Нема мене...Однi руїни...Пошарпанi стiни, облiзлi стелi...Так, мене нема...
Знесилена стою на даху життя, а воно жорстоке усе дає менi ляпаси по обличчю. Здається у душi нескорена, але тiлом зломлена. Забута у вiках, занесена поколiннями, зафарбована часом. Так, вiн страшний бешкетник вмiє шуткувати над людьми та їх долями.
Нескорена...Можливо саме тому всюди руїни?! Немає сили навiть повернути голову, пiдняти угору долонi. Туди, до неба...Щоб воно забрало мене до себе, але воно мовчить...Злiсне...Небо! А Небо, ну чого ти мовчиш?! Невже не можеш вiдповiсти на мiй крик?!!
О, у мене ще вистачає сили кричати, а ще казала що утомлена. Межа, межа...Де та межа? Та i чи є вона взагалi?
Так, можливо, але як тiльки до неї пiдходиш занадто близько, вона чомусь втiкає. Як горизонт...До якого нiколи не дiйти.
Так, треба вiдпочити, поспати. Завтра буде новiй день. Завтра з'являться новi руїни, утворяться ще бiльшi прiрви.
А Небо все мовчить...
Ну що ж, тодi не залишається нiчого iншого як боротися. Завтра, так, "я подумаю про це завтра". Не дарма ж я називаюсь НЕСКОРЕНОЮ...