В повнiй пiтьмi, примарою горiла, така ж примарна свiчка, що не давала нi свiтла, нi кiптяви! На ефемерному письмовому столi, знаходилось, таке ж ефемерне письмове приладдя, окрiм листа паперу. А на пiдлозi, лежало мертве тiло, з чисельними ранами, з яких повiльно текла кров. Ефемерне перо, яким керувала ледь видима рука привида, опустилось в одну з вiдкритих ран, i закривавленiй кiнець, почав виводити на паперi, красивi, латинськi букви. Кривавi лiтери, наче вогнем горiли в темрявi.
Привид, здригнувся, побачивши це, та через якусь хвилину, продовжив писати!
I лiтери, що складались в слова, наче кричали, розповiдаючи, iсторiю, що писав привид чоловiка...
...Я Генрiх Кольчинський, нащадок королiвської кровi, пишу це, аби зiзнатись, втому, вiд чого моя душа горить вогнем прокляття!
Все почалося з того, що мене, наш iмператор, на початку 19 столiття вiдправив в поселення Бердичiв, аби зiбрати вiдомостi, про можливiсть надання йому статусу мiста! Все це мало вигляд, заслання, вiрнiше, вiддалення вiд двору! Мабуть до iмператора, дiйшли чутки, про мiй намiр вiддати, мою чарiвну доньку, замiж за одного з претендентiв на престол. Та то вже пройдешнє. Приїхали ми з сiм"єю, в поселення, i я поглинув в справи мiстечка, i не вгледiв як моя чарiвна дочка Єва закохалась в простого солдата! Я тодi дуже розлютився! Наказав їй забути свого обранця, i мовляв їй, дворянцi, в кому тече голуба кров королiв, не пристало закохуватись i тим паче приймати шлюб з простим солдатом. В чиїх жилах навiть нема натяку, на бодай якусь дворянську кров!
Ми дуже посварились, бо дочка була норовливою, i завжди мала свою точку зору! Коли вони вдруге втекли, їх швидко знайшли, i я дочку посадовив пiд замок в кiмнатi, аби порозумнiшала! А солдата, пожалiв i вiдправив на гауптвахту!
Та зайнятий справами, знову не вгледiв! Моя чарiвна дочка тайком втекла i обвiнчалась з тим солдатом. I це в той час коли мало статись сватання, її з одним iз нащадкiв королiвського роду! Коли я дiзнався про їх вiнчання, на мене наче якась полуда найшла! Мiй гнiв був таким сильним, що я перестав чути голос розуму i серця. Куди б вони не тiкали я мiг їх кругом вислiдити! I таки знайшов i схопив! Та вони не благали пробачення, не благали пощади! I це мене ще бiльше розiзлило! В гнiвi я наказав їх обох, тайком, замурувати живцем, в пiдземеллях, пiд фортецею з костелом! Щоб були разом довiку, щоб бачили на що один одного прирекли! Вони й тодi не вiдступились. Не зводили один з одного погляду. I я старий дурень вiддав останнiй наказ! Я чекав, що вони попросять прощення, благатимуть про життя! Та почув лише їх останнi слова, що були прокляттям! Так я лишився один, проклятий своєю дитиною, яку сам прирiк на смерть, i проклятий своїми людьми. А невдовзi менi пiдсипали яд у вино, i погребли, зi всiма почестями. Та моя дочка мабуть пiшла на небо, а я став приречений блукати в напiвзруйнованих, де не де затоплених пiдземеллях, навiть не маючи змоги побачити свiтла сонця.
Коли ти живеш, все здається, безкарним! I навiть не вистачить вiчностi, щоб зрозумiти, свою провину! Менi вистачило двохсот рокiв, прожитих ефемерним єством, позбавленого i радостi, i горя! Двiстi рокiв, позбавлених мене спокою, i спiлкування, дали менi змогу, зрозумiти мою провину! I зараз безнадiї на прощення, лиш на цьому листку, я маю можливiсть попросити прощення у двох люблячих сердець, життя яких я обiрвав мученицькою смертю!
Прости мене моя доню, коли зможеш...
Щось невидимою тiнню, ковзнуло до привида, затримавшись, на хвильку, бiля мертвого тiла.
Привид чоловiка завмер на хвильку, i почав далi писати. А потiм хтось прошепотiв тихо, бiля самого плеча.
- Батько, таточку. Я пришла за тобою, - i немовби насмiхаючись додала, - тебе пробачили!