Вiн iще раз заперечливо похитав головою i зробив це таким чином, що всi зрозумiли, що i на цей раз нiчого не вийде.
- "Добре, на сьогоднi досить! Продовжимо завтра розмову." Пан Мирьский на цей раз не знав, як закiнчиться ця справа, але ще вiрив свому досвiду i своїм людям.
Вiн не любив мати справу з сильними людьми, вони завжди дратували його своєю передбачливою непередбачливiстю. Нi, це не лякало його, але виводило з рiвноваги, заважало вести справу професiйно, без почуттiв, впевненiсть в перемозi залишала його на мить, i цiєї миттi було достатньо, щоб втратити перемогу, яка була для нього єдиною метою, яка прикрашала життя навiть бiльше нiж грошi, яка вилiковувала тимчасово його душу, розчиняючi гiркость, яка там звичайно панувала, своїм солодким присмаком.
I тут з"явився знову один iз тих, хто лишав його цiлючої перемоги, просто спадкуджуючi життя! Холодна нестерпна ненавiсть раптово прокинулась в нього до цiєї майже незнайомої людини, яка була винна лише в тому, що вона не слабка. Цi думки, ця раптова ненависть переконали його остаточно в тому, що вiн програв. Бо вiн знав добре людей. Вiн дивився недовго їм в очi i розумiв, що стоїть за цими очима i чого вони вартi. Знову! За що!? Звiдки беруться вони такi, с такими очима i вiдповiдними думками, слабкими але нечутливими до болi тiлами ? З переконливо непереконливими посмiшками, в яких вже важко взнати посмiшку пiсля прискипливих допитiв. Але зiницi очей стають трохи бiльшими i вологiщими, по цьому вiн навчився розрiзняти, що вони смiються над ним. Тримтячими руками вiн запалив цигарку, щоб трохи заспокоїтися. Посмiхнувся до себе, губи ворухнулися, але очi лишилися незмiнними. Так, вiн знав це. Знав, що цьому не можна навчитися , що це набагато важче нiж вбивати людей. Цьому нiхто не вчить. Або є, або нема. Цигарка не допомогала, треба було щось сильнiше. Вiн подзвонив , через два гудки на тому кiнцi лiнii пiдняли слухавку i запитали:
- " Так ?"
- " Вбити," кинув у трубку пан Мирський, i просто поклав iї на мiсце, розумiючи, що це з кожним разом лiкую все гiрще i гiрше. Треба було щось iнше, проте вiн не знав що.
Дiм, жiнка, дiти - цей свiт був десь там далеко, вiн не спрймав його, як реальнiсть. Приходячи додому, вiн цiлував жiнку, розпитував, не чуючi вiдповiдей, як справи , як вчиться Євген i коли Галя пiде до школи i вертався знову в себе, туди де панувала його реальнiсть, його справжнє життя, яке цiкавило його. Iнодi вiн прокидався i дивився на свiт пiтливими очима, намагаючись зрозумiти, що роблять iншi люди, що їм дає сили жити далi. Iнколи йому здавалося, що вiн збагнув їх, їх життя, їх кроки та думки. Але це був не його свiт, вiн був вже давно в ньому чужим. Того свiту невистачало, здавалося що вiн вже пройшов його. Цi думки потрохи вилiковували його, цигарка теж трохи допомогла, як i телефонний дзвiнок, i вiн вже заспокоїний почав готуватися до сну, нетерпляче чекаючи на новий робочий день.