Брати Капранови : другие произведения.

Паперові солдати

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  Брати Капранови
  Паперові солдати
  1
  
  Антося вже велика, і мама Устина відпускає її саму до лісу, де зара повно-повнісько чорниці — солодкої, великої, такої, що у жменьку влізає хіба десять штучок.
  
  Антося ще маленька, тому добре бачить, де під листочком ховається ягідка — хитра-хитренька, але їй не обдурити Антосі. Антося знає, що білої ягідки брати не можна, бо то — зелепуха, що маленькі чорничинки кислі й несмачні, і коли ягідки просяться до кошика, вони легко відриваються, а яка не хоче, краще залишити, вона ще не достигла. От яка розумниця маленька Антося! Тому мама й відпускає її саму. Антося знає, що в лісі легко заблукати і не слід ходити незнайомими стежками. Та й куди ходити, коли чорниці цього літа скільки хочеш, — на болітці за старим дубом можна набрати повний кошик. Одну до рота — одну до кошика, одну до рота — одну до кошика. Щоправда, кошик наповнюється повільніше, ніж живіт, і Антося починає пропускати — дві до кошика, одну до рота, три до кошика, одну до рота. Так робота йде швидше. А ще дорогою можна знайти гриб і принести мамі разом із чорницею. Мама похвалить і зварить юшку. Таку смачненьку!
  
  Хутір, де живе Антося разом із мамою Устиною, стоїть біля самого лісу, і Антося вважає цей ліс своїм. А чому ні? Чужі тут не ходять — до села три кілометри битою дорогою, до Клевані взагалі треба їхати конем, бо дуже далеко. Тому і гриби, і чорниці, і малина з суницею — усе це Антосине.
  
  Тата Антося не пам’ятає — від нього залишилася лише фотографія, на якій він у красивій вишитій сорочці та з цигаркою. Мама каже, що пропав на війні, але Антося думає, що коли пропав, значить, знайдеться. Бабка Марта так говорить, коли Антося щось загубить: пошукай і знайдеш, не буває такого, щоб пропало безслідно. От виросте Антося і пошукає тата. Він обов’язково знайдеться так само, як знайшлася була лялька, що її собака затаскав попід сарай. Уже поплакала і забулася, зробила з мамою нову ляльку — а стара все одно знайшлася. Довелося її покласти до скарбу — нехай охороняє. Так, в Антосі є справжній скарб — люстерко, кольорові скельця, міська шпилька для волосся та сторінка з польського журналу, а на ній дівчина така гарна, що аж! І при ній гноми. «Królewna Śnieżka і 7 krasnoludków», — бабка Марта вміє читати, що там написано. Ой, яка ж гарна ця Крулевна! Коли робили нову ляльку, Антося попросила маму, щоб волосся пришила не косами, як у Антосі, а так, як у тої Сніжки — підстрижене кругом голови. Такі зачіски Антося бачила на фотографіях жінок у совіцьких газетах, які мама привозила з міста. Тільки фотографії ці були сірі, ще й на сірому папері, і тому геть не схожі на гарну кольорову Сніжку. Новій ляльці Антося перев’язала зачіску червоною стрічкою, ще й бантик на чолі нав’язала — точно, як на малюнку. Ну а обличчя вже сама намалювала. Може, воно вийшло і не зовсім так, як на картинці, але все одно це була крулевна Сніжка. Справжня-справжнісінька.
  
  Однак лялька всталася зара вдома, на хуторі — до лісу Антося її не брала, бо ще загубиться. Та й у кошику її носити не можна, щоб не замастити. Оно, яка чорниця соковита! Оно її скільки! Нахилившись до нового куща, який ряснів чорними намистинками, Антося вже простягнула до них долоньку, коли раптом побачила щось незвичайне. Біля стежки в одному місці земля була прим’ята ніби ратицею. Але Антосю не надуриш. Яка ж це ратиця? Ратиця подвійна, загострена спереду, а цей слід був майже круглим. Гон-де іще один такий, цей вже зовсім глибокий, бо трапив на вогке. А там-во, недалеко — слід чобота, великого і потоптаного. Значить, хтось тут ходив. І може, навіть не один... То, може, він і чорницю повизбирав? Антося стурбовано зазирнула під сусідні кущики. На щастя, той, хто ходив тут, не цікавився чорницею. Треба ж, який дивак! Антося знизала плечима і знову взялася до роботи. Животик був вже повний чорниці, тому пів кошика ягід набралися швидко — а більше їй не донести, один раз спробувала, то довелося дорогою висипати зайве, нащо такий клопіт, правда?
  
  Вертаючись на хутір, Антося озиралася навкруги — раптом той, хто залишив слід, зачаївся десь за деревом? А може, це тато знайшовся? Ото було б файно! Подивиться, як виросла Антося, яка стала розумниця — це мама говорить, що розумниця, бо самій себе хвалити — гріх.
  
  Бурко вискочив назустріч, мотиляючи хвостом. Він любив Антосю і розповідав їй про все — як корова хвицнула ногою дорогою на пашу, як курки дражнилися, знаючи, що він не зачепить, хоч і поганяє як слід подвір’ям, за що бабка Марта насварить та назве його Кабиздохом. Зара Бурко усім своїм виглядом показував, що виконав важливу роботу і заслужив на похвалу. Антося присіла, щоби почухати Буркові шию, як він любить, і вислухати, що трапилося.
  
  Двері в хату були зачинені нещільно, а біля ґанку Антося раптом знову побачила круглу заглибину — точно таку, як у лісі.
  
  — Антосю, це ти? — мама Устина поралася на кухні.
  
  Однак Антося пішла не туди, а одразу зазирнула до кімнати. Там було порожньо і тихо. Тілько лава біля столу стояла абияк, криво, бабка Марта ніколи б не дозволила їй так стояти. І плетений килимок, що прикривав ляду підвалу, лежав кривувато, ще й один кінець його загнувся вгору.
  
  Поставивши кошик з чорницею на підлогу, Антося попрямувала просто до ляди, відкинула килимок і щосили постукала своїм маленьким пальчиком по масивній дошці.
  
  — Я знаю, що ви там! — переможно сказала вона і присіла поруч, чекаючи на відповідь. А за мить постукала знову, — Виходьте!
  
  У підвалі щось зашаруділо, ляда, зарипівши, рушила вгору, і у щілині з’явилася чоловіча рука, брудна і зашкарубла. Вона вхопилася за край долівки, а ляда піднялася, відкриваючи темний прямокутник глибки. Одразу після цього чоловіча рука зникла, натомість з темряви визирнув ствол автомата.
  
  — Антосю, що ти робиш! — мама Уляна, що вже стояла на порозі, кинулася вперед і підхопила дівчинку на руки.
  
  Автомат тримала друга чоловіча рука, так само зашкарубла та брудна, а за нею на поверхню виринуло бліде обличчя із чіпкими очима. Антося уважно розглядала його, немовби вивчаючи.
  
  — Дядьку, а ви з лісу? — запитала вона без тіні остраху.
  
  — З чого це ти взяла? — хрипко запитав дядько, висуваючись з пивниці.
  
  — Та от, взяла, — гордовито сказала Антося. — А де той, що без ноги?
  
  При цих словах і без того зіщулені очі дядька звузилися просто у щілини, а палець торкнувся спускового гачка автомата.
  
  — Ні! — закричала Устина, закриваючи дочку своїм тілом.
  
  Устина сиділа на кухні край столу, а Грім, районний провідник ОУН, ходив кімнатою, склавши руки за спиною. — Звідки дитина знає про безногого? Ти сказала?
  
  — Та ні, вона слід у лісі побачила, а потім біля ґанку. Од дерев’яної ноги. Вона знає. У діда Гандрея така, він ногу на першій війні втратив.
  
  Невисокий чорнявий Грім різко обертався кожного разу, коли ставив питання. Тоді його худорляве тіло випиналося під тертою вицвілою гімнастеркою вузлами м’язів і тут-таки розпрямлялося, немов пружина.
  
  — А про те, що ми у пивниці?
  
  Щоб приховати тремтіння пальців, Устина зробила рух, поправляючи сорочку на плечі. Вона й досі не могла отямитися.
  
  — Антося побачила, що стільці біля столу відсунуті. І килимок над лєдою. Думала, що батько повернувся.
  
  — А батько де? — знову несподівано обернувся провідник.
  
  — То вам ліпше знати. Скільки років, як до ваших подався.
  
  Грім на мить зупинився, звів брови над тонким переніссям, про щось міркуючи. Його сіре, як у всіх нічних, обличчя приховувало емоції так, що не можна було вгадати, куди поверне розмова.
  
  — Щось вона в тебе занадто розумна... І взагалі, що тут робить дитина? Тебе ж попереджали, щоб зайвих у хаті не було.
  
  — Вона не зайва! Я її завтра до діда Гандрея відправлєю, — Устина раптом підняла очі від столу і з викликом подивилася на провідника. — Зайва... Диви, який шмиткий! Ви же самі раніше прийшли. Іще навіть криївка під загатою не гутова. Самі винні.
  
  Це була правда, за розпорядженням проводу все мало бути готовим до вересня, тобто за два місяці. Але Грім у відповідь люто стукнув по стіні кулаком:
  
  — Ми прийшли раніше, бо так треба було. Це не твого розуму справа. А з дитиною маємо щось робити.
  
  — Що значить, щось робити?! — голос Устини напнувся, як струна.
  
  — А то і значить. Діти небезпечні. Вони язика за зубами не тримають.
  
  — Я же сказала, що завтра до діда відправлєю...
  
  — Нікуди ти її не відправлєєш! — грубо перервав Грім, дошкульно перекривляючи її вимову. — Бо усе розпатякає. Кругом міліція, стрибки, партійців розвелося...
  
  Устина роззирнулася по кухні, неначе шукаючи там підказки:
  
  — А що ж рубити? — від розгубленості вона «заукала», як стара волинська баба.
  
  — Не знаю, що робити, — різкий голос провідника примусив кухонний посуд тремтіти на полицях. — Залиш її поки тутечки, і коб ні з ким зі чужих не гувурила... Тьху ти.
  
  Він сам був з цих країв, тому нерідко збивався на волинський говір, але одразу брав себе в руки.
  
  — Та звідки у нас тутика чужі? — зітхнула з полегшенням Устина. — Футор.
  
  Грім нарешті призупинив своє безкінечне ходіння і примирливо гмикнув:
  
  — Тим краще. Але як з’явиться хтось, щоб її не було.
  
  — А де ж я її діну?
  
  — Де хочеш. У льох, на горище, в сарай. Щоб з чужими ані слова. Зрозуміла?
  
  — Та зрозуміла ж... — пробурмотіла Устина і раптом заплакала. — Ой доню, доню, що ж ти наробила!
  
  Провідник Грім подивився на неї, махнув безнадійно рукою, взяв з підвіконня автомат і вийшов геть.
  2
  
  Липень видався спекотним, так що відкрита кватирка кабінету не рятувала від струмків поту під кітелем, а для того, щоб комірець до кінця дня не перетворився на брудну ганчірку, доводилося підкладати під нього носовичок — хай навіть ціною порушення статуту, але це допомагало. У цю пору єдиним місцем, де можна було трохи відпочити від всеприсутної спеки, слугувала тюрма, яка після остаточного знесення замку Любомирських, залишилася найвидатнішою спорудою міста Рівного. Зведені понад сто років тому товсті камінні стіни оберігали камери від сонячного світла. А у прохолодних темних підвалах знаходилися кімнати для допитів, де офіцери управління МҐБ охоче, навіть по декілька разів на день, допитували ув’язнених. Звісно, нічні допити вважалися ефективнішими за денні, але зрештою офіцери — теж люди, тим більше, що націоналістичній гадині все одно скоро прийде гаплик, банди УПА після ліквідації свого главаря Шухевича доживають останні дні.
  
  Старший лейтенант держбезпеки Борис Стекляр не поспішав ставити запитання підозрюваному, насолоджуючись вогкою прохолодою підземелля. Перед ним на прикрученому до підлоги стільці сидів сухоребрий хлопець, приконвойований з Костополя, а на столі лежала листівка, яку знайшли у його кишені.
  
  — Людей у ярма запрягли, — Стекляр вивчав білі літери на чорному тлі, яке символізувало пашу. Зверху на паші стояла родина, запряжена у плуг, яку підганяв батогом черевань із написом «ВКП(б)» на грудях. — Ну і хто ж, на твою думку, запряг людей у ярма? — підняв він очі на хлопця.
  
  Той жалібно скривився:
  
  — Дядю, пустіть! Це на бакун. Їй-бо, не дивився, що намальовано. Дядю...
  
  Усі вони так кажуть: «На бакун», тобто на махорку по-тутешньому. «Знайшов, не бачив, не чув» — стара пісенька. Стекляр підвівся з-за столу, і хлопець одразу боязко скулився:
  
  — Не бийте, дядю!
  
  Стекляр посміхнувся. Мабуть, колеги з району не дотримувалися інструкції, яка забороняла застосовувати фізичні засоби впливу до малолітніх. Осьо і сорочка порвана на спині. Ну, їм там, звісно, можна, бо до начальства далеко, а тут, у Рівному, спробуй-но порушити правила — одразу хтось настукає, і матимеш гембель. Бити малолітніх не можна. Заборонено. А тому для допитів вигадали інший спосіб — високий стілець із сидінням, нахиленим вперед. Якщо на такий посадити шмаркача і руки звеліти покласти попід стегна, то за півгодини м’язи дерев’яніють так, що й бити не треба.
  
  Проте цьому цуценяті не варто знати таких подробиць. Хай боїться биття, коли так йому зрозуміліше. Старший лейтенант держбезпеки заклав руки за спину і повільно обійшов підозрюваного по колу. Той слідкував за ним переляканими очима і судомно здригався, чекаючи на удар.
  
  — Де ти взяв листівку?
  
  — Най... найшов.
  
  — Це я вже чув і більше чути не хочу. Ну?
  
  Зазвичай з такими справами розбиралися на місцях. Протокол, допит, зізнання, стаття 54-10. Але цього чомусь переправили до області. Такий сміливий, що не зізнався? Стекляр кинув оком по худорлявій хлопцевій фігурі і недовірливо скривив губи. Цей шмаркач не витримає навіть щигля по лобі. Значить, колеги хочуть зняти з себе відповідальність. Значить, це чийсь синок чи хрещеник. Якогось бонзи. Піймали з листівкою, то де дітися — як відпустиш, на тебе самого напишуть, а як посадиш, то матимеш клопіт із місцевим начальством. Кому воно треба? От і посилають в область: хай там розбираються, а ми вмиваємо руки. Понтії Пілати костопільського розливу.
  
  Стекляр підійшов до хлопця, взяв його за підборіддя:
  
  — Ну?
  
  І тут на столі задзвонив телефон.
  
  — Слухаю!
  
  — Товаришу старший лейтенант держбезпеки! Вас викликає начальник управління.
  
  — Зрозумів. Буду.
  
  Шмаркач на стільці вже доходив до кондиції, але що поробиш — начальство є начальство. Стекляр викликав конвойного, ретельно помив руки, як завжди робив це після допитів, та швидко попрямував до будинку управління, який причаївся поруч із тюрмою. Зручно, далеко ходити не треба. Якби ще не клята спека.
  
  В кабінеті начальника управління крім господаря його зустріли двоє людей. Один — кремезний капітан з шишкуватою головою — оперуповноважений, здається, з Клевані, от тільки прізвище вилетіло з голови. Другий — зализаний, немов школяр-відмінник, старлей, що його Стекляр ніколи до того не бачив, це точно, бо зорову пам’ять він мав відмінну, найкращу у новосибірській школі контррозвідки.
  
  — Старший лейтенант держбезпеки Стекляр! За вашим наказом прибув!
  
  — Сідай, — опасистий полковник Шевченко вказав рукою на найближчий до себе стілець із м’яким шкіряним сидінням. — Читай, — він посунув до Стекляра аркушик з шапкою «Министерство государственной безопасности СССР».
  
  Ого! З самої Москви!
  
  — Вголос читай! — наказав полковник.
  
  — Обласним управлінням МҐБ, — Стекляру від хвилювання стисло горло, і він прокашлявся. — Обласним управлінням МҐБ. Ці малюнки підкидають до посольств делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. Задум провокаторів — переконати громадську думку Заходу, що на Україні немовби йде масова збройна боротьба проти Радянської влади. Ваше завдання: розшукати автора малюнків і припинити його антирадянську діяльність. Міністр МҐБ СССР Абакумов.
  
  У кабінеті запанувала тиша, усі присутні ніби перетравлювали почуте.
  
  — Розумієте, що це означає? — перепитав полковник, багатозначно постукавши пальцем по зеленому сукну стола.
  
  Усі офіцери кивнули головами.
  
  — Ні, ви не розумієте, що це означає. Шість років, як ми перемогли Гітлера! Як поставили на коліна половину Європи! І що?
  
  Полковник обвів очима присутніх, гості опустили голови, наче відчуваючи свою провину за цю прикрість, і лише Стекляр сміливо зустрів погляд начальства.
  
  — Товаришу полковник, — почав він.
  
  — Ну? — голос Шевченка задзвенів грізними нотками.
  
  — Там написано про малюнки...
  
  — Ну?
  
  — А про які саме? Бо коли шукати художника, то треба побачити малюнки...
  
  Полковник гмикнув:
  
  — Кхм. Ну звісно, малюнки, — він видобув з конверта аркушики фотокопій і щиглем послав їх гладкою стільницею у бік підлеглих.
  
  Офіцери схилилися над столом, роздивляючись. Це були листівки, карикатури, побутові сценки, за стилем дуже схожі на те, що десять хвилин тому Стекляр бачив у кімнаті допитів. Малюнків було багато. На них — люди з автоматами і прапорами, гострі, заламані фігурки селян, гротесковані постаті жирних радянських чиновників та міліціонерів. А головне — написи. «Воля народам! Воля людині!», «Слава Україні! Героям слава!».
  
  — За Українську Самостійну Соборну Державу! — вголос процитував полковник. — Самостійну! І це на сьомому році Перемоги! На тридцять третьому році Революції!
  
  — Ну, такого і в нас багато ходить, — зауважив клеванський капітан. Стекляр пригадав його прізвище. Здається, Маркелов.
  
  — І що, пропонуєш цим пишатися? — полковник Шевченко знову почав метати блискавки. — Питання в тому, чому воно в нас досі ходить?
  
  — Друкують десь, — розвів руками Маркелов. У розмові з начальством він тримався по-простецьки, мабуть, за браком в арсеналі інших інтонацій.
  
  — Друкують, — передражнив підлеглого полковник. — Ти мені знайди, де друкують і хто малює! Зрозуміло?
  
  — А може, це не в нас? Може, в іншій області або з-за кордону присилають, — продовжив свої невигадливі міркування капітан.
  
  — Може, — погодився Шевченко і недобре зіщулився. — А може, і у нас. А може, під носом у тебе в Клевані, — голос полковника знову загримів. — Сидить, розумієш, і малює, а ти й не знаєш.
  
  Молодші за званням перезирнулися, відчувши раптову зміну атмосфери у кабінеті, а капітан лише знизав плечима — начальственна гроза явно не справила на нього жодного враження:
  
  — Та хіба за кожним наглянеш?
  
  — А за кожним і не треба, не кожен малювати вміє, — єхидно зауважив Шевченко і рішуче ляснув долонею по столу. — Одне слово, в управлінні створюється спеціальна оперативна група у складі: капітан держбезпеки Маркелов.
  
  — Я! — підхопився той.
  
  — Старший лейтенант держбезпеки Мудрицький, прибув до нас з Ніжина.
  
  — Я!
  
  — Та старший лейтенант держбезпеки Стекляр.
  
  — Я! — звівся на рівні Стекляр.
  
  Полковник уважно оглядів усіх трьох офіцерів, що виструнчилися біля столу.
  
  — Керівником групи призначається... — він зупинив свій погляд на капітані і, дивлячись просто йому в очі, сказав, наче викарбував, — старший лейтенант держбезпеки Стекляр.
  
  Капітан Маркелов здивовано скосив очі на молодшого за званням, а той і вухом не повів, ніби такого рішення й очікував, лише козирнув за статутом:
  
  — Єсть!
  
  — І не треба дивуватися, — пояснив полковник, оглядаючи підлеглих. — У цій справі потрібна мозга. А мозга у нас — Борис.
  
  Для роботи оперативній групі виділили окрему кімнату на третьому поверсі — невелику, однак три столи там вмістилися. Окрім цього керівник групи старший лейтенант Стекляр наполіг на ще одному столі — для матеріалів. Він любив тримати все перед очима, тоді зорова пам’ять працювала краще і підказувала асоціації, яких не дасть жодна дедукція Шерлока Голмса. Крім того за цим столом зручно було збирати наради всієї групи. Тоді стільці виставлялися з робочих місць на середину. Саме так зараз розташувалися усі троє — капітан та двоє старших лейтенантів.
  
  — Давайте знайомитися ближче, — почав Стекляр без зайвих церемоній. — Мене, як ви вже знаєте, звати Борис. Капітан Маркелов оперуповноважений з Клевані, а ви...
  
  — Мудрицький Михайло Олексійович, — відрекомендувався прилизаний. — Відряджений до вас із Ніжина.
  
  — Чим займалися?
  
  — Оперуповноважений, самі знаєте.
  
  — Можна на ти.
  
  — Так точно. — Слухняно погодився старлей, але перед тим, як почати наступну фразу, поворушив губами, неначе тренуючись. — Сам... знаєш, недобиті поліцаї, старости, націоналісти. Але в нас там тихіше, не те, що тут.
  
  Маркелов реготнув:
  
  — Це ти ще у селах не був. Зараз у нас спокій, а ще два роки тому я взагалі боявся один вночі ходити. Їх місцеві так і називають — нічні.
  
  Стекляр зміряв оком русявого ніжинця:
  
  — Ну а на фронті чим займався?
  
  — В політвідділі, — опустив очі той. — Бібліотекарем.
  
  — Ого! — присвиснув Маркелов. — Оце герой!
  
  — Відставить! — скомандував раптом Стекляр.
  
  — Старлей, це ти кому команди роздаєш? — підскочив зі стільця обурений Маркелов. Не тільки званням, але й габаритами він явно переважав керівника групи, і це не віщувало нічого доброго.
  
  — Не старлей, а Борис, — несподівано м’яко відповів Стекляр. — А тебе як?
  
  — Михайло, — просопів Маркелов, і, не знайшовши іншого продовження розмови, невдоволено всівся на місце.
  
  — Так-от, Михайле, нам доведеться працювати разом, а значить сваритися не варто. Це заважає роботі.
  
  Стеклярові, який пройшов війну артилеристом, теж не сподобалося «бойове минуле» ніжинського колеги, але він згадав дитячу приказку про комаху, з якої добра хоч трохи, і вирішив, що бібліотекар згодиться для ведення документації — роботи, яку ненавидить будь-який слідчий, а тим більше оперативник. Так що начальник управління насправді не помилився зі складом групи: бойовий опер Маркелов буде займатися силовими операціями, паперова душа Мудрицький фіксувати все для справи, а керівник, або «мозга», як назвав його полковник, — аналізувати і скеровувати.
  
  — Отже, — Стекляр поклав на стіл фотокопії малюнків невідомого художника. — Які будуть пропозиції? Почнемо з Михайла, який ніжинський.
  
  Мудрицький тильним боком долоні витер піт з чола. В кімнаті стояла задуха.
  
  — Пробачте, але я не знаю тутешньої ситуації. Якби взяти Ніжин, я би почав з інтелігентів. З них багато хто малює.
  
  Маркелов, що мав приємну властивість швидко відходити від суперечок, видобув пачку цигарок.
  
  — Будеш?
  
  — Дякую, не курю, — ввічливо відмовився Мудрицький.
  
  — Ніжний ти, ніжинський, — несхвально сказав капітан, сам закурив і дав прикурити Стекляру. — Інтелігенти — це у вас в Чернігові. А тут чим задріпаніше село, тим більше цієї націоналістичної зарази.
  
  — Що пропонуєш? — запитав Стекляр, пустивши дим.
  
  — А що пропонувати? Взяти бійців та потрусити хутори. Десь там він сидить, слово даю.
  
  — А як не знайдеш?
  
  — Іще потрусити. Знаєш, груші іноді довго трусять, поки попадають.
  
  Від вогню цигарок, здавалося, в кабінеті стало іще спекотніше. Стекляр підійшов до вікна та відчинив його навстіж, благо дивилося воно у внутрішній двір, а тому боятися чужих людей не випадало.
  
  — Ну нехай. А як ти зрозумієш, що впіймав того самого художника? Навіть якщо впіймаєш?
  
  — Ну як, — Маркелов на мить розгубився, — Він сам скаже.
  
  — А якщо не скаже?
  
  — Мені скаже, — запевнив капітан і рефлекторно стиснув кулак.
  
  — А якщо скаже, а листівки потім знову підуть? Це ж ООН, Америка. Ми відрапортуємо, що впіймали, а він насправді десь у США сидить, чи у Мюнхені під американським крилом.
  
  Мудрицький, неначе у школі, підняв руку:
  
  — Дозволите?
  
  — Валяй, — сказав Маркелов розважливо, і осікся, дивлячись на молодшого за званням керівника групи.
  
  Той кивнув.
  
  — Наскільки я зрозумів, шукають не лише у нашій області?
  
  — Правильно зрозумів.
  
  — Тоді, може, варто встановити зв’язки з іншими групами, щоб координуватися?
  
  — Мабуть, що варто. Але поки що нема чого координувати.
  
  Маркелов підійшов до вікна і влаштувався з цигаркою на підвіконні поруч зі Стекляром.
  
  — Ну добре, мозга, а ти що пропонуєш?
  
  Той видобув з-під комірця мокрий вже носовичок, акуратно розклав його на підвіконні для просушки, а на зміну видобув свіжий із нагрудної кишені. І лише потім відповів:
  
  — Знаєш, Михайле, я вважаю, що впіймати когось можна лише тоді, коли знаєш, кого ловиш.
  
  Маркелов здивовано змахнув руками:
  
  — Як це, кого? Художника.
  
  — А звати його як?
  
  — Звідки я знаю?
  
  — Отож, — Стекляр акуратно склав свіжий носовичок у довгу смужку і взявся засувати під комірець кітеля. — Зрозуміло, я не відкидаю твоєї пропозиції. Потрусити хутори ніколи не зайве. Але для початку треба з’ясувати особу того, кого ми шукаємо... Старший лейтенант Мудрицький!
  
  — Я! — відгукнувся ніжинський бібліотекар.
  
  — Напиши, будь ласка, рапорт до керівництва і попрохай, щоб до нас передали усі нелегальні матеріали, вилучені у населення. Особливо ті, де є малюнки чи щось подібне — журнали, газети, листівки.
  
  — Єсть! — старлей сів за свій стіл і вмокнув перо у чорнильницю.
  
  — І ще, — Стекляр затягнувся цигаркою і випустив за вікно довгий струмінь диму. — Зроби відношення до господарської частини, щоб нам виділили друкарську машинку. Бо документів, я бачу, буде до чорта.
  
  — Навіть відсотків на двадцять більше, ніж до чорта, — хихотнув Мудрицький, який у цій справі безсумнівно почувався докою.
  
  Вдалий жарт ніжинця оцінив навіть капітан Маркелов, реготнувши:
  
  — Це точно.
  
  А керівник групи лише посміхнувся.
  3
  
  Художник Рогов жив на вулиці Калініна, неподалік від краєзнавчого музею, який, втім, містяни поміж собою все ще називали резиденцією Коха, або просто «гауляйтером». Прохолода, яку дарувала річка Устя, буяння зелені, тихий, тінистий двір... Лейтенант Стекляр зупинився перекурити, щоб зосередитися перед важливою розмовою. Справа зрозуміла — коли хочеш упіймати художника, треба звернутися до іншого художника. Свояк свояка, як то кажуть. А якщо художник крім іншого ще й майор у відставці, як Рогов, і колишній смершевець — тим краще. Бо не кожен художник захоче допомагати контррозвіднику. А от контррозвідник контррозвіднику завжди допоможе, все розкаже і зайвого не спитає, бо знає службу.
  
  Майор-художник Рогов виявився сивим із залисинами дядьком у галіфе, капцях на босу ногу та майці з плямами синьої фарби поверх волохатих грудей. Попри такий підкреслено цивільний вигляд Стекляр ще на порозі козирнув:
  
  — Я з обласного управління МҐБ. Потрібна ваша допомога.
  
  — Ага! Знадобився-таки Рогов! Знадобився! — у голосі художника зазвучали переможні нотки. — Ну, заходь, заходь, коли прийшов!
  
  У коридорі стояв відчутний запах розчинника. Стіни займали картини — у два, а то й три яруси, з-під високої стелі аж до підлоги. Приглушені тони старих полотен, потрісканий лак, золочені рами — немовби до музею потрапив. Господар зачинив двері на три замки і пішов углиб квартири. А гість озирнувся, приголомшений побаченим.
  
  — Проходь, не соромся! — гукнув художник, не озираючись, і за мить уже задзвенів чимсь з кухні.
  
  Стекляр зупинився на порозі великої кімнати і тут уже остаточно очманів. Бо у ній картини займали не лише всю площу стін — вони стояли у кутках, лежали на підлозі одна на одній та, неначе справи у канцелярії, тулилися на полицях етажерки. Портрети, пейзажі, натюрморти визирали один з-поза одного, немовби змагаючись за увагу гостя.
  
  — І це все ваше? — не витримав той, маючи на увазі картини.
  
  Але господар, який вийшов з кухні із пляшкою горілки та склянками в руках, зрозумів його не зовсім правильно.
  
  — Ну звісно. Я не для того цілий рік вів справу проти господарів цієї хати, щоб потім жити в комуналці.
  
  Стекляр несамохіть озирнувся і побачив у коридорі іще двоє дверей, що вели до кімнат. Гарна квартирка, нема що сказати.
  
  — Чого застряг? — художник по-товариському підштовхнув гостя у спину і за ним пройшов у залу.
  
  Окрім картин там знайшлася невеличка тумбочка, на яку господар прилаштував пляшчину й тарілку з оселедцем, та двоє стільців, які він вивільнив з-під банок та пензлів.
  
  — До виставки готуєтеся? — обвів Стекляр поглядом стіни.
  
  — Це не мої, — засміявся господар. — Трофейні. Я ж Варшаву звільняв. І Прусію. Та й тут, у Рівному, мав можливість торкнутися, так би мовити, джерел.
  
  — Я теж Варшаву брав, — зрадів Стекляр. Фронтове братство єднає людей незалежно від віку. — От тільки картин я там не бачив.
  
  — Танкіст?
  
  — Артилерист. Колишній.
  
  — Ага.
  
  Рогов тупим ножем краяв тіло оселедця на тарілці, відриваючи від нього масні золотаві кавалки плоті. Лезо вискотіло по порцеляні, від чого поза шкірою несамохіть пробігали мурашки.
  
  — Наливай, — кивнув він у бік гранчаків. — До мене товариші та колеги часто звертаються, бо у багатьох з війни залишилися картини, а як їм дати раду, вони не знають. От і мишкую потроху, тому підчистити, тому підмалювати, покупця знайти, — він облизав масні пальці і взяв з тумбочки гранчак. — Ну, за знайомство! Як тебе?
  
  — Борис, — підняв свого гранчака Стекляр.
  
  — Давай, Борисе!
  
  Вони цокнулися, спорожнили склянки, і Стекляр одразу налив іще. Випили за Перемогу, пом’янули загиблих товаришів, і лише після цього Рогов запитав:
  
  — І чим я можу прислужитися рідній конторі?
  
  Стекляр видобув з планшета фотокопії бандитських листівок і став шукати очима місце, де б їх можна було розкласти.
  
  — Давай, — простягнув господар засмальцьовані рибою пальці, і Стекляр мимоволі відсмикнув папірці.
  
  — Докази, — пояснив він, неначе виправдовуючись.
  
  — Поняв, — Рогов витер руки об замащену майку, а потім для більшої переконливості і об не менш брудні галіфе.
  
  На більше чекати вже не доводилося, і лейтенанту залишалося тільки зітхнути та віддати фотокопії. Рогов одразу ж взявся розглядати їх, перекладаючи з однієї руки до іншої, то наближаючи до очей впритул, то дивлячись проти світла з вікна. Це тривало досить довго.
  
  — От паскуда, — врешті видихнув він.
  
  — Паскуда чи паскуди? — уточнив Стекляр.
  
  — Паскуда, — впевнено повторив Рогов. — Одна рука. Усі гравюри мають одного автора. Це я тобі гарантую.
  
  — Гравюри?
  
  Господар кивнув:
  
  — Ксилографії.
  
  — Ксило...?
  
  — Графії, — голос Рогова звучав спокійно, без роздратування невіглаством гостя. — Ксилографією називають гравюру на дереві.
  
  — А як ви зрозуміли, що це на дереві?
  
  — Борь, я художник, я цьому вчився. Чи ти мене перевіряєш?
  
  — Ні, — замахав руками Стекляр.
  
  — Чорт з тобою, перевіряй, — посміхнувся Рогов і тицьнув гостеві до рук фотокопії. — Там, на підвіконні, лежить лупа. Візьми її.
  
  Стекляр слухняно підійшов до вікна і справді побачив там лупу.
  
  — Дивися на малюнки. Що ти бачиш?
  
  — Фарбу, — зізнався лейтенант.
  
  Художник пояснив:
  
  — Малюнок вирізають на дерев’яній дошці. Далі наносять фарбу і притискають папір. Але дерево при швидкій обробці дає мікросколи, дефекти, на яких фарба лягає нерівно. Бачиш?
  
  — Бачу.
  
  — Ну от. Для ксилографії зазвичай використовують дошки з самшиту або пальмового дерева.
  
  — А звідки ж у нас пальми? — здивувався Стекляр.
  
  — У нас ріжуть з липи або вишні.
  
  — З липи або вишні, — повторив лейтенант.
  
  — Що іще тебе цікавить?
  
  — Ну, перш за все, чи він десь учився? Цей художник.
  
  — Вчився, і у добрих вчителів.
  
  — А як ви гадаєте... Ну тобто, я розумію, це важко визначити... Але де він це малює? У нас чи десь у Мюнхені?
  
  Рогов підвівся і підійшов до вікна.
  
  — Гм, — він взяв до рук аркушики, ще деякий час подивився на них. — Мені здається, у нас.
  
  — Чому?
  
  — Надто схоже. Розумієш, оці карикатури, особливо там, де партійці чи військові. Якщо на власні очі не бачив, так не намалюєш.
  
  — Так він же просто глумиться?
  
  — Глумиться. Але знає, з чого глумиться. Розумієш? Шукає характерні риси, щоб глядач одразу впізнав. Так із Мюнхена не зробиш.
  
  — Ясно, — зітхнув Стекляр. — Значить, наш.
  
  — Наш, — іще раз підтвердив Рогов.
  
  — І як його знайти? — Стекляр глянув на вулицю, де в тіні дерев на лавах сиділи люди. Може, хтось із них і є цим художником. Сидить оце, повітрям дихає, а потім приходить додому і малює фашистські листівки.
  
  — Не знаю, — Рогов розклав фотокопії на підвіконні і схилився над ними. — Ану, дай мені лупу...
  
  Стекляр виконав прохання й став і собі піддивлятися, намагаючись зрозуміти, що саме вивчає Рогов.
  
  — Там горілка ще лишилася? — запитав той.
  
  — Зараз.
  
  Лейтенант підійшов до тумбочки, підняв пляшку, в якій плюскотіли залишки рідини — на палець, не більше, — а потім згадав, що прийшов у гості не з порожніми руками, от тільки нечемно забувся про це. Тоді видобув з глибокої кишені своїх галіфе нову пляшку, відкоркував і налив у гранчаки ще по сто грамів.
  
  Рогов прийняв склянку правицею, змахнув нею у повітрі, імітуючи тост, і вихилив у горлянку, не відриваючи очей від малюнка, який ліва рука піднімала вгору одночасно з тим, як піднімалася склянка. І у найвищій точці, коли останні краплини горілки досягли губів, він раптом хекнув і виголосив:
  
  — Знайшов!
  
  — Що знайшов? — Стекляр мало не вдавився своєю порцією.
  
  Рогов поставив склянку і витер рота тильною стороною долоні.
  
  — Художника твого знайшов.
  
  — Як це?
  
  — А так. Розумієш, Борю, усі художники страшенно марнославні. Кожен спить і бачить себе Тіцианом чи Дюрером.
  
  — І що? — не зрозумів Стекляр.
  
  — А те, що за це марнославство їх і можна впіймати. От скажімо, як ти відрізниш малюнок Дюрера від якого-небудь Пердищенка?.. Ну, думай, лейтенант!
  
  Стекляр знизав плечима:
  
  — Не знаю... За підписом, мабуть.
  
  — Правильно! — плеснув його по плечу художник. — За підписом! І тому всі художники залишають на своїх роботах підписи.
  
  — І цей?
  
  — І цей. Але він сидить десь у підпіллі, тому підписуватися відкрито не може.
  
  — І?
  
  — І... І марнославство тут грає нам на руку. Він хоче підписати свої роботи, але як?
  
  — Як?
  
  — Шифром! Шифром, котрий, як він думає, зрозумілий тільки йому.
  
  Якщо б не брудна майка та галіфе, Рогова у цей момент можна було б прийняти за фокусника у цирку — таким лукавством і тріумфом світилося його обличчя.
  
  — І ви знайшли цей шифр?
  
  — Знайшов! — художник задоволено поплескав себе по животу, потім взяв лупу і навів її на куток однієї з листівок. — Дивися. Що це?
  
  — Сніжинка, — припустив лейтенант.
  
  — А це? — Рогов показав на інший малюнок.
  
  — Теж сніжинка. Така сама.
  
  — О! Починаєш розуміти! І така, як ти кажеш, сніжинка присутня на всіх малюнках.
  
  — Стекляр потер перенісся свого довгого носа:
  
  — І що ж вона означає?
  
  Рогов перевернув аркушик фотокопії чистою стороною догори, взяв олівець і накреслив на ній те, що побачив у лупі — вигадливу сніжинку з вісьмома кінцями. Борис хотів уже його зупинити, щоб не псував доказів, але завмер.
  
  — Ну, на що це схоже? — Рогов іще раз навів олівцем хрестик посередині.
  
  — На літеру Ха, — Стекляр відчув, що прозріває, немовби різкість у біноклі навів.
  
  — Правильно. А це? — Рогов показав на поперечину з двома паличками на кінцях.
  
  — Ен, — впізнав Стекляр.
  
  — Молодець! Ха і Ен. Ось твій художник.
  
  — Ха і Ен, — повторив лейтенант.
  
  — Або Ен і Ха, — Рогов взяв склянку і простягнув гостю. — Плесни ще трохи, Борю.
  
  Той одразу виконав прохання, і колеги цокнули гранчаками, у яких блищало, відбиваючись, літнє сонце.
  
  — От бачиш, майор Рогов іще може пригодитись службі. Рано ще його списувати з рахунків! — з пихою сказав господар.
  
  — Ха Ен, — замислено пробурмотів лейтенант Стекляр. — Хто ж це може бути? Ха Ен?
  4
  
  На вулицях Варшави він викликав приховане, але помітне здивування, дехто навіть озирався услід — ще б пак, картаті штани-гольф, які переходили у строкаті довгі шкарпетки, плетений коричневий джемпер замість звичного піджака і яскрава жовта краватка із віндзорським вузлом тут, у новій європейській провінції, виглядали екстравагантно. Польща, яка лише десяток років тому постала на руїнах Австро-Угорської та Російської імперій, не встигала за віяннями моди — вона і без того мала багато клопоту. Стояв травень 1930 року, теплий і сповнений надій.
  
  Будівля Школи витончених мистецтв зустріла зосередженою тишею. В аудиторіях тривали заняття, порожній коридор, здавалося, відлунював кожен крок високих м’яких черевиків. Старі фарбовані двері з написом «Відділення графіки» відчинилися з легким рипінням.
  
  — День добрий!
  
  — День добрий! — підвів голову з-над столу мацатий шатен із помітними залисинами.
  
  Він справляв враження невід’ємної частини цього кабінету, заставленого старими меблями та заваленого паперами.
  
  — Називаюся Білл Титла, приїхав з Америки, шукаю добру школу малювання.
  
  — Пан є американцем? — шатен із цікавістю оглянув незвичний одяг молодого гостя, дженджикуваті вуса та недбало зачесане волосся якого виказували мистецькі схильності.
  
  — Так, з Нью-Йорка.
  
  — А так ладно мовить польською.
  
  Молодик посміхнувся:
  
  — Ну, польською хіба зовсім мало. Я українець, а польська є дуже подібною... тільки у вас тут всі, — він знову посміхнувся, тепер уже трохи знічено, — занадто швидко говорять.
  
  — Тоді я не буду занадто швидко говорити, — пообіцяв шатен і підвівся з-за столу. — Дозвольте відрекомендуватися, Владислав Скочиляс, керівник відділу графіки.
  
  — Дуже приємно, — простягнув руку гість і знову відрекомендувався. — Володимир Титла.
  
  — Пан десь навчався графіки?
  
  — Так, — кивнув Титла, — у школі індастріал дизайну. Потім малював картунз.
  
  — Пробачте, що малювали?
  
  — Картунз. Ну, це як філмз, тільки намальоване. Я не знаю, як його назвати польською.
  
  — Я теж не знаю, мабуть, польською це ще ніяк не називається, — посміхнувся Скочиляс.
  
  — Крім того малював заставки на кіностудії «Парамаунт», але знаєте, це все несерйозно. Я гадаю, що художник повинен отримати справжню освіту, а її може дати тільки Европа.
  
  — Що ж, мудро.
  
  Скочиляс багато чув про пихатість та зверхність американців, але цей хлопець ніяк не відповідав такій репутації. Можливо, через своє українське походження?
  
  — А якими вітрами пана занесло до Варшави, коли є Париж, Рим, врешті Лондон?
  
  Титла розвів руками, немовби вибачаючись:
  
  — Я провідував батьківщину. Підгайці побіля Тарнополя, звідти батьки поїхали до Америки. Поїхали давно. Я народився вже у Нью-Йорку, і тільки нині нарешті побачив рідну землю.
  
  «Ностальгія за тим, чого ніколи не бачив, — подумав Скочиляс. — Типовий випадок для творчої особистості». Але вголос сказав:
  
  — Ну, наша Школа поки що не може похвалитися великим світовим поступом, але маємо справді добрих професорів, і як пану глянеться наша атмосфера, ласкаво просимо, прийом нових учнів ми починаємо вже незабаром, влітку.
  
  — А як можна ближче познайомитися з вашими методиками?
  
  Скочиляс широко посміхнувся:
  
  — Дуже просто. Пан може вільно ходити усіма нашими авдиторіями, дивитися на роботи. Слухати лекції. Тільки тихо, щоб не заважати.
  
  Титла з розумінням кивнув.
  
  — Пан може й сам спробувати власні сили, я попереджу наших викладачів. Нехай пан поговорить із студентами, у нас навчається багато українців. Вони розкажуть всю правду, по-земляцьки. До речі, один з моїх найкращих учнів теж українець. Хасевич, пан його впізнає. Хлопець ходить на дерев’яній нозі, бо власну втратив у дитинстві, в катастрофі. Сумна історія. Дуже здібний учень, але, на жаль, дуже бідний. Його роботи отримують найвищі нагороди, але не знаю, чи зможе він заплатити за наступний семестр.
  
  Подякувавши обхідливому викладачу, Титла вирішив скористатися ласкавим дозволом і ближче познайомитися зі Школою та учнями. У найближчій аудиторії ішов урок малювання, і зазирнувши туди, він спершу побачив оголену жінку, що стояла на підвищенні біля червоного драпування в оточенні десятка студентів, озброєних олівцями та папером на мольбертах. Обережно, щоб не рипнути підлогою, Титла прокрався всередину і завмер. Просто перед ним сидів худорлявий хлопець із зачесаним назад волоссям, але не це привертало до нього погляд, бо поруч з його стільцем стояв іще один, на якому покоївся протез. Точніше, протезом його можна було назвати хіба за функціональною приналежністю, бо насправді це був просто обрубок дерева, грубо обтесаний до пляшкоподібної форми із гумовою набійкою на кінці. Сліди ножа та сокири, частково загладжені часом, засмальцьоване дерево із великим сколинами, задерте там і тут, шорстке і брутальне — ця картина чомусь притягувала до себе погляд більше, ніж натурниця, а у порівнянні з нею виглядала, немов академічне протиставлення потворності і краси, вульгарного та високого, грубості та витонченості.
  
  Проте довго спостерігати за цим не довелося, пролунав дзвінок, натурниця накинула на себе квітчастий халат, а студенти стали збирати свої речі.
  
  — Прошу пана, ви є пан Хасевич? — Титла підійшов до хлопця.
  
  — Так? А що пан має до мене? — здивовано запитав той, піднявши очі від малюнка, на який продовжував класти штрихи олівцем.
  
  — Моє прізвище Титла. Я українець з Америки.
  
  — Тю! Тоді що ти мені прошепанькаєш. Давай вже по-нашому. Мене звати Ніл.
  
  — А мене — Білл.
  
  Обидва посміхнулися цій несподіваній римі.
  
  — Ніл і Білл.
  
  — Точніше, Володимир. Батьки назвали Володимиром, але в Америці такого імені не знають, то звуть Біллом.
  
  — А у Варшаві чого шукаєш?
  
  Поки Білл розповідав історію своєї появи у Школі мистецтв, Хасевич збирав олівці у старенький пенал. Потім відкрив теку і поклав до неї свіжий малюнок.
  
  — Гарна робота. Я теж хочу такого навчитися, — зауважив Титла.
  
  — Навіщо? — здивувався Хасевич. — Ти ж кажеш, що для фільмів малюєш.
  
  — Ну, не вічно ж на титрах скніти.
  
  Студенти прощалися і виходили з аудиторії. Білл супроводив їх поглядом.
  
  — Може, ходім десь на дрінк? — запропонував він.
  
  — Дрінк?
  
  — Віскі, — виправився Титла. — Я українською лише вдома говорю та в церкві, а там, сам розумієш, віскі не згадують, то й уживаю американського.
  
  — Дивак ти, — Хасевич кинув поглядом по екстравагантному одягу нового знайомця. — Ну ходім, як ти кажеш, на дрінк.
  
  Дешева кнайпа, в якій студенти розпружувалися після творчих мук, була повна по самі вінця, і Титла запропонував пошукати розради у ресторані навпроти.
  
  — Це дуже дорого, — заперечив Ніл.
  
  — Нічого. Знаєш, я тут з американськими долярами відчуваю себе мільйонером. Тож пригощаю на честь зустрічі з земляком.
  
  Але Хасевич мав пересторогу перед дорогими закладами і, глянувши на його пошарпаний одяг, потворну дерев’яну ногу та примітивний ціпок, на який хлопець спирався ідучи, Білл зрозумів це. Тому зупинив свій вибір на барі у підвальчику за рогом, куди Хасевич досить вправно спустився крутими сходами.
  
  Віскі у барі, зрозуміло, не було, тому почали з пива, Титла наполіг на добрій закусці, і, відкинувшись на лаві з гальбою в руках, спостерігав, як його новий знайомець ретельно знищує все, що лежить на тарілках.
  
  — В нас багато українців училося і вчиться, тому ми створили мистецький гурток, щоб разом діяти та організовувати національне художнє мистецтво, — не відриваючись від наїдок розповідав той.
  
  — А хіба буває національне художнє мистецтво?
  
  — Звісно, буває, — в емоційній промові Хасевича виникали природні паузи, пов’язані з необхідністю прожувати і ковтнути, але він швидко справлявся і повертався до розмови. — Українці бачать світ інакше, ніж поляки і не так, як американці. І наш «Спокій»...
  
  — Спокій?
  
  — Це назва гуртка.
  
  — А чому саме «Спокій»? — обережно запитав Титла.
  
  — Тому що «Спокій» — це не застій, — швидко відгукнувся Ніл. — Ми розуміємо у нім ритм, такт, акорд і гармонію, що панує у нашому мистецтві. Споконвічність його та незмінність.
  
  Дві молоді панянки, що пили каву за сусіднім столиком, почули цю запальну промову і спочатку нишком, а згодом все відвертіше стали поглядати на хлопців.
  
  — Ми організуємо виставки, ми разом їздимо на пленери, влаштовуємо забави, допомагаємо, проштовхуємо одне одного.
  
  — І все це називаєте «Спокоєм»? — засміявся Титла.
  
  — Ну, розумієш, польська влада дуже гостро сприймає українське питання, тому радше терпітиме щось, що зветься «спокій», ніж те, що зветься УВО.
  
  — А УВО — це...? — американський гість не знався на тутешніх реаліях.
  
  — Українська військова організація, — нахилився йому до вуха Хасевич.
  
  — Існує й така?
  
  — Існує. Тільки вголос про неї говорити не можна.
  
  Титла запитально подивився на співрозмовника:
  
  — І ти...?
  
  — Ні, — зітхнув той. — Куди мені з моїм протезом.
  
  У панянок за сусіднім столиком цікавість врешті отримала перемогу над скромністю, і найсміливіша з них підвелася.
  
  — Перепрошую, — сказала вона, роблячи крок вперед. — Перепрошую, що втручаюся у вашу розмову, але ми тут з подругою сперечаємося. Панове є іноземцями?
  
  Титла широко посміхнувся, немовби запрошуючи до щирішого спілкування, але Хасевич встиг відповісти першим.
  
  — Так, — сказав він.
  
  — Французи? Британці? — запитала з-за столика друга пані.
  
  — Українці, — заявив Хасевич.
  
  Панянки дружно захихотіли. Титла ж одразу прогнав з обличчя свою американську посмішку.
  
  — А чому, власне, ви смієтеся? Ми українці.
  
  Його українська мова не давала приводу сумніватися, і сміх панянок урвався.
  
  — І пан теж? Тоді перепрошую, — сказала та, що стояла ближче. — Але українці такими не бувають.
  
  — А якими вони бувають? — уточнив Титла.
  
  — Ну, такими... такими, як той пан, — дівчина вказала на Хасевича, і одразу стало помітно, що піджак у нього протерся, сорочка не нова, а ношені брюки під столом заголосили на весь заклад про свій життєвий стаж.
  
  Титла стиснув зуби, від чого на його скронях виступили жили.
  
  — Перепрошую, — дівчина помітила цей рух.
  
  — Українці бувають різними, — якомога спокійніше сказав Титла.
  
  Збентежені панянки швидко ретирувалися, а Білл замовив горілку та м’ясо, щоб якось виправити настрій після невдалої розмови.
  
  — Мені сорі, тобто прикро, — сказав він, кивнувши у бік дверей, за якими зникли польки.
  
  — То нічого. Я звик, — відповів Хасевич, хоч вираз його обличчя не підтверджував цього. — Ліпше розкажи мені про своє малювання.
  
  Титла трохи розгубився.
  
  — Ну... Що тут розповідати. Малюю собі.
  
  — А що малюєш і навіщо?
  
  — Навіщо? — брови Титли здивовано полізли вгору. — Мені за це платять.
  
  — І все? — зіщулився Хасевич.
  
  — Більше, ніж хлопцям на конвеєрі в містера Форда, — уточнив американець і розлив горілку по чарках.
  
  Хасевич дивився на нього, немовби вивчаючи.
  
  — Але ж ти приїхав навчатися до Европи. Навіщо?
  
  — Ну як. Коли Бог щось дав, його треба користати. Хіба ні?
  
  Він простягнув чарку землякові, але той не квапився її піднімати.
  
  — Знаєш, — Хасевич раптом двома руками взявся за свій протез та посунув його з-під столу так, щоб було видно. — Мені теж Господь багато дав. А потім раз — і забрав. Я колись так бігав, аж ніхто наздогнати не міг, грав у м’яча, гуляв з дівчиною, землю з братами орав, і раптом в один день... розумієш? Наче познущався. Спочатку показав, яким може бути життя, а потім забрав усе, а натомість видав оцю дерев’янку.
  
  Титла опустив голову, не знаючи, як реагувати на почуте.
  
  — П’ю до тебе і тебе запрошую, — підняв чарку Ніл і одним духом випорожнив її.
  
  Білл поспіхом ковтнув зі своєї.
  
  — І я зрозумів...
  
  Хасевич замовк і взявся краяти м’ясо на тарілці так, що співрозмовник врешті не витримав.
  
  — Що зрозумів?
  
  — Зрозумів, що Господь просто забрав зайве. Щоб я не розкидався.
  
  — Як це? — не зрозумів Титла.
  
  — А дуже просто. Я й раніше любив малювати, але ніколи не брався всерйоз. Помалюєш — з хлопцями погуляєш, тоді знову. А цією штукою, — він постукав пальцем по протезу. — Мене наче припнув до мольберта і сказав: Малюй!. Що би там не сталося — малюй!.. Знаєш, я так малював, що аж мокрий був. Так, наче з хлопцями в м’яча бігав. Скільки паперу перевів! Потім вишивати почав. Вишивання — хитра штука, вона тебе вчить розкладати малюнок на дрібки і точно їх класти на місця. Тато дивився — ну, що це хлопець, як баба вишиває. Але вголос нічого не говорив, бо жалів мене. А я не хотів, щоб мене жаліли. Розумієш?
  
  Титла кивнув і налив іще по чарці.
  
  — Тому коли Бог щось дає, треба розуміти, що він завжди забрати може. І не розкидатися.
  
  Вони випили ще по одній, і Хасевич знову взявся до м’яса.
  
  — Ніле, а знаєш, що? — Титла змовницьки нахилився до нього. — Кидай ти цю Польщу і гайда зі мною до Америки. Ти навіть не уявляєш, що це за країна! Там кожен має можливості! Кожен! З таким талантом та освітою ти будеш королем нью-йоркських художників! Я зроблю тобі протекцію на кіностудії! Я...
  
  — Ет, Білле, — на Хасевича горілка справляла протилежну дію, він похмурнів та супився. — Якби ішлося тільки про Польщу, я б її кинув, і навіть хвильки не пошкодував.
  
  — А про що тоді? Може, боїшся, що інгліш не втямиш? То я допоможу!
  
  — Та не про те мова. Польщу я б кинув. Але Україну — ні. Я тут народився. Для чого? Чому саме тут? Навіщо?
  
  — Як це, навіщо? — Білл гмикнув. — Навіщо народився? Бо тато з мамою постаралися.
  
  — Так, але чому саме в Україні? От ти, наприклад, народився у Гамериці. Чому там?
  
  — Не знаю, — знизав плечима Титла.
  
  — Значить, шукай, — Хасевич вимахнув рукою так, що з виделки на підлогу злетів шмат картоплі. — Мені Бог дав Україну. Тобі — Америку. І я знаю, що маю зробити.
  
  — І що?
  
  — Україна має бути самостійною, розумієш? І я як художник повинен створити її.
  
  — Як художник? Створити? — здивуванню Титли не було меж.
  
  — Аякже! Ми, художники, малюємо країну, ми малюємо людей, щоб вони бачили себе кращими. Ми — дзеркало, ми — очі. Якою ми намалюємо нашу країну, в такій і житимуть наступні покоління!
  
  — Невже? — уся зовнішність Хасевича, потертий одяг, груба дерев’янка замість ноги суперечила цим пафосним заявам.
  
  — Гарантую! — Хасевич зіщулився, шукаючи нових аргументів. — От ви, американці, любите кіно.
  
  — Любимо, — зізнався Титла.
  
  — І тому врешті будете жити в такій країні, яку покажете в кіно... Розумієш? Люди дивляться на екран і бачать приклад, з якого роблять своє життя. Правильно?
  
  — Ну, так.
  
  — От. А що таке кіно? Той самий малюнок, тільки він рухається. Його теж роблять художники. І ти мене зараз кличеш стати одним з американських художників, які малюють майбутню Америку. Але якщо я поїду, хто малюватиме Україну?
  
  Титла трохи розгубився від такого напору:
  
  — Але ж є й інші.
  
  — Так і в Америці є інші. Ліпше ти, Білле, залишайся тут.
  
  Той у відповідь скептично всміхнувся:
  
  — Ти ж сам казав, що мені Бог дав Америку.
  
  — Казав, — кивнув Хасевич.
  
  — Ну то я мушу її малювати.
  
  — Мусиш.
  
  — Але знаєш що?
  
  Білл розлив по чарках рештки з карафки.
  
  — Що?
  
  — Мені Бог дав іще й Україну. Тож вип’ємо за неї!
  
  — Вип’ємо!
  
  — І щоб ти її гарно намалював!
  
  — А ти — Америку!
  
  Хлопці посміхнулися одне одному і зімкнули келихи.
  
  — Будьмо!
  5
  
  Улюблена Антосина схованка — за клунею. Там вона зробила велике гніздечко зі свіжого зеленкуватого сіна, що його позичила в корови Ясочки — ну, їй же не шкода, якщо трошки. Зате у сіні зручно сидіти, і колінка об землю не дряпаються, а остюки, що зачепляться за сукню, можна й обтрусити. У цій схованці, щоправда, любить лежати і Бурко, але він завжди посунеться, коли треба. От і зараз побіг ганяти горобці, а на його місці Антося поклала своїх ляльок — новеньку Сніжку і стару Мотрю — це та, що її Бурко затаскав був попід сарай. Так дивно вийшло — цілих дві ляльки — та, що вона її знає змалечку, і нова. Звісно, Сніжку вона любила більше — у Мотрі вже й голова протерлася, і сукенку Бурко порвав, але й стару ляльку вона теж любила, бо та хоч і була неслухняною, зате знала багато Антосиних таємниць.
  
  — Слухайте гарненько, а я вам казочку розкажу, — з цими словами Антося залізла за пазуху і видобула звідти вирізку з польського журналу. Вона показала лялькам картинку з Королівною і гномами. — От бачите? Це казка про тебе, Сніжко. Ти була королівною і такою гарною, що всі заздрили. Я теж такою стану, як виросту. От слухайте. Були собі король з королевою...
  
  Це була улюблена Антосина казка, її часто розповідала мама Устина, а Антося роздивлялася картинку з журналу. Це ж треба так намалювати — як живі! І гноми всі такі милі, особливо Буркотун, він на бабку Марту схожий. Вона теж всейкий час бурчить.
  
  Розповідаючи лялькам історію Королівни Сніжки, Антося позирала на хату, де під стріхою на горищі сидів дядько Гнат. Він часто там ховався. Антося хоч і маленька, але не дурна — і хоч дядько ніколи не признавався, що там робить, але вона знала, що він дивиться на дорогу, чи не йде хтось чужий. Чужі тут на хуторі не потрібні, від чужих нічого доброго не буває. Мама Устина завжди казала Антосі, що до чужих людей підходити не можна, особливо хто у формі, і говорити з ними не можна. А дядько Гнат — не чужий. І той, безногий, — Антося його ніколи не бачила, бо її завжди проганяли з кімнати, коли відкривали ляду, але чула, як стукає дерев’яна нога. Вони не чужі, бо мама Устина дозволяє їм жити у хаті. А дядько Грім завжди сердиться, коли бачить Антосю, і на маму кричить. Йому мама Устина теж дозволяє жити у хаті, але він злий. Сухий, чорний і злий. І на дядька Гната він кричить. А дядько Гнат мовчить. Він великий і добрий. От і зараз помітно, що з-під стріхи поглядає не лише на дорогу, але й на Антосю — певно, теж хоче послухати казку про Королівну та гномів.
  
  Антося уже доходила до улюбленої сцени, де принц цілує Сніжку, коли на землю попід стіною хати щось впало. Вона підвелася, зробила крок і побачила, що там лежить свистулька, зроблена з гілочки верби. Звідки б вона взялась? Антося підняла очі і побачила чоловічу руку, що махала їй з горища. Це дядько Гнат! Вона ж казала, що він добрий. Він завжди щось дарує — то коника виріже, то оце свистульку.
  
  Але раптом щось сталося — на горищі застукали кроки, потім дядько Гнат визирнув зі схову і свиснув.
  
  — Що там? — висунувся на двір дядько Грім.
  
  — Мотоцикл!
  
  — Скоро! — дядько Грім заховався у кімнаті, і звідти зашуміло, зарипіло, ніби переставляли меблі. Дядько Гнат і собі зашурхотів сіном на горищі.
  
  Антосі стало цікаво, і вона вийшла зі схованки на подвір’я. З боку дороги долинало дзижчання, немовби там летів великий хрущ. А над обрієм піднімалася хмарка куряви. Бабка Марта, яка вибирала яєчка в курнику, визирнула, прикривши долонею очі від сонця, а тоді пішла до хвіртки, підтримуючи рукою свій картатий фартух зі знайденими яйцями. Антося подивилася на це, тоді на відчинені двері в хату. А потім тихенько, крок за кроком, прокралася вздовж стіни і прослизнула до кімнати.
  
  Там було порожньо. І лави стояли біля столу як годиться, і килимок над лядою не задирався. Але на столі лежали незнайомі та дивні речі — дошка з малюнком на ній, який хтось почав вирізати ножем, сам ніж дивного вигляду, косий і невеличкий, блюдце з незрозумілою темною рідиною, олівець та перо. Антося уважно роздивилася усе це несподіване багатство, потім обережно макнула перо у рідину і провела по дошці. На дереві залишилася тонка синя лінія.
  
  Біля хвіртки зупинився чорний мотоцикл із трьома військовими в ньому. Солдат у колясці тримав у руках настовбурчений автомат, за кермом сидів офіцер із кобурою на поясі, а за його спиною — ще один солдат з автоматом. Бабка Марта біля воріт зустрічала непроханих гостей.
  
  — Доброго здоров’я! — привітався офіцер, злізаючи на землю. — Я капітан Маркелов, уповноважений відділу МҐБ Клевані.
  
  — І вам доброго здоровля! — відгукнулася бабка Марта. — Ласкаво просимо!
  
  Маркелов махнув рукою солдатам, і ті також злізли з мотоцикла.
  
  — А що, у вас тут все добре? — запитав капітан.
  
  — Та Богу дяка, — баба Марта відкрила хвіртку, військові по одному зайшли на подвір’я та стали роззиратися.
  
  — Ваші всі вдома?
  
  — Дочка пішла до корови. А ми оно з унучкою хазяйнуємо.
  
  — Чужих немає? — капітан Маркелов через віконце зазирнув до хліву.
  
  — Звідки? — баба Марта ішла слідом, так само, підтримуючи фартух. — Ви же нас охоронєєте. Такі ж браві вояки, що гай-гай!
  
  Привідчинені двері сараю зацікавили Маркелова, і він кинув погляд у середину. Там було порожньо і тихо. Капітан глянув на бабу, потім нахилився до її фартуха та вибрав найбільше яєчко.
  
  — Кажуть люди, що бачили в лісі бандитів.
  
  — Господи спаси! — баба Марта перехрестилася. — Не може бути! Скіко год вже не було...
  
  — Може, — запевнив капітан. — Може бути. А хазяїн ваш де?
  
  — Німці забрали, — скрушно захитала головою баба Марта. — Як пішов у сорок четвертому, так ні слуху ні духу.
  
  — Зрозуміло.
  
  Капітан підкинув яйце у повітря, потім спритно впіймав, тоді надбив з гострого боку, акуратно почистив своїми грубими пальцями і взявся пити, не забуваючи при цьому уважно роззиратися навкруги. Він висмоктав усе до кінця і крекнув від задоволення — чи то від смачного яєчка, а чи то від того, що не помітив нічого підозрілого. На щастя, не помітив він і пекучого погляду, який з горища супроводжував кожен його крок.
  
  — Так кажете, не було чужих?
  
  — Та Бог милував, — баба Марта знову перехрестилася.
  
  Чоловік на горищі міцніше стиснув приклад автомата, що тримав попід сіном. Військові тим часом наблизилися до дверей хати, і капітан відчинив їх.
  
  — В хаті є хто?
  
  — Хіба унучка. А так ніц.
  
  Маркелов, зігнувши голову у низькій проймі, зайшов до сіней, зазирнув до порожньої кухні, потім переступив поріг кімнати.
  
  Там за столом, колінками на лаві стояла маленька Антося і зосереджено різала капусту — щоправда невеличким ножем і на маленькій дошці, але зовсім як доросла.
  
  Вона підняла обличчя назустріч гостеві.
  
  — Ти хто? — запитав Маркелов.
  
  — Я Антося, — серйозно сказала дівчинка.
  
  — А що ти робиш?
  
  — Мамі допомагаю.
  
  — Диви на неї!
  
  Капітан гмикнув, обійшов кімнату, уважно оглянув фотографії на стіні.
  
  — А скажи мені, Антосю, ти не бачила тут чужих?
  
  — Чужих? — перепитала дівчинка. — Як ті дяді з автоматами? — вона показала рукою на вікно, за яким стояли солдати і баба Марта.
  
  — Ні, то наші.
  
  — Інших не бачила, — Антося знову нахилилася до капусти.
  
  — А як побачиш, то скажеш?
  
  — Кому?
  
  — Маркелов нахилився до неї.
  
  — Мені.
  
  — Вам не скажу.
  
  — Чому? — зацікавився капітан.
  
  — Бо ви зара пуїдете, то де я вас знайду? Бабці скажу.
  
  — Розумниця, — офіцер похитав головою. — А це що таке? — палець його вказував на блюдечко з чорнилом, що так і залишилося на столі.
  
  — Це? — Антося відклала ніж і вмочила у блюдечко пальчик. — Сік з чорниці, я в лісі назбирала. — Вона облизала його, потім ще раз макнула у блюдечко та простягнула Маркелову. — Хочете?
  
  — Тьху ти! — плюнув той, потім виструнчився і вийшов з кімнати, надягаючи на ходу кашкета. — Поїхали! — скомандував він бійцям, а тоді вхопив ще одне яєчко з баби Мартиного фартуха, підкинув у повітря і спритно впіймав. — Нема чого воду варити. В нас іще багато хуторів.
  
  Біля воріт він помітив Устину, що саме верталася від корови з повним відром молока, питати ні про що не став, а мовчки перехопив з її рук важке відро, одним рухом підняв і взявся жадібно пити через край, так що краєчками губів потекли білі цівки, тоді поставив відро, обтерся рукавом та махнув солдатам, щоб займали свої місця у мотоциклі.
  
  Чоловік з горища проводжав поглядом гостей, і тільки коли вони поїхали, здіймаючи за собою стовп куряви, його рука розпружилася і залишила автомат.
  
  Устина біля ґанку намагалася відтерти чорнило з Антосиних губів — хай там уже з брудним пальцем, а ходити синьогубою дитині не годиться.
  
  — Нахилися трохи, коби сукню не закрапати, — вже і в самої пальці зробилися синіми від цього чорнила, а воно не відтиралося.
  
  Тим часом Грім на горищі вичитував Гнатові.
  
  — Ти коли їх побачив? Га? Чому так швидко під’їхали?
  
  — Так мотоцикл же, — намагався виправдатися той.
  
  — І що? За скільки мотоцикл здолає два кілометри, що від повороту на село? А ти коли свиснув?
  
  Гнат опустив очі. Він і справді задивився на Антосю з ляльками, тому й проґавив, але зізнатися у цьому, звісно, не міг. Тим більше Громові, який сам ніколи не дозволяв собі жодного порушення правил, ба навіть простої вольності. І цього ж таки абсолютно справедливо вимагав від решти.
  
  — Я впізнав цього капітана, — замість відповіді пробурмотів він.
  
  — Якого? — одразу зацікавився Грім.
  
  — Що тут командував. Маркелова.
  
  — Звідки його знаєш? — провідник дивився на бійця гострим допитливим оком.
  
  — Моїх вивозив на Сибір. Мати, батька, сестричку. Усіх. А хату віддали Микольці, нашому стрибку.
  
  Грім потер обличчя рукою, помовчав і врешті мовив:
  
  — Ти, Гнате, облиш ці думки. Маєш задачу від командування — навчитися гравюрі. Маєш задачу від мене — нести варту. Все інше — зайве. Цей капітан, інші — все. Ти служиш Україні, а не зводиш рахунки, втямив?
  
  Гнат сидів мовчки, втупившись у власні коліна. Побачивши, що хлопець затявся, Грім взяв паузу, визирнув у щілину між дошками, оглянув дорогу, що зміїлася до села, — там було спокійно. Потім глянув на співрозмовника — за цей час його поза не змінилася. Провідник повивчав деякий час підлеглого, а тоді суворим та офіційним тоном скомандував:
  
  — Друже Гнат!
  
  — Слухаю, — хлопець підвівся та неохоче виструнчився.
  
  Він був височенький на зріст, і провідникові доводилося віддавати команди немовби знизу вгору — не найприємніша позиція.
  
  — Як командир наказую: викинути з голови всі спогади, думки та плани. Зрозумів?
  
  — Зрозумів.
  
  — Не так, не так. Як треба відповідати бійцеві?
  
  — Так, друже провідник!
  
  — Оце вже краще. — Грім критично глянув на підлеглого, похитав головою, але більше нічим не висловив свого невдоволення. — Початуєш іще годину, а потім я тебе зміню. І дивися, щоб без помилок!
  
  З цими словами Грім спустився драбиною вниз. Устина витирала доньці обличчя подолом своєї довгої спідниці:
  
  — Що за дитина! Не може на місці сидіти, весь час залізе, куди не тре!
  
  — Чого ж не тре? Цього разу вона залізла саме туди, куди тре, — почувся раптом хрипкий голос.
  
  Усі обернулися. На ґанку стояв чоловік у простій сорочці та вицвілих суконних галіфе. Одна їхня штанина була заправлена у чобіт, а друга — заправлена за пасок, бо на місці ноги виднівся грубий дерев’яний протез. Кінець протеза з гумовою набійкою на ньому впирався у землю. Бліде обличчя чоловіка прикрашали великі виразні очі, що уважно дивилися з-під високого лоба, який непомітно переходив у широку лисину. Невелика світла борідка та густі вуса робили його схожим на стародавні панські портрети.
  
  — Друже Зот! — одразу підхопився Грім. — Вам не можна! Тут чужі!
  
  — Це хто чужий? Жінка, яка нас годує, чи дівчинка, яка нас врятувала? — той, кого провідник назвав Зотом, посміхнувся так, що обличчя пішло зморшками.
  
  Його, мабуть, можна було б прийняти за адвоката чи професора, якби замість простої сорочки перевдягти у костюм з краваткою, і якби не потворний протез.
  
  — Але наказ командування! — заступив був дорогу Грім, проте чоловік уже не зважав на його слова.
  
  — Ну Антосю, ну розумнице, покажися дядькові Зоту! — він сперся на Грома однією рукою, і той, хоч і насупив брови, змушений був допомогти інвалідові спуститися сходинкою на землю.
  
  Зот підійшов до Антосі, що долонькою гладила натерту мамою губу, і нахилився до неї:
  
  — Ану, розкажи, як ти здогадалася, що там лежить на столі.
  
  Антося дивилася на нього по-дитячому серйозно.
  
  — Тебе звати дядько Зот?
  
  Зот кивнув.
  
  — Мама каже, що за собою тре прибирати.
  
  Устина сплеснула руками:
  
  — Антосю, що ти таке говориш!
  
  Дочка обернулася до неї:
  
  — Ти ж мене свариш, коли я лишаю свої речі!
  
  — Правильно, — Зот схвально кивнув. — І мене хай насварить, старого дурня.
  
  — Боже, що за дитина! — Устина лише зітхнула.
  
  Грім уважно зазирнув у обличчя дівчинки і зсунув брови:
  
  — Ти не відповіла на питання. Звідки знаєш, що лежало на столі?
  
  Антося безтурботно знизала плечима:
  
  — А я не знаю. Я побачила, що це не наше. І зробила, коб ті подумали, що воно наше.
  
  Грім недовірливо насупився, а Зот підняв брови:
  
  — То ти не знаєш, що за дошку врятувала?
  
  Антося покрутила головою у відповідь:
  
  — Ні.
  
  Тоді Зот присів на призьбу, виставивши вперед свій протез, потім поліз за пазуху і видобув звідти ту врятовану дошку — мабуть, забрав її з хати.
  
  — Дивися, — показав він дівчинці. — З одного боку тут вирізано малюнок. Бачиш? Помацай, не бійся.
  
  Антося простягнула свій синій від чорнила палець і обережно провела по лініях та борознах, залишених різцем на поверхні дерева.
  
  — Відчуваєш? — Зот дивився на дівчинку ніжно і навіть пестливо.
  
  — Відчуваю.
  
  — Ну а якщо намастити фарбою і прикласти до паперу, то там, де виступ, дошка притиснеться і залишить лінію, а там, де заглибина — ні. І малюнок переб’ється на папір. Розумієш?
  
  Дівчинка дивилася на дошку, немовби перевіряючи, чи правду каже цей новий дядько.
  
  — А головне, що так можна зробити багато разів — і вийде багато однакових малюнків.
  
  — Багато? — Антося дивилася з недовірою.
  
  — Багато.
  
  — Десять?
  
  — І десять, і сто, і тисяча.
  
  Дівчинка недовірливо похитала головою.
  
  — Тисяча! А хто цей малюнок на дошці малював?
  
  — Я. — Зот долонею показав на себе.
  
  — Ти художник? — вона недовірливо кинула оком по фігурі чоловіка і виставленому вперед протезу.
  
  — А хіба не схожий? — з усмішкою перепитав той.
  
  — А принцес малювати вмієш?
  
  — Принцес... — гмикнув Зот. — Вмію, хоч давно вже, чесно кажучи, принцес не малював.
  
  Антося мовчки розвернулася і побігла до клуні, миготячи маленькими п’яточками. За хвилину вона повернулася і зупинилася, тримаючи у руках свою улюбленицю — ляльку Сніжку.
  
  — Їй тре намалювати нове обличчя, — дівчинка дивилася серйозно і навіть вимогливо. — Коб була схожа на цю.
  
  Вона витягла з-за пазухи другий скарб — малюнок з журналу.
  
  — Це Королівна Сніжка і гноми. Казка така. Знаїш?
  
  — Антосю, — втрутилася мама. — Ну навіщо дядькові Зоту твої казки?
  
  Але той обережно простягнув руку і взяв дитячі скарби у свої шорсткі пальці.
  
  — Я коли виросту, навчуся малювати, тоді й сама зможу. А зара ти намалюй, якщо не дуриш, що художник.
  
  — Анто-осю! — Устина насварила доньку пальцем, але та не зреагувала, поїдаючи очима дядька Зота.
  
  Той уважно роздивлявся малюнок, на якому бородаті гноми горнулися до красивої дівчини у пишній сукні. Потім відкинувся до стіни, неначе його огорнула хвиля думок, і сидів так, аж поки Антося втратила терпець і смикнула рукав сорочки.
  
  — Зробиш? — наполегливо перепитала вона.
  
  — Знаєш, Антосю, — нарешті виринув зі своїх думок Зот. — А я знаю того художника, який це намалював.
  
  — Не може бути! — дівчинка здивовано підвела брови.
  
  — Може. Це було давно. Ще до війни.
  
  Провідник Грім спостерігав за розмовою Зота з Антосею і несхвально хитав головою.
  6
  
  Бриз з океану підступно виривався з-поза будівлі залізничного вокзалу і примушував чоловіків притримувати капелюхи, а дам — ловити спідниці, що здіймалися, неначе парашути, оголюючи звабливі колінка, а іноді сягаючи значно більших висот. Цим і користувався молодий бешкетник у дорогому чорному костюмі та краватці, примостивши на лискучому капоті своєї машини кінокамеру Кодак, що скидалася на невеличку сумку, а насправді фіксувала на плівку веселий барвистий рейвах, що його творив вітер на вулицях Лос-Анджелеса.
  
  Білл Титла, що з валізою вийшов із дверей вокзалу, зупинився та озирнувся, прикривши очі від сонця. Досвідчене око художника одразу вхопило цікаву картинку і Білл, усміхнувшись, попрямував до дженджика з камерою.
  
  — Цікаво, і як стільки чудових ніжок вмістяться у таку маленьку коробочку? — запитав він, наблизившись.
  
  Бешкетник відірвався від своєї захопливої справи, обернувся і посміхнувся широкою південною посмішкою.
  
  — Привіт Білле! Нарешті ти приїхав!
  
  — Привіт Артуре!
  
  І чоловіки міцно потиснули руки.
  
  — Бачу, Голлівуд не змінив твоїх звичок, — зауважив Титла, вказуючи на кінокамеру. — Так само баламутиш.
  
  — Побійся Бога! — молодик, що його Титла називав Артуром, підняв руки жестом фокусника, який намагається переконати, що вони порожні. — Технологічний експеримент, і не більше.
  
  — Можу уявити технологію, яка потребує подібних експериментів.
  
  — Старий, я купив цю камеру для того, щоб розбирати на шматки різноманітні рухи. От, наприклад, кінь біжить чвалом а чи йде, або людина відкриває двері чи то сідає на стілець. Я знімаю, проявляю, а потім ми з хлопцями вивчаємо кожен кадр — як це можна намалювати.
  
  — Дотепно, — оцінив Білл. — А зараз що вивчав?
  
  Артур забрав з капота кінокамеру:
  
  — Несподіванку. Як міняється рух від спокійного до раптового ривка. Та й ракурси цікаві.
  
  — Оце вже ближче до правди, — засміявся Титла.
  
  А Артур тим часом відкрив перед ним лискучі двері автомобіля:
  
  — Прошу!
  
  — Твій?
  
  — Звісно! «Форд» V8, технологія майбутнього, 8 клапанів і шістдесят п’ять коней під капотом.
  
  Титла закинув валізу до салону, і сам поліз слідом.
  
  — Непогано, як на кризу.
  
  — Старий, у Голлівуді не існує кризи. Синхронізований звук відкрив такі перспективи, що в нас не те що немає безробіття — реально бракує художників.
  
  — Ну, в нас теж мультфільми малюють.
  
  — Ой, старий, ти просто не знаєш, про що говориш. Нью-Йорк і Голлівуд — це різні планети. І якщо ти потрапиш на цю, туди вже не повернешся.
  
  Вони вмостилися на м’якому шкіряному сидінні «Форда», Артур завів двигун, і той загарчав низьким голосом звіра.
  
  — Ого! — з повагою відгукнувся Білл.
  
  — Зараз ти ще побачиш, як він бере з місця!
  
  Друзі були повною протилежністю — темпераментний Артур своїм рельєфним носом, здавалося, постійно збурював вихорі, та спокійний, постійно замислений Білл, об якого ці вихорі розбивалися.
  
  — І чим ти плануєш мене здивувати настільки, щоб я вже не повертався додому?
  
  — Побачиш, — пообіцяв Артур. — Не хочу руйнувати інтриги. Наш бос — геній, він хапає за хвіст усе нове і перспективне, і воно тягне нас далі. Знаєш, коли ми з колегами почали серйозно займатися малюванням, то збиралися у мене вдома, після роботи. Наймали моделей, все як годиться. Ну і, звісно, хтось нашепотів босові. А куди ж без цього? Викликає він мене, питає: ви там влаштовуєте оргії з голими жінками? Я йому: побійтеся Бога, які оргії, це просто школа малювання, основи, бо в нас, самі знаєте, багато хлопців самоуки, ну й таке інше. Він: а якщо газети пронюхають, що команда Міккі Мауса розважається на дозвіллі з голими жінками? Я: ну а що робити, коли хлопцям треба вчитися. А він знаєш, що мені сказав?
  
  — Що?
  
  — Каже: тоді перебирайтеся до студії, можете після роботи займати звуковий цех, там ніхто не побачить. І погодився платити за моделей. Як тобі?
  
  Титла недовірливо похитав головою:
  
  — Коли я натякнув своєму нью-йоркському босові, що непогано було б повчити аніматорів класичного малюнка, він тільки посміявся. Каже, ви що, забулися, що малюєте мультики?
  
  — Отож, а містер Дісней найняв нам професора, з яким ми розбираємо кожну позу, кожен рух. — Артур переможно глянув на приятеля. — Я ж кажу тобі, що Голлівуд — це інша планета.
  
  «Форд» із друзями швидко долав кілометри і невдовзі виїхав на Гіперіон-авеню, майже порожню в цей час доби.
  
  — І до речі, Білле, мало не забувся, — Артур пригальмував біля довгого муру, що оточував світлі кам’яні споруди. — Я тут поміняв ім’я.
  
  — Поміняв ім’я? — здивуванню Білла не було меж.
  
  — Точніше скоротив, — уточнив Артур. — Замість довгого Артур Бабицький взяв менше Арт Беббіт.
  
  — Навіщо?
  
  — Розумієш, прізвище Бабицький одразу видає моє єврейське походження, а ти знаєш, як у нас ставляться до євреїв.
  
  — Що за маячня? — Титла обурився. — Бабицький — українське прізвище.
  
  — Ну, ти ж не будеш кожному це пояснювати. А від імені Артур просто тхне бабусиними блінчес, а я не хочу ускладнювати собі кар’єру. Ти ж також не хочеш примушувати людей виговорювати оце жахливе Во-ло-ди-мир, а звешся Біллом. Так що май на увазі, Артур Бабицький залишився у Нью-Йорку, а тут є Арт Беббіт. Арт Беббіт — непогано звучить?
  
  — Нормально, — знизав плечима Володимир-Білл. Друзі вийшли з машини і підійшли до воріт білого кам’яного будинку, над яким височів великий щит із написом: «Walt Disney Hyperion Studios. Mickey Mouse and Silly Symphony». Кивнувши охороні, Артур, а точніше Арт Беббіт, повів друга на територію.
  
  — Оцей великий будинок без вікон — і є звуковий цех. Там може вміститися цілий біг-бенд, або навіть симфонічний оркестр, не кажучи вже про натурниць та художників. Жодних протягів, жодних застуд, навіть профспілки були б задоволені, якби бос пускав їх на свою студію.
  
  На щастя, у звуковому цеху саме готувалися до запису — щоправда, не симфонічний оркестр, а лише невеличкий джазовий бенд з трьома співачками, тому Арт зміг показати Біллові і велетенські мікрофони, і скляну будку для режисера запису.
  
  — У нас усе за останнім словом техніки, — запевняв він. — Серіал «Шалапутні Симфонії» вимагає запису не тільки музики та вокалу, але й звукових ефектів, стукоту, сичання, брязкоту, голосів тварин. Те, що тут іноді коїться, неможливо описати словами.
  
  Потім друзі відвідали чорнильно-фарбувальний цех — просторе світле приміщення із вікнами на всю стіну, де асистенти за великими планшетами, оточені високими етажерками, розфарбовували майбутні кадри мультфільмів. Дивлячись на ці розкішні робочі місця та буяння фарб на целулоїді, Титла згадував свій завалений малюнками стіл у Нью-Йорку і лише зітхав із заздрістю.
  
  Хол перед кімнатами художників зустрів гамором та сміхом. Люди згромадилися навколо великого столу, на якому тулилося одне до одного зо п’ять чорних птахів з невеличкими крильцями.
  
  — Зачекайте, хлопці, вони вам зараз обгадять все зі страху, — вгамовував загальні веселощі парубок у кашкеті, певно, господар птахів.
  
  — Що це? — Білл не міг приховати здивування.
  
  — Пінгвіни, — пояснив Арт, неначе ішлося про якусь банальність.
  
  — Пінгвіни?
  
  — Авжеж. Ми розпочали чергову серію Симфоній, вона — про пригоди пінгвінів. От і привезли показати художникам, як вони виглядають, як ходять, як рухаються.
  
  З цими словами Арт видобув кінокамеру, з якою, схоже, ніколи не розлучався, і почав знімати пташок.
  
  Усі дивилися на пінгвінів, а Білл вивчав обличчя цих щасливчиків, яким наймають натурниць, професорів, ба навіть пінгвінів привозять до офісу, щоб не доводилося витрачати час у зоопарку.
  
  Але остаточно добила Титлу кімната художників, до якої вони зайшли пізніше. Стіни цієї кімнати були завішані дзеркалами, біля кожного стояв робочий стіл, і художники за ними корчили неймовірні гримаси, вивчали їх у дзеркалі, а потім замальовували результат.
  
  — Це бос вигадав, — з пихою сказав Арт.
  
  Білл подивився на пику, що її скандзюбив найближчий до нього хлопець у сорочці та нарукавниках. У дзеркалах навколо танцювали та кривлялися інші фізіономії.
  
  — Божевільня, — пробурмотів Титла.
  
  Хтось торкнувся його плеча. Поруч із Артом стояв вусань із зачесаним назад гладким волоссям та уважними чіпкими очима під розкішними чорними бровами.
  
  — Містере Дісней, дозвольте відрекомендувати мого друга Білла Титлу, художника з Нью-Йорка, я вам про нього говорив, — сказав Беббіт офіційним голосом.
  
  — Звісно, говорив. Ну що ж, Білле, ласкаво просимо до команди Міккі Мауса! — простягнув руку вусань.
  
  Білл простягнув руку у відповідь:
  
  — Але...
  
  — Жодних але! — сказав Дісней, стискаючи його долоню.
  
  За перший рік у компанії Діснея Біллові, як усім новачкам, довелося робити багато чорної роботи у чергових серіях Міккі Мауса і Шалапутних Симфоній. Зате, коли він допався до великої задачі у сюжеті про бійку двох півнів за курку — отут уже дав перцю! Навіть бос зауважив: «Це саме те, чого ми прагнемо. Ти робиш речі, яких раніше ніхто не робив». Ще б пак — в історії про півнів Білл поєднав дитячі враження від півнячих боїв, що їх бачив на ярмарку, з образом кумира усіх хлопчаків — чемпіона з боксу Джека Демпсі.
  
  Зрозуміло, що все це давалося через виснажливу роботу, але хіба можна скаржитися на те, що доводиться багато малювати, якщо єдине, що ти по-справжньому любиш у житті — це малювання? Тим більше в умовах, коли кожен художник може одразу переглянути результат на мувіолі — чудовому пристрої, який дає можливість крутити кадри вперед-назад, зупиняти і прискорювати, і тут-таки монтувати різні версії, поки отримаєш потрібний результат. Нью-йоркський бос тільки б посміявся, дивлячись на це — він вважав, що платить гроші за те, що люди вже вміють робити, а не за те, що вчаться. Тому художникам там рідко вдавалося побачити результати своєї роботи — хіба у кінотеатрі. А тут — суцільні піт-бокси, так називали попередні перегляди, що відбувалися у маленькому, схожому на коробку залі. Кожен фільм там переглядався в ескізному варіанті, потім у чорновому, напівчорновому, півчистовому, чистовому і нарешті фінальному. І на кожному етапі продюсер вносив правки, які примушували спітніти не одного аніматора, через що, власне, їх і прозвали піт-боксами. А семінари з аналізу руху, де розкладали на кадри усе, що ворушиться, і знаходили лаконічні графічні образи для будь-яких форм? Білл зі своєю європейською школою швидко став лідером таких зустрічей, адже раніше єдиним художником з освітою на студії був Грим Нетвік, який через це тримав ексклюзив на розробку всіх жіночих персонажів.
  
  Білл дякував долі та Арту, який виманив його із провінційного з точки зору анімації Нью-Йорка, ба й Арт, який був головним промоутером всіх навчань, пишався другом, після появи якого акції Беббіта в компанії суттєво підросли. Гуфі, що його колись намалював Арт, вже став буденним персонажем пригод Міккі Мауса, але Беббіт своїм довгим носом відчував потенціал, яким заряджається компанія, і прагнув нових масштабних проектів.
  
  — Знаєш, старий, — сказав він якось Біллові. — Я тут написав трактат про Гуфі, а точніше про його спосіб мислення.
  
  — Спосіб чого? — уточнив Титла.
  
  — Мислення. Розумієш, старий, те, як він ходить, — Арт пальцями на столі спробував позначити знамениту ходу свого персонажа. — Безперечно, дуже важливо. Але якщо ми не зрозуміємо, як він думає, то завтра намалюємо якусь бздуру і навіть не відчуємо цього.
  
  Титла чхнув. Нещодавно його прохопило свіжим океанським вітром, і тепер вже третій день не відпускав нежить.
  
  — Старий, ти перебираєш. Ну, я розумію, характер. Це важлива річ. Але мислення?
  
  — Саме так! — Арт гаряче стукнув по столу кулаком. — Хто там сказав «я мислю, отже, існую»?
  
  — Декарт, — підказав Білл.
  
  — Що то воно — європейська освіта! — під’южив Беббіт. — Отож ми можемо піти від зворотного: я існую, значить, я мислю! Гуфі існує, чи ти маєш сумніви?
  
  — Після стількох серій, ні. Жодних сумнівів.
  
  — Отже, Гуфі існує, Гуфі діє, а значить він має трохи олії в голові! Тобто мислить!
  
  З такою аргументацією не посперечаєшся.
  
  — Хлопці, — до кімнати зазирнув Девід Генд, директор виробництва. — Містер Дісней чекає на вас у холі. Буде велика нарада, тому не баріться, якщо не хочете пробуксувати перед його очима.
  
  У холі вже було розставлено стільці, і до них поспішали художники — люди не надто дисципліновані, якщо не йдеться про отримання платні або зустріч з босом — тут навіть найбільш творча людина стає зразком пунктуальності. Прийшли навіть кілька дівчат з чорнильно-фарбувального цеху. Генд разом з іншими керівниками стали трохи осторонь, щоб бачити всіх.
  
  Дісней у своєму світлому костюмі вийшов наперед і подивився на кожного — а він це вмів, — одним поглядом охопити всіх так, що здавалося — очі вишукують персонально тебе. Під цим поглядом Титла скулився та раптом відчув нездоланне бажання чхнути. Проте переривати боса таким чином було б неввічливо, тому він одразу пальцями почав терти перенісся, і це допомогло.
  
  — Вітаю, пані та панове, — промовив Дісней і зробив ще один невеличкий крок вперед, щоб опинитися точно у центрі імпровізованої зали. — Я зібрав усіх вас тут, щоб розповісти казку.
  
  Попри такий легковажний початок, ніхто не посміхнувся — казки на студії Діснея були бізнесом, тобто серйозною справою, а якщо їх розповідав особисто бос, то й поготів. А той, витримавши паузу, почав:
  
  — Колись, у старі часи, жила собі чарівна маленька принцеса на ім’я Білосніжка. Її пихата й зла мачуха Королева боялася, що одного дня краса Білосніжки затьмарить її власну, а тому вдягала маленьку принцесу у лахміття та примушувала працювати на кухні. Кожного дня Королева запитувала своє чарівне люстерко: «Скажи, люстерко на стіні, найкрасивіша я чи ні?» — Дісней підняв руку, зображаючи жінку, що дивиться у дзеркало, і вся його постать вмить виструнчилася, а обличчя набрало якоїсь монаршої величі.
  
  — Я знаю цю казку, — прошепотів Білл на вухо Беббіту, що сидів поруч.
  
  — Я теж. Був такий мультик з Бетті Буп, — кивнув той.
  
  — І допоки люстерко відповідало «Хоч обійди усі світи, прекраснішої не знайти», зла мачуха не чіпала Білосніжки.
  
  Дісней розповідав казку, неначе перед ним були діти. Він по черзі перетворювався на Королеву і Білосніжку, Принца на коні, оленят та пташок. Його розкішні чорні брови просто-таки літали по обличчю, вони суворо супилися біля носа, і раптом вигиналися здивованими півколами, в один момент перетворюючи образ злої мачухи на чарівливу дівчину. А коли розпочалася історія з гномами і Дісней взявся присідати та ходити навпочіпки, показуючи різні образи та характери Буркотуна, Мудрика, Веселуна та Тихоні, глядачі запосміхалися — настільки це було кумедно.
  
  Сміх, як не дивно, притлумлює чхання, тому Титла охоче хихотів разом з усіма.
  
  Нарешті Принц поцілував Білосніжку, і казка закінчилася. Під враженням побаченого дехто навіть почав аплодувати.
  
  — Ну, ви зрозуміли, що це наш новий проект, — пояснив Девід Генд, поки Дісней кланявся.
  
  — Але ж, бос, — підвівся з місця Арт. — Це тривало дві години, — він показав годинник, який, виявляється, весь цей час тримав у руках.
  
  — Молодець, — Дісней посміхнувся. — Все правильно. Це буде мультфільм не на дві, але на півтори години. Повний метр.
  
  — Повний метр? — недовірливо перепитав хтось іззаду.
  
  Дісней кивнув.
  
  — Але ж це неможливо.
  
  — Пробачте, панове, можливо, ви не помітили, але ми з вами тут цілими днями робимо неможливе, — посміхнувся у відповідь Дісней.
  
  Усі загомоніли, вражені почутим.
  
  — Врешті чим десять мультиків по вісім хвилин відрізняються від одного на вісімдесят? — запитав Генд.
  
  — Звісно, відрізняються, — одразу зауважив Беббіт. — У різних мультиках можна повторювати одні й ті ж трюки чи ґеґи, а для одного фільму скільки ж треба їх вигадати?
  
  — Саме тому, — сказав Дісней. — Саме тому я плачу п’ять доларів кожному, хто запропонує добрий ґеґ. І це стосується не тільки художників, але й усього персоналу студії.
  
  — Діти не витримають такого довгого фільму, — скептично промовив Грим Нетвік, монополіст жіночих образів.
  
  — Діти й не таке витримують. Наприклад, школу, — директор Генд мав відповіді на всі питання. Ще б пак — сценарій вже було написано, а значить рішення обговорювали тисячу разів.
  
  — А оскільки робота нова і масштабна, — Дісней підвищив голос, і гомін водночас ущух. — То я хочу призначити аж чотирьох супервайзерів, — він зробив паузу, вишукуючи серед присутніх потрібних людей. — Це Фред Мур, Гамільтон Ласк, Норман Ферґюсон і... Білл Титла.
  
  Почувши своє ім’я, Білл розгубився, і несамовите бажання чхнути знову повернулося до нього, тож довелося знову терти носа.
  
  — Вітаю, старий! — поплескав його по плечу Арт.
  
  — Білосніжку малюватиме наш незамінний Нетвік під керівництвом Ласка. А Беббіт... ти вже добре навчився малювати голих жінок?
  
  Усі засміялися та заозиралися на Арта.
  
  — Значить, настав час одягнених. Королева-мачуха — твоя. І до речі, Гриме, давай цього разу обійдемося без сексуального підтексту. Звісно, чоловіки люблять твою Бетті Буп, але тут інший випадок, зрозуміло?
  
  — Як скажете, — знизав плечима той.
  
  І в цей момент чхання таки перемогло Титлу і вихлюпнулося назовні громоподібним звуком, від якого сахнувся Беббіт та пригнув голову хлопець попереду.
  
  Тут уже весь зал вибухнув щирим сміхом.
  
  Лише директор виробництва Генд лишався незворушним, і коли всі відсміялися, він поліз у кишеню:
  
  — Тобі п’ять доларів, хлопче, — простягнув він купюру Біллу.
  7
  
  Усі начальники однакові — щойно давши завдання, одразу вимагають результату. Складна розшукова справа потребує занурення, обмірковування, а коли тебе мало не щодня підганяють, бо «Москва вимагає», багато не поміркуєш.
  
  Після чергового сеансу спонукання старший лейтенант Стекляр нагадав керівництву про висловлене ще при призначенні прохання направляти до нього усі листівки, малюнки та інші графічні матеріали, вилучені у бандитів в лісі та їхніх попихачів у селах. Тепер стимульоване тиском згори розпорядження враз неначе відкрило таємні шлюзи, і стоси паперів на столах почали збільшуватися щодня, погрожуючи перетворитися на звалище. Довелося дати команду Мудрицькому, щоб взявся якось систематизувати їх. І колишній бібліотекар на диво швидко навів лад на столі з доказами.
  
  — Я поділив за жанрами. Тут агітаційні листівки, а тут карикатури і сатиричні журнали.
  
  — Журнали? — не повірив Скляр.
  
  — Так точно. Нам передали два журнали «Український перець» та «Хрін», — Мудрицький взяв зі столу тоненькі книжечки і показав їх керівнику. — Як бачите, «Перець» навіть з кольором.
  
  — Бачу, — Стекляр гидливо скривився.
  
  — Окремо я поклав маленькі папірці з написом «Бофон». Їх дуже багато.
  
  — А ти хіба не знаєш, що таке бофони?
  
  — Ні. У нас в Ніжині їх не було.
  
  Звісно, до Ніжина таке дійти не могло. Хоча націоналістів колись ловили навіть на Донбасі.
  
  — Це щось на зразок грошей, — пояснив Стекляр. — Бойовий фонд — Бо-фон.
  
  — У них і гроші є?
  
  — Не зовсім. Бофонами вони платять селянам замість грошей. Обіцяють заплатити, коли переможуть.
  
  — Це як наші облігації державної позики?
  
  — Ну ти! — обурився Стекляр. — Знайшов із чим порівнювати!
  
  Мудрицький знітився:
  
  — Я лише за механізмом дії, — і швидко повів далі від небезпечної теми. — Осьо парадні портрети.
  
  — Що-що?
  
  — Портрети, — не зовсім впевнено повторив лейтенант. — Парадні.
  
  Стекляр взяв зі столу кілька аркушиків із зображеннями облич і став переглядати.
  
  — І справді. Генерал Роман Шухевич... ти ба, генерал!.. Заступник голови генерального секретаріату УГВР Осип Дяків... Що таке УГВР тобі вже роз’яснили?
  
  — Ні, — покрутив головою Мудрицький.
  
  — Це їхній уряд. Вони собі державу вигадали бандитську. Бачиш, уряд, гроші, портрети керівників... тьху ти! Просто як кіноартистів їх малюють.
  
  — Ось тут брошури з текстами, — продовжував показувати лейтенант.
  
  — Молодець! — підсумував Стекляр. У кабінеті було спекотно, тому він періодично крутив шиєю, щоб піт не заливав комірець.
  
  — Служу Радянському Союзу!
  
  — А тепер бери лупу і шукай на них отаку жучку, — Стекляр потягнувся за олівцем і зобразив на чистому аркушику знак невідомого художника, перехрещені літери X та Н.
  
  — А що це?
  
  — Той, кого ми шукаємо. Ха Ен.
  
  — А що означає Ха Ен?
  
  — Оце ж і треба з’ясувати.
  
  Двері кабінету розчахнулися, і на порозі виник капітан Маркелов. Очі його блищали чи то від прихованого тріумфу, чи від алкоголю. Втім, для вживання алкоголю теж потрібен привід, а значить щось-таки сталося.
  
  — Чим похвалишся? — запитав Стекляр.
  
  — Попа взяли. У лісі служив, — доповів Маркелов.
  
  — А як узнали?
  
  — Ястребки помітили. Вертався, кажуть, з лісу, неначе із грибами, а у самого хрест на шиї. Хто ж за грибами із хрестом ходить?
  
  — Слушно.
  
  — Так він же піп, — не зрозумів Мудрицький. — Попи завжди з хрестами.
  
  Капітан загиготів:
  
  — Ех ти, ніжинський! Для попа хрест, що для тебе погони. Форма. Ти у формі підеш за грибами?
  
  — Ні.
  
  — От і він так само. Якщо з хрестом, значить службу правив, ясно?
  
  — Так точно.
  
  Стекляр пожвавішав:
  
  — Де це?
  
  — Біля Здолбунова.
  
  — Поїхали, я хочу з ним поговорити.
  
  — А можна з вами? — запитав навздогін Мудрицький.
  
  Стекляр з порогу махнув рукою:
  
  — Давай, бібліотекарю. Провітришся, а заразом і оперативної роботи понюхаєш.
  
  Мотоцикл Маркелова стояв на сонці, тому чорне фарбоване залізо розпеклося до краю. Стекляр, сідаючи в коляску, необережно сперся на неї рукою:
  
  — Чорт! На ньому добре яйця смажити.
  
  — Зараз перевіримо! — зареготав Маркелов, займаючи місце за кермом. — Сержант! — гукнув він одного зі своїх бійців. — Бігом, відро води! Одна нога тут, друга там!
  
  Той миттю кинувся виконувати наказ. Маркелов завів двигун. Мудрицький влаштувався у нього за спиною.
  
  — А що за піп? Греко-католик? — влаштувавшись у колясці, Стекляр взявся носовичком витирати піт із карку.
  
  — Та ні. За поляків був у польській церкві, потім, коли переписали у нашу, став у нашій. За німців перейшов у автокефальну, а тоді знов до нашої. Як усі. Сільрада пише, що лояльний до радянської влади.
  
  — Ага, лояльний. Усі вони тут лояльні, — Стекляр промокнув скроні від поту й акуратно склав хусточку до кишені.
  
  Тим часом на дорозі з’явився боєць з відром води. Маркелов, побачивши його, натиснув на газ і рвонув з місця назустріч.
  
  — Сержант! Поливай! — закричав він на повні груди, заглушаючи ревіння двигуна.
  
  Боєць, звиклий вже до витребеньок командира, не роздумуючи, махнув відром і вихлюпнув весь його вміст просто назустріч мотоциклу, а той на ходу врізався у потік води, прийнявши її на пасажирів та розпечений корпус. Пасажири вмить стали мокрими як хлющ. Від несподіваного душу врятувався лише Мудрицький, що сидів позаду водія.
  
  — Бу-га-га-га-га! — несамовито зареготав Маркелов і наддав газу.
  
  Стекляр у колясці зовсім не поділяв його веселощів. Адже мокра форма одразу прилипла до грудей, а комірець перетворився на ганчірку. Щоправда, треба віддати належне: зустрічний вітер швидко охолодив розпечене тіло й техніку, саме тому керівник слідчої групи не став робити зауваження старшому за званням підлеглому, а обмежився несхвальним поглядом.
  
  Десять кілометрів — невелика відстань, але повоєнні дороги не дозволяли мотоциклу проявити всю свою потугу, особливо коли довелося звернути на путівець. Проте за півгодини вони вже в’їхали у село. Бані церкви, яка дивом вистояла у часи боротьби з релігією, слугували добрим орієнтиром. Біля облізлого будинку з червоним прапором Маркелов пригальмував:
  
  — Почекай, я заскочу за секретарем сільради, хай помилується, хто у них тут лояльний.
  
  Стекляр залишився в колясці, Мудрицький зліз із сидіння та запалив цигарку.
  
  На вулиці було тихо, як тільки може бути тихо сонячного літнього дня, коли всі працездатні зайняті у полі, а ті, що не працюють, воліють не лізти начальству в очі. Попід парканом, що оточував помешкання сільської влади, сиділо троє — точніше, це тільки на перший погляд здавалося, що вони сиділи, бо мертві тіла просто притулили до паркану, щоб перехожі могли бачити їхні обличчя. Троє чоловіків, сірих, запилюжених, у всіх на головах чорною засохлою кров’ю позначені отвори від куль. Мабуть, застрелилися, як це заведено у найзатятіших бандитів. Чи то, може, хтось із бійців вирішив на місці звести розрахунки з націоналістами. Звісно, подібні розправи суворо заборонялися, але хіба стримаєш людину, коли вона бачить перед собою ворога, який щойно стріляв у неї або убив її товариша? А при взятті бандитських бункерів бувало всяке — загнаний звір іноді боляче кусає. Звісно, втрати під час подібних операцій не розголошувалися, але кожен працівник МҐБ знав, чим ризикує, коли стикається із націоналістами.
  
  — Хто це? — запитав Мудрицький, який уважно розглядав цю картину. Що то воно — новачок.
  
  — Здогадайся, — ліниво відказав Стекляр.
  
  — Мабуть, убиті бандити. Але не тут же їх убили.
  
  — Не тут, — погодився Стекляр. — А от тепер прояви оперативну кмітливість і спробуй здогадатися, навіщо їх тут розклали?
  
  Мудрицький замислено затягнувся цигаркою:
  
  — Людей полякати?
  
  — Правильно, тільки не полякати, а попередити. А ще для чого?
  
  — Не знаю, — лейтенант знизав плечима.
  
  — Ех ти, ніжинський! Дивися, оно поруч стоїть боєць з автоматом. Охороняє. Думаєш, мертвяки можуть втекти?
  
  — Ні.
  
  — Правильно. Втекти вони, звісно, не можуть, але їх можуть вкрасти.
  
  — Для чого? — здивувався Мудрицький.
  
  — Для того, що тут у кожній другій родині не батько, то кум чи сват у лісі. І вони своїх мертвих хочуть поховати. Зрозумів?
  
  — Так точно.
  
  Стекляр скептично глянув на підлеглого:
  
  — А що зрозумів?
  
  — Що їх тут виставляють, щоб виявити родичів, друзів, визначити таємних спільників.
  
  — Гм. А ти тямущий! — і справді, лейтенант приємно дивував, не лише документи йому даються, значить, діло буде. — Дивися, — показав рукою Стекляр. — Отам під грушкою сидить чоловік у цивільному. Це наш працівник, і він не просто так сидить. Ввечері люди будуть іти з поля, то їх сюди зберуть, щоб показати бандитів, а наш працівник буде уважно дивитися в обличчя — хто як реагує. Жінки, а особливо діти, не можуть себе контролювати, і якщо впізнають, обов’язково проявлять свої емоції. Ну а там далі суд та Сибір. Так ми знищуємо базу постачання бойовиків.
  
  За хвилину повернувся Маркелов, він був один.
  
  — Секретар уже там. Поїхали.
  
  До церкви дісталися за кілька хвилин, але перед тим, як братися до справи, умилися біля криниці, щоб освіжитися після запилюженої дороги. Форма вже висохла на сонці, і про нещодавній душ нагадували хіба мокрі плями під пахвами.
  
  Священик у чорному неновому підряснику смиренно стояв у кімнатці за скромним іконостасом, сержант із наставленою зброєю вмостився за столом, спираючи зброю на семисвічник та підмостивши під руку скриньку з дарами.
  
  — Товаришу капітан! — одразу підхопився сержант.
  
  — Відставити, — махнув рукою Маркелов.
  
  Стекляр, який після вмивання все ще витирав руки носовичком, уважно оглянув служителя культу. Той виглядав зовсім не велично — погаслий погляд, зігнута спина, хіба що борода видавала у ньому духовну особу.
  
  З хорів лунав шум — там тривав обшук.
  
  — Ну що, отче, бандитам служимо? — спокійно, навіть лагідно запитав Стекляр.
  
  — Яким бандитам? — тихо перепитав священик. — У церкві різні люде бувають. Осьо навіть ви прийшли.
  
  — Стара пісенька, — хихотнув Маркелов.
  
  Стекляр скептично скривився:
  
  — От тільки не треба нам тут розповідати, що ви у ризах і з дарами ходили по гриби, — сказав він.
  
  Священик опустив очі.
  
  — Гріх на душу ни візьму, брехати ни буду. Служив я в лісі. Прийшли люди, попрохали. Бо свято Боже.
  
  — А що за люди, не відрекомендувалися?
  
  — Я ни питав.
  
  — Дарма не питали. Зараз часи тривожні, у лісі бандити...
  
  Стекляр підійшов ближче до священика і різким рухом обернув його обличчя до себе:
  
  — Провести у бункер зможеш?
  
  Той на диво спокійно відповів:
  
  — На галявині служив. Як схочете, галявину покажу.
  
  — Бреше, — впевнено зауважив Маркелов.
  
  — А може, й не бреше, — Стекляр подивився в очі служителю культу, але той витримав погляд, і лейтенант поліз до планшета, який за артилерійською звичкою, носив із собою. — Тоді скажіть мені, чи знаєте ви людину, яка це намалювала? — в руці він тримав малюнок за підписом «ХН», на якому двоє військових лежали у засідці між дерев.
  
  Священик оглянув малюнок і похитав головою:
  
  — У нашому селі художників нима.
  
  — А не у вашому селі?
  
  — Ні. Такого не знаю.
  
  Попри постійне «ні», що вилітало з вуст підозрюваного, Стекляр зовсім не дратувався, чи принаймні не давав знати про це. Мудрицький, як і годиться новачку, уважно спостерігав за допитом.
  
  — Ну гаразд. А як ви гадаєте, цей ліс, що тут намальований, він наш чи ні?
  
  Очі священика ще раз пройшлися зображенням:
  
  — Схоже, що волинський. Хоча ліс скрізь однаковий.
  
  — Не скажіть. А чому вам здається, що це Волинь?
  
  Священик знизав плечима:
  
  — Не знаю. Дух у нього наш, тутешній. Мабуть, хтось... — і він зупинився, немовби хапаючи себе за язика.
  
  — Еге ж, — кивнув Стекляр. — І мені так здається. А скажіть, вам не знайомий ніхто з ініціалами Ха Ен?
  
  — Ха Ен? — священик наморщив чоло. — Ха... Є в нас дід Харитон, пасіку доглядає, але як його по батькові, ни знаю...
  
  — Дід не годиться. Ха Ен. Згадуйте.
  
  — Ха... Харлампій. Нима в нас Харлампіїв.
  
  — Може, Хома? — підказав Маркелов.
  
  — А є якийсь список імен на Ха? — поцікавився Мудрицький.
  
  — Так у святках подивіться, — знизав плечима священик.
  
  — У святках? А де вони? — Стекляр іще раз подивувався тямущості ніжинського бібліотекаря.
  
  Служитель культу показав пальцем у куток. Стекляр підійшов і взяв з полиці тоненьку книжечку-календар.
  
  — Як цікаво... — він погортав сторінки, потім кивнув Маркелову: — продовжуйте без мене, — і попрямував до виходу з храму.
  
  — Ну що, паскудо, будеш говорити, чи спочатку тобі зуби вибити? — почувся з-за спини громовий голос капітана.
  
  Стекляр не любив дивитися на те, що в документах називалося «застосуванням фізичного впливу». Куди краще мати справу з підозрюваним вже після такого застосування, коли будь-який рух слідчого викликає в ньому судоми страху. Кожному своє: Маркелову сила, а керівнику психологія. Стекляр вийшов з незатишного приміщення на церковний двір і примостився у тіньку біля криниці, повністю занурений у вивчення церковної книжечки.
  
  — Ти диви! — захоплювався він, вкотре переглядаючи списки християнських святих. — Христофор, Харлампій, Хома, Харитон. Оце і все.
  
  Після повернення до управління МҐБ, Стекляр перш за все наказав Мудрицькому:
  
  — Так, пиши відношення. Просимо допитати усіх підслідних, що проходять по статтям за антирадянську діяльність, чи не відома їм людина з ініціалами Н і X... Розумієш, виявляється, у християнському календарі лише чотири імені на Ха, — пояснював він під стукіт друкарської машинки. — Та й ті зустрічаються лише у старих дідів. А значить що? Значить, наш художник — Ен Ха! Ен Ха, а зовсім не Ха Ен.
  8
  
  Вхід до криївки ховався під дровітнею, тому кожного вечора перед початком роботи доводилося перекладати дрова, а після завершення — вертати їх на місце. Через це, а також через короткі літні ночі справа з облаштування просувалася повільно попри те, що Грім із Гнатом працювали вправно та із задоволенням — не все ж відсиджуватися на горищі, треба й кров по жилах розігнати. Яму попід сараєм викопали ще навесні, коли свіжу землю легко викинути так, щоб вона лишилася непоміченою, тоді ж поклали перекриття. Зараз лишалося тільки обкласти стіни колодами, настелити підлогу та зробити лежаки — здається, не так вже й багато, можна швидко впоратися. Однак швидко — це коли є готові дошки, а чи принаймні кожну з них не треба випилювати, скоцюрбившись у крихітній ямі, впріваючи від задухи під низькою стелею, це коли можеш працювати на сонці, а не глупої ночі, це коли кожна стружка чи жменя тирси не вимагає знищення, бо може здатися підозрілою випадковому стрибку чи міліціонеру.
  
  — Друже Грім, можна запитати? — довготелесий Гнат на долівці працював повздовжньою пилкою, і сорочка на його спині змокріла ущент. — А хіба Буйний мав право зайняти криївку, яку готували були для нас?
  
  Грім, який, примостившись на нашвидкуруч збитому риштуванні, облаштовував вентиляційний хід через загату, озирнувся:
  
  — Знаєш, як кажуть, сусідське поле — не чуже. Він же знає, що ми його силою вибивати не станемо, от і зухваліє.
  
  — Але ж совість має бути!
  
  — Друг Зот уже написав Буйному, а той відповідає, що змусили обставини.
  
  — Як лисичка, — невесело посміхнувся Гнат і витер спітніле чоло.
  
  — Яка лисичка?
  
  — У зайчиковій хатці: собаки гнали — не вигнали, ведмідь гнав — не вигнав.
  
  — Еге ж. Але Зот відправив ляментацію у Центральний Провід. Я теж буду наполягати на відзисканні криївки в Буйного, бо тут зимувати не можна, — голос провідника посуворішав. — Тут дитина, а діти небезпечні.
  
  — Антося? — Здивовано обернувся Гнат. — Але ж вона допомагає нам...
  
  — Сьогодні нам, завтра їм. Ти знаєш, що для того, щоб викрити сотника Спартана, агент МҐБ одружився з його сестрою?
  
  — Одружився з сестрою? — не повірив Гнат.
  
  — Саме так. Одружився і виказав, — Грім менторськи покивав головою, хоч співрозмовник і не міг цього побачити. — Комуністи не вірять в Бога, тому не мають нічого святого. Ні любові до жінки, ні жалю до дитини. Ніц.
  
  Гнат зітхнув.
  
  — А як просувається твоє навчання? — поцікавився провідник.
  
  — Та просувається, — невесело відгукнувся хлопець, і пилка в його руках заспівала з лютою силою.
  
  — А з чого така досада?
  
  Гнат раптом зупинив роботу і обернувся до Грома.
  
  — Не моє це, друже провідник. Хлопці там воюють, а я тут папір псую! Мене на підривника навчали.
  
  — Правильно. Підривнику, так само, як і художнику, потрібна тверда рука.
  
  — І що з того?
  
  — А те, що ворог сильніший, тому нам не здолати його у відкритому бою. Однак зараз західні країни почали прозрівати, тому потроху складається міжнародна антисталінська коаліція. За кілька років, коли вони уже всерйоз візьмуться за СРСР, мають побачити, що українці — не худоба у стійлі. Що ми боремося. Помагають лише тим, хто бореться. Зрозумів? Хто борець, той здобуває світ.
  
  — А хіба підривати їм машини й тюрми — це не боротьба?
  
  Грім поклав молоток, спустився з ослона, на якому був стояв, і зазирнув Гнатові в очі:
  
  — Олівець в умовах підпілля є більш грізною зброєю, ніж куля. Скільки разів тобі говорено?
  
  — Але ж совіти нас не олівцями б’ють!
  
  На скронях провідника виступили жили:
  
  — Накази Проводу не обговорюють, а виконують. Це зрозуміло?
  
  — Зрозуміло, — буркнув Гнат і знову взявся до роботи.
  
  Та Грім не поспішав повертатися на риштування.
  
  — Я знаю, про що ти насправді думаєш! Про того капітана, що вивіз на Сибір твою родину. Як його?
  
  — Маркелов, — буркнув Гнат.
  
  — Маркелов, — повторив Грім відлунням. А потім повернувся до командирських інтонацій. — Так от, викинь його з голови. Це наказ!
  
  Пилка несамовито шурхотіла у Гнатових руках, хлопець смикав її так, неначе збирався вимістити на дошці усю свою лють. Мовчанка підлеглого явно прийшлася провідникові не до смаку.
  
  — Пропагандивний фронт зараз є важливішим за все! І не тобі рішати, як і що робити. Скажуть малювати — будеш малювати, скажуть підривати — будеш підривати, — Грім різко махнув рукою, ніби ставлячи крапку у розмові, і повернувся до своєї роботи.
  
  Після робочої ночі день ставив перед підпільниками наступні задачі — відпочити та відновити сили до вечора, забезпечити чатування на горищі, але окрім цього на Гната чекали уроки малювання, коли друг Зот садив його біля себе та терпляче пояснював:
  
  — Роблячи гравюру, ти можеш працювати тільки лінією. Тому одразу вчися виділяти, які лінії головні, а без яких можна обійтися. І пам’ятай, що малюнок — це не лише контур, малюнок — це об’єм, однак створити його можна лише лінією. Второпав?
  
  — Второпав, — бурчав Гнат і вимальовував лінії на папері попри те, що руки його більше звикли до сокири, ніж до олівця.
  
  Складна справа це малювання! Це тільки здається, що черканув олівцем, і все. А насправді зробити так, щоб різні лінії разом склалися у людину, то вже просто чаклунство. Копіювати чуже Гнатові ще сяк-так вдавалося, але намалювати щось самому — тут хоч кричи. Добре, коли Зот давав прості завдання — кружку чи, скажімо, яблуко, але коли він вимагав зобразити, наприклад, Антосину руку, то з результату сміялися усі — і в першу чергу сама Антося.
  
  — Дядьку Гнате, хіба ж у мене така ручка? Це якийсь страшний корч, а не ручка! — заливалася дівчинка, примушуючи Гната червоніти.
  
  Зате літери Гнатові вдавалися на славу — що то, тверда рука! Вчитель охоче доручав йому вирізати кліше листівок, а іноді навіть переносити малюнки на дерево.
  
  Утім окрім виготовлення бойової продукції невтомний Зот частенько брав до рук олівець, щоб малювати зовсім інше — хату, двір, дорогу, і навіть раз по раз брався за портрети — то Гната, то Устини, якщо її вдавалося відірвати від домашніх справ. Ці малюнки не можна було вирізати на дереві — вони були зовсім іншого ґатунку.
  
  — Друже Зот, — дивувався Гнат. — Нащо ти це малюєш? Тобі ж не треба вчитися.
  
  Але той у відповідь посміхався у вуса і казав одну й ту ж фразу:
  
  — Справжній художник вчиться усе життя.
  
  Устина спочатку нітилася уважних поглядів художника, який сидів навпроти з аркушем паперу та олівцем, але коли врешті побачила результат його роботи, ойкнула і знову зашарілася, але тепер уже від захвату. Уважна Антося довго вивчала мамин портрет прижмуреним оком, поки зрештою підсумувала:
  
  — Мамочко, ти така красива, просто як Королева-мачуха!
  
  Усі розреготалися, тільки Устина насупила брови:
  
  — Чого це раптом мачуха?
  
  — Тому що «хоч обійди усі світи, прекраснішої не знайти!» Ти красивіша за всіх, крім Королівни Сніжки. Зрозуміло?
  
  Тут уже засміялася й Устина. Вона навіть захотіла повішати свій портрет у хаті замість старої фотографії, але Грім забрав його і заховав у криївці — він взагалі дуже не любив, коли замість роботи Зот займався зовсім не потрібними, на його погляд, справами.
  
  — Ти порушуєш конспірацію! — сварився Грім. — А як хтось побачить? Що ти скажеш? Де взяла? Хто малював?
  
  Від його постійних вичитувань Устина втягувала голову у плечі, неначе черепаха, але Зот пропускав усе це повз вуха і наступного разу вже малював Антосю, хоч та й не могла всидіти на місці, кожну секунду підскакуючи з цікавості:
  
  — Ну як? Що там? Гарно я вийшла?
  
  Після того, як Зот намалював її ляльці нове лепське обличчя, дівчинка весь час крутилася біля художника. І врешті-решт, коли попри непосидючість моделі портрет було закінчено, Антося схопила його обома ручками, поцілувала і притисла до грудей:
  
  — Яка я гарна! Як Королівна Сніжка! — а потім взяла дядька Зота за руку. — Ходім, я тобі за це подарунок подарую.
  
  — Який іще подарунок? — здивувалася Устина.
  
  Зот лише посміхнувся та покульгав за Антосею, спираючись на свою ковіньку. Дівчинка урочисто провела його до сараю і відчинила двері.
  
  — Бери.
  
  — Що там? — здивувався дядько Зот.
  
  — Велосипед. Татків. Він не буде сваритися. А тебе на ньому можна в ліс возити, і ніхто-ніхто не побачить твоїх слідів.
  
  — Ех! — зітхнула Устина. — Це чоловіка мого. Тільки він давно пуломаний.
  
  Почувши це, Гнат зробив крок вперед і зазирнув у двері сараю:
  
  — Ану подивимося, що там у нього пуломане.
  
  Робота руками викликала в нього значно більше ентузіазму, ніж малювання. За два дні хлопець перебрав велосипед до останнього гвинтика, промив у гасі кожну детальку, щось підклепав, накачав колеса, і — оце диво — викотив на двір цілком справний транспорт. Тут навіть Грім не став сваритися — адже тепер вони й справді могли перевозити Зота швидко та безслідно, а крім того велосипед дозволяв перенести зустрічі зі зв’язковими подалі від хутору, щоб не ризикувати.
  
  Наступного ж дня вони влаштували Зотові прогулянку до лісу — для настрою та свіжих вражень, які потрібні художнику, немов повітря. Але замість відпочивати той знову схопився за олівець і почав малювати все, що бачив — дерева, пташок, квіти й траву. Дивна людина!
  
  Врешті у серпні попри повільне просування робіт, криївку було закінчено, про що Грім й оголосив увечері, коли Антосю вже поклали спати.
  
  — Будемо перебиратися, — сказав він.
  
  — Сьогодні не тре, — раптом запротестувала зазвичай мовчазна бабка Марта.
  
  — Чого це? — Грім був здивований, як людина, що не звикла до заперечень.
  
  — Пунеділок. В пунеділок перехіщини не роблять.
  
  — А коли ж їх роблять? — поцікавився Зот, який уже почав збирати свої дощечки.
  
  — Та будь-коли, аби не в пунеділок і не в четвер. Але найкраще — на свято. Почекали б Воздвиження, а тоді переходили.
  
  — А коли Воздвиження? — перепитав Гнат, який не дуже знався на православному календарі.
  
  — За місяць, — підказала Устина.
  
  Грім обвів своїм суворим поглядом кожного, і кожен, окрім Зота, опустив очі.
  
  — Будемо перебиратися. Це наказ. Друже Гнат, збирай речі.
  
  І водночас усі заметушилися, як воно завжди буває при переїздах. Звісно, терміновості не було жодної, але Грома так роздратувала несподівана дискусія навколо його слів, що він тепер уже не міг від них відмовитися, і тому невдоволеним голосом підганяв усіх. Попри свої заперечення, бабка Марта теж приєдналася до загального комашиння — спочатку збирала хлопцям вечерю в нову хату, потім навіщось бігала в курник, а потім вручила Зотові хлібину, загорнену у рушник.
  
  — Тримай, — сказала баба, неначе саме вона, а не Грім тут командувала.
  
  — Що це? — здивувався Зот.
  
  — Хіба не бачиш? Хліб. Ти старший чоловік. Тобі й хліб заносити.
  
  Майна у партизанів було багатенько — і заготовки для форм, і папір, і різне художнє причандалля, але врешті усі манатки вмістили у вузли та вирушили до повітки, де попід дровітнею було облаштовано вхід. Слідом пішла й Устина, бо за це літо звикла до гостей, немов до рідних, і не могла їх не провести.
  
  Грім із Гнатом почали перекладати дрова, щоб звільнити вхід. І за грюкотом полін Устина не одразу розчула дихання за спиною. Обернулася — о, бабка Марта, вже теж тут. Не може, щоб не впхати свого носа.
  
  Коли дрова було перекладено, звільнилася ляда, і Грім підняв її.
  
  — Стій! — раптом скомандувала бабка Марта.
  
  Провідник був заскочений зненацька настільки, що й справді зупинився. Стара підійшла до чорного отвору і одним спритним рухом вихопила з-під пахви щось чорне й величеньке, та кинула його у люк. Там зашуміло, і раптом з-під землі долинуло квоктання.
  
  — Що це? — здивовано запитав Гнат.
  
  — Півень, — пояснила бабка Марта. — Навіть у новій церкві тра, коб спочатку курка із півнем повінчєлися.
  
  — Забобони, — пробурчав Грім.
  
  — Може, й забобони. Але люде не перший рік на світі живуть, то й тре робєти, як люди роблять, — стара взялася керувати, немовби й справді була провідником. — Теперка ти, — скомандувала вона Зоту.
  
  Той посміхнувся, але підійшов до краю люка.
  
  — Присвіти, — скомандувала рішуча бабка Грому, і той послухався, хоч пробурчав щось знову. — Першим входить дід, коб жили по сто літ, — сказала вона.
  
  — Ну хіба ж він дід? — обурилася Устина.
  
  — А то баба! Найстарший входить першим.
  
  Зотові з протезом нелегко було просунутися у вузький лаз, але Грім із Гнатом, взявши попід плечі, вправно спустили художника донизу.
  
  — Хліб не забудь, — нагадала бабка Марта.
  
  Грім уже заніс було ногу, щоб послідувати за товаришем, але стара несподівано смикнула його за руку.
  
  — Не ти, — вона була налаштована рішуче, і провіднику довелося підкоритися. — Ти, — палець старої вказав на Устину.
  
  — Я? — здивувалася та.
  
  — Підходь, підходь, — у тихій бабусі раптом прокинулися якісь потаємні сили, що змушували усіх слухатися її розпоряджень. — Тримай, — вона тицьнула до Устининих рук ікону, яку видобула з-за пазухи.
  
  Устина слухняно взяла образ і, обережно намацуючи ногою сходинки, спустилася у чорне гирло криївки.
  
  — Ліхтар візьми, — бабка Марта забрала у Грома ліхтар і передала донизу, і лише після цього дозволила Гнатові з Громом передавати речі у нове житло.
  
  Після клумаків стара сама захотіла спуститися донизу, і хоч це було непросто, врешті й вона опинилася на підлозі крихітної землянки із нарами та робочим столом.
  
  — Господи прости, — перехрестилася вона. — І як же тут людям жити!
  
  Зот із хлібом в одній руці та Устина з іконою стояли поруч, немов і справді були господарем та господинею нової оселі. Бабка Марта зміряла їх поглядом, і причитання її одразу змінилися на наказовий тон.
  
  — Відійди, — скомандувала вона Зоту, і коли той послухався, знов видобула з бездонної, здається, пазухи темну пляшечку, відкоркувала і почала бризкати по всій кімнаті, примовляючи: — Хай Бог благословить на здоровля, на щєстє і на захист од ворогів.
  
  Потім вмостилися, хто де міг, і стара розломила хлібину та роздала кожному по шматку. Вечерю на столі вже накривала Устина.
  
  — Запрошуємо до столу, — виголосила бабка Марта, — і сина мого, покійника Миколу, а твого, Устино, чоловіка, і мого чоловіка Івана, і батька з матір’ю, і ваших рідних, хто на небі, хай прийдуть та розділять з нами цю трапезу.
  
  Вона перехрестилася, а за нею почали хреститися усі, зокрема й Грім, що якимсь дивом піддавався бабиним командам. Півень, який на початках перелякано тулився у кутку, раптом підвівся та почав походжати криївкою з виглядом господаря. Усі сіли до столу і взялися до вечері. Запанувала тиша, яку порушувало тільки шкряботіння ложок об полумиски. Навіть бабка Марта втратила нині свою раптову певність і перетворилася на звичну себе — тиху та непримітну, запопадливу та зручну.
  
  — Годилося б заспівати, коб усе як годиться, — несміливо запропонувала вона, витерши губи рукою.
  
  — Даруйте, бабцю, але співати не будемо, — несподівано лагідно відповів Грім. — Конспірація.
  
  Стара зітхнула:
  
  — Ну, коспірація, то коспірація.
  9
  
  — Ня-ав. — Почувся звідкись жалібний писк, і Білл не повірив власним вухам. Невже?!
  
  Він заозирався, а коли звуки повторилися, поспішив до сараю і, відкривши двері, здивовано завмер. Бо на підлозі сиділо кошеня — руде, банькате, худе, але правдиве кошеня!
  
  — Киць-киць-киць, — лагідно покликав він, але тваринка виявилася не звичною до такого звернення.
  
  Кошеня зашипіло, підстрибнуло на місці і наступної миті зникло за купою старого садового причандалля. Обережно зачинивши двері, щоб перешкодити остаточній втечі тварини, Білл взявся обережно перекладати реманент, готовий кожної миті схопити малого втікача. Плануючи цю подорож, він і гадки не мав, що усе буде так непросто.
  
  Дев’яносто п’яте шосе ішло понад самісіньким Лонг-Айлендом, тож їхати ним було суцільним задоволенням. Океан, свіжий вітер, який підганяє хмарки на небі так швидко, що пейзаж змінюється щохвилини — від пікантних підморгувань, якими зваблюють яскраві лелітки на хвилях, до раптового смерку, майже загрозливого своєю несподіваною суворістю, що вмить поступається місцем яскравому, просто білому прожектору сонця.
  
  Білл насолоджувався цими змінами, як тільки може насолоджуватися художник, що знається на законах руху, але водночас не забував уважно дивитися на дорогу, щоб якась прикра пригода не зіпсувала цього чудового дня.
  
  Розгублені батьки — Петро та Марія Титли — сиділи позаду мовчки. Перший час вони все намагалися вивідати у Білла, куди вони їдуть і навіщо, особливо старалася мама, цікава, як усі жінки. Проте він вирішив тримати інтригу до кінця.
  
  — Синку, ти мене лякаєш, — зітхнула врешті мати. — Ти у своєму Голлівуді став таким далеким, майже чужим.
  
  — Мамо, не треба хитрувати. Ще година-дві, і ви самі все побачите.
  
  — А що ми маємо побачити?
  
  — Усе, — засміявся Білл, а за ним розгублено посміхнулися й батьки.
  
  Сто миль, що відділяли рідний Йонкерс від містечка Іст Дайм, яке було кінцевою метою подорожі, він розраховував здолати години за три, але виявилося, що попри рівнесеньке шосе, мати угойдує від швидкості, тому довелося частенько зупинятися — та воно й на краще, можна зробити кілька замальовок, щоб упіймати примхи океанської погоди.
  
  — Володю, — запитав його батько під час однієї такої зупинки. — А ти й справді там добре заробляєш?
  
  — Так, тату, нівроку.
  
  — А як таке може бути, коли навкруги депресія? Я давно хочу знайти роботу, ти ж знаєш.
  
  — Ой, татку, як маєте бажання, роботи буде достобіса.
  
  Батько подивився на нього, примруживши око:
  
  — Щось ти, Володьку, туманиш.
  
  Білл засміявся:
  
  — Та ви ще хитріші за маму! Але все одно нічого не скажу. Самі побачите.
  
  Нарешті дорога пробігла повз табличку «Велкам ту Іст Дайм», тож настав час завернути на путівець, щоправда цілком пристойний. Ще чверть години — і машина пригальмувала біля світлого будинку з терасою, за яким виднілися господарські споруди.
  
  — Приїхали! — урочисто видихнув Білл, виліз з-за керма і спокійно пішов до ґанку, немовби приїхав у гості до добрих друзів.
  
  Батьки дивилися то на нього, то одне на одного, поки врешті тато несміливо відкрив дверцята та обережно, ніби чогось боявся, спустив ноги на землю. Тим часом Білл одним стрибком заскочив на терасу, обернувся до батьків і розкинув руки.
  
  — Ласкаво просимо додому! — сказав він.
  
  При цих словах мати, яка саме наважилася вийти з машини, впала назад на сидіння. Батько сперся рукою на капот, щоб не втратити рівновагу.
  
  — Що це? — голос його тремтів.
  
  — Ферма «Титла», — просто, неначе йшлося про щось пересічне, відповів Білл. — Тепер це наш дім.
  
  Мама сплеснула руками, а потім схопилася за серце. Тато вільною рукою протер очі, немовби відганяючи мару.
  
  — Ти жартуєш?
  
  — Хіба такими речами жартують? — Білл зіскочив з тераси, підбіг до машини і допоміг мамі вибратися назовні. Потім взяв її за руку і повів за собою.
  
  Вона мацала сухими пальцями поручні тераси, обшивку стін, скло вікон, не в змозі повірити. Батько, що завмер був біля машини, побачивши, що дружина його випередила, одразу ожив і миттю приєднався до своїх.
  
  — Ти кажеш, ферма. А що, і земля є?
  
  — Є, — Білл відверто насолоджувався враженням, яке справив на батьків. — Сто п’ятдесят акрів.
  
  — Сто п’ятдесят... — повторив батько. — Тільки я цих клятих акрів не знаю. А по-нашому це скільки?
  
  — Десь із сто моргів, — Білл був готувався до такого запитання і заздалегідь перерахував американські акри на галицьку міру.
  
  — Сто моргів! — захоплено повторив батько. — То ми великі ґазди!
  
  — Титли завжди були ґаздами, чи не так? — засміявся Білл.
  
  — Ет, синку, — зітхнула мати. — Якби воно так, то ґаздували б у наших Підгайцях, а не теліжилися по світах.
  
  — Нічого, матусю, більше не будемо теліжитися! Тепер наш дім тут!
  
  Білл щасливо засміявся, розкинув руки та обернувся навколо себе на каблуках, мовби обіймаючи весь світ навколо себе. Тато й мати лише охкали та озиралися.
  
  — Велкам! — Білл широким жестом розчахнув двері, що вели до будинку.
  
  Батько вже зробив був крок до порогу, і тут почалися несподівані проблеми.
  
  Мати раптом сказала:
  
  — Стій!
  
  — Що? — не зрозумів Білл.
  
  — Не годиться господарю першому в хату заходити.
  
  — Чому?
  
  — Чому-чому... Тому що чужі люди його будували, хтозна, що вони робили... — вона стурбовано озирнулася навкруги. — Тваринки якісь тут є?
  
  — Які тваринки?
  
  — Не знаю, свійські. Песик чи кицька, чи, може кури, кролики, що завгодно.
  
  Батько кивнув, погоджуючись. Білл гмикнув і розгублено почухав потилицю:
  
  — Не знаю, зараз пошукаю, може вполюю когось. — Хоча кого можна сподіватися вполювати на віддаленій фермі, з якої вже давненько виїхали господарі.
  
  Саме після цього Білл і вимушений був оглядати усі закутки великого двору, поки не почув із сараю оце пискляве «няв». Розбираючи кучу мотлоху у пошуках втікача, він завбачливо перекладав речі на дві сторони, щоб заблокувати напрямки можливої втечі і врешті опинився таки сам на сам із затиснутим у кут кошеням, яке вигнуло спину і люто сичало.
  
  — Знайшов! — крикнув Білл радісно і обережно взяв свою знахідку на руки. — Ти диви! Дряпається!
  
  Кошеня одразу вчепилося в сорочку і занявчало, але Біллові це вже не заважало. Головне — виконати забаганку матері. Але на цьому проблеми не скінчилися.
  
  — А чому ти нас не попередив, що будуть входини? Треба ж хліб, рушник. Щоб усе за звичаєм.
  
  Білл зовсім розгубився. Він, народжений в Америці, навіть не уявляв, що його сюрприз вимагатиме до себе таких складних і незрозумілих речей.
  
  — Ну, хліб, не знаю... Я взяв обід для нас. Там є пиріг. Пиріг підійде?
  
  — З чим пиріг? — пожвавішав батько, який, певно, зголоднів.
  
  — З куркою. В багажнику скринька.
  
  Батько схвально кивнув та пішов до машини. За якусь хвилину він повернувся із плетеною скринькою в руках. Мама відкрила її та видобула круглий пиріг з куркою. Подивилася на нього критично, зітхнула, потім зняла з голови хустку, обернула нею пиріг та вручила чоловікові:
  
  — Тримай!
  
  Він послухався. Але і це було іще не все. Мама заозиралася, немовби шукала іще чогось. Потім полізла за пазуху і видобула назовні свій натільний хрестик.
  
  — Годилося б ікону. Але, гадаю, і хрестик згодиться. Як скажеш, Петре?
  
  — Згодиться, — кивнув чоловік.
  
  — Ну, тепер можна заходити, — мати підійшла до порогу. — Пускай кицьку, — скомандувала вона.
  
  Білл відчепив від сорочки перелякане кошеня та обережно поставив на поріг. Рудий знайда одразу заспокоївся, нахилив голову, немовби роздивлявся щось, і зробив крок у новий дім.
  
  — Хай на ньому все й окотиться, — пробурмотіла мати. — Тепер ти, — скомандувала вона чоловікові. Той переступив поріг і зупинився. Слідом, з натільним хрестиком в руках, зайшла сама і перехрестила усі кутки хати.
  
  Білл зачаровано дивився на це.
  
  — А мені вже можна?
  
  — Звісно, можна. Чого ти там стоїш? — здивувалася мати. — Заходь, показуй, де тут що.
  
  Дім був невеликий, але затишний — чотири спальні на другому поверсі, вітальня та кухня. Ну й, звісно, тераса — розкіш, не доступна більшості у галасливому Йонкерсі.
  
  — Фіраночки треба, — бурмотіла мати, обходячи нові володіння. — Не годиться, щоб чужі люди в хату заглядали.
  
  — Звідки ж тут чужі люди? — засміявся Білл.
  
  — Ой синку, волоцюг скрізь вистачає.
  
  Потім вона взялася керувати підготовкою до обіду, і хоч все було зібране ще у місті — тарілки, бокали, вино — тільки виклади на стіл, все одно процес підготовки перетворився на метушню, зітхання та охкання.
  
  Врешті-решт усі всілися на терасі, Білл розлив вино, а батько розрізав пиріг.
  
  — Ну, хай пан Бог благословить!
  
  Їли із велетенським апетитом, виделки гучно стукали об тарілки — чи то далася взнаки дорога, а чи несподіваний вилив емоцій.
  
  — Синку, ти й справді заробляєш грубі гроші? — перепитав батько, начебто ще раз перевіряючи.
  
  — Ну не такі вже й грубі. Але вистачає.
  
  Батько засопів:
  
  — Бо нам би корівок прикупити. І льоху. Га?
  
  Білл засміявся:
  
  — Прикупимо, татку, прикупимо.
  
  — А коли ти нам жінку привезеш? — перебила мати. — Бо вже тридцять років маєш, гроші заробляєш, то треба й жінку брати.
  
  — Треба, — кивнув батько.
  
  Як і всі діти, Білл не любив подібних розмов, тому замість відповіді смикнув плечем.
  
  — Ну а дівчата гарні у вас там є? — якщо мама взяла курс, її вже було не збити.
  
  — Та є, — Білл чомусь одразу пригадав натурниць, які й справді були гарні, але мамі про ці деталі знати було не конче.
  
  — А є така, щоб ти вподобав?
  
  Білл невдоволено закотив очі, коли раптом прийшла допомога.
  
  — Няв! — почулося з долівки, з-під самих його ніг.
  
  Руде кошеня, яке першим заходило в дім, стояло біля столу і вимогливо дивилося на господарів.
  
  — Ти диви! А я гадав, утік, — здивувався батько.
  
  — Голодне, — зауважила мати.
  
  Білл вломив добрячий шмат пирога з куркою та поклав перед кошеням. Воно принюхалося, а потім накинулося на пригощення з апетитом добрячого пса.
  
  — Приживеться, то буде з нами, — батько й собі вломив шматочок та поклав перед кошеням, неначе пожертву.
  
  Білл видобув олівець, блокнот і одразу почав швидкими штрихами замальовувати нового співмешканця над пирогом.
  
  — Ну, тоді його назвати треба, — мати завжди думала наперед. — Як назвеш?
  
  — Я? — здивувався Білл, не відриваючись від малювання.
  
  — Ну, ти ж його знайшов, тобі й називати.
  
  Білл замислився.
  
  — А давайте Міккі. Я працюю на Міккі Мауса. То хай буде Міккі.
  
  — Міккі, — повторила мати, немовби пробуючи ім’я на смак.
  
  — Уперше чую, щоб кицьку називали на честь миші, — пробурмотів тато і почухав кошеня за вухом.
  
  Насправді робота на Міккі Мауса займала не лише весь час, але й усі думки. Особливо зараз, коли перед художниками постала задача нечувана і просто неймовірна — створити повнометражний мальований фільм із велетенською кількістю героїв. Свої нові обов’язки супервайзера Білл сприйняв настільки серйозно, що практично днював і ночував у студії. Він навіть закинув заняття з класичного малюнку, на які регулярно збиралися аніматори. Оголені натурниці лише творили гармидер у голові і аж ніяк не були схожі на гномів, якими Білл зараз опікувався. А мама ще питали, чи є дівчата, які подобаються! Які там, в біса, дівчата, коли треба малювати гномів!
  
  Мудрик був ватажком усієї команди краснолюдків, а значить — найрозважливішим і найрозумнішим. Його образ дався Біллові досить легко, бо мудрість — це передусім окуляри і високо підняті брови над ними, що відкривають обличчя глядачеві. Борода акуратна, не дуже довга — такий собі добрий дідусь, що одразу викликає симпатію в жінок та дітей. А от з Буркотуном справи йшли повільніше. Це був найскладніший персонаж серед гномів, мабуть, саме тому Титла і взявся за його розробку особисто. На Буркотуна у картині чекала унікальна трансформація: від неприємного, вередливого старигана до милого, закоханого дідуся-кульбабки, а значить одне обличчя мало містити в собі два. Білл довго міркував, псував папір замальовками, аж поки вирішив відштовхнутися від іншого полюсу — Білосніжки, адже саме з нею повинен найбільше контрастувати Буркотун. На щастя, колеги вже визначилися з прототипом своєї героїні, і коридорами ходила сама — у сукні з великим коміром та пишною спідницею — Білосніжка, а насправді Марджі, дочка аніматора Бельчера. Білл приходив подивитися, як вона позує для художників, як танцює з удаваними гномами перед кінокамерою, а потім уважно вивчав розкадровані результаті зйомки та перші ескізи головної героїні. Саме тоді він і відчув, що головними мають стати дві складові образу Буркотуна — брови та ніс. Виразні брови мають давати цілу палітру емоцій, а ніс то підніматися зверхньо вгору, то погрозливо нависати, щоб врешті-решт перетворитися на милу пампушечку.
  
  Білл уважно вивчив власні брови — ні, для Буркотуна вони не годилися, потім роздивився брови Беббіта, Ласка, Нетвіка — ні, у них бракує польоту. І раптом згадав, як сам Дісней показував їм уперше Білосніжку на зборах, і як його брови літали вгору-вниз.
  
  — Те, що треба! — вголос сказав він.
  
  — Ти про що? — Арт відірвався від малювання злої мачухи.
  
  — Позичу брови у боса.
  
  — Для Мудрика?
  
  — Для Буркотуна.
  
  Беббіт засміявся.
  
  — Він тебе не зрозуміє.
  
  — Чому? Це все його, — Білл показав руками навкруги. — І студія, і фільми, і Білосніжка, і гноми. А коли у його гнома його брови, хіба це погано?
  
  Ну а за носом довелося взагалі відправитися на ринок. Викликаючи здивовані погляди фермерів, Білл годинами перебирав картоплини, але усі вони були занадто правильними, — що поробиш, кожен продавець виставляє на прилавок найкращий товар. Редиска теж не підходила. Редька виглядала занадто гарною, неначе намальованою. Батат — от що мало підійти. Перебираючи величенькі коріняки солодкої американської бульби, Білл кинув погляд поруч і раптом побачив його. На прилавку лежав бурячок. Саме той. Саме він. Саме такий, що мав стати носом Буркотуна.
  
  — Гей, містере, вас цікавить буряк? То візьміть тут, — фермер одразу опинився поруч із цілим ящиком свого товару.
  
  — Ні, я шукаю натуру, — похитав головою Титла і раптом підніс свою знахідку до обличчя фермера. — Ви дозволите?
  
  Той розгубився, а Білл, скориставшись цим, пристроїв бурячка фермерові просто до носа ще й покрутив сюди-туди, оцінюючи ракурс.
  
  — Буряк не дурак, на дорозі не росте, — пробурмотів він.
  
  — Містере, що ви робите! — фермер, зрозумів, що з нього кепкують і відштовхнув руку художника.
  
  Дядько образився, а тому категорично відмовився продавати один коренеплід, тож Біллові довелося заплатити одразу за трійко, але з собою він забрав лише його — саме того, що мав стати носом Буркотуна.
  
  Як не дивно, але брови Діснея дуже пасували до носа-бурячка. Ці прикраси дуже оживили гнома, і Буркотун одразу виокремився з компанії товаришів. Білл розмалював його у різних ракурсах та різних станах душі — сердитого, збентеженого, зацікавленого, ображеного. Однак мистецтво аніматора полягає у переході з кожного такого стану до протилежного. І ключовою сценою для Буркотуна залишався поцілунок Білосніжки — тоді його обличчя повинно було змінитися від зверхнього та суворого, до зачарованого, і все це через раптове здивування. Одне слово, цілий шквал емоцій. І саме цей шквал не давав Біллові спокою. Одного разу він навіть запитав у Арта:
  
  — Чуєш, а у твоєму трактаті з психології Гуфі немає нічого про поцілунки?
  
  Арт занепокоєно подивився на друга:
  
  — Ти забагато працюєш.
  
  — Ні, я серйозно. Уяви, що Гуфі раптом поцілувала Білосніжка.
  
  На губах Арта промайнула легка посмішка:
  
  — Старий, кому може спасти на думку поцілувати Гуфі? І вже точно не Білосніжці, тому що вона з іншого мультфільму. А в чому проблема?
  
  Білл, як міг докладно, пояснив суть питання. Арт вислухав і почухав потилицю:
  
  — Це й актору непросто зіграти. Слухай, може, запропонувати босу запросити Кларка Гейбла?
  
  — Це не його репертуар. І потім, ЕмДжіЕм ніколи не дозволить йому прийти до нас.
  
  — Справді. Але без актора тут ніяк, — резюмував Арт, лише додавши Біллові головного болю.
  
  Йому навіть снитися почала Білосніжка. Неначе сам він — Буркотун, і під час поцілунку намагається підгледіти за цим у дзеркало, а те у відповідь тільки противним голосом рипить: «Хоч обійди усі світи, красивішої не знайти!»
  
  Білл настільки занурився у роботу, що практично припинив звертати увагу на те, що відбувалося навкруги. Тому коли одного разу він схилився над своїм столом у студії, намагаючись відновити побачений сон та покласти його на папір, не зміг зауважити, що у кімнаті з’явилася ще одна особа. Зосереджений на малюванні, він не почув легких кроків, які наближалися до нього, та легкого шепотіння, що прокотилося над сусідніми столами. І лише коли відчув на щоці легкий доторк ніжних губів та гаряче дихання, здригнувся та здивовано підвів голову.
  
  Поруч стояла дівчина, одна з натурниць, що їх малювали на майстер-класах. Її розкішні червоні губи привідкрилися у посмішці, а очі блищали задиркувато. Арт Беббіт за сусіднім столом буквально заходився від реготу.
  
  — Бачив би ти своє обличчя! — у паузі між нападами сміху промовив він.
  
  Білл подивився у дзеркало, що покривало стіну над столом. І справді, вигляд він мав збентежений — щоки почервоніли, а очі за окулярами не могли знайти фокусу. Звичний до замальовування власних гримас, він тут-таки взявся до олівця, але Арт посерйознішав і вказав на кінокамеру, що стояла перед ним:
  
  — Не поспішай. Все знято. Зараз здамо у проявку, і завтра ти все замалюєш, кадр за кадром.
  
  — Це ти вигадав? — Білл усе ще не міг прийти до тями.
  
  — Ну звісно. А Адрієн ласкаво погодилася допомогти. Дякую, Адрієн, — сказав він дівчині.
  
  Та присіла у невеличкому кніксені.
  
  Білл подивився на Арта, потім на неї:
  
  — Дякую, Адрієн, — сказав він.
  
  — Нема за що, — посміхнулася дівчина. — Завжди рада допомогти. Звертайся.
  10
  
  Маленька срібляста зірочка лежала на дні склянки з горілкою, і світло, переломлюючись через скляні грані, множило її образ в очах Бориса Стекляра. Так — дві. А так — три. Як на погонах старшого лейтенанта. Але насправді зірочка була четвертою, а чотири зірочки — це капітан. Чергове і заслужене звання.
  
  — Страшно? — під’южив Маркелов, до сьогодні старший за званням, а значить — розпорядник ритуалу.
  
  — Мені? — старший лейтенант, а точніше уже капітан Стекляр, обурено звів брови. — Я на передовій спирт не розбавляв.
  
  Старший лейтенант Мудрицький, відтепер наймолодший за званням у групі, з повагою подивився на колегу. Він на передовій не був. А Маркелов гмикнув:
  
  — Тоді не чаклуй, а пий! Нам теж хочеться.
  
  Стекляр обережно двома пальцями взяв двістіграмову склянку, налиту до краю. Зірочка на денці ще раз підморгнула йому. Обережно, щоб не пролити ані краплинки, новоспечений капітан підніс горілку до губів і почав пити — спочатку повільно, а потім все швидше, щоб пекуча рідина не затримувалася у роті. Утім, наприкінці він знову сповільнив темп і обережно губами впіймав залізну зірочку — немовби поцілував.
  
  — Мужик! — схвально кивнув Маркелов.
  
  Бібліотекар, якому до звання капітана лишалося ще кілька років, лише зітхнув. Капітан-розпорядник своїми грубими пальцями зняв зірочку з губ Стекляра і, точно відмірявши відстань, причепив її до золотавого погона. Тоді витрусив зі склянки останні краплі рідини і поклав на дно другу зірочку.
  
  — Наливай! — звелів він Мудрицькому, який сидів біля пляшок з горілкою.
  
  Той налив знову по самісінькі вінця. Стекляр, якому від перших двохсот грамів очі вже полізли на лоба, важко відсапувався. В роті пекло вогнем, але закусювати за правилами не годилося — тим більше, якщо хвалишся, як жлуктав на фронті спирт. Але наступна порція вже стояла перед очима, і з дна звабливо підморгувала нова зірочка — на другий погон. Стекляр зітхнув і обережно взяв гранчак.
  
  Перші ковтки пішли добре, але потім організм почав протестувати проти такої дози. Зупинятися, втім, було не можна, тому новоспечений капітан вирішив прискорити процес, різко перевернув склянку в себе, широко розкривши рота, похлинувся, закашлявся, втім мужньо стулив зуби — адже пролити горілку у таку мить вважалося гріхом. Якусь мить він тримав її в роті, потім продихався і врешті одним величезним ковтком поглинув усе до краплинки.
  
  — Молодець! Тепер ти справжній капітан! — Мудрицький схвально подивився і простягнув руку. — Давай зірочку.
  
  — Зірочку? — Стекляр скосив очі на дно склянки. Там було порожньо. Потім провів язиком по зубах, але в роті теж нічого не було. Глянув на стіл — чи не впала. Потім собі на коліна. На підлогу...
  
  — Ну! — підігнав розпорядник.
  
  — Немає, — розгублено мовив Стекляр.
  
  — Кого немає?
  
  — Зі-зірочки, — від горілки та розгубленості на Стекляра напала гикавка.
  
  — Як це, немає? Була ж.
  
  — Н-не знаю.
  
  Бібліотекар нахилився і уважно оглянув стіл, потім привстав і обмацав Стеклярові кітель — чи не завалилася кудись, поки дебелий Маркелов дивився на це згори-вниз:
  
  — Ну ти даєш!
  
  — Може, проковтнув? — акуратист-лейтенант уважно роздивлявся підлогу, але марно.
  
  — Я-як можна проковтнути зірочку? Вона ж-же го-го-стра, — новоспечений капітан відчув, як тіло зсередини починає горіти, чи то від горілки, а чи то від подряпин, що їх завдавала загублена зірочка.
  
  — Завтра в сортирі пошукаєш, — загиготів Маркелов. — Лейтенант, наливай! Що ми як не люди!
  
  На столі стояли банки з консервами, горілка, хліб та сало — те, що можуть дозволити собі чоловіки на службі. Молодший за званням розлив по сто грамів. Розпорядник підняв свою порцію і поплескав Стекляра по плечу.
  
  — Нічого, зате ти тепер капітан не тільки зовні, але й з середини.
  
  — Та іди ти! — Стекляр невпевнено рукою потягнувся за склянкою.
  
  — Закуси, — дбайливо підказав Мудрицький.
  
  — Салом, щоб легше пройшла! — загиготів Маркелов і провів рукою по горлу згори-вниз.
  
  Попри поради Стекляр влив у себе ще сто грамів, і лише потім схопив банку з тушениною та ножем почав жадібно виколупувати звідти жилавий вміст. Добродушний розпорядник поклав сало на хліб і посунув товаришу. Проте цей дружній жест викликав у того несподівано гостру реакцію.
  
  — Я тепер теж к-капітан, поняв? — п’яно-агресивно проголосив Стекляр.
  
  — І що? — Маркелов дивився скептично.
  
  — А те, що я тепер т-тобі не молодший за званням, поняв?
  
  — А! Це! Ну то ти у нас ніколи не був молодшим. Керівник слідчої групи як-не-як. Товариш начальник.
  
  — І начальник! А знаєш, чому мене призначили к-к-керівником, а не тебе? — Стекляр підняв важкі від горілки очі на колегу.
  
  — Бо полковник сказав, що ти мозга, — спокійно відповів Маркелов і налив собі пів склянки.
  
  — Мозга! — стукнув по столу Стекляр і одразу задмухав на забиту цим ударом долоню. — Чорт!
  
  — Закушуй, мозга, бо розвезе, — порадив Маркелов.
  
  — Не р-розвезе. Я на фронті...
  
  — Спирт не розбавляв. Чули вже. Усі жлуктали шампанське, а ти спирт.
  
  — Яке шампанське? — не зрозумів Стекляр. — Не було шампанського.
  
  — Ну, за зірочку! Дай бог не остання! — Маркелов поспіхом вихилив свою горілку і теж взявся за тушенину.
  
  Каламутні очі новоспеченого капітана супроводжували кожен його рух.
  
  — К-капітан! — сказав той нарешті. — От ти мене одразу не злюбив, так?
  
  — А за що тебе любити? Ти ж не баба.
  
  — Ні. Не баба, — погодився Стекляр. — А все одно от скажи, ти скільки вже в головному управлінні?
  
  Клеванський опер знизав плечима:
  
  — А от як групу організували, одразу. Більше місяця.
  
  — Щодня ходиш? — зіщулився Стекляр.
  
  — А ти що, відділ кадрів? — незлостиво огризнувся той.
  
  — Щодня, — голова керівника групи смикнулася, зображуючи кивок. — А скільки сходинок до нашої кімнати, знаєш?
  
  — В смислі? — Маркелов злегка розгубився.
  
  — В прямому. Скільки сходинок ти топаєш ногами? Щодня?
  
  Оперативних подивився на колег, почухав потилицю.
  
  — Ну як... четвертий поверх... скільки...
  
  — А й справді, скільки? — здивовано повторив бібліотекар.
  
  — Скільки-скільки, — перекривив його Стекляр. — Тридцять чотири! А скільки кроків звідси до тюрми?
  
  — Та іди ти! — махнув рукою Маркелов.
  
  — Тому що не знаєш! Щодня ходиш і не знаєш! — Стекляр посунув до молодшого за званням склянку. — Наливай!
  
  Той захоплено похитав головою і відкоркував нову пляшку:
  
  — Мозга!
  
  — От! — підняв палець Стекляр. — А ще я знаю, скільки аркушів у справі, яку ми ведемо. А ви не знаєте?
  
  — Ти краще порахуй, скільки зірочок на твоїх погонах.
  
  — Вісім! — одразу огризнувся Стекляр, потім гикнув. — Точніше, сім. Ех ви! — він взяв склянку, понюхав горілку, скривився, а потім одним духом вихилив її.
  
  У двері постукали. На порозі з’явився вістовий.
  
  — Товаришу капітан! — козирнув він. — З Клевані повідомляють, що виявили бандитський бункер!
  
  — Виїздимо! — Маркелов одразу протверезішав, схопив зі стільця свого кашкета та обернувся до Стекляра. — Борь!
  
  Але той вже упав обличчям на стіл, і лише гучне сопіння видавало наявність життя в отруєному горілкою тілі.
  
  Маркелов подивився на керівника, плюнув на підлогу і вдягнув кашкет.
  
  — Ех ти, мозга! — потім обернувся до Мудрицького. — Чого сидимо, лейтенанте? Поїхали!
  
  Начальник Клеванського відділу МҐБ тягнувся перед своїм підлеглим, немовби перед великим начальством — от що робить належність до спеціальної групи в обласному управлінні.
  
  — Наші агенти доповіли про те, що на хуторі Жуківка бачили бандитів.
  
  Маркелов відригнув — нема гіршого, ніж перервати пиятику.
  
  — У кого? — запитав він.
  
  — Ланкова колгоспу «8 березня».
  
  — Допитували?
  
  — Ображаєш! Особисто.
  
  — Ну і?
  
  Начальник відділу здвигнув плечима:
  
  — У мене склалося враження, що вона щось мутить. Чи то в неї у самої бункер, а чи вона знає, де він.
  
  Маркелов подивився на Мудрицького, немовби шукаючи підтримки.
  
  — Думаю, треба їхати на місце. Скільки у вас людей?
  
  — А то ти не знаєш, — знову смикнув плечем начальник.
  
  До кузова вантажівки завантажили весь оперативний склад відділу, собаку з інструктором, на допомогу начальник випросив у місцевому гарнізоні сімох солдатів з кулеметом. Маркелов озброїв Мудрицького стареньким ППШ, що зберігався у зброярці про всяк випадок, і посадив у коляску мотоцикла:
  
  — Тримай на колінах, так, щоб здалеку було видно.
  
  Руки лейтенанта помітно тремтіли, але зброю взяли впевнено. Ну нічого, звикне бібліотекар.
  
  На Жуківку — маленький хутір біля узлісся — вів путівець, тому поки доїхали, усі наковталися пилюки, а піт, що його утирали з облич, залишив за собою брудні розводи. Але врешті-решт доїхали. Землянка, яка викликала підозри, ховалася у западині і задньою своєю стіною тулилася просто до глиняного горба так, що складалося враження, що вона виросла просто з нього, наче гриб юдине вухо зі стовбура бузини. Стріха, що вінчала невисокі стіни, мала сліди нещодавнього ремонту, але колгоспна ланкова цілком могла собі вибити на це матеріали. До вхідних дверей спускалися сходинки, вибрані у глині та вкриті дошками.
  
  Маркелов підійшов до кабіни вантажівки і декілька хвилин радився із начальником, після чого скомандував:
  
  — Кулемет ставимо біля цього дерева. Приціл на вікна. Особовому складу розсередитися навкруги хати. Зброю на товсь! — стало зрозумілим, що він отримав право розпоряджатися тут усім.
  
  Чоботи застукали по дерев’яному дну кузова, забряжчала зброя — бійці займали позиції. Інструктор із собакою вже стояв біля машини, чекаючи на розпорядження. Лейтенант Мудрицький помітно зблід, пальці його судомно стискали приклад ППШ.
  
  — Їх там багато?
  
  Маркелов скептично оглянув колегу:
  
  — Коли ми про це довідаємося, буде пізно. У бункерах зараз лише ті, кому немає дороги назад. Вони як дикі звіри. Поки живі — кусають, а в полон не здаються.
  
  Начальник відділу завбачливо залишився у кабіні вантажівки — сказав, що звідти краще видно ситуацію. Маркелов гучно вилаявся для підняття бойового духу і разом зі зблідлим Мудрицьким та інструктором з собакою рушив до землянки. На стукіт у двері відчинила господиня — бідно, але охайно одягнута жінка. За її спиною стояла дочка років шістнадцяти з великими від страху очима. Пахло їжею.
  
  — Що, хазяйка, бандитам обід готуєш? — замість привітання запитав Маркелов і, відсунувши жінок, зайшов у хату.
  
  Низька, півтемна кімната без стелі, стріха під бальок, глиняна підлога, стіл, пічка. На запічку охкає стара баба. У пічці й справді щось готується. Капітан Маркелов одним поглядом оцінив побачене і наказав:
  
  — Лейтенант, відведи цих двох до начальника, хай іще раз допитає. І гукни мені когось із наших, ми тут пошукаємо.
  
  Осмілілий бібліотекар підштовхнув господиню прикладом:
  
  — Пшла! — Тепер, коли очікування невідомого нарешті змінилося діями, він відчув натхнення.
  
  Маркелов уважно оглянув стіни, вікна, зазирнув на пічку, щоб пересвідчитися, що там і справді баба, а не перевдягнутий бандит. З двору до кімнати зайшли двоє оперативників.
  
  — Візьми шомпол і потицяй у стіни, — наказав Маркелов одному з них, а сам видобув з пічки величеньку пательню, у якій шкварчало м’ясо, та поставив її на стіл.
  
  Другий оперативник одразу схопив найжирніший шмат і, обпікаючи пальці, почав їсти. Маркелов уважно оглядав пальник.
  
  — Щось знайшли? — на порозі стояв Мудрицький.
  
  — Ще ні. Але ти не уявляєш, на які хитрощі вони ідуть, щоб замаскувати вхід у бункер.
  
  — А кому це стільки м’яса насмажили? — поцікавився уважний бібліотекар і за прикладом товариша теж вхопив собі кусень.
  
  Маркелов обернувся:
  
  — Гм, і справді. Жінка, дочка і стара баба, а сковорода, неначе на взвод.
  
  — І білизна чоловіча на дворі сушиться, — додав Мудрицький, не припиняючи жувати.
  
  — Білизна? — Маркелов раптом зірвався з місця і вискочив на ґанок. — Інструктор! Собаку сюди!
  
  Собаку запустили на дворі — винюхувати вентиляційний отвір. Бо якщо тут є бункер — а Маркелов у цьому вже не сумнівався — то має бути вентиляція. А де вентиляція, там запах. Ще двох оперативників він відправив оглянути господарство — сараї та хліви. Невдовзі собака загавкав і почав лапою шкрябати землю побіля стіни землянки.
  
  — Що там?
  
  Капітан зробив кілька кроків уперед, і це врятувало йому життя. Тому що наступної миті у хаті пролунав вибух, полетіли шибки, а за ними у вікно, з рамою на своїй довгій шиї вилетів бібліотекар. Він впав просто посеред двору і залишився нерухомим, а хата ожила пострілами — буквально з кожного вікна назовні стирчав ствол, який поливав подвір’я кулями. Собака заскавчав і пустився навтьоки, інструктор втиснувся у стіну поруч із Маркеловим, і тільки тут бійці, які стояли в оточенні, почали стріляти у відповідь. Заговорив кулемет, стіни землянки здибилися кульовими отворами.
  
  Опинившись між двома вогнями, Маркелов впав на землю і перекотився подалі від вікон. Деякий час довелося лежати, буквально не піднімаючи голови — адже кулі свистіли просто над землею, одна навіть збила кашкета. Зрозуміти перебіг бою можна було лише на слух.
  
  Зчинивши рейвах серед емґебешників, бандити вирішили іти на прорив. Вогонь перемістився на іншу сторону, захищену від кулеметного вогню, там лунали крики, тупіт та тріскотіння пострілів. Кулемет затнувся, вичерпавши стрічку, але щойно Маркелов підняв голову, він заговорив з новою силою. Утім зрештою кулеметник зрозумів, що супротивник не відповідає, та припинив стріляти — а може, це розпорядився начальник відділку, що, як і годиться справжньому керівництву, спостерігав за боєм із безпечної відстані.
  
  Проте досвідчений Маркелов усе одно не поспішав підводитися, щоб не провокувати своїх на нові постріли, бо хто його знає, що їм там примариться. І лише коли на подвір’я спустилися бійці з автоматами, капітан зміг сісти і потягнувся за цигаркою. Інструктор-собачник стогнав попід стіною — певно, його зачепило. Мудрицький лежав без руху з віконною рамою на шиї.
  
  Бійці обережно зазирнули до хати, потопталися на порозі, перемовляючись, потім зникли за рогом.
  
  Маркелов у кілька довгих затяжок скурив першу цигарку і від неї одразу прикурив наступну.
  
  — Міш, — почув він раптом знайомий голос.
  
  Підняв голову — на дворі все ті ж, — собачник попід стіною та нерухомий бібліотекар.
  
  — Мі-ша! — почулося голосніше.
  
  — Що-о? — так само упівголоса відгукнувся Маркелов, не розуміючи, де співрозмовник.
  
  — Вони пішли? — запитав той самий голос.
  
  — Хто? — Маркелов озирався, намагаючись встановити джерело звуку.
  
  — Бандити, — це прозвучало зовсім пошепки, немовби з останніх сил.
  
  — Пішли.
  
  — Точно?
  
  І раптом нерухоме тіло бібліотекаря здригнулося, а наступної миті вже підскочило на рівні.
  
  — Лейтенант! Ти живий?
  
  — Та начебто, — Мудрицький обмацував себе, немовби перевіряючи комплектність.
  
  — Вікно зніми, — зауважив капітан і нервово хихотнув.
  
  — Яке вікно? — лейтенант намацав раму на шиї, потім одним рухом зняв її та викинув геть. — А ти як?
  
  — Нормально, — плюнув на землю Маркелов.
  
  Десь вдалині лунали постріли, бій відкотився до лісу.
  
  Бункер виявили у горбі за стіною землянки, він був повний документів та агітаційних матеріалів. З шістьох бандитів, які переховувалися там, двом вдалося втекти — четверо, з них одна жінка, полягли під вогнем кулемета. Начальник Клеванського відділку, який врешті-решт наважився вилізти з машини, скомандував скласти тіла попід стіною. Він голосно роздавав розпорядження, лайкою підганяючи підлеглих і прикомандированих.
  
  Оглядаючи зброю, обладнання та стоси паперів, що їх солдати передавали з темного лазу нагору, Маркелов розумів, що цього разу натрапили на крупну рибу. Може, навіть саме на ту, що на неї полювали останні місяці. Начальник Клеванського відділку МҐБ уважно вивчав обличчя загиблих, щось шепотів, немовби пригадуючи, потім розстібнув навіщось одному комір і розірвав сорочку. А тоді, уважно оглядівши тіло, врешті видихнув:
  
  — Він!
  
  — Художник? — одразу підхопився Маркелов.
  
  — Краще! — задоволено посміхнувся начальник. — Буйний. Ватажок. Надрайонний провідник, як у них це називається. Багато мені крові попив, гад!
  
  Маркелов зітхнув:
  
  — Жаль. В смислі, добре. Але усі папери звідси я забираю у розпорядження нашої слідчої групи. З іншим самі розберетеся. Мудрицький!
  
  — Я!
  
  — Збирай усе та складай в мотоцикл. Опис зробимо в управлінні.
  
  І дивлячись, як той любовно схопився за папери, пробурчав через губу:
  
  — Бібліотекар...
  11
  
  Зот акуратно складав порізьблені дошки у горщик, але вони вперто не хотіли вміщатися — то одна стирчала назовні, то друга не влазила. Устина, яка мовчки спостерігала за його спробами, похитала головою і видобула з-під лави величезну посудину:
  
  — Візьміть краще золінник.
  
  — Дякую, — Зот акуратно по одній виклав дошки на стіл, а потім так само ретельно та уважно почав складати їх у більшу ємність.
  
  Він взагалі був дуже ґрунтовним у всьому — одне слово, художник, у нього кожен штрих має бути на місці.
  
  — А що це ви робите? — поцікавилася Устина.
  
  — Їх треба виварити в олії, — не перериваючи роботи відповів Зот. — Деревина ущільниться і стане тривкішою. Тоді форма довше прослужить.
  
  Жінка зітхнула.
  
  — От якби ще людину можна було отак ущільнити. Бо іноді відчуваєш, що сили закінчуються.
  
  Зот підняв голову. Очі його дивилися на Устину так, як під час сеансів малювання портрету — уважно та глибоко, неначе огортали м’яким павутинням.
  
  — Така молода жінка і не має сил?
  
  Вона відвернула голову, щоб не відчувати цей погляд.
  
  — Сили є, коли є надія.
  
  — А ви хіба не маєте надії?
  
  — Іноді здається, що ні.
  
  Вона поглянула скоса. Зот уже повернувся до складання дощок — приміряв, витягав, обертав, а тоді знову.
  
  — Не вірю, — похитав головою він. — Мати таку чудову донечку і не мати надії...
  
  — Донечку... — голос Устини був гірким на смак. — Їй скоро до школи. Радянської. І що з неї виросте? Комсомолка? Чи іще гірше.
  
  — Ну, навряд чи ви дозволите зробити з неї комсомолку. Ви ж були у «Пласті»?
  
  — У «Соколі».
  
  — От бачите, навіть за поляків ви отримали правильне виховання.
  
  Устина невесело всміхнулася.
  
  — Та правильне. Якщо вас у хаті приймаю.
  
  Зот знову подивився на не неї довгим поглядом, але вона вже не відвела очей.
  
  — Пробачте, що піддаємо вас небезпеці, але...
  
  — Та що там небезпека? Я їм чоловіка ніколи не пробачу.
  
  — Ви ж казали, що його німці забрали.
  
  — Які там німці?! У ліс пішов, до вас. І десь там згинув. А про німців, це я так, для кумуністів вигадала.
  
  — А-а!
  
  Зот вклав у золінник останню форму і погладив рукою його чавунний бік, неначе мав справу із живою істотою.
  
  — Допоможете мені олії налити?
  
  — Звісно, — Устина підхопилася, взяла важку бляшанку та почала акуратно наповнювати горщик.
  
  Зот дивився на її руки, ніби бачив щось особливе.
  
  — Знаєте, Устино, якщо ми за поляків себе не втратили, і за царя-імператора не здалися, то й за комуністів виживемо. Україна вічна.
  
  Олія швидко наповнила ємність, дошки спливли у ній, але вперлися у краї посудини, і Устина зрозуміла, чому їх так довго й ретельно складав художник.
  
  — Тоді нащо все це? — вона кивнула на кліше у глечику. — Якщо ви кажете, що все одно виживемо.
  
  Зот посміхнувся у вуса.
  
  — Для того, щоб вижити, треба виживати. Тобто активно діяти. Не тільки тілом, але й розумом.
  
  Устина поставила бляшанку на стіл.
  
  — Але ж важко це.
  
  — Я знаю, — кивнув він.
  
  — Та вам що, ви чоловік, — Устина раптом вкусила себе за язика і винувато подивилася на потворну дерев’янку, що заміняла Зотові ліву ногу. — Пробачте, я бздуру бовкнула, — сказала вона.
  
  Він ковтнув сухим горлом.
  
  — Не таку вже й бздуру. Я й справді чоловік, не дивіться, що каліка.
  
  — Але як вам з вашою ногою, та по криївках...
  
  Зот посміхнувся дещо штучно.
  
  — Та вже дев’ятий рік у лісі. Звик.
  
  — Дев’ятий рік! — сплеснула руками Устина. — Це неможливо.
  
  — Як бачите... Я ж не ногами воюю, а олівцем.
  
  Вона обіруч взяла золінник з дощечками.
  
  — Це у пічку?
  
  — Давайте я допоможу, — підхопився був Зот, але вона вже підняла та понесла важкий горщик до печі.
  
  — Я білизну в ньому золю, а ці штуки бігме не важчі.
  
  Він помовчав і раптом запитав:
  
  — Скажіть, а ви й справді вважаєте, що це все не має сенсу? — це запитання було настільки несподіваним, що Устина зупинилася і мало не впустила своєї ноші.
  
  — Що ви таке говорите?
  
  — Можливо, не ви. А інші вважають. Але це неправда.
  
  Вона поставила горщик у пічку, обернулася та мовчки стала, спираючись на припічок. Зот провів поглядом по її фігурі, неначе виміряв кожну клітинку. Від цього споглядання Устина відчула себе незграбною.
  
  — Не дивіться на мене так.
  
  Він посміхнувся.
  
  — Розумієте, ви тоді ще не народилися, але я пам’ятаю, як Польща отримала незалежність. Знаєте, як?
  
  Устина похитала головою.
  
  — Її подарували. Переможці на Версальській конференції. Сказали: най буде Польща, якщо вона вже так хоче.
  
  — То й що? — не зрозуміла Устина.
  
  — Треба хотіти, — усмішка знову пробігла попід вусами Зота. — Міжнародна ситуація зараз така, що не тепер, так у четвер СРСР опиниться один проти всіх. Друг Грім вам може про це докладно розповісти...
  
  — Він мені нічого не розповідає, лише свариться, — очі Устини звузилися від образи. — Це не так, се не так.
  
  Стосунки з Громом зачіпали її гордість, але доводилося терпіти.
  
  — Дарма, — зітхнув Зот. — Значить повірте мені. Коли постане питання розвалу радянської імперії, в Україні мають знайтися люди, які скажуть: ми — українці, нам потрібна незалежність, ми продовжуємо боротьбу.
  
  Устина не розумілася на геополітиці, тому у відповідь зітхнула:
  
  — А доживемо?
  
  — Не знаю. Діти доживуть.
  
  — А ви маєте дітей?
  
  Він невесело всміхнувся.
  
  — Я ногу втратив у шістнадцять. Самі розумієте, який з мене кавалер. Зате ви маєте Антосю.
  
  Устина відчула ком, що підкотився до горла.
  
  — Страшно, — сказала вона.
  
  — Страшно, коли раптом втрачаєш все і не знаєш, що робити. А коли вирішив, що головне, а що ні, страх відступає.
  
  — Головне?
  
  — Так, головне. У мене головне — малювання. Це моя зброя, моя служба, моя доля. Коли в мене стрілятиме емґебешник, я дивитимуся йому в обличчя. Щоб побачити, як воно змінюється при натисканні спускового гачка.
  
  — Що ви таке говорите, їй-богу!
  
  Устина спересердя махнула на Зота рукою. Треба ж, тільки почала заспокоюватися, а він все зіпсував! Чоловіки такі черстві!
  
  А ввечері пічка знову наповнилася баняками та горщиками — і тепер уже не з олією, а з чистою водою. Бо Устина замислила влаштувати лазню для своїх постояльців. На підлозі стояли ночви та миски, у повітрі висіла пара, вікна було щільно завішано, щоб назовні не пробивався жоден промінчик світла.
  
  Антосю відправили спати — як воно і годиться дитині, коли настає ніч. Бабка Марта допомагала Устині носити воду, совати важкі чавунки з окропом та витирати калюжі, які хоч-не-хоч з’являються на підлозі. Метушня припинялася лише на час, коли в кухні зачинявся черговий чоловік, тоді Устина сідала у сінях, клала розчервонілі руки на коліна і слухала, як за дверима ллється вода. Вона не могла залишити своєї варти, адже після закінчення мала ще прибрати та випрати одяг, поки вода гаряча. Але коли до кухні подався Грім, він чомусь сердито прогнав її з сіней, звелів сидіти у кімнаті і навіть носа звідти не потикати.
  
  — Теж мені, військова таємниця. — пробурмотіла ображена черговою причіпкою суворого провідника Устина. З усіх мешканців будинку він чомусь найбільше доскіпався саме до неї.
  
  Черга Зота прийшла останньою. Устина поклала на лаву чисту білизну, рушник, підлила гарячої води і глянула на цинковані ночви. Як же він тут упорається на одній нозі? Поставила ослінчик у ночви, щоб було зручніше, перевірила мило, підняла очі — в дверях стояв Зот. Устина чомусь зашарілася — а може, це гаряча пара зіграла злий жарт:
  
  — Якщо тре щось, гукніть, — сказала вона, відвела погляд і швиденько проскочила в сіни.
  
  Художник зайшов до кухні, стукаючи протезом, потім завовтузився з одягом. Устина почула, як зашаруділа тканина, як по підлозі зачовгав чобіт зі здорової ноги. Вона підняла очі, побачила, що двері до кухні зачинилися нещільно і підійшла, щоб їх поправити. Підійшла та завмерла.
  
  У щілину, що лишилися, було видно Зота. Він саме нахилився до своєї дерев’яної ноги щоб відв’язати її, і ця картина зупинила Устину. У цьому було щось нереальне — немовби він віднімав собі живу кінцівку. Дарма, що жінка вже звикла бачити протез у Зота, та й взагалі це було не в новинку, бо дід Гандрей вернувся з війни ще до її народження, тому інакше, ніж із одною ногою вона його бачила хіба на старій фотографії. Але тут було щось інше. Худе жилаве тіло, з-під блідої шкіри, яка рідко бачила сонячне світло, виступають ребра, лопатки на спині, немов невеличкі крила, і здорова нога, яка прийняла на себе усю, хай і невелику, вагу м’язів та кісток, саморобний костур під пахвою та потворна дерев’яга, до якої схилився Зот, — усе це сплелося в єдине ціле, наче саме воно разом і було живою істотою, а варто забрати одну складову — і все розпадеться на шматки.
  
  Устина притулилася до одвірка, не в змозі відірвати очей від того, що бачила. Зот між тим відстебнув останні ремінці і одним рухом відірвав від себе частину — найпотворнішу, найнезграбнішу, але частину себе. Він стояв, спираючись на костур, і лівицею притримував свою дерев’яну ногу, яка тепер була зовсім окремою, неначе й не належала цьому чоловіку. Зот на мить втратив рівновагу, схопився рукою за лаву, і дерев’яга, відпущена на волю, упала на підлогу, загримівши об миски.
  
  — Холера! — вилаявся він.
  
  А Устина, сполохана цим звуком, відсахнулася, немовби хтось упіймав її на гарячому. Озирнулася — чи не бачить бабка Марта, але та, певно, пішла до криниці. Перевела подих, який, як виявилося, спинився, щоб не стривожити художника. Заплющилася, але перед очима залишався худорлявий чоловік на одній нозі і жилаве тіло, що шукало собі опори. Тоді знову зазирнула до шпарини.
  
  Зот уже зовсім роздягнувся і тепер сидів у ночвах на ослінчику. Коротка культя на місці лівої ноги якось неприродно стирчала вгору, вона була червоною із синіми прожилками, і Устина відчула, що в ній піднімається хвиля жалю до цього чоловіка. Одразу захотілося допомогти, обгорнути його своєю турботою, прихистити, немов малу дитину.
  
  На ґанку почулися кроки та стукотіння відер. Це верталася бабка Марта.
  
  Устина відхилилася від шпарини і щільно закрила двері до кухні.
  12
  
  Чутки про те, що аніматор Білл Титла та модель Адрієн ле Клер закрутили роман, розповзлися по студії Діснея, мабуть, швидше, ніж закохані усвідомили свої стосунки. Фарбувальниці говорили про це з легкими заздрощами, колеги-художники — з іронією, властивою усім чоловікам, коли ідеться про почуття. І лише Арт Беббіт висловлювався прямо і категорично:
  
  — Жінки і творчість несумісні! Подивися, на що ти перетворився!
  
  Білл дивився і нічого страшного не бачив. Ну, почав трохи охайніше вдягатися, частіше голитися — що ж тут страшного?
  
  — Це убиває мистецтво! — наполягав Арт. — Художник, який зосереджується на власній зовнішності, не встигає думати про свої твори!
  
  Утім, коли справа врешті-решт природним чином наблизилася до заручин, Беббіт несподівано сильно перейнявся майбутнім ритуалом.
  
  — Ти підібрав обручку? — запитав він у Білла.
  
  — Так, приглянув у Гаррі Вінстона на Даунтауні.
  
  — І як ти збираєшся її дарувати?
  
  Білл знизав плечима:
  
  — Ну як, звичайно. Замовлю гарне пакування, стану на одне коліно...
  
  — Білле, ти ж художник! Ар-тист! — Беббіт вимовив це слово по складах, щоб підкреслити його велич. — Яку тебе тільки язик повертається вимовляти слово «звичайно»?
  
  І зрештою, якщо кохання Білла з Адрієн і стало комусь перешкодою для творчості, то це Артові. Він тепер і години не міг працювати, щоб не виголосити нової ідеї:
  
  — Слухай, давай ти вдягнешся Міккі Маусом, а обручку ми вдягнемо на хвіст.
  
  — Тоді вже краще під хвіст, — огризався Білл.
  
  — Або так. Сидите ви в ресторані, і раптом підбігає собака, а в зубах у нього — коробочка з обручкою. Га?
  
  — Ну а якщо собака не послухається, ти за ним потім будеш бігати? А якщо розкусить коробку або ще гірше — вкусить Адрієн?
  
  Розчарований Беббіт повертався до роботи, щоб за якийсь час спалахнути новою ідеєю.
  
  — Вигадав! Білосніжка!
  
  — Що Білосніжка?
  
  — Уяви собі — вона кусає чарівне яблуко, а всередині обручка. Га?
  
  — І ламає зуб. А ти потім оплачуєш дантиста, — Біллові важко було догодити. — І потім, як ти засунеш обручку в яблуко?
  
  — Ну тоді у банан, шкірку можна заклеїти, — не здавався Беббіт.
  
  — Ти хочеш, щоб я подарував коханій банан?
  
  — Ні, не годиться. Тоді запроси її пограти у більярд, а під биток підклади обручку. Вона вдарить — і опля!
  
  — Адрієн не грає у більярд.
  
  — А у що вона грає?
  
  — У крепс.
  
  Знову пауза. Зате зранку цілий феєрверк ідей:
  
  — Зав’яжи на обручці нитку і непомітно опусти їй за викот сукні.
  
  — Як ти це собі уявляєш? Непомітно залізти дівчині за викот?
  
  — У мене є знайомий фокусник, він тебе навчить.
  
  — А можна щось простіше і пристойніше?
  
  — Поклади у салат.
  
  — І вона його буде облизувати?
  
  — У пляшку з шампанським. Офіціант наливає їй — опля!
  
  — Пляшка закоркована.
  
  — Хай офіціант відкриє і підкладе.
  
  — Обручка не пролізе у горлечко.
  
  Це нагадувало гру у пінг-понг. Арт все подавав і подавав, а Білл відбивав його закручені подачі однією фразою.
  
  — Ти скептик, — сварився Арт. — Як скептик може малювати мультфільми?
  
  Але одного дня він без жодного слова підійшов до Біллового столу, витягнув з кишені шматочок кіноплівки і підпалив його. Целулоїд загорівся високим полум’ям і видав характерне шипіння.
  
  — Ти хочеш спалити студію? — поцікавився Білл.
  
  — Я хочу тебе оженити. Щоб ти нарешті міг зосередитися на творчості.
  
  — Я?
  
  — А хто ж?
  
  — Еге. І для цього ти палиш плівку?
  
  — Точно. Дивися, ми загортаємо твою обручку у кіноплівку. Це символ. Бо ти працюєш у кіно.
  
  — Ну і? — Білл розумів, що це ще не все.
  
  — Кажеш їй, що хочеш показати їй новий мультик, кладеш плівку на стіл, а потім начебто ненавмисне її підпалюєш. Виходить феєрверк, а під ним — обручка.
  
  Білл замислено подивився на друга.
  
  — Феєрверк? Це має спрацювати.
  
  — Геть сумніви! З тебе обручка. Пакування я беру на себе.
  
  Вирішальний день настав за тиждень. З огляду на французьке походження Адрієн Білл запросив її у «Коулс», що славився своїми французькими соусами. Коли він попросив офіціанта принести порожню тарілку і виклав на неї моток плівки, дівчина здивувалася:
  
  — Що це?
  
  — Мій найкращий фільм.
  
  — І як ми його подивимося?
  
  — Зараз побачиш.
  
  Білл потягнув на себе перші кадри, чиркнув сірником, роблячи вигляд, що збирається у його світлі показати щось коханій, тоді ніби з необережності підніс вогонь надто близько до плівки. Все спрацювало так, як і розраховували — целулоїд зайнявся миттєво. Адрієн ахнула від несподіванки. І Білл зрозумів, що справив враження.
  
  Але Беббіт у пориві натхнення, певно, перестарався і накрутив на коробочку з обручкою забагато плівки — за мить полум’я на столі спалахнуло не на жарт, язик його піднявся дюймів на десять, так що Білл навіть почав дмухати, щоб задути його. Та де там — плівка горить швидко і потужно. Запахло димом. Білл безпорадно заозирався, коли раптом офіціант, що опинився поруч, вилив на целулоїдне багаття келих вина, що його ніс клієнтам. Полум’я трохи вгамувалося, і тоді Адрієн з Біллом і собі стали поливати його вином із власних келихів.
  
  Спільними зусиллями пожежу вдалося загасити.
  
  — Містере, чого це вам спало на думку розпалювати багаття? — запитав офіціант.
  
  — Ми ненавмисне, — запевнила Адрієн.
  
  Вона теж була шокована, але вдало приховувала емоції.
  
  — Але за вино вам доведеться заплатити.
  
  Офіціант взявся прибирати зі столу наслідки пожежі, однак Білл зупинив його. Він спробував витягти з недогорілої купи свій подарунок, утім це виявилося справою нелегкою. Врешті, дуючи на обпалені пучки, він видобув з попелу підгорілу і намоклу оксамитову коробочку, відкрив і простягнув Адрієн:
  
  — Ти вийдеш за мене?
  
  — Якщо ти пообіцяєш, що не спалиш наш дім.
  
  І вони поцілувалися, як ніколи до того дня — ніжно та пристрасно.
  
  Весілля — це великий клопіт, але й велике шоу. Тим паче, що дружки молодої були моделями, а дружба молодого — художниками. Старі Титли — Петро з Марією — приїхали з Коннектикуту за тиждень до події, щоб познайомитися з нареченою та майбутніми сватами. Адрієн одразу сподобалася мамі, батько ж бурчав, бо волів невістку-українку. Підготовка до свята перетворилася на веселу метушню, що тривала цілоденно й ціловечірньо, аж поки розпочалася власне церемонія, на якій, як і годиться, нареченій під ноги кидали пелюстки квітів, матері молодят синхронно витирали очі, дружба по-гусячому ґелґотіла та запрошувала дружок танцювати під запальний джаз чорношкірих музикантів. Звісно, це коштувало недешево, але врешті-решт художник Діснея — це не робітник з автосервісу, а модель — не ткаля з фабрики. Статус зобов’язує.
  
  — Ой, боюся, гості залишаться голодними. Що про нас скажуть? — турбувалася Титла-мати, дивлячись на скромно, як на українське око, накриті столи.
  
  — Маріє, це ж американці. Вони п’ють без закуски, — заспокоював її Титла-батько.
  
  Білл, станцювавши обов’язкові для молодого танці, вмостився на поручнях сходів, видобув з кишені блокнот і олівець та заходився робити начерки усіх, кого бачив — танцюристів, музик, офіціантів. Адрієн підійшла і зазирнула через плече.
  
  — Що там у тебе?
  
  — Дивись, який бородань, — похвалився Білл, вказуючи на чорнявого бородатого гостя, який азартно поїдав смажене м’ясо. — Викапаний Стромболі, правда?
  
  — А Стромболі це хто, пробач?
  
  — Це з «Піноккіо», господар усіх ляльок. Я ж тобі розповідав про наш новий проект.
  
  — А-а! — Адрієн кивнула і повернулася до дружок.
  
  — Він малює? — здивовано запитала Клер, головна і найближча подруга. — На власному весіллі?
  
  — Здається, єдиний спосіб відволікти його від малювання — це стати на порозі голою, — зауважила Адрієн, і всі дівчата засміялися.
  
  Ввечері після забави, коли молодят оплесками проводили до спеціально прикрашеного готельного номера, Адрієн найперше скинула з ніг туфлі.
  
  — Боже, яке щастя! — зітхнула вона.
  
  — Я теж дуже щасливий, — зізнався Білл.
  
  — Не вірю, — посміхнулася Адрієн. — Ти ж не ходив цілий день на підборах. Чоловіче! — вона подивилася йому в очі.
  
  Він обійняв її двома руками.
  
  — Що, дружино?
  
  — Поцілуй мене, — чи то попрохала, чи звеліла вона, а втім, у такій ситуації прохання мало відрізняється від наказу, і він поспішив скоритися.
  
  Вони цілувалися, поки забракло повітря, а потім вона сказала:
  
  — А тепер як чоловік починай виконувати свій подружній обов’язок.
  
  — Охоче! — він підняв її та зробив крок до розкішного ліжка.
  
  — Ні! Не цей. Зроби те, що жінка сама не може.
  
  Білл дещо розгубився:
  
  — Так я ж наче й збирався...
  
  Вона посміхнулася, зняла його руки зі своєї талії й обернулася спиною.
  
  — Ну!
  
  Він знову обійняв її та притиснув до себе. Вона деякий час стояла, насолоджуючись обіймами, а потім сказала:
  
  — Сукню розстібни!
  
  — Тобто? — не зрозумів Білл.
  
  — Там гачки на спині. Я до них не дістану.
  
  — А-а! — засміявся він і почав шукати застібку.
  
  — Це — те, що жінка не може зробити сама.
  
  — Невже? А я думав...
  
  — Усе по черзі.
  
  Коли він нарешті впорався з останньою защіпкою, Адрієн спритно вислизнула з його рук і грайливо посміхнулася:
  
  — Я пішла до ванної, а ти тут без мене не засинай. Домовилися?
  
  — Ну що ти!
  
  Ванна — одна з улюблених жіночих розваг, а особливо коли йдеться про визначні моменти життя, яким, безперечно, є весілля. Адрієн ніжилася у гарячій воді, даючи відпочинок стомленим ногам та заряджаючись енергією на майбутню ніч.
  
  І коли вона нарешті вийшла з ванної, то побачила, що її чоловік сидить на тумбочці і перемальовує свої начерки у великий альбом, який невідь-як опинився в номері.
  
  — Білле! — здивовано вигукнула вона.
  
  — Кохана, пробач, мені треба привести до ладу замальовки, поки з голови не вивітрилося. Я швидко.
  
  — Білле! — у голосі задзвенів метал.
  
  — Так-так, я вже закінчую, — він не відривався від малювання.
  
  Здивування Адрієн погрожувало перерости у роздратування, але вона раптом згадала свою розмову із дружками і посміхнулася. Руки розв’язали пояс білого купального халата.
  
  — Білле, поглянь на мене, — сказала вона ніжно, майже не чутно.
  
  І водночас із тим, як його обличчя піднімалося вгору, назустріч голосу, халат почав сповзати вниз, залишаючи власницю голою і бездоганною, якою й має бути дружина у першу шлюбну ніч.
  
  Пальці Білла випустили олівець, і він без звуку упав на м’який килим, а за ним на підлогу полетів альбом із начерками. Бо скільки б разів художник не малював модель, йому не притлумити одвічних інстинктів, що тримають на світі людство. Інстинктів першотворчості, які врешті-решт і народжують усі мистецтва.
  13
  
  Тонка тканина тріснула і розлізлася, оголяючи повні білі груди. Капітан Стекляр щосили смикнув іще, розриваючи сорочку до кінця. Жінка відвернула пополотніле обличчя.
  
  — Не подобається? — запитав Стекляр і взяв її за підборіддя. — А мені, думаєш, подобається отут з тобою воловодитися? Будеш говорити?
  
  — Я. Нічого. Не. Знаю, — чітко повторила підслідна.
  
  — Не знаєш... То може, тебе солдатам віддати на забаву? У тебе є за що потриматися, — рука капітана спустилася від підборіддя вниз, торкаючись жіночої шкіри.
  
  Жінка знову відвернула обличчя.
  
  — Ну! — голос слідчого забринів від роздратування.
  
  У цей момент за дверима почулися швидкі кроки і за ними пролунав стукіт у двері.
  
  — Так! — відповів Стекляр.
  
  На порозі стояв Мудрицький з текою в руках.
  
  — Знайшов! — радісно видихнув він.
  
  — Що знайшов?
  
  — Ен Ха! — очі лейтенанта світилися від задоволення собою.
  
  — Ага! — Стекляр виструнчився і застібнув комірець. — Ходімо, розкажеш, — він підійшов до дверей і визирнув у коридор. — Сержант, залишаю тобі Волошину. Всип їй як слід, поки я повернуся.
  
  Рука, яка торкалася грудей підслідної, смерділа її потом, тому довелося довго відтирати шкіру носовичком.
  
  Після прохолодного підвалу внутрішньої тюрми кімната слідчої групи здавалася лазнею. Стекляр зайшов першим і присів просто на стіл:
  
  — Ну що, показуй, — наказав він.
  
  Бібліотекар відкрив теку:
  
  — Ніл Хасевич, художник, користується псевдонімами Левко, Рибак, Бей, Зот, Старий. Член так званої Української Головної Визвольної ради. Розшукову справу відкрито у 1944 році.
  
  — І досі не впіймали?
  
  — Ні. Мабуть, полювали за більшою рибою.
  
  Стекляр гмикнув:
  
  — Лейтенанте, я вам, здається, вже розповідав, що оця Визвольна рада — їхній головний сходняк. Як наша Верховна рада, тільки бандитська. Так що риба це велика, — він забрав у Мудрицького теку і почав гортати. — Хасевич... Рибак... Бей... Зот... Стоп!
  
  Бібліотекар завмер, немовби ця команда стосувалася його. А Стекляр видобув хустку і витер спітніле чоло:
  
  — Зачекай... Волошина, та, що я зараз допитував... У її справі згадується якийсь Зот. Чи не цей самий?
  
  Лейтенант знизав плечима:
  
  — Треба розпитати.
  
  — Вона не скаже, — махнув рукою Стекляр. — Здохне, а не скаже. З нею вже два тижні працюють, а толку нуль. Я таких знаю.
  
  Він витягнув з кишені портсигар, відкрив і простягнув Мудрицькому:
  
  — Закурюй.
  
  — Дякую.
  
  Спробувавши від нервів цигарку після вогневого хрещення у криївці Буйного, бібліотекар швидко пристрастився до цієї справи і став органічною складовою оперативної групи. Стекляр припалив собі й молодшому товаришу та із задоволенням випустив велике кубло диму.
  
  — Єдиний вихід — застосувати легендоване підпілля. Знаєш, що таке легендоване підпілля?
  
  — Ні, — зізнався Мудрицький.
  
  — Це наші люди, які діють під виглядом бандитів. Убивають, грабують, мордують.
  
  — Навіщо?
  
  — Хіба не зрозуміло? Щоб дискредитувати їх в очах селян і позбавити підтримки.
  
  Бібліотекар здивовано підняв брови:
  
  — А хіба в них є підтримка?
  
  — Ще й яка! Ну а коли наші хлопці начеплять тризуби, прийдуть у село, повішають вчительку на смереці, ще й на грудях їй напишуть «Слава Україні», то сам розумієш, селянин від бандитів відвернеться. Бо він шанує вчителів.
  
  — Хитро, — лейтенант схвально кивнув і затягнувся.
  
  — А у випадку з Волошиною це буде виглядати так: ми влаштовуємо втечу, нібито випадково. Вона потрапляє до рук нашого легендованого підпілля і там розповідає все, що знає, бо вони для неї свої. Зрозумів?
  
  — Ого! — лейтенант був у захваті.
  
  — Звісно, це морока, — продовжував пояснювати Стекляр. — Тому з кожною сявкою цей номер виконувати не будеш. Але, судячи зі всього, наша Ніна Волошина, а точніше її знайомий Зот, того вартий. Правильно я міркую?
  
  — Так точно! — акуратист Мудрицький плюнув у долоню і погасив у ній недопалок.
  
  Стекляр розтер свій по підошві чобота.
  
  А за три дні машина, що перевозила в’язнів з внутрішньої тюрми МҐБ до розподільника, несподівано потрапила у засідку бандитів. Почалася стрілянина та звичайна у таких випадках метушня, під час якої підслідній Ніні Волошиній вдалося втекти — конвоїр недостатньо міцно зв’язав їй руки, за що пізніше при розборі інциденту був покараний усною доганою.
  
  Ніна ішла лісовою стежкою, розтираючи червоні від мотузки зап’ястки, коли назустріч їй з кущів вийшли двоє:
  
  — Слава Україні! — сказав один із них.
  
  — Героям слава! — відповіла Ніна, і серце її радісно затьохкало.
  
  — Ти хто і звідки? — запитав другий з суворими очима.
  
  — Домаха, — назвала своє бойове псевдо жінка. — Я втекла з тої машини, що ви обстріляли.
  
  — Домаха? — повторив суворий. — Не чув. Доведеться тобі поговорити зі службою безпеки.
  
  І згодом у лісовій землянці Домаха-Волошина розповіла усе — зокрема й про те, що цілий рік була зв’язковою керівника пропагандивної ланки, члена УГВР друга Зота. А хіба існував інший вихід, адже люди, які відрекомендувалися працівниками служби безпеки УПА, підозрювали її у зраді, а тому вимагали якнайбільше доказів того, що мають справу із правдивою та чесною націоналісткою і соратницею.
  
  Село Дюксин, яке значилося місцем народження Хасевича Ніла Антоновича, знаходилося недалеко, у якихось сорока кілометрах від Рівного, тому Стекляр вирішив навідатися туди. На батьківщині, а особливо у маленькому селі, завжди знають про долю своїх земляків. А може, навіть вдасться знайти когось із родини, щоб заарештувати та допитати як слід.
  
  Маркелов, як і належить оперуповноваженому, мотався зі своїм мотоциклом по хуторах, винюхуючи бандитські бункери, і Стекляру довелося їхати до Клевані рейсовим автобусом, а там уже просити колег з райвідділу підкинути його до Дюксина. Село тягнулося вздовж берега річки Горинь, яка у цих місцях звивалася, немов змія, що намагається вкусити себе за хвіст. Після дороги захотілося скупатися, але Стекляр стримав себе і вирішив спочатку зробити справу.
  
  Секретар сільради, безбарвний стручок у товстих окулярах, на питання про Хасевичів зітхнув:
  
  — Немає їх. Як у сорок третьому німці спалили Дюксин, так і їхню хату теж. І батька, старого Хасевича, вбили.
  
  — А чому німці спалити село?
  
  — Як це, чому? Партизани... — секретар затнувся. — Тобто пробачте, бандити. З бандитами воювали, тут ціла військова операція була.
  
  Стекляр підняв руку:
  
  — Чекайте. Можете пояснити по-людськи? Які бандити?
  
  Секретар знизав плечима:
  
  — Наші, українські. Вони тут владу тримали, німців не пускали, ну ті й почали воювати.
  
  — Ви хочете сказати, партизани?
  
  — Ні, — замахав головою стручок. — Партизани — то червоні. А це синьо-жовті, бандити, що ви їх зараз по лісах ловите.
  
  — Тьху ти, — плюнув Стекляр. — Так би зразу і сказав, що це бандити.
  
  — А я так і сказав.
  
  Більш ніякої цінної інформації отримати не вдалося, однак наостанок стручок порадив:
  
  — Зайдіть до школи, там один із Хасевичів працював учителем. Може, вони щось скажуть.
  
  Ну, хоч так. І Стекляр пішов до школи — благо вона стояла зовсім недалік. На дворі діти гралися у м’яча під наглядом вчительки, немолодої уже жінки у синій потертій сукні. Побачивши людину у формі держбезпеки, вона помітно стривожилася і почала безпорадно оглядатися.
  
  — Капітан МҐБ Стекляр, — приклав руку до козирка кашкету слідчий. Він вирішив скористатися розгубленістю жінки й одразу взяти її в оберт. — Ми маємо відомості, що у вашій школі працював учителем громадянин Хасевич.
  
  — Працював, — кивнула та. — Але це було ще до перших совітів... пробачте, тобто до війни, і ми ніяким чином...
  
  — А як його звали? Хасевича, я маю на увазі.
  
  — Нілом. А то що?
  
  Стекляр взяв паузу, щоб співрозмовниця розгубилася іще більше.
  
  — А вас як звати? — запитав він.
  
  — Ольгою. Ольга Крищук.
  
  — Так от, громадянко Крищук, — у голосі капітана зазвучало залізо. — Ніл Хасевич розшукується як особливо небезпечний злочинець, і тому є два варіанти: або ви розповідаєте мені зараз все про ваші зв’язки із ним, або я вас заарештовую, ми їдемо в управління, і ви уже там мені все розповісте.
  
  Почувши про арешт, вчителька зблідла:
  
  — Не треба. Я все розкажу. Все, що знаю.
  
  — От і добре, — майже ніжно сказав Стекляр. — Тоді ходімо.
  
  У порожньому класі, який вони зайняли з дозволу переляканого увагою МҐБ директора, Стекляр видобув з планшета папір та почав оформлювати протокол.
  
  — У яких стосунках ви знаходитеся із особливо небезпечним злочинцем Хасевичем Нілом Антоновичем?
  
  — Що ви? Які стосунки? Ми колеги. Були, — від хвилювання жінка стискала пальці рук так, що вони ризикували зламатися.
  
  — Коли?
  
  — Років двадцять-тридцять тому.
  
  — Коли бачили його востаннє?
  
  — Ну, десь тоді й бачила.
  
  Вона розповідала, збиваючись та затинаючись, тож було зрозуміло, що не бреше. Хасевич тут не з’являвся давно. Мати загинула під колесами поїзда. Батька убили німці під час каральної операції проти націоналістів. Хату спалили разом із сотнею інших хат.
  
  — А Нілів брат...
  
  — Брат? Він має брата?
  
  — Так, — гаряче закивала вчителька. — Старший брат Федір був у нас священником. А молодший Анатолій працював у господарстві.
  
  — І де вони зараз? — уточнив Стекляр, занотовуючи.
  
  — Не знаю. Федора ви забрали.
  
  — Я?
  
  — Ну, не ви. Ваші колеги.
  
  — Коли?
  
  — Ну, коли. Як нас визволили, так його і забрали. Як служителя культу.
  
  — Зрозуміло, — кивнув Стекляр. — А другий?
  
  Жінка спинилася, немовби добирала слів:
  
  — Анатолій в ліс пішов.
  
  — За грибами?
  
  — Ні, — вона знову розгубилася. — Не за грибами. Зовсім у ліс. Воювати.
  
  Стекляр роздратувався:
  
  — Ну що ви мимрите? Примкнув до націоналістичних банд. Правильно?
  
  — Примкнув до націоналістичних банд, — кивнула вчителька.
  
  — Так би і говорили. А зараз він де?
  
  — Убили. Партизани.
  
  — Бандити?
  
  — Ні, партизани. Червоні. Під час війни.
  
  — Ну й сімейка! — видихнув Стекляр. — Один брат служитель культу, другого вбили, третій бігає по лісах від радянської влади!
  
  Жінка ковтнула сухим горлом, потім прокашлялась.
  
  — Пробачте, він не може бігати по лісах.
  
  — Чому? — не зрозумів капітан.
  
  — У нього ноги немає, — сказала жінка.
  
  — Як це? — Стекляр від здивування впустив ручку, і вона зі стукотом закотилася під парту.
  
  — А так. Немає. Тобто є, але дерев’яна.
  
  Капітан нахилився, дістаючи ручку, чортихнувся — чи то на неї, чи на себе.
  
  — То що ж ви одразу не сказали? — сердито сказав він.
  
  Вчителька від страху втиснула голову у плечі:
  
  — Так ви ж не питали.
  14
  
  Це сталося зненацька — паротяг вискочив з-за повороту, немов скажений пес, загудів та затрусився від люті. Ніл спочатку почув його, а потім уже побачив — занадто близько. Мати крикнула:
  
  — Тікай!
  
  Але сама перечепилася через рейку та впала долілиць. Ніл кинувся до неї, став піднімати. Люди на переїзді заволали:
  
  — Стій! Спини! — немовби машиніст міг їх почути.
  
  Ніл відчув, як на нього насувається стіна повітря, яку паротяг гнав перед собою, щосили смикнув мати попід плечі, і в цей момент гравій під ногами зрадницьки посунувся, нога підвернулася, і він упав на спину. Щось загорлав, але не почув свого голосу, і тут-таки чорна залізна маса налетіла, вдарила у ліве стегно, а потім поглинула весь світ навкруги.
  
  Прийшов до тями він уже в лікарні, на ліжку. Поруч, низько схилившись, сидів батько.
  
  — Тату, — Ніл прошепотів це кволими сухими губами, але той почув і підвів очі. — А мама...
  
  Батько мовчки похитав головою.
  
  — Мама, — повторив Ніл.
  
  — На все воля Божа, — зітхнув батько і перехрестився.
  
  Ніл заплющився, щоб знову провалитися у темряву, у забуття, яке рятує від лиха й від спогадів. Прийшов до тями від болю у лівій нозі. Її крутило і стискало, немовби паротяг повернувся та почав їздити по кістках усіма своїми колесами. Ніл спробував зігнути ногу, але не зміг. Тоді привстав на подушці, простягнув руки, щоб допомогти зігнутися неслухняному коліну, і раптом пальці провалилися у порожнечу. Він не знайшов власної ноги! Це було якесь марення. Ніл відкинув ковдру і мало не зімлів утретє. Лівої ноги не було. На її місці лежало щось замотане марлею, неначе лялька, щось коротке і потворне, що ніяк не могло бути його ногою. Ніл обмацав культю, і руки підтвердили те, що бачили очі — замість ноги був короткий обрубок, перебинтований та уповитий в біле.
  
  — Шкода, — зітхнув дядько з сусіднього ліжка. — Такий молодий, а вже каліка.
  
  «Це неможливо, — промайнуло в голові. — Мабуть, я сплю». Але цей поганий сон ніяк не хотів закінчуватися. В голові раз у раз крутилася одна й та сама картинка — паротяг, що вилітає з-за повороту, потім страшний удар — і темрява. Він і зараз відчував у нозі біль того удару. І знову мацав порожнє місце під ковдрою, і знову під пальцями була лише тканина простирадла. А ноги, його лівої ноги, не знаходилося.
  
  Надійшла ніч, і уві сні, все знову повторилося, так що голова припиняла розуміти, де сон, а де правда, і в душі почала жевріти надія: от зараз прокинуся, і все стане на свої місця. Нога знайдеться. Але надійшов ранок, а потворна забинтована культя залишалася яв’ю.
  
  А потім прийшов батько і поставив на тумбочку полумисок із коливом. Ніл дивився на нього, не тямлячи, що відбувається. А батько перехрестився і набрав колива у ложку.
  
  — Упокой, Господи, душу новопреставленої Феодотії.
  
  Ніл сахнувся цієї ложки, неначе змії. Але батько був наполегливим. І врешті відчувши на губах солодкий смак ритуальної страви, Ніл зрозумів, що втратив не лише ногу, і що все це — реальність.
  
  Але як жити з такою реальністю хлопцю, якому от-от має виповнитися шістнадцять?
  
  Рана заживала кілька тижнів. Міняючи пов’язки, лікар переконував Ніла у тому, що йому неймовірно пощастило — адже якби удар прийшовся на двадцять сантиметрів вище, то розтрощило б суглоб, а то й весь таз. А так вийшла акуратна культя, що на неї можна зробити дерев’яну ногу та ходити собі з милицею. Ніл мовчав. Він не плакав, бо ж хлопці не плачуть. Він просто відчував, що зникає — наче отак з однієї ноги він почав поступово стиратися, подібно до малюнка крейдою на шкільній дошці. Спочатку стерло маму, потім його ногу, а потім і все тіло, лінію за лінією.
  
  І немовби для того, щоб відновити цей уявний малюнок, він попрохав батька принести папір та олівці.
  
  Ніл завжди любив малювати. Але зараз малювання несподівано для нього перетворилося на манію, якийсь таємний культ. На папір він виливав увесь свій біль, як середньовічний екзорцист, виганяючи з душі демонів, а з голови думки.
  
  На сьомий день до лікарні завітав гарно вдягнений пан, який відрекомендувався представником залізничної компанії. Він довго і скрушно зітхав, розглядаючи хворого:
  
  — Такий молодий пан! Таке нещастя!
  
  І пішов, пообіцявши, що компанія не залишить родину у біді. Що збитки буде компенсовано, а винних покарано.
  
  Ніл слухав його мовчки, черкаючи олівцем по аркушику паперу.
  
  Приходили брати, старший Федір стояв, опустивши голову, і не знав, що сказати, а молодший Анатось обіймався, тулився мокрим від сліз обличчям до братової шиї, і це було найважчим. Але Ніл все одно не заплакав.
  
  Врешті батько приніс милиці, які зробив сам, і Ніл почав учитися ходити. Виявилося, що це не так просто — рівновага ніяк не знаходилася, а дерев’яні упори натирали під пахвами так, що до них довелося пошити м’які підкладки. Найбільше ж заважала ліва, не існуюча нога. Тіло, що звикло спиратися на неї, постійно вводило в оману і замість опори знаходило порожнечу. Ніл падав, але потім піднімався, кожен раз відмовляючись від допомоги батька й братів.
  
  Зрештою додому пішов на власних ногах, а точніше на одній нозі. Ліву порожню штанину заправив за пояс, щоб не теліпалася у повітрі. Вдома сів на ґанку, обпер милиці на стіну, і вперше заплакав, беззвучно і скупо, оглядаючи сліпими від сліз очима рідне подвір’я.
  
  Несподівано він виявив, що дні стали безкінечно довгими. Батько з Федором ішли у поле — а він залишався сидіти на ґанку, немов древній дід. Збігати пограти з хлопцями у м’яч — раніше це зайняло б пів дня, але зараз він міг лише прислухатися до далеких голосів на вулиці. Навіть сходити до криниці по воду — і те було задачею надзвичайною.
  
  Тому весь день він малював. Бо чорні лінії на білому папері звільняли його від чорного мороку, який приніс із собою паротяг. Отак по одному штриху, по одній рисці цей морок виливався на біле тло, перетворюючись на курку чи козу, собаку чи верстат.
  
  А потім прийшла Ганнуся. Вони дружили давно — скоро вже пів року. Разом гуляли берегом звивистої Горині і навіть цілувалися, як годиться парубку з дівчиною. Ніл вважав Ганнусю своєю нареченою, щоправда, про це нікому не казав, щоб не насміялися. І вона теж завжди розцвітала, коли бачила його — стрункого, худорлявого з ясними очима. Вони були чудовою парою.
  
  Щоправда Ганнуся жодного разу не провідала його, поки лежав у лікарні, але на це не варто було нарікати. Молоду дівчину не годиться лякати виглядом потворних ран та хворих людей.
  
  Але врешті-решт вона прийшла — і це головне.
  
  Ніл підвівся назустріч, спираючись на милиці.
  
  — Слава Ісу! — привіталася дівчина.
  
  — Навіки слава! Який я радий тебе бачити!
  
  Вона посміхнулася, але кутики губів залишалися напруженими.
  
  — Мені дуже жаль того, що сталося з тобою і з твоєю матінкою. Як ти почуваєшся?
  
  — Та от, — він розвів руки з костурами у різні боки й залишився стояти на одній нозі. — Тепер я наче чапля.
  
  Дівчина сумно подивилася на нього і промовчала.
  
  — Нічого, — удавано-бадьоро сказав Ніл. — Я скоро навчуся і навіть бігати з милицями зможу. От побачиш! Що, не віриш?
  
  — Вірю, — але в голосі її не було згоди.
  
  — Ми з тобою будемо гуляти на Горині...
  
  — Ніле! — вона опустила очі, потім наважилася і подивилася просто на нього. — Мабуть, нам не варто більше гуляти.
  
  — Чому? Думаєш, не зможу? Таки не віриш?
  
  — Вірю. Але мені потрібен чоловік... Щоб хату збудував. Хазяйство... А який з каліки хазяїн?
  
  Від цих слів Ніла заціпило, як од колива на лікарняній тумбочці. І він замовк. Ганнуся ще довго щось пояснювала — довго і докладно. Що вона його любить, жаліє, але життя має свої вимоги; що вона молода і не хоче занапастити своє життя; іще щось про обов’язок, про людей, які не зрозуміють. А з-за паркану визирав Васько, хлопець з хуторів, який нетерпляче чухав носа і робив вигляд, що не прислухається до розмови.
  
  Згодом, так і не домігшись від Ніла бодай слова у відповідь, дівчина пішла геть, втираючи сльози, що зрадницьки виступили на очах.
  
  Каліка. Це слово знову вдарило, немов батогом. Кому потрібен каліка? І справді. Який із каліки хазяїн? Який чоловік? Обрубок, обгризок, не вартий доброго слова, каліч — не людина.
  
  — Ніле! — Анатосик підбіг і обійняв брата за поперек, куди дістав з висоти свого невеличкого зросту. — А чого Ганька пішла?
  
  Ніл заплющив очі і видихнув:
  
  — Пішла, то й пішла! А ми з тобою знаєш, що зробимо?
  
  — Що? — очі брата загорілися.
  
  — Нову ногу.
  
  — Тобі?
  
  — Мені! А поможеш?
  
  Ніл покульгав до верстата у кутку та притулився до нього культею.
  
  — Відмічай! — простягнув він братові олівець, і той старанно провів лінію, яка позначила висоту майбутнього протезу.
  
  Потім вони удвох вибрали з купи невеличку суху колоду та відміряли на ній потрібну довжину. Пиляння далося складніше — адже Нілові доводилося балансувати на одній нозі — але нарешті за допомогою брата він обрізав зайве.
  
  Потім колоду поставили сторчма на діл, і Ніл примостив на неї свою культю.
  
  — Ну як? — запитав він у братика.
  
  — Ти будеш, як баба Яга! — засміявся той, і Ніл засміявся разом із ним.
  
  — Так! Я баба Яга! Я тебе спечу і з’їм! — зачепив він Анатосика милицею і став тягнути до себе, видаючи гарчання та сичання, неначе справжня відьма.
  
  Той реготав і відбивався, а за ним реготав і Ніл.
  
  Ввечері, коли він сидів на ослінчику і сокирою обтесував свою майбутню дерев’янку, прийшов батько. В руках він тримав відкритий лист.
  
  — Ніле, залізнична компанія не збрехала. Вона заплатила компенсацію.
  
  Хлопець не відповів, продовжуючи тюкати сокирою.
  
  — Там грубі гроші, — сказав батько. — Подумай, що ти з ними зробиш.
  
  Ніл припинив тюкати і підняв очі:
  
  — Я буду вчитися на художника.
  
  — На художника? — здивувався батько, потім погляд його впав на аркушики з малюнками, що лежали на призьбі. — А! Ну, можна і на художника. А я думав, може, скотину купиш чи що.
  
  Скотину? Чи батько жартують? Як же йому, каліці, поратися з домашньою худобою? Та й нащо та худоба, якщо Ніл раптом відчув, що разом із втратою ноги отримав нову, таємну силу. Він зрозумів, що речі, якщо їх намалювати, залишаються з тобою назавжди. Пробіг собака — і сховався десь, а у тебе на папері він заклякне і стоятиме вічно. Горобці купалися в пилюці та полетіли — а у тебе залишилися і вони, і пилюка, і сонце, що грає у шибках, а головне — настрій. Дивишся на малюнок і можеш його відчути.
  
  Забравши частину тіла, Господь натомість зробив Нілові подарунок — час і наснагу, щоб малювати, щоб навчитися зберігати на папері те, що бачиш, і те, чого навіть іще не бачив. Раптом виявилося, що у цьому Ніл є особливим, бо коли люди бачили його малюнки, вони не казали «каліка», вони цокали язиками від захвату.
  
  — Як ловко він малює! — говорили сусіди. — Талант від Бога!
  
  Поступово він почав відчувати свою владу над світом — адже усе, що роблять люди, можна спочатку намалювати. Малюєш дім — а тоді вже будуєш. Малюєш рушник — і сідай вишивати. Зовсім несподівано малювання виявилося справжнім дивом. За допомогою олівця ти міг творити цілі світи, відчуваючи себе подібним до Господа.
  
  І оце усвідомлення могутності, наближення до Творця — та поміняти на худобу?
  
  Батько дивився запитально, чекаючи від Ніла останнього слова. І той сказав:
  
  — Я буду малювати. Я поїду до Варшави, у школу мистецтва.
  15
  
  Антося боялася Грома, бо він супив свої чорні брови і завжди сварився на маму Устину. А дядько Зот захищав маму. І взагалі він був добрим, учив Антосю малювати і навіть вирізав для неї її літеру.
  
  — Дивися, це літера А, — дядько Зот помастив дерево тампоном з фарбою і лишив відбиток на аркуші паперу. — А, — повторив він, потім стукнув поруч іще одну, за нею іще. —А! А! А! А!
  
  — У мене немає стільки А, — серйозно заперечила дівчинка. — Ан-то-ся. Чуєш? Тільки одне.
  
  — Але якщо ми захочемо написати інші слова, знадобиться багато А. От, наприклад «баба Марта», скільки потрібно А?
  
  Антося один за одним склала пальчики на правій руці:
  
  — Чотири. Я вже вмію рахувати. Але тільки до десяти, правда, мамо?
  
  — Правда, — погодилася Устина, що прала білизну у довгих ночвах.
  
  Дядько Зот засміявся:
  
  — Ну значить, одна А буде твоя, а чотири — бабусиних.
  
  — Ага! — обурилася Антося. — Чого це їй чотири, а мені лише одну?
  
  — Так ти ж сама порахувала!
  
  Очі Зота стали теплими, як лелітки у грубці — так було завжди, коли він грався з Антосею. Вони були різними, ці очі — то уважними та чіпкими, коли малював, тоді складалося враження, що він бачить не лише людей та предмети, але й те, що знаходилося під поверхнею, всередині, в душі. Принаймні Устині так здалося, коли він малював її портрет — аж мороз поза шкірою пішов від цього погляду. А бувало, що очі Зота ховалися під повіками так, що залишалася лише тоненька щілинка з якої іноді блимав погляд, немовби сигналив: я не сплю. Тоді він думав — чи то над новими малюнками, а чи то згадував щось — і Устина відганяла Антосю, щоб не заважала. Але Зот пробачав дитині все — навіть коли вона лізла під руку або відривала від думок. Жодного разу не насварився, навіть пальчиком не пригрозив. «Гарний був би з нього батько», — мимоволі з’являлася думка в Устининій голові.
  
  — Ти не дуже витріщайся, — пролунав голос над вухом.
  
  Устина обернулася. Поруч стояла бабка Марта і несхвально хитала головою.
  
  — Та не витріщаюся я.
  
  — А то не видко! — свекруха насупилася. — У самої слина аж у ночви крапає.
  
  — І ніц не крапає! — огризнулася Устина. — За собою, мамо, дивіться.
  
  Вона так запекло взялася мутузити білизну, що та мало не рвалася на шматки. Бабка Марта не відходила — спостерігала мовчки, аж поки зітхнула:
  
  — Ти вважєй, Устино. Всі нічні — смертники. Це тільки вигляд один, що живі. А насправді ніхто з них не повернеться. Усі залишаться в землі.
  
  Вона відійшла, а Устина знову підняла погляд на Зота, який схилився з ножем над черговим кліше, і на мить здалося, що з-під його блідої шкіри проглядає смертельна синява, наче паморозь на шибках узимку.
  
  — Дядьку Зот, — Антося знову напосілася зі своїми розпитуваннями. — А нащо ви оцих солдатів вирізаєте?
  
  Зот подивився на неї без тіні роздратування.
  
  — Як це, нащо? Щоб їх стало багато. З одної такої картинки можна надрукувати стільки, як з твоєї літери А. Я ж тобі показував.
  
  Антося горіла цікавістю, тому зайняла своє улюблене місце — верхи на дерев’яній нозі дядька Зота. Вона любила так сидіти та спостерігати за його роботою.
  
  — А навіщо тре їх багато? — запитала дівчинка.
  
  — Для того, щоб ворог знав: нас тисячі і тисячі. І всі ми боремося за Україну. От подивися, — Зот взяв тампон, акуратно поплямкав фарбою на поверхні та зробив відтиск на папері. — Бачиш? Це повстанці.
  
  Антося уважно оглянула малюнок, потім помацала його пальцем, немовби спробувала переконатися у справжності. Сухий папір швидко всотував фарбу, тому палець залишився чистим.
  
  — Бачу, — сказала вона серйозно. — У них зброя.
  
  — Правильно, — посміхнувся Зот. — І цією зброєю вони виганяють з України ворогів.
  
  — А якщо їх надрукувати багато, то вони переможуть?
  
  Зот посміхнувся:
  
  — Обов’язково переможуть.
  
  — Обіцяєш? — Антося подивилася на нього серйозними, якимись недитячими очима.
  
  — Обіцяю, — прогнав з обличчя посмішку Зот.
  
  Антося злізла на землю і зробила крок назад.
  
  — Тоді друкуй, — сказала вона. — Я більше не буду тобі заважати.
  
  І кілька хвилин вона й справді дотримувалася цієї обіцянки. Потім запитала:
  
  — А ти подаруєш мені мою літеру?
  
  — Звісно, — Зот взяв зі столу кліше з вирізаною літерою А і простягнув дівчинці.
  
  — Ні! — кліше раптом накрила чоловіча рука.
  
  Біля Антосі стояв Грім і брови його, як завжди, були зсунуті до перенісся.
  
  — Це моя літера! — обурилася Антося.
  
  — Друже Зот, — голос Грома попри намагання зберігати поштивість, бринів обуренням. — Не можна нічого давати дітям. Вона розпашталакає на всейкий світ!
  
  — І ніц я не розпашталакаю, — ображено сказала Антося, але її не слухали.
  
  — Це тільки одна літера, — відказав Зот.
  
  — А де вона взялася? — парирував Грім. — Якщо запитають?
  
  Зот не знайшов, що відповісти.
  
  — Друже Зот, — спокійніше, але все ще із притиском продовжував Грім. — Я відповідаю за вашу безпеку і тому не можу дозволити порушувати конспірацію.
  
  Антося не знала таких складних слів, як «конспірація» чи «безпека», але зрозуміла, що дядька Зота сварять через неї. І що її літеру забере собі Грім.
  
  — Віддай! — сказала вона дзвінко. — Це не твоя літера, а моя! У тебе навіть немає жодної А. Г-р-і-м. Зрозумів? А в мене є. Ан-то-ся.
  
  Зот подивився на неї, потім на Грома і простягнув до нього руку. Він вимогливо поворушив пальцями, і Грім врешті вимушений був скоритися. Знехочу, через силу, він розчепірив пальці, і дерев’яна «А» повільно упала в долоню Зота. Той зітхнув, потім стиснув пальці.
  
  — Хай вона поки полежить у мене, гаразд? — голос його вмить змінився, став лагідним та оксамитовим, а рука тим часом сховалася під столом і поклала кліше у кишеню штанів. — Але ти завжди зможеш нею гратися. Домовилися?
  
  — Домовилися, — шморгнула носом дівчинка.
  
  Ні, вона не заплакала. Бо не хотіла, щоб злий Грім тішився її сльозами. Але коли він пішов, Антося непомітно потягла зі столу папір із відбитком, на якому повстанці зі зброєю ішли виганяти ворогів. І ввечері заховала його серед своїх найбільших скарбів — поруч із картинкою з журналу, де намальована Королівна Сніжка.
  
  А вночі у ліжку, поки мама не лягла поруч, Антосі ввижалися повстанці з малюнку. Вони один за одним ішли у бій, а на їхньому місці з’являються нові, надруковані чарівним кліше, і знову ішли у бій, а за ними знову і знову. Таке велике військо могло здолати будь-кого, подумала Антося і задоволена заснула міцним дитячим сном.
  
  Грім нервово ходив кімнатою — чотири кроки туди, чотири назад. У кожному його русі читався прихований гнів.
  
  — Друже Зот! — він ретельно добирав слів. — Я розумію, що ви є членом УГВР, я поважаю ваші заслуги і досвід боротьби у підпіллі. Але ваші контакти із цивільними, а особливо дітьми, створюють небезпеку.
  
  Щоб руки не робили різких жестів, Грім зчепив їх між собою, але за тим, як нап’ялися худі жили, було видно, що він ледь стримується. Зот сидів на лаві, схилившись вперед, і дивився на свою дерев’яну ногу, витягнуту поперек проходу.
  
  — А коли ви залишаєте такі докази, як ця літера, то й поготів. Це вже повна деконспірація!
  
  — Друже Грім, я скоро десять років, як у криївках, і тому постійно залежу від таких от цивільних людей, — нарешті відгукнувся Зот і підняв очі. Вони були на диво спокійними, хіба що звужені зіниці виказували внутрішню напругу.
  
  — То ви не рівняйте! Провід постійно повідомляє, та й ви самі чудово знаєте, скільки зараз стало агентів серед селян: і стрибки, і комсомольці, і просто донощики. Їм варто лише у нюхати...
  
  — Громе, ми всі під Богом ходимо. Але якщо вже доводиться ховатися у людей, то й ставитися до них треба по-людськи.
  
  Провідник зупинився, немовби перечепившись через ці слова:
  
  — Але під час війни...
  
  — А коли в нас не було війни? Коли поляки били людей тільки за те, що вони українці? Коли червоні за те саме просто стріляли? Чи коли Росія осаджувала тут своїх військових для обрусіння краю? Війна — це наша доля. Поки б’ємося — Україна жива. Просто раніше воювати доводилося на землі, а зараз — під землею.
  
  Не наважуючись перервати старшого, Грім чекав на паузу, яка завжди приходить, коли треба перевести дихання, і лише тоді вставляв слово:
  
  — Під землею! Власне тому я й наполягаю на конспірації!
  
  Зот закотив очі:
  
  — Друже Грім, не варто вчити мене конспірації. Але послухайте, що я скажу. Ви маєте дітей?
  
  — Ні, — похитав головою той. — Але до чого тут це?
  
  — Я теж не маю. На жаль. Але знаю, що діти ніколи не викажуть друга. Зате обов’язково вивідають таємницю. Тому краще бути для них другом, ніж таємницею. Це суто теоретично.
  
  — А практично? — запитав запальний Грім.
  
  Зот зітхнув і притулився спиною до стіни.
  
  — А практично це виглядає так: якщо ми після себе не залишимо таких от дітей, значить боролися дарма.
  
  Почувши це, Грім не знайшовся з відповіддю. Пауза тривала декілька секунд.
  
  — Ти ж розумієш, що ми рано чи пізно загинемо? — запитав Зот.
  
  Грім невпевнено посміхнувся:
  
  — Друже Зот, вже від кого, від кого, а від вас не чекав на таке капітулянтство.
  
  — До чого тут капітулянтство. Буйного з групою вбили у нашій криївці, тобто у тій, що готувалася для нас. І якби він її самовільно не зайняв, на його місці були би ми.
  
  Грім обурився:
  
  — Тому ж я і кажу про конспірацію!
  
  — Ідеальна конспірація — це могила, — саркастично посміхнувся Зот. — Причому без надгробка. Хто там всередині, що він зробив, чого хотів — ніхто не знає. — Він нервово пожував губами. — Тільки я не з таких. Я — художник. І поки ще живий. А художнику потрібна публіка! Глядачі! Тому що він працює для них. Навіть якщо малює просту листівку. Вони дають зрозуміти, чи правильною дорогою ти ідеш. Саме для них ти шукаєш натхнення, розвиваєшся, робиш усе, щоб вони могли подивитися на світ твоїми очима. Без цього ти навіть карикатуру не намалюєш. Без цього творчого служіння. А будеш просто намагатися повторити лінії на папері. Як Гнат. І після тебе залишиться тільки купа зіпсованих папірців.
  
  Слухаючи художника, Грім зовсім розгубився і мовчки стояв, втупившись у стіну. А Зот глянув на провідника, посміхнувся і навмисно прокашлявся:
  
  — Це я щодо Гната. Останнім часом він мене дуже турбує.
  
  — Мене теж, — при зміні теми провідник одразу вийшов зі зціпеніння. — Хлопець молодий, гарячий. Боюсь, щоб не викинув якогось коника.
  
  — От-от, — кивнув Зот. — Я теж бачу, що його думки далекі від малювання. Може, попрохати провід про заміну?
  
  — Заміну? — гірко всміхнувся Грім. — На кого? Ви ж чудово знаєте, що більшість наших хлопців з села і їхня рука краще тримає сокиру, ніж ручку. Гнат іще з кращих.
  
  — А може, ви би самі спробували?
  
  — Я? — здивувався провідник.
  
  — Ви. Це не так складно.
  
  — Та ну, що ви! Мене у школі по пальцях били за кривий почерк.
  
  — Шкода.
  
  Грім знизав плечима.
  
  — Друже Зот, — сказав він після паузи. — Провід пропонує вам виїхати звідси.
  
  — Як виїхати? — не зрозумів той. — Куди?
  
  — За кордон, — голос Грома став хрипким і він прокашлявся. — Вони, тобто ми цінуємо вашу роботу і відданість Україні, але враховуючи те, що ви вже стільки років працюєте в особливо важких умовах, провід пропонує вам виїхати на еміграцію. Поки існує канал через кордон. Тому що скоро він може закритися.
  
  Зот гмикнув і закотив очі. Він міркував чи то згадував про щось.
  
  — На еміграцію... За кордон... Ні, друже Грім, — посміхнувся він врешті. — Я вже мав можливість виїхати на еміграцію двадцять років тому. І якби хотів, ще тоді скористався б з неї.
  16
  
  Про виставку з Варшавської академії витончених мистецтв Біллові повідомив батько — він брав активну участь у житті української громади, а серед варшавських студентів було чимало українців.
  
  — Будеш у Чикаго, зайди подивитися, бо до вашої глушини вони не доїдуть, — у старої генерації Лос-Анджелес дотепер асоціювався з Диким Заходом, навіть попри те, що давно вже перетворився на нову столицю кіноіндустрії.
  
  Беббіт погодився скласти компанію у цій подорожі — він любив усе нове, незвичайне, шукаючи у ньому нові прийоми та нюанси — цеглинки, з яких складається малюнок.
  
  — І чим знаменита ця твоя Польща? — розпитував він Білла дорогою.
  
  — Вона така ж моя, як і твоя, — заперечував той. — Я українець.
  
  — Це не важливо.
  
  — Якраз важливо.
  
  — Ну гаразд, а чим українець відрізняється від поляка?
  
  Титла обурено розвів руками:
  
  — Усім!
  
  — Ну, наприклад, — під’юджував Арт.
  
  — Ми говоримо українською, вони — польською.
  
  — Для нас, американців, ці мови однакові.
  
  — Вони католики, ми православні.
  
  — Ой, Білле, якщо юдея від християнина ти можеш відрізнити хоч би у лазні, то розібратися у різновидах християн — крий Боже!
  
  — Ну чому, ми хрестимося в різні боки.
  
  — А якщо зняти це на плівку і потім перевернути, то католик стане православним?
  
  Від такого напору Білл трохи розгубився:
  
  — Ні.
  
  — Старий, порохнява Європа занадто багато уваги приділяє оцим відмінностям — хто який християнин, хто як розмовляє. Це доведе до біди, от побачиш.
  
  Поїзд неспіхом їхав безкраїми степами Заходу, і часу на розмови не бракувало.
  
  — Ми зовсім різні за характерами, — наполягав Титла.
  
  — В чому різниця?
  
  — Поляки — прагматики, українці — ідеалісти. Поляки — бізнесмени, українці — фермери. Та ми навіть на обличчя різні.
  
  — Як негри і мексиканці?
  
  — Звісно, ні.
  
  — Тоді це не має значення.
  
  Беббіт любив посперечатися і насобачився у цьому мистецтві не згірш, як у малюванні.
  
  — Ми з поляками по-різному дивимося на світ, — врешті знайшовся Білл. — На виставці одразу побачиш, де малював українець, а де поляк.
  
  — Хіба що, — здвинув плечима Арт, і вони відкоркували віскі.
  
  Чикаґо зустріло похмурим небом, але дощу, на щастя, не було, тому подорож до Мистецького інституту, де проходила виставка, не стала випробуванням.
  
  У довгій залі було людно — воно й не дивно, адже Чикаго було одним із центрів української та польської еміграцій. Беббіт звернув увагу на літню пару, що заради свята зустрічі із земляками одягнула вишиванки.
  
  — Що це таке пістряве?
  
  — Українські сорочки. Це, до речі, відповідь на твоє питання, чим відрізняється українець від поляка. Сорочкою.
  
  — Поляки таких не носять?
  
  — Ні, лише українці.
  
  — Цікаво.
  
  Деякий час Беббіт ходив навколо вишитої пари і замість розглядати картини на стінах, уважно придивлявся до малюнків на сорочках. Білл тим часом намагався піддивитися підписи під роботами, щоб у разі, коли друг згадає про розмову в поїзді і вимагатиме з першого погляду відрізнити поляків від українців, не сісти в калюжу.
  
  Врешті Арт закінчив своє дослідження і повернувся до друга.
  
  — Знаєш, Білле, що я тобі скажу? Ці ваші сорочки — як наша Америка.
  
  — Чому це? — такий висновок не міг не здивувати.
  
  — Подивися. Кожна складається з маленьких стіжків, кожен стіжок різний. Але разом вони утворюють нову сутність. Велике полотно. Так і з Америкою. Кожен привозить сюди свою культуру, і ми не шукаємо відмінностей, а всі разом робимо з них культуру американську. Культуру майбутнього.
  
  Біллові приємно було чути таку аналогію, але пам’ятаючи свою поразку у поїздовій дискусії, він заперечив:
  
  — Але якщо в Європі не будуть плекати відмінностей між націями, це все одно, що на фабриці не будуть розбирати нитки, або фарби — щоб кадмій був окремо, кармін окремо, а охра сама по собі, і звалять все в купу, чи ще гірше, заллють в одну тубу. Як ти з цього створиш культуру майбутнього? Вона буде сірою!
  
  Арт замислився над відповіддю, і Білл скористався цим, щоб залишити останнє слово за собою.
  
  — Дивись, який пейзаж! Яка лінія! — він вказав на гравюру, що висіла в кутку, потім нахилився до підпису. — Ніл Хасевич. О! Та я знаю цього хлопа!
  
  — Справді? — здивувався Беббіт.
  
  — Ми з ним зустрічалися у Варшаві. Дуже гарний художник, мій земляк. Щоправда, має велике лихо — протез на нозі.
  
  — Протез?
  
  — Так, йому ногу відрізало поїздом, тому хлопчина бідує... Слухай, — Білл раптом взяв друга за плече. — А що коли я піду до боса і запропоную взяти цього хлопця на студію? Він може бути великим аніматором.
  
  Від таких стрімких поворотів думки тепер розгубився Беббіт.
  
  — А він тут, в Америці?
  
  — Припливе. Сяде на пароплав та припливе. Як тобі така ідея?
  
  Арт почухав потилицю:
  
  — Не рекомендую. Якщо не хочеш, щоб він потрапив у рабство. Містер Дісней не пускає до нас профспілки. А значить працівники перетворюються на рабів.
  
  — Рабів? — здивувався Білл, потім провів пальцем по лацкану шикарного костюма Беббіта. — Ти не схожий на раба.
  
  — Я — ні, — суворо відповів Арт. — Але молодші аніматори, помічники, фарбувальники? Ми всі — один цех і повинні підтримувати одне одного.
  
  Білл дивився на друга, немовби вперше побачив:
  
  — Ти серйозно?
  
  — Серйозно. Ми маємо захищати свої права.
  
  Титла гмикнув. Він дивився на гравюру на стіні і перед очима ставав образ хлопця з дерев’яною ногою, який малює натурницю у холодній залі Варшавської школи мистецтв. І його гарячі слова про те, що кожен художник малює собі країну.
  
  — Ну, не знаю. Думаю, навіть у нашому, як ти його називаєш, рабстві, хлопцеві буде краще, ніж у себе вдома. Я все-таки піду до боса, хай підпише запрошення.
  
  — Як хочеш, — знизав плечима Беббіт. — Моя справа попередити.
  17
  
  Вже котрий місяць польські газети писали лише про вбивство Перацького — ще б пак, посеред Варшави, просто на вулиці було застрелено міністра внутрішніх справ, людину, яка відповідала за спокій громадян. І що найдошкульніше — нахабному убивці вдалося втекти! Газети спливали жовчю та обуренням. Серед громадян поширювалися взаємовиключні версії та найдивовижніші чутки.
  
  Львів у цьому сенсі істотно відрізнявся від Варшави, адже тут значна частина населення була українцями і добре пам’ятала Пацифікацію, організатором якої власне й виступав покійний міністр. Мало в якому галицькому селі не було постраждалих від так званих «екзекуцій», а простою мовою побиття поліцією або уланами, погромів сільських кооперативів, шкіл, церков та арештів місцевих активістів. Галичани зловтішно посміювалися поміж собою, відчуваючи, що зухвале вбивство міністра не обійшлося без таємної та майже містичної Української військової організації. Про це говорили на базарах, у кав’ярнях, в університетських коридорах — оглядаючись, щоб не почули бува поляки.
  
  У Львові Хасевич мав достатньо знайомих, зокрема Віру Свєнціцьку, студентку мистецтвознавства, дочку директора Національного музею. З нею було цікаво розмовляти про мистецтво, про політику та й взагалі про все, що цікавить молодих, гарячих українців.
  
  — Знаєте, Віро, я просився до участі в атентаті Перацького, але мені відмовили, — поскаржився Ніл дівчині. — Гадаю, це несправедливо.
  
  Віра, що саме розставляла чашки для чаювання, подивилася на нього вражено:
  
  — Ви, та на збройній акції?
  
  — А чому ні? — Ніл перехопив погляд дівчини. — А, це... — він постукав пальцями по дерев’яній нозі. — То це є головною перевагою. Бо ніхто не подумає, що людина без ноги може складати якусь небезпеку. Мені легше наблизитися до міністра. І там уже...
  
  — А втікати? — перервала його Віра.
  
  — Вони теж так запитали, але я сказав, що втікати не обов’язково. Хай знають, що тирана скарав українець.
  
  Дівчина повернулася до розставляння посуду, забряжчали ложечки.
  
  — Жертвувати своїми людьми — це неправильно, — серйозно сказала вона, потім навіщось озирнулася на двері. — По секрету вам повім, що ми з дівчатами теж вистежували Перацького: де він буває, куди ходить обідати. Тільки нікому не кажіть.
  
  Хасевич зітхнув:
  
  — От бачите, дівчатам знайшлася робота, а мені — ні.
  
  — Не засмучуйтеся так. Ви художник.
  
  — Ви теж.
  
  — Ні, я мистецтвознавець.
  
  — Але жінка.
  
  — У жінок свої переваги, нас важко запідозрити.
  
  — Мене іще важче.
  
  Тут вже дівчина не знайшлася з відповіддю. Вона підвела голову, прислухаючись:
  
  — Здається, Дарка прийшла. Піду відкрию.
  
  До кімнати Віра повернулася з ясноокою дівчиною з пишною копною волосся, що ледь трималося у зачісці.
  
  — Знайомтеся, це Дарія Гнатківська.
  
  Ніл зробив спробу піднятися назустріч гості.
  
  — Що ви! Сидіть-сидіть! — замахала на нього Віра, але хлопець уперто підвівся та, як годиться чоловікові, схилив голову на знак привітання.
  
  — Ніл Хасевич, — сказав він і поцілував простягнуту дівочу ручку.
  
  — Ніл — дуже талановитий художник і член Організації, я тобі про нього розповідала.
  
  — Дуже приємно, — посміхнулася гостя. — Ну, що там чутно у Варшаві?
  
  — Оплакують свого Перацького, — Хасевич у відповідь теж посміхнувся.
  
  — Сідайте до столу, — запросила господиня.
  
  Під чаювання продовжували обговорювати політичну ситуацію. Польська влада теж здогадувалася, чиї руки приклалися до її міністра, тому поліція розпочала полювання на тих, до кого могла дотягнутися — керівництво ОУН та українських активістів.
  
  — Як твій Микола? — запитала Віра у гості, яка накладала собі цукор у чашку.
  
  Та зітхнула:
  
  — Утік до Німеччини, але там його арештували і хочуть видати полякам.
  
  — Може, тобі варто поїхати, поки не дістали?
  
  — А хто про мене що знає? Дівчата — мирні істоти, ти ж знаєш.
  
  Вони перезирнулися і захихотіли.
  
  В цю хвилину пролунав стукіт у двері. Голосний і нахабний.
  
  — Хто це? — здивувалася Дарія.
  
  Віра знизала плечима:
  
  — Не знаю, свої так не стукають.
  
  Вона вийшла у передпокій, за мить звідти почулися чоловічі голоси і на порозі виросли фігури двох поліціянтів.
  
  — Пані Свєнціцька? — поцікавився один з них.
  
  — Так, — Віра помітно зблідла.
  
  — Збирайтеся. Пані поїде з нами, — він зробив крок вперед і зазирнув до вітальні. — А це хто у вас?
  
  — Друзі, — сказала Віра слабким голосом.
  
  — Українці? — поцікавився поліціянт.
  
  Хасевич сміливо подивився на нього:
  
  — Українці.
  
  — Збирайтеся! — звелів поліціянт. — Вас затримано.
  
  Дарія теж зблідла і повільно підвелася. Брязкнула ложечка, яка впала на блюдце. Хасевич сперся руками на стіл, звівся і потягнувся за своєю ковінькою. Поліціянт, що стояв у дверях, здивовано звів брови.
  
  — Пане офіцер! — гукнув він через плече. — Тут каліка.
  
  — Який каліка? — запитав голос з передпокою.
  
  — Безногий, — пояснив поліціянт. — На дерев’янці. Беремо?
  
  — На біса нам здався каліка? — голос офіцера бринів зневагою. — Зайвий клопіт.
  
  — Зрозуміло, — поліціянт посунувся у проході і пальцем показав на Дарію. — Ти збирайся. А ти, — він ще раз оглянув перехняблену на бік постать Хасевича на протезі. — Ти вільний. Пану офіцеру каліки не потрібні.
  
  Дерев’янка стукала у підлогу, шкіряні паски на ній рипіли, щоб кожним кроком оголосити студентам Варшавської академії: іде каліка, іде нікчема, людина, якою гребують не лише товариші, але навіть поліція. Ніл не піднімав очей від підлоги, щоб не побачити, як з усіх дверей визирають люди, щоб поглузувати з нього. Ну а те, що ніхто не визирав, свідчило лише про одне — він є настільки жалюгідним, що нікому не цікавий навіть як об’єкт для кпинів.
  
  Втім, одна людина все-таки вийшла до коридору.
  
  — Пане Хасевич! День добрий. Щось пана давно не видно на викладах!
  
  Ніл підняв очі, перед ним стояв Мілош Котарбінський, професор з живопису.
  
  — День добрий, пане професоре.
  
  — Чи не хворіє дорогий пан, крий Боже? — професор схилив голову, намагаючись зазирнути Хасевичу в обличчя, аж його вічно скуйовджена сива чуприна заколихалася.
  
  Ніл зітхнув:
  
  — Та ні. Хіба пан професор не чув, що мене відраховано через несплату?
  
  — Через несплату? Ой-йой-йой! Такий здібний студент! — Котарбінський сплеснув руками. — А як же виставка в Америці? Кажуть, там навіть книжка готується.
  
  — Якби грошима з майбутньої книжки можна було заплатити сьогодні, — сумно посміхнувся Ніл.
  
  — Паскудно, — професор не нітився називати речі своїми іменами. — Але якщо раптом станеться так, що фінансове питання залагодиться, прошу пана повернутися до лектури. Пан має великий потенціал, і його неодмінно треба розвивати.
  
  — Дякую на доброму слові, пане професоре. Але...
  
  — Жодних але! — Котарбінський заперечливо похитав пальцем. — Бажаю панові якнайшвидше залагодити всі проблеми.
  
  Хасевич нарешті підняв обличчя і глянув професорові в очі. Ті сяяли щирою приязню.
  
  — На учительському хлібі багато не заробиш, — сказав Ніл. — Але дякую.
  
  — Пан склав іспит на вчителя?
  
  — Так. Повертаюся на Волинь.
  
  Коридором лунав швидкий цокіт каблучків. Мила панянка у суворому костюмі та окулярах наближалася до співрозмовників.
  
  — Пане Хасевич? — покликала вона ще здалеку. — День добрий, пане Котарбінський. Пане Хасевичу, зайдіть до ректорату, пан ректор має до вас розмову.
  
  — Ректор? — здивовано перепитав Хасевич, а професор підняв брови у німому захваті.
  
  — А хіба я незрозуміло сказала? Хіба українською ректор зветься якось інакше?
  
  — Так само, — Ніл розгубився.
  
  — То ходім, — дівчина розвернулася на каблучках. — До побачення, пане професоре.
  
  — До побачення.
  
  Дівчина йшла попереду, швидко переставляючи свої стрункі ніжки. Періодично вона озиралася і зупинялася, щоб почекати Хасевича, який зі своєю дерев’яною ногою не міг встигнути за її легкою ходою. Дівчина знуджено зітхала, а дочекавшись, знову зривалася з місця та летіла вперед аж поки відривалася на десяток метрів, щоб озирнутися, зітхнути та почекати. Польська зверхність щодо українців була звичною, але тут вона була помножена на зверхність адміністратора до студента, зверхність забезпеченої красуні до обірванця та молодої здорової дівчини до каліки. Чи то від відчуття цієї зверхності, а чи від намагання догнати адміністраторку Ніл змок і розчервонівся, від чого виглядав у власних очах ще більш жалюгідно. Але врешті катування скінчилося — дівчина зупинилася під табличкою «Ректор Тадеуш Прушковський».
  
  — Хай пан почекає, — і зникла за дверима.
  
  Ніл витер чоло і віддихався. Він не знав, що й думати. Слово «ректор» сусідило у його голові лише зі словом «несплата», але після відрахування несплата не мала значення. Чи то мала?
  
  — Прошу пана, — нарешті виникла на порозі сувора панянка.
  
  Прушковський прийняв свого колишнього студента приязно, навіть посміхнувся своїм пухким обличчям і простягнув конверт.
  
  — Пане Хасевич, на пана прийшло запрошення з Америки.
  
  Ніл здригнувся, неначе від удару по голові.
  
  — З Америки?
  
  — Так, прошу, — і Прушковський простягнув відкритий конверт.
  
  Невпевненою рукою Хасевич взяв листа, притулив свою убогу ковіньку до полірованого столу ректора і обережно розгорнув папір.
  
  — Діаре містер... — спробував прочитати він. — Але я не розумію, що тут написано.
  
  — Пан не володієте англійською?
  
  — Ні, — Ніл відчув, що червоніє.
  
  Ректор посміхнувся дещо зверхньо:
  
  — Це запрошення на роботу.
  
  — Яку роботу? — не зрозумів Хасевич.
  
  — Маляром. Пана запрошують до Америки працювати маляром. Мабуть, вони не знають, що пан не має диплома нашої Академії.
  
  — Мабуть.
  
  Думки змішалися в голові. Америка? Художником? Яким чином? Навіщо?
  
  Прушковський побачив боротьбу почуттів на обличчі колишнього студента і перепитав:
  
  — То що нам відповісти на цей лист?
  
  Ніл набрав повні груди повітря, затримав подих і нарешті видихнув:
  
  — Ні.
  
  Брови на пухкому обличчі Прушковського поповзли вгору:
  
  — Пан відмовляється від запрошення до Америки?
  
  Хасевич кивнув.
  
  — А можу я поцікавитися в пана, чому саме?
  
  Слина зібралася у роті, і перед відповіддю довелося ковтнути.
  
  — Розумієте, я не маю права кинути свій народ.
  
  — Гм... — ректор відкинувся на кріслі, зміряв студента поглядом і мовив. — Пані Стасю, відпишіть адресату, що пан Хасевич резиґнує, бо не може кинути... як ви там сказали?
  
  — Художник — це очі народу, — хрипко, майже пошепки промовив Ніл.
  
  Це прозвучало, як виклик — учневі повчати ректора, і не просто ректора, а шановного і заслуженого художника, портретиста, що малював президентів та урядовців, отримував ордени та премії! Це був навіть не просто виклик, це було за межею зухвалості! Але Прушковський не мав більше впливу на відрахованого студента, тому просто зробив вигляд, що нічого не почув.
  
  — До побачення, — він схилився над столом.
  
  — До побачення, — сказав Ніл, взяв ковіньку і важко покульгав до виходу під осудливим поглядом секретарки.
  
  — Свій народ, — насмішкувато повторила вона у спину.
  18
  
  Двір перед райвиконкомом був заповнений інвалідами. На милицях і з ковіньками, з дерев’яними протезами та обмотаними ганчір’ям культями, у старій військовій формі, піджаках чи свитках, напрасовані по-святковому чи задрипані, тридцяти- й сімдесятирічні — усі зібралися тут.
  
  Капітан Маркелов вичитував оперові Клеванського відділу:
  
  — Твою мать! Ти кого мені привіз! Сказано було: одноногих, а ти кого припер?
  
  Поруч із опером на дерев’яній каталонці з підшипниками замість колес сидів інвалід без обох ніг і здивовано переводив очі з одного офіцера на іншого.
  
  — Так я думав...
  
  — Думав? Думаю тут я! А ти повинен виконувати накази! Зрозумів?
  
  — Так точно.
  
  Повз паркан, тримаючись за велосипед із сумками на кермі проходила Устина і, опустивши очі, як це вміють лише жінки, уважно розглядала незвичну картинку.
  
  — Ти до одного рахувати вмієш? — Маркелов уже майже кричав на лейтенанта. — Скільки в нього ніг?
  
  Той опустив очі на інваліда.
  
  — Ні одної.
  
  — А сказано було скільки?
  
  — Так я...
  
  — Що «я»? Головка від сам знаєш чого! Ну як з такими людьми працювати?! — Маркелов обурено стукнув себе по стегну.
  
  Устина з першого погляду впізнала капітана, який приїздив до них на хутір, але вигляду не подавала, і повільно ішла, прислухаючись до розмови.
  
  — Ти б мені іще безрукого привіз! Безрукий художник! — Маркелов плюнув собі під ноги. — Добре. Зараз бери мій мотоцикл та мотай у Млинів, попередь, щоб завтра нам безруких та безногих не везли. Тільки тих, що без однієї ноги. Затямив?
  
  — Так точно.
  
  Устина неспіхом продовжувала чимчикувати вулицею, серце її калатало, але на щастя, цього ніхто не міг почути. Лише коли сховалася за рогом, вона сіла у сідло велосипеда та щосили натиснула на педалі.
  
  А тим часом у приміщенні райвиконкому двоє чиновників уважно вивчали документи, взяті з шерехатих долонь інвалідів, та робили якісь помітки у журналі.
  
  — Для чого це нас викликають? Кажуть, пенсію будуть добавляти? — поцікавився сивий дід, що втратив ногу іще на Першій світовій.
  
  — Розбіжався, — буркнув вилицюватий сухоребрий чиновник, підняв дідове посвідчення і подивився на фото. — Ану, підніми голову, щоб тебе одразу було видно.
  
  За спиною чиновників скромно, щоб не привертати уваги, сидів капітан Стекляр та жінка зі змореним обличчям. Капітан запитально подивився на жінку, і та заперечливо похитала головою.
  
  — Ти, Волошина, краще пригадай, де ховається твій Хасевич, — сказав Стекляр погрозливо. — Бо ми його все одно знайдемо, рано чи пізно. А якщо з’ясується, що ти нас дурила, пожалкуєш.
  
  — Я вам все сказала, — уперто зчепила губи жінка.
  
  — А що він одноногий, забулася?
  
  — Так ви не питали, — жінка, подивилася на чергового інваліда і знову заперечливо похитала головою.
  
  — Дивися, бо коли що, ми тебе судити не будемо. Радянський суд у нас надто гуманний до таких, як ти. А знаєш, що ми зробимо? — Стекляр схилився до її вуха. — Ми тебе випустимо, і ваші ж поріжуть тебе на шматки за те, що продалася.
  
  — Я не продалася. Ви мене надурили.
  
  — Це ти їм розкажеш. А ми тобі подяку випишемо за цінну співпрацю, і в газеті статтю, зрозуміла?
  
  Жінка зміряла його поглядом, а потім заперечливо покрутила головою.
  
  — Що? — загрозливо запитав Стекляр.
  
  — Не той, — жінка показала пальцем на чергового інваліда.
  
  — Ну що? — до кімнати зайшов Маркелов і, відштовхнувши двох одноногих, приєднався до колеги.
  
  — По-моєму, це порожняк, — зітхнув той. — Не може він отак відкрито жити під чужими документами.
  
  Маркелов дістав портсигар, пригостив цигаркою Стекляра і закурив сам.
  
  — Гей, там, зробіть перерву на п’ять хвилин! — гукнув він чиновникам. — Вже в очах темно від цих безногих, — він глибоко затягнувся і обернувся до Стекляра. — А мені здається, що насправді — це ідеальне прикриття. Хто подумає на каліку? Сидить собі на дворі, під сонечком гріється, а вночі малює, паскуда.
  
  — Ну, тоді треба і в Рівному всіх перевірити. Не тільки в районах.
  
  — Теж правда. Будемо перевіряти.
  
  Стекляр випустив густе кубло диму.
  
  — Шуму багато. Заховається іще глибше.
  
  — А отут ти неправий, — Маркелов додав до кубла диму величеньку хмару. — Від шуму він навпаки, заметушиться і видасть себе. Повір моєму оперативному досвіду.
  
  — Досвід до справи не пришиєш, — Стекляр не любив шуму, він волів зайвий раз подумати, вивчити інформацію, але начальство постійно підганяло та вимагало оперативних заходів. — Ти знаєш, скільки з війни повернулося безногих?
  
  — Ні.
  
  — І я не знаю.
  
  — Так заразом і порахуємо, — засміявся Маркелов, потім раптово посерйознішав. — Ні, ну ти мені, Борю, скажи, що це за люди? Інвалід, без ноги, ледь ходить, а все одно воює проти радянської влади. Йому б пенсію отримувати — а воно по лісах ховається, вошей годує. От скажи, Волошина, що ви за люди, га?
  
  Жінка підвела на нього свої сірі від утоми очі.
  
  — Українці, — тихо сказала вона.
  19
  
  — Друже Зот, — у голосі Грома чулося піднесення. — Ми отримали нову постанову УГВР.
  
  За вікном опускалися ранні сутінки. Зот відірвався від малювання, якому присвячував майже весь свій час.
  
  — І що там? — запитав він буденно.
  
  Грім вийшов на середину кімнати, в руках він тримав невеличкий аркушик зі слідами багаторазового складання.
  
  — Постанова, — він прокашлявся. — За видатні заслуги в національно-визвольній революційній боротьбі українського народу проти окупантів нагородити Срібним Хрестом Заслуги друга Зота. Українська Головна Визвольна рада.
  
  Зот звівся, спираючись на стіл:
  
  — Служу Україні, — сказав він хрипко.
  
  — Вітаю! Але, самі розумієте, — Грім розвів руками. — що Хрест передати не змогли. Ви його отримаєте за першої нагоди.
  
  — Громе, — усміхнувся Зот. — Я цей Хрест малював. Тому цілком можу його собі уявити.
  
  — Малювали? Ви?
  
  — Я. Та й печатку УГВР, якою цю постанову затверджено, малював, й інші нагороди.
  
  Грім дивився на нього, неначе дитина.
  
  — Друже Зот. А який він?
  
  — Хто?
  
  — Хрест. Бо я ніколи не бачив.
  
  Зот сів на лаву і посунув до себе аркуш паперу.
  
  — Диви, — сказав він, і олівець впевнено забігав, лишаючи за собою чіткі лінії. — Оце, власне, хрест, на кінцях золоті стріли, позаду перехрещені мечі, всередині на червоному тлі синій ромб із золотим тризубом.
  
  Під його вправною рукою нагорода немовби оживала і викликала бажання доторкнутися. Грім схилився над столом та дивився на всі очі.
  
  — Орденська планка червона з двома чорними смужками і золотим хрестиком на ній. Отак, отак і отак.
  
  Зот простягнув малюнок Громові, той шанобливо пальцями погладив хрест, очі його на мить заплющилися.
  
  — Візьми собі, — сказав Зот.
  
  — Ні, я ще не заслужив, — зітхнув Грім.
  
  У двері постукали.
  
  — Так!
  
  На порозі стояла Устина. Вона важко дихала.
  
  — Там, у Клевані, одноногих звезли.
  
  — Одноногих? — Грім мимоволі скосив очі на дерев’янку Зота, що, як завжди, незручно випиналася у прохід.
  
  — Так, — Устина поправила хустину, що збилася від поспіху. — Кажуть, на медогляд.
  
  Грім із Зотом перезирнулися.
  
  — Сідай. Розказуй.
  
  — А що розказувати? Пуїхала я на базар за продуктами, які ви замовили. Бачу — підвода, а на ній троє одноногих і емґебешники. Ну я й пішла за ними.
  
  — За ними? — перепитав Грім.
  
  — Еге ж, за ними. Вони до райвиконкому, і я. Під’їздю, а там інвалідів повний двір, і ще привозять та привозять. А заправляє всім капітан, що до нас був приїздив, — вона витерла рукою чоло.
  
  Грім насупив брови:
  
  — Ти не мала права цього робити! А якби він упізнав?
  
  — Ну, то й що? — не зрозуміла Устина.
  
  — А те, що це деконспірація. Своїми нерозважливими діями ти піддала ризику наше сховище. Ти хіба розвідниця?
  
  Жінка розгубилася:
  
  — Ні... Та не переживайте, він був зайнятий, кричав на якогось офіцера, як уце ви на мене, — додала вона.
  
  Порівняння з емґебешником примусило Грома зупинитися, але голос його одразу зробився сухим, як тріскотіння дятла.
  
  — Що іще?
  
  — Ніц, — знизала плечима Устина. — Купила, що тре, та й пуїхала до вас.
  
  Грім опустив очі і мовчки заходив кімнатою — три кроки туди, три назад. Врешті підняв голову.
  
  — Оголошую тобі зауваження! — випалив він. — За необгрунтований ризик. Зрозуміла?
  
  Устина знизала плечима і без жодного слова пішла до дверей.
  
  — Не забудь скласти звіт про витрачені гроші, — дивлячись услід їй, мовив провідник.
  
  Зот теж проводив господиню очима і обернувся до товариша:
  
  — Дарма ти так із нею.
  
  — І ніц не дарма! — знову спалахнув Грім. — Хай вчиться дисципліні.
  
  Устина тим часом зазирнула на кухню, взяла глечик із молоком та по драбині піднялася на горище.
  
  — Гнате, ти тут? — покликала вона.
  
  Почувся шурхіт, і Гнат виріс у проймі.
  
  — Молочка попий. Бабка Марта щойно надуїла.
  
  Хлопець подякував і почав пити великими ковтками.
  
  Устина дивилася на нього з драбини знизу-вгору.
  
  — Бачила я твого капітана, — сказала вона.
  
  Гнат одразу припинив пити.
  
  — Де? — запитав він, зіщулившись.
  
  — У Клевані.
  
  — Він там працює?
  
  Устина знизала плечима:
  
  — Бозна. Одноногих приїхав перевіряти. З усіх сіл привезли.
  
  — Навіщо? — Гнат витер молочні вуса рукавом і віддав глека.
  
  — Не знаю. Кажуть, медогляд. Завтра у Млинові перевірятимуть, — сказала Устина і почала спускатися додолу.
  
  — А потім? — запитав хлопець услід.
  
  — Не казали. Мабуть, у всіх районах по черзі. Тре дивитися, де одноногих збирають, там він і буде.
  
  — Дякую, — стиха мовив Гнат.
  
  — На здоровля, — Устина обтрусила поділ спідниці і попрямувала до хати, де на неї чекав звіт про закупи для Грома.
  20
  
  Розкішна зала готелю «Білтморт» цього вечора сяяла, наче зоряне небо. Ще б пак — тут проходила одинадцята церемонія вручення нагород Кіноакадемії. Розкішні вбрання ретельно приховували вади фігур, а блискучі посмішки — таємні заздрощі та взаємну ненависть. Зграя журналістів юрмилася біля проходів, виловлюючи зірок для інтерв’ю.
  
  — Містере Дісней, можна вас на декілька слів? — судячи з інтонації, цей репортер радше наказував, ніж просив, але хто ж здатен відмовити пресі, тим більше у такий момент?
  
  Волт Дісней залишив дружину під опікою брата Роя і зробив крок убік. Блиснув спалах фотокамери.
  
  Ви прийшли сюди за восьмим «Оскаром»? — перше питання, як завжди, було компліментарним.
  
  Дісней посміхнувся:
  
  — Можна сказати й так. Принаймні я не пригадаю, коли востаннє нам його не давали.
  
  — У списку номінацій чотири ваші мультфільми. На який ви зробили би ставку?
  
  — Навіть і не знаю. Мабуть, на «Бугая Фердинанда» чи «Хороброго кравця». Хоча «Матінка Гуска» та «Добрі скаути» теж нічогенькі. Це все одно, що спитати, кого з дітей ви більше любите.
  
  — Без інтриги не нудно?
  
  — Просто ми — найкращі.
  
  Репортер зіщулився, як усі вони роблять перед тим, як сказати капость.
  
  — А ви не боїтеся невдачі, як торік?
  
  — Ви про що? — брови Діснея злетіли вгору. — Торік переміг наш «Старий млин».
  
  — Я про «Білосніжку». Стільки було шуму, але в результаті жодної нагороди і лише одна номінація за музику.
  
  Дісней був готовий до відповіді. Ще б пак — весь рік тільки про це й розпитували.
  
  — Я гадаю, академіки просто розгубилися. Повнометражний мультфільм — з ким йому змагатися? З художніми фільмами чи з короткими мультиками? І як відзначити гру акторів?
  
  — Ходять чутки, що вам довелося заставити будинок, щоб зняти цей фільм?
  
  — Хочете нажитися на перепродажу? — засміявся Дісней. — Я вже відкупив його. Фільм мав чудові збори і зараз поїхав до Європи. А щодо нагород — то я вам скажу, новаторам завжди непросто. От у майбутньому, коли зніматимуть багато повнометражних мультфільмів...
  
  — Ви гадаєте, так буде?
  
  — Ну, принаймні ми збираємося це робити.
  
  — А що у планах?
  
  — Піноккіо, італійська казка про дерев’яного хлопця з довгим носом, який дуже любив брехати. Як і ви, репортери.
  
  Задоволений вдалим дотепом Дісней пішов до свого місця в залі.
  
  Одинадцята церемонія «Оскара» розпочинала друге десятиліття премії, тому організатори не поскупилися на новації. Уперше за приз змагався іноземний фільм, який привезли з Парижа. «Правила гри» Жана Ренуара зчинили фурор у пресі — ще б пак, з-за океану замахнулися на американську монополію у кіновиробництві. Крім того організатори вперше вирішили обійтися без постійного ведучого, кожну номінацію оголошувала нова пара акторів.
  
  — Почесним призом Кіноакадемії на знак визнання патріотичних заслуг у виробництві історичних короткометражних фільмів, що представляють видатні епізоди боротьби американського народу за свободу нагороджується Гаррі Моріс Ворнер!
  
  Найстарший з чотирьох братів Ворнерів із широкою усмішкою попрямував до сцени.
  
  — І, до речі, ніякий він не Гаррі Моріс, а Герш Мойзес, — одразу прокоментував хтось за плечима Діснеїв. — Моя бабуся з того ж самого польського села, що і його батьки.
  
  У Голлівуді любили пліткувати.
  
  — А зараз дозвольте вручити ще один почесний приз Кіноакадемії. За створення «Білосніжки та семи гномів», визнаною видатною кіноінновацією, яка зачарувала мільйони і стала піонером великого нового розважального терену для мультиплікації, нагороджується Волт Дісней!
  
  Сусіди, як і годиться, заозиралися на родину переможців. Брат Рой поплескав Волта по плечу:
  
  — Непогано вечір починається!
  
  — Щось вони ранувато сьогодні, — бурмотів той, просуваючись до сцени.
  
  Але швидко повернув посмішку на вуста, як і годилося переможцеві. Лампи світили в очі, зала аплодувала. Дісней прийняв традиційні привітання від ведучих, обернувся і побачив, як на сцену одна за одною виходять дівчата з призами. Багато дівчат.
  
  — Отже, наш переможець отримує традиційну фігурку «Оскара», а також...
  
  Зал засміявся і вибухнув оплесками. Дісней обернувся і закляк. Бо поруч із великою статуеткою один за одним з’явилися сім маленьких «Оскарів» — по одному на кожного гнома.
  
  Бенкет з приводу нагородження «Білосніжки» був бучним — ще б пак, відхопити одразу вісім «Оскарів» за один фільм! Винуватці торжества стояли на окремому подіумі — один великий і сім маленьких, щоб кожен причетний міг сфотографуватися поруч, а причетними були всі: і художники з помічниками, і звуковики, і цех фарби та чорнила, і моделі, і навіть фінансові консультанти, які привели на свято дружин, щоб у їхніх очах виглядати іще впливовішими.
  
  Усміхнений та осяйний Волт Дісней царював над усіма і приймав заслужені вітання.
  
  — Білле, — Арт Беббіт нахилився до вуха свого друга. — Здається, бос вважає, що це його перемога.
  
  — А хіба ні? — здивувався Титла. — Він бос.
  
  — А ти? А я? — голос Арта забринів обуренням. — Академіки дали вісім фігурок і цим прозоро натякнули, що переможців багато. Як мінімум, це художники.
  
  Білл дещо розгубився від таких слів і поглянув на Адрієн, яка супроводжувала його на святі, незважаючи на помітне вже черевце, що невдовзі обіцяло збільшення кількості Титл.
  
  — Я робив свою роботу, — сказав Білл дещо невпевнено. — І отримував за неї гроші.
  
  — До речі, щодо грошей, — підхопив Беббіт. — Чув, що «Білосніжку» дивляться в Європі?
  
  — Так.
  
  — А виплати за неї отримуєш?
  
  Титла засміявся і погладив дружину по плечу.
  
  — То ти про це! Знаєш, мені грошей не бракує.
  
  — Я не про гроші, а про принцип. Ти коли востаннє перечитував свій контракт?
  
  — Навіщо? — здивовано розвів руками Білл.
  
  Беббіт переможно звів вгору свого великого носа.
  
  — Так от, за контрактом ми отримуємо гроші тільки з продажів у Америці. А з Європи — тільки містер Дісней.
  
  — Бо він бос, — заперечив Білл.
  
  — Бо на студії немає профспілок, які б захищали наші права, — якщо Беббіт починав сперечатися, зупинити його було неможливо.
  
  — Арте, зачекай, — поспішила на допомогу чоловікові Адрієн. — Наскільки я знаю, для того, щоб зняти «Білосніжку» містер Дісней заклав власний будинок. А що було б, якби фільм провалився?
  
  — Так, Арте, — приєднався Титла. — Ми з тобою отримали гроші за роботу, нічим не ризикуючи. А хто робить ставку, той і виграє, хіба не так?
  
  — Не так! — Беббіт так гаряче трусив головою, що його ніс ставав схожим на дзьоб велетенського птаха. — Мультиплікація — мистецтво колективне. Ніхто не може самостійно намалювати цілий фільм, хай би він був тричі генієм. А значить, кожен художник віддає туди своє власне «я» і має бути відповідно винагороджений. Хто зняв «Білосніжку»? Дісней! Хто отримав «Оскара»? Дісней! Хто заробив гроші? Дісней. Ми з тобою — лише імена в титрах. Нас не існує! Знаєш, чому на картинах олією художники ставлять свій підпис? Щоб глядач розумів, чиїми очима він дивиться на світ. Щоб наступного разу шукав ті самі очі, розумієш? Коли ти дивишся на фрески Рівери, ти сам стаєш Ріверою. А очей Діснея не існує. Його очі — це ми. І якщо завтра ми звільнимося, він стане сліпим!
  
  Очі Адрієн округлилися від здивування:
  
  — Ти надумав звільнитися?
  
  — Звісно, ні! Але й плекати таку ситуацію не збираюся.
  
  Адрієн з Біллом перезирнулися. Раптом гомін у залі змінився тишею, в якій гучною сурмою залунав голос Діснея:
  
  — А зараз, шановні друзі, я хочу ще раз відрекомендувати вам команду аніматорів, яка працювала над цією перемогою та подякувати їм за чудову роботу.
  
  Адрієн посміхнулася Беббіту:
  
  — От бачиш, а ти казав!
  
  — Недарма свій фільм я почав із подяки працівникам, чия лояльність та креативність зробили можливим неможливе, — продовжував Дісней. — І передусім аніматорам, які віддали нашим героям частину себе. Гамільтон Ласк!
  
  З-поміж публіки виступив Ласк, розпашілий від вина та загальної уваги, його і без того великі м’ясисті вуха просто палали.
  
  — Білл Титла! — продовжував викликати у мікрофон Дісней.
  
  — Любий, це тебе, — Адрієн злегка підштовхнула чоловіка, і той раптом теж почервонів. — Що сталося?
  
  — Нам, художникам, якось звичніше на самоті, — пробуркотів Білл, але почимчикував до подіуму зі статуетками.
  
  — Фред Мур, Норман Фергюсон, — Дісней майже не робив пауз між іменами, адже над фільмом працювало три десятки художників.
  
  Врешті дійшла черга й до Беббіта, і він, хоч і скрививши незадоволену мармизу, швидко приєднався до колег.
  
  Замиготіли спалахи фотографів, заблищали посмішки та очі художників.
  
  Наступними свою хвилину слави отримали сценаристи, потім арт-директори та композитори. Ніхто не залишився поза увагою, адже йшлося про безпрецедентний прорив у світовому кіномистецтві.
  
  Репортери, які були присутні у залі, одразу напали на головних героїв вечірки. Один із них підійшов і до Білла.
  
  — Містер Титла, ви були супервайзером над аніматорами. За якою ділянкою ви наглядали?
  
  — За гномами, — посміхнувся Білл.
  
  — Тобто оці маленькі «Оскари», — репортер показав рукою, — насправді ваші?
  
  — Та ну, що ви! — Білл заперечливо підняв руку. — Це заслуга всіх аніматорів і передусім людини, що вигадала наш фільм, містера Діснея.
  
  — Але самі гноми... — почав репортер.
  
  — Особисто я малював лише двох, — перервав його Білл. — Мудрика та Буркотуна.
  
  — Буркотун — мій улюблений. Складно було його вигадати?
  
  — Складно було знайти прототип, решта вже справа техніки.
  
  Репортер зацікавлено підняв очі від блокнота, в якому занотовував:
  
  — І хто ж був прототипом цього гнома.
  
  Білл посміхнувся:
  
  — Буряк. Звичайнісінький буряк.
  
  Він подивився у бік дружини, яку знову опікував Беббіт, і помахав їй рукою.
  
  — Як цікаво. Містер Титла. У вашому прізвищі явно відчувається слов’янське походження. Ви чех?
  
  — Ні, — Білл похитав головою.
  
  — Поляк?
  
  — Ні.
  
  — А хто ж ви, містер Титла?
  
  — Українець. Пробачте, на мене чекає дружина, — не схильний до порожніх розмов Білл залишив репортера над блокнотом і за мить уже приєднався до коханої.
  21
  
  Після доповіді начальству про ідентифікацію художника замість заохочення слідча група несподівано отримала рознос: «То ви що, одноногого впіймати не можете?». Краще б не доповідали, бо начальство завжди так — стараєшся, а у відповідь тебе лише пришпорюють. Міжнародна ситуація, розумієш, ООН, закордонна преса пише про УПА, а Москва заливає за шкуру сала.
  
  Однак перевірки інвалідів розчарували Стекляра. Бо, по-перше, безногих виявилося значно більше, ніж можна було собі уявити. І це зрозуміло — на війні ногами наступають на міни, ламають їх, падаючи у воронки, отримують кулі в атаці біля окопів, та й взагалі ноги людини є найменш захищеною і найбільш помітною частиною тіла. Водночас після поранення у кінцівку можна вижити, у той час, коли отримуєш кулю в живіт чи груди — це практично гарантований кінець.
  
  Капітан Стекляр, пройшовши війну, розумів це, але все одно був вражений кількістю інвалідів у селах. Перевірка забирала практично всі сили слідчої групи і обіцяла тривати не менше місяця — судячи з кількості одноногих. А робота в інших напрямках тим часом стояла. Тому поміркувавши, Стекляр вирішив повернутися до Рівного, залишивши Маркелова разом із місцевими відділами МҐБ розбиратися з інвалідами самостійно.
  
  Кімната слідчої групи в управлінні була буквально завалена доказами, вилученими при взятті бункера «Буйного». Мудрицький, хоч і сидів ночами, не міг розібратися з такою силою матеріалів, тому Стекляр приєднався до нього. Вони роздивлялися кожен папірець, кожен клаптик, визначаючи, чи міг він бути таємним листом, а чи паролем.
  
  — Товаришу капітан! Дивіться! — старлей показував на сірий аркушик.
  
  — Що там?
  
  — Цифри і літери.
  
  — Ану дай ближче.
  
  Стекляр уважно вивчив знахідку і покрутив головою.
  
  — Ні, Михайле, це не те, що ми шукаємо.
  
  — А що воно таке?
  
  — Бухгалтерія.
  
  — Яка бухгалтерія? — не зрозумів Мудрицький.
  
  — Бандитська. Звіт за витрачені кошти. Цифри — то рублі і копійки, а літери — назви продуктів. От диви: ол — це олія, мас — масло. І так далі.
  
  Старлей потер утомлене око і ще раз подивився на аркушик:
  
  — Дивно. Навіщо бандитам бухгалтерія?
  
  — А ти що думав, це Робін Гуди, які в багатих забирають, а бідним роздають?
  
  — Та ні. Звідки в нас багаті?
  
  — Отож, — Стекляр відкинувся на спинку стільця. — Це тобі не шляхетні розбійники. Це ціла армія. Знаєш, як їх по селах називають?
  
  — Нічні, — сказав Мудрицький.
  
  — Точно, нічні. А знаєш, чому?
  
  — Мабуть, тому що вони вдень вийти бояться.
  
  Стекляр зверхньо посміхнувся:
  
  — Ех, лейтенанте! Це ми п’ять років тому вночі вийти боялися. І виходило так, що вдень у селі радянська влада, а вночі — їхня. Місцеві їх так між собою і називали — нічні. Зрозумів?
  
  — Нічого собі!
  
  — Оце й нічого собі! Тому у них і гроші свої, і бухгалтерія, і звітність, може, навіть суворіша, ніж у нас.
  
  Мудрицький зітхнув і повернувся за свій стіл.
  
  — Але ти молодець, що помітив. Усі незрозумілі папірці показуй мені.
  
  Стекляр закурив і взяв з купи новий стос матеріалів.
  
  — Товаришу капітан! — невдовзі почув він знову. — А це що?
  
  — А що?
  
  — Тут книжечка наколота.
  
  — Як наколота? — одразу підскочив Стекляр.
  
  — Голкою. От подивіться.
  
  Капітан взяв з рук підлеглого тоненьку брошурку, розгорнуту на середині.
  
  — Ану! Що там?
  
  Він відкрив сторінку і подивився її на просвіт проти вікна.
  
  — Ти ба! І справді наколота. Ну в тебе й око, лейтенанте!
  
  Удвох вони уважно розглядали сторінку. Деякі літери на ній були злегка надколоті голкою — десь одна дірочка, десь кілька. Стекляр провів рукою — голка попрацювала настільки тонко, що краї отворів не відчувалися пальцями.
  
  — Це шифр, — впевнено сказав він.
  
  — Справжній? — видихнув Мудрицький.
  
  — Ну а то як! Так, бери олівець, записуй.
  
  Старший лейтенант азартно взявся допомагати.
  
  — К — одна дірочка. О — три дірочки. Т — три дірочки.
  
  — Так три, це ж О.
  
  — О, — погодився Стекляр. — Значить тут складніше. Скільки літер у абетці?
  
  — Тридцять три, — Мудрицький не забарився з відповіддю.
  
  — Отож. А дірочок біля літер всього по кілька штук. Бо тридцять три дірочки просто не влізуть. Зрозумів?
  
  — Так. І що робити?
  
  — Будемо малювати. Перемалюй мені всі літери з дірочками, щоб було чітко видно, де вони розташовані. Є у мене одна версія.
  
  Мудрицький поринув у роботу — спочатку проти світла розглядав сторінку, потім замальовував літери. Стекляр стояв біля кватирки і курив. Його теж обійняв азарт, але це давалося взнаки лише у кутиках зіщулених очей та жовнах, що ходили сюди-туди.
  
  За пів години Мудрицький завершив свою роботу й віддав капітану два списані аркуші.
  
  — Дякую, — кивнув той і поринув у думки.
  
  Шифр не міг бути складним, адже більшість націоналістів були простими сільськими хлопцями, яким задурили голови закордонні ідеологи. А сільський хлопець не знає вищої математики. Тому Стекляр вирішив згадати те, чому навчали на курсах контррозвідників, і сам взявся за олівець. Судячи зі всього, йшлося про так званий шифр заміни — коли літери замінюють цифрами чи іншими знаками. А ключ, що потрапив до рук, був записаний не у десятковій, а в іншій — наприклад, вісімковій чи двійковій — системі.
  
  — Вісім і один, вісім і два, — бурмотів він собі під носа.
  
  Врешті-решт, списавши з десяток аркушів, Стекляр переможно стукнув по столу кулаком:
  
  — Є! Молодець, бібліотекар! Тримай!
  
  На папірці, що він простягнув Мудрицькому, містилася табличка, де у лівій колонці стяли комбінації цифр, а у правій — літери, які вони приховували.
  
  — Тепер будь-яку папірчину з цифрами, а особливо маленьку, пожмакану, складену і затерту, перевіряй на цій табличці, чи це не шифровка. Зрозумів?
  
  Начальник обласного відділу МҐБ полковник Шевченко нетерпляче ходив своїм кабінетом. Капітан Стекляр з міркувань субординації весь час теж намагався підвестися, але полковник лише роздратовано махав рукою.
  
  — Нам вдалося знайти ключ до бандитського шифру і розшифрувати повідомлення, або як його звуть бандити «грипс». Ось текст.
  
  Полковник взяв з рук підлеглого аркуш із текстом і насупив брови.
  
  — «Переправте нам 5 кілограм паперу та дошки вишневого дерева...» А дошки їм навіщо?
  
  — Кліше вирізати. Я консультувався у художника, в наших умовах вишневе дерево найкраще для ксилографії.
  
  — Ксило... чого? — несхвально зіщулився Шевченко.
  
  — Графії. Форми, з якої друкують листівки.
  
  — A-а! Так би й казав. Тобто виходить, що цей художник...
  
  — Ніл Хасевич.
  
  — Ну так, Хасевич, десь поруч?
  
  — Так точно.
  
  Стекляр знову зробив спробу підскочити, але полковник махнув рукою:
  
  — Сиди ти!
  
  — Бандитський бункер, що ми розгромили, належав Буйному, очільнику Клеванського надрайонного проводу. Звідси напрошується висновок, що Хасевич знаходиться на його території.
  
  Шевченко поклав аркушик з розшифровкою на стіл і знову заходив кабінетом сюди-туди.
  
  — Не розбираюся я у цих їхніх проводах!
  
  — Це від Рівного до Клевані й далі до Олиці.
  
  — Так одразу кажи по-людськи. Виходить, що він сидить просто у нас під носом?
  
  — Виходить, що так.
  
  — А може, навіть у самому Рівному?
  
  Стекляр скептично скривив губи:
  
  — Це навряд чи. Але виключити не можна.
  
  Полковник лайнувся:
  
  — Чорт! Ну, знаєш, цього я Москві доповідати не буду. Якийсь одноногий бандит водить нас навколо пальця, а ми не можемо нічого зробити! — він емоційно трусив головою, немовби намагався вкласти у мозку інформацію, надану підлеглим. — Слухай, а може, це брехня? Ну не може інвалід лазити по бункерах, по лісах та льохах. Це просто неможливо.
  
  Стекляр обережно прокашлявся:
  
  — Товаришу полковник, ви ж «Повість про справжню людину» читали?
  
  — Звісно, читав, — полковник зупинився. — А нагадай, про що там?
  
  — Про льотчика, який літав без ніг, на протезах.
  
  — Ну, порівняв! У літаку він сів і летить. А тут підземні бункери, землянки, — Шевченко підійшов до свого місця і сів у крісло. — І потім, це ж справжня людина! А то бандит! Ти не рівняй!
  
  — Єсть не рівняти, — погодився Стекляр.
  
  — Ну добре, які маєш пропозиції? — полковник видобув портсигар і закурив.
  
  — Капітан Маркелов пропонує почати тотальну зачистку всіх підозрілих хуторів та хат у визначеному районі, але мені здається, що так ми тільки сполошимо бандитів...
  
  — Ну а ти особисто що пропонуєш? — перервав його Шевченко.
  
  — По-перше, взяти під контроль всі сільторги, магазини, канцелярії, склади — усі місця, де можна розжитися папером.
  
  — Правильно. Далі?
  
  Оцінка начальства викликала у Стекляра приплив натхнення.
  
  — Активізувати наших агентів у Клеванському та Рівненському районах, дати чітку вказівку на пошук слідів одноногого, вишневого дерева, чорнила, паперу, закупівель великої кількості продуктів, не обґрунтованих родинними потребами, і таке інше. Бо постійну базу постачання матеріалами вони втратили, а значить, будуть шукати самостійно.
  
  — Так. Далі.
  
  — Розмістити у Клевані підсилену групу бійців з машинами, щоб вони могли оперативно реагувати на повідомлення агентів.
  
  — Це все? — запитав полковник.
  
  — Ну, в загальних рисах, так. Ми продовжуємо роботу з матеріалами Буйного, можливо, там іще знайдеться...
  
  — А що мені Москві сказати? — суворо запитав Шевченко. — Що ти, «можливо, щось там іще»? — Стекляр помітно похнюпився, і начальник стишив наїзд. — Ти ось що, капітан... Маркелов досвідчений вовкодав. Він діло говоре. А те, що сполошимо бандитів — так це й краще. Ти ж на полювання ходиш?
  
  — Не дуже. Нема коли, — Стеклярові раптом стало незручно, немовби він дорікнув начальству своєю зайнятістю.
  
  — Дарма. Коли полюєш на звіра, то спочатку собака його сполошить, а ти тоді вже ба-бах! Стріляєш. Зрозумів? Хай Маркелов буде отою собакою, а ти, як мисливець: бабах!
  
  Стекляр підвівся і козирнув:
  
  — Єсть ба-бах!
  
  — Добре. Іди працюй, — сказав полковник і видобув ще одну цигарку.
  22
  
  Для художника власне обличчя — постійне джерело натхнення, а крім того — найдоступніша натура. Саме тому всі вони без винятку малюють автопортрети.
  
  Зот сидів за столом, уважно вдивляючись у дзеркало та виводячи на папері вправні штрихи. Антося крутилася поруч, як завжди, непосидюча та цікава.
  
  — Дядьку Зот, а чого це ти себе малюєш?
  
  — А кого ж мені малювати?
  
  — Мене, — дівчинка залізла на дерев’яну ногу Зота і всілася верхи, як завжди робила, коли збиралася розмовляти.
  
  — Ти не вмієш сидіти на одному місці.
  
  — А ти вмієш?
  
  — Вмію, — Зот посміхнувся самими очима. — Ходжу я, може, й не дуже, зате сидіти навчився за стільки років.
  
  Антося постукала по протезу.
  
  — А ти на війні був? Як дід Гандрей?
  
  — Ні, — він продовжував малювати, не перериваючи розмови. — Це я із поїздом не розминувся.
  
  — Із поїздом? — Антося здивовано звела брови і стала схожа на ляльку з сільмагу.
  
  — Давно, коли молодий був.
  
  — А ти був молодий?
  
  — Був. А не схоже?
  
  — Ні, — Антося кліпнула чесними очима, і Зот посміхнувся. — А дядько Грім теж був молодий?
  
  Двері рипнули і на порозі виріс провідник, неначе почув, що його згадали.
  
  — Друже Зот. Нам поговорити треба.
  
  Зот поклав олівець, потім зсадив із протеза Антосю і обернув її до дверей.
  
  — Іди, пограйся надворі. У нас доросла розмова.
  
  Антося помітно набурмосилася, але послухалася — вона вже звикла, що дорослі мають таємниці.
  
  — Що там? — запитав Зот, коли дівчинка зникла за дверима.
  
  — Ми перевірили, навіщо червоні звозять безногих з сіл у район.
  
  — Навіщо?
  
  Грім наче не почув питання:
  
  — Кажуть, що медичний огляд, але їх ніхто не оглядає, лише документи дивляться.
  
  — І що це означає?
  
  Провідник сів на лаву біля столу і схилився до співрозмовника.
  
  — МҐБ вас шукає. Певно, взяли когось із ваших знайомих чи односельців і показують йому усіх безногих. Думають, що впізнає.
  
  На Зота почуте, здавалося, не справило жодного враження. Він залишався спокійним і зосередженим, немовби й не відривався від малювання.
  
  — Ну, рано чи пізно це мало статися.
  
  — Еге ж, — зітхнув Грім. — А ви продовжуєте демаскування. Себе оно малюєте. І дівчинці розповідаєте, я чув із сіней.
  
  Він докірливо подивився на незакінчений автопортрет.
  
  — Друже Грім, — Зот говорив повільно, немовби повторюючи подумки кожне слово. — Якщо МҐБ все одно про мене знає, то чого боятися?
  
  — Як це, чого?
  
  — А так. Вони про мене знають. То чому люди не повинні знати? Хай знають, що ми не здалися. Хай знають, що ми тут і воюємо за Україну. Бо їм кажуть, що нас не лишилося, що втекли за кордон. А ми тут. Ми з ними.
  
  Грім набрав у груди повітря, збираючись щось сказати, але не дібрав слів і просто видихнув.
  
  — Друже провідник, найстрашніше не те, що нас знайдуть. Рано чи пізно це станеться. Найстрашніше, якщо люди про нас не знатимуть. Якщо ми сидітимемо в льохах без діла, як картопля. Тоді вже краще здатися червоним. Думаю, в радянській тюрмі умови не гірші, ніж у криївці.
  
  Грім знову зітхнув. Зот подивився на нього, а тоді мовчки обернувся до вікна.
  
  — Але я за вас відповідаю перед проводом, — нарешті знайшовся зі словами Грім. Голос його звучав усе впевненіше. — Тому наказую перебратися у криївку і не виходити звідти, поки ситуація не зміниться. Вони знають, що ви поруч!
  
  Зот смикнув плечем, і незрозумілим було, чи він погоджується, чи заперечує.
  
  — Після загибелі Буйного ми залишилися без постачання папером, — продовжував Грім. — Тому доведеться шукати власні канали.
  
  — І дерево, — додав Зот. — Дошки потрібні. Тільки добрі, без сучків.
  
  — Будуть, — пообіцяв Грім. — Дошки будуть.
  
  Разом із Гнатом вони супроводили Зота до криївки, звільнили вхід та допомогли спуститися. Баба Марта в цей час пильнувала дорогу, але все було спокійно, навіть не вірилося, що десь зовсім поруч нишпорять емґебешники.
  
  — Друже Гнат, — Грім видобув з кишені комсомольський квиток. — Візьми осьо документ. Там фото на тебе трохи схоже.
  
  Гнат відкрив червону книжечку:
  
  — Щось не дуже.
  
  — Нічого. Доведеться ризикувати. — Грім простягнув йому гроші. — І осьо. Їдь до Клевані, знайди теслю і замов йому вишневих дощок, невеликих, ну ти сам знаєш. Скажи, що меблі ремонтуєш. А після зайди до магазину канцелярії та купи паперу. Небагато, щоб не викликати підозри. Зрозумів?
  
  — Зрозумів. А чому теслю аж у Клевані шукати? Хіба по селах немає?
  
  — По селах своїх знають, а про чужих можуть і в міліцію повідомити. Клевань — місто, там народу багато.
  
  Гнат кивнув на знак розуміння.
  
  — Тільки обережно. І осьо не забудь, — Грім тримав у руках гранату. — Живим не давайся. Ну, ти знаєш.
  
  — Знаю, — Гнат узяв гранату і поклав її за пазуху.
  
  Велосипед, що його Гнат підтримував у зразковому стані, швидко домчав до Клевані.
  
  Тесля у майстерні на краю містечка трапився неговіркий — і це було дуже добре. Історію про зламану шафу він пропустив повз вуха, але гроші взяв і пообіцяв за два дні добути вишневі дошки без сучків. Неговіркі люди зазвичай дотримуються обіцянок.
  
  Усе складалося якнайкраще. Щоправда у магазині промтоварів з папером виникли проблеми — знайшлася лише одна пачка, але продавщиця пообіцяла, що на тижні має бути завоз. Ні, Гнат не розпитував, просто мимохідь здивувався, що папір міг закінчитися, а вона сказала. Гнат розумівся на конспірації.
  
  Дорогою кілька разів зустрів військових, але вони не звернули уваги на парубка, що їхав велосипедом — хіба мало їх у містечку. Тут Грім цілком мав рацію.
  
  Щоб не привертати уваги перехожих, Гнат акуратно загорнув свою покупку у старий мішок та прилаштував на багажнику. Тепер обережно, неквапом виїхати з міста, на лісову стежку, а там уже ходу.
  
  І тут Гнат побачив його.
  
  Капітан Маркелов зупинив мотоцикл біля виконкому, зліз із сідла та почимчикував до дверей.
  
  — Охороняй, — неначе собаці, наказав він солдату, що сидів у колясці.
  
  Гнат натиснув на гальма і спинився у затінку під вишнями. Серце закалатало, немов скажене. Це був шанс, неповторний шанс. Капітан, що вивіз до Сибіру його родину, кат і убивця, знаходився у кількох десятках кроків, практично без охорони. Якби він зупинився біля райвідділу МҐБ — там повно озброєних військових. А тут — солдат у колясці, і все. Звісно, є ще міліціонер за бар’єром у виконкомі, але він не встигне, бігме не встигне.
  
  Гнат намацав за пазухою гранату. Звісно, вона не для того, але... Глибоко вдихнувши, як навчали у школі підривників, для заспокоєння, хлопець повільно пройшов повз виконком і заховався за рогом, так, щоби бачити все, що відбувається біля мотоциклу.
  
  Боєць-охоронець спочатку сидів у колясці, потім виліз, щоб розім’яти ноги, і закурив. Маркелов поки не з’являвся. Що він там робить стільки часу? Від нетерплячки Гнатові тремтіли руки, але він стримував себе і зберігав байдужий вираз обличчя.
  
  І от нарешті. На порозі виконкому з’явився капітан. Він був розслаблений і повільний.
  
  — Сержант! — гукнув він ще здалеку. — Відро води! Бігом!
  
  Боєць прожогом кинувся до криниці. Маркелов підійшов до мотоцикла, завів двигун. Гнат перекинув ногу через раму і поставив на педаль.
  
  Боєць крутив корбу, Маркелов розстібнув комірець і крутонув ручку газу, двигун мотоцикла заревів. Гнат напружився, неначе пружина. Права рука його пірнула за пазуху і відбезпечила гранату. Сержант з повним відром вийшов на дорогу, приготувався, Маркелов, побачивши це, зірвався з місця. Водночас Гнат щосили натиснув на педаль, і велосипед рвонув до цілі.
  
  Мотоцикл капітана МҐБ з гарчанням нісся на бійця, який почав замах повним відром, наміряючись вихлюпнути його назустріч. А за його спиною на велосипеді вже летів Гнат із відбезпеченою гранатою в руці.
  
  — Давай! — крикнув Маркелов.
  
  І в цю мить Гнат, що порівнявся з мотоциклом, жбурнув гранату, намагаючись вцілити у коляску. Водночас боєць вихлюпнув воду з відра, і вона веселкою заблищала у променях сонця. Усе це відбулося одночасно, тож Гнат не встиг зрозуміти, влучив чи ні. За дві секунди він уже вилетів у провулок і лише там почув за спиною потужний вибух!
  
  — Так тобі! — уже вголос вигукнув хлопець і, не озираючись, щодуху полетів геть.
  
  Він не міг бачити того, що капітан Маркелов, зустрічаючи потік води, в останню мить відкинувся назад, тому граната влучила йому просто у лоба, вибивши з сідла, а потім упала до порожньої коляски. Мотоцикл без сідока за інерцією проїхав десяток метрів і там вибухнув, не завдавши капітанові шкоди, якщо не враховувати подряпин від падіння та ґулі на лобі, що виросла буквально за хвилину — адже переляканий сержант так і завмер із порожнім відром у руках, забувши, що його обов’язок — надати допомогу офіцеру і почати переслідування зухвалого бандита. А коли солдат отямився — ґуля на лобі Маркелова вже сяяла усіма кольорами червоного, а бандита й слід прохолов.
  23
  
  Міккі Маус страйкує!
  
  Такого ще не бачив Голлівуд. Під вікнами студії Діснея відбувалося щось неймовірне. Замість працювати над новими мультфільмами працівники ходили по колу з транспарантами та плакатами. Четверо коней під яскравими попонами вінчали фантастичну картину. Їхні вершники також були озброєні плакатами. Гуфі, Міккі Маус, Піноккіо — всі діснеєвські герої були тут. Намальовані вправними руками художників на великих аркушах паперу, вони волали про справедливість, про нечесність керівництва, обіцяне і не виконане, профспілки та бойкот.
  
  А у центрі людського кола стояла одна людина. Білі брюки, темний піджак, зосереджений погляд і довгий ніс — Арт Беббіт диригував страйком, неначе досвідчений політик.
  
  Автомобілі керівництва компанії зранку зустрічали пікети працівників, що скандували та обурювалися. Перехожим роздавали листівки із закликами бойкотувати кінотеатри, що показують фільми Діснея, та підтримати художників у боротьбі за їхні права.
  
  — Ми працювали над «Білосніжкою» днями і ночами! Керівництво обіцяло додаткові виплати, якщо фільм стане успішним. Фільм зібрав сімдесят п’ять мільйонів. Де наші гроші? — запитували страйкарі.
  
  — А новий спортзал? А поля для волейболу та бадмінтону? А новий снек-шоп? Хіба це не для вас? — не здавалася адміністрація.
  
  На п’ятий тиждень страйку від нього заморилися всі — і учасники, і адміністрація, і публіка, і преса, але відступати ніхто не збирався. До справи підключилося Лос-Анджелеське об’єднання профспілок.
  
  Білл Титла день проводив зі страйкарями, а ввечері вдома надолужував втрачене — сідав до столу та малював. Тут атмосфера була зовсім іншою, тихою та затишною, і мозок, втомлений від голосних скандувань та одноманітних розмов, міг нарешті сприймати світ у всіх його нюансах.
  
  Маленький Титла, названий на честь діда Петром, лазив по підлозі, незграбно перебирав ніжками і завалювався на бік. Білл уважно спостерігав за його спробами, починав малювати кругленький задочок, ніжки, голівку, а потім примальовував до цього величезні вуха та хвостик.
  
  — Правда, він чарівний? — Адрієн вийшла з кухні, щоб помилуватися домашньою ідилією.
  
  — Найчарівніший у світі, — погодився Білл.
  
  — А що це ти йому прималював? Нащо хвіст? І вуха?
  
  Титла посміхнувся:
  
  — Я малюю слоненятко. Маленьке слоненятко, яке всі дражнили через його великі вуха.
  
  — Але навіть для слона ці вуха завеликі.
  
  — Завеликі, — кивнув Титла. — Тому що вони призначені для того, щоб літати.
  
  — Літати? — Адрієн витерла руки об фартух і взяла аркушик. — А хіба слони можуть літати?
  
  — Повинні. Принаймні цей. Як гадаєш, підйомної сили вух для цього вистачить?
  
  — Або що, доведеться хвостом допомагати? — засміялася Адрієн.
  
  — А це ідея! Він буде махати вухами і одночасно стернувати хвостом, — Білл покрутив пальцем у повітрі, зображаючи гвинт.
  
  Адрієн поцілувала його у щоку:
  
  — Ти невиправний мрійник.
  
  — Це моя робота, — розвів руками Білл.
  
  — До речі, а що там у вас на роботі?
  
  Він подивився на неї і зітхнув:
  
  — Страйкуємо.
  
  — Білле, — Адрієн присіла на стілець поруч. — Я давно хотіла запитати тебе: нащо ти вліз у цю справу?
  
  — Яку справу? — Білл зробив вигляд, що не зрозумів.
  
  — Страйк. Тобі воно нащо?
  
  Він посерйознішав:
  
  — Ну як? Арт — мій друг. Хлопці теж усі страйкують, то хіба я не повинен їх підтримати?
  
  Веселі іскорки в очах Адрієн згасли.
  
  — Білле, ну хіба нам не вистачає грошей?
  
  — Справа не в грошах.
  
  — А в чому? У профспілці? Ти став активістом?
  
  — Ні.
  
  — Тоді чому, Білле?
  
  Він зітхнув і знову взявся за олівець.
  
  — Ти можеш порозмовляти зі мою? — Адрієн м’яко поклала свою руку на його. — Послухай, ти провідний художник...
  
  — Арт теж.
  
  — До чого тут Арт? Арт не має дітей, він відповідає тільки за себе. А ти? Що буде, якщо Дісней просто звільнить усіх?
  
  — Не звільнить, — похитав головою Білл. — Половина студії страйкує. Де він отак просто візьме пів тисячі нових людей?
  
  Адрієн скуйовдила його густу чуприну і зазирнула в очі:
  
  — Білле, але ж ти теж ніколи не знайдеш такої роботи. Навіщо псувати стосунки з босом?
  
  Титла трохи розгубився:
  
  — Ну хіба тільки у Діснея роблять мультфільми?
  
  — Звісно, ні, але ти сам казав, що лише тут це зробили мистецтвом. Хіба ні?
  
  — Так. Але...
  
  — А хто казав, що на студії ти почуваєшся, як вдома? Хто казав, що студія — одна велика родина?
  
  — Я казав, але...
  
  — А хто захищав містера Діснея, коли Арт нападав на нього у наших розмовах?
  
  — Я захищав, тому що...
  
  — Тому що... — Адрієн дивилася на нього, не відводячи погляду.
  
  — Тому що це зовсім інше! — раптом різко відповів він. — Тому що я не можу кинути Арта. І хлопців. І взагалі, не заважай, я працюю.
  
  Адрієн зітхнула й підвелася. Білл схопив олівець і схилився над малюнком.
  
  — Який ти впертий! — сказала вона. — А ще малюєш слонів, які літають. Скажи мені, як одночасно можна бути таким упертим і таким мрійником? Я не розумію.
  
  Білл деякий час мовчки малював. Потім підняв голову:
  
  — Мабуть, це тому, що я українець. Всі українці — уперті мрійники.
  
  Свиняча частина сільськогосподарського ярмарку просто-таки вражала розмаїттям порід. Білл з батьком навіть розгубилися від побаченого. Вони ходили від загорожі до загорожі, вислуховуючи фермерів, які розсипалися у хвальбі своїх льох:
  
  — Дивіться, який шар сала! І росте, наче на дріжджах!
  
  — Та воно на собаку більше схоже, ніж на свиню! — обурювався Титла-старший. — Що це за порода?
  
  — Дюрок.
  
  Батько потягнув сина за рукав:
  
  — Ходім від цього дрюка чи що воно там.
  
  І вони ішли до наступного загону.
  
  — Це ти правильно вирішив, що треба вертатися до землі, бо це твоє малювання така справа — сьогодні є, завтра нема. А хазяйство завжди прогодує, правильно?
  
  — А подивіться на моїх герефордських свинок! — зазивав наступний фермер.
  
  — Дякуємо! — ввічливо піднімав капелюха Титла-старший.
  
  Свиняче рохкання, вигуки продавців, гомін публіки — усе це створювало неймовірний рейвах, але Титли уперто продовжували пошуки.
  
  — А скажи, синку, ти посварився з начальством, правда?
  
  — Та не те, щоб посварився, — Білл одвів очі.
  
  — Мені можна казати. Мамі не кажи, мама переживати буде, а я життя прожив і знаю, що таке поганий пан. Він тобі грошей не платив?
  
  — Платив, — знизав плечима Білл.
  
  — Ну а що, може, кричав чи що?
  
  — Тату, що ти таке говориш?
  
  Титла старший трохи знітився:
  
  — Та ні, я ж нічого, я ж тільки думаю, а що ж такого трапилося, що ти кинув усе та й поїхав? — він допитливо подивився на сина. — Ні, я дуже радий, що ти повернувся, що вся родина разом, але...
  
  Білл крокував вперед і очі його дивилися в якусь невидиму далечінь.
  
  — Не зійшлися характерами, — врешті сказав він.
  
  — Це буває, — кивнув батько. — От я, пам’ятаю, не зійшовся характером з управителем, то довелося до Гамерики їхати.
  
  Він видобув хусточку та гучно висякався.
  
  — Та й війна, — продовжив Білл. — Там усі бояться японських десантів. І Адрієн боїться. А знаєш, як воно, коли жінка чогось боїться.
  
  — Знаю, — батько акуратно склав хустку і повернув її до кишені. — Адрієн гарна жінка. І сина тобі гарного народила. І мамі вона подобається. Тож будемо жити, як люди, — всією родиною.
  
  Після багатогодинного блукання між загонами, Титли зупинили свій вибір на американській йоркширській породі.
  
  — Вона хоч на свиню схожа, — констатував батько, і Білл витягнув чекову книжку.
  
  Додому їхали у гарному настрої. Батько згадував мало не усіх свиней, що мав у рідних Підгайцях.
  
  — Оце, пам’ятаю, малим катався на льосі. Вона біжить, а я п’ятами по землі чухаю! Ти вже такого не бачив!
  
  Але дім зустрів тривожним настроєм. Петро-молодший сидів на руках у Адрієн і тулився до неї всім тілом. Бабуся Марія охкала навкруги.
  
  — Що сталося? — сполошився Білл.
  
  — Змія, — коротко кинула Адрієн.
  
  — Вкусила? — Білл відчув, як серце починає калатати.
  
  — Слава Богу, ні, — бабуся дрібно перехрестилася.
  
  — Пітер побачив змію і злякався, — голос Адрієн був холодним, як лід.
  
  Дід Петро, який зайшов до хати пізніше за сина, радісно заявив:
  
  — Маріє, а ми льох купили. Точно як у нас були...
  
  — Тихше ти зі своїми льохами! — жінка махнула на нього рушником. — Дитина і так перелякана.
  
  — А що таке? — здивувався Титла-дід.
  
  — Змію побачила.
  
  — А! Так це є. Мокасинки. В нас тут їх багатенько. Мабуть, десь гніздо, — радісний настрій діда ніде не дівся, і він продовжував просторікувати на весь голос. — Тому я ввечері завжди чоботи вдягаю.
  
  — А як дитина буде жити в одному дворі зі зміями? — запитала Адрієн так само холодно.
  
  Титла-дід почухав потилицю:
  
  — Щось придумаємо. От зараз привезуть наших льох...
  
  — Та ну тебе з твоїми льохами, кнуряка старий, — бабуся Марія знову замахнулася на нього рушником.
  
  Дід посміхнувся і вийшов на терасу.
  
  — Синку, а може, є спеціальна служба, яка їх ловить? — запитала бабуся.
  
  — Не знаю, — Білл підійшов до дружини і обійняв її. — Я щось вигадаю, обіцяю тобі.
  
  Вона зітхнула.
  
  Свиней привезли за кілька годин — фургон зупинився біля воріт. Дід Петро одразу вибіг на двір і почав давати розпорядження.
  
  — Розвертайся, ще трохи, ще... — командував він водієві.
  
  — Батьку, але ж свинарник у нас далі, — спробував втрутитися Білл.
  
  — Циган знає, що кобилі робить, — засміявся той у відповідь. — Краще стань біля воріт, щоб вони не повтікали.
  
  Білл знизав плечима та пішов до воріт.
  
  — Відкривай!
  
  За його командою водій відкинув борт, і вони удвох приставили до фургона кілька дошок.
  
  — Давайте, миленькі, виходьте!
  
  Для того, щоб вивантажити своє придбання, дідові довелося лізти до машини і виштовхувати тварин по одній на дошки. Це було нелегко, він аж впрів від зусиль, але нікому не дав торкнутися своїх улюблениць. Врешті усі три свині опинилися на подвір’ї, діловито зарохкали та пішли досліджувати нову територію.
  
  — Ти що! — бабуся побачила з вікна цю картину і вийшла на ґанок. — Це хіба тобі Підгайці, щоб свиней на подвір’ї тримати.
  
  Адрієн стояла у неї за спиною з Петриком на руках.
  
  — Пітере, ви щось таке вигадали! Хіба дитині можна гратися серед свиней?
  
  — Змії їм не подобаються. Свині їм не подобаються, — бурчав дід, даючи на чай водієві та слідкуючи, щоб Білл добре зачинив ворота.
  
  — Петре, відповідай, коли тебе питають, — в голосі бабусі починав бриніти метал.
  
  — Батьку, що ти задумав? — Білл підійшов ззаду. Він знав батьків характер і розумів, що усе це не просто так.
  
  Дід Петро підійшов до льохи, що саме обнюхувала ґанок, і попестив її спину.
  
  — Оце рекомендую вам нашу українську мангусту.
  
  — Що? — не зрозуміла Адрієн.
  
  — Мангусту, — повторив дід. — Тварина, що вбиває змій.
  
  — Я знаю, що таке мангуста, — Адрієн не приймала жартівливого тону, коли йшлося про безпеку дитини.
  
  — Батьку, ти не кепкуй, — Білл прийшов на допомогу дружині.
  
  — Я не кепкую, — Титла-старший обтрусив руки і виструнчився з виглядом учителя. — Там, де є свиня, жодна змія не виживе. Бо свині самі знаєте, їдять усе, що можуть впіймати.
  
  — Але ж змії кусаються! — недовірливо зіщулилася Адрієн.
  
  — Кусаються! Теж мені! Хто ж таке сало прокусить! — дід засміявся і знову погладив льоху. — От побачите. За місяць тут не буде й сліду від гадюччя.
  
  І справді, не минуло й трьох тижнів, а змії зникли з двору назавжди. Адрієн спочатку недовірливо оглядала землю перед кожним кроком, а потім стала ходити й босяка. А Петро старший навчив Пітера-молодшого кататися на свинях, як сам колись катався у Підгайцях.
  
  Білл багато часу приділяв фермі — давалася взнаки українська кров, але дуже швидко став відчувати, що чогось бракує. Він міг годинами сидіти на терасі, згадуючи свою роботу на студії Діснея, героїв, які вийшли з-під пера, і тих, що так і залишилися в задумах, Беббіта та інших друзів, які так само, як і він, вимушені були звільнитися. Як стукало серце, коли бачив своє прізвище у титрах нового шедевра, і як нишком оглядався у залі, чи не впізнає бува хтось.
  
  — Ти став дуже задумливим, — казала Адрієн. — Згадуєш Лос-Анджелес?
  
  — Іноді, — брехав Білл.
  
  — Жалкуєш?
  
  — А сенс? Знаєш, як у нас кажуть: що зробиш — не розробиш.
  
  А одного разу батько застав сина у свинарнику, де той, присівши навпочіпки, швидко замальовував льоху, яка розтягнулася на підлозі.
  
  — Синку, тобі треба повертатися до малювання, — сказав батько. — Ти без цього не можеш. А худобі я й сам ради дам.
  
  — Ти так думаєш? — підняв на нього очі Білл.
  
  — Я цього певен, — посміхнувся батько.
  24
  
  — Ти розумієш, що накоїв? — Грім просто-таки кричав, немовби намагався виправдати своє псевдо.
  
  Гнат стояв перед ним з винуватим обличчям.
  
  — Ти розумієш, що фактично здав нашу криївку?
  
  — Друже Грім, — Гнат говорив, ніби ображена дитина. — Я ніц не здавав. Та мене жодна жива душа у тому безладі не розгледіла.
  
  — Не розгледіла, кажеш? — Грім вказав пальцем на пачку паперу, що лежала на столі. — А це що?
  
  — Папір, — розгублено відповів Гнат.
  
  — Ти його у крамниці брав?
  
  — Так.
  
  — І гадаєш, крамарки тебе не запам’ятали?
  
  Гнат завагався:
  
  — Ну, мабуть, запам’ятали. Бо в них це була остання пачка, а я...
  
  — І тесля тебе не запам’ятав?
  
  — Він мені дошки обіцяв. Вишневі, — опустив очі Гнат.
  
  Грім пройшовся сюди-туди кімнатою і різко обернувся:
  
  — МҐБ знає, що ти приїхав на велосипеді. Припустимо, що солдати тебе не запам’ятали.
  
  — Ні, — впевнено покрутив головою Гнат.
  
  — Це не має значення. Бо слідчі вже пішли по місту запитувати, чи не бачили десь незнайомця на велосипеді, і в першу чергу зайшли до крамниці, правильно?
  
  Гнат зітхнув.
  
  — Так що твій портрет уже висить на всіх дошках «Розшукується». А коли вони дійшли чи дійдуть до теслі, то зрозуміють, що ти за птаха. І організують всіх донощиків навколо Клевані, щоб винюхали, чи не проїздив хлопець на велосипеді.
  
  — Я лісом їхав, — похнюпився Гнат.
  
  — І можеш бути певним, що тебе ніхто не бачив?
  
  Грім підійшов ближче і зазирнув хлопцеві в очі. Той не витримав погляду:
  
  — Не знаю.
  
  — А це означає, що як не сьогодні, то завтра вони будуть тут.
  
  Запала мовчанка. Гнат винувато сопів. Грім продовжував випробувати його поглядом.
  
  — За цю самочинну акцію, яка піддає загрозі життя керівника пропагандивної ланки, ти підеш під суд. Зрозуміло?
  
  — Зрозуміло, — голос Гната зовсім згас.
  
  Грім помовчав і наказав:
  
  — А зараз заступаєш на спостереження за дорогою. Вночі залишаємо хутір.
  
  Гнат у відповідь лише зітхнув.
  
  Решта дня минула спокійно — на дорозі поки ніхто не з’являвся. Гнат не боявся, що солдати можуть зайти зі сторони лісу — це було не в їхньому характері. Адже червоні почувалися тут господарями, їздили скрізь шумно, гуркотливими машинами, з собаками та силою-силенною зброї. Лежачи на горищі, Гнат лаяв себе останніми словами за те, що порушив правила, але глибоко в душі все одно гніздилося задоволення від здійсненої помсти. Хай буде що буде, але Маркелов отримав те, на що давно заслужив.
  
  Грім із Зотом збирали найнеобхідніше.
  
  — І куди ми? — питав художник.
  
  — Поки що в лісову землянку. А за кілька тижнів нам підготують нову криївку. Там зазимуємо.
  
  — Ну а тут?
  
  — Тут влаштуємо склад. Будемо зберігати готові агітаційні матеріали. Це безпечно для господарів і корисно для нас.
  
  Зот вкладав до валізки свої різці та готові кліше.
  
  — Ти Гната не карай, добре? — попрохав він раптом. — Хлопець гарячий. Не до шмиги йому малювання.
  
  — А кому до шмиги? А вам до шмиги по криївках на дерев’яній нозі? Чи він якийсь особливий, що треба догоджати?
  
  Втім, голос Грома звучав спокійно, майже примирливо, у його словах не чулося звичної суворості. Зот сховав посмішку у своїх пишних вусах:
  
  — Діло молоде. Подорослішає, то звикне.
  
  — Подорослішає... — пробурчав Грім.
  
  Антося почула про від’їзд дядька Зота і не змогла стримати сліз.
  
  — Не плач, маленька, я ще повернуся, — пообіцяв Зот, витираючи їй очі рукавом своєї сорочки.
  
  — Точно? — перепитала дівчинка.
  
  — Точно, — пообіцяв Зот.
  
  — І навчиш мене добре малювати?
  
  Зот здивовано розвів руками:
  
  — А ти хіба не вмієш?
  
  — Ні, — покрутила головою Антося. — Я хочу по-справжньому. Як ти.
  
  Зот витягнув з пачки аркуш паперу і поклав перед дівчинкою. Потім видобув олівець.
  
  — Тоді тренуйся, а я буду збиратися.
  
  — А що малювати? — Антося витерла сльози і зосереджено нахилилася над папером.
  
  — Малюй те, що уявляєш, — Зот говорив, не припиняючи складати речі. — Спочатку художник уявляє, що буде, потім малює його, і тільки потім воно настає.
  
  — Ну? — здивувалася Антося. — А я думала, тре малювати те, що є. Ти ж мене малював. І маму.
  
  — Звісно, — погодився Зот. — Я малюю те, що є, щоб навчитися малювати те, що буде. Ти скоро виростеш і станеш справжньою красунею.
  
  — Як Королівна Сніжка?
  
  — Як Королівна Сніжка. Її теж спочатку намалював художник, а потім уже дівчата захотіли бути такими, як вона.
  
  Антося підняла голову від свого малювання:
  
  — А ти малюєш солдатів, а не королівну.
  
  — Ну звісно. Настане час, і українські солдати підуть в бій, щоб звільнити Україну від ворога. А для того, щоб вони пішли у бій, треба спочатку їх намалювати.
  
  — Ти намалюєш? — Антося, як завжди була допитливою.
  
  — Я намалюю. І ти. І Гнат.
  
  — А дядько Гнат не вміє малювати, — засміялася дівчинка.
  
  — Він навчиться, — пообіцяв Зот.
  
  Устина з бабою Мартою поралися на кухні, готуючи останню вечерю та збираючи посуд і харчі в дорогу. Вони майже не розмовляли між собою, звертаючись тільки за необхідності: «передай», «відійди» чи «принеси».
  
  — Принеси сметани, — сказала баба Марта.
  
  Устина мовчки вийшла з кухні і попрямувала до пивниці, де у прохолоді зберігалися глечики з молоком та сметаною.
  
  Із сутінок виступила сіра постать.
  
  — Устино.
  
  — Грім? — вона відсахнулася. — Ви мене налякали.
  
  Грім дивився на неї з сутінок.
  
  — Я знову порушила конспірацію? — Устина дивилася на нього з викликом.
  
  — Ні...
  
  Провідник був не схожим на себе. Він явно не міг добрати слів, набирав у груди повітря, немовби наважившись на щось, але так й не наважившись, зітхав.
  
  — Ми... ми ідемо сьогодні. Я попрощатися хочу...
  
  — Попрощатися? — здивовано повела бровами Устина. — Зі мною?
  
  — Так, — Грім потупився знічено. — Навряд чи ми ще побачимося.
  
  Це було саме те, про що вона боялася думати, але чому це говорить Грім?
  
  — Ну тоді прощавайте.
  
  Провідник розпрямив праву руку, яку до того тримав за спиною і простягнув її до Устини.
  
  — Ось... — видихнув він.
  
  — Що це? — не зрозуміла Устина. — Квіти?
  
  І справді, суха, завітрена Громова рука тримала букетик квітів — простих, лісових, що можна набрати на будь-якій галявині.
  
  — Так, — кивнув Грім.
  
  — Мені?
  
  Він знову кивнув. Устина трохи завагалася, але взяла букетик і понюхала його.
  
  — Дякую, але це якось...
  
  — Устино, — Грім знову спробував добрати слів. — Я... тобто ви мені... тобто...
  
  Слова знову застрягли десь у горлі. Устина торкнулася квітів пальцями.
  
  — Друже Грім...
  
  — Мене Славком звати, — сказав він.
  
  — Славком? — Устина дивилася на нього, неначе вперше бачила. — Славку, а чого ж ви... ти... раніше мовчав?
  
  — Не можна було, — обличчя Грома напружилося. — Почуття заважають боротьбі. Роблять людину вразливою. Ворог безжальний і може використати кохану людину проти тебе. Боєць за волю України не може дозволити собі кохання.
  
  Голос його змінився, ще хвилину тому ламкий та непевний, він знову заграв знайомими владними нотами.
  
  — А твоя жінка?
  
  — В мене немає жінки.
  
  — Дівчина...
  
  Грім похитав головою.
  
  — І дівчини теж.
  
  Устина звела брови.
  
  — Ти перша... — сказав Грім. — Перша, до кого я говорю. Хоч це і неправильно. Воїн має відкинути почуття. А я не зміг.
  
  — Перша, — луною повторила Устина. — Скільки ж тобі років?
  
  — Двадцять, — сказав Славко-Грім.
  
  — Двадцять?
  
  Устина стояла, немовби громом вражена. Ні, так і справді Громом.
  
  Двадцять років! Цьому завжди суворому, грізному чоловікові, який, здавалося, кожним рухом виправдовував своє бойове псевдо, цьому Грому... лишень двадцять? Вона дивилася на хлопця, немовби бачила його вперше. Немовби полуда спала з очей. І справді, очі, які, здавалося, кололи усіх з-під навислих брів, насправді були прозорими і світлими, а на обличчі замість чоловічої щетини пробивався юнацький світлий пух. Боже, і як вона одразу не розібралася!?
  
  — А скільки ти думала? — запитав Грім.
  
  — Сорок, — чесно зізналася вона. — Чекай. Але якщо ти, якщо я тобі... то чого ж ти на мене завжди сварився?
  
  — Це я на себе сварився, — хлопець опустив очі. — Думав, здолаю себе. Та не здолав.
  
  Устина не могла прийти до тями від почутого. Вона давно вже звикла вважати Грома чимось неуникненим — як мороз узимку чи вітер восени. Він лютує — а ти міцніше запинайся, та роби своє. І раптом...
  
  — Ти будеш про мене згадувати? — запитав Грім. Очі його дивилися просто на Устину.
  
  — Буду, — сказала вона.
  
  Потім помовчала і раптом, ступивши крок вперед, поцілувала хлопця у чоло.
  
  Проводжати гостей вийшли всі втрьох — Устина, баба Марта і Антося, яка навідріз відмовилася спати, коли її любий дядько Зот поїде з хати. Зота посадили на велосипед, за який Грім виплатив господарям бофонами, бо радянських грошей було обмаль. Устина спробувала протестувати проти цього, але хлопець так подивився на неї, що слова застрягли у горлі. На багажник приторочили мішок із харчами та сумку із художницьким знаряддям. Мішки з речами повішали за спини, зброю — на груди. Гнат взявся за кермо велосипеда.
  
  — Ну що ж, дякуємо за гостинність, — сказав Грім. — Пробачте, коли щось було не так.
  
  — Це ви пробачте, — луною відгукнулася баба Марта.
  
  — До криївки будуть приходити люди. Ви робіть вигляд, що їх не помічаєте. Добре?
  
  — Добре, — кивнула Устина.
  
  — Ми обов’язково переможемо! — пообіцяв Грім.
  
  І раптом Антося зірвалася з місця та підбігла до Зота. В руках вона тримала ляльку. Свою улюблену Сніжку.
  
  — Візьми! — вона тицьнула свій скарб до рук Зота. — Буде тобі замість мене.
  
  Зот нахилився до дівчинки.
  
  — Бери-бери!
  
  Він взяв ганчір’яну ляльку до своїх заскорузлих рук.
  
  — А ти з ким залишишся? — запитав Зот.
  
  — В мене є Мотря, — сказала Антося. — Мама пошиє їй нову сукню. Бери!
  
  Зот заховав ляльку за пазухою і погладив Антосине волосся. Вона притислася до його руки.
  
  — Згадуйте про нас! — хрипко сказав Грім.
  
  І вони рушили, швидко розчиняючись у темній волинській ночі.
  
  Поклавши Антосю спати, жінки взялися прибирати у хаті, щоб назавжди заховати сліди перебування тут партизанів — недопалок, брудні після вечері миски, ба навіть волосини. Поралися мовчки, і лише Устина іноді зітхала та знову бралася до роботи.
  
  — У тебе з ним хоч було? — несподівано запитала баба Марта.
  
  Устина завмерла з полумиском в руках.
  
  — З ким?
  
  — З ким... з художником безногим. Бачила, як ти на нього дивилася. Як кіт на сало.
  
  Устина форкнула.
  
  — Що ви таке гуворите?
  
  Баба Марта кинула витирати стіл і присіла на лаву.
  
  — А що я гуворю? Правду. Жіноче діло — дітей родити.
  
  Устина мовчки продовжувала мити посуд.
  
  — Чого мовчиш? — запитала баба Марта.
  
  — Як вам не соромно? — Устина мотнула головою, відкидаючи мокру прядку з лоба. — Хоч би сина свого згадали, я ж його дружина.
  
  — Його вже сім год нема. А ти жінка молода. Тобі родити тре.
  
  Устина зупинилася і обернулася до свекрухи.
  
  — Що значить родити? Од першого-ліпшого?
  
  — Чого це од першого? — баба Марта говорила спокійно, неначе про щось буденне. — Він чоловік ставний. Художник. Йому теж, мабуть, несолодко з одною ногою під землею ховатися. Аж страшно, як подумаю. А без жінки чоловікові ще гірше, ніж без ноги. Тож і взяли би своє, раз між вами така симпатія. Бо перший — не перший, а другого може й не бути. Скільки уно повбивали, а хто просто без сліду згинув, як мій Миколка.
  
  — Чув би він... — пробурмотіла Устина.
  
  — А може, й чує. На небі все чують, — зітхнула баба Марта. — Але він би зрозумів. Він тебе любив і не хотів би тобі самотньої долі.
  
  — І я його любила, — відізвалася Устина.
  
  — Але його немає, а ти є. І як не народиш, то так і залишишся старою вербою, як оце я.
  
  Баба Марта зітхнула. Устина витерла руки об фартух та подивилася на свекруху із викликом:
  
  — Мамо, що ви оце торочите про те, коб родити, про дітей, а в самої крім Миколи дітей не було?
  
  — Так на то й кажу, коб ти не повторила, — вона важко сперлася на стіл. — Я вже на сьомому місяці була, коли налетіли поляки, стали нашого батька мордувати. Я до них, а один драгун мене ногою в живіт. Ну я й скинула. А більше вже понести не змогла, — вона відсунула лаву і зробила крок до дверей. — Піду я. І ти лягай. Все одразу не пуробиш.
  
  — Ляжу, — сказала Устина.
  
  А потім довго стояла, дивлячись на двері, що за ними зникла бабка Марта.
  25
  
  — Ну, де наш герой? — полковник Шевченко вийшов з-поза столу назустріч підлеглим.
  
  Стекляр із Мудрицьким одразу відступили назад, залишивши Маркелова перед очима начальства. Голову капітана охоплювала пов’язка з марлі, яка мала на меті не стільки лікувати, скільки приховати велетенську синю гулю, що прикрашала лоб.
  
  — Все управління гуде: Маркелова підірвали! — полковник потиснув підлеглому руку і хитро зазирнув у очі. — Кажуть, голова така дубова, що гранати відскакують. Але це від заздрощів, правда?
  
  Стекляр та Мудрицький засміялися, а Маркелов скривився, неначе від оскоми. Він уже заморився від таких жартів, і якби не те, що зараз це звучало від начальства, реакція могла би бути й різкішою.
  
  — Ну добре-добре, не ображайся. Головне, що живий, — Шевченко поплескав капітана по плечу. — Сідайте.
  
  Він вказав підлеглим на довгий стіл і сам всівся на його чільному місці.
  
  Капітан Стекляр на правах старшого групи взявся доповідати.
  
  — На жаль, через розгубленість та паніку, яка виникла у бійця після вибуху гранати, організувати переслідування не вдалося, — він із докором подивився на Маркелова, підлеглий якого власне й піддався паніці. — Але по гарячих слідах було опитано свідків, і продавщиці з магазину промтоварів повідомили, що невідомий чоловік на велосипеді купував у них пачку паперу.
  
  Шевченко багатозначно подивився на Стекляра.
  
  — Паперу, кажеш?
  
  — Так точно, пачку паперу. Пізніше агент на складі деревини повідомив, що у них було замовлення на дошки з вишневого дерева. Тесля, що робив замовлення, розповів, що дошки купує для клієнта, як звати, не знає, приїхав на велосипеді, наступного дня обіцяв забрати.
  
  — Ну а ви що? — полковник застукав пальцями по стільниці.
  
  — У майстерні теслі було розміщено засідку. Але ніхто не з’явився. Прикмети, що нам повідомив тесля, повністю збігаються з прикметами, повідомленими продавщицями промтоварів.
  
  — Тобто це був один той самий чоловік?
  
  Стекляр кивнув:
  
  — Так точно. Він приїхав до Клевані за папером та вишневим деревом, а потім здійснив замах на капітана Маркелова.
  
  — Навіщо? — запитав полковник.
  
  — Що навіщо?
  
  — Замах навіщо?
  
  — Ну як... — розгубився Стекляр.
  
  Шевченко по черзі подивився на кожного члена групи.
  
  — А так. Навіщо? Ти їдеш до міста для того, щоб купити паперу та замовити вишневе дерево. Правильно?
  
  Усі разом кивнули.
  
  — Тоді підриваєш капітана Маркелова і в результаті не виконуєш того, за чим приїздив. Не отримуєш вишневого дерева. Тут не сходиться, розумієте? Якщо він їхав по Маркелова, нащо замовляв вишневе дерево? А якщо їхав по вишневе дерево, нащо кидав гранатою у Маркелова?
  
  — Дозволите висловити версію, товаришу полковник? — одразу схопився Стекляр.
  
  — Валяй, — Шевченко махнув рукою.
  
  — Мені здається, що метою поїздки все-таки була вишня. А замах на капітана — це, так би мовити, імпровізація. На це вказують і обставини справи. Він побачив Маркелова і різко змінив рішення.
  
  — Чому? — зіщулився полковник.
  
  — Особисті рахунки, — припустив Стекляр.
  
  — Може бути, — Шевченко подивився на Маркелова. — У тебе є з кимось особисті рахунки?
  
  — В смислі? — не зрозумів той.
  
  — В смислі ворогів. Маєш ворогів?
  
  — Не знаю, — Маркелов спробував почухати скроню, але зачепив пов’язку, що прикривала гулю, і ойкнув. — Ой, чорт!
  
  — Думаю, ворогів у кожного з нас задосить, — сказав Стекляр.
  
  — Але це особисте. Він міг кинути гранату у будь-якого офіцера з райвідділу, а кинув у Маркелова. Значить так, — Шевченко знову вибив дріб пальцями на столі. — Ти повинен згадати усі справи, які вів останні роки, де ідеться про родичів бандитів, яких вислали на поселення або в табори. Це явно хтось із них.
  
  — Єсть, — кивнув Маркелов.
  
  — Які ще заходи пропонуєте? — запитав полковник у Стекляра.
  
  — Перш за все, ми доручили місцевому активу та нашим агентам розпитати людей у найближчих до Клевані селах, чи не бачив хто людину на велосипеді того дня. Це дозволить виявити напрямок пошуку.
  
  — Слушно.
  
  — Друге. Розпочинаємо тотальні обшуки всіх хуторів та хат, що знаходяться на відстані від села. Дали завдання контролювати великі закупівлі будь-яких продуктів на ринках чи у споживкооперації, допитувати покупців та за необхідності проводити обшуки.
  
  Шевченко гмикнув:
  
  — А ви не думали, що бандити встигнуть утекти?
  
  — Та куди він втече, безногий? — не витримав Маркелов.
  
  Стекляр глянув на нього з докором.
  
  — Інвалідність Хасевича не дає їм змоги швидко пересуватися, — переформулював він думку колеги.
  
  — Так, — полковник хлопнув по стільниці долонею, підводячи під розмовою риску. — Капітан, у ваше розпорядження передаються усі наявні сили обласного управління. Зрозуміло?
  
  Стекляр зблід і підхопився зі стільця:
  
  — Служу Радянському...
  
  — Чекай, — зупинив його Шевченко. — Перекрий усі стежки, притисни усіх хуторян, пообіцяй агентам великі премії. Але він не повинен втекти.
  
  Тут уже підвелися усі члени слідчої групи.
  
  — Не сумнівайтеся, товаришу полковник, — впевнено сказав Стекляр.
  
  — Не втече, — пообіцяв Маркелов.
  26
  
  Осінь видалася ранньою — ще тільки пожовкло листя, а вже прийшли нічні приморозки. Тому Устина замотала Антосі голову вовняною хусткою, хоч як мала противилася:
  
  — Ой, шорстке! Ой, колеться!
  
  — Нічого, потерпи. Зима на носі.
  
  — У кого на носі? — Антося зробила круглі очі.
  
  — У тебе. Зима на носі у Антосі, — Устина пальцем торкнулася доньчиного носика.
  
  — Я не хочу зими.
  
  — І я не хочу. А де дітися.
  
  Перший клас, до якого цього року пішла Антося, пройшов медогляд просто у сільській школі, куди задля цього приїхали лікарі. Але як на гріх саме того дня Антося не була на уроках, і от тепер доводилося везти її до Клевані. Не зручно, але що поробиш — радянська влада дуже прискіплива до документів.
  
  Попутною підводою вони доїхали прямо до лікарні — пощастило, що візникові треба було навідати там жінку, отож він і не взяв з попутників ніякої плати окрім, звісно «дякую», яке Антося повторила, мабуть, разів зо п’ять, аж дядько засміявся:
  
  — На стільки я не наробив.
  
  Людей у поліклініці було багатенько, тому начекалися, поки потрапили до кабінету, а там «роздягайся», «дихай — не дихай», «скажи: А-а-а».
  
  — Ходи сюди, ми тебе зважимо, — сказала медсестра.
  
  — Для чого? — здивувалася Антося.
  
  — Як це, для чого. Щоб побачити, чи ти здорова, треба тебе зважити.
  
  — Як нашу льоху різали, теж зважували, тільки не всю, а шматками, — Антося підійшла до ваги.
  
  — Не бійся, тебе не будемо різати, — медсестра засміялася.
  
  Врешті Устині видали складений удвоє аркушик з Антосиним прізвищем та печатками.
  
  — Ваша дєвачка здарова, — сказала лікарка.
  
  — Мене звати Антося, а не Дєвачка, — обурено сказала Антося.
  
  — Антосю, дєвачка — це не ім’я, це «дівчинка» по-російськи, — нахилилася до неї Устина.
  
  — Нічіво, в школє научітца, — лікарка нещиро посміхнулася.
  
  Після лікарні вони зголодніли, тому Устина видобула з сумки пиріжки, що завбачливо взяла з собою. Поїли тут-таки, біля лікарні, сидячи на лаві.
  
  — А дядько Зот до нас більше не повернеться? — раптом озвалася Антося.
  
  Устина тривожно озирнулася, але, на щастя, нікого поруч не помітила..
  
  — Мовчи. — сказала вона тихо. А потім гучно додала. — Зайдемо ще в магазин, треба взяти мила і гасу.
  
  Антося мовчала, ображено надувши губи.
  
  — Ходім, — підштовхнула її Устина.
  
  Магазин був недалеко, але Антося весь час відставала.
  
  — Воруши ногами, бо не встигнемо, — Устина міцно взяла дочку за руку і тут побачила процесію.
  
  Сіру шкапу, запряжену у підводу, вів за повід солдат. Поруч із підводою виступало двоє офіцерів — одного з них, капітана Маркелова, Устина впізнала. Позаду ішло ще троє військових і один цивільний із чіпкими очима. Він уважно оглядав перехожих, що, побачивши підводу, намагалися відвернутися чи опустити обличчя.
  
  Бо на підводі, накриті рядном, лежали людські тіла.
  
  — Партизанів побитих везуть, — сказала бабуся біля ґанку крамниці.
  
  — Замовкніть, мамо. Бо біду накличете, — прошипіла їй молодиця, що стояла поруч.
  
  Устина зробила крок у бік, затуляючи Антосю, якій не годилося дивитися на таку картину, і раптом помітила, що з-під рядна на підводі визирає дерев’янка — саморобна, стоптана на кінці, засмальцьована дерев’яна нога. Її не можна було ні з чим сплутати. От підвода похитнулася на вибоїні, і дерев’янка стукнула об борт.
  
  Устина пополотніла, але миттєво відвернулася, щоб не побачив той цивільний, бо знала, що цього він і чекає — аби упізнали, аби виказали себе, а тоді — справа, суд і Сибір. Устина рвучко розвернулася і присіла біля дочки, затуляючи її від процесії.
  
  — Давай хустку поправлю.
  
  — Вона вже поправлена, — заперечила Антося, але марно, мама й не збиралася її слухати.
  
  — Стій спокійно!
  
  Устина розв’язала вузол і взялася по-новій намотувати хустку, спиною відчуваючи погляд цивільного.
  
  — Отак, зара я поправлю.
  
  У міру наближення підводи Устина розвертала дочку так, щоб вона не могла побачити страшного вантажу під рядном. А коли колеса прорипіли за спиною, раптом підвелася і знову вхопила доччину руку.
  
  — Ходім!
  
  — Куди? А магазин?
  
  Але Устина швидким кроком уже ішла геть, тож дитина підстрибом ледь встигала за нею.
  
  — Ти ж казала, що тре мила і гасу, — Антося була здивована такою поведінкою мами.
  
  — Іншим разом, — замість пояснень кинула та.
  
  За їхньою спиною, далеко позаду підвода зупинилася, і солдати почали знімати з неї тіла убитих. Їх клали на землю, спираючи на паркан, щоб було видно обличчя. Чоловік у цивільному стояв поруч, роблячи вигляд, що курить, а сам насправді уважно спостерігав за перехожими.
  
  — Бери двох бійців, — наказав Маркелов лейтенанту з клеванського відділу. — Збирай людей з усіх хат. Подивимося, чи нема тут знайомих цих бандитів. — Маркелов нахилився над підводою і дістав полотняну ляльку з ретельно намальованим обличчям та червоним бантиком у зачісці. — І дітей, обов’язково дітей хай беруть. Може, дізнаємося, чия це лялька.
  
  І Королівна Сніжка лягла на пожовклу траву поруч із тілом художника.
  27
  
  Віднедавна до Білла Титли почали приходити його герої.
  
  — Білле, ти як? — запитував Мудрик, найрозумніший серед гномів.
  
  — Якщо чесно, хріново, — зізнавався Білл. — Ліве око вже зовсім не бачить, серце тисне, голова іде обертом. Геть не можу працювати.
  
  — А хіба маєш де працювати? — цікавився Буркотун.
  
  — Твоя правда. Не маю.
  
  — Член Американської кіноакадемії, лауреат «Оскара», Мікеланджело анімації, тебе ж так називали, правда, — Мудрик поправляв окуляри на носі, — і не має роботи? Як так?
  
  — А отак, — зітхав Титла.
  
  Стромболлі, досвідчений театральний продюсер, сідав на край ліжка.
  
  — А все тому, що ти кинув гарного господаря і надійний тил заради чергових фантазій. Просто як цей шалапут Піноккіо.
  
  — Ну, я відчув, що вичерпав себе у Діснея. Хотілося чогось новенького.
  
  — На фермі? — Стромболлі скептично крутив бороду.
  
  — Чому на фермі? А «Парамаунт Пікчерз»? Маленька Одрі? Попай?
  
  — Переспіви чужих коміксів? — Буркотун завжди критично ставився до свого автора.
  
  — Неймовірний містер Лімпет, — наполягав Білл.
  
  — Там, де твої рибки грають разом з людьми? Цікавий експеримент, але не більше, — Мудрик був безжальним, як усі розумники.
  
  — Ти перевів своє життя на малювання реклами та нездійсненні прожекти, — підвів риску Стромболлі. — Це я тобі як працівник шоу-бізнесу кажу.
  
  Мудрик менторськи зиркав крізь окуляри, Буркотун підтакував, а Дамбо, як ніколи схожий на свій прообраз — маленького Петрика, дивився жалісними очима.
  
  — Але я намагався повернутися.
  
  — І тебе не взяли. Я би теж не взяв Піноккіо після всіх його витівок, — Стромболлі грав своїми великими чорними бровами і був схожий на професора.
  
  — Двічі в одне кіно не зайдеш, — скрушно кивав Буркотун.
  
  Після таких снів Білл прокидався і довго лежав у ліжку. Він розумів, що нічні гості мають рацію. Але з іншого боку — вони ж приходять до нього. Значить існують. Значить він недарма працював ночами, недарма витрачав молодість і здоров’я. Його герої досі живуть у кінозалах, у телевізорі, у дитячих книжках, у головах та серцях. Хіба цього мало, щоб почуватися щасливим?
  
  — Мало, — звучала у голові відповідь немилосердного Мудрика.
  
  Добре, що Американська кіноакадемія ніколи не забуває своїх членів — от і зараз вона запросила Білл а Титлу до Монреаля, де проходила неймовірно помпезна та яскрава Всесвітня виставка Експо-67. Острів Сент-Елен, що раніше виконував роль заміського парку, зараз перетворився на казкове місто з надсучасних, фантастичних, ба й просто чудернацьких споруд. Усі країни світу намагалися вразити публіку своїми досягненнями. Американці збудували гігантську ажурну сферу, сплетену з арматури за проектом геніального Фуллера. Господарі-канадці свій павільйон зробили у вигляді величезних вігвамів, що разом утворили єдину м’яку конструкцію. Радянський Союз, схильний до гігантизму навіть більше ніж інші, привіз грандіозну прозору конструкцію, схожу на ятку торгівця морозивом. До виставки протягнули нову лінію метро, а на протилежному березі річки Святого Лаврентія здійнявся шедевр стилю бруталізм — житловий комплекс Хабітат-67, який, на перший погляд, нагадував гору з невідправлених поштових посилок. На вуличних сценах співали зірки джазу та року, і навіть сам Ед Салліван транслював звідси своє знамените шоу талантів.
  
  Мільйони людей з усього світу, відкривши роти, споглядали на ці розкоші, гуляючи між павільйонів та сидячи вдома біля телевізора. Королева Єлизавета, президент Ліндон Джонсон, принцеса Монако і колишня зірка Голлівуду Грейс Келлі, вдова президента Кеннеді Жаклін з його братом Робертом, імператор Ефіопії Хайле Селассіє, французький президент де Голль та безсмертна Марлен Дітріх теж були своєрідними експонатами виставки, бо привертали увагу не меншу, аніж найвидатніші технічні досягнення.
  
  Білл дивився на все це розмаїття і розумів, що його час безповоротно минув. Те, що він колись намалював, нині стало банальним, ба навіть старомодним. Інші художники творили майбутнє, не знаючи, що їхні досягнення зовсім скоро теж поїсть іржа забуття. Архіви, музеї та ретроспективи — от і все, чим зможе тішитися автор. А життя іде вперед і не бере з собою зайвого багажу.
  
  Окрім технічних досягнень кожен з учасників виставки прагнув познайомити світ зі своєю культурою. Росіяни робили ставку на балет, американці — на кіно, тому усі зали та майданчики Монреаля ввечері були заповнені вщерть.
  
  «Дамбо», — прочитав Титла на запрошенні, отриманому від організаторів. Вони покажуть старий мультфільм Діснея на Всесвітній виставці? Двадцять шість років тому він отримав «Оскара». Але з того часу «Оскара» отримали десятки фільмів, а сам Волт Дісней, на жаль, уже залишив цей світ. Інша справа — Марлен Дітріх, яка особисто приходила на покази своїх фільмів. Вона збирала повні зали, бо була легендою, і люди йшли подивитися не стільки на екран, скільки на неї. А мультики? Кому вони зараз потрібні?
  
  Утім, попри песимістичні очікування, до кінотеатру, де показували «Дамбо», набилося стільки людей, що Титлі довелося буквально пробиратися до свого місця. Дорослі й діти, старі й малі — усі були веселі та збуджені, бо під час виставки у місті всі були такими.
  
  Вимкнули світло, на екрані почалися титри. «Волт Дісней представляє». Титла читав прізвища, які нічого не казали глядачам, але були частиною його життя: Фред Мур, Норман Ферґюсон, Арт Беббіт. Арт, що став причиною і злету, і фіаско, що надихав усіх на перемоги і врешті на найбільшу з них — страйк, перемогу, що перетворилася на поразку.
  
  На екрані їхав поїзд з цирковими тваринами, а Титла бачив перед собою зовсім іншу картину. От він уперше заходить до студії Діснея, де художники перед дзеркалами кривлять обличчя, от на базарі купує бурячок — майбутній ніс для гнома Буркотуна, от знайомиться з Адрієн, коли вона приходить позувати для художників. А от на килимі у вітальні сидить маленький Петрусь — осьо ж, на екрані, у вагоні перед мамою, слонихою Джамбо. Здорове праве око Титли почало свербіти так, що не можна було зрозуміти — це у Дамбо на екрані в очах двоїться, а чи у нього самого усе розпливається в очах.
  
  Глядачі поруч і Титла у своєму кріслі дивилися зараз зовсім різні фільми. На екрані танцювали слони, ворони та клоуни, а у фільмі Титли грали зовсім інші персонажі — Дісней, Беббіт, батько Петро-старший із мамою, Адрієн, аніматори й помічники, фарбувальники, моделі, уроки скульптури у Парижі, батькове село на Тернопіллі...
  
  Година пролетіла непомітно, і Титла отямився від гучних оплесків, що лунали навкруги. Він стрепенувся і почав оглядатися. З балкона просто в обличчя йому світив яскравий прожектор, глядачі із сусідніх крісел обернулися і щосили плескали у долоні. Голос у динаміках щось говорив французькою, потім перейшов на англійську.
  
  — Ми раді вітати у залі художника, що створив «Дамбо», видатного аніматора Білла Титлу!
  
  Титла не повірив власним вухам і знову безпомічно озирнувся. Глядачі навкруги посміхалися, задні ряди привставали з крісел, щоб краще роздивитися. Сусід, статечний канадієць, зробив заохочувальний жест рукою, запрошуючи підвестися, і Титла послухався та став на рівні.
  
  Зал вибухнув овацією. Титла дивився навкруги і відчував, що перед ним знову все розпливається. Але зараз це вже не був екранний ефект — з його очей струмилися правдиві сльози.
  28
  
  Велика зала Львівського медичного інституту ледь вміщала старшокурсників лікувального факультету, яких зібрали на святкові збори. Тося не любила подібних заходів, але куди діватися — якщо не брати участь у «громадському житті», то про червоний диплом можна й не мріяти, обов’язково завалять на державних іспитах. Вона знайшла собі місце на останніх рядах — традиційному притулку гультяїв та індиферентних до ідеології студентів. Там пошепки перемовлялися та стиха коментували почуте з трибуни, потайки різалися у карти чи розгадували кросворди. Поруч з Тосею примостився Микола, хлопець з паралельного потоку, який упадав за нею вже пів року. Гарний хлопець, тільки дуже балакучий — Тося таких побоювалася.
  
  На трибуні стояв комсорг факультету, чистенький, дженджикуватий, модний кок на голові наслідував зачіску нещодавнього вождя радянських комсомольців Павлова, знятого з посади за компанію із головою КҐБ Семичасним та секретарем ЦК «залізним Шуриком» Шелепіним. Ходили чутки, що вони замірялися на самого Брежнєва, але той виявився сильнішим.
  
  — Зачіска у нього якась ідеологічно шкідлива, — прошепотів Микола над вухом.
  
  Тося посміхнулася кутиками губ. Це й справді було смішно — як комсорги усіх рівнів намагалися наслідувати начальство.
  
  — Шановні товариші! — почав промовець, і зала одразу затихла. — Наша країна зустрічає 50-річчя великого Жовтня і ми, комсомольці медінституту, не маємо права залишатися осторонь. Тому сьогодні ми зібрали вас тут, щоб підбити підсумки роботи нашої комсомольської організації та звітувати перед партією про успіхи та досягнення, якими Львівський медичний рапортує радянському народу у рік великого ювілею.
  
  Комсорг прочистив горло і обвів поглядом слухачів. Задні ряди похнюпилися в очікуванні довгої та занудної промови і не помилилися.
  
  — Переваги соціалістичного ладу дозволили нашій країні збільшити промислове виробництво у 63 рази, порівняно з 1913 роком. Реальні доходи на одного робітника зросли у шість з половиною разів, а на одного селянина навіть більше — у вісім з половиною! Виробництво електроенергії, тракторів, комбайнів перевищує показники 1913 року у сотні й сотні разів!
  
  — А виробництво телевізорів зросло у мільйони разів проти 1913-го, — скептично пробуркотів Микола.
  
  — Зустрічаючи ювілей Жовтневої революції, радянський народ збудував найвищу у світі телевежу в Останкіно, яка понесе слово правди про перемоги соціалізму в ефір по всій Землі. Наші радіохвилі...
  
  — Найбільші радіохвилі у світі, — сказав хтось позаду, і останні ряди схилили голови, ховаючи посмішки.
  
  — Кому там смішно? — помітив пожвавлення промовець. — Комсорги груп, приведіть до ладу своїх комсомольців.
  
  Комсорги, що сиділи у перших рядах, ближче до начальства, почали нервово озиратися.
  
  — Радянський Союз захопив тверде лідерство у космосі, і станція Луна-10 посилає нам сигнали з Місяця. Місяць наш!
  
  Комсорги завзято заплескали у долоні, намагаючись спокутувати провину своїх комсомольців. За ними аплодувати почала вся зала.
  
  — Ну, про загибель космонавта Комарова він, звісно, не згадає, — прошепотів Микола на вухо Тосі.
  
  Вона озирнулася на нього, але не відповіла.
  
  — Не забуваємо ми і про жертовність радянських людей та величну Перемогу над фашизмом. У Волгограді цього року зведено величний меморіал на Мамаєвому кургані, головна статуя якого — Батьківщина-мати — є найвищою у світі, і у два з половиною рази переважає висоту американської статуї Свободи!
  
  Знову залунали оплески.
  
  — Радянські трудящі відтепер матимуть 5-денний робочий тиждень! — не чекаючи їхнього закінчення проголосив комсорг. — Щоправда, медиків це не стосується, адже наша професія зобов’язує служити людям 24 години на добу.
  
  Після перерахування досягнень соціалізму комсорг перейшов до справ студентських: суботники, спартакіади, конкурси, фестивалі, — усього того, що звуть громадською роботою. Тут уже можна було розслабитися, адже усмішки могли трактуватися як спогади про радісні та світлі моменти факультетського життя.
  
  Потім виступали члени комітету комсомолу та проректор, голова партійної організації інституту, тому збори затяглися, і коли нарешті прозвучали останні слова, студенти рвонули до виходу із зали, як застояні коні.
  
  — Ходімо в кіно! — запропонувала Тосі подруга.
  
  — А що там?
  
  — «Невловимі месники».
  
  — Так це ж для дітей.
  
  — Ну, як знаєш. Фільм чудовий.
  
  Микола, як завжди, намалювався поруч і торкнувся плеча:
  
  — А хочеш антидот?
  
  — Антидот? — перепитала Тося і кивнула на трибуну. — Проти цього?
  
  Він кивнув.
  
  — Хочу, — погодилася Тося.
  
  — Тільки заховай.
  
  І він тицьнув у її долоню щільно задрукований аркушик.
  
  З тих зборів минуло пів року, але Тося й дотепер пригадувала зміст цього папірця. Бо там ішлося про те, чого не казав комсорг, чого не транслювали в ефір з найвищої у світі телевежі і не писали радянські газети, наклад яких так зріс порівняно з 1913-м роком.
  
  Наприклад, про Парканну виставку, що її вивісили на одеському паркані художники, яких не допускали до виставкових залів. Виставка тривала три години, поки міліція ліквідувала це неподобство.
  
  Або про автобус, що упав з мосту Патона у Києві, забравши життя тридцяти людей, зокрема й тренера з баскетболу. Про нього не повідомляли радянські газети, мабуть, через те, що це сталося в один день з іншою трагедією — загибеллю космонавта Комарова під час посадки космічного корабля «Союз-1». Щоб не нагнітати. Ну а про те, що Комарова відправили у космос на вірну загибель після двох поспіль невдалих запусків нового «Союза» не писали, щоб не кидати тінь на гордість соціалізму — радянську космонавтику.
  
  Пізніше Микола знову дав їй такий аркушик і пояснив, що це інформація з радіостанції «Голос Америки», яку ентузіасти слухають та розповсюджують.
  
  З наступних аркушиків Тося довідалася, що у 6-денній війні Ізраїль знищив кількасот радянських літаків та захопив 300 танків, що новий шеф КҐБ Андропов керував придушенням повстання в Угорщині, що його називають жандармом у смокінгу і пророкують швидке закінчення хрущовської відлиги. Там писали про порушення прав ув’язнених у таборах, страйки та голодування, що розпочали у відповідь засуджені за політичними статтями, про відмови євреям у виїзді на історичну батьківщину та про справи Лук’яненка, Литвина й Чорновола, про фільм Параджанова «Тіні забутих предків» та статтю Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
  
  Після прочитання Тося повертала листівки Миколі, бо по-перше, боялася зберігати їх у гуртожитку, а по-друге, друкувати на машинці — велика робота, тож чим більше людей скористається з неї, тим краще.
  
  У холі гуртожитку стояв телевізор, який показував новини про успіхи соціалізму, а у голові Тосі крутилося прочитане з таємних папірців.
  
  Одного разу, коли по телевізору ішла передача про відкриття у Москві Могили невідомого солдата, Тоня почула, як диктор каже:
  
  — Вічний вогонь запалює Генеральний секретар ЦК КПСС Леонід Ілліч Брежнєв. А смолоскип зі святим вогнем, що прибув з Марсового поля у Ленінграді, вручає йому легендарний льотчик Олексій Маресьєв, людина, яка, втративши обидві ноги, не здалася і продовжувала бити фашистів на своєму винищувачі.
  
  Вона подивилася на військового, який ішов зі смолоскипом у руках дещо дивно переставляючи ноги, і ухвалила рішення.
  
  Автобус зі Львова до Рівного йшов чотири години, і всю дорогу вони з Миколою розмовляли ні про що — тобто про сесію, практику, державні іспити та дивакуватих професорів. Микола був дещо ошелешений запрошенням Тосі, але розпитувати не наважувався — а раптом дівчина образиться. Тося ж навмисне тримала таємницю, щоб не спровокувати дорожніх розмов, які можуть почути сусіди по салону.
  
  Від Рівного до Клевані залишалося зовсім близько, а там уже до хутору впіймали попутку та зручно влаштувалися у відкритому кузові на старих мішках.
  
  Мама Устина зустріла дочку здивовано-радісним поглядом. Невже її супутник — це нарешті «він»? Антося завжди тримала свої душевні справи у таємниці, не балуючи маму відвертими розмовами, аж ось отак знічев’я та приїхала додому з хлопцем!
  
  Бабка Марта, яка дуже здала за останні роки, грілася на сонечку під стіною хати.
  
  — Знайомтеся, це Микола! — оголосила Тося офіційним голосом, в якому не бриніло бодай нотки ніжності, і мама Устина засмутилася.
  
  Бабка Марта зіщулила свої підсліпуваті очі.
  
  — Гарний парубок, — сказала вона.
  
  — Нам треба справу зробити, — Тося поводилася владно, як це часто трапляється у стосунках дорослих дочок із сільськими матерями.
  
  Микола, що ніколи не бачив Тосю такою, розгубився і не говорив жодного слова.
  
  — Може, поїсте спочатку? — обережно запропонувала Устина.
  
  — Встигнемо, — Тося поклала сумку на ґанку і повела гостя до сараю.
  
  — Чекай, — мати раптом захвилювалася. — Що це ти удумала?
  
  — Нічого, — не обертаючись, відповіла та. — Миколі можна.
  
  Вони підійшли до старої перехнябленої споруди, залишивши за спиною стривожену Устину. Біля стіни височіла дровітня. Тося оглянула її і раптом взялася перекладати дрова на інше місце.
  
  — Давай я, — одразу кинувся на допомогу Микола.
  
  Удвох вони швидко повідкидали дрова. Тося присіла і стала вдивлятися у підлогу.
  
  — Що ти там шукаєш? — Микола теж нахилився.
  
  — Ляду. Десь тут має бути ляда.
  
  Вона почала мацати руками, немилосердно забруднюючи їх у порох та тирсу, поки нарешті намацала вузеньку щілину.
  
  — Подай сокиру, — скомандувала вона.
  
  Микола озирнувся і одразу знайшов. Тоді торкнувся дівочого плеча, лишаючи на ньому тирсу.
  
  — Я сам.
  
  Тося відсунулася, і він встромив лезо сокири у ледь помітну заглибину.
  
  — Ну! Ну!
  
  З третього разу дерево рипнуло, і на підлозі раптом намалювався прямокутник з багаторічного пилу.
  
  — Іще трохи!
  
  Врешті ляда піднялася настільки, що її можна було зачепити руками. Хлопець присів і з натугою відкрив її, здійнявши хмару куряви. Чорний отвір війнув в обличчя затхлістю та вологою.
  
  — Світло візьміть, — на порозі стояла Устина з гасовим ліхтарем у руках. В очах її вже не було розгубленості, а лише рішучість.
  
  — Дякую, — Тося присвітила, і Микола почав спускатися донизу.
  
  — Обережно, там дошки, мабуть, погнили, — попередила Устина, і вчасно, тому що під хлопцевою ногою драбина тріснула, і йому довелося вхопитися за краї отвору.
  
  Нарешті він спустився на долівку. Тося подала ліхтар.
  
  Микола роззирнувся у тісному приміщенні і завмер.
  
  Зі столу, лав та полиць, що притулилися до стін бункеру, на нього дивилися стоси листівок, плакатів та карикатур, що закликали, агітували й зазивали українців боротися за Україну, за свою землю і свою державу.
  
  Намальовані солдати йшли у бій під розгорнутими прапорами, і було їх тут багато, тисячі, а може, й десятки тисяч. Десятки тисяч бійців, що здобудуть колись Україну.
  Постскриптум
  
  У 60-ті роки в Україні розпочав свою діяльність Український Національний Фронт — підпільна організація, що використовувала для агітації матеріали з криївок УПА. Завдяки добрій конспірації, КҐБ так і не вдалося знищити її попри те, що декількох лідерів засудили до різних термінів ув’язнення.
  
  Україна отримала незалежність у 1991 році. З-поміж наших героїв до цієї дати дожили п’ятеро — Антося, мама Устина, Адрієн Титла, Арт Беббіт та Пітер Титла, той самий, що з нього батько малював «Дамбо». Ну і шостий — капітан МҐБ Стекляр, чорти його не взяли.
  
  Передчуваємо здивований вираз на обличчях читачів. Звісно, частина наших героїв вигадана, але і Ніл Хасевич, і Грім, і Гнат, і слідчі, що їх вистежували (Стекляр, Маркелов та Мудрицький), і Білл Титла з дружиною, сином та батьками, і художники студії Діснея, не кажучи вже про самого Волта — усе це реальні люди.
  
  Те, про що ви прочитали у цій книжці, було насправді — і вісім «Оскарів» за «Білосніжку», і спецгрупа МҐБ з пошуку Зота, і виставки Хасевича в Америці, і запрошення на роботу за океан, і трагедія на переїзді, в якій Ніл втратив ногу, і пінгвіни у студії Діснея, і страйк мультиплікаторів, і ферма Титли у Коннектикуті, і навчання Білла в Європі, і поїздка на землю батьків — Тернопілля. Єдине, чого ми не знаємо, — чи зустрічалися наші герої в реальності. Можливо, вони пройшли один повз одного й не озирнулися, а може, обмінялися кількома фразами, і на тому все скінчилося, але не виключено, що вони й справді говорили про те, що художник — це очі свого народу. Сперечалися щодо того, чим картина світу українця відрізняється від картини поляка чи американця. Доводили, що кожен народ бачить життя по-своєму, по-своєму визначає головне і другорядне, акцент і паузу, колір та контур. Що на один той самий пейзаж люди різних культур дивляться по-різному і по-різному відображають його на папері.
  
  Художники малюють наш світ — сьогоднішній, завтрашній, ідеальний чи карикатурний. Їм дано хист творення майбутнього. Адже усе, що ми сьогодні спостерігаємо навкруги — машини, будинки, сукні, ґаджети, мости, ракети — спочатку було уявлено та намальовано. Навіть кіно починається з малюнка — а що вже там казати про мультфільми!
  
  Діти, які виросли на героях Діснея, дивляться на світ іншими очима, ніж діти, що зростали на «Чебурашці». І тому неможливо переоцінити заслуги Володимира (Білла) Титли, автора революційного діснеївського стилю, «Мікеланджело анімації», як його називали колеги, у творенні сучасної Америки. Адже усі ті, хто будував, монтував, виплавляв, шив чи навіть замітав вулиці американських міст, росли на «Білосніжці», «Піноккіо», «Дамбо» та інших творах студії Діснея.
  
  Ну а Хасевич? — запитаєте ви. На жаль, його роботи не настільки відомі, як мальовані герої Титли. Але хто знає — якби Ніл погодився кинути Україну та поїхати до Америки, чи не чекала б на нього блискуча кар’єра художника, автора коміксів чи мультфільмів? Бо ж талант і працездатність у тій країні цінуються, як ніде.
  
  А проте Ніл Хасевич залишився в Україні — так само, як це свого часу зробили Тарас Шевченко та Микола Лисенко. Він волів бути очима українського народу — хай навіть цим очам замість милування незрівнянними пейзажами Волині доводилося дивитися у цівку прицілу. Хай замість картин йому випало малювати листівки та карикатури, а замість гномів та летючих слонів — солдатів, що б’ються за незалежну Україну.
  
  Художник мусив стати солдатом — і не лише тому, що поруч із різцями та папером у нього лежав автомат. Ніл Хасевич передусім був солдатом війни інформаційної. Сьогодні, у XXI столітті, ми як ніколи гостро відчули, що таке інформаційна війна і зрозуміли, що перемога чи поразка у воєнних конфліктах залежить насамперед від бойового духу, від настроїв людей. А їх створює інформаційне поле: малюнки, мультфільми, кіно, плакати, карикатури, колажі.
  
  Багато разів доводилося чути: Україні незалежність впала з неба, ми не воювали за неї, не платили своєю кров’ю...
  
  Даруйте, але хіба кров Ніла Хасевича, Грома, Гната і десятків та сотень тисяч загиблих у протистоянні з СРСР — це не справжня кров? Кров Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина, Василя Симоненка, Валерія Марченка не має стосунку до Незалежності?
  
  Звідки взялися мільйони людей, які виходили на вулиці у 1991 році? У країні всесильного КҐБ, тотального стукацтва, каральної психіатрії, яка тримала у заручниках усіх потенційних дисидентів; у країні, де носіння вишиванки без приводу могло привести до міліцейської камери, а за несанкціоноване покладання квітів до пам’ятника Кобзареві чекав ярлик «неблагонадійного» — звідки, скажіть, у такій країні взялися ці самі мільйони із синьожовтими прапорами, коли навіть пам’ять про ці прапори мала бути знищеною?
  
  Під час роботи над книжкою «Мальована історія Незалежності України» нам випало довідатися про найбільш таємничу і не розгромлену до кінця кагебістами організацію «Український Національний Фронт», яка почалася з того, що молоді люди знайшли криївку УПА з агітаційними матеріалами.
  
  І саме в її історії ховається відповідь на всі питання.
  
  Члени УНФ прийняли естафету безпосередньо з рук Хасевича та інших пропагандистів УПА, — так само дисиденти 60-х навчалися мистецтву конспіративної роботи у бійців УПА, з якими зустрілися у таборах та тюрмах.
  
  Навіть після повної ліквідації УПА її інформаційна війна не припинялася. І саме вона призвела до того, що українці зустріли Незалежність із синьо-жовтими прапорами в руках та словом «Україна» у серцях.
  
  СССР повністю програв війну за людські душі, тому й розвалився так швидко та порівняно мирно.
  
  Але імперія не склала зброю і продовжує воювати проти України щохвилини — передусім на інформаційному фронті. Саме тому бійці, яких намалював колись керівник пропагандивної ланки УПА Зот, сьогодні б’ються пліч-о-пліч з українськими воїнами на Донбасі, виходять разом із нами на Майдани, а нові митці малюють нам майбутнє України, величне і прекрасне — адже саме таким уявляв собі його воїн, художник, великий українець Ніл Хасевич.
  Засновано на реальних подіях
  
  Ніл Хасевич «Зот» та Антон Мельничук «Гнат» загинули під час штурму військами МҐБ криївки в селі Сухівці Клеванського району 4 березня 1952 року.
  
  В’ячеслав Антонюк «Грім», районний провідник ОУН, воював ще рік після того і загинув 24 березня 1953 р.
  
  Володимир Титла помер у 1968 році на своїй фермі у штаті Коннектикут. Його дружина Адрієн дожила до 2012 року. Син Пітер та дочка Тамара стали фотохудожниками.
  
  Борис Стекляр дослужився до звання полковника, до своєї смерті у 2018 році проживав у Рівному, його особова справа в архівах старанно препарована, щоби приховати від нас правдиві «подвиги» цього карателя.
  
  Брати Капранови
  
  Біографія письменника — це його книжки.
  
  «Кобзар 2000» Братів Капранових перевидавався вже сім разів, «Мальована історія Незалежності» — п’ять, «Приворотне зілля» та «Веселих свят!» — двічі, «Щоденник моєї секретарки» — тричі. А ще була сімейна сага «Забудь-річка», історичний детектив «Справа Сивого» та журналістське розслідування «Майдан. Таємні файли». І жодна з книжок не схожа на іншу, і та, що ви тримаєте в руках, не схожа на попередні.
  
  Братів двоє — письменник один. Отже письменник Брати Капранови вже 15 років пропонує читачам свої книжки. Родом з Півдня, по батьковій лінії — з Миколаївщини, по маминій — з Одещини. Мешкає в Києві, а точніше, під Києвом, навідує рідний Очаків, щоб вклонитися могилам предків. Твердить, що у своїх книжках нічого не вигадує, а героїв та події бере з реального життя.
  
  Паперові солдати
  
  УПА і Голлівуд, Волинь і Каліфорнія, Сталін і Дісней — що може поєднувати такі різні реальності?
  
  Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
  
  Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
  
  Роман ґрунтується на реальних подіях.
  
  Оглавление
  1
  2
  3
  4
  5
  6
  7
  8
  9
  10
  11
  12
  13
  14
  15
  16
  17
  18
  19
  20
  21
  22
  23
  24
  25
  26
  27
  28
  Постскриптум
  Засновано на реальних подіях
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"