Аннотация: Рiздв`яна казочка. Русский вариант тут: http://demiart.ru/forum/journal.php?user=9980&comm=45148
Комора була великою i жило у нiй багато рiзноманiтних речей. Почесне мiсце посiдали банки. Вони весь час були кому-небудь потрiбнi, не проходило i тижня, як котрусь везунку забирали з комори. А коли через деякий час вона поверталась, то була вже повною нових вражень, а також якого-небудь солiння або варення. Втiм, бувало i навпаки: банку забирали повною, а повертали порожньою. Банки, особливо пустi, були балакухами, вони довго вихвалялись своїми новими пригодами, доки не з'являлась чергова їхня подружка зi свiжими новинами.
Жило в коморi також i рiзноманiтне взуття: старi черевики, чоботи i сандалети. Вони нестямно мрiяли вирватися з полону комори, бо знали, що якщо котрусь пару взуття забирають назовнi, то це означає для неї початок другого життя. Зазвичай старе взуття або лагодили, або вiддавали бiднотi.
Пiд стiнкою стояла розкладачка. Вона нiколи не знала, коли настане її черга попрацювати, а тому постiйно прислуховувалась до кожного дзвiнка у дiм, щиро сподiваючись, що це прийшли гостi, якi залишаться ночувати.
А ще в коморi жили газети, якi, коли їх накопичувалось багато, забирали в макулатуру. Банки вважали, що макулатура -- це така спецiальна кухня для газет. Самi ж газети уявляли, що це прекрасна країна у якомусь загадковому i не дуже зрозумiлому для них Закордонi. Взагалi ж газети могли розповiсти багато цiкавого i всi слухали їх залюбки.
На найвищiй полицi стояло кiлька коробок з ялинковими прикрасами. Вони були веселими, блискучими i легковажними. Вдачею вони нагадували банки, що й не дивно, адже вони були родичками. Склянi iграшки дуже пишались своєю красою i тим, що вони несуть дiтям радiсть, i вважали себе аристократами, а свою високу полицю - найпочеснiшим мiсцем у коморi. Тому їх ображала присутнiсть на цiй же полицi старої ляльки. Ялинковi прикраси нiколи з нею не розмовляли, а коли вона намагалась розповiсти, як з нею бавились дiти, з неї глузували i смiялись.
--Кому потрiбне отаке страхiття? Вигадує бозна-що: з нею дiвчатка у дочки-матерi гралися! -- тоненькими голосами насмiхались склянi кульки, шишечки та iншi рiздвянi iграшки.
Стару ляльку звали Мальвiною, або Дiвчинкою з блакитним волоссям. Вона мала що розповiсти, аби тiльки хто-небудь захотiв її послухати. Адже вона була найстаршою в коморi. Лялька була старшою навiть нiж сама комора, бо будинок з цiєю коморою ще не був збудований, коли Мальвiна продавалась у магазинi iграшок. Її купили на день народження дiвчинцi Оленцi, коли тiй виповнилось вiсiм рокiв. Лялька тодi була новенькою, з пишним блакитним волоссям i була вбрана у блакитнi сукню та штанцi-панталончики, прикрашенi мереживом, поворозочками та бантиками.
З того дня Мальвiна стала найпершою красунею серед Оленчиних ляльок. П'ять рокiв вона жила у Оленки, доки якось не вiдвезла її хазяйка у село до своєї бабусi Рузi. Там вона часто її вiдвiдувала, але гралася все рiдше i рiдше, бо роки йшли i Оленка дорослiшала. А лялька вже стала трохи обшарпаною, колись рожевого кольору обличчя, нiжки i ручки вигорiли до майже бiлого, волосся потьмянiло, але залишилось блакитним. Та бабуся Рузя дбала про Мальвiну i вбрання її було завжди охайним: чистим та випрасуваним, а волосся завжди зачесаним.
Зазвичай вдень лялька сидiла на застеленому лiжку, а на нiч перебиралась на шафку. Пiд час прибирання вона iнколи попадала на пiдвiконня. Мальвiна не нудилась, адже коли дверi у спальню були вiдчиненi, вона чула з вiтальнi розмови, цокання годинника i кування зозулi, яка жила в цьому годиннику за малесенькими дверцятами i час вiд часу визирала зi свого гнiздечка, щоб повiдомити котра година. З двору долинало брехання собаки i Мальвiна знала, що хтось iде до них у гостi, або проходить повз їхнiй двiр. Iнколи на лiжку зручно вмощувалась кiшка i гомонiла з лялькою. Часом кiшка змiнювалась кошеням, а собака -- цуценям, бабуся Рузя старiшала, а Мальвiна, лiжко та годинник залишались незмiнними. Оленка стала дорослою i лялькою бiльше не цiкавилась.
Роки плинули, Мальвiнi було, певно, вже рокiв з двадцять, i якось непосидюче дiвча на ймення Маринка, п'ятирiчна донька Оленки, зайшла стару iграшку.
--Ой, як це я її ранiше не помiчала? -- здивувалась Маринка, зразу схопила цiкаву знахiдку i прожогом побiгла до бабусi Рузi. (Втiм, для Маринки вона була вже прабабусею).
--Бабусенько, дивись яка лялька! -- радiла дiвчинка.
--Це твоєї мами Мальвiна, -- сказала бабуся.
--Правда? Як чудово! А можна вона тепер буде моєю? -- радiсно запитала Маринка.
Звичайно, ляльку вона вiдразу отримала у повне володiння i у Мальвiни почалось нове веселе життя у мiстi, у новому будинку, куди її привезли. Вона опинилась у товариствi багатьох iграшок, серед яких була ще одна Мальвiна, набагато новiша, але не в такому мережаному вбраннi. Маринцi сподобалось гратися "сестричками Мальвiнами", як вона їх тепер називала. Мальвiна друга розповiла, що ранiше Маринка гралася нею значно рiдше, нiж тепер, з появою "сестрички". Через деякий час у ляльковiй компанiї з'явився ще й Буратiно. Серед м'яких iграшок знайшовся Артемон, а iншi ляльки стали Арлекiном, П'єро, татусем Карло, Карабасом-Барабасом та iншими персонажами вiдомої казки "Золотий ключик". Лише черепаху Тортiлу довелось зшити за допомогою мами Оленки зi старого беретика i шматка вельвету.
I ось одного прекрасного вечора Маринка разом зi своєю подружкою-сусiдкою Надiйкою показали своїм батькам i сусiдським дiтям лялькову виставу "Пригоди Буратiно". Роль Мальвiни виконувала стара улюблена лялька. Це був, певно, найщасливiший день у життi Дiвчинки з блакитним волоссям.
Маринка дуже любила колишню мамину iграшку, та час не стояв на мiсцi, лялька старiшала, а дiвчинка росла. Всi iграшки тепер здебiльшого спокiйно сидiли на своїх мiсцях.
Якось, коли Маринка вже закiнчила школу, вона разом зi своєю мамою перебрала iграшки i вiднесла їх у комору, розсадивши на найвищiй полицi всiх ляльок. Двi Мальвiни сидiли поруч. Але незабаром їх розлучили -- Маринчинi iграшки час вiд часу дарували дiтям i Мальвiна друга також стала комусь подарунком. Сплинув час i стара лялька залишилась сама. На вiльну полицю поклали коробки з новорiчними iграшками i життя пiшло вiдомою нам чергою. Не раз i не двiчi дiставали на свято ялинковi прикраси, але для Мальвiни нiчого не змiнювалось. Вона сидiла у кутку на полицi, згадувала своє життя i слухала передзвiн банок та поважнi розповiдi газет.
Але якось, коли в належний строк молода жiнка дiставала з верхньої полицi новорiчнi прикраси, вона помiтила там стару ляльку.
В ляльцi вже важко було впiзнати Мальвiну: її волосся побiлiло, як i обличчя, а вбрання давно зiпсувалось. Але на Новий рiк повиннi ставатись чудеса. I на цей раз чудо створила Марина. Вона викинула старе вбрання i вдягла Мальвiну в нове картате плаття з бiлими комiрцем i манжетками. Залишки сивого волосся зачесала i сховала пiд чепчик, а на нiс почепила окуляри.
--Вiтаю Вас, Бабусю-Чарiвнице! -- сказала Марина, помилувавшись на справу своїх рук. -- Мої дiти будуть радi познайомитись з вами.
У велику кишеню на новому ляльчиному вбраннi Марина поклала вiтальну листiвку i посадила Бабусю-Чарiвницю пiд ялинку.
Перетворення ляльки продовжувалось майже тиждень i Новий рiк настав уже два днi тому. Отже, для Катрусi i Дмитрика поява ляльки була великим сюрпризом. Вони дiстали з кишенi її плаття листiвку i Дмитрик вголос прочитав: "Вiтаю вас Катрусю i Дмитрику! Поздоровляю вас з Новим роком! Дозвольте назватися: Бабуся-Чарiвниця, Фея ввiчливостi. Вiдтепер я житиму з вами, i вiрю, що ми будемо щирими друзями. Ваша Фея". Катруся посмiхнулась i сказала:
![[NataliyaK]](/img/k/kokina_n_g/kazkaprolalku/lialka.jpg)