Яка чудова мелодiя. Така знайома та од того не менш неймовiрна.
Я чую скрипку...
Вона мене кличе. Мелодiя хоче, щоб я йшла за нею i я йду.
Здається, я в старiй капличцi. Так, менi знайоме це мiсце. Та все ж, щось тут лякає i змушує мене тремтiти. Щось не так iз ним. Чи, може, щось не так зi мною?
- О, привид iз каплицi! Цього менi тiльки не вистачало... Я хочу побути один. Йди звiдси, привиде...
Передi мною стояв хлопець рокiв п'ятнадцяти зi свiтло-русявим волоссям та карими очима. У його руках була скрипка...
--
Ти що, Руда, зовсiм глуха?! Я сказав тобi йти звiдси. Не заважай менi!
--
То значить, я привид? - думки не помiщалися в головi i звучали у голос. - Ось чому я так дивно себе почуваю... А як я стала привидом?
--
Звiдки менi знати? Я тобi в няньки не наймався. Чув тiльки, що тут, у цiй капличцi, взимку п'ять рокiв тому замерзла якась дiвчинка.
Так... Я пам'ятаю... Я хотiла лишитися на самотi щоб пограти на свой улюбленiй скрипцi, а дверi зачинили. Я довго-довго плакала, а потiм, мабуть, заснула i замерзла... У мене дуже слабке здоров'я. Було...
--
Привиде, привиде... З тобою все гаразд? У тебе тiльки-но було таке обличчя... I сльози... Я не знав, що привиди можуть плакати.
--
Так, усе добре. А що ти граєш? Дуже знайома мелодiя.
--
Нiколо Паганiнi. "Концерт для скрипки". Я буду брати участь у конкурсi на здобуття музичного гранту.
--
О, з мох вуст це буде звучати дуже смiшно, та я теж мала брати участь у конкурсi й обрала свого часу для виступу саме цю мелодiю. До того... ну до того як...
--
Перестань плакати! Ти що, тiльки те i робиш, що плачеш? Мiж iншим, у мене тут репетицiя, якщо ти не забула!
--
Вибач, вибач... Грай... Будь ласка, грай... Та не проганяй мене. Я просто хочу послухати, як ти будеш грати.
Яка досконала i в той же час така лагiдна мелодiя. Вона мене огортає, проникає у кожну клiтинку. Хочеться плакати... Мелодiя розкриває його душу, таку тендiтну i таку сильну. Колись давно мама казала, що талантом людину надiляють на Небi. Вiн дiйсно дуже талановитий. Я теж колись була. Я любила грати на скрипцi, дуже любила. У десять рокiв мене запросили зiграти з оркестром. Пам'ятаю, як я тодi радiла. А мама сказала, що у мене талант i що цей талант дарований менi Небом.
Тепер же я привид... Звичайний, безтiлесний привид. Я бiльше нiколи не побачу свою скрипку, не зможу взяти в руки i насолоджуватися мелодiєю. Нiколи...
--
Ти знову плачеш?
--
Вибач... Я так обожнювала грати на скрипцi, а тепер... А тепер,.. - з мох очей капали сльози.
--
Чекай! Пiдiйди до мене... Стань ось так, - показав вiн, i менi здалося, нiби хтось потягнув за руку. - Заплющ очi та уяви, що то граєш ти, а не я.
Як чудово знову вiдчувати мелодiю. Вона нiби проходить крiзь кожну рiч навколо, летить на небо, а звiдти знову повертається на землю, до мене. Дякую тобi, Скрипалю...
Раптом до каплички увiрвалися... Це були молодики рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти. У одного з них був такий вираз обличчя, нiби вiн просто зараз учепиться в горлянку. Злякавшись, я вiдступила... Хлопець пройшов крiзь мене i почимчикував до мого сьогоднiшнього знайомого.
--
Ти заплатиш менi за це, - показав вiн на синяк пiд оком. - Дорого заплатиш. Можеш забути про конкурс i про гранд теж. Нiкуди ти не подеш. Тебе виженуть за те, що ти вдарив мене. А заступитися за тебе нема кому. Сам казав. Я пам'ятаю, - вiн торкнувся синяка i скривився. - Ти завжди один. Хоча дос не розумiю, чому саме такого нiкчему вибрали на конкурс.
--
Забирайся, а то у твоє тiнi пiд правим оком з'явиться близнюк, - дверi грюкнули... - I ти котись звiдси, Привиде. Ти мене дратуєш...
Яка прекрасна його музика. Така сильна, та водночас неймовiрно нiжна, як i його душа. Я теж грала цю мелодiю, та чомусь вона неслухняно виривалась у мене за кордони нот, нiби вередливе дитинча. Точно слiдувати партитурi було не в мох силах. Я обожнювала гратися iз нотками. А вони гралися зi мною. Так, колись мелодiя народжувалася i пiд мом смичком. Здається, це було зовсiм недавно. Я пам'ятаю...
Я так сильно любила свою скрипку. Вона iнструмент моє душi. Вона мо смiх i сльози. Коли торкаєшся скрипки -- у тебе з'являються крила. А музика, що виривається з-пiд смичка, то твiй полiт. Перед ним розступаються стiни, стають невидимими стелi. Ти летиш, i для тебе немає нi перепон, нi вершин. Всеохоплююча, всепоглинаюча музика. Я сумую за нею... Моя душа пропала разом зi скрипкою. Мiй смiх затих разом iз музикою. Залишилася лише тиша. Без музики я самотня.
Чому я тут, у цьому мiсцi? I знов цей хлопець... Постривайте, та вiн же працює офiцiантом, а за правилами нашо елiтно музично школи це робити заборонено:
- Що ти робиш?
- А сама не бачиш? Працюю...
- Бачу, але...
- Знаю, це заборонено правилами. Та хiба тобi втямки, як жити i вчитися тому, у кого iз рiдних лишилася тiльки тiтка. Тобi ж батьки, напевно, оплачували навчання. I ти навряд-чи знаєш, як то, коли приходиш зi школи, а вдома, крiм хлiба, немає нiчого... Нiчогiсiнько... I я не можу нiкому про це розповiсти, розумiєш, нiкому... Вони i так глузують з мене, з моє скрипки, яка звiсно-що не коштує стiльки, скiльки хнi iнструменти. Жоден з них мене не зрозумiє.
А знаєш, чому я пiшов саме сюди, у цю елiтну музичну школу? Бо вона найкраща! Я можу чогось тут досягти. I менi випав шанс iз цим грандом. Однак безкоштовних мiсць у цiй школi немає. Що робити в такому разi? Мовчиш? Так, ти мовчиш.
- Я розумiю. Я все розумiю, але тебе виключать зi школи, якщо дiзнаються про те, що ти тут працюєш.
- А як вони дiзнаються? Ти м розповiси, Привиде?.. Якщо ти м щось скажеш,.. - на мене дивилися його божевiльнi очi. Його злiсть була вiдчутна на дотик.
- Я ж привид,.. - вiд його слiв у мене пересохло в горлi, та голос сам промовив. - Як я можу комусь щось розповiсти?
I тут у дверях з'явилася знайома фiгура.
- Та вiн дiйсно божевiльний. Погляньте, хлопцi, розмовляє сам iз собою. Хоча яка рiзниця, тепер тебе виженуть, ти правий. I я докладу всi зусилля до цього...
I покидьок таки виконав свою обiцянку... Через день Скрипаля покликали до директора. Я була там, з ним, але не могла нiчого вдiяти.
- Це ти? - запитав директор, кладучи на стiл фото з бару. I не дочекавшись вiдповiдi, продовжив. - Ти знаєш, що за такi справи виключають зi школи? А ти ще i в конкурсi на музичний гранд береш участь.
- Знаю, - ледве чутно сказав той.
- I ти вдарив цього хлопця, - вiн показав на того, хто нещодавно погрожував скрипалю i принiс цi жалюгiднi фото. - Ти дуже талановитий, i я не можу лишити школу без такого шансу. Тому цього разу пробачаю тобi твою витiвку. Однак перед ним, - вiн знову показав на Покидька, - доведеться вибачитися.
- Перед цим?.. - очi Скрипаля налилися кров'ю, а губи скривилися у гримасi вiдрази.
Я знала, що зараз вiн зламає ту єдину соломинку, на якiй тримається його доля. Цього не можна було допустити. Вiн мав витримати все це задля не, прекрасно... Задля своє скрипки. Я нестримно закричала:
- Вибачся! Негайно вибачся! Невже твоя мрiя не коштує цю цiну? Невже ти дозволиш цьому покидьку перемогти i зламати все, понiвечити всю ту прекрасну музику, яку ти можеш написати за кордоном.
- Вибач... - процiдив вiн крiзь зуби, а потiм повернувся до мене i сказав. - А ти дозволила... Дозволила себе зломити. Це так ти любила свою скрипку? Це так ти боролася за свою музику? Так нестримно, що вiдразу здалася, щойно тебе зачинили в тiй каплицi?!
Крiзь мо думки знову нестримно пронеслось минуле. Вiн був правий, я здалася, не витримала натиску, а тепер смiю вчити його життю. Я нiкчема... Але менi враз стало так боляче i образливо, що я закричала крiзь сльози.
- Я тебе ненавиджу! Рано чи пiзно ти залишишся сам!
- Ненавиджу. Ненавиджу, - покотилось луною...
- Привиде, куди ти зникла? Я тебе не бачу, Привиде. Ти теж мене покинула, як i всi iншi?..
Менi так хотiлося скати йому, що я не ненавиджу його, що я не розумiла, що кажу. Менi хотiлося запевнити, що я з ним. Тут, поруч. Просто торкнутися... Та марно, вiн мене бiльше не чув i не бачив.
Вiн дивився крiзь мене, наче я порожнеча i повторював:
--
Ти теж мене залишила, як i всi iншi.
Конкурс вiдбувся рiвно через мiсяць. Уже було досить тепло, i з абрикос падав бiлий цвiт, схожий на лапатий снiг. Менi так хотiлося, щоб вiн перемiг у цьому конкурсi, щоб у нього все вийшло...
Я побачила його на даху каплички. Вiн говорив до мене...
- А знаєш, Привиде, ти нi в чому не винна. Я не змiг, просто не змiг. Я вже був на сценi, пiдняв смичок i раптом зрозумiв, що не знаю, для чого менi все це. Привиде, нащо воно менi? Чого ти мовчиш? Де ти, Привиде?
Раптом трухлява балка на стелi надломилася - i Скрипаль впав...
- Господи, чому все саме так? За що ти нас так караєш? Ти даєш талант i нiжну душу, та не даєш сили i долi. Ми обоє пораненi своми скрипками. Понiвеченi... Самотнi...
Невже ми здатнi лиш на страждання? Оце й усе? Кiнець?..
Як тодi, коли мене зачинили у каплицi двi однокласницi. Я не змогла вiдкрити дверi i замерзла. Але якби я змогла? Якби у мене вистачило сили? Я ж навiть не спробувала.
- Аааа...
Невеличку капличку бiля школи наповнювала нiжна, однак така прекрасна музика Нiколо Паганiнi "Концерт для скрипки". Посеред каплицi стояв хлопець рокiв п'ятнадцяти зi свiтлим волоссям та карими очима. Здавалося, що музика навколо нього оживає.
Раптом вiдчинилися дверi. Музика стихла. До хлопця пiдiйшов директор i протягнув диск.
- Катарiна, - прочитав хлопець. - Музика для скрипки.
- Так, - посмiхнувся директор, - ця дiвчинка вчилася в нашiй школi п'ять рокiв тому. Вона була такою ж самотньою, як i ти. А тепер у не студiя за кордоном. Вона пише неймовiрну музику. Ось, вiзьми, послухай. - I директор протягнув хлопцю диск...
З того дня минуло два роки. До студi Катарiни, молодого автора музики для скрипки, постукали у дверi...
- Можна увiйти?
- Прошу, заходьте.
- Я студент по обмiну. Хотiв би навчатись саме у вас.
- А... Скрипаль, - дiвчина пiдiйшла i грацiозним жестом вихопила iз папки хлопця ноти. - Цiкаво, що ти тут принiс...
Хлопець почервонiв:
- Не робiть так бiльше?
- Ти анiтрохи не змiнився, - усмiхнувшись мовила вона. - У тебе ж небагато друзiв, я права?
- Ви правi, я... я сам по собi. Та усi цi два роки, що я вчився у старшiй школi мене супроводжувала ваша музика. Вона була така неповторна i водночас така нiжна, що iнодi хотiлося плакати. Вона надавала менi сили всi цi роки. I... я так мрiяв про зустрiч з вами...
- I я Скрипалю, i я... Я чекала тебе довгих сiм рокiв. - вона посмiхнулася - Ну що ж, розпочнемо заняття...
Вони бiльше не самотнi. Їхнi серця наповнює найпрекраснiша у свiтi музика. Тепер i назавжди поруч iз ними Божественна мелодiя.
![N [N]](/img/o/olenec_s/bozhestwennyjkapris/bezymjannyj.jpg)