Весна - пора цвiтiння. Буяє трава i листя, буяють закоханi серця. Сонечко дужче пригрiває землю. Спрагла земля, ледь прокинувшись вiд зимового сну, очiкує на першу справжню травневу грозу.

Асфальт поступово починає плавитися пiд колесами маршрутного таксi, що мчить центром мiста, то зупиняючись бiля кожної арки, то набираючи швидкiсть на перегонах мiж свiтлофорами. Сiрi, дiловi люди їдуть хто куди, ще соннi, задумливi, у кожного свої проблеми.

- Нi, не вiзьму. В мене вже є один "льготнiк".

Голос водiя розриває тишу у салонi.

- А менi байдуже на ваше "удостовєрєнiє", i що учасник бойових дiй - теж байдуже. Чи плати, дiду, чи давай виходь, не затримуй.

Дивляться люди у вiкна, нiби i не про них. Аби тiльки не бачити дiдка у старенькому пiджаку, iз орденом на грудях. Опущенi плечi, очi у пiдлогу, руки ледь тремтять...

- Виходь давай!

"Дякуємо вам за чисте небо у нас над головами! Дякуємо за перемогу!"

Тож ходiть пiшки, просiть милостиню, може, коли i дамо. Може, звернемо на вас погляд. Раз на рiк, напередоднi девятого травня. Може, напишемо пару пафосних статусiв i патетично виголосимо вам подяку. А ви ходiть пiшки i далi...

- Сiдайте, дiдусю!

Дзвiнкий голос розiрвав тишу. Струнка постать: молоденька ще, пiдбори невисокi, джинси вузькi - тепер такi носять. Очi у пiдлогу: аби не бачити тої сльози, що котиться щокою ветерана, аби не бачити поглядiв скосих, коли впевненим кроком пройшла повз людей просто до водiя та зупинилась. Витягла iз кишенi грошi:

- Ось, вiзьмiть за проїзд за нього. Чи вам шкода лiтню людину провезти?

Заклякли пальцi, в якi вона тицьнула гривнi. Очi в пiдлогу, нiхто на неї не дивиться. Аби не показати свiй сором, аби не чути... Затикають вуха навушниками. Голос дiдуся трохи тремтить:

- А ти, дитинко?

- А я молода. Я пiшки пройдуся.

Вiдкрила дверцята, розвернулася i зiрвала георгiївську стрiчку iз дзеркала заднього виду.

- Не тобi це носити! Це - частина нагороди!

Гупнула дверцятами. Задрiботiли пiдбори по асфальту.

Сiрi люди сидiли - тихi, млявi - дивилися у вiкна. Аби не бачити того дiдуся, аби забути цi хвилини.

Сльоза скотилася щокою. Не плакав нiколи, навiть пiд кулями.

Вiйна без права забуття?