Повисмикували тобi пiр'я з крил! Нiкчемна пташко, що ти знаєш про життя, коли весь час ховаєш голову у затишному гнiздечку! Нiчого ти не знаєш! I це засмучує бiльш за все. Ти тремтиш, коли бачиш яскраве свiтло. Ти закриваєш у страху очi, коли навколо темрява. Нiкчемна пташко, що тобi заважає злетiти?! Тiльки безмежнiсть свiту, або щось iще? Я знаю на це вiдповiдь. Ти не хочеш вiдпускати свої солодкi мрiї, якi замiнюють тобi реальнiсть. Дурна пташина, ти вiдбираєш в себе яскравiсть почуттiв, холод байдужостi i тепло любовi. Нащо тобi крила, якщо ти не смiєш злетiти?! Я повисмикую легкi пiр'їни i склею з них iншi крила. Бiльшi та гарнiшi. Собi.
Ти, химерне створiння моєї буденностi, не маєш права чинити щось важливе, адже ти просто не наважишся. Не лякай мене порожнечею твоїх очей, боязка пташино. Я не вiдступлюся. Коли вже тобi данi крила, ти повинна лiтати чи вiддати їх комусь iншому. Тому, хто насмiлиться. Тому, хто ступить на край даху i зробить крок назустрiч сонцю.
Нас багато - тих, хто хоче поринути у безмежжя темної прiрви, з якої клiпають очима примарнi вогники зiрок. Ми не маємо можливостi жити за покликом серця, адже так ми просто помремо. Ми вiдбираємо в таких, як ти, зайвi таланти, дарованi природою, або тими, хто вважає себе справедливiстю в цьому брудному свiтi. Ти можеш iснувати без тягаря за плечима, а я не можу без нього й дихати.
От i все, птаха, ти зробила свiй вибiр. Ти вiдмовилася вiд свободи заради мрiй. Хто знає, може, так буде краще - тобi. А я пiду майструвати свiй порятунок, свою вiчну свiчку, що нiколи не згасне. Ми зустрiнимос з тобою ще в цьому життi, й тодi стане зрозумiлим, чия стежка була правильною. Молися своїм богам, нiкчемне створiння, що промiняло долю на марення в далечинi! Молися, щоб твiй шлях не закiнчився довiчною тюрмою власних iлюзiй. Та не сподiвайся, що тебе почує хтось окрiм нас - тих, хто наважився...