У будинку панувала звичайна переддорожня метушня. Мати завжди вмiла створити максимум суєти, буквальна з порожнього мiсця, як i належить, жахливо дбайливим батькам.
- Що ага? Що ага! - обурилася мати, але тут же вгамувалась, намагаючись впхнути в сумку черговий згорток. - Ось подарунок дiдовi на день народження. Грошi в труси загорнула i на низ сумки сховала.
- А скiльки? - ненав'язливо поцiкавився, скорчивши безкорисливу фiзiономiю.
- Що скiльки? - Не зрозумiла мати. - Боягузiв чи грошей? А... Тебе тiльки грошi цiкавлять, розпинаюсь перед ним, а ще й не вмився. Марш у ванну! Грошей даю на дорогу назад, плюс трамвай до зупинки i назад.
- Та помився вже. I все? Як на копiєчки жити буду? - Прямо мало не офонарел вiд такої суми, пiдскочивши на табуретцi метра на пiвтора. - Ти чом мам, а на сiльську дис-котеку? А на зубокорисну жуйку, а пляшку газування в дорогу? А ....
- Знаю твої дискотеки, жуйки та газування! - у голосi у матерi задзвенiв метал. - У самого на умi однi цигарки! I iншi гидоти...
- Якi цигарки? Ти що мам! - Я витрiщив очi, вiдразу скорчивши страждальну фiзiономiю. - Нiкотин шкiдливий для здоров'я та вбиває на фiг коня однiєю краплею.
- Яка? - Все ... Труба ..... Знову по кишенях лазила.
- У кишенi куртки.
- Ну-у-у..., по-перше, лазити чужими кишенями непедагогiчно, по-друге, знайшов на вулицi. Хотiв татовi подарувати.
- А запах вiд куртки?
- Це хлопцi курили, а я тут до чого? - спантеличено знизав плечима, i спробував зберегти ображений вираз обличчя. Термiново треба мiняти тему, поки що не будь пригадали до купи. Їм предкам тiльки дай волi виступити в ролi обвинувача. Цiкаво б дiзнатися що вона мала пiд iншим, але краще наступного разу. - А можна вiзьму фотик?
- А грошей на плiвку даси? - Не упускаючи тимчасових поступок, закiнчив. - Фотик без плiвки, як труси без гумки... Зайвий тягар.
- Який ти приставучий... як реп'ях, ну добре, на це дам. Так, сумку я тобi поклала, начебто все поклала, тьху, з тобою вже в риму заговорила, ну присядемо на дорiжку - Мама присiла на табуретку, поруч зi мною. - Поводься пристойно, не балуйся, воду пий кип'ячену, з джерела не пий - там вода холодна.
- Та я знаю мам, не маленький, давай помовчимо. - Я закотив очi, по п'ятнадцятому разу те саме.
Увiйшов заспаний батько, потрiпав мене по головi, погрозив строго пальцем, потиснув руку i пiшов досипати. Класний у мене предок, не лiзе як маман у всi мої справи та кишенi, дає ковток свободи. Якби не його безглузда робота на швидкiй допомозi i в стацiонарi цiлою добою мало не через день, ми б з ним поїхали до дiда. Гриби, рибалка, що ще треба для щастя? Вiдiрвалися б за повною програмою!
- Ну що пiдемо?
- Не варто мам, не ходи проводжати, я сам доїду.
- Я лише до зупинки.
На вулицi ще тiльки спалахнув свiтанок, i пiсля теплої квартири було свiжо. Пiд'їхав порожнiй ранковий автобус i попрощавшись з матiр'ю, я нарештi придбав довгоочiкувану волю. Пробок на вулицi не було, i по порожнiх вулицях автобус мчав, як угрiлий. Загалом я не люблю вставати в таку рань, але заради святої справи можна i потерпiти. Позаду десятий клас, попереду ще сiмдесят днiв канiкул, до iдiотських дитячо-пiонерських таборiв цього року я не їду - старий уже, майже шiстнадцять рокiв. Два тижнi легко i в селi пожити, сiножат ще не настане, а ягоди дозрiють. Роботи на городних плантацiях закiнченi, а в липнi я буду засмагати i купатися на морi. Навряд, але чим чорт не жартує. Приїду засмаглий, гарний, вийду з пiд'їзду свого будинку, а повз Свiтлана блiда i худа, а я пройду, недбало хитнувши їй головою, типу - Привiт риба блiда! I зрозумiє вона дура набита, такого класного хлопця впустила, буде ридати вночi в подушку i рвати на головi свої пишнi кучерi, а поїзд-то пiшов. Ту-ту!
На автовокзалi життя било ключем iз ранку. Автобуси косяками пiд'їжджали до пiронiв, заковтували сонних пасажирiв i важко завантаженi роз'їжджалися мiстами, по-селах, весям, та iншим населеним пунктам нашої неосяжної областi. Поки не оголосили посадку, я послонявся по кiосках, набрав всякої фiгнi, невже мене дiд матерi-ально не пiдтримає? Витрачати грошi - це клас, буду багатий, ох вiдiрвусь за безцiльно прожитi роки! Не встиг усе витратити, як оголосили посадку до кiнцевої мети моєї подорожi. Зiбравши ноги до рук, побiг на посадку.
Дяденьки i тiтоньки неосяжних розмiрiв штурмом брали автобус, гидка кондукторка, грудьми неосяжних розмiрiв тримала натиск, даючи протиснутися у вузькi дверi не бiльше нiж однiй людинi за секунду. Прикинувши зразкову кiлькiсть сидячих мiсць в автобусi, i помноживши на швидкiсть посадки оссажиров, я зрозумiв, що секунд через тридцять Хома, тобто я, перемiститися на своє законне мiсце в цiй колимi.
Обдавши мiй нiжний нюх бридкою сумiшшю запаху поту i парфумiв, контролерка пропустила мене в задушливий салон. Отже, що ми маємо на сусiдньому сидiннi? А маємо ми бабку i судячи з її фiзiономiї - матиме вона, а я слухати i пiдтакувати. Старiсть треба не лише поважати, а й уважно слухати, роззявивши рота. Хвилин через двi, коли всi розсiлися, зручнiше влаштувавши свої сiдалища i перегородивши весь прохiд своїми бау-лами, автобус повiльно вiдплив вiд причалу. Жаль помахати нiкому, i з мого мiсця пей-зажа не видно, бабуся весь горизонт закрила, ну i нехай. Вперед мiй колiсний фрегат!
З мене, мабуть, класний водiй вийшов, переношу дорогу нормально. Не встигли ми вiд'їхати i пари кварталiв вiд автовокзалу, як ветеран пасажирського транс-порту задрiмала, не потрiпавши мої нерви розмовами, а я став нишпорити очима по автобу-су в пошуках вражень, все одно робити нiчого.
Пригнiчуюче, сумне видовище - жодної гарненькою фiзiономiї протилежної статi мого вiку! Хоча ось ця тiтка нiчого, стара правда, рокiв двадцять п'ять i обручка на правiй руцi, логiка пiдказує - замiжня. Жiнка, помiтивши, або вiдчувши мiй погляд, повернула голову в мiй бiк, але я швиденько став вивчати малюнок стелi нашої колимаги. А ноги у неї класнi! Чи просто коротка спiдниця? Пiвдороги я старанно вдавав, що не дивлюся на її гладкi ноги, а вона старанно вдавала, що не помiчає моїх хтивих поглядiв. Зрештою, я мало не придбав косоглазiя i бути б менi черговою жертвою еротики, але тут вона вийшла на зупинцi, бiля якогось села. Я поринув у приємнi спогади про її нiжки, потiм переключився на спогади про проклятi Светкiнi ходялi, i непомiтно для себе задрiмав.
Прокинувся вiд якогось внутрiшнього поштовху, i розплющивши миттєво очi побачив, що поштовх був не внутрiшнiй, а навiть зовнiшнiй, мабуть у дорожню яму влетiли, а я парю як страус, над пасажирським сидiнням. Чудово стукнувшись об стелю (все-таки зрiст метр вiсiмдесят i говорять все ще росту) в польотi помiтив, що пiд'їжджаємо до моєї зупинки. Потираючи верхiвку i пiдносячи подяку до Всевишнього, за своєчасну побудку, пiшов до виходу. Я давно помiтив, що напевно є в мене зв'язок з небесною канцелярiєю, але надто вже iнодi не акуратно дiють її чиновники...
ПРИЇХАЛИ.
Автобус зупинився, прошипiв вiдчиненими дверима, випускаючи мене назовнi, фиркнув наостанок кiптявою, обдавши мене своїми мiазмами i втiк за поворотом дороги. Здоров'я, я примчав! Приймайте гостя дорогого... Урочистої зустрiчi не помiтив, точнiше, зовсiм нiкого не помiтив. Тiльки якийсь рудий песик, вiдiрвавшись вiд свого випадкового снiданку, кинув на мене насторожений погляд i про всяк випадок перенiс свою здобич подалi вiд незнайомця.
Млинець, а дiд де? Вiн що? Час переплутав, або взагалi забув що приїжджає його улюблений онук? От стою я, один на дорозi - як там далi слова були? - нiкому не потрiбний зовсiм - так начебто... А дорогу до дiда я й не пам'ятаю. А грошi я витримав - клоун. Дiд захворiв? Дiдька лисого! Що робити? Не дарма наш великий класик ставив цим фiлософським питанням, очевидно його теж хтось забув зустрiти. А вiдразу зворотно поїхати? Через годину автобус повернеться, попрошу слiзно дядечку-водiя, пiдкинути сирiтку до мiста безкоштовно. Ага, такого здоровила i на халяву, безкоштовно! Як каже наша вчителька з фiзики - на таких дурнях, орати треба. Тут щось мене вдарило по моїй багатостраждальнiй макiвцi i впало до нiг. Нагнувшись, я виявив ялинову шишку, але машинально подивившись угору, нiяких гiлок з шишками i дерев з голками я не помiтив,
- Гей! Гальмо! Приїхали! Хома! - я обернувся на знайомий голос. Знову розiграли як пацана!
- Дiду, що за дитячi жарти! Я вже й не знаю, що й подумати! - Ми обнялися з дiдулею. Я весь у нього як вiвця Доллi в Англiї, тiльки в природний спосiб, а не через пробiрку. Гени - Мендель-Наука!
- А я дивлюся, як баран стоїш, озираєшся, - Дiд засмiявся, поплескавши мене вiд душi по спинi, чи вибиваючи пил, чи радiючи розiграшу. - Очками плескаєш, переживаєш...
- Нiчого не як баран, я тебе давно помiтив.
- Звичайно, розказуй.
- Чесно. Вiк волi не бачити. Дай, гадаю, пiдiграю, повеселю дiдуся. - Я розгублено озирнувся на всi боки, намагаючись помiтити автомобiль. - А ти що, без машини? Зламалася?
- Зчеплення барахлить, став перебирати, але не встиг. Ходiмо пiшки, як туристи, давай сумку Фома.
- Я сам понесу. - гордо вiдмовився я i зваливши сумку на плече, ми рушили в дорогу.
- Дивлюся - змужнiв, скоро по зросту i мене переженеш. Як там батьки, онуку мiй молоденький?
- Батьки нормально, Федька у таборi, на першу змiну. А в тебе що доброго?
- Все по старому, господарство - бджiлки, кози, город...
Дорога йшла через пагорби, виляючи лiсом. Мабуть, днями пройшов хороший дощ, i ноги ковзали по глинi, як на льодовiй ковзанцi. Це в мiстi по асфальту п'ять кiлометрiв на трамваї швидко, а тут крiм свiжого повiтря, природи та комарiв, жодної цивiлiзацiї. Дiд iшов легко та звично. Для своїх п'ятдесяти семи рокiв вiн виглядав дуже ого-го. Пiдсмажений, жилистий, швидкий i бородатий. У камуфляжнiй формi i бейс-болцi захисного кольору, вiн був схожий на старого американського рейнджера, або партизана на стежцi вiйни. Поки я обливався потiм пiд своїм непосильним вантажем, вiн встигав заглядати пiд кущi, шукаючи гриби, iнодi зникаючи з виду. Пiднявшись на черговий пагорб, я без сил присiв на якийсь пеньок, зображуючи милування пейзажем, а пройшли навряд чи третина шляху. Такими темпами i загину тут у розквiтi сили.
- Ти що, втомився? - запитав дiд, що раптово з'явився.
- Та нi, пейзажем вирiшив на кшталт помилуватися. - запротестував я, захоплено оглядаючи близькi кущi. - Дуже гарнi мiсця. природа. Погода. Повний вiдстiй.
- Так гарно. - погодився дiд. - Нiчого зараз зробимо гачок невеликий, там взагалi вигляд шикарний.
- А скiльки це за кiлометри - твiй невеликий гачок?
- Та кiлометрiв зо два, два з половиною.
Ну, фiг, я тодi зовсiм помру. Знущається дiд, це у нас спадкове - приколюватися.
- Наступного разу - неодмiнно. - Вiдрiзав я i встав на тремтячi ноги, подивився на годинник, десять тридцять п'ять, такими темпами ще хвилин сорок по жарi, зобов'язаний дожити. Поперлись далi.
- Нiчого, трохи лишилося, он уже ялинку, нашу знамениту, видно.
- Де? - я витягнув голову в бiк села i справдi, стирчить рiдна дилда. - Нi дуля собi як її далеко видно! Це ж ще кiлометрiв з три з гаком буде! Так, дiду?
- Приблизно стiльки.
Нарештi вдалинi з'явилося й саме село. Ось моє село, ось мiй будинок рiдний, ось скачусь зараз з бугра, буде рада дiтлахiв. Я взагалi поет такий парафразист, або прикол, коротше, якби не рiзноманiтнi iншi захоплення, став би Пушкiним, немає швидше Криловим, або Барковим. Ха-Ха. Якось хлопцi давали почитати .... Нi, така слава нам не потрiбна.
Село називається Зеленiвка. Колись у нiй було дворiв п'ятдесят, але ще за радянської влади - виявляється i така влада у нас була, вона спорожнiла, кажуть батьки, була визнана неперспективною. Зараз у селi жили лише три аборигени - мiй дiд-партизан, та парочка бабусь глибоко пiсля пенсiйного вiку. Ну, ще влiтку приїжджали дачники-садисти, сiм'ї три - чотири. Може її назвали неперспективною, бо дiстатися машиною до неї можна було лише влiтку i те, коли сухо, а в iнший час тiльки нiжками. Або гелiкоптером можна... ля-ля-ля..., а оленi краще!
Долинуло далеке мекання, з-за кущiв вилетiло невелике стадо кiз i кинулося до нас.
- Бiжать їжачки строєм, попереду найбiльший, вiн лiворуч i вони лiворуч, вiн зупиниться i вони стоять, галопом, риссю - всi команди повторюють. Нарештi, головний зупиняється i гордо питає - Ну чим ми не конi?!
- Хаха смiшно. - Судячи з того, як мчало це стадо, менi щось стало не дуже весело.
- А вони нас не затопчуть? - спитав я, про всяк випадок вiдступаючи за широку спину дiда.
- Та ти що затопчуть, - дiд поблажливо хмикнув. - Загризуть, якщо команда буде.
Стадо - три кози з козлом i п'ять козенят, домчалося до свого годувальника i почало весело помахуючи рогами, вухами та хвостами лащитися до дiдуся, пiдставляючи боки i морди для його рук, зовсiм як собаки, те саме з нашийниками. На мене вони намагалися не звертати уваги, мабуть з поваги до свого господаря, я вiдповiдав їм тим самим. Я їх звичайно, не боюся, але якось висловлювання їхнiх очей з вертикальною зiницею, i аж надто довгi роги не дуже викликають симпатiю, тим бiльше що одне козеня судячи з його задумливого вигляду, вирiшував в даний момент, куди мене краще баднути по нозi, або вище.
- Ти з ними нахабний, вони лише силу поважають.
- Як новi росiяни?
- Так, на зразок. Тiльки поряднiше, не козенят як вони.
Пiд життєрадiсне мекання козлячих церберiв ми дiйшли до дiдусячого будинку. Хатка не змiнилася, тiльки на даху з'явилася якась складна дротяна конструкцiя, мабуть, нова антена. Дiт у мене все життя прослужив у радiотехнiчних вiйськах, якщо є такi, був щось типу зв'язкiвця. Принаймнi на петлицях у нього емблеми зв'язкiвця i у вiльний вiд натурального господарства час любить створювати з пiдручних матерiалiв всiлякi приймальнi пристрої. Руки в нього росли звiдки треба - це у нас фамiльне, плюс свiтла голова, у дiда, правда, вже сива. Досить рiдкiсне поєднання мозку i золотих ручок, до яких не без гордостi вiдношу i себе коханого. Себе не похвалиш, нiхто й не помiтить.
Закiнчити десятий клас з однiєю трiйкою по-росiйському, я вважаю, що це непоганий показник для молодої людини, яка має купу iнших справ та захоплень, не пов'язаних iз середньою школою. Увiйшовши до будинку, ми розбiглися у своїх справах.
- Їсти будеш? - Запитав дiд, коли я справивши свої природнi потреби, увiйшов у свiтлицю.
- Звiсно. - I повалився пораненим на диван. Будинок у дiдуся на двох господарiв, iнша половина будинку належала якомусь його армiйському товаришевi, який дослужив свiй термiн десь у столицi. Сусiдiв i не бачив нiколи, пiвбудинку завжди пустувала. Я з того боку не разу не був, дiд не дозволяє, як не просив.
А так у дiда все є, кiмната невелика, метрiв двадцять квадратних, разом iз грубкою. Пекти велика - росiйська, з полатями. Закуток для кухнi, стiл круглий - однорiчок дiда, диван, шафа, тiлик i верстак з радiодеталями. Навiть комп'ютер, але неробот, дiд його другий рiк щось ремонтує, паяє. Погрожується коли не вiдремонтувати i подарувати нам з братом. Фiгу Федько, маленький ще. Справа просувається ну дуже повiльно, я звичайно в ремонтi та нутрощi апаратури нiчого не розумiю, але менi здається, що простiше викинути i новий купити, нiж вiдремонтувати. Обидва на! А у дiда на стiнi радiотелефон!
- Нiчого собi! - У мене навiть утома майже зникла. - Дiду, а навiщо тобi радiотелефон?
- Як навiщо? Бачив на даху антену? Трохи мал-мала вдосконалив i тепер можу за кiлометр iз трубкою йти. Як iз стiльниковим телефоном. Сигнал бере добре, якщо хтось дзвонить - чутнiсть прекрасна. Та й будинок пiд охороною.
- Так? А як це? Дiдусю, там мама гостинцiв наклала дiставай.
- Сам дiстанеш. Ти щодо охорони вдома? Дещо - що вдосконалив, поєднав сигналiзацiю машини i телефон, плюс ревун.
- У сенсi авто сигналiзацiю з "Ниви"?
- Ага - Поки ми говорили дiд швидко накривав на стiл. - Додав пару електронних блокiв, поставив у будинку та огорожi. Два режими, при першому - починає тихенько пищати, а якщо до будинку хтось заходить включається ревун, хлопцi з Громадянської Оборони подарували - мертвого пiднiмає. На автобуснiй зупинцi чути. Звичайно пара кулеметiв вiдкриває вогонь на поразку.
Щодо кулеметiв це вiн, напевно, загнув, хоча чорт його знає, тертий калач, все й не розповiсть.
- Зараз чомусь трубку не взяв, коли мене ходив зустрiчати? - з єхидцем спитав я.
- Чесно кажучи?
- Побийся.
- Забув. - Дiд засмiявся, хоч смiх був невеселий. - Склероз млинець проклятий, починаю часом все забувати. Ну i чорт iз ним, прошу до столу.
- Ой, дiду вибач. - Я кинувся до сумки, дiстаючи батькiвськi презенти. - Тобi подарунок. З минувшим днем народження! Щастя тобi, здоров'я, творчих успiхiв, i мамуля просила додати особисто вiд себе, - одружитися тобi в новому навчальному роцi. Маячня звичайно, але що сказала те i передаю.
- Зараз пообiдаємо та й пiдемо.
- Куди? - Не зрозумiв я.
- Одружуватися. - незворушно вiдповiв дiд. Вiн розгорнув згорток i витяг бритвене приладдя вiдомої фiрми з будь-якими лосьйонами та кремами пiсля голiння. - Спасибi за подарунок.
- Ось поголимось i пiдемо. - Ех, предки, вигадали подарунок, на фiга йому в лiсi цi прибамбаси? - Тiльки спочатку вип'ємо та закусимо. Тобi батьки дозволяють алкоголь вживати?
- Ну-у ... - Я для солiдностi приосанився, надуючи щоки. Хоч якби мати дiзналася, чим дiд пригощає свого онука, прибiгла б iз мiста i витрусила з нас обох душi, та й усе iнше за одним.
- Глупства. - Дiд усе зрозумiв. - За зустрiч по ковточку зi статками свята справа. Мого медового винця чи пива по стаканчику?
Того й iншого, i бiльше, бiльше! Але вголос такого не скажеш, не зрозумiють. Будемо зображати скромнiсть. А на столi ширяв гарячий борщ, салатики з свiжих овочiв, i ковбаска кружальцями копчененька, хлiб свiжовипечений, до речi, дiд пекти хлiб навчився чи що? Треба буде запитати, тут же солоностi, i сковорода смаженої козлятини.
- Вина. - констатував дiд. Ми розсмiялися, вiн розлив вино по маленьких стопочках.
- За зустрiч онук! - Вiнишко так собi, градусiв десять i то з натяжкою, пили ми й мiцнiше, рази на два.
Мати в нас вмiє готувати, але їй нiколи. Харчуємося ми тому, виходячи з принципу "Ситно" - вчорашнi супи, розiгрiтими пюре, кашами зi смаженими ковбасами та яйцями. Бувають i свiтлi днi для наших шлункiв за наявностi мами часу грошей, або свят. Але на жаль, кiлькiсть свят, часу та грошей у батькiв часто не збiгаються з нашими апетитами.
Тяжко вiддуваючись я вiдпав вiд столу, все що можна спробував, сталевий надкусав - жарт. Десерт залишився непереможеним. Нiчого страшного - конкурентiв немає, нехай живе до вечора.
- Ходiмо прогуляємося? Господарством похвалюся. - Дiд вискочив з-за столу як молодий, прикривши рештки їжi газетою.
- Може, вiдпочинемо? - жалiбно запитав я, з тугою поглядаючи на диван з подушечками та ковдрою.
- Пiшли-пiшли, потiм наваляєшся, покажу тобi господарство. Фронт робiт на час твоєї вiдвiдин у розпорядженнi моєї частини. - Жартiвник невгамовний, дiдусю.
- О-О-О... - важко зiтхнувши, пiдвiвся i поперся за дiдом.
Сонце увiйшло до зенiту i смажило звiдти як божевiльне. Градусiв пiд тридцять. Окрiм придурошених бджiл на вулицi нiкого не було. Усi ховалися пiд навiсами, кущами, деревами. Дурнiв немає, сонячний удар отримати. Навiть мухи перегрiвшись на сонцi, дзижчали лише в стайнi, сховавшись у прохолодi. Бджiлки припустивши що я деяка квiтка, заносилися навколо мене стрiмкими колами.
- Ти руками не махаєш, вони тебе i не вжалять.
- Тiльки покусають та погризуть. - закiнчив я фразу за дiда.
- Не переживай. - заспокоїв дiд. - Тут вони мало лiтають, пастися їм нема де. Пiшли на пасiку?
- Не... бджiл я вже бачу.
- А запруду на струмку?
- Туди пiдемо.
Позаду будинку був глибокий лог, зарослий лiсом, з маленькою рiчечкою, що пробiгає мiж повалених дерев i замшелих каменiв. Спустившись вниз по драбинцi, ми пiдiйшли до запруди - греблi з великого камiння i скам'янiлих дерев.
- Повз мене торiк ченцi проходили з хресним ходом, робили хадж до монастиря мiсцевого, заодним менi i тiм'ячко охрестили. Тепер п'ю освячену воду. - похвалився дiдусь. - Хочеш спробувати?
- Наливай. - Вiн пiдiйшов до крутого урвища, з якого стирчала труба з водою, що випливала звiдти. На сходинцi лежав ковшик. Нацiдивши води, простягнув менi. Вода була крижана, можна продукти заморожувати, але по-справжньому смачна, як мiнеральна.
- Увечерi в баню води наберемо в баню, сходимо попарити.
- Знову цебрами носити? - жахнувся я, представивши кiлькiсть вiдер пiднятих на гора.
- Нi, насос є. - Слава Богу! Тiльки й лазню я б iгнорував. Не люблю паритися. Але якщо пиво наллють, то пiду. Через терми до пива! Класно сказав.
Застуда була вже висока, з пiв-метра заввишки.
- А навеснi не змиває греблю?
- Каменями змiцнюю, доки тримає.
- А камiння десь береш?
- Там трохи нижче берег пiдмитий, та з дна рiчки брукiвка.
Свiтло пробираючись через рiдке листя грав зайчиками на чистiй водi, пронизуючи до самого дна.
- А що з рибою робити? - знизав плечима дiд. - Лови та їж. Пригодував на кашу, скоро й нереститись почнуть.
- Та дiдусю, мало тобi сухопутної та вiйськово-повiтряної живностi, ще й пiдводне стадо завiв.
- Все своє, все сам, так би мовити, на повному своєму достатку.
- Як пiдведення в автономному походi.
- Мудрий, весь у мене. - I грюкнувши на знак схвалення по плечу, став вибиратися з лiг.
- Тут у мене огiрочки, хочеш? Даремно. Там помiдорчики, а тут вiн присiв бiля куща вiкторiї - ягоди. - I знайшовши здоровенну сiдницю, почервонiлу з одного краю, кинув менi. - Ще малинка, смородинка, капусточка, а картоплю завтра пiдемо пiдгортати.
- У-у-у...
- Дровця пилити, косити.
- Ось косити я вмiю.
- Не в тому сенсi який вкладаєш, а траву косити.
- Ти дiд не заливай, який сiножат у червнi.
- Добре пожартував. Але твоєю фiзпiдготовкою треба було б зайнятися. Почнемо з тебе готувати молоде поповнення для нашої доблесної Росiйської Армiї. - Вiн узяв мене за плече. - Уя! - хваточка у пенсiонера залiзна, i не подумаєш, що колишнiй зв'язкiвець. Ледве плече не вiднялося, м'яз слабо трепхнувшись прилипла до кiсток. Дiд з водою-рухом продовжив. - Упор - лежачи, поперечина, марш-кидки нiчнi. Будемо вчати до романтики армiйського життя. Тобi дуже сподобатися!
- Ну, нi, тодi краще косити траву. Хоч я до тебе приїхав пiсля виснажливих важких iспитiв з п'яти предметiв, важкого навчального року, важкого особистого життя, важких громадських обов'язкiв, з неблагополучного в екологiчному сенсi довкiлля - Почав перераховувати я, але отримав потиличник, правда жартiвливий, якби справжнiй - загинув би дома. Ми засмiялися.
- Пiшли чай поп'ємо i на фiєсту.
- А пиво?
- Сам знаєш, що буде криво. Пiсля лазнi, якщо заслужиш.
Нахлибавшись чаю, так що ще трохи i вiн би став виплескуватися з вух, я поплентався на сiнок i впав у свiже сiно. Значить правда - коситимемо, подумав я i вiдключився.
Збудила мене тиша. У мiстi також буває тихо. Години о четвертiй ранку i то чутно що не будь. То ранню машину, скрип сусiдiв на лiжку, вода з крана. Де ти Светик зараз, що робиш, чи згадуєш мене? Та нi звичайно, поїхав i з серця геть. Вiд прогрiтого даху на сiновi було спекотно. Потягнувшись на всi боки свiту, рукою намацав ганчiрку. Пiднiс до очей. Виявилася косинкою, простенькою, але ще iз запахом духiв. Дивно, звiдки у дiда ця штучка? А час ще тiльки п'ять годин. Нi, у селi час iде абсолютно по-iншому. Вже здається, що тиждень тут мешкаю. А ще не прожив дня. Натомiсть виспався, як добу проспав. Захопивши знахiдку, спустився в будинок. Дiд вiдсутнiй. Увiмкнув телевiзор. Показувало лише три програми i по всiх мильних серiалах - радiсть дебiла. Вимкнув. О! У мене ж плеєр є. Класний приймач - з радiо-хвилями FM. Увiмкнув, але крiм шурхання по всiх дiапазонах тиша. Зашибись, а як я музику слухатиму? А у вiдповiдь тиша. грюкнули дверi, увiйшов дiд.
- Дiду, а що в тебе УКХ не бере?
- Антена низько, вище за метрiв на десять. Щоб лiс не закривав. Так, менi вистачає i трьох програм. За день так набiгаєшся, новини подивитись сил вистачає i все.
- Шкода.
- Займися конструюванням, чим зможу допомогти. Ну-но, ну-но, онуче, ти де цей платок знайшов? - Дiд помiтивши косинку, одразу вiдвiв очi.
- На сiновi валялася. - Невинно вiдповiв я, спостерiгаючи за реакцiєю дiдуся, як викручуватися буде з делiкатного становища. Старий пустельник, розумiєш.
- А я де тiльки не шукав свою еээ.... бандану. Шукаю, шукаю, знайти нiде не можу, ось спа-сибо, зовсiм склероз замучив. - заметкотiв дiд. - Чаю хочеш?
Ну-ну, спiвай менi пiснi, розказуй. А духи теж загубив? Темнiть дiд, ох темнiть. Ну а з iншого боку, чоловiк у повному розквiтi сил навiть шiстдесяти немає, пiсля смертi бабусi, четвертий рiк один. Але з ким? Пенсiонерки? Нi, не може бути. Може, хто ходить iз центральної сiльської садиби? Цiкаво. Потрiбно б з'ясувати.
- Давай поп'ємо. -Погодився я.
- З медом?
- Нi, не хочу. З ягiдами.
- Iди збирай.
- А згущене молоко є?
- Завтра. А зараз за ягодами.
- Ємнiсть дай. - Дiд простягнув менi вiдро.
- Вiдро ягiд чи збирати?
- Огiрки з помiдорами.
Задзвонив телефон. Дiд узяв люльку.
- Так. Так точно. Нi не можу. Пiзнiше передзвоню, - кинув погляд на годинник - у сiмнадцять-тридцять. Так Так. Є.
- Ти як рапорт вiддав.
- Який рапорт, я на пенсiї, - вiн засмiявся, i простяг менi взяту зi столу скляну банку, - а сюди ягоди, тiльки швидше.
Довелося йти на город. Де це у нас тут огiрочки? Помiдори? Надвечiр тереристи, що дзижчать, втратили всякий сором. А раптом я такий солодкий чоловiк? Або як мухи на...? Зiрвавши лопух, став рiшуче оборонятися, не припиняючи збирати дари землi.
- Вiтаю. - Я, здригнувшись, обернувся на голос. Позаду стояла волотка! У сенсi дiвчина. Й-е-с!
- Здрастуйте. - нерозбiрливо пробурмотiв я, намагаючись привiтно посмiхатися i не надто таращиться на дiвчину.
- Ви онук Федора Фектiсовича? - Господи, хто такий? А! Балда! Голову вiд жiночих чарiв втрачаю - це ж дiд мiй! Судорожно кивнув. - Ага.
- Ви дуже на свого дiдуся схожi, - вона кокетливо усмiхнулася, - а як вас звуть?
- Хома.
- Як романтично. А мене Лариса. - Дiвчина коротко струсила головою. Чубчик впав на лоб. - Дуже приємно було познайомитись.
- Ага, менi теж. - Ух ти! Фiнiш! Вiдпад! Я весь тягнусь вiд вас! На мiй смак -Блондинка, напевно спортсменка судячи з фiгури! У-уууу!
- А ми вашi новi сусiди. Ми он там... - I ручкою напрямок показує. А ручки! А нiжки! А ..... О-ТОВ! - На тому кiнцi села. - Ларисо я ваш навiки! - З чоловiком. - Тьху дурепа! Але виду не подамо.
- Ага, менi теж було приємно познайомитися.
- Ви надовго? - Судорожно кiваю. - А ми ще з тиждень збудемо. Не буду вас вiдволiкати вiд роботи. Заходьте у гостi. До побачення.
- Ага. До побачення. - Вже слiдом за мрiєю. Карма. Нi - харизма. Iдiот - iдiотом. Точно гальмо, не дарма тебе Хома дiвчинки не люблять. Хвилин п'ять стояв у простра-цiї, спостерiгаючи за фiгурою, що вiддаляється. Муха ще на лоба намагається сiсти. Я вiдмахнувся не дивлячись, i одразу був покараний за це. Найстрашнiший бiль пронизав голову. Я закричав як недорiзаний, кинувши все на грядки, схопився за чоло. Бджоли сволочi! Все ж таки вжалили худоби! Хижаки смугастi! Миттєво набрякла пухлина поповзла на око. Ось тобi й вiдпочив млинець!
- Що сталося Хома? Ану покажи, - дiд, що пiдбiг, вiддер мою руку вiд чола. - Головне жало прибрати. Стiй не сiпайся! Що кричиш?! Терпи! - Бiль став нестерпним - ну ось усе. Зараз аспiринчику дамо, i на лоб що не холодненьке.
- Дiду, як дiстали твої стерв'ятники! Заганяв би їх, на час мого виходу на вулицю.
- Нiчого, зате корисно.
- Чого корисного? Тепер на вулицю не висунешся. Народ засмiє.
- Шрами прикрашають чоловiка.
- Ще роги, прикрашають.
- Ну, до рогiв тобi далеко. Поки не одружишся.
- Дякую за побажання.
Зайшовши додому, я насамперед пiдiйшов до дзеркала. Фiзiономiю перекосило як у Квазiмоди. Тiльки у гостi й ходити. Все через неї, Лариски. Розтаяв як дурень, мало того, що й двох слiв зв'язати не змiг, ще й придбав вiд душi. Цiкаво за тиждень минеться? Фiг.
- Та не переймайся, до весiлля заживе.
- Ага, блямбу змiню потiм на роги.
- На, лiд приклади, - дiд простягнув кульок з льодом.
Голова розболiлася. Холод трохи зняв бiль. Лiг на диван, ногами упершись у пiдлокiтник, пропиляла радiоточка, бадьорий голос диктора почав розповiдати останнi кошмари у свiтi. Щось там пiдiрвали в Америцi, затонуло в Атлантицi та голодувало в Африцi. Коротше життя вирує, лише мене вдарило по головi. Чому людину тягне на фiлософiю коли їй погано?
- На, пiдкрiпися - дiд, що зайшов, простягнув банку з ягодами. Настрiй це не пiдняло i життєва потенцiя залишилася на нулi, але прокинувся звiрський апетит. Напевно отрута продовжувала дiяти. Якщо хочу їсти, значить житиму. Задзвенiв телефон. Дiд узяв люльку.
- Вiтання. Так. Спасибi за подарунок. Зустрiв. Звiсно. Зараз дам трубку. На, мати дзвонить.
- Вiтання.
- Як ти там? Все добре?
- Чудово.
- А чому не в настрої?
- Та нi, все нормально, прокинувся нещодавно.
- Роздягнений не бiгай, вечори холоднi, а вдень що не будь на голову одягай. Кепочка у сумцi.
- Так звичайно. Тато на роботi?
- На чергуваннi. Воду тiльки кип'ячену пий.
- Ага.
- Ну поки, не довго говоритиму, а то по мiжмiський зв'язок дорогий. Я завтра, або пiслязавтра зателефоную. Дiдусь ще до телефону поклич.
- Дiдусь тебе ще мама. - Дiд узяв люльку.
- Так. Звiсно. Все нормально. Добре пропарю. Вода кип'ячена? Є звичайно. Так Так. Звичайно. - Ну все, дiд потрапив на iнструктаж.
- Гаразд. Звичайно. Немає питань. Звiсно. Ну все. Ага. Звичайно звичайно. Ну добре. Бувай. Ага. Привiт Фрол. Ну давай. Чекаю. Бувай. Цiлую. - Вiн поклав люльку на мiсце.
- Дiду я давно хочу запитати. Чому у нас у всiх по чоловiчiй лiнiї iмена починаються на лiтеру Ф?
- Ну-у ... - Протягнув дiд задумавшись - як тобi сказати. Прикмета така чи в нашому родi є, легенда. I взагалi це тема окремої розмови. Як не будь, розкажу. А зараз за стiл. Швиденько перекусимо i лазню почнемо готувати. Давно не парився?
- Та я i зараз не горю бажанням.
- Треба. Мати сказала випарувати з тебе весь бруд та болячки. - Значить не вiдстане, поки свого не доб'ється.
Заморивши черв'ячка, (цiкаво хто такий вираз придумав, напевно якийсь лiкар - глистолог), ми з дiдом зайнялися справами. Вiн, мабуть, у такий спосiб вирiшив вiдвернути вiд тяжких дум свого онука. Своєрiдне в нього розумiння психологiчних проблем особистостi у перiод становлення та адаптацiї у новому психофiзичному мiкроклiматi. Та й сказав. Тягати дрова для лазнi i наливати воду з джерела по бочках, за допомогою насосiв, було дуже весело. Ха-ха. Бiгати вiд джерела до бочок, щоб вчасно включити насос, потiм вимкнути, щоб не перелилося, i навпаки. Мабуть ужалив один раз бджоли стали приймати мене за свого, або в них надвечiр трудова активнiсть впала - полетай цiлий день за медом. Коротше години до дев'ятої ми розiйшлися - бджоли по вуликах, а ми з дiдом у лазню. Краще б вони мене на смерть закусали сьогоднi, нiж один раз, iз дiдом, у лазню сходити.
Так як затягти на полог дiд мене не змiг, не вистачило сил, то хвистав мене вiниками прямо на пiдлозi лазнi. Але й унизу в мене згорталися вуха в трубочку, вiд непереносної спеки. Що дiялося на пологах, я й уявити не мiг. Але дiд тiльки кректав та охав, менi здалося - вiд задоволення, б'ючи вiником по черзi нас обох.
Нi, тiльки душ, або ванна, у крайньому випадку, сауна з басейном, мене спокушають, а цi нацiональнi забави не для моєї тонкої натури.
- Пiшли освiжимось? - поцiкавився дiд.
- Куди завгодно, тiльки назовнi з цього пекла! - I поповзом назовнi. Щастя є! Воно не може не їсти!
- Нирнемо?
- Куди? Сюди? Прямо в дiжку?
- Звичайно! - Я, здуру погодився, знову втративши пильнiсть. Подумав, що це басейн. Кретiн! А дiд ще той садист, у бочцi, мене притопив на десяток секунд пiд водою. Повний ульот! Повторивши ще один разик процедуру з паркою та шкваркою вiником, витягнув мiй обварений труп у передбанник, дав склянку пива i пiшов допарюватися. Пива я звичайно не люблю, - кiлька разiв спробував, гидота хороша, краще пляшечка газування. Але ж холодне! Свiтле! О-о-о!
Червоне у бiлому - що це дiти? Правильно. Це я. Сил не було нiяких i посидiвши хвилин п'ять, насилу полiз до себе на сiнник. Впав на матрац боєць молодий, не ворушачи своєю задньою ногою. Ще сiм днiв такого вiдпочинку i... i забувся мертвим сном.
Вночi хтось гавкав, мекав, цвiркун - паразит, виводив свої задушевнi рулади, рипаючи колiнами, на додачу дзвенiли комарi. Я намагався вiдбиватись, не пам'ятаю точно... Снилися кошмари. Груди топтали вурдалаки, я десь бiгав, рятуючись вiд упирiв. Прокинувся годин о десятiй. Комари всю кров недопили - залишили на завтра.
Вченi вважають, що п'ють кров самi самки, а самi комарики - найневиннiшi вегетарiанцi i за своє коротке життя харчуються тiльки нектаром i соком квiточок. Неправда, лають вони всi. У дiда, сiнувале кровососнi влаштовують нiчнi оргiї. Мало того, пiсля вчорашнього укусу бджоли очей майже закрилося набряклим блямбою, так ще й все моє тiло прикрасили рас чеси i пухирi на всiх вiдкритих i закритих дiлянках тiла. Опирався до останнього, але бiй програв. А це я ще себе у дзеркалi не бачив. Вставати не хотiлося. Спробував заснути, знаючi засони кажуть - ранковi сни найсолодшi. Брешуть. Що не приємне, не уявлялося, знову пiшов серiал кошмарiв, лише засмутився остаточно. Спати на новому мiсцi не люблю, звикаю довго. От якби вдома.... Та нiкого немає... Годинник би до двох валявся в лiжку з книжкою, приймач на всю мiць.
Крохтячи i стогнучи, ще й почухаючись, i зiщулюючись, спустився на тлiнну землю. До речi, чому так кажуть? Що за слово - брехня? Яка тiльки гидота не лiзе в голову вранцi. Жах! Вийшов iз двору надвiр, позiхаючи на всi зуби. А одним оком дивиться гiрше - спала на думку оригiнальна мудра думка. Мудра, проста як цегла - одна нiчого не означає, а багато, можна i будинок побудувати, цегляну. Дах буде, якщо не знесе...
З боку Ялинки з'явився дiд. Навiть на вiдстанi, Ялинка була величезною, хоч до неї до будинку було метрiв триста. Ялинка, - якась дивна забаганка природи. Ялинка - переросток. Торiк iз братом обмiряли, у п'ять обхватiв! Це ж скiльки в метрах? Пiвтора на п'ять. Сiм з половиною метрiв по периметру! Нiчого собi ялинка новорiчна! Поки я займався математичними викладками, - грюкнула хвiртка, прийшов дiд. Побачивши мене, вiн злякався, щелепа впала на груди. Мабуть, таке сумне видовище я на нього зробив. Зацiпенiння тривало не довго, i дiд затремтiв в iстеричному смiху.
- грiшно смiятися на хворих та убогих. - докiрливо хитаючи головою сказав я i по-щiльно укутався простирадлом. З волосся скотився шматок сiна, чим викликав нову хвилю iстеричного гоготу.
- Один день у тебе побув, а лiкування вже на тиждень
- А ти, - задихаючись вiд смiху, спитав дiд - себе у дзеркало бачив?
- Нi. Але думаю, що нiчого такого веселого, я там не побачу. - гордо зиркнув на дiда, останнiм здоровим оком.
- А я тобi молочка принiс, парного. Прямо з-пiд корови. Тому й довго ходив, до сусiдiв зайдеш, доки за життя, за господарство поговориш...
- На примочки, чи внутрiшньом'язово?
- Нi, внутрiшньошлунково.
- Замiсть клiзми чи що?
- Чому?
- Я вже тобi сто разiв казав. Стiлець м'який у мене вiд сiльського молока.
- Який стiлець?
- Дрiсня, росiйською. Слабий я на парне молоко.
- Ну, тодi кава, або чаю з молоком. Сподiваюся у невеликiй кiлькостi не пронесе?
- Ось це... Вибач... - До нашого будинку пiдходила Лариса з хлопцем, логiка пiдказала - її чоловiк. Тому довелося термiново ретируватися проiнструктувавши дiда. - Якщо що, я сплю.
Вiддавши наказ дiдовi i втiк ганебно до хати. Тiльки їх менi ще не вистачало. Здаватися в такому виглядi - нi за що! Тепер у iншому виглядi мене й не побачать до наступного приїзду. Ранiше фiзiономiя не пройде.
Мучившись цiкавiстю, тихенько визирнув з-за вiконної фiранки. Молодята про щось жваво розмовляли з дiдом. Про мене, про кого ще? Болтайте, балакайте - але все одно, не здаюся в понiвеченому виглядi. Треба б у дзеркало подивитись. До речi, навiщо дiдусю велике дзеркало? Що б краще було видно зморшки i сиве волосся, прокоментував внутрiшнiй голос. З глибини дзеркала на мене вирячився побитий життям, добряче пошматований i потоптаний Франкенштейн. Так... Комари вiд душi побили i вигадали мою фiзiономiю. На носi провели дискотеку, на щоках закусували. А я увi снi ще почухав i все розчухав. Кривавi смуги як у iндiанця на тропi вiйни. Все, йду в глибоке пiдпiлля. У монастир, в пустельники. Геть вiд народу до Афонських печер. Повний фiнiш. А якщо зеленкою намазати, гiрше все одно не зроблю за опухлої фiзiономiї, а прикольно - повнi штани. Виродка чепурити - тiльки псувати. А що в нас iз губою? - Обидва на! Друг герпес завiтав, завтра вилiзе. Кiлькiсть болячок зростає в геометричнiй прогресiї, i починає перевершувати всi мислимi межi. Пiду далi подiбними темпами, i мене з села у кращому разi вiдвезуть до реанiмацiї, а у гiршому на цвинтарi.
- Нормальна вода, нормальна! - передражнив я дiда. Хто ж пiсля лазнi в бочцi купається? Застуда й вискочила. Ну i чорт iз нею. Дiстав iз сумки темнi окуляри. Начепив на хворий нiс. Буду виглядати як мiстер Iкс. Фальшиво, але голосно я заспiвав. - Та я Блазень. Я циркач, то що ж! Нехай мене так звати вельможi!
- Голос розробляєш? - Дiд, як завжди, з'явився в кiмнатi безшумно. - Плачiдо Домiнго?
- Ага. Куруззо - Кукурозо. Що ви там так жваво коментували? Мене обговорювали?
- Та так. - Дiд знизав плечима. - Про все потроху. А про тебе розмов не вели. Як було наказано. Я сказав що ти спиш.
- Так? Шашлички я люблю... Тiльки не сьогоднi, а завтра пiслязавтра. Нехай хоч трохи пiдживе. - Ми сiли за стiл, пiдкрiпитися чим бог послав. Послав вiн нам непогано.