннерстрьома Бер- тіль Камнермаркер повідомив, що його клієнт задоволений.
"Стаття, безперечно, містить мерзенні вигадки", - заявив адвокат".
Вирок займав двадцять шість сторінок. У ньому висловлювалися об'єктивні причини, чому Мікаеля визнали винним в п'ятнадцяти випадках грубого наклепу на бізнесмена Ханса Еріка Веннерстрьома. Мікаель прикинув, що кожен з пунктів, за якими його було засуджено, обійшовся йому в десять тисяч крон і шість днів в'язниці. Це не рахуючи вартості судових витрат і оплати праці його власного адвоката. Він не мав сили навіть починати думати про те, у що виллється остаточний підсумок, але відзначив також, що могло бути ще гірше: за сімома пунктами суд вирішив його виправдати.
У міру читання формулювань вироку в нього з'являлося все тяжче і неприємніше відчуття в шлунку. Це його здивувало - адже вже на початку процесу він знав, що, коли не станеться якого-небудь дива, його засудять. Сумніватися на ту хвилину вже не доводилося, і він просто змирився з цією думкою. Без будь-яких хвилювань він відсидів два дні судового процесу і потім, теж не відчуваючи особливих емоцій, прочекав одинадцять днів, поки суд виношував і формулював той текст, який він наразі тримав у руках. Тільки тепер, коли процес закінчився, його затопило неприємне відчуття.
Мікаель відкусив шматок бутерброда, але той немов набух у роті. Ковтати стало важко, і він одсунув бутерброд убік.
Мікаеля Блумквіста засудили за злочин уперше, до цього він взагалі ніколи не потрапляв під підозру і не притягувався до судової відповідальності. Вирок був відносно дріб'язковим. Не такий уже важкий злочин він скоїв, усе-таки мова йшла не про збройне пограбування, вбивство чи зґвалтування. Проте у фінансовому відношенні удар на нього обрушився відчутний. "Міленіум" не належав до флагманів медіасвіту з необмеженими доходами - журнал ледве зводив кінці з кінцями. Правда, катастрофи вирок для нього теж не означав. Проблема полягала в тому, що Мікаель був співвласником "Міленіу- му", будучи одночасно, як це не по-дурному, і автором статей, і відповідальним редактором. Компенсацію морального збитку, сто п'ятдесят тисяч крон, Мікаель збирався заплатити з власної кишені, що мало за великим рахунком позбавити його всіх заощаджень. Журнал брав на себе судові витрати. Якщо повести справи розумно, все ще могло владнатися.
Він роздумував, чи не продати квартиру, але це мало б для нього незворотні наслідки. Наприкінці щасливих вісімдесятих, у період, коли в нього були постійна робота і досить пристойний прибуток, він почав приглядати собі власне житло. Бігав дивитися пропоноване на продаж, але йому майже нічого не подобалося, аж поки він наткнувся на мансарду в шістдесят п'ять квадратних метрів на самому початку Беллмансґатан9. Попередній власник почав було облаштовувати її під квартиру з двох кімнат, але несподівано отримав роботу в якійсь компанії за кордоном, і приміщення з напівзробленим ремонтом дісталося Мікаелю недорого.
Він забракував ескізи дизайнера з інтер'єра і закінчив роботу сам. Вклав гроші в улаштування ванної кімнати і кухні, а на решту наплював. Замість класти паркет і зводити перегородки, як планувалося, він відциклював дошки підлоги на горищі, пофарбував білилом нетиньковані стіни, а найстрахіт- ливіші місця закрив двома акварелями Еммануеля Бернстоуна10. У результаті вийшла квартира з однієї великої кімнати: спальну зону відгородив книжковий стелаж, а їдальня-вітальня розмістилася біля крихітної кухні з барною стійкою. У приміщенні було двоє мансардних вікон і одне торцеве, що виходило в бік затоки Ріддарфєрден і через яке було видно гребені дахів Старого міста. Віддалік виднілися також шматочок води біля Шлюзу і ратуша. У сьогоднішній ситуації на таку квартиру в нього не вистачило б грошей, і йому дуже хотілося її зберегти.
Проте навіть ризик утратити власне житло був не такий страшний, як збиток, завданий його професійній репутації. Якщо її і вдасться коли-небудь відновити, на це піде немало часу.
Вся річ у довірі. В недалекому майбутньому багато редакторів ще гарненько подумають, перш ніж опублікувати матеріал за його підписом. Звичайно, серед колег у нього як і раніше вистачало друзів, здатних зрозуміти, що він упав жертвою невдалого збігу обставин, але в нього більше не буде права навіть на дрібну помилку.
Проте найбільше його мучило приниження.
Маючи на руках усі козирі, він таки програв якомусь на- півбандиту в костюмі від Армані. Не біржовому ділку, а просто негіднику. Такому собі япі з адвокатом-знаменитістю, який шкірив зуби протягом усього процесу.
Чому ж, чорт забирай, все пішло шкереберть?
Справа Веннерстрьома починалася дуже багатообіцяюче, червневого вечора, півтора року тому, на борту жовтої яхти М-30. Усе вийшло зовсім випадково. Один колишній колега-жур- наліст, який уже тоді працював піарником в ландстингу11, захотів справити враження на свою нову подружку і нерозважливо взяв на кілька днів напрокат яхту "Скампі" для романтичної прогулянки шхерами. Дівчина, що тільки-но приїхала вчитися до Стокгольма з Халльстахаммара, після деякого пручання піддалася на вмовляння, але за умови, що з ними вирушить її сестра з приятелем. Ніхто з халльстахаммарської трійці на яхті раніше не ходив, та й піарник був більше ентузіастом, ніж досвідченим яхтсменом. За три дні до відправлення він у відчаї зателефонував Мікаелю й умовив того взяти участь у поїздці, щоб хоч одна людина з п'ятьох на яхті була здатна нею керувати.
Мікаель спочатку поставився до пропозиції байдуже, але потім все ж таки не встояв перед перспективою короткочасного відпочинку в шхерах, та ще, як йому обіцяли, з доброю їжею і приємним товариством на додачу. Проте обіцянки так і залишились обіцянками, а сама морська прогулянка обернулася куди більшим жахом, ніж можна було гадати. Вони вирушили гарним і зовсім не складним маршрутом від острова Булландьо повз Фурусунда12 зі швидкістю, що ледве сягала п'яти метрів на секунду, а проте в нової піарникової подруги відразу ж почався напад морської хвороби. Її сестра затіяла лайку зі своїм хлопцем, і ніхто з них не збирався вчитися, як керувати яхтою. Незабаром стало зрозуміло: всі мають намір передати судноводіння Мікаелю, а самі раді лишень давати добрі, але в основному безглузді поради. Після першої ночівлі в затоці біля острова Енґсьо він уже твердо вирішив причалити до берега у Фурусунді й поїхати додому автобусом, і лише відчайдушні благання піарника змусили його залишитися на борту.
Наступного дня, близько дванадцятої години - досить рано, щоб можна було сподіватися знайти кілька вільних місць, вони пришвартувалися до гостьової пристані острова Архольм. Розігріли їжу і вже встигли пообідати, коли Мікаель помітив жовту яхту М-30 з пластиковим корпусом, яка входила в затоку, поставивши тільки один грот-парус. Судно не поспішаючи лавірувало, і капітан вишукував місце біля пристані. Оглядівшись, Мікаель виявив, що між їхньою "Скампі" і правим бортом яхти класу "Н-ЬоаЬ> залишається невелика щілина, і це був останній вільний простір, куди вузька М-30 ще могла втиснутися. Він став на корму і показав на це місце; капітан М-30 вдячно підняв руку і різко повернув до пристані.
"Яхтсмен-одиночка, що не утрудняє себе запуском мотора", - відзначив Мікаель.
Він почув скрегіт якірного ланцюга, і за декілька секунд грот-парус спустився, а капітан забігав як ошпарений, щоб скерувати яхту прямо в щілину й одночасно розібратися з мотузком на носі.
Мікаель підійнявся на планшир і витягнув руку, показуючи, що може прийняти мотузок. Новоприбулець востаннє змінив курс та ідеально підійшов до корми "Скампі", майже повністю погасивши швидкість. Він кинув Мікаелю лінь, і в цю мить вони пізнали один одного й радісно заусміхалися.
- Привіт, Роббане, - сказав Мікаель. - Якби ти скористався мотором, тобі 6 не довелося здряпувати фарбу з усіх човнів у гавані.
- Привіт, Мікке. Я ж бо дивлюся, ніби знайома постать. Я б із задоволенням скористався мотором, якби зміг його завести. Він зіпсувався два дні тому, коли я вже був у дорозі.
Прямо через планшир вони потиснули один одному руки.
Цілу вічність тому, в сімдесятих роках, у гімназії Кунгс- хольмена, Мікаель Блумквіст і Роберт Ліндберґ були друзями, навіть дуже близькими друзями. Як це часто буває зі шкільними приятелями, після випускних іспитів їхня дружба закінчилася. Вони пішли різними шляхами і за останні двадцять років перетиналися щонайбільше разів п'ять-шість. На час несподіваної зустрічі на пристані Архольма вони не бачилися як мінімум сім або вісім років і тепер з цікавістю роздивлялися один одного. Засмагле обличчя Роберта облямовувала двотижнева борода, волосся стирчало в різні боки.
У Мікаеля раптом поліпшився настрій. Коли піарник зі своєю тупуватою компанією подався до магазину на тому боці острова, щоб потанцювати на святі літнього сонцестояння, він залишився на яхті М-30 поговорити за стопочкою зі шкільним приятелем.
За деякий час вони, втративши надію в боротьбі з сумно відомими місцевими комарами, перебралися до каюти. Було прийнято вже добрячу кількість стопочок, коли розмова перейшла в дружнє взаємне шпигання на тему моралі та етики в світі бізнесу. Обидва вони вибрали кар'єру, якоюсь мірою пов'язану з державними фінансами. Роберт Ліндберґ після гімназії пішов до Стокгольмського інституту торгівлі, а потім у банківську сферу. Мікаель Блумквіст потрапив до Вищої школи журналістики і значну частину своєї професійної діяльності присвятив розкриттю сумнівних о6орудок,у тому числі й банківських. Розмова закрутилася навколо морального боку окремих "золотих парашутів"13 - договорів, укладених у 1990-х роках. Ліндберґ спочатку виголосив гарячу промову на захист деяких з найбільш широко обговорюваних "золотих парашутів", а потім поставив стопку і знехотя визнав, що серед бізнесменів усе ж таки трапляються окремі мерзотники і шахраї. Його погляд, звернений до Мікаеля, раптом став серйозним:
- Ти ж проводиш журналістські розслідування і пишеш про економічні злочини, то чому ж ти нічого не напишеш про Ханса Еріка Веннерстрьома?
- А про нього є що писати? Я цього не знав.
-- Копай. Копай, чорт візьми. Що тобі відомо про програму УПП?
- Ну, було в дев'яностих роках щось подібне до програми підтримки з метою допомогти промисловості країн колишнього Східного блоку стати на ноги. Кілька років тому її скасували. Я про неї нічого не писав.
- "Управління промислової підтримки" - проект, за яким стояв уряд, а очолювали його представники десятків великих шведських підприємств. УПП отримало державні гарантії на низку проектів, узгоджених з урядами Польщі і країн Балтії. Центральне об'єднання профспілок теж брало посильну участь, виступаючи гарантом того, що шведська модель сприятиме зміцненню робітничих рухів цих країн. З формальної точки зору це був проект підтримки, заснований на принципі "вчися допомагати собі сам" і покликаний дати країнам колишнього соцтабору можливість реорганізувати свою економіку. Проте на практиці вийшло, що шведські підприємства отримали державні субсидії і з їх допомогою зробилися співвласниками підприємств цих країн. Наш чортовий міністр від християнських демократів був гарячим прихильником УПП. Мова йшла про те, щоб побудувати целюлозно-паперовий комбінат у Кракові, оснастити новим устаткуванням металургійний комбінат у Ризі, цементний завод у Таллінні і так далі. Кошти розподілялися керівництвом УПП, яке суціль складалося з важковаговиків банківської і промислової сфер.
- Тобто гроші бралися від податків?
Приблизно п'ятдесят відсотків уклала держава, а решту додали банки і промисловість. Але вони навряд чи керувалися альтруїстичними мотивами. Банки й підприємства розраховували заробити кругленьку суму. Інакше дідька лисого вони б на це пішли.
- Про яку суму йшлося?
- Почекай, ти послухай. В основному до УПП підключилися солідні шведські підприємства, що прагнули потрапити на східний ринок. Могутні компанії типу "АВВ"14, "Сканська"15 тощо. Іншими словами, не якісь там спекулянти.
- Ти стверджуєш, що "Сканська" не займається спекуляціями? А хіба не в них виконавчий директор був звільнений за те, що дозволив комусь зі своїх хлопаків розтринькати пів- мільярда на сумнівні оборудки? І як щодо їх поспішного вкладення колосальних сум у будинки в Лондоні й Осло?
- Ідіоти, зрозуміла річ, є на будь-якому підприємстві світу, але ти ж розумієш, що я хочу сказати. Ці компанії бодай щось виробляють. Вони хребет шведської промисловості і таке інше.
- А при чому тут Веннерстрьом?
- Веннерстрьом у цій історії виступає як темна конячка. Такий собі хлопчина, що взявся нізвідкіль, без будь-яких зв'язків у важкій промисловості, якому тут, здавалося б, і робити нема чого. Проте він зібрав на біржі колосальний статок і вклав капітал у стабільні компанії. Вписався, так би мовити, кружними шляхами.
Мікаель налив собі ще горілки, прихилився до перегородки і почав пригадувати, що ж йому відомо про Веннерстрьома. По суті справи, знав він не багато. Народився Веннерстрьом десь у провінції Норрланд16 і в 70-х роках заснував там інвестиційну компанію. Заробив грошей і перебрався до Стокгольма, де в "золотих" 80-х зробив блискавичну кар'єру. Він створив компанію "Веннерстрьомгруппен", потім відкрив офіси в Лондоні і Нью-Йорку, після чого підприємство змінило назву на англійську "Веннерстрьом груп" і почало згадуватися в одних статтях з компанією "Бейєр"17. Він прокручував спритні оборудки з акціями й опціонами, і глянсові журнали зображали його одним з наших численних нових мільярдерів - у нього був пентхаус
на набережній Стокгольма, розкішна літня вілла на острові Вер- мдьо і двадцятитриметрова крейсерська яхта, яку він купив у збанкрутілої тенісної зірки. Менеджер, цього не відбереш, але 80-ті роки були десятиліттям менеджерів і спекулянтів нерухомістю, і Веннерстрьом нічим не виділявся серед інших. Швидше навпаки, він залишався в тіні "солідних хлопців". Йому бракувало великосвітських манер Стенбека18, і він не вивертав душу в пресі, як Барневик19. Нерухомістю він не займався, а замість цього робив великі інвестиції в країнах колишнього Східного блоку. Коли в 90-ті роки красиве життя закінчилося і директори були змушені один за одним розкривати "золоті парашути", компанії Веннерстрьома впорались із ситуацією на диво добре. Не пролунало й натяку на скандал. "Шведська історія успіху" - резюмувала сама "Файненшл тайме".
- Справа була в дев'яносто другому році, - розповідав Роберт. - Веннерстрьом несподівано звернувся до УПП і повідомив, що хоче отримати гроші. Безперечно заручившись заздалегідь підтримкою зацікавлених осіб у Польщі, він подав план, який передбачав створення підприємства з виробництва упаковок для продукції харчової промисловості.
- Тобто збирався виробляти консервні банки.
- Не зовсім, але щось у цьому дусі. Гадки не маю, які в нього були зв'язки в УПП, та він спокійнісінько дістав шістдесят мільйонів крон.
- Це стає цікавим. Мабуть, я не помилюся, якщо припущу, що більше цих грошей ніхто не бачив.
- А от і ні, - сказав Роберт Ліндберґ.
Багатозначно посміхаючись, він підкріпився кількома ковточками горілки.
- Після цієї класичної бухгалтерської операції сталося ось що: Веннерстрьом дійсно заснував у Польщі, в Лодзі, фабрику з виробництва упаковок. Вона називалася "Мінос". Протягом дев'яносто третього року УПП отримувало захоплені звіти, потім настала тиша. У дев'яносто четвертому підприємство "Мінос" несподівано лопнуло.
Роберт Ліндберґ поставив порожню стопку з голосним дзенькотом, ніби бажаючи показати, як саме лопнуло підприємство.
- Проблема УПП полягала в тому, що не існувало якої- небудь налагодженої системи звітності щодо проектів. Ти ж пам'ятаєш той час. Падіння Берлінської стіни сповнило всіх оптимізмом. Очікувався розквіт демократії, загроза ядерної війни залишилась позаду, і більшовики повинні були за одну ніч зробитися справжніми капіталістами. Уряд хотів підтримати демократію на сході. Кожен бізнесмен прагнув не відстати і допомогти будівництву нової Європи.
- Я й не знав, що капіталісти з таким ентузіазмом ударилися в добродійність.
- Та вже повір, це було кришталевою мрією будь-кого з них. Росія і східні держави, мабуть, найбільший у світі неза- повнений ринок після Китаю. Промисловість допомагала уряду без великого клопоту, тим паче що компанії відповідали лише за малу частку витрат. УПП поглинуло в цілому щось із тридцять мільярдів податкових крон. Очікувалося, що гроші повернуться у формі майбутніх прибутків. Формальним ініціа
тором створення УПП був уряд, але вплив промисловості був такий великий, що на практиці керівництво програми мало цілковиту незалежність.
- Зрозуміло. За цим теж щось приховується?
- Не поспішай. Коли проекти запускалися, жодних проблем з фінансуванням не виникало. Фінансовий ринок Швеції ще відзначався стабільністю. Уряд був задоволений тим, що завдяки УПП міг говорити про великий шведський внесок у справу встановлення демократії на сході.
- Все це, значить, відбувалося за уряду консерваторів.
- Не мішай сюди політику. Мова йде про гроші, і глибоко наплювати, призначають міністрів ліві чи праві. Отже, справа пішла повним ходом вперед, а далі виникли валютні проблеми, та ще кілька недоумків з числа нових демократів - пам'ятаєш "Нову демократію"1? - завели пісню про те, що громадськість не отримує інформації про діяльність УПП. Один з їхніх грамотіїв переплутав УПП з Управлінням в галузі міжнародного співробітництва і вирішив, що йдеться про якийсь безглуздий проект підтримки реформ на кшталт танзанійського. Навесні дев'яносто четвертого року була призначена комісія для перевірки діяльності УПП. На той час уже накопичилися претензії до кількох проектів, але першим перевірили "Мінос".
- І Веннерстрьом не зміг відзвітувати, на що пішли гроші.
- Навпаки. Веннерстрьом подав чудовий звіт, з якого виходило, що в "Мінос" було вкладено близько п'ятдесяти чотирьох мільйонів крон, але у відсталій Польщі є дуже серйозні
1 "Н о в а демократія" - шведська політична партія, заснована в 1991 році.
зо
проблеми структурного характеру, які перешкоджають роботі сучасного підприємства з виробництва упаковок, і його підприємство не витримало конкуренції з аналогічним німецьким проектом. Німці якраз скуповували увесь Східний блок.
- Ти сказав, що він отримав шістдесят мільйонів крон.
- Саме так. Гроші УПП працювали за принципом безпроцентної позики. Звичайно, передбачалося, що компанії протягом кількох років частину грошей повернуть. Проте "Мінос" збанкрутів, і проект зазнав невдачі, але звинувачувати в цьому Веннерстрьома було неможливо. Тут почали діяти державні гарантії, і збитки Веннерстрьому відшкодували. Від нього просто не зажадали повернення грошей, зниклих під час банкрутства "Міноса", а він зумів до того ж довести, що позбувся відповідної суми з власних коштів.
- Стривай, чи правильно я все розумію? Уряд, отримавши мільярди від податків, забезпечив ними дипломатів, і ті відкрили дорогу. Гроші перейшли в руки промисловців, і ті використали їх для інвестицій у спільні підприємства, від яких потім було отримано рекордний прибуток. Іншими словами, все як завжди. Хтось виграє, а хтось оплачує рахунки, і ми знаємо, хто в якій ролі виступає.
- Ти цинік. Позики повинні були повертатися державі.
- Ти сказав, що вони були безпроцентними. Отже, це означає, що платникам податків, які надали свої кошти, в результаті не дісталося нічого. Веннерстрьом отримав шістдесят мільйон- чиків, п'ятдесят чотири з яких він інвестував. А куди поділася решта шість мільйонів?
- Тієї ж хвилини, коли стало відомо, що проекти УПП будуть перевірятися, Веннерстрьом відправив до УПП чек на
шість мільйонів і повернув різницю. Тим самим, суто юридично, у справі було поставлено крапку.
Роберт Ліндберґ замовк і подивився на Мікаеля з викликом.
- Звучить, начебто Веннерстрьом розтратив трохи грошей УПП. У "Сканська" зникло півмільярда, а історія з "золотими парашутами" директорів "АВВ" обійшлася десь у мільярд - ось що вже справді обурило народ. А тут, схоже, і писати особливо ні про що, - сказав Мікаель. - Сьогоднішній читач вже переситився статтями про некомпетентних ділків, навіть якщо йдеться про гроші від податків. У цій історії є що- небудь іще?
- Це тільки початок.
- Звідки тобі відомо про махінації Веннерстрьома в Польщі?
- У дев'яностих роках я працював у Торговельному банку. Вгадай, хто проводив перевірки для представника банку в УПП?
- Он воно що. Ану ж бо, розкажи.
- Так от, двома словами все відбувалося так. УПП отримує від Веннерстрьома пояснення. Складаються папери. Гроші, що залишилися, повертаються. Повернути шість мільйонів - це було придумано дуже спритно. Якщо хтось з'являється на порозі з мішком грошей, які він хоче тобі віддати, адже ти, хай йому біс, ні за що не засумніваєшся в чесності його намірів.
- Ближче до справи.
- Але, дорогий Блумквісте, я ж бо і кажу про справу. В УПП звітом Веннерстрьома залишилися задоволені. Капітал, зрозуміла річ, пішов під три чорти, але до того, як його вкладали, ніяких претензій не було. Ми проглянули рахунки, трансферти і всі інші папери. Із звітністю скрізь усе гаразд. Я в це повірив. Мій шеф теж. В УПП повірили, і уряду було нічого додати.
- То в чому ж заковика?
- Ось тепер історія набуває делікатного характеру, - сказав Ліндберґ. Раптом він якось різко протверезів і більше не здавався п'яним. - Позаяк ти у нас журналіст, зваж, що це не для преси.
- Облиш. Ти ж не можеш спершу видати мені інформацію, а тоді взяти та й заявити, що я не маю права нею скористатися.
- Звичайно, можу. Але те, що я тобі розповів, зовсім не є таємницею. Якщо маєш бажання, можеш піти й ознайомитися із звітом. Про решту - про що я поки ще не розповів - ти теж можеш написати, але за умови, що я там фігуруватиму як анонімне джерело.
- А, отак? Але, згідно із загальноприйнятою термінологією, "не для преси" означає, що мені повідомили щось по секрету і писати про це я не маю права.
- Плювати я хотів на термінологію. Пиши, що тобі зду- мається, але я - твоє анонімне джерело. Домовилися?
- Авжеж, - відповів Мікаель.
Заднім числом, звичайно, стало ясно, що він зробив помилку, коли дав таку відповідь.
- Ну гаразд. Значить, уся історія з "Міносом" розігрувалася років десять тому, відразу після падіння Берлінської стіни, коли більшовики почали ставати доброчесними капіталістами. Я був одним з тих, хто перевіряв Веннерстрьома, і мені весь час здавалося, що в цій історії щось нечисто.
- Чому ти нічого не сказав у процесі перевірки?
-- Я обговорював це зі своїм шефом, проте зачепитися виявилося ні за що. Всі папери були в порядку, і мені залишалося тільки поставити свій підпис під звітом. Але потім кожного разу, коли я натрапляв на ім'я Веннерстрьома в пресі, мої думки поверталися до "Міноса".
- Ясно.
- Бачиш, за кілька років по тому, в середині дев'яностих, мій банк вів деякі справи з Веннерстрьомом. Правду кажучи, справи досить великі. І вийшло не дуже вдало.
- Він надув вас на грошах?
- Ні, не так грубо. Обидві сторони на цьому заробили. Проблема швидше в тому, що... навіть не знаю, як це пояснити. Зараз я вже починаю говорити про власного працедавця, і мені б не хотілося вдаватися в подробиці. Проте мене вразило, яке несхвальне загальне враження від усього цього залишилося. А в ЗМІ Веннерстрьом зображується як великий економічний оракул і за рахунок цього живе. Довіра - його капітал.
- Я розумію, що ти маєш на увазі.
- У мене ж склалося враження, що ця людина просто блефує. Ніякими особливими економічними талантами він не міг похвалитися. Навпаки, у деяких питаннях його знання здавалися мені неймовірно поверховими. У нього було кілька справді тямущих молодих бійців у ролі радників, але сам він мені відверто не подобався.
-- Ну і що далі?
- З рік тому я їздив до Польщі у зовсім іншій справі. Наша компанія вечеряла разом з кількома інвесторами з Лодзі, і я випадково опинився за одним столом з бургомістром. Ми го
ворили про те, як важко поставити на ноги польську економіку, і якось само собою вийшло, що я згадав "Мінос". Бургомістр якийсь час дивився на мене явно здивовано -" ніби він ніколи і не чув про "Мінос", - а потім пригадав, що було якесь брудне дільце, з якого так нічого і не вийшло. Він із сміхом відмахнувся і сказав - цитую: "Якби це було все, на що здатні шведські інвестори, його країна незабаром би геть розорилася". Уловлюєш?
- Вислів означає, що в Лодзі розумний бургомістр, але кажи далі.
- Ця фраза засіла у мене в голові і не давала спокою. Наступного дня у мене вранці була зустріч, а решта дня залишалась вільна. Власне із зловредності я поїхав подивитися на фабрику "Мінос", що вже закрилася, вона була зовсім поряд із Лодзю, в маленькому селищі з одним шинком у якомусь сараї і з нужником у дворі. Величезна нібито фабрика "Мінос" насправді виявилася старою розвалюхою, ветхим складським приміщенням з гофрованого заліза, побудованим Червоною армією в п'ятдесятих роках. Неподалік я надибав сторожа, який трохи шпрехав по-німецьки, і дізнався, що його двоюрідний брат працював на "Міносі". Той жив зовсім поряд, і я пішов до нього додому. Сторож зголосився мене провести і бути за перекладача. Хочеш почути, що мені розповіли?
- Просто згораю з нетерплячки.
- Фабрику запустили восени дев'яносто другого року. Працювало там максимум п'ятнадцятеро людей, в основному старі жінки. Зарплата була близько ста п'ятдесяти крон на місяць. Спершу в них повністю було відсутнє устаткування, і робітники прибирали розвалюху. На початку жовтня прибули три картонажні машини, придбані в Португалії. Старезні, зношені й абсолютно застарілі. Ціна цьому мотлоху була щонайбільше кілька тисяч. Машини, правда, працювали, але безперервно ламалися. Запчастини, звісно, були відсутні, і виробництво доводилося постійно зупиняти. Найчастіше хто- небудь з робітників лагодив машини підручними засобами.
- Це вже починає бути схожим на матеріал, - визнав Мі- каель. - Що ж фабрика насправді виробляла?
- Протягом дев'яносто другого року і половини дев'яносто третього вони гнали найзвичайнісінькі коробки для мийних засобів, упаковки для яєць і таке інше. Потім почали робити паперові пакети. Але фабриці постійно бракувало сировини, і про масове виробництво мова ніколи не йшла.
- Якось не дуже схоже на велике капіталовкладення.
- Я все підрахував. Загальна вартість оренди за два роки склала п'ятнадцять тисяч. На зарплати могло піти максимум сто п'ятдесят тисяч - якщо взяти із запасом. Закупівля машин і перевезення... автофургон, що перевозив упаковки для яєць... приблизно двісті п'ятдесят тисяч. Додай експедиційні збори за дозвіл, декілька поїздок туди-сюди - схоже, що село неодноразово відвідала одна-єдина людина із Швеції. Ну, скажімо, що вся операція не вийшла за межі мільйона. Якось влітку дев'яносто третього на фабрику прибув начальник і повідомив, що її закрито, а незабаром після того приїхала угорська вантажівка і вивезла устаткування. Прощай, "Мінос".
Під час суду Мікаель часто повертався думками до того літнього вечора. їхня розмова в основному мала характер дружнього взаємного шпигання однокласників, як у роки навчання в гімназії, коли вони ділили тяготи, властиві їх вікові
в цілому. Подорослішавши, вони стали, по суті, чужими, абсолютно різними людьми. Весь вечір Мікаель намагався і ніяк не міг пригадати, що саме так зближувало їх в гімназії. Роберт запам'ятався йому як тихий, замкнутий хлопець, страшенно сором'язливий у стосунках з дівчатками. Постаршавши, він став успішним співробітником банку... можливо, навіть кар'єристом. Мікаель ні на мить не сумнівався в тому, що нинішні погляди приятеля йдуть урозріз з більшістю його власних уявлень про світ.
Напивався Мікаель рідко, але випадкова зустріч під час невдалої прогулянки на яхті привела до приємного вечора, під час якого рівень спиртного в пляшці неухильно наближався до дна. Саме тому, що розмова почалася як базікання шкільних приятелів, він спочатку не сприйняв розповідь Роберта про Веннерстрьома всерйоз. Але зрештою в ньому прокинувся інстинкт журналіста, він почав уважно вслухуватися в Робертові слова, і в нього з'явилися логічні заперечення.
- Зажди хвилинку, - сказав Мікаель. - Веннерстрьом - це ж помітне ім'я серед біржовиків. Якщо не помиляюся, він мільярдер.
- "Веннерстрьом груп" сидить приблизно на двохстах мільярдах. їй хочеш запитати, навіщо мільярдерові взагалі напружуватися, щоб привласнити жалюгідні п'ятдесят мільйонів?
- Ну, швидше, навіщо йому ризикувати всім, йдучи на відвертий обман?
- Не знаю, чи можна назвати його обман відвертим. Вен- нерстрьомів звіт одностайно схвалило керівництво УПП, схвалили співробітники банку, уряд і ревізори риксдагу.
- У будь-якому разі йдеться про дріб'язкову суму.
- Звичайно. Але вдумайся. "Веннерстрьом груп" - це інвестиційна компанія, що торгує всім, на чому тільки можна зірвати куш: цінними паперами, опціонами, валютою... всього не перелічити. Веннерстрьом уклав контракт з УПП в дев'яносто другому році, якраз коли ринок захитався. Пам'ятаєш осінь дев'яносто другого?
- Атож. У мене якраз були взяті на квартиру позики з плаваючими процентними ставками, а в жовтні ставки центрального банку злетіли до п'ятисот відсотків. З мене цілий рік тягнули ренту в дев'ятнадцять відсотків.
- Мгу, суворі були часи, - посміхнувся Роберт. - Я сам добряче постраждав того року. І Хане Ерік Веннерстрьом, так само як і всі інші на ринку, боровся з тими ж проблемами. У його компанії були мільярди, вкладені в усякі цінні папери, але готівки було на диво мало. Аж раптом виявилося, що роздавати нові позики більше неможливо. У таких випадках зазвичай продають яку-небудь нерухомість для покриття збитку і зализують рани, але в дев'яносто другому жоден собака не хотів купувати нерухомість.
- Проблеми з ліквідністю.
- Авжеж. І такі проблеми були далеко не в одного Веннерстрьома. Кожен бізнесмен...
- Не кажи "бізнесмен". Називай їх як хочеш, але називати їх бізнесменами - означає ображати серйозних представників цієї професії.
- Гаразд, кожен біржовий ділок мав проблеми з ліквідністю. Дивися: Веннерстрьом отримав шістдесят мільйонів крон. Шість він повернув, але тільки через три роки. Витрати на "Мінос" не могли вилитися більш ніж у мільйон. Тільки сама рента з шістдесяти мільйонів за три роки вже дещо коштує. Залежно від того, як він вкладав гроші, він міг подвоїти або потроїти отриманий від УПП капітал. І годі говорити про лай- но. Давай краще вип'ємо.
Розділ 02
П'ятниця, 20 грудня
Драґан Арманський народився в Хорватії п'ятдесят шість років тому. Його батько був вірменським євреєм з Білорусії, а мати - боснійською мусульманкою грецького походження. Вона ж відповідала за його культурне виховання, і в результаті, ставши дорослим, він опинився в тій великій і неоднорідній групі, яку ЗМІ визначали як мусульман. Державне міграційне управління, як не дивно, записало його сербом. Він мав шведське громадянство, а з фотографії в його паспорті дивилося чотирикутне обличчя з виступаючою щелепою, темною щетиною і сивими скронями. Часто його називали арабом, хоча серед його предків арабів не було взагалі, зате всі ці різноманітні гени дали б кретинам від расознавства всі підстави зарахувати його до представників нижчої раси.
Зовні він трохи нагадував дрібного боса з американського гангстерського фільму. Насправді ж він не мав справ з контрабандою наркотиків і не працював на мафію. Він був талановитим економістом, який, почавши працювати помічником економіста охоронного підприємства "Мілтон сек'юриті" на початку 70-х років, за три десятиліття по тому піднявся до посади виконавчого директора і оперативного керівника.
Інтерес до питань безпеки виник у нього заднім числом і переріс у пристрасне захоплення. Це стало чимось на зразок стратегічної гри: визначати загрозу, виробляти застережні засоби і весь час на один крок випереджати ворога - промислових шпигунів, шантажистів і злодіїв. Усе почалося з того, що Арманський виявив, як вправно ошукали одного з клієнтів за допомогою творчого підходу до бухгалтерського обліку, і зумів визначити, хто саме з групи з дванадцяти людей стояв за цим. Навіть тридцять років по тому він пам'ятав, як здивувався, коли зрозумів, що розкрадання в компанії стало можливим через нехтування звичайних заходів безпеки. Сам він із старанного рахівника перетворився на активного учасника розвитку підприємства і експерта в галузі економічного шахрайства. Через п'ять років Арманський потрапив до керівної групи компанії, а ще через десять років став виконавчим директором. Його призначення не обійшлося без протидії, але згодом вона швидко припинилася. За роки своєї роботи він перетворив "Мілтон сек'юриті" на одне з найбільш компетентних і запитуваних охоронних підприємств Швеції.
На компанію "Мілтон сек'юриті" працювали триста вісімдесят постійних співробітників і ще близько трьохсот надійних тимчасових, зарплата яким виплачувалася в міру потреби. Отже, у порівнянні з такими підприємствами, як "Фальк" і "Шведські охоронні послуги", вона була маленькою. Коли Арманський тільки влаштувався на службу, підприємство ще називалося Акціонерне товариство Юхана Фредріка Мілтона "Загальна охорона", і його клієнтами були торгові центри, що потребували контролерів та охоронців з міцними м'язами. Під його керівництвом фірма змінила назву на зручнішу для міжнародних контактів "Мілтон сек'юриті" й почала робити ставку на новітні технології. Зазнав зміни і кадровий склад: колишніх нічних сторожів, любителів носити форму і гімназистів, що підробляли, замінили люди високої кваліфікації. Арман- ський найняв немолодих поліцейських у відставці - на посади оперативних керівників, а також політологів, що розумілися в міжнародному тероризмі, індивідуальному захисті і промисловому шпигунстві, і, головне, фахівців з телекомунікаційної техніки і комп'ютерів. Підприємство переїхало з віддаленого району Сольна в нові солідні приміщення неподалік від Шлюзу, в самісінькому центрі Стокгольма.
На початок 90-х років "Мілтон сек'юриті" пропонувало безпеку абсолютно нового рівня і обслуговувало обране коло клієнтів. Сюди в основному входили середні підприємства з надзвичайно високим оборотом і заможні приватні особи - недавно розбагатілі рок-зірки, біржові ділки і директори дот- комів. Значна частина діяльності, що давала тепер майже сімдесят відсотків обороту, була спрямовайа на надання охоронців і забезпечення безпеки шведських підприємств за кордоном, перш за все на Близькому Сході. За час роботи Ар- манського оборот збільшився з неповних сорока мільйонів на рік майже до двох мільярдів. Забезпечення безпеки було справою украй прибутковою.
Робота йшла в трьох основних сферах: консультації з безпеки, що полягали у виявленні можливих або передбачуваних небезпек; застережні заходи, що звичайно полягали в установленні дорогих камер спостереження, охоронної або пожежної сигналізації, електронних замикаючих пристроїв і комп'ютерного устаткування; і, нарешті, безпосередня охорона приватних осіб або підприємств, що відчувають реальну або уявну загрозу. Останній сектор ринку за десять років збільшився в сорок разів і протягом недавнього часу поповнився новою групою клієнтів. Її складали відносно забезпечені жінки, яким загрожували колишні приятелі та чоловіки або невідомі переслідувачі, що бачили їх по телебаченню і втратили розум через їх тісні джемпери або колір губної помади. Крім того, "Мілтон сек'юриті" співпрацювало з аналогічними підприємствами, що добре зарекомендували себе, в інших європейських країнах і США і забезпечувало безпеку багатьох іноземних гостей під час відвідин Швеції. Наприклад, серед них була одна відома американська актриса, яка провела два місяці на зйомках фільму в містечку Тролльхеттан, позаяк її агент уважав, що під час нечастих прогулянок навколо готелю їй за статусом належить мати охоронців.
У четвертій, значно меншій сфері були зайняті лише окремі співробітники. Сюди входило те, що на внутрішньому жаргоні називалося "лобстер" - інакше ВОО або "О. Обст", це позначення розшифровувалося як "вивчення особистих обставин".
Ця частина діяльності Арманського не цілком задовольняла. Прибутків вона давала менше, а труднощі становила значні, оскільки вимагала від співробітників чогось більшого, ніж уміння знатися на телекомунікаційній техніці або встановлювати апаратуру для прихованого спостереження. Іноді вивчення особистих обставин означало звичайне збирання відомостей про кредитоспроможність, або уточнення біографічних даних перед прийняттям на роботу, або перевірку підозр, що хтось із співробітників причетний до витоку інформації або займається злочинною діяльністю. У таких випадках "лобстер" був частиною оперативної роботи.
Проте клієнти підприємства дуже часто зверталися до Ар- манського з особистими проблемами, що зазвичай приводило до небажаних пустих розмов.
"Мені хочеться дізнатися, що за обірванець дружить з моєю дочкою..."
"Я думаю, що дружина мене зраджує..."
"Син гарний хлопець, але потрапив у погану компанію..."
"Мене шантажують..."
Найчастіше Арманський твердо говорив "ні". Якщо дочка вже доросла, вона має право спілкуватися з будь-яким обірванцем, а з невірністю, на його думку, подружжю слід розбиратися самим. У подібних справах таїлися пастки, які могли спричинити скандали і створити юридичні проблеми "Мілтон сек'юриті". Тому Драґан Арманський ретельно стежив за цими завданнями, незважаючи на те що в загальному обороті підприємства вони становили справжню дрібницю.
Цього ранку, на жаль, треба було якраз вивчати особисті обставини. Заздалегідь поправивши стрілки на брюках і відкинувшись на спинку свого зручного робочого крісла, Драґан Арманський недовірливо вдивлявся в співробітницю на ім'я Лісбет Саландер. Вона була на тридцять два роки молодша за нього, і він в тисячний раз констатував, що навряд чи можна уявити собі людину, на вигляд менш відповідну для роботи на престижному охоронному підприємстві, ніж вона. Його сумніви виглядали розумними і разом з тим не мали під собою підстав. В очах Арманського Лісбет Саландер, безумовно, була найбільш компетентним пошуковцем з усіх, з ким йому доводилося зустрічатися за час роботи в галузі. За ті чотири роки, що вона на нього працювала, Лісбет не схалтурила з жодним завданням і не подала жодного посереднього звіту.
Навпаки, вона завжди добивалася чудових результатів. Ар- манський був певен, що Лісбет Саландер має унікальний талант. Хто завгодно міг зібрати відомості про кредитоспроможність чи отримати довідку в судового виконавця, але Саландер діяла з фантазією і завжди поверталася з чим-небудь абсолютно несподіваним. Він так і не зумів до пуття збагнути, як саме вона діє, і подеколи її здатність добувати інформацію межувала з чаклунством. Вона почувалась як риба у воді в бюрократичних архівах і могла розшукати людей, про яких було мало що відомо. Головне, вона вміла входити в довіру до людини, яку перевіряла. Якщо тільки можна було викопати який-не- будь бруд, вона мчала в потрібному напрямі, немов запрограмована крилата ракета.
Мабуть, у цьому виявлявся її талант.
Звіти Лісбет Саландер могли довести людину, що потрапила в зону дії її радара, до справжньої катастрофи. Арман- ського і тепер ще кидало в піт від згадки про той випадок, коли він доручив їй провести рутинну перевірку науковця з фармакологічної компанії, яка призначалася на продаж. Робота була розрахована на тиждень, але затягнулася. Чотири тижні Саландер мовчала і проігнорувала декілька нагадувань, а потім заявилася із звітом, де документально підтверджувалося, що об'єкт, який їх цікавить, є педофілом і як мінімум двічі оплачував сексуальні послуги тринадцятилітньої повії в Таллінні.
Крім того, за деякими ознаками, він виявляв хворобливу цікавість до дочки своєї тодішньої співмешканки.
Саландер мала якості, які часом приводили Арманського на межу відчаю. Вияснивши, що чоловік виявився педофілом, вона не попередила Арманського телефонним дзвінком і не ввірвалася до нього в кабінет з пропозицією поговорити. Вона ні словом не обмовилася про те, що її звіт містить ядерний заряд, а одного чудового вечора просто поклала його Арман- ському на стіл, якраз коли він збирався вимкнути лампу і йти додому. Він забрав звіт із собою і розгорнув його тільки пізно ввечері, коли, розслабившись, усівся у вітальні своєї вілли на острові Лідінгьо,щоб випити з дружиною по келиху вина перед телевізором.
Звіт було, як завжди, виконано з майже науковою скрупульозністю, з виносками, цитатами і зазначенням додаткових джерел. На перших сторінках викладалися біографічні дані об'єкта, описувалася його освіта, кар'єра та економічне становище. Тільки на сторінці 24, під проміжним заголовком, Саландер скинула бомбу - описала поїздки до Таллінна, в тому ж діловому тоні, в якому повідомляла про те, що він живе на віллі в Соллентуні і їздить на темно-синьому "вольво". Твердження підкріплювалися документами в чималому додатку, зокрема, фотографіями тринадцятилітньої дівчинки в компанії об'єкта. Знімок був зроблений в коридорі талліннського готелю, і об'єкт тримав руку під светром дівчинки. Крім того, Лісбет Саландер якимсь чином вдалося розшукати цю дівчинку і вмовити її дати докладне інтерв'ю, записане на диктофон.
Звіт створив саме такий хаос, якого Арманський прагнув уникати. Спершу йому довелося прийняти дві пігулки ліків, призначених йому лікарем проти виразки шлунка. Потім він викликав замовника для нагальної тяжкої розмови. І врешті- решт був змушений - всупереч категоричному небажанню замовника - негайно передати матеріали до поліції. Останнє означало, що "Мілтон сек'юриті" ризикує виявитися втягнутим у судовий процес. Якщо звинувачення не буде доведено або чоловіка визнають невинним, виникне небезпека, що на саме підприємство подадуть до суду за наклеп. А це вже біда.
Проте біди не трапилося. Найбільше в Лісбет Саландер його дратувала вражаюча відсутність емоцій. Від іміджу залежало надзвичайно багато що, а "Мілтон сек'юриті" створило собі імідж підприємства консервативного і стабільного. Саландер вписувалася в нього так же органічно, як екскаватор на виставку-продаж яхт.
Арманський ніяк не міг змиритися з тим, що його кращим пошуковцем є бліда, анорексично худа дівчина із стрижкою "бобрик" і пірсингом на носі й бровах. На шиї в неї було татуювання у вигляді оси завдовжки два сантиметри, один витатуйований ланцюжок обвивав біцепс лівої руки, а другий - щиколотку. У тих випадках, коли Саландер приходила в маєчках, Арманський міг переконатися, що на лопатці в неї видніє ще більше татуювання із зображенням дракона. Природним кольором її волосся був рудий, але вона фарбувала його в синяво-чорний. Вона виглядала так, немов тільки що прокинулася на ранок після тижневої оргії в компанії хард- рокерів.
На відсутність апетиту вона не нарікала - у цьому Арманський був певен; навпаки, вона, схоже, споживала безліч всякої нездорової їжі. Просто за своєю конституцією вона від народження була худою, кістлявою, немов дівчисько, стрункою, з маленькими руками, вузькими щиколотками і ледь помітними під одягом грудьми. їй було двадцять чотири роки, а виглядала вона на чотирнадцять.
Широкий рот, маленький ніс і високі вилиці надавали її зовнішності чогось азіатського. Рухалася вона швидко, як павук, а коли працювала за комп'ютером, її пальці літали по клавішах просто з якоюсь одержимістю. З таким тілом на кар'єру в модельному бізнесі розраховувати не доводилося, але великий план її обличчя з правильним макіяжем цілком міг би прикрасити будь-який рекламний щит. З макіяжем - іноді вона ще користувалася огидною чорною помадою, - татуюваннями і пірсингом у носі й бровах вона якимсь абсолютно незбагненним чином здавалася... гмм... привабливою.
Те, що Лісбет Саландер взагалі працювала на Драґана Ар- манського, заслуговувало на подив само по собі. Вона належала до того типу жінок, з якими Арманський зазвичай у контакти не вступав і, тим паче, в думці не мав пропонувати їм роботу.
Вона отримала місце помічниці в офісі за рекомендацією Хольгера Пальмґрена - адвоката, що вже однією ногою перебував на пенсії і вів особисті справи старого Ю. Ф. Мілтона. Лісбет Саландер він охарактеризував як "тямущу дівчину трохи відчайдушної поведінки". Пальмґрен благав Арманського дати їй шанс, і той неохоче пообіцяв. Таких людей, як Пальмґрен, відмова лише спонукує подвоїти зусилля, тому простіше було відразу погодитись. Арманський знав, що немолодий адвокат займається важкою молоддю та іншою проблемною публікою, але, попри це, судить завжди розважливо.
Варто було йому побачити Лісбет Саландер, як він відразу пошкодував про свою обіцянку.
Вона не просто здавалася відчайдушною - в очах Ар- манського вона була уособленням відчайдушності в чистому вигляді. Вона пропустила старші класи школи, ніколи й близько не підходила до гімназії і не мала вищої освіти.
У перші місяці Саландер працювала повний день, ну, майже повний, в усякому разі, періодично з'являлася на службі. Варила каву, ходила по пошту і робила ксерокопії. Проблема полягала в тому, що її абсолютно не хвилювали такі поняття, як нормальний робочий час або прийнятий розпорядок дня.
Зате вона мала великий талант дратувати співробітників підприємства. Її прозвали дівчиною з двома звивинами: одною - щоб дихати, другою - щоб стояти прямо. Про себе вона ніколи нічого не розповідала. Співробітники, що намагалися з нею завести мову, рідко чули щось у відповідь і незабаром припинили це робити. Звернені до неї жарти ніколи не зустрічали відгуку - Саландер або дивилася на жартівника великими, без будь-якого вогника очима, або реагувала з відвертою досадою.
Крім того, у неї різко змінювався настрій, якщо їй здавалося, що хтось з неї кепкує, а зважаючи на той стиль спілкування, який панував в офісі, це траплялося нерідко. Її поведінка не викликала бажання ні довіряти їй, ні дружити з нею, і незабаром вона перетворилася на дивакувату особу, що тинялася коридорами, немов безгоспна кішка. Її вважали абсолютно безнадійною.
Після місяця безперервних проблем Арманський викликав Саландер до себе в кабінет з твердим наміром її вигнати. Вона спокійнісінько вислухала весь перелік своїх гріхів, не заперечуючи і навіть не ворухнувши бровою. Тільки коли він закінчив говорити про те, що його не влаштовує її ставлення до справи, і вже хотів запропонувати їй спробувати себе на яко- му-небудь іншому підприємстві, яке змогло б повніше використати її кваліфікацію, вона перебила його посеред фрази. І він уперше почув від неї щось більше, ніж окремі слова.
- Послухайте, якщо вам потрібний сторож, ви можете сходити й підібрати кого-небудь у бюро з працевлаштування. Адже я можу рознюхати будь-яку чортівню про кого завгодно, і якщо ви неспроможні знайти мені кращого застосування, ніж сортувати пошту, то ви просто ідіот.
Арманський ще й досі пам'ятав, як сидів, утративши від люті мову, а вона спокійно казала далі:
- У вас ось один тип змарнував три тижні на те, щоб написати абсолютно порожній звіт про того япі, що його хочуть зробити головою правління того дот-кому. Учора ввечері я копіювала йому цей нікчемний звіт і зараз бачу його у вас на столі.
Пошукавши поглядом звіт, Арманський як виняток підвищив голос:
- Ви не маєте права читати конфіденційні документи.
- Мабуть, що так, але правила безпеки на довіреному вам підприємстві не позбавлені деяких недоліків. Згідно з вашими директивами, він зобов'язаний копіювати таке сам, проте вчора він шпурнув звіт мені, а сам подався в кабак. І до речі, його минулий звіт я кілька тижнів тому знайшла в їдальні.
- Невже? - приголомшено вигукнув Арманський.
- Заспокойтеся. Я віднесла звіт до нього в сейф.
- Він дав вам шифр від свого персонального сейфа? - задихаючись, спитав Арманський.
- Не зовсім. Він записав його разом з паролем для входу в комп'ютер на папірці, що лежить у нього на столі під книжкою. Але суть в тому, що ця ваша пародія на приватного детектива провела нікудишнє розслідування особистих обставин. Він не взяв до уваги, що в хлопця є круті картярські борги і що він поглинає кокаїн, як пилосос, а крім того, його подружка шукала захисту в жіночому кризовому центрі, коли він завдав їй чосу.
Вона замовкла. Арманський кілька хвилин сидів мовчки, гортаючи той самий звіт. Він був кваліфіковано оформлений, написаний гарною мовою, мав безліч посилань на джерела і висловлювання друзів і знайомих об'єкта. Нарешті Арманський підвів погляд і вимовив два слова:
- Доведіть це.
- Скільки у мене часу?
- Три дні. Якщо ви не зможете підкріпити свої твердження до вечора п'ятниці, я вас звільню.