Сталкер - Нiч людства
Самиздат:
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
|
|
|
|
Аннотация:
Тот же сталкер, но на украинском языке. Заранее прошу прощения за косяки!
|
Сталкер. Нiч людства
Людина пожинає плоди еволюцi свого виду i цивiлiзацi§. Всього того чим вона є, i що вона створила.
На галявину, в промiння денного свiтла, з масиву лiсу, оповитого мороком, вийшли двоє.
- Ну ось ми i в чорнiй зонi. З цих пiр маєте робити все що я кажу, i дивитись в обидва ока. Тут патрулiв немає i розраховувати маємо на самих себе. - Заговорив приземкуватий, коренастий чоловiк, в старiй, затертiй вiйськовiй формi. Вiн трохи послабив фiксуючу лямку рюкзака, на грудях. Пильно дивлячись в темнi зарослi лiсу навколо, вiн перевiрив пiстолет в кобурi на поясi i карабiн за плечима. Потай глянувши на свого товариша, що був на вiдмiну вiд нього одягнений в нову унiформу, i майже зливався з середовищем, продовжив,
- Зате тут немає патрулiв, що прискiпуються з приводом чи без. А ти я замiтив, добре вправляєшся зi зброєю.
Супутник зробив вигляд що не замiтив скритого пiдтексту.
- З вiйськових формувань хоч i неохоче, та ще трапляється звiльняють по хорошому. Менi пощастило.
Сталкер, ледь помiтно, здивовано повiв бровою, одночасно вигнувши губи, мовляв давно такого не чув.
- Доречi Блукач, цiкаве в тебе iм'я. Запаснi набо§ раджу далеко не ховати. Тут в зонi може трапитись, що жодного набою не використаєш, а можна всi на одному подиху. Це не з повстанцями перестрiлюватись, чи натовп незгодних розганяти.
Той кого назвали Блукачем зробив знову вигляд що не розчув вiдвертого натяку,
- А виглядає природа доволi мирно. Пташки спiвають, зелень буйним цвiтом квiтне. - В його голосi вiдчулось здивування.
- Ага мирна. - Хмикнув сталкер i рушив в перед, де в ранковому мороцi, розкинулась рiвнина, вкрита пагорбами.
- Пiдемо верхом цього пагорба. Його розрiзає яр. Недуже глибокий. Там можуть ховатись рiзнi тварюки. Так що раджу рухатись швидко i тихо. - Пояснив сталкер i вийняв з кобури пiстолета.
- А чому неможна обiйти? - Запитав блукач, тихо крокуючи за провiдником. Той зупинився i тихо прошепотiв.
- Тут кругом болота. I ми ходимо лише перевiреними стежками. За мною на верх i тихо.
Блукач дерся на досить високий пагорб доки не почув ледь чутного шепотiння сталкера.
- Повзи сюди. Тiльки обережно. Аби тебе не помiтили.
Вiн тихо як його вчили, наблизився до провiдника, що лежав бiля самого краю, не розумiючи навiщо така тиша i обережнiсть. Хоч до його вух i доносились якесь вовтузiння, шурхiт, хрускiт i дивне ричання.
- Поглянь вниз. - Прошепотiв сталкер, непомiтно зазираючи через край вниз. Блукач послiдував прикладу провiдника i ледь не викрикнув. Одночасно з цим його ледь не вивернуло. Його охопив жах, огида, гнiв, прикрiсть. Всi тi вiдчуття, яких вiн ранiше не вiдчував. Рука сама потягнулась до пiстолета, та завмерла на рукiв'§, вiдчувши руку сталкера на плечi.
- Такого там, в бiлих зонах, не побачиш. Вiрно?!
- Да! - Вiдчужено прошепотiв Блукач, не в змозi вiдвести погляду вiд того що бачив внизу, переповнений жалем.
На днi яруги, зграя мутантiв, облiпили тiло, творячи кривавий бенкет. Це була молода дiвчина. Ї§ голова була запрокинута доверху, розкритий рот зацiпенiв, нiби в агонi§. Мертвi очi, були широко розкритi, сповненi жаху. Сплутане довге свiтле волосся, було брудне, втративши свiй чистий свiтлий колiр. Вона була мертва. А §§ тiло було поживою для мутантiв. Ї§ голова безвiльно здригалась, коли жовтi зуби та iкла вiдривали вiд мертвого тiла шматки плотi. Блукач ледь придавив в собi вiдразу i бажання витягнути пiстолета i перестрiляти всю ту погань.
- Облиш зброю. Їй ти вже нiчим не допоможеш. Ходiмо.
Блукач все ще був пiд впливом побаченого. Вони вже двi години як залишили пагорб iз кривавим банкетом позаду. Та вiн нiяк не мiг викинути з голови ту мертву дiвчину.
- Хто вона була? Як ти думаєш?
Сталкер, що йшов трохи попереду знизав плечима, - хто §§ знає. Може сталкер початкiвець. Чи одна з клiєнтiв. Або вигнанка.
- Вигнанка? - Здивовано перепитав Блукач, все ще з гнiвом стискуючи ременi рюкзака, не зрозумiвши останнього епiтету.
- Так, вигнанка. Це тi кого бо§ться влада. I одночасно бо§ться офiцiйно знищити. Таких просто висилають в чорнi зони. Виживають з них одиницi.
- А що то за вухастi маленькi сiрi звiрi, що вовтузились бiля тiла. Спробував Блукач перевести трохи на iншi рейки враження. Не в змозi бiльше думати про мертву дiвчину.
Сталкер коротко засмiявся.
- То зайцi людо§ди. Смiшно таке чути. Еге ж.
- Незовсiм. - Знiтився Блукач, не зрозумiвши сенсу тако§ реакцi§ провiдника.
- Смiшно було б мо§м батькам, аби вони дiзнались що найстрашнiший хижак нашого часу заєць. - А пiсля паузи продовжив хмикнувши, - а мiй дiд помер зо смiху, коли на кiнець побачив такого людо§да на власнi очi. Вiд здивування. Вiн дуже реготав дивлячись як заєць догризає здобич. Як зараз пам'ятаю. - Сталкер хмикнув поволi згадуючи дитинство, i все ще пильно вдивляючись в околицi наближаючого лiсу.
- Слава богу що вони не плодяться як §хнi свiйськi прототипи старих часiв. Взагалi це чи не найдивнiша мутацiя. Сумирний боягуз став хижаком. А от вовки майже не притерпiли змiн. Нi агресi§, нi жорстокостi. Коли довго живеш в зонi всякого надивишся. Хоча щодо мутацiй, скоро ти побачиш одного мутанта. Старого. Зовнi як звичайна людина. Нiяких вiдмiнностей. Але... Та вiн тобi сам розповiсть про свою особливiсть. А там тобi вже вирiшувати що з того правда а що нi. Тут взагалi все вiдрiзняється вiд бiлих зон та сiрих. Там влада планомiрно знищує навiть найменшi мутацi§, створюючи видимiсть того що все пiд контролем. Та попадаючи сюди, розумiєш що то все ширма. А справжнє життя тут.
Важко дихаючи,пiсля довгого бiгу, Блукач на кiнець зупинився бiля дивно§, старо§, кам'яно§ вежi, що колись мабуть була водонапiрною баштою.
- Де цi тварюки? Чи може нам пощастило вiдiрватись. - З надiєю промовив вiн, дiстаючи пiстолет, пильно вдивляючись в посiрiлу вечiрню гущавину лiсу.
- Пощастило. Ага. Цi тварюки витривалi. I вони женуть свою здобич до тих пiр доки та не видихнеться. Їхня мутацiя окрiм зовнiшностi i кровожерливостi, полягає в тому що вони можуть довго бiгти. Та §х мабуть щось лякає тут.
Блукач ще раз оглянувся. Досить велика територiя чиста вiд лiсу. Щоправда декiлька надто великих квiтiв, стоять неподалiк, яскраво рожевими бутонами. Трохи осторонь, стояло щось буре вiд iржi, втрачаючи поволi свою форму.
- Гелiкоптер. - Пояснив сталкер, замiтивши замислений погляд Блукача, що зупинився на старiй iржавiй купi брухту.
- А до тих квiтiв раджу не пiдходити. Це насправдi хижаки. Їдять i в день i вночi. Он де вони, з бокiв обходять.
Блукач вiдiрвався вiд споглядання велетенських рослин-хижакiв i став пильно розглядати потемнiлу вечiрню стiну лiсу, куди вказав провiдник. З-за дерева визирнула одна голова, а поряд з нею ще пара. Теж саме i злiва. Три тварюки визирнули i поволi вийшли на галявину, боязко притискаючись до землi. Тiльки тепер йому випала нагода добре розгледiти потвор. В вечiрньому на пiв мороцi, вкритi короткою шерстю, мутанти мали жахаючий вигляд. Приземкуватi, з могутньою грудною клiткою, очi знаходились по бокам витягнуто§ голови, жахаюче стирчали, по два маленькi, i по два великi iкла, з при вiдкрито§ звiрячо§ пащi. На переднiх ногах Блукач замiтив по два могутнiх кiгтя, здатних роздерти й м'ясо i кiстки одним махом. Та й взагалi, цi потвори мало нагадували маленьких поросят, що розводились, для столу вищого командного складу, з якими були одного роду, як запевняв сталкер. Проте цi, що йшли за ним з провiдником слiдом, були аж занадто кровожерливi, i впертi.
- Ну що бiжiмо далi? - Запитав Блукач, прицiлившись в найближчого мутанта.
- Нi, ми вiчно вiд них бiгти не зможемо. Вони...
Раптом §х розмову обiрвав, чийсь окрик, звiдкiлясь зверху.
- Гей, ви, там внизу! Зброя є?
- Так!
Жваво обiзвалися сталкер i Блукач, трохи агресивно.
- Ну добре. Тодi лiзьте наверх. Ви далеко не втечете вiд цих тварюк. Шукайте з права.
Першим знайшов, так званi сходи, Блукач. В древнiй кам'янiй кладцi, виднiлись сталевi масивнi скоби, що тягнулись до верху.
- Сюди! - Крикнув вiн i впхнувши пiстолет в кобуру подерся наверх. Коли вiн був на серединi шляху до верхiвки, його позвав сталкер,
- Блукач! Дивись на квiти, там один з мутантiв.
Той зупинився важко дихаючи, тримаючись за скобу i глянув вниз. Одна з тварин, обережно пiдiбралася до рожево§ м'якотi квiтки. Мутант заричав, iще бiльше притискаючись до землi, хижо нахиливши на бiк голову. Бiля самого бутона, що здавалось рiс прямо з землi, тварина зупинилась i обережно доторкнулася до квiтки.
Блукач ледь руки не розтиснув, коли велетенськi пелюстки, з маленькими iклами по краях, злетiли вгору з землi, розкидаючи позад себе шлейф землi, i зiмкнулись, утворивши ще одну тьмяно сiру квiтку поверх рожево§. Мутант навiть визгнути не встиг. Величезнi пелюстки квiтки, задриґались, заходивши ходуном, вiд марних спроб мутанта звiльнитись. Та все було марно, мутанту вже було не вирватись. Зате iншi звiрi, обережно обiйшли рослин хижакiв.
- Ну все, одного з'§ли. - Констатував сталкер, i подерся в гору за Блукачем.
Нарештi сам Блукач перевалився через парапет i вiдразу опинився пiд дивним скляним навiсом. За ним з тихим шурхотом перевалився провiдник.
- Хто ви?! - Почувся старий, втомлений голос з темряви, бiля дверей. Обидва остовпiли пiд стволами мисливсько рушницi.
- Сталкер! - Першим озвався провiдник з вечiрньо напiвтемряви.
- А з тобою хто? - Знову запитав той хто тримав рушницю.
- Клiєнт. - Коротко вiдповiв провiдник, ледь всмiхнувшись.
Стволи рушницi зникли в темрявi, i показався силует чоловiка.
- Проходь, раз це твiй клiєнт. - Вiдповiв той i дверi вiдчинились, впустивши в нiчну напiвмряку свiтло ламп з середини.
Блукач заморгав вiд несподiванки, i пiшов слiд за чоловiком, який здавалось йшов наче був дуже втомлений. Та чим бiльше вiн спускався по сходах, тим ставав жвавiшим.
- Вибач сталкер, що так зустрiчаю, мабуть старiю. - Заговорив господар, поволi сiдаючи в крiсло над яким свiтила лампа. Тiльки зараз Блукач розгледiв його. Дуже втомлене обличчя, рокiв пiд шiстдесят на вигляд. Господар поставив рушницю поруч i сказав,
- Розташовуйтесь. Сталкер, можеш сам похазяйнувати на кухнi?
Провiдник протиснувся мiж стiнкою i Блукачем i присiв бiля старого.
- Гей, старий, що з тобою?
- Та так, нiчого, мабуть скоро спати буду спати. Як я втомився вiд цього довголiття.
Блукач всiвся навпроти старого, на iнший диван, поклавши поруч рюкзак. Величезна кiлькiсть свiтла, трохи збила його з пантелику. Навiть в казармах берегли енергiю, а тут ... Вiн навiть не зрозумiв про що старий говорить. Та пiдсвiдомiсть змусила його запитати, розглядаючи дивну карту на стiнi, бiля письмового столу, розкрашену червоними жовтими та зеленими кольорами.
- А скiльки вам рокiв, виглядаєте наче нiвроку.
- Ну як скiльки?! - Трохи неначе здивовано сказав старий,
- Дивiться самi, менi було двадцять, як я почав працювати на адронному коллайдерi. Вiн раптом замовк, i дiставши трубку, почав методично набивати §§ тютюном, як здогадався Блукач. А на нього в бiлих та сiрих зонах, якi контролювала влада, було накладено обмеження. Мовчки набивши трубку, старий знову заговорив, вiдкинувшись на спинку крiсла.
- А з часiв катастрофи коллайдера, минуло щось бiля сiмдесяти рокiв. Якщо вiрити сталкерам, бо я давно вже втратив лiк рокам. Вони в мене частенько бувають. Приносять свiжi новини, припаси. А я §м прихисток над головою. А що маю такий доволi молодий вигляд... - Старий задумливо почесав пiдборiддя,
- Незнаю, хоча одна теорiя є. Думаю що це мутацiя. Коли довго живеш в чорнiй зонi, надивишся рiзних видiв змiн.
Блукач, роздивляючись велику напiвкруглу кiмнату, з закритим залiзом вiкном, раптом зупинився на картинi, портретi красиво§ дiвчини.
- А ви не бо§тесь нападу? - Запитав вiн, роздивляючись картину, пiд гуркiт посуду i запахи §жi, яку вочевидь готував за перетинкою сталкер.
- Нападу! - Задумливо повторив старий,
- Я живу так довго що перестав боятись. Це моя карма. Таке довге життя, зробило мене байдужим до багатьох речей. Це втомлює. Я не боюся смертi, але й не поспiшаю §§ отримати. I жити тяжко i вмерти шкода. А мою безпеку забезпечують тi квiти якi ви бачили на галявинi. Це теж частина моє мутацi§. Iнодi вони дiляться зi мною здобиччю.
Старий замовк, наче про щось задумався.
Блукач вiдчув, як до горла наближається нудота, згадавши як хижа квiтка зловила мутанта, i що це можна §сти.
- Як же тут можна так довго жити одному?
- Так саме одному. Коли живеш так довго на одинцi, починаєш розумiти, що це не так вже й погано. Звикаєш. Хоча... - Старий замовк. Вiн дiстав з кармана дивний предмет, i досить вправно розпалив ним люльку. Затягнувшись, вiн випустив поволi велику хмарку диму i всмiхнувшись заговорив, вказавши трубкою на портрет.
- Подобається? Сам малював.
Блукачевi здалося, що вiн замiтив в очах старого сльози.
- Це моя дружина. Спомин. Єдине, що в мене лишилось вiд не§. - Старий трохи нахилився, потираючи очi. Блукачу здалось, що той плаче. Старий раптом випрямився i знову заговорив.
- А хочете дiзнатись як все сталося. Як я §§ втратив? Вибачте мою старечу настирнiсть. Ця iсторiя варта роману. Якби не я, може вона i лишилася б живою. Хоч я i був один iз багатьох хто працював на коллайдерi. Ми хотiли дiзнатись як виник свiт. Ми були натхненнi i слiпi. Мене запросили на роботу на адронному коллайдерi, i за рiк я оженився. В нас на коллайдерi все йшло не так як треба, i коли були збо§ випадала нагода побачити рiдних. Так пройшов рiк, ремонтiв i спроб запустити цей прискорювач. Коли я дiзнався що моя дружина вагiтна, я був на сьомому небi вiд щастя. I коли прийшов час народжувати, мене вiдпустили. Я сiв на лiтак i полетiв прямим рейсом до Києва. Тодi як раз мав бути чемпiонат Європи з футболу в Укра§нi. - Старий замовк, потрохи пхикаючи люлькою, наче про щось замислився. А запахи, що долинали з кухнi, все бiльше дражнили зголоднiлий шлунок Блукача, як i оповiдь старого самiтника його уяву.
- Ми саме перетнули повiтряний кордон, про що сповiстив командир лiтака i трохи згодом я пiшов аби зателефонувати дружинi. Пiсля недовго§ мовчанки старий продовжив.
- Я не пам'ятаю, але менi здавалося, що ми довго розмовляли. Я навiть не звернув уваги про що сповiщала стюардеса. А потiм...
На мить, Блукач замiтив, як по старечих щоках потекли сльози.
- Потiм нас трусонуло так , що мене звалило з нiг на пiдлогу лiтака. Трубка висiла поруч, i з не§ доносилась лише тиша. Я зiрвався на ноги i схопив слухавку, намагаючись дозватись до дружини. Та все було марно. Зв'язку не було. I в цей час лiтак почало трусити. Стюардеси метушились, заспокоюючи пасажирiв, самi падаючи з нiг, вiд тряски. I менi довелось сiсти в крiсло. I в цей час, моя сусiдка, менеджер середньо§ ланки в великiй компанi§, повiдомила, що всi чотири двигуни зупинились. Я до сих пiр не розумiю, як лiтак не розвалився на друзки. А потiм нас повiдомили, що лiтак вимушений зробити аварiйну посадку. Саму посадку я не пам'ятаю. Ми сiдали посеред поля. Нас добре трусонуло, багато хто повилiтав з сво§х мiсць, а далi я нiчого не пам'ятаю. Отямився згодом, в купi сiна. Тiльки завдячуючи якомусь селянину, вкосившого скирту сiна, я й вижив. А... - На очi старого знову навернулись сльози.
- Поруч проходила довга борозна, проорана лiтаком, розламанi рештки якого догорали неподалiк. Одним словом, нiхто не вижив. По дорозi до Києва, я бачив таке, що вселяло жах в мою душу. Поваленi стовпи й дерева, вивернута назовнi земля, зруйнованi дороги. I навкруги однi суцiльнi ру§ни. I поодинокi виживши в катастрофi. На той час я ще не знав, що сталось. Навiть не задумувався. Я летiв до своє§ кохано§ i дитини. I серце краялось вiд жахливого передчуття. А коли нарештi добрався на попутних до столицi, моє серце заболiло. Києва, буквально, не було.
Старий не плакав. Вiн вже спокiйно розповiдав, просто з його очей котились скупi сльози.
- Я стояв бiля ру§н пологового будинку навколiшки. I плакав, як нiколи до тих пiр. Нiкого не було. Навiть зойкiв з пiд завалу, не було чутно. Я знав, що вона там. В глибинi. Мертва як i наше дитя. Менi жити не хотiлось, я троє суток ходив там i кликав. Звав намагався самотужки розiбрати завали. I думав накласти на себе руки. Та скоро втратив свiдомiсть, вiд скiлькох днiв голодування i спраги.
Старий винувато посмiхнувся i знову закурив люльку. Блукач щось хотiв запитати, та окрик сталкера, з-за перегородки, за якою була облаштована кухня, обiрвав його.
- Агов! Я приготував вечерю.
- Йдемо. Сталкер добре готує. Талант. - Сказав старий i пiднявся першим, залишивши Блукача одного приголомшено роздивлятись портрет.
Блукач вже й не пам'ятав, коли останнiй раз так обре спав. Хiба, що в дитинствi. Ще до того як потрапив в iнтернат. А там були раннi пiдйоми, зарядка. Iнколи пiдiймали посеред ночi. Спати спокiйно не давали. Прививали звичку спати чутливо, що називається одним оком. Те ж на службi. Хоча йому при наймi, скаржитись немає на що. Як вiн дiзнався згодом, в нього було все, на вiдмiну вiд тих, хто не працював на владу. Надiйний дах над головою, вiдбiрна §жа, чудова одежа, i принаймнi безпека. Хоча вiн думав всi так живуть. Допоки не попав в сiрi i чорнi зони.
Вiн дозволив собi ще трохи полежати, а потiм пiдвiвся зi старого, пошарпаного, скрипучого дивану, який незрозумiло як тримався. I одночасно з цим донiсся голос сталкера, з iмпровiзовано кухнi, сповiщавший про снiданок.
Як i вечеря, все було надзвичайно смачно. Гречана каша приправлена соусом, м'ясо, чиє вiн навiть не ризикнув запитати, овочi i кукурудзяний хлiб.
- Гей, Блукач! - Позвав старий, що стояв бiля дивно§ карти, разом зi сталкером.
- А чи не бажаєте де що послухати про зони?
Блукач що саме перебирав дещо в мiшку, вiдiрвався вiд заняття i на хвилинку замислившись, пiднявся i пiдiйшов до них.
- Отже! - Почав старий, якось дивно споглядаючи карту.
- Я незнаю скiльки менi лишилось, тому хочу аби ви розповiли iншому люду, все що я дiзнався. Всю iсторiю. Почну з зон. Бiлих зон загалом по всiй Європi не багато. В основному переважають сiрi зони, де переважно й живуть бiльшiсть людей. Хоча §м усiм, за моми даними й кажуть, що вони в безпечнiй зонi. Як на мене сiрi зони набагато небезпечнi нiж чорнi. Тому, що вони не дослiджуються. I бiльшiсть мутацiй трапляється як раз в них. Так от. Бiлi зони знаходяться ось тут. I старий почав хвацько тикати по картi вказiвкою. Майже весь скандинавський пiвострiв постраждав, через близькiсть вибуху коллайдера. Женева повнiстю зруйнована, не лишилось камiнця на камiнцi. Швейцарiя бiльшою частиною, i невелика частина Францi§ нежилi зони, суцiльна пустеля. Дехто зi сталкерiв, хто там побував, казали, що там суцiльна гола пустеля, з мiстами привидами.
Старий ще тикнув декiлька раз по Європi, а потiм вказав на пiвденний захiд Украни.
- Це сiра зона, сама велика. Весь Днiпровський простiр, це чорнi зони. I великий шмат сходу. На сходi кра§ни в основному чорнi i сiрi зони чередуються. Весь Крим частково чорна зона. Висока хвиля, визвана катастрофою, частково змила наслiдки в море, зробивши частину острова, в що вiн перетворився, не таким небезпечним. Далi вiн почав вказувати на картi, областi пiвнiчнiше Чорнобиля, i далi на схiд.
- ...В основному чорнi i сiрi зони, як бачите. Лише район Пiвнiчно§ тайги, бiльш менш не постраждав. Японiя, вона зникла з лиця землi, пiд час землетрусу i катастрофiчного цунамi. Таж хвиля змила весь берег Євразi. Щодо iнших материкiв, то тут думаю ситуацiя не краща. Звiдти нiяких повiдомлень немає. Лише Африка, бiльш менш вцiлiла. Та там попрацювали землетруси i вулкани. Одним словом, це вся картина. А тепер головне. Це версiя. - Старий почухав потилицю i продовжив.
- Пiсля того як я втратив свiдомiсть бiля ру§н пологового будинку, пам'ятаєте мою розповiдь? Мене пiдiбрали мо§ друзi, теж науковцi, яким пощастило вижити. Вони мене виходили i дали менi iншу мету в життi. Пiсля того як я трохи оклигав, ми почали збирати даннi про те що сталось. Першою i єдиною версiєю, був вибух коллайдера. Та чомусь все сталось не так як очiкували ми i нашi опоненти. Пiд час вибуху коллайдера, на щастя не утворилась чорна дiра. Та вибух, його, призвiв до ланцюгово реакцi§. Занадто багато потужних радiоактивних зон маємо. I бiльшiсть в мiсцях ядерних електростанцiй, та вiйськових баз.
А §х одночасне детонування, скорiш за все, спричинили змiни в земнiй корi, що призвело до одного мега землетрусу i одночасно i до супер цунамi.
Блукач сидiв на стiльцi, слухаючи це все i був шокований. Якщо все що розповiв старий, дiйсно так i є, i в таких масштабах, то це... Але ж §м розповiдали на заняттях зовсiм iнше. Тут в зонi вiн починав розумiти, що влада брехала людям. Брехала навiть тим, хто цю владу захищав, на кому ця влада трималася.
- Ранiше, до катастрофи, було одне мiсто привид. А зараз §х повсюди. Мiста привиди, в яких животiють тiнi людей. Для людства настала нiч.
Блукача iз ступору вирвали останнi фрази старого, що здавався iще старiшим i згорбленим. Сталкер виглядiв надто серйозним, нiяк не мiг вiдiрвати погляду вiд карти.
- Добре Павле Петровичу. Ми розповiмо це людям. Та я все ж надiюсь, що це не остання наша зустрiч?! - Спробував було пiдбадьорити той старого. Та хазя§н вежi, не змiнив свого сумного виразу на обличчi.
- Добре. Дякую. Це важливо. Та до речi, якщо ви надумали вже йти, то раджу це робити зараз. Ще досить рано, а до мiста йти далеко. Вам треба буде пройти ним.
Обходити мiсто небезпечно. I до речi. В мiстi можете пошукати транспорт. Там звiсно небезпечно, та це варте того. - Старий написав олiвцем, на клаптику пожовклого паперу, якусь адресу, i передав сталкеру,
- Рокiв з п'ять тому, сюди при§хали американцi, на хаммерi. Де вони, i що з ними сталось, невiдомо. Та один зi сталкерiв, знайшов §х авто. I вихвалявся, що майже вiдремонтував. А згодом, iншi, бачили його труп. Так, що, можливо авто ще знаходиться за цiєю адресою. Так вам буде швидше i безпечнiше рухатись до кордону зони.
- Добре, дякуємо! Ну ми тодi мабуть пiшли.
- Я проведу вас на верх. - Вiдповiв старий i поплентався наверх. Вiн спокiйно, з дивною посмiшкою дивився, як сталкер зняв карабiн i приготувався стрiляти в випадку загрози. Потiм вiн закинув карабiна за спину, дiждавшись коли Блукач спуститься, i сам зник за парапетом.
- Бувайте. Й нехай вам щастить. - Тихо промовив старий i за ним зачинились залiзнi дверi.
- Той старий, то правда, що вiн розповiдав? - Запитав раптом Блукач, все ще вiдчуваючи смак гречки з соусом, м'яса та овочiв. Такого смаку вiн не пам'ятав, хоча в ньому було дещо забуте. Давно, минуле.
Сталкер лиш знизав плечима, i декiлькома миттєвостями пiзнiш вiдповiв,
- Незнаю. Принаймнi рокiв з двадцять п'ять вiн майже не мiняється, з тих пiр як я його знаю. Вiн, то старiшає, а потiм впадає в сплячку, коли на рiк, коли на два. I просинається знову, на вигляд молодший, нiж засинав. А оповiдi його... Я думаю, що то правда. Принаймнi що до зон i руйнувань вiн вказав точно i навiть з деякими подробицями, якi ми лише недавно дiзналися.
А взагалi вiн дивний. Не зрозумiло, що керує його дiями. Розумiєш, тут в чорнiй зонi як i в iнших, в принципi, кожен сам за себе. Я не я i корова не моя, а те що у сусiда хата згорiла, так це добре. Головне, що не моя! Це головний принцип всiх хто тут живе. А старий навпаки. Допомагає кожному хто попросить. От i йому всi допомагають. Розумiєш? - Сталкер зупинився задумливо дивлячись на сво§ обгризенi нiгтi.
- Вiн чудовий чолов'яга. А от решта. Ну на багатьох впливає те, що вони виросли в умовах, коли треба бути на сторожi, аби залишитись живим, i вчасно кинутись, аби схопити, чи пiдхопити, чи вирвати кусень хлiба. Таке життя навкруги. I в бiлих зонах, i в сiрих, а про чорнi зони я вже мовчу. Люди злидарi. I наче поля засiянi, та й тi охороняються цiлодобово, аби нiхто не потягнув бодай стеблини. Та й того харчу не вистачає. Жити небезпечно i тут i в бiлих зонах. Єдина рiзниця, тут ти маєш право вiдстояти своє життя з багнетом в руках. Там за тебе це робить влада. I зазвичай тобi вже все одно, чи прийшли солдати, мертвому. Розумiєш? Влада тримається, лише завдяки тому, що є армiя, яка тримає в покорi людей, i є зони якими цих людей лякають. I суцiльне зубожiння. Гiрка правда життя. А старий веде себе наче динозавр, що дожив до наших днiв. Таке враження, що вiн з iншо епохи. Стiй! - Сталкер раптом зупинився.
Блукач тут же поклав долоню на рукiв'я пiстолета, пильно оглядаючись. Та коли провiдник опустився на колiно, вiн побачив що увагу сталкера привернув свiжий труп хижого зайця.
- Дивно. Ця тварюка ще молода i ран немає. - Здивовано сказав провiдник, i знявши з-за спини рюкзак, шукаючи в ньому, щось дiстав.
Блукач вiд здивування, забув що хотiв запитати. А маленький прилад в руках провiдника, пищав наче оскаженiлий. А на чорно-бiлому екранi, все набiгали, i набiгали цифри.
- Швидше йдемо звiдсiля. Вертаємо на головний шлях. - Сказав сталкер, i рвучко побiг, тримаючи перед собою прилад.
- Це ж дозиметр! - Сказав на кiнець Блукач, коли прилад почав показувати, прийнятний рiвень радiацi§, зупинившись на порослiй травою дорозi, вздовж яко§ тягнулась суцiльна, зелена стiна лiсу.
- Так. Робочий, вiйськовий, варiант швидко§ дi§. Вони §х списують i продають тим, хто може за цi прибори заплатити. В основному сталкерам. Влада бреше сама собi, i не в змозi навiть себе контролювати.
- Але ж сталкери оголошенi поза законом?! - Ще бiльше здивувався Блукач, дiзнавшись, що самi вiйськовi, продають дозиметри сталкерам.
- Так, так. Та ми §м теж потрiбнi. Хоч i поза законом. Влада схожа на рибу, що гниє з голови. Верхiвка бреше людям, i не знає, чи знає, що самi ж чиновники брешуть верхiвцi. Таке життя. А ми владi потрiбнi не тiльки для того аби вказувати дорогу в зонах, а й для охорони вiд всiляко§ тварi, i проводити через кордони, збирати iнформацiю. Нiколи не знаєш кого послала влада. I з якою метою. Лише кордони чорних зон лишаються непiдкупними. Ходiмо. Цей шлях дiйсно закритий. Доведеться йти через мiсто. А це набагато небезпечнiше.
I якби, мiж дiлом, трохи здивовано знизавши плечима, одночасно з кивком голови лiворуч, додав,
- А в тiм буде нагода, трохи отримати адреналiнового кайфу, i розшукати авто, якщо воно iснує, i ще в робочому станi. Дяка старому, що попередив. А то я на того хижака не звернув би уваги. Йдемо прямо по дорозi. До мiста недалеко. А там , дивись на всi триста шiстдесят градусiв, i не знiмай долонi з рукiв'я пiстолета.
Блукач перевiрив, про всяк випадок, пiстолет i почав наздоганяти провiдника, який бадьоро, з настроєм, йшов по пророслому травою асфальтi.
- А що, сталкерiв багато гине? - Раптово запитав Блукач, знову згадавши мертву дiвчину.
Провiдник глибоко зiтхнув.
- Досить багато не повертаються зi сво§х походiв. Та це в основному молодi, та початкiвцi. Одним словом гинуть переважно через особисту дурiсть, безпечнiсть та самовпевненiсть. Звiсно бiльшу частину §х потiм знаходять. Мертвими. Але невелика кiлькiсть зникає безвiстi. Нiяких слiдiв, нiяких чуток, нiяких тiл. Це дуже дивно. Таке стало траплятись зовсiм недавно. I зникають лише сталкери. Клiєнти знаходяться завжди.
Далi вони йшли мовчки. У Блукача не було жодного бажання щось запитувати. Мертва дiвчина, нiяк не полишала його роздумiв.
Небо затягнулося темними хмарами, погрожуючи зiрватися швидким дощем. Потемнiло враз. I те скудне життя, що панувало в лiсi, кудись зникло. Сам лiс, який захопив досить велику територiю, зупинився в передмiстi. А фактично захопив й частково передмiстя, молодим густим чагарником, що густо порiс, покинутими дворами й самотнiми напiврозваленими будинками.
Блукач йшов поруч зi сталкером, пильно вдивляючись в денний морок, мертвого мiста. Як раз цей епiтет i пiдходив. Долоня право§ руки, майже не вiдпускала рукiв'я пiстолета. А сталкер, до того ж, тримав перед собою дозиметр.
- Здається мiсто бiльш, менш чисте. Радiацiя не перетинає гранично§ межi. Нам треба лиш остерiгатись тих, хто тут живе.
- Угу! - Лише й вiдповiв Блукач, що з неймовiрним сум'яттям, дивився на порожнi вулицi, повнi вiкового бруду. Здичавiлу рослиннiсть,що пробила собi шлях до сонця, крiзь асфальтне покриття. Пустi провали вiкон i дверей, в зруйнованих та на пiв цiлих будинках. То тут, то там крiзь великi кургани повалених будiвель, густо поросла рослиннiсть, вкривши ру§ни товстим плесом зеленi. Центр мiста, видимо майже не постраждав. Але й тут було суцiльне запустiння. Нiкого i нiде.
Пiд ногами хрустiв товстий шар бруду, листя, гiлля, i всього iншого, що не знало мiтли двiрника. Лиш подекуди просвiтлювався голий, потрiсканий i вищерблений асфальт. I тут , сумом i одинокiстю дихали пустi провалля вiкон i дверей. I суцiльна, тягуча тиша. Страшна, мертва тиша.
- Дивно! - Промовив сталкер, i повiсив дозиметр на карабiн на поясi.
- Коли в такому мiстi тихо i моторошно, очiкуй лиха. Треба заховатися. Та ще й гроза наближається. Давай туди. Вказав пiстолетом на трьох поверхову будiвлю сталкер, i живо рушив до темного провалля пiд'§зду.
Блукач мовчки йшов за провiдником до пусто§ будiвлi. Хоч вiн i бачив в бiлих i сiрих зонах нежилi будiвлi, та тут, це видовище, створювало надто гнiтючий настрiй. Вiдсутнiсть людей, ось що робило це мiсто страшним.
Зiгнившi дверi валялись то там, то тут в проходах, немов запрошуючи вiйти. Та сталкер пiшов на другий поверх. Тут вiн зняв дозиметр i повiльно крокуючи кiмнатами, нiс його поперед собою.
- Добре тут все в нормi. - Задоволено сказав вiн i зняв заплечника, вмощуючись бiля входу на балкон. Вiн зняв карабiн i прискiпливо почав налаштовувати оптику прицiлу, слухаючи шурхiт Блукача, що вмощувався на пiдлозi, навпроти.
- Добре було б ще до вечора добратись до вказано§ старим адреси. Та пiд дощем ходити небезпечно. Нiколи не знаєш наскiльки вiн небезпечний. Якщо доведеться тут провести нiч, вогонь розпалювати теж не будемо. Ночi наразi, теплi, а свiтло може когось привабити. Такого маленького, бiлого i пухнастого i не дивись, що воно iз закривавленими iклами. - Посмiхнувся сталкер i пiднявши карабiн почав щось видивлятись.
Щось тихо зашумiло, i з даху почали падати першi краплi дощу. А потiм i суцiльна стiна води з неба роздiлила пустi будiвлi. Прохолода, що §§ принесла злива, трохи освiжила важке повiтря кiмнати. Потоки води, стали пiдiймати тепло з розiгрiто§ сонцем землi.
- Поглянь. Один iз мутантiв! - Сказав сталкер i Блукач виглянувши, побачив як, з провалля входу в будинок, виглянула чиясь згорблена постать. Щось бентежило його слух. Якесь дивне дзижчання, змiшане з гучним шелестом, падаючих до землi крапель.
- Що це! Що за звук? - Запитав Блукач. Та вiдповiдь отримав на власнi очi. Потвора, що належала до роду людей, вискочила пiд гучнi потоки дощу, i що сили пошкутильгала крiзь стiну води через дорогу, до будинку навпроти. Блукач бачив §§ розмитий дощем силует. Бачив як iстота, що лиш вiддалено нагадувала людину, повернула в бiк голову, i перечепившись впала. Вони якось дивно завовтузилась, а потiм позадкувала на спинi, замiсть того аби встати, i Блукач ледь не викрикнув. Щось суцiльним шаром вкрило мутанта, з'явившись наче нiзвiдки.
Навiть крiзь гуркiт дощу, i сяйво блискавок, Блукач почув дикий крик болю i вiдчаю, що вiдразу ж захлинувся. Було видно як бiдолаха дико махав кiнцiвками, вигинаючись на землi. А через хвилину вiн затих.
- Що це? - Запитав вiн в пiв голосу, не в змозi прийти в себе пiсля побаченого.
Сталкер, не вiдриваючись вiд окуляра оптики, тихо вiдповiв,
- Кажуть це якiсь жуки, що живляться плоттю. Принаймнi таке говорили деякi сталкери за чаркою оковито§. Та я, як i багато хто, думав, що то байка. Але ж нi. Здається це правда.
Сталкер опустив карабiн i весь насторожився. Його клiєнта не було на мiстi. Лише рюкзак був там де його зняли.
- А щоб тебе чорти вхопили! Щоб тобi дiдько смоли в горлянку залив! - Вилаявся сталкер, i рвучко вихопив з свого рюкзака лiхтарик, i закинувши карабiн за спину вихватив пiстолет. А в руку з лiхтариком, впхнув запасний магазин. Обережно притулившись до стiни, вiн оглянув один бiк коридору. Порожньо. Потiм проскочивши порожнiй отвiр дверей, оглянув iнший бiк коридору. Порожньо. Обережно вийшовши з кiмнати, сталкер ще раз оглянув коридор. На землi, в купi вiдлетiло давно штукатурки, лежав пiстолет Блукача, вiд якого купа слiдiв вела до пiд'§зду.
- Бiсовi дiти! От дурень, дав собi попасти на банкет в виглядi §жi. - В пiв голосу вилаявся сталкер знову i впхнувши зброю Блукача за пояс, пiшов слiдами, тримаючи простiр перед собою на мушцi.
Вiн зупинився лише перед виходом на вулицю. Слiди вели в пiдвал, куди йшов вхiд прямо пiд сходами.
- От дiдько. - Похитав головою сталкер i включивши лiхтарик увiйшов в темряву. Тут слiдiв було повно на пiску, якими була встелена пiдлога.
- Ну а зараз куди? - Сам себе запитав в безсиллi вiн i затих. Звiдкiлясь з права лунав ледь чутний гамiр. Зрозумiвши що великого вибору вiн не має, сталкер рушив на вiдлуння гамiру.
Повiльно крокуючи, повз темнi провалля вiдгалужень ходiв, праворуч i лiворуч, вiн про всяк випадок освiтлював §х. Там було порожньо. Час вiд часу вiн рiзко обертався, вiдчуваючи, що позад нього хтось в темрявi пiдкрадається. Та й там було порожньо.
Один в темрявi. I це давило на розум. Зароджувало в душi страх.
Сталкер зупинився лише перед сходами, що вели вниз. Звiдкiля й доносився незрозумiлий гамiр. Поржавiлi товстi, залiзнi дверi були вiдкритi i явно нiколи вже не зачиняться, зрозумiв вiн, коли спробував §х зрушити з мiсця.
- Ну, вперед! Клiєнт-це святе. - Промовив сталкер i рушив сходами вниз, на вiдблиск мерехтливого свiтла.
Ще однi, такi ж безнадiйно проржавiлi броньованi дверi. А вiдразу за ними бетонна стiнка, що перешкоджала прямому огляду. Вiн обережно виглянув з-за залiзного одвiрка на пiв вiдчинених дверей. В темрявi, по куткам попалого в поле зору примiщення, були накиданi пiдгнившi, влежанi купи смiття i листя. А з-за бетонно перегородки, доносились майже людськi голоси, ричання, плямкання та завивання.
- Ну що, вперед! - Пiдбадьорив сам себе сталкер i вимкнувши лiхтарика, обережно виглянув з-за стiни. Велике примiщення з бетонними стiнами i невисокою стелею, яку пiдтримували два ряди колон, було оповите напiв темрявою. А в дальньому кiнцi, зiбрався великий натовп потвор, вiддалено нагадуючих людей. А на якiйсь кам'янiй брилi, через цей натовп, виднiлось безсвiдомне тiло Блукача, до якого тягнулося багато рук. Прямо над ним нависав один з мутантiв, з якимсь дивакувато прикрашеним капелюхом, одягнений в ще бiльш дивакуватий одяг. Всi три його ока, наче споглядали весь на пiв темний зал одночасно. Здавалось, що вiн керує якоюсь церемонiєю i стримував весь цей натовп потвор. Закивавши головою, наче проганяючи обережнiсть i розважливiсть, сталкер пiдняв пiстолета i вийшов з-за перегородки, та попрямував прямо до пiдмостку. Прицiлившись вiн почав натискати на гашетку. Гучним вiдлунням, неслись пострiли по великiй залi.
Першим впав той хто керував церемонiєю, прямо на жертву, i повiльно ковзнув з жертовного каменя з Блукачем. Ще троє впали в грязюку, що намiрились напасти на прибульця. Iншi розгублено, злякано i збентежено кинулись по куткам, на сво§ лiгвища, гнiвно скрегочучи зубами, з ненавистю i люттю споглядаючи за людиною.
Замiтивши, що в сум'яттi бiльше нiхто не нападає, приземкуватий провiдник пiдскочив до без свiдомого тiла i закинувши на плече, швидко попрямував до виходу. Сталкер йшов так швидко, наче не нiс вiсiмдесят з лишком кiлограм на плечi. Бiля само§ бетонно§ перегородки, сталкер почув шурхiт за спиною. Повернувшись вiн побачив, що на нього швидко суне натовп вiдразливих людських примар. Зупинившись на хвилинку, вiн ще декiлька раз вистрiлив. I ще двоє мутантiв в лютi, залишились конати в грязюцi. Пiдсвiчуючи собi, мерехтливим свiтлом лiхтарика, сталкер майже бiг в темрявi, слухаючи позад себе гомiн наздоганяючих примар. Вiн ледь не проскочив вихiд. Повернувшись побачив, що невелика група самих швидких потвор, майже наздогнали його. Сталкер холоднокровно випустив в них решту патронiв. Кулi рвали понiвеченi природою тiла, випускаючи потоки кровi на волю. Один за одним падали мертвими, хто поранений, до долу. Лише один змiг добратись до сталкера. Зметикувавши, що в пiстолетi бiльше не лишилось куль, вiн рiзко зробив крок назустрiч i вдарив рукiв'ям в лоб. Побачивши, що той падає, сталкер кинувся нагору з пiдвалу, попутно вгнавши нову обiйму в рукiв'я пiстолета, зупинившись на мить щоб глянути в темне провалля пiдвалу. Але звiдтiля нiхто не показувався.
Сталкер пiднявся туди де вони з клiєнтом зупинились, i не надто обережно, поклав невдалу жертву бiля стiни. Пiдскочивши до виходу з кiмнати, вiн направив пiстолет на вхiд в квартиру. Та нiхто не з'являвся.
- От i добре! - Констатував сталкер i сховавши зброю, почав щось шукати в пiдсумку на поясi. В руцi з'явився маленький флакон. Вiн вправно вiдкоркував §§ i зморщився. Навiть на вiдстанi протягнуто§ руки, було добре чутно §дкий запах рiдини в ньому.
- Ну й гидотна. Зате дiє. - Скривився сталкер i поводив флаконом, перед носом безтямного Блукача. Той помалу почав приходити до тями.
- Що сталося? Як голова болить! - Промовив той заплiтаючимся язиком, обiйнявши голову руками.
- Це мутанти. Недивлячись на сво§ вади, вони досить вправнi, тихi i швидкi. Ти як, в порядку, рухатись можеш? - Скоромовкою сказав сталкер, натягуючи рюкзак.
- Перед очима пливе, голова крутиться i трiщить, стiни хитаються, а загалом зможу. - Вiдповiв Блукач, поволi пiдiймаючись i пiдтримуючись за стiнку.
- От i добре. Тодi хапай мiшок, i за мною з балкону пiд дощ стрибай. - Сказав сталкер i схопивши карабiн, пiдскочив до балкону. Затримавшись на секунду вiн оглянувся, i спустився на руках, м'яко приземлившись на порослий густою травою грунт. Через декiлька секунд, поруч приземлився й Блукач, вiдразу промоклий до нитки, пiд струменями дощу.
- Ой як добре! Аж перед очима посвiтлiло. - Благоговiйно протягнув вiн, i все ще похитуючись побiг за сталкером, пiд стрiмкими потоками зливи.
Першим на вузьку вулицю, вискочив сталкер. Слiд за ним, з-за рогу з'явився Блукач. Для нього це нагадувало навчання в пiдроздiлi. Бiг з перешкодами. От лише тут за ними гналася цiла орава потвор, що нiколи не мали нiчого людяного в серединi, з безумною жагою вбити i з'§сти. А злива все ще не вщухала, i §§ гуркiт перебивав вiдгомiн переслiдувачiв.
Бiгти пiд дощем за сталкером, йому не надто подобалось, особливо коли голова ще болить вiд удару i перед очима все хитається.
- Давай праворуч, здається там можна сховатись. - Ледь почув вiн, приглушений грозою, голос провiдника. Розмита потоками дощу постать, ковзнула праворуч, пiд якийсь навiс, над мурованим пiдвищенням. I сам Блукач кинувся за ним. Сховавшись, за метрово§ висоти, цегляною коробкою, вони в кiнець кiнцiв перевели подих. Тут було не сухо, пiд ногами рiкою текла вода, але зверху не падав дощ.
- Дiдько! Оце вляпались. - Сказав на кiнець сталкер, витряхуючи з пiстолета воду.
- Доведеться трохи пересидiти тут. Може цi блазнi далi побiжать. - I вiн виглянув з-за цегляно§ коробки. Попереду й позаду, §х оточували густi зарослi чагарника. Праворуч була на пiв зруйнована одноповерхова будiвля, дах яко§, вже частково обвалився, а лiворуч голий простiр, пророслого травою асфальту.
З тiє§ сторони, звiдки вони бiгли, не видно було нiкого. А от з-за от-от зруйнуючося будiвлi, навiть крiзь гуркiт грому й зливи, почулися голоси.
- Чорти б §х вхопили, нас розшукують! - Погляд сталкера впав, на трохи привiдкриту залiзну ляду, на верхiвцi цегляно§ коробки.
- Швидко за мною. Це має бути колектор. В ньому мають бути iншi виходи. - Крикнув в пiв голосу провiдник, вхопився за ручку ляди. Та на диво легко вiдчинився, випускаючи на свiже повiтря дивний сморiд пiдземелля.
Зачекавши хвилину, доки сталкер зник в темрявi цегляно§ коробки, Блукач вилiз на не§ i побачив в темрявi провалля, темний силует провiдника, що спускався залiзними сходами. Вiн обережно почав спускатись слiдом, прикривши за собою ляду. Їх огорнула суцiльна темрява.
Блукач почув шарудiння сталкера, i здогадався, що той збирається включити лiхтарик.
- Ляда запирається з середини! - Почувся чийсь хриплуватий приглушений, хворобливий голос, одночасно з променем свiтла, осяявшим захаращене пiдземне примiщення, наповнене плетивом брудних iржавих труб.
Вiд несподiванки Блукач подався назад i зачепившись за щось, впав на пiдлогу, спершись спиною на залiзнi перетинки драбини.
Промiнь лiхтарика задрижав, та знову став стабiльним, видимо сталкер ледь не випустив його. Обидва пiстолета, одночасно покинули кобуру i нацiлились в сторону, звiдкiля пролунав голос. А секундою пiзнiше, промiнь лiхтаря, вирвав iз темряви купу листя, на якому лежала вiддалена подоба людини. Єдине, що було в мутанту людського, це руки. Мiцнi, дужi руки i очi. Живi сповненi болю та одинокостi.
- Можете вiдвести свiтло в сторону. Я не часто буваю на зовнi. Звик бiльше до темряви. А мене вам нiчого боятися.
Промiнь свiтла трохи змiстився, та стволи збро§ все ще не опускались.
Блукач завмер. Жах оповив його розум. Перед ним був мутант, що не втратив своє§ людсько§ сутностi. Його тiло жахало, в купi з вцiлiлим людським єством. Ноги були, наче зрослись разом i покрученi. Тiло в дивних наростах i з однiє§ сторони наче пухир. На пiв вiдсутнiй нiс, маленькi глибоко посадженi очi, пасмо волосся. Сама голова була витягнута, груше подiбно§ форми.
- Як ви тут живете?! - Тiльки й запитав Блукач, випередивши провiдника, що все таки не заховав пiстолета, а просто опустив.
Потвора сумно посмiхнулась i при пiднявшись на руках, сперлась на стiнку.
- Так, сяк. Зимою холодно, мало §жi, зате весь iнший час вона бiгає прямо пiд ногами. - Зненацька мутант викинув, в сторону широко§ труби, в темряву руку, i щось схопив, що запищало.
- Це лише щур. - Повiдомив мутант швидко i вправно скрутивши тварючцi голову, коли побачив, що прибульцi знову наставили зброю.
- Якщо дати §й довго пищати, то довгий час щурi тут не з'являються. I тодi приходиться пiдiйматись на гору, i шукати §жу там. А це трохи проблематично з мо§ми вадами. Надто втомлюються руки. Втомився я вiд цього.
Закiнчивши говорити мутант, раптово, впився зубами в шкiру пацюка i рвучким вмiлим рухом зiрвав ii.
Блукача зiгнуло вдвоє, та вiн зумiв притупити приступ блювоти, вiд побаченого, як з хрускотом i чавканням, мутант по§дає здобич. Сталкер виявився стiйкiшим. Вiн навiть не ворухнувся, лише вiдвiв затремтiлий лiхтарик.
Чавкання i хрускiт швидко затихли, мабуть бiдолаха закiнчив свою трапезу.
- Да. Таке не щодня побачиш, навiть тут. - Тихо прошепотiв сталкер, i видимо цi слова адресувались для Блукача.
- Ви мабуть тiкаєте вiд iнших iнфермi§в. - Раптово запитав з пiтьми голос мутанта.
- Кого? - В один голос перепитали втiкачi.
- Так ми звемо себе. Мутантiв. Звiсно, лиш невелика кiлькiсть зберегла, чи розвинула в собi здатнiсть говорити. Iншi задовольняються мовою звiрiв. - Пояснив iнфермiй з темрявими.
- А, так. Вляпались в iсторiю. А iншого шляху немає, як через мiсто. - Повiдомив сталкер, сiвши на трубу, яку собi пiдсвiтив.
- Вiчно ховатись тут ви не зможете. Їм вiдоме моє житло. I вони будуть вас тут шукати. - Почувся важкий подих мутанта, - вам краще тiкати. Гроза, не змусить §х втратити ваш слiд i зупинитись. А навколо зараз немає жодного iнфермiя.
Вiдчувши, що незванi гостi вагаються, вiн додав,
- Я вiдчуваю §х. Взагалi все живе, довкруги трьохсот крокiв.
Першим завагався сталкер. Блукач взагалi не повiрив.
- Треба глянути. Гроза чорт-знає, ще скiльки буде йти, а тiкати треба зараз. - Сказав провiдник, i подерся вгору. Вiн трохи вiдкрив ляду, впустивши свiжого повiтря, змiшаного з шумом дощу , i швидко спустився.
- Так, навколо нiкого не видно.
- Вони пiшли далi, доки не зрозумiють, що помилились. А там почнуть прочiсувати. Їх тут багато. - Повiдомив iнфермiй.
- То, що? - Запитав Блукач, дивлячись в сторону вкритого темрявою сталкера.
- Думаю вiн правий. Треба йти.
- Зачекайте, в мене є прохання. - Iнфермiй знiтився, наче не знав, як подати своє прохання.
- Я вже довго живу, вiрнiше iсную.
I мутант спробував поворухнути зрослими ногами, що ворухнулися ледь, ледь.
- Я втомився вiд цього життя. Коли живеш, i знаєш, що десь є краще за це, але тобi то нiяким боком не свiтить... - Трохи помовчавши вiн додав,
- Хочу вас попрохати, закiнчити моє життя. В мене самого нiяк рука не пiдiймається.
Сталкер, посвiтив на iнфермiя. По блiдим щокам того бiгли сльози.
- Ти цього точно жадаєш? - Перепитав провiдник.
- Так, дуже, та в самого духу не вистачає.
Сталкер пожав плечима, i знявши з запобiжника пiстолет, без вагань направив на мутанта. Той закрив очi, чекаючи на омрiяний кiнець, вчепившись рукою в iржаву трубу. Прогримiв пострiл, i з рани в грудях потекла червона кров.
Блукач зморщився. Навiть йому стали незрозумiлi вчинки нi iнфермiя, нi сталкера.
- Дякую, що подарували менi свобо... - Прохрипiв мутант, i осiв на своєму мiсцi. А з серця, все текла i текла кров. Завмерши навiки.
- Дiдько б все це вхопив! Це неправильно. - Вигукнув Блукач.
- Що неправильно? - Перепитав без iнтонацi§ сталкер, ховаючи пiстолета та лiхтарик.
- Це все. Зона, мутанти, життя взагалi i те що попросив вiн. - Вказав пiстолетом Блукач, на мертвого мутанта, на чиєму, оповитому темрявою обличчi, завмерли полегшення i радiсть.
- Це життя. - Все також без iнтонацi§ вiдповiв сталкер.
- Знаєш хто я. Кого ведеш i навiщо?!
- Нi . I знати не хочу. - Спокiйно вiдповiв сталкер.
- Я Влад. Лейтенант загону таємно§ розвiдки!
В мутному свiтлi, що падав крiзь при вiдкриту ляду, Блукач побачив як провiдник, лише знизив плечима. Мовляв i таке буває.
- Знаєш. Iнодi ми здогадуємось кого ведемо. Iнодi пiсля побаченого, клiєнти розсипаються i самi зiзнаються. Та це нiчого не мiняє. Нi §хньо§ мети, нi полегкостi, нi самого життя. Як було важко жити, так i лишається. Влада, вiд того не стає кращою, i нiчого не мiняє. А сво§ переживання обдумаєш потiм, в бiльш спокiйному мiсцi. Може з цього й буде зиск. Ходiмо, залишмо першого нормального мутанта, на мо§й пам'ятi, спокiйно спочивати.
I сталкер подерся на гору. Блукач ще деякий час стояв дивлячись в пiтьму, де темрява сховала мертве тiло, i подерся на верх, де його чекав провiдник.
Блукач обережно розсунув гiлки чагарника i глянув. Маленька вуличка була пуста. Така ж пуста як i все мiсто. Та головне не видно було мутантiв.
- Може ми нарештi вiдiрвались вiд них?! - З надiєю запитав вiн.
- Навряд. Вони мабуть вирiшили, що досить за нами ганятись, i десь чекають на дорозi, чи де iнде. - Знизив плечима сталкер i вийняв магазин з пiстолета, перевiряючи набо§,
- Тут два i ще десяток куль в останньому магазинi. Як я й казав, можна не зробити жодного пострiлу, а буває, що за одну таку сутичку ледь не все вистрiляєш. - Майже поскаржився сталкер.
- Ти забув карабiн. - Ледь посмiхнувся Блукач, - нiкого не видно, то що?
- А, я й забув. Та в ближньому бою вона незручна. - Сталкер глянув на клаптик паперу, а потiм на потемнiлi, облупленi назви й номери вулиць, будинкiв, - нам везе як нiколи. Нам прямо через дорогу.