Аннотация: У вiдповiдь на розвiдку Святослава Чирука "Чому в Українi немає власного Толкiєна?"
Дума про Толкiєна
i про судьби вiтчизняної фентезi
I день iде, i нiч iде,
I, голову схопивши в руки,
Дивуєшся: чому ж не йде
Апостол правди i науки?
Тарас Шевченко
Серед iмен, якi зринають в пам'ятi, коли мова заходить про масову лiтературу загалом i фентезi зокрема, одним з перших буде iм'я видатного британського вченого, знаного, одначе, не своїми студiями з середньовiчної англiйської лiтератури чи впливу вельської мови на англiйську, а романом "Володар Перснiв" i казковою повiстю "Гобiт, або Туди й назад". Йдеться, звичайно ж, про Джона Рональда Руела Толкiєна. Згадав я сього достойника з тої ж причини, що й iншi добрi люди, яким випадало писати про вiтчизняну україномовну фентезi. Так, чекають на вiтчизняного Толкiєна Володимир Пузiй (http://litakcent.com/2011/05/12/chekajuchy-na-vitchyznjanoho-t/) i Олена Раскiна (http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/v_ochikuvanni_tolkina.html), а мiй давнiй друг Святослав Чирук задається питанням "Чому в Українi немає власного Толкiна?" (http://www.ukrfantclub.com.ua/statti/comu-v-ukraieni-nemae-vlasnogo-tolkina). Власне, ця його розвiдка й надихнула мене оприлюднити все нижческазане. "Будемо полемiзувати"1 (с).
Ба й справдi - чому?
Маю для вас неприємну новину, шановнi. Толкiєна в нас нема рiвно з тої ж причини, з якої нема власного Генрi Форда, Стiва Джобса й власної "British, чи пак Ukrainian, Petroleum". Бо ми живемо в постколонiальнiй, травмованiй, мало не третього свiту державi, в якiй нацiональною перемогою вважається перемога Кличка над Повєткiним, i де годi чекати свiтового масштабу перемог у царинi лiтератури чи науки. Де книжковий ринок майже паралiзований, а стан гуманiтарної науки порiвняно з європейським - смiшний i жалюгiдний. Визнаймо нарештi: нам не потрiбен анi Толкiєн-письменник, анi Толкiєн-учений. Нам потрiбнi бокс i футбол. Це - Україна, i тим все сказано.
Але припустiмо - на мить - що все добре i що ми живемо в нормальнiй європейськiй країнi. Що в нас є запит на гарну масову лiтературу, зокрема i фентезi, й ринок потенцiйно в станi його задовольнити. Нам таки потрiбен власний Толкiєн-письменник, власна епiчна фентезi, що базувалася б на певних нацiональних мiфологемах, мiфопоетичнiй та iсторичнiй традицiї...
Та постривайте, хiба ж немає в нас подiбних книжок? Хiба не видано вже бозна скiльки тих фентезi-романiв на нашому, рiдно-українсько-слов'янському фольклорно-iсторичному матерiалi? Ну там, про козакiв-характерникiв, упирiв, песиголовцiв, вiдьом, богатирiв та всяких Котигорошкiв? Хiба вiд них уже не нудить?
А проте Толкiєна, даруйте, як не було, так i немає.
Замислимось.
1. Питання пiдготовки
Бачте, шановнi, яка штука - Джон Р.Р. Толкiєн НЕ БУВ письменником. Вiн був - передусiм - ученим, фахiвцем з англiйської лiтератури середньовiччя, англiйської мови i взагалi полiглотом. Я вже не кажу, що вiн був чудово обiзнаний в iсторiї та мiфознавствi. В цьому сенсi Толкiєн мало вирiзняється з когорти батькiв-засновникiв фантастики в принципi - корифеї НФ здебiльшого мали науковi звання. Про це зазвичай забувають. Ми живемо за доби всемогутнього Гугля й всемудрої Вiкiпедiї - це розбещує. Звичайно, не йдеться про те, що в Українi сьогоднi немає вчених масштабу Толкiєна чи тих же братiв Стругацьких - але нашi вченi не йдуть у лiтературну творчiсть, принаймнi, не у фентезi. "Той, хто вас робив, - не вчений", так можна сказати про бiльшiсть рiдно-українсько-слов'янських фентезi-творiв. Посереднiй рiвень пiдготовки видно неозброєним оком. Якщо полiтичну iсторiю нашi фантасти ще сяк-так знають, то про iсторiю соцiальну чи там етнiчну, мабуть, нiколи i не чули. Не знають нашi письменники анi етапiв розвитку мови, анi говiрок того перiоду, до якого прив'язують дiю, анi вiдповiдних наративiв - лiтературних, iсторичних, археологiчних (так, любi друзi, золота пектораль зi скiфського поховання Товста Могила - теж наратив, досить цiкавий i промовистий, доведено антропологом Вадимом Мiхайлiним2). Антропологiя, першочергово культурна, компаративiстика, мiфознавство, фольклористика - пустопорожнi звуки для писемної братiї, що марить лаврами Толкiєна. Мiж тим джерела є, джерел досить багато, в тому числi й україномовних, але кому яке дiло?
Ви можете заперечити: обсяг iнформацiї завеликий, i якщо зануритися в цю безодню, то коли ж писати книжки? Життя, мовляв, не вистачить! А я вам вiдповiм: Толкiєну - вистачило. I то було нелегке життя - нагадую, вiн пережив обидвi Свiтовi вiйни. Бажаєте рiвнятися на титанiв - ласкаво прошу до бiблiотеки. Все можливо, коли не розпорошувати часу. Також нагадаю, що iсторичним романом "Валькiр'я" такої собi Марiї Семенової свого часу зачитувалися на кафедрi археологiї Петербурзького унiверситету. До речi, всемогутнього Гугля тодi не було, а Семенова за освiтою не iсторик, а фiзик.
I якщо якiсть книжок для нас важливiша за кiлькiсть, забудьмо про iндульгенцiя на неробство.
Ви скажете: так, це все добре, але навiщо? Навiщо нам iсторiя, мiфологiя, фiлологiя i взагалi вся ця гуманiтаристика? Хiба не можна якось простiше?
Це, любi друзi, питання мети.
2. Самоцiль чи iнструмент?
Отже, для чого нам у фентезi нацiональний колорит, етнiчне забарвлення, мiфопоетичнi елементи, iсторичнi паралелi? Нащо нам всi отi шаровари, обладунки, шаблюки, чорти, упирi та вiдьми? На перший погляд, вiдповiдь очевидна: то ж екзотика! Там руський дух, там салом пахне! Ну i помилуватися собою, компенсувати комплекс меншовартостi, м'язами погратися.
I от заради цього, заради голої естетики роками просиджувати в бiблiотеках, мозок напружувати? Щоби потiм видати двi-три книжки? Та тьху на такi перспективи.
Ми краще Вiкiпедiю почитаємо чи, в кращому разi, Войтовича3. Вистачить!
Так, для створення антуражу - вистачить. Але цього недостатньо для створення свiту. Нагадаю, що мало не головною характеристикою фентезi є створення вторинного свiту (фантазування, звiдки й назва напрямку). Так, Середзем'я Толкiєна побудовано на базi пiвнiчноєвропейської традицiї - давньоанглiйської, скандинавської, вельської, фiнської (ну i орки балакають майже тохарською мовою). Задаймося питанням: на що працює вся ця нордична екзотика? Чому вторинний свiт збудовано саме на цьому матерiалi? Сам Толкiєн поясняв, що, мовляв, це спроба створення (чи й реконструкцiї) англiйського епосу, так, нiби "Беовульфа" замало. Ми знаємо, що епос - явище лiтератури. А що найголовнiше у лiтературному творi?
Правильної вiдповiдi на це питання не iснує. Хтось iз читачiв приходить у лiтературу за цiкавим сюжетом, "драйвом i саспенсом", хтось за iграми iнтелекту, комусь кортить вбити час i втекти вiд сiрих буднiв, комусь бракує емоцiй i реалiстичних, живих персонажiв, комусь iдейно-тематичного, фiлософського контенту. Особисто менi iмпонує думка, що головне в лiтературному творi - свiтоглядний конфлiкт. На його постановку i розкриття працює решта елементiв. Конфлiкт - фундамент твору, на якому автор будує стiни, мостить пiдлогу, зводить дах, прокладає комунiкацiї та робить всякий євроремонт.
Екзотичний антураж "Володаря Перснiв" - це євроремонт, тiльки й того. Вiн прямо працює на конфлiкт. Не "Саурон проти Гендальфа" чи "Схiд проти Заходу", в жодному разi. Властолюбство проти самопожертви. Вiдповiдальна влада - проти безвiдповiдального всевладдя. I який же антураж, яка традицiя, яка мiфологiя краще прислужилися б для актуалiзацiї такого протистояння, як не обрана Толкiєном нордична? Звiдки, як ви гадаєте, назва твору, звiдки сам образ персня як маркера влади зi всiма вiдповiдними конотацiями? Звiдки мотив "повернення короля"?
Нiбито механiзм досить прозорий.
Отже, хапатися за рiдно-українсько-слов'янськi традицiї, рiвняючись на Толкiєна, має сенс лише в тому випадку, коли шановний автор має що сказати читачевi. Коли в нього визрiв свiтоглядний конфлiкт, який вимагає для орнаментування саме української мiфологiї, iсторiї, традицiйної культури. Не конфлiкт має залежати вiд антуражу, навпаки, антураж вiд конфлiкту.
Ну, просто iнакше все це перетворюється на гру в бiсер i профанацiю. Шаровари й сало.
Фентезi - чи українська, чи папуаська - не мета, а лише один з численних засобiв. Якщо, звичайно, нам йдеться про лiтературу, а не про пустопорожнi псевдоiнтелектуальнi забавки.
3. Де нам шукати руського духу?
Та нехай, у нас є концептуальний задум, фiлософський змiст, iдея, свiтоглядний конфлiкт, що потребує саме українського нацiонального забарвлення. Тут постає питання хронотопу: який час, яке мiсце, яке культурно-ментальне тло слiд вважати традицiйно українським, до чого найпродуктивнiше апелювати? Цитуючи вищезгадану розвiдку Святослава Чирука: "I ось українськi автори носяться iз тим, писати їм про середньовiччя чи про козаччину".
Ця дилема тiсно пов'язана з питанням самоусвiдомлення українцiв як спiльноти. Де, коли, за яких обставин українцi стали українцями?
Не розглядатимемо фрiкуватi теорiї про Країну Аратту, Трипiлля, мiзинську культуру доби палеолiту, вiд носiїв якої, на думку пана Силенка, походять українцi. Забудьмо й про фiльм "ДНК - код нацiї" та всяких Iстинних Арiйцiв. Ну, хiба маємо намiр писати гумористичну фентезi. Також вiдкинемо пiзньомодерну теорiю україногенези як iдеологiчно заангажовану. На сьогоднi в академiчних колах переважать двi концепцiї початку українства як такого: ранньомодерна (козацька) та середньовiчна.
Ну, з "козаччиною" бiльш-менш ясно. Нiбито нiхто не заперечує, що пiдйом "українського духу" пов'язаний з козацько-селянськими ребелiями кiнця XVI - початку XVII столiть, що сягли апогею за часiв Хмельниччини. Саме тодi актуалiзується архетип козацтва i пов'язана з ним мiфологiя. Саме тодi, власне, на мапах з'являється чи не вперше "Ukraina, Terra Cosacorum". Це цiкаво, це перспективно i джерел не бракує. Микола Гоголь гарантує.
"Середньовiчна" теорiя не така популярна. Згiдно з нею, основнi риси українцiв як культурної спiльноти проявилися вже за часiв Київської Русi (принаймнi з початку ХI столiття). Ця теза також не позбавлена сенсу4. Проте, як зазначає Святослав Чирук: "...класична фентезi апелює до епохи середньовiччя. (...) В Українi також було середньовiччя. Проте я навмисно не кажу СВОЄ. Тому що середньовiччя це усвiдомлюється як чуже. Київська Русь завдяки авторам т.зв. "Київського Синопсису" ("Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа") ще iз XVII ст. мiцно iдентифiкується iз Росiєю (...), тодi як пiзнiша Литовська доба цiлком логiчно пов'язується з Литвою. А для фентезi завдяки зусиллям Дж.Р.Р.Толкiна (...) дуже важливо вiдшукати дух народу. У Київськiй Русi та Литовськiй добi немає українського народного духу, адже цей народний дух народився набагато пiзнiше".
То що, не годиться Київська Русь для писання фентезi? Не було в нас нашого середньовiччя? На смiтник Iсторiї короля Данила Галицького? Дарма найвидатнiшим українцем було обрано Ярослава Мудрого? Прибрати князiв-Рюриковичiв з грошей? К чортам, i щоб i дух не пах?
Згодитись на таке - проявити воiстину видатне марнотратство. До того ж, безпiдставне.
Одразу ж облишмо мiстичнi спекуляцiї щодо "народного духу" - то тема надто суб'єктивна, смакова. Комусь українство пахне салом i горiлкою, а кому й порохом. За великого бажання український народний дух можна вчути навiть у трипiльськiй дрiбнiй пластицi перiоду В-II. Зрештою, Британiя часiв Амброзiя "короля Артура" Аврелiана та саксонських завойовникiв мало нагадує Британiю часiв Чосера, "дух" "Беовульфа" i "Смертi Артура" Томаса Мелорi - то таки "двi великi рiзницi", а проте Толкiєн успiшно апелює до обох традицiй. Тут - так само. От, написав же Скляренко "Святослава", i доведiть, що там нема "українського духу"!
Було, було в нас середньовiччя. Наше середньовiччя. Звичайно, щоб його пiзнати, щоб зрозумiти, як на його основi можна писати фентезi, доведеться добряче помарудитися, багато чого треба реконструювати, але ми ж нiби домовилися, що праця нас не злякає? Дозвольте кiлька мiркувань теоретичного порядку на задану тему.
4. СВОЄ середньовiччя українцiв
а). Королiвство проти Iмперiї
Загальним мiсцем для класичної фентезi є тема протистояння дикуватого, варварського i трохи недоладного, проте, умовно кажучи, "хорошого" ("нашого") королiвства з розвиненою, сильною i зловорожою iмперiєю. Звiдки росте корiння цiєї мiфологеми - здогадатися неважко. Цiкавiше, що i для нашої традицiї вона актуальна. Нi, в жодному разi не йдеться про важкi стосунки з Московiєю та Росiйською iмперiєю часiв Руїни. Були в нашiй iсторiї сторiнки боротьби проти iншої iмперiї - тої, де на столичнiй брамi князь Олег нiбито повiсив щита. На згадку про дружнiй вiзит. Мовляв, "ТУТ БУЛА РУСЬ".
З Вiзантiєю Київ воював, як вiдомо, запекло i завзято. Як вiдомо, з мiнливим успiхом. Як вiдомо, навiть за часiв князя-хрестителя Володимира. Вiзантiю нашi предки не любили. Не було за що. Вони її НЕНАВИДIЛИ. Образ Царгорода, що зберiгся в фольклорi, досить неоднозначний, м'яко кажучи. Це духовенство побивалося в XVI столiттi, складаючи сльозливi панегiрики з приводу падiння Константинополя пiд османською навалою. В думах же, билинах i всяких переказах Царгород/Константинополь/Стамбул змальовано здебiльшого чорним кольором.
Та була ще одна iмперiя, пам'ять про яку нашi пращури зарiвняли до дiр, до самiсiнького пекла. Йдеться про Хазарiю, що її столицю, Iтiль, вченi й досi не можуть вiдшукати. Тiльки не треба проводити паралелi мiж хазарами й iншими степовими номадами - спiльного небагато. Що являв собою Хазарський каганат i чому вiн може претендувати на звання iмперiї, читайте у чудовiй монографiї Михайла Артамонова5. Я ж вам просто натякну, що й вiд хазар нашi предки добра не бачили. Точку зору, що каганат був найкращим другом слов'ян, слiд вважати облудною профанацiєю, до того ж заангажованою iдеологiчно. I не нагадуйте, що нiбито київськi князi називалися на хазарський штиб каганами. Не називалися. То їх араби i ромеї так звали.
За аналогiєю.
Звичайно, цi подiї вiддалено вiд нас на тисячу рокiв, але iсторичний прототип короля Артура жив аж у VI столiттi, але його мiф живий i досi. Складно наблизити тi давнi подiї? Складно, та запевняю вас, шановнi: джерел не бракує.
Ну, любi друзi, чим не матерiал для фентезi? Ми ж не сильно любимо iмперiї, чи не так?
б). Хронотопiчнi структури епосу
Потенцiйних ворiженькiв окреслено. Тепер придивiмося до рiдних країв. Що воно за Київська Русь, Русь-Україна? Чи не чужина? Чи не химороддя яке химерне?
Справа в тому, що бiльшiсть наративiв, якi апелюють до Русi, й справдi переважно асоцiюються з Росiєю. Але це не справа об'єктивних чинникiв - це справа iнтерпретацiї. Основне джерело вiдомостей про Київську Русь, "Повiсть временних лiт", є артефактом геть не росiйської словесностi, а давньоруської, це двi рiзнi мови, хто не в курсi, й вiдрiзняються чи не сильнiше, нiж давньоанглiйська i сучасна англiйська. Те саме стосується й "Слова про похiд Iгорiв". Якщо пам'ять мене не зраджує, обидва тексти перекладенi українською. З билинами ситуацiя гiрша - тексти так званого "Київського циклу" дiйшли до нас геть не в тiй формi, в якiй були занотованi, тож постає питання подвiйної кодифiкацiї. Втiм, є ще й iнший фольклор, який прямо чи опосередковано корелює iз середньовiччям - казки, перекази, легенди тощо.
Проте культурно-ментальне тло Русi доведеться ще реконструювати: вищенаведенi джерела не дають такої вичерпної iнформацiї, як спадок Пiвнiчно-Захiдної Європи - саги, "Едди", карело-фiнськi руни тощо. Передусiм це стосується мiфологiї. Справдi, записiв мiфiв ми не маємо. Проте можемо вiдтворити i картину дохристиянського космосу, i основнi сюжети. Так, ця картина буде суперечливою - то й що? Насправдi жодна мiфологiчна система не застрахована вiд суперечностей. Подибуємо невiдповiдностi й у еллiнiв, i в "Еддах", i у iндiйськiй традицiї, i у кельтiв, i у "Калевалi". Стрункої та узгодженої картини свiту ви не знайдете у мiфологiчних першоджерелах - лише у працях Бенджамiна Торпа i Миколая Куна. Так навiть цiкавiше! Та i не могло тодi бути якихось унiверсальних уявлень - в Київськiй Русi навiть мови спiльної не було, а давньоруська - результат конвергенцiї племiнних дiалектiв, пристосований для письма, тiльки й того, Костянтин Тищенко гарантує це6. Навiть слово "Україна" в Iпатiївському лiтописi позначає, швидше за все, не всю Русь, а окремi князiвства, виступаючи еквiвалентом англiйського shier (графство) чи нiмецького Land, але, звичайно, не "окраїна".
Ну не була Русь єдиним органiзмом, ну що тут вдiєш! А Україна часiв козаччини хiба була?
Отож-бо.
Проте невблаганна логiка мiфу7 вимагає вiдокремлення космосу вiд хаосу, а також створення цiлiсного образу центру космосу, статусного простору, чiльної хронотопiчної структури епосу. Нагадаємо, що в iрландських сагах це Емайн Маха, столиця уладiв, у "Беовульфi" - Хеорот, садиба Хротгара конунга, у "Махабхаратi" - Хастiнапур, у "Пiснi про Нiбелунгiв" - Вормс, у "Старшiй Еддi" - Асгард, мiсто богiв, а в "Артурiвському" циклi - замок Камелот. Всi нашi традицiї та навiть формальна логiка дозволяють припустити, що в українськiй мiфологiї подiбною структурою виступає Київ. У цьому аспектi билинний образ двору князя Володимира досить виразно римується з Камелотом, сам Володимир Красне Сонечко - з королем Артуром, а витязi-богатирi - з лицарями Круглого Столу. Ця мiфологема видається перспективною з точки зору лiтературної обробки.
в). Статусне i маргiнальне, або центр i кордон
Можна заперечити: а де ж "український народний дух"? А туточки: билиннi богатирi римуються не так з лицарями Круглого Столу, як iз козаками-запорожцями, виконують приблизно тi ж обороннi функцiї, ведуть приблизно той же спосiб життя, а Змiєвi Вали, де вони тримають застави, корелюються iз Сiччю. Нiде не дiвається i притаманна українськiй традицiї опозицiя Мiсто-Степ, i медiативна функцiя героя, що курсує мiж полюсами всесвiту.
Тут треба спецiально пояснити, що Степ з давнiх-давен є втiленням хаосу, пекла, Країни Мертвих, зловорожого простору, непридатного для життя. В Степу не живуть - туди приходять умирати. Чому, як ви гадаєте, на Сiчi не було жiнок, а повiй вряди-годи водили? Та тому, що козаки - фактично втiкачi, вигнанцi, маргiнали - рудиментарно сприймалися як мерцi, як упирi, вовкулаки, характерники, нелюди, що не мають права на людськi, статуснi стосунки. Iнша справа - зимiвник, i стосунки там iншi, нормальнi. Цей антропологiчний феномен вiдомий як "револьверна свiдомiсть".
У Степу герой не просто мандрує, воює i шукає пригод на буйну голову - вiн проходить посвяту, воїнську iнiцiацiю, що пiдвищує його статус та особистiсний рiвень. Повернувшись на "Велику Землю" переможцем, герой отримує право зватися чоловiком, переходить на iнший соцiальний рiвень. Власне, вiн лише тепер є людиною з усiма правами та обов'язками. Цей звичай зародився, мабуть, iще за часiв неолiтичних степових культур.
Фольклор, та й iсторичнi джерела, дають достатньо пiдстав обiгравати протиставлення Київ-Степ як протистояння статусного i маргiнального, живого i мертвого, що може виявитись продуктивним при створеннi епiчної фентезi, байдуже, на матерiалi козаччини чи Русi.
Ми зачепили тiльки вершечок айсбергу, а там, на глибинi, на нас чекає ще багато цiкавих паралелей мiж українським середньовiччям та ранньомодерним часом. Iснують, звичайно, i суттєвi вiдмiнностi, та спiльного, гадаю, бiльше. Це, як уже було сказано, питання трактування, переосмислення, iнтерпретацiї та подачi матерiалу. I тут на нас чекає пiдводний камiнь, ба навiть цiлий порiг, а саме -
5. Мова
Джерела, на якi варто спиратися при побудовi вторинного свiту фентезi, в нашому випадку писанi здебiльшого не лише українською. Стане в пригодi знання польської, давньоруської, рутенської, а можливо, також латини i деяких тюркських мов (примiром, татарської). Фаховий переклад, звичайно, не завадить, але мова - це ж не лише засiб передачi iнформацiї! Толкiєн казав з цього приводу: "Мої твори - це мої мови", маючи на увазi створенi ним говiрки. Я не закликаю повторювати той його експеримент - хiба буде велике бажання чи художня потреба. Я лише хочу зазначити: мова виконує не лише комунiкативну функцiю. Мова є засобом органiзацiї художнього простору. В епосi мова постає у своїй метричнiй функцiї, задає темп i ритм, додає емоцiйне й естетичне навантаження, продукує систему тропiв, притаманну тiй чи iншiй традицiї, вiдбиває вiдповiднi клiше, без яких годi й уявити нацiональний епос. Мова має звучати, при тому кожна - на свiй лад. Рiзнi джерела утворюють вiдповiдно рiзнi ритмiчно-емоцiйнi малюнки, що зрештою має позначатися на стилiстицi вихiдного твору8. Цим не варто нехтувати.
З iншого боку, не варто й захоплюватися стилiзацiями - Святослав Чирук цiлком слушно пiдкреслює, що "замiсть того, щоби служити на користь твору i виконувати покладену на себе функцiю (...), така стилiзацiя чомусь навпаки, тiльки дратує читача. (...) Текст перестає сприйматися серйозно, а персонаж (...) сприймається штучним чи пришелепуватим". Це питання пропорцiї, питання письменницького хисту, вiдчуття слова. Сама наявнiсть нацiональних культурних маркерiв ще не робить твiр нацiональним епосом. Фентезi, що претендує на "вiтчизняне", має нагадувати джерела, на базi яких її створено, проте, звичайно, не копiювати їх слiпо - зрештою, читач наш сучасник.
6. Фентезi: мiж мiфом i реалiзмом
Отже, письменник, який має намiр творити якiсну фентезi на вiтчизняному етнофольклорному та iсторичному матерiалi, мусить не лише ознайомитися з вiдповiдними джерелами, а й розробити концепцiю їхнього трактування, мусить попрацювати перекладачем, щоб актуалiзувати для сучасного читача смисли наративiв тої чи iншої доби, реконструювати певну культурно-ментальну картину та спiввiднести її з сучасною культурною матрицею. Iнакше вийде як у "Пригодах Ґекльберi Фiна": на бiса, мовляв, менi читати про якогось чвеня, який гигнув бозна коли? (це про старозавiтних героїв, ага).
Тут варто одразу визначитися з прiоритетами. Що нам важливiше: осучаснити якийсь iсторико-фольклорний мотив (тодi ми творимо щиру постмодерну фентезi, в гумористичному чи й грубо реалiстичному ключi в стилiстицi Анджея Сапковського та Джорджа Мартiна) чи, навпаки, занурити читача у мiфiчний, легендарний простiр, дати йому доторкнутися до чудесного, дати йому вiдчути те, що Юнг назвав "нуменозним"? Тодi ми творимо епос у стилiстицi того ж таки Толкiєна чи згаданої Марiї Семенової.
Фентезi часто називають казкою для дорослих. Це визначення завжди викликало у мене жагучу ненависть. Чому? Тому що "для дорослих" автоматично вимагає апеляцiй до "тiлесного низу", до "от я вам розкажу, як було насправдi, без романтичних прикрас", до маргiнального, до сексу, насильства (а також дефекацiї: як казав класик, "людство завжди цiкавилося трьома речами: питками та казнями, уродами i калом"), до десакралiзацiї мiфу при збереженнi його структури. Так i кортить спитати апологетiв "дорослостi": чи вам бракує сексу, калу i насильства у реальному життi, у теленовинах, у масовiй культурi? Для чого вам антураж чарiвної казки i лицарського роману?
Ви можете заперечити: хiба неадаптованi народнi казки та епоси не мiстять маргiнального, хiба не апелюють до "тiлесного низу"? Звичайно, мiстять. Звичайно, апелюють. Та от яка штука: мiфопоетична традицiя в цiлому байдужа до принципiв реалiзму, що нiбито є таким необхiдним для фентезi. Мiфопоетичнi наративи компенсують маргiнальне - статусним, або, за визначенням Наталiї Дев'ятко, "життєствердним", "низ" - "верхом", безодню - небесами, потворнiсть - красою, фiзiологiю - духовнiстю (хоча i досить специфiчною). Не треба боятися романтики та "прикрас" - ми не маємо права на цинiчне буркотiння.
Можна писати свiтлом, можна писати темрявою, але вже точно не варто писати сiрим брудом, виправдовуючись "реалiзмом". Реалiзм - не той iдол, якому доцiльно приносити жертви. До того ж, менi здається, бруду досить i в суч. укр. лiтературi.
Зрештою, це також питання пропорцiї. Питання тематики. Питання мети.
Отже, якщо ми хочемо створити гарну фентезi з нацiональним колоритом, то: а) варто визначитися, на що цей колорит працює; б) не боятися працювати з першоджерелами; в) братися за той матерiал, який здається оптимальним для заявленої мети, незважаючи нi на що; г) зберiгати рiвновагу мiж авторським стилем i стилiзацiєю; ґ) тримати баланс мiж "ницим i високим".
Толкiєн, гадаю, це все якщо i не вповнi усвiдомлював, то принаймнi щось таке вiдчував. А от кого професор кликав "саруманами" i чому - шукайте в його епiстолярному спадку.
Вирiшувати, шановнi, вам.
1) У дужках i далi цитується п'єса Леся Подерв'янського "Казка про рєпку".
2) Див. Михайлин В. "Тропа звериных слов". М. Новое книжное обозрение. 2005., роздiл "Архаика".
3) Йдеться про "Українську мiфологiю" Валерiя Войтовича (К. Либiдь. 2005).
4) Серед апологетiв такої точки зору, наприклад, Михайло Грушевський i Леонiд Залiзняк.
5) М.И. Артамонов. "История хазар". Ленинград. Издательство государственного Эрмитажа. 1962.
6) Див. хоча б його статтю "Всеслов'янськiсть мови українцiв" (Український тиждень. N39 (256) 28.09 - 4.10.2012)
7) Про зв'язок мiфу з лiтературою див. працi Лосєва, Мелетинського, Потебнi, Проппа, Гуревича, Неклюдова etc.