Старенький човник, одягнений в iржу, покоцаний часом i хвилями, iшов морем. Був березень; вiйна вже скiнчилась, проте дихання миру ще не дiйшло сюди. Тут панувала зима. Крига потанула, але залiзнi хвилi та свинцевий небосхил насиченi холодом, i вiтер жбурляє бiлi баранчики...
Та менi було байдуже. Моя вiйна скiнчилась. Моя зима помирала, i я ховав її без жодного жалю. Я зрадив блiду Мару, богиню зими i смертi, яка була моєю дружиною останнi роки. Ми -- усi хто тримав зброю та вбивав -- були її гаремом. А я втiк.
На мене чекала весна, i я чекав на неї. Моя весна тендiтна мов троянда i така ж колюча, але вiд того вдвiчi приємнiше її кохати. Великий Свароже!.. Скiльки разiв я згадував її у своєму серцi, коли бита завмирала! Iнодi здавалося, що це кiнець: небо вкрите чорною скоринкою димiв, окопи заповненi по груди кров'ю i м'ясом, а повiтря тхне полум'ям i металом... I ревуть полiфонiєю смертi залiзнi чудовиська, iндустрiальнi виплодки Iмперiї. Земля корчиться пiд горами рухомого залiза, мов ящiрка пiд твердою пiдошвою чобота. Сталева п'ята трясла священнi пагорби; озера на вершечках гiр плакали вiд образи, мов сотнi тисяч дитячих очей... А я бачив ЇЇ очi. Блакитнi, мов зробленi з сiчневого неба, яскравi, нiби зiрки на тому ж небi. Вона була моєю валькiрiєю, рятувала мене вiд жаху, болю та чорного вiдчаю...
I тепер я повертаюся до неї.
Повертався до неї щоночi увi снi. Цiлував її довге волосся, торкався носом її щiчок, схожих на нiжний персик, молився, помираючи вiд тепла, на пелюстки її вуст... Обiймав її за плечi, горнув до себе, до самого серця, яке билося у судомах крилами голуба, що помирає. Велика Ясо, Мати-Земле! Скiльки пекучих слiз я пролив крадькома, згадуючи ЇЇ.
Заплакала чайка. Я визирнув з-за борта. Колись далекий, берег розмахував iклами скель, майже пiд носом. Налетiв буревiй, вiдкинув морську плакальницю. Бiлою блискавкою чайка розрiзала простiр вiд неба до моря, впала у хвилi, занурилась... померла?.. -- i линула вгору, тримаючи в дзьобi рибину. Кого оплакуєш ти, о, валькiрiє? За ким твоя туга? Чи то правда що чайки це душi жiнок, чоловiки яких загинули на морi?
Я стояв на носi човна i ридав уголос. Рев моря жадiбно поглинав мiй плач. Разом зi мною плакала сумна чайка i старий човен. I отвори в хмарах роняли сльози свiтла, мов очi валькiрiї.
2
Мої "брати" iшли захищати "братнiй народ", воювати за Iмперiю. Не тому, що вони люблять iдеали iмперцiв. Просто Iмперiя гарно платить.
Я пiшов воювати ПРОТИ Iмперiї. Не тому, що менi подобаються похмурi засмаглi горяни iз горбатими носами та їхнi iдеали. Я не люблю Iмперiю. Iмперiя -- це чудовисько. Штучне, бридке i холодне, мов гумова коханка на подружньому лiжку. Кожний народ має право дурiти, як сам того хоче; вклонятися своєму боговi, якого вважає верховним, єдиним та справедливим. Звiсно, та земля -- князiвство Темряви; але, погодьтеся, краще бути Князiвством Темряви, анiж банановою республiкою Темряви.
Про Свiтло наразi не йдеться.
3
Вiйна -- це мистецтво. Музика болю i слави, симфонiя гнiву та смiливостi. Вiйна пiдiймає дух людини так само, як мистецтво.
Прислухайтеся до сьогодення i ви почуєте ту симфонiю, якщо християнчики ще не остаточно забили вам голову лицемiрним смiттям.
Прислухайтесь до Вагнера -- i ви почуєте битву, яка трусить землю. Мечi i сокири, що грюкають об щити, переспiви тятив та стрiл, лиховiсний посвист булав, трiскiт кiсток та списiв... Почуйте, як волають пораненi, хропуть оскаженiлi конi, ревуть вождi, що йдуть у гущавину битви, туди, де танцює Мара. Обнiмiть її, поцiлуйте у вуста...
Слухайте: це летять крилатi дiвчата, щоб заспокоїти вас та супроводити до чертогiв героїв. У своїх високих шоломах вони схожi на бiлоопiренi стрiли.
Бац! -- i в саме серце.
Але вiйна скiнчилась. Горяни напали на ворога у тилу. Це не по честi. Тому я зрадив Мару. Але вона дуже мстива панi.
4
-- Це... так несподiвано... - вона стоїть у халатi, розмальованому ружами.
-- Ти скучила?
Мовчить. Опускає очi. Мабуть їй нiяково. Чого б це?
-- Ну хоч трохи! - зриваюся на iстеричний фальцет.
-- Трохи, - ледь чутно мовить вона.
-- Не запросиш мене?
-- Ти не дуже вчасно...
-- Люба, хто там? - пролунав майже чоловiчий голос. Його власник не забарився. Вiн стояв у синiх спортивних штанях, iз скиртою русявих кучерiв на головi, нiби хтось висипав на нього тарiлку вареної "Мiвiни", та дивився на мене свiтло-сiрими очима. В них плескався страх.
-- Залиш нас, - каже вона йому, i вiн радо зникає. - Це мiй наречений, - пояснює менi.
Я беру її персиковi щiчки у долонi. Цiлую носика. I тихо шепочу:
-- Кошенятко, будь щасливою. Я бажаю цього понад усе.
Вона... ПЛАЧЕ!!! - i сльози зiрками, дорогоцiнними алмазами, котяться обличчям.
-- Прощавай, сонечко, - майже беззвучно кажу я i зникаю.
Це найщасливiший вечiр мого нiкчемного буття, i, певно, кращого вже не буде.
5
У моєму домi грає музика, але я її вже не чую. Кiнська доза фенобарбiталу заспокоїла моє дурнувате серце назавжди. Iз колонок рветься суворий нордичний вiтер "Кiльця Нiбелунгiв". Вагнер живий. Вiн творить менi епiтафiю. Це прекрасно.
Блакитноока валькiрiя зi слiпучо-бiлими крилами чайки мiцно тримає мене в обiймах. Мара славно помстилась: я знову кохаюся зi смертю. Бо смерть -- це не заперечення життя. Це -- iнший його бiк. Це очевидно.
Я лечу з валькiрiєю. У неї довге волосся, яке розвивається стягом на божевiльному вiтру, трояндовi пелюстки вуст, гострий носик та нiжнi щiчки. Нiжнi й трiшечки пухнастi.
Мов персик. Солодкий i червоний.
Прощавай, сонечко. В моїй оселi грає музика, та я її вже не чую...