Рось Анна. I вiтер розвiє печалi Кн3 Єдина назавжди

I вiтер розвiє печалi

Книга 3

Єдина назавжди

1904 рiк. Дорога в Читу

Сидячи в поїздi, що прямував в Читу, молодий лiкар Валентин Ясенецький-Войно читав недавно видану книгу французького хiрурга Лежара про методи невiдкладної хiрургiї. Книгу вiн вже прочитав вiд кiрки до кiрки, неодмiнно повертався до деяких моментiв, перечитував їх i робив виписки в блокнот. Через кiлька дiб дороги поїзд прибув до Iркутська. Звiдси до Чити ще пару дiб їзди. Валентин вирiшив трохи розiм'ятися.

- Скiльки стоянка? - запитав вiн у провiдницi.

- Тридцять хвилин, не запiзнюйтесь, пане, - вiдповiла вона, витираючи поручнi.

Валентин вийшов на перон. Було морозно, почало вечорiти. Подарований сестрою Вiкторiєю шарф був дуже доречним, Валентин сильнiше укутав шию. Мужики вискакували на платформу, щоб покурити, хоча в вагонi вони димiли досить.

- Гарячi пельменi, пирiжки з м'ясом, - жвавi торговки на перонi пропонували свiй товар.

- Молоко, сир, - перекрикували вони одна одну. - Осетри, в'ялений омуль, окунцi копченi! Розтягаї з грибами, з рибою, з м'ясом! Кулеб'яка з капустою, з рубаним яйцем i цибулею!

Вiд розмаїття сибiрських частувань перехопило дух. Валентин з товаришами вже з'їли майже всi припаси, приготованi матiр'ю, Марiєю Дмитрiвною.

- Дайте два розтягаї з грибами, один з рибою. Три пирiжка з м'ясом, - вибирав Валентин.

Повз пробiгли сестри милосердя з їхнього загону Червоного хреста, який прямував в мiсце призначення - вiйськовий госпiталь в Читi.

- Берiть пельменi, гарячi, пахнуть! - пiдказали вони чоловiкам, поспiшаючи сховатися в теплий вагон.

Валентин зi своїм сусiдом по купе, головним лiкарем загону, купили по порцiї пельменiв i пiднялися у вагон.

З сусiднього купе, яке займали сестри милосердя, доносився дiвочий смiх.

- А можна окропу? - хтось у вагонi запитав у провiдницi.

- Ось рушимо, буде окрiп вам, - вiдповiла вона.

Через хвилин десять поїзд рушив. В купе хiрургiв, в якому їхав молодий лiкар, заглянула одна з сестер милосердя, Надiя:

- З'їли пельменi? - запитала вона. - Приходьте до нас на чай, у нас цiла банка варення зi смородини. I хлопцiв з сусiднього купе берiть з собою.

- Дякую, дiвчата, - зараз окрiп принесуть, i прийдемо, - вiдповiв начальник загону, Iван Семенович. - Пiдеш, Валентин? Або знову читати будеш?

- Так я ще не всi книги перечитав, - сказав Валентин.

- Та хiба всi перечитаєш, у тебе ж диплом з вiдзнакою. Ходiмо, Федiр Васильович, Вiкторе, нехай наш учений займається. Степан Кузьмич! - крикнув вiн у сусiднє купе. - Дiвчата звуть чай зi смородиною пити, бери хлопцiв, пiшли в гостi.

- Пельменi доїмо i прийдемо, - вiдгукнувся Степан Кузьмич, - я як раз шаньги купив.

- Ви йдiть, а я залишуся за речами доглянути, - сказав йому сорокап'ятирiчний iнфекцiонiст Iлля Абрамович.

- Я, мабуть, теж залишуся, - пiдтримав його сорокарiчний вушник Василь Олександрович.

- Ну, тодi ми з Миколою пiдемо з дiвчатами побазiкаємо, - Степан Кузьмич наминав з апетитом сибiрськi пельменi.

Вiн був терапевтом з чималим досвiдом роботи, йому було пiд п'ятдесят. З ним в одному купе їхав випускник терапевтичного вiддiлення Микола, ровесник Валентина. Йому йшов двадцять сьомий рiк.

Надiї, яка заглядала в купе хiрургiв, йшов тридцять другий рiк, вона була вдова. Старшою за неї була сорокатрирiчна сестра милосердя Марiя Федорiвна, у якої чоловiк та син були на фронтi. Вона не витримала i записалася в загiн Червоного хреста. Серед сестер милосердя було ще троє молоденьких дiвчат: Катруся, Ганна та Iрина.

Валентин ще в Києвi на хiрургiчних курсах в Марiїнськiй общинi сестер милосердя звернув увагу на одну симпатичну дiвчину на iм'я Ганна. Йому б i хотiлося посидiти з колегами в купе, але вiн не мiг собi цього дозволити, адже йшла Росiйсько-японська вiйна, йому, лiкарю без практики, треба було оперувати, рятувати людськi життя.

Провiдниця принесла окрiп, Валентин кинув в стакан чайного збору, приготованого йому батьком, Фелiксом Станiславовичем Ясенецьким-Войно, провiзором за освiтою. Молодий лiкар перемiшав траву в склянцi i вирiшив написати кiлька рядкiв батькам. "Тайга не грандiозна, не велична, - писав вiн, - але вона глуха й похмура, вона якесь лiсове кладовище ... Приходять на пам'ять тi бродяги, що ходили по цiй тайзi тисячi верст, i не вiриться, що людина стiльки могла перенести".^[1]

Вiнчання

У Читi в евакуацiйному шпиталi лазарет розширили до чотирьохсот лiжок з терапевтичним, хiрургiчним, шкiрно-венерологiчним, вушним, очним i заразним вiддiленнями. Госпiталь став одним з найбiльших в Росiї, таким, що комплектував штат польових госпiталiв i керував їхньою лiкувальною дiяльнiстю^[2]. У штатi було п'ятдесят чоловiк.

У госпiталi було два хiрургiчних вiддiлення, одним завiдував досвiдчений хiрург з Одеси, другим головний лiкар загону доручив керувати Валентину Фелiксовичу Ясенецькому-Войно, хоча в загонi були ще два хiрурга значно старше Валентина.

Молодий лiкар вiдразу ж приступив до оперування хворих. Не маючи спецiальної пiдготовки з хiрургiї, вiн став вiдразу робити великi вiдповiдальнi операцiї на суглобах, кiстках, на черепi, показуючи глибокi пiзнання в областi анатомiї. Це був безцiнний досвiд для хiрурга. Операцiї були успiшними, але доводилося також стикатися з проблемами нагноєння ран, чому в унiверситетi зовсiм не вчили.

Головлiкар був задоволений роботою Валентина Фелiксовича, пацiєнти його поважали. Молоденькi сестри милосердя раз у раз поглядали на успiшного симпатичного доктора i перешiптувалися мiж собою. Сам Валентин помiчав тiльки одну дiвчину - Ганну.

Повна версiя на АНДРОНУМI

https://andronum.com/product/ros-ganna-dina-nazavzhdi/

Оставить комментарий © Copyright Рось Анна (anna.ros@ukr.net) Размещен: 18/06/2019, изменен: 18/06/2019. 7k. Статистика. Рассказ: Проза Українське фентезі - історичне, любовно-історичне Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: Трилогiя "I вiтер розвiє печалi" є iсторичним фентезi. Першi двi книги присвяченi батькам Валентина Фелiксовича Ясенецького-Войно (Святого Луки). У них розповiдається про їх молодiсть, народження дiтей, переїзди, цiкавi мiсця, де вони жили. Третя книга пiд назвою "Єдина назавжди" розповiдає про сiм'ю самого Валентина Фелiксовича, про його кохану дружину Ганну, їх дiтей, мiсця, куди їх заносила доля, а також про нелегкий шлях служiння науцi, медицинi, допомоги хворим. Книга оповiдає про те, яким сповненим працi був шлях майбутнього доктора медицини, скiльки йому довелося зазнати негод, розчарувань, небезпек, дивом врятуватися вiд смертi в Ташкентi. Смерть дружини спонукає героя обрати тернистий шлях служiння Богу, а разом з цим приректи себе на арешти, заслання, табори. При цьому при найменшiй можливостi доктор не залишав лiкарську практику, робив складнi операцiї. Книги з медицини, написанi видатним хiрургом Ясенецьким-Войно досi є навчальним посiбником нових поколiнь лiкарiв. Книга поряд з художнiм оповiданням ряснiє документальними фактами з життя хiрурга Ясенецького-Войно, якi були хронологiчно впорядкованi i вплетенi в основну лiнiю оповiдання. Список джерел наводиться в кiнцi книги.

Рось Анна : другие произведения.

I вiтер розвiє печалi Кн3 Єдина назавжди