Святослав Бака прокинувся пiд бравурнi звуки будильника свого смартфону. "Така музика й мертвого пiднiме", - подумав вiн, солодко потягаючись у своєму лiжку. Вставати не хотiлося. Ну зовсiм. Ну нiяк, хоч i куди. Але нiчого не вдiєш. Смартфон продовжував вигравати пiсню "Гей, соколи" у виконаннi Володимира Вермiнського. Славко згадав, як вiн прочитав в Iнтернетi, що то українсько-польська народна пiсня. Вона набула такої популярностi, що в черговий раз українцям позаздрили москалi. I ось у Свiтовiй мережi вже вони розмiстили сайт з повiдомленням, що це польсько-українсько-росiйська народна пiсня. "Ну ще українсько-польську народну пiсню при певнiй долi збоченої фантазiї уявити собi можна. Але не можна уявити українсько-росiйської народної пiснi i тим бiльше українсько-польсько-росiйської", - похитав головою, посмiхаючись, хлопець, потираючи пальцями заспанi очi.
Смартфон вигравав i далi, вливаючи в душу i тiло Баки якусь незламну енергiю. I хлопець знову посмiхнувся, згадавши, як росiйськi блогери здибавши в Iнтернетi перекладений росiйською текст балади про козакiв з бадьорим приспiвом Гей, гей, гей соколи сприйняли першi слова як заклик гомосексуалiстiв, настiльки чужою самiй душi й ментальностi росiян виявилася ця пiсня. "З поляками ми ще можемо домовитися, а от з росiянами - нiколи", - зробив висновок Бака i рiшуче злетiв з лiжка. Українцi i росiяни просто генетично не здатнi порозумiтися однi з одними.
Хлопець почистив зуби, прийняв душ i прасуючи сорочку одночасно готував у мiкрохвильовiй снiданок з напiвфабрикатiв, куплених у гiпермаркетi "Магелан" вчора по дорозi додому. Треба було поспiшати. Цьогорiчний березень "на коня" намiв стiльки снiгу, що виїхати з гаража буде нелегко. Хлопець допив каву i на ходу застiбаючи куртку спустився до гаража. Обiйшов службовий "Daster", подивився на нього з усiх бокiв. Потiм натиснув кнопку i гаражнi дверi почали пiднiматися вгору. Як i думав хлопець весь пiд'їзд до гаража та й автоматичнi ворота на вулицю були занесенi снiгом. Бака вилаявся про себе: "вже цьогорiчна зима дiстала" i з лопатою в руках взявся очищати вiд снiгу пандус, а потiм i ворота на вулицю.
Нарештi вiн зумiв це зробити i ворота вiльно вiд'їхали вбiк. - Гух, - голосно видихнув повiтря Святослав, який засапався вiд iнтенсивного кидання снiгу. Хлопець виїхав на своїй машинi на заснiжену вулицю, де вже пройшовся трактор сусiда, звiльняючи вiд снiгового полону шлях i однiєю кнопкою пульта зачинив за собою i гаражнi i вуличнi ворота. Ще в гаражi вiн увiмкнув повний привiд i тепер насолоджувався водiнням, вiдчуваючи як його "Дастер" слухняно i легко їде заснiженими вулицями примiського села. Така машина, невелика, дешева, але з повним приводом була справжньою знахiдкою для тих, хто жив за мiстом.
Бака давно вже розрахував, що якщо не буде якихось екстраординарних заторiв вiн за сорок хвилин добереться до свого салону фiрми "Рено", де вiн працював директором з продажу автомобiлiв. Тридцятирiчний директор, випускник Київського нацiонального унiверситету, зумiв налагодити роботу салону i навiть пiд час кризи продажi автомобiлiв у їхнiй фiрмi не зменшилися, а навпаки зросли.
Святослав привiтався зi спiвробiтниками свого вiддiлу i пiднявся у свiй кабiнет на другий поверх. На сьогоднi в нього як завжди було заплановано багато роботи. Однак, не встиг вiн викликати старшого менеджера вiддiлу як його самого запросив до себе керiвник їхньої фiрми. Бака пiдхопився надто енергiйно зi стiльця i черговий раз зачепив ногами стола, аж з нього полетiли на пiдлогу документи. "Високим бути з одного боку добре, а з iншого не дуже - подумав хлопець, збираючи папери i складаючи їх на мiсце. - Особливо це вiдчутно саме в автомобiлях, якими я й торгую", - закiнчив вiн думку i вийшов до коридору.
Кабiнет керiвника i власника фiрми знаходився майже поруч i Святослав у характернiй йому енергiйнiй манерi, пружно вiдштовхуючись вiд пiдлоги, зайшов до крихiтної приймальнi, де сидiла розкiшна бiлявка Карина. Привiтавшись i пiдморгнувши дiвчинi Бака зайшов до невеликого, але затишного кабiнету свого безпосереднього начальника. Вiн був вiдомий тим, що просто не терпiв жiнок серед керiвництва фiрми. Карина була єдиним i приємним винятком з цього правила. Про себе керiвники вiддiлiв звали його "Тiлькинебабу". Так вiн неодмiнно реагував на пропозицiю прийняти на роботу чергового завiдувача вiддiлу. Вiдшукати на цю посаду адекватну людину було нелегко i тому приходилося доволi часто їх мiняти. Можливо така реакцiя керiвника фiрми визначалася ще й тим, що вiн дуже полюбляв рiзнi, в основному некоректнi анекдоти. З них починалася в шефа будь-яка розмова. Цей дивовижний чоловiк завжди розповiдав не бiльше двох анекдотiв за раз, але всi вони були так чи iнакше пов'язанi з ситуацiєю, яка на той час склалася в фiрмi чи виникла з конкретними спiвробiтниками. Нехай навiть вiн викликав когось лише заради того, щоб добряче його вiдчитати за якiсь недолiки в роботi. Ось i тепер вiн залишився вiрним собi.
--
Сiдайте, Святославе Iвановичу, як завжди офiцiйно звернувся вiн пiсля привiтання до свого пiдлеглого. - Ви знаєте, як рiзняться, так би мовити, в статевому вiдношеннi мiж собою чоловiки? За вiковими категорiями, звичайно.
--
Не знаю.
--
Чоловiкiв в цьому сенсi найкраще порiвнювати з музичними iнструментами. В 20 рокiв чоловiк як флейта, де сiв, там i грає. В 30 рокiв вiн уже скрипка, двi хвилини настроюється, а грає цiлу нiч. В 40 рокiв чоловiк тромбон. Грає недовго, але як потужно. В 50 рокiв вiн уже рояль. Настроює один, а грає зовсiм iнший. В 60 рокiв це контрабас. Вiн, гад, уже не грає, а мучить. I нарештi, в 70 рокiв чоловiк - футляр вiд використаного музичного iнструменту.
Святослав посмiхнувся.
--
Дотепно, - лукаво подивився вiн на свого керiвника. Той i собi посмiхнувся.
--
Звичайно, ви скрипка, а я тромбон, - продовжив вiн розмову. - Так ось до чого цей анекдот. Точнiше вже точно до теми буде наступний. А зараз послухайте iнформацiю. - Власник фiрми взяв зi столу аркуш паперу i подивився на нього. - Ну не буду зачитувати офiцiйний текст. Слухайте своїми словами. Ще вчора прийшло повiдомлення, що ваш вiддiл i вiдповiдно наша фiрма посiла перше мiсце за рiвнем продажу автомобiлiв у нашiй країнi за минулий рiк. Буду вiдвертим. До вашого приходу на посаду керiвника "продажного" вiддiлу ми пасли заднiх. Вам вдалося налагодити роботу на високому рiвнi. Знаю, яких зусиль це вам коштувало. Тому я особисто, а також мої дiловi партнери i спiввласники фiрми вирiшили нагородити вас поїздкою на 10 днiв до Шрi Ланки. Туристичнiй фiрмi ми грошi перерахуємо. Але ми вирiшили не скупитися i купити путiвки на двох. Я знаю, що ви не одруженi i вам навiть нiколи завести собi постiйну подругу. Тому ми даємо вам на пошуки партнершi для поїздки трохи бiльше мiсяця. Ну що скажете?
--
Я дуже вдячний керiвництву компанiї за високу оцiнку моїх зусиль по налагодженнi роботи з продажу. Не скажу, щоб зовсiм не знав, про як мiнiмум призове мiсце нашого вiддiлу. А ось на перше мiсце навiть i не сподiвався. Я ж лише другий рiк тут працюю, - хлопець вирiшив ще раз пiдкреслити свою значимiсть для фiрми. - Приємно вражений розмiром, формою бонусу, а також тактичним розумiння проблем, якi виникнуть у мене з пошуком партнершi. Ще раз дякую.
--
А тепер обiцяний анекдот, який вже безпосередньо пов'язаний з вашим службово-неслужбовим вiдрядженням до Шрi-Ланки, - продовжив керiвник фiрми, вправно, як фокусник, перекидаючи мiж пальцями дорогу кулькову ручку. - Приватна фiрма з виробництва меблiв розширює власну дiяльнiсть. Потрiбна людина, яка буде їздити регiонами, рекламувати продукцiю фiрми i збирати на неї замовлення. Керiвництво фiрми вирiшила взяти для цього на роботу молодого хлопця, щоб вiн мотався по вiдрядженнях. Приїжджає вiн з першого i подає до бухгалтерiї фiнансовий звiт за витраченi грошi. Перший пункт проїзд, другий - проживання, третiй - харчування i четвертий - дiвчата. В бухгалтерiї йому й кажуть, що останнiй пункт у них не передбачений. Хоча вони й приватна фiрма, але ж i їх регулярно перевiряють. А що треба написати? - питає цей молодик. - Ну щось, пов'язане з технологiєю роботи нашої фiрми. А конкретно що? Ну ми не знаємо, хай навiть там буде записано забивання цвяхiв. При виготовленнi меблiв такi процедури передбаченi. Приїжджає цей хлопець з наступного вiдрядження i подає фiнансовий звiт до бухгалтерiї: проїзд, проживання, харчування, забивання цвяхiв, ремонт молотка.
--
Ха-ха-ха, - щиро засмiявся Святослав. - Непогано. Навiть бiльш того. Сприймаю ваш анекдот як доречне попередження. Так як молоток у мене лише один буду його берегти.
--
Всi органiзацiйнi речi узгодьте у фiнансовому вiддiлi, - бос пiдвiвся i подав руку, показуючи, що час зустрiчi вичерпаний.
Святослав вийшов з приймальнi й подався до фiнансового вiддiлу. Якимось невiдомим чином уже вся фiрма знала про його удачу. Хтось щиро поздоровляв, хтось тихо заздрив, молодi незамiжнi дiвчата мрiяли про те, що в цейтнотi Святославовi нiчого не залишиться як зупинити свiй вибiр на котрiйсь iз них. Один заввiддiлу, з яким хлопець їздив лише мiсяць тому на Новий рiк до Єгипту смiявся. - Уважнiше пiдбирай кандидатуру на поїздку, - нагадав вiн Бацi їхню невдалу поїздку до Хургади. В них тодi теж не було пiдходящих кандидатур i хлопцi згодилися взяти двох старшокурсниць з унiверситету Шевченка, знайшовши їх фотографiї в Iнтернетi. Щоправда дiвчата самi оплатили поїздку, але коли хлопцi в Єгиптi природно захотiли влаштуватися з цими дiвчатами до двомiсних номерiв тi поселилися разом i весь тиждень не пiдпускали до себе хлопцiв. - Краще б ми поїхали вдвох i знайшли там собi дiвчат, - бiдкався Святослав своєму товаришевi по роботi. - А то вся енергiя пiшла на зваблення студенток, яке так нiчого й не дало. - Я не знаю, чого вони добивалися вiд нас, - казав його товариш. Видно гарненькi провiнцiалки захотiли одружитися на киянах. Тiшить в усiй цiй iсторiї лише одне: хоча ми нiчого вiд них не отримали, але й вони теж зловили облизня.
Черговий день божевiльної метушнi, вирiшення проблем i постiйного виникнення нових минув дуже швидко. Вже пiсля восьмої вечора Святослав нарештi завершив роботу i сiвши до свого "Дастера" поїхав додому. Їхнiй будинок на три родини пiд Києвом складався з двох п'ятикiмнатних квартир i однiєї однокiмнатної. Спiльними були всi господарськi примiщення, комори, спортивна кiмната, бойлерна, сауна i велика вiтальня з камiном, бiблiотекою, баром i бiльярдом. В однiй п'ятикiмнатнiй кiмнатi жили батьки Святослава, в iншiй жив вiн сам, а однокiмнатну квартиру займали його дiд з бабою. Нiякi умовляння не змогли примусити останнiх перейти жити до апартаментiв хлопця. Дiд неодмiнно заявляв, що їм на двох з бабою такого житла цiлком вистачає, тим бiльше, що вони мають в Києвi ще й окрему велику трикiмнатну квартиру, куди перебираються на зиму. Фактично хлопець з п'яти кiмнат використовував лише спальню i так звану студiю, частково вiдгороджену вiд кухнi кiмнату. Iншi три кiмнати служили резервними для прийому гостей. Одну з них, як кабiнет, iнколи використовував дiдусь Святослава.
Дiд Святослава був дуже цiкавою людиною. Все життя прослужив в армiї, був пов'язаним з ракетно-космiчним комплексом доктором технiчних наук, дослужився до генерала, але солдафоном себе нiколи не вважав. Це була мисляча, культурна, вихована людина з природним благородством як у зовнiшньому виглядi, так i в поведiнцi. Йому вже було за вiсiмдесят рокiв, але дiд не втратив, здоров'я, оптимiзму i бажання жити. Його одруження на бабусi - романтична iсторiя, гiдна цiлого роману. Познайомилися вони за трагiчних обставин останнiх днiв Другої свiтової вiйни в Берлiнi. Юний командир батальйону капiтан Бака як завжди в перших рядах своїх солдатiв штурмував рейхстаг. Вже вп'яте його поранили i дуже важко. Вiн залишився лежати на вiдкритiй площi, яка прострiлювалася захисниками нiмецького парламенту. I тут до дiда на увесь зрiст з санiтарною сумкою на боцi пiшла худорлява, маленька дiвчина-сержант. Всi зацiпенiли.
Треба вiддати належне нiмцям, ураганний вогонь вмить припинився. На допомогу дiвчинi-медсестрi кинулося ще двоє чоловiкiв, якi були моментально застреленi снайперами. А бабуся вiльно дiйшла до мого дiда, перебинтувала його i витягла в безпечне мiсце, а потiм з ним вiдправилася до шпиталю. Пiсля одужання дiда вони побралися i вже бiльше нiколи не розлучалися. Дiд не любив про це розповiдати. Вже пiзнiше я довiдався, що в нього була кохана, яка його вiрно чекала. Однак дiд, як людина благородна, не мiг кинути напризволяще жiнку, яка заради нього виявила готовнiсть пiти на смерть. Якби бабуся не пiшла до свого командира, вiн би неодмiнно загинув.
В полку, де служив дiд, солдати його просто обожнювали. В бiй вiн iшов першим, хоча це й не було його обов'язком. Коли дiда поранили перед рейхстагом i бабуся пiшла його рятувати, вогонь припинили не лише нiмцi, але й полк, де служив дiд. I ось тут почав "виступати" замполiт, придуркуватий, як його називала бабуся "лапотник", який вимагав, щоб полк стрiляв i далi по нiмцях. Вiн погрожував трибуналом i СМЕРШем, аж поки хтось не застрелив його зi своїх же ззаду. Полк був сформований з українцiв i нiхто не видав свого земляка.
До того, як я довiдався про цю iсторiю, мене завжди дивувала ця пара. Високий, стрункий, схожий на аристократа дiд i маленька, худорлява, якась така безбарвна сiренька мишка бабуся. Як дiд мiг її покохати? Що таких людей взагалi могло поєднувати? I чому дiд завжди вiдносився до бабусi з такою повагою i шаною? В неї не було нi впливових родичiв, нi грошей, взагалi нiчого. Вона не була дуже розумною, але все ж їй вистачало такту для того, щоб увесь час мовчати. Дiда ж завжди любили жiнки. Вже з того часу, коли почав щось розумiти в цьому життi я ловив на дiдовi погляди жiнок рiзного вiку i краси i завжди це були погляди прихованої обставинами любовi i жiночого обожнювання чоловiка їхньої мрiї.
Дiд, дуже гарячий, норовливий i нестримний нiколи не пiдвищив голосу на бабусю. Вiн лаяв мого батька i мене, виховував невiстку, давав перцю сватам, лаяв на всi заставки владу i сусiдiв, але бабусю не чiпав нiколи. Мiй прадiд i батько дiда розповiдав йому, що наш рiд походить iз давньої української шляхти родового гербу Сас. Мiй батько виводив його ще вiд дохристиянських тотемних князiв Бакiв. Потiм вони були галицькими боярами. В ХУII ст. галичанин Богдан-Зiновiй Хмельницький i бойко Петро Сагайдачний почали цiлеспрямовано заселяти галичанами, бойками, лемками i гуцулами Лiвобережну Україну, в той час зовсiм незаселену. Баки перебралися на лiвобережжя, де й стали козацькими сотниками, а потiм i українськими помiщиками на Чернiгiвщинi.
Тисячi рокiв мої пращури були князями, воєводами, козацькими отаманами, землевласниками. Мали гонор, честь, славу, грошi, майно, землю, владу. Через це завжди володiли можливiстю вибирати для себе в дружини найкращих жiнок. Найрозумнiших, найдiєвiших, найпрацьовитiших, найгарнiших, найздоровiших. З поколiння в поколiння це цiлком природно привело до формування сильного, гарного i розумного роду, з якого виходили вiйськовi ватажки, фiлософи, вчителi, вченi, лiкарi, системнi адмiнiстратори. Прадiд, дiд, мiй батько i я люди високi, всi вище 190 сантиметрiв. Одна бабуся випала з цiєї, так би мовити, обойми, але нi в моєму батьковi, нi в менi нiчого вiд неї практично не було. Рiд Бакiв забив чужорiднi для нього гени, якi визначають зовнiшнi риси людини, але прийняв смiливiсть, рiшучiсть i жертовнiсть цiєї маленької жiнки.
Дiд страшенно не любить усiх цих дегенератiв, якi захопивши владу в країнi постiйно мелькають на екранах "ящика" i їздять представляти Україну за кордон. - Таких людей, як оцi нинiшнi, мої предки не взяли б i прибирати на стайнi, - гримiв вiн, довiдавшись, що у Венецiанськiй комiсiї Україну буде представляти чоловiк, з явними ознаками генетичного виродження на обличчi. По перше, вiн не етнiчний українець, а по-друге, типова "жертва аборту", продовжував "виступати" дiд. Спадковий дегенератизм, а вiн доктор наук, народний депутат i представник нашої країни на мiжнароднiй аренi. Що це таке? Ось у тебе в унiверситетi на мiжнароднiй економiцi такi "доктори" були?
Я вiдповiдав дiдовi, що пiд час навчання в унiверситетi в Iнститутi мiжнародних вiдносин у нас викладали колишнi дипломати i всi вони виглядали як справжнi аристократи.
--
А це тому, - не вгавав дiд, - що за радянських часiв на факультет мiжнародних вiдносин дегенератiв не приймали. Я знаю це точно, так як сам був причетний до цього негласного розпорядження. Для того, щоб стати студентом цього факультету треба було бути гарним i розумним чоловiком з українським типом обличчя. Як ото кажуть про деяких людей, що вiн типовий українець. Є типовi росiяни, нiмцi, французи, євреї. Є й типовi українцi. Вони ж мали представляти нашу нацiю на мiжнароднiй аренi. Кожен з iноземцiв, хто з ними зустрiчається, мав по них судити про українську нацiю в цiлому. А на нинiшнiх владних персонажiв, серед яких немає жодного етнiчного українця i повно дегенератiв, iноземцi подивляться i мимоволi зроблять висновок, що пересiчнi українцi ще бiльшi дегенерати i виродки. Бо в усьому свiтi за кордон, представляти нацiю посилають найкращих. То якi ж тодi пересiчнi i найгiршi, коли найкращi дегенерати i виродженцi?
--
Тут я з тобою вимушений погодитися, - пiдтримав я дiда. - Пам'ятаю, як у нас викладали два професори, колишнi дипломати. Один представляв Україну в Китаї, а iнший у Нiмеччинi. "Китаєць" професор Лещенко виглядав так, що всi англiйськi лорди разом взятi плакали б вiд заздрощiв, побачивши його. А професор Гончаренко є унiкальним типажем, нiби його вилiпив якийсь генiальний скульптор. Обличчя таке, що нiколи не забудеш. Перший знав 8 мов, а другий 5. Всi вони закiнчили факультет мiжнародних вiдносин Київського нацiонального унiверситету ще за радянський часiв.
Десь так рокiв з 28-ми мене почала постiйно "доставати" мама, щоб я одружився. Пиляла i пиляла при кожнiй нагодi i без неї. Крапала i крапала на мiзки. Їй, бачте, так уже хочеться онукiв поняньчити. Я вiджартовувався, а мама напосiдала. Все це тривала до того часу, поки її не почув мiй дiд. Вiн одразу i назавжди припинив цi розмови. Дiдусь Петрусь просто заборонив своїй невiстцi говорити на цю тему.
--
Тобi потрiбна перша-лiпша невiстка? - сказав вiн з притиском, що не вiщувало мамi нiчого хорошого. - Вiн i так стурбований тим, що поки що не зустрiв свою половинку. Я ж бачу, що Святослав постiйно шукає дiвчат через Iнтернет, зустрiчається з ними. Їздить навiть в iншi мiста. Чого тобi ще треба, щоб йому набридли твої причiпки i вiн привiв у нашу родину якусь стерву? Ти цього хочеш? Щоб бiльше я не чув розмов на цю тему!
Пiсля цього мама вже бiльше нiколи нiчого не говорила про якнайшвидше одруження i що вона хотiла б поняньчити онукiв. Дiд же взагалi був прихильником того, щоб двох людей у шлюбi зводила доля. Так було у нього, так було i в моїх батькiв. Батько закохався в мою маму з першого погляду, прийшовши на весiлля до свого друга, де вона була дружкою у власної однокурсницi. А може й не закохався. Бог його знає. Батько людина дуже холодна, стримана, володiє крижаним аналiтичним розумом, не здатний на необдуманi вчинки. Схоже, що тато зустрiв дуже вродливу дiвчину, причарував її, прив'язав до себе i почав вивчати як науковець вивчає об'єкт свого дослiдження. Хто батьки, дiди i прадiди, звiдки родом, чи українка, який характер, який iнтелект, чи здатна на обман? Уявляю свого молодого батька, молодшого за мене нинiшнього, який сидить за весiльним столом на чужому весiллi: високий, гарний, ясноокий, iронiчний, з примруженими усмiхненими очима снайпера. Всi дiвчата його, але вiн дивиться лише на мою маму. Всi хлопцi її, але вона вже "запала" на батька i нiчого вдiяти не може. В своєму районному центрi вона таких хлопцiв нiколи не зустрiчала. Батько дивиться на маму вивчаюче, оцiнююче i в його великих чарiвних очах лише холодний розрахунок.
I ось батько прийняв рiшення i рiшуче встає iз-за столу, переходить на iнший бiк i сiдає поряд з мамою, безцеремонно зiгнавши з мiсця її сусiдку чи сусiда. - Це через тебе почалася Троянська вiйна? - насмiшкувато запитує вiн у мами. Мама знiтившись не знає, що їй вiдповiсти. - Чи може ти київська княгиня Ольга, - продовжує батько, пильно придивляючись до красунi-студентки. Вiн уже розумiє, що провiнцiйна дiвчина Олена знає i про Троянську вiйну i про Олену-Ольгу. Перший iспит моя мама склала. Тепер буде наступний. Скiльки їх ще прийдеться складати моїй бiднiй i такiй щасливiй мамi? Саме тодi i почав уже вимальовуватися мiй образ. Ще декiлька мiсяцiв залицяння-дослiдження мого батька i вiн прийме остаточне рiшення. Дiвчинцi Оленi буде надана велика честь бути прийнятою до роду Бакiв. Тим бiльше, що в її власному роду батько виявить козакiв гетьманської хоругви Данила Апостола, якi виводять свiй рiд аж вiд Рюриковичiв. Все. Останнiй акорд, марш Мендельсона, щаслива мама i задоволений батько. Генетика моєї бабусi буде переможена i загубиться в iсторiї роду Бакiв як нещасний випадок на виробництвi.
Святославу раптом чомусь згадалася розповiдь дiда про подiї, якi вiдбулися 28 рокiв тому. Тодi менi саме виповнилося 2 роки i дiд з бабусею, а також батьки мами позмiнно приїжджали на Оболонь i глядiли мене, поки мої батьки були на роботi. В той день була змiна дiдуся Петруся, як я його називав. Вiн повiв мене погратися на дитячий майданчик, який знаходився у скверi неподалiк нинiшнього пивзаводу "Оболонь". Я був жвавий хлопчик i одразу оббiг всi мiсцевi атракцiони, а потiм вилiз на головну споруду дитячого майданчику, яка складалася з пiднятого над землею металiчного настилу, огородженого зусiбiч пластиковою стiною з вигадливими рiзнобарвними вiконцями. З цiєї платформи спускалися два пластикових жолоби по яких у пiсок з'їжджали дiтлахи.
Я декiлька разiв спустився в пiсок, а потiм раптом вилiз на платформу i чомусь зупинився. Дiд пiдiйшов ближче, щоб подивитися, чому це я не з'їжджаю вниз. Виявилося, що дорогу менi перегородила дiвчинка такого ж вiку i зросту як i я, одягнена в червону курточку. Вона мовчки стояла передi мною i її величезнi очi загадково посмiхалися. Дiд розповiдав, що ми неначе зачарованi стояли один перед одним на вiддалi сантиметрiв 20. Стояли дуже довго. Я був серйозний, але не вiдривав очей вiд дiвчинки, а вона увесь час загадково i чарiвно посмiхалася. Дiд не тiльки генерал, але й учений-дослiдник i тут був вiрний собi. Вiн ходив навколо нас, придивлявся з усiх бокiв. Батько дiвчинки, дуже самостiйної i незалежної, стояв оддалiк, розмовляючи з якимось старшим вiд нього чоловiком. Вiн перiодично позирав у бiк доньки. Маленька красуня продовжувала якось так класично по жiночому нiжно усмiхатися, зваблюючи мене, але не проронивши жодного слова. Раптом я пiдняв руку, легенько торкнувся її обличчя i сказав "носик". Цим рухом я нiби розчарував нас обох. Дiд запитав, як звати цю маленьку панночку i вона вiдповiла "Стефа".
Потiм дiвчинку забрав батько i вони пiшли додому спати. Невдовзi скомандував йти до хати й мiй дiд. Пiсля сну першим моїм словом, коли я прокинувся було "Стефа". Так як я не вгавав i все повторював це iм'я ми з дiдом пiсля обiду знову пiшли на той же дитячий майданчик, але дiвчинки там уже не було. Не було її i в наступнi днi. Я забув би про цей випадок назавжди, але дiд не сприяв цьому, нерiдко згадуючи про нього в колi друзiв i рiдних. На це його знайомi завжди казали, що воно й не дивно, мабуть уже з самого раннього дитинства я був красунчиком. Всякi балакучi тьотi не раз говорили про це то в мiському транспортi, то на ринку, то в дитячому садку.
Навряд чи можу я розраховувати на те, що в найближчi днi доля зведе мене з моєю половинкою. Вiйни, слава богу, немає, на весiлля нiхто не кличе, всi друзi давно переженилися, дехто вже й по-двiчi-тричi. Давати оголошення в газету чи до Iнтернету? Банально. Декiлька рокiв я зустрiчався з дуже гарною однокурсницею. Жили разом, навiть вели спiльне господарство. Але ось почалася економiчна криза i я втратив роботу. Моя ж кохана навпаки саме в цей час знайшла собi дуже престижну роботу в однiй швейцарськiй фiрмi. Стала постiйно їздити за кордон. Мабуть отримувала комплiменти вiд iноземцiв. Вона не лише гарна, але й добрий спецiалiст. Ось вона й вирiшила вiд мене пiти. Не по справжньому, тобто назавжди, а щоб я прибiг до неї просити повернутися. Так чомусь вона про мене подумала. Я ж, звичайно, не попросив її вернутися. Якщо жiнка тебе зраджує у важку для тебе годину, вона не варта уваги. Моя кохана мала б мене пiдтримати, вселити впевненiсть у своїх силах, зробити хоча б щось таке, що вiддалено нагадує вчинок моєї бабусi. Вона ж просто забрала свої речi i пiшла.
Як то кажуть в Українi: знайдеш кращого за мене - забудеш, не знайдеш - сто разiв згадаєш. Вона не знайшла i тому захотiла повернутися назад. I так, i сяк, i перетак. Навiть, бiдна, дiйшла до того, що телефонувала до мене, що їй погано i вона сидить в автомобiлi неподалiк вiд моєї фiрми i не може далi їхати. Чи не мiг би я допомогти їй добратися додому? Я сказав, нехай вона зателефонує своїй мамi i вона їй допоможе. Це було жорстоко, але пораду пiти вiд мене вона отримала саме вiд мами. Потiм були i iншi спроби. Наприклад, їй запропонували переїхати на роботу i проживання до Швейцарiї, очолити там фiрму, але треба бути одруженою. Що я її пораджу робити? Я вiдповiв, що до моїх планiв на найближчий перiод одруження не входить. Гарна i здавалося б розумна дiвчина, але з дитинства в усьому звикла покладатися на маму. Так її виховали. А мама пiшла вiд чоловiка вагiтною, теж хотiла, щоб вiн прилiз до неї на колiнах. А її чоловiк натомiсть виїхав за кордон. Ось така iсторiя.
Потiм я два роки дуже весело прожив з однiєю гарнюнею, значно молодшою за мене. Та вчилася в США, мала багатих батькiв, але ще той характер. Як же вона боялася втратити власну жiночу самостiйнiсть. Мабуть набралася всiх цих емансипованих штучок в Америцi. Гарна, розумна, чесна, але з емансипацiйним "бзиком". Спочатку вона втекла вiд мене i одразу ж повернулася. Нiби нiчого й не було. Потiм виїхала з речами, але через мiсяць попросилася назад. Але я не прийняв. Що це за життя з такою людиною? Ця теж покрутилася, покрутилася, туди-сюди. Думала її "з руками вiдiрвуть". Не вiдiрвали. Точнiше, не знайшла нiчого кращого. Потiм виїхала до Канади, але постiйно донинi "дiстає" мене по скайпу. Каже, що хоче повернутися в Україну, але було б куди. Боже, наскiльки щасливiша моя мати за всiх цих дiвчат. Колись я її жалiв. Жалiв через батька, його можливо й показну, позiрну холоднiсть до дружини. А тепер втямив, що вона просто дуже розумна i в критичнi перiоди життя завжди вмiє настояти на своєму. I батько її слухає, поважає i мабуть по справжньому, а отже й дуже глибоко кохає.
У нашому дачному кооперативi, через три будинки вiд нашої садиби протягом весни, лiта й осенi мешкає одна родина. Пенсiонер, власник дачi, його дружина "за шiстдесят" i їх донька (33). Дуже працьовита родина, яка перетворила свої 6 соток на справжнiй рай, а свою невеличку двоповерхову дачу на казковий палац. Батько вмiє i хоче робити все. I робить. Дружина його готує всiляку смакоту. А ось донька народила вже третю дитину вiд рiзних батькiв. Вони не алкоголiки i не наркомани. Iнтелiгентна, вихована i освiчена родина. Ранiше я вчинки їх доньки з пошуком адекватних чоловiкiв i народження вiд них дiтей не вiтав. Бiльш того, жалiв цю, як я думав, нещасну молоду жiнку. Але з часом розiбрався, що ця родина саме й є найщасливiшою з менi вiдомих. Якi вони всi згуртованi i щасливi. Як пiдтримують один одного. Їм нiчого не треба, так як у них все є. Вони не будуть виїжджати за кордон, шукаючи там щастя. Вони з мiнiмальних ресурсiв зробили його тут в Українi. I коли вони, напружуючи всi сили таки провели газ до своєї дачi, батько своєї багатодiтної доньки сказав, що тепер їх життя, враховуючи трикiмнатну квартиру в Києвi, яку вони здаватимуть, а житимуть на дачi стане ще щасливiшим. I не лише моя мама, яка "здалася" моєму батьковi, внутрiшньо надзвичайно щаслива, але й моя сусiдка по дачi, майже моя ровесниця, якiй вiд чоловiкiв треба лише дiтей для самої себе i своєї родини.
I ось залишився я сам. Жiнки проходять в якомусь калейдоскопi. Довго я жив з цими двома. I здається менi, мiг би жити з однiєю з них довiку. Гарнi i розумнi дiвчата, але не мої. Не менi долею призначенi. Не чекали вони мене як прадiда все життя з Першої свiтової. Не виносили на собi як дiда з поля бою. Не вiддали себе до останку як батьковi. Пiшли, зрадили, навiть не з iншим чоловiком, а просто з дурної примхи, нерозумного жiночого принципу, бажання всiм командувати i заправляти. З богом. А я ще почекаю. Маю час. Мої тридцять рокiв нинi, як батьковi 25 чи дiдовi 20. Хiба не так?
Хоча, вiдверто кажучи, iнколи до душi холодною змiєю заповзає розпач. А раптом я не знайду взагалi своєї половинки. Одружуся я неодмiнно, оберу якусь гарну дiвчину з холодного розрахунку, але розрахунку неправильного. I ось менi, скажiмо, 50 чи 60 рокiв i раптом я зустрiчаю свою суджену. I тодi все полетiло шкереберть, як у вiршi Миколи Лукiва i у пiснi Iгоря Яснюка на цей вiрш. "Не моя вина, а моя бiда, що роки спливли як вода. Не о тiй порi, не у тiм саду, я зустрiв тебе молоду. Чи то сум, чи то смiх, на вустах твоїх. I любить тебе, й не любити грiх. Що робити нам, як дiяти нам? Не питай мене, я не знаю сам. Нехай будь, що будь. Чи тюрма й сума, а забуть тебе в мене сил нема".
Найстрашнiше це не спiвпасти зi своєю судженою в просторi i часi, розминутися з нею. Але мабуть ще страшнiше зустрiтися з нею, коли менi буде рокiв вiсiмдесят, а їй двадцять. Хiба так не буває? Iнтернет ряснiє повiдомленнями про самогубства семидесятирiчних, якi закохалися в молодих дiвчат. Ранiше якось я про це не замислювався. Дивно, але поки мама мене пиляла, щоб я одружувався, я про такi речi зовсiм не думав. I ось мене вже нiхто не "дiстає", здавалося, що можна було б розслабитися, але натомiсть я став у цьому сенсi ще бiльш напруженим. I чим далi, тим бiльше. Час спливає, вже минув третiй тиждень видiленого менi на пошуки мiсяця, а нiякої кандидатури на поїздку до Шрi Ланки не вимальовується. А на вулицi чудова київська весна. Снiг буквально в один день розстав i почалася спека. Такого спекотного квiтня я ще не пам'ятав.
Щось я вже зовсiм засумував, не знаю, що менi робити. Всю суботу провiв на роботi, готувався до участi нашої фiрми в мiжнародному автосалонi, який мав вiдбутися в Києвi. Просидiв у офiсi аж до восьмої вечора. Потiм зателефонував власнику фiрми i взяв вiдгул на понедiлок. Всю недiлю наводив порядок у своїй квартирi, яку вже добряче занедбав. Мабуть прийдеться найняти якусь жiнку, щоб хоча б раз на тиждень приходила до мене прибирати i готувати їсти. Коли я постiйно жив зi своїми подружками в мене було все таки бiльше порядку в домi. А зараз... Шкарпетки валяються скрiзь, сорочки непрасованi теж, нiколи витягти бiлизну з пральної машини. Обледачiв настiльки, що днями не виймаю посуд з посудомийної машини.
Я постiйно користуюся службової машиною, яку фiрма видiлила для тест-драйву. Точнiше, як i дiвчата, цi рiзнi моделi машин проходять через мої руки. Я їх випробовую i заодно на них їжджу. Так би мовити, два в одному. В мене великий гараж у напiвпiдвалi, де завжди стоїть одна машина з дуже великого модельного ряду фiрми "Рено". Наша фiрма рiзниться з помiж багатьох iноземних тим, що постiйно змiнює дизайн i технiчнi характеристики власних машин. На будь-який смак i гаманець. Успiшна участь автомобiлiв фiрми у Формулi - 1, а також у розробцi новiтнiх електромобiлiв дозволила їй створити такий собi гiбрид болiду з електрокаром. Я з нетерпiнням чекав, коли цi машини з'являться i в нашому київському салонi. Але в мене є i власний, так би мовити, апарат. Це мiй улюблений мотоцикл фiрми Jamaha Fazer 2008 року випуску. Якось так вiн за дизайном гармонiює з модельним рядом фiрми "Рено". Менi сусiди кажуть, що мої автомобiлi, якi я постiйно змiнюю, нiби виготовленi однiєю фiрмою разом з моїм мотоциклом.
В понедiлок я хотiв добряче вiдiспатися, але щось менi не дало цього зробити. Прокинувся близько 5-ї години ранку i вже не змiг заснути. Крутився на лiжку як дзиґа, вмикав i вимикав свiтло, сходив до туалету, випив мiнеральної води, увiмкнув музику. Потiм не витримав, встав, пiшов пiд душ, поголився, пiдiгрiв у мiкрохвильовiй залишки вчорашньої пiци, вiдповiдним чином вбрався i пiшов до гаража. Вiдчинив пультом його дверi, вуличнi ворота, покрутився сюди-туди, нiби чогось вичiкуючи i стрибнув на мотоцикла. Заспокоївся лише тодi, коли потужно i весело запрацював двигун.
Спочатку хотiв поїздити за селом по доволi мальовничiй грунтовiй дорозi серед запущеного яблуневого саду. Цю дорогу я запримiтив ще минулого року i тепер регулярно нею користувався для мотоциклетних прогулянок. Однак, не проїхав i двiстi метрiв, як менi чомусь перехотiлося заглиблюватися в пробуджений вiд зимового сну сад. Здавалося б важко знайти кращу пору для прогулянки, але мене нiби щось пiдганяло кудись. Пiдганяло i вело до Києва. Я не став пручатися своєму внутрiшньому настрою i якось так по-ледачому, розслаблено покотив до мiста, розглядаючи квiтучi садки примiських сiл. Заїхав з Одеської траси до Києва i почав кружляти в Голосiївському районi по старовиннiй Демiївцi. Цей район iндивiдуальної забудови просто весь квiтнув i пах незбагненно приємно. Абрикоси. Добре вiдрегульований мотор мого мотоцикла практично не псував довкiлля.
Я дуже люблю заїхати мотоциклом до незнайомої частини мiста, де немає багатоповерхової забудови i покружляти лабiринтами вуличок, провулкiв, глухих кутiв. Особливо приємнi менi такi куточки навеснi i восени. Але на цей раз я тут не затримався. Спочатку поїхав вулицею Козацькою в напрямку Амурської площi, потiм звернув на Василькiвську, i нарештi вирiшив спочатку спуститися вниз, а потiм пiднятися вгору до Голосiївського проспекту по вулицi Сеченова. Нещодавно тут прогуркотiла можливо перша весняна гроза i скрiзь на асфальтi блищали калюжi. З видимою насолодою я керував мотоциклом, вiдчуваючи себе з ним одним цiлим.
В цей час вiд гуртожитку унiверситету iменi Тараса Шевченка рушила з намiром перейти на протилежний бiк вулицi якась молода висока жiнка, вбрана в строгий чорний костюм - жакет i спiдницю до колiн, а також бiлу кофту. Видно вона була чимось заклопотана чи задумана, бо почала дивитися на проїжджу частину глухокутної вулицi, де майже нiхто не їздив, надто пiзно. Я теж не чекав, що хтось раптово вигулькне з-за мiкроавтобуса. Одним словом облив я бiдолашну жiнку водою з калюжi з голови до п'ят. Добре, що хоча б ця вода була майже чистою. Жiнка аж пiдскочила, звiвши руки до неба. Я проїхав вперед i рiзко загальмувавши доволi елегантно розвернув мотоцикла в протилежний бiк. Зняв свого затемненого шолома i подивився на жiнку. Та мовчки витирала хустиною обличчя, потiм розстебнула жакет i почала витирати кофту. На мене вона не дивилася, повнiстю поглинута роботою. На обличчi не було нi злостi, нi розпачу. Вона просто робила необхiдну в даному випадку роботу. Я ж стояв оддалiк i дивився на неї. I чим довше дивився, тим приємнiше ставало менi на душi.
Ще за мить до того я картав себе за необережнiсть. Був дуже невдоволений собою i своїм мимовiльним вчинком. Хотiв вибачитися, але чомусь просто мовчки спостерiгав за цiєю жiнкою, яка виявилася дiвчиною рокiв двадцяти двох. Вона перейшла на iнший бiк безлюдної вулицi i продовжуючи чепуритися рушила далi до школи.
Дивився i дивився їй услiд, хитаючи головою i тримаючи в руках шолома. Щось у цiй дiвчинi було незвичне. Ось прожив я на бiлому свiтi аж 30 рокiв, а такої ще нiколи не зустрiчав. I не мiг назвати її писаною красунею, якою була в юностi моя мати. Її фотографiя, зроблена на першому курсi унiверситету, вражала мене докiнченою досконалiстю рис обличчя. Я не мiг знайти в цьому фотопортретi першокурсницi нiчого крiм витонченої гармонiї, класичної жiночої краси. Ця ж, облита мною дiвчина, була якась асиметрична. Голова трохи схилена вбiк, здається одна половина обличчя дещо вужча за iншу, одне око теж нiби знаходиться нижче вiд iншого. Зависока на зрiст, струнка, довгонога, свiтло каштанове волосся схоже не фарбоване. I при всьому цьому в нiй проглядала якась незвична i непересiчна чарiвнiсть. Чарiвнiсть саме для мене, чарiвнiсть, яка як магнiт притягувала до себе саме мене i нiкого iншого.
Раптом я легенько засмiявся. Все таки скiльки в менi багато вiд мого батька. Точно так як вiн я дослiджую жiнку, яка менi сподобалася, вдаючись до наукового аналiзу. А далi як i вiн кинуся в бiй, обравши єдино правильну i безпрограшну тактику. Такi ми всi, - Баки.
Дiвчина нарештi навела вiдносний порядок зi своїм одягом i рушила по подвiр'ю школи до центрального входу. Вона пройшла повз засаджену рiзнобарвними раннiми весняними квiтами клумбу, зазирнула до люстерка, поправила волосся таким природно-жiночим рухом, що менi стало соромно, нiби я пiдглядаю за жiнками в лазнi. Потiм дiвчина зникла за дверима школи. Я злiз з мотоцикла, припнув його до металевого паркану школи i теж рушив до дверей. Вiдчинивши їх я опинився у вестибюлi цього навчального закладу, де за столом куняла знуджена жiнка похилого вiку.
--
Ви хотiли б довiдатися про наш колегiум i умови прийому до нього вашої дитини? - звернулася вона до мене, нарештi знайшовши собi когось для розмови-розваги.
--
Так, - запевнив я жiнку.
--
Прийом заяв на навчання дiтей будемо вести з самого початку серпня. Тодi й приходьте, - повiдомила вона менi. - У вас син чи донька?
--
Добре, я прийду в серпнi.
--
Але не вiдкладайте вiзит до нас на кiнець мiсяця, - пiдвелася зi стiльця жiнка, - у нас обмежена кiлькiсть мiсць. Крiм того, чи вам вiдомо, що навчання у нас платне?
--
Про це менi вiдомо. Однак, я ось бачив, як передi мною до вашого колегiуму зайшла якась жiнка. Може все таки вже йде запис дiтей? Скажiть менi вiдверто. Не хотiлося б запiзнитися. Чув вiд знайомих про ваш колегiум багато хорошого.
--
Ви про цю дiвчину, яка перед вами зайшла до нас, напевно, запитуєте? - усмiхнулася жiнка. - Не турбуйтеся, це не мама була. Просто ми оголосили конкурс на замiщення вакантних посад учителiв iноземних мов. Можливо вона буде нашою новою спiвробiтницею. Якщо пiдiйде, звичайно. Зараз вона знаходиться на спiвбесiдi з директором в кабiнетi англiйської мови. Так що не переживайте, я вас не намагаюся обдурити. Це студентка-старшокурсниця унiверситету iменi Тараса Шевченка.
--
А де знаходиться цей кабiнет?
--
Ви все таки менi не вiрите?
--
Чому ж нi. Просто цiкаво. Треба ж нам про щось говорити.
--
Та й то так, - знову посмiхнулася жiнка. - Це тут же на першому поверсi. Першi дверi по коридору, - показала вона рукою праворуч.
--
Не буду вас бiльше затримувати, - Святослав повернувся до виходу i раптом зупинився. - А тут поблизу нiде немає крамницi, яка торгує квiтами?
--
В сусiдньому будинку є. Його нещодавно здали. А на першому поверсi гастроном i декiлька iнших магазинiв. Там є i той, який вас цiкавить.
--
Дякую. Будьте здоровi i по можливостi щасливi, - щиро посмiхнувся хлопець. Жiнка теж подякувала за побажання.
Святослав вийшов з колегiуму i прискореним кроком вже за декiлька хвилин був у крамницi квiтiв. Там вiн купив букет чудових червоних троянд. Майже бiгом вiн повернувся назад i вирахувавши вiкна пiднявся на призьбу, яка окантовувала всю будiвлю колегiуму. Вiн обережно зазирнув до вiкна i побачив уже немолоду строгу даму, яка сидiла за учительським столом. Напроти неї на учнiвськiй партi розмiстилася дiвчина, яку Святослав так необачно оббризкав водою. Двi жiнки продовжували розмовляти не помiчаючи, що за ними хтось слiдкує зовнi. Нарештi директор колегiуму пiдвелася i подала руку дiвчинi, прощаючись. Вона рушила до виходу з класу i невдовзi вийшла до коридору, причинивши за собою дверi. Дiвчина пiдвелася з парти i приклавши руки до грудей радiсно посмiхнулася. Потiм, не вiднiмаючи рук вiд тiла зробила два швидких оберти навколо своєї осi. Було видно, що вона задоволена, а може й щаслива.
Святослав спробував вiдчинити вiкно, але це йому не вдалося. Тодi вiн легенько, щоб не злякати дiвчину, постукав у шибку. Дiвчина здивовано повернулася до вiкна. Пiднявши букет догори хлопець показав на мигах, що вiн хотiв би поговорити зi студенткою. Дiвчина пiдiйшла до вiкна i вiдчинила його. Поклавши букет на пiдвiконня Святослав продемонстрував свої вiдмiннi фiзичнi кондицiї, вистрибнувши i всiвшись поруч з ним. Потiм спустив ноги вниз, взяв букет до рук i спустившись на пiдлогу рушив до дiвчини, яка продовжувала, вiдступивши вглиб класу, зi здивуванням мовчки розглядати хлопця.
--
Мила панi, - церемонно звернувся до студентки Святослав. - Я прийшов до вас вибачитися за свiй ганебний, хоча i мимовiльний вчинок. Це саме я сьогоднi облив вас калюжною водою з голови до нiг, проїжджаючи повз вас мотоциклом. Менi дуже соромно. Я не знаходжу собi виправдання. Сподiваюся, що цей скромний букет моїх улюблених червоних троянд хоча б у якiйсь мiрi компенсує завданi вам збитки. Мене звуть Святославом.
Дiвчина з iнтересом, хоча все ще насторожено подивилася на Святослава. Хлопець рушив поближче до неї, простягаючи букет квiтiв.
--
А як звати вас?
--
Я Стефанiя, можна просто Стефа, - приязно мовила дiвчина, демонструючи мелодiйний, приємного тембру глибокий голос. - Так це ви були тим мотоциклiстом у шоломi? Я про вас подумала не дуже добре. - Вона знову посмiхнулася, показуючи всiм своїм виглядом, що вже пробачила хлопця.
--
Так, це був я, - щиро, винувато схиливши голову набiк, сказав Святослав. - Не хотiв, не мав злого умислу, хоча вам вiд цього не легше. Зiпсував одяг i настрiй. Але схоже, що вiн у вас знову гарний. Будете працювати в цьому знаменитому колегiумi? Не дивiться на мене так запитливо-здивовано. Я не шпигував за вами. Просто зайшов слiдом до колегiуму i запитав про все в тiєї жiнки, що сидить за столом у вестибюлi. А про все, що трапилося пiзнiше ви вже здогадуєтеся. Побiг, купив квiти i так же повернувся назад. Ось, здається, i все.
Дiвчина тримала букет троянд бiля себе, ховаючи в ньому своє знiяковiле, розпашiле i навiть дещо спантеличене обличчя. Вона мило посмiхалася i разом з тим крiзь квiти обережно вивчала хлопця. Було видно, що її збентеження пов'язане не стiльки з раптовiстю ситуацiї, скiльки з тим, що хлопець їй подобався. Нiчого дивного. Кожна жiнка в своїх дiвочих мрiях i снах мимоволi створює якийсь iдеальний образ свого майбутнього коханого чоловiка. I коли її доля негадано зводить з омрiяною людиною, та ще й у хвилини душевного пiднесення, викликаного якоюсь життєвою удачею, розум у багатьох жiнок просто вiдключається. В цiєї дiвчини розум не вiдключився. Вона вивчала мене з пiд букету точно так, як зовсiм недавно вивчав її я, сидячи на мотоциклi.
--
Я вдячна вам за букет, але не варто було так переживати. Бiльшiсть мотоциклiстiв просто або б не помiтили цього епiзоду, або ж були б задоволенi з того, що облили брудною водою якусь "фiфу", - посмiхнулася дiвчина. - В крайньому разi на букет моїх улюблених троянд я аж нiяк не розраховувала. Ще раз дякую.
--
Приходьте ще, - i собi посмiхнувся Святослав. - Чи не мiг би я запросити вас на концерт мого улюбленого гурту "Свiтозари"? Вони приїдуть до Києва за тиждень. Попереджаю, що так просто вам вiд мене вiдкараскатися не вдасться. Збитки, нанесенi вашому костюмовi i вашому настрою, аж нiяк не компенсованi букетом троянд. Якби ви запам'ятали номер мого мотоцикла, мали свiдкiв, а потiм звернулися до суду, то так легко я б не вiдбувся.
--
Я й не знаю, що вам вiдповiсти, - серйозно подивилася на хлопця Стефанiя. - Все трапилася так несподiвано. Я закiнчую унiверситет i мене рекомендували до аспiрантури. Треба починати пiдготовку до вступу. Але перед "Свiтозарами" я не устою. Це мої земляки з Тернопiльщини. Люблю їх слухати при нагодi i пiд вiдповiдний настрiй.
--
То ви родом з Тернопiльщини? - зрадiв Святослав. - З якого району?
--
З Борщiвського.
--
А я народився в Києвi. Закiнчив iнститут мiжнародних вiдносин, спецiалiзувався на мiжнародних економiчних вiдносинах. Продаю автомобiлi фiрми "Рено". Нiчого романтичного в цьому немає.
--
Тепер я зрозумiла, де вас бачила, - посмiхнулася Стефа. - Ви нещодавно на одному з телевiзiйних каналiв рекламували якусь нову модель авто. У вас непогано виходило.
--
I взагалi я хлопець хоч куди, - засмiявся Святослав, - високий, гарний, розумний, чесний, справедливий, фотогенiчний i телегенiчний. Фiгура як у грецького бога. I нiс у мене не то грецький, не то римський. Забув який з них кращий. Мене навiть запрошували рекламувати нижню бiлизну для одного глянцевого часопису. Однак я необачно вiдмовився. В усьому Києвi ви не знайдете кращої людини за мене. Мiй спонтанний вчинок з букетом троянд все сказане мною дуже яскраво пiдтверджує i iлюструє. Хух! Аж втомився вiд навiженої самореклами.
--
З вами не заскучаєш, - Стефанiя знову вивчаюче i iронiчно подивилася на молодого чоловiка, не знаючи чи той розiгрує спецiально для неї комедiю, чи то може вiн i в життi такий.
--
Це твердження ненаукове, - черговий раз посмiхнувся Святослав. - Щоб отримати про мене правдиву iнформацiю мало облити вас водою, треба познайомитися зi мною поближче. Тому я й пропоную культпохiд на концерт. Саме пiд час нього ви зрозумiєте, що я не просто гарний, розумний i веселий, але ще й розбираюся в музицi. Мене навiть батьки сiм рокiв мучили музичною школою.
--
По якому класу?
--
Угадайте.
--
Вже точно що не баяну.
--
А точнiше?
--
Скрипки або фортеп'яно.
--
Невже я не виглядаю на арфу?
--
Абсолютно нi. Але й на контрабас теж. Саме скрипка або в крайньому разi рояль.
--
Скрипка.
--
Для скрипки потрiбний абсолютний слух.
--
Ще одна глибоко прихована моя чеснота. Але досить вже, вам мабуть пора, а послати мене подалi не дозволяє виховання i унiверситетська освiта. Чи не так?
--
Менi дiйсно пора.
--
Продиктуйте менi, будь ласка, номер вашого мобiльного. А я продиктую вам свiй. Ближче до концерту, а це буде в суботу ввечерi, я вам зателефоную. Якщо, звичайно, не скучу за вами ранiше, - лукаво подивився на дiвчину Святослав. - Раптом менi дуже вже захочеться когось оббризкати водою, а нiкого пiдходящого близько не буде. Що тодi робити? А так виведу зi стайнi коня i поскакаю галопом на вулицю Сеченова. В якiй кiмнатi гуртожитку ви мешкаєте?
--
В 605-тiй. Так що на наступний раз у вас аж нiяк не вийде влiзти до мене через вiкно. Шостий поверх i нiякої ринви поблизу.
--
Прийняв до вiдома. Хай щастить.
Стефанiя теж попрощалася i Святослав повернувся надвiр тим же способом, що i увiйшов до класу. Вiн пiшов до залишеного бiля паркану мотоцикла, будучи впевненим, що студентка визирає з вiкна. Вiдiпнув свого сталевого коня вiд паркану, одягнув шолома i влаштувавшись на сiдлi запустив мотора. Той вiдповiв радiсним урчанням. Святослав вже давно помiтив, що його суб'єктивне сприйняття тональностi роботи двигуна мотоцикла дуже сильно залежить вiд настрою мотоциклiста, тобто його власного. Мотор радiсно вибивав барабанний дрiб, як якийсь грiм перемоги. Любовна технологiя вказувала на те, що вiн не повинен був кинути навiть побiжного погляду на вiкно, не помахати рукою. Дiвчина має бути розчарованою i засмученою. Вона вже на гачку i має глибше заковтнути наживку. "А чим вiдрiзняюся я вiд свого батька? - подумав Святослав, несучись Голосiївським проспектом у бiк Одеської площi. - Такий самий холодний розрахунок i такi самi полiттехнологiї, тобто, пардон, такi самi технологiї кохання. Ними я намагаюся пiдкорити собi дiвчину, яка менi сподобалася, але чи хочу я мати її за дружину, ще не вирiшив. Маю недостатнiй масив iнформацiї для прийняття зваженого рiшення. З чого ж почати?
Святослав перебирав у пам'ятi можливi варiанти встановлення походження i бiографiї своєї нової знайомої. Це буде, при його завантаженостi на роботi, нелегкою справою. Вiн навiть прiзвища її не спитав. Та й не зручно це було робити в такiй ситуацiї. Мабуть необхiдно наймати фахiвця i вiн одного з таких знав. Цей молодик займався тим, що збирав данi про людей, якi були потрiбнi комусь з тiєю чи iншою метою. В свiй час батько вивчав маму сам, а нинi такi часи, що для цього без професiоналiв не обiйтися. Самому ж менi цим займатися немає часу. Хоча в принципi це не таке вже й важке завдання. Її приймають на роботу до колегiуму i оформлять особову справу. А ось чим вона займається в позаробочий час необхiдно вияснити. Не проблема. Нинi в Києвi стiльки приватних детективiв розплодилося, що головне зробити правильний вибiр. Толкову i коректну людину знайти завжди нелегко.
Однак такий у Святослава був на прикметi. Денис Корочун. Так, кращий iз вiдомих хлопцевi приватних детективiв. Вiн мав офiс десь на околицi мiста, швидше за все у власнiй двокiмнатнiй квартирi, одна з кiмнат, де вiн напевно спав, була завжди зачинена. Бiльша кiмната одночасно була й приймальною, й кабiнетом, й чекальнею. Двадцятип'ятиметрова кiмната розгороджувалася на двi частини японськими рисовими шторами з якимись примiтивними малюнками, характерними для цiєї нацiї. В бiльшiй частинi стояв доволi обшарпаний письмовий стiл приватного детектива. В iншiй знаходилися сейф з картотекою, комп'ютер, принтер, стiл з нижнiм пiдсвiчуванням, потужна лупа на тринозi i ще якiсь прилади. Колись йому рекомендували Корочуна у справах фiрми, коли один iз її менеджерiв присвоїв грошi й кудись втiк. Мiлiцiя так нiчого й не розкрила. А Денис зумiв дуже швидко розплутати цю справу. - Цей молодий чоловiк допоможе, - вирiшив Святослав i поколупавшись у записнику знайшов номер його мобiльного. Через декiлька хвилин вiн уже виїхав до Микiльської Борщагiвки, де в стандартному київському дев'ятиповерховому будинку, збудованому ще наприкiнцi 60-х рокiв ХХ ст. мешкав i працював Корочун.
Детектив зустрiв Баку широкою посмiшкою, пiдвiвся з-за непрезентабельного столу, подав руку.
--
Що тебе привело до мене на цей раз? - вiн показав рукою на такий же обшарпаний диван для вiдвiдувачiв. - Знову якийсь менеджер накивав п'ятами з грошима?
--
Та нi, на цей раз у мене до тебе особисте прохання. Хочу, щоб ти перевiрив для мене одну студентку. Ну, така собi стандартна перевiрка на "вошивiсть". Мене вона цiкавить з точки зору можливого одруження. А що мене може в принципi цiкавити в цьому сенсi ти й сам знаєш.
--
Що за одна?
--
Прiзвища, на жаль, не знаю. Живе в 16-му гуртожитку унiверситету iменi Тараса Шевченка на вул. Сеченова. Магiстерка факультету романо-германської фiлологiї. Напроти цього гуртожитку знаходиться колегiум, де вона буде з 1 вересня працювати. Звати Стефанiя. Все. Нi, ще одне, мешкає вона в кiмнатi 605. Родом з Тернопiльської областi, Борщiвського району. Тепер, здається, дiйсно все, що знаю.
--
Не густо, але й не пусто. Прiзвище я виясню, а з ним i все iнше. Тебе цiкавить її оточення, зв'язки, характер, родичi, генетика, нацiональна належнiсть? Якiсть суто специфiчнi забаганки є?
--
Та нi, поки що цього досить. Перевiр, будь ласка, чи немає в неї якихось хронiчних захворювань, чи не було в роду дегенератiв i психiчно хворих. Все одно воно колись i десь вилiзе.
--
Та хто тепер здоровий? - посмiхнувся Корочун. - Але ти правий, хвороби бувають рiзнi. На одну можна не звертати уваги, а на iншу не звертати уваги не вийде. Тобi термiново треба, чи згоден почекати?
--
Не хотiв би вiдтягувати. Стосунки, схоже, мiж нами будуть розвиватися. Ти що так завантажений роботою? Не блефуй i не набивай собi цiни. Скiльки менi заплатити, щоб ти почав роботу одразу пiсля закiнчення мого вiзиту?
--
Не гарячкуй. Заплати менi аванс у тисячу гривень i я тобi розкопаю про цю дiвчину все. Якщо потрiбнi будуть ще грошi, я вiдзвiтуюся перед тобою за кожну копiйку. Згода?
--
Коли я отримаю вiд тебе перший звiт?
--
За тиждень.
--
Ну тодi бувай.
--
Хай щастить.
Бака вийшов на вулицю i опинився серед чарiвної київської весняної краси. Пiд кожним будинком цвiли фруктовi дерева. "Ну чому в нас така дебiльна влада? - подумав хлопець. - Вона саджає в Києвi лише берези й ялини, нiбито це якийсь росiйський Архангельськ чи американсько-аляскинський Фербенкс. А, так би мовити, простi люди в нас у сто раз розумнiшi. Вони садять вишнi, абрикоси, сливи, дерен, горiхи. Якщо ж десь росте "русская бєрьозка", значить її посадила придуркувата влада".
Бацi страшенно хотiлося зателефонувати Стефанiї, але вiн знав, що чим довше триматиме паузу, тим глибше заковтне бiдна дiвчина любовну наживку. Хлопець їй однозначно сподобався, це було видно з виразу обличчя. Її вразила незвичнiсть їх знайомства, якiсь такi мiстичнi його моменти, що вказували на втручання незбагненної долi в людське життя. Вона весь час думала про хлопця, їхню дивовижну зустрiч, малювала продовження стосункiв мiж ними, але обiцяного дзвiнка все не було. Стефанiя мимоволi порiвнювала Святослава з усiма вiдомими їй хлопцями i всi вони однозначно йому програвали. Минув вже й час, коли вони мали йти на концерт i ось пiсля цього дiвчина засумувала по справжньому.
Святослав i сам сумував за дiвчиною, але обiцяний звiт Корочуна все ще затримувався. Якщо вiн буде несприятливий для одруження, Святослав вирiшив знайомства з дiвчиною не продовжувати. Не морочити нi їй, нi собi голову. Лише на другий тиждень пiсля їх першої зустрiчi приватний детектив запросив хлопця до себе. Пiсля привiтання вiн мовчки посунув папку з паперами до краю столу в бiк свого замовника.
--
Тут все, що зумiв зiбрати за цей час, - серйозно мовив вiн, запалюючи цигарку.
--
А своїми словами, бо папка доволi пухкенька, - теж серйозно попрохав Святослав. - Я так сьогоднi нагарцювався на фiрмi, що сама думка про те, що прийдеться ще й пiсля роботи вивчати якiсь папери для мене просто нестерпна.
--
Тобi потрiбна порада, що необхiдно робити? - запитав Корочун. - Особисто я б на такiй дiвчинi одружився. Це без деталей. Деталi в папцi.
--
А як її прiзвище?
--
Ковальчук. У роду є стародавня українська шляхта. Бабуся мала прiзвище Вишневецька. Сподiваюся ти знаєш, хто такi Вишневецькi? Не страшно?
--
А хто такi Баки, ти знаєш? Думаю, що вони давнiшi за всi цi похiднi шляхетськi прiзвища на -ський. Дiд називає наш рiд тотемними князями, ще дохристиянськими. I всi цi Козловськi, Жабськi, Волконськi абсолютно похiднi вiд тотемних бояр Козла, Жаби i Вовка. Так що нас Бакiв не залякаєш якимись там Вишневецькими, Потоцькими i Чорторийськими. Особливо останнi менi подобаються, князi, прiзвище яких складається з двох слiв "чорт" i "риє". Хiба це не ганьба. А вони носа до неба задирають вiд гордощiв за свiй рiд. Ми набагато давнiшi за походженням, але й незрiвнянно скромнiшi. Ми ж не росiяни, якi є абсолютно похiдною, молодою нацiєю. Iменникових прiзвищ у них немає, всi прiзвища похiднi i другоряднi. Iванов, тобто чий. Та й сама назва нацiї похiдна, "русскiє", значить "чиї". А ми українцi не "чиї", а "хто". У мене є родич, двоюрiдний брат, який вiдкопав, що славний козацький шляхетський рiд моєї матерi походить вiд Масламака, сина халiфа, який здiйснював джихад в Українi ще у УIII столiттi. А це означає, що мiй двоюрiдний брат є прямим нащадком пророка Мухамеда. I моя матiр теж. А Баки ще давнiшi. Так би мовити ледь не неолiтнi ватажки.
--
Ого, як ти розходився. Бiдна Стефанiя. Менi вже жаль цю нiчого не пiдозрюючу дiвчину, якiй ти як павук плетеш липку павутину, з якої вона вже нiколи не вибереться. До речi, з мене сто гривень. Думав, що роботи буде бiльше. Там у папцi для паперiв мiститься фiнансовий звiт.
Корочун витягнув зi столу 100 гривень i поклав їх перед хлопцем.
--
Забери їх собi як бонус за гарнi новини, - посмiхнувся Святослав. - Твоя думка для мене, окрiм сухих звiтних даних, дуже важлива. Вибач, але тебе характеризують як людину з характером та ще й як чоловiка, який не дуже схильний до комплiментiв кращiй половинi людства. Якщо вже ти схвально вiдгукнувся про якусь жiнку, то мабуть вона того варта.
--
Таким мене зробила моя робота. То мене жiнки наймають слiдкувати за своїми чоловiками, то навпаки. I в процесi всiх цих пошукових заходiв я стiльки всiлякого бруду вiдкопую, що iнодi не можу в душi i в душi вiдмитися. Такi мерзеннi типажi менi трапляються, особливо чомусь жiночої статi. Твоя Стефанiя в порiвняннi з ними янгол небесний, скромниця, розумниця i так далi. Взагалi то вона романтична особа. Все, все. Бiльше нi слова.
--
Дякую ще раз. Побiг. Буду їй телефонувати. Бувай.
--
Але ти все таки мiй звiт прочитай. Менi було б неприємно, якби моя робота так нiкого й не зацiкавила. Та й про свою пасiю i її близьких довiдаєшся багато цiкавого i корисного. Хай щастить i приходьте ще.
Святослав стрiмко вийшов з квартири приватного детектива i не чекаючи лiфту швидко збiг з четвертого поверху. Сiвши бiля будинку на лавку вiн зателефонував Стефанiї. Та майже миттєво вiдповiла, нiби тримала телефон перед очима, на столi чи постiйно в руках. В голосi дiвчини вiдчувалася прихована радiсть. Вона хотiла й не могла хоча б своїм байдужим голосом покарати хлопця за тривале мовчання. Бака вибачився за вiдсутнiсть зв'язку, пославшись на надмiрну зайнятiсть i квартальний звiт. Теревенив про все на свiтi, але зустрiчi не призначав.
"Ну ти щирий син свого батька, - подумав вiн. - Дивися не переграй. Хоча схоже дiвчинка вже готова".
Раптом в уявi Святослава виник чарiвний образ студентки i йому стало совiсно i соромно. Але хлопець тут же вiдкинув усiлякi сумнiви у правильностi своїх дiй, переконавши себе в тому, що вiн так дiє не лише у власних iнтересах, але й в iнтересах Стефанiї. Точнiше в iнтересах їхньої майбутньої родини. Дiвчина пiдходила йому за всiма параметрами i вони з честю продовжать традицiї i генетичну лiнiю славного роду Бакiв.
За два днi Святослав знову зателефонував. Була п'ятниця i вiн вирiшив запросити дiвчину на прогулянку своїм мотоциклом вулицями стародавньої Демiївки. Стефанiя радо згодилася, хоча й не мала вiдповiдного одягу. Однак, поїздка так i не вiдбулася, так як прийшов атмосферний фронт i дощ зруйнував всi їхнi плани. Замiсть романтичної поїздки закоханi опинилися в японському ресторанi на iподромi.
По дiвчинi було видно, що вона скучила за Святославом. Як не намагалася вона натягти на себе маску незворушностi її швидкi оцiнюючi погляди говорили про те, що дiвчина шукає в своєму кавалеровi хоча б найменшi ознаки душевної прихильностi до себе. Бака ж i далi продовжував грати роль скептичної, iронiчної i саркастичної людини, яка намагається розважитися в будь-який, нехай найхимернiший спосiб, не шукаючи при цьому навiть любовної iнтрижки. Посмiюючись, вiн звернувся до дiвчини, визираючи на нестримний потiк машин, який рухався в Одеському напрямi по проспекту Академiка Глушкова.
--
Мене нагородили на нашiй фiрмi двома туристичними путiвками до Шрi Ланки. Є така країна в Пiвденнiй Азiї. Може чула?- iронiчно повернув вiн обличчя до дiвчини. - Шостий чи восьмий градус на пiвнiч вiд екватора. Я на пристойному рiвнi знаю англiйську, але не погано було б, якби поруч зi мною в цiй поїздцi знаходився спецiалiст. Якими iноземними мовами володiєте панянко-магiстерко? - лукаво продовжив Святослав.
Та вiдповiла серйозно.
--
Англiйською, росiйською, французькою i нiмецькою. У вiдповiднiй послiдовнiй iєрархiї. Тобто, першу знаю найкраще, а останню найгiрше. Але теж можу майже вiльно спiлкуватися з нiмцями. Вже перевiрено, так би мовити, на практицi. А ось англiйську знаю краще за пересiчного британця чи американця. В аспiрантурi планую писати дисертацiю по йоркширському дiалектi англiйської мови. В них там цих дiалектiв стiльки, що українськiй мовi й не снилося. Ну i на свiй страх i ризик вивчала сингальську. Ось вона й стала менi найбiльше в нагодi. В основному через знання цiєї мови мене й беруть до аспiрантури. В Українi її на професiйному рiвнi знають лише декiлька чоловiк. Саме сингальська i є державною мовою Шрi Ланки. Якась мiстика.
--
Це мене влаштовує. То поїдеш зi мною? А то я без тебе пропаду. Ну згоджуйся, хоча б з гуманних мiркувань. Це щоб не кидати мене напризволяще в цiй екзотичнiй для нас країнi. Поїздка повнiстю безкоштовна. Тим бiльше, що не за мiй рахунок, а за грошi фiрми. Не давати ж менi оголошення до газети. Нас же з тобою фактично звела доля. Хiба не так?
--
Та мене мама просто вб'є, без жартiв, якщо я неодруженою поїду з якимось чоловiком разом у вiдпустку. Вона в мене дуже строга.
--
I не дивно, директор школи, - вирвалося у Святослава.
--
А ти звiдки знаєш? - зi здивування пiдвела догори брови дiвчина.
--
Так я вгадав? - виправив свою помилку Бака. - Я не помилився? Молодець, хлопче. Це я так себе хвалю, - посмiхнувся вiн.
--
Твоя iнтуїцiя тебе не пiдвела, - продовжила розмову Стефа. - Моя мама дiйсно директор школи. За фахом математик. Iнодi приїжджає до мене в гуртожиток. Завжди без попередження. Я її з дитинства панiчно боюся. Моя матуся просто затята на порядковi i порядностi. Мiй нещасний батько, коли я була в 10-му класi, вирiшив зiрватися з гачка. Завiв собi коханку. Я не знаю, як вiн наважився на таке, але мама їх стосунки вмить поламала. Без скандалу, але так рiшуче, продумано i безповоротно, що пiсля цього мiй бiдний тато вже бiльше нiкуди не рипався. Важко йому жити з такою людиною, як моя мама. Але я її не лише боюся, але й люблю. Нелегко й їй живеться з таким незламним характером. А ось я iнакша. Мабуть вдалася в свого батька. Хоча iнодi помiчаю, що й вiд мами в менi щось є, - посмiхнулася студентка.
--
Я не бачу тут проблеми, - враз став серйозним Бака. - Давай одружимося. Буду вiдвертим. З тобою я почуваюся так, нiби ми знайомi вже дуже давно. Пiдозрюю навiть, що може ми з тобою є рiдними душами i двома половиками одного цiлого. Слово честi, менi комфортно з тобою. Якщо ти вiдчуваєш стосовно мене щось подiбне, то я вiзьму на себе всi формальностi. Можемо одружитися хоч завтра. Нi, навiть сьогоднi. Зараз це не проблема, плати грошi i отримуй документи про одруження. Я й не знаю, як вони тепер називаються. Ледь не сказав сертифiкат. Але менi можна вибачити, вперше ж у життi зiбрався одружуватися.
--
Не скажу, що я вiдчуваю вiд спiлкування з тобою якийсь дискомфорт, - теж абсолютно серйозно вiдповiла Стефанiя. - Але ж ми зовсiм один одного не знаємо. - Хiба так можна одружуватися?
--
А що тут незвичного? - знову став веселим Святослав. - Iсторiя говорить, що спонтаннi шлюби бувають дуже щасливими, а люди, якi зустрiчаються роками нерiдко розлучаються одразу пiсля одруження. Хiба не так? Тим бiльше, що жартуни, а може й не тiльки вони, стверджують, що жiнки кохають з першого погляду, а чоловiки при першiй можливостi. Буду казати про себе. Може я й не справжнiй чоловiк, бо вже очевидно, що закохався в тебе з першого погляду. Порушив, так би мовити, чоловiчу традицiю. Ось я признався тобi в коханнi. В японському ресторанi. А як ти вiдносишся до мене? По можливостi - щиро.
Стефанiя почервонiла так, що Святослав вимушений був вiдвести вiд її обличчя свого прискiпливого погляду. На очах у дiвчини виступили сльози. Вона стрiмко пiдвелася i вибiгла за дверi. Там її й наздогнав Бака, взяв за плечi, притягнув до себе, поцiлував у м'якi, податливi губи. Дiвчина дрижала, ковтаючи сльози. Хлопець нiжно гладив Стефанiю по духмянiй голiвцi. Вони стояли, притулившись один до одного i дiвчина поступово заспокоювалася, опановуючи себе. Потiм вона вiдсторонилася вiд хлопця i раптом подивилася на нього таким беззахисним, приреченим i разом з тим сповненим нiжностi i щирого щастя поглядом, що Святославовi без слiв стало все зрозумiло.
--
В тебе є iноземний паспорт? - запитав Бака.
--
Так, є, - вiдповiла Стефа.
--
В гуртожитку?
--
Так.
--
Поїхали зараз же. Вiддаси менi обидва паспорти i напишеш заяву, а я залагоджу всi формальностi. Спочатку одружимося, а потiм полетимо до Шрi Ланки. Згода?
--
Згода, - ледь чутно вiдповiла дiвчина.
Святослав розумiв, що з одруженням можна було не гнати коней, а ось з оформленням документiв на поїздку до Шрi Ланки треба було поспiшати. Тому вiн почав саме з цього. Потiм вiн здав заяви на одруження до Голосiївського ЗАГСу, де їх на наступний робочий день i розписали.
--
Ти мабуть вирiшила, що я авантюрист i тебе чекає нелегке життя? - запитав вiн у Стефи пiсля завершення церемонiї, де були присутнi лише молодята i двоє свiдкiв. - Може думаєш, що я, не знаючи тебе, з раптової примхи чи дурного розуму, кинувся в обiйми першої зустрiчної, бо потрiбна пара для поїздки до Шрi Ланки? Не муч себе сумнiвами. Менi вже пiшов четвертий десяток, а я ще не був одружений. Авантюрист вже одружився б i не один раз. Хiба не так?
--
Ну значить тодi авантюристка я, - посмiхнулася Стефа. - Але тепер менi нiхто не закине, навiть мама, що я поїду в мандрiвку неодруженою. А iсторiю нашої зустрiчi i раптового одруження ми залишимо в таємницi. Нехай всi думають, що ми таємно зустрiчалися не один мiсяць. Просто не афiшували дочасно своїх стосункiв. Хотiли перевiрити часом власнi почуття. Ох i розсердиться моя мама, ох i звеселиться i збадьориться мiй тато, - не дуже весело сказала дiвчина. - Але мене бiльше турбує, як приймуть наш шлюб твої родичi. Судячи з твоїх розповiдей вони не простi люди.
--
Ось тут ти можеш бути абсолютно спокiйною, - запевнив дружину Святослав. - Будь-який мiй вибiр вони схвалять, так як довiряють моєму iнтелекту, характеру i душi. Якщо конкретизувати, то дiдусевi i бабусi ти сподобаєшся одразу, батько буде до тебе приглядатися, а ось мама прийме тебе як свою улюблену доньку. А коли завагiтнiєш буде тебе постiйно i всiляко опiкати, допомагати i лелiяти. Вона вже давно хоче онукiв. Постiйно мене дiставала.
--
Все таки менi якось страшно отак раптом з'явитися перед твоїми рiдними i заявити, що я твоя дружина. Що вони про мене подумають?
- Можу собi уявити, - засмiявся Бака. - Дiд вилається про себе, розсердиться, але тут же заспокоїться, вирiшивши, що ти молодець, раз так швидко "захомутала" такого козарлюгу. Бабуся вирiшить, що ти смiлива i рiшучостi в тобi дуже багато тому радо прийме тебе до свого гурту героїчних жiнок. Тато буде постiйно приглядатися до тебе, вивчати, екзаменувати тебе, але, думаю, ти успiшно складеш у нього iспити. Мама ж просто з щасливою посмiшкою чекатиме онукiв, всiляко допомагаючи тобi в усьому. Я свою родину дуже добре знаю.
--
А мене?
--
Ти тепер теж моя i наша родина. Будемо вивчати один одного, так би мовити, в процесi родинного затишку. - Святослав вирiшив завжди тримати в секретi те, що вiн уже знав про Стефанiю i її родину дуже багато. "Все одно безпосереднє спiлкування з людиною кожний день неминуче приносить безлiч вiдкриттiв, - подумав Бака. - Ось ми сьогоднi одружилися, а для мене вже загадка, чому Стефа така, нiби стиснута пружина, чому так переживає i нервується. Чи то її мати з дитинства так зацькувала, що вона невпевнена в собi? Хоче приховати вiд мене збентеження i не може. Чи то хотiла б бути зi мною iншою, чи ще не знала чоловiка i через це хвилюється? Чи сподобається вона менi як жiнка з моїм життєвим досвiдом i знанням рiзних жiнок? Чи може я буду розчарований i невдовзi шукатиму собi коханку?
Святослав пiдiйшов до дружини, яка стояла бiля автомобiля, погладив її по головi, приголубив, поцiлував. - Я тебе буду завжди кохати, моя зiронька, - прошепотiв вiн їй на вухо. - А тепер поїхали додому. "А може її лякає все таки майбутня зустрiч з моєю рiднею? Швидше все разом".
Бака спочатку ткнувся до одного виїзду з Києва, але вiн був намертво закоркований, потiм до iншого, однак i там затор нiяк не розсмоктувався. Нарештi вiн таки знайшов обхiдний шлях через села.
--
Ми з тобою виїжджаємо з Києва як у свiй час знаменитий маг граф Калiостро з дружиною виїздив з Санкт-Петербургу, - вирiшив забавляти дружину рiзними байками, щоб вiдволiкти вiд тривожних думок Святослав. Коли Катерина II наказала йому протягом доби покинути росiйську столицю, наступного дня їй повiдомили, що граф виїхав з мiста в рiзнi боки одночасно з усiх застав. "Блакитнi мундири" були дуже спантеличенi, так як не знали, куди вiн насправдi вiдбув.
Бака й далi розважав Стефу смiшними оповiдками. Дiвчина його зрозумiла i вдячно взяла за руку. А Святослав їхав далi, керував машиною, а в головi роїлися думки про людей як явище природи i суспiльства. Про їх лякаюче всезагальне бажання бути щасливими. Щасливими за будь-яку цiну. Мабуть саме воно й робить людей нещасними. Чи правильно вiн вчинив з одруженням, таким раптовим i швидким? Чи хоче вiн бути щасливим за будь-яку цiну? I взагалi. Яку цiну за щастя прийдеться йому сплатити? Напевно, хлопець не хотiв платити за щастя будь-яку цiну. Нi, i ще раз нi. Напевно, нинi єдиною платою за щастя бути разом з коханою є його брехня з приватним детективом. Бiдна дiвчина, така щаслива i нещасна одночасно. Ось вона так довiрливо тримає його за руку, питає, чи не заважає вести машину, а сама ось-ось розплачеться. Святослав з'їхав з дороги, заглушив мотора i приголубив дружину.
--
Заспокойся, моя кохана, я й сам хвилююся, слово чести. Все буде добре. Ось побачиш. Ти сподобаєшся моїм родичам. Ти просто не можеш їм не сподобатися. Нiчого не видумуй. Будь такою, якою ти є насправдi i все буде якнайкраще.
Я їхав i думав про те, що мої вчинки нерiдко є загадковими для самого себе. Пристрастi, божевiльнi пристрастi рухають людьми. Вони пристрасно бажають щастя, помилково ототожнюючи його зi славою, грошима, коханням. Таким чином, люди шукають щастя зовнi себе, а воно знаходиться лише в них самих, всерединi них i лише там його можна знайти. Хiба моя бабуся i мама не знайшли його саме в собi? Ага. Ось у чому справа. Вони вiддали своє нещастя iншим, залишивши собi щастя. Це ж так просто. Людина нiчого свого не хоче вiддавати iншим. А серед цього всього вона акумулює в собi не стiльки щастя, скiльки нещастя. Навiть коли його нiби й небагато. Однак, ложка дьогтю псує бочку меду. Чому в бабусю не стрiляли нiмцi в Берлiнi, коли вона на увесь зрiст пiшла рятувати дiда? Це пояснюється лише лицарством нiмецьких солдат напередоднi загибелi, чи може вони пiдсвiдомо вiдчували, що бабусю убили б щасливою, а її нещастя перейшли не тiльки на них, але й на всю їх країну i нацiю. Як остання крапля до чашi їх нещасть у 1945 роцi.
Бабуся щаслива все своє життя. Дiд її просто обожнює. Такий суворий, гордий, гарний чоловiк. Хiба багато ви знайдете людей, яких хоча б одна людина щиро обожнювала? Мова не йде про iстеричне обожнювання артистiв, письменникiв чи спортсменiв. Чи кохання до чоловiка чи жiнки, яке часто-густо швидко минає i перетворюється на байдужiсть або ж ненависть. Щиро вiддай себе iншiй людинi або суспiльству, улюбленiй справi i будеш щасливим. I не чекай вiд них вдячностi. Нiколи не сподiвайся на неї. Саме це й робить людину нещасною. Найрозумнiшi люди завжди допомагають iншим людям iнкогнiто. Це щоб не чекати вiд них вдячностi.
Пам'ятаю, як дiд повiз бабусю вже в 2002 роцi до Берлiну, на те мiсце, де вони були зарученi смертю. Пiсля цього бабуся заборонила знайомим i рiдним навiть згадувати про те мiсце. I 9 Травня бiльше вже нiколи не вiдмiчала. - Ну добре я, з моєю незакiнченою середньою освiтою, цього не розумiла. А як мiг не розумiти цього ти - генерал? - лаялася вона. - Ти ж академiю закiнчив. Доктор наук. Хто перемiг у травнi 1945 року? Ми чи вони? В нинiшнiй Нiмеччинi я виявила, що перемогли у вiйнi нiмцi, а не ми. Як живуть так званi "переможенi" i так званi "переможцi"? У них же вся країна була зруйнована i спалена з пiвночi на пiвдень i з заходу на схiд. Ми йшли вiд нiмецького кордону на захiд i знищували i спалювали все i всiх. Руйнували все те, що не встигли розбомбити американцi i британцi. А що тепер ми маємо? Розбитi нiби пiсля вiйни дороги, зруйнованi ферми, покинутi хати в селах. А що мають вони? Чудовi дороги, прекраснi пiдприємства, процвiтаючi села i мiста. Все чисте, прибране, впорядковане, продумане до дрiбниць. Люди щасливi, усмiхненi, привiтнi. То хто ж тодi перемiг, я вас питаю? Ганьба!
Святослав черговий раз зиркнув на Стефанiю i помiтив її невеселий погляд i сльози на очах. "Ох i залякала її матуся - з неприязню подумав вiн. - Хiба так можна".
--
Добре, - рiшуче сказав вiн i почав перелаштовуватися в лiвий ряд, готуючись до розвороту. - Давай поїдемо до ресторану, пообiдаємо там, вiдзначимо наше весiлля. Потiм пропоную попрямувати на Мiжнародну агровиставку в Нацiональному виставковому центрi. А увечерi поїдемо до мене. Чому увечерi? Зазвичай на вечерю у великiй камiннiй залi нашого будинку збирається вся наша родина. Щоб тебе не травмувати почерговим знайомством з усiма її членами пропоную заявитися перед очi всiх одразу. Згода?
--
Згода, - трохи повеселiла i заспокоїлася Стефанiя.
--
Але в ресторанi посидимо години три. Хочу пiдняти за наше одруження келих шампанського. Для тебе окрiм нього замовлю iталiйського вина Ле Барон. Мого улюбленого. Точнiше не мого, а мого дiдуся. Вiн десь вiдкопав, що якийсь наш пращур був бароном.
--
Але ж ти за кермом, - нагадала чоловiковi Стефа.
--
Я вип'ю з самого початку наших посиденьок. I не багато. А за 2,5 години алкоголь повнiстю вивiтриться з мого органiзму. Вже доведено емпiрично. Та це й суто науковий факт для пересiчного чоловiчого органiзму. Головне не пити багато. А трошки можна влити до дзьобу навiть горiлки.
Молодята поїхали до ресторану на Подолi, де влаштувалися на горiшнiй частинi дуже комфортно на вiдкритiй терасi другого поверху. Було дуже зручно бачити i спостерiгати за вируючою вулицею i разом з тим залишатися непомiтними для перехожих.
--
Розкажи менi про ваш будинок. Схоже, що ти його дуже любиш, - звернулася до чоловiка дружина.
--
Мабуть це тому, що в нашому будинку все органiзовано доволi рацiонально. Вiн має три автономних входи. Три квартири. З бокiв будинку входи до двох п'ятикiмнатних квартир. Двi кiмнати на другому поверсi i три на третьому. З ванними, туалетами i кухнями. Ззаду вхiд до однокiмнатної квартири. Вона теж має всi зручностi. Там нинi живе родина твоїх землякiв з Тернопiльщини. Чоловiк з дружиною Люди середнього вiку. Дiтей в них немає. Вона готує нам їсти i прибирає, а вiн ремонтує все в будинку i працює садiвником. Ми їм платимо щомiсяця за роботу. Проживання i харчування для них безкоштовнi. Цю квартиру ранiше займали дiдусь з бабусею. Але коли вдалося знайти бездiтну родину чесних i вiруючих людей для обслуговування нашого будинку i родини, дiдусь з бабусею переселилися до моєї квартири, де зайняли двi кiмнати.
--
А з якого району цi люди?
--
Здається з Пiдгаєцького. Але слухай далi. З усiх трьох квартир є вихiд до цокольного поверху, де мiстяться два великi гаражi на двi машини кожний, три комiрчини, сауна, спортивна кiмната i котельня, а також на третiй поверх, де знаходиться по три кiмнати двох квартир i одна велика спiльна зала з камiном, бiльярдом i бiблiотекою. Є навiть внутрiшнiй дуже гарний балкон. На нього пiднiмаються до стелажiв з книгами.
--
Вражаюче, - похитала головою Стефа.
- Дiдусь з бабусею живуть у моїй квартирi, точнiше це я живу в їхнiй. Вiн займає з бабусею двi кiмнати i кухню. У мене три кiмнати, є туалет i душ, але немає кухнi. Вона менi й не потрiбна була. Якщо в тебе виникне бажання приготувати щось святкове чи надто оригiнальне використаєш кухню бабусi чи мами. Все одно ми їсти майже не готуємо. I тобi немає нiякої необхiдностi це робити. Твоя землячка чудова кухарка. Але, повторюю, якщо захочеш щось приготувати нiхто тебе обмежувати в цьому не буде.
--
Захочу, можеш не сумнiватися, - посмiхнулася Стефанiя. - Ще з ранньої юностi я збирала всiлякi рецепти. З кожним роком вони ставали все екзотичнiшими i вибагливiшими. Заробiтчани-сусiди привозили до нашого мiстечка багато рецептiв португальських, iспанських, iталiйських, французьких та iнших нацiональних кухонь. Привозили вони, та й нинi привозять й найхимернiшi приправи. Було б бажання i потреба для когось все це готувати. Я вже давно помiтила, що для себе я лiнуюся готувати, а для дiвчат в гуртожитку чи на iменини, чи на iншi свята готувала залюбки.
Було видно, що вiдтермiнування зустрiчi з рiдними чоловiка заспокоїло дiвчину i вона зробилася балакучiшою. Принесли замовленi страви i вина. Лазанья була дуже смачна.
--
А ти змогла б приготувати таку складну страву як лазанья? - запитав Святослав.
--
Так, - коротко вiдповiла Стефанiя. - Хоча її видiв дуже багато. Одним подобається така лазанья, а iншим сяка. Нещодавно я приготувала дiвчатам у гуртожитку один з видiв цiєї страви. Виявився дуже смачним. Цей рецепт привезла одна жiночка-заробiтчанка з областi Калабрiя. Це пiвдень Iталiї. В мiру гостра i дуже соковита. Як на мене вона краща за нашу ресторанну. Хоча й ця дуже смачна. Молодець, кухар.
--
Не дочекаюся твоє лазаньї. Ти так мене заiнтригувала. Якщо вона буде дiйсно кращою за ту, яку ми нинi споживаємо ти отримаєш потужних союзникiв у нашiй родинi в особi мого дiдуся й тата. Вони люблять смачно поїсти. Як i я, врештi-решт.
Святослав випив трохи свого улюбленого вина Ле Барон, а також аргентинську Галiю. Шампанське залишив Стефанiї. Остання пригубила всi три види, зазначивши, що особисто їй найбiльше сподобалася Галiя. Потiм дiвчина почала контролювати час, щоб пройшло не менше задекларованих Святославом 2,5 годин з часу вживання ним вина. Вони не поспiхом їли. Розмовляли, потiм Бака замовив ще десерт, всiлякi iталiйськi солодощi i чудову iталiйську каву.
Пройшло 3 години i молодята поїхали на пiвдень до Нацiонального виставкового центру. Стефа жила в гуртожитку неподалiк вiд нього, але на жоднiй мiжнароднiй виставцi за всi роки навчання так i не побувала. В неї просто не було часу. Вся велика площа перед виставковим центром була заставлена машинами. Жодного вiльного мiсця так i не вдалося знайти i подружжя припаркувалося на територiї унiверситету iменi Тараса Шевченка. Серед машин вони помiтили немало з iноземними номерами, переважно росiйськими, польськими i угорськими. Декiлька годин молодята, взявшись за руки, снували серед павiльйонiв, вiдкритими виставковими майданчиками i побiля стендiв. Вражень було море. Стефа вчепилася в руку чоловiка, боячись, що їх розлучить людське море. Оговталися вони лише почувши чийсь голос, який прорiк комусь, що вже пора й вечеряти.
--
Правильне зауваження, - посмiхнувся Святослав. - Треба i нам їхати на вечерю. У нас вона починається хвилина в хвилину. Це дiдусь завiв такий вiйськовий порядок. Вiн мабуть й досi думає, що наша родина щось на кшталт його дивiзiї. А насправдi всiм у нашiй родинi заправляють моя бабуся i мама - заспокоїв вiн Стефу. - Я тобi стiльки всього розповiв про нашу родину, що ти мабуть уже не знаючи його боїшся мого дiда. Дiйсно, у нього доволi грiзний вигляд. Однак, вiн зробить все так, як скаже бабуся. А ти їй обов'язково сподобаєшся. Ви обидвi принишклi авантюристки i вiдчайдухи, - лукаво подивився на Стефу чоловiк.
Молодята сiли до авто i поїхали по Одеськiй трасi на пiвденний захiд. До 19 години залишалося двадцять хвилин i вони вже в будь-якому разi не встигали до початку вечерi, чого саме й добивався Бака. Подружжя продовжувало гомонiти про загальнi речi в салонi автомобiля, Святослав весело i розслаблено, Стефанiя - дещо напружено i задумливо. Це було видно по тому, що вона двiчi вiдповiла не влад.
Чоловiк усвiдомлено не давав дружинi зосереджуватися на тривожних думках, розповiдаючи про те, що вiн мрiє стати топ-менеджером i заробляти вiд 8 до 10 тисяч доларiв на мiсяць. Вiн уже зарекомендував себе в столицi i в країнi як успiшний менеджер з продаж автомобiлiв, який вмiє органiзувати роботу колективу, пiдпорядкованих йому людей. Їхня спiльна поїздка до Шрi Ланки за рахунок iноземної фiрми є тому яскравим пiдтвердженням. Однак Стефу цiкавили зараз не майбутнi заробiтки чоловiка, а те, як її зустрiне родина чоловiка. Слово честi, ця провiнцiйна дiвчина не дуже розумiла, як поводити себе з такими людьми, що їм говорити, а про що мовчати. Шляхетне походження вивiтрилося з пам'ятi її роду i про нього залишилися лише якiсь туманнi згадки. Коли одружувалася її старша двоюрiдна сестра бабуся сказала своїй онуцi, щоб та повiдомила чоловiковi, що вона не з крiпацького роду. Оце i все, що залишилося в родинi вiд магнатiв Вишневецьких, колись одних з найбагатших i найвельможнiших князiв всiєї Європи.
Це говорить про те, що росiйсько-радянська окупацiя України в сенсi витравлення генетичної пам'ятi була доволi успiшною. Їм вдалося витравити з пам'ятi не лише народу, але й його елiти багатотисячолiтню iсторiю України i української нацiї. Тому й витрiщають здивовано очi батьковi студенти, коли вiн називає їх королями, князями, графами, гетьманами, полковниками i сотниками. На кожному курсi факультету, де працює мiй тато є студенти з прiзвищами Галицькi, Лукомськi, Iскоростенськi, Чорторийськi, Вишневецькi, Потоцькi, Збаразькi, Зборiвськi, Глинськi, Острозькi, Милорадовичi, Мазепи, Вовки, Киселi, Виговськi, Хмельницькi, Корецькi, Сангушки i таке iнше. А скiльки родiв тотемних князiв, витоки яких заглиблюються в тисячолiття. Скажiмо Баки, Козли, Жаби, Ведмедi, Вовки, Рисi, Масляки, Боровики, Дуби, Липи, Осики. А нещаснi, упослiдженi багатовiковою росiйською окупацiєю їх нащадки думають, що Козел це презирливе прозвище якогось "опущеного" крiпосного, дане йому паном. А насправдi це один з найдавнiших i найблагороднiших українських родiв тотемних князiв. Хiба що якiсь неяснi спогади збереглися в їх нащадкiв, що їх пращури нiколи не були рабами.
"Фантастика, як перевернувся свiт, коли воєводi Бацi готуватиме обiд княжна Вишневецька-Ковальчук, - думав Святослав, коли їх авто проносилося примiськими селами. - А може я чогось не розумiю i саме нинi в Українi вiдбувається стихiйне вiдродження давнiх родiв справжньої нацiональної елiти. Не даремно українцi завжди казали, що краще з пана пан, нiж з хама пан. Краще мовчати в стару драну ганчiрку про магнатське походження своєї дружини. Нехай i далi перебуває в щасливому невiданнi. А то ще загордиться, неждано запишається далi нiкуди. Та й звiдки я можу знати про її генетичне корiння. Нас же звела доля. Хiба не так, пане-аналiтику Бака? Щось в останнiй час я все частiше переконуюся, що є гiдним свого батька сином".
Пiд'їжджали. Святослав говорив одне, якiсь вiдстороненi вiд конкретної дiйсностi речi, а думав зовсiм про iнше, те ж робила й Стефанiя. I раптом Бака так гостро захотiв свою дружину, що аж загальмував машину.
"Що це зi мною таке дiється i коїться? - запитав чи то себе, чи то в когось, до кого звикли звертатися люди в митi найвищого прояву щастя чи нещастя. - Я нiби пiдлiток на першому побаченнi. Ганьба. Треба взяти себе в руки".
А замiсть останнього вiн взяв до рук пульта i вiдчинив дверi ворiт до двору i гаража. Машина плавно скотилася пандусом вниз i зупинилася в просторому, iдеально чистому гаражi. Стефа вийшла з машини i озирнулася довкола. Вона стояла бiля дверей машини i запитливо дивилася на чоловiка своїми великими чарiвними волошковими очима.
"Мабуть так i має виглядати справжня вельможна панi, - подумав Святослав. - Вбрати б її зараз в одяг княгинi ХУI ст. i завести за руку до нашої великої кiмнати, де нинi сидить за столом вся старша частина нашої родини. Ото був би ефект - посмiхнувся вiн своїм думкам. - Справжнiй фурор! Або не так. Зайти до кiмнати i урочисто оголосити - княгиня Вишневецька. I пiсля цього Стефа не заходить, а запливає до кiмнати. Простягає руку для поцiлунку спочатку дiдусевi, а потiм i татовi. А я стаю на одне колiно перед нею i одягаю на палець обручку. Український шляхетський рiд Бакiв поєднався з українським шляхетським родом Вишневецьких, з якого вийшли польськi королi. Вiват. Салют нацiй.
--
Ну що ж, давай менi руку, - урочисто звернувся Святослав до дружини, - Пiдемо знайомитися з моєю родиною. Вони пiднялися з цокольного поверху по крутих сходах, де на зовнiшнiй стiнi висiли портрети Тараса Шевченка, Iвана Франка, дiдуся, бабусi, тата i мами.
--
Як у палацi лорда, - прошептала швидше собi Стефа, - Як у кiно. Менi вже так страшно, що ноги зробилися нiби дерев'яними.
--
Пам-пам-пам-пам-пам-трампампам - заспiвав мелодiю маршу Мендельсона Святослав i вiдчинив широкi, двостулковi дверi до великої свiтлої кiмнати площею не менше 70 квадратних метрiв. За довгим столом весело гомонiли батько й дiд Святослава. Їх пiдтримували дружним смiхом старша i молодша невiстки роду Бакiв. Побачивши молодят i почувши мелодiю весiльного маршу, яка поволi згасала на вустах їхнього сина i онука всi дружно замовкли. Першим, як завжди, оговтався дiд.
--
Я тебе правильно зрозумiв, чи це черговий твiй жарт? - звернувся до онука вiдставний генерал. - Я маю на увазi твоє виконання а-капела маршу Мендельсона. Тим бiльше, що тебе супроводжує вiдповiдна музичному моменту дiвчина. До речi, у чомусь дуже на тебе схожа. Наречена?
--
Ви не помилилися, пане генерале. Марш Мендельсона не випадковий. Однак, дозволю собi одне, але суттєве уточнення. Це не наречена, а дружина. Прошу прийняти до нашої родини моя законну дружину Стефанiю Ковальчук. Сьогоднi ми розписалися. Магiстерка факультету романо-германської фiлологiї унiверситету iменi Тараса Шевченка. В основному спецiалiзується на англiйськiй мовi. Родом з Тернопiльської областi. Поки що все.
--
Прошу до столу, люба, - пiдхопилася з мiсця i пiдбiгла до дiвчини мати Святослава. - Нарештi нас порiвну. А то пiсля народження Святослава у нашiй родинi переважали чоловiки.
Бабуся теж встала з-за столу i вже тримала пiд руку на голову за неї вищу Стефанiю.
--
Яка ти висока, золотце, - здивовано мовила вона. - Мабуть не набагато нижча за мого онука.
--
Лише на дванадцять сантиметрiв, - похвалився Святослав.
Розчервонiла Стефа з опущеною головою зиркала сюди й туди, не наважуючись хоча б щось сказати у вiдповiдь. Бабуся i мама Святослава удвох потягли її до столу i посадили на постiйне мiсце Святослава. Хлопця ж вiдправили за стiльцем i тарiлками. Пiсля того, як її син повернувся назад, вона звернулася до невiстки.
--
А тепер розповiдайте, коли i де ви зустрiлися i як вам вдавалося увесь цей час приховувати вiд нас вашi стосунки, - взяла iнiцiативу до своїх рук мама Святослава. - Невже Господь почув мої молитви i невдовзi ми всi будемо няньчити мале Баченя? - засмiялася вона.
Чоловiки ж просто вражено мовчали, вiддавши iнiцiативу до рук жiнок. Нарештi втрутився батько Святослава.
--
Та дайте ж нарештi молодим поїсти. А то всi вiдразу накинулися на невiстку. Так не можна. Агата подасть нам чай, ми перейдемо до крiсел i аж тодi почнемо випитувати подробицi цiєї романтичної iсторiї.
--
Та що ту розповiдати, - посмiхнувся Святослав, намазуючи паштет на хлiб. - Менi для поїздки до Шрi Ланки потрiбна була партнерша. Ви ж знаєте. Зустрiв на вулицi дiвчину, самi бачите гарну, запропонував їхати зi мною. Вона одразу згодилася. Але вимагала попередньо з нею одружитися. А що менi залишалося робити. Часу вже залишилося обмаль. Ось я й був вимушений одружитися. Що тут вдiєш. Заплатив грошi i нас по-швидкому розписали.
--
Гарнi справи, нiчого не скажеш, - хмикнув батько. - Ти що, серйозно?
--
Та не слухайте ви його, - запротестувала мама Святослава. - Розкажи ти нам, доню, як все було. Ну не соромся ти так. Ти ж уже наша. Ми тебе ще не знаємо, але вже любимо, раз тебе покохав наш син i онук. Я його добре знаю. Не закохавшись, вiн не одружився б нiколи. Хiба не так, Святославе?
--
Саме так, мамо, - серйозно вiдповiв той. - Але ви не чiпляйтеся до моєї дружини, вимагаючи вiд неї, щоб призналася, чи кохає вона мене. Давайте так. Ми одружилися, - це факт. Ось тут документи, - вiн передав дiдусевi свiдоцтво про одруження. - Стефа буде жити з нами, увiйде до нашої родини. Вона хоче вступати до аспiрантури. Ми домовилися, що пiсля цього вона завагiтнiє, вiзьме академвiдпустку i народить дитину. Потiм захищає дисертацiю i народжує другу дитину. Ми всi їй допомагаємо. Протягом всього термiну навчання в унiверситетi в неї не було жодної четвiрки. Лише вiдмiннi оцiнки. Жаль, якщо такий iнтелект не зможе реалiзуватися. Крiм того, нi для кого не секрет, як завжди перевiв розмову на жарт Святослав, - менi потрiбна квалiфiкована перекладачка з сингальської для поїздки до Шрi Ланки. В Києвi є лише три людини, якi знають сингальську на професiйному рiвнi. Стефа одна з них. Тому я її й обрав, тому ми з нею i побралися, тому я й привiв її сюди.
--
Досить вже - рiшуче мовив батько. - Закрили тему. Розкажи нам, Стефо, про твою родину. Хто батьки, чим займаються, чи є брати i сестри?
Стефа iз вдячнiстю подивилася в холоднi очi батька Святослава i зрозумiла, що в його особi отримала союзника, який буде навколо неї не охати i ахати, а системно i систематично наставляти i направляти в їхнiй родинi на шлях iстинний, вважаючи її гарним надбанням для роду. Може навiть кращим за його дружину. Чорновим алмазом, який треба належним чином огранити, перетворивши на чудовий дiамант.
--
Та дайте, нарештi, дитинi поїсти, - запротестувала бабуся. - Якi ви все таки, чоловiки, товстошкiрi.
--
Я не хочу їсти, - вперше мовила дiвчина. - Ми зi Святославом були в ресторанi. Я не голодна.
--
Ти просто, дочко, не знаєш, що втрачаєш, - лагiдно посмiхнувся вiдставний генерал. - Паштет Агати це щось iз чимось. Недаремно Святик так на нього накинувся. А її фiрмовий салат теж нiкого не залишить байдужим. Приєднуйся до нас i за столом. Роби як я. Беремо до рук шматочок хлiба, до речi, теж спеченого Агатою, ось цим спецiальним ножем не економлячи намазуємо зверху папу паштетом. Потiм все це вiдправляємо до рота i насолоджуємося смаком. Хотiв тебе запитати, Стефо, у вас на Тернопiльщинi хлiб теж називають папою чи це дiалектизм суто Київщини? Ну добре, бiльше тебе, дочко, випитувати не буду, вiзьми паштету. До речi, це наказ. Вiдмови не приймаються.
Стефi було не зовсiм затишно за столом. Всi тiльки й дивилися на неї, спостерiгали за нею, вивчали її, мимоволi слiдкували за кожним її жестом i поглядом. Це першим зрозумiв вiдставний генерал i вiддав наказ закiнчувати вечерю, залишивши молодят самих за столом. За це вiн був нагороджений вдячним поглядом Стефи. Генерал розправив плечi i пiдводячись погладив дружину по головi.
Старшi поколiння родини Бакiв розiйшлися в рiзнi боки обговорювати несподiвану для них ситуацiю. Молодята залишилися однi за великим столом. Стефа подивилася на чоловiка довгим закоханим поглядом. Їй раптом вперше за останнi днi стало неймовiрно легко i приємно на душi. Таке з нею траплялося iнколи лише вдома, коли вона влiтку приїжджала до батькiв на лiтнi канiкули. Святослав пересiв до неї, обняв за плечi, нахилив голову i поцiлував у духмяну макiвку голови.
--
Ти кохаєш мене, чи не так? - запитала тихо Стефа.
--
А хiба не видно? - на запитання запитанням вiдповiв Бака.
--
Я хочу чути, - серйозно глянула на чоловiка Стефа. - Хiба ти не знаєш, що жiнкам треба постiйно чути вiд чоловiкiв, що вони коханi i жаданi?
--
Знаю. У жiнок органом статевого збудження є вуха, а в чоловiкiв очi. Жiнкам треба чути, а чоловiкам бачити.
--
Не дуже романтично звучить, але в принципi правильно, з наукової точки зору, звичайно.
--
А тепер слухай, я Святослав Бака вперше в життi по справжньому закохався в тебе, Стефанiє Ковальчук. Закохався по жiночому, тобто з першого погляду. "А козак, як орел як побачив, так i вмер", - процитував вiн слова вiдомої української народної пiснi.
--
Пiшли до нас, я покажу тобi нашу квартиру, - знову поцiлував тепер у щiчку дружину хлопець. - Щось не йде прибирати стiл Агата. Хотiв би, щоб ти познайомилася з землячкою. Але її вже попередили мої батьки. Однак i їй пора вiдпочивати. Коли ми пiдемо вона все тут прибере i пiдготує прибори для завтрашнього снiданку. У нас вже залишилося лише три днi до поїздки за кордон.
Молодята пiдвелися зi своїх стiльцiв, якi вiдтепер будуть їхнiми можливо впродовж багатьох наступних рокiв i спустилися на другий поверх своїми сходами, де на стiнi в еркерi висiли лише любительськi фотографiї Святослава i де в майбутньому висiтимуть їх мальованi портрети. Обоє молодят були настiльки близькими за духом i переконаннями, що Святослав був упевнений, - наряду з їхнiми родинними портретами i портретами Тараса Шевченка та Iвана Франка на стiнi лiворуч сходiв обов'язково висiтиме мальований портрет Степана Бандери. Стефанiя вже звернула увагу, що на металiчнiй щоглi бiля будинку Бакiв майорiв державний прапор України i червоно-чорний прапор українських нацiоналiстiв. Американська традицiя вивiшувати державнi прапори бiля свого житла почала впроваджуватися i в Українi.
На жартiвливi запитання знайомих чи є вiн буржуазним нацiоналiстом, жупелом якого в "есесесерi" лякали малих i старих дiтей, Святослав неодмiнно вiдповiдав, що вiн навiть не соцiалiстичний, а комунiстичний український нацiоналiст. Якщо громадянин Україна стверджує, що вiн не є українським нацiоналiстом, говорив хлопець, то це не означає, що вiн є так званим "iнтернацiоналiстом". Просто раз вiн не український нацiоналiст, то це значить, що вiн нацiоналiст росiйський, єврейський, польський, болгарський, угорський, кримськотатарський i таке iнше. Все iнше є просто брехнею "для дурних" i придуркуватою, так званою, "полiткоректнiстю". "Iнтернацiоналiзм" придумали лукавi люди для "законного" i "науковообгрунтованого" визискування однiєю нацiєю iншої чи iнших. Нацiоналiзм же є природною реакцiєю нацiї, яку визискують i обкрадають, на шовiнiстичнi дiї iншої нацiї проти себе. Будь-яка людина на рiвнi пiдсвiдомостi вважає себе кращою за iнших. Так само вона вважає кращою власну родину i свою нацiю. Все iнше брехня i чистої води обман i самообман.
Святослав почав демонстрацiю їхньої квартири з другого поверху. Вiн показав з'єднану з великою кiмнатою кухню, якi вiн називав на американський зразок студiєю, а також їхню спальню з великим, зробленим на замовлення дуже зручним лiжком. Ванна була вiдокремлена вiд туалету. Пообiцяв, що завтра вони заберуть речi Стефанiї з гуртожитку. Потiм вони пiднялися на третiй поверх, де знаходився кабiнет хлопця з висувною драбиною на горище, а також туалетом з душовою кабiнкою. Далi знаходилися двi спальнi. Всi кiмнати утримувалися в iдеальнiй чистотi i мали кондицiонери, а також супутниковi тарiлки. Дiдусь з бабусею на цi днi перебралися до родини сина. Святослав показував дружинi їхнє житло, а сам спрагло ковтав слину. Вiд дружини линули до нього такi чарiвнi флюїди, що молодий чоловiк ледве себе стримував, щоб не пiдхопити дружину на руки i не вiднести її до однiєї зi спалень. Однак вiн себе стримав i зробив це лише через годину, коли дружина вийшла з ванни i висушила своє розкiшне волосся.
Шлюбна нiч показала молодятам, що вони створенi один для одного. Стефанiя належала до того рiдкiсного типу жiнок, в яких стрункiсть i тендiтнiсть поєднується ж чисто жiночою пишнiстю стегон i грудей. Старiння таких жiнок вiдбувається доволi специфiчно. Вони не втрачають стрункостi i власних пишнот дуже довго. Старiє лише обличчя. Святослав був упевнений, що дружина хвилюватиме його все життя i його не тягнутиме "налiво".
Через три днi батько доставив молодят до Борисполя. Величезний термiнал аеропорту, збудований до чемпiонату Європи з футболу, прийняв Святослава i Стефанiю в свої модерновi обiйми. Часу до реєстрацiї залишалося ще немало i трiйця Бакiв засiла в кав'ярнi, розмовляючи i поглядаючи на злiтну смугу, звiдки стартували у небо лiтаки найрiзноманiтнiших компанiй свiту. Час за приємною розмовою минув дуже швидко i молодята, попрощавшись з батьком Святослава, пiшли на реєстрацiю.
Летiли до Шрi Ланки вони лiтаком арабської авiакомпанiї "Air Arabia". Одне з їх мiсць знаходилося бiля iлюмiнатора i його зайняла Стефанiя. Над сидiннями були прикрiпленi монiтори, де на супутниковiй картi свiту був зображений їх лiтак. Вiн постiйно перемiщався в просторi, показуючи молодятам, де вони пролiтають i наскiльки вiддалилися вiд Києва i наблизилися до Коломбо, столицi Шрi Ланки. Святослав доволi добре орiєнтувався по картi i постiйно показував дружинi рiзнi об'єкти, над яким вони пролiтали. Особливо чiтко було видно їм вiрменське озеро Севан з атомною електростанцiєю на його березi. Через чотири з половиною години лiтак приземлився в Об'єднаних Арабських Емiратах. Тут молодята пересiли на iнший лiтак цiєї ж авiакомпанiї. У Шарджi в лiтак сiло багато ланкiйцiв, якi летiли додому. Це були переважно заробiтчани, якi працювали на нафтових промислах, а також прислугою в багатих арабiв. Вже потiм у Шрi Ланцi подружжя довiдалося, що в минулому злиденна країна за останнi роки зробила величезний крок вперед i навiть обiгнала Україну за рiвнем життя власних громадян. Реальним, а не задекларованим брехливою статистикою.
Одразу по прильоту до Коломбо треба було купити вiзу. Минулого року знайомi Святослава купили її в цьому ж аеропорту за 30 доларiв. В цьому роцi вона вже коштувала 35 доларiв. Українськi туристи вишикувалися до декiлькох чиновникiв, якi видавали, тобто продавали вiзи. У сусiднiй черзi один чоловiк заплатив за декiлька вiз i в цей момент його покликала до себе дружина з дитиною на руках. Вiн вiдiйшов на хвилину, а коли повернувся, чиновник сказав, щоб вiн знову платив за вiзи. Почався скандал. Чоловiк виявився впертим i вiдмовився платити за вiзи ще раз. Пiд загрозою виклику свого боса чиновник поступився i проставив у паспортах вiзи, за якi вже було заплачено. Святослав зрозумiв з цього випадку, що чиновники тут корумпованi не менше, нiж в Українi.
Аеропорт знаходився мабуть кiлометрiв за двадцять з гаком вiд столицi в пiвнiчному напрямку. Готель "Гiбiскус Гоутел", де мали вони жити, знаходився приблизно на такiй же вiддалi вiд столицi, але пiвденнiше вiд неї. Ця приморська частина країни виявилася настiльки густо заселеною, що протягом десяткiв кiлометрiв тяглося суцiльне мiсто. Лише таблички вздовж дороги повiдомляли, що закiнчився один населений пункт i почався iнший. Молодята жадiбно ловили очима, слухом, нюхом новий i екзотичний для них свiт. Стефа читала вивiски англiйською i сингальською мовами. Здавалося, що в цьому районi країнi англомовних вивiсок було навiть бiльше, нiж написаних сингальською мовою.
Потiм за будинками почав проглядатися океан. Великi вали споквола накочувалися на обмiлину i гасячи свою енергiю линули до берега. Скрiзь вздовж узбережжя росли кокосовi пальми. Нарештi автобус перетнув залiзничну колiю, нiчим не огороджену i без переїзду i заглибився у вузький провулок. Вiн вiв до ворiт готелю. Останнiй виявився доволi невеликою двоповерховою будiвлею з вiдкритим басейном на внутрiшньому подвiр'ї. Святослав пiдхопив валiзи, вивантаженi з автобуса i попрямував до адмiнiстрацiї. Стефа пiшла за ним.
За прилавком їх зустрiв широкою посмiшкою невисокий шоколадний ланкiєць. За 800 рупiй хабара вiн видiлив молодятам доволi комфортабельний номер з видом на океан. Поселившись, молодята пiшли обiдати до ресторану. Нiчого такого надто вже екзотичного в меню не було, однак вистачало доволi гострих страв. Потiм пiшли на пляж. Пляж на Шрi Ланцi належить всiм. А ось територiя готелю, яка вiд нього була вiдгороджена парканом iз сiтки є щось на зразок священної корови в iндусiв. Мiсцевим жителям сюди заходити строго заборонено. За цим цiлодобово слiдкують полiцейськi. Продавцi рiзного краму, фруктiв, заклинателi змiй, дресирувальники мавп i iнша публiка навiть на крок боїться зайти на територiю готелю, махаючи своїми товарами з пляжу. Стефанiя майже одразу виявила практичну жилку свого характеру, вигiдно сторгувавши Святославу футболку з передом слона на грудях i задом на спинi. Все це доповнювалося надписом Sri Lanka. Собi ж вона придбала дуже гарне сарi зеленого кольору, яке так пасувало до її волошкових очей.
В цей же день Святослав дуже швидко зiйшовся з молодим ланкiйцем приблизно одного з ним вiку. Цей чоловiк мав унiверситетську освiту i був одночасно одружений на ланкiйцi, сербцi i гречанцi. Останнi двi жiнки почергово приїжджали до нього на батькiвщину. Освiчений, гарний, веселий Ремi став справжньою знахiдкою для молодят. Вiн добровiльно взявся їх опiкати, не забуваючи при цьому i про власну вигоду. Великий цiнитель жiночої краси вiн уже переконався, що гарнiших жiнок за українок у свiтi немає. Тому в нього з'явилася дещо нав'язлива iдея одружитися ще й з українкою. Але вiн хотiв взяти собi за дружину не одну з чисельних український туристок, а поїхати до України i вiдшукати там справжнє диво. Саме Стефанiя i послужила для нього пiдтвердженням його думки, що в Українi i вiн може знайти собi щось подiбне до неї. Великим розчаруванням для нього було те, що в Стефанiї не виявилося молодшої сестрички. Не проти вiн був i того, щоб в Українi дружина Святослава познайомила його зi своєю гарною однокурсницею або подругою.
Пiсля того, як молодята пообiцяли прийняти в себе в Українi молодого ланкiйцi вiн став кращим їх другом. Його родина тримала ресторан на узбережжi бiля самого готелю "Гiбiскус", а сам Ремi заманював до нього туристiв i возив останнiх по всьому острову на екскурсiї. Фiрма "Рено" купила путiвки на два тижнi i вже через тиждень Ремi заявив своїм українським друзям, що в мiстi Кандi в центральнiй гiрськiй частинi острова живе знаменитий у країнi чоловiк, який почувши, що до Шрi Ланки приїхала з України жiнка, яка досконало знає сингальську мову захотiв з нею зустрiтися. Ремi переконував українських туристiв, що вiдмовляти цьому чоловiковi в їх країнi не прийнято, так як вiн кажучи по європейському знаменитий маг i чарiвник. Його бояться всi в цiй країнi i не дай бог комусь йому не вгодити. Якщо ви не хочете для мене неприємностей, прошу з ним зустрiтися. Цей чоловiк дуже старий i нiхто не знає скiльки йому рокiв. Ще батьки Ремi пам'ятають його глибоким старцем. Вiн у Кандi має якесь вiдношення до храму Зуба Будди.
--
А чим вiн займається, - запитав Святослав, - де працює?
--
Нiде вiн не працює i нiколи не працював, - вiдповiв Ремi.
--
Так за що ж вiн тодi живе? - не вгавав українець.
--
Ви цього європейцi мабуть не здатнi второпати, - продовжив Ремi. - Вiн нiчого не має i головне йому нiчого не потрiбно. Вiн буддиський чернець, а вони не працюють i живуть за рахунок того, що хтось щось подасть з їжi. А одягом їм служить шматок тканини. Для мене цiкаво не це, а те, що вiн захотiв зустрiтися i поспiлкуватися з європейцями. Ранiше вiн такого бажання нiколи не виявляв. Тут i ранiше було багато українцiв. Приїздили з Європи, США, Бразилiї, Китаю та iнших країн i спецiалiсти з сингальської мови. Це велика загадка для мене, а для вас велика честь, хоча навряд чи ви це усвiдомлюєте.
--
То коли поїдемо до Кандi?
--
Пропоную завтра поснiдати в ресторанi готелю, а о 9-тiй ранку виїдемо моїм мiкроавтобусом. Завезу вас на чайну фабрику, а потiм вiдправимося до Вчителя. Вiдносьтеся до нього з належною повагою.
--
А як же iнакше? - здивувалася Стефа.
--
Ви взагалi щось про нашу країну i релiгiю знаєте?
--
Проїжджали дорогою. Скрiзь стоять статуї Будди. Хоча ближче до столицi бачили й християнськi церкви та мечетi.