Життєпис дiда Якова Бублика (1905-1999), блаженного красного козака вiльної України i святої Русi.
Iсторiя українського народу, трудових i бойових козакiв-християн Поднiпров'я багата на славнi iмена, на достойних людей, яких варто навiть через багато рокiв згадувати добрим словом, життєвий досвiд яких вписаний у Вiчну Книгу Життя заслуговує на те, щоб його зберегти i розказати для наступних поколiнь. В цьому контекстi хотiлось би, щоб люди iнколи згадували i дiда Якова Бублика, простого i грiшного трудового козака-християнина з теренiв Поднiпров'я 20 ст., який як мiг i умiв словами i дiлами, так само як i його дiди-прадiди, грiшнi воїни Христовi нашого регiону з незапам'ятних часiв, сповiдував вiру у Триєдиного Небесного Владику, Бога-Христа, Красне Сонце Правди i Його Вiчне Вiйсько, який удостоївся видiти великi i страшнi дiла Божi, кару Небесного Владики одним i спасiння, благодать i милiсть iншим, який сподобився у рiдному селi заступництва Святої Троїцi, удостоївся пройти дорогами життя серед великих бiд i небезпек, побачив не лише багато горя, але i багато радостi, прожив цiкаве i багате на людей i подiї життя i навiть побачив своїх правнукiв. Красний козаче дiду Якове, моли Триєдиного Небесного Владику, Бога-Христа за нас грiшних! Вiйсько Боже - Вiйсько Вiчне! Господи, помилуй!
Ходив дiд по Правдi i Богу молився,
Ходив як умiв i натхнення було...
Багато вiн бачив, багато навчився,
Багато усього мимо його пройшло...
Стоїть в Степу Вiйсько пiд Прапором Правди,
Це Вiйсько здолати не може нiхто
Хто Вiйсько побачить, на землю той пада
I кається швидко у своїх грiхах...
Отже почнемо. Дiд Якiв, точнiше Якiв Бублик народився в селi Капустинцi Пирятинського повiту Полтавської губернiї Росiйської iмперiї, 5 жовтня 1905 року.
Простий i грiшний красний козак i робочий християнин дiд Якiв Бублик народився 4 жовтня 1905 року у родинi приписних християн села Капустинцi Пирятинського повiту Полтавської губернiї.
Батько Якова, дiд Павло Бублик був кравцем, веселим i жвавим, гарно танцював, дуже любив це дiло, особливо танцювати гопака. В селi дiд Павло за свою жвавiсть заслужив вуличне прiзвисько Чмiль, а Якова вiдповiдно звали Малим Чмiлем, Чмiликом.
Якiв з дитинства рiс слухняною, жалiсливою i людинолюбною дитиною. Ось один з багатьох епiзодiв, який показує цi особливостi характеру малого козаченяти. Прибiг якось малий Якiв зi школи i жалiється батьку, дiду Павлу:
- Тату мене хлопцi набили.
А дiд Павло взяв лозину i погнав назад в школу:
- Так i ти з ними тодi бийся.
Але вiдомо, що дiд Якiв битися не любив i практично не бився, але з дитинства старався рiшати питання добрим словом, з любов'ю i миролюбством, шляхом злагоди i взаємної згоди.
Вiдомо з уривкiв спогадiв його самого i рiдних, що в часи юностi малий Якiв грав з сiльськими хлопцями в карти, або був присутнiй при цьому дiлi. I з якоїсь причини, хтось з них схопився за ножа, а дiд Якiв став їх розбороняти, схопився за ножа рукою - i порiзав сухожилля на долонi. Так в нього травмоване сухожилля i залишилось на все життя.
Крiм того у Якова одна рука була зламана, шматок кiстки стирчав з лiктя. Коли i як це сталося невiдомо, але вiдомо, що цi травми потiм послужили дiду Якову добру службу, адже його не взяли на фронт, вiд чого вiн можливо по молодостi страждав, але у старшому вiцi точно був радий, адже прожив вiдносно мирно все своє життя, не вбивши за своє життя нi одної людини, на вiдмiну вiд багатьох людей його поколiння, яким довелося це робити в тих чи iнших обставинах (пiд час громадянської вiйни 1920х, в часи встановлення радвлади на селi в 1930х або воюючи на фронтах в 1940х).
Нащадок трудових i бойових козакiв-християн Київської Русi-України, людей Бога-Христа i Його Вiчного Вiйська, людей вiльної України i святої Русi, приписних козакiв i приписних християн з села Капустинцi Пирятинського повiту Полтавської губернiї, вiльних людей по волi Божiй, а не царськiй чи панськiй як вони себе нерiдко бачили i позицiонували. В мiру сил приймав участь у збереженнi i передачi нащадкам нашої народної козацько-християнської свiтоглядної традицiї воїнiв Христових, вiльних людей по волi Божiй, а не царськiй чи панськiй, людей Бога-Христа i Його Вiчного Вiйська, людей вiльної України i святої Русi так як її бачив i розумiв. Царство небесне i вiчна пам'ять. Вiйсько Боже - Вiйсько Вiчне. Господи, помилуй!
Дiд Якiв, Якiв Павлович Бублик - простий український вiльний i красний трудовий козак, позапартiйний i самозваний комунiст i нацiоналiст, народився в звичайнiй сiльськiй родинi простих православних трудових козакiв-християн Поднiпров'я, мужикiв-гречкосiїв Київської Русi-України з дiда-прадiда, людей вiльної України i святої Русi, вiльних по волi Божiй, а не царськiй чи панськiй в селi Капустинцi Пирятинського повiту Полтавської губернiї, згодом у складi Полтавської, Черкаської, а потiм i Київської областей (Яготинський район) в середовищi людей, у свiтоглядi яких з дiда-прадiда були присутнi поняття Степу Безкрайнього, Вiчного Синього Неба, Сонця Красного, Сонця Правди, Бога-Спасителя i т.д. Успiшно поєднував вiру у Бога i справжню радянську владу як соцiальну демократiю, суспiльне народовладдя, а також любов до рiдної землi i народу, до вiльної України i її людей, тобто патрiотизм, народництво-нацiоналiзм, чесна, порядна i трудова людина-козак, в чомусь грiшна (а хто без грiха?) але вiльна по волi Божiй, а не царськiй чи панськiй, достойний нащадок своїх предкiв, богобоязних i працьовитих, але волелюбних i правдолюбних трудових i самозваних козакiв i мужикiв Полтавщини.
По вуличному сiм'ю називали Чмiлевi (у Павла Федотовича було прiзвисько Чмiль), а Якова Павловича часом - Чмiлик.
Охрещений по православному обряду 5 жовтня 1905 року у селi Капустинцi у церквi на честь Архистратига Михаїла, про що зроблений вiдповiдний запис у метричнiй книзi: "Iаков, его родители - села Капустинец крестьянин Павел Феодотов Бублик и законная жена его Елизавета Андреевна, оба православные и восприемники - села Капустинец крестьянин Василий Прокофьев Красножен и девица крестьянка Наталия Феодотова Бублик". Таїнство хрещення здiйснювали священник Григорiй Григор'єв Бiлiнський i псаломщик Георгiй.
Прожив довге i непросте життя, багато побачив i пережив, спiлкувався з багатьма людьми, багато знав, але на жаль далеко не все встиг розповiсти i передати рiдним i близьким, учням i друзям, далеко не все вони хотiли i могли сприйняти з його багатого життєвого досвiду. Цiнував в людях щирiсть, вiдкритiсть, чеснiсть, поряднiсть, доброту i людянiсть.
Судячи з спогадiв з дитинства виховувався у свiтогляднiй традицiї трудових козакiв-християн, мужикiв-гречкосiїв, корiнних жителiв краю, тих самозваних i самопроголошених козакiв, вiльних людей по волi Божiй, якi з давнiх-давен жили i господарювали на українськiй землi, землеробствували, майстрували i торгували, ростили дiтей i онукiв, а якщо, не дай Бог, приходили скрутнi часи не питаючи нi в кого дозволу, на власний розсуд вставали на захист прав i свобод своїх рiдних i близьких, свого народу i рiдного краю. Разом з тим з дитинства не любив i не толерував насилля, власним прикладом в мiру свої сил доводив, що всi життєвi питання i протирiччя можна вирiшити здоровим глуздом i добрим словом до обопiльної згоди обох сторiн.
Мав добре почуття гумору ("шутяка" за спогадами односельцiв), був простий зi всiма людьми, охайний, любив чистоту ("чи не один на все село мiг пройтися у бiлому костюмi"). Вмiв знайти пiдхiд до кожного, був "нестрогий".
З дитинства рiс небайдужим до долi свого народу, людей вiльної України i святої Русi, жителiв своєї країни i регiону, людей з якими жив поряд i людства в цiлому. Цiкавився iсторiєю, був свiдомим того, що належить до унiкального народу, людей, якi яких тiльки назв i самоназв за свою iсторiю не приймали i не придумували - в т.ч. люди, руськi, українцi, скiфи, татари, ординцi, європейцi i звiсно ж козаки - в смислi "вiльнi люди (по волi Божiй)".
Був свiдомим того, що його предки як i бiльшiсть людей рiдної Малоросiї (Київської Русi-України) в XVII-XIX ст. були поневоленi царською владою, позбавленi багатьох людських прав i свобод, зокрема їм було заборонено називатись дiдiвською самоназвою "козак", "вiльна людина по волi Божiй, а не царськiй чи панськiй". З великою повагою i любов'ю ставився до рiдного народу, його iсторiї i культури, був гордий того, що походить з "мужикiв", тобто простих людей з народу, звичайних, нереєстрових, козакiв, вiльних людей з волi Божої, а не царської, крiпакiв i гречкосiїв, якi на Українi XVII-XX ст. становили основну частину суспiльства.
Мабуть одним з перших у сiм'ї i серед братiв (пiсля Кузьми) навчився читати, став "книжником". На все життя зберiг повагу до книжного слова, вважаючи, що наука (зокрема книжна) вiдкриває перед людьми новi горизонти i свiти, активно пiдтримував вивчення грамоти серед членiв родини, численних родичiв, друзiв, знайомих i односельцiв. Хоч звiсно в цьому мабуть був не одиноким, а швидше типовим представником перших поколiнь радянської молодi з усiма її перевагами i недолгiками. Зiбрав вдома чималу бiблiотеку, де поряд великою кiлькiстю книг з хiмiї та бiологiї стояли також книги з фiзики, математики, радянської матерiалiстичної фiлософiї, iсторiї та художньої лiтератури. Не раз говорив, що таке дороге задоволення як наука i освiта, доступ до книжного слова стали можливим для таких як вiн, простих людей з народу не в останню чергу завдяки перемозi радянської влади, народовладдя пiд червоними прапорами, яка вiдкрила всiм доступ до шкiльної i вищої освiти, до бiблiотек i книжного слова.
За спогадами однокласницi i односельчанки, яка з ним разом вчилася, лише двi людини в їх класi закiнчили школу з похвальним листом - вона i Якiв Павлович.
Як i бiльшiсть людей його поколiння пiдтримував утвердження народовладдя в регiонi i появу Української Республiки в 1920х роках. Схоже саме в цей час, в юнацькi роки, свiдомо вирiшив стати народним вчителем, щоб в мiру своїх сил допомагати розвитку українського радянського суспiльства i його людей, виховувати пiдростаючi поколiння.
Судив людину по її людяностi, а не по її мовi, вiрi чи походженню. Цьому сприяло як сiмейне виховання так i життєвий досвiд. За своє життя спiлкувався з людьми рiзних народiв, мов, вiр, походження i свiтоглядiв - українськими комунiстами i нацiоналiстами, росiянами з рiзних куточкiв Росiї i Радянського Союзу, євреями, нiмцями можливо також циганами, поляками та iн.
Варто звернути увагу, що незважаючи на тi казки, якi зараз розказують, Якiв Павлович як i бiльшiсть людей регiону в радянський час не забували, що вони козаки i нащадки козакiв, вiльних людей, вiльних людей по волi Божiй. Тому, коли зараз кажуть про "козаче вiдродження", "вiдродження родової пам'ятi" i протиставляють сучасну епоху радянськiй - варто все ж таки пам'ятати про наявнiсть великої кiлькостi радянських людей, якi теж як i всi нерiдко страждали вiд недолiкiв радянської системи народовладдя того перiоду, вiд неможливостi часом вiдкрито сказати вголос те що знаєш i думаєш, але якi проте хто б там що не казав завжди пам'ятали хто вони i звiдки, якого роду-племенi i чиїх батькiв.
В 1917-1923 рр. коли на просторах Росiйської iмперiї i України вiдбувалася революцiя i вiйна на захист народовладдя, були проголошенi Українська i Росiйська Радянська Федеративна Республiки, а згодом Радянський Союз Якiв був ще дитиною. Однак вiн теж був сучасником цих подiй, згодом багато спiлкувався з учасниками цих подiй, в т.ч. з числа родичiв i односельчан. Як i багато людей регiону розглядав цi подiї як цiлком закономiрний i справедливий результат багатовiкової боротьби українського i iнших народiв регiону за правду, свободу i народовладдя проти несправедливої системи влади, царського самодержавства, узурпацiї влади невеликою групою людей. Те, що вiдбувалося трактувалося як пiдтвердження правдивостi прадiдiвської козацької науки про вiльних людей по волi Божiй, про життя i правду, про суспiльство i взаємовiдносини мiж людьми, яка в незапам'ятнi часи була самим життям дана предкам-степовикам i передавалася вiд поколiння до поколiння, спасаючи i захищаючи простий козацький народ вiд усяких лих i напастей.
Був досить чутливий до людського горя i страждань. Пiсля трагiчної загибелi братiв Кузьми, а потiм i Данила з цього приводу дуже болiсно переживав ("тужив"), навiть вголос плакав, що чули i чому випадково стали свiдками його сусiди.
В молодостi як i багато людей його поколiння потрапив пiд вплив фiлософського матерiалiзму, але войовничим атеїстом нiколи не був i хоч в церкву не ходив (в т.ч. тому, що вчителям в тi часи це категорично заборонялося), судячи за все вiрив у Бога хоч i сприймав його у вiдповiдностi до власних уявлень i життєвого досвiду, так само як i люди його поколiння - швидше як Життя, Правду, Справедливiсть, Iстину, Добро, Любов та iн., в мiру свої сил старався жити по совiстi. Варто вiдмiтити, що пiдтримуючи новi форми народовладдя в регiонi, розвиток науки i пов'язаного з нею матерiалiстичного свiтогляду негативно ставився до войовничого безбожництва, нищення духовної iсторико-культурної спадщини людства i україноруського козацького народу минулих столiть, руйнування храмiв та iн. розглядаючи це як форми нетерпимостi до чужої думки. Можливо в молодостi як i бiльшiсть молодих людей його поколiння у 1920-1930 рр. занадто палко i некритично сприймав безбожництво i радянську матерiалiстичну фiлософiю, але варто наголосити що навiть якщо так нi вiн, нi його брати судячи зi спогадiв родичiв i односельцiв участi у руйнуваннi церкви у селi Капустинцi не приймали i не схвалювали.
В 1936-1940х рр. жив i працював вчителем в селi Шрамкiвка. Жив в квартирi у своєї двоюрiдної сестри Анастасiї, яка була одружена з Антоном Андрiєвичем Довгим. Учив їхнiх дiтей читати книжки. Також в той час за їх спогадами у нього нiбито був роман з "секретаршою". Хто була ця секретарша i що там було насправдi - нiхто не знає. Якби там не було в цей перiод жив окремо вiд своєї другої дружини i рiдної дочки, судячи за все важко переживав трагiчну смерть своєї першої дружини i шукав розради у навчаннi, роботi i спiлкуваннi з iншими людьми.
Взагалi дуже боляче переживав всi тi болючi протирiччя i конфлiкти в українському, радянському центральноєвразiйському i всесвiтньому глобальному суспiльствi, свiдком яких йому довелося бути протягом свого довгого i багатого на рiзноманiтний досвiд життя. Одне з питань, над яким вiн задумувався i шукав вiдповiдь все своє життя - як помирити рiзнi напрямки захисникiв народовладдя в Українськiй Республiцi 1917-1991 рр. пiд червоними i синьожовтими прапорами та їх нащадкiв i iдейних спадкоємцiв, як допомогти українцям усвiдомити себе частиною вiльного людства нашої планети, вiльними людьми по волi Божiй, а не царськiй, панськiй чи ще чиїйсь, як зберегти i захистити народовладдя, мир, злагоду, благополуччя i добробут на землях України.
У Бога вiрив, цiнував у людинi доброту, розум, чеснiсть, поряднiсть, оцiнював людей незалежно вiд їх поглядiв на релiгiю, з повагою ставився до людей якi пропагують i утверджують вiчнi цiнностi, тому судячи за все i представникiв церковної iєрархiї оцiнював в цiлому, пов'язуючи благодать, якою надiлена та чи iнша людина переважно з її особистими якостями, а не з її положенням у суспiльнiй чи церковнiй iєрархiї. Очевидно несприйняття значної частини особливостей церковного життя i церковних канонiв у Якова як i у багатьох представникiв його поколiння i середовища було пов'язане не з якоюсь специфiчною "безбожнiстю" як це нинi намагаються трактувати люди малознайомi з тодiшнiми реалiями, а з недостатнiм рiвнем православної богословської освiти серед широких масс населення (в Росiйськiй iмперiї вiд простих християн часто вимагалась бездумне виконання приписiв i настанов без їх належного пояснення i розумiння), массовим розчаруванням народу у представниках церковної iєрархiї, якi в багатьох випадках безаппеляцiйно пiдтримували представникiв царської влади i прихильникiв конттреволюцiї (бiлогвардiйцi i нацiоналiсти), навiть якщо це порушувало основи основ православної вiри, якi ними ж в iнших випадках проголошувалися (на зразок "не роби iншим того, що собi не бажаєш", "не змiшуй свiтськi справи з церковними" та iн.) i в кiнцевому пiдсумку споконвiчним, козацьким, народним розумiнням вiри, як справи iндивiдуальної, як безспосереднiх стосункiв Бога i людини (людства) в якi не мають права вмiшуватися i якi не мають права судити iншi люди - а отже права людини, як вiльної iстоти з волi Божої самiй обирати свою вiру - навiть якщо це наївна вiра червоних козакiв у швидкий схiд над всiєю землею Сонця Правди i Свободи, у "безбожний" радянський матерiалiзм тощо.
Мав добре почуття гумору. У своєму свiтоглядi поєднував вiру у Бога (Вiчне Життя, Iстину, Добро, Справедливiсть) i радянську матерiалiстичну фiлософiю, певною мiрою визначав себе як i багато сiльських людей його поколiння самобутнiм, беспартiйним комунiстом, в сенсi людини, яка стоїть за правду, свободу i народовладдя для всiх без винятку, готова поступитися власним благом заради суспiльного (в розумних межах звiсно ж), будучи радянським вчителем в церкву не ходив i в партiю не вступав. Все життя, навiть в часи репрессiй розмовляв українською мовою (про що говорять спогади дiтей та родичiв) за що ледве не був арештований. В цьому вiдрiзнявся вiд частини братiв, якi переїхавши в мiсто змушенi були частково або повнiстю перейти на росiйську мову. Разом з тим був добре знайомий i поважав великоруську культуру i лiтературу, мiг вiльно спiлкуватися росiйською мовою.
Текст вiтальної листiвки, написаної Яковом Павловичем сiм'ї своєї дочки Анастасiї з приводу свята Великого Жовтня: "Дорогi рiднi! Поздоровляю вас з наступаючим святом Великого Жовтня! Вiд всiєї душi бажаю Вам всього найкращого у вашому життi! Батько"
З юностi не терпiв насилля - нi приймати в ньому участь нi використовувати його як метод вирiшення проблем. Судячи з його розповiдей на формування твердої позицiї по цьому питанню на нього справив сильне враження випадок, свiдком i учасником якого був у юностi - у його присутностi розiгралася бiйка мiж сiльськими хлопцями через якусь дрiбницю, звiдкись з'явився нiж - i його рiзонули по руцi, зачепили сухожилля - на все життя залишився шрам, пальцi в цьому мiсцi трохи гiрше згиналися. Шукав можливостi прожити життя у радостi, мирi i трудах праведних i Бог йому у цьому помiг, хоча горя i неправди людської бачив на своєму довгому вiку чимало, мусив багато пережити, пiзнати i простити.
З дитинства i юностi тянувся до науки. Багато читав. Свiдомо обрав фах викладача, вважаючи освiту важливою складовою суспiльного розвитку. Ймовiрно на його вибiр вплинули люди, якi його оточували i навчали, в т.ч. цiлком можливо, що серед них була i Людмила Григорiвна Бiлiнська, донька священника села Капустинець, яка у 1920х роках працювала вчителькою у сiльськiй школi i серед учнiв якої був i Якiв.
Серед однокласникiв Якова Павловича у цей час був в т.ч. I.I. Кулiнський.
Судячи з розповiдей Якова Павловича i спогадiв його рiдних в 1930-х його викликали до мiсцевих органiв НКВД i пропонували спiвпрацю на громадських засадах. Вiдмовився, пояснюючи тим, що немає вiдповiдних якостей. Ледве не попав сам пiд репрессiї, але обiйшлося, завдяки допомозi брата, вiйськового офiцера, який в цей час гостював вдома.
У 1930-х разом з сiм'єю i односельчанами пережив голод, село було на чорнiй дошцi. Ледве вижили. Дочка згадувала, що її суп iз лободи. Бачив на власнi очi те, що вiдбувалось, в цi часи як i багато жителiв регiону розчарувався в правлячих радянських керiвниках, однак не в самих принципах народовладдя пiд червоними (i жовто-блакитними) прапорами, якi були сформульованi людями регiону у непростi часи революцiї i вiйни за народовладдя 1917-1923 рр. До кiнця життя висловлювався, що мовляв засади радянської влади були правильнi, однак радянське керiвництво вiд них вiдступило вже починаючи з 1920-1930х рр., зрадивши людей, якi йому довiрились.
Мабуть вже в 1920-1930х роках почув i познайомився з таким суспiльним явищем i поняттям як український нацiоналiзм i його неоднозначним впливом на суспiльне життя. Дитинство Якова пройшло в часи революцiї i утвердження народовладдя в регiонi, в часи народно-визвольних змагань, утвердження Української Республiки. Мав можливiсть особисто спiлкуватися з очевидцями i учасниками цих подiй з числа родичiв, друзiв, односельцiв чи просто людей його i старшого за нього поколiнь. Судячи за все вже тодi чув самi рiзнi думки i враження з цього приводу. Подiляв точку зору людей, якi стверджували, що Українська Республiка - це держава українського народу, людей, предки яких вiками жили на цих землях, з їх унiкальною мовою, iсторiєю i культурою. Але разом з тим був свiдком i сучасником неадеквату, пов'язаного з цими iдеями, тому себе з ними не ототожнював.
У 1935-1940 рр. вчився на бiологiчному факультетi Київського Нацiонального Унiверситету iменi Т.Г.Шевченка.
Пiзнiше працював вчителем хiмiї i бiологiї у селах Капустинцi i Шрамкiвка. Невеликий перiод часу був директором школи у селi Шрамкiвка, а також завiдував районним вiддiлом освiти.
15.08.1940 - вчитель бiологiї V-X класiв у Шрамкiвськiй середнiй школi.
Пiд час вiйни як працiвник освiти мав бронь, перебував у селi на протязi всього перiоду оккупацiї, у бойових дiях участi не брав, чимало знав i розповiдав рiзноманiтних життєвих iсторiй про взаємодiю мiсцевого населення з нiмцями.
Перед приходом нiмцiв закопав свiй партбiлет на березi рiчки поблизу села, чому були свiдки. Пiсля повернення радянської влади бiльше його не викопував.
Давним давно, ще в 1970х люди старшого вiку нiбито згадували, що в 1941 роцi група капустян, зокрема Я.П. Бублик разом з I.П Карпенком зустрiчали нiмцiв хлiбом-сiллю, нiбито щоб нiмцi бiльш лояльно поставилися до села i його жителiв. За спогадами iнших односельчан такого не було i офiцiйних згадок про це немає. Наскiльки це вiдповiдає дiйсностi достеменно вже навряд чи хто скаже. Документи про той непростий час в Капустинцях за неактуальнiстю були знищенi в далеких 1990х.
У 1941-1943 рр. пiд час оккупацiї жив у рiдному селi. Спiлкувався з нiмцями з числа офiцерiв i солдат, якi перебували в селi (деякi здається навiть проживали у хатi), бачив що в цiлому вони такi ж люди як i українцi. Однак поряд iз цим бачив i горе i несправедливiсть, якi супроводжували оккупацiю України єврофашистами, переслiдування колишнiх сiльських радянських активiстiв, зраду частини односельцiв, якi пiшли в полiцаї та iн. Судячи за все в черговий раз переконався як у перевазi прадiдiвської iдеї людяностi так i в тому, що при всiх її недолiках демократiя, народовладдя або в термiнологiї його поколiння - радянська, червона, народно-комунiстична влада набагато бiльш повно цi загальнолюдськi цiнностi, права i свободи виражала, у порiвняннi з єврофашизмом чи нацiоналiзмом.
Сiмейний переказ деяких односельчан зберiг iсторiю про те, що в 1941 роцi Якiв Бублик разом з Iваном Карпенком зустрiчали нiмцiв хлiбом-сiллю при в'їздi в село. Враховуючи поширену практику того часу це могло бути зроблено за завданням партiї, з метою органiзацiї радянського пiдпiлля на мiсцях. Також це могло бути зроблене за власною iнiцiативою, щоб налаштувати нiмцiв бiльш лояльно до мiсцевого люду i зменшити кiлькiсть жертв серед мирного населення. На пiдтвердження цiєї версiї говорить також те, що i Якiв Бублик i Iван Карпенко як могли з Божою помiччю пережили вiйну, в коллаборацiонiзмi не звинувачувалися i жили у селi ще багато рокiв, залишили по собi переважно гарнi спогади.
Заслуговує уваги i перiод життя Якова Павловича у 1940х рр., вiдносно якого збереглися дещо суперечливi спогади. Так вiдомо, що за спогадами його колеги, сусiда i далекого родича Федора Федоровича Перешивки, якi зберегла його родина, Якiв Павлович пiд час перебування нiмцiв у селi виявляв певну лояльнiсть до нiмецьких окупантiв, зокрема був присутнiй з портретом Шевченка на урочистiй зустрiчi i торжественному молебнi за участю "нацiонального" попа з цього приводу. А також спогади про те, що направив до жiнки Федора Федоровича баби Ольги нiмцiв (типу "дружина комуняки") i тi запросто її могли убити, але пожалiли, що з дитиною (дочка), її баба Надежда в сльозах привела та почала благати, - "покрутились та пiшли". Ще один епiзод - нiбито вирiзав портрети червоних вождiв iз пiдручникiв. Документи, якi це пiдтверджують чи спростовують мають бути в архiвах, якщо їх не знищили (як це було зроблено в 1990х з архiвами Капустинської сiльради). З iншого боку вiдомо про непростi стосунки i затяжний конфлiкт Якова Павловича з Федором Федоровичем, в процесi якого було немало взаємних образ. Вiдомо про неоднозначне ставлення Якова Павловича до комунiстiв (який в певний перiод був у партiї, сам до них належав, потiм зневiрився, потiм знову повернувся до цiєї теми), якi з одного боку принесли в село освiту, свободу i певний розвиток, з iншого боку завдали рiдним i близьким, рiдному селу, народу i країнi немало горя. Судячи за все Якiв Павлович розмiрковував над епохою сучасником якої був все своє життя i врештi решт змирився, вiдкинув свої образи i простив всiм, здобувши мир у душi. Так само як i його сусiд i колега Федор Федорович.
В селi збереглись також наступнi спогади: "батько Зiньковського був дяком до революцiї. За спогадами односельцiв був директором школи в Капустинцях при нiмцях. Спас кiлькох євреїв (дiтей i жiнок), якi проживали у мiсцевих людей, попередивши їх про каральнi акцiї з боку нiмцiв (загрозу арешту) Капустинцях. 9-10 березня 1943 року проводив днi Тараса Шевченка. В цi днi проводилась служба Божа (яку нiби проводив батько Зiньковського, який жив разом з ним), декламувались вiршi, спiвались пiснi. Серед iнших людей за спогадами односельцiв у цих заходах нiби брав участь i мiсцевий вчитель Якiв Павлович Бублик".
Пiсля звiльнення села вiд нiмецької оккупацiї був свiдком того, як багатьох хлопцiв i чоловiкiв забрали в Червону Армiю i чимало з яких як згодом виявилося недостатньо навченi i озброєнi загинули на Букринському пладцармi, факт, який в його очах схоже черговий раз пiдтвердив нехтування правлячим радянським керiвництвом iнтересами звичайних радянських громадян, а отже i iдеями радянського народовладдя.
У 1943-1946 рр. був директором Капустинської школи. Пiсля нього став Кривопал, а потiм Добровольський. Майже одразу пiсля звiльнення села, 21 серпня 1941 року зайнявся органiзацiєю шкiльного навчання, не дав "пустити в розход" i "порубати на дрова" залишки шкiльного реманенту - парти, дошки та iнше приладдя. Вже 1 жовтня 1943 року за його участю запрацювала школа.
1.10.1943 - завуч та вчитель бiологiї 5-10 класiв у Капустенськiй середнiй школi.
20.03.1944 - завiдувач Ковалiвським РВНО.
20.08.1944 - директор Капустенської середньої школи.
23.08.1945 - вчитель бiологiї i хiмiї 5-10 класiв Капустенської середньої школи.
На 8 вересня 1965 року трудового стажу - 31 рiк, 9 мiсяцiв, 7 днiв, про що є запис у трудовiй книжцi.
1 листопада 1967 року звiльнився з посади вчителя VII-X класiв у зв'язку з виходом на пенсiю по старостi згiдно наказу ?104 по Капустинськiй с/ш вiд 1.XI.1967.
Залишився у пам'ятi учнiв (з їхнiх слiв) як чудовий вчитель, який їм дав грунтовнi знання i просто корисний життєвий досвiд, органiзовував дозвiлля, возив на екскурсiї.
Цiкавився спортивними досягненнями, був футбольним вболiвальником, зокрема вболiвав за київське "Динамо".
Також цiкавився суспiльними справами, iсторiєю, лiтературою i культурою.
За сiльським звичаєм за спогадами вiдвiдував родичiв "на храм", що черговий раз пiдтверджує, що пiдтримуючи здоровi по своїй сутi iдеї радянської фiлософiї вiдносно свiтобудови, суспiльного життя чи народовладдя Якiв Павлович як i немало людей його поколiння разом з тим нi вiд вiри в Бога нi вiд дiдiвських звичаїв як таких не вiдрiкалися i не цуралися.
В старшому вiцi схоже подiляв старий дiдiвський український козацький свiтогляд, що у кожної людини є право власного вибору у що їй вiрити i як їй поводитися. Україноруську козацьку духовну спадщину сприймав позитивно, однак критично ставився до спроб вирiшити тi чи iншi суспiльнi проблеми шляхом насилля - вiдчувалося, що звик вирiшувати питання миром, через обговорення i спираючись на здоровий глузд. Судячи з обривкiв спогадiв на стiйку вiдразу до насилля вплинув якийсь випадок у дитинствi чи раннiй молодостi, коли сiльськi хлопцi у його присутностi посварились, потiм почали "гратись ножиком" i йому прийшлось їх розбороняти, через що залишився шрам на долонi на все життя.
Вiдносив себе до українських народних безпартiйних комунiстiв, людей, якi благо суспiльства, громади ставлять вище блага власного, а благо загальнолюдське вище блага представникiв окремого народу, якi прихильникiв народовладдя у формi радянської влади, побудованої на основi євангельської заповiдi взаємодопомоги мiж людьми i помочi нужденним - як i бiльшiсть людей з його оточення i поколiння. До тих, хто називав себе нацiоналiстами ставився неоднозначно, судячи за все добре усвiдомлював, що серед них як i серед тих, хто називав себе комунiстом були рiзнi люди - адже з одного боку в молодостi, в 1930х сам ледве не "загримiв" тiльки через те, що викладав учням уроки українською мовою, також дуже ймовiрно, що мав нагоду спiлкуватися як з учасниками боротьби за народовладдя 1917-23 рр. так i з фронтовиками чи звичайними людьми, якi бували на землях захiдної України у 1930-80х рр i якi могли розповiсти про спiлкування i взаємодiю з мiсцевими людьми з власного життєвого досвiду.
Вiрив у Бога-Спасителя в тому чи iншому виглядi (в т.ч. у виглядi Вiчних Життя, Правди i Добра) i в Царство Боже як Царство Правди у але маючи з цього приводу свою думку мало про це говорив i нiкого не переконував, можливо враховуючи обстановку того часу або через особливостi свого характеру особливих розмов на цю тему схоже не вiв. До церковних служителiв як i до можновладцiв судячи з усього особливої поваги не виявляв - дивився i взаємодiяв з людиною з огляду на її особистi якостi, а не на її звання чи посаду. Червоне козацтво, комунiзм, особливо безпартiйний i боротьб радянську владу сприймав як боротьбу за правду, свободу i соборне народовладдя, за благо трудового козацько-християнського народу вiльної України i людства, разом з тим досить критично i неоднозначно ставився до тих чи iнших особистостей, особливо радянських можновладцiв сучасної йому епохи, велику кiлькiсть їх рiшень i вчинкiв розглядав як ганебнi i помилковi, як вчинки iродiв i душогубiв, вчинки людей, якi негiднi зватися справжнiми комунiстами чи червоними козаками вiльної України.
В останнi роки спiльного життя з дружиною часом уходив з хати до сусiдки. Цiлком можливо, що ходив просто поспiлкуватись, перепочити вiд сiмейного життя, але дружина сильно переживала, що вiн її зраджує, нервувала, ображалася i сварилася з ним. Дехто з односельцiв теж був такої думки. Що там було насправдi достеменно невiдомо, однак вiдомо, що Анастасiя, дочка дiда Якова одного разу приїзджала до батька, щоб заступитися свою прийомну матiр i крiпко з ним посварилася, на деякий час стосунки мiж ними стали прохолоднiшi. Хоча що там було насправдi - один Бог святий знає.
Судячи з розмови з братом Миколою, яка мала мiсце пiд час їх зустрiчi у 1990х роках неоднозначно ставився до розпаду СРСР i проголошення незалежностi України (адже як окрема республiка для нього вона вже i так iснувала, з 1917 року), хоч до перетворень у системi державної влади i управлiння громадськими справами у республiцi i її унезалежнення вiд Москви ставився швидше позитивно - iдентифiкуючи себе українським народним комунiстом разом з тим критично ставився до державної системи СРСР i до її перспектив. На цi речi дивився неоднозначно i фiлософськi, схиляючись до тої думки, що життя продовжується i кращi здобутки i надбання радянських часiв так чи iнакше будуть збереженi i в незалежнiй Українi.
В 1986-1987 рр. сильно захворiв (запалення легень i миготлива аритмiя) i переїхав на постiйне мiсце проживання у село Шрамкiвку до дочки. Родичi вже готувалися його ховати, родичка в Києвi дiстала i закупила для похорон ковбасу (в той час в магазинах був дефiцит, пустi полицi, подiбних продуктiв було дiстати практично неможливо, тому готувалися заздалегiдь). На щастя, не зважаючи на закуплену ковбасу, Якiв Павлович одужав, пiсля цього родичка, яка закупала ковбасу сказала, що мабуть це знак i що вiн буде жити ще багато рокiв. Так i сталося.
Останнi роки життя прожив у сiм'ї дочки Анастасiї i її чоловiка Iвана у селi Шрамкiвка. Дуже радiв спiлкуванню з онуками i правнуками.
В кiнцi життя сказав своїй племiнницi, яка бiдкалася за те, що робиться в країнi: "не плач i не переживай донечко, я i голодовку пережив, i войну i дитинство тяжоле було..."
Помер у 1999 роцi, на 94 роцi життя. Похований у селi Капустинцi, поряд з могилами батькiв i дружин.
В 2005 роцi його учнi i рiднi вшанували його пам'ять, вiдзначивши 100 рокiв з дня його народження.