Рось Анна : другие произведения.

Пiд крилом Ангела Ч.1 Дорога в одну нiч

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Пiд час карантину з коронавiрусу я вирiшила БЕЗКОШТОВНО виставити в повному об'ємi невиданi книги. Серед них ця перша книга "Дорога в одну нiч" з дилогiї "Пiд крилом Ангела". Коли здається, що життя - це зрада i несправедливiсть, першокурсниця Полiна вирiшує покiнчити з життям, але рiдна тiтка допомагає врятувати її. Свiдомiсть дiвчини повнiстю змiнюється вiд абсолютно неймовiрних подiй, що вiдбуваються з нею протягом однiєї ночi. Хто дав притулок вночi Полiнi i шестирiчнiй Тамарi, хто вiдвiв їх до монастиря, яка несподiванка очiкувала Полiну вдома? Читайте.

0x01 graphic

Дорога в одну нiч

   1.
   Надiя дивилася у вiкно поїзда. Вкритi бiлим пухнастим снiгом дерева миготiли за вiкном. А он молоденький сосновий бiр. Гiлки, прикрашенi невагомим снiгом, нiтрохи не пригнулись. Сонце заходить. Як красиво iскриться в яскравих променях бiлоснiжне поле, а тут в посаджених по кромцi деревах просвiчують вiзерунки зi шматочкiв синього неба i вiдблискiв країв хмаринок, що вiдсвiчують вiд сонця.
   - Надiє, менi незручно, але дуже хочеться вас попросити, - сказала немолода сивувата попутниця, в минулому вчителька словесностi.
   - Про що, Катерино Сергiївно? - посмiхнулася Надiя.
   - Поставте свiчки за упокiй батькiв моїх, Сергiя i Єлизавети, раз ви в такi святi мiсця прямуєте. Я вам i грошi дам.
   - Звичайно, поставлю, обов'язково, а грошей не треба, що ви. Та хiба я свiчки не куплю сама. Нi, нi, не треба. Я запам'ятаю - Сергiй i Єлизавета. Прекраснi iмена у ваших батькiв, царство їм небесне, - перехрестилася Надiя.
   - Через пiвгодини прибуваємо, - сказала провiдниця, - хто ще не здав постiльну бiлизну, прошу здати.
   "Як там Веронiка? - думала Надiя. - Як у неї на роботi, чи заспокоїлося? I чого цей начальник до неї прив'язався? Чи не стерпiв образу, що вона вiдкинула його залицяння? Мстить? Це так дрiбно для чоловiка. А Полiнка, напевно, красуня. Скiльки я її не бачила? Точно, три роки. Вона ще в школi вчилася, а зараз першокурсниця, студентка! Молодчина Полiночка, хрещениця моя".
   - Прибули, виходимо, не забуваємо свої речi, - говорила провiдниця. - Кому потрiбнi квитки, отримуємо.
   - Восьме мiсце, будь ласка, - попросив високий хлопець.
   - Соловйов? Вiзьмiть, - говорила провiдниця. - Всiм щасливої ??дороги!
   - Доброї дороги вам, Катерино Сергiївно. Вдало вам дiстатися i щоб дiти вас зустрiли, - побажала Надiя своїй попутницi.
   - I вам, Надiє, здiйснити свої плани, - вiдповiла вчителька.
   - До побачення, - сказала молода пара, що їхала з ними в купе.
   - Щасливо, молодь, - вiдповiла Надiя, пiднiмаючи свою сумку.

*

   Вона вийшла з вагона. "А мiсто все змiнюється, - подумала Надiя, прямуючи на тролейбус, - все красивiше i красивiше".
   Чекати довелося зовсiм недовго. Тролейбус зупинився i вiдкрив дверi прямо навпроти неї. Людей було небагато i вони привiтно, без тисняви, пропускали один одного вперед. Надя сiдати на сидiння не стала. Їхати всього чотири зупинки, в поїздi вже насидiлась. Скло в тролейбусi було замерзлим, з рiзьбленими вiзерунками, нiби це не морозець, а сам художник намалював бiлою гуашшю. Подекуди на склi виднiлися темнi вiдталi плями, що вiдiгрiли пасажири, якi намагалися розглянути зупинки за вiкном. Один чоловiк встав, прямуючи до виходу:
   - Сiдайте будь ласка.
   - Дякую, я скоро виходжу, - посмiхнулася Надiя.
   Один хлопчина пройшов i сiв на мiсце чоловiка. Встромивши у вуха навушники, вiн обiйняв свiй рюкзак i став дрiмати, слухаючи музику.
   На своїй зупинцi Надiя вийшла i пiшла мiж будинками в знайомий пiд'їзд. Пiднявшись на п'ятий поверх дев'ятиповерхового будинку, вона подзвонила в дверi. Нiхто не вiдкривав. "Дивно, а свiтло горить", - подумала вона. Надiя стала наполегливо дзвонити в дверi. Вона почула крик за дверима: "Полiно, вiдкрий, Полiно, донечко, вiдкрий!". "Та що там у них сталося?" - захвилювалася Надiя i ще наполегливiше подзвонила в дверi. Негайно вiдкрила її сестра, Веронiка:
   - Надю, це ти, - сказала вона, нiби не бачачи сестру.
   Її погляд, здавалося, був звернений кудись далеко, до свого горя.
   - Не знаю, Полiнка закрилася, не вiдчиняє, - сказала Веронiка старшiй сестрi.
   - Давай ламати замок, - запропонувала Надя, вiдчувши бiду.
   - Я не можу вiдкрити, пробувала, - розгублено вiдповiла Веронiка.
   - А де Вiталiй?
   - Вiталiк в рейсi.
   - Ти в фiльмах бачила? Потрiбен рiзкий удар, сконцентрований. Пiдемо, спробуємо.
   - Полiно, вiдкрий! - закричала знову Веронiка.
   За дверима було тихо.
   - А вона точно дома?
   - Так, дверi замкненi зсередини.
   Надiя вiдiйшла трохи вiд дверей i рiзко, з усього розмаху вдарила ногою в район замку. Дверi пiддалися i вiдкрилися. Полiнка лежала на лiжку, не в силах встати, корчилася вiд болю. Сестри пiдбiгли до неї:
   - Полiно, дiвчинка, що з тобою?
   Надiя побачила таблетки.
   - Ти труїлася?
   Полiна не вiдповiла анi слова, тiльки безпорадно застогнала. Вона була блiда, навiть здавалося, що її обличчя зеленуватого вiдтiнку.
   - Швидко роби слабкий розчин марганцiвки, в ванну її, пити i рвати. Треба прочистити шлунок, - командувала Надiя.
   Веронiка побiгла на кухню шукати марганець. Надя погладила по головi свою племiнницю:
   - Зараз, дорога, зараз буде легше, почекай.
   Прибiгла Веронiка:
   - Пiдемо у ванну, марганцiвка там.
   - Давай пiднiмемо її i поведемо, - запропонувала сестра.
   Полiна була слабка, самостiйно йти не могла.
   - Повели її, бери пiд руку, - сказала Надiя, закидаючи на себе руку Полiни i мiцно беручи її за талiю, щоб пiдняти.
   - Полечку, пiшли у ванну, - Веронiка взяла доньку з iншого боку.
   - Пушинка, напевно, нiчого не їсть, - припустила старша сестра, прямуючи до ванної кiмнати.
   - Пий! - змушувала Веронiка дочку, даючи їй слабкий розчин марганцiвки.
   Полiна зробила над собою зусилля i випила ковток. Її вiдразу знудило. Мати пiдставила таз.
   - Пий ще, - говорила Надiя, продовжуючи тримати Полiну за талiю.
   Полiна вiдвернулася, її сильно нудило.
   - Пий, тобi кажу, прочищай шлунок, - наполягала Веронiка.
   Коли пару лiтрiв марганцiвки було випито i Полiну неабияк знудило, щоки її трохи порожевiли. Надiя повела її в спальню.
   - Ляж, дiвчинко моя, зараз зробимо тобi мiцного чаю i стане краще, - сказала Надiя, гладячи дiвчину по головi.
   Веронiка, прибравши у ваннiй, з'явилася на порозi.
   - Веронiко, дай нам мiцного чаю, будь ласка, - попросила Надiя.
   Сестра помчала грiти чайник.
   - А цукру покласти? - крикнула вона з кухнi.
   - А вона зазвичай п'є з цукром?
   - Так.
   - Тодi трохи цукру, думаю, не завадить. А взагалi, знаєш що, давай кiлька склянок без цукру. Я не читала про цукор, - сказала Надiя.
   - Зараз йду!
   Через п'ять хвилин Веронiка принесла чай. Полiна жадiбно його випила.
   - Ще давай, треба випити кiлька склянок, у неї зараз зневоднення.
   Веронiка принесла ще кухоль чаю.
   - Я згадала, можна ще ромашковий чай, - сказала Надiя.
   - Не треба, краще простий, з ложкою цукру, - попросила Полiна.
   - Обiцяю, п'ятий стакан буде з цукром, - сказала тiтка, обiймаючи племiнницю. - Пий якомога бiльше. Якщо нудить, пiдемо, вирвеш ще.
   - Вже не нудить, слабкiсть, - вiдповiла тихим голосом Полiна.
   - Дурненька ти моя, - Надiя поцiлувала в щоку племiнницю, - навiщо ж ти пила таблетки, дурна?
   Прийшла мама з чаєм.
   - Я ще чайник кип'ячу.
   - Це добре. Нам теж чай не завадив би, - сказала Надiя. - Полечку, пий цей чай, а ми з мамою на кухню вийдемо. Добре?
   - Добре, - вiдповiла Поля, iз задоволенням поглинаючи чай.
  
   2.
   - Веронiко, у тебе є знайомий лiкар? - запитала Надiя.
   - Навiщо?
   - За правилами ми повиннi викликати швидку, щоб її оглянули, чи не загрожує їй небезпека. Це повиннi зробити професiонали. Розумiєш? А то ти поклалася на мене, але я ж не лiкар, не забувай.
   - Так що, в швидку дзвонити?
   - Менi здається, становище не критично, можна просто запросити лiкаря, якщо є знайомий. Швидка передасть випадок i її вiзьмуть на облiк. Думаю, вона просто помилилася, погарячкувала. Думаю, вона не психопатка.
   - Я зрозумiла. Кого ж запросити? - мiркувала Веронiка. - У мене на роботi у однiй дочка - лiкар. Але їй скажеш, вона рознесе по всiй Iванiвськiй. Нi, це не пiдходить. Я краще запрошу Маргариту Iванiвну. Це дитячий лiкар Полiнки. Думаю, вона не розголосить i щось порадить.
   - Дзвони їй. Я пiду до Полiни.

*

   Через пiвгодини у дверi подзвонили. Веронiка пiшла зустрiчати гостю.
   - Хто тут хворий? Полiночка? - запитала привiтна жiнка рокiв сорока, з'явившись на порозi кiмнати. - Давай тебе оглянемо. Мамо i ви, будь ласка, залиште нас на хвилинку.
   Сестри вийшли зi спальнi.
   - Що ти пила, дiвчинко?
   Полiна показала упаковки, i Маргарита Iванiвна ретельно вивчила лiки.
   - Лягай, покажи живiт. Боляче?
   - Нi.
   - Давай я послухаю, як б'ється серце, - Маргарита Iванiвна обстежила дiвчину.
   - Добре, - сказала вона. - Я скажу мамi, що тобi давати, ти будеш все пити i бiльше нiколи не будеш робити дурниць? Добре? Навiщо ти пила таблетки? Любов, кохання?
   Полiна опустила очi. Їй було соромно.
   - Полечку, дiвчинка, життя дуже дороге i не варто за будь-яких обставин ним ризикувати. Ти розумiєш?
   - Так.
   - Мамо, можна входити, - запросила Маргарита Iванiвна.
   Сестри прийшли разом.
   - Це ваша сестра? Ви схожi, - зауважила лiкарка.
   - А нам всi говорять, що ми не схожi, - вiдповiла Надiя.
   - Зовнi ви рiзнi, але вiдразу видно, що ви сестри, - посмiхнулася Маргарита Iванiвна. - Ну що, думаю, нiчого страшного. Я призначу їй полежати дня два, щоб окрiпнути, можна попити пiгулки активованого вугiлля, можна i потрiбно чайок з календулою, звiробоєм, ромашкою або шавлiєю. Одну столову ложку сухих квiтiв залити однiєю склянкою окропу i залишити в термосi на п'ятнадцять хвилин. Потiм процiдити. I звичайно, чай, можна з лимоном. Зварiть їй хороший курячий бульйон. А для настрою - можна чорний шоколад. Вiд нього дуже швидко йдуть на поправку, - засмiялася доктор.
   - Дякую, Маргарито Iванiвно, - Веронiцi накотили сльози.
   - Мамi теж не зашкодить заспокiйливий чай. Все позаду, не хвилюйтеся. Ви все правильно зробили. Важливо в першi хвилини надати правильну допомогу. Ви все зробили вiдмiнно. Тiльки, Полiно, не смiй бiльше нiколи засмучувати маму. Обiцяєш?
   - Обiцяю, - сказала слабким голосом Полiна.
   - А ще хороший сон. Випий чаю i лягай, добре виспись, - порадила Маргарита Iванiвна. - Мабуть позначилося нервове напруження.
   - У неї сесiя була, перша, - зауважила мама.
   - Тодi все ясно. Треба добре вiдпочити, змiнити обстановку, помандрувати. У неї ж канiкули? Поїдьте куди-небудь з нею, все буде добре, - запевнила лiкарка.
   - Спасибi, Маргарито Iванiвно, - дякувала Веронiка, проводжаючи доктора до виходу, - дякую, що прийшли, це вам.
   - Цукерки вiзьму, а грошi нi. Нi в якому разi, - вiдмовлялася Маргарита Iванiвна.
   - Думаю, вiд iкри ви не вiдмовитеся, - на допомогу сестрi прийшла Надiя.
   - Iкра корисна для здоров'я, - запросто сказала лiкарка i взяла баночку, - спасибi. Знаєте, що Полiнцi зараз головне - вiдволiктися, а ще - дати їй виговоритися, викликати її на вiдверту розмову, не дати їй замкнутися в проблемi, яка їй здається важливою. Ще раз дякую.
   - Вам дякую.
   - Будуть питання - дзвонiть, не соромтеся.
   - Добре, ви нас дуже виручили, - дякувала Веронiка.
   - Дай вам Бог здоров'я, - сказала Надiя, закриваючи дверi.
  
   3.
   Сестри пiшли в кухню. Веронiка налила ще кухоль чаю i понесла Полiнi. Побачивши сплячу в своєму лiжку дочку, Веронiка повернулася в кухню.
   - Що, спить? - запитала Надiя, побачивши повну кружку чаю.
   - Заснула, нехай поспить. Будеш чай? Може, ти їсти хочеш з дороги?
   - Дякую, Веронiко, їсти не буду, а вiд чаю не вiдмовлюся, - вiдповiла Надiя.
   Веронiка налила другий кухоль чаю i подала сестрi:
   - Цукор всип сама.
   - Я без цукру чай п'ю, вже вiд нього рокiв зо три, як вiдмовилася.
   - А я нiяк не можу.
   - А ти поступово зменшуй кiлькiсть.
   - Я тепер ложечку ложу.
   - Значить, клади ложечку без верху, а потiм по половинцi ложечки, потихеньку i звикнеш. Так смак самого чаю помiтний, а не цукру.
   - Ой, спасибi тобi, сестричко, - Веронiка обняла сестру, - як ти вчасно! Без тебе я б не впоралася, не знаю, чим би все закiнчилося.
   Надiя поцiлувала сестру:
   - Сама дивуюся, як я встигла. Слава Богу.
   - Ти до нас їхала або знову в монастир?
   - I вас побачити, звичайно. А взагалi хочу в монастир потрапити. Слухай, а у Полiнки адже канiкули? Вiдпусти її зi мною в монастир. I менi добре, i вона вiдволiчеться. А може, втрьох поїдемо?
   - Нi, мене на роботi не вiдпустять. Все Микола Петрович не може пробачити, що я з ним у вiдрядження не поїхала i вiд ворiт поворот дала.
   - Пора б йому i забути, мабуть, уже на яку поклав око? - запитала Надiя.
   - Вiн давно поклав око, Iрина Федорiвна з ним їздила у вiдрядження, а потiм аборт робила. Кинулася на начальника, а у самої такий чоловiк хороший, двоє дiтей, а вона як побачила, що Микола Петрович за мною в'ється, так i знесло у неї дах.
   - А що, вони до сих пiр разом?
   - Яке там, до сих пiр! Вiн уже за Мариною в'ється, як вуж.
   - Ось, козел старий!
   - Якби ти знала, яка у нього дружина хороша! I красива, i господиня, а в'яже як! Сказано, потрапив в бабський колектив i дивиться, як кiт на масницю.
   - Так Полiнку вiдпустиш зi мною? - запитала Надiя.
   - Я-то вiдпущу, а ось вона чи захоче? Вже доросла, самостiйна занадто, за руку не поведеш. Вчи, поки поперек лавки, а вздовж витягнеться - не навчиш.
   - Так-то воно так. Але якщо ти вiдпускаєш, я сама їй запропоную. Добре?
   - Добре, - Веронiка обняла сестру, - а як ти живеш пiсля смертi Станiслава?
   - Чесно кажучи, набагато легше. Тепер не думаю, п'яний вiн прийде додому або тверезий.
   - Хороший мужик був, коли тверезий, працьовитий, рукатий, царство йому небесне, - перехрестилася Веронiка.
   - Так, коли тверезий - золото. Я чого їду. Снитися став, все вибачення просить. Хочу в монастирi за нього лiтургiю замовити, - сказала Надiя.
   - А чого ближче нема де замовити?
   - Ближче замовила, сорокоуст, а вiн все одно сниться. Я його за все пробачила. Видно, моєї молитви не вистачає, слабка вона, сама грiшна я. Треба менi самiй в монастирi помолитися за свої грiхи.
   - Скажеш теж - грiшна. Якщо ти - грiшна, то хто ж без грiха?
   - Грiхiв у мене, хоч греблю гати, не думай, сестричко. Ми грiшнi по народженню своєму. Ось i чоловiк менi дiстався, щоб мої чесноти випробовувати. Прости йому, Боже, провини його.
   - Нi, ну як Полiнка могла таке створити, розуму не прикладу, - Веронiка перевела тему розмови. - Приховує все вiд мене, може, ти з нею поговориш?
   - Постараюся. А я вам подарунки привезла.
   - Iкру я вже бачила, - посмiхнулася Веронiка. - Дякувати, Маргарита Iванiвна погодилася прийти.
   - У мене ще баночка є, я двi купила, - засмiялася сестра.
   Надiя пiшла в коридор за сумкою. Вiдкривши її, вона дiстала другу баночку червоної iкри.
   - Ось i шоколад, як раз для Полiнки, Маргарита Iванiвна дозволила. А це тобi.
   Надя дiстала намисто з аметисту i простягнула сестрi.
   - Красиве! Спасибi, Надiйко. Слухай, ти iдеально вгадала колiр - до моєї бузкової сукнi, я вже приготувала на сорокап'ятирiччя. Дякую! А я ще думала, з чим одягнути, - радiла Веронiка.
   Сестра дивилася на неї i посмiхалася.
   - А це Полiнi, не знаю, чи сподобається. Їм зараз смартфони подавай, але це для мене дорогувато. Пенсiя не дозволяє.
   - Що ти, Надiйко, вiдмiнний телефон, думаю, пiдiйде. У неї зовсiм старий. Хотiлося, щоб сподобався! Принаймнi, менi дуже подобається, - хвалила Веронiка. - Буде командувати - заберу собi.
   - Добре, що догодила, - радiла Надiя. - Так, ось ще пудрениця i духи. Духи, для Полiнки.
   - А ми разом душитися будемо, спасибi за подарунки, - дякувала Веронiка. - Пiдемо спати?
   - Пiдемо, пiзно вже - погодилася Надiя.
  
   4.
   Вранцi Полiна прокинулася, сходила у ванну кiмнату i прийшла на кухню.
   - Тiтко Надю, здрастуйте, - вона обняла тiтку.
   - Здрастуй, моя люба, - Надiя поцiлувала свою племiнницю.
   - Що це? Твiй мобiльний? - Полiна помiтила на столi мобiльний телефон.
   - Це твiй мобiльний, подобається? - запитала Надiя.
   - Ух, ти! У Свiтланки такий же! - радiла Полiна. - Тiльки мiй красивiше, бузково-рожевий! Спасибi, тiточко Надю!
   - Невже догодила? - дивувалася Надiя.
   - Звичайно, це класний мобiльник, - радiла дiвчина.
   - Свiтланка, це хто? - поцiкавилася тiтка.
   - Це моя однокурсниця i подружка.
   - Подобається тобi вчитися в унiверситетi? - запитала Надiя.
   - Дуже подобається!
   - Ага, подобається їй! Полiнка, ти чого вчора нас з тiткою Надею налякала? - запитала мати.
   - Я вчора твою маму валерiаною вiдпоювала, - сказала Надiя, подаючи упаковку вiд мобiльника.
   Полiна винувато опустила очi.
   - Що було, то бур'яном поросло, - сказала тiтка. - Бачиш, там i навушники з мiкрофоном, зарядка. Подобається?
   - Ага. Зараз свою сiм-карту поставлю, подрузi подзвоню.
   - Вона ще, може, спить, канiкули же. Папi подзвони, вiн точно не спить. Розкажи, що ти тут витворяєш, - Веронiка вдавала, що сердиться.
   - Веруню, ну чого ти, ну, помилилася дiвчинка, не трави душу, бачиш, вона сама переживає, - осмикнула її сестра. - Iди спокiйно на роботу, ми тут з нею розберемося.
   Полiна обняла свою захисницю:
   - Спасибi, тьотю Надю.
   Надiя погладила племiнницю по волоссю. Своїх дiтей у неї не було, Полiнка була їй, як дочка.
   - Тьотю Надю, ти надовго?
   - Мабуть, побуду у вас день-другий i поїду в монастир з'їжджу. А знаєш, що? Поїдеш зi мною в монастир? Прокотишся, подихаєш повiтрям, менi веселiше буде.
   - Я подумаю, - пообiцяла Поля.
   - Котлети в холодильнику, - сказала Веронiка. - Я вчора розсольник не встигла зварити. Вже щось придумайте.
   - Не хвилюйся, ми самi зваримо розсольник, - вiдповiла Надiя. - Зваримо розсольник i пiдемо по магазинах, хочеш? - звернулася вона до племiнницi.
   Полiна зрадiла. Кожен раз, коли приїжджала тiтка Надя, вони ходили по магазинах i купували їй щось новеньке.

*

   - Тато, привiт! - дзвонила Полiна з нового телефону.
   - Привiт, доню! Як справи? Як сесiя? - питав батько.
   - Сесiю здала, все добре, стипендiя буде!
   - Вiтаю!
   - Тато, вгадай, з якого телефону я тобi дзвоню.
   - З твого, як на мене.
   - Номер старий, а телефон новий! Класний такий! Приїхала тiтка Надя, привезла в подарунок!
   - Переказуй їй вiтання!
   - Тобi теж привiт, - передала Полiна вiд усмiхненої Надiї.
   - А вона надовго, застане мене?
   - Тато, ми з тiткою Надею їдемо в монастир, а до твого приїзду повернемося. Гаразд, працюй. Бувай, цiлую.
   - Зовсiм забула, - сказала Надiя, - я ж i йому подарунок привезла.
   Вона полiзла в сумку, що стояла в кутку, i дiстала портмоне. Полiна взяла його в руки:
   - О, справжня шкiра, йому сподобається! Дякуємо! Пiду, подзвоню Свiтланцi, розповiм, що їду з тобою в монастир, може, її вiзьмемо з нами?
   - Можна взяти, - вiдповiла Надiя. - Вона дiвчина хороша?
   - Тьотю, я ж з нею дружу, значить, хороша.
   - Гаразд, я буду варити розсольник. Поговориш, приходь навчатися готувати, а то замiж вийдеш, чим будеш чоловiка годувати?
   - Менi ще рано, я замiж не збираюся, ще встигну навчитися, - сказала Полiна.
   - Рано! А надумаєш, пiзно буде вчитися, - смiялась тiтка.
   - Ще не надумаю, - посмiхалася Полiна.
   - Добре, давай спочатку поснiдай перш, нiж дзвонити. Омлет зробити?
   - Нi, краще бiлоруську яєчню, дуже вона в тебе смачна!
   - Iз задоволенням, йди поки розчеши волосся.
  
   5.
   Поля доїдала пишну бiлоруську яєчню на молоцi. Надiя наливала їй чай.
   - Бери печиво до чаю, - пригощала вона. - Полiно, ось хочу запитати тебе. Я знаю, тобi неприємно згадувати, але розповiсти треба, - говорила Надiя, знiмаючи пiнку з бульйону.
   - Тьотю Надю, я хочу забути.
   - Розумiєш, дiвчинко, треба виговоритися. Як ти могла до такого додуматися? Ти знаєш, що тебе б поставили на облiк в психiатричний диспансер i повiдомили би в унiверситет, виклич твоя мама швидку?
   - Не знаю, - злякалася Веронiка. - А навiщо на облiк?
   - Ну як же, всiх, хто намагався покiнчити з життям, беруть на облiк. Гаразд, не бiйся, сподiваюся, Маргарита Iванiвна, нiкому не повiдомить, не переживай. Вважай, обiйшлася легким переляком. Але що тебе спонукало до такого вчинку?
   - А чого вони! - сказала Полiна.
   - Хто вони?
   - Я коли поступала, познайомилася з хлопцем, Микитою. Вiн менi сподобався. А тут раптом ми потрапляємо в один потiк, але в рiзнi групи. Ми бачилися на всiх лекцiях, вiн завжди сiдав бiля мене. Робив менi комплiменти, iнодi проводжав пiсля лекцiй. Микита, вiн класний. А у вiвторок ми здавали останнiй iспит. Вiн обiцяв мене почекати, ми втрьох хотiли пiти в бiблiотеку, здати пiдручники i взяти на новий семестр.
   - I що? Ви не пiшли в бiблiотеку, i ти вирiшила наковтатися таблеток? - запитала Надiя, чистячи картоплю на розсольник.
   - Нi, я здавала iспит. Вiн мене чекав в холi. Раптом до нього пiдiйшла Ельвiра.
   - По-перше, звiдки ти дiзналася, що вiн тебе чекав, якщо ти була на iспитi? I, по-друге, хто така ця Ельвiра?
   - Вона крута i вчиться в однiй групi з Микитою. Вона дочка багатого бiзнесмена, власника мережi меблевих магазинiв. Вона завжди шикарно одягнена, у неї норкова шубка, крутий смартфон, у неї все круте. Пiсля унiверситету її вiдвозить машина. У неї своя групка обраних. Вони завжди тримаються вiдокремлено. Друзi Ельвiри - Роман, син начальника вiддiлу у великiй корпорацiї з виробництва дитячого харчування, Мирослав, син заступника директора м'ясокомбiнату, Вiка, дочка завiдувача кафедрою нашого унiверситету i Карина, у неї мати товарознавець в магазинi.
   - А звiдки ти знаєш, хто їх батьки?
   - А вони не приховують, вони хизуються цим.
   - Їх п'ятеро, я нарахувала.
   - Так, було п'ятеро. Микита очiкував мене, а Ельвiра пiдiйшла до нього.

*

   - Ну, що, треба вiдзначити першу сесiю? Як здав фiлософiю? Стипендiя буде? - запитала вона.
   - Навряд чи, - вiдповiв Микита, - одна трiйка. Доведеться без стипендiї перебиватися, хоча, звичайно, добре мати кишеньковi грошi.
   - Запрошую тебе сьогоднi вiдзначити завершення першого семестру, у мого батька в кафе при магазинi замовлений столик. Пiдеш?
   - Ви не проти, якщо я запрошу Полiну? - звернувся Микита до друзiв Ельвiри, що стояли неподалiк.
   - Полiну? Цю старомодну колгоспницю в потворних черевиках? - запитала Карина, невдоволено скривившись.
   - Ну чому, вони потворнi, це уггi, взуття на зиму.
   - А уггi бутс переводяться, як потворнi черевики, - не вгамовувалася Карина.
   - Зате вони теплi i зручнi, - не здавався Микита.
   - Вибирай, або ти з нею, або з нами, - вiдрiзала Ельвiра.

*

   - Свiтланка за колоною очiкувала, поки я вийду з аудиторiї, - продовжувала Полiна, - i все чула. Потiм пiдiйшла я i запитала у Микити: "Ну, що пiдемо в бiблiотеку?".
   - Знаєш, я пригадав, я сьогоднi не зможу, - сказав Микита, - давай, до завтра. Бувай.
   - Що з Микитою? Вiн, що образився, що я отримала на два бали вищу оцiнку? - здивувалася я.
   - Нi, його Ельвiра запросила в кафе вiдзначити перший семестр, - вiдповiла Свiтлана i розповiла, що чула.
  
   - А хто батьки Микити? - запитала тiтка Надя.
   - Його батьки - лiкарi. Розумiєш, тьотю, вiн завжди був вихованим, ввiчливим, - згадувала Полiна.
   - А у Свєти хто батьки?
   - Мати у неї вчителька, а батько автомеханiк.
   - Ну, що ти хотiла? Виявив слабкiсть хлопець, красивого життя захотiв. До кола обраних потрапити. Що через його малодушнiсть труїтися? А може, ти вагiтна?
   - Ти чого, тьотю! Бiльше нiчого придумати не могла? - обурилася дiвчина.
   - Так навiщо ж ти труїлася?
   - Ти не розумiєш, вiн не тiльки зрадив мене, а ще й збрехав, - не вгамовувалася Полiна.
   - Що збрехав?
   - Вiн мiг чесно сказати, що його запросили на вечiрку.
   - А ти довiряєш повнiстю розповiдi Свiтлани? - запитала Надiя.
   - Звичайно, ми ж з нею ходили до кафе i бачили їх у вiкно.
   - Ви ще й шпигували? Це нiкуди не годиться!
   - Чому не годиться? - здивувалася Полiна.
   - Пiдемо, - сказала тiтка i повела її до великого дзеркала в шафi.
   - Кого бачиш? - запитала вона.
   - Себе, - вiдповiла Поля, пiднявши i опустивши плечi.
   - Я тут бачу красиву, з розкiшним волоссям, великими очима, струнку дiвчину, розумну, яка вiдмiнно здала першу сесiю. Та за такою дiвчиною хлопцi повиннi в чергу вишикуватися, щоб тiльки привiтатися, зловити її погляд. А ти шпигуєш. Соромно! Принижуєшся, пiдглядаєш. Подивися, яка красуня i розумниця. Ти повинна бути гордою, знати собi цiну. Не зарозумiлою, нi, але дiвчиною з почуттям власної гiдностi. Зрозумiла?
   - Зрозумiла, - скромно вiдповiла Полiна.
   - Ой, бульйон збiгає на печi, побiгли, - крикнула Надiя i помчала на кухню.
  
   6.
   - Свiтланко, я така щаслива! - говорила Полiна по телефону своїй подрузi.
   - Що трапилося? Микита приходив вибачатися? - запитала подруга.
   - Ой, я про нього i думати забула! Подумаєш, Микита! До мене тiтка Надя приїхала, подарувала менi новенький мобiльний, точнiсiнький, як у тебе, тiльки бузково-рожевий. Ще духи класнi. А сьогоднi ми їздили по магазинах, уявляєш, вона купила менi теплу рожеву куртку з песцем, всерединi хутро! Така класна. Хотiли ще купити менi новi чоботи, але у тiтки з собою бiльше не було грошей. Вона менi пообiцяла, що коли ми поїдемо в монастир, вона менi вiддасть свої чоботи. Вони у неї теж класнi, зовсiм новi, перед поїздкою купила.
   - Ти вирiшила роззути тiтку? - засмiялася Свiтлана.
   - Нi, вона сама запропонувала. Вони такi чорнi, замшевi, до колiна, моднi.
   - У вас один розмiр?
   - Так.
   - Так чого ви зараз не обмiняєтеся?
   - Вона хоче, щоб менi було тепло в поїздцi. Ой, Свiтланко, поїхали з нами в монастир, ну будь ласка!
   - Я не можу, у мене гра в суботу, не можу пропустити.
   - Шкода, ну ладно, щасливо, телефонуй. Бувай, люба!

*

   Наступного дня Надiя з племiнницею Полiною вже стояли на вокзалi в очiкуваннi електрички.
   - Не холодно? - запитала Надiя.
   - Що ти, тьотю, вона така тепла! Така гарна! Менi колiр дуже подобається i песець такий м'який, пухнастий, - Полiна не могла натiшитися на свою нову куртку.
   - I довжина хороша, - похвалила тьотя.
   - Уявляю, як пiсля канiкул з'явлюся в унiверситетi, в новiй куртцi, з телефоном i в чоботях, якщо, звичайно, вiддаси.
   - Вiддам, звiсно, вiддам. Я вдома такi ж куплю, до нас багато завезли. Якби ви менi сказали, що чоботи потрiбнi, я б уже привезла.
   - А я тобi свої уггi подарую, будеш в морози одягати.
   - Це хорошi чобiтки, я на них давно поглядала. Так що у нас взаємовигiдний обмiн, - Надiя обняла за плечi племiнницю.

*

   На вокзалi багато народу чекало електричку. Серед iнших пасажирiв з мiшками, сумками i валiзами видiлялися два молодих хлопця з рюкзаками. Вони смiялися, ганялися один за одним, кидалися снiгом.
   - Вiдморозки, - сказала Полiна тiтцi.
   - Чого ти на них розсердилася? - запитала Надiя.
   - Вони пiд кайфом, напевно, таблеток наковталися, бачиш неадекватнi.
   - Ти їх так швидко розкусила? - здивувалася тiтка.
   - Так у нас деякi приходять в унiверситет такi ж, травичку курять або пiгулки ковтають. Ми їх вже визначаємо.
   - А що викладачi?
   - А що викладачi, намагаються не помiчати. Вони ж багатенькi буратiнки, трохи щось, одразу татовi чи мамi скаржаться.
   - Зрозумiло.

*

   Пролунав гудок локомотива, i на горизонтi виникла електричка. Машинiст не дотягнув трохи, всi кинулися в першi вагони, створюючи тисняву.
   - Тьотю, пiдемо в кiнець, там буде порожньо, а то тут мiсць не буде, доведеться стояти, - покликала Полiна.
   - Пiдемо.
   Надiя i Полiна попрямували в хвiст електрички. Полiна помiтила, що двоє неадекватних хлопцiв, Льоха i Дiмон, так вони називали один одного, увiйшли до другого вагону.
   В останньому вагонi були мiсця. Надiя з племiнницею сiли навпроти вагiтної жiнки з дiвчинкою рокiв шести.
   - Тамарочко, зараз поїдемо, їсти хочеш? Будеш пирiжок з картоплею? Бабуся нам напекла в дорогу, - сказала жiнка.
   - Буду, - сказала дiвчинка.
   Електричка рушила з мiсця. Жiнка вiдкрила нову упаковку пакетiв для бутербродiв, вийняла один пакетик, взяла їм пирiжок i дала доньцi в мiшечку, щоб та не забруднилася. Пирiжки були дуже запашнi i рум'янi.
   - Пригостити вас? У моєї мами дуже смачнi пирiжки, - похвалила жiнка.
   - Нi, дякую, - вiдмовилась Надiя.
   Жiнка в новий пакетик взяла ароматний пирiжок i простягнула Полiнi:
   - Спробуй, не вiдмовляйся.
   - Дякую, - сказала Полiна i, взявши пирiжок, вiдкусила шматочок, - дуже смачний! - похвалила вона.

*

   У цей час у другому вагонi хлопцi слухали музику, розвалившись на сидiннi.
   - Чуєш, Льохо, послухай композицiю, - сказав один хлопець i простягнув навушник iншому.
   Той хлопець вийняв свiй навушник i вставив у вухо навушник товариша.
   - По рiчцi пливе цегла, п'яний їжачок, злiва молот, директор школи, - заспiвав Льоха.
   Перший хлопець став пiдспiвувати.
   - Чуєте ви, що не материтесь, тут дiти i люди похилого вiку їдуть, - сказав грiзно хлопець у вiйськовiй формi, - спiвайте про себе.
   - Дiмоне, спiвай про себе, а я буду про тебе, - сказав Льоха, вiддаючи навушник i iстерично смiючись.
   - Дiвчино, хочете послухати музику? - Дiмон простягнув навушник дiвчинi, що сидiла навпроти.
   - Не хочу, - вiдповiла дiвчина, - я не люблю "Червону цвiль".
   - Чуєш, Льохо, ця телиця не любить "Червону цвiль".
   Дiвчина гнiвно глянула на хлопцiв.
   - Ой, вона в мене стрельнула, я тягнуся, - сказав Дiмон.
   Хлопець у вiйськовiй формi зiрвався з мiсця:
   - А, ну, встали, встали я сказав.
   - Ой, боюсь, Дiмоне, тримай мене, - смiявся Льоха.
   Раптом хлопець у формi схопив їх ззаду за комiри, пiдняв з мiсць i виставив за дверi вагона.
   - Це вам останнє попередження, - гнiвно сказав вiн, викидаючи їм услiд рюкзаки.
  
   7.
   - Тьотю Надю, укуси пирiжок, - запропонувала Полiна.
   Надiя вiдкусила шматочок i з'їла.
   - I, правда, смачний. Ваша мама на дрiжджовому тестi робила? - запитала вона вагiтну жiнку.
   - Та нi, на кефiрi. Нiколи було їй робити дрiжджове тiсто, воно ж має постояти, а тут чоловiк мiй подзвонив, що додому приїхав, ми давай збиратися додому, бабуся нам пирiжки в дорогу робити. У моєї мами все так швидко виходить.
   - До того ж смачно, - вставила Полiна.
   - Мама моя розумниця. А я так швидко не можу, менi треба подумати, робити все з розстановкою, не поспiшаючи, - смiялась жiнка, - з'їла, Тамарочко? Ще будеш?
   Дiвчинка негативно похитала головою.
   - Нi? Добре, давай рота витру, - жiнок дiстала серветку i витерла доньцi рот. - Гаразд, грай лялькою.
   - Яка у тебе лялька красива, - сказала Полiна, доївши пирiжок.
   - Ще будеш? - запитала попутниця.
   - Нi дякую. Дуже смачнi пирiжки, - похвалила Поля.
   Жiнка простягнула Полiнi чисту серветку:
   - На, витри руки.
   - Дякую. А як звуть твою ляльку? - запитала Полiна у дiвчинки.
   - Її звуть Мила, - вiдповiла Тамара.
   - А маму як звуть?
   - Маму Алла. А я Тамара. Давай грати.
   - Давай, дай я подивлюся її пальтечко i черевики. Мiла не замерзла?
   - Нi, у неї тепле пальтечко. У неї ще шапка, - показувала Тамара.
   Вагiтна Алла задрiмала. Полiна розважала Тамару. Надiя дивилася на попутникiв.
   Попереду на сидiннi сидiв чоловiк рокiв тридцяти п'яти, з хлопчиком. Чоловiк читав книгу, а хлопчик возив машинку по дерев'янiй лавi i раз у раз запитував:
   - Тато, а ми скоро приїдемо?
   - Скоро, - вiдповiдав чоловiк.
   Навпроти чоловiка сидiли хлопець з дiвчиною i грали в морський бiй.
   По iнший бiк сидiв дiдусь i розповiдав немолодiй парi:
   - Нi, розсаду томатiв обов'язково треба пасинкувати, iнакше хорошого врожаю вам не бачити. Томати утворюють бiчнi пагони i витрачають силу на листя. Треба в перiод цвiтiння прибирати всi бiчнi пасинки. Тодi вся сила йтиме на дозрiвання плоду. А пасинки, якщо у воду поставити, дадуть корiння, ось вам i нова розсада.
   - А хiба так можна розмножувати помiдори? - запитала жiнка.
   - О, я тiльки пасинками i розмножую! Поставив їх якось у вiдро з водою та забув про них, через тиждень дивлюся, мама рiдна, а там корiння!
   За ними два дiдусi i бабуся грали в карти:
   - А ось так! - сказала бабуся.
   - А у мене козирна дев'ятка. Що? Нiчого пiдкидати? Отож! Так, Кузьмичу, тепер тобi, на двi осьмаки.
   - Простiше простого! - сказав Кузьмич.
   - Куди бубну б'єш чирвою! Ти не махлюй! - кричала бабуся. - У нас козир хрестi!
   Ззаду Надiї сидiла жiнка i розповiдала iнший:
   - Я взяла товар в кредит, ось продам, грошi i поверну. Та вони мене вже знають, не вперше дають.
   - Не бояться? Напевно, не тiльки тобi так дають?
   - Може, хто i обманює їх, але вони менi самi запропонували взяти бiльше товару в борг, я погодилася.
   - Ось до свят передала їм борг, щоб розплатитися з усiма боргами в старому роцi. Передала через сусiдку, ще коробочку цукерок. Вони менi вiддзвонили, все отримали, подякували. А що i менi добре, i їм добре.
   Надiя стала дивитися у вiкно. Зимовi пейзажi радували бiлоснiжним вбранням. Взагалi за вiкном миготiли зоранi поля, роздiленi на величезнi квадрати, вiдгородженi листяними деревами та чагарниками. А он село, запряжена конячка на подвiр'ї, маленькi будиночки. З труби йде дим. Напевно, в будинку пахне свiжоспеченим хлiбом з власної пшеницi, вирощеної працьовитими руками. За хлiбом в сiльмаг по таким дорогам не набiгаєш, а свiй хлiб, запашний, тiльки вийнятий з печi, дихаючої жаром, - справжнє диво. Надiя вдихнула повiтря i, здалося, почула запах свiжого хлiба.
   На станцiях довго не стояли, пасажири квапливо виходили i також похапцем заходили в електричку i шукали мiсце, де присiсти. Через деякий час вони входили в їх, останнiй вагон, оскiльки тут ще були вiльнi мiсця.
   Дверi в вагон вiдкрилися:
   - Кросворди, журнали, листiвки, конверти. Нитки, голки, ножицi, - пропонувала жвава жiнка. - Голки для людей з вадами зору. Добре бачите? Дивiться, берете голку, нитку i раз - нитка просунута. Це дуже хорошi голки, не пошкодуєте. Гральнi карти, дорожнє домiно, шахи, - пропонувала жiнка, - карта мiста, областi.
   Чоловiк з хлопчиком купив кросворд. Жiнка, якiй дiдусь розповiдав тонкощi вирощування помiдорiв, купила голки для людей з вадами зору. Хтось в вагонi купив набiр ниток для шиття, хтось карту.
   Вiдчинилися дверi i у вагон увiйшли два хлопцi з рюкзаками, тi самi, якi смiялися на вокзалi.
   - Прийшли цi, - Полiна показала очима на хлопцiв.
   Вони сiли бiля дверей вагона i розвалилися, кинувши рюкзаки.
   - Ой, нарештi проїхали цей поворот, - сказала вагiтна Алла. - Я його так не люблю, тут такий крутий кут. Машинiст навiть швидкiсть скинув, помiтили?
   - Мама, я боюся, - сказала Тамара.
   - Не бiйся, донечко, вже проїхали, скоро додому приїдемо, тато нас зустрiне, - вмовляла Алла i гладила доньку по головi. - Уже недовго їхати залишилося, погуляй ще лялькою.
  
   8.
   Надiя теж трохи задрiмала.
   - Льохо, пiдемо, щось покажу, - покликав Дiмон, вийнявши навушники з вуха, - одягай рюкзак.
   Вони надягли рюкзаки, шапки i вийшли з вагону.
   - На, ковтни, - хлопець дав друговi пiгулку.
   Той проковтнув її запив кока-колою. Вони вiдкрили дверi i висунулися з вагона.
   - Гей-гей-гей! - закричав Льоха. - нiштяк.
   - Пiдемо, дивись. Можна вiд'єднати вагон. Хочеш поприколюватися? - запитав Дiмон.
   - Хочу.
   - Давай, тисни сюди.
   - Мiцно тримається, собака.
   - Дави з усiєї сили!
   Льоха натиснув на рукоятку i вагон вiд'єднався, але продовжував їхати по iнерцiї.
   - У-у! Ух ти! - кричали шалапути. - Вау!
   Надiї вiдчула якийсь поштовх, вона вiдкрила очi, за вiкном миготiв звичний пейзаж.
   Нiхто в останньому вагонi не знав, що вони вже їдуть без поїзда i машинiста. Їх вагон почав уповiльнювати хiд. А коли шлях пiшов пiд гору, то вагон сповiльнився i покотився назад, набираючи швидкiсть.
   - Що за чортiвня? - стривожився батько хлопчика. - Сиди тут, Вова, я пiду, подивлюся. Доглянете, будь ласка, за хлопчиком, - попросив вiн Надiю.
   - Вова, йди сюди, - покликала Полiна, - тут дiвчинка Тамара. Пограєте разом.
   Вова охоче перейшов на їх сидiння. Через пару хвилин повернувся батько хлопчика i тихо сказав:
   - Наш вагон без поїзда, нас вiд'єднали. Треба тихо, без панiки всiм зiстрибнути з вагона. Ви допоможете менi з хлопчиком? Я зiстрибну, ви менi його подасте?
   - Добре, - сказала Надiя.
   Алла чула все, вона була блiдiше простирадла.
   - Товаришi пасажири. Всi сидять тихо i без панiки збирають свої документи i грошi, - голосно, але спокiйно сказала Надiя. - Наш вагон вiд'єднався вiд поїзда, нам треба всiм стрибнути з вагона.
   - А! А! - почалися крики.
   - Ой, ой, ой! Боже, допоможи!
   - Федю, ми помремо, Федю?
   - Без тисняви ??i панiки! - владно крикнула Надiя. - Берiть дiтей, грошi, документи. Всi по одному пiдходимо до виходу, ми з молодим чоловiком будемо допомагати всiм, не бiйтеся, треба стрибати.
   - Тьотю, - Полiна взялася за руку Надiї.
   - Полiно, одягай рюкзак, я допоможу зiстрибнути.
   - Молодь, чоловiки стрибають першими, бiжать за вагоном i ловлять дiвчат, жiнок, дiтей! - командувала Надiя. - Як вас звати?
   - Iван, - вiдповiв батько хлопчика. - Вово, не бiйся, будемо, як в бойовику, пам'ятаєш, ми крутi стрибаємо з поїзда? - умовляв батько сина.
   - Пам'ятаю.
   - Не боїшся?
   - Нi, - сказав Вова, чмихаючи носом.
   - Я зстрибну, а тебе тiтка подасть.
   - Ми з Iваном зараз допоможемо зiстрибнути всiм, не хвилюйтеся, вiрте, ми допоможемо! По одному прямуємо до виходу. У других дверей органiзуйте теж, - голосно i чiтко говорила тiтка Надiя.

*

   - Я Зоя Андрiївна, iнструктор з фiзкультури, - кричала по-спортивному одягнена жiнка, - хто на другий вихiд, йдiть за мною. Речi, якi можна залишити, залишайте у вагонi.
   Надiя i Полiна пiдiйшли до дверей i вiдкрили її. Почали стрибати хлопцi. Вони бiгли за вагоном, ловлячи дiвчат. Iван подав одному хлопцевi свого сина, той його зловив i вiдвiв вiд полотна. Потiм хлопець побiг слiдом на вагоном, ловлячи жiнок.
   - Алло, Тамаро, йдiть сюди! Полiно, веди Тамару! - кричала Надiя. - Швидше!
   Полiна привела Тамару. Iван i Надiя за руки кинули дiвчинку двом молодим хлопцю i дiвчинi прямо в руки.
   - Стрибай, Полiно!
   - Тьотю, а ти?
   - Я з Аллою, стрибай, хлопець ловить тебе!
  
   Полiна стрибнула, i вони з хлопцем упали в замет.
   Алли не було. Надiя увiйшла у вагон. Алла сидiла нерухомо.
   - Алло, Тамарочку вже спiймали, пiдемо скорiше.
   - Поворот! Поворот! - кричала збожеволiвша Алла.
   Надiя вдарила її по щоках:
   - Без панiки! Рятуй дитину! Пiдемо!
   Алла вщухла i встала. Надiя помiтила старих, що сидiли на сидiннях. Дiдусь молився, цiлував хрест.
   - Дорогi мої, ходiмо, хлопцi вас зловлять, пiшли, дорогi мої, - вмовляла Надiя.
   Люди похилого вiку залишилися сидiти нерухомо.
   - Стрибай, дочко. Куди нам, руки ноги переламаємо, видно, смерть наша прийшла, спаси Господи i помилуй нас грiшних, - сказав один з трьох старичкiв, тих, що грали в карти.
   - Iване, стрибай i лови з хлопцями Аллу, треба її спiймати. Жiнко, що ви все мiшки викидаєте? - кричала Надiя. - Стрибайте i не заважайте iншим! Давайте, вас ловлять! Швидше!
   Iван стрибнув, упав, схопився i побiг слiдом за вагоном. За ним стрибнула жiнка з мiшком. Iван допомiг їй встати.
   - Алло, стрибай! - кричала Надiя.
   - Стрибай, скоро поворот! - кричав Iван.
   - Я не можу, - сказала Алла i вчепилася в поручень.
   - Алло, я буду тебе ловити! Роби як я!
   Надiя зiстрибнула. Iван її спiймав. Вони разом бiгли за вагоном.
   - Алло, давай, стрибай, дорога, прошу! - кричала Надiя з останнiх сил.
   - Стрибай! - кричав Iван.
   - Не можу, - тихо сказала Алла.
   Близько повороту були каменi.
   - Алло! - прокричала Надiя, спiткнулася об камiнь, впала i вдарилася головою.
   Iван присiв бiля неї. Вагон пiшов на крутий поворот. Заскрипiв, перекинувся набiк i почав сповзати по схилу, засадженому мiцними деревами. Iван обiймав за плечi непритомну Надiю i з жахом дивився, як сповзає вагон.
  
   9.
   - Тату, тату, - плакав Вова, смикаючи батька за комiр куртки.
   Iван встав, взяв сина на руки.
   - О, ми стрибали, як в бойовику, так? Ти ж не злякався, синку? - Iван витирав сльози синовi.
   - Нi, - сказав Вова, але сльози продовжували текти по щоках.
   - Ти у мене смiливий хлопчик, ти справжнiй Бетмен. Зараз тато знайде нашу сумку, i ми пiдемо.
   Iван витер носа синовi, взяв його на руки i пiшов шукати речi, якi вiн викинув з вагона.
   - Всi збираємо речi, якi втратили, збираємося разом i йдемо, треба встигнути, поки не темно, тут санаторiй неподалiк, - командувала Зоя Андрiївна. - Там викличемо пiдмогу, повiдомимо про те, що трапилося.
   - Треба подзвонити, - сказав Iван.
   - Я вже намагалася, немає зв'язку, очевидно, вишки немає, - вiдповiла Зоя Андрiївна.
   - Дiвчина зламала ногу, - зiтхнув хлопець.
   - Так, накладаємо шину. Шукайте палицю, шарф. Треба, щоб її несли два мiцних хлопця, - командувала iнструктор з фiзкультури.
   - Ми понесемо, ми разом їхали, - сказав один спортивний хлопець.
   - Зiбрали речi? Рештi ми вже не зможемо допомогти. Там жiнка розбилася i чоловiк. Невдало впали, - шкодувала Зоя Андрiївна.
   - I ще одна жiнка, - зiтхнувши, сказав Iван.
   - Збираємося всi разом, - командувала iнструктор, накладаючи шину i перев'язуючи ногу дiвчинi. - Потерпи, люба. Жiнко, що ви свої мiшки збираєте! Вам би самiй дiйти, а не те, що мiшки везти. Це ж треба, i вiзок викинула з вагона!
   - Я не можу кинути, за товар грошi не заплаченi, хто менi компенсує збитки? Залiзна дорога? - запитала жiнка, збираючи свої пожитки.
   - Бом-м-м! Бом-м-м! - долинуло здалеку.
   - Я ж кажу, тут i монастир недалеко, за санаторiєм, в тiй сторонi дзвiн, туди i йдемо. Всi зiбралися? Пiшли! - крикнула Зоя Андрiївна i повела всiх через лiс.
   У метушнi нiхто не помiтив вiдсутностi Полiни i маленької Тамари.
  
   10.
   Коли Надiя допомагала всiм стрибати з вагона, Полiна йшла за вагоном з Тамарою. Вона бачила, як тiтка вмовляла зiстрибнути перелякану Аллу. Потiм Полiна побачила, як впала тiтка i вдарилася головою. Дiвчина в шоцi присiла i дивилася, як чоловiк обняв Надiю i залишив її нерухому. Тамара присiла навпочiпки поруч з Полiною i шморгала носом.
   У Полiни не вкладалося в головi, що сталося. Нi, цього не може бути. Нiзащо не може бути. Так не буває! Розум її вiдмовлявся приймати таку реальнiсть. "Я проти!", - кричала в душi Полiна. Проти вагона, що зiйшов з рейок, ковзає по схилу i ламає дерева. Проти снiгу, проти сонця, проти всього! Куди це вони пiшли? Чому вони кинули її тiтку, адже це вона допомагала пасажирам зiстрибнути з цього страшного вагона.
   - Тьотю! - що сили закричала Полiна, не стримуючи слiз. - Тьотю!
   Тамара замерзла, стала плакати i кликати маму.
   - Зараз, Тамарочко, зараз, давай долоньки потру, - Полiна зняла рукавички Тамари, стала дути на маленькi пальчики, зiгрiваючи їх своїм диханням.
   - Тепло? Зiгрiлися? - запитала вона i одягла рукавички дiвчинцi. - На, бери свою ляльку. А хочеш, я її понесу?
   - Я сама, - вiдповiла Тамара, беручи i притискаючи ляльку до себе.
   - Ходiмо, дiвчатка, - раптом почула Полiна. - Що ж вони забули про дiтей? Дiвчата, ходiмо, по слiдах, поки не стемнiло.
   - Тьотю Надю, ти прокинулася! - зрадiла Полiна. - Тiтусю моя!
   - Пiшли, чуєш дзвiн, там монастир. Що ж ви зi всiма не пiшли? Адже замерзнете в лiсi.
   - Як же я могла тебе кинути, тьотю?
   - Дурненька ти моя! Тамарочко, пiдемо, дорога!
   Надiя повела дiвчаток по слiдах групи Зої Андрiївни, сподiваючись, що iнструктор з фiзкультури знала дорогу, по якiй вела людей до санаторiю.
  
   11.
   Час минав, швидко настали сутiнки. Маленька Тамара йшла повiльно, раз у раз кликала маму.
   - Ми не доберемося, треба десь перечекати, вiдпочити i зiгрiтися. От молодь, чом горло голе? Застебни куртку доверху, капюшон одягни, - турбувалася тiтка. - Ось, вiзьми мiй шарф, зав'яжи хрестом поверх шубки Тамарi, щоб не замерзла.
   Полiна обмотала кролячу шубку Тамари теплим тiтчиним шарфом, сама застебнула блискавку i одягла капюшон поверх шапки. Холод став не так пронизувати, тепле хутро стримувало вiтер. На ногах у Тамари були валянки, а у Полiни були уггi, зсередини вкритi натуральною овечою вовною. Тi самi уггi, над якими смiялася Карина. Зараз уггi не давали замерзнути ногам.
   - Йти ще далеко. Нести Тамарочку важко, а вона втомилася, йде повiльно. Хоч би зустрiти якесь житло, допоможи, Господи, - благала тiтка.
   Мороз до вечора мiцнiшав. Раптово серед дерев показався маленький будиночок з колод, з невеликими сiньми. Надiя зрадiла.
   - Слава Богу, - сказала вона. - попросимося на нiчлiг.
   Постукали в дверi, нiхто не вiдгукувався. Дверi були не замкненi. Увiйшли в сiни, оббили снiг з взуття. Заглянули в дверi. В домi топилася пiч, на столi лежав буханець запашного хлiбу i стояв гарячий чайник, з горлечка якого йшов парок. Поруч стояв зварник, звiдки доносився аромат незвичайного чаю з гiлочок плодових дерев, смородини i м'яти. Гостi застигли на порозi, безперервно спостерiгаючи за палаючими полiнами, якi потрiскували в печi. Увiйшов господар, знiмаючи кожушок.
   - Що ж ви стали бiля порога? Проходьте, зiгрiйтеся, випийте гарячого чаю з хлiбом, - запрошував вiн.
   Вони зайшли до невеличкої кiмнатки з пiчкою, столом, табуретками та лiжком.
   - Роздягайтесь, сiдайте бiля вогню, зiгрiйтеся, - запросив гостинний господар.
   Вiн вiдламав шматок запашного хлiбу i простягнув Полiнi, вона взяла, подякувавши господаря. Другий шматок, м'якше, вiн вiдламав Тамарi. Вона з жадiбнiстю накинулася на хлiб. Випивши чаю, Тамара зiгрiлася i дiдусь поклав її на лiжко. Дiвчинка заснула.
   - Спи, скарбе мiй, - сказав дiдусь, вкриваючи Тамару теплою ковдрою.
   - Дякую вам, дiдусю. Як iм'я ваше? Може, допомогти вам чим? - запитала тiтка.
   - Прохором батьки прозвали. Ти, радiсть моя, вiдпочивай, працi сповнилася. А у мене, все є, що треба менi, все Бог дав.
   У дiдуся на полотнянiй сорочцi висiв великий мiдний хрестик. Полiна i Надiя теж зiгрiлися, подякували за запашний хлiб i смачний чай.
   - Чи є вода, дiдусю, чайник набрати, на ранок закип'ятити? - запитала Надiя.
   - Колодязь зовсiм недалеко, - вiдповiв дiдусь.
   - Я води принесу, - зголосилася Полiна.
   - Одягни мiй кожушок, курточку залиш, стане в нагодi, - сказав дiдусь.
   Полiна одягла дiдусiв кожушок i вийшла на вулицю. Глянула на синє небо, всiяне зорями. "Кажуть, до морозу", - подумала дiвчина. Мiсяць свiтив так яскраво, що бiля будиночка здавалося свiтло, нiби лiхтар горiв. А в самому лiсi, серед величезних ялин було темно. Полiна придивилася в темряву, побачила неподалiк обриси колодязя i попрямувала до нього. Раптово вона зупинилася, побачивши бiля криницi силуети двох хлопцiв.
   - А що, дiвчинка нiчого, - почула вона.
   Полiна щосили рвонула назад, але, тiкаючи вiд них, вона провалилася в якусь яму. Хлопцi пiдiйшли до ями.
   - От, дурна, - сказав один.
   Полiна упiзнала голоси тих вiдморозкiв з вагона. Здогадка осiнила її. "Ймовiрно, аварiя з вагоном трапилася неспроста, а завдяки їм, якщо вони по лiсi вночi бродять", - подумала вона.
   - Так, ну її, нехай сидить, поки не замерзне, - сказав другий, - пiшли, Льохо.
   - Може, дiстанемо, повеселимося, - сумнiвався Льоха.
   - Для веселощiв у мене щось iнше приховано, - сказав Дiмон i засмiявся.
   Хлопцi пiшли. "Самiй не вибратися", - подумала Полiна. Раптом вона почула голос тiтки:
   - Полiно, де ти?
   - Тьотю, я тут, допоможи.
   Тiтка пiдiйшла до ями.
   - Зараз, пошукаю мотузку.
   Вона пiшла до криницi, вiдв'язала вiд вiдра ланцюг з кiлець з алюмiнiєвого сплаву i простягнула його Полiнi. Та мiцно вхопилася за нього, Надiя намотала ланцюг на руку i витягла Полiну. На руцi залишився синець вiд довгастих ланок. Надiя вiднесла ланцюг назад до колодязя, прив'язала вiдро i набрала води для чаю.
   - Уггi мокрi, там вода була на днi, - сказала Полiна.
   - Зараз обсохнеш в будинку, i мої чоботи взуєш, - сказала тiтка, входячи в сiни.
   - Що, холодна водичка? - запитав дiдусь. - Сiдай, грiй ноги, обсихай i чобiтки поруч постав.
   Полiна зняла кожушок.
   - Дiдусю, ви все знаєте? Ви заздалегiдь знали, що я в яму потраплю? Щоб куртку не забруднити, сказали кожушок одягнути? - запитала Полiна.
   - Прозорлива яка, - сказав дiдусь, посмiхаючись. - Ти, радiсть моя, ще доктором будеш, тобi нiяк не можна застудитися, курточка тобi ще потрiбна додому дiстатися, на навчання ходити.
   - Дiдусю, я не на доктора вчуся, я на журналiста, - уточнила Полiна.
   - Ось я i кажу, доктором будеш, - посмiхався дiдусь. - Здобувай чесноти на землi, земне перебування є лише мандрiвкою до небесного Царства.
   - А що це за яма бiля будинку? - запитала Полiна.
   - Там, радiсть моя, камiнь лежав, а я його пiдняв та на мiсце i перенiс.
   - Великий, напевно, камiнь, дiдусь, важкий.
   - Всякому по силi його. Ви грiйтесь, та поспите трохи, я пiду, обiйду свої володiння, - дiдусь перехрестився на образок, що висiв у кутку.
  
   12.
   Вранцi дiдусь напоїв гостей чаєм, пригостив запашним хлiбом, i вони зiбралися в дорогу.
   - Взувай мої чоботи, не замерзнеш, недалеко вже, - сказала Надiя племiнницi.
   - А ти в мокрих пiдеш? - запитала Полiна.
   - Вони пiдсохли, недовго вже, - вiдповiла тiтка.
   - Вiдведи їх, дочко, достав неушкодженими, а ми з тобою ще побачимось, настраждалася ти, радiсть моя, треба тобi вiдпочити, - сказав дiдусь.
   - Дякую, батюшка, - Надiя поцiлувала руку старця.
   - Iдiть по цiй стежцi, нiкуди не звертайте, вона вас до мiстка i доведе. Благослови, Господи, - дiдусь перехрестив дiвчаток, - йдiть, радостi мої, це вам в дорогу.
   Дiдусь дiстав з кишенi i дав дiвчинi полотняний пакетик з сухариками.
   - Дякую, - сказала Полiна.
   - Дякую, - вклонилася Надiя i вони вирушили в дорогу.
   У лiсi було снiжно i красиво.
   - А тут вовки є? - запитала Тамара.
   - Якi тут вовки, тут люди ходять, всiх вовкiв розполохали, - сказала Полiна i подивилася запитливо на тiтку.
   - Може, заєць, який i пробiжить, - сказала Надiя, - а он на деревi дятел, бачиш, в червонiй шапочцi.
   Дiвчата стали розглядати дятла, який перескакував вниз по стовбуру сосни.
   - А кого вiн шукає? - запитала Тамара.
   - Там жучки пiд кору ховаються, а дятел їх знаходить i клює, - вiдповiла тiтка. - Яка краса!
   Полiна подивилася на високi ялини. На кiнцi кожної гiлки були свiтлi голочки нового приросту, а в серединi ялин виднiлися сухi густi гiлки, голки на них давно опали. На кiнцях мiцних дорослих гiлок виднiлися шишки. Особливо багато їх було у верхiвок.
   М'який пухнастий снiг рипiв пiд ногами, вони йшли по стежцi, зазначенiй дiдусем. Дорiжка була вузька, нiби одна людина ходила по нiй, акуратно ступаючи i намагаючись не топтати зайвий снiг.
   - Полiно, не холодно в чоботях? - запитала тiтка.
   - Нi, тепло, - вiдповiла Полiна. - Тьотю, а це дзвонить той монастир, куди ми їхали?
   - Так, вiн. На ранкову службу звуть. Тамарочко, ти втомилася? - запитала Надiя.
   - Я до мами хочу, - шмигнула носом дiвчинка.
   - Мама далеко, малятко, ось вiдведу вас з Полiною в монастир, пiду маму твою шукати, добре?
   - Добре.
   - А сухарик хочеш? - запитала Полiна.
   - Я пити хочу, - вiдповiла Тамара.
   - Потерпи, скоро прийдемо, вас сестри напоять, нагодують, обiгрiють, - пообiцяла Надiя.
   - Тьотю, а люди, якi пiшли вчора з тiєю жiнкою, по-моєму, Зоєю Андрiївною, вони дiйшли?
   - Раз ми їх в лiсi не зустрiли, значить дiйшли. А як ти вчора в яму потрапила?
   - Менi зустрiлися тi двоє неадекватних, якi на вокзалi були. Це я вiд них тiкала.
   - Значить, вони бродили по лiсi, але ж вони з вагону не стрибали.
   - Тьотю, це точно вони вагон вiдчепили, обкурилися i творили, не вiдали що. Через них люди загинули.
   - Може, вони i самi в лiсi замерзли. Ось батькам горе! - сказала тiтка i перехрестилася.
   - Тьотю, а чому в ямi вода була?
   - Напевно, пiсля вiдлиги. Пiдтануло, з потiм морозець невеликий, пухнастий снiг випав. Ось ти ноги i промочила.
   - Тьотю, дивись, а он мiсток, про який дiдусь говорив!
   - Вiн нам вказав пряму дорогу до монастиря, щоб ми не обходили через санаторiй, це гак години на три ходу з Тамарочкою. Ось майже i дiйшли! Спасибi батюшцi!
   Вони ступили на мiсток, з середини якого було видно куполи золотоглавого монастиря.
   - Слава тобi, Боже, дiсталися, - тiтка перехрестилася на храм. - Тепер недовго вже, через годину будемо в монастирi.
   - Тамарочко, давай руку, - сказала Полiна. - Чи не замерзли пальчики?
   - Нi.
   - А нiжки?
   - Теж нi. Тiльки Мiла замерзла, - сказала дiвчинка, притискаючи до себе ляльку.
   - Скоро зiгрiємо Мiлу, - пообiцяла Полiна.
  
   13.
   На входi в монастир до дiвчаток пiдбiгли двi молодi черницi.
   - Це ви дiвчинки, якi залишилися в лiсi? Про вас всi тiльки i говорять! Кинулися вас шукати. Ось радiсть-то яка! - голосила сестра.
   - Треба батюшцi сказати, знайшлися дiвчинки, слава тобi, Господи, - перехрестилася iнша черниця.
   До них пiдiйшла матiнка:
   - Пiдемо, голубонько, - сказала вона Надiї, - сестри подбають про дiвчаток.
   Надiя погладила по головi Тамарочку, трохи обiйняла Полiну i сказала на прощання:
   - Полiно, я вас з мамою дуже люблю, живiть за мене. Про мене не турбуйтеся, менi вже легко i добре.
   Полiна стояла в здивуваннi. "Що означають слова тiтки? Вона нiби попрощалася? Чому?" - думала вона.
   - Пiдемо, малятко, - сказала одна сестра. - Як тебе звати?
   - Тамара, - вiдповiла дiвчинка.
   - Пiдемо, Тамарочко, дiвчинко моя, я тебе нагодую, зiгрiєшся, - сестра повела дiвчинку в трапезну.
   Друга сестра сказала Полiнi:
   - Пiдемо, мила, поставимо свiчки Божої матерi i Господу за ваше чудове спасiння. Як тебе величати?
   - Полiна, - вiдповiла дiвчина.
   Вони увiйшли в храм Успiння Божої Матерi. Полiна перехрестилася. Трепет охопив її, вона дивилася на величезнi iкони на стiнах, на виразнi очi Божої Матерi i Спасителя. Вони з сестрою пiдiйшли до свiчнику i сестра дала свiчки Полiнi. Вони запалили їх i сестра стала тихенько молитися:
   - Дякуємо Тобi, Господи, за порятунок чад. Дякую Тобi, Пречиста Богородице, за Твої молитви про спасiння чад Твоїх.
   Полiна не знала iншi молитви, крiм "Отче наш". Вона пошепки прочитала молитву, серце її було сповнене подяки i любовi. На очi накотили сльози.
   - Говори: "Матiр Божа, дякую Тобi за чудесний порятунок", - почула Полiна голос сестри.
   - Матiр Божа, дякую Тобi за чудесний порятунок, - повторила Полiна i перехрестилася.
   - Пресвята Богородице, спаси нас, - шепотiла сестра.
   - Пресвята Богородице, спаси нас, - вторила їй дiвчина, звертаючи свiй погляд до iкони Пречистої.
   - Помолися тут, до iкон прикладися, я батюшцi скажу, що ви знайшлися, - сказала сестра и вiдiйшла.
   Полiна дивилася, як вiдвiдувачi храму ставили свiчки, цiлували iкони. Вона теж пiдiйшла до аналоя, на якому лежала iкона Спасителя и поцiлувала її. Потiм вона приклалася до iкони Богородицi. Полiна, як i iншi вiдвiдувачi, стала обходити iкони и прикладатися до них. Побачивши посеред iнших iкону Серафима Саровського, вона стала, як укопана, i дивилася на неї, не зводячи очей.
   - Полiно, пiдемо? Що з батюшки Серафима очей не зводиш? - запитала сестра, яка повернулася.
   - Нас цiй дiдусь вночi в своїй хатинцi прихистив, - вiдповiла Полiна.
   - А як звали, чи не говорив батюшка? - запитала здивована сестра.
   - Сказав, що Прохором батьки назвали.
   - А яка у нього хатинка?
   - Дерев'яна, з колод, попереду маленькi сiнi.
   - А що ти ще запам'ятала?
   - Мiдний хрестик у нього на грудях. Нам говорив ласкаво: "Радостi мої".
   - Так вас сам батюшка Серафим шанував! Це диво! - перехрестилася сестра. - Треба батюшцi нашому и сестрам розповiсти! Ти не уявляєш, яке велике диво з вами сталося! Сам Серафим Саровський прихистив вас на нiчлiг!
  
   14.
   Полiна йшла в трапезну з сестрою. Вона взяла мобiльний, подарований їй тiткою, i перевiрила зв'язок. Мобiльний працював, вона подзвонила мамi.
   - Слава Богу, ти подзвонила донечко! - радiла Веронiка. - З тобою все гаразд?
   - Так, - вiдповiла Полiна.
   - Я дуже хвилювалася, коли побачила вранцi репортаж по телебаченню. Все думала, в якому ви вагонi їхали. А вiд вас не було дзвiнка. Як твої справи? Як тiтка?
   - Добре. Її вiдвели матiнки. I Тамару повели.
   - Ви в монастирi?
   - Так.
   - Ми були в тому, останньому вагонi, зараз все добре, ти не турбуйся, мамо.
   - Ви були в тому вагонi? - з жахом перепитала Веронiка. - У вас точно все добре?
   - Так, мамо, не хвилюйся.
   - А хто така Тамара?
   - Це дiвчинка шести рокiв, дочка попутницi нашої. Її мама не зiстрибнула.
   - Так ви стрибали з вагона?
   - Так, мамо, але тепер все добре. Ми прийшли в монастир.
   Веронiка плакала на тому кiнцi телефону.
   - Мамо, не плач, про нас подбали сестри.
   - Слава Богу, ви цiлi, а то я собi мiсця не знаходила, - шморгала носом мати.
   - Мамо, я пiду поїсти, я потiм ще подзвоню.
   - А як там тiтка Надя?
   - Вона пiшла з матiнкою.
   - Гаразд, донечко, передавай їй привiт.
   - Добре, мамо.

*

   Пiсля трапезної Полiна пiшла в монастирську крамницю. Вона розглядала iкони, книги. Потiм побачила книжечку "Великий Серафим - святий Саровської пустелi" i вирiшила купити її. Ще вона купила свiчок, щоб поставити бiля iкон, до яких її тягнуло, як магнiтом. Скiльки подiй сталося за одну нiч! Поки Полiна не могла до кiнця усвiдомити, що ж сталося. I взагалi було не зрозумiло, куди подiлася тiтка. Тамарочку вона бачила, вона всюди ходила з сестрою. Її зустрiчали iншi сестри, гладили по головi, цiлували. Сказали, що скоро приїде батько Тамари i забере її.
   Полiна йшла монастирським подвiр'ям. Назустрiч їй вийшла Зоя Андрiївна.
   - Що ж ти вчора не пiшла з усiма? I дiвчинку з собою залишила? - звернулася Зоя Андрiївна.
   - Ви ж кинули мою тiтку, - сказала Полiна.
   - Ми їй не могли нiчим допомогти. Я шкодую, вона загинула, - сказала жiнка.
   - Нi, вона не загинула, це вона привела нас з Тамарою в монастир, - сказала дiвчина.
   Iнструктор з фiзкультури з подивом дивилася на Полiну.
   - Як привела? Вас не рятувальники знайшли?
   - Нi. Ми прийшли з тiткою.
   - Ото справи! До речi, завтра буде автобус, всiх постраждалих вiд подiї безкоштовно вiдправлять додому. Ти поїдеш?
   - Так, запишiть нас з тiткою.
   Iнструктор з недовiрою подивилася на Полiну i записала в зошит: "плюс два мiсця".
  
   15.
   Веронiка була на роботi. Наближався час обiду, коли їй подзвонили:
   - Доброго дня? Ви знаєте Надiю Ярославiвну Крушинiну?
   - Так, я її сестра, - вiдповiла з тривогою Веронiка.
   - Шкодуємо, ваша сестра загинула пiд час аварiї вагона електрички. Вона рятувала iнших людей до останньої хвилини.
   - Це помилка, цього не може бути. Моя сестра привезла мою дочку i дiвчинку Тамару в монастир.
   - Помилки немає, при нiй були документи на iм'я Надiї Ярославiвни Крушинiної.
   Веронiка нiчого не могла зрозумiти. Її кинуло в жар, долонi стали мокрi.
   - Вам треба з'явитися пiсля трьох в морг лiкарнi номер п'ять для впiзнання, - сказали на тому боцi. - При собi мати документи, що пiдтверджують родиннi зв'язки.
   Як обухом по головi.
   - Веронiко, ти зблiдла, що трапилося? - запитала Лiлiя Олександрiвна, колега по роботi.
   - Я нiчого не зрозумiю, таке сказали! - сльози полилися з очей Веронiки.
   Вона стала набирати номер Полiни.
   - Полiно, донечко, з тобою все в порядку? - вона ледве стримувалася, щоб не розридатися.
   - Так, я пообiдала.
   - А де тiтка?
   - Я її не бачу, не знаю, куди вона пiшла. Мамо, завтра буде автобус додому, ми приїдемо.
   - Вас привезуть?
   - Так, мамо, кажуть безкоштовно. Всiх, хто був в тому вагонi, розвезуть по домiвках.
   - Добре, донечко, бувай, - сказала Веронiка.
   - Мамо, ти засмучена?
   - Нiчого, донечко. Буду чекати тебе. Цiлую.
   - I я, матусю

*

   - Ну що? - запитала Лiлiя Олександрiвна.
   - Не знаю, що й думати. Полiна в монастирi, каже, завтра їх привезуть. Надiї з нею немає. Сказали пiсля трьох приїхати на впiзнання. Менi ще треба додому за документами.
   - Ну i їдь, я скажу Миколi Петровичу, цьому старому волоцюзi, що у тебе форс-мажор.
   - Дякую, Лiлiє Олександрiвно, менi так не хочеться до нього йти самiй. Не вистачало ще з ним зустрiтися зараз.
   - Не хвилюйся, вiн на нарадi, буде пiсля обiду. До мене якось вiн не посмiє приставати, - посмiхнулася Лiлiя Олександрiвна.
   Всi у вiддiлi знали, що чоловiк у Лiлiї вiдповiдальний чиновник, тому Микола Петрович нiколи не дозволяв собi приставати до неї з залицяннями.
   - Добре, я побiгла, - Веронiка склала сумку i попрямувала до дверей.
   - Щасти тобi, Веронiчко. Нехай все добре закiнчиться. Тримайся, дорога, не втрачай надiю, - напучувала колега.
   - Дякую, Лiлiє Олександрiвно, тiльки надiя тане з кожною хвилиною.
   - Пiти з тобою?
   - Нi, я впораюся, бувайте.
  
   16.
   Пiсля лiкарнi Веронiка зателефонувала чоловiковi. Вона намагалася стримуватися.
   - Вiталiку, термiново приїжджай додому, - говорила вона.
   - Що трапилося?
   - Надя загинула. Я сьогоднi була на упiзнаннi. Це вона, - розридалася Веронiка.
   I вона розповiла, як їй зателефонувала Полiна, як потiм подзвонив якийсь чоловiк.
   - Я нiчого не розумiю. Полiнка говорила, що це Надiя привела їх з дiвчинкою в монастир. Ну, як таке може бути? - плакала вона.
   - Веронiко, я зараз виїду останнiм автобусом, близько о пiвночi буду вдома. Заспокойся, випий валер'янки. Треба органiзовувати похорон?
   - Обiцяли все дати, труну, вiнки, могилу, мiсце. Всiх загиблих ховатимуть поруч, на одному кладовищi, якщо родичi не захочуть ховати окремо.
   - Але ти ж не повезеш Надю додому ховати поруч з чоловiком? У неї ж там нiкого немає.
   - Нi, звичайно, тут я буду доглядати за могилою. Завтра привезуть Надю до нас. Полiна теж завтра приїде. Для неї буде удар. Вона так любила Надю. Уявляєш, вона в повнiй впевненостi говорить, що Надя привела їх в монастир. Боюся я за Полiнку.
   - Нiчого, вона впорається, вона розумна дiвчина. Ти, Веронiко, випий заспокiйливого, вiдпочинь, завтра важкий день. Я побiг на вокзал, чекай.
   - Акуратно! Чекаю! Вiталiку, з вокзалу вiзьми таксi. Або краще вранцi приїжджай, щоб не їхати вночi.
   - Будеш тепер власної тiнi боятися? Постараюся приїхати сьогоднi, все, бувай.

*

   Веронiка пiшла на кухню, випила валерiану i поклала валiдол пiд язик, щемiло серце. Вона не знаходила собi мiсця. Потiм вона згадала, що Надiя подарувала їй книгу "Молитовний щит православного християнина". Веронiка знайшла її в книжковiй шафi i сiла полистати. "Акафiст за померлого", - прочитала вона. Знайшовши потрiбну сторiнку, вона прочитала: "Читається щодня протягом сорока днiв по смертi". Веронiка пiшла на кухню, знайшла свiчки i запалила одну. Вона почала повiльно читати, стоячи перед iконою: "Обраний Заступнику i Первосвященику, за порятунок свiту грiшного душу Свою Ти поклав". Язик не слухався. Читала дуже повiльно, ледве промовляючи слова, стежила за наголосом. Читала акафiст вперше. Коли десять рокiв тому померла її мати, вона не читала, всiм розпоряджалися її тiтка i дядько, сестра i брат матерi. Їй було тодi неповних тридцять п'ять, вона мало що тямила в цих справах, тiльки хiба що замовити сорокоуст в церквi та з'їздити прибратися на могилi. Ось тепер Надю, улюблену сестру треба ховати. "Чому ж я не навчилася у Надi, як робити, що? - горювала Веронiка. - Де її душа зараз? Невже це вона i справдi вела дiвчаток в монастир?".
   "Алiлуя, Алiлуя, Алiлуя", - перехрестилася вона i продовжила читання першого iкоса.
   Дочитавши акафiст, Веронiка присiла i стежила за тлiючою свiчкою. Посидiвши трохи, вона вiдкрила "Молитовний щит" i стала його вивчати.
  
   17.
   На подвiр'я монастиря приїхали два невеликих автобуса. Всi, хто хотiв їхати назад додому, збиралися бiля автобусiв. До Полiнi пiдiйшов чоловiк, який тримав за руку маленьку Тамару.
   - Дякую, Полiно, що ти не кинула Тамарочку, за все спасибi. I тiтцi твоїй спасибi, що намагалася врятувати Аллу, - сказав чоловiк.
   - А що з Аллою? - запитала Полiна.
   - Вона не вижила i дитина загинула, - сказав з гiркотою чоловiк. - Дякую, Тамарочка цiла.
   - Ви теж їдете з нами? - запитала Веронiка.
   - Так, ми поховаємо Аллу там, де вона народилася, мама її так захотiла, їй так легше буде, хоча Аллу вже не повернеш, царство їй небесне, - сказав чоловiк Алли.
   Тамара була сумна, вона нудьгувала за мамою. Веронiка дивилася по сторонах, сподiваючись, що тiтка ось-ось пiдiйде. Але її не було.
   - Займаємо мiсця в автобусi, - сказала жвава Зоя Андрiївна.
   Полiна бачила, як входили хлопцi i дiвчина на милицях з гiпсом на нозi. Сiли чоловiк з дружиною, яким дiдусь розповiдав, як вирощувати помiдори. Всi бажаючi вмiстилися в одному автобусi. Тiтка Надя не прийшла. Тамара сидiла попереду з татом. Зоя Андрiївна сiла поруч з жiнкою, яка збирала свої сумки з товаром. Поруч з Полiною сiла жiнка, рокiв сорока.
   - Поїхали! - сказала Зоя Андрiївна водiєвi.
   - От спасибi, що органiзували транспорт, - сказала сусiдка Зої Андрiївни.
   - Так, доставлять з комфортом, автобус хоч i невеликий, але теплий, зручний, - хвалила iнструктор з фiзкультури. - А ви, я бачу, без сумок?
   - Я вже розпродала товар, вiддала оптом, дешево, щоб швидше додому поїхати. Так, оце така подорож.
   - На мiсцi аварiї комiсiя працює, - сказала Зоя Андрiївна. - Кажуть, хлопцi вiдчепили вагони.
   - Ось паразити, стiльки людей загинуло через них! - в серцях сказала продавщиця.
   - Кажуть, вони самi потонули, коли переходили рiчку. Думали, лiд замерз, а вiн був тонкий, пiсля вiдлиги. А рiвень води високий. Загалом, згинули в рiчцi.
   - Ой, горе батькам! - заголосила сусiдка.
   - Полiно, це ваш шарф? - запитав батько Тамари, подаючи теплий шарф дiвчинi.
   - Це тiтки, - вiдповiла Полiна.
   - Дякую, вiн грiв Тамарочку, вiзьмiть, - сказав чоловiк.
   Полiна взяла шарф, склала його i доторкнулася їм до своєї щоки. "М'який", - подумала вона i поклала його в рюкзак.
  
   18.
   У дверi подзвонили. Веронiка встала, щоб вiдкрити дверi. Побачивши Полiну, вона кинулася її обiймати.
   - Донечку! - заплакала Веронiка.
   - Мамо, чому в тебе чорна хустка? - запитала Полiна, побачивши матiр в гiпюровiй хустцi.
   - Тiтка Надя, - не закiнчила фразу Веронiка.
   - Вона знайшлася? - зрадiла Полiна.
   - Її привезли, вона загинула.
   - Не може бути, - не повiрила Полiна.
   - Вона вдома, йди, попрощайся, - сказала мати.
   - А як же чоботи?
   - На нiй були чомусь твої чоботи. Ви обмiнялися?
   - Так, вона вiддала менi свої, коли я промочила ноги в ямi.
   Полiна увiйшла в кiмнату. Вона пiдiйшла до труни, вiдкрила покривало, вiдвернула рукав i побачила на руцi слiд вiд ланцюга.
   - Мамо, як же так, адже вона витягала мене з ями, а сестри менi сказали, що сам Серафим Саровський нас пустив погрiтися в дiм, - заплакала Полiна.
   - Навiть мертва Надiя не могла залишити вас в бiдi, тому i вiдвела вас в монастир. Видно, вищi сили допомагали їй, якщо сам Серафим Саровський пустив вас на нiчлiг, - сказала Веронiка, витираючи сльозу.
   Полiна сiла поруч з матiр'ю на диван.
   - А ти пам'ятаєш, яка була дурна, що не цiнувала життя? - запитала Веронiка.
   - Матусю, рiдна, - Полiна обняла матiр. - Чому ж тiтка всiм допомагала стрибати з цього злощасного вагона, а сама, зiстрибнувши, все одно загинула?
   - Видно, так Бог вирiшив.
   - А батюшка Серафим сказав їй: "Вiдведи їх, дочко, достав неушкодженими, а ми з тобою ще побачимось, настраждалася ти, треба тобi вiдпочити". Я добре запам'ятала цi слова. Я ж тодi нiчого не зрозумiла, я думала, що це просто дiдусь, а виявилося, сам Серафим Саровський.
   - Як же ти дiзналася?
   - Сестри сказали. Змушували мене кiлька разiв переказувати про чудо. Кажуть, радiсть моя - так батюшка Серафим називав. Я його впiзнала на iконi.
   - Чудеса, - не могла усвiдомити все почуте Веронiка.
   Вона взяла книгу.
   - Дивись, це тiтка Надя менi подарувала. Менi треба за неї акафiст читати. Сиди, слухай.
   Веронiка стала бiля iкони i почала читати.
   - Я з тобою постою, - сказала Полiна i стала поруч.
   Веронiка прочитала акафiст, перехрестилася. Прийшла бабуся сусiдка.
   - Веронiко, треба за Надю псалтир почитати. Якщо хочеш, ми з Марiєю Василiвною, почитаємо.
   - Звичайно, хочу, Ганно Федорiвно, спасибi, що пiдказали.
   - Зараз прийдемо, - сказала сусiдка i пiшла за Марiєю Василiвною.

*

   Всю нiч мати i дочка проплакали бiля труни дорогої людини. Вранцi з'їхалася рiдня. Прийшов батюшка з дияконом вiдспiвувати Надiю. З благословення батюшки поховали Надiю на монастирському кладовищi. Сюди прагнула її душа, тут вона i упокоїлася.
  
   Пiслямова
   Зараз я перебуваю у вiцi моєї тiтки Надiї. Я давно закiнчила унiверситет, вийшла замiж за Костю i у нас народилися два чудових сина. Зараз вони дорослi. Ми живемо дуже щасливо.
   Я часто згадую свою тiтку, чудо, яке сталося з нами, зустрiч з Серафимом Саровським.
   Менi, звичайно, дуже соромно за той мiй малодушний вчинок, коли я вирiшила отруїтися через любов, через зраду. Шкода, але Микита погано закiнчив. Вiн в прагненнi за багатством все-таки одружився на Ельвiрi, але незабаром вiн їй набрид, вона знайшла нового залицяльника, а Микиту викинула на вулицю без коштiв. Вiн спочатку перебивався у друзiв, поки остаточно не спився i не замерз одного разу холодної зимової ночi. Шкода, адже вiн в юностi був хорошим хлопцем. Видно, не можна купити за грошi щастя, здоров'я i сiм'ю.
   Завдяки моїй тiтцi Надiї i нашiй подорожi довжиною в одну нiч, я багато чого зрозумiла, навiщо Бог дав нам життя, як його треба прожити, i "покласти душу свою за друзiв своїх", як це зробила моя тiтка.
   Я вiрю, що моя тiтка в раю. Але при цьому ми часто їздимо в монастир, ходимо на могилу до раби Божої Надiї i нiколи не забуваємо замовити службу за упокiй її душi. Царство їй небесне.
   А пророцтво батюшки Серафима, що я стану доктором збулося. Але це вже iнша iсторiя.
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"