Притулився до вiкна - темно-темно, ще й мете. Й начебто зрозумiло чого на вулицi темно то так - нiч, та ще й зимова. Однак з iншого боку мiсяць повний, снiг по колiна, було б тодi ночi бути свiтлою, але щось не так i все одно темно. До того ж, ще вчора я отак само дивився туди, де на самому краю яруги причаiлася вишенька , а там далi за деревцем , я доволi добре бачив в пiтьмi протилежний бiк провалля. Де височiли дерева, що iх так жорстоко обскубало морозом та хуртовиною. Але сьогоднi я не бачив нiчого далi тiеi вишеньки, було так неначе все, що зараз вiднiлося за вiкном, хтось намалював на холстi, а простiр, де роiлася клубами пiтьма - був просто недописаним й був вiн чорним, замiсть того, щоб бути йому бiлим, як невкрите фарбою полотно.
Завiконний свiт з початком снiгiв й справдi став нiби негативом свiту лiтнього, спекотного й барвистого днем та прохолодного й чорно - бiлого вночi. М"яка палiтра лiтньоi ночi , компенсувалась лагiдним вiтерцем, що прилiтав вiд Днiпра сюди, к Кирилiвським висотам. Але тепер, коли прийшла зима, свiт залишався постiйним негативним вiдбитком лiтньоi ночi. Чорна лiтня нiчна земля стала бiлим снiгом, вдень зимове небо було якимось блiдим й сiрим, на противагу iссiня-чорному лiтньому нiчному небу.
Минулого лiта единi нiчнi фарби, що я знаходив , були тi, що й зараз приглушеним сяйвом розтiкались по стiнах, склепiнню й стовпах в мене за спиною. Тих барв менi було досить, бо до лiта сього року, доки я жив в столiтньому жовтому корпусi, нiчних барв я був позбавлений вповнi. Кiмнату, де я спав - вночi запирали й в мене не було можливостей iнших, анiж чекати того моменту, коли мiсячна смужка добереться до мого обличчя й я знов опинявся серед буйства аканту та невловимого об"ему дивних морських раковин, моiх снiв. Коли я просинався була вже барвиста, залита таким шаленим влiтку сонцем спека. Так i жив : вночi прохолода, що ii мiсяць добував з чорних похмурих хвиль Дiду; вдень спека, що лилася з усiх щiлин, що заставляла сяяти навiть високi старi , з обдертою мiсцями зеленою фарбою дверi . Вночi я чекав денних фарб, вдень я томився за Днiпровою прохолодою. Це протирiччя породила мою мрiю - барвисту прохолоду.
Звичайно я не одразу зрозумiв це свiдомо, потрохи - потрохи, я вiдчував що моя мрiя мае цiлком реальне вiдображення в свiтi, що вiрував за вiкном мiсця мого перебування. Ця впевненiсть росла час вiд часу , поступово я розумiв, що впевненiсть ця не народилась десь в тих виноградних сплетiннях моеi фантазii, що це звiсточка моеi розтерзаноi тижнями пам"ятi: "Ти вже торкався поглядом ii, вона вже була поряд iз тобою, й навiть зараз вона неподалiк вiд тебе!". Цi спогади якихось вражень, дуже емоцiйних, але не збережених на образному рiвнi, робили мене щасливим й я раз у раз все з бiльшою мужнiстю гнав вiд себе вiдчай безбарвноi ночi й муку спекотного дня. Так в моему життi утворився глузд. Кожен день, став днем наближення до мрii, став днем боротьби за неi й перемоги, маленькоi перемоги.
Через деякий час я побачив сон, перший з тих, що я пам"ятаю. Тепер я навiть не знаю, що робив вночi до появи снiв. Але за першим був другий, й вiдтодi кожноi ночi я жив по-iншому.
Що я побачив ? Важко описати бо вiд того першого сну пройшло вже багато тижнiв, а це для моеi пам"ятi завжди було забагато. Пам`ятаю лише те, що кожноi ночi вiн повторювався - нi - скорiше продовжувався.
Це була подорож - подорож, наприкiнцi якоi мене чекало те, що тепер дивлячись в вузеньке вiконце, я маю в себе за спиною - прохолоднi фарби. Отож на бiлому тлi , наче наполовину вдавленi в бiлоснiжний крем, буяли нетрi рiзноманiтних рослин: аканту й винограду, пальмових гiлок й невiдоме менi ближче листя, навкруги були розкиданi зiрки, дубове гiлля оплiтало капiтелi коринфських напiвколон. Я блукав цим садом, моя надiя вела мене. Нарештi я пригадав звiдки цей ,блискучий свiт прийшов до мого заточення.
Був лiтнiй день, спека й барви. До мене в кiмнату тодi прийшли. Прийшли тi, хто й ранiше приходив iнодi, але на сей раз вони прийшли не до мене, вони прийшли за мною. В той день в них було якесь свято й вони, мабуть хотiли роздiлити його зi мною. Вони одягли мене й витягнули на вулицю. Менi було важко чинити спротив, тому що сонце на той час дiйшло вже до середини лiжка, день давно вже зломив мою надiю на спокiй. Iм прийшлось узяти мене пiд руки й вести, але вони робили це обережно, нiби вiдчували мiй бiль. Ми вийшли на двiр з мого жовтого корпусу, все подвiр`я було залите свiтловим сиропом. Навкруги, як вiрнi союзники, тулились дерева, кидаючи тiнь на мене. Моi супутники зрозумiли мене й ми просувались виключно через цi, накресленi деревами на розпеченiй землi територii прохолоди. Я не розумiв куди ми прямуемо доти, доки я не побачив перед нами велику будiвлю слiпучого бiлого кольору, дуже дивноi, не зрозумiлоi для мене конструкцii. Прямокутну будiвлю увiнчували п`ять веж, накритих зеленими шоломами з золотими сяючими хрестами на горi. На стiнах споруди рос той сад, що пiзнiше став осередком мого нiчного життя . Дерев`янi дверi, окованi чорним залiзом, були розкритi настiж, вiдкриваючи засiдку, де сховалась вигнана з двору пiтьма. В серединi спiвали. Ми увiйшли. Примiщення було з низькою склепiнчастою стелею, але трохи далi за аркою вгадувався простiр, що панував в межах усього об`ему споруди, розтикаючись навiть по вежах, що не мали дна. Я було збирався увiйти й стати в серединi примiщення, але тi, що мене супроводжували дали менi зрозумiти, що менi не можна далi. Залишившись на мiсцi, я почав роздивлятись навкруги.
Вiд стiн, що мали стояти тут вже не одну сотню тижнiв, вiяло надзвичайно приемною прохолодою, куди не потрапляв мiй погляд, всюди вiн знаходив зображення невiдомих менi потатей. Кольори вражали, вони були зовсiм не яркими , але приглушеними й напрочуд врiвноваженими. Мiсцями в гармонiю затертих в штукатурку барв, вривались долини розписанi маслом, iнодi вони повторювали сюжет перших, iнодi привносили щось зовсiм свое . Але й перши й другi образи мали одну спiльну рису - вони передавали прохолоду стiн, з якими iм судилось поеднатись назавжди. Так я стояв i дивився на зображення, що жили на стiнах, а з пiд веж, лилася на мене луна вiд пiсень тих, хто стояв передi мною. Далi я не можу навiть сказати, як я знов опинився вiч -на- вiч iз денною спекою й нiчною безпораднiстю перед страшним безбарвним промiнем мiсяця.
Яка невимовна туга пронизала мене в ту нiч, коли я натрапив в соiй пам`ятi на те, чого так довго шукав, бо моя мрiя, будучи тут, за декiлька крокiв вiд мене, залишаеться недосяжною, бо менi нiколи не вийти зi свого жовтого примiщення - так думав я тодi, плачучи по ночах.
Але сталося чудо, бо одного ранку повiтря навколо гори, де стояв мiй свiт, загуло. Вiд рiки й вiд лiсiв, що тягнулись навкруги, поповз розкотистий грiм, а по ночах я почав бачити новi барви, в незмiнному, як здавалось ранiше, свiтлi мiсяця - це були барви вогню. Непостiйнi : то насиченi, як кров, то блiдi й рожевi, як пелюсточки троянди, але не на мить не зникаючи , заполонили вони свiтло того страшного мiсяця. В той же час люди, що ще залишались навкруги, потроху стали зникати. Пiзнiше я почув нове слово - вiйна.
Вiйна зламала звичний хiд життя, це монотонне чередування спекотних барв дня з блiдою прохолодою ночi. Величезна курява вiд пожарiв закрила наше небо, а нiч освiтив вогонь. Й тодi багато хто не витримав й пiшов, кидаючи iнших напризволяще. Але були й такi, хто волiв мене iз собою. Менi ж iти не було куди, мое життя, моя едина надiя на щастя була тут, поруч.
Потiм все неначе змело вiтром, нiкого не стало, окрiм тих, хто вже нiкуди не спiшив, а лише дивився вiдкритими очима в стелю, нерухомо лежачи на лiжках чи на долiвцi. В той день, я потрапив до неi, я набрався смiливостi настiльки, що сам змiг перебратися через цей страшний , наче нескiнчений двiр.
Дверi не були зачиненi й я прокрався в щiлочку, яку менi вдалося зробити мiж залiзом дверi та давньою цеглою косяка. Як i вперше, темнота нартексу заслiпила мене на кiлька хвилин, а потiм поступово, з поверненням зору, я став вiдчувати те, що мене обступало з усiх бокiв. В центральному об"емi примiщення, сонце, що проникало крiзь вузькi високi вiкна центральноi бездонноi башти, робило дивнi визерунки. На полу були розкиданi усiлякi речi : блискучi золотi пiдставки валялися переверненi людьми, що певно торопились звiдси пiти, розбитий посуд, купи зламаних свiчок, пасма розiрваноi матерii. Коли я побачив цю картину, менi раптом стало невимовно самотньо, я майже вперше в життi вiдчув тугу за людьми, якi так трагiчно покинули це мiсце, мiсце, яке вони без сумнiву покидати не хотiли. Мабуть що iх примусила до того ота незрозумiла для мене вiйна. Так думав i вiдчував я спочатку, поки зiр не повернувся до мене вповнi. Тодi нескiнченi образи стiн, стелi, склепiнь, арок та дивноi мармуровоi ,прикрашеноi золотом стiни, що роздiляла ценртальний об`ем споруди на двi частини, стали навкруги мене. Жiнка, яка тримала на руках жваву дитинку, дивилась на мене своiм пронизливим поглядом, нiби запитуючи мене про майбутне малюка. Грiзнi рицарi в бойових обладунках, з мечами та списами, з погордою дивились на мене зi своiх стовпiв. На стiнi ангели, схилились над людиною, що помирала на лiжку, iх крила неначе обвислi вiд невимовного горя, спускались майже до самого полу. Царi та старцi, жiнки, що оплакували мертвих, й вiсники радiсноi новини з широко розчахнутими крилами й срiбними трубами. Всi вони були тут зiбранi, розповiдаючи якусь одну, нескiнчену й невiдому менi iсторiю. Але головне було те, що з часом, кольори , якими були нанесенi на стiни цi персонажi, змiнювали своi вiдтiнки. Впродовж дня, по мiрi руху сонця, на перед виступали однi подii та образи, а потiм, з плином часу, iх замiщували iншi. Так в цьому примiщеннi вже сотнi тисяч дiб, повторювалась ця таемнича та заворожлива iсторiя. От ангел з пiднятими крилами та схрещеними пальцями доносить якусь радiсну вiсть тiй самiй жiнцi, що трохи пiзнiше вже тримае дивне немовля на руках, питаючи одним поглядом своiм про судьбу свого дитяти. От чоловiк в`iзжае в мiсто верхи на якiйсь тваринцi, й не дивлячись на те, що стiна дуже постраждала з часом й довжелезнi шрами перетнули ii на кiлька частин, видно, що його з радiстю вiтають люди, що певне живуть в тому загадковому для мене мiстi. Але пiзнiше найстрашнiша з усiх присутнiх сцен - його вбивають, й вбивають дуже, дуже жорстоко. Едине, що перешкоджае тодi вiдчути достеменно той бiль його й муку, це фарби, що не дивлячись на накреслене ними, все ж своiми м`якими та врiвноваженими вiдтiнками, дають зрозумiти, що все це тiльки частина загального задуму, тiльки черговий акт розiграний чиеюсь волею й що кiнець буде добрим.
Були тут й такi мiсця, котрi завжди залишались у сутiнках й нiколи не виходили пiд свiт сонця. Цi, немов би вiчно спостерiгали за цiею трагедiею, не вмiшуючись в ii хiд, бо й самi опинились тут дякуючи лише тому, що вiдбувалось там, в нефi. Були це в основному старi, що носили простий одяг та бороди, деякi з них були вже накресленi не тими матовими наче приглушеними фарбами, а були значно свiжiша, що дало менi привiд вирiшити, що вони з`являлись тут пiзнiше , наче приеднуючись поступово до дiйства, але все ж залишаючись трiшки в сторонi.
Я вивчав мое нове житло поступово, куди менi тепер спiшити було ? Запаливши в рiзних мiсцях свiчки, я мiг регулювати хiд подiй , та дослiджувати все новi й новi горизонти в цьому безкiнечному просторi мого нового житла.
I от тепер, коли пройшло вже багато, багато днiв з часу здiйснення моеi мрii, я дивився в вiкно, та бачив темряву, що наче стирала свiт навколо, йшла та темрява наче з пiд землi. I тодi я зрозумiв, що то вiд вогню, але дим не звичайний був, вiн був важкий , наче масло. Тому я й не зрозумiв спершу, що вiдбувалось. "А як вiн добереться сюди, та й затре мою любу домiвку ?" -я подумав про це з жахом, й мене навiть на мить охопило вiдчуття безнадiйностi й марностi такого кiнця. Треба було вийти туди на вулицю, подивитись чи може ще щось можна зробити. Але виходити було не просто, там було темно та дуже, дуже холодно, але я вже жив тiею, однiею думкою, що йти потрiбно й я пiшов.
Повiльно, залишаючи глибокi слiди в снiгу, який вже нiхто не прибирав на дворi, я просувався вперед до краю провалля. Тепер менi було вже добре видно, що цей клятий, зтераючий свiт дим йшов саме з глибини яруги, що ii тi, що колись оточували мене в тому жовтому будинку, звали чомусь Баб` я , чи якось так ще. Але до краю було не просто дiстатися, бо по краях росли невеликi кущi , та засохлi з лiта колючi трупики трав. Проте зупинитись менi вже можливостi не було нiякоi, тому я обдираючи своi голi ноги й розриваючи в шамати тi останнi лахмiття одягу, який в мене ще лишався, продерся до краю яруги.
Далеко знизу, на днi, в оточеннi закоптiлих вже дерев, палало велике, нагле багаття, саме з нього народжувався цей товстий та жирний клубатий дим. Вiн був настiльки нестримний, що навiть вiтер, що з вечора намагався був скинути цього проклятого й не званого ворога туди з гiр, до Славути , вдарившись об його стовбуровидне тiло, впав на землю, та розтiкся по землi слабкими струмками повiтря колишучи тепер, принижений в своiй поразцi, тiльки сухi старi травички, ще не остаточно заметенi снiгом. Дерева, що вже наче пофарбованi були вiд того диму, наче побачивши щось страшне, невимовно жахливе, нервово тремтiли стовбурами, в той час як iх розлогi, з облетiлим листям, крони, мертвенно завмерли, боячись навiть ворухнутись. Така картина збила мене з нiг, що ж я зможу тепер зробити тут, коли такi велетнi, як цi сторiчнi дуби, замовкли, наче малi ягня ? Я впав на снiг й наче вже напiвнепритомний поповз на животi туди, поближче, поближче до вогню. Коли я кiнцево роздерши собi живiт все ж пiдiбрався до нього ближче, я побачив людей, iх було багато, та були вони рiзнi . Першi були усi у схожому одязi, з рiзними блискучими нашивками на одязi та зi зброею, другi були одягненi значно гiрше, видно було, що >вони потомленi та наче вже напiвмертвi, третi були зовсiм без одягу, вони були й справдi мертвi. Саме iх цi обiдранi напiвмертвi скелети кидали в те прокляте багаття, кидали пiд загрозливi покрики отих страшних, зi зброєю. Було тепер зрозумiло, що вiдбувалось. Цi диваки палили людей!
Раптом один з них обернувся й побачив мене, вiн закричав, але я не зрозумiв що, хоча кожен звук цiеi фрази, наче печатка, вiдбився в моiй головi :
Hans, Hans, sehen, ein Schwein läuft weg! Eintragfaden, verläßt das Geschöpf !
Потiм десь лiворуч загримiло, й наче блискавка заметушила снiг навколо моiх нiг, я обернувся, а той страшний , що кричав невiдомi менi слова вже бiг до мене, я зрозумiв, що вiн ненавидить мене, ненавидить можливо лише за те, що я намагався хоча б чимось завадити iх диму зтерти мою домiвку на горi. Страшно так стало тодi, безвихiдь моеi подальшоi долi, скувала руки, затрясла ноги, а в серединi щось наче вибухало, роздираючи груди. Тепер мабуть i мене кинуть туди в вогонь, а потiм я теж ляжу на тi бiдолашнi дерева чорним маслом того страшного диму. Якiсь нерiвнi звуки почали огортати мене, однi були рiзкi мов той блискучий кусок скла, яким я розрiзав собi руку колись багато-багато тижнiв назад, вони дратували мене й доводили мiй стан до непритомного, але тут же я чув iншi, неначе благаючи, про щось. Й тут я зрозумiв :
Бiжи, бiжи ! Бiжи брате !
Це кричали тi обiдранi й напiвмертвi, вони благали мене бiгти. Знов по обличчю вдарили крупинки снiгу, знов вiн плавно маленькими пушинками розлiтався за вiтром. Я кинувся в кущi, я просто штовхнув обличчя в iх жорстокi пазурi й вони з радiстю розiдрали його, неначе очiкували тiльки нагоди. Грiм прогримiв втрете , потiм ще раз, аж раптом я вiдчув, як вогонь полихнув по
нозi, а потiм наче струм пройшов через усе тiло, вирвався з мого рота криком й полетiв у чорне небо, туди, де с краiв хмаринок, прикрашених саме такими рослинами, як на моiй бiленькiй домiвцi, тихо падали снiжинки . Я бiльше не йшов, я повз, зариваючись все глибше в чащу. Громи гримiли тепер все далi й далi, а часом чулося знов оте неясне бормотiння :
Throw Gofri, dennoch stirbt !
Вражена громом нога вже не болiла, я вiдчував тiльки тепло й вологу, але вже не дивився на неi. Я все повз та повз до тих рiдних дверей, прикрашених мiдяними квiтами, до тих старцiв, та воiнiв, до тоi жiнки з дитиною, окрiм них мене вже нiхто в свiтi не змiг би врятувати мене. Й я доповз до дверей.
Тепер я розкинувши руки лежав на спинi пiд бездонною баштою, я лежав так вже довго, бо не мав чомусь сил пiдвестись, та й не хотiв того бiльше. Вiд моеi ноги й до самоi стiни протекла рiка, вона була дуже густа й червона. Я довго дивився, як вона досягла спочатку кiнчика квадрату, що був викладений на полу, потiм рiчка торкнулась дивноi лiнii узору, що вiдображав гiлку якоiсь рослини й тодi берегами тiеi рiчки став поступово весь стовбур дивного аканту. Потiм рiчцi стало замало й цього, тодi вона неначе хвиля нахлинула на стiну, майже торкаючись стiп старця з бiленькою шапочкою на головi. Пiсля цього я спостерiгав, як першi промiнчики сонця, починають заглядати в вiкна башти, я дивився , як на найбiльший стiнi, просинаеться жiнка з дитиною, як чоловiк розповiдае рибалкам про щось дуже цiкаве, про щось таке, чого й менi тiльки зараз не вистачае, й тодi мене душив жаль до себе, до своеi неналежностi тому свiту, що неподiльно царював на стiнах. Але час спливае, промiння доходить до наступноi подii, й я заспокоююсь. Я встиг подивитись цiлий оберт, поки не вiдчув, що то був останнiй раз, коли я бачу iх такими, тепер все змiниться, менi навiть не потрiбно вставати, тепер я зрозумiю Таемницю того, що був зображений в склепiннi башти. Таемницю, заради котроi була збудована моя мрiя, заради котроi я сюди так довго йшов крiзь нiчнi перешкоди та денну спеку. Зрозумiвши це, я заплющив очi...
ще не остаточно заметенi снiгом. Дерева, що вже наче пофарбованi були вiд того