З давнiх-давен кожну тисячу рокiв, Смерть обирає собi юнака, якому дарує свiй подих, свiй поцiлунок i своє iм`я.
Подихом Смертi є меч, який при наближеннi до людської плотi свiтиться блакитним сяйвом. I якщо доторкнутися цим мечем до людини, її охоплює блакитне полум`я. Коли воно зникає на мiсцi нещасного не залишається навiть попелу.
Поцiлунком смертi стає чорний панцир, який захищає тiло. I нiщо: нi меч, нi спис, нi стрiла нi будь-яка iнша зброя не могла залишити на панцирi навiть подряпинки.
Iм`я ж його було Той, Кого Обрала Смерть.
I нi людина, нi птах, нi звiр, нi жодна з стихiй, чи поодинцi вони були, чи вкупi - нiхто не мiг перемогти Обраного. Зупинити його могла лише сльоза... Сльоза яка впаде на його панцир... Сльоза ненавистi i любовi...
I прослуживши вiрно тисячу рокiв воїн йшов у невiдомiсть, а на його мiсце приходив iнший, Той, Кого Обрала Смерть.
Ти запитаєш: "Для чого вiн був потрiбен Смертi, коли вона Смерть ". Так. Вона Смерть Вона забирає всiх. Але по деяких посилає воїна. Вiн приходить до жертви торкається її Подихом Смертi i коли зникає полум`я на мiсцi нещасного не залишається навiть попелу... Для чого це було потрiбно їй нiхто не знає. Можливо по велiнню богiв, а можливо й на втiху самiй Смертi...
Але одного разу Той, Кого Обрала Смерть не дослужив тисячу рокiв.
* * *
- Тарасе...
- Хто тут?!
- Не лякайся мене, Тарасе...
- А чого б це я лякався... дiвчини...
- Дiвчини-смертi...
- А що, є ще й смерть-чоловiк?..
- Смерть одна, але є ще й Той, Кого Обрала Смерть. I я обрала тебе...
- М... Мене? Ти... Ти хочеш забрати мене?
- Нi ... я хочу поцiлувати тебе...
- Але навiщо?
- Щоб зробити тебе воїном... моїм воїном...
- Але який же з мене воїн ?
- Ти станеш наймогутнiшим воїном, якого нiхто не зможе перемогти. Воїном у чорному мiцному панцирi, на якому жодна зброя свiту не може залишити навiть подряпинки. Воїном на чорному швидкому конi, який за мить домчить туди куди ти захочеш. Воїном з мечем, який не залишає навiть попелу. Моїм воїном...
- I що я робитиму?
- Ти приходитимеш до деяких i забиратимеш їх... для мене.
- А якщо я вiдмовлюсь когось забрати?
- Ти не зможеш... Навiть якщо захочеш...
- I довго я тобi служитиму?
- Нi... Рiвно тисячу рокiв...
- Тисячу?! Та це ж... Та це ж майже вiчнiсть!
- Тисяча рокiв не складає навiть й мiльярдної частинки вiчностi...
- I весь цей час мене нiхто не зможе перемогти?
- Зупинити тебе зможе лише сльоза... Сльоза яка впаде на твiй панцир... Сльоза ненавистi i любовi... Але це ще не все, ти не зможеш кохати, ти не зможеш мати друзiв. Бо, можливо, тобi доведеться їх вбити. Ти будеш сам...
- Але навiщо ти це менi розповiдаєш, я ж можу вiдмовитись.
- Обраний повинен знати, що на нього чекає. I має прийти до мене з власного бажання.
- ... То ти говориш, що я буду сам... Сам... Я й так сам... У мене не має друзiв, лише знайомi... Я не вiрю в кохання... Я й так сам... Я згоден стати обраним.
- Тодi йди до мене... Обiйми мене... Мiцнiше... Дай я тебе поцiлую...
* * *
I з того часу новий обраний почав приходити до людей за наказом своєї володарки.
Вiн приходив до бiдних i до багатих, до хворих i до здорових, до старих i до молодих - до всiх кого захотiла Смерть.
Вiн приходив i вдень i вночi, i вранцi i в вечерi, i взимку i влiтку - завжди, коли цього хотiла Смерть.
Йому було байдуже до людського горя, щастя, смутку чи радостi. Вiн приходив за наказом своєї володарки торкався жертви Подихом Смертi i йшов далi.
I нiщо не могло зупинити його. Якщо хтось наважувався стати на захист життя бiдолашний не мав шансiв зберегти навiть своє життя.
Так вiдбувалося багато десятилiть чи навiть столiть, доки одного разу...
* * *
- Я Той, Кого Обрала Смерть, i я прийшов по нього! - рука воїна вказувала на немовля, яке лежало в колисцi.
- Нi! Тiльки не його! Тiльки не дитину... Вiзьми мене ... Чуєш... Чуєш! Вiзьми мене! - почувся плач який зворушив навiть камiння пiд ногами обраного.
- Якщо хтось хоче стати на захист життя, хай вийде на двобiй!
- Я! Я стану на захист життя!
Погляд воїна впав на стару жiнку яка вийшла з гурту.
- Ти?! Ти хочеш стати на захист життя? Ти хочеш стати на двобiй? Зi мною? З Обраним? Та в тебе ж немає навiть зброї в руках. Чи може в тебе камiнь за пазухою? Вiдiйди стара, невже ти не розумiєш, що найсильнiшi воїни свiту ставали на двобiй зi мною. I де? Де вони тепер?! Мертвi! Мертвi... Усi... Усi до одного! Чим же ти будеш захищатися? Чим ти мене хочеш здивувати? Де?! Де твоя зброя?!
- Ти питаєш чим я буду захищатися? Воїне... Ти... Той що називає себе обранцем Смертi... Ти забув найголовнiше... Те, що забувати нiкому не можна. Ти забув матiр... Знай воїне, моя зброя пам`ять, мiй захист колискова!
I з вуст жiнки птахом у небо зринула пiсня. I меч воїна вийнявся з пiхв. Вiн пiдiймався в верх разом з пiснею. I раптом...
- Мамо?.. Мамо... Не треба!... Я не хочу!... Не можу... Нi...
I враз завмерло все. Завмер птах у небi. Завмер звiр у лiсi. Завмерли люди. Завмер час... Не завмерла лише пiсня, яка пiдiймалася все вище i вище. Не завмер лише меч, який опускався все нижче i нижче. Не завмерла лише сльоза, яка бiгла по обличчю залишаючи вологий слiд. Сльоза любовi i ненавистi... Любовi до матерi... Ненавистi до себе...
I ось меч опустився... I обiрвалася пiсня... I впала сльоза з обличчя обраного на панцир... I зрушив час... I полетiв птах... I стрибнув звiр... I зашумiли люди...
Завмер лише воїн, схилившись до землi. Нiби простягаючи руки до когось. Завмерла ще одна сльоза на його обличчi. Сльоза любовi i ненавистi...
* * *
I з того часу Смерть, перестала обирати собi воїна. А той... Останнiй... Так навiки i зостався там... Схилившись над землею... Простягнувши до неї руки... Нiби намагаючись доторкнутись до когось... Але ж там не залишилося навiть попелу... ..