Я вiдриваю крихiтку себе i дарую її тобi, але ти викидаєш її у смiття......разом iз зiпсованим шматом м"яса, з прогнiвшими моїми почуттями, я потрапляю на смiттєзвалище, де такi ж заблукавшi душi влечуть жалюгiдне iснування у пошуку свого нiкчемного життя, своїх мрiй...Це - мiсто сiрих янголiв, з пожовклими крилами - листям.З величезною кiлькiстю порожнiх силуетiв темних лицарiв кохання.I серед цього є я i тут я маю сказати що є ти, але тебе нема i нiколи не було.Тих хто користується чужим коханням, хто топче цi свiтлi почуття - не пускають у мiсто сiрих янголiв, бо...тут порожньо i холодно.Це мiсце не призначене для iснування живих iстот.Тiлькi такi зпаклюженi, зламанi душi можуть тут бути...
Кiлька мiсяцiв тому
(Викинь усi свої жахи, усi свої сумлiння, вiддайся своїм почуттям. Впусти в себе кохання, дай йому життя. Не бiйся.) О, цi думки! Звiдки вони у моєму мiзку?Невже я закохалася? Нехай i так.Треба ж якось рiзноманiтити своє життя. Хочу розтанути, як перший снiг, хочу поринути у крижану палючу воду - кохання...
Я гадаю час розповiсти трохи про себе. Мене звуть Лiана(таке собi рослинне iм"я). Лiани самолюбивi i скритнi, з декiлька нестiйкою нервовою системою. Музично обдарованi, добре малюють. Вони сексуальнi i жiночнi. Здатнi нишком мстити своїм суперницям. Незлобливi, але завидющi. Втiм цим недолiком характеру завжди мучаться. Влюбливi, вiддають перевагу чоловiчiй компанiї навiть короткочаснiй зустрiчi з близькою подругою. Довго не виходять замiж. Деякi мають позашлюбного дитя вiд улюбленої людини... i бла, бла, бла. Такою мене описує енциклопедичний словник iмен. Але ж насправдi я - вiльний художник свого життя. Така собi романтична розгiльдяйка.
Це був звичайний день, звичайний учбовий процес (який вже набрид аж нудить) але я ще не знала , що ввечорi менi доля готує сюрприз. Прийшовши з унiверу я почала планувати розваги на вечiр, бо в п"ятницю ну аж нiяк не можна сидiти вдома,навiть якщо на вулицi дощ, град i гроза.За традицiєю зберемось з друзями у клуб на черговий сейшн.
Набравшись достатньо алкоголю, наслухавшись нинi модного металкору менi закортiло залишитись сам на сам зi своїми думками. Попрощавшись з друзями я пiшла додому через мiй улюблений парк. Так багато воронiв. Якiсь загадковi птахи. Я шла та милувалася красою мiсячного сяйва, тiнями дерев, а мої думки рознесли мене далеко по всьому всесвiту водночас.
"Ой, та вишо, треба ж акуратно. Але я вибачу таку красиву дiвчину". Я вертаюся з небес на землю i розумiю, що збила з нiг хлопаця.
- Пробачте мене, я вас не помiтила.
- А можна поцiкавитись про що ви так мрiяли що аж нiчого навкруги не бачите? - ( Чогось у мене аж подих перехопило коли я роздивилась хлопця, якась таємничiсть у його поглядi) .
- Та так просто мiркувала на всi теми водночас. А ви чого у таку пiзню годину? Теж додому йдете?
- Та нi, я просто люблю прогулятися перед сном.
- Лiана.
- Що, пробачте? Де ви побачили лiани?
- Та нi (я розсмiялась). Мене звуть Лiана.
- А я Мартiн.
Так якось непомiтно ми дiйшли до мого дому. Була вже 2 година ночi. I я непомiтно для себе запропонувала зайти до мене. Мартiн погодився. Вiн такий цiкавий спiврозмовник. Не знаю чому, але з ним я розмовляла на такi теми якими б нi з ким би не подiлилася...
Ранок. Аромат кави. Але я наївна дурепа - це з сусiднього вiкна. Але все одно вiн(Мартiн) - iдеальний.
- Доброго ранку, сонечко.
- Привiт.( Якось сухо вiдповiв Мартiн).
- Хочеш кави?
- Та нi. Я запiзнююсь. У мене ж сьогоднi виставка.
- А. Ну тодi...ми ще зустрiнимось?
- Авжеж, рослинко.
- Ой, ой. Вiд кого чую. Алкогольний напiй - мартiнi.
Смiємось i Мартiн вирушає, а я залишаюсь у гарному настрої. Напевно закохалась. Так. Це дiйсно так.
Все у нас закрутилось швидко. Скаладолось враження що ми завжди були разом. Моїм друзям Мартiн теж сподобався. Усiм, крiм Франсуази. Мене це злякало , бо її слова не спiвпадали з дiями. Вона експресивна натура, а коли пiдвип"є, то починає залицятись до всiх ( навiть до жiнок). Ось i Мартiна спiткала така участь, але все ж таки це алкоголь. Ну i добре. От тiльки Франсуаза вважає що Мартiн дуже iдеальний i якось це лякає. I ще вона каже, що вiн принесе менi багато болю. Тодi я не дуже звернула уваги на її слова, а даремно. Вона на людях добре зналася. Але бiльш таких розмов не було. I дiйсно, все у нас було якось на диво гладко. Так тривало 2 мiсяцi.
Однiєї ночi менi примарився кошмар. Наче я блукаю вулицями i я якась вся сiра. Люди мене не помiчають. А поряд зi мною такi ж сiрi тiнi. Я прокинулась з криком, розбудила Мартiна. Усе розповiла йому:
- Ну чого ти, рослинко? Це ж тiльки сон.
- Але ж...так все реально виглядало.
- Хм. А знаєш, це прекрсно, - задумливо промовив Мартiн.
- Та що ж тут гарного! Я ж майже не вмерла вiд жаху.
- А те що - це гарна iдея для нової картини. Але ти її побачиш лише тодi, коли я закiнчу.
- Але ж ти завжди зi мною радився.
- Ну, розкажи у подробицях якi навкруги були кольори. Ось i буде твоя порада.
Я розповiла все ще раз Мартiну i знов заснула. Але все б було добре, крiм того що через тиждень це повторилося. Потiм знов i знов. Через нiч. I з кожним разом все виразнiше я бачила обличчя людей. Я ставала все нервовiшою.З Мартiном ми бачились рiдко, бо вiн майже закiнчив цю картину по моєму сну.
У мене починалась параноя...
Цi непомiтнi тiнi на цегляних велетнях-домах завжди переслiдують мене. Це почалося не давно i я звикла не помiчати їх. Мабуть це якийсь iнший свiт, темний та загадковий, який виринає у цей свiт де iсную я. Або навпаки це наш свiт вторгається у їх. Не знаю.
Менi так сумно, останнiм часом, але чому? Я не розумiю. Наче б то все чудово. Я кохаю, мене кохають. Але на душi так неспокiйно, так порожньо. Усi цi тiнi, усi цi незрозумiлi почуття. Може це якось зв"язано, а може й нi - незрозумiло.
Сьогоднi 25 травня, 16.00. Я цю дату нiколи не забуду. Сьогоднi трапилась наша перша серйозна сварка.Мартiн готувався до своєї виставки. Його нова серiя робiт " Сiрий свiт" стала дуже популярною. А я так втомилася вiд усiх цих свiтських левиць, олiгархiв та iнших людей, що бажал щоб ми пробули там години зо двi i просто прогулялися по парку удвох. Ми давно вже нiкуди вдвох не ходили, бо у кожного робота та якiсь постiйнi справи. I в цей раз теж саме:
- Мартiн, ну нащо тобi здався цей вiслюк Леонард Гжаровскi. Ну i що що вiн критик. Йому ж щоб критикувати твої картини ти не потрiбен.
- Ти не розумiєш. Якщо я з ним домовлюсь то матиму виставку у Сан-Франциско. I тодi ми заживемо!
- Та все я розумiю. Ти просто не хочеш проводити зi мною час. Ну як знаєш.
- Ой, глянте, образилась. Та потiм сама спасибi менi скажеш, рослинко...
- Припини називати мене рослинкою. Умене є iм"я. Придурок!!!
Ми поїхали на виставку окремо. Там я була не дового. Мабуть всього пiвгодини. Вирiшила прогулятися тим парком де ми колись познайомились з Мартiном. Навколишня природа якось заспокоїла мене i я з гарним настроєм повернулась додому. Мартин прийшов пiзно. Вiн отримав виставку у Сан-Франциско. Я рада за нього. I начебто ми не сварились. Нiч палкого кохання i все як i було ранiше.
Зранку Мартiн, як завжди, покинув мене нi сказавши нi слова. Таке вже з мiсяць триває. Дивний вiн якийсь став. Я навiть не пам"ятаю коли ми з ним нормально розмовляли про все, як ранiше. О, Боже! Невже це все! Невже ми...вiддаляємось. Чому ти не питаєш мене як справи? Чому проходячи повз мене багатозначно мовчиш?З мого магнiтафону лунає Океан Ельзи "Поясни" i я благаю тебе поясни менi, поясни! Чого? Чого я вiдчуваю себе загананою у кут? Але тобi все одно, я знаю. I знов ти мовчки вирушаєш зранку. Знов у порожнiй кiмнатi зi мною тiльки сiре небо i старий чорний ворон, який прижився у нас на пiдвiконнi.Чого я не така мудра як цей ворон?....Я лякаюсь очей ворона, бо в Мартiна такий же вираз - загадковий та таємничий.
Так пройшов ще мiсяць. Мартiн став популярним i в США (мрiя його дитинства). Я, а що я? Закiнчила унiверсiтет. Думаю чим буду займатися далi. З Мартiном ми бачимось дуже рiдко, бо вiн у штатах працює багато. А мене без нього якось все меньше та меньше. Я всихаю, як той куст малини. Кохання...Навiшо все це? Коли воно приводить нi до чого.Ми двi окремi людини якi тiльки сплять разом. Напевно в нього хтось є там. Хоча вiн не давав привiду так думати. Тодi чому? Чому холод i порожнечна усерединi?
Крапку поставило телебачення. Так саме воно. На черговiй виставцi вiн з"явився з якоюсь дiвчиною (солодка до безтями, ненавиджу таких).Франсуаза казала що вони стоять один одного: " Така ж солодка, над-то iдеальна курва, як i вiн".
Мартiн довго не з"являвся, але треба ж було якось забрати своє шмаття вiд мене:
- Привiт, - промовив вiн не дивлячись менi ув очi.
- Привiт, - я зразу ж виставила його валiзи до коридору, щоб не було нiяких пояснень, але все тiльки починалось.
- Ось, твої речi. А тепер забирайся. Я тебе знать не хочу бiльше. Навiть як друга.
- Я...рослиночко, я не за речами, я ж до...
- Чого? Лiана. Моє iм"я Лiана. Не дратуй мене. I як це не за речами??!!
- Я ж тiльки тебе люблю. Я такий бовдур, пробач, пробач менi. Це все слава задурила мiй розум, - вiн бажав обiйняти мене, але я його вiдпихнула.
- Що, та шльондро вiддала, мабуть для неї дуже дешеве? - злорадно посмiхаюсь.
- Я щось не розумiю, як ти зi мною розмовляєш?
- Ой, глянте, вiн не розумiє. Це я питаю тебе що ти вiд мене хочеш? Все, ти чуєш мене, все мiж нами! - вiн падає на колiна та обiймає мої ноги.
- Нi! Нi. Ми ж створенi один для одного. Ми ж одне цiле.
- О...от тiльки давай без уцього ля-ля-ля. Засунь у дупу собi всi цi солодкi слова. Ранiше треба було таке казати. Все. Пiзно.( Мартiн встає, та якось дивно дивиться на мене).
- Ти... ти не розумiєш мене. Та ти взагалi нiколи нiкого не розумiла. Ти не повинна кривдити людей, не повинна, не повинна, - вiн копошиться у сумцi.
- Що? Що за лайно ти кажеш. Це я не повинна??!! Це ти кривдиш людей, ти мене зрадив, не я тебе! I ти смiєш таке казати? Все, забирайся звiдси, - пихаю його у дверi. Але вiн дивиться на мене скаженими очима i вiймає з торби пiстолет i...
I на цьому починаєтся iсторiя зовсiм iнша. Iсторiя сiрого янгола. Моя iсторiя. Моє нове iснування. Так саме iснування, бо це не життя. Я марево,мабуть, чиєсь у снi. Я привид. Я не знаю як себе окреслити. Але моє iснування - це сiрий свiт. Свiт без почуттiв, без кохання. Та воно i правильно. Навiщо менi воно. Взагалi навiщо все? Нiколи не замислювались чи ви живете, а може це в мене дiйсно життя? Я маю направляти такi самi пари, якою ми були з Мартiном, щоб вони не робили помилок. Такий собi страж кохання. Але iнодi треба залишати все як є й не втручатися в потяг - життя. Ось так, мабуть, мислив мiй сiрий янгол.
Холодним дощем на землю - сльози. Теплим промiнем свiтла - щастя. Як багато простих речей ми не помiчаємо. А все чому? Тому що ми - порожнi. Ми даруєм оточуючим нас людям свою любов, емоцiї, а на змiну цьому нiчого не отримуємо. Проходячи вулицями я бачу багато потенцiйних сiрих янголiв. Так i кортить сказати їм : "Ласкаво просимо у наш свiт". Але вони - бiдолаги все ще мають надiю на краще. Ха! Даремно. Чому жiнки бiльше не радiють "банальним" квiтам? Тому що наш свiт, шмат за шматом, з"їдає гламур та пафос.
Чоловiки нi чим не краще. Вони люблять дiвчин з iнкубатора. Таких собi ляльок: довги ноги, бiляве волосся, велики груди (частiше за все силiконовi). Таке собi кохання шаблонiв. Куди ж подiлися справжнi почуття?
Ми(сiрi янголи) - лише поштовх до дiй. Але людина витрачає себе не на любов, а на iншi рiзнi спрви. Мабуть на землi залишаться лише однi сiрi янголи.....