Миль Виктория Викторовна
Шанс на друге життя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками Типография Новый формат: Издать свою книгу
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Амелiя - дiвчинка з незвичними коренями, якiй випадає доля не щасливого життя. Але в один момент все обертається та вона виживає в палаючому лiтаку. Життя подарувало їй шанс на ковток повiтря вдруге. Але за це їй доведеться допомогти душам заспокоїтися та виконати людськi забаганки. У книзi висвiтлюються усi норми та моралi, яких так бракує сучаснiй молодi. Якщо ви знайшли помилку - напишiть менi в телеграм @wiwowiwo або в iнстаграм @mill.victoria. @writer.victoria - тут я публiкую свої вiршi. Якщо вам сподобалась книга, то ви можете вiддячити автору на карту приватбанку - 4149499344874803
  
  
  
  
  
  
  Всi iмена вигаданi та не несуть за собою будь-якого пiдтексту. Будь-якi збiги є випадковими. Твiр заборонено копiювати чи вiдтворювати у будь-якiй формi без дозволу автора.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Найбiльшу подяку я хочу висловити своїй сiм"ї, яка завжди була поруч. Також я можу бути вдячна всiм людям, якi хоча би раз сказали щось в мою сторону. Хтось зробив боляче, хтось змусив посмiхнутися. Але ви всi зробили мене такою, яка я є зараз. Тою сильною дiвчиною, яка вiрить в себе та свої сили. Я впевнено можу говорити вiд свого iменi. Чого бажаю усiм.
  
  "Лише взявши долю за руку можна йти вперед. В гордостi та самотностi ще нiхто не був
  щасливим". Мiль В.В.
  
  Будь-яка дрiбниця ладна змiнити наше життя в кращу або гiршу сторону. Чи просто вплинути на мозок та змiнити ставлення до звичайних речей i людей, що нас оточують. Саме на цих сторiнках буде висвiтлено той момент, коли сильна дiвчина незважаючи на свiй рiд та падiння в життi все таки пiднiмається та злiтає вгору. Здавалось би така незвичайна дiвчинка, що славилась тiльки своєю незграбнiстю та невдачею. Тiльки ось що сталось з нею? Щасливе кохання? Принц на бiлому конi? Чарiвна хресна-фея? Валiза з чарiвними пiгулками, який впав просто з неба? Лише один талiсман, який потребує багато кровi. Я думаю заради цього варто прочитати все вiд початку до кiнця.
  Книга несе повчальний характер. Також тут висвiтленi усi прояви моралi, доброти та щиростi, якої так не вистачає теперiшньому поколiнню. Багато молодi йде на поводу в популярностi та нехтує своїм уподобанням, принципам. А результатi втрачає все, що можна було отримати. Тiльки ось чи головна героїня зможе залишатися вiрною своїм принципам..
  Яке там зараз столiття? А рiк? Що твориться у свiтi лiтератури? Пост-модернiзм, неокласицизм, готика? Що там, бо я не розумiю як писати.. Кожне столiття має свiй унiкальний стиль, за яким можна його охарактеризувати. Не знаю чи вам цiкаво, але я обожнюю готику та бароко. Тут є романтика, кохання та справжнi почуття, якi немовби залишились в стiнах, рядках чи на картинах. Їх можливо вiдчути лиш споглядаючи в життi всю цю красу. Не на фото. Але я не про це.. Є одна особливiсть, яка не змiнна завжди та набирає популярностi все бiльше та бiльше. Саме магiя робить надзвичайнi речi. Те, вiд чого йдуть мурашки по шкiрi. Дiї, вiд яких захоплює дух та волосся стає дибки. Вiдбуваються речi, наслiдки яких ти не в змозi пояснити та передбачити. Адже цi подiї не пiддаються свiтогляду звичайнiй людинi. Ранiше магiю вважали чимось надзвичайним та її провiдникiв спалювали на кострi. Це вважалося незаконним та жахливо небезпечним. А люди при владi хотiли використовувати вiдьом у своїх особистих проблемах, корисних цiлях. Патрульнi ловили вiдьом та змушували пробиратися в чужi будинки вночi з цiллю крадiжки дорогоцiнних речей. Тому люди з вмiнням чаклувати ховались як могли. Деякi будували власнi комiрки пiд землею, а деякi не мали постiйної домiвки.
  При сучасних умовах життя магiєю захоплюються на бiльш безпечному рiвнi. Не враховуючи того факту, що магiя є актуальною лише в соцiальних мережах. Та й тих магiв на кожному кроцi, а половина з них - твої однокласницi. На сьогоднiшнiй день є багато шарлатанiв, якi хочуть наживитися на чужiй бiдi. Ранiше все було бiльш серйозно та з покараннями. Магiя була найбiльш важкою зброєю, хобi чи захопленням про яке не писали на стiнах, не викладали в унiверситетi. Боялися говорити в голос чи навiть пошепки. А як вiдомо зараз, найбiльш моторошна рiч - невiдомiсть.
  
  Магiю вирiзняли бiлу та чорну, вiдповiдно були й добрi та поганi маги. Однi допомагали людям з їх врожаєм чи важкими хворобами, а iншi навпаки - шкодили та проклинали усiх, хто попадеться їм на шляху. З магiєю не можна було жартувати чи гратись. Тому що одна помилка могла коштувати цiною в цiле життя.
  
  У Ворожбинi на Хмельниччинi народилась та сама магiя, котру так боявся весь свiт. У ХХ ст. чаклуни не просто панували людським мозком, але й всiм тiлом та вчинками. Люди творили нiсенiтницi тiльки через побажанки магiв. Ломали речi, крали їжу та золото, билися та влаштовували масовi концерти. I все лише за клацанням пальцiв. Нiхто не хотiв дружити з носiями магiї, адже вони не мали серця та душi, використовували людей як ганчiрки.
  В Ворожбинi рiс старий та темний лiс, в якому давним-давно не виднiлось нi однiєю душi. Ранiше тут було село, де розташовувався ринок. Сюди приїжали з усiєї країни, адже знали, що тут найсмачнiшi продукти та найкращi веселощi. Гудiло все мiсто вiд крикiв, танцiв та смачного вина. Але страшна повiнь змила всю територiю не шкодуючи домiвок, якi люди будувати власними руками. На мiсцi великої площi природа створила болото, яке затягувало усiх звiрiв та людей. Усi боялися туди йти. З роками зацiкавлених людей ставало все менше, а легенд все бiльше. Хто був у тому лiсi, то розповiдав, що там все заросло деревами та мохом. Де-не-де було чути крики, якi схожi на людськi. Говорять, що це болото так до себе кличе, манить. Не зважаючи на всю страшну картину, один будинок таки вцiлiв. Правда, в iншому кiнцi села. Можливо це магiя, а можливо вдача. В цьому будинку поселилась сiм"я з не простим корiнням. Вони вважали, що в них немає в сiм"ї магiв, окрiм бабусi, яка вже лежала при смертi. Для них лiс служив захистом вiд чорної сили, адже багато рокiв в цьому лiсi не було нi одного мага.
  Бабуся Марiя була однiєї з тих поганих вiдьом, якi поселили в своє життя чорну магiю. Вона проклинала людей, робила привороти та шкодила усiм, хто переходив їй дорогу. Молода Марiя сварила людей мiж собою, веселилась та не бачила межi для зупинки. ЇЇ боялись усi без виключення, навiть рiднi. Але декiлька рокiв тому, коли вiд її рук мiг загинути нi в чому не винен молодий чоловiк, вона вiдмовилась вiд чорної магiї та поклялась нiколи не робити нiкому боляче. Вона почала боятись за каяття та життя своїх рiдних, адже за грiхи страждало iнше поколiння. Вiдьми завжди думали тiльки про своє життя i не забивали голову такими дурницями як те, що буде з iншими поколiннями. У багатьох з них навiть не було дiтей. Але у серцi Марiї завжди жило промiння добра, яке й повело її на свiтлу дорогу.
  За десять днiв до смертi у Марiї народилась внучка. Вона була немовби посланням вiд Бога. Маленьке чудо з бiлявим волоссям та блакитними очима вiд якого так i несло добром за кiлометри. Батьки дуже тiшились появi дитя. Адже декiлька рокiв донька Марiї не могла завагiтнiти. А ця дiвчинка стала великим подарунком долi. Так вже випало, що дiвчинка народилась на славнозвiсний день вiдьом, який вiдзначається в першу недiлю весни кожного року. Зимою вiдьми мало коли вилазять з домiвок, а пiсля довгого вiдпочинку збиралися разом гудiти, веселитися та псувати iншим людям життя.
  Бабуся наполягала iз злiсним тоном назвати дiвчинку Марiєю, адже якщо вона буде носити iнше iм"я - буде проклята на все життя. В нiй тече кров вiдьми i вона має нести на собi цей хрест не зважаючи на те, чи хоче вона цього, чи - нi. Вона настоювала на цьому та не хотiла змiнювати думки. По її словах, якщо дiвчинку назвуть iншим iм"я, то чекає її горе та важка доля, вiд якої можна втекти лише проливши багато кровi. Та попри волю бабусi батьки нiколи не вiрили її словам та не послухали вказiвок. Вiдтягували найменування дiвчинки до останнього. Так на наступний день пiсля смертi бабусi батьки дiвчинки дали їй iм"я - Амелiя. Для них це було святе iм"я, яке оберiгає сам Бог та свiтлi ангели. Амелiя - стародавнє iм"я богинi Вiрностi та Божества. Тому батьки назвали дiвчинку так довiрившись своїй долi та батькiвськiй iнтуїцiї.
  Амелiя росла щасливою дитиною, яку кожного дня оточувало щастя, кохання та море посмiшок. Вона росла разом з iншими дiтьми, нiколи не пустувала та була слухняною дитиною. Дiвчинка поважала старших та часто запитувала про бабусю. Але батьки вiдмовились розповiдали дитинi правду вигадуючи кожного разу iсторiю, яким так щиро вiрила дiвчинка. Вона нiколи не страждала вiд недостатньої уваги, бiля неї були завжди її рiднi, якi намагались оберегти дiвчинку вiд усього.
  Амелiя дорослiшала та ставала все бiльш щасливою. Вона посмiхалась та радiла життю. Гарно вчилась, виконувала доручення та мала багато друзiв, з якими проводила часто свiй вiльний час. Амелiя була саме тою дiвчиною, яка випромiнювала позитив лише одним поглядом. Їй завжди всi посмiхались у вiдповiдь та навiть тi, у кого був поганий настрiй.
  Батьки дiвчинки працювали археологами у старому музеї Хмельниччини. Саме на цьому мiсцi роботи вони познайомились та закохались з першого погляду, коли їм було по 18 рокiв. З того часу вони не розiйшлися навiть на один день. У будь-яку поїздку чи подорож вони завжди їздили разом. Це щире кохання про яке хочеться говорити вiчно, адже вогонь в їх очах палав та ставав все бiльшим та бiльшим. Така iсторiя попадається раз на мiльйон.
  Коли дiвчинцi виповнилось 12 рокiв, її батьки поїхали у iншу країну для експедицiї. Це була важлива мандрiвка, яка вирiшувала багато робочих моментiв. Добиратися довелося на кораблi, який надала їм компанiя. Проте, пiд час подорожi на них напали пiрати та з тих пiр вони сидiли у них в полонi. Вони захопили весь корабель, де й сидiла закохана пара. Усi телеканали, вiйськовi та влада боролись за свободу полонених та завжди були поруч, на зв"язку. Але пiсля 5 рокiв безрезультатних намагань вони здались. Важко працювати та вкладати всi сили та ресурси, але не отримувати нiчого у вiдповiдь. Адже пiрати вiдмовились навiть йти на зв"язок. Не те, щоб йти вже на перемир"я. Опiсля бiльше 3 рокiв не було чути нi однiєї новини, нi пропозицiй чи навiть крикiв на допомогу. Пiсля того дня все життя дiвчинки перевернулось та змiнило полосу з бiлої на вiчну чорну. Здається, про це i говорила бабуся перед смертю. Сiм"я, а особливо батьки, завжди були важливою частиною життя Амелiї. Це та рiдна частинка душi, яка завжди пахне теплом, любов"ю, щастям, посмiшками та теплим какао. I тут в один момент в тебе це все забирають. Забирають щастя, кохання, посмiшки. Забирають поцiлунки, обiйми, рiднi очi. Змiнюють радiсний та сонячний день на похмурий з дощем. Моторошно та страшно. В серцi та на душi пустота. Пустота, яку нiхто не зможе заповнити. Люди не можуть замiнити людей. Це все брехня. Є люди, якi сидять в твоєму серцi назавжди. Тiльки тому що вони дiйсно рiднi, коханi. I нiхто iнший не прийде з такими обiймами, з такими ж очима та нiхто не прийде бiльше.. Нiкого й не потрiбно.
  Не зважаючи на важкi обставини вiд дiвчинки вiдмовились та вiдвернулись всi її друзi та рiднi. Однi порахували, що їй i так важко, тому краще залишити її саму. Нiбито самотнiсть лiкує всi рани. А iншим було лячно з нею спiлкуватись, адже з того моменту на дiвчинку нiби з вiдра вилились всi неприємностi, якi тiльки можна представити собi. Певне, п"ять хвилин пiд час яких нiчого не сталось дiвчинка називала щасливими. Вiдвернулись вiд Амелiї усi крiм дiдуся, який виховував дiвчинку до 18 рокiв. Саме в той момент, коли Амелiя стала повнолiтньою, вiн i вирiшив розповiсти дiвчинi про все життя її батькiв та темне минуле бабусi, яка хотiла дати їй своє iм"я. Таку iнформацiю важко вмiстити в себе в головi, тому Амелiя не одразу захотiла вiрити цьому та називала iсторiю казкою для дiтей. Проте, казка виявилась жорстокою та з пiдтвердженнями, якi й показав дiдусь внучцi. Вiн показав їй усi старi листи, книги, зiлля бабусi, якi вона берегла в великому сундуку в пiдвалi. Далеко вiд усiх, щоб нiхто не знайшов. Бабуся давно не користувалась цими речами, але викинути просто так не могла, та й не можна було. Адже якби про це дiзналась iнша вiдьма - чекала би бiда на всю її родину. По вiдьмацьких законах не можна бути вiдьмою лише на деякий час. Це звання дається один раз i назавжди як печатка на кровi, клеймо. Бабуся Марiя в молодостi погодилась нести це клеймо на собi, тому й не могла просто так пiдвергнути всю свою родину пiд небезпеку. Дiвчина все бiльше та бiльше дивувалась словам, якi говорив їй дiдусь.
  
  -Нiсенiтниця, я не можу в це повiрити, - розчаровано говорила Амелiя.
  -Все на краще.. Лiпше ти про це дiзналась вiд мене, нiж вiд стороннiх людей, - турботливо говорив дiдусь та гладив дiвчину по головi, яка склонилась йому на колiна.
  Амелiї не щастило, починаючи вiд ранку та до пiзньої ночi. З дванадцяти рокiв вона почувала себе самотньо та не розумiла чому все стало так погано в один момент. Не одразу всi думки склалися в головi та довелося провести багато часу в роздумах наодинцi. Вона не знала кого робити винним: себе, бабусю, пiратiв чи батькiв. А можливо взагалi усiх вiдьом. Дiвчина зрозумiла, що в кожного своє життя, яке ми маємо прожити тiльки так, як прописано в книзi. Але вона не хотiла проживати його сама i бажала всiм серцем переписати свою книгу вiд руки.
  
   Не зникало бажання боротьби та намагання подолати всi темнi сили в собi. На перший погляд i не скажеш, що в дiвчинi тече кров вiдьми. Бiляве коротке кучеряве волосся, блакитнi великi очi, худорляве тiло. Амелiя була саме тiєю дiвчиною, з якою всi хотiли познайомитись, але нiхто не хотiв мати тривалого спiлкування. Вона вабила до себе людей, але й одночасно вiд неї їх щось вiдштовхувало. Практично нiколи не одягала плаття. Надавала перевагу бiльш спортивному одягу. Зручний, практичний, на кожний день одяг. Не задумувалася над своєю зовнiшнiстю, не фарбувалась, щоб не привернути до себе зайву увагу. Любила бути простою та не помiченою. Амелiя хотiла, щоб її помiчали за її внутрiшнiй свiт, але в дорослому життi це виявилось робити важче, нiж в дитинствi.
  
  У вiсiмнадцять рокiв Амелiя вступила до унiверситету. Довгi вагання зводили з розуму дiвчину. Вона не знала ким хоче бути в цьому життi чи взагалi потрiбно їй шукати роботу. Чи варто закритись в старому будинку в темному лiсi подалi вiд свiту. Але все таки дiвчина знайшла маленьке покликання в серединi себе - допомагати людям. Щось вiдгукнулось в нiй, коли вона побачила медицинський коледж. Бажання бути корисною завжди було в її серцi. А це саме той момент, коли їй потрiбно допомогти не тiльки собi, але й людям, що її оточують. У дiвчини часто виникали поганi думки та бажання зiбрати речi щоб втекти кудись подалi, аби забути все погане, що сталось за останнi декiлька рокiв. Її зводила з розуму та несправедливiсть, яка трапляється з нею. Амелiя не знала куди їхати та де жити. Окрiм дiдуся вона не мала бiльше нiкого. Кожного разу, коли в дiвчини опускалися руки, вона їхала купувати квитки, йшла пiшки чи тiкала закриваючи очi на все. Проте, всi вагання вдавались марними. Щоразу траплялось щось дивне. То вiдмiнили потяг, то перекрили дорогу, то починався сильний дощ. Нiби її прив"язала до цього мiсця якась незавершена справа, час для якої ще не настав.
  
  Пiсля вступу до унiверситет неприємностi в життi Амелiї рiзко зменшились. Склалося враження, що дiвчина стала на вiрний шлях. Її обрали старостою у групi, що далось не так просто. Знову завела багато друзiв, якi на перший погляд були поганими авторитетами, але всерединi душi виявлялись досить таки привiтними та добрими. Дiвчина знайшла роботу для того, щоб переїхати жити у найману квартиру. Вона хотiла показати себе дорослою. Хоча їй i було шкода залишати дiдуся самого. Адже вiн став для неї i матiр"ю, i батьком. Проте, вiн розумiв, як сильно Амелiя хоче бути самостiйною та вiльною дiвчиною. Саме такою, як була її мати.
  Не зважаючи на все, справи йшли, на диво, добре. Амелiя вже перестала чекати неприємностей, розслабилась та почала жити в своє задоволення. Не завжди вдається гарно посмiхатись очiкуючи якiсь неприємностi. Амелiя влаштувалась на цю роботу офiцiанткою в мiсцеве кафе заради того, щоб почати доросле життя по-справжньому та допомагати матерiально дiдусю. Вiн був гордим за таку онучку. З сильним характером та волею до справедливостi.
  Робочi днi проходили одноманiтно, були схожi на день Сурка. Проте, без пригод, вiд яких зазвичай голова йшла обертом. Вливання в робочий процес вийшло не досить простим, адже в колективi нiколи не люблять новеньких. Перший час вiд Амелiї всi вiдверталися та не звертали на неї уваги. Дiвчина була бiлою вороною, вигнанцем. Кожного дня вона вiдчула на собi косi погляди та чула пошiптування. Але кожна iсторiя має рiзкий поворот подiй, так само як i ця. Одного разу весь колектив сильно втрапив у бiду. Постiйний вiдвiдувач та мiсцевий громило замовив собi каву. Але чекав її бiльше години. Про нього просто забули. Тодi хотiли звiльнити весь колектив, адже вiн впливова людина в мiстi. Але Амелiя взяла всю вину на себе. Її пробачили тiльки через те, що вона новенька та ще не все може знати, та встигати. Пiсля цього її прийняли у своє робоче логово. Зазвичай друг пiзнається у бiдi, але для Амелiї ця бiда стала квитком у колектив без образ. Не впевнена, що варто чекати чогось хорошо вiд цих людей. В першу чергу для них важлива вигода. Хоча, це був лише маленький крок. Хто знає що буде далi.
  Пiсля важкого робочого дня влiтку Амелiя як завжди вийшла з кафе пiзно ввечерi. По закiнченню змiни потрiбно прибрати своє робоче мiсце. Це займає не мало часу, тому й виходить, що повертається додому пiзно. Амелiя завжди пiсля роботи додому йшла пiшки. Хотiла побути трохи на самотi пiсля галасливого дня. Любила пустi вулицi, якi закохували в себе тишею та темрявою. Це те, що вона боялась бiльше всього на свiтi - тиша та темрява. Це єдине, що несе за собою невiдоме, несподiване та моторошно загадкове.
   Вийшовши з примiщення дiвчина звернула увагу на дивнi крики та стони. Повернувши голову вона побачила в куточку бiля смiттєвого баку стареньку бабусю, яку лупцювали розбишаки. По зовнiшньому вигляду хлопцiв одразу було помiтно, що вони не з благополучної родини та пiшли на цей вчинок заради того, щоб вкрасти у неї сумку з грошима. Хлопцi були не високого зросту, одягнутi в старий одяг, побитi та злi. Забравши сумку, вони помiтили, що там не багато коштiв, тому вони вирiшили зiрвати свою злiсть та розчарування на нiй фiзично за допомогою побоїв. Амелiя не думаючи про свою безпеку побiгла одразу в сторону смiттєвих бакiв. Представивши на мiсцi тiєї бабусi свою, яку нiколи не бачила, її ноги одразу побiгли на врятунок. Вона не змогла пройти повз чи дозволити собi довго роздумувати про варiанти розвитку подiй. Хтось iнший на її мiсцi мiг би пiти по своїх справах далi та не звернути навiть уваги. А це життя, людське життя.
  
  Вiд рiзкої появи дiвчини хлопцi злякались та почали тiкати в рiзнi сторони, кинувши всi речi. Не зрозумiло чому вони так швидко побiгли та злякались. Амелiя не була на перший погляд моторошною дiвчиною вiд якої би тiкали хлопцi. Але це було хорошим розвитком подiй для цiєї ситуацiї. Пiдбiгши до бабусi дiвчинка побачила, що вона вже ледь дихала. Хлопцi добряче нанесли ударiв по тiлу, не шкодували її та викидали свою агресiю на нi в чому не винну людину. Ще один удар мiг би стати для неї останнiм. На запитання що вони хотiли вiд неї бабуся не вiдповiдала. Певне, знала вiдповiдь або була в важкому шоцi вiд подiї, що сталася з нею лiченi секунди тому. Але це Амелiю хвилювало менш за все. Вона викликала швидку та вiдвезла її до лiкарнi, де жiнцi надали всю медичну належну допомогу. Бабуся була у важкому станi, але лiкарi прогнозували швидку поправку та реабiлiтацiю.
  
  Прийшовши в палату дiвчина поцiкавилась iнформацiєю про саму жiнку. Вона хотiла допомогти їй, зв"язатись з її рiдним чи просто покращити її самопочуття. Бабуся не назвала свого iменi та побажала залишитись загадковою для Амелiї. На що дiвчина показала своє незадоволення та здивування. Бабуся розповiла лише про те, що живе вона давним-давно сама, а всi її рiднi загадково зникли. В головi дiвчини не вкладався змiст висловлювання "загадково зникли", але вона вирiшила не ускладнювати моральний стан жiнки та не задавати багато запитань, якi можуть викликати у неї негативнi емоцiї.
  Пiсля довгого мовчання в палатi стара жiнка нахилила дiвчину до себе та дала їй сушенi ромашки, якi лежали в старому та потертому кулонi.
  -Що це?, - запитала Амелiя.
  -Це твоє друге життя.
  -Що за дурницi?
  -Я знаю, що у тебе багато неприємностей, але чекає ще бiльше, - вiдповiла загадкова стара бабуся.
  -Це ж просто засушенi ромашки в старому кулонi!, - незадоволено вигукнула дiвчина.
  -Носи його завжди з собою та одного дня ти згадаєш про мене.
  -Я не можу! Це дивно все...
  -Я знала твою бабусю i вона одного разу подарувала менi своє життя. Менi було не вiдомо про твоє народження, я думала, що в тебе буде iнше iм"я. Проте, тепер я вiдчуваю тебе i моїм обов"язком є допомогти тобi, тому не думай навiть про те, щоб не брати кулон.
  
  -Дурня! З моїм стилем життя менi не свiтить навiть нова робота, не те, щоб ковток повiтря пiсля смертi, - обурливо промовила Амелiя, - проте, ви так багато знаєте про мою бабусю, можливо ви щось можете розповiсти менi?
  -Послухай мене та зроби так як я кажу, - сказала бабуся та заснула.
  Дiвчина не дочекалася вiдповiдi на своє питання. Вона не хотiла будити стареньку бабусю, адже вона й так багато чого пережила за сьогоднi. Взявши кулон в руки вона довго крутила його та намагалася вiдкрити. Нiчого не вдавалось. Зверху кулон був сильно затертим та нiби в пилi, жовтого кольору. Але не вiдчинявся, якби сильно його не крутила дiвчина. Пiсля довгих спроб сили вже кiнчались, а цiкавiсть зростала. Дiвчина зовсiм забула про свої особистi справи на вечiр з цiєю пригодою. В обiд Амелiя домовилась про зустрiч пiсля роботи зi своїми друзями, якi чекали її вже на той момент бiльше двох годин. Тому дiвчина пiдскочила та швидко побiгла на те саме мiсце. Коли вона намагалась їм подзвонити, вони промовили, що бiльше не хочуть її знати та звинуватили дiвчину в тому, що вона забирає їх час. Однолiтки бурхливо кричали на Амелiю та висловлювали своє незадоволення.
  -Як ти посмiла заставити нас чекати так довго?, - голосно крикнула в мобiльний телефон подруга Амелiї.
  -В мене сталось ЧП. Давайте я приїду до вас та все розповiм, - iз винним голосом сказала дiвчина.
  -Для чого нам це? Ми тебе i не чекали. Для чого ти нам ще, як не для безкоштовних посиденьок в твоєму кафе? Ти взагалi смiшна? Забудь про мiй номер!, -викрикнула подруга та завершила розмову.
  Амелiя була шокована та розсiяна. В неї на очах одразу виступили сльози iз думками, що все почалось знову. Тiльки зранку все було добре, тiльки вона почала дiзнаватись якiсь деталi про бабусю. Але ось чорна полоса наступила знову. Дiвчина втомилась знову повторювати все та починати життя вдесяте з чистого листа. Вона не знала що їй робити на даний момент. Руки опускалися. Амелiя стояла посеред темної дороги тримаючи лише свою сумку та кулон, який дала їй бабуся. Не довго думаючи вона витерла сльози та вирiшила повернутись до лiкарнi, почекати пробудження старенької бабусi, яку вона врятувала вдень, щоб отримати хоча би якiсь вiдповiдi на її не закритi запитання. Амелiя дуже сильно хвилювалась через подiї, що оточували її ще з самого народження. Але вона вирiшила, що потрiбно ставити крапку на її чорнiй полосi, адже так довго продовжуватись не могло.
   Темними та моторошними дорогами на одних носочках дiвчина вiдправилась назад у лiкарню. У неї тремтiли руки та голос, очi бiгали по сторонах. Серце тремтiло та билося в рази частiше, нiж зазвичай. Вона боялась що десь за кутком її чекають тi самi розбишаки, яких вдень вона вiдiгнала вiд бабусi. Вона вже представляла жахливу картину з наслiдками, якi лячно промовляти в голос. Вона не боялась нiколи на своє життя, адже знала, що гiрше вже немає куди. Проте пiсля зустрiчi з цiєю бабусею в неї з"явився промiнчик надiї на вiдгадку багатьох таємниць, та питань про її минуле, теперiшнє та майбутнє.
   Йшла дiвчина тiльки кiлька хвилин, а дорога їй здавалася жахливо довгою. Кожен шорох в темнотi вiдчувався надзвичайно голосним та близьким до чогось неприємного. Якби сталось щось погане, то Амелiя навiть би не здивувалась, адже для неї це звичайна рiч. Але сьогоднi в неї була цiль через яку вона не могла просто так опустити руки та здатись долi.
  Бiля лiкарнi вона видихнула з полегшенням, адже подолала не легку та тремтячу дорогу. Нi одна споруда довкола в таку пiзню пору не свiтилася, враховуючи i лiкарню. Перед очима Амелiї було лише величезна та темна будiвля вiд якої вiяло лiками, довгими чергами та нудними лiкарями в старих, та брудних халатах. Як тiльки дiвчина видихнула з полегшенням, то почала шукати вхiд в лiкарню. Вдень це було набагато простiше зробити. А вночi потрiбно довiряти своїм iнстинктам, почуттям та впевненостi у власних силах. Чого явно бракувало. Потрiбно стати частиною темряви аби вона дозволила знайти потрiбнi дверi. Здавалось, у Амелiї все добре виходить. Як в один момент... ось ззаду її хтось схопив за руку та сильно сжав. Серце знову почало битися швидко. Перед очима пробiгла страшна картина. Невже це все, кiнець. Невже Амелiя знову нiчого не зможе закiнчити, так i не почавши. Очi опустились вниз, руки почали слабнути. Мурашки бiгали по тiлу та кричали замiсть дiвчини. Амелiя зiбралася з силами та повернулася. Це виявився старий охоронець, який ось збирався робити обхiд лiкарнi.
  -Що ти тут забула?, - iз серйозним виразом обличчя сказав охоронець.
  -Я прийшла до бабусi, сильно хвилююсь про її стан, - стурбовано сказала Амелiя.
  -Я не пропускаю в таку пiзню пору стороннiх людей в лiкарню, це проти правил, - мовив охоронець та вiдпустив руку дiвчинки.
  -Але...
  -Нiяких але. Тим паче таким маленьким дiвчаткам не потрiбно гуляти в пiзню пору бiля лiкарнi. Тут можуть ходити поганi люди.
  -На бабусю сьогоднi напали розбiйники, я повинна бути поруч з нею. У неї бiльше нiкого не залишилось окрiм мене, - сказав Амелiя i сльоза покотилась по її щiчцi.
  -Ой, не потрiбнi ось цi тут телячi сльози! Геть звiдси. Сказав не пускаю, значить не пускаю, - вигукнув голосно охоронець та розвернув дiвчину в iншому напрямку.
  Амелiя була розчарована тим, що сталось. Ранiше її сльози завжди спрацьовували та люди дозволяли їй робити те, чого не дозволяли iншим. В цьому дещо є жiночого характеру та манiпуляцiї. Але здається, вона забула про ту чорну полосу, яка наступила в її життi так неочiкувано.
  Сильний характер та велике бажання дiзнатись вiдповiдь на всi секрети змусили Амелiю шукати iнший спосiб зайти в лiкарню. Головний вхiд був закритий охоронцем, який злiсно очiкував її бiля дверей, як та старенька зла собака бiля ворiт. Довго гуляючи бiля лiкарнi вона таки змогла знайти вiдчинене вiконце, яке вело не вiдомо в чию палату. Це було занадто ризиковано, адже вона не знала що там знаходиться та чи не порушує чийсь спокiй. Наслiдки могли би статися ще гiршi через тi речi, якими Амелiя ускладнювала усю ситуацiю в яку вона потрапила. Проте. Як я писала ранiше, бажання розкрити всi секрети бабусi та свого життя було бiльшим.
  Знайшовши якусь стару табуретку пiд деревом вона вилiзла на неї та закинула свою маленьку сумку в вiконце. Амелiя почекала декiлька хвилин задля того, щоб побачити чи є хтось у кiмнатi та чи не пiднiме її поява великого шуму. Через три хвилини тишi вона вирiшила дiяти. Адже коли, якщо не зараз? Страх висоти став на другому мiсцi пiсля божевiльного рiшення та яскравих очей в яких стала палата, цiль та мета. Пiсля невеликого пiдкорення перешкоди дiвчина залiзла у вiкно. З дитинства вона любила лазити по деревах. Саме тут i знадобилися цi навички. Кiмната виявилась ординаторською, де черговi медбрати та медсестри залишались на нiчне чергування. Тут було розташоване не велике лiжко, стiл з кухонними приборами, маленький холодильник та телевiзор, який доживав останнi днi. Кiмната не була прикрашена рiзними картинами та декором. Певне, саме це робило її досить таки моторошною, особливо в пiзню нiч. Який взагалi смiливець змiг би ночувати в такому мiсцi по власному бажаннi. В лiкарiв, на справдi, немає вибору, тому саме така кiмната слугує їм тимчасовою домiвкою.
  
  В такi тишi можна почути все, що захочеш: як на поверсi вище хропить старенький чоловiк, як жiнка на сусiдньому лiжку потребує допомоги, адже страждає вiд недосипу чи як один з медбратiв намагається вкрасти трохи лiкарських препаратiв. Саме в такi тишi Амелiя i почула втомленi кроки лiкаря, який вже певне йшов з обходу та направлявся в лiжко для мiцного та солодкого сну. Потрiбно було дiяти швидко та розумно, але в голову дiвчинцi нiчого не прийшло кращого, нiж залiзти пiд старе лiжко, яке прогиналось та сильно скрипiло. Це не було найкращим мiсцем для гри в хованки, але лiзти назад в вiкно дiвчина не хотiла. Це означало би кроком назад, який вона не могла дозволити собi зробити.
  Вона затримала дихання та мiцно зжала в руках сумку, яку прихопила з собою. Як ось в кiмнату зайшов молодий лiкар. Вiн навiть не увiмкнув свiтло. Амелiя затримала дихання. В лiкаря був дуже втомлений вигляд: синяки пiд очима; не стримане та постiйне позiхання; не зачесане волосся; тiло, яке не тримається на двох ногах та хотiло впасти на лiжко. По ньому одразу було помiтно, що працює вiн не першу добу пiдряд. Адже на лiжко вiн впав навiть не скинувши халат, який певне, вже не прали кiлька днiв або тижнiв.
  Голосне падiння могло пробудити пiв лiкарнi або сильно налякати дiвчину, що саме вiн i зробив. Через пружинне лiжко лiкар доторкнувся до тiла Амелiї. Але стомлений стан та розсiянiсть врятували її вiд чергового провалу. Певне, саме в цей момент доля перейшла на її сторону. Це був нiжний дотик вiд якого у дiвчини пiшли мурашки по шкiрi. Вона нiколи не мала достатньо близьких стосункiв з хлопцями. Тому цi вiдчуття були для неї дивними, неочiкуваними, загадковими.
  Довелося чекати поки лiкар засне. Через декiлька хвилин дiвчина впевнилась в мiцностi сна хлопця, що лежав над нею та по трохи почала вилазити з-пiд лiжка.. По тiлу йшли мурашки вiд тишi, страху та ризику на який йде дiвчина заради вiдповiдi на декiлька запитань, якi можуть пояснити бiльшiсть її проблем по життi. Вона йшла впевнено та обережно, на шпиньках. Мiцно тримала в руках сумку та дивилась на лiкаря, який супроводжував її тихi кроки голосним сном. Тремтiння дiвчини ось-ось мало би розбудити молодого лiкаря, але все пройшло добре та дiвчина вийшла з кабiнету не помiченою. Як вона й планувала.
  Повна темрява накрила все мiсто та лiкарню в якiй Амелiя намагалась знайти палату саме тiєї старенької бабусi, котру ще декiлька годин тому намагалася врятувати. Саме ту бабусю, яка знає вiдповiдi на таємнi питання дiвчини. Подумки вона вже представляла розмову та придумували можливi варiанти вiдповiдей на запитання. Можливо їй вже не варто було йти до палати. Страшно було представити розвиток подiй. Амелiя почала третiми. Страх охоплював усе тiло. Йшовши коридором вона оглядала кожнi дверi, якi виблискували пилюкою на бiлому фонi та кожне вiконце, за яким спали люди, котрi боролись iз хворобами, що так повiльно висмоктували з їх органiзму все живе та радiсне. Амелiя боялась кожного шороху та звуку, тому намагалась залишитися непомiченою. Їй довелось пройти через пiв коридору, аби дiстатись до потрiбно палати. Вдень ця вiдстань здавалась би мiзерною, коли довколо багато людей. Коли всi кудись спiшать. Однi навiдати своїх рiдних, iншi на прийом до лiкаря. Але не вночi, коли все стає загадковим, моторошним та темним. Коли не помiтно на шляху нi одної людини. А пiдлога досi вiдчувається вологою пiсля прибирання. Вночi, коли панує тьма та темнi сили. Коли краще не виходити з домiвки, адже ця прогулянка може стати останньою.
  Пiдiйшовши до палати, де лежала бабуся, Амелiя довго дивилась на дверi. На них не було вiконця, як на iнших та не було написiв. Саме через це вона запам"ятала цi дверi. Вони не несли за собою великого сенсу та були простими. Дiвчинка не могла переступити через себе та вiдкрити дверi. Вагання.. Довгi вагання.. В думках Амелiї проскочила думка: зараз ж нiч, вона у будь-якому випадку спить.. Чому я буду їй заважати.. Їй, певне не до того, не до мене. Жiнка похилого вiку.. Чому я повинна докучати їй?
  Вона хотiла постукати в дверi з надiєю, що бабуся не спить, вiдчине їй палату та розповiсть про все, що вона хоче почути. Але чому лiтня жiнка не повинна спати вночi та й стукiт мiг би розбудити iнших пацiєнтiв в лiкарнi чи палатi. Це занадто ризиковано.. Амелiя вже вагалася в правильностi дiй, якi робить саме в даний момент. Проте, вона вирiшили просто посидiти до ранку бiля лiжка бабусi. Додому йти було ще бiльш небезпечно та довго, нiж до лiкарнi. Страх оволодiв дiвчиною та вона вже хотiла схопитись за дверну ручку, як ось.. Руку їй на плече поклав.. Хто? Знову охоронець? Здається, вiн не дасть спокою Амелiї. Вона ж просто хотiла побути бiля бабусi. Нiчого поганого не хотiла зробити. Руки почали знову тремтiти. За все життя дiвчина стiльки не хвилюватися як за цей вечiр. Вона пiдняла голову високо та розвернулася. Хотiла вже починати виправдовування в сторону охоронця. Як побачила, що це молодий лiкар. Так, саме той не виспаний та втомлений лiкар, повз якого вона проходила в ординаторськiй.
  На вигляд вiн був нiби побитий життям, певне у нього серйознi проблеми.. Великi синцi пiд очима, широке позiхання та тiло, що трималось на ногах з останнiх сил. В його очах була пустота та вiдчай, вiд якого й душа опускалась все нижче та нижче. Бiлий халат був покритий плямами вiд кровi та вчорашнього бургера, що вiн їв на ланч. А на грудях блистiла, нiби щойно прикрiплена табличка за надписом "Черговий лiкар Олексiй". Саме так звали молодого лiкаря з маленькою щетиною, важкими руками та поглядом.
  -Куди ти збираєшся?, - сказав Олексiй та позiхнув.
  -Я... Амелiя... , - тривожено та злякано промовила дiвчина.
  
  -Я не запитував як тебе звуть. Я запитав що ти робиш о 2 годинi ночi в лiкарнi бiля туалету, - з посмiшкою на обличчi вигукнув лiкар.
  
  -В якому розумiннi бiля туалету? Тут... моя бабуся лежить.. Ось, ще табличок немає...
  
  -Немає, тому що їх вдень усi знiмали та змiнювали на новi. А на туалет прикрiпити на встигли.
  -Як це туалет.. А бабуся?,- перелякано запитала Амелiя.
  
  -То ти шукаєш свою бабусю в туалетi?, - ледь стримував смiх хлопець.
  
  -Це не смiшно. Я дiйсно шукаю свою бабусю, - iз серйозним голосом сказала Амелiя.
  
  -Вона потрапила в лiкарню сьогоднi?
  
  -Так, її зранку побили розбишаки.
  
  -Ага, тобто ти мене хочеш обманути? Те, що я не спав чотири днi ще не означає, що мене можна обвести бiля пальця, - iз ухлимкою сказав Олексiй.
  
  -В якому розумiннi обманути?, - дiвчина зробила здивоване обличчя.
  
  -Я знаю цю пацiєнтку вже бiльше 5 рокiв та пам"ятаю, що рiдних у неї немає. Тим паче таких симпатичних внучок як ти, - сказав лiкар та знову позiхнув.
  
  Амелiя була сильно здивована тим, що молодий лiкар знайомий з бабусею. Це може свiдчити про те, що в неї часто проблеми з здоров"ям. Або вiн знайомий з нею дуже тiсно та саме вiн знає вiдповiдь на запитання, що так її хвилюють. Хоча можливо саме Олексiй її родич. Сумнiви не покидали дiвчину до останнього та вона не могла повiрити в те, що його поява на її шляху була випадковою. В випадковостi та спiвпадiння Амелiя перестала вiрити ще з дитинства.
  
  -То що ти тут хочеш побачити о другiй годинi ночi?, - знову запитав Олексiй.
  
  -Додому менi йти далеко, тому я захотiла потрапити до бабусi.. Вона менi ще багато чого має розповiсти.. Не хочу втратити такий шанс, раптом зранку її вже випишуть, - з сумними поглядом промовила Амелiя.
  
  -То ти не хочеш щоб її виписували?
  
  -Нi, я не те мала на увазi. Просто я не знаю як ще менi з нею зв"язатись..
  
  -Тодi давай так, ти переночуєш в мене в ординаторськiй, а зранку пiдеш до бабусi Мiї. Тому що я взагалi тебе мав би вигнати з лiкарнi, але надто у тебе гарнi та добрi очi.
  
  -Мiї?, - здивовано запитала дiвчина.
  
  -Ох, так ти й навiть не знаєш її iм"я. Певне, не так сильно ви й знайомi. Але це не моя справа. Не думаю, що ти хочеш завдати їй шкоди, - iз здивуванням сказав молодий лiкар.
  
  Олексiй взяв дiвчину та за руку та попрямував в бiк ординаторської. Iншою рукою вiн прикривав свiй напiввiдкритий рот, який не мiг бути закритим через величезну втому та вiд безсонних очей. Амелiя почувала себе впевнено бiля хлопця. Вона довiрила йому свою руку та ноги, якi прямували прямо за ним. Здавалось, нiби вона знає його не п"ять хвилин, а декiлька рокiв. Хоча й думки про кохання з першого погляду тут навiть не виникало. Так, стоп. Яке кохання, вона бачить його декiлька хвилин. Коридор здавався не таким довгим та страшним, коли Амелiю за руку вiв хлопець. Тут вона почувалась вже нiби в рiдних стiнах, якi її любо зустрiчають та намагаються захистити вiд усього моторошного та жахливого.
  Олексiй пiдвiв дiвчину до дверей та легенько вiдкрив, аби тi не скрипiли. Завiв дiвчину до кiмнати за руку так само легенько, нiби то чекав, що вона також почне скрипiти. Вдруге кiмната виглядала не так дивно та лякаючи, як вперше. Вона побачила невелике дзеркало, яке блистiло вiд чистоти. Червону фоторамку, де посмiхались люди. Картину, яка висiла трохи криво, але була намальована вiд руки. Це було помiтно по рухах та чiткостi роботi. А на старенькому стiльцi було миле покривало, яке зв"язано своїми руками. Певне, в цього лiкаря є дiвчина, яка так любо проявляє до нього любов. В думках Амелiї промайнула сумна думка про те, що цi речi могли би бути зробленi її руками, а на фото могла би бути вона. Та дiвчина, яка так щиро посмiхається разом з молодим лiкарем.
  Амелiя пiдiйшла до столика на якому стояла фоторамка та взяла її в руки з надiєю почути вiд Олексiя те, що це не його кохана дружина. Хлопець застеляв лiжко та не звертав уваги на те, що робить дiвчина. Чи то через втому, чи то через байдужiсть. Коли вiн сiв на лiжко, щоб вiдпочити хвилинку, то пiдвiв погляд на дiвчину та побачив, що вона так нiжно та сумно дивиться на фото.
  -Гарна дiвчина, так? У неї такi самi блакитнi очi, як i в тебе, - з посмiшкою сказав Олексiй.
  -Так, гарна дiвчина. Певне ти її сильно кохаєш, - вiдчайдушно сказала Амелiя та голосно видихнула весь смуток, що накопився в нiй за декiлька хвилин.
  Молодий лiкар засмiявся так голосно, нiби одна фраза дiвчини змогла розбудити його сонливiсть краще, нiж три лiтри кави, якi вiн п"є кожного дня.
  -Так, я дуже сильно її люблю. Це моя сестра, Христина. Вона також працює в цiй лiкарнi медсестрою. Правда вона зараз вагiтна та знаходиться в декретнiй вiдпустцi, тому я працюю замiсть нас двох. Певне, це ти помiтила по моєму зовнiшньому вигляду.
  В очах Амелiї проблиснула радiсть. Нi, не за те, що Олексiй не спить вже кiлька ночей. Це зовсiм iнше. Невже, перший раз за все життя їй так щастить. Високий молодий лiкар, який має темне волосся та худощаве тiло так сильно сподобався дiвчинi, що вона не могла сказати нi слова у вiдповiдь. У нього були карi очi та широка посмiшка. Саме та втомлена посмiшка, яка так сильно сподобалась Амелiї.
  -Гаразд, ти тут лягай спати, а я пiду. Зранку перед тим, як робити обхiд я зайду до тебе аби розбудити. Не хочу аби iншi лiкарi бачили, що в мене ночувала така гарна дiвчина, - сказав Олексiй та засмiявся.
  
  -А де будеш спати ти?, - вигукнула дiвчина вслiд лiкарю, який вже виходив з ординаторської.
  -Не хвилюйся, я не пропаду, - усмiхнено сказав хлопець та закрив за собою дверi.
  Це були хвилини щастя. Вночi, коли нiкого немає. Всi люди сплять та не чути нi одної душi. Серця та погляди єднаються через простi звуки, що лунають тихенько з губ. Амелiя була щаслива, що зустрiла Олексiя саме в цей момент свого життя. Одночасно вiн нiчого для неї не зробив, але й зробив дуже багато. За лiченi хвилини вiн став їй бiльш близьким, нiж тi, хто намагався робити це роками. Душа вiдчуває свою рiдну душу. Її не обманути. Без дотикiв, поцiлункiв та слiв можна зрозумiти i вiдчути ту людину, яка насправдi є твоєю. Ти її довго шукав, не спав ночами та думав, що твоє покликання бути самотнiм та дарувати iншим щастя. Але свою людину шукати не потрiбно, вона сама тебе знайде. Хоча стоп, це лише думки. Це лише легка закоханiсть. Про яке єднання душ йде мова?
  
  Амелiя не могла заснути через жахливий матрац, який прогинався з кожною хвилиною вже нижче та нижче. Можливо це була така перевiрка. Чи може дiвчина пережити нiч саме тут. Хоча думки про те, що це лише прояв турботи не давав їй спокою так само й те, що вiн знає бабусю Мiю набагато ближче, нiж вона.
  
  Роздивляючись усi предмети в кiмнатi та мрiючи про щасливий фiнал своєї iсторiї, Амелiя заснула. Як Олексiй пiдiйшов до сплячого тiла дiвчини та нiжно поцiлував її у лоб, а потiм у шию. Все здавалось таким романтичним та казковим. Хлопець пiднiс до красивого та сонного обличчя Амелiї букет ромашок, якi вона так обожнювала. Здавалось, нiби вiн знає її сто рокiв, адже не мiг би вiн вгадати її улюбленi квiти. Олексiй був одягнений в бiлу сорочку та чорнi штани, якi були трохи завеликi на нього. Певне, це саме тi штани, якi хлопець купує на всi випадки життя: випускний, перше побачення, весiлля та похорон. Здавалось, жарт, але ж який життєвий, правда? Олексiй був дуже нiжний iз дiвчиною, нiби то знав, що вона не вiдмовить незнайомцю у поцiлунку. Але нiжнi та рожевi дотики губ перервав голосний дзвiнок. Який й розбудив сонну Амелiю та перервав такий солодкий сон. Здавалось, за останнiй час не було нiчого кращого та бiльш доброго, що могло би так пiдняти настрiй та змусити дiвчину посмiхатись з самого ранку.
  Дзвiнок лунав з її телефону, який вчора вона забула витягнути з сумки. Хоча й сумку вона тримала всю нiч бiля себе. Чи то боялась, що її вкрадуть, чи то представляла як мiцно обiйматиме молодого лiкаря. Пiсля голосного звiнка прибiг вслiд i сам хлопець. Вiн був дуже емоцiйно збудженим та голосно крикнув "Бiда, проспали". Амелiя одразу зрозумiла, що потрiбно швидко збирати речi, забувати про солодкий сон та повертатися до реальностi. Це певне те, чого вона так не хотiла робити. Через декiлька хвилин до ординаторської зайшла молода дiвчина. Вона була дуже вродлива, на високих пiдборах та нафарбована. Вiд неї був приємний запах, який вiяв ароматними тiстечками та кавою. Це була повна протилежнiсть Амелiї. Але водночас в цiй милiй ледi були присутнi риси строгої панi, яка ось-ось хотiла кричати на Олексiя. Завадило цьому присутнiсть Амелiї. Вона рiзко змiнила тему та поцiкавитись причиною присутностi сонної дiвчини в стiнах ординаторської в лiкарнi.
   -Що це за юна ледi, яка ночувала в тебе сьогоднi?, - iз грiзним, але зацiкавленим поглядом сказала Люсi. Так саме було звати начальницю Олексiя. Люсi подобався її пiдлеглий та вона неодноразово запрошувала його на побачення. Але молодий лiкар не вiдповiдав взаємнiстю на симпатiї його начальницi. Тому вона завжди залишала його на роботi понаднормово та знущалась як тiльки могла. Строга дiвчина думала, що саме так доб"ється уваги хлопця, але вiн виявився мiцним горiшком.
  
  -Це подруга моєї сестри. Люсi, її бабуся ввечерi потрапила у лiкарню, а їй не було куди йти. Я був би останнiм негiдником, якби вигнав її на вулицю, - сказав Олексiй моргаючи очима.
  -Так? I як її звуть?, - пiдозрiло спитала начальниця.
  -Амелi Скотт, - вигукнула дiвчина.
  -Амелi Гончар, - вигукнув хлопець.
  -То як все таки? Скотт чи Гончар? Менi здається це пiдозрiлим! Хлопче, ти хочеш великих проблем? Ти знаєш що за таке роблять!
  -Так, Люсi, знаю. Але я не брешу. Я знаю цю дiвчину один день, - сказав Олексiй опускаючи втомленi та соннi очi вниз.
  -Це був останнiй раз. Але за нього тобi доведеться добряче вiдпрацювати, - промовила Люсi та вийшла з ординаторської.
  -Ну що, через мiй довгий сон я тепер попав у бiду.
  -Вона до тебе залицяється?, - за соромливо запитала Амелiя.
  -Я бачу, що в дiвчат тiльки одне в головi. А те, що я проспав все на свiтi тебе не турбує? Тiльки те, що до мене заграє начальниця?, - з посмiшкою сказав Олексiй.
  -Я не розумiю про що ти говориш. Я пiду до бабусi.
  -Я проведу тебе, - сказав Олексiй та взяв Амелiю за руку, - не хвилюйся, я тебе не буду кусати.
  Амелiя подумки представила як вона заходить до кiмнати за руку разом з Олексiєм. Бабуся в той же час лежить на лiжку та радiсно чекає дiвчинку з обiймами. I не зважаючи на всi подiї вечора, ночi та ранку, вона розповiдає всю iсторiю та дає вiдповiдi на запитання тривожної дiвчини.
  Олексiй провiв дiвчину знову тими самими коридорами до палати, де знаходилась бабуся. Вона вже впiзнала палату з якої виходила вчора ввечерi. Вона не виглядала такою сумною та моторошною. Вiд неї вiяло щастям, посмiшкою та легкими промiнчиками сонця. Навiть не зважаючи на те, що за вiкном йшов дощ та блискавка. Амелiя тривожилась та боялась заходити. За нiч трапилось багато чого та вона думає, що бабуся її не впiзнає чи не хоче взагалi бачити. Вона вже жiнка похилого вiку, тому її не варто турбувати зайвий раз, тим паче такими важкими питаннями. Але Амелiя помирала вiд цiкавостi як все таки влаштоване її життя. Тому за важким диханням та швидким серцебиттям послiдував стук в дверi.
  -Не бiйся, вона також не кусається, - засмiявся хлопець та постукав у дверi.
  -А тобi то звiдки знати? Ти її внук чи може син?, - з пiдозрiлим поглядом запитала Амелiя.
   Пiсля голосного стуку в дверi пролунав голос бабусi, яка дозволила зайти, але дуже тихенько. Адже на лiжку поруч лежала її подруга. Так, жiночка, з якою вона подружилась вночi. Саме за жiночими розмовами вони не помiтили як пройшла нiч та наступив ранок. Але бабуся Мiя була рада новим гостям та розмовам. Тому була не проти поговорити декiлька хвилин та також лягти спати. В думках Амелiї ситуацiя була iнша, де в неї було набагато бiльше часу. Але втрачати той час, що є не варто було. Тим паче пройшовши такий довгий шлях. Тому вона почала розпитувати все як є, напряму.
  
  -Бабуся Мiя.. Я пам"ятаю, що ви говорили про мою бабусю Марiю. Що ви можете розповiсти про неї?,- iз стурбованим голосом сказала дiвчинка.
  -Олексiй вже розповiв все про мене?, - запитала старенька бабуся та грайливо подивилась на молодого лiкаря.
  -Нi, лише як вас звуть. Я взагалi була здивована, що вiн вас знає. Так що на рахунок моєї бабусi?
  -Дивно, у Олексiя дуже довгий язик! Хм.. що на рахунок твоєї бабусi.. Я не можу сказати нiчого. Загалом, це заборонене заняття в наших колах, так, Олексiй?, - сказала бабуся Мiя та глянула на молодого лiкаря.
  -Я не думаю, що вона погана дiвчинка, тим паче вона врятувала вам життя, - промовив Олексiй.
  -Так, дякую, Амелiя. Твоя бабуся була доброю жiнкою, хоча й iнколи любила побешкетувати. Марiя нiколи не була проти якоїсь вечiрки чи чергового польоту над мiстом. Зiлля в неї виходили найкращi, саме тому всi заздрили їй. Ми з нею ж були подругами та сусiдками. Поки одного разу...
  -Що? Що сталось?, - здивовано запитала дiвчина.
  -Вона вирiшила, що потрiбно закiнчувати з вiдьомством. Але з цього капкану не можливо вийти. Нiколи. Нi в якому разi. Нi за яких обставин. Ми писали клятву кров"ю на паперi. Тому вона просто вирiшила поїхати далеко в лiс, де б її не знайшов. Вона забрала з собою сiм"ю. Марiя почала думати не тiльки про власнi розваги, але й про безпеку свого майбутнього. Виїхавши в лiс про неї бiльше нiхто нiколи не чув. Довгi пошуки iнших вiдьом вижали з них всi сили, але я не могла видати її та розповiсти про новий дiм. Тому твою бабусю просто оголосили пропавшою безвiстi.
  -Це дуже дивно.. Насправдi дивно. А чому менi так не щастить по-життi? Кожного дня мене очiкують все новi та новi проблеми.. Що зi мною не так?
  -З тобою все добре. Марiя мрiяла про внучку бiльше всього в свiтi i любить тебе дуже сильно. Як я говорила ранiше, твоя бабуся любила веселитись та пакостити. Багато бiди вона наробила людям перед тим як схаменулась. Саме тому всi її прокляття вiдображаються на твоїй долi.. Здається, щоб цього не сталось, тебе би мали назвати в її честь.. Тiльки чому батьки цього не зробили.. не розумiю.
  -Так, менi дiдусь розповiдав про iм"я. Але чому я повинна нести її прокляття?
  -За грiхи завжди вiдповiдає третє поколiння. Дивно тiльки те, що тобi нiхто нiчого не розповiдав. Певне, тебе хотiли вберегти вiд цього всього. Але кращим оберегом було би просто розповiсти.
  -I довго я ще буду страждати так?
  -Як тiльки прийде твiй час. Для цього я тобi i дала життя в кулонi. Бережи його, адже вiн скоро прийде.
  Пiсля цих слiв Амелiя хотiла все бiльше та бiльше розпитувати, дiзнаватися про те, що її чекає, але бабуся заснула на пiв розмовi. Її голос здавався ще з самого початку сонливим та втомленим, що не було дивним. Але для дiвчини це було великою перемогою над собою. Вона дiзналась деякi деталi про свою бабусю та її життя. Проте, найбiльше її зараз турбувало саме та подiя, яка має статись з нею найближчого часу.
  Час йшов день за днем, а Амелiя чекала саме того моменту, коли вона має допомогти. Кого вона має врятувати. Дiвчина нiколи нiкому не вiдмовляла у допомозi, завжди була привiтною та чуйною. Навiть тодi, коли нею хотiли скористатись чи образити її почуття. Олексiй ж був поруч з дiвчиною та допомагав їй у всьому. За короткий промiжок часу вiн став їй надзвичайно близькою людиною, якiй вона могла розповiсти всi свої проблеми, таємницi та подiї за день. Вони дружили довгий промiжок часу, здається бiля року. Але потiм пiсля смертi дiдуся вона залишилась зовсiм сама. Життя в великому будинку здавалось занадто моротошним та самотнiм. Тому вона переїхала до хлопця як тiльки вiн запропонував їй жити разом. Насправдi, вiн давно хотiв запропонувати Амелiї бути його дiвчиною, але все боявся, що вона вiдмовить. Адже у неї зараз важкий перiод в життi, коли за малий промiжок часу вона втратила багатьох людей та дiзналась багато нового про свою кров, сiм"ю та рiд. Голова йшла обертом вiд усiх подiй. Сподiвання, що в один прекрасний день її батьки повернуться з полону не згасали. Олексiй вирiшив завжди бути поруч та не залишати її одною. Дiвчина не була проти цього, адже сама не рiвно дихала до хлопця ще з перших секунд в лiкарнi. З часом вона стала бiльш дорослою, мужньою та красивою. Їй вже не просто так нагрубити чи зiпсувати настрiй. Вона не дає себе в образу та вмiє постояти за себе. Але єдине, що дiйсно не змiнилось - посмiшка на її милому обличчi.
  На здивування, але життя йшло досить таки добре. Справи на роботi йшли вгору, а в сiмейному життi сяяло щастя та благополуччя. Дiвчина вже й почала забувати про ту розмову з бабусею та почала спокiйно жити насолоджуючись моментами життя. Перший час вона ще чекала чогось грандiозного та ходила майже на ципоньках. Боячись потрапити в якусь бiду. Через деякий час вона перестала думати й про це. Проте, кулон, що подарувала їй бабуся, вона не знiмала, вiн їй подобався. Амелiя не вiрила в можливiсть iснування другого життя. Та ще й подарованого тобi iншою людиною. Певне, це казка в яку не повiрить навiть дитина.
  На роботi в Амелiї випало вiдрядження. Поїздка в Америку. Мiсце, де завжди мрiяла побувати маленька дiвчинка вечорами роблячи уроки з англiйської мови. Це було важким рiшенням, але дiвчина вирiшила летiти. Вiд цiєї зустрiчi залежало багато чого в її компанiї. Страх перед польотом не заспокоював, а тiльки вiдмовляв сiдати в лiтак. Але рiшення вже було прийняте, бiлети купленi. Олексiй заспокоював дiвчину як мiг, адже це просто перелiт в iншу країну на декiлька днiв. Зате вона зможе отримати велику купу емоцiй, щастя та досвiду вiд цiєї поїздки, а не тiльки дiлову зустрiч на декiлька мiльйонiв доларiв. Хороша цифра, чи не так?
  Слова хлопця заспокоювали дiвчину. Це саме тi улюбленi звуки в свiтi, якi вона хоче чути кожного дня. Лише одного погляду вистачає для того, щоб весь свiт перевернувся з голови на ноги. Лише нiжний дотик мiг зробити день сповненим радостi та позитивних емоцiй. Саме тому вона не хотiла їхати сама в Америку. Але в Олексiя була своя робота, яку вiн не мiг просто так покинути та поїхати з дiвчиною. Проте, вiн пообiцяв бути завжди в серцi, навiть на вiдстанi. Вiн поруч, вiн бiля неї. I вона це знає. Не вiривши в кохання та єднання душ, можна добряче втрапити по самi вуха в цю пастку. Тому майте собi на увазi.
  
  Хлопець провiв дiвчину в аеропорт та завiз її багаж до лiтака. Всi дiвчата збирають з собою багацько речей, на всi випадки життя, але Амелiя одна з тих дiвчат, якi не придiляють багато уваги зовнiшньому вигляду. Комфорт - найголовнiша мета одягу. Тому Олексiю не довелося довго та важко везти речi, адже їх було мало.
  -Будь обережна. Речi сама не неси, найми портьє. Не позбавляй людей своєї роботи та коштiв. Як тiльки будеш на мiсцi - зателефонуй менi, - турботливо сказав Олексiй.
  -На секунду я вiдчула себе маленькою дитиною. Хоча бiля тебе я завжди почуваю себе маленькою. Дякую тобi за турботу, - нiжно промовила Амелiя та поцiлувала хлопця у щiчку.
  -Там починається посадка на твiй лiтак, не запiзнюйся.
  -Боїшся, що залишусь з тобою та ти будеш бачити мене ще бiльше?
  -Я можу та хочу бачити тебе кожного дня. Як тiльки ти прокидаєшся та як тiльки ти засинаєш. Ти завжди перед моїми очима та в моїх руках. Ти моє повiтря, без якого я не зможу просто так жити. Тому менi доведеться...
  -Навiть не думай лягати на мою сторону чи брати мою подушку!, - погрозливо вигукнула Амелiя.
  -Ха-ха, я буду робити все, що захочу з твоєю подушкою.
  -Я поквитаюсь з тобою, як тiльки повернуся додому.
  -В тебе буде ще один привiд приїхати ще ранiше, а зараз бiжи. Тому що зовсiм нiкуди не полетиш, - сказав Олексiй та обняв Амелiю на прощання.
  -Я обiцяю, що повернуся, - сказала тихенько вслiд дiвчина.
  Пiсля цього в Амелiї виникло ще бiльше хвилювання та страху. Адже це був її перший полiт на лiтаку, ще й так далеко. Вона не погано знала мову, але нiколи її не практикувала з носiями. Це буде хороший момент для практики.
  Амелiя зайшовши в лiтак одразу почала шукати своє мiсце. Це було не легко, адже вона перший раз бачила лiтак з середини та їй хотiлось роздивитись усе бiльш детально, а не шукати своє крiсло. Було багато рiзних та цiкавих винтикiв, реклам та дверей, за якi хотiлося заглянути. Особливо передню частину лiтака, щоб подивитись на пульт управлiння та небо, яке обiймає лiтак. Дiвчинi довелося лiзти через старенького чоловiка та сплячу жiночку аби добратися до свого мiсця. Коли купуєш квиток, то ти не вибираєш мiсце. Лише доля пiклується про це. Амелiї пощастило летiти прямо бiля вiкна, де вона змогла побачити всю красу хмар на висотi пташиного польоту.. А потiм все вище i вище.. i ось, лiтак набрав висоту та почав летiти плавно в сторону Америки. На борту лiтака було 20 людей, якщо враховувати саму Амелiю. Насправдi, важко було заснути з самого початку, тому довелось займатись рiзною нiсенiтницею. Ой, нi, ще двi людини, ми забули порахувати пiлотiв. Тодi на борту лiтака було 22 людини. Гарне число, враховуючи те, що менша частина лiтака була вiльною.
  Дорога не була важкою, тому дiвчина вирiшила подрiмати. Через нерви та емоцiї органiзм виснажився та йому потрiбен був вiдпочинок. Але поспати їй довго не вдалося, адже поруч голосно розмовляли iншi пасажири. На сусiдньому крiслi прокинулась жiнка, через яку Амелiї довелось перелазити ще перед взлiтанням лiтака. Вона виявилась дуже комунiкативною особистiстю, яка намагалась приховати свiй страх та показати себе сильною та впевненою в собi жiнкою. Вона почала розповiдати про своє життя та про те, для чого вона летить в Америку. Виявилось що там проживає її син, який ось-ось мав одружитись та вона хотiла потрапити до нього на весiлля. Це був її єдиний син та вона дуже хвилювалась про подiю, яка має статись. Тим паче вони довго не спiлкувались пiсля трагiчної смертi її чоловiка. Амелiя зацiкавлено слухала жiнку, адже їй завжди було цiкаво все, що трапляється з людьми. Кожна iсторiя - унiверсальна та несе за собою особливий поклик та почуття, якi важливо вiдчути на собi. Чим бiльше людина вiдчуває все на собi, то тим менше ймовiрностi, що їй буде боляче при такiй самiй ситуацiї. В це важко повiрити, але саме досвiд створює для людини емоцiйний захист та бар"єр вiд депресивного синдрому, який важко подолати просто так, самотужки. А людина, яка має досвiд може вiдтворити певнi вчинки вже на мiсцi подiї. Це нiяк не пов"язано з ситуацiями, що трапились у цiєї жiнки, просто приклад.
  Здавалось, нiчого не може зупинити цю жiнку та її несамовитi розповiдi про життя. Але раптом лiтак почав дивно гудiти та трястися. Як раз пiсля її слiв про страх лiтати. Стюардеса вибiгла в салон та почала розповiдати щось англiйською мовою. Розмахувала сильно руками i кричала на весь салон. Панiка оволодiла всiм тiлом Амелiї. Вона не могла зрозумiти нi одного слова, лише орiєнтувалась на жести. Але ось лiтак почав летiти нормально, плавно. Здавалось, що панiка вже стихла та всi заспокоїлись. Як раптом з задньої частини лiтака почав нестись дивний запах диму. Це здалось пасажирам дуже пiдозрiлим, тому стюардесу вже нiхто не слухав. В той час вона продовжувала розмахувати руками та кричати незрозумiлi слова. Всi кинули свої мiсця та почали в панiцi шукати рятувальнi жилети. Вони були схованi пiд крiслами та дiстати їх було нелегко. Панiка опановувала людей все бiльше та бiльше. Люди пихали один одного, били та не почували вiдповiдальностi нi за себе, нi за когось iншого. Пасажири пiклувались про свiй багаж бiльше, нiж про безпеку свого сусiда. Що ще варто говорити про поряднiсть та розумних людей. Нiби, якщо схопиш свою сумку чи гаманець, то можеш врятувати собi життя. Нi якi грошi та ресурси не зможуть врятувати чи хоча би трохи продовжити життя нi на секунду.
  Дим почав добиратися до салону, де й бiгали всi люди з криками та благаннями про допомогу. Але на висотi декiлька десяткiв тисяч кiлометрiв їх нiхто не чув та їм нiхто не мiг допомогти. Амелiя вела себе вiдповiдно до поведiнки iнших пасажирiв. Вона забулась про свою сумку, яку везла з собою та схопила рятувальний жилет, який одраз ж одягла. Дiвчина знайшла найменш людне мiсце та почала сидiти там, очiкуючи результати цiєї катастрофи. Їй страшно. Руки не тремтiли, очi не бiгали. Вона розумiла, що це кiнець. Продовження вже не буде та вона навiть не встигла попрощатись з Олексiєм. Час почав рухатись дуже повiльно, нiби то давав насолодитись останнiми ковтками повiтря, яке ось-ось захоплював весь дим та вогонь. Лiтак повiльно падав на землю охоплюючи всю площу вогнем. Це можна було би назвати найкрасивiшою картиною в свiтi, якби ми не знали скiльки людей помирає для цього. Цiна в людських життя, якi вони поклали. Самi вони того хочуть чи нi. Кожна людська доля, зв'язок, душа чи подих. Амелiя не розумiла де вона знаходиться та чому так важко повiльно помирати. Важко сприймати це все. Чому не можна закiнчити все за секунду? Як ось... в один момент лiтак рiзко впав на землю та вибухнув. Бiльшого вибуху не бачив свiт вже давно. Рiк, хоча нi, кiлька десяткiв рокiв. На сотнi кiлометрiв було не просто видно падiння лiтака, але й запчастини, якi вiдлiтали в житловi будинки людей, що спокiйно спали та не очiкували нiчого поганого.
  В один момент все рiзко закiнчилось. Та хвилина тривала вiчнiсть. Вогонь забрав 22 душi людських життiв. Хтось не прийде на важливу зустрiч, чийсь стiлець на весiллi буде пустувати, а хтось не зустрiне дiвчину, з якою так довго наважувався на зустрiч. В один момент закiнчується все те, що ми так довго чекали та добивались. Тепер я розумiю вислiв "жити для себе, для емоцiй та своїх бажань. В одну мить, в один день, одну секунду". Ми нiколи не знаємо, коли таймер нашого годиннику вийде з ладу або взагалi перестане працювати. Тому варто слiдкувати стрiлцi та жити на повну для кожної секунди. Не варто витрачати час не безглуздi речi на типу слiз, iстерик, сварок чи лiнi. Тiльки сьогоднi в тебе є можливiсть прогулятись пiд дощем, поцiлувати кохану людину чи купити найбiльшу цукерку в свiтi. Тiльки в той момент, яким ти зараз живеш ти можеш сфотографуватись iз улюбленим героєм з фiльму, прочитати безглузду книгу, подарувати фотографiю в рамцi рiднiй людинi чи зiбрати речi та поїхати геть звiдси на декiлька днiв, щоб жити в палатцi, та харчуватися дешевою їжею. Варто не забувати де ти зараз знаходишся та на що витрачаєш свiй час. А особливо з ким ти знаходишся. Адже люди - це не просто живi кiлограми тканини та м'яса, а душi, якi або стають рiдними або нi. I не варто витрачати свiй час на не рiдних. Так ти забираєш надiю у себе та iнших людей бути щасливими.
  На голосний звук вибуху лiтака збiглися всi люди, якi проживали поруч. Хтось викликав швидку, пожежних, а хтось знiмав все на телефон. Так само в цей момент можна побачити людськi цiнностi, якi не можливо змiнити, купити чи продати. Тiльки в таких випадках можна побачити хто є хто. Через двадцять хвилин на мiсцi подiї вогонь палав все бiльше та бiльше, а пожежники намагались потушити його водою, яка не могла зрiвнятись по силi з полум"ям. В лiтаку нiхто би не змiг вижити при такiй температурi. Тiльки запах речей палав в повiтрi, якi їх власники намагалися втримати в руках на висотi. Нiби то вони врятували би їх життя. Але смерть не шкодує нiкого.
  Бiля лiтака зiбралось бiля сотнi людей, аби допомогти рятувальникам погасити вогонь, адже вiн був голодним. Наче молодий вовк, який хотiв все бiльше та бiльше їсти м"яса. Так само i вогонь хотiв все бiльше та бiльше душ. Вiн розповсюджувався все далi по вулицях села, але люди зупиняли його усiма своїми силами. I ось, через годину неперервної роботи катастрофу вдалось погасити. Люди були знесиленi та втомленi. На мiсцi подiї метушились всi служби безпеки та журналiсти, якi намагались зробити хоча би якiсь кадри. Адже ця подiя була надзвичайно несподiваною та мiстичною. Лiтак в повiтрi з незрозумiлих причин почав димiти, а потiм загорiвся та впав на землю з великим вибухом. Ця подiя увiйшла в iсторiю не тiльки через загадковiсть, але й через людей, якi сидiли в лiтаку. Двадцять двi померлих людини. Вiчна пам"ять та спокiй їм.
   Бiля лiтака зiбралось багато людей, якi жили поруч, аби подивитись на катастрофу своїми очима. Так само i приїхав Олексiй. Вiн не вiрив в смерть Амелiї та вiдмовлявся сприймати в це. В нього волосся стало дибом, коли вiн побачив той самий лiтак на який садив Амелiю ще декiлька годин тому. Для нього це велика втрата, адже ця дiвчина стала йому бiльш важливою та рiдною людиною, нiж просто коханою дiвчиною.
  Вiн почав бiгати по рештках лiтака в iстерицi та з криками. Олексiй не вiрив до останнього в те, що трапилось, але коли йому в руки попала згорiла сумка Амелiї, вiн зрозумiв, що це кiнець. Цю сумку не переплутати нi з якою iншою рiччю. Вiн прижав сильно рештки до себе. Сльози лились прямо на руки. В такi моменти важко стримати емоцiї, хочеться кричати, рвати волосся на головi та бити посуд. В душi помирає надiя, вогонь та голос, який став рiдним. Бiльше ти не подивишся в коханi очi, не усмiхнешся втомленими обiймами та не зробиш каву без цукру. Це все важко. Дуже важко.
  Людина до кiнця життя буде пам"ятати тi слова "все буде добре". Яке до чорта добре? Без рiдної людини не може бути добре. Тиша. Тiльки тиша може вгамувати бiль. Не рiк, не два i не десять рокiв тишi. Можна зiйти з розуму, розбудити вулкан та визвати цунамi, але не вгамувати бiль втрати рiдної людини.
  
  Хлопець стояв на колiнах та тримався за серце, яке хотiло вискочити з грудей. Як раптом з карману його сумки звонить телефон. Рука не могла потягнутись в карман. Якби це не була бабуся Мiї, вiн би навiть не подумав про те, що потрiбно вiдповiсти.
  -Де ти?, - турбовано запитала бабуся.
  Хлопець не мiг промовити нi слова, адже бабуся би почула його заплаканий та стривожений голос. Тому вiн просто закiнчив розмову натиском на червону кнопку в телефонi. Пiсля декiлькох секунд намагання втамувати свiй голос вiн зателефонував бабусi Мiї.
  -Перервався зв"язок. Я гуляю зараз по мiсту. Зайти до вас?
  
  -Скiльки рокiв тебе знаю, а ти досi не навчився брехати, - почала смiятися бабуся.
  
  -Я дiйсно зараз не дома.. Чому ви телефонуєте?, - сказав тремтячим голосом хлопець.
  
  -Олексiю, хiба ти не пам"ятаєш, що в неї є ще одне життя?, - запитала бабуся Мiя.
  
  В очах Олексiя появилось життя, надiя та радiсть.Вiн глибоко вдихнув повiтря та затримав дихання. Серце опустилося вниз.
  
  -Як? Тобто? Це таки дiйсно правда? Я не вiрю..Де вона?
  -Вона бiля мене, все добре.
  -Але я ж тримаю в руках її речi. Як таке можливо?
  -Пробач, але дати ще одне життя сумцi я не змогла би. Прийшов її час, щоб вона зробила те, що має зробити.
  
  -Я розумiю, але де вона?
  
  -Ти зараз бiля лiтака?
  -Так, я тут.
  -Йди на пiвнiч, перший дерев"яний будинок, - пiсля цих слiв бабуся завершила дзвiнок.
  Моторошно стало хлопцю, не по собi. З самого дитинства його бабуся була такою самою вiдьмою як i бабуся Мiя та бабуся Амелiї Марiя. Олексiй не знав та не бачив її нiколи в життi. Вона померла при нещасному випадку. Проте бабуся Мiя стала йому найкращим другом та рiдною людиною. Вона показувала йому рiзнi чари, зiлля та закляття. Гралася з ним, виховувала. Планiв втягнути й Олексiя до лiги колдунiв у неї не було. Адже вона знала наскiльки це вже важко та якi наслiдки несе за собою. Мiя виховувала його як рiдного внука, але нiкому не розповiдала про його iснування та оберiгала. Для неї це було не турбота через силу, а турбота вiд душi. Адже вона знала наскiльки це вже важко та якi наслiдки несе за собою. Вони почали часто жартувати на цю тему, тому магiя стала для них звичайною справою. Пройшло багато рокiв, пiд час яких Мiя намагалась вiдпустити хлопця та дати змогу вiдмовитись вiд магiї повнiстю навiть на не законному рiвнi. Проте, зв"язок мiж ними став дуже тiсним та рiдним, вони не змогли жити один без одного. Через деякий час все вже стало бiльш зрозумiлим, коли вони знайшли в родинному деревi спiльних родичiв. Виявилось, що Мiя все таки бабуся для Олексiя, хоча й далека. Не дивно, чому вони так сильно порiднились.
  
  Хлопець довго йшов на пiвнiч вiд лiтака, що тiльки що розбився, але не бачив нi одного дерев"яного будинку. Вiн вже почав хвилюватись про те, що пропустив його. А можливо тут й зовсiм немає нiяких дерев"яних будинкiв та бабуся просто щось переплутала. Надiї Олексiй не втрачав та продовжував йти все далi й далi. Лiси, поля, села. Хлопець бачив не мало людей, домiвок, рiчок. Як ось перед самим лiсом в кiнцi вулицi по лiву сторону стояв маленький дерев"яний будиночок. З нього йшов дим, який дуже сильно страшив хлопця. Перед його очима одразу промайнула картина падаючого лiтака. Вiн молився, щоб слова бабусi таки були правдою, а не злим жартом та Амелiя була дiйсно живою. Олексiй не думав довго перед тим, як зайти до будинку, йому вже не було чого втрачати. Спочатку вiн постукав тричi, але у вiдповiдь була тiльки тиша. Пiсля цього вiн повернув дверну ручку та зайшов всередину. Хлопець голосно запитав чи є хтось дома, але у вiдповiдь так само була тиша. В домiвцi пахло смачною випiчкою та прянощами. Вiн обожнював цей запах. Саме так пахло i у нього дома. Амелiя обожнювала готувати рiзнi десерти.
  Руки тремтiли, очi бiгали, все тiло покрилось потом, серце випригувало з грудей. Олексiй злякався, що в домiвцi нiкого немає. Вiн подумав, що це той момент, коли вiн запiзнився. Звичка чекати замiсть того, щоб дiяти закарбувалась сильно в характерi хлопця. Страх хоча би кудись запiзнитися вбивала його. Але це був не той момент, тут на конi стояло набагато бiльше, нiж просто очiкуваний десерт чи сюрприз. Олексiй вбiг в будинок та почав кричати дуже голосно. Вiн вигукував iмена: Мiя, Амелiя. Але у вiдповiдь не було чути нiчого. Оббiгши весь дiм починаючи вiд кухнi, спальнi та вiтальнi, вiн нiкого не побачив. Почав вiдкривати усi шафи та дверi. В надiї, що це дурний жарт або вони вирiшили подразнити його й так не спокiйнi нерви. Але всi сподiвання та думки виявились тривожними. Все пусто, нi однiєї живої душi в будинку. Голова йшла обертом, хлопець сходив з розуму вiн невiдомостi. Невже, вiн не встиг. Можливо хтось тут був ранiше нього та нашкодив якимось чином дiвчатам.. Хто? Олексiй сiв на пiдлогу та почав кричати. Посеред свого голосного крику вiн побачив дверi з виходом на заднiй дворик, туди й вiн побiг. Але там.. Жах.. Але там... спокiйно собi бабуся Мiя та Амелiя попивали яблучний морс на лежаках пiд сонцем. Хлопець був приголомшений поведiнкою Амелiї. Вона тiльки що пережила чи не найстрашнiший момент в життi, а зараз так просто лежить. Та й навiть менi нiчого не сказала, що жива. Де взагалi її почуття та здоровий глузд?
  В думках хлопця було все кинути та побiгти туди, куди дивляться очi. Щоб кричати вiд емоцiй та хвилювання, що живуть в серцi хлопця на даний момент. Але вiн мовчки пiдiйшов до Амелiї та обняв її. В її очах не було страху, панiки чи гнiву. Вони були наче пустi, склянi, в туманi, зачарованi. Це його дуже лякало. Почуття дiвчини нiби провалились пiд землю або згорiли разом iз лiтаком. Олексiй не розумiв як дiвчина появилась саме в цьому будинку. Та й взагалi що це за будинок.
  В його обiймах була саме та дiвчина, яку вiн кохає. Полум"я в його серцi знову загорiлось так само яскраво, як i в першу їхню зустрiч вночi в лiкарнi. Вiн не мiг знайти собi мiсця в свiтi, аби почувати себе найбiльш щасливим. За декiлька годин вiн встиг втратити i знайти найдорожче. Його руки тремтiли, а серце хотiло вискочити назовнi. Крик, який так голосно лунав, починав стихати. Болiло вже не так сильно... Але.. щось не так.. Вiн вiдчував, що щось не так. Олексiй не вiдчував такого самого тепла в свою сторону вiд дiвчини. Вона була холодною немов скрижаль. Її серце вiяло байдужiстю. Руки були вiльнi та лiтали у повiтрi, а тiло легке нiби пiсля лютої зими. Не могло такого статись, що за такий короткий термiн кохання в її очах зникло. Не можливо вбити те, що має жити вiчно. Вiн вiдiйшов вiд неї та тихенько сiв на крiсло бiля бабусi.
  -Що з нею? Чому вона така холодна?, - турботливо та тихо запитав Олексiй.
  -В неї перед очима тiльки що згорiли 21 людина. Як думаєш, що з нею?
  -Я розумiю, але... Це важко описати. Вона поправиться?
  -Звiсно, як тiльки, так i одразу.
  -Що я можу для неї зараз зробити?
  -Будь бiля неї. Їй зараз потрiбна пiдтримка. Це найважчий перiод в її життi. Амелiя була на однiй сходинцi вiд смертi, пекла, раю та iншого життя. Вона бачила те, чого не бачила навiть я. Не варто зараз задавати їй зайвих запитань, - лагiдно сказала бабуся Мiя та встала з крiсла аби пiти зробити м"ятного чаю.
  Олексiй розумiв, що все це буде важко пережити одному. Тай вiн би нi в якому випадку не залишив Амелiю саму. В той момент вiн взяв вiдпустку на роботi для себе та дiвчини на мiсяць аби вiдпочити та поправити здоров"я. Вiн порахував це найбiльш кращим варiантом для реабiлiтацiї дiвчини. Вони весь час проводили вдвох. Дивились телевiзор, готували їжу та просто вiдпочивали. Це були найкращi моменти в їх спiльному життi. Адже весь час вони були на роботi та не мали достатньо вiльних години або навiть хвилин для насолодження один одним. Можливо ця ситуацiя навiть пiшла на користь стосункам цiєї не звичайної пари. Дiвчина йшла на поправку, її самопочуття стало набагато кращим. А iнформацiю про те, що вона лiтала на цьому лiтаку довелося скрити, адже тодi би виникло багато запитань на якi в неї просто немає вiдповiдей. Для всiх знайомих вона захворiла. По причинi чого й взяла вiдпустку.
   В один з вечорiв Олексiй пiдготував для Амелiї романтичний сюрприз, вiд якого дiвчина мала вiдчути себе на сьомому небi вiд щастя. Поки вона пiшла в магазин за покупками, хлопець приготував смачну вечерю, пiдпалив свiчки та красиво розклав квiти у виглядi дороги вiд дверей до ванної кiмнати. Певне, кожна дiвчина хоче, щоб хлопець так сильно пiклувався про неї. А Олексiй був з тих хлопцiв, якi розумiли, що дiвчина не робот, який може працювати двадцять годин в добу та немає емоцiй. Хлопець приготував улюблену рибу з овочами дiвчини та налив червоного напiвсолодкого вина в келихи, та вiднiс одразу в ванну кiмнату. Там вiн поклав ароматичнi свiчки та пелюстки троянд, якi добавляли ще бiльше атмосфери не тiльки в повiтрi, але й на серцi.
  
  Амелiя довго ходила по магазинах. Дiвчата люблять таке заняття. Релакс для серця, душi та бiля для гаманця. Потрiбно ще вмiти розслаблятися, коли бачиш гарну рiч. Хоча й Амелiя з тих дiвчат, що ладнi вiддати всi грошi на подарунок для когось, сьогоднi не забула про себе. Адже тiльки тодi, коли почнеш любити себе, всi почнуть любити тебе. Це правда вiд якої не втекти. Нiхто не хоче любити закритих в собi сiрих мишок. Всiм подобаються впевненi в собi, стильнi та товариськi. Хiба не так?)
  Як тiльки дiвчина прийшла додому, то побачила маленьку дорiжку з квiтiв вiд вхiдної дверi. Сильне здивування привело Амелiю в ступор та викликало думки, що вона могла переплутала будинок. Тому ще декiлька хвилин стояла в легенькому шоцi. Хлопець одразу почув як дiвчина зайшла додому, тому чекав її з нетерпiнням бiля дверей ванної кiмнати з натягнутою до вух посмiшкою. Але хлопець втомився довго чекати поки дiвчина вийде зi ступора, тому вирiшив сам забрати та вiднести її на руках. Як тiльки дiвчина побачила Олексiя, то на серцi стало спокiйно та приємно. Можливо це для когось могло би бути дивним переплутати будинок, але людина пiд впливом рiзних збуджень може зробити все. Хлопець взяв Амелiю на руки та вiднiс в ванну без зайвих слiв. Дивувати, то дивувати повнiстю, так?)
  -Почекаєш мене тут? Я скоро пiдiйду. Тiльки не з"їж всю рибу. А то я тебе знаю, - жартiвливо сказав хлопець.
  -Я буду чекати тебе, - сказала дiвчина та зачинила за собою дверi у ванну кiмнату, - але нiчого пообiцяти не можу!
  Як тiльки дiвчина почала скидати з себе верхнiй одяг, вона побачила людських силует на стiнi. Вона спочатку сильно злякалась, що в кiмнатi ще хтось є, але потiм подумала, що це просто Олексiй швидко повернувся.
  -Ти так швидко? Я думала, що буду чекати тебе набагато довше, - сказала Амелiя.
  -А ти мене чекала? Я й не думав, що ти будеш мене чекати взагалi.
  Пiсля цих слiв у дiвчини пiшли мурашки по шкiрi. Це не був голос Олексiя. Її серце почало битись iз швидкiстю свiтла, а руки тремтiти. Вона не знала що їй робити та куди тiкати. В головi були тiльки поганi думки. Можливо це хтось влiз в їх будинок, щоб пограбувати чи зробити щось погане. А можливо це чийсь дурний жарт. Що робити? Панiка пройшлася по всьому тiлу Амелiї у виглядi тремтiння. Дiвчина вже ладна була кричати та тiкати, як вирiшила мирно вирiшити ситуацiю. Для початку потрiбно було дiзнатися що це за людина. Амелiя зiбралась iз духом та повернула голову назад. Ох.. Камiнь з серця. Там стояв високий чоловiк. В нього був капелюх розбiйника та чорнi окуляри. Русяве волосся та блакитнi очi. З першого погляду вiн був зовсiм не страшним та не мiг би налякати дiвчину в iншiй обстановцi. Але була одна велика проблема, яка досi тримала дiвчину в ступорi. Вiн - привiд. Так, цей чоловiк явився перед дiвчиною у виглядi привида. I було помiтно, що прийшов вiн не на романтичний вечiр, а по справi. З якоїсь причини страх та панiка всерединi дiвчини вгамувались та затихла. Певне, через те, що вiн не бажав для неї зла та не хотiв зробити боляче. Якби хотiв, то би вже зробив, а не запитував дiвчину про рiзне. Амелiя нiколи ранiше не спiлкувалась з привидами, тому не знала як реагувати на такi речi. В нього був знайомий вигляд, тому дiвчина вирiшила вислухати його. Тим паче, що вiн не збирався просто так йти з домiвки.
  -Мене звуть Марен. Якщо чесно, то ти перша жива людина, яка побачила мене. Розумiння того, що я вже не живий прийшло до мене не одразу. Я був з тобою на лiтаку, здається. Хоча, нi, точно був. Саме в той день.
  -Ох, той день.. Я нiчого не могла змiнити, на жаль.. Нiхто нiчого не мiг змiнити.
  -Напевне, тому ти й бачиш мене. Ти єдина, хто вижила в цiй катастрофi. Як?
  -Я не знаю.. Певне, менi просто пощастило. Можливо я кiшка i це було одне з моїх життiв, - засмiялась дiвчина.
  -Ха-ха. Насправдi, менi взагалi не смiшно, - розлючено сказав привид, - я не можу навiть поговорити з своєю дiвчиною. Я мав зробити їй пропозицiю руки та серця як тiльки прилечу додому. Чому ти вижила, а я нi?
  -Менi шкода, що так вийшло.. Якби я тiльки могла щось зробити.., - з засмученим виглядом сказала Амелiя.
  -Можеш.. Ти можеш менi допомогти.. Точно.
  -Як?
  -Ти зробиш це для мене? Тодi я обiцяю бiльше не приходити до тебе.. Адже я не думаю, що вигляд привида тобi сильно подобається.
  -Як я можу тобi допомогти?
  -Мене не так багато речей може тримати на цьому свiтi.. Але є вона.. Одна єдина, серце якої зараз болить через мене. Моя кохана.. Пройшов рiвно рiк як я боявся зробити пропозицiю руки та серця своїй коханiй дiвчинi. Я все вагався чи варто. Не мiг зрозумiти чи вона та дiвчина, яку я хочу бачити бiля себе все своє життя. Але тiльки зараз розумiю, що час - це лише час. Який повiльно стiкає не шкодуючи нiкого. I якщо щось хочеш робити, то не варто вiдкладати на потiм. Потрiбно використовувати момент як нагоду для чогось прекрасного. Я купив каблучку ще тиждень тому. Вона лежить в моїй кишенi, ось, - сказав Марен та дiстав з карману шкатулку аби дати Амелiї.
  
  -Вона дуже гарна! Але що потрiбно зробити менi?
  
  -Чи не могла би ти передати цю каблучку моїй дiвчинi iз запискою? Це останнє, що я хотiв би зробити в своєму життi перед тим, як моя душа заспокоїться, - сказав iз сумом та вiдчаєм привид.
  
  -Чому я маю це зробити?, - розбурено та здивовано запитала Амелiя, - хiба це те, що потрiбно тобi?
  -Вона - велика частина мого життя. Я не можу пiти просто так не попрощавшись.
  -Гаразд. Я цiную це. По чекаєш мене поки я сходжу за ручкою та листком?
  -У мене є вибiр?
  На цих словах Амелiя вийшла з ванної кiмнати та вiдправилась в кiмнату для того, щоб взяти потрiбну канцелярiю. Вона була обурена тим, що тiльки пережила велику катастрофу. А тут одразу їй потрiбно спiлкуватися з привидами та ще й допомагати їм. По дорозi вона зустрiла Олексiя, який тiльки збирався йти до дiвчини з чудовим настроєм. Шкода, що доведеться його зараз зiпсувати. Амелiя щось голосно бубнiла пiд носа та розмахувала руками.
  -Що з тобою? На кого сваришся?, - запитав Олексiй.
  -Тiльки на саму себе можу злитись..
  -Ти куди йдеш? Не витримала декiлька хвилин без мене?, - жартiвливо сказав хлопець.
  -У мене є декiлька новин для тебе, - сказала iз полегшенням Амелiя.
  -О. Нi, ти з"їла всю рибу?, -зi смiхом сказав Олексiй.
  -Не смiшно.. Зовсiм..
  -Невже за п"ять хвилин ти вже змогла перевернути свiт з нiг на голову?
  -Скорiше свiт перевернув мене.
  -Я уважно тебе слухаю, - сказав хлопець та присiв на стiлець.
  -Тiльки не лякайся. Я знаю, що цi слова можуть не просто налякати, але й настрашити. Проте, я довiряю тобi та знаю, що ти зрозумiєш про що я говорю. Бабуся Мiя розповiдала менi про те, що я муситиму допомогти людям тодi, коли прийде мiй час. I ось, здається, вiн прийшов. Певне, я маю допомогти однiй людинi.. чи не однiй.. чи взагалi людинi, що була зi мною на лiтаку, - засмучено сказала Амелiя.
  -Так, стоп.. Що? Бабуся звонила?
  -Нi, там у ваннiй..
  -Що у ваннiй?
  -Там..
  -Я тебе почув, не хвилюйся. Але як ти зрозумiла, що це саме зараз прийшов час? Ти у водi ванної побачила?
  -Давай без жартiв зараз. У ваннiй кiмнатi привид. Чоловiка звати Марен. Вiн просить мене про допомогу. Я розумiю, що це виглядає максимально дивно та не зрозумiло. Але я повинна це зробити для нього. I, я буду рада, якщо ти пiдтримаєш мене, - промовила Амелiя.
  -Як мiнiмум у мене немає вибору, - сказав Олексiй та показав на каблучку на безiменному пальцi.
  -Дякую тобi, - засмiялась дiвчина.
  -За що? За те, що рiк тому одягнув каблучку? Це навiть не я зробив, - сказав хлопець iз посмiшкою.
  -За те, що ти в мене є. Менi добряче пощастило тодi в лiкарнi, коли я зустрiла тебе.
  -Поки ти будеш зiзнаватись менi в коханнi, наш привид збiжить з ванної. Ти все ще тут?
  Дiвчина взяла зi стола ручку i листок паперу та швидко попрямувала у ванну кiмнату. Амелiя мiцно тримала руку хлопця. Так вона почувала себе у безпецi. Бiля нього. За його спиною. Коли весь свiт не страшний, бо поруч вiн. Їх вже давно чекав привид, який не мiг зв"язати у головi декiлька слiв та сильно хвилювався. Це були останнi слова, якi вiн говорить своїй дiвчинi. Тому вони мали йти вiд серця, душi. Це тi рядки, якi вона буде пам"ятати назавжди.
  -Марен.. Це мiй хлопець Олексiй. Ти не будеш проти, якщо вiн буде разом з нами?
  -Три голови ж краще, нiж двi, правда?, - сказав привид тремтячи.
  Марен явно боявся, дуже сильно. Вiн не хотiв показати свiй бiль, вiдчай, страх, гнiв чи сльози, якi розривали його в серединi. Тим паче писати останнi слова. А раптом щось важливе вилетить з його голови. А можливо цього взагалi не потрiбно робити. Можливо цими рядками вiн зробить тiльки ще бiльш боляче. Занадто багато "можливо". Проте, вiн не мiг пiти просто так з життя дiвчини та не зробивши крок до її серця ближче.
  -Я бачу, що в тебе вже є рядки для листа?, - запитала Марена Амелiя.
  -Так.. Нi.. Я не знаю.. Що я маю говорити? Я боюсь, що можу образити її. Це так важко.
  -Не бiйся. Просто говори вiд серця та про те, що думаєш, а я буду записувати.
  -Гаразд.. "Люба моя Христина. Я довго наважувався, щоб сказати тобi цi слова. На жаль, це останнє, що ти прочитаєш та почуєш вiд мене. Я пишу тобi з надiєю, що ти зрозумiєш мене. Якщо ти тримаєш цей лист в руках, а я поруч не смiюсь, то мене бiльше немає на цьому свiтi. Але це не означає, що я не поруч.. Чи не дивлюсь на тебе. Я так боявся тебе втратити, що не робив нiяких крокiв в твою сторону. Я любив тебе. Нi, я люблю тебе досi. I любив тебе до останнього свого подиху, як i обiцяв собi ранiше. Але нiколи тобi не говорив. Ти - моя єдина причина, чому я шукав спосiб передати тобi цей лист. Ти - моя єдина причина чому я посмiхався вiд першої нашої зустрiчi до останнього свого подиху. Навiть пiсля останнього подиху я буду любити тебе. Тiльки ще мiцнiше. Нi одна цифра в свiтi не передасть справжнього розмiру мого кохання. Ти терпiла мене та мiй характер багато рокiв, а я навiть не встиг зробити тобi пропозицiю руки та серця. Для мене це не означало так багато, як для тебе.
  Ти так мрiяла про гарне весiлля, я знаю. Я пам"ятаю, як пiд час прогулянки зупинялися бiля кожного весiльного магазину. Вони зводили тебе з розуму. А мене зводила з розуму ти. I я впевнений, що весiлля в тебе буде. В пишному бiлому платтi з церемонiєю та гостями. З дiвочою вечiркою про яку ти менi говорила постiйно та з салютом про який мрiєш ще з дитинства. Та обов"язково з рожевим весiльним тортом який ми бачили в тому кафетерiї, де я вперше тебе поцiлував. Це було дуже незграбно, адже я сильно хвилювався. Але я пам"ятаю, що ми довго з цього смiялись потiм. Та твiй смiх.. це щось надзвичайно прекрасне. Я був готовий слухати його i вночi, i зранку. Надiюсь, що ти будеш смiятись на своєму весiллi цiлий день вiд щастя. Тiльки вже не зi мною.
  Я покохав тебе за все. Не можу видiлити щось одне прекрасне, як твiй смiх. Тому що в тобi прекрасне все.. Блакитнi очi, в яких я бачив щастя. Нiжнi та тендiтнi руки, якi могли пiднiмати важкi пакети. Навiть незважаючи на мої крики. Ох, я досi бачу перед очима як ти злишся. В такi моменти менi хотiлося смiятися голосно-голосно та обiймати тебе щосили. А це тебе дратувало ще бiльше. Тому менi доводилось утримувати свiй смiх. Але обiймати тебе я любив бiльше всього на свiтi. Нюхати твоє волосся та тiло. Воно завжди пахло лавандою та нiжними нотками кави. Хотiлося з"їсти тебе. Не дiлитись нi з ким. Щоб тебе нiхто нiколи не бачив та не торкався. А особливо не нюхав. Тому що це моя територiя.. Моя люба дiвчина.. Зараз я тiльки хочу єдиного. Щоб ти була найщасливiшою дiвчиною в свiтi. Аби бiля тебе був найдобрiшим хлопець, який дiйсно щиро тебе кохав. Ще бiльш щиро, нiж я. I не давай нiколи себе в образу. Ти - найкраща i заслуговуєш тiльки кращого...
  Я хочу щоб ця каблучка була бiля тебе. Я купив її тодi, коли ми їздили за подарунком твоїй мамi, пам"ятаєш? Ти побачила її, а я не втримався, щоб не купити в таємницi вiд тебе. Я не роблю тобi пропозицiю, тому що я хотiв, щоб це було гарно. Романтично та з музикою. Щоб цей день запам"ятався в тебе на все життя. Це лише подарунок, якби боляче це не звучало. Це пам"ятка про мене тобi. Я не ображусь, якщо ти її викинеш, продаси чи вiддаси комусь. Я люблю та поважаю тебе. Тому я зрозумiю все, що ти зробиш. Я вiрю в твоє щастя та бажаю тобi тiльки найкращого в цьому життi. Можливо я це говорив вже раз чи навiть два. Але я готовий про це кричати ще бiльше. Пам"ятай, що ми живемо тiльки одне життя i варто робити все в той момент, коли хочеш це робити. Час - це рiч, яку ми не контролюємо. Тому бережи себе та не давай нiкому в образу. Проте, це ти i так знаєш. Ти розумна дiвчина, яку я дуже сильно кохаю. I нехай я не говорив це тобi так часто, як потрiбно було, але ти це знала сама.. i нiколи менi про це не докучала. Я нiколи не думав, що так буду прощатись з тобою. I нiколи не думав, що скажу тобi цi слова. Але забудь мене.. Забудь так само сильно та швидко як покохала. Твоє серце зараз болить, але це ненадовго. Викресли мене з життя, порви всi фото та викинь весь мiй одяг. Не забудь сказати моїй мамi як сильно я її люблю. Нехай й забував їй дзвонити, писати чи приїжджати. Навiть не зважаючи на те, що я мало видiлив їй рядкiв в цьому листi. Але я люблю її дуже сильно. Так само як i тебе. А зараз.. прощай. Твiй вiчно люблячий Марен. I не плач. Це не варте твоїх слiз".
  До кiнця написання цих рядкiв у кiмнатi плакали всi. Так само як i Марен, i Олексiй, i Амелiя. Рука якої тремтiла вiд слiз на очах. Вона намагалась стримати себе, але слова проникли до глубини душi, до самого серця. Тiльки одна думка про те, що вона могла також померти в цьому лiтаку вбивала її та заставляла ставати ще бiльш кращою та дякувати за шанс дихати та говорити людям про свою любов вiч-на-вiч.
  -Я впевнена, що вона кохає тебе. I...
  -Не варто слiв. Менi стало набагато легше в душi. Я сам знаю цi всi слова, - перебив Марен Амелiю.
  
  -Ти правий, вибач.
  
  -Не потрiбно. Просто занесiть цей лист з каблучкою на вулицю Геологiв 14, квартира 71. Це п"ятий поверх, сказав привид.
   -Гаразд, ми зробимо це сьогоднi.
  
  Як тiльки Амелiя сказала цi слова, привид зник з ванної кiмнати. Певне, його душа почала заспокоюватися або йому дуже боляче. Такi речi лячно та моторошно робити. Але це обов"язок Амелiї на даний момент. Допомогти людям. Комусь вiд цього може бути ще бiльш боляче, тому варто поважати право iнших людей.
  Олексiй та Амелiя одяглись та вiдправились в мiсто на вулицю про яку говорив Марен. Їм не було лячно туди йти, адже це був сусiднiй дiм, де проживала бабуся Мiя. Пара вирiшила пiсля того як вiддати лист дiвчинi ще зайти до бабусi та вiдвiдати її, адже вона давно не телефонувала та не приходила. Вони йшли довго, адже вже була пiзня пора та транспорт вже декiлька годин не ходив. Пара йшла нiчними вулицями Хмельницького та розмовляла про плани на майбутнє. Вони були насправдi щасливi. Трапилось багато моментiв в їхньому життi, якi дали розумiння того, що життя та час не вiчнi речi та потрiбно цiнувати кожний момент та намагатись використати його на максимум. А вони один для одного є саме тими людьми, якi повиннi бути поруч, оберiгати та пiдтримувати. Адже є багато людей та ситуацiй, якi здаються катастрофiчними, та великим кiнцем iсторiї. Але це виявляється лише важка перешкода, яку потрiбно пережити.
  Зайшовши в пiд"їзд вони пiднялись на п"ятий поверх та почали шукати квартиру про яку говорив Марен. На поверсi було лише 5 дверей, але саме 71 не було. Вона нiби провалилася в землю. Все здалось надто дивним. 70 та 72 квартири були, а 71 - нi. Це почало лякати хлопця з дiвчиною. Думки про мiстику та чари почали лiзти в голову не просто так. Вони пiднялись на поверх вище, але не знайшли потрiбного номера. Звернутись до когось за допомогою вони не могли, адже Марена поруч не було, а нiкого з цього будинку вони не знали. Амелiя запропонувала подзвонити в одну з квартир на п"ятому поверсi та запитати про 71 квартиру. Олексiй вирiшив взяти цю мужню справу на себе та натиснув на дверний дзвiнок у 72 квартирi. Довго дверi нiхто не вiдкривав, як потiм пролунав тихий голос iз запитанням:
  -Ви хто?
  -Ми шукаємо 71 квартиру, не пiдкажете де її можна знайти?
  -Для чого вам вона? Її краще зараз не турбувати, - злiсно сказала жiнка.
  -В нас для неї є лист вiд Марена. Нам потрiбно їй його передати, промовила Амелiя.
  Дверi вiдчинила дiвчина по щоках якої котилися сльози. Низьким ростом з бiлявим волоссям. Звичайна дiвчина. Єдине що.. На її душi був великий шрам, який заважав посмiхатися та радiти життю. Це була та сама дiвчина Марена. Амелiя одразу це вiдчула.
  -Який лист?
  -Ось, - сказала Амелiя та протягнула лист з каблучкою дiвчинi, - тiльки де ваша квартира?
  -Вона трохи далi, тiльки я зняла номер з дверей, щоб мене нiхто не турбував. А зараз я живу у подруги, тут. Не хочу залишатись сама. А що у листi?
  -Я думаю, що вам буде краще самiй це прочитати. А ми пiдемо, - сказала Амелiя.
  -Дякую вам!, - радiсно крикнула дiвчина та заплакано обняла Амелiю, - це найкраща новина за останнiй час.
  Поки дiвчина Марена почала вiдкривати та читати лист, хлопець з дiвчиною вирiшили пiти. Це особиста справа цiєї пари. Коли вони вiдходили вiд дверей дiвчини Марена, то побачили його привид, який почав потроху пропадати. Його душа спокiйна. Так само як i спокiйна тепер душа його дiвчини. Вона знає де вiн та що вiн вiдчував до неї. А Амелiя та Олексiй захопивши в цiлодобовому магазинi фруктiв направились в сторону бабусi Мiї. Йти було не так далеко, лише перейти в сусiднiй пiд"їзд та пiднятися на 4 поверх. Дверi в бабусi були жовтi та прикрашенi червоними квiтами. Вона вiрила, що це оберiгає її вiд злих привидiв. Адже де ви бачили, щоб злi люди заходили в жовтнi дверi?)
  Тiльки пiдiйшовши до квартири вони почули голосний смiх. Вiн лунав на весь будинок та, певне, не давав багатьом людям спати. Цей смiх не належав бабусi, це була молода жiнка та чоловiк. Смiх в них був схожий, нiби брат та сестра. Але якщо прислухатись, то можна було почути в чоловiчому - тонку нотку грубостi, а в жiночому - легкостi та м"якостi. Амелiя сильно злякалась за бабусю. Що якiсь поганi хлопцi залiзли в її квартиру з поганими намiрами..
  Олексiй швидко постукав в дверi бабусi кулаком. Вони були наляканi, а раптом щось трапилось, хтось увiрвався в квартиру та пограбував її... або ще гiрше щось зробив з бабусею. Довго дверi нiхто не вiдкривав. Як раптом за вони почули тихенькi кроки. Так, це була бабуся Мiя, яка явно була щаслива, здорова та не пограбована. Вона посмiхалась у всi тридцять вставних зубiв. Але її смiх був не таким гучним, як її гостей.. Хто ж це був?
  -Амелiя, ти якраз вчасно! Тут тебе чекають твої гостi. Тiльки не розумiю чому вони прийшли до мене, - радiсно сказала бабуся.
  -Хто? Якi гостi? Я нiкого не чекала, - налякано прошепотiла Амелiя.
  -Вони такi смiшнi, тобi нема чого боятись. В будь-якому випадку просто так вони тебе не випустять звiдси, - сказала бабуся Мiя та завела дiвчину до квартири.
  -Менi також можна зайти? Чи ти вже бiльше любиш Амелiю?, - сказав Олексiй та посмiхнувся.
  -Олексiй, якщо це ревнiсть, то я люблю вас однаково!
  -Та нi.. я просто пожартував.
  -Тодi я люблю Амелiю бiльше!, - засмiялась бабуся та втекла вслiд за дiвчиною.
  -Ох, цi жiнки, - голосно видихнув Олексiй та зайшов в квартиру слiдом.
  Хлопець зайшов в квартиру та здивувався вiд голосних смiхiв. Вiн тепер чув не тiльки смiх дiвчини та хлопця, але й Амелiї та бабусi. Олексiя налякало те, що вiдбувається. Адже до бабусi нiколи нiхто не заходив в гостi крiм них. Тим паче бiля дверей було лише двi пари взуття - його та Амелiї. Це ще бiльше заставляло хвилюватись та придумувати рiзнi поганi наслiдки ситуацiї. Хлопець тихенько зайшов на кухню та побачив як по телевiзору йшла комедiйна програма, де люди намагались розсмiшити публiку за грошi. Чергова програма за грошi.. Як нiби все в свiтi крутиться тiльки навколо них. Що б робило людство якби їх взагалi не було? Так стоп. Думки Олексiя пiшли не в те русло. Вiн повернув голову та.. Боже.. Знову? Вiн побачив Амелiю та бабусю Мiю, якi сидiли бiля двох привидiв. Хлопець пiдскочив вiд страху та схопив вiшалку, що стояла бiля дверей.
  -Вiн також нас бачить?, - запитала дiвчина-привид
  -Ох, так. Цей мiй наречений Олексiй. Олексiй, познайомся. Це Анна та Олег, вони брат та сестра. Вони також були на лiтаку разом зi мною, - сказала Амелiя.
  -А чому вони так голосно смiялись?, - злякано запитав хлопець та вiдпустив вiшалку.
  -Ах, вони виступали комiками на цiй телепрограмi. Вiд того страшного дня, коли розбився лiтак вони бiльше нiколи не сумували та не плакали. Така дивна особливiсть. Я не розумiю чому так сталось,- сказала дiвчина.
  -Чомусь нашi душi наповненi жартами та смiхом. Не бачу в цьому нiчого поганого, - сказав Олег.
  -Олег, тобi не варто грубити Олексiю. Як мiнiмум вiн буде допомагати менi справитись з вашим побажанням. До речi, що це?, - запитала Амелiя.
  -Побажання це дуже грубо звучить. Ми з сестрою завжди мрiяли щоб наша матiр прийшла та подивилась на наш виступ вживу. Вона живе далеко вiд Хмельницького та нiколи не мала змогу купити квитка на потяг. Але враховуючи те, що ми не зможемо це нiяк зробити.. Тому ми б хотiли попросити вас купити квиток на потяг та квиток на прощальний виступ цiєї програми, - сказав привид.
  -Прощальний? Телепрограма закривається?, - здивовано запитав Олексiй.
  -Так, ми були головними акторами у цьому бiзнесi. Якби не ми, то там би давно все рухнуло, - сказала сестра Олега Анна.
  -Весь виступ цiєї програми буде присвячений нам i ми б хотiли, щоб матiр його побачила. Для нас це дуже важливо. Ми дамо грошi, я не думаю, що це проблема, - сказав Олег.
  -Грошi нам не потрiбнi. Це не головна проблема чи цiль. Ми зможемо самi купити для вашої матерi квитки та вiдвезти їй. Як далеко вона живе вiд мiста?, - запитав Олексiй.
  -Бiля 100 кiлометрiв вiд центра.
  -Це не так далеко. Зранку виїдемо. Так, Амелiя?
  -Так.. Сьогоднi всi дуже втомились. Ви будете тут всю нiч?, - запитала дiвчина.
  -Так, ми будемо тут. А завтра будемо супроводжувати вас аби нiчого не сталось, - сказав Олег.
  -Це дуже люб"язно з вашого боку.
  -Ви робите для нас набагато бiльше, а ми лише можемо попiклуватись про вашу безпеку.
  Пiсля цих слiв Амелiя та Олексiй зiбрались та пiшли додому. На вулицi була темна нiч та йти було лячно, але не так далеко, як могло би здаватись. Вночi все здається загадковим та з секретом про який нiхто нiколи не дiзнається. Тихими вуличками дорога здавалась вдвiчi коротшою. Пара добралась додому дуже швидко та лягла спати. Адже завтра мав би бути важкий день для якого їм потрiбно немало сил. Тому хлопець з дiвчиною одразу пiшли в спальню кiмнату для солодкого сну.
  Зранку вони прокинулись не вiд будильника, а вiд крику птахiв. Так, саме крику, а не спiву. Таких голосних звукiв вiд птахiв тут не було чути нiколи. Навiть весною. Але коли Олексiй встав з лiжка та виглянув у вiкно, то побачив, що це зовсiм не птахи. На вiкнi з самого ранку осiли привиди Олег та Анна. Вони розлякали птахiв своєю присутнiстю та спiвом. Почуття гумору в них, звiсно, чудове. Трохи стає страшно на що вони ще можуть пiти.
  
  Як писалось ранiше, цi брат та сестра не знали суму та гнiву. Вони були надто веселими та намагались виселити усiх. Тому не чекайте ванiльних рядкiв про єднання сiм"ї та "душероздираючу" iсторiю про їх початок кар"єри. Це просто веселi та життєрадiснi люди. Через декiлька хвилин вони вже почали збиратись, а Анна та Олег спостерiгали за тим, як мило вони це робили. Олексiй був дуже обережним з Амелiєю та намагався допомогти їй у всьому. Вiн пiклувався про неї, iнколи можливо навiть забагато. А дiвчина сварилась на нього за те, що вiн хоче занадто багато їй допомагати та проявляє гiперопiку. Олексiя можна було би зрозумiти, адже вона тiльки недавно пережила страшну трагедiю пiсля якої йому хочеться допомагати та оберiгати дiвчину. Але Амелiя вважає себе дорослою дiвчиною, яка може все сама зробити. Ось тут i зiйшлися два рiзних характери, якi мають знаходити компромiс один з одним. Здавалось би це робити важко та навiть не хочеться переступати через свою гординю. Але коли є спiльна мета бути щасливими, то це робиться в рази швидше.
  Олексiй зiбрав усi речi в машину та вони виїхали в дорогу. До матерi Анни та Олега дорога була досить таки важкою. Та не через її довжину, а через складнiсть. Якiсть пiдводила мандрiвникiв. Тому довелося їхати повiльно аби не потрапити у якусь бiду. Iншi машини їздити тут не вперше та набирали велику швидкiсть. Камiння вiдлiтало вiд їх колiс прямо по машинi. Неприємнi вiдчуття не вiдштовхували Олексiя та Амелiю зупинитися та поїхати додому. Вони прекрасно розумiли, що це їх обов"язок. А їхня душа потребує спокою. I неважливо що, але це потрiбно зробити, якби важко тобi це не здавалось. Iнколи заради чужого комфорту можна порушити свiй.
  Через декiлька годин спекотної дороги, вони таки добрались до будинку, де проживала мати Олега та його сестри Анни. Це був невеликий дерев"яний будинок з фiолетовими вiкнами та дверима. На заборi були намальованi великi фiолетовi троянди. Певне, це була робота її дiтей, тому що малюнки виглядати досить таки смiшними та незграбними. Бiля територiї та на її мiсцевостi було багато рiзних квiтiв, якi прикрашали будинок. Їх було настiльки багато, що важко було порахувати кiлькiсть. Ромашки, лiлiї, хризантеми, пiони.. Все що хочеш. В такому саду можна було проводили години вiльного часу та насолоджуватися. Проте, не для цiєї цiлi вони їхали декiлька годин.
  Вийшовши з машини до них прибiгла маленька собачка. Вона жила разом з власницею будинок. Маленька, пухнаста та бiла. Але коли Амелiя захотiла її погладити, то вона почала ричати та гавкати.
  -Ось так i з людьми. За милою посмiшкою ховається злий жук, - злiсно сказала Амелiя.
  На цей крик вибiгла i сама господарка будинку. Тiтка Лiлiя, саме так звали цю жiнку. Вона була добре одягнена та причесана. Не зважаючи на мiсцевiсть де вона проживала, вона чудово виглядала. На її обличчi було багато зморшок, якi видавали її старi роки. Але це нормальне явище для людини. Усi ми з вiком старiємо, а наша шкiра не залишається такою ж гарною, як в дев"ятнадцять рокiв.
  -Доброго дня, що це за гостi до мене приїхали?, - сказала тiтка Лiлiя.
  -Доброго дня, мене звуть Амелiя, а це мiй чоловiк Олексiй.
  -Так, i чому ви приїхали?
  -Ми друзi ваших дiтей Олега та Анни. Ми приїхали до вас не просто так, - сказала Амелiя та на цих словах жiнка почала плакати.
  -Вони загинули в тому лiтаку, так?, - запитала жiнка iз сльозами на очах.
  -Так.. вибачте, що ми нагадуємо вам про це, - промовила засмучено Амелiя та обняла жiнку.
  -Може ви зайдете в дiм?, - сказала тiтка Лiлiя.
  -Ми зайдемо, але з iншою метою. Ми приїхали по вас. Вашi дiти дуже хотiли, щоб ви потрапили на їх виступ вживу. Але вони цього не змогли зробити. Сьогоднi остання програма в їхню честь. I вони дуже сильно хотiли б, щоб ви прийшли туди.
  -Але в мене немає змогли поїхати туди та купити квиток на захiд.
  -Не хвилюйтесь. Ми не просто так приїхали, не з пустими руками. Ми купили вам квиток на програму та оплатимо вам дорогу додому. А в мiсто ми завеземо вас, тому збирайте речi.
  
  Жiнка почала плакати та дякувати Амелiї крiзь сльози. Вона була щаслива. Так, певне це були сльози вiдчаю та щастя. Сльози матерi, яка втратила двох дiтей i так не змогла потрапити на їх виступ. Виступи яких були справою їхнього життя. А тут приїзжають невiдомi люди та запрошують оплатити проїзд та вхiд на виступ. Прощальний виступ. Нажаль, вони не в змозi повернути самих дiтей або хоча би дати можливiсть їм побути на самотi декiлька хвилин, чого так сильно вони хочуть. Але це не в їхнiх силах. Життя - не справедливий час, який може забрати улюблених та рiдних нам людей просто так. Без слiв. Без попереджень. Без шансiв на прощання. Чи спроб виправлення поганих вчинкiв. Тому варто думати про те, що ми говоримо та кому говоримо. Не забувати обiймати та говорити простi слова про любов та вдячнiсть. Саме слiв подяки iнколи просто не вистачає. Адже вони грiють нашу душу в сумний момент, коли за вiкном йде дощ. Дощ, який не омиває сльози та не зупиняє бiль в серцi.
  Тiтка Лiлiя пiшла в дiм збиратись поспiхом та не знала якi речi брати з собою. Тому вона брала тiльки найважливiше: документи, кошти та фотокартку улюбленої сiм"ї. Вiд якої залишився лише фото слiд в пам"ятi, альбомi та на серцi.
  Сiвши в машину вона не могла зупинити сльози. Не могла повiрити в момент, який зараз є, триває. Проте, Олексiй та Амелiя заспокоювали жiнку як могли. Тому що вона може пропустити найкращi емоцiї, якщо буде постiйно плакати. Її дiти в кращому мiсцi, тому немає сенсу впадати у вiдчай.
  Дорога була такою самою довгою, як i до самої жiнки. Вони їхали декiлька годин та хвилювались щоб встигнути на саму програму. Адже вона починалась за годину. Саме стiльки потрiбно було ще їхати до мiста. Пiсля початку часу програми нiкого бiльше не пускають в зал. Адже шум може порушити саму увагу ведучих чи збити з думки. Зазвичай таке не практикують. Адже ти платиш кошти за щось та мусиш це отримати у будь-якому випадку. Навiть якщо запiзнився. Але тут не так. Тут поважають ведучих так само, як i саму програму. Пiсля довгої дороги на щастя вони встигли якраз до початку. Запустили їх в зал останнiми. Довга черга людей допомогла їм затримати час.
  Зайшовши в зал вони сильно здивувались, адже людей було дуже багато. В декiлька разiв бiльше, нiж зазвичай. Люди сидiли в декiлька рядiв. А тi, кому не вистачило мiсця сидiли на пiдлозi, стояли або шукали стiльцi у сусiднiх залах, де людей можна було порахувати на пальцях однiєї руки. Мати так само була приємно здивована. Вона не знала, що її дiтей хтось любив наскiльки сильно, як i вона сама. Нехай за їх жарти, присутнiсть та смiх на сценi. Але їх любили. Щиро та вiд душi.
  По всьому залi були розвiшанi їхнi фото, постери та смiшнi моменти з виступiв з пiдписами. Тут не було повiтряних кульок, рiзнокольорових чи чорних стрiчок. Все було досить таки строго та вимушено, зi смаком. Виглядало як звичайна програма, чергова програма. На якiй буде дуже смiшно, до слiз. Серйозно, тут завжди всi смiялись до слiз. Нiхто нiколи не шкодувати про грошi на квиток та нiхто нiколи не виходив з цього залу не задоволеним. Мати Анни та Олега була в шоцi вiд кiлькостi їхнiх фото в залi. Вона плакала та не могла зупинити себе. Поки ведучий програми не почав виступ. Високий брюнет з карими очима та широкою посмiшкою. Саме такi хлопцi завойовують увагу залу, а особливо дiвчат. Але цього вечора вiн почав виступ не з посмiшки, а хвилини мовчання. Сама програма мiстила в собi великий спектр виступiв, нарiзок з вiдео та аудiо виступiв. Мати була приємно здивована. Кожна секунда в тому залi приносила їй велике задоволення, сльози та радiсть. Вона радiла, що виростила двох хороших дiтей, якi залишились в iсторiї хороший слiд.
  Сама програма була не довгою, як завжди. А лише годину. Годину часу. Пiсля всього виступу ведучi та органiзатори вийшли на сцену та почали дякувати всiм, хто прийшов на цей виступ. Голоснi аплодисменти, сум та смiх. Потiм органiзатори покликали на сцену тiтку Лiлiю, яку побачили одразу на входi. Виявляється ця програма була благодiйною та усi вирученi кошти за квитки вони вiддали їй. Кошти хотiли передавати їх поштою. Але набагато краще, коли вона приймає їх особисто. Цi емоцiї... емоцiї, якi неможливо передати словами. Всi в залi аплодували та плакали. Так само як i сама матiр. Вона вирiшила, що не може прийняти всю суму. Лише частину, яка їй необхiдна для прожиття. А iншi вирученi кошти вона вiддає в розвиток цiєї програми, яка вклала всю душу в їх дiтей та зробила з них справжнiх людей. Усi оцiнили вчинок жiнки, але не захотiли брати кошти. Не через можливе закриття, а через те, що у програми є спонсори, а жiнка залишається тепер в самотностi. Тiтка Лiлiя подякувала за благородний вчинок як Олексiя з Амелiєю, так i всiх органiзаторiв та глядачiв програми. Пiсля всього дiйства Олексiй та Амелiя провели її до зупинки, де викликали їй таксi. Машина завезе її до самого будинку, а тiтку Лiлiю попросили зателефонувати тодi, коли вона приїде додому. Важко було прощатися. За малий промiжок часу пара зробила багато корисного для жiнки. Але час йде та потрiбно рухатися далi. Поруч з машиною виднiлись два привиди - Анна та Олег. Привиди, силуети яких потроху почали зникати. Адже їхнi душi заспокоїлись. Щастя тепер i на їхнiх устах.
  Зi спокоєм на серцi та душi Олексiй та Амелiя поїхали додому. Вони були щасливi, що їм вдалося все зробити чудово та встигнути. Це була третя заспокоєна душа. Але не давало спокою те, що залишилось ще дев"ятнадцять. Вони довго думали хто це може бути та чи будуть вони являтись по одному чи компанiєю. Але за довгою розмовою вони й не помiтили як дiйшли додому. В будинку вони вже не хотiли грати звичнi шахи, якi давно стали їхнiм сiмейним заняттям чи читати книги. В них залишались сили лише для того, щоб скинути верхнiй одяг та лягти спати. Саме в такому виглядi вони й впали на лiжко, де пролежали до самого ранку.
  Олексiй та Амелiя не ставили будильник, адже знали, що їх не чекають нiякi справи. Тим паче у вихiдний день. В такi днi вони любили лежати у лiжку довше. Нiчого при цьому не робити та не планувати. Проте, бабуся Мiя вирiшила по-iншому, коли подзвонила їй о дев"ятiй годинi ранку.
  -Чому ви ще спите?, - голосно крикнула бабуся.
  -Тому що вихiдний день i ... тiльки дев"ята година ранку, - сказав Олексiй та глянув на годинник.
  -Уже дев"ята година ранку, а ви досi не виглядали у вiкно?, - злiсно запитала бабуся Мiя.
  -Нi, а що там?
  -У вас пiд вiкном цiла команда футболiстiв грають! Та ще й так, що чути до мого будинку. Заспокойте цих привидiв, бо в iншому випадку я буду сваритись з вами, - сказала бабуся та завершила телефонну розмову.
  -Привиди? Команда футболiстiв-привидiв? Боже, дай менi день вихiдного.. Амелiя, прокидайся. В тебе гостi, - сказав Олексiй та почав будити дiвчину.
  Дiвчина не захотiла одразу прокидатись та подумала, що це все дурний сон. Але насправдi все, що траплялося з нею за останнi декiлька днiв не присниться людинi навiть з хорошою фантазiєю. Пiсля довгих та голосних крикiв Олексiя, Амелiя таки прокинулась. Вона високо пiдскочила та почала в панiцi запитувати хлопця що сталося.
  -Що сталось, Олексiй? Чому ти так рано мене розбудив?
  -Бабуся Мiя телефонувала.
  -I що? Це не може почекати декiлька годин?
   -Пiд нашими вiкнами грають з м"ячем команда футболiстiв.
  
  -I що? Ти заздриш їм? Iди пограй з ними, але дай менi поспати, - розлючено сказала дiвчина та розвернулась на iнший бiк.
  
  -Нi, Амелiя.. То привиди..
   -В якому розумiннi привиди? В якому розумiннi команда привидiв?, - здивовано пiдскочила дiвчина та поблiднiла на обличчi.
  
  Хлопець та дiвчина побiгли швидко до вiкна аби глянути на ту саму компанiю, звуки вiд якої було чути до будинку бабусi. Один, два, три.. Знизу вони побачили одинадцять хлопцiв. Один з них був головним та щось пояснював їм дуже голосно, не зрозумiло, а iншi слухали його з серйозним обличчям. На перший погляд можна було зрозумiти, що у них не чистi думки та пiдозрiлi бажання. Можливо вони замишляють поганi вчинки, а можливо прийшли за допомогою та придумують план як вкрасти Амелiю.
  
  -Чому ти все ще лежиш у лiжку? Ти не бачиш, що тебе чекає одинадцять хлопцiв?, - з посмiшкою сказав Олексiй.
   -Нiколи не думала, що ти будеш вiдправляти мене до хлопцiв.
  -Амелiя, твої жарти тут нi до чого.. Якби я був впевнений в їх добротi, то давно би вийшов до них.
   -Тобто ти хочеш, щоб з ними говорила тiльки я? Спираєш всю небезпеку та страх на мене?
   -Я впевнений в тому, що вони добрi, - сказав Олексiй та засмiявся.
  
  Амелiя подивилась на хлопця з-пiд лоба та почала одягатись. Одягнувшись нiби на спортивну пробiжку вони вийшли з будинку та направились в сторону компанiї хлопцiв. Їм здавалось, що саме такий одяг буде пiдходити пiд розмову. Хлопцi досi обговорювали щось дуже голосно. Привиди трохи злякались, коли побачили Амелiю та Олексiя. Вони вiдчували людей, якi їх бачать. Лише тi, хто їх бачать можуть їм нашкодити або ж допомогти. Чи не єдинi у свiтi. Амелiя та Олексiй направились до лавки, де сидiли хлопцi та злiсно дивились на них. В очах та руках була впевненiсть, але по тiлу бiгали мурашки вiд страху. Ще трохи i вони побiгли би назад. I не через те, що це першi привиди до яких вони пiдходять, i не через їх кiлькiсть. А через ворожий погляд, який вони вiдчули тодi, коли вийшли з будинку.
  -Привiт, мене звуть..
  -Чому вони нас бачать?, - перебив Амелiю привид.
  -Це певне вона була разом з нами в лiтаку та залишилась на одному рiвнi з нами, - доповнив iнший привид, - так сказати, на одному рiвнi.
  -Так, мене звуть Амелiя i я..
  -Нам все одно як тебе звуть. Що тобi потрiбно вiд нас?
  -Я би хотiла, щоб вашi душi заспокоїлись та вiдправились туди, куди потрiбно, - сказала Амелiя.
  -Куди? Нам i тут добре.
  Пiсля цих слiв в Амелiї опустились руки. Вона не знала як реагувати на це. З одного боку її покликанням є заспокоїти всi душi. Проте, якщо їм тут добре, то чому вона повинна це робити. Олексiй попрощався з хлопцями, взяв Амелiю за руку на направився в сторону будинку для того, щоб зателефонувати бабусi Мiї. Вiн сам не знав що робити в таких випадках, адже нiколи з таким не зустрiчався ранiше.
  -Бабуся Мiя, це ви?, - тривожно сказав хлопець.
  -Ну якщо ти дивишся куди телефонуєш, то так, - сказала бабуся та посмiхнулась.
  
  -У нас проблема, - вигукнула у телефон Амелiя.
  -Знову? Що вже не так?, - стурбовано запитала бабуся.
  -Тi хлопцi про яких ти говорила зранку не хочуть йти з нами на контакт. Вони говорять, що їм добре i без нас.
  -I ти телефонуєш менi щоб поскаржитись?
  -Та нi. Просто це ж потрiбно зробити... Хiба нi?
  -Якщо потрiбно, значить зробите. Всьому свiй час. Вони ще прийдуть до вас, не хвилюйтесь.
  -Як мiнiмум вони знають де ми живемо.
  -Я б не вихвалялась цим. Адже вони розбишаки. Пiсля цих слiв телефонна розмова обiрвалась. У Олексiя розрядився телефон. Тому вiд нього поступила пропозицiя не йти додому, а пiти у кафе що поблизу. Зарядити телефон та посмакувати смачним морозивом. Пiсля такого бурхливого ранку потрiбно було освiжитись. *Тут би мала бути реклама якогось морозива, але менi не заплатили*.
  
  Зайшовши в кафетерiй вони побачили знайоме обличчя. Дiвчина не одразу впiзнала що це за чоловiк. Довгi сумлiння i ось в голову дiвчина прийшла думка. Це керiвник компанiї з яким мала зустрiтись Амелiя в Америцi. Зустрiч так i не вiдбулась та контракт був розiрваним. Трохи незручно бачити його тут в цей момент. Амелiя та Олексiй вирiшили пiдсiсти до нього. Не так через повагу чи знайомство, як через те, що вiн вже помiтив їх та було би не ввiчливо сiдати за iнший столик. Навiть при сильному бажаннi побути тiльки вдвох.
  Дiвчина почувала себе сором"язливо та сковано. Адже вона пiдвела компанiю. Амелiя не приймає до уваги те, що була за мить до смертi. У неї є факт того, що вона пiдвела людей. Чоловiк одразу помiтив їх та помахав рукою, нiби то кликав до себе. Вiн ввiчливо посмiхався, що викликало страх у дiвчини. Ближче до столику Амелiя схопила себе на думцi про те, що вiн вважав її померлою, бо лiтак згорiв дотла. I як вона має йому пояснювати те, що вона жива.. та чому не зателефонувала. Жах.
  -Доброго дня, Амелiя. Чудово виглядаєте, - сказав керiвник Кетаннi. Його так називали через те, що вiн своєю манерою поведiнки був схожий на полiцейською, який ловить мафiю. А саме полiцейського Кетаннi звали з гри мафiя.
  -Доброго дня, Кетаннi. Це Олексiй, мiй чоловiк. Ми радi бачити вас у своєму мiстi. Якими вiтрами?, - сказала Амелiя та присiла за столик.
  -Я приїхав аби все таки зустрiтись з вами у вашiй компанiї. Але там менi сказали, що ви взяли вiдпустку. Тому я вирiшив вас не турбувати та зателефонувати пiзнiше.
  -Так, не думаю, що зараз найкращий час для вирiшення таких справ.
  -Я чув про те, що сталось. Точнiше, я читав про це в газетi. Менi шкода. Але я дiйсно вiрю, що це вiдбулось не просто так. Ваше фото на даний момент стало як iкона в багатьох домiвках.
  
  -Яке фото? Що ви маєте на увазi?, - здивовано запитала Амелiя.
  -Я не впевнений, що це фото. Але малюнок, який приписується вам зображений в кожнiй газетi з вiдповiдними пiдписами про те, що ви вижили пiд час такої страшної катастрофи. Люди користуються цим та намагаються заробити кошти.
  -Це жахливо.. ви дiйсно шокували мене.
  
  -Я розумiю ваше здивування. В мене було таке саме вiдчуття.. в той день, коли ми мали зустрiтись, а потiм я дiзнався страшну новину про лiтак... а потiм тi фото.. я був приголомшений.. а ще бiльше я здивувався тодi, коли менi зателефонували з вашого офiсу з вибаченнями та проханнями перенести нашу з вами зустрiч. Я звiсно зацiкавленим в цьому.. але мої емоцiї..
  -Дякую вам за iнформацiю. Я думаю, що з цим потрiбно щось робити.. але про роботу потiм, я не в станi зараз вирiшувати це.
  -Так, я розумiю та пiдтримую вас. Робiть все, що заманеться. Якщо вам щось буде потрiбно - просто телефонуйте менi.
  Пiсля цiєї фрази керiвника Кетаннi дверi в кафе рiзко вiдчинились. Нiби їх пихнув великий чоловiк або рiзкий вiтер. Але нi одного, нi iншого на вулицi чи поблизу не було. Як тiльки Амелiя повернула голову, то помiтила, що в кафетерiй зайшла та сама компанiя хлопцiв, якi зранку їй вiдмовили. Вони були стривоженi та нiби наляканi чимось. Хлопцi шукали очима Амелiю та дуже важко дихали. Нiби тiкали вiд когось чи вiд чогось дуже страшного. Як тiльки вони побачили дiвчину, то побiгли до неї. Тiльки вона з Олексiєм бачили їх. Та при Кетаннi вони не могли розмовляти з повiтрям. Та звiсно не могли розповiсти про те, що розмовляють з привидами. Це виглядало би максимально дивно враховуючи всi iншi подiї. Тому як тiльки хлопцi почали пiдходити до столику, то Амелiя вирiшила попрощатись з Кетаннi спираючись на важливi справи дома та швидко вийшла з кафе. Олексiй в швидкому темпi забрав телефон та вибiг вслiд за Амелiєю. Хлопцi не зрозумiли чому вони тiкають вiд них та почали злитись. Вслiд вони кричали рiзнi слова та благали зупинитися. На поворотi бiля виходу з кафе їх вже чекали Амелiя та Олексiй до яких пiдбiгли хлопцi.
  -Чому ви тiкаєте вiд нас? , - розлючено запитав хлопець.
  -Хто тiкає вiд вас? Ми спокiйно вийшли з кафе тому що побачили як ви пiдходите до нас. Чи ви хотiли, щоб ми при постороннiх людях говорили з повiтрям?, - запитав Олексiй ватажка команди футболiстiв.
  
  -Ем.. та нi.. просто це виглядало досить таки дивно. Ви не мали так швидко тiкати, - почав виправдовуватись хлопець.
  -А для чого ви взагалi нас шукали?
  -Ну.. ви зранку говорили про те, що хотiли б допомогти нам.. щось на кшталт того, щоб заспокоїти.. душi... , - почав нерозбiрливо говорити хлопець.
  -Так-так. Ми говорили про це. Але ви ж одразу вiдмовились вiд нашої допомоги. Розповiдали про те, що вам i тут добре. Хiба не так?, - сказав Олексiй та повернув голову вiд хлопцiв в сторону Амелiї.
  -Ми просто вперше на цьому свiтi в такому образi.. ми не знали, що все так погано, - сказав хлопець з сумними голосом.
  
  -Гаразд. Що сталось? Розповiдайте, - промовила Амелiя.
  -Почнемо з того, що мене звуть Андрiй. I я капiтан команди ХмельЮнай. Саме так називалась наша мiсцева команда. Ми довгий час йшли до того, щоб вийти на такий рiвень та грати з хорошими командами. Ми дiйсно багато вклали сил, енергiї та ресурсiв для того, щоб нас помiтили як футбольну команду. I ось. Настав цей момент. Нас помiтив один чоловiк, який був готовий бути нашим спонсором. Першою нашою грою мав бути матч в Америцi з їхньою мiсцевою командою. Це великий стрибок у ростi для нас. Ми були на сьомому небi вiд щастя. Але саме в цей день цей клятий лiтак мав згорiти дотла.. нашi душi переповненi гнiвом i страхом. Ми не встигли нiчого зробити для мрiї..
  -Добре, Андрiй. А що сталось, що ви прибiгли до нас?, - запитала Амелiя.
  -Нас почала переслiдувати чорна пляма. В прямому сенсi цього слова. Вона була страшна, жахлива та моторошна.. Всi емоцiї не передати словами. Єдине, що вона нам говорила це те, що нам потрiбно вирiшити куди нам iти. А якщо цього не зробимо ми, то вона це зробить за нас, - злякано сказав Андрiй.
  -Що вона вирiшить?, - незрозумiло запитала Амелiя.
  -Певне.. Якщо вони не заспокоять свої душi, то їх заберуть в жахливе мiсце з котлами та вогнем, - перебив Андрiя Олексiй.
  -Ох, нi! Тiльки не це.. Я зроблю все, щоб цього не сталося.. Благаю, - почав схвильовано просити Андрiй про допомогу.
  -Гаразд. Тодi не будемо втрачати часу та приступимо одразу до самого процесу, так?, - сказала Амелiя та подивилась на хлопцiв.
  
  -Що ваша команда давно хотiла зробити?, - запитав Олексiй.
  -Ще з початку нашої кар"єри ми зняли ролик нашої команди. Про нашу iсторiю, як ми граємо та чому саме ми повиннi грати перед тисячами людьми на великому стадiонi. Але цей ролик вiдмовились приймати та спонсорувати усi. Мовляв, якась "ноунейм" команда та ролик нi про що. Ми тисячi раз чули вiдмови та приниження, але нi разу нам не дали згоду. Ми б хотiли, щоб все таки наш ролик запустили по всiм каналам нашої країни. Щоб хоча би Україна дiзналась про футболiстiв, якi могли би грати на нашому полi та захищати честь.
  -Я не думаю, що це проблема. Тим паче у мене є зв"язки на деяких каналах. I у тебе є знайомi. Так, Олексiй?
  
  -Так.. є.. Я думаю, що можна це питання якось владнати.
  -Тодi давайте будемо слiдувати такому плану. Ми з Олексiєм йдемо телефонувати знайомим, а ви усi разом йдете у наш будинок. I сидите тiльки там. А найголовнiше.. нiчого не чiпайте та не побийте, - прискiпливо сказала Амелiя.
  -Я не думаю, що це хороша iдея ховатись вiд неї в одному мiсцi, - сказав Андрiй.
  -Якщо їй буде потрiбно, то вона знайде вас де завгодно. I не важливо в якому мiсцi планети ви будете заходитись, - промовила Амелiя.
  -Гаразд. Я думаю, що вам можна довiряти. Як мiнiмум, ви не хочете зробити нам погано, - сказав Андрiй та повiв свою команду в дiм Амелiї та Олексiя.
  Пiсля цих слiв дiвчина з хлопцем пiшли в парк для того, щоб телефонувати знайомим. Вони присiли на лавку та почали обдзвонювати усiх своїх знайомих та друзiв, якi мали хоча би якесь вiдношення до телеканалiв та медiа програм. Хоча й сподiвання та очiкування були великими, але результати виявились нульовими. Адже усi знайомi вiдмовляли спираючись на достатню велику кiлькiсть роботи або взагалi на паклюжний матерiал. Нiхто не хотiв працювати з цим вiдео та запускати його на екран наших телевiзорiв. Амелiї здалось, що проблема зовсiм не в вiдео. Адже навпаки, це загиблi хлопцi, якi хотiли прославити свою країну та ще й у спортi. Тим паче вони зняли хороше вiдео, яке могло не просто принести багато переглядiв, але й потенцiйних глядачiв. Здається, тут бiльша проблема у якомусь конфлiктi мiж хлопцями та менеджерами медiа каналiв. Тому що телеканали завжди билися за крутий матерiал.
  
  Прийшовши додому Амелiя та Олексiй вирiшили поговорити з хлопцями про це. Спочатку вони вiдмовились вiдповiдати та робили вигляд нiби то нiчого не розумiють. Але пiсля декiлькох серйозних переконань вiд Амелiї вони розкололись та почали розповiдати.
  -Ще на початку нашої кар"єри, як я розповiдав ранiше, ми записали вiдео. Та одразу пiшли до одного мiсцевого футбольного тренера. Ми хотiли щоб вiн пiдтягнув нас в професiйному рiвнi та запустив вiдео на телеканалах, адже у нього були зв"язки. Так i вiн був не проти цього, навiть радий допомогти. Але як потiм виявилось один з хлопцiв в моїм командi зустрiчався з його донькою. Вони не досить добре розiйшлися та вiн залишив пiсля себе поганий слiд. I саме тому вiн пообiцяв, що нi один канал не буде транслювати наше вiдео та нi в якому разi ми не станемо зiрками у сферi футболу, - сказав Андрiй.
  -Ага. Ось воно що.. Як давно це було?, - запитала Амелiя.
  
  -Бiльше десяти рокiв тому. Вiн на той момент був вже старим дядьком.. а зараз я взагалi не знаю чи вiн живий.
  -Напишiть на аркушi паперу його прiзвище, iм"я, по-батьковi, адресу та номер телефону. I якщо знаєте щось ще про нього, то розкажiть краще зараз.
  -Єдине, що ми знаємо.. це те, що вiн дуже злий та не любить коли його турбують. Якщо йому потрiбно щось, то вiн телефонує сам.. А ще вiн не радiє гостям, - сказав Андрiй.
  
  -Гаразд. Ми пiдемо до нього. А ви все ще чекайте нас тут. Ми повернемось тодi, коли зможемо. В разi чого в довiднику наш номер перший, можете телефонувати, - сказала Амелiя та вийшла разом з Олексiєм з будинку.
  Дiвчина з хлопцем вийшли з будинку та сiли в машину для того, щоб поїхати до того самого футбольного тренера аби поговорити з ним. Вiн вже лiтнiй чоловiк, який мiг би поступитись своїми зв"язками для хлопцiв. Тим паче, вони все одно вже не стануть зiрками. А їхнi душi будуть спокiйнi та у хорошому мiсцi.
  Краса навколишнього середовища була надто чудовою аби просто їхати. Пара хотiла зупинитися та насолоджуватись лiтнiм вечором. Адже коли ще буде така можливiсть побути самими серед такого тихого мiсця. Зеленi дерева, якi приголомшували своїм легким коливанням вiд вiтру. Квiти рiзних кольорiв, якi закохували в себе своїм ароматом та нiжними пелюстками. Їх хотiлось нарвати великий букет та поставити у вiтальнi щоб милуватись ними досхочу. Але виривати квiти не можна. Якщо кохаєш по-справжньому, то ти будеш любити та турбуватись. А знищувати рослини може тiльки егоїст, який не знає любовi. В парках гуляла закохана молодь, а бiля рiчки насолоджувались пiзнiм сонцем качки та птахи. Це було дивовижне мiсце в якому хотiлось залишитись не просто на годину. А поставити палатку, закинути вудочку та насолоджуватись природою до самого ранку. Амелiю та Олексiя чекали ще тисячi прекрасних вечорiв, але пiсля виконаного прохання Андрiя та його футбольної команди.
  
  Вони їхали до вказаної хлопцями адреси бiльше години. Та пiд"їжджаючи до лiсу, вони подумали, що переплутали адресу або загубили якийсь поворот. Але по картi вони знаходились саме в тому мiсцi, яке потрiбно. Вони вийшли з машини та оглянулись довкола. Там був тiльки густий лiс та одна хатина, вiд якої не пахло й життям. Амелiя подумала, що приїхала в дiм, де виросла та довгий час жила разом з батьками та бабусею. Саме цi думки нахлинули невеличку ностальгiю та апатiю. Дiвчина вже не хотiла нiкуди йти та не хотiла нiчого робити. Їй хотiлося лише поплакати та подивитись вечiрнiй фiльм. Але її сильний характер виграв у цiй битвi. Амелiя зiбралася з силами та вирушила в будинок вслiд за Олексiєм.
  Весь будинок був обсаджений ялинками та туями. Пiдiбратись до дверей було нереально. Амелiя постукала тричi у вiкно, але нiхто не вiдповiдав. Шуму, щоб хтось реагував також не було. Олексiй вирiшив пiти всередину щоб перевiрити чи взагалi там хтось є живий. Вiн обережно пiдiйшов до дверей та постукав ще раз в дверi. У вiдповiдь на тишу вiн повернув дверну ручку. Як раптом вiдчув прицiл вiд рушницi у себе на головi.
  -Ти хто? Кажи, а то стрiляти буду, - вигукнув дiд Барбос.
  -Я..я..я..я Олексiй, - тремтячо промовив хлопець.
  
  -Чого тобi треба, Олексiй?
  -Я приїхав до вас з дружиною. Ми хотiли поговорити про вашу роботу, - сказав Олексiй та ковтнув весь страх.
   -Роботу? Хмм.. а де твоя дружина?, - сказав старий тренер та забрав рушницю вiд голови хлопця.
  
  -Амелiя. Ходи сюди, - крикнув голосно Олексiй.
  Амелiя пiдiйшла до Олексiя з дiдусем. Вона очiкувала побачити високого та стрункого спортсмена, який не дивлячись на свiй вiк досi продовжує займатись. А побачила лише старого та злого дiдуся, який тримає рушницю в руках без патронiв та намагається нею налякати ще когось. Дiвчина була трохи розчарована тим, що побачила. Проте, вона приїхала не оцiнювати його фiзичний стан, а поговорити про вiдео тих хлопцiв.
  
  -Доброго дня, мене звуть Амелiя, - нiжно промовила дiвчина та похлопала вiями.
  -Ти менi тут очi не голуб. Я дiд Барбос. Ранiше працював футбольним тренером. Але вже бiльше 5 рокiв не працюю. Здається, я вже всi кiнцi обiрвав з футболом. Що вам ще потрiбно?
  -Нi, не всi. Саме з цього приводу ми приїхали з вами поговорити, - сказала Амелiя.
  -Що сталось? Цей клятий Борис знову почав говорити про викуп Меркурiй?, - злiсно пробурмотiв дiд Барбос.
  - Ха-ха, нi. Вони нiколи не потрiбнi. Ми приїхали до вас по-iншому питанню. Можна зайти в будинок?, - запитав Олексiй.
  -Загалом.. там крiм мене нiкого нiколи не було вiд того часу як я сюди переїхав.. але.. ну.. проходьте, - не смiливо сказав дiдусь.
  Амелiя та Олексiй неквапливо почали заходити в будинок, де проживав в самотностi дiдусь Барбос. Для них було дивно бачити такий будинок. В останнє вони проживали в такому ще в юному вiцi. Але в ньому була своя атмосфера, яку також важко промiняти на щось iнше. Стiни, вiкна та пiдлога, як i весь будинок були дерев"янi. Уся мебель включаючи вiд стола та до лiжкових тумбочок були зробленi власними руками дiдуся з дерева. В цей будинок вкладено багато любовi, тепла, нiжностi та працi. Тут вiдчувається рука справжнього чоловiка. Харизма, мужнiсть та характер, який можна було побачити на кожному квадратному метрi цiєї берлоги. Пiдлога скрипiла. А з кухнi було чути запах свiжого м"яса та лiсових ягiд. На стiнах висiли великi голови тварин та картини з рiзними пейзажами лiсiв. Саме лiс став частиною цього чоловiка, якою ранiше був футбол. Лiс тече в нього в кровi.
  
  Старий дiдусь присiв на крiсло та взяв до рук газету щоб подивитися чи нiчого не сталось великого у свiтового спорту. Не зважаючи на те, що вiн промiняв стиль життя, вiн досi цiкавиться футболом та є активним його фанатом.
  -Ну що.. тут нiчого немає.. щось має тiльки статись?, - запитав дiд Барбос та поклав газету та столик.
  -Ем.. нi.. ми прийшли по причинi того, що сталось бiльше десяти рокiв тому, - неквапливо сказала Амелiя.
  -Десять рокiв? Я тодi ще був дуже зеленим тренером. Майже нiчого не вмiв окрiм того, щоб кричати та руйнувати кар"єри футболiстам, - сказав дiдусь та похилив голову.
  -Насправдi.. можна було би дещо змiнити.., - вигукнув Олексiй.
  -Що, юначе?
  -Так вийшло, що нам потрапив в руки один лист з гiркими висловлюваннями однiєї команди, яку бiльше десяти рокiв тому ви сильно образили та намагались зiпсувати їм репутацiю. Ви перекрили їм повiтря в сферi футболу. До листа йшло ще одне вiдео, яке вони зняли для трансляцiї по мiсцевих каналах. Але його усi вiдмовились приймати через вашi прохання та хорошi зв"язки. Зараз цi хлопцi загинули у страшнiй авiакатастрофi. I в прощальному листi вони благали прокрутити це вiдео по мiсцевих каналах. Чи змогли би ви забрати свою заборону для цих хлопцiв?, - запитав Олексiй.
  -Я й справдi був жорстокою людиною.. Менi шкода, що так сталось i що я зiпсував життя цим хлопцям. Можливо якби я не закрив їм доступ до футболу, вони б не потрапили на той лiтак. Я натворив багато дурниць, про якi шкодую кожного дня. В цьому будинку я живу один та в мене є багато часу вдень щоб подумати про усi поганi справи, якi я зробив. Але цього навiть не пам"ятаю. Насправдi, в мене вже немає часу та можливостей виправляти свої помилки. Але прохання цих хлопцiв я постараюсь виконати. Тут немає нiяких проблем. Можете бути спокiйнi, - сказав старий тренер.
  -Ми дуже вдячнi вам. Ось наш номер та адреса. В разi чого ви можете телефонувати нам або приїжджати у гостi. Ми не будемо проти, - сказала Амелiя та простягнула листок Барбосу.
  Пiсля цих слiв старий Барбос провiв Амелiю та Олексiя до дверей та побажав їм щасливої дороги. Вiн коротко пояснив як краще виїхати з цього лiсу, щоб не заблукати. Адже лiс - це таємне мiсце з своїм характером, думками та волею. I як вiн побажає, так i буде. Тому лiс потрiбно берегти та вiдноситись вiдповiдально, щоб не заблукати серед гiлок та безхмарних дерев.
  По тому шляху, що вказав футбольний тренер вони доїхали набагато швидше. Дорога зайняла всього двi години. Але незважаючи на це, по приїзду вже було темно та часу для того, щоб вирiшувати ще якiсь справи не було. Тому друзi вирiшили просто поїхати додому для того, щоб вiдпочити та придiлити трохи часу собi. Цього в них давно не виходило.
  Вулицi вночi володiють певною магiєю, яку неможливо передати через слова чи погляд. Тут потрiбно самому вийти з будинку та вiдчути. Вiдчути, як по тiлу протiкає спочатку страх. Страх, що за тобою хтось слiдкує чи в кущах хтось переховується.. Темрява несе за собою багато таємних страхiв, якi ховаються у нашiй душi. Трохи пройшовши по вулицi вiн зникає. Ти стаєш нiби одним володарем вулицi. Вона дозволяє тобi це зробити, захищає тебе. Ти починаєш вiдчувати кожен шорох та звук темряви. Вiдчуваєш усi свiтлi промiнцi, що вiдбиваються вiд лiхтарiв чи прямої лiнiї мiсяця. Це романтично та приголомшливо одночасно. Ти дихаєш свiжим повiтрям, яке повiльно ковтаєш та проносиш по всiх легенях. На власному тiлi зовнi та зсередини ти вiдчуваєш нiч. Коли на вулицi немає людей, жодної душi. Тiльки тодi ти вiдчуваєш себе вiльно, чудово та прекрасно. Разом з нiччю ти стаєш одним єдиним.
  
  Дiйшовши прекрасними нiчними вулицями додому Амелiя та Олексiй вирiшили подивитись телевiзор. Ранiше це було їхньою сiмейною традицiєю та способом вiдпочинку пiсля довгого робочого дня. Але враховуючи останнi мiсяцi та моменти, якi траплялись, то телевiзор вже покрився великим шаром пилi.
  Увiмкнувши телевiзор вони почав перемикати канали зi швидкiстю свiтла, намагаючись у таку пiзню пору знайти хоча би щось змiстовне та не агресивне. Адже у пiзню пору усi дитячi та позитивнi шоу-програми закiнчувались, а починалися дорослi та серйознi фiльми вiд яких кипить мозок. Перемикаючи вже досить довго вони наткнулись на спортивнi канали, де транслювати вiдео тих самих хлопцiв. Пройшло лише декiлька годин, це було несподiванкою. Старий Барбос таки виконав свою обiцянку та допомiг з вiдхиленням заборони трансляцiї. Але це вiдео не просто запустили один раз на одному каналi. Його буду транслювати замiсть реклами у всiх країнах свiту у вечiрнiй час. Пiсля гри перед очима телеглядачiв буде те саме вiдео заради якої хлопцi жертвували своїм здоров"ям, нервами, дружбою, соцiальними стосунками, часом та кар"єрою.
  Пiсля того як це вiдео запустилось, душi хлопцiв заспокоїлись та вiдправились в те мiсце, де й покладено їм бути. Таке маленьке бажання може зробити щасливими багато людей. А одна рiзка вiдповiдь та необдуманий вчинок може зiпсувати багатьом людям цiле життя. Олексiй та Амелiя були дуже втомленi пiсля такої мандрiвки, тому вирiшили й собi дати вiдпочити та лягли спати.
  
  Нiч була дуже важкою для Амелiї. Дiвчина постiйно прокидалась з важкiстю в грудях. Їй ставало важко дихати та вона нiби не могла ковтнути повiтря. Кожного разу вона бiгла до вiдчиненого вiкна та нiби намагалась вперше в життi вдихнути. Вона вiдчувала важкiсть у легенях. Немовби її хтось намагався вкрасти чи перекрити їй дихання. Через страх вона не могла спати далi. Будити Олексiя дiвчина не стала. Амелiї було шкода хлопця, адже вiн так само багато через що пройшов та втомився за цей час, довго не висипався. Тому Амелiя взяла книгу та присiла бiля лiжка на пiдлозi. Проте. сил на довго не вистачило. Вона просто не витримала тиску та заснула прямо на мiсцi.
  Зранку Амелiя прокинулась на лiжку сама. Певне, хлопець поклав її на мiсце, коли побачив вночi. Вона не змогла доторкнутись рукою до Олексiя. Вiдсутнiсть дотику змусила її панiкувати. Адже ранiше кожного ранку вона починала свiй день з дотику. А зараз його немає. Вiдсутнiсть чогось викликає залежнiсть та ломку. Ломку, вiд якої починає чухатись тiло, бiгати очi, прискорюватись пульс та серцебиття, тремтiти руки.. все тiло починає шукати хоча би шматочок свого наркотику, без якого вiн вже не може жити. Дiвчина почала вставати з лiжка, як раптом почула запах млинцiв з кухнi. Здається, Олексiй просто встав ранiше щоб нагодувати смачним снiданком дiвчину. Амелiя прийшла на кухню з сонним виглядом та поглядом, нiби нiчого не сталося.
  -Доброго ранку. Не змогла лежати без мене у лiжку?, - промовив Олексiй та засмiявся.
  -Доброго ранку. Не розумiю про що ти говориш, - пробурмотiла Амелiя.
  
  -Так-так, я бачив, як ти шукала мене. Не шукай вiдмазки.
  -Краще давай снiдати, - сказала дiвчина та присiла за стiл бiля хлопця.
  
  -Амелiя, можливо зробимо сьогоднi маленький вихiдний?, - запропонував Олексiй.
  -Вихiдний?, - здивовано запитала Амелiя та випустила з рук виделку.
  -Нi, не такий як завжди. Справжнiй вихiдний. Тiльки ти i я. Погрузимо речi в машину та поїдемо вiдпочивати до озера. Вiзьмемо рибальськi вудочки та палатку, посмажимо м"ясо та зефiрки. Вимкнемо телефони та будемо тiльки вдвох.
  -Ох, зефiрки.. ти знаєш як мене виманити з будинку, - сказала Амелiя iз захватом.
  -Тодi пiсля снiданку вiдразу поїдемо, так?
  
  -Так, мiй капiтан!, - голосно крикнула Амелiя та почала швидко їсти.
  Пiсля снiданку Амелiя та Олексiй почали збирати речi у машину довго перевiряючи чи нiчого не забули. Вони думали взяти з собою когось у дорогу для вiдпочинку, щоб не так сумно було вдвох. Але з iншого боку це були додатковi труднощi чи можливий шанс на пригоди. А в даний момент їм хотiлось лише вiдпочити та побути в спокої декiлька годин. Наодинцi з природою та хорошим вiдпочинком. Зiбравши усi речi Амелiя та Олексiй одразу виїхали в сторону озера. Їхати було не довго, бiля двадцяти хвилин. Тому вони навiть не встигли сильно розслабитись у дорозi. По приїзду вони припаркували машину та почали ставити палатку, розкладати вудочки та шукати дрова для мангалу. Ввечерi їх чекав смачний шашлик.. та зефiр. Звiсно, зефiр. Поруч не було жодної людини. Нiби була п"ятниця, а всi люди поховались по будинках. Можливо до планети рухався астероїд, а Амелiя просто пропустила цi новини. Але на даний момент вони насолоджувались обiймами один з одним бiля теплого озера, де плавали качки та маленька риба. Поруч щебетали птахи на деревах створюючи ще бiльш атмосферу для вечора. Тут було нi iнтернету, нi зв"язку, нi людей. Це найкраще мiсце для вiдпочинку та розслаблення.
  Як тiльки на небi почали з"являтись зорi, а лiхтарi вмикатись, до озера почали прибiгати люди. Весь берег озера почав кипiти пiдлiтками, якi обрали алкогольний вiдпочинок кращим, нiж простi посиденьки у дружнiй компанiї. Лунав шум та гам, який заважав насолоджуватись вечером. З самого початку все ще було добре. Люди просто вiдпочивали i вже нiкого не повинно було хвилювати хто що п"є. Але потiм, коли алкоголь почав дiяти.. вони перестали контролювати свої дiї та емоцiї. Почали кричати, пiднiмати шум та створювати конфлiктнi ситуацiї з усiма бажаючими. Важко назвати це адекватним вiдпочинком. Амелiї ставало все бiльше та бiльше не комфортно. Але вона мовчала до останнього. Аж поки до них не пiдiйшла дiвчина чотирнадцяти рокiв та не попросила закурити цигарку. Коли у вiдповiдь вона почула грубу вiдмову, то почала наполягати на приєднаннi до їхньої компанiї. Та її не бентежило, що Амелiя з Олексiєм набагато старшi чи навiть те, що вони хочуть побути вдвох. Пiсля тривалої розмови на негативних тонах вони просто зiбрались та поїхали додому iз зiпсованим настроєм та вихiдним.
  Додому вони їхали у повнiй тишинi. Нi одного звука не було чути окрiм шуму машини. На вулицi було темно, не виднiвся навiть мiсяць. На дорогу падало свiтло тiльки вiд машинних фар. Через вiдкрите вiкно був вiдчутним запах дерев. Все було добре та спокiйно. Машина їхала плавно та кожен думав про своє. Раптом на дорогу вибiгло маленьке кошеня, яке зупинилося прямо перед машиною. Олексiй був достатньо неуважним, щоб не побачити його. Як тiльки рiзко дiвчина закричала у весь голос. На рiзкий крик Амелiї про кошеня, вiн швидко повернув руль в сторону. Чим сам майже не в"їхав в стовп. Їх врятувало лише те, що хлопець вчасно натиснув на тормоз. Як тiльки машина зупинилася, Олексiй почав приходити до себе та намагався зрозумiти що вiдбувається. Амелiя ж одразу вибiгла з машини та почала шукати кошеня. Воно злякалось та заховалось в кущах. Певне, хтось його спецiально сюди вивiз, адже воно не могло би просто так сюди добiгти саме.
  -Подивись яке воно нещасне. Давай заберемо додому?
  -Нiяких котiв у будинку.. Я не люблю їх.
  
  -Ми не можемо залишити його тут вночi самого.. Це надто жорстоко, - промовила Амелiя та подивилась котячими очима на Олексiя.
  
  -Але ми i не можемо залишити його в себе.. Я мав вже досвiд з проживанням з котами.. Це постiйний догляд, приготування їжi, нервування.. Нi в якому разi, - погрозливо стояв на своєму хлопець.
  -А якщо я сама буду за ним приглядати та не буду просити тебе про допомогу?
  -Ну.. не знаю, - задумався хлопець.
  -Я обiцяю, що ти навiть не помiтиш його появи в будинку, - сказала Амелiя та обняла Олексiя.
  -Не можу в це повiрити, - промовив хлопець та закотив очi.
  -Тiльки якщо ти почнеш його любити.. то запам"ятай, що це мiй кiт, якого я люблю, - злiсно з посмiшкою сказала Амелiя та сiла в машину.
  -Ну ще подивимось хто кого буде любити, - пробубнiв собi пiд носа Олексiй та пiшов за дiвчиною.
  Тодi забравши кошеня до себе вони поїхали додому. В машинi Амелiя думала про iм"я уже їхньому кошеня.
  -Як назвемо його? Можливо Олексiй?, - засмiялась голосно дiвчина.
  
  -Ха-ха, як смiшно. Це ж твiй кiт, ти i придумуй як його буде звати.
  -Так як воно потрапило до нас випадково, то нехай його будуть звати Черi. Черi в честь того, що бабуся Мiя та Марiя дуже любили червоний колiр та помiдори черi. Здається, дуже смiшним.
  -Не набагато смiшнiшим за твiй юмор, - промовив Олексiй.
  
  Можливо це i смiшна чи навiть безглузда назва. Дивне порiвняння чи взагалi без сенсу ця розмова. Але для цiєї закоханої пари це важливi та особливi моменти, якi не варто обмiнювати на дешевi розваги чи простi слова.
  На шляху їм потрапився цiлодобовий зоомагазин. Тому вони вирiшили зупинитись для того, щоб купити все необхiдне для Черi на перший час життя його в новому будинку. Цiкаво, для чого робити зоомагазин цiлодобовим. Невже, комусь може прийти iдея о другiй годинi ночi про те, що вiн хоче черепаху чи папугу. Чи можливо хтось буде їхати додому та пiдбере по дорозi кошеня?)
  Скупивши все необхiдне вони вiдправились додому, де смачно повечеряли м"ясом, яке не встигли покуштувати бiля озера. Так, воно було дiйсно смачним. Його аромат та смак перекривав усi негаразди, якi трапились за вечiр. Хлопець професiонал у питаннi приготування м"яса. З дитинства його дiдусь навчив робити смачну заправку та всiм тонкощам самого процесу.
  Пiсля вечерi Олексiй та Амелiя вiдправились спати разом з котиком. Олексiй вже в першу нiч був не сильно проти його присутностi в лiжку. Тому це обiцяло гарний початок для їхньої дружби та хорошого сну. Нехай i вiн був не сильно радий, коли кiт терся об його ногу. Але через певний час, я вiрю, що вiн буде цього чекати. Так завжди виходить. Спочатку людина проти домашнього улюбленця, а потiм не хочу нiкому вiддавати. Але чи Олексiй такий?)
  Цього разу нiч була довгою та жахливою для Олексiя. I не через кота. Хлопця до ранку турбували дзвiнки з роботи. Усiм термiново потрiбна була допомога. Приближався кiнець проекту за який був вiдповiдальний Олексiй. Вiн був надзвичайно злим та не змiг вже заснути. Тому увiмкнув телевiзор та дивився його до самого ранку. Пiд час цього переглядав роботи своїх пiдлеглих та надавав рекомендацiї щодо змiн. Чому люди роблять все в останнi днi та ще й вночi? Нiхто не боїться слова "дедлайн"? Доречi, коли Олексiй пiшов в крiсло, то котик прийшов до нього спати на колiна.
  Амелiя прокинулась у гарному настрої, адже їй всю нiч снилися хорошi та приємнi сни. Чого не скажеш про Олексiя. Який був сонним та пригнiченим. Хоча вiн намагався бути добрим, але важко бути таким, коли замiсть солодкого сна вночi ти працював.
  
  -Ти сьогоднi не досить веселий, Олексiй. Ти давно прокинувся?, - запитала Амелiя та обняла хлопця.
  -Та нi. Не так давно. Розбудили на роботi, в них скоро кiнець проекту.
  -Ах, точно. То ти не спав всю нiч?, - засмiялась дiвчина.
  -Так i є. У нас в холодильнику миша повiсилась. Коли пiдемо за продуктами?, - запитав хлопець.
  -Можемо i зараз пiти. Якщо ти не хочеш снiдати самою мишею, звiсно, - пожартувала Амелiя.
  -Мишу може хiба що Черi з"їсти. Я думаю, що це його улюблений делiкатес.
  Олексiй та Амелiя почали збиратись у магазин, який був не так далеко розташований вiд їхнього будинку. Їм потрiбно було йти близько п"ятнадцяти хвилин, тому вони вирiшили не брати машину та прогулятися. Вони йшли тримаючись за руку. Розмовляли про все на свiтi та будували плани на майбутнє. Пара не вiрила в те, що вiдбувається є насправдi. Для них це був сон. Сон, який на їхню думку вже закiнчився. По дорозi вони розглядали вулицю та подвiр"я людей. Як раптом побачили, що з сусiдського будинку до них вибiгає напiв роздягнений чоловiк та кричить на всю вулицю незрозумiлi слова. Коли вiн побачив Олексiя та Амелiю, то побiг в їхню сторону. Нiби це єдинi люди на всю вулицю.
  -Тiкайте, привиди!, - вигукував божевiльний сусiд.
  Цi слова були би божевiльними для кого завгодно, але не для Амелiї та Олексiя, котрi кожного дня зустрiчають їх. Здається, прийшов час допомогти ще однiй чи кiльком душам заспокоїтись. Або потрiбно допомогти цьому чоловiку та викликати для нього швидку допомогу. Амелiя та Олексiй взяли напрямок в сторону того самого будинку. Зайшовши вони побачили трьох маленьких дiтей-привидiв, якi перевертали усi меблi в будинку та бешкетували. За ними бiгали привиди дiдуся та бабусi. Вони хотiли зловити їх, але нiчого не виходило. Малеча була надзвичайно швидка та бешкетлива. Незважаючи на те, що вони привиди, стареньким це не добавляло сил чи швидкостi для того, щоб побiгати за онуками. Через декiлька секунд, як Амелiя та Олексiй зайшли в будинок, за ними зайшли ще батько та мати привиди i ось.. захлопнулись дверi. Амелiї та Олексiю стало не по собi. Сiм привидiв. Та ще й цiла сiм"я. Вони були воєдино, один за одного. Цi привиди були дуже активнi, особливо дiти. Це навiювало панiку та страх. Пiсля приходу батькiв дiти зупинились та заспокоїлись. Ось хто дiйсно є авторитетом для сiмейства. В цьому будинку було замало мiсця для цiєї сiм"ї. Певне, вони обирають для себе будинок. Вiдлякують людей своїм виглядом та цим самим обирають собi домiвку. Вони не зважали на пару, що зайшла та вже деякий час приглядалась за ними. Це бiльше бентежило саму пару.
  
  -Хей, привiт. Мене звуть Амелiя, а це Олексiй, - вигукнула дiвчина намагаючись звернути на себе увагу та розмахуючи руками.
  -Вони нас бачать? Що? Що за ненормальнi? Я думав, що нас бачать тiльки тодi, коли ми цього хочемо. Мааамоооо, - почав вередувати молодший син Остiн.
  -Остiн, заспокойся.
  -Чому вони нас бачать? Я цього не хочу! Не хочу! Зроби щось!, - сказав Остiн б"ючи ногами об пiдлогу.
  -Видно, що цi люди не простi та мають за собою певнi чари або цiль приходу до нас, - промовила мати Тiна та пiдлетiла до дiвчини.
  -Так, - тремтячим голосом сказала Амелiя, - я була з вами в одному лiтаку.
  -Ах, ось воно що. Тодi чому ти жива, а ми маємо висiти в цих прозорих мiшках?, - злiсно запитав батько Олександр.
  -Чому ти накинувся на бiдну дiвчину? Хiба ти не розумiєш, що у всього є свої причини. А цей свiт побудований так, що у кожного є свiй час, - сказала його дружина Тiна.
  -Я нi в чому не винна. Просто так вийшло, - з сумом на очах сказала Амелiя.
  -Так. Тiльки ось цих телячих слiз менi тут не потрiбно. Краще говори для чого ти прийшла в цей будинок, - грiзно сказав батько Олександр.
  
  -Вашi душi стали привидами тiльки через те, що вони не заспокоєнi.. Вас щось турбує.. Не виконана бажана сiмейна цiль. I я хочу допомогти її виконати, щоб вашi душi заспокоїлись та ви не турбувались, - сказала Амелiя.
  -Тобто щоб ми пiшли та не заважали вам, так?, - запитав Олександр.
  -Дурень ти. Вона допомогти хоче, а ти грубиш дiвчинi, - почав кричати до Олександра його батько.
  -Я просто не розумiю чому ми не можемо жити тут як всi iншi люди?
  -Тому що ми померли i нашi душi мають потрапити або в пекло, або в рай. Але ми точно не маємо застрягнути у цьому свiтi. Тут живуть люди i твiй вигляд їх лякає, - почав пояснювати дiдусь.
  -Ну гаразд. Але як вона може допомогти нам? У нас хiба є цiль чи мета..яку ми хотiли виконати, але не встигли?, - бурмочи запитав батько Олександр.
  -Є, але ти навiть не пам"ятаєш нiчого. I кому тут вiсiмдесят рокiв? Менi чи тобi?, - запитав дiдусь.
  -Ми давно мрiяли про власний фотоальбом, - вигукнула Тiна.
  -Серйозно? Тiно? Ти мрiєш про все, що завгодно!, - крикнув Олександр.
  -Давайте не будемо сваритись. Просто подумайте про те, чого ви дiйсно давно всi хочете. Саме ваша сiм"я. Не окремо кожен член родини, а уся сiм"я загалом, - сказала Амелiя.
  Родина довго думала над тим, що дiйсно є цiнним та ваговим для неї самої. Важко було дiйти до спiльного рiшення, адже його не було. В кожного було своє життя та своє захоплення i нiколи час разом не проводив. Усi члени сiм"ї завжди займались лише тим, що любили вони. Нiколи не цiкавились справами своїх рiдних та не допомагали їм у їх починаннях, захопленнях. Хтось обожнював спорт, хтось колекцiонував метеликiв, а хтось сходив з розуму при виглядi лiтакiв. Тiльки нiхто по-справжньому не займався цим професiйно. Все залишалось на початковому рiвнi. Адже без пiдтримки чи спiльних поглядiв нiчого нiколи не виходить. Тому завжди варто пiдтримувати один одного у будь-якому починаннi. Навiть самому безглуздому. Важливо говорити слова пiдтримки та бути поруч у тi моменти, коли людина дiйсно цього потребує. Ми самi нiколи не можемо попросити про допомогу, тому нiколи не варто вiдмовлятись вiд допомоги. Тому що вона щира та йде вiд серця.
  -Так, звiсно, все було набагато простiше, нiж ми думали.., - сказала Тiна, - ми напевне.. Наше сiмейство завжди хотiло сказати усiм рiдним нам людям просте дякую та вибачитись.
  -Ми завжди були в сварках з усiма членами родини. Тому що у нас рiзнi погляди на життя, рiзнi цiнностi та прiоритети. Важко признатись, що саме через це ми сварились. Але так i є, - промовив Олександр.
  -Якi там рiзнi цiнностi та прiоритети? Ти бачила цих недоумкiв? Як з ними можна взагалi спiлкуватися?,- почав сваритися дiдусь.
  -Але все таки бiльшу частину сварок почали ми. Тому варто було би вибачитись.
  -У кожної людини своє бачення при життi, але у вас було досталь часу щоб обдумати все та прийняти певнi рiшення, - сказала тихенько Амелiя, - але яким чином ви хочете це зробити?
  -Я думаю.. Ми думаємо, що достатньо буде написати одного листа та передати їм, так, сiм"я?, - запитав Олександр.
  -Гаразд, у мене якраз є папiр та ручка. Ви знаєте що хочете написати чи вам потрiбен час?, - промовила Амелiя.
  -Нi, усi слова повиннi йти вiд душi. Тому ми будемо говорити все так як є на даний момент.
  "Дорога наша родина. Ми з вами багато разiв сварились через рiзнi дурницi. Ми не помiчали моментiв, коли потрiбно було зробити перший крок до примирення та нехтували часом. Ось i вiн знехтував нами. Нас вже немає на цьому свiтi, ми не живi. Проте, я надiюсь, що ми будемо живi у ваших серцях. Там, де ви вiдпустите усю образу на нас та будете жити у мирi та злагодi. Можливо наш приклад покаже, як не варто робити та чому рiднi люди - це тi, з ким потрiбно проводити час. Адже у витрачений безглуздо час можна було зателефонувати рiдним та поговорити з ними декiлька хвилин. Ця розмова залишається у вашiй головi, серцi та душi. А пролежнi вiд дивану будуть нагадувати за втрачену можливiсть. Ми знаємо, що наговорили багато слiв про якi навiть не варто думати. Усi сказанi нами слова не є правдивими, хоча би на цей момент. Ми вас любимо. Так щиро, як батько любить матiр, як сестра брата. Ми не одразу розумiємо, що рiднi люди нам повиннi бути близькi не тiльки по кровi, але й по духу. Пiдтримцi. Дякуємо за те, що ви були в нашому життi. Прощавайте".
  
  Нiхто не в змозi критикувати чи нехтувати зверненнями рiдних людей, особливо коли це йде вiд чистого серця та вiд душi. Тому Амелiя просто взяла цей лист та не читаючи поклала в старий конверт, який їй дав Олександр.
  -Куди його потрiбно доставити?, - запитав Олексiй
  -На iнший кiнець свiту, - сказав привид.
  -Як це?, - злякався Олексiй.
   -Я жартую. Насправдi лише в iншу країну. Вони переїхали вiд нас не так давно, але далеко. Проте, ви можете просто вiдправити лист, а не їхати самим, адже ми розумiємо, що це не легко, - промовив Олександр.
  
  -Нам не важко поїхати в ... а куди саме?
  -В Польщу, Варшава.
  
  -Це не так далеко, там живе мiй друг. Я думаю, що це не буде проблемою. Якщо тiльки ви скажете точну адресу.
  -Так, Олексiй. Ось ззаду цього фото є їхня адреса, - сказав Олександр та простягнув хлопцю старе фото.
  Хлопець довго дивився на фото розглядаючи обличчя. Нiби намагався впiзнати когось знайомого. Проте, пiсля довгого споглядання його штовхнула Амелiя iз знаком, що це непристойно. Пiсля цього Олексiй махнув головою до родини, нiби то дав згоду про те, що подбає про лист та його доставку до адресанта.
  
  На вулицi був свiтлий день, яким насолоджувались усi люди в мiстi. Хтось йшов купатись до рiчки, а хтось йшов працювати. Лише Амелiя з Олексiєм пакували речi та готувались до поїздки в iншу країну. Їхати було не так далеко, тому вони вирiшили зробити це ввечерi. Аби вже зранку бути на мiсцi. Вирiшити всi справи та насолоджуватись часом проведеним один з одним.
  Їм довелося вiдвезти Черi до бабусi Мiї, адже вони не могли взяти його з собою у довгу дорогу. Залишити дома кошеня самим не надто гарна iдея. Бабуся не одобрила їхню поїздку. Адже для чого їхати, якщо давним-давно придумали пошту, якою можна користуватись. Для чого ускладнювати життя. Але Амелiя з Олексiєм хотiли не просто поїхати для того, щоб вiддати листа, але й вiдпочити. Тому що в рiдному мiстi цього не дають зробити. Цi слова не переконали бабусю Мiю та вона все одно була проти подорожi. Проте, пару вже було не переконати i вона змирилась та побажала гарної дороги. Кошенятi буде комфортно з бабусею, адже вона завжди любила котiв. Це перший вiрний друг вiдьми. Тому вона знала, що вони знайдуть спiльну мову.
  Усю дорогу Амелiя проспала, адже була виснажена та втомлена. А Олексiй дивився то на дорогу, то на фото, що йому дав Олександр. Для нього воно було наповнене загадковiстю та магiєю. Хлопець бачив в ньому щось бiльше, нiж просто фотокартку, але не мiг зрозумiти що саме. Тому просто продовжував їхати очiкуючи, що саме по приїзду зможе знайти вiдповiдь на запитання. Їхали вони цiлу нiч. Навiть на кордонi їх не перевiряли, адже бачили який втомлений їхав Олексiй. На вигляд вiн не був схожий на контрабандиста чи злочинця, тому вони просто перевiрили документи та вiдпустили.
  
  Хлопець вже їхав не першу годину пiдряд. Позiхаючи думав де припаркувати машину аби трохи поспати. Але мiсця як на зло нiде не було, лише лiси та пустi поля. Це не самi безпечнi мiсця для сну. Не було видно нi однiєї заправки, нiби вони усi провалились пiд землю. За роздумами Олексiй дивився на дорогу та повiльно заплющував очi. В один момент в хлопця закрилися очi та вiн заснув прямо на дорозi. Вiн не втримав кермо та машина поїхала сама по собi. Автомобiль їхав довго по полю, виїжджаючи на дорогу та знову у поле. Прокинувся Олексiй та Амелiя вiд гучного удару машини об смiттєвий бак. Дякувати Богу, що це був просто смiттєвий бак, а не дерево чи iнша машина. Не зрозумiло де вiн тут взагалi взявся, але саме вiн врятував їм життя. Якби це дивно не звучало. Тiлом хлопця оволодiв шок, страх та панiка. Вiн не знав що сказати чи зробити. Вiн просто мовчки сидiв, глибоко дихав та дивився на Амелiю. Це вперше, коли вiн потрапив в аварiю та ще й таким шляхом. По власнiй винi. Дiвчина сидiла поруч та намагалась заспокоїти хлопця. Все сталось набагато краще, нiж могло бути. З кожним може статись будь-яка бiда рiзної мiри важкостi, але варто бути обережним щоб не потрапити в неї. Варто висипатися та не сiдати за кермо при поганому самопочуттi.
  Пара вирiшила все таки заїхати на заправку щоб вiдпочити. Як на щастя, вона була зовсiм поруч. Вони купили двi мiцнi кави та трохи круасанiв iз згущеним молоком для того, щоб перекусити. Взяли в дорогу собi ще кави на випадок, якщо Олексiю ще захочеться поспати. Дозволити спати вони собi не могли, тому що попереду чекала важлива справа, яка йшла не на днi, а на хвилини. Велика мета, яка потребувала сил, витрат та нервiв. Пiсля якої служив би мiцний та довгий вiдпочинок. Тому вони допили свою каву та вирушили знову у дорогу.
  Вже починало сходити сонце, а мiсце призначення було все ближче та ближче. Краса, яка була навколо зачарувала серце. Яскраво жовте та оранжеве сонце, яке грiє душу та очi. В такi моменти хочеться лише увiмкнути музику та сидячи на покривалi спостерiгати. Мiсце, куди приходить муза та щастя Мiсце, де народжується кохання. В серцi бушувала злива та вiтер вiд неспокою, адже вони сильно хвилювались. Можливо родина не захоче брати листа i дiйсно варто було вiдправити його поштою. А можливо вони зовсiм переїхали звiдси i вся дорога була марною. Занадто багато запитань i мало вiдповiдей на них. Тому вони просто продовжували їхати вперед. Сонце свiтило в очi та спати вже не хотiлось. Такий собi маленький будильник. Вони в"їхали в мiсто та почали шукати вулицю, яка їм була потрiбна.
  
  Прекрасне мiсто, яке надiлене красотою та казковiстю. Кожна споруда мала певну iсторiю виникнення та багато загадкових оповiдань, якi зараз розповiдають дiтям батьки. На кожному кроцi тут продавали сувенiри та пропонували екскурсiї, вiд яких було важко вiдмовитись. Але Амелiї та Олексiю було потрiбно зараз не це. Вiдсутнiсть можливостi запитати дорогу ускладнювала ситуацiю, адже вони не знали мови та були практично безпорадними. Довгi години пошукiв не дали результатiв. Весь ранок вони провели з чашкою кави в руцi та фотографiєю з вулицею в iншiй. Без сил вони зайшли в мiсцеве кафе для того, щоб трохи перепочити. Адже нереально стiльки часу бути на ногах без права на хвилину вiдпочинку.
  Амелiя та Олексiй зайшли в маленьке кафе з українською символiкою. На перший погляд тут було мило. Великi прикраси, привiтнi люди, багато мiсця в закладi та великий вибiр у меню. В цьому закладi каву продавала жiнка з України. Їй було бiля п"ятидесяти рокiв i вона здавалась досить таки привiтною жiнкою. Тому пара вирiшила не чекати довго та одразу пiдiйти до неї. В мiсцевих закладах персоналу було заборонено вiдповiдати вiдвiдувачам через ситуацiю, яка склалась тут не так давно. Її ще показували по усiх новинах. Старий чоловiк прийшов пiзно ввечерi пiсля роботи в це кафе для того, щоб випити трохи вина. Але через деякий час, коли вино почало працювати за покликанням, йому рiзко сподобалась одна молода спiвробiтниця закладу, яку вiн вирiшив не залишати без уваги. У вiдповiдь вона не вiдповiдала взаємнiстю тому чоловiк був злим та роздратованим. Дочекавшись закриття закладу вiн дочекався дiвчину бiля вхiдної дверi та запропонував довести додому, на що отримав негативну вiдповiдь, що ще бiльше роздратувало старого чоловiка. На емоцiях та злостi вiн викрав молоду дiвчину та вiдвiз в свiй будинок, а що було далi вiдомо тiльки Богу. Що було на ранок чоловiк згадати не мiг та вiдмовлявся вiд усiх звинувачень. Але червона хустина цiєї дiвчини лежала у нього бiля подушки та говорила сама за себе. Вiд того дня її оголосили зниклою безвiстi. Нiяких доказiв, що чоловiк винен не було, лише на вiдеокамерi помiтно, що вiн дочекався її виходу з кафе та пiшов за нею. Цього було мало, тому справу закрили. Мiсцева влада порахувала, що в данiй ситуацiї дiвчина занадто грубо вiдповiла вiдвiдувачу, тому вирiшили заборонити взагалi розмовляти з ними. Будь-який контакт карався штрафом або взагалi звiльненням.
  
  Саме тому Амелiя та Олексiй нiяк не змогли дiстати й слова вiд тiєї жiнки. Вони замовили каву та десерт для себе. Через хвилин десять, коли принесли замовлення, бiля тарiлки лежала записка зi словами "Через годину я закiнчую змiну. Чекайте бiля магазину на сусiднiй вулицi". Записку Амелiя одразу сховала у кишеню, аби її нiхто не побачив. Випивши каву та з"ївши десерт вони вiдправились до того мiсця про який вказала жiнка у записцi. Вона повинна була прийти п"ять хвилин тому, але її все не було та не було. Олексiй вже вирiшив, що її зловили або вона вирiшила обманути їх. Але який сенс в цьому? Тому вони вирiшили трохи зачекати. Через хвилин десять до них через вулицю почала бiгти жiнка. Так, це була саме вона. Продавщиця з кафе, де вони були пiвгодини тому. Вона була сильно злякана та нiби тiкала вiд когось. Постiйно оберталась та бiгала очима немов би її хтось переслiдував.
  
  -Мене звуть Вiталiя. Це я поклала вам записку. Нам заборонено спiлкуватися з вiдвiдувачами, але я бачила, що вам потрiбна моя допомога, - сказала жiнка.
  -Так, нам дiйсно потрiбна допомога. Я Амелiя, а це Олексiй. Ми цiлий день шукаємо вулицю з цього фото, але так i не можемо її знати, - промовила дiвчина.
  -Ох! Покажiть, - промовила жiнка та взяла до рук фото, - жахiття.. а для чого вона вам?
  -Нас попросили передати туди листа. А чому жахiття
  -Вже давно цiєї вулицi вже немає. Десять рокiв тому її роздiлили на два райони. Один район процвiтає досi, але його назву змiнили одразу пiсля роздiлення. А ось другий район, який не змiнив своєї назви почав гинути. Там почали творитись незрозумiлi речi, якi лякали усiх жителiв. Дехто поїхав геть, а про тих, хто залишився, давним-давно нiчого не чути. Однi говорять, що вони зiйшли з розуму, а iншi припускають про те, що їх викрали злi духи.
   -А чому цi ця вулиця роздiлилась на райони?
  -Насправдi, я точно не знаю.. але я пам"ятаю, як там часто ворогували два сусiди. Бiллi i Боллi - це два брати, якi не могли подiлити мiж собою нiчого. Їхня вiйна переросла в дещо бiльше, нiж суперечку мiж братами i почала пiд"єднувати до себе i iнших сусiдiв. Пiсля цього одного дня вони вирiшили роздiлити вулицю на два райони великим забором. Один район почав розквiтати, як я говорила, i там дiйсно всi подружились один з одним. А в iншому районi всi пересварились мiж собою та кожен почав жити думаючи тiльки за себе.
  
  -Ого, це дiйсно дивно. А як нам дiзнатись на якому з районiв будинок, який потрiбен нам?, - запитала Амелiя.
  -Дуже важко. Туди майже нiкого не пускають. Це єдине мiсце в нашому мiстi, де наскiльки сильна охорона. Я думаю, там все набагато страшнiше, нiж на словах.
  -I що нам тодi робити? Можливо ви щось порадите?
  -Якщо чесно, то я не знаю що вам сказати. Хоча, секунду. На новому районi охоронцем працює брат мого чоловiка. Я думаю, що вiн може якось допомогти вам. Тiльки потрiбно робити все обережно, - промовила Вiталiя.
  -А ви зможете завести нас до нього?, - запитала Амелiя.
  -Так. Без мене вiн вас навiть не захоче слухати. Якщо нам просто заборонено розмовляти з вiдвiдувачами, то за це їм будуть виносити дуже суворi покарання, - сказала Вiталiя та почала рухатись в бiк нового району.
  Йти було далеко, Вiталiя повела Амелiю та Олексiя не прямою дорогою, а вулицями. Аби менше людей їх помiтили. Будь-хто у будь-який момент мiг пiдiйти та запитати куди вони направляються i брехати тут вже не було би сенсу. Вулицi тут були дуже вузькi та маленькi з крихкою дорогою. Здавалось, що через декiлька хвилин вона розвалиться i всi проваляться пiд землю. Страшно було ходити й по тротуару, адже камiнцi вiдiйшли один вiд одного. А корiння дерев простягається по землi пiд ногами по всьому шляху. Дома будували високi та використовували лише темнi кольори. Хотiли здаватись бiльш багатими та розкiшними. Але потрiсканi вiкна та дах показував iнше. Самi домiвлi обгороженi високими парканами. Нiхто не хоче показувати своє особисте життя iншим людям. Вони ховаються та не хочуть нi з ким знайомитись. Тут навiть нiхто нi з ким не вiтається. У кожного є своє життя, яке включає в себе дiм, роботу i все. На цьому все. Бiльше нiчого нiкому не потрiбно. В кого свiй маленький острiв пiд назвою "дiм" за межi якого не хочеться виходити. У кожного на подвiр"ї зла собака та власний газон на якому люди садять квiти, дерева та продукти типу помiдор, огiркiв чи перцю.
  Пiд час такої довгої подорожi Амелiя та Олексiй дуже втомилися, але Вiталiя не дозволяла їм вiдпочивати. Йти було ще трiшки, а пiд час вiдпочинку можна наткнутися на неприємностi. Проте вони знали на що йшли, тому вiрно слухали жiнку. Через пiвгодини вони такий дiйшли до нового району. Це було гарне мiсце, яке обгороджене великим парканом з сигналiзацiєю та собаками. Збоку стояла велика будка розмiром з будинок та шлагбаум, який охоронець пiднiмав, коли приїжджає машина. Стороннiх людей на територiю не запускали. У кожного був свiй документ, який пiдтверджував особу та її мiсце проживання у цьому районi. Тому тут з порядком дiйсно все строго.
  
  Пiдiйшовши до будки звiдти вискочив високий чоловiк у чорнiй формi з пiстолетом. Вiн тiльки що обiдав, тому в iншiй руцi тримав бутерброд. Чоловiк злякався їх так само, як вони його. Тому що сюди нiколи не приходять чужi люди, вони бояться.
  -Майк, зупинись. Це я, Вiталiя. Що з тобою?, - запитала жiнка.
  -А це хто такi? Що вони тут забули?, - грiзно запитав охоронець.
  -Їм потрiбна твоя допомога, в них є справа до одного з мешканцiв цього району.
  -Усi справи особистого характеру вирiшуються в неробочий час. А якщо потрiбен не я, тодi тим паче не у мiй час, - сказав Майк та розвернувся до дверей.
  
  -Нам потрiбно занести записку однiй сiм"ї вiд їх покiйних родичiв. Це дiйсно важливо, - вигукнула Амелiя та простягнула фото з адресою охоронцю.
  Охоронець Майк довго думав, роздивлявся фото намагаючись зрозумiти що це за люди на фото та що це за адреса. Вiн гадки не мав що до чого, але робив розумний вигляд обличчя.
  -Нi, я не маю права, - сказав Майк та вiддав фото.
  
  -Чи ти просто боїшся?, - запитала Вiталiя та посмiхнулась.
  -Я вже не ведусь на дитячi провокацiї. Ти так могла добитись свого лише в дитинствi. Зараз iнша справа, - вигукнув Майк.
  -Тобто все таки боїшся?, - засмiялась голосно жiнка.
  
  -Як все таки ти мене дратуєш. Гаразд. Вам пощастило. Дiм знаходиться на новому районi, де я працюю. Вiн третiй по лiвiй сторонi. Через пiвгодини я здаю змiну iншому хлопцю. Тому у вас є десять хвилин, щоб зробити все, що ви маєте зробити. А з тобою Вiталiє, ми ще поговоримо, - сказав злiсно Майк та зайшов у будку щоб вiдкрити ворота для Амелiї.
  
  Тут мiсце було гарним, вишуканим та зi смаком. Стояли лавки, фонтани та росли дерева. Це нiби райський сад з будинками для людей. З такого мiсця не хочеться йти нiкуди. Але є важлива справа, яку потрiбно зробити швидко. Третiй будинок злiва. Ах, так. Це був маленький будинок з гаражем з боку. На подвiр"ї росли дерева та побудована велика шпакiвня для птахiв. Газон вкритий квiтами, якими хотiлось милуватись, а не зривати. Перед будинком стояв поштомат, але Амелiя хотiла вiддати лист в руки. Вiдкривши ворота вона нiби вдихнула нове повiтря, бiльш живе та свiже. Хотiлось посмiхатись та радiти життю в цьому районi. Постукавши в дверi їй одразу вiдкрила старенька бабуся. Амелiя глянула на годинник та побачила, що в неї майже не залишилось часу
  -Доброго дня. Мене звуть Амелiя. Мене попросили передати вашiй сiм"ї цього листа з фото, - сказала дiвчина та простягнула конверт.
  
  -Ой. Дiвчинко, дякую тобi. Мене звуть Марiя. Заходь, поп"ємо чаю, - подякувала старенька бабуся, - а що за лист?
  -Вiд ваших родичiв. Але у мене дiйсно немає часу. Потрiбно йти, я була рада з вами познайомитись. Можливо iншим разом.
  -Не видумуй. Я зараз дома сама, тому ти можеш зайти у гостi.
   -Я дiйсно поспiшаю.. там охоронець, який пустив мене сюди на власний ризик.
  
  -Ось мiй номер телефону. Якщо буде щось потрiбно або надумаєш зайти в гостi - телефонуй, - сказала старенька Марiя та простягнула дiвчинцi записку.
  -Дякую, - крикнула Амелiя та побiгла.
  
  Назад потрiбно вже було бiгти, а не йти. Олексiй чекав дiвчину на входi. Аби раптом щось вибiгти за нею. Час пiджимав та напарник Майка мав прийти з секунди на секунду. Вiталiя, Майк та Олексiй стояли та тремтiли вiд страху. Вони сильно хвилювались, що ось-ось прийде бiда, якщо дiвчина не встигне. I ось, приходить старий охоронець, який має замiнити Майка. Всi розчарованi почали хвилюватись та думати над тим, що робити. Старий охоронець пiдозрiло на всiх дивився, але все одно привiтався зi всiма. У всiх опустилися руки. В голову не лiзе нi одна думка про те, як допомогти дiвчинi. Як ось ззаду пiдiйшла Амелiя та обняла Олексiя.
  -А що ви тут робите?, - запитала Амелiя.
  
  -Як? Що? Як ти тут оказалась? , - здивованi та шокованi запитували дiвчину.
  -У мене тепер все таки є знайомi у новому районi, я знаю трохи бiльше секретiв, - промовила Амелiя.
  Пiсля цих слiв усi направились по своїх справах. Вiталiя та Майк пiшли додому аби вiдпочити пiсля важкого дня. А Амелiя та Олексiй пiшли в готель, аби вiдпочити вiд важкого тижня. Душi сiм"ї яка писала лист заспокоїлись та вiдправили туди, куди вони мали потрапити ще давно.
  Далi буде...
  
  
  Допомагати людям дiйсно не легко. Особливо коли це потрiбно робити заради чогось. Задля життя, подиху, кохання. Але коли це йде вiд щирої душi та серця без очiкувань про винагороду чи взаємний подарунок, то все виходить добре, легко. Тому не варто очiкувати щось вiд когось. Робiть лише те, чого ви дiйсно бажаєте та вважаєте за потрiбне. Особливо важко, коли ти вiддаєшся людинi та приходиш у важку хвилину, але у вiдповiдь не отримуєш нiчого. Тому не потрiбно очiкувати подарунки, допомогу чи просте "дякую". Тодi ви будете бiльш щасливi та без iлюзiй.
  
  У Амелiї вийшло не досить щасливе дитинство, яке цiлком залежало не вiд неї. Проте, вона змогла за допомогою свого характеру, духу та бажання дiзнатись про все, що бажала. Знайти не просто вiдповiдь на свої запитання, але й знайти людей, якi є цiнними для неї на даний момент життя. Їй довелось брати на себе важку ношу вiд бабусi, але вона змогла позбутись вiд цього. Та допомогти багатьом людським душам зробити тi речi, на якi вони не могли наважитися довгий промiжок життя. У кожної людини своє життя та своя iсторiя, яку потрiбно проживати на максимум, та брати усе можливе. Не потрiбно звертати увагу на пiдлих чи поганих людей. Робiть тiльки те, що приносить вам задоволення i тодi ви будете самими щасливими в життi. Ну i, якщо збираєтесь пов"язувати своє життя з магiєю, то подумайте тричi про наслiдки.
  
  
  
   Продовження в другiй частинi "Листи з iншого свiту".
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"