I

Свiтанок стирає вчорашнє минуле...

Руслана "Свiтанок"

Коло... Шалене коло. Вогнище яскраве палає на площi. Навiть зорi тьмянiють поряд iз ним, навiть мiсяць.

Тiнi, навколо танцюють тiнi. Торкаюся чийогось плеча. I вже у колi, бiля вогнища. I... Маски, маски, немає облич, тiльки маски. Каптурi, натягнутi на голови. Смiх, сум, бiль, жах... Маски... Тiнi...

Розриваю коло, а вони все одно поряд.

Палаюче колесо котиться схилом вниз. А я за ним. Маски, тiнi, iскри, тiнi... Фантасмагорiя кольорiв.

Мерщiй звiдси!

Лiс. Темрява, зорi. Танцюють мавки.

- Iди до нас... Iди до нас...

I знову коло. Мiсячне сяйво у їхньому волоссi...

I маски, маски... Прозорi спини... Маски замiсть облич.

Далi, скорiше далi!

Тут зовсiм темно. Тiльки зелений вогник. Свiтляк? Кличе? Веде?

Простягаю руку. А гущавини вже немає. Галявина. Мiсяць зник, тiльки зорi. I папороть, усюди папороть, сяюча папороть...

Торкаюся її листя, i сяйво заслiплює менi очi, до червоного заслiплює, до чорного...

...Вiдчуття твоїх губ на моїх.

- Наснилось... - видихаю...

А що пече менi руку? Розкриваю долоню: сяйво. Зiрка? Чи квiтка папоротi? Пече...

I перший промiнчик сонця на твоєму обличчi...

Свiтанок.

II

"Суджений мiй, явись... суджений мiй, явись... суджений мiй, явись..."

Мерехтить полумя свiчки, не хоче горiти рiвно. Дивлюся у чорне скло люстра. Жодного вiдбитку, жодного вiдблиску... Суцiльна темрява тече з люстра, витiкає у кiмнату. I свiчка не хоче горiти, не видно нiчого...

- I спитала його, - говорить Маряна, її немає, тiльки голос, бо голос не може потонути у цiй густiй темрявi. - А вiн говорить: Олег. I не здивувався, чуєш?

Чую, чую. Iз усiх чуттiв тiльки слух i лишився. Бо не хоче горiти рiвно свiчка...

"Суджений мiй, явись... суджений мiй, явись... суджений мiй, явись..."

Вiдбивається вогник мiж гранями скляного коридору. Мерехтить, але не гнеться полумя. Вдивляюсь у матову темряву, у мiшанину бiлого-чорного, у вогник. Чи побачу сьогоднi тебе? Чи буде справжнє пророцтво? Чи вийде ворожiння?..

У темрявi щось зовсiм чорне... Невже?.. Чи, може, здалося?..

...Скiльки вiдтiнкiв у темряви? Чи може бути ще темнiше?

А може, це я у коридорi з чорного туману, а ти дивишся у матове скло?

Танцює тiнь, закриває вогник рухом...

- Маряно...

Танцює. Ось уже чiтко видно - людина. Тiльки безтiлесна, нiби рiдка... повертається до мене, уся в iскристих снiжинках. Спалахує свiчка, ось я бачу обличчя...

- Цур мене!

Згасла свiчка. Мене заливає ця темрява, тiльки б не потонути, тiльки б не задихнутися...

Знову запалюю свiчку. Маряна накинула чорне полотно на люстро.

- Це було...

Не знаю. Чи бачила я тебе? Я не встигла впiзнати обличчя...

Бє годинник. Пiвнiч. Ось i все.

- Дивися, снiг...

Я пiдходжу до вiкна, i темрява ллється через пiдвiконня... Та снiжинки не марнiють. Нiби тi iскорки у люстрi...

Я стою i стою бiля вiкна, Маряна щось говорить, темрява на вулицi змiшується з пiтьмою у кiмнатi, а я стою i думаю: чи бачила я тебе?..

III

Вже зовсiм темно... На небi нi хмаринки... Скоро зiйде перша зiрка... Рипить снiг пiд ногами перехожих... Може, це я чую кроки волхвiв?

Запалюю лампадку. Особливий день... для мене. Особливий вечiр. Святий вечiр...

Свята Євгенiє, прошу тебе, молю тебе, кличу тебе... Стань за мене перед Господом, проси милостi, бо сама я не можу - грiшна... Не для мене, для Вкраїни проси...

Трiшки достатку, трiшки свiдомостi... Заради облич вiдкритих i посмiшок дитячих... Подаруй їм святiсть... Подаруй рiвновагу людям... Не для себе молю, проси за мене, Свята Євгенiє...

Свята моя, хранителька... Будь зi мною, не залишай у снах... Дай менi розумiння, терпiння трошки, навчи мене жити... Дай наснаги i талану...

Десь спiвають... Чи менi здається? Святий вечiр...

Євгенiє-хранителько, Премудра... Дай менi причаститися твоєю мудрiстю, щоб вiрно йти, щоб не звернути з дороги... дай сили i хоробростi зробити все, що треба, i не боятися...

Захисти мене вiд слова злого i думок брудних... Захисти моє кохання i почуття чистi, свiжi... Любов до всього живого...

Моли Господа, моли прощення... Моли долi гарної тим, хто тiльки народився, i тим, хто ще народиться...

Свята Євгенiє, хранителько моя... Вiрую, сподiваюсь, люблю...

Святiсть... Iз неба сиплеться снiжинками святiсть... Святий вечiр...

Амiнь.

IV

Вгору! Вниз! Вгору!

Свiтить сонце... Смiються дiти... Дзвiн розноситься по всiх усюдах...

"Христос воскрес! - Воiстину воскрес!"

Вгору! Вниз! Вгору!

Нехай рiк буде щасливий i врожай гарний... Нехай дiвча це красне замiж вiзьмуть... Ой, та що ви кажете!.. Рано ще думати про це! Рано!

Вгору! Вниз! Вгору!

Зеленiє верба. Зеленiє лiс вдалинi. Я бачу його, коли пiдлiтаю зовсiм високо... Ще сильнiше, ще! Ще вище!

Вгору! Вниз! Вгору!

На Слобожанщинi вiрили, що коли на Великдень покачатися на гойдалцi, увесь рiк голова не болiтиме...

Вгору! Вниз! Вгору!

Менi все одно, що ви подумаєте про мене. Зараз я щаслива! Немає щасливiшої за мене! Тiльки я, тiльки вiтер, тiльки дзвiн! Вище!

Вгору! Вниз! Вгору!

Ти смiєшся. Я подарую тобi писанку зi знаком сонця. Я люблю сонце. Розкриваю руки, хочу обiйняти увесь свiт, а воно свiтить крiзь мене... I тече по жилах замiсть кровi сонячне сяйво...

Вгору! Вниз! Вгору!

Я знаю: оновлення, ось що несе це свято... Бо воно i є Воскресiння... Природи... Всього живого... Я, нiби язичниця, чекаю вiдродження i вiдчуваю, як прокидається сiк у моєму тiлi, а вiтер вибиває останнi часточки зимового сну...

Вгору! Вниз! Вгору!

Нехай так i буде, нехай смiх не закiнчується, вiтер вiє, трави зеленiють... Нехай надходить Весна... Розгойдуючись, як я...

Вгору! Вниз! Вгору!

I завмерти... На вершинi...