Наступного вечора Оленка востаннє перед канiкулами пiшла до ресторану на роботу. З тих пiр, як Нiка звiльнилася, дiвчина нудилася i в перервi мiж дефiлюванням мiж столами з пiдносом в руках засиджувалася над книжками. Трохи незвично не чути бiльше лагiдного голосу подруги. Скучила Оленка i за теплими дружнiми розмовами на пiдвiконнi в коридорi. Здається, ресторан спорожнiв без Нiки. "Та що поробиш? Вона тепер замiжня жiнка. - думала про себе Оленка, згадуючи Костю - Їй можна тiльки позаздрити. Такого чоловiка у наш час нелегко знайти. Добрий, розумний, галантний... I головне, серце його повнiстю належить Нiцi." Коли Костя заявив, що не хоче, щоб його дружина продовжувала працювати, оскiльки вiн може забезпечити обох, жiнка була в шоцi. Робота в ресторанi для неї була всiм, незважаючи на порiвняно невелику зарплату. Але Костя був непохитний: "Я сказав, що не хочу, щоб ти працювала - i крапка." Робити нiчого... Говорити, благати - тим бiльше. Прийшлось звiльнятись.
I тепер, сидячи на тому ж пiдвiконнi з книгою в руках, Оленка поринула у спогади. "Пройшов вже майже рiк... Рiк з того моменту, коли таке звичне для мене життя зруйнувалося. Вiдтодi почалася нова сторiнка, новий етап... - дiвчина похитала головою - Справжнiсiнький переворот долi! Сказав би менi хто, що через рiк поруч зi мною буде iнший хлопець, до того ж син вiдомого вченого - не повiрила б!..."
- Оленко! Ось ти де! - перервала думки дiвчини Христя - Сидиш над книгами! А працювати хто буде? Вiдвiдувачiв назбиралася повна зала.
- Та годi, Христю! - обурилася Оленка, зiстрибуючи з пiдвiконня, i вже збиралася ступити крок, як помiтила в руцi у дiвчини сигарку, яку та недбало намагалася приховати - Так, так! Значить мене пiдганяєш, а сама надумала перекур влаштувати?
- Який перекур? - тремтячим голосом почала виправдовуватись Христя, заводячи руки за спину - Я iшла... Iшла за приправами для кухаря.
- Наскiльки менi вiдомо, комора знаходиться в iншiй сторонi. - Оленка здивовано вигнула брови i протягнула руку - Тобi потрiбно повернути налiво.
- Я знаю, де знаходиться комора! - зойкнула Христя i, задерши носа, почимчикувала налiво.
Оленка похитала головою i, приснувши вiд смiху, попрямувала до кухнi.
Того ж вечора, Ангел знову з"явився в ресторанi, щоб провести кохану до гуртожитку. Всi вже звикли до нього i, щойно вiн заходив, вже не намагалися "пiдколоти", а просто ввiчливо вiталися. Помiтивши в дверях знайому постать, Оленка кинула погляд на годинник. "Одинадцята година! Невже так швидко час пролетiв?"
- Привiт, кохана! - Ангел пiдiйшов до дiвчини i палко поцiлував - Готова? В мене для тебе сюрприз!
- А поки що секрет. - пiдморгнувши промовив Ангел - Йди переодягайся.
- Гаразд. Я швидко. - з цими словами вона поспiшила до кiмнати.
Закiнчивши переодягатись, дiвчина вийшла в коридор i попрямувала до кухнi, попрощатися з усiма.
- Колеги! Усiм пока! - вигукнула Оленка - Я пiслязавтра повертаюсь додому. Так що, до зустрiчi в кiнцi лiта!
- Везе ж комусь! - пробурмотiла про себе Христя.
- Прощавай, Оленко! - до дiвчини пiдiйшла Марiя, iще одна колега i мiцно обiйняла - Ми сумуватимемо без тебе!
- Аякже! - знову почулося бурмотiння Христi.
- Чим тобi не вгодила Оленка? - накинулася на дiвчину Марiя - Чому ти вiчно до неї чiпляєшся?
- Вона заздрить! - вигукнув хтось.
- Так, заздрить, що в когось щасливе особисте життя. Сама ж вона його не має! - пiдхопив кухар.
- Я? Заздрю? - вигукнула Христя, ставлячи руки в боки.
- Так, все. Досить! - Марiя повела Оленку за руку в сторону коридору.
- Бувайте! - крикнула на ходу дiвчина.
- Пока! До зустрiчi! - пролунало їй услiд хором.
- Дякую, Машо! - промовила Оленка - А то я не втрималась би i дала б тiй видрi ляпасу.
- Я так i думала. - кивнула Марiя - Тому й поспiшила тебе вiдвести. Не хотiлося наприкiнцi робочого дня бачити бiйку.
Коли вони пiдiйшли до входу, Марiя привiталася з Ангелом i звернулася до Оленки:
- Ми нiколи не були з тобою подругами. Але знай, що я завжди на твоїй сторонi. I... повертайся скорiше!
- Дякую! - Оленка обiйняла Марiю i пiдiйшла до Ангела - Побачимося в серпнi!
- Побачимося! - вiдгукнулась Марiя.
- Ну, i що за сюрприз? - не витримала Оленка, щойно вони з Ангелом вийшли на вулицю.
- Потерпи - i дiзнаєшся! - посмiхаючись промовив хлопець.
- Андрiю! - обурилася дiвчина - Негайно розповiдай!
- Не зараз.
- Куди ти мене ведеш? - вигукнула Оленка, коли Ангел звернув в сторону, протилежну гуртожитку.
- До автобусної зупинки. - просто вiдповiв вiн.
- Що ми там забули? - терпiння Оленки добiгало кiнця.
- Кохана, не задавай питань. Незабаром все дiзнаєшся. - на обличчi Ангела сяяла загадкова посмiшка.
- Ти мене колись виведеш зi своїми секретами! - Оленка мотнула головою i затихла.
Автобус зупинився на набережнiй. Перебуваючи у невiданнi, дiвчинi все ж було приємно. Як-не-як, а сюрпризи вона полюбляла. Проте не подобалося Оленцi, коли випробовували її терпiння. Як тiльки вона дiзнавалася про секрет, одразу намагалася всiма силами його вивiдати. А коли це не вдавалося, вона злилась. I ось тепер, виходячи iз автобуса пiд руку з Ангелом, Оленка просто кипiла вiд злостi.
- Кохана, не злись! - намагався заспокоїти її хлопець - Ще трiшки.
- Не балакай зi мною!
Ангел посмiхнувся, проте промовчав. Скоро, зовсiм скоро її гнiв змiниться на радiсть. Вiн у цьому не сумнiвався. Попереду розлилася швидкоплинна широка рiка, протилежний берег якої тонув у непроглядному серпанку. Майже посеред нестримної течiї загубився невеличкий острiвець площею всього кiлька квадратних метрiв. Здається, нiчого особливого в ньому не було. Проте, бажаючих побувати на цьому клаптику землi завжди вистачало. Найголовнiшою причиною, напевно, було те, що на островi знаходилася статуя Амура - мiфiчного покровителя всiх закоханих. Iз-за цього острiв так i назвали островом Амура. Вся площа землi була засаджена акацiями. Вiд чого на початку лiта над островом стояв надзвичайний аромат цвiту цього нiжного дерева. Пiзнiше тендiтнi квiточки бiлого та рожевого кольорiв м"якою ковдрою вкривали землю, внаслiдок чого здається, нiби ти знаходишся на небi i нога тоне в безкiнечних хмарах незрiвнянного цвiту.
На острiв можна було дiстатися лише на катерi або човнi. I тому саме останнього вибрав Ангел для переправи. Йдучи берегом до причалу, хлопець помiтив, що Оленка почала заспокоюватись по тому, що її рука, яку вiн пiдтримував, дещо розслабилась. Пiдвiвши дiвчину до човна, який вже чекав на них, Ангел впiймав її здивований погляд.
- Ми попливемо на човнi? А хто буде за веслами?
- Я. - спокiйно вiдповiв хлопець.
- Ти? Впевнений, що впораєшся?
- Абсолютно. Прошу. - Ангел подав руку, щоб допомогти Оленцi.
Коли дiвчина ступила в човен, той злегка заколихався. Оленка сiла на лавочку i нервово потерла долонi. Не те, щоб вона боялася. Нi. Скiльки раз в своєму рiдному мiстi вона каталася на човнi. Але щоразу з нею був батько або Сашко. Сашко... Як давно Оленка про нього не згадувала. А тепер перед очима пролiтали кадри з минулого. Як вони вперше прокатались на човнi, як Сашко дiзнався їй в коханнi, коли вони сидiли посеред рiки i милувалися заходом сонця. Дiвчина поглянула на Ангела. Зараз поруч з нею iнша людина. Iншi почуття... Оленка злегка посмiхнулася i почала спостерiгати, як хлопець справляється iз веслами. Спершу йому це не дуже вдавалося. Але через хвилину все стабiлiзувалось i човен, злегка похитуючись, попрямував до острова. За час переправи жоден з них не сказав нi слова, хоч закоханi не вiдривали один вiд одного палкi погляди. Ступивши на острiв, Оленка затремтiла (чи то вiд прохолоди, чи то вiд нервiв) i поспiшила натягнути на плечi шаль. Сонце зайшло зовсiм недавно i тепер на заходi жеврiли останнi барви, якi поступово гасли, поступаючись мiсцем таємничiй нiчнiй темрявi. З пiвночi почали збиратись хмари. Легкий теплий вiтерець налiтав поривами, розвiваючи Оленчине волосся. Вздовж алейки, яка тягнулася до самої статуї, стояли сонячнi лiхтарики, якi бляклим свiтлом розсiювали наступаючi сутiнки.
Закрiпивши, нарештi, човен, Ангел знову подав Оленцi руку i вони повiльно покрокували по алейцi. Довкола не було нi душi. Дивно, оскiльки в цей час доби в iншi днi острiв просто кишiв закоханими парами. Стояла повна тиша, яку час вiд часу порушував крик нiчного птаха. Оленцi стало трохи моторошно, але вона швидко взяла себе в руки: "Чого ти боїшся? Боягузка! Поруч з тобою Ангел! А вiн нiколи i нiкому не дасть тебе образити!"
Коли вони пiдiйшли ближче до Амура, дiвчина помiтила, що лавиця, яка стояла неподалiк, була обсипана пелюстками троянд, червоних i бiлих. Оленка зупинилася i, поглянувши на Ангела, посмiхнулася. Весь гнiв як рукою зняло. "Це для мене!" - подумки запевнилась вона. Хлопець тим часом, повiв її далi, до тiєї ж лавицi. Пiдiйшовши, Ангел посадив дiвчину, а сам кинувся в кущi i через мить з"явився з розкiшним букетом в руках. Оленка онiмiла вiд несподiванки... i радiсного трепету, який заполонив всю її душу. Хлопець опустився перед нею на одне колiно i промовив:
- Оленко, ми з тобою знайомi вже три роки. Проте, до того часу, коли ми почали з тобою зустрiчатися, я й не здогадувався, яка ти добра, сердечна i нiжна. А коли познайомився з тобою ближче, то спочатку не повiрив, що такi люди ще лишилися в цьому жорстокому свiтi. Але чим далi, тим бiльше мої сумнiви розсiювались поруч iз твоєю незрiвнянною красою i безмежною щирiстю. Тодi, коли на моїх очах тебе збив автомобiль, моє серце нiби обiрвалось. I весь мiсяць, доки ти лежала в комi, я не мав спокою. Адже я був винен в тому, що не захотiв з самого початку вислухати тебе. Гордий! I ось до чого ця гордiсть мене привела! Якби ми не посварились, ти б не вибiгла на дорогу i... Та гаразд. Годi про це. Щось я вiдволiкся. Саме тодi я зрозумiв, як боюсь тебе втратити. Ти моє кохання. Ти повiтря, яким я дихаю. Ти свiтло мого життя. Оленко... - хлопець дiстав обручку i взяв руку дiвчини в свою - Виходь за мене!
Оленцi здалося, що все довкола померкло. Бачила вона тiльки Ангела, який дивився на неї своїми свiтлими до безтями закоханими очима. I з кожним його словом душа дiвчини наповнялася такою безмежною радiстю, що, здавалося, нiби в неї виросли крила i у будь-яку мить вона може вiдiрватись вiд землi та полетiти прямо до зiрок. Думки Оленки плутались, переплiтались... Але все ж, вона змогла взяти себе в руки:
- Андрiю, ти й не уявляєш, як твої слова наповнюють мою душу щастям i я вiдчуваю себе на сьомому небi. Майже рiк тому я й подумати не могла, що замiсть Сашка поруч зi мною буде iнша людина. Я його боготворила. Вiрила кожному його слову. Але тепер, коли ти ввiйшов в моє життя, я зрозумiла, що то не було кохання. Швидше, звичка. Адже ми зустрiчалися з ним п"ять рокiв. Тiльки з тобою я повнiстю вiдчула магiчне значення цього прекрасного слова. З тобою я по-справжньому зрозумiла, що таке кохати i бути коханою. Тому я вiдповiдаю: так, я згодна вийти за тебе замiж! - з цими словами Ангел, смiючись, кинувся до неї, щоб обiйняти, але дiвчина жестом зупинила його i продовжила - Зачекай! Я хочу ще дещо сказати. Ми з тобою закiнчили тiльки третiй курс. Нам по двадцять рокiв. Не ображайся, але я хотiла б попросити тебе почекати з весiллям. - помiтивши посмутнiвший погляд хлопця, вона поспiшила його запевнити - Я дала згоду на те, щоб стати твоєю дружиною. I не змiню свого рiшення. Я тiльки прошу дати менi вiдстрочку, щоб закiнчити навчання i стати на ноги. Тiльки тодi я зможу повнiстю присвятити себе сiм"ї... i нашим майбутнiм дiткам. - з цими словами Оленка почервонiла як буряк.
- Кохана, - почав Ангел, обiймаючи дiвчину - я готовий на все заради тебе! Якщо ти просиш почекати - я почекаю. Я все розумiю.
- Любий, я так тебе кохаю! - вигукнула Оленка. Ангел надягнув їй на палець обручку i вони злились у палкому поцiлунку, виплескуючи в ньому всi свої почуття.
Здається, пройшла цiла вiчнiсть, доки закоханих не привiв до тями гучний гуркiт грому. Вiдiрвавшись один вiд одного, вони почали оглядатись довкола з нерозумiнням. Тут тiльки закоханi помiтили, що важкi хмари заволокли усе небо i на пiвночi заграв цiлий феєрверк блискавок. Раптом налетiв рiзкий i досить сильний порив вiтру, зашумiвши верхiвками дерев i зриваючи легку пилюку. Це нiби привело пару до тями. Оленка скочила на ноги i крикнула:
- Андрiю, ми не встигнемо дiстатися до гуртожитку. Що робити?
- По-моєму, ми не встигнемо дiстатися не тiльки до гуртожитку, а й до берега. Поглянь, як швидко бiжать хмари.
Подивившись на чорне небо, Оленка зрозумiла, що Ангел правий. Потрiбно шукати укриття. Страх, раптом, скував залiзними клешнями груди дiвчини i вона запанiкувала. Вони однi, зовсiм однi на островi, де крiм дерев i статуї Амура нiчого не було. А вiтер, тим часом, перейшов вiд поривiв у справжнiй ураган. Високi вiти дерев сильно хиталися пiд буйством стихiї. Птахи кричали i розлiталися хто куди. Блискавицi мерехтiли вже зовсiм поруч. Тут на землю впали першi краплi дощу.
Ангел раптом кинувся до статуї i прийнявся обходити колону, на якiй вона стояла, з усiх бокiв. Оленка в панiцi почала ходити туди-сюди, заламуючи руки i молячи Бога, щоб Вiн їх захистив.
- Оленко, мерщiй сюди! - почула вона вигук Ангела i кинулася до нього.
Пiдбiгши, вона побачила як хлопець щось вiдчинив i з подивом втупилась у невеликий отвiр у колонi.
- Що це? Дверi? - але помiтивши щасливе обличчя коханого, вигукнула - Так ти знав про це?... Що тут є отвiр?
- Так, - вiдповiв вiн - i не тiльки... Заходь швидше, поки зливи нема.
Ступивши у отвiр, дiвчина спочатку нiчого не бачила, крiм темряви. Але поступово, завдяки свiтлу, яке лилось ззовнi, вона почала помiчати контури деяких предметiв. Ангел, тим часом, чиркнув сiрниками i, помiтивши свiчку на маленькiй тумбочцi, запалив її. У сховищi стало набагато виднiше i Оленка побачила, що знаходиться у малесенькiй кiмнатцi, площею, приблизно два на два i висотою майже у людський зрiст. Так що вони з Ангелом ледве помiщалися разом. Бiльшу частину сховища займало канапе, прикрите якоюсь тканиною. Крiм нього стояла iще вищезгадана тумбочка. I все. Але i це для Оленки здалося даром небесним. Хвилину дiвчина роздивлялася довкола, а потiм звернулася до Ангела:
- Я в шоцi! Звiдки ти дiзнався про це сховище?
- Я згадав, як одного разу випадково пiдслухав розмову однiєї пари про те, що вони... еее... усамiтнювалися тут. Ось i вирiшив знайти отвiр. Дякувати Боговi, дверi виявилися незачиненi.
- Це просто чудо! Слава Богу! - Оленка здiйняла руки до неба.
Ангел акуратно зняв з канапе тканину i сiв.
- А тут доволi м"яко! Не хочеш приєднатись? - i вiн посмiхнувся своєю слiпучою посмiшкою, грайливо приманюючи до себе дiвчину.
Оленка соромливо присiла на край. Ззовнi вив вiтер, гуркотiв грiм та лив дощ, а всерединi було тихо, тепло i сухо. I вони з Ангелом... Однi. Дiвчина насторожено зиркнула на хлопця i помiтила, що вiн невiдривно i якось дивно дивиться на неї. Раптом вона згадала. Такий погляд був в Хижака тодi... восени... в парку... Але зараз... Погляд Ангела не викликав почуття страху. Навпаки, по її тiлу почало розливатися блаженне тепло. Тут хлопець нахилився i поцiлував дiвчину так нiжно i в той же час так наполегливо, що думки Оленки розлетiлися на всi чотири сторони. Залишилися тiльки вони з Ангелом... i їхнє кохання. Хлопець, тим часом, посмiливiшав. Вiн обiйняв кохану за талiю i притягнув її до себе, насолоджуючись солодким поцiлунком. А дiвчина, в свою чергу, обвила руками його за шию. Тут вона вiдчула, як долоня Ангела лягла на її груди i схаменулася. "Господи! Що я роблю? Потрiбно зупинитися, поки не пiзно!" Зiбравши усi сили, Оленка вiдiрвала свої вуста вiд губ коханого i промовила:
- Любий, зупинись! Не треба...
Ангел подивився на неї затуманеним поглядом i сказав:
- Кохана, ми зарученi, якщо ти пам"ятаєш. А для заручених це природно. Я так люблю твою душу i хочу полюбити твоє тiло.
- Нi. - вiдрiзала Оленка - Я так не можу. Заручини - це не весiлля. Це ще не остаточно... - голос її обiрвався - Пробач i зрозумiй.
Ангел вiдсторонився i глибоко вдихнув.
- Напевно ти права. Я не повинен був вести себе так... Розкуто. Пробач ти мене.
Прийшлось нашим "голубкам" провести нiч у сховищi. Буря не вщухала нi на секунду. Тiльки пiд ранок все стихло. Вже вкотре Оленка впевнилася, що разом з грозами в її життя приходять змiни. Вона згадала, як колись, ще в дитинствi, пiд час грози Сашко врятував її вiд падаючого дерева, в яке потрапила блискавка. Як вона опинилася там, пiд дощем, не пам"ятає. Але саме вчинок Сашка мiцно закарбувався у її пам"ятi. Потiм, коли вона була вже пiдлiтком, у дев"ятому класi вiн дiзнався їй у коханнi, коли вони стояли пiд зливою. Слова хлопця пiдтвердив грiм, який рiзко i досить гучно пролунав тодi над ними. Потiм була гроза в парку... Минулої осенi. Про цей випадок Оленка волiла не згадувати. Але попри це, вiн мiцно залiг у неї у пам"ятi. I тепер сьогоднiшня гроза... Вони з Ангелом зарученi! Хто б мiг подумати?!
Щойно вони дiсталися берега, перед ними постала жахлива картина. Багато дерев повалено, вивернуто з корiнням. Довкола валялися обривки якихось плакатiв, зразки будiвельних матерiалiв. Коротше, мiсто виглядало так, нiби зустрiлося вiч-на-вiч з торнадо. Оленка з Ангелом аж присвиснули, оглядаючи зруйнованi дахи будiвель i перевернутi телефоннi будки. На автобуснiй зупинцi вони дiзналися, що це вчорашнiй ураган так нещадно накинувся на мiсто i розтрощив все, що тiльки мiг. Як тiльки вони зайшли до гуртожитку, в Ангела задзвонив телефон.
- Алло! Здоров, Костя! - по ходу це був кузен Ангела - Ага. Ми з Оленкою все бачили. Просто неможливо в це повiрити!... Що?... Нiка? - хлопець кинув занепокоєний погляд на Оленку i помiтив, що вона пильно вслухається в кожне його слово - Нiчого собi! Як це сталося?
- Що? - тремтячим голосом запитала Оленка, але Ангел приклав палець до губ.
- Де вона зараз? Ми негайно туди вирушаємо. - сказав вiн i поклав трубку.
- Андрiю? Щось з Нiкою? Що? - стривожено запитала дiвчина.
Хлопець кинув на неї насторожений погляд i поспiшив обiйняти.
- Оленко, Нiка в лiкарнi.
- Що? - дiвчина вiдмовлялася вiрити в почуте.
- Вона отримала травму. Вчора... в парку.
- В якiй вона лiкарнi? Я негайно їду туди!
- У другiй. Зачекай! - Ангел поспiшив за Оленкою, яка кинулася до виходу - Я з тобою!
Влетiвши у палату, Оленка одразу помiтила Нiку i Костю, який сидiв поруч.
- Нiко! Подружко, з тобою все гаразд? - вона квапливо пiдiйшла до лiжка.
- Привiт, Оленко. - хрипло привiталася Нiка - Зi мною все в порядку. Тiльки ось, руку поранила i заробила перелом.
- Боже мiй! - Оленка мимоволi прикрила рот рукою.
- Андрiю, давай вийдемо. - запропонував Костя - Нехай дiвчата побалакають. - i вони тихо покинули палату.
- Як ти? - запитала Оленку Нiка - Що у вас вчора ввечерi вiдбулося з Ангелом? - помiтивши здивований погляд подруги, вона додала - Костя менi натякнув, що у вас щось намiчається. А що - не сказав. Заявив, що ти сама менi про все доложиш. I от тепер лежу я тут у невiданнi i вмираю вiд цiкавостi.
- Пропозицiю?! - Нiка аж пiдвелася на однiй руцi i весело посмiхнулася - Нiчого собi! А ти що?
- Ну що я... - Оленка ховала очi.
- Ану подивись на мене! - рiзко промовила Нiка - Що ти йому вiдповiла?
- Я погодилася... але з вiдстрочкою.
- Тобто? - нахмурилася подруга.
- Ми домовилися одружитися пiсля закiнчення унiверситету.
Секунду Нiка обдумувала почуте, а потiм радiсно посмiхнулася.
- Можливо, ви правi. - вона опустилася назад на лiжко - У всякому разi, це вашi справи. I я не хочу в них втручатися.
Нiка замовкла, але через мить знову промовила:
- Оленко, а в мене, до речi, теж є новина. - вона посмiхнулася iще бiльше - Чудова новина!
- Яка? - здивувалася дiвчина.
- Я вагiтна! - вигукнула подруга.
- Нiко! - Оленка кинулася у обiймати жiнку - Яке щастя! Я така рада за тебе... за вас!
- Я теж рада. - зiтхнула Нiка - Я так довго не могла вийти замiж, що пiд кiнець аж зневiрилася. Але тут доля знову подарувала менi Костю... Як кажуть, краще пiзно, нiж нiколи.
- Ти цiлком права! - пiдтвердила слова подруги Оленка.
Дiвчата знову поринули у дружню розмову. Радiсний смiх не стихав нi на мить. Як добре, коли все добре!