I вiдвертаюся. Але руку не прибираю. Дивлюся кудись в кiнець вагону, на всi цi обличчя... Такi хлопцi гарнi. З кожним з них ми могли б бути друзями. Ще п'янi пики. Дякую тобi, боженька, є ти чи нi, що мiй батько на них анiтрохи не схожий. I жiночi обличчя. Такi рiзнi... Але жiночi.
Опираюся на дверi.Тi, що вiдкриваються тiлькi на однiй станцiї. Хочеться зiсковзнути униз. Повертаюся до тебе, пiднiмаю очi. Дивлюся. Бовдур.
А з таким, як ти, я нiколи в життi не буду. I я навiть це тобi казала. Дивно якось. В твоїх обiймах кожна жiнка як музичний iнструмент. I неначе ти менi подобаєшся, та я боюся... Як завжди боялася музикантiв... Помирає в долонях твоїх музичний iнструмент. I та музика, що ти граєш - порожня...
- Нам виходити... - кажу. Виймаю руки. Вириваюся з простору мiж тобою i дверима. Йду.