"Як швидко пройшло лiто! - думала Оленка, спостерiгаючи, як за вiкном автобуса невпинно проноситься настiльки вже знайомий їй пейзаж. - Всього два мiсяцi, але й за такий короткий строк може статися дещо, що може в коренi змiнити життя i саме вiдношення до нього. Я вже не наївна без пам"ятi закохана дiвчина. Менi двадцять рокiв. Непростий вiк для слабкої статi. Ти вже вiдчуваєш себе дорослою, впевнена, що знаєш все про пiдступнiсть життя, а серце продовжує вiрити у чудо. I в кiнцi, все закiнчується так, як i має закiнчитись. Тiльки тодi ти думаєш, як можна було не помiтити елементарних речей. Як можна було закривати очi i надiятись, що все, що ти дiзналася чи побачила є неправдою?"
Ось i приїхала. За два роки навчання Оленка встигла звикнути до нового мiста, нових людей, нових вражень. Сходиш з автобуса - i неначе додому повернулася. Все довкола здається таким рiдним i дорогим серцю. Серед натовпу промайнуло знайоме обличчя.
- Оксана?! - позвала Оленка подругу. - Що ти тут робиш? Ти ж мала приїхати тiльки завтра.
- О! Оленко! Нi, я приїхала сьогоднi зранку i вирiшила зустрiти тебе. Я так рада тебе бачити! - подруги обнялися i попрямували до виходу.
- I я рада, Оксано. Не очiкувала такого прийому. - посмiхнулася Оленка.
- Розказуй! - з нетерпiнням промовила подруга. - Що там сталося у вас з Сашком? Ти по телефону майже нiчого не пояснила. Невже ви розiйшлися остаточно?
- Так, але давай не тут, добре? Приїдемо у гуртожиток i я тобi все розповiм.
- Гаразд. - i дiвчата пiшли далi.
- Ну, я уважно слухаю. - почала Оксана, щойно дiвчата поприбирали у кiмнатi i порозкладали всi речi. - Розкажи менi все, тiльки по порядку. Будеш чай?
- Так, давай. - вiдповiла Оленка. - Навiть не знаю з чого почати. Досi не вiрю, що все це зi мною трапилось.
I дiвчата поглинулись у дружню вiдверту розмову.
- Бiдненька! - промовила Оксана, тiльки Оленка закiнчила свою розповiдь. - Не очiкувала я такого вiд Сашка. Судячи з твоїх попереднiх розповiдей, вiн добрий i вихований хлопчина. Навiть я захопилася ним, хоч нi разу його не бачила. А тепер вiн низько впав в моїх очах.
- Ех, Оксано. Якби ти тiльки знала, як менi було боляче спочатку. А потiм бiль вiдiйшла. Я вiдчула себе дорослiшою на кiлька рокiв i розумнiшою, вiдповiдно. - Оленка гiрко посмiхнулася. - Тепер я не зможу так довiряти людям, як ранiше.
- Я розумiю. Напевно, кожному потрiбно отримати вiд життя подiбний урок. У всiх рiзнi ситуацiї, але суть цього самого уроку одна i та ж.
- Так, ти права. - Оленка пiднялася. - Якщо ти не проти, я хотiла б трiшки вiдпочити. Втомилася з дороги.
- Гаразд. Я буду в своїй кiмнатi. Щось буде потрiбно - знаєш, де мене знайти. - з цими словами Оксана вийшла.
Пiсля вiдпочинку Оленка вирiшила сходити в магазин. Зiбравшись, дiвчина пiдiйшла до кiмнати Оксани. Тiльки хотiла постукати, як почула наступнi слова:
- Виолетта, говорю же тебе, она была очень расстроена. - схоже, Оксана розмовляла по телефону. - Нет, не плакала. Но это не значит, что ей не больно. Она кажется сильней, чем есть на самом деле. Но я её уже хорошо знаю. Это только внешне. Думаю, наш план сработал.
I Оленка почула жорстокий смiх. "Вiолетта? План? Про що говорить Оксана? Невже про мене?! Невже це та сама Вiолетта???...". Оленка з силою штовхнула дверi. Оксана на мить завмерла, побачивши подругу. Але потiм спокiйно промовила у трубку:
- Солнышко, я тебе перезвоню.
Оленка зайшла до кiмнати.
- Оксано? Що це було? - вона почала наступ. - З ким ти розмовляла?
- Пiдслуховувати недобре i ти це знаєш. - єхидно промовила Оксана. - Думаю, ти сама все зрозумiла.
- Вiолетта! Ти її знаєш? Звiдки?
- Ще б пак! Як менi не знати власну кузину.
- Кузину?! - Оленка вiдмовлялась в це повiрити. - А про який план ви говорили?
- План розриву ваших з Сашком стосункiв. - спокiйно промовила Оксана.
"Господи, що це таке? - думала Оленка. - За що мене караєш? Чим я провинилась".
- Оксано, вiд тебе я такого не очiкувала. Я тобi все розповiла, можна сказати вилила душу. А ти так жорстоко її розтоптала. Я думала, що ми з тобою найкращi подруги. Як ти могла?
З цими словами дiвчина вибiгла з кiмнати, залишивши Оксану з усмiшкою на вустах.
Оленка пiдiйшла до своєї кiмнати i зупинилася. На душi знову стало важко, але слiз не залишилось. Зовсiм... Тiльки одна тупа бiль i камiнь там, де ще зовсiм недавно билось серденько. 'Ще одна зрада. I знову близька людина, якiй я довiряла. Як я вiдразу не помiтила, що Оксана надто часто стала питати мене про Сашка? I остання розмова... Невже вона спецiально зустрiла мене, щоб детально розпитати про розрив моїх з Сашою стосункiв? Хотiла впевнитися, що її план спрацював?' Дiалог дiвчини з собою був перерваний появою хлопцiв iз сусiдньої кiмнати. Оленка одразу впiзнала Андрiя та його найкращого друга Вовку, з якими вчилася на одному курсi. Хоч хлопцi i дружили, але ззовнi вони були абсолютно протилежними один одному. Високий i свiтловолосий Андрiй здавався ангелом, що спустився з небес, таких же блакитних, як i його очi. Натомiсть Вовка викликав у Оленки почуття тривоги. У його майже чорних очах завжди таївся вогник, який придавав хлопцю схожостi з хижаком. Помiтивши дiвчину, Вовка єхидно промовив:
- Подивiться тiльки хто тут! Здоровенькi були, панi Олено!
'Який привiтний! - здивувалася Оленка. - Цiкаво, з чого б це?'
Задзвонив телефон.
- Алло! - поважно вiдповiв 'Хижак', заходячи назад до кiмнати.
- Привiт, Оленко! - до дiвчини пiдiйшов 'Ангел'. - Як справи? Давно приїхала? - Схоже, вiн намагався розсiяти напружену обстановку.
- Привiт, Андрiю. - чемно вiдповiла Оленка. - Все в порядку. Приїхала я сьогоднi. Дивно бачити тебе так рано. Навчання починається ж лише через три днi.
- Та виникла в мене одна проблема... - хлопець запнувся. - Давай не будемо про це? Ти що робиш тут? Могла вiдпочити вдома ще кiлька днiв.
- Менi вже потрiбно на роботу. Думаю, ти в курсi, що вечорами я пiдробляю офiцiанткою?
- Так-так. Я знаю про це. - поспiшно вiдповiв 'Ангел'.
- Ось тому приїхала. Та й скучила вже за мiстом. - Оленка посмiхнулася. - Гаразд. Менi треба йти. Зустрiнемось на парах.
- До зустрiчi! - попрощався Андрiй. - Був радий тебе побачити!
- Я теж. - кинула дiвчина через плече.
'Якi добрi є люди. - думала Оленка, йдучи по дорозi до магазину. - Андрiй не тiльки ззовнi, але й характером схожий на ангела. Повезло його дiвчинi. Вiн, напевно, нiколи не поступить так, як Сашко. Дай Бог йому здоров'я i особистого щастя. 'Ангел' на це заслуговує'.
Гуркiт грому привiв Оленку до тями. 'От невдача! - подумала дiвчина. - Не встигну ще дiйти до гуртожитку'.
Тут вiдчинилися дверi службового входу i до кухнi влетiла Веронiка (колега Оленки i її порадниця; старша за неї, а наскiльки - поки що секрет. - Прим. автора).
- Слухайте! Слухайте всi! Я щойно таке побачила!... - почала щебетати Нiка (як коротко всi її називали). - Уявляєте, виходжу я на хвилинку на вулицю - стоїть Ангел iз своєю обраницею. I що ви думаєте? Вперше в своєму життi я почула як Ангел кричить! Нiколи б не впiзнала його, якби не освiтлення! Всi ми знаємо Андрiя як доброго, врiвноваженого хлопця. А тут...
- Не тягни, Нiка! Що вiн говорив? Вiн кричав до Майї? - не витерпiла Христя (iще одна колега i невгамовна плiткарка).
- Так, до Майї! Якби ви тiльки чули, як вiн її називав! Я була в шоцi!...
Продовження Оленка не дослухала, оскiльки поспiшала вiднести останнє на сьогоднi замовлення. А може через те, що сварка Андрiя її зовсiм не хвилювала... 'Ха! Кому я брешу? Сама собi! Та й Нiка все одно потiм менi все розповiсть, якщо це не зробить Христя. Ох, бувають же дiвчата, якi жити не можуть без плiток'.
Через двадцять хвилин Оленка, попрощавшись з усiма i переодягнувшись, поспiшила додому. Дякувати Боговi, це недалеко. Потрiбно тiльки перейти парк. Дiвчина завернула на алейку i щiльнiше закуталася в накидку. Як-не-як, а йти пiзно ввечерi додому через неосвiтлений парк Оленка боялася завжди. А зараз, у таку негоду - тим бiльше. Кожної хвилини могла початися злива. Налетiв новий порив вiтру, намагаючись зiрвати з дiвчини накидку. 'Боженько, допоможи менi! Всього кiлька метрiв - i я буду вдома'. Раптом, Оленка почула чиїсь кроки. Серце на секунду завмерло, а потiм почало битися вдвiчi швидше. Обернулася. Нiкого. 'Дай Бог, щоб почулося'. Стримуючи страх, дiвчина пiшла швидше.
- Куди так поспiшаємо, а, ясноока? - почулося iронiчне звертання.
Оленка обернулася. Перед нею стояв Хижак. Окинувши поглядом алейку, дiвчина побачила, що вони однi, i занервувалася. Хижак ступив ближче. Оленка вiдiйшла на кiлька крокiв назад i наткнулася на старий дуб. А може й не дуб?... У всякому разi часу на розбирання не було.
- Що тобi треба? - дiвчина намагалася здаватися спокiйною, але виходило погано.
- Я тiльки запитав куди прямуєш. - вiдповiв хлопець, оскалюючи зуби i пiдходячи ближче.
- Наче не знаєш. - посмiливiшала Оленка. 'Цiкаво, якщо я закричу, мене хоч хтось почує?'
Хижак, тим часом, пiдiйшов впритул до дiвчини i вона вiдчула запах спиртного. 'Так вiн п'яний! Господи, що робити?'
- Яка ти, все-таки, недоторка, ясноока. - продовжував хлопець, обiймаючи дiвчину за талiю. - А така гарненька.
Його хтивий погляд вернув Оленцi почуття страху за свою честь.
- Вiдпусти мене, Вова. Чуєш? Вiдпусти!
- Спочатку поцiлуй мене, в нагороду за твою свободу.
- Ти з дуба впав? Не стану я тебе цiлувати! - дiвчина намагалася вирватись.
- Один поцiлунок. - наполягав Хижак. - Тiльки один.
- Та вiдпусти ти мене. По-хорошому прошу.
- По-хорошому? - їдко запитав хлопець, притягуючи її ще ближче. - Надумала шантажувати мене? Нiчого не вийде! С***!
- Оленко, ти в порядку? - напружений голос Андрiя i першi краплi дощу привели дiвчину до тями. - Скажи щось, не мовчи!
- Все... в порядку. - видавила з себе. - Дякую!
Бiльше Оленка нiчого не могла промовити. Просто не могла. В головi проносились кадри з останнiх хвилин її життя. Парк. Темна алея. Хижак. Його грубi приставання. Крик, який розiрвав тишу, нiби пострiл. Раптова поява Ангела. Їхня сварка з Хижаком. Потiм бiйка... Оленка закрила очi i обхватила голову руками. 'Не хочу про це згадувати. Не хочу!'
Тихий звук привернув увагу дiвчини. Андрiй намагався розкрити парасольку.
- Ось Оленко, тримай. А то вся змокнеш.
- Андрiю... - майже шепотом промовила дiвчина, беручи тремтячими руками протягнуту парасольку - Дякую тобi... За все...
- Ну що ти, Оленко! - виправдовувався Ангел - На моєму мiсцi так вчинив би кожен. Якби ти тiльки знала, як я злякався твого крику. Дякувати Боговi, я пiдоспiв вчасно.
- Менi дуже шкода... що ви з Вовкою посварились... через мене.
- Не згадуй бiльше про нього! - розлютився Андрiй - Сам не знаю, як я досi з ним дружив. Мабуть, просто не хотiв залишатися один. Iще Майя...
- Андрiю, - соромливо почала Оленка - менi розказали, що ви з Майєю посварилися теж. Не хочеш подiлитися? Знаю, що корисно виговоритися в таких ситуацiях. 'Чорт! Чорт! Чорт! Хто тiльки мене тягнув за язик! Хто вiн менi? Брат? Коханий? З якого дива вiн має передi мною сповiдатись? Жаль його. Втратити i дiвчину, i друга в один вечiр. Правильно зробить, якщо вiдкаже. Я зрозумiю'
- Гаразд. - вiдповiв Ангел пiсля паузи - Менi справдi треба виговоритись. Тiльки за однiєї умови. - вiн сумно посмiхнувся - Якщо ми цiєї ж митi встанемо i попрямуємо додому. Я, звичайно, не синоптик, але щось менi пiдказує, що ураган йде прямо на нас. Потрiбно поспiшати, щоб не змокнути.
- Так, ти правий. Ходiмо.
'Яке, все-таки, несправедливе життя! - думала Оленка по дорозi до гуртожитку пiсля розповiдi Андрiя - Чому добрим i чуйним людям завжди трапляються нiкудишнi друзi або коханi, якi просто використовують їх, манiпулюють їхнiми почуттями? Невже на свiтi нiколи не буде справедливостi?'
- Ну ось ми й прийшли. - промовив Ангел, пiдводячи Оленку до її кiмнати - Я дуже вдячний тобi за те, що вислухала. Менi це було необхiдно.
- Ну що ти, Андрiю. - ввiчливо вiдповiла дiвчина - Я ж казала, що все розумiю. Не хвилюйся, про нашу розмову нiхто не дiзнається.
- Та я вiрю тобi, Оленко, вiрю. - Ангел пильно вдивлявся в Оленку - Ти сказала, що розумiєш те, що я вiдчуваю. Це тiльки прояв ввiчливостi чи ти справдi... знаєш?
- Знаю, Андрiю, знаю. - пiсля короткої паузи вiдповiла дiвчина - Тiльки я не хочу про це говорити.
- Окей. Якось iншим разом. - промовив Ангел - Але ти обов'язково менi все розкажеш.
- Домовились. - сказала Оленка, вiдчиняючи дверi кiмнати - А тепер, надобранiч. Дякую iще раз. Якби не ти...
- Дякую тобi, Оленко, за те, що вислухала. Не часто зараз зустрiнеш людину, подiбну до тебе.
- Та ну тебе... - соромливо посмiхнулася дiвчина i зачинила за собою дверi.