Поет та психолог Володимир Лимаренко з мiста Амвросiївка на Донеччинi через конфлiкт на Сходi покинув своє житло, втратив зв"язок iз рiдною матiр"ю та перетворився на бiженця. Чоловiк узяв свої речi, сiв на потяг та поїхав шукати долi деiнде, подалi вiд снарядiв та окопiв. Однак згодом йому пощастило переконатися у народнiй мудростi - свiт не без добрих людей. Вже мiсяць мандрiвник мешкає у селi Велика Омеляна поблизу Рiвного, де його прихистила у себе фермерська родина Леонтiя та Лесi Логiнiв. Отак донеччанин iз поета став аграрiєм i тепер вправно орудує вилами та вчиться керувати трактором.
-Життя має багато сюрпризiв, але їх не варто боятися. Менi довелося покинути рiдне мiсто через загрозу насильства. Коли в нас на Донеччинi почали викрадати людей, я зрозумiв, що треба тiкати, - розповiдає Володимир. - Поговорив з мамою, але вона виявилася палкою прихильницею Росiї. Взяла та й поїхала по той бiк кордону до родичiв! Я не став її вiдмовляти, бо вона людина доросла i має право на свою думку. А я їздив до Києва на Майдан i читав там свої вiршi, познайомився з багатьма людьми iз Захiдної України. Звiсно, сепаратистiв я пiдтримувати не хочу.
Лимаренко вправно говорить українською, хоча iнодi, за старою звичкою, ще збивається на росiйську. Вiн щойно вийшов з будинку, щоб допомогти господинi винести з її автомобiля велику дiжку з-пiд молока.
-Тримаємо пiвтора десятка корiв, от i їжджу до Рiвного продавати свiже домашнє молоко навiть по недiлях, - усмiхається Леся Миколаївна. - А наш гiсть менi завжди торочить, що жiнка не повинна так тяжко працювати. Тому залюбки допомагає менi по господарству - годує худобу, носить воду до теплички та навiть вчиться керувати трактором.
-А я сам так вирiшив. Не можу ж спокiйно сидiти осторонь, доки господарi працюють, - вiдказує поет, мружачи очi на яскравому сонцi. - Тiльки не незвично, що люди тут встають о 5-тiй ранку, снiдають i йдуть на поле.
-Першi днi вiн сам дивувався своїй витривалостi. Якось глянув на свої руки i каже до мене: "Лесю, та я в життi нiколи мозолiв на долонях не мав!". А я смiюся, що тепер Володя став справжнiм чоловiком! - додає Леся Логiн. - Ми маємо 30 гектарiв поля, сiємо зерновi, кукурудзу та цукровий буряк - є, де розвернутися.
Логiни розповiдають, що iдея прихистити у себе бiженця у них обох виникла одночасно. Спершу подружжя по черзi їздило на Майдан до столицi, потiм почали передавати харчi для вiйськових та мирного населення на Сходi.
-Ми подумали, що на цьому спинятися не варто. А що, якби ми отак змушенi були через вiйну покинути дiм i нас би нiхто не взяв до себе? - каже Леонтiй Микитович. - Тому ми залишили свої контакти в обласному департаментi соцзахисту населення. А згодом нам зателефонували i повiдомили, що до Рiвного приїхав поет-патрiот з Донбасу, який полишив свою домiвку. Ми того ж дня поїхали до департаменту забирати його.
-Зустрiч була цiкава. Леонтiй на мене подивився i питає, чи не боюся я бандерiвцiв? А я розсмiявся i вiдповiв, що в казки про злих западенцiв у нас навiть дiти не вiрять, - згадує Лимаренко. - Отак я i опинився на Рiвненщинi у вимушенiй творчiй вiдпустцi. Пiд час роботи читаю господарям свої вiршi.
Поет прямує до загорожi, де тримають корiв. Рукою пiдманює до себе бичка, який вже став його улюбленцем, i гладить його по головi.
-Я ж у себе на Донеччинi нiколи худобою не займався, то менi тут все нове i цiкаве, - смiється чоловiк та береться за вила, щоб накидати бичку сiна на обiд.
-У мене трапилася схожа особиста трагедiя з близькою людиною, як i в нашого гостя. Мiй батько живе у анексованому Криму, став прихильником Росiї, - зiзнається господиня. - Ми завжди були з татом у добрих стосунках, вiн часто приїжджав. А оце телефонує до мене пiсля того скандального референдуму i каже:"привiтай мене, ми вже в Росiї! Їдьте до нас, бо у вас там бандерiвцi!". Я була настiльки цим шокована, що ми мало не посварилися. Поставила умову, щоб бiльше не говорив про полiтику, бо перестанемо спiлкуватися взагалi. Мабуть, на тата сильно вплинула тамтешня пропаганда.
Окрiм подружжя та гостя зi Сходу у великому будинку також мешкають iншi родичi Логiнiв та робiтники ферми. Просто у дворi стирчить вишка мобiльного зв"язку, яку поставили на цьому мiсцi ще кiлька рокiв тому. Господарi навчилися не звертати на неї уваги, однак користуватися телефонами намагаються якомога рiдше.
-Маю таке правило, щоб менше шкодити здоров"ю: задзвонив телефон, то спокiйно порахуй до трьох, а потiм лише бери трубку. Так само чини, коли комусь телефонуєш - не притуляй слухавку одразу до вуха, щоб менше опромiнювати голову. Таку пораду менi дали фахiвцi, якi цю вишку монтували, - зауважує Леонтiй Микитович. - Природа на усе штучне реагує одразу, таргани у нас давно зникли. Ми вдома навiть мiкрохвильової печi не тримаємо, а готуємо їжу на газу або на електричнiй плитцi.
На першому поверсi Володимир Лимаренко тим часом гортає аркушi iз надрукованими вiршами, хоче прочитати наостанок кiлька рядкiв. Частина його вiршiв полiтичнi, а iншi присвяченi прекраснiй половинi людства.
-Нашiй господинi вiрша теж присвятив, королевi з очами кольору льоду, - галантно вклоняється хазяйцi. - На щастя, господар до митця не ревнує.
-Однак дубинку про всяк випадок тримаю, - смiється фермер. - Насправдi, ми з Володимиром дуже зiйшлися характерами. А його допомога по господарству стала для нас приємною несподiванкою.
Все ж, остаточно пов"язати своє подальше життя iз фермерською дiяльнiстю поет не наважується. Каже, що тiльки тепер оцiнив усi складнощi важкої фiзичної працi.
-Я не знаю, що чекає на мене у майбутньому i коли я нарештi зможу повернутися додому на Донеччину. Однак я дуже вдячний цим людям, якi прийняли мене тут, як рiдного, - додає Володимир Лимаренко.
На прощання господарi пригощають теплим домашнiм молоком. Кажуть, що готовi прихистити у себе ще одну родину бiженцiв зi Сходу, якi потребують житла.
-Будинок у нас великий, мiсця всiм вистачить, - запевняють Логiни. - Для нас головне, щоб в країнi швидше настав мир.
![Лимаренко Володимир []](/img/l/limarenko_wladimir_aleksandrowich/poetstawagrarm/dsc_3857.jpg)