Хаючи нинi нашу iсторiю 17-20 ст., iсторiю земель i людей Малої, Київської Русi-України у складi Росiйської iмперiї зазвичай забувають, що нашi предки, волелюбнi трудовi козаки-християни Поднiпров'я, вiльнi люди по волi Божiй, а не царськiй чи панськiй, в тих умовах обирали з двох зол менше. Починаючи з Переяславської Ради Вiйсько Запорiзьке i Малоросiя спiвпрацювали з Москвою i Санкт-Петербургом, бо не хотiли бути рабами польських шляхтичiв, кримських ординцiв-людоловiв, туркiв i т.д. Найбiльш страшними були мабуть набiги кримських ординцiв-людоловiв. Саме через загрозу повернення набiгiв людоловiв i старих ординських порядкiв люди готовi були терпiти царський режим, крiпацтво, майнову i сословну нерiвнiсть, вiйськову повиннiсть i багато багато чого iншого. Цар з Москви i Санкт-Петербургу i його посiпаки для бiльшостi населення Малоросiї i Росiйської iмперiї в цiлому видавались меншим жахом чим набiги нелюдiв, iродiв i душогубiв з пiвдня. В основному проблема работоргiвлi в регiонi була лiквiдована лише в серединi-кiнцi 19 столiття - пiсля лiквiдацiї царства Кримського, кровопролитних Кавказських воєн (Кавказ - основний маршут збуту живого товару для людоловiв-работоргiвцiв, нарiвнi з Чорним морем), включення до складу Росiйської iмперiї Кавказу, Закавказзя, Сибiру, Середньої Азiї i Далекого Сходу. Як тiльки бiльшiсть пiдданих Росiйської iмперiї зрозумiла, що древнi ординськi порядки слава Богу вiдiйшли у небуття i до них повороту не буде - десь в цей перiод i почав набувати сили революцiйний рух, який ставив питання про реформи, а то й розпад Росiйської iмперiї, розбудову у регiонi нових, бiльш сучасних i людяних форм народовладдя.